БОЇ НА РІЦІ СТРИПІ І ПІД ЛИСОНЕЮ

Іван Калинович
Підполковник                                     
Окремої Кінної Дивізії

            (Спогад колишнього старшини царської армії з нагоди 50-річчя УСС, 1916 р.)

                                             Наш 450 піший Змієвський полк, на початку 1916 р. був укомплектований каспійськими рибалками. Вони були високі, широкоплечі і співучі. Були старої віри. В піснях своїх оспівували сине море — Каспійське, «матушку рєку» Волгу. Співали про «купечеськую дочку» і про «бєлиє снєґа». Про царя вони не згадували. Проте Стєнька Разін був у них в крові. Треба було тримати їх «розумно-суворо». Командиром полку був фон Копшталь. Він і ген. Щербачов були жонаті з сестрами. Ген. Щербачов командував 7-ою армією. Наступ мав вести ген. Брусилів. Наш полк прибув з Бесарабії 4 червня 1916 р. і змінив «фінляндських стрілків» на р. Стрипі, в Галичині, на північ від м. Гайворонки і зайняв позиції проти села Бурканова. Місцевість була болотниста, віддаль від ворога 2000 метрів. На день виставлялася застава на віддаль коло 1000 метрів, для кращого обстрілу. Перший раз, на зорях, повів я, щоб мати уявлення про мій відтинок... і побачив на стіні окопу білі паперці приколоті кілочками. Там було написано: «Брати українці! Ми українці з Галичини, боремося за волю України, переходьте на наш бік... будемо разом здобувати Україну. Українські Січові Стрільці». Бунчужний, каспієць, який був зі мною, ніби пояснив: «ета ваше благородіє, хахли з под Австрії». За кілька день, я як командир сотні дістав диспозицію бою. Три дивізії, крім нашої 113-ої, Стрілкова Туркестанська, Стрілкова Фінляндська і Заамурська-сибірська мали вести наступ. Головний удар ішов на Гайворонку. На випадок успіху була підведена кінна дивізія графа Келлера для глибокого прориву. Проти нас були німецькі частини (Гайворонка), австрійці і УСС. Нашому полкові треба було робити демонстрацію на бурканівський ліс, і не доходячи 500 метрів окопатися. Але фон Кошпталеві треба було ордена св. Юрія і він в останній мент наказав: «взяти Бурканів». Я як випускник старої військової школи, не одержавши наказу на письмі, окопався при виході з житнього поля-самосіву, в 700 метрах від ворожих дротів. Десята сотня загналася на самі дроти, на УСС-ів і вся полягла. Зліва від мене, тяжкі втрати понесли 3-тя і 4-та сотні. Гайворонку взяли, але прориву не було... Копшталь наказав мені «планомірно відходити» і похвалив за малі втрати, 25 легко ранених. А солдатня пройнялася пошаною. Аж в кінці серпня ворог перед розсвітом почав підривати містки на ріці Стрипі, ми кинулися і застали пусті окопи. Тут я наочно переконався хто був проти нас. Ми знайшли багато молитовників в українській мові, листи з дому, збірки січових пісень. Мої чернігівці знали ноти: «та це ж наша мова». Тої ночі дивизія вирушила на ріку Коропець, на село Степанів, південніше від міста Козови. Марш був настільки скорий, що дівчата зі Степанова, що пішли раненько до Козови до церкви, вертаючися по полудні, попали на мою заставу. Півсотенний прийняв їх за шпигунів. Але це були молоденькі дівчата, святочно одягнені, з молитовниками в руках. Я заговорив до них по-українському і побачив, що їх самих пускати не можна, тому дав їм провожатого десятника Очколаза і наказав провести дівчат до їхніх хат у Степанові; дав йому в поміч двох вояків, українців. На ніч 452-й Кролевецький полк зайняв станцію і село Потутори, харківські — село Куропатники, але їх вибили УСС, вони відійшли, задержавши станцію Потутори. Вночі я дістав наказ змінити сотню, що була в Потуторах і окопатися. Станція була ціла, непошкоджена. На пероні росли каштани, в кабінеті начальника станції була навіть софа. Ніч була місячна, але з Золотої Липи піднімався густий туман. Просто передо мною були горбки — «Дикі лани», а праворуч за допливом Ценівкою мав бути фільварочок Малинівка. Я виставив сторожу (секрети). На рано в тумані явився ф. Копшталь і запевняв мене, що полкова розвідка цілу ніч була за Золотою Липою і нічого там не знайшла... дав наказ «перейти Липу і окопатися на тому боці». Сам погнав до 2-го куреня. Я пішов до секретів і довідався, що весь час чути говір, зправа «по-хахлацкі», а на ліво невідомо хто. Була 9-та година і я стягнув секрети. О пів 10-ої в тумані почали робитися «вікна» і нас почали обстрілювати. Два вояки, що несли воду були легко ранені. В бінокль було видно, що австрійські гармати, лівіше мене били по Золотій Липі. По телефону довідався я, що це, виконуючи наказ Копшталя, всі сотні другого куреня вислали по одній чоті, які не встигли переправитися і сховалися під берегом у воді. Крім кількох, що врятувалися, загинуло коло 100 людей. Гармати почали бити по станції і я влаштував свою централю у водопровідній трубі під містком. По телефону дізнався, що приходить 3-тий Кавказький корпус ген. Ірмана. Вночі ми стали, з куренем на горбках перед селом Шибалин і до ранку зробили окопи. Село було евакуйоване. Хтось пустив водний млин і було чути як він шумів. На зорях через наші окопи перейшов 451 Пирятинський полк і повів наступ на Лисоню. Тридцять шість польових гармат били по Лисоні... от-от мали взяти Бережани. Стрілянина точилася весь час, а під вечір я дістав наказ змінити Пирятинський полк, мені додали 2-гу сотню. Я перевірив по телефону через адьютанта «як я з 500-ма вояками можу заступити 4000». Адьютант делікатно сказав: «їх більше немає як 500». Як стемніло, провідники повели мене через Шибалин, і ми перейшовши по містках Ценівку переправилися на другий бік. В 20 кроках починалася гора Лисоня. Весь час нашого переходу, з великих дерев на Лисоні падали ракети, які освітлювали місцевість. Тоді треба було лягати. Нарешті мені показали вхід до пивниці, несло запахом гнилої капусти. В одному куті блимало світло. На соломі сидів командир Пирятинського полку Шестаковський. Я відрапортував: «Відділ з двох сотень, при двох тяжких кулеметах прибув на зміну довіренного вам полку». Полковник подав руку і крикнув адьютантові: «дайте поручникові Калиновичу стаканчик кон'яку, для хоробрости», а звертаючися до мене добавив «а як ви продержитеся тут до завтра, в чому я дуже сумніваюся — то вас змінить одна чота». І пояснив. Тут ми мали діло з мадярами, баварцями, а найгірше було з «ґаліційськими стрілками», вони до нас спеціяльно ворожо настроєні». Попрощавшися, він додав: «на Лисоні я втратив більше 3000 вояків. Я вийшов подивитися, які окопи, але їх не було. «Лізьте, Ваш-родь», прошепотів чийсь голос, «вони в 40 кроках і як ракета, — відразу беруть на мушку». Убитих була сила, і я дав наказ робити з них бруствери. Від 4-ої до 10 години на нас наступали мадяри. З десяток їх взяли ми в полон і від них довідалися, що вони в 3-ій годині змінили «ґаліційських стрілків». Досиділи якось до 8-ої години вечора. Тут почалася гарматна стрілянина по с. Посухів, де був 47 Карський полк  (Кавказький корпус). Нараз я побачив їхні лави, вони відходили до Ценівки. Таким чином оголювали мій лівий фланг. Я подзвонив до кап. Парфьонова: «що маю робити?» Він був в головній лінії за Шибалином. Очевидно грав у карти, бо беручи трубку, сказав: «сім пік». Не повірив. «Цеж Кавказький корпус, у страха великі очі». З досади я крикнув: «9 пік» і подумав, «чим ми гірше карців?» і дав знак до відвороту. Наш полк відійшов в район сіл Геленів, Козівка. Тут ген. Ірман робив нам параду. Здоровкаючися назвав: «Герої (лицарі) Бурканова і Лисоні». Перед церемоніальним маршем підсказав адьютант і крикнув: «Його Високопревосходительство приказав пройти «по Ширванскі» (з багнетами на руку). Це був привілей Ширванського полку... Це був аванс ген. Ірмана...

                                               Прийшло 1-ше вересня. Нашому полкові знову була призначена Лисоня. Стоячи в окопах біля села Шибалина, я бачив безкраї лави кавказців... Рушили і ми, почався затяжний лісовий бій... Наші гармати не могли дати нам помочі... Уже ми бачили  бережанський  став,   мадяри  відступали...   Нараз  Січові Стрільці... почалося пекло. Ми посунули назад. На половині гори стрималися... передихнули. На тягарових автах підвезли «учебну команду» — майбутніх унтер-офіцерів. Хотіли іти в наступ, почало вечоріти. Приїхало три генерали: Савич, Тимченко, Черкасів... хотіли бачити ситуацію. По річці Ценівці почався загороджувальний огонь, і УСС почали наступати. Зморені, голодні каспійці почали сунутися назад... все нижче, нижче. Генерал Тимченко, командир дивізії, підбіг до фон Копшталя: «Полковнику, ви хочете віддати в полон трьох генералів, ви швагер генерала Щербачова ?» «Учєбна команда в контр-атаку!» — скомандував фон Копшталь. Поручник Палкін, командир, кинувся вперід... захлиналися кулемти... січовиків сперли.* Генерали скористали з того і щезли. Вже з Дібща подзвонили: «очистити Лисоню»... і ми відійшли на старі позиції. А на другий день в район с. Геленів — Козівка. «Німець, мадяр, б'ються добре, але як 20 кроків: «пан — я ваш!», а ці галицькі хахли, — стріляє з кулемета доки не приколеш його до землі». — дивувалися каспійці.

                                             Згадуючи ці події, що вже мають майже 48-річну історичну перспективу, згадуючи, цю пошану до нас, лише за те, що ми билися під Буркановом і Лисонею і за це до нас зверталися як до «лицарів Бурканова і Лисоні», хоч ми не здобули ні Бурканова, ні тим паче Лисоні, мені приходить на думку, як треба возвеличити тих, що боронили і Бурканів і Лисоню і «не віддали»! Тоді я знав, що за бої під Лисонею ми заплатили 15000 убитих і поранених і нічого не здобули.

                                          УСС билися тому так завзято, бо боронили підступів до Львова, своєї столиці. Билися тому так, що мали на своєму прапорі: «Вільна незалежна Україна». А Москва була найжорстокішим ворогом цієї волі, бо то вона відібрала її. Билися тому так, що хотіли утерти сльози своїм матерям, жінкам і сестрам. Билися, коротко кажучи, словами щирого українського націоналіста, д-ра Юрія Липи, тому так, що хотіли «щоб над нашим ланом був лиш Київ паном». Щоб настав нарешті той час, коли за словами Шевченка, «по селах були лише діти та собаки», щоб жінки, навіть з рогачами, пішли в гайдамаки».

                                           Тому, нехай буде вічна Слава Українським Січовим Стрільцям, справжнім лицарям Бурканова і Лисоні...

(До друку передав Д. Микитюк, к. УСС)

_________________________

* Палкін дістав чотири кулі і помер. З 250 душ «учебної команди» вернулося 60.

МИХАЙЛО АНТОНИК

*8.П.1924 - + 13.1.1996

                Михайло Антоник народився в селі Рихтичі, р-н Дрогобич. Вступив до Української дивізії в 1944 р. Пройшов протитанковий вишкіл. Служив у 29-му полку в 4-ій сотні. Брав участь в боях у Словаччині. 

ОЛЕКСА УГРИН

                                *27. VI. 1925 + 16. II. 1996

                               Олекса Угрин, громадський діяч УНЄ, співак і дириґент хору, бувший старшина дивізії "Галичина", бувший професійний підстаршина французького Чуженецького леґіону.

                               Олекса Угрин народився в Лежайську (Польща) на окраїнах української етнічної території, в родині учителів. До школи ходив в Лежайську, опісля до української гімназії в Ярославі. Весною 1943 р. зголосився добровольцем до дивізії "Галичина". Пройшов рекрутський вишкіл, підстаршинську школу піхоти і старшинську школу. Воював проти червоних партизанів у Словаччині, Словенії і, накінець, як командир сотні стояв на фронті проти червоної армії під Фельдбахом в Австрії. Після капітуляції Німеччини Дивізія перейшла в полон до англійців і була інтернована в Ріміні (Італія).

                              В квітні 1947 р. Олекса Угрин, разом з кількома друзями, покидає крадькома табір полонених з наміром стати студентом у Франції. Прибуває до Ліону, де в ті роки живе досить велика і добре зорганізована українська громада. Стає членом товариства "Відродження" - філії УНЄ. Співає в ліонському хорі, опісля сам стає диригентом хору. Але потяг до вояцького життя не покидає його і в 1953 році іде добровольцем до Чужинецького леґіону. Перебуває в Гарнізонах Альжирії, Сагари і добивається ранги старшого сержанта.

                           В1962 році одружується з відомою молодіжною діячкою, студенткою Калиною Гузар. В 1964 році покидає леґіон і оселюється на стало в Парижі.

                         

КОНСТАНТИН ФІЦИК

            *3 червня 1910 - +19 лютого 1996

                             Кость Фіцик народився в селі Суходіл, повіту Бібрка, Львівської області. Батько Степан і мати Анастасія з Березків Сенишин мали ще крім нього п'ятеро дітей. В сільській школі Кость добре вчився і тому батько, за порадою пароха о. М. Романишина, записав його до Академічної гімназії у Львові, яку Кость закінчив матурою в 1931 році. В тому часі належав до Пласту і Юнацтва ОУН. Там формувався його світогляд, який не змінився до останніх його днів. По матурі закінчив Кооперативний Курс для обітурієнтів і, по відбутій практиці, працював в Бібрці. Там був активним членом Сокола, Просвіти і Рідної Школи і майже кожної неділі виїздив на села з рефератами на збори читальні чи кооперативи. За свою діяльність був на "чорній листі" польської поліції і при кожній акції був арештований. В липні 1938 року був знову арештований, але на станції втік від полційної охорони і різними дорогами перейшов польсько-чеський кордон. Через Хуст, Ужгород, Кошиці дістався до Праги і, при допомозі Студентської громади, виїхав до Судетів, які тоді, згідно з договором в Мюнхені, були прилучені до Німеччини. Як політичний втікач з Польщі дістав працю, але з вибухом німецько-польської війни знову ж, як польський горожанин, був арештований Ґестапо і засланий до концентраційного табору в Бухенвальд.

                              Звільнений з табору в січні 1940 року, працював як перекладач в таборі польських полонених вояків, і як муж довір'я опіки над українськими робітниками з Генерального Губернаторства. В тому часі одружився з Ангелою Шалько і мав з нею сина Богдана. Від вересня 1943 року працював у Львові в Українському Допомоговому Комітеті, але в грудні був арештований і засланий до концтабору в Авшвіц-Осьвенцім. Лише зголошення до Дивізії врятувало його від певної смерти, бо вже ходив як "музульман", і це підірвало його здоров'я.

                             З вишколу в Нойгаммері його вислано на Курс рахункових, а по закінченні приділено до Штабової сотні протипанцерної оборони, що була тоді в Словенії. З нею пройшов фронт в Австрії і там закінчив війну.

                           Після таборів полонених в Белярії і Ріміні в Італії, а згодом в Англії, звільнено його в 1948 році. 

ЯК АНТАНТА «ПОМАГАЛА» УКРАЇНІ, 1919-1920 РР.

Василь Федорович 

                                 Відповідь коротка: не помагала зовсім, а навпаки шкодила їй, робила всілякі труднощі, підтримувала її противників, стосувала бльокаду.

                                                                  Становище України за Директорії

                                 Після гетьманського перевороту в грудні 1918 р. владу на Україні перебрала Директорія під головуванням Винниченка. Новий уряд під керівництвом Чехівського стояв перед важким завданням у внутрішній і зовнішній політиці. Внутрі держави треба було оформити владу та зорганізувати надійні військові сили. У зовнішній політиці довелося шукати виходу з того скрутного положення, в якому Україна опинилася після відходу австрійсько-німецьких військ. На всіх фронтах розгорілася війна: на заході створився польський фронт, від півночі і сходу наступали більшовики, з південного сходу просувався Денікін зі своєю Добровольчою Армією, на півдні в районі Одеси й Миколаєва загрожував французький десант з частиною російських добровольців, а на південному заході над Дністром стояли неприхильно настроєні румуни, що вже раніше захопили Басарабію і Буковину.

                            Проти тих всіх ворогів Україна мусіла виставити військо, а його тоді дуже бракувало.

                            Серед членів уряду і політичних партій зродилися тоді дві концепції: а) з більшовиками проти Антанти (Винниченко), в) з Антантою проти більшовиків (Петлюра). Хоч після поганого досвіду з німцями Антанта не була популярна серед населення, то все таки перемогла протибільшовицька орієнтація і Директорія почала шукати порозуміння з Антантою. Але Антанта, яка щоправда стояла на протибільшовицьких позиціях, поставилася холодно до самостійности України; вона змагала до відбудови «єдиної неділимої Росії», і, в слід за тим, попирала білогвардійців тобто Денікіна.

                                                                     Справжні цілі Антанти

                                Англія і Франція, а також ЗСА були зацікавлені «південною Росією», тобто Україною, в першу чергу з економічних причин. Різниця між ними була тільки в тому, що Англія і Франція мали тут свої війська, а ЗСА — лиш консуля, як торговельного аґента, та різних емісарів, що мали за завдання перевірити економічний і політичний стан України. Головною базою для формування і підготовки денікінської армії була територія на схід від Дону, бо, згідно з англо-французьким договором з 23 грудня 1917 р. про розподіл «сфер впливу» в Росії, ця зона належала до англійської сфери впливу. Отже, основна допомога для армії Денікіна мала приходити з Англії. Говорячи про денікінську армію, тодішній англійській міністер війни Черчіль самовповнено заявив: «Це моя армія», а прем'єр Ллойд Джордж признав, що англійська військова місія при армії Денікіна нараховувала кілька тисяч чоловік. ¹

                                Французькі сили були розташовані в Криму, в Одесі, та південній частині України. Тому зрозуміло, що український уряд старався нав'язати в першу чергу контакт з французьким військовим командуванням. Але французи ставилися неґативно до України, ставляли українському урядові завеликі вимоги так, що не дійшло до ніякого порозуміння.
Теж ЗСА брали активну участь в допомозі білогвардійцям. В липні 1919 р. державний секретар Ленсінґ писав до військового міністра Бейкера, що Державний Департмент ставиться до Росії як до воєнного союзника і доставить їй стільки зброї і воєнного устаткування, скільки можна буде перетранспортувати морем.²

                                 Ту проросійську політику, очевидно, підтримував президент Вільсон.

                                  В вересні 1989 р. «високий комісар» ЗСА в Константинополі — Брістоль, повідомляючи державного секретаря про захоплення більшовиками Києва й Одеси, підкреслював, що ЗСА повинні грати головну ролю в економічній відбудові Росії, й тому треба вислати сюди окрему економічну комісію, яка приготовила б плян, в найближчих місяцях доставити в південну Росію американських товарів на суму приблизно 100 мільйонів долярів, але в заміну за сировину рівної вартости.³ В зв'язку з тим державний секретар казав вислати на Україну віцеконсуля Баррі, щоб відвідав Харків, Одесу й інші міста та перевірив економічне й політичне положення України.⁴ В своїм звіті Баррі підкреслював, що на Україні великий брак одягу та промислових товарів, а це створює корисні умови для американської торгівлі. Отже ясно, що економічні користі були основним мотивом американського зацікавлення Україною.

                                                    Французько-англійські розходження

                                Американці якось не поспішали з допомогою білогвардійцям. Натомість англійці і французи помагали їм в межах устійненої раніше сфери впливів. Однак після того, як французів усунено з їхньої зони, тобто з України і Криму, англійці використали ту обставину для привернення білогвардійців на свій бік. Вони «дипломатично» підтримували невдоволення денікінців діями французького командування так, що в результаті білогвардійці були захоплені англійцями, а до французів ставилися холодно.⁵ В зв'язку з тим англійські правлячі кола вирішили зревідувати угоду про розподіл «сфер впливу» з 1917 р. В червні 1919 р. лорд Керзон, який керував міністерством закордонних справ у час відсутности міністра Бальфура, повідомляв, що французькі дії в Одесі і на Україні так погіршили взаємини між французами і росіянами, що неможливо буде з ними успішно співпрацювати в тих районах. Після того, Керзон повідомив англійського посла в Парижі про те, що англійське військове командування одержало від Денікіна заяву про його намір розбудувати на Криму базу для білогвардійської армії та що Англія, не зважаючи на те, що це французька сфера впливів, погодилася задовольнити те прохання. Такий крок Англії не дуже подобався Франції, але вона зі свого боку, силою обставин, також згодилася на створення тієї бази, однак зазначила, що її рішення є зумовлене воєнною конечністю. Крім того, Франція звернула увагу, що вона в районах своєї сфери впливу надалі зберігає за собою право утримувати військові і цивільні органи для захисту важливих французьких інтересів.⁶

                              Тут зарисувався конфлікт інтересів Англії і Франції на території України. В його основі лежали економічні прагнення обох країн. Проте, не зважаючи на все, в них була спільна мета — допомогти Денікінові відбудувати «єдину неділиму» Росію. Англія, — як твердив далі Керзон, — завжди стояла на становищі, що України не можна трактувати окремо від Росії, та що Денікін одинокий заслуговує на підтримку. Коли ж Україна буде відвойована, то вона, згідно з твердженням Керзона, попаде під вплив Денікіна, а, тим, самим, буде під англійською контролею. Саме тому Англія домагалася зміни попередньої угоди про розподіл сфери впливів, вона хотіла таким чином зліквідувати французькі впливи в тих районах.⁷

                                                                    Англійські махінації

                                На допомогу Денікінові Англія старалася притягнути Польщу і Румунію, але вони на те не пішли, бо боялися відновлення великої Росії, вбачаючи в ній загрозу для своєї самостійности.

                               Захопивши Галичну, поляки почали посуватися з кінцем липня 1919 р. далі на схід, але не розгортали ширших дій і не готовилися помагати Денікінові, хоч Антанта настоювала на тому. Щодо України, то поляки мали свої політичні пляни. Це видно з інструкції, що їх головне командування польської армії переслало для ПВО (Польська Військова Організація) на Україні. В них доручалося полякам організувати на Правобережній Україні політичні виступи проти Денікіна, давати допомогу петлюрівцям, старатися зменшити більшовицькі впливи на місцеве населення, пропагувати незалежність України та попирати авторитет Петлюри.⁸

                               Воюючи проти більшовиків і денікінців, поляки мали свої окремі пляни. Видно це з заяви голови польської місії в Парижі ген. Розвадовського, який писав: «Найкраще нам почекати, поки більшовики, слідом за Петлюрою, переможуть Денікіна, щоб потім розгромити більшовиків, і в такий спосіб облегшити виконання польських завдань».⁹

                               В жовтні 1919 р. Керзон звернув увагу на те, що попертя Петлюри поляками серйозно гальмує дії Денікіна, бо, згідно з повідомленням англійського аґента, Петлюра не стримує більшовицького походу на Київ, а навіть дав наказ атакувати Денікіна. Керзон дійшов до висновку, що Петлюра співпрацює з більшовиками проти Денікіна. Щоб спаралізувати акцію Петлюри, англійці дали Денікінові вільну руку на Україні, а одночасно підготовляли перехід УГА на бік денікінців,¹⁰ бо були переконані, що уряд Петрушевича погодиться з Денікіном, і, в разі потреби, навіть виступить проти Петлюри (?!). На думку англійських політиків, галицький уряд готов піти на ту концепцію, бо це одинока шанса його існування, і Галичина зможе врятуватися, коли приступить, як автономна одиниця, до майбутньої російської федерації. Взагалі, Англія задивлена в «єдину неділиму» Росію, чомусь не розуміла або не хотіла розуміти української проблеми, коли навіть Галичину хотіла приєднати до російської федерації. Щоб мати кращу уяву про Галичину, англійський уряд хотів через своїх висланників довідатися, що таке галицький уряд, яку територію він займає, чи він всилі втримати ту територію на випадок поразки Петлюри, які його військові сили, які є гарантії, що галицький уряд дістане зброю з Відня та що та зброя буде вжита проти Петлюри і більшовиків, а не проти Денікіна.

                             В серпні 1919 р. українська місія в Лондоні вислала англійському урядові ноту в справі визнання України та допомоги українській армії. У відповідь на це, англійський міністер закордонних справ Бальфур заявив, що згідно з його інформаціями — українська армія не існує, Петлюра і Петрушевич мають щоправда своїх приклонників, але між ними нема порозуміння, тому англійський уряд на мировій конференції в Парижі не буде обстоювати незалежности України; нема також потреби висилати зброю для української армії, бо не знати, в чиї руки вона попаде.

                              Тим часом положення на Україні змінилося й англійський уряд почав міняти свою політику. Прем'єр Ллойд Джородж заявив на Паризькій конференції в вересні 1919 р., що «єдина неділима» Росія буде загрозою для Европи, тому — на його думку — Грузія, Азербейджан, Балтійські країни, Фінляндія і Україна повинні бути незалежні."

                              Проте, ця заява вже не змінила справи: Україна залишилася невизнаною і зброї не дістала.

                                                               Америка й Україна

                              Америка, яка послідовно вела (й досі веде!) проросійську політику, вважала, що Україна виявила нездатність до самостійного державного життя. До такого заключення прийшов державний секретар Ленсінґ на підставі звіту емісара ген. Джедвіна, який повідомляв, що на Україні «під владою Леніна більше права і порядку, ніж під Директорією». Це й вирішило питання продажу Петлюрі американської зброї.¹²

                              Зовсім інакше звітував про ситуацію в Україні інший американський емісар — майор ген. штабу Л. Мартін, який відбув подорож по Галичині й Волині. Ось його спостереження:

                              Уряд Петлюри компетентний, ефективний, працює над торговельною, аґрикультурною і виховною відбудовою краю. Харчів подостатком, цукру дещо менше. Панує страшна епідемія, брак ліків для її поборювання. Селяни наставлені проти більшовиків, всі хочуть самостійної України. Недавно уряд відкинув пропозицію комісара закордонних справ УРСР — Раковського про коаліцію більшовиків і галичан проти Польщі і Румунії. Українці відмінні від великоросів. Україна має можливості створити сильний стабільний уряд. Вона має

незвичайно родючу землю й багато мінералів; є всі можливості для закордонної торгівлі через Одесу. Пропонований поділ Галицької України між Польщу і Румунію створить в майбутньому небезпеку для обох країн і буде загрозою миру в Европі. Україна абсолютно протибільшовицька й Америка повинна їй помагати в боротьбі проти російського і польського імперіялізму.¹³

                              Американський уряд поставився до того звіту з резервою, бо вважав, що нема інших джерел, які підтверджували б спостереження і висновки майора Мартіна, який — до речі — не мав нагоди перевірити умов на Придніпрянській Україні. На вимогу державного секретаря Ленсінґа американський Червоний Хрест вислав на Україну майора Райдена і капітана Ірвіна з дорученням перевірити на місці ситуацію. Вони мали переслухувати лідерів різних партій так цивільних, як і військових, але не давати ніяких обіцянок. Після повороту з України Райден мав у Парижі конференцію з представниками Петлюри і Денікіна, але без ніякого успіху для українців.

                              В тому приблизно часі поляки зайняли Галичину, і це викликало деяку неясність у правному статусі української місії. В зв'язку з тим, державний секретар Ленсінґ запитував свого представника в Парижі, чи українська місія визнана і яку ролю вона грає на мировій конференції. Його поінформовано, що українська місія в Парижі діє, а чи вона визнана, тим ніхто не турбується, однак, її тут трактують, як визнану і переговорюють з нею, як з іншими делегаціями. Головою місії є гр. Тишкевич, а його заступником д-р. Панейко. В останньому часі два члени місії зрезиґнувати, бо вони підтримували політику федерації з Росією, а більшість членів є проти федерації.

                             Звіт з Парижа інформував далі Ленсінґа про те, що українська місія закупила тут більшу кількість американських військових матеріялів, але не має змоги вивезти їх з Франції. Ленсінґ був заскочений вісткою про ту трансакцію, бо вона була зроблена військовими чинниками самовільно, без порозуміння з Державним Департаментом. Тому він наказав перевірити ту справу та вияснити, чи Українська Республіка заплатила за товар готівкою, а якщо ні, то на яких умовах переведено ту трансакцію і яка запорука сплати довгу. На підставі перевірки стверджено, що американська Ліквідаційна Комісія не хотіла продати воєнних матеріялів Українській Республіці, як такій. Щоб вийти з положення, створилася торговельна спілка «Петрушевич, Тишкевич і Цефр», яка формально закупила товар, а потім передала його Українській Республіці. Всіх матеріялів закуплено на загальну суму 12 мільйонів долярів, а як заплату Ліквідаційна Комісія прийняла ноти українського державного банку.

                             На вимогу Державного Департаменту, контракт продажу воєнних матеріялів Українській Республіці анульовано, і як причину, подано обставину, що український уряд більше не існує і не може виконати взятих на себе зобов'язань. Очевидно, подана Державним Департаментом причина була тільки формальним окозамиленням, бо насправді Америка, як переконана заступниця «єдиної неділимої», вважала український сеператизм німецькою інтриґою для розбиття Росії.

                             Не помогли тут протести української місії і запевнення, що Петлюра є далі президентом України і головним отаманом її армії, та що український уряд вважає себе відповідальним за всі зобов'язання. Американці-емісари звітували Державному Департаментові, що Петлюра огірчений неприхильним ставленням Америки до України, а водночас просить, щоб американський уряд дозволив своїм громадянам українського походження вступати до української армії. На жаль, все те не мало впливу на зміну американської політики супроти України.

                             Щоб до решти добити скривавлену Україну, Антанта, враз із ЗСА, застосувала до неї бльокаду й не дозволила ввозити ніяких товарів, навіть так дуже потрібних ліків, закуплених в Західній Европі. Український уряд, а також ряд гуманітарних організацій зверталися до Верховної Ради Альянтів з просьбою зняти бльокаду, але не добилися ніякого успіху.⁴

                                                                                  * * *

                                Історія повторюється... Сьогодні Литва звертається до сильних світу з проханням про визнання, а світ мовчить. Видно ще далі покутує марево «єдиної неділимої...»

Джерела:

1.  Documents on British Foregin Policy, 1919-1920. First series, v.7, p.l49.

2.  Papers Relating to Foregin Relations of the United States, 1919: «Russia», p.398.

3.  Papers...p.770.

4.  Papers...p.773.

5.  Documents...v.3, p.341.

6.  Documents...v.3, p.469, 527.

7.  Documents...v.3, p.366.

8.  Dokumenty i materialy do stosunkow polsko-radzieckich, T.2,s.346-347.

9.  Dokumenty i materialy...T.2. s.374.

10.  Documents...v.3 p.616.

11.  Gt. Brit Parl. Debates. House of Commons, 1919, v.121, p.723.

12.  Papers...p. 782-790.

13.  Papers...p.778.

14.  Inhuman blocade strangling a nation. Washington, 1920.

ЗГАДКА ПРО ДИВІЗІЙНИКІВ

                                В "Літературні Україні" від 16 листопада, 1995 р. появилася стаття Ігора Качуровського "... і четвертий вимір сюжету; про творчість Івана Багряного", у котрій і згадано книжку автора "Огненне коло; повість про трагедію під Бродами".

                               Ось що пише І. Качуровський: "Щодо закидів авторові повісти, буцімто він, не бувши безпосереднім учасником подій, задалеко відійшов од історичної правди, то на підставі новітніх даних української еміграційної преси можемо констатувати: якщо й відійшов, то аж ніяк задалеко.

                              Якщо в "Енциклопедії Українознавства", що виходила, як ми знаємо, за редакцією одного з організаторів дивізії "Галичина" Володимира Кубійовича, в статті "Броди" сказано: В боях 20-22. 7.1994р. близько 3.000 українських вояків і такому ж числу німців вдалося прорватися з оточення, то з розвідки Володимира Микули ("Визвольний Шлях" ч. 8 за 1993 р.) дізнаємося насамперед про справжнє співвідношення сил - 2206 танків і самохідних гармат та понад 3.000 бойових літаків - з радянського боку і 50 танків та кілька літаків без пального - з боку протилежного. А прорвалося з оточення не три тисячі, лише 800 душ..."

                              Число В. Микули "800" душ дуже далеко відбігає від правди. Після брідської баталії Роман Сосідко і я в містечку Середнє, що біля Ужгороду, записували поворотців з-під Бродів. Їх було 2887 вояків; нас інформовано тоді, що більше як 300 ранених бійців Дивізії, ще перед остаточним закриттям брідського кітла, вивезено до різних шпиталів.

                              Отже, число щасливців, що повернулися з-під Бродів перевищує 3.000. Цікаво б довідатися, з яких джерел В. Микула одержав магічне число "800". Очікуємо його відповіді. □

В. Сірський

ПОВІСТЬ ПРО НЕПЕРЕМОЖНІСТЬ ВОРОГА І ПРО ТИХ, ЩО "ЗАГИНУЛИ ЯК ПІД БРОДАМИ"

Огляди, рецензії

М. Мироненко

                           Беручи до уваги, що повість "Огненне коло"Івана Багряного перевидано в Україні, друкуємо рецензію-аналізу цього твору, що появилася в лондонській "Українській думці" 1953 року.
                                                                                                                                        Редакція

                                                        Стаття перша: Де і хто ворог?           

                              Недавно ми одержали від автора книжку "Іван Багряний. Огненне коло" з таким на ній написом: "Ред. "Українська Думка", в Англії. В дні, що мали б бути днями національної жалоби, хай цей мій подарунок не буде жадним дивом. І. Багряний. 10. VII. 53".

                              Піднаголовок книги "Повість про трагедію під Бродами". Подія, про яку І.Багряний в післяслові пише:

                           "Пропонуючи цю книгу твоїй увазі, знаю, що вона не є цілком досконала. Але коли б було легко писати досконалі літературні твори, то ми мали б давно книги на всі теми з часів нашої визвольної боротьби - і про Крути, й про Базар, і про Зимові походи, і про Петлюру, й про Коновальця й про нашу партизанську боротьбу, і про Броди. Одначе ми книг на ці теми не маємо, і то не тільки досконалих, а взагалі ніяких.

                             Ця книга є спробою підняти одну з найтяжчих тем з усієї нашої визвольної боротьби, а саме - тему про трагедію під Бродами. Працюючи над нею, я все тішив себе думкою, що вона не буде залишена читачами без уваги. Успішність бо праці письменника великою мірою залежить від моральної підтримки і зрозуміння його читачами.

                             Віддаючи тепер цю книгу під твій суд, Читачу, автор звертається до тебе з наступним проханням, а саме:

                              Прочитавши книгу, зроби свої зауваги до неї, занотуй свої думки й пошли їх авторові на адресу видавництва.

                               Це буде потрібне авторові при дальшій праці над темою про Броди та при готуванні книги до другого видання".

                               Справедливо І. Багряний каже, що трагедія під Бродами є "одною з найтяжчих тем з усієї нашої визвольної боротьби", проте в ній є абсолютно ясним і простим одно - в найтяжчих і найскладніших умовах, при майже безвиглядних перспективах, українці вийшли на бій з москалями. Це настільки просте і ясне, що в тих роках і нині ніхто з українців, а передусім з вояків і офіцерів дивізії "Галичина" та інших різноманітних військових формацій, інакше не думав і не думає. Війна України з Москвою привела українську дивізію "Галичина" під Броди. Все інше є несуттєвим - і те, що формування дивізії німцями було для них "хапанням утопаючого за бритву" - використанням національно-визвольних стремлінь української нації,  і
політичний авантюризм тодішніх українських політиків, що в той час (коли було безнадійно пізно) цю німецьку авантюру підняли і здійснили, бо без допомоги цих "політиків" німці її не зробили б, і військово-політична безвиглядність цілої ситуації в час цієї затії. Ці обставини хіба тільки увидатнюють ту величезну масову енергію і волю української людини за всіх обставин воювати з ворогом, цебто виказують невиданої сили посвяту, героїзм і напняття волі української людини, вояка. Хіба я неправду скажу, коли буду твердити, що в час минулої війни український вояк виказав найвищу моральну стійкість і волю до війни за визволення України, ніж вояк будьякої іншої армії? Зрештою це показує й сам І.Багряний образками політико-морального заломання німецького вояка.

                                Кульмінаційним пунктом активного виладовання волі українського вояка до боротьби з Москвою в цілій епопеї дивізії "Галичина" була битва під Бродами.

                               І під Бродами, за І. Багряним, український вояк не зустрівся з ворогом - Москвою, а розстрілював і вбивав ...українських дівчат. А головний позитивний герой повісті Петро, відкривши, що його ґранати висадили московський танк, в якому він знищив трьох дівчат, в тому свою наречену ..."йшов тиняючись, помалу, потім швидше. Швидше. Йшов, не озираючись. Не бачив нічого перед собою. Майже біг. Йшов з решток своїх сил. В порожнечу. В чорне провалля... Світ за очі.... Утікав від чого не можна втікти".

                            Через цілу книгу І.Багряний, користаючись засобами художньої суґестії, витворює образ апокаліптичного пекла, бурі пекла вогню, металю і громів, які морально причавили українського вояка незримістю ворога, що це пекло творить, - в свідомість вояка підсовує питання - "де ж той ворог", "дай до нього дорватись", потім перше питання "де ж той ворог" непомітно підмінює другим питанням "хто той ворог", щоб так затуманеному мізкові читача в фіналі показати:

                            "Петро повів рукою по ніжному, шовковому волосі й його шорсткі пальці заплуталися в тонюньких волосинках...

                             - Ворог..."

                             Так ось він, "ворог"...." (підкреслено у І.Багряного, слово ворог взято в лапки теж І. Багряним. М. М.).

                              І від пізнання цього "ворога" І. Багряний заставляє Петра, цілу українську дивізію, українського вояка, що підняв зброю на Москву "утікати від того, від чого не можна утікти".

                              І. Багряний "темному" українському воякові, який не знав хто то є його ворог, з яким він воює, відкрив очі на те, що він, мовляв, вбиває не то що брата (ця московська штучка з "братом" вже не бере), а сестру, наречену, українку.

                              І. Багряний під Бродами українського вояка заставив воювати з українськими дівчатами, нареченими... під Бродами не було війни України з Москвою. Я мушу запитувати довший уривок з книги І. Багряного, щоб наш читач не був здивований наведеними тут мною висновками:

                             "Рів, у якому опинилися хлопці, находився насупроти кам'яного погреба. А біля того погреба сиділо двоє полонених, зовсім не криючись від бомб й тим дивуючи всіх. Вартові вклякнули в пригребиці, за кам'яним муром, а полонені сиділи так. Вони були навіть без шапок, голови їхні були обстрижені коротко, на совєтський салдатський кшталт, під машинку, і вони тих голів навіть не втягали в плечі. Вони були в брудній виваляній одежі. Сиділи на травичці, простігши ("простігши" і інші того роду словечка замість нормального "простягши", має загравати "под галічан". М.М.) ноги і похиливши голови на тоненьких худющих шиях, і меланхолійно, тихенько співали ...Два дівочих голоси:

                                                          "Ой ти земелько,                          
                                                           Ти моя ненько,                                                          
                                                           Прийми до себе                                                               
                                                          Моє серденько..."

                             Це була популярна старовинна дівоча пісня. Пісня про нещасне дівоче кохання, про нещасну сирітську дівочу долю... Петро (головний герой повісті. М. М.) зразу розгубився - що за мана! Два салдати співають по дівочому!...

                            Коли перебомбило, група салдат (не вояків, не стрільців. М. М.) і Петро з Романом наблизилися до полонених, розглядаючи їх, як не ябияке диво.

                            Це були дві дівчини. Стрижені. В салдатській одежі. З синцями під очима і скрізь на обличчях. Вони були неймовірно брудні й неймовірно неподібні до дівчат. Побиті й немов би рік не вмивані. Сиділи, посхилявши печально голови, очі їм попідпухали, як у китайців, вони дивились на свої брудні штани чи на репані, аж чорні від бруду й крові руки, покладені на коліна, й мугикали пісню... Українську пісню на добрій, степовій мові.

                                                  "Ой ти, земелько, ти моя ненько!"

                          Хтось із присутніх не витримав і вигукнув, не то з глумом, не то з щирим зворушенням:                

                          - Диви!... Товариші!...  

                         Тоді одна з дівчат підвела пухле обличчя, глянула на того, хто сказав, побачила німецьку уніформу і раптом блиснула несамовито очима:

                         Ич ти! Знайшовся товариш!... Шкура!... - і раптом аж затряслася вся, завищала, захлинаючись від сказу: - Шку-у-ра!!! Фашистська ти шку-у-ра!!! ...Своло-оч!...

                         Хтось за плечима брязнув замком і нагло розрядив автомат... Ніхто не встиг перешкодити. Дівчат в брудній солдатській одежі ніби косою зітнуло.

                         Хто розрядив автомат?! Хто розрядив автомат?! Німець чи свій?...

                         Але в загальній метушні й паніці ніколи було вникати в суть справи.

                        Автомат розрядив зза спини хтось "третій", який, вищий чин, що говорив на трьох мовах...                      

                        Що то за дівчата? Чого? Як?...

                       "Жидо-Большевички"... Одне паристе слово. Коротке й вичерпне пояснення.

                       - Ну, що ж, таких не жаль, - сплюнув хтось. - Таких не жаль.

                       Таких не жаль...
                     
                       Але хіба це ворог? Хіба такий ворог? Хіба від них утікає вермахт і есеси
з трупячими голівками? Ха! Смішно. Ні, це не він, це не ворог. Це просто дівчата. Кажуть, що вони парашутистки?...

                        Можливо..." (стор. 96-98).
                                                 
                        Так цю подію резюмує головний герой Петро.

                        Так І. Багряний дозами, поступовно, просвічує "темний" мозок Петра. Він спочатку поставив його перед диким й абсурдальним фактом першої зустрічі з "ворогом" (лапки І.Багряного), щоб поступовою, методою нагромадження суґестії, довести його до кризи і заломання:

                       "І от його (Петра. М. М.) настигла смерть... Думав над тим, що ж то за такий ворог, що так нещадно напосівся, що має стільки злоби й жорстокости й смертельних засобів у своєму розпорядженню, які він вергає немилосердно і безугавно? Яке його обличчя? Ось скільки часу триває це пекло, але він так і не бачив ворога в обличчя, не бачив його зблизька. Не дивився йому в очі. Які в нього очі? Що в тих очах написано?... Як би в ті очі перед смертю глянути! Як би його побачити зблизька, подивитися на нього нещадного і немилосердного! Отак віч-на-віч... (стор. 198-199).

                          Аж нарешті І. Багряний підводить Петра до цієї останньої хвилини його буття в вигляді совєтського танка "Т-34", який "напевно побачивши Петра ...шалено й тріюмфально заревів, як жива істота, і попер навпростець, з наміром розчавити цього салдата в пошматованій, безбарвній, але такій характеристичній уніформі", (стор. 199).

                          Петро висаджує танк "панцерфаустом"... Коли все замовкло:

                            "Тоді Петро" поліз у люк... Він хотів бачити ворога. Він хотів глянути йому в обличчя.

                           І він глянув. Те, що він побачив струсонуло ним до решти, до мізку костей ...Дві фігури скрючені на підлозі не можна було впізнати, бо обличчя були опалені газом і заюшені чорною закипілою кров'ю... Третя ж фігура припала до стерна, схилилась на нього та так й заклякла, поклавши голову на колесо, ніби від утоми. І риси обличчя її були чисті...

                           І було те обличчя дівоче...

                           І було те обличчя знайоме...

                           "Ата!"...  
                                                                                                                                                       
                            ...Перевів дикий погляд на фігури скрючені на підлозі й аж тепер побачив, що то теж дівчата... Дівчата-танкісти..." (стор. 201).

                              І від цього "відкриття" Петро, попереду "підготовлений" ситуаціями і сценками вроді цитованої з двома дівчатами-парашутистками, І.Багряним є знищений - він його пускає утікати "Світ за очі", але "від того утекти не можна".

                              Трагедія Бродів, за І. Багряним, в тому, що українська дивізія "Галичина", український вояк вступив навіть не в братовбивчу, а в сестровбивчу війну з українською дівчиною. За І. Багряним під Бродами проти українського вояка не було Москви. Москва під Бродами цілком відсутня. І це є єдина і найбільша неправда про Броди людини, що ховається за псевдонімом І.Багряний і яка сіє цю неправду художнім словом.

                             Чи варто розглядати і зважувати мистецькі якости книги, розвиткові лінії   сюжету, характеристики героїв, барабанно-деклямативну мову, засмічену москалізмами "поддєливанієм под галічан", історичну правдоподобність ситуаці і т. п., коли стрижень твору зміст трагедії під Бродами - боротьбу України з Москвою І.Багряний зфальшував на трагедію "братовбивчої війни", повторно увипукленої чи звичайної "степнячки".

                             І. Багряний за мотто своєї книжки на першій сторінці вмістив слова з св. Євангелії св. Іоанна, г. 15,13 "Ніхто більшої любови не має над ту, як хто власне життя покладе за друзів своїх". Зловживання цитатами з св. Письма стало в останніх часах методою спекуляції і маскуванням річей, які нічого спільного не мають з заповітами і наукою Євангелія. Так і в цьому випадку - головний герой повісті Багряного, Петро, в інтерпретації Багряного виявляє акт найбільшого милосердя і дружньої присвяти, коли дає в руки свойого, тяжко раненого друга Романа пістолю, аби той дострілився. Роман, слабіючою рукою пускає собі в рот набій пістолі, яку всунув йому в руку Петро (стор. 189-190). Подібного характеру сцен і ситуацій в повісті є більше. Що вони мають спільного з наукою Євангелія про страждання, милосердя і любов до
брата?

                           Я думаю, що поразка під Бродами і ціла справа української дивізії по боці німців була політичною помилкою активізування й урухомлення в активній дії правильного і постійного настановлення української нації до війни з Москвою за своє визволення, цебто є помилкою політичної стратегії. І. Багряний в свойому творові доводить, що поразка під Бродами є національною трагедією братовбивчої війни. Політичні помилки можна направити, вибираючи влучніший час і виставляючи під чергові Броди, чи радше наступні Конотопи, не окремі дивізії, а корпуси й армії, підсовуваної ж нам трагедії "братовбивчої війни" направити інакше не можна, як відмовившись кидати "панцерфауст" під танк "Т-34", бо, як в тому переконує І.Багряний, український вояк висадить в повітря сестру, наречену, не кажучи вже про брата.

                                Не приймаємо цього дарунка, що нам подала людина в масці. Цей подарунок не є пам'ятником братам нашим під Бродами поляглим, а осиковим кілком в їх могили. Про це, зрешто, з глумом пише й І.Багряний, вкладаючи в уста смертельно раненого вояка (Романа):

                              "От... Ну, от... знаєш, я думав... колись люди в Україні ...матимуть приказку - "загинув, як під Бродами!..."

                              Павза.  
                                            
                              - Цебто, замість отого... "як сірко в ярмаку".

                               Павза.        

                               - Значить... ні за нюх табаки".

                                І. Багряний, правда, зараз же це твердження відкликає, вкладаючи в уста Романа "Я мелю зовсім не те...". Але "слово сказане" - "пропали під Бродами, як сірки в ярмаку" і кілька разів тут цитована втеча Петра від того, "від чого втекти не можна", саме й стверджує те, що жертва Бродів є "пропалі Сірки в ярмарку", бо інакше б від неї Петро не "втікав у світ за очі" і може б залишився, не глядючи ні на що, при умираючому від рани Романові, а не всунув би йому в руку пістолю, аби той докінчив своє "сіркове життя".

                                Стаття друга: Хто і як загинув "як під Бродами"?

                            Я не мав заміру писати цієї другої частини статті, вважаючи це за зайве, бо, як я писав в попередній статті:

                            "Чи варто розглядати і зважувати мистецькі якости книги, розвиткові лінії сюжету, характеристики героїв, барабанно-декламативну мову, засмічену москалізмами, "поддєливанієм под галічан", історчну правдоподібність ситуацій і т.п., коли стрижень твору - замість трагедії під Бродами - боротьби України з Москвою І. Багряний зфальшував на трагедію "братовбивчої війни", повторно увипукленої в убивстві братом сестри чи нареченої чи звичайної "степнячки".

                               Проте кілька приятелів, які прочитали попередню статтю перед її друком, порадили її доповнити показом неправди І. Багряного про тих, які загинули "як під Бродами". Вони мають рацію, бо І. Багряний, з одного боку, замість ворога показав "братовбивство", а з другого боку, тих, що загинули "як під Бродами", вивів спотвореними і фальшивими до непізнання.

                                Історична правдоподібність образу війни І. Багряним викривлена до невпізнання. Марш німців від Карпат до Волги і Кавказу через всю Україну продовжувався від 22 червня 1941 року до липня-серпня 1942 року, цебто трохи більше одного року, зворотній марш-відступ почався у кінці 1942 року і бій під Бродами відбувся у липні 1944 року, цебто зворотній рух, відступ німців, на коротшу віддаль продовжувався більше півтора року. Отже загальна інтенсивність, нагальність, концетрованість темпу війни була без всякого порівнання меншою, ніж перша фаза війни. Коли перша фаза війни була до певного ступеня "апокаліптичним пеклом вогню, металю і громів", то друга її фаза вже того враження не робила. До неї "звикли", війна стала тяжкими, виснажуючими і страшними, але буднями.

                              Я не був під Бродами, але був в кількох інших місцях і ситуаціях, коли хоч ми живого ворога віч-на-віч майже не бачили, проте протягом пари тижнів і частини, в якій я був, вибуло понад половину людей вбитими і раненими, а з сусіднього полку протягом цих двох тижнів цілий склад полку вибув і обновився щоденним поповненням новими людьми. З особистого досвіду знаю, що це таке оточення і обвішання уночі всього неба "паникадилами" та засипання всього простору "морем вогню і металю", проте в усіх цих ситуаціях реальні, а не фальсифіковані чи вифантазовані, люди залишаються людьми, знаю випадок, коли з сусідської сотні нашого куреня з переднього краю оборони політрук ніби то збожеволів, все скинув з себе і в одній білизні втік назад в запілля. Там його упіймали і розстріляли, але цей чи подібні факти масою вояків зовсім не сприймався так, як це І. Багряний описує:

                                "Боже, яка то жастка річ страх. Страх що параліжує розум" (стор. 65). Вухами слухав залізний рев, викоченими (чому не виряченими? М.М.) очима дивився просто в грудку землі й напевне тієї грудки не бачив, а посинілими губами вимовляв благанні слова до Вищої сили без всякого ладу. Кадик йому шарпався спазматично, - чи він ковтав сльози, чи ковтав слину, якої в роті не було..." (стор. 64).

                                  З власного досвіду та особистого спостереження людей знаю, бо бачив, що люди в пеклі минулої війни зі страху не "викочували очей і не гризли землі", хоч, рятуючись, намагалися врости в цю землю, припадаючи до неї чи криючись в ямках в ній, але ж це щось інше, ніж вирячити очі на грудку і не бачити її.

                                   Знаю з історії бою під Бродами, що й там було не інакше. Прикладом, коли в одного з старшин було вбито його рідного сина, молодого юнака, що служив під командою батька, то батько сина, разом з своєю частиною, поховав, як вояка. Вже цей один факт свідчить проти неправди І. Багряного тим, що під Бродами, як скрізь, були люди і вояки і себе відповідно, по-людськи (зовсім цим не суґерую ідеї фальшивої декламативности героїзму і т.п.) себе вели.

                                     І. Багряний загальний образ бою подав, як депримуюче і психоморально знищуюче людину, пекло "вогню, металю і грому", в якому людина перестає бути людиною і перетворюється в очманілу від жаху тварину, безсилу, безвольну і безпомічну. І це є неправда. Кожний вояк, що був в подібному положенню, незалежно від того, як він себе вів, може розказати про кожний свій чин і кожний, найменший і найпотаєнніший відрух душі, а це значить, що він увесь час панував над своєю свідомістю, цебто не переставав ні на мить бути людиною.

                                    І. Багряний пекло вогню, металю і грому зробив підметом події, а людину її предметом. Це є генерально неправдою, а стосовно минулої війни і битви під Бродами особливо, бо минула війна, доведена до небаченої концентрації і нагромадження техніки, якраз довела, що не техніка, а людина вирішує той або інший напрямок розвитку подій. Крах найдосконалішої німецької техніки і механіки організації саме тому і став таким всеобіймаючим, що німці неґацію людини довели до заперечення її єства.

                                   Центральною постаттю повісті - її головним героєм є Петро, колишній старшина мотомеханізованої артилерії совєтської московської армії, якого пересадили в дивізії "Галичина" на командування батареєю кінної артилерії. Через всю повість протягнуто в свідомості Петра нитку його "падіння з мотора на коня", як факту негативного, що його, Петра, і цілу справу, яка його поставила "з цього боку", зіпхнула назад і ніби прирекла згори на поразку, поразку "відсталости". Але цю бічну тему залишу збоку.

                                   Петро є врізцем всіх чеснот вояка, так як їх розуміє І.Багряний, списуючи їх з позитивних зразків московської совєтської літератури - чесний майстер своєї справи, але він його наділює, знову за тими ж зразками, повною несвідомістю відносно того, хто і яким є ворогом. Петро, колишній артилерійський старшина московської совєтської армії, за І. Багряним, не знає цієї армії.

                                     В попередній статті я показав виведену І.Багряним "трагедію" Петра, що через всю брідську епопею мучився намаганням "побачити ворога", бо будучи в московській армії він його не пізнав.

                                     І. Багряний в типові Петра хоче нас переконати, що Петро, артилерійський старшина-українець, не знав того, що він на цілий артилерійський полк чи бригаду, в якій служив, був лише одним, в ліпшому випадку двома, старшинами українцями з походження, а решта були москалі, що Петра товариші-москалі, в "доброму гуморі, жартуючи", не називали "хахол-мазніца", що Петро не знав того, що на фінську війну було кинуто передусім змобілізовану київську військову округу, українців, але майже не зачеплено ближчої до Фінляндії московської військової округи, москалів, що сам Петро служив десь на Далекому сході чи Центральній Азії, а в його рідному місті чи селі в мирний час стояли ґарнізони, укомплектовані з москалів і т.п.

                                     Нічого цього Петро, за І.Багряним, не знає, бо інакше Петро не шукав би пізнання ворога під Бродами. Більше того, як це я показав у першій статті, в образі двох дівчат-парашутисток, що співають "чистими степовими голосами старовинних українських сирітсько-дівочих пісень" та трьох танкісток з "підстриженим по студентські волосям" нам суґерується ідея про те, що в російській армії українські дівчата є московськими Жаннами д'Арк і це Петро, колишній совєтський старшина, пізнає лише під Бродами.

                                      Не є темою цієї статті займатися питанням, що таке є жінка чи дівчина в армії. Олександер Македонський колись кожного вояка, що був упійманий в час походу на залицянні до дівчат, карав смертю. Як це питання стояло у наших козаків кожен знає, і цього я тут повторювати не буду. Німці у час минулої війни у кожному ґарнізоні для армії організували "пуфи" (люпанари). В царській ще літературі один письменник (зараз не пригадую автора) змалював образ інтеліґентної медичної сестри, що раненим у шпиталю прислужувала не тільки медичною обслугою, а й віддала "себе всю". І це подано в позитивному пляні абсолютного служіння і виконання обов'язку. В сучасній московській армії, зокрема в часи минулої світової війни, дівчина і жінка в армії, як загальне явище, незалежно від посад і постів, які вона формально виконувала чи посідала, була тим, що на папері не прийнято називати. І кожен вояк московської совєтської армії та її старшини це дуже добре знають. Чи могли бути в московській червоній армії Жани д'Арк? Могли. Але чи вони творили зміст явища, що зветься "жінка в московській армії"? Ні. І тільки І. Багряний через свойого героя Петра це явище генералізує, як "Жано д'Арківство".

                                      Головного героя Петра, колишнього старшину мовсковської совєтської армії, перемогла і знищила з пальця виссана московська Жанна д'Арк, українка з крови, кости і духа.

                                     Другий герой, своєрідний "молодший друг" Петра, галичанин Роман, поданий в постаті безнадійного романтика, якому Броди в душі зруйнували "гарненьку" хатку. Ось як про це пише І. Багряний:

                                   "Але дедалі люди все більше нервово і фізично вичерпувалися й навіть й найтвердіші вже починали впадати в розпач, психічно заломлюватися. Найкраще Петро спостерігав це на Романові. Запал Романів танув. Вивітрювався геть. Його заступав відчай. Та який відчай! Бідолашний хлопчина не те, що вимучився фізично, не те, що потерпав від страху, - ні він вичерпався, душевно, бо переживав велику внутрішю кризу..." Це ремарка від автора, а ось зміст цієї кризи, як він виглядає в словах Романа і Петра:

                                  "... От була у мене гарненька хатка в душі. Така гарна-гарна хатка! І от розвалилася. Збомбило її до чорта. І тепер там так порожньо стало, ух! ...А яка була гарненька хатка! Хатка, що її мені збудували змалку ріжні вишивані "дядьки"... Знаєш, хатка   з "воріженьків", шароварів широких, як Чорне море, з "гаківниць", з "оселедців"... "Воріженьки" такі були милі й безобидні а війни, власне, ніякої не було, був тільки "герць", така парада, гулянка. "Козаченьки" йшли на "герць погуляти" з "воріженьками"... А тим часом... Бач! Господи, як далеко оце все від того, чим нас напихали змалку ріжні вишивані дядьки та панії. Тим часом діють не цукеркові "воріженьки" й не цукеркових "козаченьків" тут треба, і не цукеркових душ, напханих розвезеним нашим, солоденьким розмріяним примітивізмом, тут треба.. Іншого тут треба! Бо не "воріженьки" діють проти нас, а діє математика! Діє ворог, озброєний математикою! Еге ж! А математики нас якраз і не вчили"

                                Так виставивши кризу Романа, І. Багряний коментує:

                               "Петро був страшенно здивований Романовою мовою, що прозраджувала і не абиякий розумовий баґаж в цього хлопця, а головне, що ця русява голова вміє думати й багато, видно, думала...".

                                Як у першій статті я вказав, тяжко ранений Роман викінчує себе всуненим йому в руку Петром пістолетом, переходячи в інший світ з зруйнованою хаткою, яку йому збудували в душі "вишивані дядьки".

                                 Я не хочу тут нагадувати І.Багряному про його попередні писання про "вишиваного дядька", коли він разом з Хвильовим до "вишиваних дядьків" залічує й Т. Шевченка, проте методою зближеного наподібнення тут подається глумлення над його заповітом "В своїй хаті - своя правда" і підмінюється цей заповіт "математикою". Але не буду про це говорити ширше, розгляну цей безпосередній випадок. Чи є в нас епігонада і шарж на "свою хату по своїй правді" на "хатиночку"? Безперечно є. Але чи Роман як збірний образ західних українців міг мати чи мав в своїй душі, замість шевченкової "хати по своїй правді", причіплену йому І. Багряним "хатку". Я відповідаю, що ні - "хатки", збудовано її "вишиваними дядьками" Роман не мав і мати не міг. І ось чому - ціла історія відносин між двома світовими війнами на західних землях України це було безперервне знищення в свідомості і душах цілої ґенерації викривленої епігонади "воріженьків", "козаченьків" і "хаток". Це завершилось масовою збройно-революційною боротьбою націоналістичного руху і славною епопеєю УПА. В політико-моральному відношенні дивізія "Галичина" була лише невеликим скравком цього єства процесу, що відбувся в Галичині ще до початку другої світової війни. Польські шибениці, Береза-Картузька, московська окупація західних земель України в 1939-41 роках і всі з тим пов'язані практики, три повних роки другої світової війни, що передували Бродам, у висліді якої не залишилось жодної людини в західній Україні, що не була б зачеплена і практично навчена (коли їй чого бракувало до пізнання) цими досвідами виведену І. Багряним постать романтика Романа, що лише під Бродами позбувся своєї фікції "хатки", роблять наскрізь фальшивою. Ні Роман, ні інші "хлопці" в дивізії "Галичина" не переживали жодних криз "розвалення хаток, збудованих в їх душах вишиваними дядьками", бо вони прекрасно володіли наймодернішою "математикою", коли говорити словами І. Багряного, в технічному розумінню "і ворожою злою кров'ю волю окропіте" в духовному, душевному розумінню.

                              Кілька років тому Ю. Шерех написав філософічну статтю-похвалу на вість московського аґента Ю. Косача "Еней і життя інших", в яких - повісті Ю. Косача і розправі Ю. Шереха "Криза людини визвольного руху" - виписано духовну смерть людині визвольного руху, українській людині і нації, що борються за своє визволення. Нині те саме написав І. Багряний - "східняк" Петро, післаний І. Багряним, повіявся у світ, втікаючи "від того, від чого не можна втікти" - від сестро-братовбивства, "західняк" Роман дострілився тому, що в його душі зруйнувалась "хатка", вибудувана "вишиваними дядьками" і що не навчився московської "математики".

                           Насправді ж справа є дуже простою - нас під Бродами (і в інших місцях) побили, може й дуже боляче, але завтра ми їх, її, Москву поб'ємо, як бувало вже й били (хоч мало і не досить наполегливо - тому й є досі в неволі). І як би наша література нам показувала, як нас побили і як ми битими виглядали, то це було б добре. На тому ми вчились би, як завтра ворога побивати. Нам натомість підсовують літературу, яка змагає в нас живих, що залишились після Бродів, душі вбити, аби ми другий раз на ті битви не підіймались.

                           Я думаю, що чим нас більше б'ють, тим більше ми стаємо упертими і непримиреними і ніяких криз в наших душах на відбувається. Ми знаємо, що наші жертви, страждання і втрати у висліді того, що в порівнянню з ворогом ми є гірше організаційно озброєні, є й будуть великими і на перших початках кожного бою чи битви більшими, ніж ворожі. Збірна душа нації, як квалітативне висловлення єства одиниць, що націю творять, є річ дуже довго тривала, коли практично можна говорити про незмінність душі і психо-морального образу типової людини нації, і душевні кризи і заломання, які нам з кожного кутка підсовуються, є глупотою або московською брехнею тієї самої природи, що й московська байка про перетворення психіки української нації на "совєтський народ".

                          Над ними переходимо до порядку денного. Так, як і над книжкою підсуненою нам людиною у багряній масці "Огненне коло". □

             

28 липня 1953 року