ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

Показ дописів із міткою 1985 № 1. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою 1985 № 1. Показати всі дописи

понеділок, 27 липня 2009 р.

СТЕПАН ГУМІНІЛОВИЧ

Степан Гумінілович, визначний громадянин, музик, композитор, диригент хорів і старшина Першої Української Дивізії Української Національної Армії, народився 9 січня 1917 р. в Коломиї, Галичина, в родині вчителів Володимира й Ангелини Сташків. Українську гімназію закінчив матурою в Коломиї. Музичну консерваторію ім. Лисенка розпочав у Коломиї й закінчив у Львові в 1939 році. З юних років активний член громадських, музичних і спортових організацій міста Коломиї, член ОУН і учасник підпільного руху за польської й німецької окупацій. В 1939 році виїхав до Берліна й повернувся додому в 1941 році. За підпільну діяльність був арештований німцями. Після виходу з тюрми зголосився до Першої Української Дивізії, відбув старшинський вишкіл в ранзі хорунжого і ділив долю Дивізії у Словаччині, Австрії, Югославії й опісля в таборах воєннополонених у Белярії й Рі-міні в Італії, звідки за допомогою єпископа Бучка переїхав до Австрії, де в 1948 році одружився і переселився до південної Америки. В 1957 році перенісся до Торонта в Канаді, де помер 27 січня 1985 року.  

субота, 25 липня 2009 р.

СПОМИН З ПОЛЬСЬКОГО ПОЛОНУ

Олекса Яворський,
сотник Армії УНР

У Львові на відпустці


В першій половині жовтня 1918 р. був я, як лейтенант австрійської армії, на Італійському фронті над рікою Пявою, і там з одним хорунжим на просторі-коло 2-х кілометрів аж до Адрятичного моря, бо пануюча тоді малярія так здесяткувала наш батальйон, що здорових вояків залишилося мало. На щастя, італійці не знали нічого про наш стан. У половині жовтня дістав я тримісячну відпустку для студій і опинився у Львові на університеті.

А що в Австрії пахло революцією, тим більше, що американський президент Вільсон проголосив декларацію мирових умов, в якій було сказано, що народам Австро-Угорщини має бути дана можливіть самостійного розвитку, а австрійський цісар Карло, хотячи зберегти Австро-Угорщину як федеративну державу, закликав народи Австро-Угорщини, щоби вони формились у свої національні держави в тій федерації, до якої чехи чи поляки зовсім не спішилися. З ініціятиви наших репрезентантів обох палат австрійського парламенту була скликана конституанта для вирішення долі вітки українського народу в Австро-Угорщині. А що по вибуху революції у Росії була вже створена ІV-им Універсалом 22 січня 1918 р. Самостійна Українська Народна Республіка, то й каша Конституанта проголосила 18 жовтня 1918 р. створення зі всіх земель Австро-Угорщини Західньо-Української Народної Республіки, а як репрезентацію тої держави обрано Українську Національну Раду. Були вправді голоси за злукою зі Україною, яка в тому часі була під гетьманською владою, але з огляду на те, що ситуація там була неясною, бо заносилося на повстання проти гетьмана, справу злуки відложено на пізніше.

Я теж мав честь бути на згаданій Конституанті і голосував за створення ЗУНР. Та замало було ухвалити державність, треба було мати ще силу, щоб її зреалізувати, тим більше, що цісарський намісник у Львові не спішився передати українцям владу. До перебрання влади революційним способом приготовлявся військовий комітет на сходинах якого я теж бував. Це перебрання сталося під проводом сотника УСС-ів Дмитра Вітовського, — коли Польська ліквідаційна комісія заповіла свій приїзд, щоб перебрати цю владу в імені польської держави — в дні 1-го листопада 1918 р., що довело до боїв у Львові.

Я у тих боях не брав участи, бо захворів на інфлюенцу, а мій товариш, четар австрійської армії, буковинець, здається Надольський, з яким я разом мешкав, відставив мене до військового шпиталю на Личакові.

Зі Львова на Домбє

Тому що давні наші війська відступили зі Львова по трьох тижнях боїв, не повідомляючи нас про відступ, ми опинилися під поляками, які проголосили, що я інтернований, і наказали мені віддати зброю, якої я вже сам позбувся.

Десь на початку грудня 1918 р. поляки почали вивозити всіх українців зі шпиталя. В часі всаджування до вагону для ранених і хворих польські вояки зрушили через необережність ранену ногу мого друга, і він з болю зачав йойкати. А КОЛИ нате ПОЛЬСЬКИЙ ВОЯК сказав: ""Czego psia krew jeczysz, czego sia bil", то я зовсім спокійно сказав до нього: "A czego wy bijecie sie?" Тоді цей вояк приложив мені до грудей свій револьвер і сказав: "Milcz, skurwy synu, bo zginiesz tutaj, jak pies", — і неначе за кару, сказав мені перейти до вагону для сидячих. Там приходили інші вояки, оглядали мене і обрабували мене з деяких військових речей, забравши у мене мої добрі чоботи на зиму. Та коли все втихло, прийшла до мене польська медсестра, дала мені проти гарячки аспірину і, перепрошуючи за ординарну поведінку вояків, потішила мене тим, що коли ми поїдемо до бувшого Польського Королівства (яке раніше було під російською окупацією), то вона примістить мене на маєтку своїх родичів.

У Вадовицях

Наш поїзд задержався у Вадовицях, можливо, що хотіли примістити нас, "здорових", у таборі, в якому були вже інтерновані українці, які не знаючи нічого про польсько-українську війну, вертались з західнього фронту, передусім з Італії, через Краків до Львова, і там їх поляки задержали і посадили в бараках. Тут я був свідком, коли польські вояки, які привезли нас, пішли до одного бараку, щоб ограбовувати інтернованих українців. Один з них кинувся на польського вояка з ножем, тоді польські вояки втекли з бараку і віддали кілька пострілів у барак. Така поведінка викликала в мене велику ненависть до поляків, проте, опинившися у українській армії по втечі з Кракова, я не тільки не толерував ніяких вибриків вояків супроти поляків чи жидів, але й за них гостро карав. Крім того, по втечі з-під більшовиків в 1939 р. до Кракова, я часто боронив їх — з небезпекою для мене — перед німецькими судами.

З Домбя до Кракова

З Вадовиць завезли мене до табору інтернованих на Домбю під Краковом, в якому було багато наших патріотів — діячів. Між ними стрінув я колишнього посла й адвоката з Підгаєччини д-ра В. Бачинського, який пізніше, зражений своєю невдачею, погодити українців з поляками, дістав нервовий розстрій і поповнив самогубство. А що я дальше лежав в гарячці, то мене відіслали по кількох днях до військового шпиталю у Кракові. У тому шпиталі трактували мене як полоненого добре, тим більше, що мій лікар походив зі Східньої Галичини й цікавився, як наша влада трактувала там поляків. Він приходив часто зі своєю секретаркою Стасею і ствердив у мене малярію, від якої лікував мене.

В кімнаті зі мною був тільки один хворий, польський підофіцер, якого родичі, як він мені казав, — купили були землю в одному селі в Підгаєччині над Стрипою, але він там не був. Він відносився до мене з пошаною. Заприятелювавши зі мною, Стася приносила мені перепустку, і я, Стася і підстаршина втрійку виходили до міста на каву і солодке, за що платив я, бо мав ще заощаджені гроші з австрійській армії. Та думка про втечу не покидала мене.

Втеча з Кракова

Мої гроші маліли, але я ще мав 1000-коронівку, нагризену мишею, яку дала мені моя мама до виміни в банку, коли я був дома на відпустці. Маючи перепустку, я вибрався сам на наш Новий Рік, 14 січня 1919 року, до банку, щоб там виміняти цю мамину тисячку. Вертаючись з банку, я запримітив таблицю, «а якій була написана адреса збірного пункту для чехо-словаків, які поверталися з фронту.

А що запасний батальйон мого австрійського полку містився на чеській території (Mahrish Schonberg), то я рішився попробувати щастя, щоби втекти з Кракова. В розмові з чеським сотником ( по-німецькому), я сказав йому, що я українець, але маю на Чехії жінку, з якою оженився в місці постою мого запасного батальйону. На це сотник засміявся і сказав: "Скажи правду, що тому, що ви, українці, б'єтися з поляками, то і тебе свербить там бути. Але що станеться тут з нами, коли допоможемо тобі втекти?" — "А як вони зможуть довідатися про це, коли ви дасте мені документ подорожі до місця замешкання моєї дружини?" — "А коли б ти хотів виїхати з Кракова?, — питає капітан. — "Сьогодні вночі", — відповів я. — "Добре, прийди сюди о 7-ій годині увечорі, тут буде для тебе документ їзди. А на станції Прерав попросиш, щоб прибили тобі печатку до Відня. Щасливої дороги!" — "Дякую, пане капітане!" — сказав я і попрощався.

З Відня до Стрия і Підгайців

Документ подорожі я забрав увечорі і, не повертаючи до шпиталю тої самої ночі переїхав щасливо польсько-чеську границю, а, причіпивши на свою військову шапку відзнаку-тризуб, я без перешкод доїхав до Відня. Тут, діставши правильний документ подорожі через Будапешт, я дістався до Стрия, де, по приділенні мене до нашої військової частини, дали мені тримісячну відпустку до моїх Підгайців для дальшого лікування малярії у місцевому шпиталі. Тут помагав я місцевій команді міста при проведенні мобілізації до нашої армії.
До дезертирів і тих, що ховалися по лісах перед бранкою, не був я милосердний. Коли я вже був адвокатом у Підгайцях, прийшов до канцелярії "зі справою" один середнього віку пристійний чоловік, заплативши за заступство, засміявся й сказав: "Я від вас дістав 25 буків. Добре билисьте, але мало!"

Коли почався перший відступ УГА, я перервав свою відпустку і зголосився до армії. В Іваню Пустому був створений окремий курінь з розбитків і новобранців, який по короткому вишколі під моїм наглядом став ІІІ-им курінем 13-го полку отамана Волощука 7-ої Львівської бриґади. Як адютант того куреня, якийсь час під командою сотника Чапельського, а відтак сотника Мара, брав я участь у так званій Чортківській офензиві, а після відступу УГА за Збруч — у боях з більшевиками і денікінцями аж до часу трагічних подій, коли в листопаді 1919 р. в критичній ситуації, спричиненій тифом і невдачами на фронті, галичани перейшли до Денікіна, а відтак до більшовиків. Тоді галицький уряд виїхав до Відня, Петлюра — до Польщі, а частина армії УНР, щоб рятувати ідею державности, пішла в Зимовий похід. Моєї хронічної малярії позбувся я щойно в тифі, на який захворів на початку 1920 р., і перележав цю хворобу в Тульчині, в якому денно вмирало по 20 наших вояків серед зимна й з браку ліків, про що співається в пісні "Засумуй, трембіто, та по-всьому світу, що пропало галичанам 40 тисяч цвіту", себто половина УГА.

Дальші події мого життя до кінця 1920 р. описав я у спомині п. н. "Моя участь в Першому зимовому поході Армії Української Народної Республіки", в ч. 3 "Вістей номбатанта" з 1981 р.

пʼятниця, 24 липня 2009 р.

ДМИТРО ПАЛІЇВ

Володимир Кубійович

Дмитро Іванович Паліїв (1896-1944), визначний український політичний і військовий діяч та журналіст, один з організаторів листопадового перевороту в Галичині, діяч УВО, пізніше легальних галицьких партій, з 1933 очолював легальну націоналістичну організацію — Фронт національної єдности. Паліїв — талановитий обсерватор, пристрасний діяч, швидко діяв, інколи надто великого значення надавав деяким фактам і подіям. Ми познайомилися вкінці 1935 року підчас виставки моїх карт України в Науковому Товаристві ім. Шевченка у Львові. Паліїв брав участь у дискусії після моєї доповіді і запросив мене відвідати редакцію органу Фронту національної єдности — "Українські вісті". Тоді ж я познайомився й з іншими діячами Фронту. Ближче ми познайомилися щойно, в кінці вересня 1939 р. в Кракові, де опинився Дмитро Іванович після окупації Галичини білошовиками. Виїзджаючи до Кракова, Паліїв припинив діяльність Фронту національної єдности, вважаючи, що в умовах німецької окупації на території Генеральної Губернії не можна вести незалежну українську політику. Незабаром він довідався, що в Кракові перебуває проф. Ганс Кох, колишній сотник УГА, згодом директор Інституту Східньої Європи, а тоді старшина німецької армії, приділений у штабі до групи розвідки " Абвер" як референт українських справ у армії. Дмитро Іванович відновив своє старе знайомство з проф. Кохом (ще з часів УГА), а той з свого боку допоміг Дмитрові Івановичеві влаштуватися, бо й взагалі допомагав українським утікачам і українському населенню в Генеральній Губернії. Але Паліїв відшукав у Кракові й мене. Як спостережливий обсерватор і політик, він бачив чималі мої можливості в новій німецькій дійсності: досить відомого ученого (також і в Німеччині), непоганого організатора науки, непартійного, місцевого.

Дмитро Іванович познайомив мене з проф. Кохом. Обидва ми (проф. Кох і я) уподобали один одного. На пропозицію проф. Коха я виготовив карти і статистику українського населення в Генеральній Губерні, він таки подбав про можливості моєї подорожі на Лемківщину і влаштував розмови з німецькою адміністрацією в справі українського шкільництва.

Але Дмитро знайшов й інших німців, які цікавилися українськими справами: д-ра Гайнріха Курца, референта українських культурних справ при Абвері і Д-ра Франца Арльта, який з кінця 1939 року став референтом справ населення в уряді генералгубернатора і цим самим контролював і діяльність українських громадських організацій.

Та Дмитро не міг постійно жити у Кракові, бо треба було знайти постійне приміщення і працю для себе і своєї родини, яка незабаром мала при їхати з Сянока. І тут нове відкриття: Дмитро вважав, що одним з осередків українського життя в Генеральній Губернії може стати курорт Криниця. Завдяки підтримці проф. Коха Дмитро дістав цілковиту підтримку військової комендатури в Криниці і працю в управі курорту. За деякий час після перебрання владою більшости єврейських і колишніх польських пансіонів та підприємств Дмитро почав завідувати пансіонами та кількома економічними підприємствами, і це стало базою для нього і його родини (до Криниці приїхала дружина з дочкою і сестра Кекилія, або Цьопа) та для його політичних приятелів, діячів Фронту національної едности. На початку листопада ми побачилися з Дмитром у Криниці, куди я приїхав для організації українського шкільництва і відбув збори нашого громадянства з Західн&ої Лемківщини. Тоді було чимало часу на розмови з Дмитром, і я від нього багато навчився. Невдовзі ми зустрілися знову в Кракові. Дмитра як політика надив центр, яким була не Криниця, а Краків. Тим часом проф. Кох виїхав з Кракова (він став членом німецької репатріяційної Комісії у Львові), а в "Кохштепле" урядували підполковник Бізанц, що став покищо неофіційним референтом українських справ у Генеральній Губернії, і полковник Роман Сушко та проф. Теодор Оберлендер, який був уповноважненим німецької армії при українській військовій групі, що у вересні увійшла до Галичини разом з німецькою армією. Полковник Сушко і Дмитро Паліїв знали один про одного з діялоности в УВО, але згодом розійшлися. Сушко був діячем ОУН, Паліїв — Фронту національної єдности. Тоді зустрілися в Кракові розмовляли але симпатій один до одного не мали. Полковник Сушко, який мав до мене довір'я, говорив: "Вибачайте, пане професоре, дуже вибачайте, але цей Паліїв — це..." Вони розходилися в поглядах на організацію українського громадського життя в Генеральній Губернії, бо Сушко стояв за його централізацією у формі Українського національного об'єднання (УНО), яке було б фактично під контролем ОУН, але з невтральною особою (мною) на чолі ("прибудівка ОУН"), Дмитро відстоював концентрацію українських сил, але не під проводом ОУН. У цьому питанні ми розходилися, бо я вважав, що вплив ОУН на УНО (згодом на УЦК) є природний з уваги на реальне формування сил. Ця різниця поглядів (вони загострилися в середині 1940 року) не вплинула на наші дружні взаємини, які зміцнилися моїми відвідинами Криниці, приязню наших дочок тощо. На превеликий жаль, вони не могли виявитися в конкретній праці на громадському ґрунті, яку я очолював як провідник Українського Центрального Комітету.

З наших зустрічей пам'ятаю краківську восени 1940 року, на яку Дмитро запросив кільканадцять осіб. Читав тоді доповідь Микола Шлемкевич про відносини в Галичині під радянською окупацією.

Приятелі Дмитра і він сам зміцнювали українське життя на Криниччині, яке гуртувалося в Криницькому допомоговому комітеті, що його очолював довгий час сотник О. Навроцький. За передостанніх місяців німецько-радянської війни гурт цей очолював Дмитро і мав добрі успіхи у виясненні німцям, які перебували на курорті в Криниці ( серед них і високі службовці з Райху, також військові), українських проблем. Під керівництвом Миколи Шлемкевича вони опрацювали і помножили на циклостилі низку інформацій про Україну й російську політику. У передвоєнній атмосфері українська проблема була цікава. Треба ще додати, що при остаточній ліквідації фронту національної єдности його членам Паліїв рекомендував включитися в працю Українського Центрального Комітету. У висліді чого ряд провідних постів в Українському Центральному Комітеті посіли діячі Фронту; всі персональні справи я обговорював з Дмитром Івановичем, і таким чином він мав вплив на політику Українського Центрального Комітету. Головними діячами Фронту національної єдности в Унраїнському Центральному Комітеті були: М. Кушнір і С. Волинець (відділ культурної праці), М. Шлемкевич ( редактор Українського видавництва), недовгий час Ю. Крохмалюк (суспільна опіка). Щойно на весні 1942 року в порозумінні з К. Панківським я прохав Дмитра очолити Комітет допомоги голодуючим, що на той час, може, й було найголовнішою акцією Українського Центрального Комітету. Дмитро погодився і приїхав до Львова. Ми опрацювали програму дії, зокрема переселення дітей з голодних повітів до "ситих", відбули ширшу нараду громадських установ і представників окремих округ. Акцією енергійно керував Дмитро Іванович. Але політична поліція (СД) повідомила д-ра К. Панківського, що вона не погоджується на переїзд Палієва з Криниці до Львова. І Дмитро мусів повернутися до Криниці. Таким чином він був до деякої міри конфіновий у Криниці і позбавлений можливости не те що політичної, але й суто громадської діяльности. Поліція не дозволяла на будь-яку працю провідних націоналістів, хоч і не членів ОУН. Вона вважала, що акція націоналістів взагалі небезпечна для Німеччини. Така сама доля спіткала і католицького націоналіста Василя Глібовицького. Мабуть, для націонал-соціалістів були небезпечні з ідеологічного погляду всі інші вияви націоналізму, крім
їхнього.
Хоч Дмитро був змушений перебувати постійно в Криниці, однак він час від часу міг відвідати і Львів (Краків його тоді не цікавив). Він став ентузіястом мого проекту, щоб важливіші з політичного погляду проблеми, які треба було вирішувати провідникові Українсокого Центрального Комітету, обговорювати насамперед у малому неофіціяльному гурті. Такий гурт ми й створили, він діяв і після відходу Дмитра у вічність, і навіть після війни. До його складу входили діячі Фронту: Д. Паліїв, М. Шлемкевич (його можна б назвати ідеологом гурту). С. Волинець, католицький націоналіст В. Глібовицький і споріденений з ним М. Добрянський, а також близьні до націоналізму: А. Фіґоль і О. Тарнавський. Однак, певні деякі важливі проблеми я брав насамперед або повнотою на власні плечі, зокрема творення дивізії.
З екзилю в криницькому безділлі, яке так гнобило Дмитра, врятувало його створення дивізії "Галичина". Від перших моїх розмов з губернатором Вехтером у справі дивізії Дмитро був втаємничений в усі справи. Ми були обидва згідні, що дивізія може бути початком українських збройних сил, що тільки в дивізії можна здобути відповідний військовий вишкіл, що бажане мати контакт (але не мені) з українським збройним підпіллям (УПА). Лише з Дмитром я міг відкрито говорити про можливість такої ситуації, що дивізії треба зірвати зв'язок з німцями і перейти на бік західніх алянтів. Чи така ситуація створиться і як її змайструвати, це мавби вирішувати Дмитро, бо він з самого початку ухвалив, що вступить добровільно до дивізії, хоч йому було вже 47 років і фізично він не був цілком здоровий. У дивізії був Дмитро, так би мовити, моїм неофіційним представником. Дмитро був ентузіястом дивізії, на мою думку, надто великим, він дещо однобічно ототожнював долю України з дивізією. Його ентузіязм виявився також у його статтях до преси, цей ентузіязм бачили німецькі старшини дивізії та її командир генерал Фрайтаґ, і це улегшило Дмитрові війському кар'єру. А ось одна цікава подробиця з часів творення дивізії. У липні 1943 року я мав промовляти від імени Українського Центрального Комітету до першої групи добровольців зі Львова, що виїздили на вишкіл. За день перед тим поліція безпеки повідомила д-ра К. Паньківського, що на бажання правління Генеральної Губернії в Кракові не я маю промовляти, а д-р Панківський. Його заходи в цій справі не допомогли. Коли про це довідався Дмитро, він висловив думку, що я на знак протесту, повинен відмовитися від посади провідника Українського Центрального Комітету і зголоситися добровольцем до дивізії. Я був іншої думки: не німці мене обрали на керівне становище і не на їхні руки я маю відмовитися. А далі: може, така відмова була б приємна для деяких німецьких органів.

Всі важливі проблеми дивізії, які доводилося мені вирішувати, я обговорював з Дмитром. Спільно (звичайно, і з К. Панківським) ми також підшукали членів Військової управи, до якої входили з діячів Фронту: С. Волинець, М. Кушнір, Ю. Крохмалюк.

Дмитро відбув армійський вишкіл і, повторюю, робив швидку кар'єру. Ми бачилися рідко, між іншим, раз у середині лютого 1944 року на похороні віце-губернатора Отто Бауера, якого убив більшовицький аґент. Довші розмови я вів з Дмитром (це було наше останнє побачення) у травні 1944, коли я відвідав дивізію у вишкільному таборі в Нойгаммері на Шлезьку і був гостем генерала Фрайтаґа. Дмитро був уже сотником і старшиною штабу (начальником персонального старшинського вишколу) і ад’ютантом генерала Фрайтаґа. На цьому посту він мав чималі впливи і ще більші можливості — в критичний час німецьких збройних сил.

Але не судилося. В липні 1944 радянське військо розбило дивізію під Бродами, і під час відступу загинув Дмитро Іванович. Намагання довідатися від дивізійників, в яких умовах загинув Дмитро, не дали результатів. Дехто його бачив під час відступу. А дехто припускав, що він загинув з німецької руки, бо забагато знав, а може, і планував.

Постать Дмитра Івановича Палієва є світлою для колишніх членів дивізії і Братства дивізійників. А я вдячно його згадую по багатьох роках.

"Сучасність" 1984

середа, 22 липня 2009 р.

СИНЬОЖУПАННИКИ

Під час 1-ої світової війни, після Берестейського миру, на підставі договору української мирової делеґації з Німеччиною (заходами Союзу Визволення України), з українських полонених російської арміії в таборах у Німеччині: Раштат, Вецляр, Зальцвендел, зформовано дві дівізії Синьожупанників. (Вони прийняли ту назву від кольору своїх уніформів.) Кожна Синя дивізія мала чотири піхотні полки (по 1200 вояків) і один гарматний полк. Командиром 1-ої Синьої дивізії був ген. В. Зелінський. Остаточне її зформування відбулося у м. Ковелі на Волині. В березні 1918 року вона переїхала до Києва. Наказом військового міністра УНО О. Жуковського вона мала бути розформована, але ще перед тим її роззброїли німці напередодні гетьманського перевороту 29 квітня 1918 року.

2-га Синя дивізія була зформована в с. Голобах на Волині, яку розпущено перед її переїздом на Україну.

Багато синьожупаннинів, які не могли взяти участи в охороні української держави в своїх двох дивізіях через політичні рішення, вступило до інших військових формацій. Пізніші спроби відновлення Синьої дивізії за Директорії довели лише до створення 7-го Синього полку в складі 3-ої стрілецької дивізії.

В с. Нідербюл біля Раштату за 1-ої війни існував великий табір військовополонених, в якому було приміщено понад 15 тисяч вояків. Не всі пережили лихоліття полону й війни, про них нагадують пам'ятники на цвинтарях у Раштаті та Нідербюл.

В 1965 році з ініціативи ЦПУЕН було святково відслонено пам'ятник у Раштаті, а в 1973 році, з ініціативи отамана куреня Українського Вільного Козацтва в Німеччині Івана Карабіна його було відновлено й упорядковано. І Карабінові вдалося віднайти в актах 168 померлих українців. Пізніше від одного німця йому пощастило придбати 62 світлини з життя і праці Синьожупаників аж до часу їхнього виїзду в Україну.
Підпоручник Ів. Карабін віддає поклін при пам'ятнику Синьожупанникам в м. Раштат.

субота, 18 липня 2009 р.

ПРАВДА ЧИ СПРИТНА ІНТРИҐА?

В. Ґоцький

З історії знаємо, що зрадники свого народу, чи якоїсь справи були завжди й будуть скрізь. Так само знаємо, що мотиви зради були всілякі. Часом викликані жадобою пімсти на особистих ворогах, часом жадобою добитись нагороди від ворога, часом навіть з ідейних мотивів.

Згадаймо Кочубея, що зрадив Мазепу заради родинної пімсти; згадаймо Сташинського, що зрадив заради особистих нагород та вигод; згадаймо англ. дипломата Філбі, що зраджував свій народ заради ідейних спонук.

Та зовсім іншого роду справа, коли ворог, покористувавшися відомостями отриманими від зрадника для ширення провокацій всяких інтриґ. Такі справи часто так далеко замотані, що їх розмотати трудно, або й неможливо, бо як справдити всі факти. При тому треба завжди пам'ятати, що державні апарати мають кваліфікованих людей, фонди й інші засоби, щоб якусь інтриґу провести в життя і потім ще використати її для своєї користи. Рухи опозиційні чи революційні таких можливостей не мають, тому багато легше падуть жертвою всяких інтриґ та провокацій.

З недавної історії відомі тані факти. Вбивство Сеника і Сціборського у Житомирі більшовицьким аґентом і перекинення вини на бандерівців і ширення поголосків про вбивство бандерівцями проф. Петрова в таборах ДіПі в той час, коли він сам втік до СРСР і там став працювати проти еміґрації. І, врешті, треба перекинення вини за масакру в Катині на німців з т. зв. доказовими матеріялами або перекинення вини за вбивство професорів у Львові на членів куріня "Нахтіґаль". Отже, річ ясна, що навчені досвідом минулих років, та способами викликати недовір'я ширити провокацію, кожну вістку, яка походить з-за залізної куртини, треба трактувати як сумнівну, яку слід провірити.

***

Такий вступ потрібний, щоб читачі поставились з належною увагою до статті Яна Рождинського в урядовім польськім тижневику "Політика" ч. 40/84, і осудили самі, чи є правдою чи черговою провокацією. Мова йде про статтю "Відступаючи, — я поповнив самогубство".

Про що йдеться? Мова йде про розгром підпільної сітки ОУН на теренах Польщі в роках від 1947 до 1954.

Репортер відвідав людину з псевдонімом "Степан", яка допомогла у великій мірі у ліквідації сітки ОУН в Польщі. З розповіді "Степана" виходить, що, перебуваючи ще на теренах українських в лавах УПА, він (з невідомих причин) став співпрацювати з НКВД. Коли ж опинився в Польщі враз із масою переселенців на "Одзискане Зємє", допоміг розкрити Мирослава Онишкевича (Ореста), що був провідником Військової округи на Закерзонні. Після ліквідації Ореста, "Степан" зголосився до заграничного проводу, що він має можливість відновити сітку ОУН на польських теренах. Він висилає до Мюнхену іншого зрадника з Грубешівщини "Вітра" й отримує не лише зв'язки в Польщі, але й на Україну. Сітка ОУН в Польщі має стати "помостом" між Заграничним проводом і краєм. До Польщі починають напливати групи боєвиків з різними завданнями. Одні лишаються на місці для розбудови сітки ОУН, інших "Степан" переправляє на схід для контактів з краєм.

Очевидно, що всі справи, як висланих до Польщі людей, так і їхні звіти, контакти з людьми тощо, переходять через руки "Степана". Людей які стали недовірливими до особи "Степана", польська Служба безпеки забирала й ліквідувала, щоб не посіяли недовір'я Проводу до "Степана".

Репортер наводить багато архівальних документів, директив самого Бандери, чи "Аскольда", відповідального за зв'язки з краєм, містить теж світлини деяких осіб та вичисляє псевдоніми осіб, які були перекидані до Польщі чи в Україну через Польщу. Все це викликає вражіння правдомовности. Головну ролю у розкритті та ліквідації підпілля в Польщі відіграв аґент-провокатор "Степан", — герой статті Роджинського.

Дивним стає і насуває певні сумніви той фант, що автор ні разу не покликається на рапорти англійського аґента Філбі, який постійно попереджав НКВД про всі перекидування людей та аґентів до СРСР, як і до Польщі. Отже, взявши цей факт до уваги, мимоволі постає сумнів, чи роля зрадника "Степана" була така важлива й чи була вона взагалі? Чи не є це спритне спрепарована інтриґа, щоб посіяти недовір'я до провідників революційного підпілля, щоб послабити віру в можливості організаційної роботи у ворожому запіллі взагалі? Коли Філбі повідомляв коли, де та хто буде перекинений, тож можна було на місці групу зліквідувати або слідити за її рухами, аж поки не вловиться всіх ниток підпільної сітки. Отже, знаючи місце, час та особливий склад перекиданої групи, маючи їхні контакти в терені, — дуже легко зробити провокацію з підставленими "кур'єрами", переловленими дорученнями тощо. В такій грі "Степана" зводиться до ролі дрібного зрадника, що виконує доручення СБ чи НКВД. Тому спритний репортер міг з мухи зробити вола, щоб викликати сензацію, побільшити заслуги СБ, здеморалізувати тих людей, які вірили і вірять своїм провідникам і щоб доказати, що в комуністичній системі всякий спротив є засуджений на повну невдачу.

***

Але є дещо такого, що варто переповісти, щоби ближче ознайомитися про спробу нав'язати контакти з краєм при допомозі чужих чинників. Арештований у Щеціні "Вітер" розкриває на слідстві, що до Польщі прийшли два кур'єри з Мюнхену — "Богдан" і "Пімста" — для контактів з "Орестом". Тих кур'єрів використовує "Степан" для впровадження в блуд Бандери. Тому що, "Орест" вже був арештований, він через тих двох кур'єрів передає плян організації підпілля в Польщі, який прийнято, але з головним завданням встановити зв'язок з Чупринкою в краю. Так почалася ціла провокативна гра. Тепер починають на терен Польщі прибувати одна група боєвиків за другою. Одні мають завдання організаційні, другі розвідчі, а інші кур'єрські. В червні 1950 р. прибуває до Польщі з Мюнхену "Чабан" з групою, до складу якої входили "Зенко", "Гай", "Михайло" і "Микола".

14. 8. 1950 від "Степана" до Мюнхену прибуває наступна група кур'єрів в складі: "Зенко", "Вільховий", "Смачун", "Сокіл", яка особисто мала запевнити Бандеру про нормальний розвиток організаційної праці. "Зенко" був в Мюнхені вже знаний, а три інші — це нові члени з підпільної сітки в Польщі. У вересні переходить нелегально з Німеччини "Багнистий", бувший член УПА, а тепер аґент американської розвідки. Він приносить для "Степана" нові директиви.

При кінці жовтня прибуває з Німеччини нова група в складі: "Бурлак", "Вільховий", "Любомир", "Іван" і "Орлик", два останні — радіооператори мали бути перемінені в Україну. Ця група принесла теж назначення "Степана" на краєвого провідника ОУН. Дня 14. 5. 1951 р. вночі англійський літак скинув в районі Любачева групу: "Гнат", "Чайка" і "Бобі".

В липні через Чехословаччину прийшла чергова група: "Дон", "Малий". В жовтні того ж року прибуває: "Зенко", "Дудар", "Сосна". 23 травня 1953 р. прибувають підводним човном до Лемборку провідник "Вільховий" і чотири баєвики, які згинули в окруженні; єдиний "Павло" висмикнувся.

В 1954 році "Дон" починає підозрівати "Степана" — тому шукає безпосереднього зв'язку з Бандерою. А тому, що сітка зв'язківців та радіозв'язку була під особистим наглядом "Степана", він довідується про підозріння "Дона". Западає рішення ліквідації цілої сітки. Польська Служба безпеки проводить масові арешти відомих і підозрілих в співпраці ОУН-івців. Окружений в хаті "Степан" з радіооператором "Любомиром" на очах останнього (невтаємниченого у провокації) заживає буцімто ціянкалій. В дійсності це була гра бо "Степан" в час розмови з репортером обходив своє 70 річчя — здоровий і вдовелений зі своїх діл.

***

Де правда, де репортерська видумка, а де провокація, — людині, що не має доступу до джерел боротьби, нині трудно сказати. Але щось у цьому мусить бути, бо про "всипу" і недовір'я до краєвого провідника "Степана" знаходимо згадки у спогадах наших боєвиків.

Ось "Борець-Чумак" у спогадах " Рейд без зброї" згадує у двох місцях про ті самі справи. Раз в розмові з Бартлем в Німечччині (стор. 213) запитує Бартель: "Чи не підозрілою виглядає американська політика супроти нас?" і арґументує "...вони добре знали про розміри нашої боротьби, але вони ні разу не заступились за наш народ, ані не дали УПА ні одного набоя... Аж в 1950 вони готові дати нам допомогу... Вони нині дають свої літаки, щоби завезти наших повстанців в Україну... Так поїхав командир Громенко... Василь Охримович ...і багато інших... і всі вони погинули. Так то американці при допомозі деяких наших політиків і московських аґентів, типу Філбі, лопомагали москалям винищувати наш революційний рух... Поїхали десятки наших найкращих людей ...а що зв'язки були вже розконспіровані, тож попали прямо в руки ворогові..."

А ось друге місце, де говориться про ті справи (стор.124). Повстанець Смерека і Зелений добились з Любачівщини на "Зємє Одзискане", до своїх односельчан. Ховаються у недалекому лісі в приготованих на зиму бункрах. І Зелений, що пішов відвідати родину, зустрівся із зв'язновою, яка передала йому такі відомості:

"Наш Провід прислав з Німеччини до нас кілька вишколених повстанців, які ще в 1947 р. рейдом добились на Захід. Вони мають добрі документи, мають навіть радіостанцію. Вони свобідно порушаються в терені й обіцюють скоро нас перетранспортувати до Німеччини ...І саме це мене дуже непокоїть, що вони так свобідно порушаються і ніхто їх не чіпає..." А на стор. 172-173 знаходимо такі місця: Катруся, яка ховалася зимою в бункрі разом зі Смерекою та Зеленим, часто заходила до дружини "Кума". Вона там довідалася про новоприбулу групу боєвиків з Заходу, і навіть познайомилась з "Бойчуком" — радіооператором. Від нього друзі дізнались, що приготовляються групи для переходу на захід, але вперед треба виповнити точну анкету про свою микувшину. Вони постановили стрінутись і розпитати точнійше. Бойчук, запитаний хто є його провідником, відповів, що точно не знає, знає лише що це "Зенон"... " По відході Бойчука вони зовсім певні, що хоч друзі зі заходу ідейні патріоти, але вони легко можуть впасти жертвою якогось аґента... В розмові дізналися ще, що вони перед відходом з Мюнхену отримали від Проводу точні завдання, але вже тут відмінено їхнє призначення. Замість відходу на Схід, в Карпати, їм доручено тут відшукати людей, що криються, й приготовляти їх для відмаршу до Німеччини.

Тепер Зелений вже не мав сумніву, що у цій роботі є рука НКВД, тим більше, що й на захід відмарш відкладається з місяця на місяць. А на стор. 174. Бойчук розповідає таке: ..."Про нашого провідника "Зенона" я нічого нового не можу сказати, але я певний що в нашій групі не зрадив ніхто... Накази провідника стають щораз більше підозрілі, а він сам сильно законспірований... Ось він післав у Любачівщину і в Сяніччину друга "К" і той там реєструє для відмаршу поодиноких людей і ніхто його не зачіпає. Також дуже підозріло виглядає та реєстрація, а ніхто не відходить... Мені доручено віднайти вас обох, бо ви конечно потрібні провідникові... Зелений розіслав зараз "ґрипси" до усіх зв'язкових та родин, щоб стереглися тої групи із заходу, а зокрема її провідника "Зенона"... Так розповідають очевидці про ці події "здолу", насвітлюють настрої та підозріння. А як воно було справді?

Бандера, який міг би багато про ці справи розповісти, не живе, теж "Аскольд", що вів референтуру зв'язків з Краєм, не живе Чупринка . А ті, що залишилися в живих, зобов'язані до мовчанки, щоб не пошкодити справі та тим, що остали на місцях. І як в таких умовинах можна відсіяти полову від зерна правди?

четвер, 16 липня 2009 р.

ПСИХОЛОГІЧНА БІЛЬШОВИЦЬКА АКЦІЯ ПРОТИ ДУН І УД

Юрій Тис-Крохмалюк

Більшовики провадять безперебійну психологічну акцію проти українських національних сил і виявів в Україні і за кордонами, в тому проти українських військових з'єднань, які діяли під час 2-ої світової війни, зосібна проти вояків ДУН ("Нахтіґаль" і "Ролянд"), а з тим і Української дивізії.

Наміром ворога у цій психологічній операції, яка триває з різним наснаженням уже 40 років, є збезчестити пам'ять вояків обох куренів, створити злу пам'ять про обидва боєві з'єднання для історії і майбутніх поколінь не тільки перед нашим народом, але теж перед чужинними істориками та політичними чинниками інших держав, а тим самим скомпромітувати намагання українського народу у можливих у 2-гій світовій війні подіях здобути незалежність. З українського боку протидія на такі закиди слаба, навіть дехто обстоює думки, що краще для нас не відповідати на брехні радянської пропаганди.

Ваговість конечної реакції на ворожу пропаганду проти українського народу можна ствердити на кількох примірах. Відомий англійський спеціяліст Східньої Европи Джан Кіґан, професор мілітарної історії в Королівській військовій академії, пише у своїй книжці "Ваффен-СС", що бриґада Камінського, зложена з українських ренеґатів, прилучена до ген. фон. дем Бах-Зелевського так жорстоко заховувалася у Варшаві в час польського повстання вліті 1944 р., що Гітлер відтягнув її з боротьби у Варшаві. На стор. 105 той же вчений-"спеціяліст" пише, що в квітні 1944 р. Гітлер дозволив на створення ще одної слов'янської дивізії з добровольців України (Галичини прим. ЮТК), району замешканого населенням, якого національна приналежність не дається докладно визначити. Частина його належала до Росії, хоч воно вимагало своєї окремішности, — мимо того, що ті українці є росіянами. Друга частина попала перед 1939 р. під Польщу але до 1918 р. вона творила австрійську провінцію "Ґаліція". Все таки був факт, що багато українців вітали німецьку армію як визволителів. Як би не було, 1943 р. Гіммлер створив 14-ту дивізію "Галичина", яка мала складатися з колишніх підданих Австрії. Цей обман не вдався, бо не можна було відрізнити галицьких українців від не-галицьких. Уведена у бої на східньому фронті, вона була оточена, проломила ворожий фронт з втратами, так що її відставлено в запілля.

Знаючи, що пишуть досьогодні "специ" СРСР від психологічної війни, бачимо, що Кіґен мав інформації від "великого союзника" — московської імперії. Це росіяни не визнають права державности для українського народу і вони росіянізують Україну, спрямовуючи її в одне московське русло. Теж російська пропаганда стверджує, що УД була знищена у битві під Бродами і більше ніде не воювала. Але в тій самій книжці Кіґен подає, що УД скапітулювала 1945 р. Він, як вчений, повинен керуватися і іншими інформаціями, про які, до першого видання книжки в 1970 р. було досить часу подбати. Тільки як? До того часу не було ніякої серйозної праці в англійській мові, а з чужих мов можна згадати Юрія Тиса-Крохмалюка видання історії УД в еспанський мові 1961 р. Вина не тільки Кіґена, але в першій мірі наша.

Поляки теж довший час і ще досьогодні — йдуть на шнурку російської пропаґанди про участь українських військових з'єднань, в тому ДУН і УД, у мордуванні варшавських повстанців та знищенні польської інтелектуальної еліти у Львові. Відкинули і заперечили російські оскарження не тільки польські дослідники, але і німецький вчений фон Крангальс у дослідах над повстанням у Варшаві в своїй праці виданій 1962 р.

Тільки ми мовчимо, не знати чому. Дехто думає, що з великої політичної мудрості, а я думаю що навпаки, а теж зі страху, бо ж ми не мали ніяких приятелів в політичній ділянці міжнародних відносин.* Тими примірами я хотів показати, яке значення має ота проста брехня московських "спеців", коли чужинці переписують безкритично твердження російської публікації. Значення психологічної акції може мати поважні наслідки, коли прийде "велика потреба". Уже нині читаємо у спеціялізованих працях, що добра пропаганда, або як її тепер називають Psychological Operation (Сай-Оп), може довести і без війни до заламання моралі ворожого вояка і військової еліти, та до інших дій, які мають на меті знищити моральну силу ворожих збройних сил.

Варто пригадати, що ми програли наші Визвольні війни з причин комуністичної пропаґанди і слабого освідомлення населення України, напр. в час війни мобілізація забирає до війська 10% населення. У час кризи і особливої небезпеки німці у 2-ій світовій війні взяли до війська 20% населення. В 1919 р. західні землі України виставили коло 100.000 вояків, у Великій Україні було змобілізовано теж 100.000. Порахуймо: на 40 мільйонів населення ми могли виставити армію 4 міл. вояків. Дійсність була інакша: 200.000 армії УНР і УГА це 1 вояк на 200 молодих здорових чоловіків. До такої картини треба додати, що на території України були величезні запаси зброї і військового майна. Це 1917 і 1918 роки. Але з уряду ніхто тим не цікавився, бо усіх охопила дурійка соціялізму, без збройної сили і без війни. Не дивно, що ті склади захопили російські більшовики та румуни,, які опісля це майно продавали нашим військам за великі суми грошей. Були й інші причини наших невдач, але не тут місце про те писати.

В українській публіцистиці мало праць з цієї ділянки. Одною з них стала книжка Мирослава Кальби "Нахтіґаль" курінь ДУН у світлі фактів і документів, Денвер, стор. 159.

М. Кальба відбув військову службу у "Нахтіґалю" від самого початку куреня. З його праці видно, з якою любов'ю автор згадує цю елітну свою формацію і тому не дивно, що він постановив докласти усіх зусиль, щоб очистити її від комуністичних наклепів, а то й очевидної брехні і фальшивих інформацій. Ці оскарження ДУН (а з тим і УД УНА) появляються не тільки в українській радянській пресі, але теж в інших виданнях в мовах російській, польській, англійській, німецькій та інших. Із змісту і стилю тих публікацій виявляється, що закиди про злочинну діяльність "Нахтіґаль" та інших українських з'єднань опрацьовують спеціялісти у психологічних операціях, тої новочасної зброї великої ваги. Продовж 40 років повторяються ті самі оскарження, на приклад, що при кожній нагоді вояки "Нахтіґаля" вимордовували стариків, жінок і дітей. В одній більшій праці повторявся цей закид шість разів.

М. Кальба не тільки подає ті оскарження у своїй праці, але аналізує їх і наводить свої коментарі. І так у розділі про вбивство польських професорів у Львові. В час, коли місто зайняли відділи вермахту і курінь "Нахтіґаль", більшовики використали нагоду, щоб приписати ті вбивства ДУН, незважаючи на те, що того роду акції не належали ніколи до фронтових боєвих відділів, а до особливо вибраних і вишколених з природи своєї вбивників і садистів під керівництвом шефа Охоронного відділу при головній кватирі Ґештапо. Польська преса під наказами Москви зразу оскаржила українців, які нібито мали доставити списки згаданих професорів німцям. Це повний нонсенс, бо німці мали в Польщі тисячі своїх агентів німців з походження, вишколених німецькою розвідкою. Такі люди мусять бути певним елементом, яким українці не були, бо усе треба було вдержати у повній тайні.

Автор пише що ще на нарадах у Ялті союзники вирішили створити спеціяльний суд над німецькими воєнними злочинцями і до того суду більшевики приготовлялися дуже докладно, бо ж на їхньому сумлінні був Катинь, та знищення кількох тисяч в'язнів-українців у львівських тюрмах. Усі ті злочини треба було приписати українцям і німцям так, щоб правда не вийшла наверх.

Такий суд п. н. "Міжнародній трибунал" відбувся недовго після капітуляції Німеччини і тривав пів року. Після Ялти СРСР створив спеціяльну комісію для провірення тих злочинів і видав свій звіт для Трибуналу.

М. Кальба провірив зміст того звіту і виявив, що в ньому оскаржені самі німці, і нема там згадки про "Нахтіґаль", нема ні одного українського прізвища. Автор цитує заключне рішення московської комісії про вбивства польських професорів у Львові: "Усі ті вбивства були доконані згідно із попередньо встановленими плянами і безпосереднім наказом гітлерівсько-німецького уряду, спеціяльною організацією, створеною для тих вбивств."

Московський уряд таки побоявся виступити на Нюрнберзькому трибуналі з оскарженням " Нахтіґаля", бо така брехня була б для членів трибуналу, обзнайомлених з організацією масових убивств, очевидним фальсифікатом. Проте, в пропаґандивних публікаціях у різних мовах вони оскаржують за той злочин українські фронтові з'єднання. Другий доказ (стор. 55-57) — це т. зв. "Документація польського лікаря д-ра З. Альберта". Він стверджує, що багато поляків повторяло сплетню, що списки професорів передали німцям українці. Так у розмові з одним із гештапівців доцент Лянцкоронська спитала, звідки вони мали списки, кого треба знищити. Ґештапівець відповів: "Самозрозуміло від мізерних українських студентів". Але д-р Альберт пише: "Ґештапо приїздило до різних міст для знищення поляків з готовими списками і за наказом з Берліну, а командиром акції був відомий із масакри українців у Станиславові ґештапівець Кріґер."

У розділі "Судові доходження проти Оберлендера і "Нахтіґаль", та " Нахтіґаль" очима командира "Бранденбурґу"автор описує атмосферу політичної натури, а саме заворушення в сателітних державах та події в Західній Німеччині, де міністром для переселенців і втікачів був д-р Оберлендер, колишній старшина для зв'язку з німцями у курені "Нахтіґаль". Німеччина в той час, при допомозі західніх держав, колишніх альянтів СРСР, була вповні відбудована, а новостворене НАТО зростає на силі.

Кілька років опрацьовувано у Москві плян психологічної операції з наміром виявити злочини, спричинені командиром Оберлендером (яким він у курені "Нахтіґаль" ніколи не був) і засудити за найбільші злочини, а саме: винищення тисячів в'язнів у львівських тюрмах негайно після відступу Червоної армії. Тим самим зкомпромітувати західньо-німецький уряд, який нібито таких великих злочинців назначує міністрами. Врешті кинути клеймо на курінь "Нахтіґаль", а тим самим на ОУН-УПА-УГВР з-під стягу Степана Бандери. НКВД почало свою працю після докладного пляну затвердженого партією і урядом СРСР. Підшукано багато "свідків" з СРСР, Польщі, Східньої Німеччини, Ізраїлю, але не зі Львова, де ті злочини відбувалися.

Хоч перші докази на Нюрнберзькому трибуналі були відкинені, російські правники не завагалися поставити нові докази "свідків", що свідчили на потрібні комуністам закиди. Автор, аналізуючи це питання, приходить до висновку: "Чому за свідками шукати по цілому світі, а не у Львові, там, де Оберлендер мав би допуститися тих злочинів, враз з куренем "Нахтіґаль". Там живе багато наочних свідків, які добре пам'ятають ті часи." Страх був причиною бо такі свідки могли б виявити правди та виказати справжніх злочинців. Той же страх був причиною того, що на Нюрнберзькому трибуналі російські імперіялісти не мали відваги подавати фальшиві інформації, і тому немає між оскарженими німецької адміністрації ані одного українського прізвища.

Створено комітет з правами суду у Східній Німеччині, на якому засуджено Оберлендера за воєнні злочини у Львові і поставлено вимогу до уряду Західньої Німеччини усунути його з позиції міністра та поставити під суд як кримінального злочинця "заради доброго імени наших громадян і Німеччини". Різні закиди поставлено теж куреневі " Нахтіґаль", а між ним і такий, що люди баталіону "Нахтіґаль" відзначилися жорстокістю, вишколювані і керовані Оберлендером, вони стали ядром наступної української СС-дивізії, яка була відповідальна за вбивства мільйонів совєтських громадян, поляків, жидів і інших неарійців".

Про Оберлендера говорять, як про командира куреня "Нахтіґаль", коли командиром був Герцнер. Таких навмисних оскаржень і фальшивих інформацій більше. Приміром, коли НКВД вислало Сташинського вбити Степана Бандеру (15 жовтня 1959), відразу появилися статті у радянській пресі про те, що це діло Оберлендера. Нібито С. Бандера увійшов до Львова разом з куренем "Нахтіґаль", і тим самим знав багато про злочини Оберлендера. Тому Оберлендер усунув його як свідка нелегальним способом. Коли до Західньої Німеччини зголосився Сташинський і зізнав, що це він убив Ребета і Бандеру, в совєтській окупаційній зоні появилася у пресі версія, що український переселенець Миськів забив Бандеру на припоручення німецької розвідки, а опісля ніби сам Миськів був убитий. А насправді Миськів жив тоді в Італії і помер багато пізніше після важкої недуги.

Далі радянська преса повідомила, що командир батальйону Герцнер помер "серед невияснених обставин". Заперечила тому вдова К. Герцнер, повідомляючи радіостанцію про те що її чоловік помер 3 квітня 1942 року від ран у військовому шпиталі і був похований з військовими почестями у Потсдамі.

Відбулися два суди: один у Східній Німеччині, а другий у Західній. Суд у Західній Німеччині визнав, що ні курінь "Нахтіґаль", ні д-р Оберлендер та інші старшини куреня не мали і не могли мати нічого спільного з львівськими подіями вбивства тисячів ув'язнених людей.

В останньому розділі автор подає "Ворожі наклепи — совєтські і польські". Незвичайно сильний наступ появився в 70-тих роках, особливо проти націоналізму, його організацій і діяльности.

Ось кілька примірів фантастичних видумів:

"Всіх визначних бандерівців винищували руками Ґештапо Бандера і Стецько". (Даниленко: "Дороги ганьби і зради").

"За особистим наказом Гіммлера, головнокомандуючим УПА назначено Романа Шухевича" (Даниленко).

"Створення УГВР — це також діло німців (В. Масловський).

"В гірському лісовому масиві поблизу м. Сколє націоналістичні харцизяки ("Нахтіґаль") зруйнували вузько колійну залізницю. Були тяжко ранені секретар РККП (Б. У.) директор ліспромгоспу та працівник обкому партії". У другому виданні усунули цю вістку бо усім було відомо, що "Нахтіґаль" в той час був в околиці Вінниці. Ця публікація видана аж двома накладами, написана відомим кадебістом Климом Дмитруком. М. Кальба подає, що під тим псевдонімом криється майор КДБ Климентій Євгенович Гальський, по національності поляк. Це він організував арешти і вбивства українського населення. Він був причасний до багатьох великих процесів українських інтеліґентів на Західній Україні, провокативних акцій у слідствах Юрія Шухевича. За такі заслуги його переведено з львівського УКДБ до республіканського апарату КДБ.

До сьогодні не припинилася аґентурна робота з провокативними виступами у пресі й осібних виданнях. Скріпилася теж психологічна акція у Польщі у пресі та навіть в історичних працях, де складено данину російському імперіялізмові, згадуючи часто, без зв'язку з темою праці, бодай у кількох рядках, про кримінальні злочини українських військових з’єднань. Книжка М. Кальби це перша у нашій дійсності наукова праця з незнаної у нас ділянки психологічної війни. М. Кальба не мав змоги написати про два інші видання з провокативними небилицями, осудами і брехнями.

Перша з них — це книжка в німецькій мові: Michael Hanusiak "Ukrainischer Nationalismus, Theorie und Praxis", видана у Відні в видавництві "Ґльобус", 1979, стор. 182, з фальшивими світлинами і документами. Слід згадати, що між злочинцями подано таких "українських націоналістів", як: Панкратов, Жуков, Лагутін і інших, а місто Львів названо "Львов".

Ця книжка цікава з точки погляду психологічних метод на ступу, симолюючи великим числом осіб, і акції.

Ось кілька прикладів: "Ще перед захоплення Львова, ґештапівське з'єднання, у порозумінні і згідно з наказом нацистівського уряду, склало список людей, які були призначені до ліквідації. Негайно після зайняття Львова, почалися масові ув'язнення і екзекуції." (ст. 23) Далі автор розповідає про зізнання свідків і ґештапівські методи тортур. Усе те було оприлюднене на Міжнародньому трибуналі в Нюнберґу".

До того додаток: "Усі ті кримінальні вчинки виконані під командою нацистів А. Герцнера і Теодора Оберлендера. Організація українських націоналістів була репрезентована Романом Шухевичем, який був спеціялістом до школення мілітарних з'єднань, які вишколювано на професійних терористів і садистів. Від 1934 р. стояв на чолі військових відділів ОУН в Західній Україні.

В організації, яка виконала знищення інтеліґенції Львова, відігравали ролю теж інші провідники ОУН. Між ними були такі люди, як Микола Лебідь, керівник служби безпеки проводу ОУН, Євген Врецьона й Іван Климів, які перед початком війни на підставі телефонічної книжки Львова склали список тих осіб, яких було призначено до ліквідації. Як тепер звідомляють, на цьому списку були люди, які мали академічні титули.

Нелюдські погляди Стецька та інших провідників ОУН стали дійстністю в акціях, які проведено в перших днях після зайняття міста ордами. Як було доказано документами, вбивники з батальйону "Нахтіґаль" тільки в періоді від 1 до 6 липня 1941 знищили 3,000 польських і жидівських осіб, представників інтеліґенції Львова."

Після інформацій про українську Католицьку Церкву митрополита Андрея Шептицького, та (тоді) координатора митрополита Йосифа Сліпого, вирішено в ОУН іменувати на польового духівника о. Івана Гриньоха. "Під духовним проводом Гриньоха вишколювано вояків баталіону в місті Креніхе (мабуть, Криниця). З початком війни проти СРСР, Гриньох благословив баталіон та усі злочинні акції. Треба ствердити, що за його благословленням проведено теж кримінальні акції у Львові. Бандити, які перевели ті злочинні вчинки, мали духовну поміч від свого польового духівника Гриньоха, який при допомозі свого старого приятеля Йосифа Сліпого живе нині в Римі.

Багато фактів стверджує, що ієрархія Унійної церкви була активною частиною терористичного апарату на теренах, занятих німцями."

На стор. 110 автор пише, що "УПА була зорганізована німецькими органами для особливого призначення. Ядром УПА були члени ОУН. До них належали леґіонери баталіону "Нахтіґаль" і подібної групи "Ролянд". Банди УПА діставали зброю і накази від станиць вермахту, який перебрав на себе вишкіл їх кадрів."

Автор зручно для читачів, які не обізнані з тогочасними відносинами, мішає дії спеціяльних органів німецької поліції у протижидівських акціях з українськими організаціями, численних поодиноких українських діячів з німецькою розвідкою так, що такий читач може пов'язувати злочинні дії ґештапівських частин з українським рухом. Уся документація має додатки: "як відомо", " в архівах СРСР маємо документи", але які, де вони і які їхні дати, автор не подає. Усе помішане так, що невідомо, де правда, а де брехня, де власні злочини приписуються українцям. Німецькі поліційні органи — це масові вбивці і злочинці, а російські частини просто янголи. Варта пригадати, що Гітлер дуже цінив методи терору комуністичної Москви і при кожній нагоді старався їх використати.

Так само Рузвельт дуже цінив Сталіна за його здібність тримати сильною рукою стільки народів і такі великі простори. Черчіль пише у споминах, що коли велика трійка дискутувала, що зробити, щоб після війни не відродилася сильна німецька держава, Сталін сказав: "Видайте мені 50.000 німецьких генералів і штабових старшин, я їх постріляю і будемо мати спокій на два покоління" Рузвельт засміявся, а Черчіль, — як пише, — аж "Здеревів".

Другий "твір" із найновішої серії московської пропаґандивної брехні появився у Львові 1982 р. в англійській мові, стор. 55, без ілюстрацій: автор V. Styrkul, "The SS Werewolves"? видання "Каменяр", Львів, 1982. Це коротка історія УД УНА, виїмково, аж дивна, оперта на багатьох правдивих інформаціях. Можливо, що це припадок, але може бути і таке, що в Москві пізнали неефективність дотеперішньої стовідсоткової брехні, хоч в ній не бракує спритно вмішаних фальшів. (Б. Стиркул досі мало відомий знавець тих справ, про які пише, (останньо він виступив в ділянці спорту).

Ось, приклади: "Баталіон "Нахтіґаль" вмаршував до Львова ЗО червня 1941 р. разом з німецькими передовими частинами, які маршували, стріляючи і мордуючи 150.000 місцевого населення, включно з українцями, росіянами, поляками і жидами. Перші жертви згинули з рук баталіону "Нахтіґаль", який мав з собою список осіб, що мали бути зліквідовані. В кількох днях німецької окупації, старшини і вояки баталіону зарізали ножами, подусили і повісили або постріляли сотні визначних суспільних і політичних осіб, науковців, лікарів, письменників і членів їхніх родин. Українські націоналісти, які служили у відділі смерти баталіону, починали великий погром жидів у Львові у відплату за смерть Симона Петлюри, якого вбив жид Шолом Шварцбард в травні 1926 р. у Парижі.

Подібну місію мав батальйон "Ролянд", який діяв у південних районах України.
В той час у Львові відбулися великі збори націоналістів, Стецько проголосив українську владу, назвав сам себе прем'єр-міністром. Український командир батальйону "Нахтіґаль" майор Тур став другим заступником міністра військових справ."

Стиркул цілий час пише про Дивізію — СС, знаючи, що це з'єднання не мало нічого спільного з поліційними формаціями СС. Вона належала до групи дивізій чужинного походження, організованих як зброя — СС. Ті дивізії не мали права носити відзнак німецьких — СС. Стиркул про це знає, бо зрадився в тексті один раз, пишучи про "Ваффен — СС", але його завданням було саме не писати про різниці поліційних і фронтових частин, до яких належала дивізія. Зовсім брехливою інформацією є те, що вояки дивізії були призначені для знищення 500 жидів у лісі. Ця брехня тим менше правдоподібна, бо усім дивізіям зброї — СС було заборонено брати участь у діях, які належали до поліційних відділів — СС. Всі дальші вичислені мордування населення і палення сіл не відповідають правді.

На стор. 34 пише: "Деякі частини дивізії вислано вчасного липня 1944 в інші райони Галичини, де вони діяли цілий місяць, вбиваючи жителів, совєтських партизанів і жидів. Вони повісили і постріляли десятки осіб, не жаліючи ні дітей ні старців. Щоб заощадити амуніцію, вояки зігнали ув'язнених до будинків, де їх живцем спалили. Дітей різали ножами або топили у ріці. Згідно з інформаціями з архівів у СРСР, спеціяльна сотня постріляла або тортурувала на смерть більше як 1500 цивільного населення в районі Львова від червня до 12 липня 1944, а тисячі вислано до Німеччини. На це вказують документальні докази підтверджені багатьома свідками. Позатим, після 12 липня 1944 р. велике місто Олесько спалено до тла. Після 12 липня 287 жителів міста змасакровано. В тому самому періоді спеціяльна сотня постріляла 2000 совєтських полонених в Золочеві. У битві під Бродами Дивізія "Галичина" втратила три четвертих своїх старшин і вояків, Тільки малі групи вирвалися з оточення. Деякі вояки долучилися до Української Повстанської Армії (УПА), щоб продовжувати підпільну і терористичну акцію в запіллі фронту. Також під кінець війни дивізія включила найгірших жорстоких вбивників з баталіонів "Нахтіґаль" і "Ролянда" і 31 Відділ з Волині або Український Самообронний Леґіон (полк. Андрія Мельника)." Автор твердить, згідно з якимись документами, що УД — це воєнні злочинці, за протижидівські операції 1942 р. і вліті 1944 р.

Авторові треба порадити, щоб пошукав інших документів, бо 1942 року дивізії ще не було, а 1944 року жидів уже не було на згаданій автором території. Ніякої сотні для спеціяльних завдань убивання і палення сіл у Дивізії не було, тим більше, що 10 липня УД стояла під Бродами і у другій лінії 22 липня була вже в оточенні.

Наприкінці Стиркул жаліється, що уряди США, В. Британії, Канади та інших західніх держав, порушуючи договір про покарання воєнних злочинців, дозволили їм дістати громадянство, при допомозі леґальних правничих викрутів їм затверджено статут "ДіПі", втікачів і політичних емігрантів.

___________________
* Чи автор не читав " Дорогами 2-ої світової війни" В. Вериги?

неділя, 12 липня 2009 р.

УКРАЇНА ОЧИМА НІМЦІВ

В. Федорович

(З німецьких документів в Державних архівах США)

Безпосередньо після закінчення Другої світової війни, вже в полоні 1945 р., група колишніх німецьких офіцерів на доручення історичного відділу американського військового командування в Европі приступила до виготовлення й упорядкування звітів про німецькі мілітарні операції проти американської армії в Европі. Координатором того проекту був колишній шеф німецького генерального штабу — ген. Франц Гальдер, який в результаті дістав американське відзначення "за цінний вклад у дослідження тактики і стратегічного мислення американських збройних сил". Гальдер уже в 1904 р. був лейтенантом польової артилерії в Баварії . В 1938 року він став шефом генерального штабу німецького вермахту. В 1942 р. Гітлер звільнив Гальдера з того посту за критику його стратегічних плянів і віддав під нагляд Ґештапо. Після замаху на Гітлера в липні 1944 р. Гальдера арештовано; його держали в різних в'язницях, а згодом відставили до концтабору в Дахав. Весною 1945 р., коли вже наближався американський фронт, Гальдера враз із групою інших визначніших в'язнів перевезено з Дахав у гори в західній Австрії, з наміром їх там постріляти. Тільки в останній хвилині припадковий відділ вермахту звільнив їх усіх з рук Ґештапо. Після того Гальдер попав в американський полон і тут йому доручено зібрати матеріяли про останню війну.

Гальдер разом із підібраними співробітниками виготовив понад 2,500 звітів-манускриптів, разом більше, ніш 200,000 сторінок друку. Праця тривала повних 15 років і закінчилася в 1961 р. Зібрані матеріали, як "секретні", зложено в Державних Архівах США у Вашінґтоні. В 1970-их роках частину документів "відсекречено" й вони стали доступні для ширшої публіки, в першу чергу для дослідників останньої світової війни. В 1979 р. упорядник Д. С. Детвайлер з Південно-Іллінойського університету в Карбондейл вибрав 213 "відсекречених" документів і опублікував їх у 24 томах (кожний том в середньому по 500 сторін друку, а це творить менше, ніж 6 відсотків загальної кількости матеріялів).

Американцям ішлося головним чином про Західній фронт; проте зібрані матеріали охоплюють цілість Гітлерової кампанії на всіх фронтах. Є тут також звіти про Східній фронт, а в тому не брак відомостей про Україну та українську проблему. Очевидно німецьке насвітлення українського питання не завжди вірне, але все таки воно дає змогу пізнати німецьку ментальність, ставлення німців до українців, їхні "українські пляни" на майбутнє та розходження в поглядах на українську справу між армією і партією.

В такому теж світлі представлено українське питання американським військовим і політичним чинникам.

Поруч Гальдера головним автором відомостей про Україну та українців є ген. кавалерії Ернст Кестрінґ. Він народився в 1876 р. в Москві, там вихований, там почав свою кар'єру. В 1917-18 р. він був членом німецької військової місії в Києві, а в 1930-их роках амбасадором Німеччини в Москві. Він орієнтувався в внутрішніх російських справах, а також обізнаний з українською проблемою. Все таки в нього покутує великоросійський комплекс і він слідний в його поглядах на українське питання. Перш за все, якщо мова про українців, він не знає, на яку стати: чи українці це окремий народ чи частина російського. Спершу твердить, що це все "руські", хоч зараз же зазначує, що українці "найменше руські з усіх росіян" і що вони мають мало симпатії до росіян. Українці — це нащадки мешканців Київської Русі і галицьких "рутенців", що переселилися сюди, втікаючи від польського гніту. Українська мова споріднена з російською. "Український письменник" Гоголь писав тільки по-російськи, а найбільший український поет Шевченко писав по-українськи й по-російськи. За царату переслідувано українську мову й українська інтелігенція говорила по-російськи.

Дещо з історії

Внаслідок нерозумного спадкового закону Київська Русь розпалася на малі удільні князівства. В 13 ст. монголи ослабили і поодинокі князівства, а в 1224 р. зруйнували Київ. Більш активні групи населення помандрували на північ і там поклали основи під майбутню російську імперію.

Козацька доба представлена якось хаотично і фрагментарно: в одному "котьолку" козаки запорозькі, донські, астраханські й сибірські враз Єрмаком, що здобув для Росії Сибір та Аляску, яку потім цар подарував америнанцям. Дуже побіжно згадує автор Хмельницького, його повстання проти Польщі і Переяславський договір, що дав московським царям леґітимацію до загарбання України. Царська Росія всіми засобами русифікувала Україну, але прив'язання народу до рідної мови викликало спротив русифікації, а в 19 ст. наступив несподіваний зріст національної свідомости і незалежницький рух. Під кінець Першої світової війни Унраїна стала незалежною державою. Автор говорить чомусь тільки про гетьмана Скоропадського, "царського генерала, якого німецьке військове командування в Києві назначило головою держави", при чому додає, що керування державою спочивало в руках царських офіцерів і німецької армії. Враз із капітуляцією Німеччини в 1918 р. впала теж українська держава. (Нема ніякої згадки про Центральну Раду, Грушевського, Директорію, Петлюру). На зміну прийшла насаджена Москвою УРСР. Москва признала Україні формально багато вольностей, але безпощадно нищила всякі сепаратистичні тенденції (головно в 1936/38 р.). В 1923 р. Україна враз з іншими радянськими республіками "добровільно" під примусом збройної сили приступила до СРСР, який в теорії є конфередацією на базі добровільного об'єднання. Конституція забезпечує кожній республіці право вільного виходу з конфедерації, але нікому не радиться виявляти таких бажань. Теоретично всі республіки мають повну рівність і всі народи рівні, але після війни Сталін виразно вивищив російський народ як "народ героїв".

Як правило на пост генерального секретаря КПУ Москва призначувала росіянина, що сліпо виконував вказівни центру. Політичний терор зродив серед українців ворожість до більшовизму, що показалося під час Другої світової війни.


Національна свідомість

Кестрінґ твердить, що серед українців індивідуально є гін до незалежности, але як цілість українці, поза прив'язанням до рідної мови та деякими проблисками національної окремішности, не дбають про державну незалежність. В часі війни після приходу німців загал думав тільки про ліквідацію колгоспів і привернення приватної власности на землю. Незалежницьні ідеї не входили в рахубу або були десь на далекому пляні. Тільки невелика частина, головно інтеліґентів, має політичні аспірації і змагає до відділення України від Росії та створення незалежної української держави.

Під оглядом національної свідомости Україну можна поділити на три зони з окремим історичним і політичним розвитком:

а) УРСР, головно на схід від Дніпра. Тут населення, будучи відносно найдовше під російською владою, не виявляє особливої ворожнечі до росіян ані нема тут виразного національного почування. Царський уряд присилав сюди російських урядовців і вчителів, які посилювали русифікацію української інтеліґенції. За совєтського режиму сотні тисяч робітників примандрували з Росії в Україну й тут знайшли працю в індустрії; це також сприяло плянованій Москвою русифікації. Вимішування призовників різних національностей в армії затирало до деякої міри різниці між українцями й росіянами. Населенню байдуже, чи ним керують українці чи росіяни, бо одні і другі діють згідно з директивами з Москви. Тільки селяни здобулися на спротив владі, бо не могли погодитися з насильною колективізацією. Цей спротив зліквідовано масовими вивозами селян на Сибір.

б) Волинь. До 1917 р. була вона під царською владою. Західньоевропейські демократичні ідеї й націоналізм стали поширюватися тут пізно й повільно так, що національна свідомість населення була тут в початковій стадії. Скріпилася вона після 1920 р. внаслідок тиску польського шовінізму. З приходом німців в 1941 р. волиняни надіялися, що тепер їм буде легше. Але їх надії не оправдалися внаслідок колоніяльних метод німецької адміністрації. Тому тут постали перші партизанські відділи, що воювали проти німецької цивільної адміністрації, а пізніше після 1945 р. продовжували боротьбу проти більшовиків.

в) Західня Україна (Галичина). В 1772 р. Галичина перейшла під володіння Австро-Угорщини. Українське населення зіткнулося тут з національними й демократичними ідеями, що виникли в Европі в 19 ст. Це допомогло українцям протиставитися полякам, які за Австрії мали в Галичині упривілейоване становище. Боротьба галицьких українців за свої права посилилася після признання Галичини Польщі і продовжувалася після приходу більшовиків в 1939 р. Взагалі Західня Україна була місцем народження націоналістичного руху; тут постала політична партія ОУН, яка зуміла об'єднати всі українсьні національні партії.

Німецька політика
Коли в 1941 р. німці вступили в Західню Україну, українці були готові по німецькому боці воювати за свою свободу, маючи на меті вибороти незалежну українську державу. Прилучення Галичини до Генерального Губернаторства в серпні 1941 р. було першим гірким розчаруванням для всіх українців. Потім наступили дальші німецькі помилки супроти України та інших країн Сходу Европи. Гітлер засліплений ідеєю — при помочі "бліцкріґу" опанувати простір СРСР щонайменше по Волгу, а можливо й по Урал — відкидав усякі думки про співпрацю з поневоленими Москвою народами. Ще навіть в 1944 р. в обличчі неминучої катастрофи не допускав думки про незалежність України в якійнебудь формі. Для нього Україна це тільки колоніяльний терен для безпощадної експлуатації. Згідно з такою настановою, адміністраційна влада руйнувала Україну під кожним оглядом, дарма що тут і там деякі льональні урядовці пробували стосувати більш людяні методи.
Альфред Розенберґ, міністер для Окупованих східніх територій, балтійський німець, противився всьому, що російське; хотів ізолювати росіян від інших народів, і тому пробував повести кордон по лінії від Балтійських країн на схід по Каспійське море ("cordon sanitairе"). Не мав наміру творити якінебудь самостійні держави після розчленування СРСР; на Сході мала постати німецька колонія під модерною адміністрацією. Тільки кавказьким і тюркським народам він готов був признати деяку автономію (ширшу, ніж Україні) й тому вже в 1942 р. дозволив творити кавказькі і тюркські національні комітети, що мали бути ядром пізніших автономних урядів. (Інакше представлена та справа в актах Нюрнберзького процесу. В 26-ому томі наведена програмова промова Розенберґа з 20 червня 1941 р. В ній Розенберґ передбачає на руїнах СРСР створити такі нові держави: Велико-Фінляндію, Протекторат Балтійських Країв, Самостійну Національну Українську Державу і Федеративну Державу Кавказьких Народів. Мала бути очевидно й Росія в етнографічних кордонах).

Райхскомісарем і диктатором України був Еріх Кох. Він вважав українців просто невільниками, експлуатував їх до крайности, не допускав до творення інтеліґенції і тому дозволив відкрити тільки чотири кляси початкової школи, тоді як совєтська влада створила середні школи й університети. Права рука Коха — Фріц Завкель, уповноважнений до рекрутовання робочої сили для Німеччини, стосував методи "ловців невільників" з минулих століть. До того міністерство пропаґанди також вважало всіх східніх слов'ян, включно з українцями, нижчою расою й казало відповідно до того їх трактувати, не говорячи вже про злочини, що їх вчиняли члени СС і деякі адміністративні урядовці.

Нічого дивного, що населення швидко розчарувалося німецькою політикою. Створення "райхскомісаріятів" було невдачне, бо вже сама назва "комісар" і зв'язана з ним політика були зненавиджені, бо пригадували марево більшовицького терору. Німці не розв'язали економічного, в першу чергу сільськогосподарського питання, тільки залишили заведені більшовиками колгоспи і радгоспи. Адміністрація знехтувала культурні вимоги населення, а створене окреме міністерство для окупованих східніх територій насувало підозріння, що німці мають намір прилучити ті терени до райху. Тут було джерело недовір'я і ненависти до німців. Часто можна було чути, що вже кращий був для України Сталін, бо він бодай на папері признав їй суверенність. Люди вже не вірили в обіцюване визволення. Поширилася приповідка: Ще одне визволення й ми пропали.

Армія ставилася до населення на загал прихильно і без упереджень. Але безпосередньо за фронтовою лінією вплив армії в адміністраційних справах зводився до зера, бо тут урядувала вже цивільна влада. Гітлер гостро критикував своїх генералів за брак політичної кмітливости в стосунках з місцевим населенням. Армія протестувала проти заряджень адміністрації й добилася деяких успіхів, але то вже було запізно.


Спротив

Внаслідок такої німецької політики посилився опір Червоної армії, а одночасно розвинувся партизанський рух для поборювання німців. Крім червоної партизанщини були ще українська, чеська і жидівська. Ті дві останні не мали більшого значення. Українська партизанщина, відома під назвою УПА — Українська Повстанська Армія, була дуже активна й поборювала однаково більшовиків і німців. Метою української боротьби було встановлення незалежної української держави, без контролі Москви та Берліну. В протинімецьких діях УПА виступала чинно проти СС і цивільної адміністрації, а не проти армії, бо була переконана, що армія симпатизує із змаганнями українського народу. УПА пропонувала армії свою співпрацю при поборюванні червоних партизанів, але начальна команда на це не годилася. Були тільки льокальні договорення між УПА і поодинокими армійськими відділами. Це було корисне для обох сторін.

УПА викликувала бунти українського населення на тилах армії (нпр., в Києві), а це змушувало більшовиків стягати з фронту так потрібні там дивізії шкодою для намічених стратегічних плянів. Як більшовики вдруге заняли Західню Україну (1944 р.), ОУН і УПА продовжували боротьбу проти більшовиків. Німецькі офіцери, що після 1945 р. вернулися зі Сходу до Німеччини, оповідали про дії УПА і невдачі більшовиків, які тепер знайшлися в такому самому положенні, як німці, т. зн. вони контролювали міста і головні комунікаційні шляхи, а села й ліси були в руках повстанців, і представники влади не відважувалися одинцем або малими групами туди заходити.

_________________________

Все таки сов. влада зліквідувала український повстанський рух і безпощадно знищила чи заслала на Сибір всіх тих, що хотіли відірвати Україну від СРСР. Центральний уряд у Москві свідомий того, що це перший раз в історії українці об'єднані під одним режимом і в зв'язку з тим, мабуть, поробив належні висновки. Отже, влада буде послідовно змагати до створення "гармонії" між українцями й росіянами, шляхом насилання росіян у промислові райони України при одночасному переселенні ненадійних українців в віддалені області СРСР. Якщо той процес буде продовжуватися, то трудно повірити, щоб якийсь повстанський рух без сильної та інтеліґентної допомоги з-зовні міг загрожувати єдності й цілості СРСР.

субота, 27 червня 2009 р.

ОЛЕКСАНДЕР ІВАН ПУЛЮЙ


                Колишній український січовий стрілець, хорунжий Української Галицької Армії, ротмістр 9-го німецького полку кавалерії "Фюрстенвальде".

                Олександер Пулюй народився 12. 5. 1901  у Празі, де його батько, світової слави вчений Іван Пулюй, був професором німецької політехніки.

                 З вибухом Першої світової війни О. Пулюй зголошується як доброволець до Українських Січових Стрілців та по короткому вишколі бере участь, як 17-літній юнак, у боях з поляками за Львів. По відступі за Збруч зістає приділений до кавалерійського полку 8-ої бригади УГА. Поранений, хворіє на тиф, та ще не зовсім здоровий попадає у більшовицький полон і, щоби не бути розстріляним, годиться на пропозицію більшовицького комісара виїхати до Москви на вишкіл комуністичних пропагандистів. Та вже на другий день, діставши деяку свободу, втікає до своєї частини, а в бігу дальших воєнних подій попадає до польського полону, з якого втікає на Словаччину й вертається до Праги. Не маючи у Чехо-Словаччині виглядів на працю, виїжджає до Німеччини, студіює в Бресляв у політехніці і закінчує студії як дипломований інженер електротехніки. Дуже талановитий, на його винаходи з ділянки фільмової техніки електронної передачі звуків та музики звертають увагу керівники німецької фірми "Клянґ — Фільм" у Берліні, і запрошують до праці.

                 На початку 1939 р. покликують Пулюя на військові вправи, а незабаром до війська, до німецької контррозвідки, бо він знав чужі мови й у Першій світовій війні воював у Східній Европі.

                  У війні проти Польщі Пулюй приїхав 9 вересня до Кракова.

                  Довідавшися, що більшовицькі війська переступили біля Сокаля устійнену демаркаційну границю і будуть мусіти звідти відійти, він, користаючи з умови, яка дозволяла німцям забрати ранених німецьких вояків з львівських шпиталів, поїхав з двома німецькими лікарями до Львова. Тут стрінув припадково свою сестру Наталію, одружену за композитором Барвінським, та переказав, що біля міста Сокаля наступить за два тижні зміна границі й більшевики залишать місто Кристинопіль, Варяж та кільнадесять сіл, які займуть німецькі війська. Це була добра нагода для тих яким грозили більшовицькі переслідування, виїхати негайно в ті околиці. З цеї нагоди скористало багато людей, особливо колишніх старшин УГА та членів ОУН; кругло кількасот осіб, як це дальші події потвердили, врятувалися від заслання на Сибір, а то й смерти в більшовицьких в'язницях.

                   Пулюй належав до головного бюра контррозвідки в Берліні й часто їздив до Болгарії, Мадярщини та Румунії. Повертаючи на наші Західні Землі, він інтервенював у німецьких адміністраційних чинників у користь українців.

                    Перед вибухом війни з СРСР Пулюя призначено до 2-ої армії, що її командиром був генерал полковник фон Шоберт. При цій армії Пулюй створив добровільний український військовий відділ, що складався в більшості з студентів високих шкіл з Галичини й Буковини, з яких 90% знало добре німецьку мову. Цей відділ вишколювався в місті Ясси на Молдавії і мав назву "Пума" й він пройшов воєнну компанію від Ясси до Миколаєва. В той час Пулюй з вояками "Пуми" організував у звільнених від більшовиків містах України українську адміністрацію, та розділювали зі здобутих від більшевиків харчових запасів, харчі для населення, про що згадує Л. Шанковський у спогадах "Похідні групи ОУН". Коли ґестапо почало, на наказ райхскомісара України Еріха Коха розстрілювати без причини українських перекладачів, не минаючи вояків з "Пуми", Пулюй розв'язав "Пуму" і звільнив її вояків від військової служби.

                   Повернувши по закінченні Другої світової війни до Австрії, Пулюй береться до свого улюбленого заняття, як винахідник різних апаратів для фільмової індустрії, закладаючи в Лінцу власне підприємство. Далі він цікавиться продукцією культурних фільмів, за які дістає від австрійської держави медалю. Його фільми "Забава камінцями" та "Сьогоднішнє містечко" одержують на інтернаціональній виставі в Берліні першу нагороду, а Юнеско набуває право на їх висвітлювання.

                   Згодом передає ведення свого підприємства двом синам, а сам займається доповненням архіву свого батька та його наукових праць, розкинених по різних журналах 19-го і 20-го столітть.

                    Помер 31. 12. 1984 у Баварії, Літцельдорф.


Роман Крохмалюк

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації