ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

Показ дописів із міткою 1993 № 2. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою 1993 № 2. Показати всі дописи

середа, 13 травня 2009 р.

ГОСТІ В ДИВІЗІЇ

В днях 2-5 червня, на Зелені Свята, 1944 року, перед виїздом Дивізії на фронт до Галичини, до вишкільного табору в Нойгаммері прибула численна делегація з України - члени Військової Управи, представники Українського Центрального Комітету, деякі батьки вояків - усіх понад 50 осіб. В суботу З червня відбулися маневри всієї дивізії, які закінчилися дефілядою.


Зліва: д-р Володимир Пушкар, заступник фінансового відділу УЦК; проф. Северин Левицький -- "Сірий лев", керманич Українського учительського об'єднання праці,
згодом начальний пластун, сот. Аверкій Гончаренко — курінний комендант 1-ої Юнацької військової школи ім. гетьмана Богдана Хмельницького в Києві 1917 року
-- він з одною сотнею Юнацької школи брав участь у боях з більшовиками, що закінчилися трагічно під Крутами; два нерозпізнані старшини Дивізії.


Сот. Дмитро Паліїв (зліва спереду), референт українських старшин у штабі Дивізії, інформує членів делегації про бойові вправи. Справа спереду (в чорному
плащі) полк. Ф. Бізанц, голова ВУ; посередині (в капелюсі в довгому плащі)
проф. Володимир Кубійович, голова УЦК; 2-ий справа (в ясному плащі) проф.
Зенон Зелений, член ВУ. (Фото Романа Крохмалюка.)

понеділок, 11 травня 2009 р.

УКРАЇНСЬКІ ЮНАКИ ("Протилетунські помічники")

О.Г.

Багатьом дивізійникам довелося аж після війни здивовано довідатися, що для їх частини німці готували ніби поповнення - "СС-юнаків" (що звалися теж "допоміжна служба авіяції, себто зенітної артилерії" - Luftwaffenhelfer.). Як таких набирано їх від осені 1943 р. в Галичині, а згодом у таборах евакуйованих і втікачів (напр., Штрасгоф бл. Відня) у віці 15-18 років, а з закінченням 18 р. життя мали вони переходити до Дивізії "Галичина".
Ще більше пов'язана їх історія з Військовою Управою Дивізії, бо двох її членів Зенона Зеленого та Осипа Навроцького - "Юна" накинений німцями голова ВУ фольксдойчер полк. УГА Альфред Бізанц, не питавши про згоду, їх "підписав" під закликом зголошуватися добровільно до У. Юнацтва, і Військовій Управі не залишилося нічого іншого, як виделеґувати 3. Зеленого для опіки над членами УЮ-ва та його родинами.
Доволі складну історію цієї формації описав 3. Зелений у книжці "Українське юнацтво в вирі 2-ї світової війни", Торонто 1965, с. 280.
Щоб заступити вояцтво протилетунської артилерії на терені Райху малолітніми юнаками-"помічниками військової авіяції", і тим звільнити дотеперішню обслугу для зформування нових фронтових дивізій, доручив Г. Гімлер керівникові "Гітлер-Юґенду" капітанові ("гавптбанфюрерові") Нікелеві зорганізувати такі ж відділи ненімецької молоді народів Сходу Европи - балтійців, білорусів та українців, розділюючи тих останніх ще й на галичан і "українців" (з окремими національними відзнаками: левиком - для "галичан" - чи тризубом у синьо-жовтому ромбику - для "українців" із східніх земель - шапки та пов'язки рукава). З цею ініціятивною виступили відпоручники Нікеля (Мак, Гавпт, Шімельфенґ, а в Райху "муж довір'я", д-р М. Сушко) в половині квітня 1944 р. з вимогою підтримки перед представниками ВУ та УЦК (3. Зеленим, О. Навроцьким, А. Бізанцом), обіцюючи різні пільги добровольцям-учасникам і їх батькам, а юнакам після закінченого 18-го р. життя - переведення до 1-ої УД. Не зважаючи на негативну поставу українців з ВУ, ініціятори видали в Галичині відзову з їх підписами, хоч вони відмовилися підписувати відозви. З прифронтових районів молодь мобілізовано силоміць, з інших теренів - під натиском альтернативного "вибору" в разі відмови: забирання на примусову працю до Райху. Згодом такими самими методами набирано й дівчат-юначок всуміш з ін. національностями, яких використовувано для фабрично-польових робіт, як у нім. "райхсарбайтсдінсті" .Всім обіцяно можливості фахового вишколу й закінчення шкільної освіти, не дотримуючи майже жодної обіцянки.
Щоб не залишати змобілізованого юнацтва без духовної і матеріальної опіки, УЦК створив окремий відділ молоді, який очолив 3. Зелений, щоб втримувати зв'язок із юнаками та їх німецькими зверхниками. Мережа первісних збірно-вишкільних таборів (Переворськ, Нєполоміце, бл. Кракова) розрослася до понад 30-х, а число юнаків було під кінець 1944 р. - бл. 100 000, мадярів - бл. 50 000, росіян -14 000, латишів - 7 000, білорусів - 3 300, литовців -1 200, естонців -1100. Після капітуляції Німеччини якась частина наших юнаків попала в совєтські руки, але, згідно з чутками, їх відпущено додому.
Українців, вписаних у картотеку в березні 1945 року, було 6 547 юнаків і 1121 юначка, з яких понад десяток загинули, - це подав у своїх споминах Т. Білостоцький.
Для набору юнацтва німецькі чинники використовували з пропаґандивних міркувань деяке число юнаків і старшин Дивізії до вербування молоді. Деяке число юнаків після досягнення віку 18 р. життя включено до Дивізії, а намаганню деяких німців включувати їх і до власівської РОА перешкоджено.
Приобіцяне шкільне навчання велося лиш у вишкільних таборах у м. Мальта в Каринтії, а згодом у Кремсі й Лінці, надісланих же вишкільників (їх було понад десяток) до найбільшого скупчення юнацтва в Еґері в Західній Чехії німецькі керівники не допустили, - подібно до табору дівчат у померанському Пютніц. Як на керівного педагога-зв'язкового Нікель погодився лиш на проф. Т. Білостоцького. З вимаганих бодай трьох духовників прийняв лиш о. Сев. Сапруна. За старанням укр. чинників юнаки були хоч скупо забезпечені книжками й періодикою. Для юнацтва Нікель погодився на О. Кузьмович як редакторку ж. "Дорога", друковану в Відні 1945 р. Більшими скупченнями юнацтва були, крім Еґеру, ще Любен, Шляйфе й Тропав (на Шлезьку) та Мюнстер у Вестфалії. □

неділя, 10 травня 2009 р.

БЕЗДОРІЖЖЯМИ ЧУЖИНИ

Тарас Бибик

(Виїмок з більшої праці)

Відгомоніла страшна світова війна 1945 року. Перші травневі дні мирного неба сприймались тривожно. Розбита Гітлерівська Німеччина конала. Військові частини рвались на захід під крила американців, англійців. Червона армія переможно крокувала по Східній Европі. Взяті були Букарешт і Будапешт, Прага і Відень, Варшава. Совєтські війська взяли штурмом Берлін. Сталінська насильницька кліка шаліла від успіхів. Здійснювались завітні мрії тиранії і імперії завоювати світ. Кремлівські вожді задоволено потирали руки. Здавалося, ще один удар по "союзниках" і вся Европа буде лежати під московськими чоботами. О, всім московським горлохватам, мабуть, так
хотілося цього...
А дорогами бурлило життя. Йшли і йшли на захід частини з дивізії "Галичина", Власовські з'єднання, полки козацьких кіннотників... Наче стрімкі гірські потоки плили і плили люди, тікаючи ніби від чуми, від тої страшної орди, яка кожну мить готова була розчавити, розтоптати, обплюгавити все святе, що ще животіло в людині.
Тікали робітники з фабрик, фермерські трудівники, всі хто хоч на коротку мить мав нагоду пізнати московського ката...
Такими дорогами Австрії крокував і Василь. Його виздоровна компанія після жорстоких боїв під Бродами зализувала свої рани. Мало їх вирвалося з того пекла війни. Обпалені і обсмалені ракетними обстрілами катюш повертались вони до життя. Скільки гірких думок передумано за короткий час, скільки сумнівів пережито... За кого і за що проливалася кров? Ці невтішні гадки не раз розривали душу.
Скільки полягло під Бродами? А скільки попало в руки московські? Рій гірких дум наповнював душу. Що там діється в Україні, чи живі рідні і близькі йому люди? Василеві так хотілося знати... А змучені украй ноги несли його у незнаний світ, у невідоме завтра.
Наче самого себе клав в домовину, коли прийшлось здавати зброю. Поки зброя в руках, дивізійники чулись певніше. А тепер роззброєні англійцями, крокували вони до якогось невизначеного ще пристанища з острахом і непевністю. Тепер вони були повністю у владі англійської армії. Що станеться дальше з їхніми долями, ніхто нічого не знав. Так тривожно летіли у марші дні. Одного дня наче грім з ясного неба облетіла їх звістка, що поблизу є тітовці. Прискореним маршем, а то й бігом почали віддалятися від цього місця. Почалась непередбачена паніка. Що можна вдіяти без зброї, чим захиститись від тих, з якими ще недавно приходилось воювати зі зброєю в руках? То вже не була бойова одиниця, а непевна, перестрашена жорстокими діями тітовців людська маса, нездатна, хоч би хотіла, постояти за себе.
У цьому безголов'ї Василь ще з п'ятьма товаришами відстав від своєї колони, замішався з козацьким загоном і підсів на припадковий віз. Так проїхав він годину-дві і почав вспокоюватися. Всюди царив спокій. Яскраве призахідне сонце ще всміхалось. Легенький травневий вітерець ніби рукою коханої дівчини пестив його виснажене і зголодніле обличчя. Пишні зелені поля, дерева, ніби закликали до спокою, до людської гармонії з природою, яка дихала теплом травневого дня. Сріблисті хмари незамітно пливли у незнану даль, направлені владною рукою. Вже в напів темному вечорі спинилась колона в якомусь селі. Чепурні, опрятні будинки ніби всміхались своїми освіченими вікнами і кликали на спочинок. Не хотілося нічого, тільки щось перекусити і прилягти на сон. Так воно незабаром і сталося. Порозміщувались якось хто де й як міг і позасинали мертвецьким сном.
Ранкове сонце червоніло великим колом далеко на сході і привернуло всіх знову до життя. Почалася ранкова біготня, скорий, на швидку руку сніданок і дальший вимарш до призначеного (англійцями) недалекого вже місця. І тут якраз рішилася доля наша. Віднайти своє, свою частину нам вже не вдалося, бо вона вже далеко за ніч відірвалась від нас. Ми рушили дальше з козацьким загоном на захід. Десь по довгім марші ми побачили здалека на обрії довгі лагерні дроти, вишки, які з кожною хвилиною наближалися до нас. (Чи ми до них?)
Тут нас чекали. Вимучені і зголоднілі вливались ми у широкі ворота невідомого до нині лагера. Тут нас зустріла англійська адміністрація, нагодувала, відмила від того кошмарного щоденного поту, який вже в'їдався нам в тіло. Незамітно й сумно летіли дні, повні балачок про скору війну англійців і американців з ненавісною нам всім московською імперією. Хтось пустив крилату чутку, що нас скоро повезуть в Італію на вишкіл і нас чекають нові бої, нові повороти долі. Як то станеться, ніхто нічого не знав. А доля нас всіх вже була вирішена англійцями. Підло і таємно, без нашої згоди рішено передати нас московським "союзникам". Після двотижневого відпочинку, нас під строгим конвоєм заладовують у товарні вагони і направляють на схід. Тільки тут ми усвідомили куди нас везуть, але вже було пізно. По якімсь часі шаленої їзди потрапляємо до якогось містечка. Поїзд зупиняється. Відкривають двері у вагонах англійські вояки, коло яких знаходяться російські. Зав'язується між ними розмова, потиск рук, обмін папіросами. На пероні розвернений до нас танк Т-34 з відчиненим люком. Коло нього гуртуються англійські і російські старшини. Розмовляють про щось між собою. Нарешті на танк вилазить якийсь чин (бо видні були нам тільки широкі червоні лямласи на штанах) і починає: Товариші! Батьківщина вам прощає за службу ворогові. Багато з вас були змушені, заставлені насильно стати на бік ворога. Зараз ви повертаєтесь додому! Дома чекають вас батьки, матері, сестри, жінки, кохані! Чекає вас з розпростертими руками совєтська батьківщина! Треба знов підносити її зруйновану, спалену, виморену, розстріляну німецьким завойовником! Вона чекає на доблесний стахановський труд!
І якась іскра надії забреніла в кожного з нас. Та марні то були сподівання. По якімось часі поїзд рушив дальше, набираючи шалену скорість, а на дахах вагонів почулася біготня російських солдатів, які на ходу закривали двері вагонів. В такій шаленій їзді проминуло немало часу, поки нас не завезли аж у Мадярщину. Вивантажили в якімось містечку і бігом погнали за межі міста, під стіни величезного манастиря. Дехто з нас почав по дорозі скидати наплечники, бо важко було бігти у повнім ладунку, та ще й таким вимученим.
Охорона ці наплечники підбирала на машину. Разом з нами йшли генерали Даманов, Шкуро, Проснов (з козачих з'єднань, а також і Власовські частини). В лагер ми попали одними з перших, поселили нас в церкві. Всі інші, що прибували кожного дня, розміщувались у манастирських келіях, а потім і на подвір'ї в палатках. Потягнулись довгі дні чекання чогось страшного, невідомого. По кількох днях такого побуту (вже в комуністичному раю) з'явилися перші вішальники... То тут, то там, висіли вони на дверях, люстрах, стінах, з відкритими, повними жаху очима, ніби благали Творця прощення за вкорочене життя. Бо знали, що легше наложити руку на себе, як винести катування жорстокого Смершу - (каґебівської контррозвідки). Десь в серпні, коли почалась найбільша гаряч, нас завантажили знову в вагони і відправили у Пермські лагері.
Мучена то була дорога, повна трагічних випадків і смертей виморених жахом і голодом. Тут, на дерев'яних нарах, на далекій чужій землі кожний з нас стрінув свою незавидну долю. Після триденного відпочинку, організації бригад і лагерної адміністрації, почалося буденне рабське життя. Бригади почали будувати місто. День 12-ти годинної праці, ніч - визови на допити. Полетів час, почалися холоди, морози. Повбирали нас в старі фуфайки, (ще може дореволюційні, латані-перелатані, смердячі людським потом. Скільки то вони могли б переказати трагічних доль). Отак напівголі і напівбосі, голодні, почали ми будувати світле комуністичне майбутнє... На протязі 9-ти місяців закінчено слідство кожного, забрано невідомо куди весь офіцерський стан. Після цього нас залишили на шість років на засланні. То стало трішки легше дихати, бо вже відчули запах волі. Я працював на шахті ім. Сталіна. Пропрацював до травня 47 року і втік додому. Гіркий то був поворот. Багато прийшлось наголодатись в дорозі, наїстися страху. В убранні російського офіцера я добрався щасливо до рідного села. В 47 р. ще досить сильна була позиція партизанів. Я підключився до сотні Павла, яка оперувала в наших околицях. Успішні робили ми налети на стрибків та спецгрупи чекістів. Боролись з великою московською силою проти всяких надій. Так протримався я до 48 р. поки не заскочила мене засідка в хаті і не заарештували знову.

субота, 9 травня 2009 р.

БРОДИ - ПОЛОН - УПА

Аркадій Веременчук
Київ

Перебуваючи в моєї сестри, несподівано, напередодні мого виїзду, задзвонив мій побратим з української дивізії. Він викликав у мене хвилю споминів про давно пережите, але ніколи незабуте, службу й бойові дії в зенітній артилерії.
Прибув я в Нойгаммер в половині березня 1944 р. і був приділений до "Фляк"-у, 3.7 см, до 2-ої сотні. Був я першим каноніром в обслузі 10-ої гармати в дивізіоні зенітної артилерії.
Із старшин моєї сотні пам'ятаю добре хорунжих Кушнірука, родом з Волині, та Назаркевича. Інших пам'ятаю з обличчя. Прізвища вже стерлися з пам'яті. Запам'ятався мені також з нашої обслуги гармати молоденький, невеличкого росту Яворський (він підносив амуніцію до гармати). Був з ним на фронті такий "казус". Під час стрільби з гармати заклинили в замку 2 набої, які взриву вирвали жерло гармати, вона відлетіла метрів 6 і впала на окіп, в якому сховався Яворський від налету більшовицьких літаків. На щастя, він мало потерпів Я до сих пір дивуюся, як замок, якого також вирвало, не розбив мені обличчя. Хор. Назаркевич, на відміну від хор. Кушнірука, вів себе досить високомірно до простої братії. Його "пруська" муштра вряд чи була потрібна для нашого вишколу. Раз, зайшовши в барак, найшов якусь смітинку (зумисне!) і наказав нам всім, хто мешкав у кімнаті, покласти на коци, несучи його, маршувати з піснею. Вже перед самим виїздом на фронт, піднявши всю чоту вночі на алярм, вивів у чисте поле й командою "гінлеґен" багато разів валяв нас у болоті. Цим він аж ніяк не підняв собі авторитету.
Незадовго перед виїздом на фронт, наші гармати були вмонтовані на плятформи автотягачів. Нашого шофера - Шевченка, родом з Великої України - тягач завжди був у доброму стані, ніколи не підводив, поки його не пошкодили ми, перетворюючись у піхоту, бо дальше їхати ним було неможливо, дороги були забиті, а ворог все більше затискав кільце.
Наш командир сотні - рижий німець (оберштурмфюрер) раз покликав мене до себе й запропонував, щоб я був у нього джурою. Я йому відповів, що я цього робити не вмію і хочу бути при гарматі, яку я добре вивчив. Більше він до мене не звертався.
В перших днях червня 1944 я отримав триденну відпустку до родини, яка вже в той час була в околиці Ґрацу. Там я востаннє зустрівся з татом та братами Лавром і Яремою.
В другій половині червня нашу сотню примістили біля залізнодорожної станції в Найгаммері, на її охорону. Йшли транспорти з частинами дивізії на фронт. За ними поїхали і ми. Висадилися в Ожидові й відразу зайняли позиції для охорони станції. Два км від нас вже були розташовані гармати 8.8 см нашого дивізіону. Розпочалися фронтові будні. Вдень стріляли до більшовицьких літаків, а вночі вони, "кукурудзники", бомбардували наші становища. Так минув тиждень. Потім нас перекинули ближче фронту. Часом за добу міняли 2-3 рази становища. Тільки вкопалися (треба було викопати добру яму для тягача, окопи для себе, сховище для амуніції, рови сполучення), тут являється вістун із штабу з наказом міняти становища. По кілька разів переїжджаємо: Підлися, Білий Камінь, Олесько, Княже й інші села. Так було до 16 липня, коли зранку розпочалася більшовицька офензива. В повітрі десятки більшовицьких літаків-штурмовиків, які бомбардують нас, поливають свинцем. Ми, як можемо відстрілюємося, падають літаки, одні при поціленні в бак з пальним розриваються в повітрі й горючою кулею падають вниз, інші із шлейфом чорного диму десь за обрієм рвуться при падінні на землю. Під вечір трохи втихає, вночі змінюємо становища.
17,18 липня дороги переповнені військами, таборами, танками, гарматами, санітарними возами, які рухаються в різні, часом у протилежні, напрямки.
Ворожа авіяція зактивізувалася, німецьких літаків не видно ані одного. Періодично накривають нас килимовим обстрілом з "катюш". 19 і 20 стало відомо, що ми окружені. Поступово кільце зменшувалося, кругом кипить, як у кітлі. Наші старшини десь зникли, всі перемішалися. Кидаємо свої гармати, наплечники, шоломи, набиваємо кишені амуніцією, за пояси - ґранати, хто "фавстпатрони", хто кулемет, і перетворюємося в піхоту. Німецькі старшини намагаються організувати з нас (українців і німців) сотні. Наші хлопці з дивізії стараються відірватись від німців, щоб при нагоді замаскуватися в найближчих лісах, але даремно, все кругом забито обозами, санітарними частинами, технікою. 21 липня увечорі в околиці села Княже був організований відділ силою 3-4 сотні, який зайняв становища за залізничним насипом. За насипом була більшовицька лінія. Ми окопалися й чекали сигналу ракетою до наступу. Всі знали, що це є єдиний шанс вирватися з кільця, або пан або пропав. Незадовго до світанку розпочали артилерійську підготовку наші гармати. Через 15-20 хвилин очікувана ракета, і ми з криком "Слава!" кинулися в атаку. Нас зустріли кулеметним огнем, але ми в бігу змели оборонну лінію більшовиків. Почало світати. Наша ціль - якнайшвидше подолати кілометрову відстань, яка відділяла нас від лісового масиву, що розпочинався на взгір'ї. Більшовики зрозуміли наш задум й густо обстрілювали з кулеметів, ґранатометів та танків. Смерть збирала свої жнива. Одному воякові, що біг зі мною, полетіла вгору голова, а він ще біг по інерції метрів 20, поки не впав. Кому судилося, щасливо добіг до лісу, який розпочинався нагорі з гострим нахилом. Ми карапкалися на цю гору, чіплялися за кущі, допомагали один одному. Вбиті, тяжко поранені скочувалися вниз. Нарешті ми в лісі, нас ворог не бачить. А вдолі чути постріли. Це більшовики добивають наших поранених хлопців. Робимо збірку. Нас не більше 60 вояків, наших та німців. З нами радист і радіостанція. Довго намагається зв'язатися з нашими частинами, але даремно. Рішено десь пересидіти в густому лісі, схованому від ворожої авіяції, яка час від часу обстрілювала ліс.
Увечорі вирушаємо на південний захід. Йдемо гусаком, при вистрілі ворожих ракет падаємо на землю. Коли гасне ракета піднімаємося й маршуємо далі. Через деякий час знову ракета. Так просуваємося поміж ворожими постами й на ходу спимо. До того часу я не знав, що людина може спати йдучи. Під ранок 23 липня входимо знов у ліс. Рішили відпочати й розвідати околицю. Поблизу дорога, по якій йде вороже військо й танки. Кругом чути кулеметні серії та поодинокі постріли. Піднялося сонце, ожив ліс пташиним співом. Одночасно все чіткіше чути більшовицькі "матюки" та короткі серії пострілів з фінок. Ми знову окружені? Зайняли кругову оборону. Коли більшовики появилися із-за кущів, ми їх привітали вогнем. Розпочався жорстокий бій. Нараз я відчув удар в праве рамено й рука безвладно опустилася на траву. Схватився лівою долонею, яка відразу наповнилася кров'ю. Бандажем з пакету трохи вгамував кров, передав свойому товаришеві, що лежав справа, амуніцію та ґранати й поповз набік. Вдалося мені вийти з лісу в густе жито. Не знаю, чи я заснув, чи втратив свідомість. Рана була тяжка, бо куля прошила праву легеню, пошкодивши нервове сплетіння, що спричинило параліч правої руки. Нараз відчув сильний удар по голові. Коли розплющив очі, побачив двох більшовицьких солдатів, які кричали: "Вставай! Таку твою!" З трудом я підвівся. Відразу рішили, що я маю якусь ранґу, бо одежа більш-менш припасована, а тому відвели мене в село до штабу. Мною занявся майор із Смершу (військова контррозвідка) обшукав мене ще раз, вийняв з кишені мої документи, фотознімки, виказку з Києва (в 1942 році осінню я вчився кілька місяців у ветитинарному інституті в Києві, потім рішили німці вивезти нас на роботи до Райху і ми розбіглися). Остання картка його дуже розлютила й почав мене місити ногами, (як пізніше виявилося) переломав мені три ребра. Велів мене кинути в хлівець, де стояли корови. Незабаром прийшла господиня, видоїла корови й незамітно від вартового подала мені велику кварту молока. Я все життя їй вдячний, бо, можливо це мене врятувало. Під вечір мене вивели з хліва й посадили на підводу. Я насилу тримався на ногах. Вартовий сказав, що повезуть в санчастину. Старенький фірман-солдат все оглядався назад й бурмотів слова співчуття. Спереду гнали біля двох десятків вояків, німців, між якими було кілька дивізійників, які переодяглися в однострій вермахту. Деякі були поранені. Супроводжали чотири конвоїри, озброєні фінками, один позаду й два по боках. Так проїхали ми село, повернули вправо до ліса. Дорога стала крутою й мені казали злізти, бо підвода не зможе виїхати. Сутеніло, накрапав дощ... Під'їжджаючи до лісу, стало ясно, в яку "санчастину" нас ведуть. Я дістав лівою рукою сигарку (права рука була безвладна) й попросив вартового прикурити. Він не відмовив. За якусь хвилину в моїй свідомості пробігло все моє життя: дитинство, юність, перше ув'язнення в 1941 р. й втеча з в'язниці під час бомбардування міста, буремні 1941-1944 роки, вишкіл, фронт, зараз буде кінець. Блискавично рішив, що краще згинути при втечі, бо ніяких шансів на спасіння не було. В кущах чорніла приготовлена могила. Пішов більший дощ, ще більше стемніло. Автоматники підводили до ями полонених вояків й з фінок розстрілювали. Скориставши з того, що кілька вояків зчинили над могилою опір, я моментально кинувся вправо, опісля вліво, щоб змилити вбивців, і скочив у густий кущ ліщини, де приліг. За мною заграли фінки. Я відчув, що мене поранено в праве рамено, але рішив не рухатися. Думаючи, що я побіг в глиб лісу, кинулись в різні сторони. Через якусь хвилину один з них крикнув, що знайшов мене вбитого - натрапив на трупа іншого вояка. Швидко їх голоси віддалились. Сили мене покидають й негайно треба шукати в людей допомоги. Я підвівся й пішов в протилежному напрямку від села. Йшов я недовго. Підкосились ноги, падаючи, втратив свідомість. Прийшов до себе на світанку, відчуваючи сильний холод. Я був весь мокрий від дощу. Лежав я на правому боці, який був закривавлений аж до черевика. Перед мною була поляна, шириною не більше 300 м. За нею проглядалась серед кущів хатина, неподалік стодола. Я рішив повзти до неї (піднятися не міг) й шукати у людей спасіння. Щоби мене не зауважили (із села долітав більшовицький гармидер, шум моторів, зрідка постріли), я рішив повзти не через поляну, а краєм лісу. Нарешті, після півдня я біля хати. Виникає питання: хто в ній живе? Якщо поляки, то слід негайно завертати, а сил вже немає. Замаскувався в кущі біля стежки й насторожився. З хати вийшла молодиця й попрямувала до стодоли, в якій був господар. Гомонять по нашому. Тоді рішився заговорити до господині, яка поверталася до хати. Я виповз на стежку, вона, помітивши мене, скрикнула й побігла назад до стодоли. Бачу, йдуть обоє. Господар, років 40, взяв мене на руки й поніс швидко до стодоли. Несучи, вимовив: "Десь і мій син так є, син пропадає". Тим часом господиня принесла чисту білизну, полотняні пофарбовані штани, якийсь старенький піджак, теплу воду. Роздягнули мене, помили рани, перев'язали, одягнули в принесену одежу, покормили, і я заснув. Коли вже стемніло, мене розбудив переляканий господар, кажучи, що в село наїхало багато більшовиків і напевно прийдуть до нього на хутір. Я сердечно подякував добрим людям за милосердя, взявши костур в руки для рівноваги і опори, подався помаленько в темний ліс. Ранок застав мене, коли виходив з лісу на широку поляну. Став і жахнувся. Поляна була вкрита трупами дивізійників і німецьких вояків. Багато без чобіт, без піджаків. В одному пізнав товариша з обслуги нашої гармати. Перед фронтом нам видали чорні комбінезони й маскувальні куртки. Ясно було, що загинули вони не в бою, а їх розстріляли. Було їх кілька десятків. Я швидко оминув цю "поляну смерти" й подався через дозріле збіжжя до невеличкого хутірка з кількох хат. В крайній хаті застав вже немолодих господарів, які, глянувши на мене, зрозуміли все. Негайно мене відпровадили до стодоли на сіно і дали їсти. Цей хутірок належав до села Майдан, що недалеко Гологорів. Через два дні, по зв'язку, мене відпровадили в село Трудович, де я мав кваліфіковану медичну допомогу, яку давали мені медики з відділу УПА. Добра опіка, харчі та молодість робили своє. Я поступово поправлявся, гоїлися рани. Коли частіше почалися облави, мене перевели в село Луні, що було ближче до лісу, де знаходився відділ УПА. Коли було небезпечно, мене переховували в Угнівському монастирі, що під Перемишлянами. Навіть коли рани загоїлися, я не міг далеко йти, чи виконувати тяжку роботу. Боліла рука, та при тім була слаба. Тільки постійне, наполегливе тренування частинно відновило її функції. Під час бігу боліло в правому боці, згодом, через 5 років, мав можливість провірити себе на рентґені. Він показав, що під правою легенею знаходиться куля, а в правому плечевому нервовому сплетінні є осколок, який викликає ці болі. Лікарі не радили виймати кулю, бо вона осолікувалася, а при видаленні осколка можна пошкодити нерви, тоді я лишуся калікою (тепер я тільки півкаліка).
Осінню 1944 (в листопаді), на моє прохання, мене відправили зв'язком на Волинь, де при групі "Північ" був завідуючим господарського відділу мій дядько - псевдо "Сивий" (в 1950 р. весною він загинув від кулі зрадника в с. Секунь на Ковельщині). 15.11. в селі Мислиць (?)на Горохівшині був захоплений облавою і переведений в МВД м. Горохова (?). Добре, що я вспів вискочити з хати, де я ночував, куди мене привела зв'язкова, і мене злапали на городах. На слідстві (у мене свідків не було) я твердив все одну й ту ж легенду, що йду з шпиталя, а мої документи забрали якісь люди, коли переходив через ліс. Кілька разів сильно побили. В лютому 1945 перед офензивою на Варшаву, багатьох нас, підозрілих в чомусь, відправили з камер МВД на військомат, на збірний пункт в Луцьку, далі в Дніпродзержинськ. Там організували з західних українців і молдаван робочі батальйони. Коли закінчилася війна, вивезли на Кавказ в околиці м. Сухумі (?). Я працював електрослюсарем, вчився вечорами у школі й склав екстерністом атестат зрілости (мої документи пропали в Києві). В 1949 році поступив в Кубанський медичний інститут, а через рік... арештували. Як виявилося на слідстві, мене розшукували давно на підставі справи з 1941 р., а також дістали з архівів мої документи, які відібрали мені під час затримання пораненим. В Луцьку засудили на 25 років й відправили в спецляґер "Резлаг" (?), що на Воркуті, як "особо опасного преступника". Нашили номери 1-2-646 й погнали на шахту ч. 40, потім ч. 30. З причини мого поранення я працював на поверхні. В 1953 р. організовано страйк, який криваво здушено, а мене, як і багатьох, посадили на 6 місяців у штрафний ізолятор. У вересні 1956 р. рішенням комісії Верховної Ради РСРР звільнений. Приїхав до Києва, вступив в Київський медичний інститут, але тут "зарізали". Поїхав до Вінницького, там прийняли, бо нічого не знали про моє минуле. Потім таки перейшов в Київський, який закінчив 1963 р. (стоматологічний ф-т). Працював за спеціяльністю до 1990 р. Тепер на пенсії.
Ось так коротко, стенографічно подаю, хоч багато, багато є цікавих фрагментів, але це, можливо пізніше напишу.

П. С. Коли мене тяжко пораненого відправили по зв'язку в село Трудовач, то я був під опікою медиків із найближче розташованого відділу УПА. Мною тоді опікувався студент Львівського медінституту, зрозуміло, прізвища якого я не знав. Як потім виявилося, це його батьки дали мені поміч, коли я 24 ранком вийшов з лісу і пересік "поляну смерти", всіяну трупами розстріляних вояків.
Через 7 років, на Воркуті, на наш ЛП (лагерний пункт) прибув етап з України і серед них я пізнав бувшого студента, який лікував мене. Довго ми приглядалися один до одного, поки насмілилися заговорити. Це був лікар Іван Дмитрович Пилип, який після війни закінчив Львівський медичний інститут і працював у Золочеві, згодом арештований й вивезений в "Релаґ". Через деякий час його перевели на 29-ту шахту, де працював там лікарем, пережив розстріли 1953 під час загального страйку політичних в'язнів Воркути. Майже одночасно нас звільнили, зустрілись в Києві в 1966-67 роках, коли він був на курсах досконалення лікарів. Ми листувалися до 1972 року, коли розпочались репресії і арешти. В той час працював він у Золочеві лікарем.
Він і його батьки заслуговують на відзначення, бо, ризикуючи своїм життям, спасли життя нашим воякам. У мене в альбомі зберігається фотознімок хати його батьків в селі Майдан, який він мені прислав.

субота, 2 травня 2009 р.

"ЕНІҐМА"

Спомини

Харон

Пройшло більше 25-и літ від закінчення війни, аж щойно тоді довідався світ, що розгром армії Ромелля в Африці це не так результат геніяльної тактики англійського фельдмаршала Монтґомері, як його кожночасна докладна поінформованість про положення і пляни Роммеля скоріше, як про це знав Гітлер чи Головна Команда німецьких військ. Це був вислід невтомної праці американських криптографів і польської розвідки, які розкрили тайну німецької шифрувальної машини "Еніґма". Нею шифрувались радієві депеші між командами, почавши від дивізії вгору. Черчіль свідомо дозволив на великі втрати в людях під час бомбардування Ковентрі, про яке довідався заздалегідь із переловленої депеші, щоб евакуацією чи запобіжними заходами повітряної оборони цього міста не остерегти німців, що їх шифр розкритий. Цієї таємниці однак не ділив зі совєтами які, хоча війна добігала до кінця в їх користь, не жалкували зусиль, щоб і собі придбати цю здобич.
Нагода, щоб дістатись ближче до цієї машини і викрасти таємницю, трапилась осінню 1944, коли наша Дивізія опинилась на Словаччині, а штаб дивізії й її штабова сотня зв'язку заквартирувала в Жіліні.
Як кожна німецька, так і наша дивізія, розпоряджала однією машиною, якою на Словаччині, де гористий терен утруднював радієві передачі, не користувалися; зв'язок з корпусом у Братіславі виконували кур'єри.
Вправ з вжиттям "Еніґми" було всього кілька, до яких допустили тільки експертів. Повсякчасно "Еніґма" була під опікою сотенного-капітана німця. В цей час на Словаччині війни якби не було. Крамниці в місті повні товарів, включно з золотом і іншими люксусами, тільки щоб були гроші-корони. Перша декадна виплата вояцького жолду була коронами. Думаючи, що так буде далі, гроші негайно розійшлися - та не всім.
Один стрілець, літ тридцять, русявий, поставний, на прізвище, мабуть, Орлов, належав до моєї чоти. Прізвище і поправна українська мова вказували, що він не галичанин, але як він дістався до штабної сотні зв'язку і звідкіля він прийшов, не пригадую собі, щоб когось це цікавило, бо по поразці під Бродами склад Дивізії не був уже такий гомогенний як первісний; наплив вояцтва був з усіх областей України, тож він не був одинокий, що був "не наш". Помітним однак було, що словацьких корон у нього було немало. Із щоденниих казармових обов'язків, як чищення, чергування в обслузі і т. п. виручав його галицький "наш" стрілець, що став мов би "пуцером"-джурою, чи радше денщиком грошовитого побратима Орлова. Знаним було його знайомство з нашим сотенним, від якого діставав часті перепустки до міста.
Хоч братання старшин з рядовим вояцтвом в німецькім війську не було заборонене, але загально не практиковане, та для нашого сотенного, що мешкав поза казармами і не "на оці", очевидно, терпів на брак вартісного гроша, знайомство з багатим "кумпаном" до пиячення чи інших розваг, які організував проворний Орлов, що до того ще володів бездоганно німецькою мовою - було корисне. Орлов також мав свою в тім ціль.
Одного дня Орлова і його денщика не стало. Заалярмована військова жандармерія і ще якась німецька частина почали розшуки по місті і околиці і по двох днях їх зловили. Облава такого маштабу за рядовими дезертирами виглядала пересадною, але виявилось, що пропали з-під капітанської опіки кружки (з п'яти кружків величини гокейного "пак-у" три одночасно входили в машину) - мізок шифрувальної машини "Еніґма".
Воєнний суд судив їх за дезерцію. Кара як звичайно у війні - розстріл (тоді ще не вішали).
Ранком сотня вимаршувала поза місто. Уставилася підковою зверненою до стрімкого узбіччя гірки, під якою вже були готові вкопані в землю два стовпи. Всередині підкови десять стрільців у ряді, а поруч комендант екзекуції пор. К. Оподалік, на горбах уставлено кілька кулеметних гнізд на евентуальну оборону перед партизанським наскоком.
Відкрите вантажне авто привезло арештантів, що сиділи на незугарно збитих з дощок трунах разом з німецькою командою охорони. Німці розсміяні - їм оповідає жарти Орлов. "Наш" хлопчина заплаканий, перелякані очі, ледве притомний. Зводять з авта, прив'язують до палів; Орлов відмовляється від зав'язування очей, нашому зав'язують без жодної реакції.
Неочікувано Орлов звертається до нашого сотенного: "Auf Wiedeisehen - wir treffen uns noch wieder." До своїх товаришів, що стрілятимуть: "Ребята, только хорошо попадайте!" (це вперше відколи в дивізії сказав щонебудь по-російськи) і почав свистати відому мелодію російського романсу "Как много дєвушек хороших".
Сальва з рушниць увірвала пісню. Хлопці виконали його бажання. Мертве тіло зсунулось безвладно на землю. З ним упав кусок стовпа, відтятий кулями. "Нашого" чекав ще coup de grace - прикрий обов'язок коменданта екзекуції пор. К. Невже стрільці думали, що недобрий приціл врятує життя побратима, чи, може жаль було його наївного й довірливого, що дався заманити легким життям і світлим майбутнім при боці свого опікуна.
По майже півстолітті багато призабулося, та цей інцидент все свіжо стоїть у пам'яті. З людиною як Орлов - зустріч не часта й остались питання: був він очайдух чи герой? Де він сподівався стрінути сотенного, а найцікавіше хіба, чи його останнє завдання він виконав успішно, бо про долю кружків - найважливішої частини "Еніґми" мені не відомо. Вспів він їх передати партизанам чи знайшли їх при ньому?
Цю таємницю - як і його особу-еніґму, чи не останній хіба розділ в історії машини "Еніґми", може вияснять тепер архіви совєтської розвідки. □

четвер, 30 квітня 2009 р.

ПАТРІОТИ, А НЕ КОЛЯБОРАНТИ - ВОЇНИ УКРАЇНСЬКОЇ ДИВІЗІЇ "ГАЛИЧИНА"

М. С.

Цікаво нині перечитувати всі ті нісенітниці, які писали наші пропагандисти про Українську дивізію "Галичина", виставляючи її страхітливим монстром і ворогом рідного народу. Чи не найбільше такої словесної продукції витворив Клим Дмитрук, який довгі десятиліття спеціялізувався у наклепах на юнаків, що в вісімнадцять-двадцять літ пішли добровольцями до дивізії, щоб воювати проти більшовизму, вибороти самостійну, справді ні від кого незалежну Україну.
Наш час приніс активну переоцінку цінностей. З історичних постатей змивається брудний ідеологічний грим, без демагогічного маразму оцінюються всі історичні події.
Але дуже дивно читати рецидиви вульгарного ідеологізму в зовсім недавно виданих книгах. До того ж, якщо по-перше, це книга справді цікава й потрібна, а, по друге, належить вона перу автора з далекої діяспори. Маю на увазі Ореста Субтельного "Україна. Історія", що ось уже другим виданням з'явилася у київській "Либіді".
В короткому розділі "Колабораціонізм" автор похапцем оповідає про історію створення дивізії "Галичина", фактично ставлячи на один рівень поліцаїв та наглядачів, у концтаборах із патріотично настроєними юнаками, що прагнули здобути для України свободу. Ось уривок із книги О. Субтельного: "Опріч безплідної інтерлюдії між ОУН і німцями в перші дні війни, найважливішим випадком співпраці українців з гітлерівським режимом на організаційному рівні стало створення добровільної дивізії СС "Галичина"... Безпосередньою причиною створення такої дивізії була надія на те, що це поліпшить ставлення німців до українців..."
Наївні пояснення, наївні аргументи, як і абсолютно несправедливе таврування воїнів дивізії коляборантами. І цілком резонно зазвучало зі сторінок газети "Українська думка" (22 жовтня 1992) - рішуче заперечення Ігоря Федика зі Львова, який пише: "Чи й справді 82 тис. галицьких юнаків, добровільно записуючись у це формування, знали і усвідомлювали, що вони - насамперед коляборанти, а не патріоти рідної землі?! І, знаючи, зголошувалися?! Чи 13 тис. вояків дивізії "Галичина" в смертельному котлі під Бродами і Золочевом вмирали також із таким внутрішнім переконанням?! Я розумію, що історія вірить фактам, подіям, але є ще психологія. Є психологічні чинники як окремих особистостей, так і нації. Я не вірю (і не тільки я, а й навіть мої учні) і ніколи не повірю, що Україну, ідею національної держави, одвічне прагнення до волі заступили, затінили якісь інші сподівання, політичні розрахунки чи ще щось. Це психологічно і національно неможливо. Вони вмирали за Україну, а не за політичний компроміс".
Так, трагедія воїнів Української дивізії "Галичина" ще чекає свого неупередженого і вдумливого дослідника, який, уважно вивчивши все пов'язане з нею, опише мотиви створення великого військового формування і ті високі сподівання, які несли в своїх душах молоді патріоти, зодягаючи ненависну їм чужинецьку форму. Зрештою, таких досліджень уже на сьогодні є чимало в діяспорі. Тільки катастрофічно мало з них потрапляє в Україну. От і думає дехто сьогодні в нас, що дивізія "Галичина" - це зборище безнадійних коляборантів.
Слушно пише у відповідь на це вже згадуваний Ігор Федак: "Спитаймося хоч би у поляків, чи були їх прадіди коляборантами, які десятками тисяч вступали в армію Наполеона щоб визволити Польщу? Таких історичних аналогій є багато в долях різних народів".
Маймо ж нарешті повагу до своєї - часом невимовно трагічної історії, до полеглих героїв, до тих, хто випадково вцілів посеред смертоносних вихорів війни, і скажемо сьогодні їм, сивоголовим, зболеним ностальгією: ми знаємо, що ви - зовсім не коляборанти, ви - патріоти, ви жили для України і живете для неї нині... □

("Народна Газета", ч.З, 1993, Київ)

неділя, 26 квітня 2009 р.

ХЛОПЦІ З-ПІД ЗНАКУ ЛЕВА

Роман Федорів

Наприкінці 1992 р. у Львові видавництво "Червона Калина" перевидало повість Романа Колісника "Останній постріл". Статтю-передмову написав відомий письменник і головний редактор журналу "Дзвони" Роман Федорів, яку передруковуємо.

Редакція



Цілком закономірно, що повість українського письменника Романа Колісника, який проживає в Канаді, благословляє у світ "Червона Калина" - мале видавниче підприємство, котре у своєму журналі "Літопис Червоної Калини" проголосило, що ставить собі за мету популяризувати художні твори, спогади, історичні матеріяли й розвідки переважно з історії Українського Визвольного Руху, усіх військових формувань, які боролися за самостійність України без огляду на те, хто, які партії, рухи, організації їх створювали та здійснювали політичне керівництво. Вже сьогодні, наприклад, виникає необхідність переглянути й об'єктивно оцінити українські військові формування, які так чи інакше були пов'язані з німецькою окупацією. Це - Українське Визвольне Військо, Українська Народна Революційна Армія, окремі леґіони тощо. Серед них перше місце займає добровольча дивізія "Галичина", про яку донедавна говорили, що вона "запродалася за Юдині срібняки" гітлерівським окупантам.
Як легко звинуватити - "запродалася..."
У мене перед очима постає натхненне, виснажене в рейдах і боях, а також у довгих сидіннях у підземних криївках обличчя мого земляка і близького родича Ярослава Гетьмана, який, пам'ятаю, казав мені майже перед самою своєю загибеллю: "Я чортові продав би душу - тільки б вибороти Україну!" Мені було шістнадцять років, я тоді не вмів оцінити запальної жертовности "Славка Василя Костевого", як його називали в селі, й, звісно, не міг і не вмів виміряти глибину трагедії тих, хто був готовий не те що вмерти за Україну, а й навіть "продати чортові душу". Боже борони, тисячі й тисячі галицьких хлопців - студентів, гімназистів, робітників, учителів, сільських юнаків, котрі в переважній своїй більшості не належали до ніяких партій,зовсім не гадали продавати душу кому би то не було (тим паче - німецькому окупантові!), коли влітку 1943 року "вуйко" Гітлер дозволив формувати добровольчу стрілецьку дивізію "Галичина", а вони, цвіт народу, найкраща, найбільш патріотична молодь, ринули на пункти запису в добровольці. Не скажу, що не було вагань. З мого рідного села Братківців, що на Івано-Франківщині, хотіли записуватися у нові січові стрільці чимало юнаків, а фактично стали добровольцями лічені одиниці. Очевидно, далася взнаки роз'язнювальна діяльність політвиховників з ОУН-бандерівців, які мудро передбачали, що на Гітлера нема чого надіятися. Галицькі хлопці, казали вони, йому потрібні лише як гарматне м'ясо. За Україну можна воювати тільки в лавах УПА, яка воює на два фронти - і проти Гітлера, і проти Сталіна.
А все ж тисячі й тисячі юнаків (і не тільки юнаків) "зголосилися до дивізії", маючи за мету повторити леґенду українських січових стрільців, які з невеликого Леґіону у складі австрійської армії стали міцним кістяком Української Галицької Армії. У 1943 році вже всім, як кажуть, розвиднилося, що Німеччина фактично програвала війну, поступово відкочуючись на захід. Більшовицькі армії безупинно й переможно наступали, встеляючи землю України мільйонами трупів своїх і німецьких солдатів. І організатори дивізії з Військової Управи, і її рядові вояки вважали, що в переломний момент Сталін, здолавши гітлерівську Німеччину, неодмінно зудариться зі своїми західними союзниками, а тоді, крім партизанської Української Повстанської Армії, конче буде потрібна сучасна, добре навчена й до зубів озброєна регулярна українська військова формація. Коли ж сьогодні чи то у Львові, чи в Нью-Йорку розмовляєш з колишніми дивізійниками, коли запитуєш, що спонукувало їх записуватися до дивізії, то відповідь загалом чуєш однозначну: "Хотіли мати в руках зброю. Був такий час. Хотіли мати організовану мілітарну силу. Хотіли знати нелегку військову науку. Ми боролися за Україну! Ну, а що вбралися у німецькі - мундири та шоломи, що нашими долями, коли приїхали в табори на вишкіл, розпоряджалися і дуже часто над нами знущалися німецькі фельдфебелі, які справді сідлали нас, мов нечисті з пекла, то... то вже інша річ. Мундири, формальна приписність до німецького вермахту - це тільки поверховий погляд. Душа, мета, мука наша й наша трагедія залишалися українськими..."
Власне, на трагедії Першої дивізії Української Національної Армії (так вона називалася наприкінці війни) і наголошує Роман Колісник у своїй книжці "Останній постріл". Автор, сам у минулому вояк дивізії, який пройшов крізь воєнне горнило, ніде ні словом ні півсловом не пробує героїзувати ані свого основного персонажа Юрія Колоса, ані його друзів, які один за одним гинуть то на рідній землі, то в далеких чужинецьких горах. Жахлива правда війни з її нелюдяністю, з її маршами, атаками, смертями, отупінням, окопними вошами - це і є опалене пожежами тло, на якому розгортається розповідь від першої особи, діялог Юрія Колоса зі самим собою.
Він, випускник гімназії з невеликого гуцульського містечка, сповнений патріотичного пориву, записується у добровольці задля великої ідеї, задля України; йому та його гімназійним друзям сняться романтичні мазепинки й синьо-жовті прапори; він та його друзі, викохані й виплекані вчителями, які в минулому були "усусуами" старшинами Української Галицької Армії, мріють повторити історію і покласти початок Українській Армії. "Тільки не повторюйте хлопці наших історичних помилок: здобудьте державу й не втратьте її, як ми втратили", - попереджає їх гімназійний професор Грицай.
Але ж про яку державу могла йти мова, коли українського вояка в німецькій уніформі зневажали всі - від фельдфебеля до командира дивізії генерала Фрайтаґа, котрий, до речі, у найгрізніший момент боїв під Бродами "зрезиґнував з дивізії", а потім ще й звинувачував українців, що вони, мовляв, не вміють і не хочуть воювати; коли офіцери, знущаючись над рекрутами, реготалися у вічі, що ви, "кльопці", "ніякі не українці, ви "ґаліцієнери" й, отже, дивізія ваша - "ґаліцієнерська"; коли навіть перед казармою посаджені на клумбі квіти у формі тризуба були витолочені дощенту?!
Роман Колісник уміє у трагедію розчарування внести, як воно було й насправді, оптимістичні нотки: так, нам важко, Гітлер - наш заклятий ворог, але й більшовики теж люті наші вороги. Мусимо витримати. Ми не якісь там "есеси", коляборанти, ми українські вояки, і Україна колись нас згадає добрим словом, ми як могли наближали її День волі. Ось такий ляйтмотив розмов і переживань героїв Колісникової повісті.
Критика в українській діяспорі схвально сприйняла повість "Останній постріл", яка першим виданням появилася 1982 року в Торонто (Канада). Відомий український письменник і літературознавець з Австралії Дмитро Чуб писав, що "твір написано правдиво, реалістично, без пересади й штучних ситуацій". Інший критик із Канади професор В. Ревуцький відзначав, що "є уже праці, які історично висвітлюють нашу дивізію, але присвячення усього твору військовим будням ще не було..." А син Василя Стефаника літературознавець Юрій Стефаник писав щедро: "Повість "Останній постріл" таки добра, аби не сказати дуже добра, може, найкраща з усіх, написаних на цю тему". Цитування оцінок критики хочу завершити констатацією, що "Останній постріл" Романа Колісника відзначений премією Союзу Українок Америки.
Але ж похвали, рецензії і навіть премії, як, зрештою, і читачі, були еміґраційні, з-поза меж України. Вдома, у недавній Радянській Україні, вояків Першої дивізії Української Національної Армії інакше, ніж "фашистськими прислужниками", не називали; ще зовсім недавно дивізії приписували участь у розстрілі євреїв у Києві... за два роки до того, як дивізія була створена. Рік тому за таємним наказом колишнього міністра оборони колишнього СРСР Язова таємно серед ночі "невідомі особи" знищили пам'ятник загиблим українцям-дивізійникам під Бродами. Траплялося, що навіть демократична преса, протиставляючи дивізію УПА, називала першу "гітлерівським формуванням". У наші дні на західних землях України у зв'язку з організаційною активізацією ОУН-бандерівців подекуди спостерігається тенденція, що, мовляв, тільки упівці були справжніми борцями за самостійність, при цьому не згадується, що після розгрому дивізії під Бродами влітку 1944 року тисячі добровольців поповнили Українську Повстанську Армію. Відомо також, що під час формування дивізії провід ОУН-р посилав у її лави тисячі своїх однодумців. Організація Українських Націоналістів теж пам'ятала про потребу мати в переломний час добре організовану військову одиницю.
Варто, однак, наголосити, що герої повісти Романа Колісника, за винятком кількох епізодів, майже не переймаються політичними питаннями та своєю, так би мовити, майбутньою реабілітацією. Вони лише вояки, які терплять воєнні злигодні з дивовижною стійкістю і твердим переконанням, що нічим не завинили перед Україною, перед людством узагалі; вони переконані, що їхні військові вміння, знання, досвід, урешті терпіння знадобляться Україні. Це так просто й зрозуміло, що даремно розводити якісь ідеологізовані балачки. Для них головне вижити, не зрадити військове товариство, яке зцементувалося під час вишколу, боїв. Вістун Юрій Колос не кращий, не "героїчніший" від своїх побратимів; він так само, як і вони, мріє про дівочі пестощі, про те, щоб добре виспатися і поїсти, щоб були живі та здорові його друзі Стефан, Юрко, Ковалисько та інші. Але водночас Юрко Колос глибко в серці носить картину, яку він побачив на бойовищі під Бродами: зустріч батька-червоноармійця із сином-дивізійником. Батько ішов проти сина... Й обидва у ворожих мундирах, із чужою зброєю у руках. Як про це може не замислитися вояк? Як не спитати самого себе: кому потрібна ця жертва, що ми, українці, з цього жертовного вогню матимемо? Дим?
Аж поки не стався останній бій на австрійській землі, який не тільки жорстоко скосив друзів Колоса, але й спопелив надію, з якою галицькі хлопці вступали до дивізії - це був крах усіх юнацьких ілюзій і сподівань. І чи не шкода було юнацької крови, тих тисяч і тисяч жертв?..
Книжка Романа Колісника цікава для українського читача також ще й тим, що вона є першою ластівкою, яка перелетіла через високі гори й глибокі безодні між "нами" і "ними". Дотепер ми читали книжки про війну тільки авторів, які бачили або ж уявляли її тільки з "радянського боку". Ясна річ, що в їхніх книжках радянський солдат був визволителем, гуманним, щедрим і милосердним. Ніхто, звичайно, навіть через десятки років після закінчення війни, не запитував: А що, власне, здобув простий радянський солдат, який ішов у бій "За Родіну, за Сталіна?" Смердючу головку оселедця, банку консервованого гороху й жебрацьку пенсію?
І ось тепер маємо змогу прочитати про солдата з "тамтої" лінії фронту. На мою думку, це дуже знаменний факт. Ріки нашої національної трагедії злилися в єдиному руслі. Стоїмо на березі. Ріка тече повз нас і крізь нас. Ох, як серце болить... □

субота, 25 квітня 2009 р.

ПРО ДВІ МІРКИ

В.Ґоцький

                               Читаючи як нашу, так і сусідську пресу, про події минулого часу або про розвиток взаємин двох наших сусідніх народів, часто стрічаємо неправильний підхід. Між обома народами ставиться знак рівняння, розцінюється події і робиться висновки, якби це були два однакові суб'єкти розгляду. А воно не так. Бо ніколи не можна зрівнювати державного народу із народом недержавним. З другої сторони, ті розбіжності стають ще більш видними, коли маємо до діла з одної сторони з окупантом, а з другої - з підбитим народом. Хоч оба кровно чи племінно можуть бути подібні, але саме ота історична відмінність робить їх протилежними. Візьмімо поляків та українців. Оба народи слов'янські, оба подібні під мовним та культурним оглядом, але вже під історичним минулим та суспільно-політичним зовсім відмінні, а навіть протилежні. Коли поляки аґресивні, заборчі, то українці радше пасивні, миролюбні. Поляки часто ходили походами аж на Київ, довгі роки володіли не лише правобережною Україною, але сягали й на лівобережну. Українці, хоча створили одну з наймогутніших держав на сході Европи, походами ні на Краків чи Варшаву не ходили, чужих земель не завойовували. А коли ходили, то це були лиш відплатні акції, тимчасові, а не заборчі.

                              Отже, витворилися два відмінні типи народів: заборчий, аґресивний та миролюбний. Очевидно, що співжиття таких двох сусідів важке, бо коли один боронить свої здобичі, то другий боронить виключно свою екзистенцію. Тому й політично-правні і морально-етичні відносини обох протилежні.

                              Для прикладу візьмімо наше недавнє минуле й погляд на це минуле з обох сторін.

                              Коли розсипалась Австрійська монархія, українці в Галичині проголосили створення ЗУНР - тобто свою самостійність на території, замешканій в більшості автохтонними українцями. Це сталося внаслідок відомих засад, проголошених Вілсоном, про самовизначення народів. Виступ поляків проти ЗУНР ми називаємо повстанням поляків у Львові в 1918 році. Знову ж поляки вважають проголошення державної незалежности українцями у 1918 році актом незаконним, повстанням проти польської держави чи радше проти польських державних прав на цих землях.

                               Приходить рік 1939 - коли під ударами гітлерівського райху паде польська держава. Українці на своїй етнографічній території творять свою адміністрацію, що поляки трактують як коляборацію з німцями, хоча в той самий час на польських теренах таку ж адміністрацію творили самі поляки, але це: "цо іннеґо". Отож знову два різні мірила. А коли на українських теренах німці почали репресії проти українців, а більшовики підкинули своїх партизан, щоби протиставитись не німцям, але і в зародку здавити українські державницькі намагання, то поляки стають проти збройних об'єднань УПА, допомагаючи активно на всіх щаблях і більшовикам. Це й спричинило масовий пролив крови, як боєвих з'єднань з обох сторін, так і цивільного населення, що підтримувало своїх обранців. І тут знову маємо оці дві мірки. Полякам вільно організувати свою підпільну сітку та збройні частини на українській етнографічній території. А автохтони, українці, такого права не мають. Вони є німецькі коляборанти, а в той самий час поляки, які помагають більшовикам повернутися на ці терени та приєднати до СССР - це патріоти.

                               Тепер піднімається лемент про пролив невинної польської крови на Волині та в Галичині. Ніхто того не заперечує, що кров непотрібно пролилась. Але чи лише польська? Оце знову дві різні мірки.

                                 Дальше, більшість сучасних польських дослідників, а за ними журналістів донині кормиться не своїм підходом до справи, об'єктивним та безпристрасним, але отою плюгавою, в Москві спрепарованою дезінформацією про "український буржуазний націоналізм". Та ж не треба бути вченим ні дослідником, щоб усвідомити собі, що в Україні української буржуазії не було. А якщо була, то саме чужого походження, насаджена чужими окупаційними чинниками. Всі оці епігони московсько-більшовицької пропаганди на сторінках польських періодиків останньо розписуються про "непокарані злочини українських націоналістів на безборонній цивільній людности". Вершком нахабства, яке, до речі, найкраще характеризує оці дві мірки у підході до справ - є писанина Кормана, з якої обильно черпають сучасні журналісти.
Він пише на стор. 18 брошурки "Нєукаране зброднє С.С. "Галіцієн" з лят 1943-45" про вимордування "невинної цивільної польської людности у Гуті Пєняцькій 1944 року..." Але сам тому своєму твердженню перечить, описуючи ширше обставини тої справи.

                                 Отже, він наводить, що в Гуті Пєняцькій було зорганізовано підземну 8 компанію АК під командою "Жбіка", існував так спецвідділ КЕДИВУ зложений із 80 людей, самих вибраних, під командою інж. К. Войцєховського. Була організована добре озброєна Самооборона. А далі пише так: "Самооборона разом з цивільними мешканцями села давали постійну допомогу совєтським партизанам... Поміч ця полягала в тому, що розміщувано на квартири, харчовано, опирано, латано одяг і взуття, подавано лікарську та санітарну опіку, давано інформації про настрої в терені, приділювано провідників, підводи та організовано конспіраційні пункти..."

                                 Так виглядала в дійсності "спокійна" й безборонна цивільна людність. І далі описує на стор. 20-24, як ця допомога практично виглядала. Борис Крутіков з групою для спеціяльних доручень перебував у Гуті від 6 до 11 січня 1944, звідки пішов до Львова наладнувати зв'язок. Але під Золочевом був розгромлений УПА - лише він сам та його заступник Воробйов ранені вернулися до Гути. Тут ними заопікувались, помогли зорганізувати нову групу, яка з приділеними провідниками таки дійшла до Львова і своє завдання виконала. Місцеві люди помогли теж пов'язатись Крутікову з Ковпаком, що продирався в Карпати, а теж з групами Малікова та Наумова. При допомозі людей з Гути Пєняцької відомий диверсант Кузнєцов добрався до Львова, де виконав замах на віцегубернатора Бавера й Шнайдера. В Гуті відбувалися всякі військові наради АК чи Ґвардії Людової з більшовицькими командирами Наумовим чи Мєдвєдєвим.

                                В Гуті теж відпочивав 400-членний загін ген. Наумова, партизани батальйону ім. Чкалова під командою Коженьовського - разом 600 людей. З командою в Гуті Пєняцькій постійно контактувався кан. Кундіюс, який стаціонував у Сасові під Золочевом. Його зв'язківцем та помічником був польський парох Сасова кс. Казімеж Валков - "Казік". Оце так виглядала в дійсності "спокійна, безборонна людність Гути Пєняцької". А тепер ще інша справа, бачена з двох сторін.

                                У дні 23 лютого, вполудне, до села прийшла сотня, як пише автор, "СС Ґаліцієн", шукаючи за партизанами, про квартирування яких були повідомлені. Автор пише: "Команда Самооборони дала наказ сидіти тихо й не зачіпати (бо партизани попереднього дня вийшли в напрямі Підкаміня). Коли СС-івці дійшли до середини села та, побиваючи людей, питали за партизанами... видано наказ прогнати СС із села. Відділ Самооборони скріпив відділ (сотня) АК, відділ КЕДИВУ, як теж чота АК із сусідньої Гути Верхобуської... Боротьба тривала 6 годин, напасників витіснено з села... На полі бою залишилось 5 вбитих СС-манів, як документи ствердили, вони походили із Станиславівщини та Коломийщини (але ближчих даних знову нема)..."

                             Отже, Корман несвідомо або керуючись засадою, що "що дозволене полякам, це не може бути дозволене нікому іншому", так сам змалював оте:"спокійне та безборонне цивільне населення польського села Гута Пєняцька". Тут треба ще додати, що в той час у прифронтовій полосі не було ніяких частин Дивізії "Галичина". Там був кинений з вишколу у Франції 4-ий вишкільний полк, зложений з українських добровольців, який в той час не був під командою Дивізії. В тих частинах не було ні одного старшини українця, а більшість підстаршинських постів була обсаджена німецькими інструкторами. Він мав заткати місце прориву Червоної армії (під Збаражем) та ліквідувати кинені у німецьке запілля совєтські партизанські з'єднання.

                             Кожний вояк знає, а зокрема ознайомлений з німецькими способами поступовання супроти ворожого населення, чим кінчився спротив цивільного населення проти акції розшуків за партизанами регулярної військової частини. Мусіли про це знати й собі усвідомляти теж провідники збройних польських відділів у Гуті Пєняцькій. Отже, чи справедливо тепер перекидати вину за долю Гути Пєняцької то на українських націоналістів, то на "СС Ґаліцієн"? Оце й є та подвійна мірка справедливости, моральної відповідальности та оцінки подій. Я не згадую тут про всякі вигадки, брехню в живі очі, коли автор починає говорити про українські справи чи насвітлювати події. Вищенаведені два факти: безборонність цивільного населення та невинність та спокійність того населення, як це представив сам автор у своїм памфлеті для приниження та звинувачення ненависних собі українців, що прагнуть нічого іншого, лиш жити своїм власним життям на своїй прадідній землі.

                             В одному місці Корман, згадуючи про співпрацю з більшовицькими партизанами, одверто пише так: "бо ми їх уважали нашими союзниками, нашими альянтами..."
Чи авторові не прийшло до голови, що коли для поляків більшовики, які мільйонами їх запроторили на Сибір, які вимордували у Катині тисячі старшин та інтеліґентів - можна уважати союзниками лише тому, що вони воювали проти німців - то чому українцям не можна було такими ж "союзниками" вважати німців, які торощили окупаційну Польщу й смертельного нашого ворога Москву? Чому ми німецькі коляборанти, а АК та поляки не є такими ж самими коляборантами Москви? Чи це знову не дві відмінні мірки? У нас є стара приповідка: "Гей, кумцю, уважайте, медом не перепивайтесь, бо мед вам пупцем потече!" або простіше "Гей, куме, міру знайте!"

РОКОВИНИ ОДНОЇ ВІЙСЬКОВОЇ ОДИНИЦІ

Мирослав Малецький

За свій рідний край,
За стрілецький звичай,
За волю України!

Мова про 1-шу Українську дивізію ("Галичина") Української Національної Армії. Відмічаючи золотий ювілей її створення, не одному з її учасників, сучасників та зацікавлених історією насуваються питання: Чи потрібно було її організувати? Яку й чи взагалі відіграла вона ролю в боротьбі за самостійність України? Яке її місце в історії українського війська?
Питання Дивізії тепер зактивізувалося, особливо в відродженій Українській Державі. В радянській дійсності не багато про неї знали. Українську історію там фальшували, перекручували, а то й промовчували, а за саму прихильну згадку про Дивізію кримінально карали. Часами вона була "білою плямою" в історії і тоді про неї глухо мовчали; а часами, зокрема в останніх роках совєтської імперії, вона стала "чорною плямою", в якій офіційна пропаганда бачила все "глобальне зло" та змальовувала її як непримиреного "ворога народу".
Час проминає скоро. Від дня створення Дивізії проминуло півстоліття - це досить, щоб глянути на ту подію з історичної перспективи. Документів та писаних матеріялів не бракує. Саме ствердження факту без дослідження поодиноких умов - це, як фраза вибрана з контексту, не вистачає навіть на одновимірну оцінку. Тим часом питання Дивізії складне. Його треба розглядати з аспектів - політичного, мілітарного і морального.
Найперше з точки зору політики. В історії нераз натрапляється на політичну концепцію, яку часом називають "леґіоновою". Розуміють її як активну участь поневоленого народу в чужих арміях проти спільного ворога. Відносини між ними, включно із ступенем залежности "леґіонерів" від "спонсоруючої" армії, регулюються домовленнями. Про правильність концепції вирішує політичний успіх. Наприклад, польські леґіони Юзефа Пілсудського у значній мірі причинилися до постання Польської Держави в 1918 році, а в XIX столітті інший командир польських леґіонів - Домбровський - знайшов місце в польському національному гимні. Свій леґіон мали жиди в британській армії, а також українські січові стрільці не були без впливу на події в Україні, зокрема тоді, коли фронти воюючих сторін заломлювалися.
Пригадуючи часи з-перед 50 років, усвідомлюємо, що 2-га світова війна тоді ввійшла у 4-ий рік. Донедавна переможні німецькі армії почали натрапляти на більший спротив та частіше зазнавали дошкульних ударів на всіх фронтах. Території, окуповані німцями, не зважаючи на збільшений терор супроти місцевого населення, щоразу явніше опановували дії підпільних патріотичних організацій. Для критичного аналітика тодішніх подій шанси перемоги для "держав осі" виглядали поза межами правдоподібного. Саме в той час, у квітні 1943 року, деякі німецькі кола, на чолі з губернатором Галичини Вехтером, почали організувати дивізію з українців. Український Центральний Комітет та ветерани Визвольної боротьби 1-ої світової війни підтримали ту ініціятиву. В 1940-их роках на західньо-українських землях серед суспільства відродилася та дозріла думка, що дальша боротьба за українську державність вимагає організованої і добре вишколеної військової сили. Проф. Володимир Кубійович, голова Українського Центрального Комітету, так сформулював свої міркування: "Ми хотіли творити українську збройну силу і треба було використати кожний момент, враховуючи ввесь риск. Дивізія "Галичина" постала б і без нас, але тоді український чинник не мав би впливу на її характер на захист інтересів українського вояцтва. Дивізія скріпляла наш стан посідання в Галичині та могла його зміцнити і на інших землях". Він уважав, що в складі німецьких збройних сил "могло постати регулярне, добре вишколене й озброєне українське з'єднання, яке при сприятливих обставинах могло стати принаймні частковим зародком української армії." Українські творці Дивізії думали через аналогію до 1-ої світової війни, що ця війна закінчиться на українських землях хаосом; одні програють мілітарно, а в других революція та вибух громадянської війни за самостійність поневолених народів стане реальною можливістю.
Українська патріотична молодь з ентузіязмом зголошувалася до Дивізії. В скорому часі зголосилося понад 80 тисяч добровольців. Можна з певністю ствердити, що аргумент про потребу вивчити військове діло, щоб могти продовжувати боротьбу за незалежність свого народу переконав і захопив її, бо ж німецька сторона, крім обіцянки, що вживатиме Дивізію на протисовєтському фронті, нічого не давала. Це мала бути тільки одна дивізія та ще й з реґіональною назвою "Галичина".
Мілітарно Дивізія не мала нагоди себе проявити. Після закінчення вишколу вона попала в "котел" під Бродами, де її розбили враз з іншими німецькими дивізіями. З 11 тисяч вояків і офіцерів Дивізії тільки коло 3 тисячі вирвалося з того оточення. Решта попала в полон, загинула або включилася в лави Української Повстанської Армії.
З поповнень зформовано нову дивізію, дальший шлях котрої вів у боях з червоними партизанами через Словаччину, Словінію, щоб війну закінчити на полях південно-східньої Австрії в околиці міст Ґрацу й Фельдбаху.
У війні гігантів, яка велася великими армійськими з'єднаннями, Дивізія, очевидно, не могла відіграти значної військової ролі. ЇЇ важливість і значіння були в силі ідеї. Кожний нарід має моральне право боронитися перед ворогами. Довгими віками поневолений і фізично й духовно нищений український нарід не скорився, а безупинно й при всяких нагодах продовжував - і далі продовжує - боротьбу за право жити власним життям у власній державі. Саме ця ідея була несприйнятлива й грізна для ворогів.
Навіть німці, в мундирах яких довелось Дивізії воювати, вже під кінець війни розпізнали помилку своєї політики й справді дуже пізно, але таки пішли на поступки українській ідеї. Рятуючи це, що вже не можна було врятувати, погодилися створити Український Національний Комітет. Його голова генерал Павло Шандрук рівночасно став командуючим Української Національної Армії, а Дивізія (колишня "галицька", а тепер вже "українська ч. 1") стала першою дивізією УНА. Присяга, складена генералові Шандрукові на вірність українському народові, та тризубці на шапках - це символи, які виявили назовні ці почування котрими від самого початку жило вояцтво Дивізії.
Деякі обсерватори підкреслюють, що воякам Дивізії довелось боротися проти своїх вітчизників на східньому фронті. Це правда. Часопис "Народна Армія", орган Міністерства оборони України, містить часом статті, в яких автори підкреслюють, що вони в 2-ій світовій війні воювали не за Сталіна, а за батьківщину, хоч вправді не за самостійну Україну.
Вояки Дивізії в жодному разі не воювали за "тисячолітній райх" або "Нову Европу", а за майбутню самостійність України. Для них не було різниці між німецьким фашизмом (в той час виглядало, що його тривалість не буде довга), і, якщо мова про методи дії, червоним більшовицьким фашизмом.
Після війни доля повела колишніх вояків Дивізії різними шляхами. Тим, що попали в совєтський полон, довелося роками каратися в архипелягу "Ґулаґу", і багато там загинуло. Інші роз'їхалися по країнах Західнього світу. Вони продовжували, вже іншими, мирними методами, працювати для добра української діяспори та українського
народу. Багато з них зайняли визначні пости в житті організованої української громади.
Буває в житті людини, що про її успіх рішає доля, яка дасть нагоду опинитися у відповідному часі й у відповідному місці, з відповідними можливостями. Подібно буває в житті організацій та угрупувань народу. Попри Дивізію, одначе, добра доля пройшла боком. Тепер ті, що дожили, радіють подіями в Україні - її відродженням і розбудовою держави. В них утвердилося переконання, що жертви крови й життя Дивізії не пішли намарне. Колишні вояки Дивізії радо повторюють строфу, яка висловлює за що вони боролися: "за свій рідний край, за стрілецький звичай, за волю України". А в Україні голова Галицького Братства кол. вояків 1-ої УД УНА, Михайло Яцура, додав: "Ми українській державності вірні до кінця!" □

Торонто, І березня 1993 року.

четвер, 16 квітня 2009 р.

В АМЕРИКАНСЬКОМУ ПОЛОНІ


Іван Падик


Десь була половина квітня 1945 р. Я був у лікарні, що приміщувалася в будинку фабрики тютюну. При останній перевірці лікар ствердив, що моя рана (правий задній бік зараз повище пояса) загоїлася настільки, що я вже можу знову йти на фронт і звільнив мене зі шпиталю.

Насправді рана була ще вкрита тільки тонесенькою плівкою, з якої щойно відпав струп. Коли я, пакуючися, досягав із шафи якусь річ, плівка на рані трісла і рана закривавила. Вертатись до лікаря не було мови, бо були б посудили за зумусне пошкодження, щоб уникнути фронту, а за таку провину тоді грозив розстріл. Тому я пустився в дорогу з тою незажилою раною, щоб тільки подалі на захід, подалі від "визволювальної" червоної армії, що тоді зводила бої в Татрах і сунула на захід. Маршрут я одержав до своєї частини. Дійсною моєю бойовою частиною була "Юнкершуле Бравншвайґ" коло Познаня, яку я залишив в околиці між Бресляв і Ґльоґав, де я був поранений 4 лютого. Сумнівааюся, чи я міг би її відшукати та й пощо вона мені здалася, - думаю. Рішив шукати своїх - Дивізії, про яку ні уявлення не мав, де вона може знаходитися. Тим краще для мене, - думаю. Заки знайду, то вже американці опанують цілу Німеччину. А вони ж демократи. Вони живуть за "праведним законом Вашінґтона", що за ним тужив сам Шевченко. Не прийшло мені на думку, що Вашінґтона немає давно, а Рузвельтівський закон тепер може не бути таким праведним.

Забезпечений відповідними документами й харчовими картками, рушив у напрямі Прага з наміром оглянути місто бодай скільки вдасться за один день. Воно мені чогось дуже нагадувало Львів, хоч не можу сказати, чим. Не прийшлося мені багато бачити, бо рана докучала і не дозволяла ходити, транспорту не було й, не знаючи міста, не багато вдалося побачити. Все ж таки бодай недалеко двірця походив, оглянув околицю та спостерігав публіку. Навчився, що багаж по-чеськи називається "завазадло", з чого мені чогось було смішно.
Бачив я, як якийсь чоловік не міг як слід порозумітися з касиром при віконці й відійшов з обуренням кажучи: "Что за народ, я здєсь живу тридцать лєт, - понімаєтє, а оні єщо не понімают па-русскі". І це було сказане з повним, невдаваним переконанням. Ніч прийшлося провести у ждальні на двірці, бо одержати нічліг за тих обставин не могло бути мови. Другого дня я рушив у напрямі на місто Пільзно. Була охота поглянути на нього зблизька, бо в Польщі було колись популярне пиво зв. "пільзенське". Одначе невигоди попередньої ночі відібрали охоту до такої приємности. Тільки поглянув на Пільзно з вікна поїзду й поїхав далі. Так опинився в якомусь місті на Судетах. Тут біля двірця приміщувалося "Фронтляйтштелле". На диво, мене там прийняли надзвичайно ввічливо і з деяким, я сказав би, респектом. Там я одержав запас харчів, здається на 2 дні та на кілька днів харчових карток і найближчим поїздом рушив у дальшу дорогу. Приїхав до міста Еґер. Станція й околиця збомблені. На станції стоїть одна стіна (з цілого будинку), а на ній напис "Ді редер мюссен роллен фюр ден зіґ". (Колеса мусять котитися для перемоги). Дальшу дорогу треба було перервати, бо десь там за містом направляють збомблені рейки. Чекаємо. Перед вечером приїхав поїзд, заповнений по береги. Зайняті навіть сходи. Можливо, що через мою рану, мені вдалось якось увіпхатися до поїзду. Вози неосвітлені. Не видно хто їде. Деякі люди розмовляють півголосом. Нараз тяжко повірити! Хтось говорить по-українськи. Мало того. Голос наче знайомий. Прислухаюсь уважніше. А серце так забилося, защеміло. Чую, вухам своїм не вірю. Голос дир. Бігуса з Рогатина. Та чи ж би це могло бути? Обережно пробую протиснутися ближче того голосу.

Відважуюсь питати:

- Пробачте, пане, чи ви є пан директор Бігус?

- Так, а ви хто будете?

- Я є І. П. з такого то села.

- О! Знаю. А куди ви?

І пішла розмова. Пані Бігус, почувши, що я зі шпиталю, вже не пустила мене від себе і майже взяла мене на своє "отримання". За декілька кілометрів перед Швандорфом, на наш поїзд налетіли американські літаки. Було це серед лісу і всі пасажири розбіглися по лісі. Я заліг за смерічкою, а пів метра передо мною заскакала шнурком земля від пострілів кулеметної зброї.

Пів метра дозаду і кулі були б відтяли мені голову. Льокомотив нам пошкодили. На плятформі загинув один вояк з протилетунської оборони, а один чи двох були ранені. Пасажири не потерпіли. До Швандорфу прийшлося йти пішки, за багажем треба було опісля їхати підводою.

У Швандорфі замешкали ми втрійку у стодолі якоїсь господині. Коли ж, мабуть, третього дня, з'явились якісь військові частини, щоб приготовити оборону міста, дир. Бігус, як досвідчений військовик, порадив мені зникнути, бо можуть мене покарати за дезертирство або включити до своєї частини. Розпрощалися ми сердешно і я пошкандибав, ледве тягнучи праву ногу, у напрямі Реґенсбурґа. З "Фронтляйтштелле" мав я окрему посвідку, щоб водії, яких би то не було підвод, допомогли мені дістатися до своєї частини. Одначе з неї я рішив не користати, бо мені тоді зовсім не спішилося.Радше вирішив я уникнути головних шляхів, користуватися бічними. Як це було далеко до Реґенсбурґу, я не знав. У Реґенсбурзі не було чого задержуватися. Про місце перебування Дивізії ніхто нічого не знав. Харчів у магазині не було. Одержав картки. Був свідком, як витягали побитих зі схоронища, що його поцілила бомба, й усіх, хто там був, побила.

Одного вечора зайшов до села за 1 км від шляху і просився на ніч у господині. Господаря не було вдома. Вона непривітно відмовила мені. Я пригадав її, що я всетаки німецький вояк і ще й до того ранений, тоді прийняла. Просився я, що перешлюся в стодолі, бо не був певний, чи моя одежа вільна від "непрошених гостей". В дорозі приходилося спати на місцях, де спали може сотні таких "героїв", як я. Попросив я миску теплої води, щоб помитися, в ній переполоскав сорочку, що була прилипла до рани. За деякий час приїхав господар. Почувши, що я не німець та й не нацист, дав своїм почуттям волю і не перебирав у словах, щоб засудити нелюбих баварцям прусаків-нацистів. Поінформував мене про стан фронту і про те, що кінець "Райху", це справа днів. Очевидно, накормили мене, як годиться, й поклали спати в хаті. Було в них дві маленькі донечки між 6 та 9 років, що зразу пристали до мене, наче до старого знайомого. Можливо, що й це вплинуло на господаря: на другий день він переконав мене, що мені нема глузду в тій ситуації кудись мандрувати, а краще залишитися в нього і перечекати декілька днів, аж прийдуть американці. Я погодився під умовою, що дасть мені працю, бо бездільно я сидіти не хочу. Служниця принесла мені цивільний одяг, а мій заховала. Так став я господарським робітником і пішов вибирати з кіпця картоплю до садження. Одначе недовго прийшлося втішатися таким бажаним відпочинком і спокоєм. Вже третього, мабуть, дня заїхала до мого гостинного господаря якась військова група на нічліг і мені треба було вистерігатися їх та не показуватися їм на очі. До вечері крутився я у стайні біля корів, а після вечері господар моргнув мені забиратися до своєї кімнати. Ранком господар повіз ту групу, куди їм потрібно. Повернувся перед вечором і поінформував мене, що мені небезпечно залишатися в нього, бо всюди вештаються СС-и і ґестапівці і поводяться як скажеш. Стріляють без розбору особливо таких, як я, яких трактують як дезертирів. Другого дня раненько перебрався я знову на вояка. "Мутті" - господиня наповнила мій "бротбойтель" (хлібак) хлібом, "шнеком" (салом) та ще дечим і в сльозах - діти й мама - вирядили мене в дорогу. Сам господар підвіз мене до битого шляху. Усі шляхи були заповнені різним людом. Військові одинцем чи меншими або більшими групами. Цивільні пішки, на возах, з ручними візками, що на них везли свої оцілілі статки, маленьких дітей чи немічних членів родини; роверами, мотоциклями, як хто міг і чим хто міг. Все те плило на захід, подалі від "сталінських соколів". Прийшлося побачити вперше в житті нещасливців-кацетників, що їх переганяли з якогось табору теж на захід. Бачив їх на віддалі 100-200 м. Не було відваги наближатися, бо конвоїри дуже пильно стежили за своїми підкореними. Ідучи їх слідом, прийшлося виминати декілька трупів, залишених на шляху. Це вже не були люди, тільки примари людей. На саму думку, що ті люди мусіли пережити, що їх доведено до такого стану, на душі робилося млісно.

Подорозі наздігнала мене якась пара молодих людей. Він вояк, вона цивільна. Розговорилися й стоваришувалися. Ідемо разом. В одному селі заночували у якійсь хаті, де таких, як ми зібралося більше, мабуть, з десять. Переконали нас, щоб і ми там трохи перечекали. Після двох чи трьох днів хтось зголосив, що нам небезпечно там довше залишатися й ми пішли далі. На нічліг вступили знову до якогось двора, де мали замір залишитися на кілька днів на працю.

Таких, як ми, застали там 20. Накормили нас, переночували, але на працю не прийняли і ми пішли.

Вони, так, як і я, "в дорозі до Дивізії". Під кінець квітня ми зупинилися в місті Ляндсгут, де знайшли військові казарми з магазинами і кухнею. Там дали нам їсти, але опісля зажадали, щоб голоситися до бойової групи і йти боронити "рештки райху". Очевидно, що нам така умова не підходила й ми залишилися голодними "небойовиками". Дехто з нас мав дещо з куреня і деякі дрібнички, придбані по дорозі з розбитих магазинів. Все те вимінювали за хліб, ділилися всім по кусочку й чекали кінця. Хоча я до тої групки пристав у дорозі й був для них зовсім чужий, вони трактували мене як свого й ділились зі мною усім, як зі своїм. З прізвищ пам'ятаю тільки прізвище ескортувального старшини Іван К. З його сестрою я зустрічався колись у Станиславові.

На 2-е травня сирени заграли тривогу перед наступом американських танків. Бойова група поспішила в напрямі танків, а ми в протилежну сторону в напрямі лісу. Це було пополудні около 4-ої години. Розмістилися ми на краю лісу, звідки могли частково спостерігати рух на дорогах. Ліс був молодий, сосновий. Де ми присіли, земля була поросла товстим шаром моху, на якому навіть у нашій ситуації приємно було сидіти чи й прилягти. Не знаючи, що діється в місті, вирішили перечекати на ніч у тім же лісі, тим більше, що надворі було гарно й тепло.

Розляглися ми на моху й безжурно поснули. Ранком я пробудився першим і підніс голову. Дивлюся й очам своїм не вірю. Нема нікого, я сам. Чиж би я так твердо спав, що не чув, коли мої колеґи-супутники пішли, а мене залишили? Трішки очуняв і тоді усвідомив, що все чогось стало білим. Що! Та це сніг! Вночі упав сніг і всіх нас під час сну прикрив. Видно було тільки снігові могилки, де хто лежав. Повипорпувались ми з під того снігу й пустилися цільними дорогами подалі від міста поміж "баворські" двори. Там "зорганізували" пару хлібин. Кажу "зорганізували", бо не вірю, що господарі дали нам той хліб зі співчуття чи щирого серця, а радше зі страху, бо хлопці були озброєні. Я сам зброї не мав і радше був для своїх колеґів завадою, бо ранений. Тому я їм дуже вдячний, що не залишили мене самим, а сказати б, опікувалися мною й обходилися зі мною дуже по-товариськи. Поблукали ми так цілий день.

Заночували ми там таки серед піль у хаті, мабуть, якогось гайового чи лісничого.

Самого господаря не було вдома. Був лиш один старенький чоловік, дві, мабуть, під п'ятдесятку й шістдесятку жінки, та молода, 18 - 19 років дівчина. Люди не виглядали на багатих і просили вибачення, що не можуть нас погостити належно. Спромоглися зварити на кожного з нас по дві картоплини. Ми й за це були вдячні, бо люди виявили нам багато прихильности й зрозуміння у нашому невеселому положенні. Переночували ми в шопі на сіні. Раненько дівчина поїхала до міста, щоб зорієнтуватися в ситуації. Повернулася з невеселими вістками. Всі дороги, всі мости вже під американською контролею. Провіряють кожного прохожого. Всіх військових задержують і кудись вивозять. Це вже було около 10-ої години. Стали ми радитися, що нам робити. Іти в полон чи розбристися й кожен по-свойому рішати про свою долю?

Наш старшина переконував, що нам найкраще піддатися в полон, бо це ж не нацисти, а американці. Вони гуманісти й демократи. До того ж йому колись циганка ворожила, що він поїде далеко за море і там буде жити, як пан. Проти такого, "переконливого" аргументу не було що казати. Всі пішли по лінії найменшого спротиву й рішили йти в полон. Тільки один з поміж нас, наймолодший хлопчина з Наддніпрянщини, не погодився на полон. Був, видно, або обізнаніший або й практичніший від нас, галичан. Попрощався з нами й пішов іншою дорогою шукати своєї долі.

Перед вступом до міста американська застава спрямувала нас на якусь площу. Тут казали нам випорожнити всі наші сумки-хлібаки ("бротбойтлі") чи наплечники й кишені та всі наші статки поскладати на землі перед собою. Цивільні люди, головно робітники, вивезені до Німеччини на працю, наші брати, поляки й інші, ходили поміж нас і вибирали собі, що котрий уподобав собі серед нашого добра, і забирав собі на власність. Прикро було дивитися на це. Бо які багатства могли ми мати? Бритву до голення, ножик, хусточку, щітку, може кусок мила... Ні золота, ні самоцвітів у нас не було. Все ж ті "герої" і на те лакомилися. У того забрали гребінець, у другого сорочку, у іншого хусточку.

Після цієї процедури позбирали ми рештки свого "майна" і нас повезли вантажним возом до якоїсь місцевости - село це було, чи передмістя, - де на краю було декілька господарств. Біля одного з них була маленька сіножать з потічком. Ґрунт був мокрий, бо це рання весна, до того сніг, що випав попереднього дня, розтанув. На тій сіножаті нас скинули й поставили варту. До нас стали привозити щораз більше таких, як ми. Між ними знайшлося багато таких, що вже вспіли побувати вдома й прийшли з наплечниками, як гори, виповненими харчами. За якийсь час приїхав вантажний віз. Вартовий чи ескорта воза наказав ставити на збірку по п'ять у ряді.

Відчислив з тої колони, мабуть, тридцять і казав сідати на віз. Хто не від'їхав, залишився ночувати там же під голим небом. Здорові мали "цельти" (плащпалатки), коци чи зимовий одяг.

Я не мав тих благодатей, тільки літній плащ. Щоб не лягати на мокру землю, "зорганізував" у "бавора" кілька грубих полін дерева, приготованого на опал у стосах. Поліна були трикутні з коленого круглого пня. Уложив я їх на землі, щоб мати поміст, який був схожий радше на маґільницю ніж на лігво. На тому помості перемучив я ніч. Перемучив, бо лежати міг тільки на лівому боці, бо на правому рана. Кілька кроків від нас були господарські будинки повні соломи й сіна, але "гуманна" американська варта не дозволила її рухати. Це була перша проба моєї віри в американську гуманність і демократію.

Ранком земля була замерзла і покрилася інеєм. Хтось якось розпалив вогник. Всі перемерзли, пхалися до того вогника, щоб хоч трішки загрітися.

Щасливці-німці, відкривають свої наплечники і снідають. Коло полудня вартовий забрав двох з-поміж нас і вони принесли в балії води до пиття. Напитися напився, а їсти нема. А живіт воркоче, а живіт свариться. Думка тільки при їжі. Наче б це найважливіше в світі. В людині будиться тварина.

Приїжджає транспорт. Здорові зриваються і біжать на збірку. Я заки доштигулькав, то вже тих відчислили й вони вже деруться на віз. Так то повторялося двічі на день. Третього дня, коли живіт вже таки дуже настирливо домагався свого, я знайшов ще у своїй торбині одну цигарку й попросив одного "камерада" заміняти за неї кусок хліба, бо, - кажу, - я вже три дні нічого не їв.

 Та мій "камерад" відмовив: "іх габ ніхт" (не маю). Я подивився на нього довгим-довгим поглядом і відійшов з нічим і більше вже не пробував. Сів і задумався. За деякий час, коли "мій камерад" скінчив свою трапезу, прийшов до мене і простягнув мені кусок хліба. Я подивився на нього знову довгим поглядом, повним погорди, сказав йому "дякую" й "милостині" не прийняв.

Він відійшов з почуттям упокорення, а я голодний залишився з почуттям сатисфакції. Чекаю на транспорт і думаю. В цій ситуації я не маю шанси виїхати скоро. А ще день-два, ослабну з голоду й пропаду. Ні, я мушу виїхати.

Коли приїхав транспорт, всі знову побігли на збірку. А я тоді попри колону, як тільки скоро можу пру до переду. Вартовий з грізним поглядом до мене, як я смію так не дотримуватися порядку й не повинуватися наказам. А я став і кажу, що я - ранений і не можу бігти на збірку, і тому вже три дні тут залишаюся без їди. Він казав мені стати в першій п'ятці. Друзі допомогли якось з тяжкою бідою видряпатися на віз і ми поїхали. Їхали ми стоячи. Напхали нас, як оселедців у бочку. Водій був чорний. Їхав "по-кавалерськи" так, наче б віз лахміття. На простій дорозі нічого. Але на найменшому закруті, всі подавалися відосередньою силою в один бік і мало не вилітали з воза. Найгірше терпіли ті, що стояли біля бічниць. Бо бічниці ледве сягали колін і треба було цілою силою трималися, щоб не випасти з воза. Для мене це були тортури, а водій мав з того всього забаву. Їхали ми досить довго й заїхали до міста Ляндсгут, на подвір'я школи, де тренували коней. На дворі було хмарно, вогко й холоднувато. Тому, коли нас впустили за якийсь час до тої школи, то ми чулися, як у раю. Там тепло, затишно, підлога вистелена м'яким трачинням. Приємно полежати та ще й дали щось з'їсти. Одначе не довго ми втішалися тим комфортом, бо за пару годин казали нам вийти надвір, а там впустили іншу групу погрітися. Надворі почав падати дощ і всі взялися будувати якісь схоронища. Хто мав плащ-палатку, будував шатро. Збирали дошки, куски бляхи, картони й усе, чим можна захиститися від дощу.

З Ляндсгуту повезли нас до Реґенсбурґу, там було летовище, яке вже встигли поділити колючим дротом на клітки-бльоки, довгі, мабуть, на 100 м, а широкі на яких 25 м. Крізь досить вузьку браму-вхід, при якій стояв чорний американець і кожного палкою "заохочував" увіходити, загнали нас, як овець, у ту загороду, що вміщувала, як догадувалися, 10.000 невільників. Розмістилися уздовж дроту одним рядом, у відступі кількох кроків у два ряди плечима до себе, опісля знову, такі ж два ряди і один ряд біля дроту. Так, як стояли, так розмістились на землі, так і прийшлося спати. Погода почалася дуже гарна, соняшна, але й гаряча. Через два або три дні давали нам американські військові пакети - "діннер", "брекфаст" і "соппер". Кожний одержав один з тих пакетів раз на день. В пакетах було кілька "кексів", торбинка кави, якась пушка, кусочок шоколяди й пару цигарок. Пакети були з картону, обвинуті восковим папером, що його ми уживали на пальне. Запалали вогники і всі стали варити каву чи пригрівати інші продукти. Велика проблема була з водою. Воду довозили цистернами і на таке число людей не легко її було настачити. Люди терпіли спрагу, сонце вже не гріло, а таки пекло. Біля цистерни з водою відбувалися нестерпні сцени. Були типи, що вживали ножів, щоб добратися до води. Вартові мали тяжке завдання, щоб утримати деякий порядок. На диво і на моє щастя, я не відчував великої спраги. Одна військова їдунка води мені вистарчала на день, щоб зварити кави і заспокоїти спрагу. Натомість один з наших молодих товаришів, мабуть, із "юнаків" не міг подостатком напитися. Тому, ідучи за водою, брав мою їдунку - це було двічі на день - і приносив мені й собі. Одну дав мені, а другу мою порцію залишав собі. Наше "щастя" однак тривало всього два або три дні. Опісля пакетів не стало.

Пришилося знову постити. Сонце пражить і висотує з людини рештки енергії. Все лежить покотом рядами, як оком глянути. Муравлище людське з цілої Европи. Більшість фронтовики, що тижнями не милися, збідовані, виголоджені, завошивлені. Коли ми так лежали на сонці, то насікомі теж повилазили грітися й так стали докучати, що ми годинами полювали за ними по своїм одязі. А рук не було чим помити, ні поголитися, ні зубів пополоскати. З санітарного погляду це був жах. Четвертого, мабуть, дня приїхала якась комісія і стали викликати різні національності та кудись їх переводили. Забрали так французів, бельгійців, голляндців, поляків, а якась маленька групка залишилася росіян і я між ними.

- Ви хто такі? - Ми українці.

- До русских!

Моя дотеперішня група розбилася. Одні пішли з поляками, інші перейшли до німців. Кожний по своїй волі й думці, як рятуватися.

Нашого старшину від нас забрали, бо старшин відділили. З цілої нашої дотеперішньої групи залишилося нас 4-5. Перевели нас у другий бльок (загороду) до росіян. Були це вояки РОА. Шукаємо в тому бльоці місця, де приміститись. Усюди чути тільки "да" та "как", "Мітя, Ґріша, Альоша та Ваня".

Усе чуже у чужім краю, - прийшли на думку слова, що десь чув, чи читав. Іду по тім таборі і - що це? Бачу на тонкій тичині синьо-жовтий прапорець. Що воно таке? Хіба ж не українці афішуються? Підходжу ближче і - очам своїм ні вухам не хочу вірити. Це таки "наші", як колись казали в мене на селі. Це груда наших юнаків, забраних до протилетунської оборони ("фляку"). Двох чи трьох дорослих понад 20 років, а решта діти, що їм би на вигоні м'ячем гратися, а не рушницю носити. Було їх понад 20. Розіп'яли шатра, завісили прапорець і заходяться господарити. Ми познайомилися й вони запросили і нашу групку до себе. Там здружив я з Іваном В. (він тепер у Німеччині), з "Біленьким", - так його прозвали товариші за його біленьке волосся (поїхав до Австралії), з Олесем М. ("Пінокійо" - високий і худощавий), з "Сусликом" (маленький ростом, дрібненький, ще й 17 років не мав), з Богданом Б., з Івасем Ч., з Миколою К. - всі вони у Канаді. Для них, крім Дмитра, який був мого віку, я і Микола були "вуйками".

З подивом глядів я на ту "дрібноту", коли вони розказували де вони були, що переживали, головно під час бомбардувань. Як мужньо вони те все сприймали й пережили, як розсудливо й спокійно дивляться в майбутнє, їхнього завзяття, їхньої певности себе міг би позаздрити кожний дорослий. Вивішений національний прапорчик - це вияв їхньої національної свідомости, це відповідь, для чого вони вибрали чужу уніформу, і вияв їхньої готовности постояти й тепер за свій прапор.

У новій загороді-бльоку стало скрутно. Їсти не давали. З водою та сама історія, що в попередній переділці, сонце пече, воші гризуть. Другого чи третього дня дали по кусочку німецького військового хліба і по одній пушці-консерві вагою, мабуть, 1 кг.

Наступного дня перегнали нас у зовсім інше місце на протилежній стороні міста, на горбочку.

Гнали нас поза містом пільною дорогою. Дорога нерівна, запорошена, дещо під гору. Сонце пражить. Хочеться пити. Мої молоді супутники і тут не затратили своєї бадьорости й завзяття і котрийсь зпоміж них назвав наш марш "страстною дорогою на Голгофу". Так серед нас і прийнялася назва нового місця "Голгофа". Була це велика в кільканадцять гектарів площа, де, мабуть, паслася худоба, а частину її косили. Терен горбистий. На краю тої площі якісь будинки, де була кухня й вода. Коли ж на новому місці відкрив консерву, то розчарувався. Це був смалець. З чим його їсти? Став над ним, як Руданського циган над хроном. На своє лихо, не видержав і пробував їсти. О так може з півложки. Незабаром розболів мене шлунок.

Санітарних приміщень нема. Пішов у сторону збудовань, туди не пускають. Натрапив серед тої площі на якусь заглибину і використав її на "хвилину мрій", що протривала години. Здавалося прийшла остання хвилина.

На тому місці давали нам раз у день півлітри ніби зупи. А сонце пражить, ніби найнялося. Наче б хотіло висушити нас на тріску. Ніччю зірвалася буря. Люнув дощ. Хто мав шатро, вітер його поперевертав. Я спав під голим небом, то того клопоту не мав. Тільки, що "матрац"-земля змокріла й не було як ні сидіти, ні лежати. Раненько сонце засвітило, загріло нас і таке здавалося ласкаве й миле, як мама. Одежа стала парувати на сонці й скоро всі повисихали та почулися щасливими, хоч пісню затягай. За декілька днів стали брати деяке число з-поміж нас на роботу до міста чистити дороги труску "розвалин" з розбитих бомбами будинків. На роботі давали двічі або й тричі їсти. Процес набирання людей такий, як до транспорту. Збірка по п'ять. Відчисляють скільки їм треба п'яток, а інших завертають. Мені вдалось два рази поїхати теж. Для цього треба було з раннього ранку бути близько місця збірки і, як тільки над'їжджав вантажний віз, вскочити у котрусь з перших п'яток.

При кінці червня перевезли нас усіх до місцевості Пляттлінґ, коло Деґґендорфу, яких 30 км на схід від Реґенсбурґу. Там було летовище, де залишилося кілька розбитих літаків. Поділили нас на групи по 18 осіб і кожній дали велике шатро. Декілька груп забрали до лісу й привезли стовпів. Ми порозпинали ті шатра і замешкали в них. Маючи "дах" над головою, ми вже почувалися вдоволеними, хоча спали на сирій землі покотом один біля одного.

Зорганізувалася команда табору, яка зорганізувала кухню. Американська команда заінсталювала цистерну з водою. Харчування наладнали. Через кілька днів на приділ давали білий хліб. На сніданок була чорна кава. На обід гріта "банка". "Поварі", по нашому кухарі, всипали до великих казанів, наповнених водою, кілька скриньок консервових пушок і підігрівали їх до гаряча. На вечерю варили якусь "страву" неозначеної назви й ґатунку чи смаку, себто баланду. Кожного ранку і перед спанням забирали нас на "провєрку". Ставати треба було по п'ять. Числили групові, зголошували "командирові", а той комендантові табору, а він "американцеві". Тоді самі американці перечислювали ще раз.

Ранком ділили нас на групи і провадили на роботу. Одних до лісу за деревом, а другі копали довкола табору ями на стовпи. Інші привозили до табору якісь матеріяли. Наші опікуни-вартові поводилися з нами нормально. Деякі розуміли дещо по-німецьки і можна було з ними порозумітися. Часами деякі з-поміж них частували цигарками. А недокурків своїх нікому не боронили. "Русаки" ж за куренням пропадали. Для прикладу: ранком стоїмо за приділом хліба, і хтось закурює. Біля нього збирається зараз група і стають колом. Розмовляють про всячину.

Коли ж курець "потягнув" собі кілька разів, тоді котрийсь, - звичайно найближчий до нього, - просить "дай-ко потянуть". Очевидно, що курець не відмовляє і тоді цигарка йде довкола з уст до уст, аж знову опиниться у власника. Він затягнеться раз-два і знову все пішло довкола. За те, що ви не відмовили "потянуть", то ви вже здобули собі опінію: "ето хороший парняга, он нє откажет курива". І вже маєте приятелів. Коли хтось з-поміж них дістане курива, то вже й вас почастує.

Отже, на новому місці почуваємося як люди. "Дах" над головою є, білий хліб, вода, "банки". До того привезли порошку D.D.Т. Ним ми понатиралися, понасипали на свої лежанки, обсипали свій одяг. В неділю завезли нас до Пляттлінґу на річку. Привезли бочку плинного мила і кожний набрав собі в баньочку до води. За 10 чи 15 хвилин треба було помитися й бодай переполоскати білизну. Таким чином ми позбулися насікомих. Вже можна було спокійно спати без зайвої "руханки" і вдень не треба було нічого "шукати" ні за пазухою, ні за ковніром. А були ж вони, були! Від маленьких, ледве видних, до величини зерна пшениці.

Та наше "щастя" не тривало довго. По кількох днях не стало не то що білого хліба, але жодного, ані теж "банок". Після двох-трьох днів привезли німецького військового хліба, що його ділили - одну хлібину на 6-ьох. А до кухні стали привозити продукти до варення. В постачанні харчів часто були перебої й ми терпіли голод. До праці треба було йти щодня, а часто ввечері; коли вертаємося до табору, з кухонного димаря диму не видно. Значить "ужина нєту" (вечері нема). Вся бадьорість опадає. Надія зникає. Людей огортає пригноблення, жаль.

 Уздовж нашого табору був кусок поля, може, добрий гектар, засіяний пшеницею, яка щойно почала половіти. Більшість зерен ще були зелені. Ми зривали колоски тої пшениці і твердіші зерна їли, а зелені підсушували й тоді їли. Дехто умудрився молоти пшеницю і варити страву.

У дні порожньої меншої консервної баньки цвяхом вибивали дірочки, як у терці. До більшої баньки насипали зерна. Меншу баньку-"терку" встромляли в більшу й покручували нею у дві сторони і так мололи зерно на крупу. З того куска поля залишилась господареві сама солома. Все колосся ми з'їли.

Диво, що хоч було багато нагод втікати, випадків утечі майже не було. За короткий час у приготовані ями ми повкопували стовпи довкола табору. Опісля обвели табір колючим дротом у два ряди приблизно 10 м один від одного. Поміж обома рядами тої огорожі потягнули звої колючого дроту, почерез які не переступити. На рогах табору побудували вежі для сторожі і - стали невільниками. На вежах вартові поставили кулемети й заборонили наближатися до дротяної огорожі.

Ціле летовище американці розплянували і стали будувати дороги й бараки. Харчування ще погіршилося, бо хлібину ділили на 8, потім на 10 і так дійшло аж до 18.

Хліб той часто бував поламаний і тяжко було його ділити. Нераз замість куска хліба одержуєш жменю одробинок, які треба було там таки зісипати до рота й з'їсти. Система поділу була дуже проста й практична. Один "геометр" з добрим оком розрізував хлібину на дві частини уздовж, а опісля кожну половинку різав на 9 рівних частин. Нас 18 стояло довкола і слідкували, чи всі частинки однакові. Тоді хтось з нас почислив усіх від 1 до 18 і кожний запам'ятував своє число.

 Одному казали відвернутися. Розділювач показував на кусок хліба і запитував: "Кому?"

Відвернений відповідав за вподобою, називаючи котресь із чисел від 1 до 18. Полонений з викликаним числом забирав указувану пайку.

До кухні привозили горох. Тоді треба було кожного дня їсти горохівку, аж увесь запас зужито. Продукти не були доброякісні, а радше зіпсовані. Замість їдунки я вживав баньки від консерви великого розміру. Одержав свою пайку горохівки і зачерпнув ложкою. У ложці завважив щось чорне. Приглянувся, а це маленький жучок. Вдома, коли мені часом впало щось до страви, муха чи що інше, то я вже не міг їсти того, хоча і б три дні не їв. А тут жучок не лише, що впав, але зварився. Мені зробилося недобре. Занудило. Не можу того їсти. Зробив рух, щоб вилити геть. Але ж - що їсти? Голодний же, як вовк. Коня з копитами, здається, з'їв би. А всі так смачно заїдають. Почуття обридження каже "не їж", а голод каже "їж". Перемагає голод. Викинув жучка й зачерпнув ложкою, а там другий жучок. Викинув і того. У третій ложці два жуки. Перевірив я так усю зулу, повикидав жучків і став їсти. Їм і думаю: "Коли б моя мама побачила тепер мене, то гірко заплакала б". Я був дома лиш один.

Скінчився горох, привезли якоїсь муки. Наші "поварі" сипали ту муку на воду чи окріп, заварювали і з того виходила якась рідина - не то крохмаль, не то клей. І ми це їли. Смак? Хто там дбав за смак! Аби голод чимось заспокоїти. Живіт чимось обдурити.

Американська команда порозумівалася з нами почерез одного свойого вояка, який говорив дещо по-українськи. Йому на ім'я було, мабуть, Козловський. Через нього мені вдалося вислати лист до Америки до мого батька. При тій нагоді я йому докоряв, мовляв, американці такі демократи й гуманісти, засуджують Гітлера за кацети і знущання над людьми, а нас морять голодом не краще від Гітлера. Чи не гуманніше було б усіх нас вистріляти і не морити голодом? Моя заввага не була йому приємною, старався американців якось виправдати, але переконливим воно не було.

Наприкінці літа зорганізовано "медичну опіку", для якої віддали одне шатро. Тоді й я зголосився зі своєю раною до того пункту. Та опіка виглядала так, що знайшли серед полонених санітара, дали йому йодини, аспірини й ґази (марлі) і він був повноважений давати першу допомогу. Мою рану він чимось промив, засипав якимось порошком і перев'язав (кусок ґази й пляйстер). Погода тоді стояла гарна й тепла. А що я не мусів напружуватися, то моя рана до тижня загоїлася.

Одного ранку ми вийшли на збірку, а американців нема. Частина, що нас пильнувала, кудись виїхала, а нас залишили напризволяще. Владу перебрала команда табору і, ніби нічого не сталося, ми лояльно щоранку і щовечора виходили на збірку й перевірку. Щодня ішли на роботу і виконували її як слід. Так воно було цілий тиждень, і за той час було може два випадки втеч. Чого ж тікати? Якщо американці так нам довіряють, що залишили нас самих без варти, то в належний час вони нас звільнять і забезпечать відповідними документами.

Минув тиждень і появилася інша американська частина, що перебрала опіку над нами. Це вже, як виявилося, зовсім інші люди. Від першої зустрічі з ними ми відчули, що ми невільники, а вони покликані, щоб це довести до нашої свідомости. Поводилися з нами, як німецька кацетна варта. Говорити з собою не дозволяли. Кожний наказ, кожну роботу ми мусіли виконувати, як на команду, з поспіхом. Таку дисципліну стосували на вишколі в Лявенбурґу. Кричали, обзивали, а часто й били. Одного старшого вже, - між іншим професора за професією із східних областей, - так немилосердно потягнув декілька разів києм за те, що той виступив з ряду, щоб щось піднести з землі до їди, що мені на плач збиралося з жалю. Болів мені не так його біль, як та зневага. На наше щастя, ту частину змінили, а ми віддихнули.

Деякі групи щоденно виїжджали поза табір чи то за якимось матеріялом, деревом, чи на яку іншу працю і звідтіля декому вдавалося привезти щось, чи то з харчових продуктів (картоплі) чи що-небудь інше, за що опісля можна було виміняти, що кому потрібне. В таборі процвітала вимінна торгівля. На праці поза табором давали опівдні щось краще чи більше з'їсти. А найголовніше, що там можна було стрінутися з людьми і довідатися про найновіші події у світі. Для нас найважніше було знати, чи нас видадуть більшовикам чи ні. По таборі ходили різні поголоски. "Русаки" називали їх "параші", бо "параша" - водночас - туалета це місце, де найчастіше люди зустрічалися й мали нагоду поговорити. Коли ж до американської команди табору заїхала совєтська комісія, тоді табір увесь шумів, наче бджоли в вулику, і найвишуканіші прокльони летіли в її сторону й на совєтську владу. Прокльонів і матюків там можна було наслухатися таких, що й нікому не снилося, що такі можуть існувати. Ми називали їх сімповерхові ("й... твою христа бога крови мать" - для прикладу).

Коли наші бараки були майже збудовані, нас перевели з шатер до тих же бараків. Це нас дуже пригнобило, бо ми чогось сподівалися: мовляв, закінчимо будову і нас звільнять. Ми помилилися.

Котрогось осіннього місяця перевезли нас до Реґенсбурґа. Там працювала комісія, що звільнювала полонених німців. Почали й нас викликати до тої комісії. Декількох навіть звільнили. Між ними одного нашого "юнака", що мав виїхати до Канади. У нас настрій піднявся. Американці такі добрі люди. Таки бережуть "закону Вашінґтона". Вже думаю, куди я піду, що буду робити. Як та воля буде виглядати в чужій країні, у розбомбленій Німеччині. Та журитися не прийшлося довго. Тільки до полудня. Пополудні нас перестали викликати. Що сталося? Чи це здогад, чи "параша" мовляв, - американські альянти з російського представництва запротестували проти нашого звільнення? І знову непевність. Видадуть більшовикам? Це вже, видно, певне. Сидимо в бараках на нужденному харчовому пайку. До нашої безнадійної ситуації достосувалася й погода - з холодом і дощами. Безвихідність і безнадія повні. Малими групами кличуть кудись на роботу. Раз і я їздив перескладувати опалове дерево в якомусь парку. Властиво не бачив я сенсу в тій роботі. Виглядало це на переливання з пустого в порожнє. Призначену роботу виконали за годину чи скільки там.

Опісля розбрелися. Мені вдалося зайти до Українського Комітету, що приміщувався неподалік. Але там не знайшов ні співчуття ні поради. Розчарований повернувся до "своїх". Раз їздив за місто перевозити возиками на рейках газові стрільна і складати їх у призначені криївки - бункри з цементу. Правда нас перестергли, щоб бути обережними, щоб не спричинити експльозії або витікання газу, бо це трійливе. Але як можна бути обережним, коли ти виголоджений і виснажений, а деякі стрільна важили по 100 чи й більше кілограмів? Але як каже пословиця: що має висіти, те не втоне. Нікому з нас нічого не сталося.

Декілька днів я працював у кар'єрі. Ми вантажили каміння на візки на рейках і вкидали до машини на роздрібнювання до цементу.

Один прикрий спомин залишився в пам'яті з того перебування в Реґенсбурзі. Там був табір "українських скитальців". Мали вони забаву і на ній хтось звернувся до розбавлених гостей, щоб перевести збірку й допомогти нашим хлопцям, що знаходяться тут за дротами в таборі полонених. У відповідь знайшлися типи, що відповіли: "А ми їх там посилали?" Мене особисто це дуже болюче вразило. Мені здавалося, що шикани польської адмінісртації, більшовицького визволення й німецьких вивозів на невільничу працю чи їхнє збирання контингентів - вже навчили навіть найдурнішого національної солідарности і співпраці. Але, як видно, темняк темняком! Чи як Руданський писав: "Свиня все свинею..." Один чи два темняки знеславили цілу громаду.

Того ж, мабуть, таки місяця нас перевезли назад до Пляттлінґу.

Одного разу приїхав до нас о. Іванець із Реґенсбурґу. Нашій радості не було кінця. Про нас знає наша громада. Може, ми ще не пропали. Отця спрямували до мене, ніби представника української групи, бо ніби я найстарший і мене звали "вуйком". Вмить ціла наша група прийшла послухати, що скаже отець. Відправив Службу Божу. Хто бажав, висповідався. Всі галичани і дехто з православних наших друзів. Привіз отець деяких газет і журналів, змістом яких я розчарувався. З них ми дізналися, яка наша еміґрація розполітикована, як "полемізує" між собою, наче б не було нестатків війни, наче б нікому нічого не грозило, а найважніше, котра партія має верховодити.

З того часу отець відвідував нас кожного місяця. Кожночасний його приїзд сповняв нас радістю й надією. Декілька разів привозив зі собою хор із Пляттлінґу. За його старанням мешканці Українського табору в Реґенсбурзі передали нам подарунки у формі пакунків. Це було з нагоди Різдвяних свят; досі зберігаю хусточку з побажанням "Щасливих Різдвяних Свят", вишитими на ній. Зберігаю її як дорогу пам'ятку, вияв співчуття в мойому незавидному положенні. До того ж це від якоїсь родини з Бережанщини, мого сусіднього повіту. Пакунки не були адресовані, тільки призначені для Української групи. Ми не приготовані, а зворушені й схвильовані такою радісною подією, не знали як розв'язати проблему розподілу. Американська команда наглила розвантажити віз і відіслати. Заворушилися наші "старші брати". Мовляв, ми всі ділимо однаково свою долю. "Почему отдєляться?" Товпою обступили нас довкола і дивилися на нас вовком.

Так переконували, так торгувалися і вмовляли, що ми нарешті погодилися всі пакунки занести до магазину біля кухні, там їх розпакувати і опісля розділити на всіх таборян. Функцію розпаковування й сортування продуктів доручили делегованим у більшості нашою групою людям. Зайняло це більше, як пів дня, щоб розпакувати, посортувати й пригогувати до рівного розподілу. Залишилися одяг, сорочки, хусточки, светри і т. п., що на всіх не поділиш. Усе це ми зв'язане у в'язку забрали до свого бараку. При розпаковуванні пакунків хтось закурив цигарку, очевидно, вже з привезених. Ту цигарку ми йому записали, як частину його "пайки"-приділу.

Нашу роботу підглядали "русаки", що кружляли довкола бараку й попід вікна та слідкували чи бува хто не курить або не візьме собі, себто не вкраде. В понятті злодія злодіями всі. Бо як же можна коло чогось робити і не вкрасти? А по-друге, як це можливе, щоб "й... і хахли" чи якісь "ґалічмени" могли чимось розпоряджатися без нагляду "старшого брата?"

Це відчувалося на кожному кроці. Найбільше їх лютило, що деякі наші східні брати зблизилися до нас, заприятелювали з нами й "відрусифіковувалися". Почалась немов би тиха українізація. Навіть почалися балачки про засновування земляцтва. Особливо таку думку піддав один майор. Він подружив з нами, а це дуже вкололо "старших братів". Майор належав до групи, що розпаковувала пакунки. Другого дня ранком до нашого бараку впадає зграя "блатних", себто хуліганів, злодіїв і всякого шумовиння, накидається на майора, що мовляв, ми не розділили всього, а забрали собі і, що ми курили цигарки, себто їх обікрали, бо це було "загальне майно". Робили це з таким галасом, криком і ненавистю що, здавалося, нас усіх хахлів, - а головно майора, розірвуть на кусні.

З чимось таким я ще в житті не стрічався, тож перелякався не на жарти. Якось висмикнувся з бараку й побіг до команди табору за допомогою. Комендант Петров видно знав про той бешкет, бо післав післанця до бешкетників з наказом з'явитися до команди й якось ту бучу успокоїв. Факт, що комендант знав про той бешкет наводить на думку, що якщо це не було інспіроване, то було толероване. "Русская" грабіжницька вдача показалася нам у цілій своїй наготі.

Після цього ми рішили, що нам небезпечно жити разом з росіянами й ми рішили відділитися. Через одного з-поміж наших дивізійників "Олеся", що ходив до американської команди на працю, ми дізналися, що нас можуть перевести в інший бльок, якщо ми внесемо прохання на письмі. Таке прохання ми внесли з долученим списком імен тих, що бажають перейти до іншого бльоку. У список ми включили імена наших друзів із східних областей та з Волині, які цього бажали. На доказ свого колишнього польського громадянства, кожний з них вибрав собі місце народження в Західній Україні. Ми його вчили топографії тої місцевости, щоб міг при комісії доказати, що він справді з тої околиці. (Мусів запам'ятати сусідні села, місто, річку, гору, ліс тощо). Ще як ми очікували свого переселення, до нас "загостила" репатріаційна комісія в особах совєтських капітана й лейтенанта, щоб заохотити нас повертати "на родіну". Так золотоусто говорили й так солодко переконували, що проводир "блатних", отой ватажок бешкету, відзивається до свого колеги:

- Ваня! Давай поєдєм на родіну. Одх..м 10 годов і будем на родінє.

Ваня послухав і вони виступили з ряду готові їхати. З ними виступило понад сотня, і в тому один наш юнак. Зараз приїхав грузовик і вони всі "уєхалі на родіну".

Табір нагадував розбурхане муравище. Дискусії, говорення, матюкання під адресою репатріяційної комісії й совєтської влади, здогади про нашу долю. Звільнять чи видадуть більшовикам? Всякі дикі вістки, "параші". В таборі хвилювання, мов у розбурханому морі. За деякий час усе притихло, успокоїлося.

Прийшла зима, холоди. Бараки неізольовані, неущільнені. Поміж дошками щілини, вітер дме, мороз тисне. Барак довгий може на 20-30 метрів. Посередині одна маленька залізна пічка. Приділ дерева скупенький. Сидимо й спимо в плащах на поверхових нарах, без сніданків.

Накривалися коцами, Що їх видали нам по два. Ранком ту маленьку пічку обступили всі довкола, Щоб погрітися. Було воно подібне до роя бджіл, що сіли на кущику.

Служила та пічка нам теж і за "товстер". Свій кусник гливкого хліба припікали на плитці, де вміщувалося 4-5 кусочків. Інші притуляли до боків пічки, треті користали з димної рури, що розпікалась до червоного.

У безділлі дні тяглися на розмовах, жартах, насміхах, часто на суперечках, що доводили й до бійки. Одного разу один старшина Нікітін пробив ножем фольксдойчера (німця з України), і сам зник з табору. Хтось мугикав пісню, хтось щось тесав, різьбив. Інший направляв лихий одяг. Майстрували цигарнички, насилювали на тоненькі трубочки кусні колірових ручок від зубних щіток. Надавали їм бажаної форми й вишліфовували. Не бракувало майстрів, що з мідяних ручок виробляли "щирозолоті перстені". Так їх вишліфовували шматками вовняної матерії, що виглядали на щире золото.

Усю ту промисловість вимінювали в американців-вояків на цигарки або поза табором на харчові продукти: хліб, картоплю тощо. Тим ремеслом займалися тільки умільці. Щоб іншим дати якесь зайняття і відвернути їх увагу від безнадійности й непевности долі, команда пробувала організувати якісь курси й самодіяльні гуртки.

За ініціятивою одного інженера із східних областей, ми зорганізували хор. Ані інженер не був диригентом, ані наш хор не був хором, а такою собі співучою групою. Але за участь у хорі признавали пайок працюючих. Не пригадую, як той пайок виглядав. Знаю що всеодно ситими ми від цього не були. Пісні співали з пам'яті і послуговувалися співанником, що припадком знайшовся в одного нашого побратима кубанця. Опісля наш хор перебрав справжній дириґент-музик Бобков. Часом звертався до нас українською мовою. Йому я наспівав мелодію пісні "Засяло сонце золоте". Він написав ноти на голоси. Напевно не було воно на 100% згідне з оригіналом, але як ми заспівали її на нашому таборовому концерті, то всі "хахли" аж ахнули і сприйняли ту пісню з захопленням і з розбудженим почуттям українства. Нас тоді майже оваційно оплескували.

До табору прокладено водопроводи. У кожному бльоці був умивальний барак з дерев'яним коритом і кранами над ним, під якими ми могли не лиш помитися, але й "випрати"-переполоскати сорочку. Були теж душі, під якими раз у місяць кожний барак по черзі мав можливість краще помитися теплою водою. У наших обставинах це вже був люксус.

За посередництвом о. Іванця я одержав адресу УТГІ і записався на позаочний курс англійської мови. Одержав скрипт і пробував учитися. Одначе, ніщо з того не вийшло. В тих обставинах мені вчитися було тяжко. Нераз читаєш скрипт, а думка лине ген-ген до рідного села, додому: "Що там тепер? Як там мати сама живе? Що вона бідна робить? Бідна,бідна! Коли б її можна спровадити сюди." Хоч який сам голодний, то ж поділився б з нею, коби тільки вона тут. І перед очима образ прощання на залізничній станції. Мати стоїть, наче закам'янілий стовп, а я віддалююся в невідоме, на війну. У такому настрою минали невільничі дні й тижні.

Минула зима. В повітрі відчувається перелім. Холод слабне. В повітрі подих тепла.

На 13.3.1946 р. розбудив нас якийсь рух і шум. Протираємо заспані очі. В бараку американські вояки стукають палицями об наші нари й покрикують, мабуть, "летс ґо". Що? Як? В чому річ? Що сталось? Хтось передає наказ: всім з речами виходити на збірку за бараками. Чому? Пощо? Ніхто не каже. Виходимо. На кожному розі нашого бльоку стоїть танк з гарматньою цівкою та кулеметом, спрямованими на нас, на бараки. Понад табором кружляють літаки. Ззовні табір обставлений танками.

Стали ми лавами й виклали перед собою на землі усе своє майно. Американці провіряють і забирають гострі предмети: ножі, бритви, пильники тощо. Дещо викидають на бік. У мене забрали плящинку кольонської води. Може думали, що це отрута чи наркотик. Після перевірки стали викликати поіменно й вантажити викликаних на грузовики, що виїжджали поза табір.

Жодних вияснень куди, пощо, чого? Очевидно, можна було здогадуватися двох можливостей: перша - переселення до іншого табору, але тоді пощо танки? Друга це "добровільний поворот на родіну".

Один хлопець, білорус, підрізав собі горло. Хтось - жили на руках. Інші скрилися. Ранених відвезли до шпиталю в Деґендорфі. Тих, хто сховався, знаходили і силоміць саджали на машини.

Після тої операції залишилося нас, може з 4 сотні. Всіх нас перевели до іншого бльоку. Люди схвильовані, роздратовані, нерви розбурхані, напружені. Тільки й говорення, що вивіз на "родіну". І знов поплили сумні дні в непевності й безнадії.

Навідався до нас знову наш о. Іванець. Про вивезених нічого ніде не чув. Значить, пропали хлопці. Привіз декілька газет. Він був для нас одиноким зв'язковим із зовнішнім світом. Його відвідини, його ласкаве слово було для нас бальзамом на зболілі невільничі душі. Відправив Службу Божу. Прошу допомоги, якщо можливо, для наших юнаків. Не для всіх. Бо вже попеклися на росіянах. За деякий час реґенсбурська громада прислала деяке число пакунків, але - як було договорене - призначили тільки для "малолітніх", себто для юнаків. До них ми включили й малолітніх негаличан, себто із східніх областей, хоча вони з нашими не дружили.
Прийшло 1-е травня 1946 року. Знову приїхали американці на вантажних машинах, але вже без танків. Викликали наших таборян поіменно й вантажили на вози та кудись повезли.

 Залишилося нас щось 200 люда, головно галичан і волиняків, колишніх польських громадян та декілька "штучних" польських громадян. І знову те саме: куди повезли? Що з нами зроблять? Звільнять чи на "родіну" пішлють? А що буде з нами?

Так прийшло 15-е травня 1946 року. Приїжджають американці, нас вантажать на грузовики. Кожний мусить сидіти на плятформі з похиленою головою. Розмовляти не вільно. Не вільно розглядатися. 3-заду сидить вояк з рушницею, спрямованою на нас. Виїжджаємо з табору.

Якщо звернемо на захід у сторону міста Пассав - це майже на границі Чехії - там більшовики. У тяжкій задумі голови самі похиляються ще нижче. Кожний снує свої думи. У мене давне рішення: не здатись більшовикам живим. У наплечнику, пошитому з частини шатра, мої статки - коц, якісь лашки, сорочка, білизна, все, що полонений може мати. У туалетній сумці пару речей, з якими не хотів розставатися: мамині листи, вічне перо, кусок хліба. Це держу біля себе в руках. Думка - у критичній ситуації скакати з грузовика й або загинути під колесами чи від кулі конвоїра або втекти. Доїжджаємо до міста Пассав. Вози не зменшують швидкости.

Минаємо місто. Праворуч дороги ґрунт схило спадає до річки. Зіскочити з воза і скотитися до річки. Ліворуч якісь забудовання. Над в'їздом напис "ДП - кемп". Може, завезуть до того табору, - шибнула думка. Ні! Минаємо той табір і їдемо далі. Вже нема сумніву. Нас везуть більшовикам. Готуюся до скоку. Ще раз глип до переду. Перша автомашина завертає з головного шляху ліворуч. Заїжджаємо на якесь велике подвір'я. Нас 5 грузовиків. Поруч якісь муровані з цементових бльоків бараки без вікон і дверей. З іншого боку кущі: гайок чи сад. Команда: злазити з возів і ставати на збірку по 5. Перечислюють нас. Зараз певно приїдуть більшовицькі вози й нас заберуть. З'являється якийсь чолов'яга в цивільному, з табору "ДП".

Йому комендант нашого транспорту передає якісь папери. Сам зараджує збірку своїх вояків.
Стають у лаві й на команду підносять рушниці та відчиняють замки. Жодна рушниця не мала набоїв. А так грізно виглядали на грузовиках. Американці від'їхали, а той цивільний заявив нам, що за годину чи дві ми всі одержимо свої документи звільнення. Пішов у сторону табору, а за декілька хвилин подвір'я зовсім опустіло. Ніхто не довіряв, чи це не є якась пастка.

Американці нас лишили, а більшовики можуть приїхати і нас забрати. Одначе через годину чи дві, як той цивільний казав, він з'явився з пліком паперів. Тоді, наче з-під землі, з'явилися всі й видали документи про звільнення ("Ентляссунґсшайн"). Після цього знову всі зникли.

Залишилася тільки наша групка юнаків-галичан і нас кількох дивізійників. Переночували ми в тих бараках без вікон і дверей. Ранком найняли візника з одним конем, поскладали свої "маєтки" на підводу, а самі за ним пішком, наче на похороні подалися на залізничну станцію. □

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації