ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

Показ дописів із міткою 1970 № 1. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою 1970 № 1. Показати всі дописи

неділя, 27 лютого 2011 р.

З МИНУЛИХ ДНІВ


Полк. Аверкій Гончаренко

Я, як активній старшина старої російської армії, з року 1912, по закінченні Чугуївської Військової Школи (до речі, разом з покійним ген. М. Садовським), в ранзі підпоручника, був призначений в 76 піхотний Кубанський полк.

У першій світовій війні я вийшов на фронт як командант сотні, а вже у вересні 1915 р. я обняв команду батальону. В грудні того самого року я був важко ранений і мене відправлено на лікування до військового шпиталя в Києві. По одинадцяти місяцях побуту у шпиталі, я був призначений на лектора тактики, топографії та фортифікації до школи хорунжих, яка містилася на Лукянівці в будинку духовної семінарії. Начальником цієї школи був полковник Хлопіцький, поляк, але дуже порядний чоловік, а начальником усіх шкіл хорунжих був москаль, генерал Соколов, мій колишній командир полка. Там мене застала і революція в березні 1917 р.

Коли почалась українізація частин російської армії, які складались із вояків українців, я взявся за це діло на терені школи. Моя кляса мала 36 юнаків і всі вони були українці й радо чекали на пер-організування їх на українську частину. В порозумінню із ними, я звернувся у справі українізації в школі підхорунжих до начальника школи, покликаючись на те, що формування польських частин уже почалось. Полк. Хлопіцький вислухав мене і сказав:

— Я знаю, що у вас уже готова кляса, але я цієї справи сам вирішувати не маю права й тому раджу вам удатись до вашого колишнього командира полку, ген. Соколова, від якого залежить остаточне вирішення цієї справи на терені шкіл підхорунжих. Я зі своєї сторони зберу всю школу і заповім, щоб юнаки українці перейшли до Вас.

Так воно і сталося. Ані ген. Соколов, ані полк. Хлопіцький не робили нам жодних перешкод в переведенні українізації школи, навпаки, останній допомагав нам, де тільки було можливо. Вже в березні нам удалось сформувати одну сотню і тоді ми зробили парадне відкриття української школи хорунжих, на яке прибув і секретар Військового Комітету Центральної Ради разом зі своїм штабом, ген. Івановим та полк. Пількевичем. Хоч москалі в загальному ставились вороже до нас, але справа українізації школи посувалась уперед і в місяцях серпень-вересень нам удалось оформити окрему українську юнацьку школу і ми перейшли із усім устаткуванням до будинку Старої Військової Константинівської школи під назвою Перша Юнацька Військова Школа ім. гетьмана Богдана Хмельницького.

Від Генерального Секретаріяту до нас прислали поручника Модеста Семирозума, як допоміжну учительську силу, але, на жаль, він належав до того роду тодішніх старшин, які дивились на українську армію як щось перехідне і непотрібне і не намагались вложити в неї все своє знання і практичний досвід, щоб щирим серцем і своєю працею доказати, що вони є справжніми синами свого народу. Пор. Семирозум приїхав із фронту як делегат на Український Військовий з'їзд у Києві і уже більше до своєї частини на фронті не вернувся. Рік пізніше, коли йому треба було бути на фронті із своєю чотою, він і там не вив'язався із свого завдання. Він був типовим героєм тилу, як і багато інших т. зв. кадрових старшин, які при зустрічі із денікінцями замість воювати із ними переходили до них у надії, що там скорше зможуть авансувати. Користаючи із революційної заверюхи, вони бавились у партійну політику, а не пильнували військового діла. Багато із них йшли за гаслами різних партій й більше перенимались партійними гаслами чим своїми обов'язками в армії. Дуже часто вони зовсім не приходили до служби, а у своїх частинах виправдувались тим, що були на засіданнях партії. До такої категорії старшин належав і згаданий Семирозум, з якого у школі не було жодної користи.

Пильна праця старшин і юнаків дала прекрасні висліди. По чотирьох місяцях Школа приготовлялась до випуску молодих хорунжих, які мали відійти до українізованих частин. Але цього не сталось, бо штаб Командуючого військом України вислав Школу із конечности на оборону Бахмачського залізничного вузла перед наступаючими большевицькими бандами Муравйова. Я мав повну сатисфакцію зі своїх юнаків, як вони прекрасно тримались у критичних
хвилинах під час боїв, охороняючи доступи до Бахмача та на залізничних лініях на станції Доч та Ворожба, а вже в бою під Крутами — це був шедевр витривалости.   Навіть трагічний відворот з-під Крут відбувся так тихо і спокійно, що можна було тільки подивляти дисципліну цих молодих і надійних юнаків. Коли ми почали ладуватись до вагонів у віддалі не більше двох кілометрів від большевиків, не дивлячись на великі й болючі втрати, який стискав серця молодих хлопців, вони без жалів і нарікань виконали своє завдання десь біля 2-ої години ночі, як старі і досвідчені вояки. На ранок вони прибули до станції Бровари, де вони, вишикувавшись у ряди, зустрілись із командантом Слобідського Коша, Симоном Петлюрою і відповідали бадьоро на всі його запити і слухняно прийняли наказ наступу на Арсенал у Києві. Можна тільки жаліти, що цим юнакам не довелось командувати частинами Армії УНР, що багато із них передучасно наложили своїми головами, рятуючи честь тих, які ховались за різні кадрові посади. Потім цю школу, що ще із неї було залишилось, було включено до Армії УНР.

За гетьманських часів я був при Головній Шкільній Управі і особистим секретарем генерала Юнакова. Підчас відвороту Армії УНР я був призначений викладачем знову в Юнацькій Школі, яку провадив отаман Шаповал у Станиславові. Після закінчення Визвольних Змагань, я відбув два місяці в таборі інтернованих коло Перемишля, а пізніше перейшов на працю в Українській Кооперації в Станиславові. Тут я мав різні посади, збіжевого референта, організатора сільсько-господарських кооператив тощо. Я і вступив до Української Дивізії «Галичина» весною 1943 року в Бучачі, якого повіт входив до Станиславівського Союзу Кооператив.

В ДИВІЗІЇ «ГАЛИЧИНА»

Свідомість продовження активної боротьби — це був ляйтмотив — без жадного «але» — я залишив родину і вступив добровольцем до Української Дивізії «Галичина». Перші рекрутські вишколи ми проходили в Генерал-Губернаторстві, а з бігом часу були перевезені до Німеччини до вишкільного табору «Нойгаммер» на Дол. Шлеську. Там ми проходили бойову підготовку, детально і з немалим зацікавленням пізнавали і вивчали новочасну зброю. Нам, старшим воякам, це все, а особливо рекрутська муштра, давалось таки добре в знаки. Але ми це переносили поруч з молодими, порівнюючи добре. Наші молодші колеги були добрими побратимами, а інструктори були різні.

По вишколі, в червні 1944 р., почали відправляти дивізію на фронт. Кількох старшин, а між ними і мене, призначили до нового набору добровольців. Я дістав призначення на повіти, що знаходились уже у фронтовій полосі: Бережани, Рогатин, Підгайці, Бучач. Тут були представництва Військової Управи. Для виконування моїх завдань зі штабу Дивізії було призначено мені ще чотирьох підстаршин і ми співпрацювали з представництвами Військової Управи. Набір у цих повітах був надзвичайно успішним і я відправив до Дивізії три ешелони, разом поверх 3.000 осіб. Найгірше проходив набір добровольців у Рогатинському повіті, де були вже дуже несприятливі умовини. Адміністрація вже або виїздила або готувалась до виїзду тому, що наближався фронт. Мені вдалось набрати всього біля 400 хлопців, із якими я приїхав до Львова. Це діялось уже в тому часі, коли Дивізія стояла під Бродами окружена.

Моїх 400 хлопців перебрав капітан Шульц — референт військових справ, а я дістав наказ вертатись до Дивізії, яка вже по відомій катастрофі — відступала на південь у сторону Старого Самбора, де мало бути збірне місце для її розбитків. В Старім Самборі я приєднався до розбитків Української Дивізії «Галичина», які з великими втратами прорвались з окруження під Бродами.
Але в Старому Самборі не довго Дивізія мала своє збірне місце, бо фронт був зірваний й большевицькі навали прямували до Карпат і на Польщу. Дивізійні частини зі Старого Самбора виїхали до Карпатської України. Але наш побут там був короткий і ми небаром виїхали через Відень до Нойгамеру.

У Нойгамері була переведена реорганізація і доповнення Дивізії. На відправі усіх поворотців з-під Бродів як і з нових частин, із яких реорганізувалась нова Дивізія, промовляв командуючий Дивізією, ген. Фрайтаг, і назвав українців зрадниками, закидуючи Дивізії вину за те, що сталось під Бродами. Розуміється, що старшини негайно запротестували проти обвинувачення Дивізії за трагедію під Бродами, за яку у великій мірі поносило командування XIII Корпусу з одного боку, а з другого таки величезна большевицька перевага на фронті так під оглядом чисельности війська, як і під оглядом узброєння, а головно летунства, якого німці не мали під Бродами взагалі. З Нойгамера Дивізія була вислана у вересні 1944 р. на Словаччину. Тут провадились перманентні бої з повстанцями під командою совєтських старшин, а пізніше і з совєтською армією, яка прямувала на Відень.

АБТАЙЛЮНҐ VI 30 ПОЛКУ

На Словаччині мене призначено до 30 полка, як референта VІ-го Відділу. Моїм завданням було видавати тижневий огляд новин «Вохеншав» для наших стрільців. Командир полку мені підкреслив, щоб обов'язково видавати в українській мові, доступній для наших вояків. Перед видрукуванням на циклостилі — провірити з адютантом командира полку, капітаном Курковським. Курковський сам був поляк з роду, але на зовні щирий нацист, удавав, що не знає слов'янських мов, лише мені по секрету сказав, що знає три українські слова і серйозно почав учитися української мови. Та ми знали, що то за птах, і всі, а я особливо, були обережні. При узгідненні цих тижневих обіжників він вимагав, щоб я друкував їх у мові німецькій. Тоді я йому сказав, що наказ командира полку є аж надто виразний, бо «Вохеншав» був його офіціоз, а я є відповідальний за зміст.

— Якщо ви маєте таку повновласть від командира полку — тоді ми мусимо узгіднити цю справу раз на все із самим командиром.

Після його погляду командирові все вільно змінити. На другий день я був покликаний до командира полку, який спитав мене, чи ми вже порозумілись з адютантом. Я відповів, що адютант мені сказав видавати «Вохеншав» у мові, згідно з вашим полковим наказом число Н.

— Так і робіть.

На тому моя візита закінчилася. Перед передачою реферату до цикльостилю, я вступив до адютанта для узгіднення, але він спішився до міста Велька Битча на якусь реквізіцію. Це, між іншим, було його улюбленим обов'язком. Відходячи, сказав мені робити, щоб було добре.

У першому рефераті, поза звідомленням положення на фронтах, я почав переводити дещо ширше обзнайомлення наших молодих вояків з нашим безсмертним Т. Шевченком. Мав на увазі впродовж двох-трьох місяців подавати деякі важніші його твори, а в першу чергу його життєпис.

Кожного тижня в суботу «Вохеншав» були доручені кожній сотні полку. На поквітованню про їх одержання мусить бути підпис бунчужного даної сотні. Але й тут не обійшлося без саботажів зі сторони німецьких підстаршин. Одного разу, коли я одержав листу доручень, перевіривши її, я зауважив, що там бракувало поквітовань двох сотень, які мали німецьких комендантів, що плянували не допустити «Вохеншав» до стрільців. Я перевірив, що дижурний відібрав своєчасно лектуру. В розмові з нашими підстаршинами виявилося, що дивізійники радо читали звідомлення на українській мові, а німецька команда була дуже невдоволена.

В цій справі я і пішов до командира полку. Старався в лагідній формі вияснити ситуацію: німецької мови наші вояки не знають і тому не розуміють звідомлення у «Вохеншав», якщо вони писані по-німецьки. Це не відноситься до наказів-команди в німецькій мові. Більшість є відома дивізійникам, а як треба, ми переводимо в українській мові. Як це показала практика в минулих боях — недомагань ніяких не було.

Може б усе було в порядку, але найшлися німці, які зажадали від мене статті в німецькій мові, щоб контролювати їх зміст. Але я все ж таки робив по свойому.

В місяці жовтні трапилась у 9-ій сотні 30-го полку велика неприємність. П'яний німець підстаршина застрілив нашого стрільця, М. Лябавку, який повнив нічну службу. Такий вартовий є перевірюваний що дві години. Так і в цьому випадку, надійшла контроля, а вартовий кликнув «Стій»! Ніхто не обізвався. Вартовий повторив ще два рази і, не отримавши відповіді, приготовив рушницю до вистрілу. Нараз з автомату пролунали постріли — вартовий був на місці забитий. Треба було перевести слідство в цій справі. Доходження я робив вісім днів. Нарешті, списавши все на письмі, та переклавши на німецьку мову, передав звідомлення командантові полку. В ньому було ясно доказано, що старшина-німець був п'яний, і наш стрілець, який був в той час біля нього, був свідком цього навмисного вбивства. Інші свідки потверджували це своїми зізнаннями і своїми підписами. Між іншим цей німака ненавидів українців, а підлеглі йому наші вояки відплачували тим самим.

Командант полку відвіз особисто до Штабу Дивізії моє доходження і, повернувшись на другий день, зажадав всі мої черновики. Очевидно я йому все передав. При цьому він мені сказав, що прокурор суду зарядив нове дослідження, для якого буде призначений юрист. Убивника, як я довідався від 9-тої сотні, ще тієї ж самої ночі перекинуто до Запасного полку, який стояв у місцевості Чадца.

Довідавшись про це все, я відразу написав до Штабу Дивізії приватно два листи, докладно висвітлюючи цю справу. Один до поручника Феркуняка, який якраз працював у цім відділі, а другий лист до о. Левенця, який був духовником при Штабі Дивізії.

Коли відбувся суд, убивника оправдали на підставі слідства, яке перевів німець-хорунжий. Покійного нашого стрільця похоронив полковий священик о. М. Ратушинський на цвинтарі у Великій Бичці.

Від того часу мої «Вохеншави», хоч і висилалися на час, їх стрільці не бачили. Німецькі підстаршини їх одержували, відбір потверджували, а реферати десь зникали. Тут допомагали мені наші писарі, які працювали при циклостилі. Вони робили інші пакунки і передавали безпосередньо до сотень. Це робилося нелегально, за що мене покарано: я дістав наказ від'їхати до Штабу Запасного полку.

В ЗАПАСНОМУ ПОЛКУ

Тому що на фронтах положення все погіршувалося, до Дивізії приїхала делегація від проводу Українського Центрального Комітету. До складу делегації належали політичні діячі, представники громадянства, між ними були мої давні знайомі — редактор Ст. Волинець, полковник Михайло Садовський, з яким я кінчив Військову школу в 1912 р. Мені прийшлось супроводити частину делегатів до Бистриці, де була прекрасно оборудована фабрика зброї. Якраз того дня до нашого полку прибула група молодих старшин-українців в ранзі хорунжих. Хлопці, як маків цвіт. Я знав про їх приїзд і тому сказав сотникові Сумарокові, щоб в мойому імені довів до відома командантові полку, щоб наших молодих старшин прийняти до Товариства Старшин Полку. На прохання наших старих ветеранів з 1-ої війни командант полку зробив прийняття, щоб познайомити молодих старшин із старшиною нашого полку. Коли я повернувся з нашими делегатами, застали традиційне прийняття в старшинській їдальні.

Командант привітав молодих вояків німецькою мовою і доручив мені привітати їх по-українськи. По цій параді я від'їхав на місце нового призначення, до штабу Запасного Полку, де командиром був полковник Маркс. Там я довідався, що я є звільнений з дивізії взагалі. Коли зі штабу дивізії до Запасного Полку приїхала делегація на чолі з доктором Шульцом, гауптманом, а з ним і д-р Макарушка, який стало перебував у штабі дивізії, то перше, що він мені сказав, було: «Ну, сотнику, ви є звільнені з дивізії разом із всіми старшими старшинами. Вам дадуть цивільне убрання, і повернетесь назад до своїх родин».

Тим часом до нашої кінмати зайшов капітан д-р Шульц, який пам'ятав мене ще із Львова. Я його повідомив, що мене викинули з дивізії. А він мені сказав:

— Вас не звільнили з дивізії. Я про це ще вчора говорив з генералом Фрайтагом і він зарядив відклик. — При цьому він мені пояснив, що через якогось забитого стрільця мене мали звільнити з дивізії. Тут я мав нагоду йому розказати, що сталося в дійсності і чия це вина.


В ПОЛОНІ В ІТАЛІЇ


Під кінець січня 1945 р. почався відворот до Австрії, який був для дивізії дуже тяжкий, так само як і побут на Словенії; звідти з початком квітня дивізію кинено на фронт біля Фельдбаху в Австрії, де нас захопила німецька капітуляція 8 травня 1945 р.

Коли наші передові частини одного дня в районі річки Мурав (здається) почули голоси: «Кінець війни, кидай зброю та йди до нас!» — відразу почали відступати з боєм, перейшли міст на річці і зараз же його зірвали. Тоді наступила зустріч з англійцями. Про нас старшина англієць сказав, що він знає, що ми прямуємо до них, але докладні інструкції дістанемо у штабі, який міститься у віддалі кількадесять кілометрів. Зброї від нас ніхто не відібрав, лише нас попереджено, щоб ми самі собе боронили при зустрічі із партизанами Тіта. Одної ночі ми зустріли партизан. Вони нас спитали, чи ми часом не стрічали німецьких частин. Але ми відповіли, що ми німців не бачили. Вони нас не зачіпали, бо певно по мові пізнали, що ми не німці. Ми прямували на захід в напрямі на Кляґенфурт.

В одному селі, в районі Кляґенфурту, знаходився штаб англійського корпусу, який нам приділив площу, де ми розложили свої шатра. Нас там зібралось біля 2.000 старшин, підстаршин і вояків, самих українців. Німці відійшли від нас таки першого дня по капітуляції.

Ця площа була поділена для частин по родах зброї. Провіянти ми діставали прямо з англійської інтедатури. Місце, де ми мали отаборитись, чекаючи від'їзду до Італії, було в дуже гарному положенню і там уже знаходився також і табір із москалями, які були в різних німецьких формаціях. Коли я вже розташував наших хлопців, до мене підійшов якийсь полковник-москаль і запропонував мені, щоб я разом із ним провадив табір.

Мене обурив його підхід до справи, бож я мав свій власний табір і зовсім не збирався мішатися із його вояками, й тому я його запитав:

— Скажіть мені, що то має значити «провадити разом із вами табір»? Я маю коменданта англійця і займаю із моїми вояками визначену для нас площу і сам відповідаю за те, що тут діється. Ви порядкуйте своїми людьми, а я буду своїми і за нас ви не турбуйтесь, ба що більше — не втручайтесь у наші справи. — Більше я того полковника не бачив, але цікава є тут московська психіка. Москаль усе намагається грати ролю старшого брата і порядкувати нами навіть тоді, коли його ніхто не потребує.

Пізніше до нас долучились ще полк. П. Силенко та полк Р. Долинський зі своїми частинами й ми разом організували наших хлопців, як могли.

Як ми вже розтаборувались, покликано нас до штабу корпусу. Пішло нас трьох: полк. Силенко, св. п. полк. Долинський і я. Командир корпусу доручив нам тримати всі частини по родах зброї і попередив, що ми незабаром будемо відправлені на місце призначення.

Піхотні частини були перші відправлені до Кляґенфурту. З ними і я переїхав тягаровим автом. Полк. Силенко і полк. Долинський з кінними сотнями і артилеристами виїхали пізніше.

Тому що в районі Кляґенфурту прийшлось осісти на довший час, всі стрільці були поділені на сотні. Кожна сотня мала свій участок і кухню, тому харч був можливий. На наказ штабу я мусів кожного тижня висилати певну кількість стрільців для обслуги магазинів. Я добре пильнував, щоб нікого не кортіло нічого вкрасти і це саме наказував старшинам. Мені залежало на тому, щоб ми себе добре зарекомендували, бо від цього залежало, як з нами вони будуть обходитись.
Кожного дня цілий табір мав свій розклад праці: рано — гімнастика, сніданок. Старшини давали доповіді, переважно на тему кооперації, бо між ними було більше кооператорів. Доповіді про кількасотлітню боротьбу українського народу з Москвою виголошували учителі, які знаходилися в дивізії. По обіді — короткий відпочинок, після нього трохи розваги (спів, організація церковного хору). Все це носило тимчасовий характер. Задоволені були ті, які ходили на працю, але їх багато не було.

Коли я відчув, що відношення до нас було можливе, рішив попросити дозволу відвідати військові шпиталі в нашому районі. Про них мені сказав один німецький підофіцер, який дуже хотів, щоб я його прийняв до табору як українця, що було зовсім неможливим.

Отже, одного дня, пішовши із щоденним рапортом до штабу, зголосив також своє прохання, мотивуючи, що по німецьких шпиталях лежить багато наших вояків. Вони почуваються самітні поміж німецькою обслугою. Сказав я також начальникові штабу, що ми хочемо завезти також гостинці, як папіроси, кекси і солодощі, а найважніше, поробити їхні списки, з яких вони частин. Це необхідно нам зробити тепер, щоб передати ці інформації до нашого відділу суспільної опіки при Міжнародньому Червоному Хресті.


—  А чи дадуть ваші люди щось для тих ранених? — запитав командант табору, — і чим ви думаєте їхати?                                                                                                                                                                                                                                                                                                                        

— Що наші вояки поділяться усім зі своїми раненими товаришами, у це я не сумніваюся, — відповів я. — А що до транспорту, то це вже залежить від вас.

— Прийдіть завтра знову сюди із усім, що матимете готове, на 9-ту годину рано.

Я повернувся до табору, зробив збірку на площі і розповів про мої відвідини в англійському штабі. Кожному сотенному я наказав списати, хто що дає в його сотні, і це все доставити мені ще сьогодні вечером. Коли збірка папіросів, харчів та цукру закінчилась, цього всього добра назбиралось на яких 15 міхів, з якими я пішов знову до англійського штабу, беречу зі собою чотирьох стрільців до помочі.

Коли начальник штабу це побачив — усміхнувся, дав тягарове авто, шофера-англійця і сказав, щоб авто було з поворотом цього самого дня. В той день ми відвідали 3 шпиталі. Знайшли там наших 30 ранених. Зробили списки, записали їхні адреси з краю, адреси шпиталів і з цим повернулись до штабу ще за дня. Поміж раненими я зустрів також і сина мого товариша полк. Сосідка і хотів його забрати відразу з собою, але мені його не видали. Під час наших відвідин, наші ранені були такі зворушені, що не втримались від плачу. Ми мусіли їх потішати тим, що як тільки вони виздоровіють, вони будуть перевезені до нас. А по шпиталях ходили неймовірні чутки, що не тільки цілу дивізію видадуть Аліянти Совєтам, але і також усіх ранених.

Начальник штабу поцікавився також, яке враження зробила наша поїздка до наших ранених. Тоді я йому розповів те, що чув і бачив, додаючи: — «Ми тепер є обездолені. Це нас усіх тримає, як одну родину».

Начальник штабу усміхнувся і сказав нам, щоб ми заспокоїли усіх — усе буде добре. Але яке то добре буде — не сказав нам. Мабуть і сам не знав. В той спосіб розпочалася наша допомога нашим раненим побратимам. Штаб нам допомагав у перевозі продуктів. Ми відшукали ще два інші шпиталі, разом ранених було 50. Вони пізніше були перевезені до Німеччини, де ними уже заопікувалася наша Суспільна Опіка. Започаткована допомога далеко краще розвивалася, коли нас примістили по таборах полонених. В Італії були шпиталі з німецькою обслугою. Ми всі полонені не могли нарікати, пристосовувались до обставин, та все очікували на те, що з нами зроблять. Та заспокоюючі інформації уділював наш постійний опікун, архиєпископ Бучко, через своїх душпастирів, які могли свобідно нас відвідувати.


Тяжча справа була з нашими умово хворими.

ПОБУТ В АНГЛІЇ

Справа умово хворих остаточно була позитивно полагоджена уже аж в Англії. Цих, здається 45, людей перевезено було до Англії і уміщено у відповідній установі, яка находилася в прекрасній місцевості з парками і управною площею для господарства. Деякі, з меншими проявами схизофрені, залюбки працювали в тих городах.
З рештою хворих, на сухоти, чи інші хвороби, справа була легкою: їх по вилікуванні призначено до праць, залежно від стану здоров'я. Але всежтаки їх була більша скількість і ними дивізія постійно опікувалась.

Нормально опіка представлялась так: у Англії, коли я був у шпиталі, сотник Длябога провадив серед старшин дивізії грошеві збірки. Коли я повернувся зі шпиталя, сотник Длябога зрезигнував із цієї функції і передав мені. Я продовжував цю справу так довго, поки вся дивізія влилась до СУБ (Союз Українців у Британії). До цього часу зібрані гроші на інвалідів ми, при помочі мужів довір'я, розділювали по мірі потреби. Часом прибували пожертви в натурі, які ми висилали нашим сухітникам, бо вони дуже потребували відживи.

Коли все передано було до СУБ — мене покликано бути завідуючим цим фондом в рамках загальних праць СУБ. Для постійної контролі праці в Суспільній Опіці була СУМ-ом покликана комісія Допомогова. І так, загальними силами жертводавців та керуючих органів, по мірі можливостей, задовольнялись потреби всіх хворих. А часто допомоги поширювались на наших потребуючих в Европі — але цю справу полагоджувала Дирекція СУБ.

Комісія Допомогового фонду все старалась в порозумінні з дирекцією СУБ-у придбати відповідний об'єкт у формі більшої реальности, з будинками та бодай з невеликою управленою площею, де мешканці цієї садиби могли б займатись і господарством.

Такий об'єкт — 35 акрів з гарними будинками, був знайдений. Заплачено за нього (боюсь сказати неточно), здається 9.500 фунтів стерлінгів. Були зараз же уміщені і господарі тієї Оселі— наші інваліди. Стан їх численний зміняється постійно: хто виздоровів — став до праці, а хто не міг працювати, був прийнятий до Оселі. Я покинув Оселю в 1952 р., коли виїхав до Америки до родини.

середа, 15 грудня 2010 р.

ВІД ПЕРЕМИШЛЯ ДО ЖІЛІНИ. Фрагмент з рейду куреня УПА.

під командуванням сотника Бурлаки на території Чехо-Словаччини в 1947 р.

1-го червня 1947 р., у лісі над селом Брилівці, біля Перемишля, курінь УПА під командуванням сотника Бурлаки, одержав наказ від крайового проводу УПА вирушити в рейд через Чехо-Словаччину на терен Західньої Німеччини.

Курінь складався з трьох сотень. 1-а сотня з командиром Крипачем, ІІ-а з командиром Ластівкою і ІІІ-тя з командиром Остапом. Коли командир Бурлака очолив курінь, сотню «Бурлаків» перебрав Остап, а функцію курінного бунчужного виконував Буркун. Лікарем був д-р Скала, політвиховником — Євген, а командиром полевої жандармерії — Гак. Я був чотовим першої чоти сотні Остапа.

Уночі курінь прощає опустілі українські села біля Перемишля і стрілецьким рядом, у бойовій готовості, маршує в напрямі полудня, до містечка Бірча. Марш наш відбувався дуже обережно, тому, що по лісах було багато польського війська і в кожній хвилині міг відбутися бій.

4-го червня наш курінь оточили ворожі сили в Ліщавських лісах, недалеко міста Бірча. Вранці почався дуже важкий бій, з переважаючим ворогом, який тривав цілий день. У тому завзятому бою ворогові вдалося розбити сотню Ластівки, лишилася лише чота командира Зимного. Що сталося з командиром Ластівкою — мені невідомо. Думаю, що загинув у бою разом зі своїми вояками.

Коли настав вечір, польське військо вийшло із лісу і зайняло становище довкруги лісу в окопах. Ворог, правдоподібно, плянував тримати нас в оточенні аж до чергового дня, а вранці почати знову наступ і нас знищити. Хоч вояки були дуже перемучені в цілоденному бою і кожний хотів відпочити, але неодин із нас думав: все одне, сьогодні чи завтра мусітимемо згинути.

По півночі командир Бурлака дав наказ маршувати стрілецьким порядком, дуже тихо, і в кожну хвилину бути готовим до бою. Перед вела чота Зимного. Ми вкоротці дійшли до краю лісу. Перед нами чисте поле, маленька річка, а за річкою гостинець, який ішов до міста Бірча. За гостинцем польське військо в окопах з кулеметами було готове до бою. Чуємо їхні голоси та різні стуки.

Командир Бурлака дав наказ чотовому Зимному розчленувати чоту на ліво, а мені розчленувати чоту на право. Всі інші вояки мали творити другу наступаючу лінію. Наше завдання: чим швидше перебігти чисте поле, відкрити сильний вогонь з усієї зброї по ворожих окопах і знищити ворожі застави. Цей наказ був переданий нашим роям. Кожний знав своє завдання, кожний готувався до рішаючого бою.

Підготовка переходить у найбільшій тишині. Всі готові. Даю голосний наказ: Хлопці вперед! Слава!

За мною піднялись усі. Стріли і оклики "Слава!" створили для мене одну ніколи незабутню боєву мелодію...

Нашим наступом ворог був так заскочений, що не міг боронити своїх позицій. У рукопашному бою пробились ми через польські застави. Але не всі... Не пробився лише командир Зимний з двома роями.

Про дальшу їхню долю мені нічого не відомо. Думаю, що вони по-геройському боролися і на полі бою віддали своє молоде життя... Це був перший бій рейду куреня УПА під командуванням Бурлаки. В таких боях курінь пробився до чехо-словацького кордону.

В часі переходу кордону наш відділ нараховував 120 вояків. Сотня була до краю виснажена голодом і постійними боями з польським військом. Усі були обдерті, і до того бракувало  набоїв.   Але  найбільше давався нам узнаки голод.  Тоді ми вже дев'ять діб нічого не їли, якщо не враховувати перевареної солоної води, заправленої кількома грибами, чи слимаками, які вояки знаходили по дорозі. Інколи ми їли навіть сирі гриби і слимаки, бо ворог постійно наступав нам на п'яти і не завжди можна було палити вогонь і що-небудь  варити. Голод  був такий сильний, що навіть під час відступу при сильному вогні ворога, вояки а кидались групами на знайдену ягоду, щоб щось з'їсти.
                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                   Напередодні переходу чехо-словацького  кордону  близько  половини вояків вже не мали сили маршувати, і їх мусіли підтримувати ті, що ще цілком не піддупали на силах. Майже всі мали гарячку, а деякі навіть дуже високу.  Також майже всі були спухлі від голоду. Марш відділу був дуже повільний. Майже щогодини, а якщо не наступав ворог, то і частіше відділ мусів відпочивати, щоб можна було набрати сили і йти далі. Того ж дня, день перед переходом кордону, коли в лісі, де ми квартирували, роїлося від ворога, командир Бурлака скликав нараду старшин, що мали вирішити, що нам робити далі. Я поставив внесок, щоб прийняти останній бій і, якщо треба, згинути в цьому бою, бо рух вперед мені здавався неможливим. Але командир Бурлака був проти моєї пропозиції. Він рішуче вимагав від нас усіх дальших зусиль. Він потішав, що чехо-словацький кордон вже близько, а на Чехо-Словаччині є вже заселені місцевості, і тому можна буде легко роздобути харчі. Також легко буде воювати з чехами, бо їх менше в прикордонній полосі, а крім того вони не мають ще такої вправи у поборюванні партизанки.

Слова Бурлаки розбудили в нас - старшин надію і віру в себе, і ми старалися передати це вояцтву. Лише завдяки цій вірі і надії вояцтво спромоглося на чергове зусилля, на понад 10 кілометрів маршу до першого словацького села.

22-го червня 1947 р. досвіта спокійно переходимо чехо-слова-цький кордон між Бальницею і Солінкою, і з відпочинками посуваємося в напрямі села Телєповце.
                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                           О годині 7-ій вранці обережно підходимо до села, зустрічаємо людей, що йдуть із кошиками у ліс по ягоди. Від них довідуємося, що в селі квартирують «жандарми» (поліція) і "фінанси"(погранична сторожа). Проте командир Бурлака дозволяє нам зайти до перших хат під лісом і скоро зварити бараболі, щоб заспокоїти нестерпний голод. Сотня «стрілецьким рядом» підходить до села. Переднє забезпечення сотні затримало старого чоловіка, який повідомив, що до села приїхало багато чеського війська. Курінний дав наказ вертатися назад до лісу до потока. В тому короткому часі бунчужний Буркун встиг заготовити теля від пастуха. У потоці зарізали і розділили теля між рої, яке почали зараз же варити.

О 10-ій годині далися чути стріли з кулемета нашої застави. Зв'язкові зі застави зголошують, що на них найшло чеське військо, і наша застава, по старому звичаю, відкрила вогонь. Почувши наші стріли, чеські вояки втекли.

Маршуємо на гору, на північний схід і там, на поляні, відпочиваємо. Година 2-га по полудні. Стійкові зголошують, що на нас іде відділ словацького війська. Наша сотня зайняла оборонні становища. Вояки вже трошки заспокоїли голод і вповні готові до бою. Наш командир дає наказ не стріляти, а до словаків крикнув, що ми хочемо з ними говорити. З-поміж них, у нашому напрямі вийшло двох вояків. Від нас вийшов на поляну до переговорів бунчужний Буркун і командир польової жандармерії Гак. Наші сказали, хто ми, за що боремося і заявили, що за кілька днів опустимо Словаччину і запропонували, щоб ми взаємно себе не поборювали.

Словаки зажадали від нас, щоб за 10 хвилин ми відійшли з цього місця.   Так ми і розійшлися.
Маршуємо лісом і над потоком займаємо оборонні становища та відпочиваємо. По трьох годинах відпочинку стійкові повідомляють, що до нас зближається розстрільною чеське військо. Командир дав наказ не стріляти і запропонувати чехам, щоб теж не стріляли. Коли ж чехи не послухають, тоді боронитись по-партизанському. Ми старалися стримати їх окликами «стій»! Але вони не зважали на наші заклики, і кинулися в атаку. Ціла сотня відкрила вогонь. Стрілянина була дуже коротка. Це був перший бій нашої сотні з чехо-словацьким військом. Чехи втекли. З лівої сторони моєї чоти я почув крик — не стріляй, не стріляй. Тут чехи піддавалися. Вояки з роя Кучерявого привели полонених, які були озброєні кулеметом, автоматами та крісами. 
                                                                                                                                                                                                   З полоненими ми обійшлися дуже гарно. Я дав наказ відвести полонених до курінного почоту. З правого крила, з чоти командира Сагайдака привели полоненого, озброєного автоматом. Командир Бурлака розповів полоненим — хто ми, про нашу боротьбу і за що ми боремось.
Від полонених ми довідалися, що за нашими слідами ідуть їхні дві групи по 150 вояків та що словаки з нами воювати не хочуть, але гонять їх чеські старшини. По короткій спільній розмові полонених відпустили на волю.

По закінченні бою, відійшли стрілецьким рядом на верх гори. Це був повільний марш, бо треба було помагати виснаженим воякам.

На горі ми відпочили і після відпочинку маршуємо в боєвій готовості на південеь в напрямі села Перігузовце.

Сильна спека й вояки були сильно перемучені і голодні.

О 10-ій годині ночі командир наказав розвідати, що діється в селі. По короткому часі розвідка зголосила, що в селі є чеське військо. Командир Бурлака дав спеціяльне завдання для роя під командуванням роєвого Шуліки: піти в село на розвідку та захопити язика. Акція мала бути без стрілу. Наказ був виконаний. Розвідали, що в селі є лише станиця поліції.

24 червня о год. 12-ій вночі прибігає зв'язковий стрілець Панас і передає мені наказ від коамндира Бурлаки, щоб маршувати в село і займати квартири (рій на одну хату) і бути у повному поготівлі.

Ми ввійшли в село й почали розподіляти хати. Нараз повітря прорізали стріли з автоматів з напрямку, де розквартирувався перший мій рій під командою Кучерявого. Я побіг туди і запитав Кучерявого, що діється. Він відповідає, що припала йому квартира станиці чеської поліції, яку він мав здобути. По короткій стрілянині поліція утікає, кількох поліціянтів піддається у полон. Станицю здобуто, а разом з тим багато зброї, уніформи, білля, багато амуніції і харчів у консервах. У сільській крамниці забрали ми муку, цукор, товщ, каву і інші харчі.

О 3-ій год. ночі відходимо в ліс. Хлопці тішаться, радість велика, бо те, що найбільше наш дошкуляло — голод, вже заспокоєно, тепер лише потрібно відпочинку. Доходимо до гори Мазогебу і займаємо становище.

День проходить спокійно. Увечорі сходимо до потічка і варимо вечерю. Всі відпочиваємо. Я йду провірювати рої, підходжу до першого роя командира Кучерявого і чую пісню, тихеньку, улюблену пісню нашої сотні:

Не страшна є нам атака,
Коли з нами наш Бурлака.
Кожний наступ є приємний,
Коли з нами наш сотенний.
Гей, чи на бункри, чи на шанці,
— Ми всі у бою, мов у танці.
Ціло завжди вийдем з бою
За твоєю головою...

По перегляді чоти, я зайшов до сотенного почоту. Там куховарила Офелія — єдина жінка в нашому відділі, що переносила всі труднощі українського повстанця. Курінний Бурлака, д-р Скала, санітар Ківай сидять, похилившись над мапою, студіюють її і плянують наш дальший марш.

У перших тижнях чеський комуністичний уряд кинув проти нас військові частини, складені головно із словаків, що були прихильно наставлені до України, а в тому і до УПА. Вони старалися з нами не воювати, а якщо приходилося їм проти нас наступати, то стріляли тільки з обов'язку «у повітря»... Ми також так стріляли, щоб по їхній стороні не було жертв. Словацьке населення ставилося до нас прихильно і у всьому нам помагало, — і інформаціями, і харчами, і одіжжю. Добре ставилися до нас також словацькі полонені вояки. Вони нас докладно інформували про їхні сили, їхнє положення. Були навіть випадки, що нас провадили поміж їхні застави, і в цей спосіб ми виходили з оточення.

Важче прийшлося тоді, коли чеський уряд кинув проти нас чеську старшинську і підстаршинську школи, поліційні і інші спеціяльні школи, складені із довіреного збольшевизованого елементу. З ними почалася справжня боротьба.

Хоч чехи мали менший досвід від польського війська, але мали добрий вишкіл, головно у стрілянні. Їх не можна було легковажити.

Ці частини застосовували проти нас іншу тактику. Коли вони попадали на слід нашого відділу, негайно замикали з усіх боків переходи. Треба мати на увазі, що наш рейд ішов гірським тереном, і тому приходилося нам пробиватися з оточення.

4-го серпня 1947 р. о год. 3-ій сходимо до потічка, на південь від гори Местове, і варимо — хто, що має.

О год. 6-ій маршуємо вздовж потічка на захід. Доходимо до гостинця на Лупнянку. Уздовж шоси видно чеські застави. Беруться до нас добре. Замикають кожну доріжку у напрямі нашого маршу. Літаки кружляють понад лісами і нас шукають. Застави чеські розставлені густо, мають добрі становища, за скалами або в копаних окопах. Підходимо до гостинця, де, як нам видавалося, немає застави. Готуємось переходити гостинець. Робимо по обох боках дороги застави і збираємося переходити. Рій під командою Шуліки напереді. Стрільці Крук і Чайка вже перебігли на другий бік шоси, як нараз, нагло, посипались на нас стріли. Здобути ворожі становища неможливо. Коштувала б це нам багато жертв. Відступаємо до лісу, а два згадані стрільці таки залишилися за шосою.

Ранений у хребет стпілець Береза. Рана важка, не може йти. Зробили йому перев'язку. Командир Бурлака радить залишитися і піддатися чехам. Він зразу не хотів, пробував іти, але побачив свою неміч і залишився.

Відступаємо на гору Маґура (1300 метрів висоти). На горі відпочиваємо, вояки помучені. Крім стійкових, всі сплять, О год. 5-ій стійкові голосять алярм, бо йде чеське військо. Яких 100 метрів перед нашими становищами сіли і відпочивають.

Наша сотня готується до бою.

Ворог по короткому відпочинку йде в нашому напрямі, на праве крило сотні, де була готова до бою моя чота. Паде наказ — впустити їх якнайближче і прийняти вогнем...

Ідуть... Допускаємо їх на віддаль 15-20 метрів, а тоді — «вогонь»! Чехи переполохані. Одні втікають, інші займають становища і пробують боронитись. Падуть убиті і ранені. Вояки стріляють завзято, віддячуються ворогові за всі дотеперішні перешкоди, за ранених і убитих друзів своїх.

Не довго чехи боронилися. Не витримали в бою з українськими повстанцями. Вибігаємо на поляну, знаходимо між убитими лише трьох ранених. Ранених приносять на наші становища. Д-р Скала і санітарі дають їм першу поміч. Втрат власних між нами немає.

Від полонених довідуємося, що на нас наступала старшинська школа, а на долині гори є ще три курені. Вони всі на заставах — на дорозі, крім цих куренів, є ще віділи поліції.

О год. 9-ій увечорі лишаємо чеських ранених, лишаємо їм трохи води і відходимо на край лісу, де чекаємо, аж краще стемніє. На горі чути крик ранених, котрих ми залишили. Маршеруємо полями між селами Литче-Мелятини. Йдемо тихенько неначе «духи». Без перешкоди переходимо шоси, ріку Ваг і залізничу лінію.

Прекрасні села, чудові збіжжя. Вояки на полях випорпують бараболю. Голод великий. Минаємо села Медочани і Каленяни. Вранці 6-го серпня доходимо до краю лісу під Туреньську Маґуру. Це було в часі перших боїв на території Чехо-Словаччини, в яких ми мали одного вбитого і залишили 2-ох ранених.

Історія маршу куреня Бурлаки надто довга, щоб можна було оповісти її в одному короткому спогаді. Тут скажу тільки, що відділ цілістю дійшов в терени міста Жіліна, де ворог кинув проти нас велику силу війська і оточив нас з усіх боків, що не можна було й думати про прорив більшою одиницею. Командир Бурлака скликав відправу старшин, де вони вирішили розчленувати наш відділ на сім менших груп, які мали пробитися з ворожого оточення. Одні з них пробилися, інші впали на полі слави, а дехто був заскочений ворогом так, що не мав можливости до оборони. Так попав у ворожі руки і сам командир Бурлака із своєю групою.

Володимир Дашко - Марко

пʼятниця, 10 грудня 2010 р.

УЧАСТЬ 8-ї ДИВІЗІЇ ПІХОТИ В БОРОТЬБІ З УКРАЇНСЬКОЮ ПОВСТАНСЬКОЮ АРМІЄЮ В 1947 — 1957 РР.

Ю. Калина-Лопатинський
пполк. УПА


У військовім квартальнику "Wojskowy Przeglad Historyczny", Rok XIV, Kwiecien-Czerwiec, Nr. 2 (50), Warszawa 1969 r.,  появилась стаття полковника Станіслава Жепского під наголовком "UDZIAL 8 DYWIZJI PIECHOTY W WALKACH Z BANDAMI UPA W LATACH 1947—1957".


На вступі полковник Жепскі пише, що на терені Ряшівського та Краківського воєвідств були, крім відділів польського підпілля як НСЗ, ВІН, АК, також дуже сильні відділи Української Повстанської Армії, зорганізовані в сотні та курені.

Полковник Жепскі коротко подає поділ «Закерзонського Краю» на адміністраційні Округи та військові Тактичні Відтинки. І так Тактичний Відтинок «Лемко» відповідав адміністраційній Окрузі ч. І, що ділилась на 3 надрайони: «Верховина», «Бескид», «Холодний Яр». Військово ТВ очолював майор Василь Мізерний — «Рен». Цей відтинок обіймав полуднево-східній райони Закерзоння та повіти Перемишль і Ярослав. На території цього ТВ були два курені, — «Рена» та «Байди» і дві самостійні сотні «Лиса» і «Смирного». До куреня «Рена» входили сотні: «Стяга», «Гриня», ««Бродича» і «Біра». До куреня «Байди» входили сотні: «Бурлаки», «Громенка», «Ластівки» і «Крилача».

Тактичний Відтинок «Бастіон», що мав лише один надрайон «Батурин», відповідав адміністраційно Окрузі ч. II. На цьому відтинку оперували курінь «Залізняка» та дві самостійні сотні «Бриля» і «Сагайдачного». До куреня «Залізняка» входили сотні: «Калиновича» — М-1, «Шума» — М-2, «Туча» — М-3 і «Крука» — М-4.

Тактичний Відтинок «Данилів» відповідав адміністраційно Окрузі ч. III, і мав два надрайони «Лиман» і «Левада». На цьому відтинку діяв курінь «Беркута», до якого входили сотні: «Яра», «Чавса» і «Давида». Крім цього була ще самостійна сотня «Володі».

Надрайони ділились на райони, а ті знова на кущі, до яких входило кілька станиць (сіл). Кожний кущ мав Самооборонний Кущовий Відділ — СКВ, який складався з 30-50 чоловіка та ділився на 3-4 рої.

Курені складалися з 4 сотень, які мали між 120-540 стрільців. Узброєння на загал було добре, а сила вогню сотні УПА, як пише полк. Жепскі, дуже часто перевищувала силу вогню регулярної польської піхотної сотні.

Склад відділів УПА мінявся, залежно від політичних та військових обставин. Сотні, що мали на початку до 500 стрільців, в 1947 р. зменшились до 150 стрільців. Загальна сила УПА нараховувала понад 2 тисячі чоловік. Була це тільки частина збройного підпілля українських націоналістів, пише полк. Жепскі, до якої треба ще додати кількатисячну Організацію Українських Націоналістів та численні боївки Служби Безпеки (СБ).

Подаючи статтю полковника Станіслава Жепского в скороченні, придержуємось поданого ним порядку розділів, в якому поділено боротьбу на такі частини:

1. Перша фаза боротьби 8-ї Дивізії піхоти з УПА липень-жовтень 1945 р.

2. Друга фаза боротьби з УПА листопад-березень 1946 р.

3. Дія 8-ї Дивізії піхоти в складі Оперативної Групи «Ряшів», квітень-жовтень 1946 р.

4. Участь одиниць 8-ї Дивізії піхоти в Оперативній Групі «Висла».


Перша фаза боротьби 8-ї Дивізії піходи з УПА липень - жовтень 1945 р.

По прибутті 8-ї Дивізії до Кросна, пише полк. Жепскі, штаб дивізії не орієнтувався в розміщенні відділів УПА, а вістки, що їх одержував від органів безпеки та т. зв. обивательської міліції (МО) були не повні і не вірні. І так 16 червня одержано вістку, що в Сяноку застрілено трьох совєтських бійців, а в районі Криниці зауважено рух відділів УПА. Того ж дня представники штабу 36 полку піхоти Війська Польського (ВП) перебрали від совєтських пограничних військ пограничну полосу. В селі Хочів, сім кілометрів від Ліська, наткнулись вони на відділ УПА, що провадив групу цивільного населення. З Ліська визвано совєтські війська, а з Сянока міліцію, які разом окружили ліс, і звільнили біля 80 осіб цивільного населення та захопили в полон 8 упівців. 25 червня одержано вістку, що УПА наскочила на будинок міліції в Новім Загір'ю. Післані вояки з 34 полку піхоти примусили упівців відступити.

Дуже активними були відділи УПА на відтинку 36 полку піхоти. І так вночі 25 червня в селі Роп'янка відділ УПА спалив двір та двірське забудовання, а з тартака вивезено дошки в напрямі Тирави Волоської та Завадки. Вислану патролю війська та міліції упівці зустріли машиновим вогнем. З району Забруча одержано вістки, що збираються відділи УПА, щоб напасти на станицю в Тисні та відбити полонених із сутички під Хочевом. Того ж дня інший відділ УПА наскочив на пограничну станицю в Прислуці. Наскок відбито. 31 червня одержано відомість, що в селі Завадка перебуває більший відділ УПА. На акцію поїхали: сам полковник 36 полку піхоти, пполк. Микола Кірилюк, 6 старшин, 36 жовнірів та кілька міліціянтів. Перед селом упісти обстріляли кольону з кулеметів. Командир полку приказав відкрити вогонь з мінометів та кулеметів на ліс. Тоді відділ УПА почав обстріл запальними стрільнами, запалюючи кілька хат. ВП почало гасити пожар, але акцію рятування унеможливлювали вибухи гранат і амуніції в деяких хатах. Страт у полку не було, тільки двох міліціянтів було ранених.

В серпні активність УПА зросла. ВП мало ряд сутичок та переслідувань за відступаючими відділами УПА. В ночі з 12 на 13 серпня значні сили куріня «Рена» наскочили на Балигород. Натрапивши на боєві обезпечення 3 куреня 36 полку та на патрулі 3-го дивізіону легкої артилерії, упівці відкрили машиновий огонь, але, зазнавши деяких втрат, відступили ка полудневий захід. В ночі з 27 на 28 серпня вони наскочили на Балигород, атакуючи місто рівночасно з трьох сторін. Одна група зі сторони Жарниці, друга з Бережниці Вижньої, а третя з напряму Тисної. До оборони міста ВП використало крім машинової зброї також і полеву артилерію. Наступ відбито, за те зорганізована погоня ВП не дала жодних успіхів.

Тому, що дотеперішня боротьба 8-ї дивізії на терені Ряшівщини не дала бажаних результатів, пише далі полк. Жепскі, командир дивізії, полковник Ґражевіч, рішив прочищувати ті райони, де була найбільша активність відділів УПА. На початок запляновано прочистити два відтинки: перший Мриглод —Домрадь — Кросно—Лісько—Одрехова і райони на північ від Ліська. Другий, на захід від Балигорода, села Середнє — Плонна — Вислок Великий — Команьча.

На 34-тий полк піхоти припали два відтинки: Строгів Долішний, Межиброддя, Мриглод, Лодина, Криве, Фаліївка, Чистогорб, Команьча, Прилуки, Зайнички, Репедь.

На Зб-тий полк піхоти припав один відтинок: Балигород, Жерниця Вижня, Середнє Село, Джурджів, ліс у районі узгір'я 568.0, Тишовець.

17 серпня на відтинку Плонна оперативна група 34 полку піхоти окружила відділ УПА в силі понад сто осіб та відібрала худобу і авто, що його попереднього дня вони здобули в бою з совєтськими військами.

18 серпня дійшло до великої сутички з відділом УПА, який начислював біля 300 осіб в околиці Одрехової. Щоб цей відділ цілковито зліквідувати, полковник 34 полку піхоти вислав дві боєві групи ВП, одна в складі 60 жовнірів скріплена двома протипанцирними гарматками рушила по лінії Сянок — Писаровичі — Надоляни, щоб відтяти відхід уступаючим на південь від Одрехової частинам УПА. Друга група в силі 60 жовнірів і три протипанцирні гарматки пішла по лінії Сянік—Заршин.   Коло год. 11-ої рано друга група вдарила з півночі на село Одрехову.   Заскочені відділи УПА почали відступати в напрямі села Мимонь. Наскок увінчався успіхом. Забито тридцять упівців, а двадцять дев'ять взято до полону. Здобуто 6 ручних скорострілів німецького та мадярського виробів, 15 крісів, 7 машинових пістоль та 1 міномет. В районі села Мимонь 12-особовий відділ 14-ої самоходової сотні ВП заатакував вдступаючі відділи УПА, беручи до полону 12 стрільців та здобуваючи ще 12 ручних кулеметів, 2 маш. пістолі, 2 кріси та 1 мавзер.

22 серпня УПА підпалила село Шкляри, щоб не допустити до нього польських репатріянтів з УРСР. Вислана на місце група з 14-ї самоходової сотні ВП застала лише згарища та кочуючих під голим небом репатріянтів.

Малі сили дивізії, пише полк. Жепскі, не могли успішно поборювати УПА. Для того полк. Ґражевіч, командир 8-ї дивізії, вирішив зменшити пограничні відділи, щоб звільнені в цей спосіб курені ВП зміцнили гарнізони в Риманові, Сяноку, Ліську та Балигороді.

28 серпня в районі Тирави Волоської 3 курінь 34 полку піхоти в силі 105 людей одержав завдання ліквідувати сотню «Крилача» та перевести агітацію серед українського населення за репатріяцією до УРСР. В ночі з 31 серпня на 1 вересня курінь наткнувся на відділ УПА, розпорошив його та взяв 8 стрільців у полон. На другий день цей сам курінь ВП, переслідуючи противника, знову мав сутичку і взяв 8 полонених та знищив в лісі три бункри.

В міжчасі польське командування одержало вістку, що в околицях Вислока Великого перебуває сотня «Гриня». Вислано відділ ВП, який вийшов на розшуки однак вже нікого не застав, а від населення довідався, що відділ УПА начислював около 500 осіб.

В тім початковім важкім часі боротьби з УПА, пише полк. Жепскі, цивільна адміністрація все частіше домагалось військової охорони. І так 15 вересня в селі Жепель відділ УПА наскочив на групу совєтських бійців, що гнали худобу. Висланий з Команчі відділ із 20 жовнірів та група артилеристів ВП в силі 40 людей з Сянока, прибувши на місце, де перебували совєтські вояки, застав лише згарища дому. Відділ пішов слідом за уступаючими упістами і заскочив їх у селі Прибишів, але по короткій сутичці упівці відступили до лісу.

18 вересня штаб 34 полку піхоти одержав повідомлення, що великий віділ УПА прибув до села Одрехової. Шеф штабу майор Ґрабліс зорганізував відділ із 120 жовнірів і, поділивши його на дві частини, вирушив до Одрехової. Перша частина в силі 50 жовнірів з двома гарматками мала за завдання зайняти південну частину села та обсадити прилягаючий до нього ліс, щоб унеможливити упівцям відступ до лісу. Друга частина, що її вів сам майор Ґрабліс, подалась забезпеченим маршем через Заршин до Одрехової.   Відділ ВП зауважили жінки, що працювали під горою і з криком почали втікати до села. Не чекаючи вістки чи перша частина вже зайняла свої становища, майор Ґрабліс вдарив на село, в якому несподівано заскочив перебуваючих там упівців, які почали вицофуватись, глибоким яром до лісу, але цей відступ коштував їх дорого. На полі залишилось 87 вбитих, а 26 захоплено до полону. Відділ Ґрабліса здобув один міномет, б кулеметів, кількадесят крісів та автоматів. Тільки опізнений прихід першої частини ВП уможливив упівцям відступ до лісу. Завдяки несподіваному наскоку перемогу осягнено досить малими силами.

Ясна річ, пише полк. Жепскі, що воєнні дії проваджено в спосіб досить припадковий і вони не могли дати кращих вислідів. Відділи 8-ї дивізії, що були розкинені по величезному терені, не були в стані опанувати ситуації. Дивізія начислювала 7.415 жовнірів, а територія, на якій вона оперувала виносила 7 тисяч квадратних кілометрів. Коли додати ще, що дивізія мусіла забезпечувати державні об'єкти та розміновувати терен, то не дивно, що успіхи в поборюванні ворога були мінімальні.

Переаналізовуючи першу фазу боротьби з відділами УПА, каже полк. Жепскі, треба ствердити, що вона була дуже важка. Мимо того, що відділи були загартовані в боях, спецефічна боротьба з УПА вимагала окремої тактики. Відділи УПА були дуже рухливими, знали знаменито терен і мали піддержку населення. Крім того УПА мала знаменито розгалужений та добре наладнаний розвідчий апарат, який працював на залізничих станціях, поштових урядах, ба навіть, у війську та урядах безпеки і міліції. Власне завдяки тому, вона все мала докладні інформації про пляни і дії ВП. Це вможливлювало їй не тільки виминати сутички і бої, але також уряджувати засідки, та робити несподівані наскоки. Брак транспортних середників не дозволяв не скоре перекидування відділів і в тому лежала частина наших невдач.

Підставовими формами боротьби були облави, перечісування лісів, та засідки, які однак не давали великих наслідків, бо відділи УПА оперували ще великими з'єднаннями.


Друга фаза боротьби листопад 1945 р. — березень 1946 р.

У місяці жовтні 8-а дивізія зорганізувала чотири нові пограничні відтинки, передаючи 1.100 жовнірів та старшин до військ охорони кордону. Рівночасно перегруповано частини дивізії в той спосіб, що 32-й полк піхоти згруповано в Березові, 34-й полк піхоти і 1 самостійний дивізіон проти панцерної артилерії прибули до Сянока, 36-й полк піхоти і вишкільний батальйон розмістились в Ліську, 37-й полк полевої артилерії перенісся до Ольховець. 19-й батальйон саперів розташувався у Негловицях. Тільки штаб дивізії та спецвідділи залишились в Кросні.   Санітарний батальйон залишився в Івонічи. Тому, що стан дивізії змалів до 3.695 чоловік, не можна було продовжувати боротьбу проти підпілля на велику скалю, і тому ми мусіли обмежитись тільки до малих акцій та забезпечувати репатріяцію населення до УРСР.   
                                                                                                                                                                                                                                                                             В листопаді дивізія перевела 9 акцій, в яких забито 2 і схоплено 39 упістів.

По доповненні дивізії новим річником розпочато вишкіл, що його треба було часто переводити на акціях. В такій ситуації, каже полк. Жепскі, старі жовніри не все давали собі раду, а що вже говорити про молодих. Вони не тільки що не вміли орудувати зброєю, але ще не знали, як заховуватись у важливих теренових та боєвих ситуаціях.   Все це утруднювало ведення бойових акцій.

З зимою ситуація ще більш погіршилась, бо відділи УПА шукали схоронищ по селах і частіше доходило до сутичок. І так 11 грудня 34-й полк піхоти звів бій зі сотнею УПА між селами Березкою і Мишковим, де було 15 вбитих і 20 ранених упістів. 13 грудня жовніри 36-го полку піхоти звели бій з відділом УПА під селами Орелець та Середниця, де було 17 упістів убитих, 24 ранених, а 4 попало зі зброєю в полон.

Завдяки постепенному наладнанню нашої розвідки, ми почали одержувати кращі та частіші інформації про рухи та силу ворога. При кінці грудня агенти «Циган», «Бурий» і «Рожа» донесли, що три сотні УПА з куреня «Рена» зібрались в околиці Тисної та перейшли чехословацький кордон в напрямі села Руське. Перемарш сотень спричинила вістка, що ВП задумує перевести облави в тих теренах. Розвідка донесла також, що в селі Пашеві є штаб 5-го району, що складається з 5 кущів. Кущовим 1-го куща є «Медвідь», якому підлягає 6 сіл; другий кущ має 5-ть сіл. Третій кущ очолює «Бігун», до якого належить 5-ть сіл. Четвертим кущем проводить «Вітер» і йому підлягають 4-й села. В 5-ім кущі, до якого також належить 5-ть сіл, провідником є «Олег». При цім кущі знаходиться 12-ти особовий відділ жандармерії, комендантом якого є «Островерха», а заступником ««Веселий». В склад жандармерії входять «Монах» з села Стефкова, Стефан Юрців - «Круть» та Микола Сорока з Пашови, Антін Грицишин і Славко Чернига-«Яценя» з Роп'янки, Степан Старуха - «Карий», «Галька» з Ольшаниці та «Жук» з Сімишова. Усталено також прізвища інтендантів кущів — «Орла» з першого куща, «Булько» з другого куща, «Дубенко» - Володимир Кілик з четвертого та «Довбуш» із п'ятого кущів. Ці інформації дозволили виарештувати деяких членів у селах району.   
                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                       
У відповідь на арешти, упівці спалили міст в районі Ольшаниця та висадили телеграфічні стовпи. 30 грудня в ночі упівці наскочили на село Новосільці (10 км. на захід від Сянока), висадили залізничну станцію та спалили около 200-та господарств. В тім часі підпалили також село Повня. Зорганізована нами погоня не дала успіхів.

Підсумовуючи дії 8-ї дивізії в боротьбі з підпіллям від 1. 9. 1945 р. по 31. 12. 1945 р., загальний вислід був такий: зліквідовано 238 членів, 375 взято в полон, здобуто 18 ручних скорострілів, 95 крісів, 27 автоматів, 10 пістоль, 3 коні та 1 харчевий магазин та знищено кільканадцять бункрів. Власні страти — 7 вбитих, 4 ранених.

З 5 на б січня дві групи УПА намагались знищити міст на Сяні в Гузелі на захід від Ліська та в місцевості Постолів. Слідуючого дня УПА зробила наскок на Дешко, 6 кілометрів від Риманова. Оперативний відділ 32-го полку піхоти пішов у погоню і мав сутичку коло Вислока, в якій упало 24 упівців, а 10 взято в полон. 12 січня вночі відділ УПА наскочив на село Крулік Польський, десять кілометрів від Риманова. 2 батальйон 32-го полку наскок відбив й упівці залишили своїх 23 убитих вояків. 14 січня цей сам батальйон мав сутичку в селі Поляна Суровична, де було вбито 28 упівців та здобуто машинову і ручну зброю. Власні втрати — двох ранених. Того ж самого дня оперативна група 3б-го полку піхоти наткнулась на відділ УПА, озброєний машиновою зброєю та мінометами в районі Тисни і звела з ним бій, у висліді якого було 4 ранених та 28 вбитих упівців. Підчас боротьби відділ УПА спалив місцевий фільварок, будинки ґміни та два господарства. Слідуючого дня оперативний відділ 34-го полку розбив у селах Сємушове та Голонкове відділ УПА, вбиваючи 23 та беручи 8 упівців у полон.

В другій половині січня змінено тактику боротьби з УПА. В дивізії зорганізовано 4 оперативні групи, які мали виїжджати в силі одного куреня в райони, де знаходились відділи УПА і там проводити акції проти ворога, щоб його цілковито знищити. Створена оперативна група 32-го полку піхоти мала перевести від 22 до 27 січня розшуки в напрямі Воля Вижна — Дарів та прочистити прилягаючі до цього відтинка ліси та села. Друга оперативна група 32-го полку разом з 36-ю комендантурою пограничного відтинку мала перевести від 22 до 29 січня розшуки в напрямі Прусек — Буківсько та Пораж—Кожушне, із завданням прочистити ліси та села.
Оперативна Група Зб-го полку піхоти та 37-ї комендантури пограничних військ мали провести розшуки між 20 а 30 січня в районі Тарнава Долішня, Лукове, Балигород, Березки, Середнє Село.
19-й батальйон саперів мав виконати таке саме завдання в околиці Любатова, Завадки Романівської та Круліка Волоського.

34-й полк піхоти зорганізував дві оперативні групи «Буковсько» та «Пораж». Перша група мала провести розшуки по лінії Буковсько — Токарня — Дарів, Буковсько — Карликів, Буковсько
-Кожушне.

Друга група «Пораж» мала за завдання провести розшуки в трьох напрямках: Пораж — Морохів, Пораж — Завадка Мрохівська та Пораж — Чашин.

Висліди цих акцій були незначні, вдалося одначе устійнити, що в околиці сіл Дарів — Пулави — Воля Сукова перебувають ще сотні «Гриня» та «Стяга». У зв'язку з цим командир дивізії вирішив післати ще одну оперативну групу в район Буківська, щоб дією трьох груп розбити відділи УПА та опанувати згадані місцевості.

Ціла акція тривала три дні і не дала жодних вислідів, але дозволила зробити певну оцінку ситуації. Правильним був підхід до району ніччю, бо заскочив ворога несподівано, але повільна дія груп спричинила опізнення, яке використали ворожі відділи, висмикуючись з окруження. Також відкриття вогню на далеку віддаль не давало добрих наслідків.

В районі Бірчі, де діяла 9-а дивізія ВП, частина куреня «Байди» пробралась на південь у район Тирава Вольська, Завадка, Пашова. Щоб не дати відпочинку упівцям, майор Комар, командант 3б-го полку піхоти, вислав у район Угерці — Ольшаниця — Ванькова 2-й батальйон в силі 200 людей, зміцнений 5-а мінометами, щоб перечісувати ліси та околицю в північно-західному напрямі. В районі сіл Безмихова та Монастирець батальйон наткнувся на сильні упівські частини. На підмогу вислано додатково ще дві компанії війська, щоб не дозволити ворогові вирватись з окруження. В часі цеї акції вбито 14 упівців, але всім іншим відділам УПА таки вдалось висмикнутись з окруження через повільну дію наших частин. В боєвих акціях, що їх провела 8-а дивізія в часі від січня до 7-го лютого впало 263-ьох і попало в полон 219 упістїв. Дивізія здобула 1 ручний скоростріл, 13 автоматів, 33 крісів, 8 пістоль, 4 багнети, б коней та 3 штуки худоби, а крім того знищила 5 магазинів зброї, 2 магазини з умундурованням, 1 магазин з харчами та 20 бункрів. Власні втрати — 1 вбитий, 9 ранених.

Переведені акції оперативними групами 8-ї дивізії виявили, що в тім часі оперували на терені 8-ї дивізії 5-6 відділів УПА. В районі Буківсько — Прибишів — Дарів — Ясінь — Завадка Морохівська — Морохів — Щедре діяли сотні «Дідика», «Сороки» і «Рена». Друге згрупування УПА діяло на відтинку Балигород — Лукова — Тарнава Долішня і Тисна. Третє згрупування діяло на терені Тирави Волоської — Ракова — Пашева — Станкова — Семашева — Тирави Сільської — Угерця і Ольшаниці. В районі Ростоки діяла не розпізнана кінна група УПА.
7 лютого акція продовжувалась при співучасті трьох оперативних груп. Одна з них, третя, під командуванням самого командира дивізії ген. Й. Гражевіча, складалась з частин 34-го полку, 36-го полку, 37-го полку легкої артилерії, 11-го дивізіону проти панцерної артилерії та 37-ї комендантури пограничних військ, провадила розвідку в напрямі Балигород — Воля Міхова — Тисна, прочіску лісів на польсько-чеськім кордоні і будувала перешкоди та козли на стежках та дорогах, що вели до Чехо-Словаччини. Ці операції дозволили розбити і розпорошити сотні УПА «Гриня», «Стяга» і «Біра», що перебували в районі Тисни. В цій акції забито 19 упівців та 5 схоплено в полон. Решта сотень перейшли в Чехо-Словаччину.

24 лютого оперативна група 32-го полку піхоти наткнулась на чоту УПА в районі села Улич, Горохівка та Гута і знищила 20 стрільців та взяла в полон чотового «Хом'яка».

В ночі з 27 на 28 лютого відділ УПА наскочив на село Угерці та знищив відразу три залізничі мости на відтинку Лукавиця.

Через цілий місяць березень відділи УПА атакували пограничні станиці та застави військ охорони пограниччя (ВОП), промислові осередки, висаджували мости, нищили залізниці та телеграфічні лінії. В ночі з 12 на 13 березня на залізничій лінії Сянок — Команьча між місцевостями Мокре і Щавне висадили чотири залізничі мости та знищили рейки і телеграфічну лінію. Висланий відділ 34-го полку піхоти звів бій з одною з чот «Стяга», вбиваючи 5 упівців, а 2-х попало в полон.

26 березня оперативна група третього батальйону 34-го полка в силі 116 жовнірів під командою майора Северина Козири, зміцнена 60-ть особовим відділом пограничників під командою майора Фролова, коменданта пограничного відтинка «Команча», виконала 50-ть кілометровий марш через Загіря — Пораж — Морохів до Кожушного і Команчі, щоб прийти з допомогою пограничній заставі з Волі Міхової, Лупкова — Радошиць та Ясел. Дійшовши до Команчі група мала забезпечити та очистити район Ясел — Радошиць — Островичі — Лупків.

Під Команчею батальйон попав в засідку УПА. Чолове убезпечення в силі 50 жовнірів під командою поручника Ягури одержало спочатку сильний вогонь з горбів на східньому березі ріки Ослави, а після і з полудневого боку. Головні сили батальйону рівнож попали під сильний обстріл з кількох сторін. Головна група батальйону під командою майора Козири мусіла приняти бій на узгір'ю на захід від села Кожушне. Упівці побачивши свою перевагу, почали наступ зі всіх сторін, щоб розколоти групу на дві частини та її окружити. Понісши втрати при наступі, упівці залишили спробу розбити головну силу батальйону, але їм вдалось батальйон окружити. Надходила ніч і сніговія закінчила бій.

Як запала ніч, майор намагався прорватися через лінії УПА в напрямі на село Кулашне та далі на Команчу, але ніч та сніговія перешкодили йому получитися з іншими відділами і тому прорив роблено частинами. Майор Козира і майор Фролов зібрали около 50 жовнірів та прорвались через лінію УПА в сторону Команчі. З Команчі, по короткім відпочинку, біля півночі група рушила до Радошиць, де застала порожну пограничну станцію, тоді як у селі знаходився відділ УПА в силі около 100 стрільців. Не вдаючись у бій, група відійшла на південь. По дорозі зауважено пожежу на південь від Лупкова. Вислані розвідчики принесли вістку, що це горить пограничка станція, залога якої звела затяжний бій з УПА 25 і 26 березня, яка після того відступила на територію Чехо-Словаччини. Станицю упівці спалили. Тому, що поворот до Сянока був неможливий, майор Козира перейшов зі своєю групою чехо-словацький кордон, а наступного дня його відтранспортовано до Дуклянського Просмику, звідки він дістався до Сянока.

На полудневому краю села Кожушного боролась група поручника Ягури без зв'язку з головною силою батальйону, окружена і під напором УПА відступила на північний захід. Прорвашись нарешті з окруження, поручник Яґура наткнувсь на відділ жовнірів в польських мундурах, що виявився групою УПА. Ця група, підпустивши відділ пор. Яґури на яких 60 метрів, відкрила по ньому машиновий вогонь та змусила його відступити на узбіччя гори і там залягти до оборони. Щоб знову не попасти в оточення, пор. Яґура повернув у південному напрямі і дійшов до дороги, сім кілометрів від Буківська, де майор Козира залишив віз з радіостанцією та скорострілами. Пор. Яґура, забравши вози та ранених, вирушив до Буківська, де получився з відділами свого полку.

Слідуючого дня командир 34-го полку піхоти підполковник Плюто пішов з двома батальйонами до Кожушного, але, крім десяти вбитих польських вояків, не знайшов там нікого.

В бою під Кожушним 34-й полк піхоти і група пограничних військ понесли важкі втрати. З окруження вирвалось тільки около 1000 жовнірів, — пише полковник Жепскі. 50 жовнірів вернулось з майором Козирою, а 32 з поручником Ягурою. Таких великих втрат в однім дні 34-й полк піхоти не мав, навіть при форсуванні Ниси Лужицької та пролому німецької оборони на західнім березі цієї ріки. Жертви ці були такі великі тому, що противник не тільки переважав силою, але ще й несподівано заскочив кольону в марші, яка була незадовільно убезпечена. Вона ніколи була б не попала в засідку, коли б головна сила батальйону маршувала в приписанім відступі, від убезпечення. Через це не можна було зорганізувати пртрібної оборони, головні сили, не мали зв'язку ні з командиром полка, ні з частиною поручника Яґури помимо того, що командир батальйону мав при собі радіостанцію, що лежала безчинною на возі сім кілометрів від поля бою. Сам прорив з окруження відбувався без найменшої організованости і батальйон розлетівся на малі частини, яких бойова сила роздрібнилась. Бій під Кожушним, це була добра лекція для командування, яке не повинно було легковажити таких важливих правил, як розвідка та убезпечення.

Реасумуючи активність оперативних груп в місяці березні, 8-а дивізія перевела в цьому місяці 35 акцій, у яких вбитими було 81, ранених 51 і взятих в полон 40 членів УПА. Власні втрати становили 7 вбитих, 7 ранених та 46 пропавших.

В дальшому полковник Жепскі ставить питання чи в другій фазі боротьби відділи 8-ї дивізії виконали своє завдання?

Переведені на протязі 9 місяців воєнні операції проти УПА, — пише полк. Жепскі, — не розбили ворога так як це пляновано на початку акцій. За час 9-ти місячної кампанії ми краще пізнали ворога, його організаційну структуру, методи дії та частинне його розпорошення. За цих дев'ять місяців ми знищили багато ворожих груп, а багато розбили, але понесені втрати ворог доповняв набором та охотниками так, що назагал його чисельність в березні була не багато менша ніж в липні 1945 року.

Беручи під увагу ситуацію та обставини, продовжує полк. Жепскі, в яких йшла боротьба, можна сказати, що 8-а дивізія задовільно виконала свої тяжкі завдання. Ворога примушено роздробитись на менші гурти, більше законспіруватись та діяти в більш лісистих масивах терену віддаленого від більш населених пунктів та місць постою військових одиниць. Це уможливлювало працю та розвиток господарського, адміністративного та суспільного секторів по селах і містах, що до тепер були цілковито під владою УПА.

Напевно можна було б мати далеко кращі осяги боротьби 8-ї дивізії з УПА, коли б не було ряду труднощів, недомагань та помилок. Найбільшими труднощами боротьби було те, що дивізія не знала терену, на якім діяв ворог, місця його перебування, узброєння, кількости, тактики та мала вороже настроєне населення. Не було також розвідки, яка давала б скору і точну інформацію про ворога і добре наладнаної співпраці з Корпусом Внутрішньої Безпеки, Урядом Безпеки, Обивательською Міліцією. Крім цього райони, очищені від ворога, не обсаджувала адміністрація, міліція чи військові частини, що дозволяло членам підпілля вертатися на них знову. Великою перешкодою була також відсутність транспортації, яка дозволяла б на скоре пересування боєвих частин.
                                                                                                                                                                                                       (Далі буде тут же. Слідкуйте)

неділя, 5 грудня 2010 р.

ЛІКВІДАЦІЯ «ПРОВІДНИКА»

Після безуспішних діянь, що тривали безпереривно 16 днів і ночей, старшини, а навіть команда оперативної групи «Любачів» почали сумніватися чи вдасться їм знайти бункер, у якому мав знаходитися штаб УПА, а з ним «провідник на закерзонський край» — «Стяг».

В тій ситуації командир підгрупи покликав мене до себе і наказав, щоб ми 17 жовтня ще раз перешукали лісний масив, а якщо до години 16 бункер не буде відкритий — закінчити акцію і сконцентруватися в місцевості Монастир. Правду казати, перешукування лісу без вислідів уже мені надоїло, але що ж — наказ наказом.

В годині восьмій, як командир штурмової групи, я приступив до виконання наказу. Перешук лісу почали ми від межі південного краю в північному напрямі і до одинадцятої години ми досягли краю північного. Там я зарядив коротку перерву, після чого ми з поворотом перечісували ліс у напрямі полудневім. Так ми ходили лісом до години п'ятнадцятої. До північного краю лісу залишилося ще коло 300 м., а до закінчення акції ще одна година... Одначе військо було вже вичерпане, тому я зарядив підпочинок. Я був теж тим лазінням по лісі втомлений, а до того відчував величезну спрагу.

Ми відпочивали на лісній доріжці. Одного із зв'язкових послав я за водою, а трьом розвідникам доручив перешукати загайник. Ледве почав я пити, як прибігає один з розвідників і звітує мені, що вони знайшли якесь підозріле місце. Я зірвався і вже в дорозі розпитую за подробицями. Каже мені, що є така собі стежка, а на ній штучно засіяна зелена травичка і галузки малих сосон пообтирані. Далі штучно засаджений ялівець, а побіч нього свіжо насипана суха глиця.

Я дав наказ командирові резервового відділу, щоб маршував з відділом за мною. Розстрільній подав я сигнал: «Вперед!»

Знаходжу мало вживану стежку. Галузки справді пообтирані, росте травичка трохи відмінна від трави лісної. Підходжу до ялівця. Я нахилився, руою відгортаю глицю, яка здавалася підозрілою, і голосно кричу: «Ну, врешті, ви сякі-такі (я вжив кілька непарляментарних слів), за наші труди і муки сьогодні покінчимо з вами!»

В цьому моменті відчиняється кляпа, з отвору вихиляється один з бандитів і січе по нас серією з автомату. Я був близько при самій кляпі, так що не встиг навіть вирвати револьверу з-за пояса. Я відхилився і впав навзнаки взад. Але мій завжди несхибний розвідник — а був ним тоді рядовий Сковрон — стояв за моїми плечима з автоматом, відбезпеченим і готоим до стрілу. Ждав на бандюгу, як кіт на мишу. Без надуми потягнув за спуск. Бандит випускає зброю з рук і падає назад до бункера. Разом з рядовим Сковроном і рядовим Юдою пробуємо важко раненого бандита витягти нагору. Ми хотіли довідатися, чи в тому бункері є «Стяг». Але це нам не вдалося, бо з бункера відкрито на нас сильний вогонь.

Все це тривало дуже коротко.   Потому запала тиша.

Командирові відділу моєї резерви наказав я обійти бункер у промені яких 60 м., визначаючи йому напрями вогню, а трьом рядовим — заняти становища у віддалі коло 5 м. від отвору бункера, і хто вихилиться з бункера, негайно нищити вогнем. Штурмовій групі я доручив окружити бункер двома перстенями, рахуючись з тим, що десь може бути додатковий вихід у добре замаскованому місці. Коли все це було виконане, я видав доручення привести до мене полоненого «Левка».

На лінії оточення запанувала між вояками величезна радість. Навіть доходили до нас вигуки «ура!» Я мусів втихомирити ту розвеселену вояцьку братію.

«Левкові» доручив я, щоб підповз якнайближче до отвору бункера і нав'язав з бандитами розмову українською мовою. Я лежав кілька метрів за ним і диктував йому, що має говорити. Він заявив їм, що вони оточені полком війська і їхні спроби вирватися безнадійні. Спочатку не хотіли взагалі розмовляти, але коли я велів йому сказати хто він і звідки в нас узявся, котрі сотні були розбиті і які командири згинули, відізвалися, закидуючи «Левкові», що він зрадник українського народу, що вітчизна — Україна ніколи йому цього не простить. Чув я власними вухами лемент, що вони пропали, що їх зраджено і що разом з ними пропала ціла «самостійна Україна». Пізніше заявили, щоб їм дати час до надуми, що нарадяться і дадуть нам відповідь.

Від перших стрілів до тієї хвилини пройшла може година. В тому часі отримав я від штабу оперативної підгрупи «Любачів» шифровану записку, щоб за всяку ціну «провідника України на закерзонський край» узяти живого.

По півгодинній перерві кличу до бункера, чи вже нарадилися. Відповідають, що вже, але хочуть переговорювати з якимсь вищим наставником, з полковником. Я через «Левка» відповідаю, що пропозицію приймаю, полковник прибуде сюди за пів години.

Де там тоді можна було шукати полковника, коли сам наш командир групи «Любачів» був у ранзі майора, до того ж його тоді там не було.

Коли проминув визначений час, я сам мусів виступати в ролі полковника. Підповзаю до отвору бункера, зміняю голос і заявляю, що я полковник і хочу з ними говорити. В ній миті роздався за мною у віддалі яких 30 м. величезний вибух і оночасно з отвору бункера з разючим криком: «За самостійну Україну, ура!» вистрибує один з бандитів з ручним машиновим крісом і тне по нас огнем. Але знову наша несхибна трійка розвідників, яка, незважаючи на потужний вибух, не відступила ні на крок, і цим разом була швидка. Бандит упав на землю.

Мушу вияснити, що було причиною того потужного вибуху. Отож, згідно зі звідомленням полоненого «Левка», бункер мав бути в промені 40 м. оточений шістнадцятьма мінами, сконструйованими самими бандитами. Були це гарматні стрільна до 122 мм. гавбиці із спеціяльними запальниками. Від кожного стрільна був протягнутий дріт, що вів до середини бункера. За потягненням дроту стрільно вибухало.    
                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                   «Стягові» вдалося тільки один такий набій «підірвати», і то так для нас щасливо, що навіть ніхто не був ранений. Кількох було потурбованих куснями дерева і камінням, як теж закопчених і заляканих. Мене теж підкинуло вгору і майже засипало землею. Якимсь кавалком сосни дістав я добре по плечах, так що вояки думали, що я вбитий. Але за хвилинку я встав, обструсив землю і швидко вернувся до форми. Тільки в ухах шуміло.

«Стяг» гукнув до нас з бункра, що покищо полетів один такий набій, зараз полетить їх більше. Але відділ саперів, що співдіяв з нами, негайно приступив до розшуків за тими спеціяльними апаратами. Знайшовши один, провідник відділу досить швидко і зручно його знешкідливив і розшифрував конструкцію. Вдалося йому також знайти систему і віддаль розкладу. За годину район навколо бункера був розмінований.

Я доручив, щоб ще раз докладно перевірити терен, щоб якийсь заплутаний набій не наробив нам біґосу. Після докладної перевірки я знову почав розмову з «Стягом», але був уже обережніший.
Час швидко минав. Сонце хилилося на захід, майже западав вечір.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                      

Я дав «Стягові» 10 хвилин до надуми, або піддається, виходячи з бункера з піднятими руками, або ми приступаємо до цілковитої їх ліквідації. Одначе «Стяг», не зважаючи на наші постійні заклики піддатися, не виходив. Тому ми встрілили до середини бункера через отвір і видихову руру кільканадцять ракет і кілька кісток тротилю. Бункер запалився. Спочатку бандити намагалися гасити вогонь землею, але це не вдалося. Коли полум'я захопило більшу частину бункера, з нутра долетів до нас спів. То «Стяг» зі своєю особистою охороною відспівали свій український гимн. Чути також було крики, що гинуть за «самостійну Україну», після чого наступили тихі вибухи.
                           
Було це 17 жовтня 1947 р. коло години 19.30.

Пплк. Ян Сьвіта

Від Редакції:

Переклад цієї статті передаємо згідно із оригіналом і тому в ній повторяється слово «бандити» на означення вояків УПА, але з самого змісту видно, що це були за «бандити», коли вони вмирали зі словами за «самостійну Україну».

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації