ДОКУМЕНТИ У.В.О.

З ДОКУМЕНТІВ ЗБРОЙНОЇ БОРОТЬБИ

Одна із відозв У. В. 0., що їх поширювано у Львові в дні 1.XI. 1928. р.

Передрук з брошури „У.В.О.", виданої у 1929 році, як „Видання Пропаґандивного Відділу Української Військової Організації". Збережено первісний правопис і мову — Ред.

Товариші!
Десять літ тому, як у листопадову ніч, війська Української Національної Ради заняли Львів. Десять літ тому, як над землею Данила Романовича, замаяв вперше, по 600. роках, блакитно-жовтий прапор Волі й давно плекана, в українських серцях, мрія, стала дійсністю. Із-під селянських стріх, з мінських сутерин вийшов, з крісом у руці, поневолений раб, тепер правдивий господар своєї Землі.
Такий недалекий це час, такий живий у нашій памяти! Та такий немов казка...
На руїнах займанщицьких держав, що розсипалися з кінцем світової війни, повстають молоді, національні держави. Російська революція й Берестейський мир приносять волю Надніпрянській Україні. Там повстає Українська Держава, а Галицька Земля доживає останні хвилини, під „опікунчим" дахом Австрії. Події котяться бистрою хвилею. 18-ого жовтня збирається у Львові Національна Рада. Надходить пропамятна ніч 1-ого листопада. Велика була це ніч! Вона бачила, всюди, по містах і селах громади та відділи селян, робітників, молодь — усіх із блакитно-жовтими лентами на раменах і зброєю в руках. Це родилася Українська Галицька Армія. Великий Чин, нечуваний сотками літ, доконався цеї ночі!
А як зійшло сонце, раннім ранком, дня 1. листопада, з башт і веж мійських заведень, із домів та церков Галицької Землі, замаяли блакитно-злоті прапори. Усі державні установи, всі важніші місця в руках молодої Національної Армії. Національна Рада проголошує Західноукраїнську Національну Республику. На українській землі — Українська Держава!
І сповнилася ця велика національна правда, що взяла своє обличчя від Великого Володимира, що гнала на Босфор козацькі чайки, що за неї боровся Хмельницький і умирав Мазепа, що освічувала темні царські та цісарські тюремні келії тисячам тихих і забутих героїв. Ота велика правда, що без неї нація перестає бути собою, тратить своє імення та стає бездушною етнічною масою, товпою рабів, погноєм розкішного життя переможців. Вона втілилася в живу дійсність на цілій Українській Землі, під спів вільної, воскресної пісні. А була це пісня гармат і скорострілів, що сіяли смерть, щоб народилося нове життя. Бо, мов чорна хмара, насунули вороги. Із заходу і зі сходу. Почався бій. Завзятий бій по цілій Україні. Пропамятний листопад 1918. р. І славний цей листопад!
На вулицях Львова, розгорілась боротьба на життя й смерть. Кожний камінь кров’ю облитий. Це боролося наше вояцтво. Це соколи наші — Січові Стрільці, це наша шкільна й робітнича молодь. Головний залізничий двірець, почта, сойм, цитаделя, Народний Дім — це мовчазні свідки нашої слави. Як богато вони могли б нам розказати.
А на Надніпрянській Україні — Січові Стрільці, в Білій Церкві, раду радять. „На смерть підемо, а запродатись не дамо!" І в цій святій вірі, в цій великій посвяті пішли Вони. Та диво! Замість смерти — побіда! Велика побіда! Київ добувають! І прапору сплямити не дали! Славний листопад!
Тому святкуємо його, як загальнонаціональне свято, як свято боротьби, як Великий День побіди правди над темрявою, волі над неволею, як велику побіду Ідеї Української Державности. Цей Великий День хай буде прапором, що поведе нас до нової боротьби та до остаточної побіди!
Де ж причина, що впала наша молода держава? Виною тут була наша недозрілість. Наша Нація не встоялась державою, бо ще сама себе не віднайшла, як самоціль. І доки цієї правди не пізнає ціла нація й кожний її член зокрема, доти Україна каратиметься у неволі. Так! У кожного з нас повинна зродитися, як фізична потреба, тільки одна правда: Самостійна, Соборна Національна Держава!
І ця держава в нас була. Зараз тільки спомин остав. Українську Державу розшматовано. Ворог, залізним чоботом, придавив та засів самопевно із гарматами, танками та новітним узброєнням на грудях розтерзаної України. І пересічній людині стає безвиглядно страшно, коли, серед теперішних обставин, стане думати про нашу майбутню державність. Бо де ж таки? В р. 1918. була в нас своя армія, муніція, ціла земля у наших руках а ворог ослаблений. А сьогодня ?
Та воно не страшне нам! Була колись і царська, многоміліонова, армія, був німецький й австрийський чобіт, а Великий Дух поневолених народів, велике бажання волі побідило. Це ми знаємо; та знаємо більше: Українська Армія, отсей чинник, що являється конечним до революцийної акції, не перестала існувати враз із закінченням українсько-польської й українсько-большевицької війни. Ми знаємо, що вона дальше існує, живе, ділає!
Христіянство, що опанувало світ, вийшло із катакомбів. І з цих же катакомбів вийде, у свій час, і велика Українська Армія, що прочистить цілу українську Землю від ворогів. Наше військо живе! Воно творить безпосередню, живу тяглість незнищимої Української Армії. Воно взяло на себе сповнення заповіту 1918. року: відбудову Української Держави й кроваву відплату.
Тому сьогодня святкуємо 1-ого листопада, не плачем над могилами. Бо ці могили, це наша осяйна слава, слава невмірущого народу, слава народу, що не завмер, придавлений ворожою ногою. Бо це новонароджена Богданова слава, що після трьох соток літ, знов, залопотіла крилами блакитно-жовтого прапору над українською землею.
Тож святкуймо 1-ого листопада, як радісне свято, хоч святкуємо його над Великою Могилою. А вона говорить до нас німими тисячними голосами: „По мені ходить ворог брудними чобітьми; я лежу поганьблена, в нарузі, й досі непімщена". Чуєш, що говорить тінь Твоїх братів, убитих Твоїм паном?! Їх тінь, їх молода кров, пролята у святім бою!
Тому, доки не сповниться справедливість, доки кривда не буде пімщена, доти не будеш мати спокою й не глянеш ясно в очі своїм братам й цілому світові. Будеш спускати очи, як людина обдерта із національної чести! Тож не забудь! Тебе чекає обов’язок пімсти! Яка вона має бути, цього навчив Тебе сам — ворог! Кожний Твій віддих, кожний крок має мати цю ціль! Хай день, який святкуємо, буде днем великої, однодушної присяги на кріваву пімсту над катами.
До народньої пімсти треба шляхотних душ. Українець давнього типу, з дореволюцийною психікою, не сповнить цього діла. Та давний тип вимірає а на його місце, стають кадри нових, молодих людей, що мають душу, зроджену в листопадових днях, випалену в огні боїв, людей, яких напрямною життя стала: Вільна Українська Держава. Вони здобудуть її.
Від 1-ого листопада 1918. року минає десять літ.
Товариші! За нових десять літ мусимо святкувати Великий День на нашій вільній Землі у Самостійній, Соборній Українській Державі.


Дещо про діяльність і плани У. В. 0.

На протязі восьмилітньої діяльности Української Війзькової Організації приходилося їй переживати ріжні моменти: моменти підйому та зросту та моменти зневіри й упадку.
Складалися на це ріжні причини. Докладніше над цим застановлятися зараз годі; надто сильно тяжить ще кулак польського займанця над нашим народом. Віримо, що прийде ще час — і він уже недалекий — коли Українська Військова Орґанізація зможе скласти справоздання зі своєї діяльности перед широкими масами нашого народу, зокрема ж, отверто подати загалові відомости про особи, що складали організацію, про умовини й методи загальної акції, про здобутки й невдачі організації, як теж і про це, хто був їй помічним, а хто старався її розбивати. Цеї, так сказати б, Генеральної сповіди, У. В. О. не боїться, бо вона свідома цього, що досі старалася вона зробити все, що в даних умовинах було можливим. А умовини її праці не легкі, бо вже сам характер У. В. О., як організації революцийної та підпольної, не давав і не дає їй можливости вести роботу так правильно і послідовно, як це може мати місце в легальних і явних установах, чи організаціях. Загально відомо, що після кожного, хоч би й найменшого виступу Української Військової Організації, польська, займанщицька влада, з питомою їй скаженістю, докладала всіх зусиль, щоб „оконечно її зліквідувати". Труси, арешти, провокування процесів, вживання провокаторів і практик, гідних большевицької чрезвичайки, це ці методи, що ними йшла та йде польська дефензива, польська влада й ціле польське громадянство проти цих, щодо яких було або є хоч би найменше підозріння, що вони приналежать до У. В. О.
В таких моментах усе, що польське ликовало, що, мовляв, врешті їм вдалося скрутити голову цій „гайдамацькій гидрі". Все ж таки довго не тривав ніколи такий тріюмф, бо хоч У. В. О., чи то з тактичних зглядів, чи змушена до цього умовинами, на деякий час, припинювала свої виступи, то тільки тому, щоб після акції польської дефензиви й після її перевірки, начати дальшу діяльність, впроваджуючи до неї, на основі пороблених досвідів, все нові поправки й уліпшення.
Безумовно, що в ході діяльности та розвитку У. В. О. були, є, та може ще будуть ріжні помилки та промахи. Цього У. В. О. не скриває та не думає скривати, бо вона є свідома, що там де є праця, мусять бути теж і промахи, особливо в так дуже складній діяльности, як пропагування і підготовка революцийного зриву і як підпольна боротьба із сто разів сильнішим противником. Піддаючи свою діяльність постійній самокритиці, вона приймає й критику, від-кидаючи з неї все руйнуюче й провокаторське. Українська Військова Орґанізація не закриває очей на дійсність, вона здає собі точно справу із цих надзвичайно важних завдань, що вона їх на себе взяла, та має сміливість взяти відповідальність перед теперішністю й перед майбутністю (бо майбутним припаде завдання видати об’єктивний осуд про ролю й діяльність У. В. О.) за реалізацію цих завдань.
У. В. О. є організацією, для якої тільки інтерес Української Нації є й буде рішаючим у її діяльности. Вона свідома рівнож цього, що в цій її діяльности буде вона наражена на атаки й клевети навіть з боку Українців й це таких, що за юдин гріш служать чужим і ворожим Українському Народові, інтересам. До всіх них буде У. В. О. ставитися й надальше як до сміття Варшави або грязі Москви й на їх крайно демаґоґічні й брехливі наклепи, що ними вони, по наказу, згори, послуговуються, відповідатиме не полемікою та дискусією з ними, але ще більше інтензивною діяльністю.
Рівнож не думає У. В. О. служити інтересам других народів. Рівночасно одначе є У. В. О. свідома цього, що не тільки її завданням, але й обов’язком є шукати собі союзників і вести серед народів світа пропаганду, щоб підготовити відповідну основу й симпатії в світі, для загального зриву Українського Народу.
У. В. О. не ставить терористичної діяльности як виключного свойого завдання. Не є вона рівнож, як це польська займанщицька влада старається весь час пропагувати, ніякою розвідчою централею. Ні! Ще раз ні! У. В. О. є революцийною організацією, якої основним завданням пропагувати думку загального революційного зриву Українського Народу із остаточною метою, створити власну національну самостійну і з’єдинену державу. Як орґанізація, що веде свою діяльність на західно-українських землях, вважає вона своїм обов’язком, переводити вже плянову підготовку цього революцийного зриву проти польського займанця. В цій підготовці знов звертає вона свою пильну увагу на всі ці можливости, що з ними прийдеться Українському Народові стрінутися, так у випадку самостійного зриву, як теж при внутрішних потрясеннях у самій Польщі, як рівнож на випадок конфлікту Польщі з її сусідами, чи при вибуху щораз більше назріваючого світового конфлікту. У. В. О. старається на ці всі випадки мати не тільки готовий, випрацьований плян, але щобільше, перевести підготовку цілого кадру людей, що були б здібними зразу охопити повставші маси, їх зорганізувати й повести національну революцію до побідного кінця й це до такого, що не тільки приніс би українському народові власну державу, але й створив би збройну силу, готову й здібну боронити цю державу перед ворогами.
У. В. О., що вважає себе носієм і спадкоємцем заповітів Великої Української Армії, не може й на сміє допустити до цього, щоб грядучі події заскочили український нарід непідготованим, як це мало місце в роках 1917—18.

(Брошура „У.В.О.", Прага, 1929)

ІВАН ОМЕЛЯНОВИЧ-ПАВЛЕНКО

Кол. генерал-поручник Армії УНР, кол. командир Окремої Кінної Дивізії та інспектор Кінноти Армії УНР.
Генерал народився 31 серпня 1881 р. в Баку на Кавказі, де його батько Володимир був генерал-майором артилерії б. російської армії. Після закінчення військової школи став старшиною тієї армії в 1901 р. В її рядах брав участь у першій світовій війні в ступні штабс-ротмістра. В 1917 р. після революції українізував полк, яким тоді командував, назвавши його 22-им Кінно-Козацьким Лубенським імени гетьмана Сагайдачного Полком. За Гетьмана Павла Скоропадського був Кошовим Отаманом Козацтва Слобідської України. В часі українсько-польської війни в Західній Україні служив в УГА та був командантом бойової групи Наварія. Після трагедії Української Армії в „чотирикутнику смерти" опинився на еміграції в Польщі, а згодом переїхав до ЧСР. Під час другої світової війни пробрався в Україну та служив через деякий час у тодішніх військових формаціях, зложених з українців. В 1950 р. еміґрував до США та поселився в Чикаґо, де був діяльним членом місцевого Відділу ОбВУА. Крім того брав активну участь у загальногромадському житті. Він був одним із найстарших, живучих ще українських військовиків, рідним братом сл. п. Командира УГА і Командарма в Зимовому поході генерал-полковника Михайла Омеляновича-Павленка.
Помер у 1962 р.

Андрій Білинський: В концтаборах СРСР 1944-55, спогади і спостереження.

КНИГА

Андрій Білинський: В концтаборах СРСР 1944-55, спогади і спостереження, з передмовою ген. Ол. Грекова, Мюнхен-Чікаґо, 1961, стор. 379.

Автор, дивізійний старшина, львівський студентський діяч, що 1940 р. як ніби німець виїхав до Німеччини і студіював у Берліні право й політичні науки, попав 1944 р. до Дивізії „Галичина" й 21 липня 1944 р. був під Золочевом полонений. З іншими дивізійниками перевезений ешелоном у копальні бурого вугілля в Сталіногорську під Москвою (про подібний етап розповідають і спогади покійного П. Грицака „Вежі й кулемети", Мюнхен, 1959), де проходили політичну провірку різні групи підсовєтських громадян за співпрацю з німцями; слідство у „внутрішній тюрмі МГБ" в Сталіногорську під замітом служби в німецькій адміністрації ГГ; за розповідь про умови життя німецького робітника пришито йому антирадянську аґітацію й засуджено на десять років концтабору („ІТЛ"). Почерез Москву й етапами на Горький-Кіровськ відправлений 1945 р. на Воркуту, де після цинги йому вдається влаштуватися на легшу працю скрипалем в оркестрі театру в'язнів Воркутлаґу (три роки), з яким відбуває всі його ґастролі по Заполяр'ї; зустрічається тут з в'язнями-українцями ще з 1939-41 рр. та з повоєнними, теж — з масою „блатних", язвою таборів; 1948 р. виділено політичних в'язнів в окремі табори; у зв'язку з психозом війни, в 1949 р. виринає думка зорганізування таємної самооборони політичних в'язнів й один із організаторів звільнений (інж. Сорока) їде у Львів та нав'язує зв'язки з підпіллям ОУН (Р. Шухевичем); у зв'язку із слідством КҐБ щодо цієї розкритої при смерті Р. Шухевича в березні 1950 р. організації, перекинуто автора в 1950/51 р. з Воркути почерез Кіровськ у концтабір в Долінці біля Караґанди (Казахстан), звідки його повернено на Воркуту, а далі в комійський Сиктивкар аж на процес проти організаторів самооборонної організації в'язнів (вересень 1953); кару смерти авторові замінено на 25 р. — у з'язку з полегшами після смерти Сталіна; вербовано його й до антиоунівської публічної пропаганди; відбувати нову кару автора відправлено в Ескібастуз та Джесказґан (Караґанда); 1954 р. режим послабшав у зв'язку з ліквідацією Берії; наприкінці 1954 р. почато звільнення й східньо-азійських чужих воєннополонених; у березні 1955 року перевезено й автора як німецького громадянина в репатріяційний табір у Решотах (Красноярщина), а звідси згодом вільним ешелоном у Німеччину. Розповідає автор і про різні інші концтабори, що про них чув лиш із оповідань свідків, подібно — про страйки на Воркуті 1953 р., в Норильську та Кінґірі. — Автор був кмітливим спостерігачем, що добре записував у пам'яті бачене й зачуте. Інколи сторінками наводить погляди й дискусії в'язнів із різних кінців СССР чи не до всіх проблем червоної імперії. Влегшувала це його порівняно вільніша праця члена театральної трупи. Дуже багато в тому влучного й слушного та добре ознайомлює із підсовєтською проблематикою після війни. Однак інколи важко позбутися підозри, що це в багатьох випадках — при передаванні отих дискусій — здебільша літературно підправлені авторові погляди, може й з пізнішого вже часу. Це його добре право критично глядіти на боротьбу підпілля ОУН: однак інколи його трактування підпільників-в'язнів звисока, може, й кривдне. Нам доводилося чути від української молодої людини (28 р.), яка в 1951-58 роках просиділа в концтаборі увесь час у спецтаборі біля Омська, — що маса наших політв'язнів дивилася на таборових „придурків"-інтеліґентів теж призирливо; а автор як довголітній член усяких театральних таборових гуртків теж до таких „придурків" насправді належав. Більшість свого ув'язнення автор провів якраз у „битових" таборах, отже не специфічно „політичних". А в тих останніх стосунки панували подекуди трішки різні від описуваних. Порядок радикально навели з блатними якраз західньоукраїнські політв'язні, і саме їм більшість німецьких полонених завдячує своє життя. — Серед переповіджених автором версій про події в інших таборах чомусь промовчано однак ті, що до авторових концепцій не підходять (за словами нашого інформатора це стосується якраз повстання українських жінок у Кінґірі: не була це
отака собі „бабська справа", як це його насвітлює — з зачутого — автор, що напевно мусів був чути і про політичне тло цього вибуху). Не хочемо вірити, щоб автор був аж такий „німець" з типово-німецькою тактикою „тотшвайґен" для всього, що не підходить до власної концепції. — Стримуємося й від коментаря до його звіту про процес у
Сиктивкарі, де, за авторовими словами, засідали й обі кур'єрки вбитого в Білогорщі Р. Шухевича-Чупринки (Галина Дидик, Дарія Гусяк), а теж і від коментарів до переказу 18-томного акту обвинувачення, до якого автор мав вгляд, але — вже куди коротшу пам'ять, ніж хоча б для ведених принагідно ідеологічних дискусій; а того можна лиш пожаліти, бо його версія смерти Шухевича інша від тої, яка кружляла між українцями і по концтаборах СССР і на еміґрації. . . Однак, може, знайдеться хтось компетентніший доповнити цю, все ж дуже цікаву, книжку, яку треба читати критично.

О. Ф. Г.

Військовий журнал Перу про українські збройні змагання

КРИТИКА ТА БІБЛІОГРАФІЯ

                        З деяким опізненням дістали ми два числа військового журналу, який видає департамент військового вишколу у столиці Перу, Лімі. Є це один з найкращих журналів Південної Америки, а високий рівень редагування та добір авторів, причинилися до поширення журналу на всі держави світу. Слід тут згадати, що Перу, це мала, але висококультурна держава, а її збройні сили знаменито вишколені не тільки у високогірських теренах, але теж у партизанській боротьбі. Модерне узброєння і твердий вишкіл базуються на дуже цінній прикметі перуанців: вони сильно прив'язані до своєї історичної традиції, яка сягає часів культури інків, а в той же час приймають з ентузіязмом усе нове, модерне.

                         Журнал має назву „Ревіста Мілітар дель Перу" і виходить без перерви від 1904 року, книжками великого розміру, кожна від 180 до 280 сторінок. У двох числах 660 і 665-му знаходимо статті про українські збройні сили в другій світовій війні пера відомого військового коментатора і нашого співробітника Енріке Мартінеза-Кодо.

                            В числі 660-му на сторінках 67—81 автор подає перебіг боїв і походів УПА та коротку історію цієї військової організації, під наголовком "Повстанська війна в Україні". Є це стаття схожа на іншу, яку цей самий автор друкував у „Мілітері Ревю" і яку передрукував „Український Квартальник". Цікавим є, поза тим, вступне слово автора, в якому пояснює, чому саме пише на цю тему. Статтю вислав до згаданого журналу, беручи під увагу його поширення і ієрархію серед мілітарних періодиків світу, а тема українських повстанців особливо цікава для Південної Америки. По-перше тому, що в такий самий спосіб народи цього континенту воювали за свою свободу, по-друге, що в майбутньому партизанська війна матиме ще більше значення, як у другій світовій війні і тому автор своїми статтями про УПА звертає увагу професійних публікацій на те, що оборона континенту вимагає координації і виміни досвіду усіх народів у боротьбі за вдержання вільного життя.

                             Далі Мартінез-Кодо пригадує, що коли йде мова про партизанську війну в Україні, то вільний світ розуміє під ним комуністичних партизан під проводом „генерала" Хрущова, хоч вони були тільки фраґментом, зорганізованим москалями. Мовчанка про УПА, це вислід одного з багатьох „табу", які Москва організує на Заході, для затаєння правди про партизанську війну в Україні.

                               На закінчення автор кидає виклик вільному світові: 

                              „В 1941 році Гітлер зіґнорував поміч українського народу, яку міг дістати для боротьби проти большевизму. Чи знову повториться ця помилка стратегічна і тактична в дні „Д" третьої світової війни? Ось тут цікава тема для дискусії військових стратегів західнього світу!"

                              Редакція додає ще від себе у післяслові:

                             „Слабою стороною військової совєтськоі системи є численні елементи, ворожі комунізмові, які ждуть тільки зовнішньої помочі, щоб діяти на внутрішньому фронті СССР. Гітлер вчинив помилку, коли вирішив не допомагати повстанцям, дарма що треба було розбудувати протимосковські сили. Гітлер помилився, але його помилка може бути найвищою наукою для тих, що користатимуть з лекцій, які дає нам історія".

                              В іншому, 665-му числі „Ревіста Мілітар дель Перу" за вересень 1961 р. той самий автор друкує статтю п. н. „Під трьома прапорами" — Історія одного партизанського батальйону" — в якому описує бойові дії батальйону, зложеного з українців, який зорганізували німці і перекинули на західній фронт. Батальйон з боями і втратами, перейшов на сторону французьких „макі", під проводом свого командира майора Глоба. Після звільнення Франції, батальйон організаційно був приділений до чужоземних військ, а командир дістав високе бойове відзначення. Вичерпуюча праця Е.Мартінеза-Кодо (стор. 133— 148) прикрашена 5-ма ситуаційними плянами, спирається на українському джерелі (книжкове видання в Парижі, на жаль, не маю його тепер перед собою) і на інформаціях французьких військових кругів. Автор розглядає нашу історію 20-го віку, згадує, що українці й інші народи Сходу Европи не осягнули своєї незалежности, а про борців за волю України пише:

                           „Страх, фальшива вдячність, або ошуканство довели до цього, що ці віддані бойовики за волю Европи знайшлися в ситуації, де ошукано їхні зусилля і зраджено їхні ідеали. Нашим найбільшим бажанням є, щоб ці рядки читачі зрозуміли як пошану для тих воїнів, і як постійне мементо для великих лідерів західньої політики ..."

                            Автор закінчує свою працю резюме, з якого подаємо цікавіші для читачів місця:

                            „Цей епізод практично невідомий в історії останньої світової війни, залишає нам чимало наук, які можна розглядати з двох точок бачення, стратегічної і тактичної.

                            Стратегічна:

                           З цієї точки бачимо наглядно, що український народ має глибоко вроджену західню культуру, не бажає вживати зброї проти західніх альянтів і твердо рішений боротися проти всіх тоталітарних окупантів своєї землі. В тому розумінні великою наукою для західніх держав є можливість використати потенціял народу українського і його повстанців в боротьбі проти совєтського імперіялізму у випадку третьої світової війни . . .

                           Тактичні арґументи відносяться до аналізи терену, допомоги населення, організації повстанських груп, і т. п.

                          Не можна відмовити валиких заслуг у такому ширенні правди про українські справи теж Українському Інформаційному Видавничому Інститутові в Буенос-Айресі, якого цінним співробітником є Мартінез-Кодо. І коли сьогодні організується на терені ЗДА Публіцистично-науковий Інститут із подібними завданнями, то слід цю інціятиву тільки привітати і побажати, щоб нова організація досягла подібних успіхів, та щоб між обидвома настала корисна для української справи співпраця.

Ю.Т.К.

„Українізація"

М. Сердицький*)

Після розгрому російської чорносотенщини та повалення влади гетьмана Скоропадського Осадний Корпус Січових Стрільців став залогою у Києві. Командир цього корпусу от. Коновалець став начальником залоги і дбав не лиш про спокій і порядок в столиці Української Народної Республіки, але також і про те, щоб ця столиця мала український вигляд. Тому й розпорядився, щоб усі вивіски та шильди установ, крамниць, вулиць і т. п. мали відповідну естетичну форму і були зредаґовані правильною українською мовою. Таке розпорядження було потрібне, щоб затерти сліди московського панування. Згідно з наказом начальника залоги, всі російські написи на вивісках, шильдах і т. п., мали зникнути до трьох днів, а до трьох тижнів мали появитись нові, в українській мові.
Русотяпи критикували таке розпорядження, малороси потакували русотяпам, а деякі „демократи" підняли крик, що це насильство, бо нікому не можна накидати мови і т. п. В парі з тим криком легковажилось виконання наказу, рідко хто застосувався до нього і вулиці далі рябіли російськими написами. Вони стали зникати щойно тоді, коли енерґійний начальник політичного відділу Осадного Корпусу СС — сот. Ю. Чайківський — взявся до реалізації того наказу. Російські написи стали зникати, а в короткому часі стали появлятись написи та вивіски в „українській" мові. Як вони виглядали, можна переконатись по таких вивісках, які можна було завважити на самому Хрещатику. Наведу пару прикладів:
— „Приймальня зубатого лікаря". Це значило — „Кабинет зубного врача".
— „Союз покалічених вояків". Це значило — „Союз военных инвалидов".
Голярня і перукарня для прикрашування чоловіків" — Так з російського перевели — "Парикмахерская".
Але рекорд побило оголошення кіна Берґоньє при вул. Фундуклеївській, де було можна вичитати таке:

„Сьогодня в нашому кінові
буде показана
очінь інтересна картина
під назвою
ФАЛШИВИЙ ДІТЬОНОК".

Брак місця не дозволяє на те, щоб цитувати дальші подібні курйози. В подібних написах проявлявся не сам анальфабетизм, тобто незнання української мови, але свідоме перекручування та осмішування української мови. Ясно, що такій профанації належало протидіяли. На жаль, дальший розвиток подій пішов таким шляхом, що ми втратили нашу столицю, а в дальшій консеквенції і державу. Прийшли нові господарі, які на свій лад стали „українізувати" нас. Тепер русифікаційний курс поклав межі українізації там на східніх землях, а як воно виглядає на західніх — то про це маємо докази з деяких публікацій і поштових печатках на листах, що приходять звідтіля. На них Грималів називається Гжималов, Бережани — Бжежанами, Станиславів — Станіславом, Брюховичі — Бжуховіцами і т. д. Виникає питання: коли ж влада радянської України відкине ці польські назви та приверне українські?

*) „М. Сердицький" — це псевдонім полк. Михайла Кураха, який походив з села Сердиці.

День 31-го серпня 1919 р. у Вінниці

Володимир Мацьків

День 31 серпня 1919 р. це пам'ятний день, в якому з'єднані українські армії спільними силами викинули московських наїзників з Правобічної України, здобувши столицю нашої Батьківщини — Київ. Скільки радости та рожевих надій викликала ця подія в українському народі, хай послужить як приклад місто Вінниця.
В тому часі мені доводилося бути в цьому місті, де я був учасником „Підстаршинської Школи", що була зорганізована при Вишколі І Галицького Корпусу. Цю школу, в силі одної чоти, зорганізовано було ще в Бірках Великих під Тернополем в часі другого відступу, її завдання було доволі важке, бо вона, крім нормального вишколу, мусіла ще виконувати ролю залоги в місцевостях, де доводилось їй стояти. Місця постою теж змінювались доволі часто.
Так було й у Вінниці. Всі військові формації були тоді на фронті у важкій боротьбі з большевиками. А ця маленька військова одиниця мусіла ще виконувати службу охорони міста. Крім інтенсивного вишколу, наша частина мусіла посилати ночами стежі на місто, на залізничний дворець, ставити стійки на мостах тощо.
Коли до Вінниці наспіла вістка про здобуття Києва, ми зараз дістали наказ взяти участь у вечірній параді, що мала відбутись з тої нагоди. Чота, прибувши на місце збірки коло Народного дому на лівому березі ріки Бог (у тому домі кілька тижнів тому урядувала московська Ч.К.), застала там багато народу. А що на дворі було вже зовсім темно, то багато з людей тримали в руках запалені смолоскипи.
Зайнявши призкачене місце на чолі походу, ми побачили, що люди почали ставати колонами зараз за нами, а ті, що мали смолоскипи, ставали по обох краях колони. Вкоротці впав наказ до походу. Зараз за мостами чота змінила свій стрій, з чвіркової колони на фронтовий, ідучи в дворяді на цілу ширину вулиці. Позаду нас крокували мешканці Вінниці доволі довгими рядами.
Пройшовши ціле місто головною вулицею, похід розв'язався і ми доволі пізно вернулись до „Кримських казарм", де ми тоді стояли.
На другий день, себто 1-го вересня відбулася друга парада з участю поважної кількости населення, в якій наша частина також брала участь.
Ми прибули на площу Народного дому около 9-тої год. ранку. Застали там, як і попереднього дня, багато народу, а перед Народним домом стояв вівтар, де відправлявся Молебен. Після скінчення його, виступив з промовою наш комендант Вишколу сот. Балицький, промовляючи з коня. (Мав він прекрасного карого верхівця). Після нього промовляв ще якийсь представник міської влади та представник жидів.
В часі промов прибула на місце маніфестації якась військова частина, зараз по закінченні маніфестації відійшла.
Після промов відбувся вдруге похід через місто, в якому взяли участь крім обох військових частин, різні організації цивільної людности.
По обох боках вулиці стояло багато людей та приглядалися походові. Обі ці маніфестації мали радісний характер. Думаю, що вони виникли спонтанно без ніяких наказів, чи розпорядків. Вказує на це ця друга маніфестація, бо в тому часі Київ був вже в руках Денікіна, але населення про це ще нічого не знало.
Сьогодні важко пригадати собі всі подробиці цих святкувань та й тоді не на всі такі моменти зверталось належну увагу.
При тому варто ще пригадати, що між населенням міста Вінниці і частинами У.Г.А. не було ніяких непорозумінь, чи розходжень; не відчувалось ані тіні якоїсь нехоті одної сторони до другої. Вінниця, це доволі велике місто, а військова залога в силі одної чоти (коло 45 стрільців), як на воєнний час, була мікроскопічно мала. Одначе в місті не було в тому часі ніяких ексцесів чи непорядків.
Треба ще додати, що перед наступом на Київ всі інші стрільці, що перебували в Вишколі, пішли на фронт. У Вишколі залишилися тільки дуже невелика т. зв. „Булавна сотня", в якій було декілька людей від обозу, кілька ремісників: коваль, шевці, кравці, кухарі, а також лікар з двома санітарами та священик. Одначе ніхто з тих „вояків" не мав зброї і не виступав в військовій уніформі, дарма що всі вони були однаковими патріотами й діяли для спільної великої справи.

Бурштин

В. Сім’янців

Вже, коли добре розвиднилося, проїжджали ми дуже близько біля села, його ж назви не знаю, та, мабуть, і тоді не знав. Село це лежало вліво від напрямку нашого руху рівнобіжно з Дністром. З коминів хат уже, чи ще курилося.
Повз берега Дністра так багато садків, левад, лук, лісків і перелісків. А добре утримувані прибережні меліораційні канали протікали в берегах густо зарослих кучерявим верболозом, ділили терен на правильні чотирикутники, застелені килимами чистеньких лук, по яких безжурно і не спішачи, перекочувалася зелені аж сині хвилі одна за одною, ховаючись під верболозом.
Ранок був свіженький — від Дністра тягло холодком.
Матово-павутинний покров роси на траві розтинали сліди проїхавших вершників у зелено виблискуючі бинди.
Рідкі крісові постріли з берега Дністра м'якенько розпливалися , в пухнатих берегах і десь далеко на горбках відбивалися луною. Деньок обіцяв, та й був, гаряченький.
Переїхали якусь твердішу доріжку і я почув, що права передня підкова щось не теє. Скочив з коня. „Мудей" подав ніжку — підкова тріснула. Нова, недавно кований кінь. Таке мені ще не траплялося.
Зголосив начальству, а за мною і Гриць Українець, що і в нього щось з підковою. Дозволено було нам заїхати в село. Трохи відірване від села господарство якраз виявилося як кузня — ну, й щастя ж! |
У мене в торбах (кобурах) були резервові пригнені підкови так, що перековування не забрало багато часу. У „Мошка" Грицевого треба було тільки притягти вухналі. Поки коваль порався з кіньми, тітка винесла нам хліба й молока. Снідали ми біля воріт, стоячи так, щоб нам було видно, куди поїхали наші — і довга вулиця села. Далеченько по вулиці показалася колона піхоти, може з півсотні, і прямували сюди до нас. Тепер уже видно було, що то не наші. Я допитливо дивився на спокійного Гриця. А Гриць випитував тітку: скільки їх тут і в селі, куди їдуть і все отаке. Тітка розповідає, очевидно і не знаючи, хто ми. То, мовляв, зміна з берега. Ще за темня змінюються і це ті, що вночі були на березі, їдуть в село відпочивати.
Посідали на коней, подякували та й поїхали доганяти своїх. І тут уже з балачки з Грицем я довідався, що ми на большевицькому березі. Коли ж і як перебрили Дністер я не знав, я і Гриць не хотіли вірити. Я приєднався до сотні перед світом, а звечора був посланий до гарматчиків, і там, примостившись на якійсь скриньці з набоями, проспав „царство небесне".
По отих виблискуючих слідах зеленої потолоченої трави, а далі уже і по забитих ми пізнавали, де пройшли наші. Але як скоренько наші пересувались — дві години ми добре гнали коней, аж догнали. Тепер нас з Грицем спарували. Гриць прецікава людина. Колись при зустрічі з Червоними Гайдамаками — викликав на двобій між фронтом. І бився і переміг. Спокійний, хоробрий, розсудливий. Все у нього було по Гоголю — чи не самого Тараса Бульбу він грав. Все у Гриця виходило добре, тільки окаянні ріденькі, та ще й до того золотисті вусики, ніяк не хотіли рости, хоч смикав він ті хвостики денно і ніччю. Був сильний бльондин з блакитними очима. Але як входив у загрозу, очиці йому світили гартом криці. Гарний був Гриць, а його вороний, горбоносий „Мошко" — один з ліпших коней сотні (десь зачепився хтось з Мошкових предків з Карабахом).
Сотня лишалася на місці, а нам з Грицем наказ: проїхати вперед там якусь віддаль і донести, що бачили, чули і таке інше — розглянутися по терену.
Поїхали. В’їхали в ліс. Це вже по горбах. Старий ліс. Благодать Божа! Гриць розказує про свої лиси (чи не був він з Волині?). А обоє дихаємо на повні груди, холодок і пахощі лісу. Роздоріжжя. 3-права входить до нашої дороги простка з мало пакоченої дороги. Рішили – Гриць їде помаленьки вперед, а я, скоренько огляну простку. Не пройшло може і п'ять хвилин — на Грицевому відтинку стрілянина, що її ліс переспівав у десятках відгуків луною, на різні голоси: сполохав птахів і пригадав мені, що я не на прогулянці в лісі (та ж там було гарно), а воюю.
„Мудей" не звик до лісу і навіть тиша лісна, що все ж щось шепоче, полошила, видно, його. Ввесь напружений він ніби чекав, що ось щось вискочить, з цієї височенної „трави", що так щільно закривала йому розгляд. Стриг вухами, робив очима і бокував з одного берега до другого простки.
Спішу на „з'єднання сил" — вискакую на головну дорогу і — нічогісінько — тихо. Та й мені до дідька хто здався: Де Гриць?
їду, їду — помаленько. Розглядаюся на всі боки. Тихо в лісі! Сліди: Гриць їхав вперед, тепер багато слідів, видно тупцювались на місці отут, так багато слідів. Ну, а де Гриць? Аж он і Гриць — далеченько, їхав кроком Гриць. З’їхалися. Дивлюсь на Гриця — „що?", мовляв. Смика свої мишачі хвостики блискає очима...
Втекли, буденівці. Сім чоловік нарахував. Не кавалеристи. Я як вздрів їх, шаблю геть — „Слава!" — і вперед. А вони, падлюки, стріляють і навтікача. На не-кавалеристів огірчувався вусатий Гриць.
Тікали — виходить, знають, що наші тут. Їх небагато і нікого, видно, не мали за собою. Так міркували старшини після нашого звіту. І дістали ми нове завдання: спуститися по можливості найближче до Дністра, вибрати добре місце, щоб далеко було видно і слідкувати за тереном.
Між іншим, отакі, сказати б „очі" увесь час то повертались то від'їжджали від сотні. Наша сотня у той день була вартова і на ній лежали усякі полкові служби. І
Вибрали таке дуже гарне місце біля містечка через меліораційний канал, що протікав повз річки. У верболозах сховали коні. Луки рівнесенькі, що підходили майже до Дністра, давали широке поле для бачення, а з другого боку поля по горбках, що піднімалися невеликими схилами ген туди, де ми лишили сотню. Кругом видно — а ми сховані.
Витрусили всі кишені і скрутили одну убогу цигарку, що смерділа більше потерухою зі всяких решток, що набиваються в кутиках кишень. Тягли ту цигарку по черзі і пригадували ті добрі ґатунки цигарок, які колись траплялося курити. І
Стоїмо, оглядаємо, але тихо і ніде нічого. Селяни-ґазди не вийшли в поле, бо мали довголітній досвід з воєн, що перекотились через Дністер. Птаство і звірина теж рішилася оподаль бути від того, де вештається військо, і не встрявати в справу, до якої їм немає діла.
Мовляв, цур їм отим людям, хай без нас ламають собі ребра. А з того всього пусто і від безділля нудно. Уже думали, чи не скупатися, або хоч ноги побрьохати у водиці, що ліниво ворушила гілочками — зачепить, пограється і пустить, гілочка ніби обтріпає воду і знов зануриться.
Коні тупали час від часу, щоб відігнати надокучливу комаху.
Все вже з Грицем обдивились і до всього прислухались. Нудно, і на сон хилить.
„А, диви, скільки того!" — кличе мене Гриць. Від коней, куди я заліз, від нічого робити, і помагав коням ганяти всяку твар, що липла на них. „Є на що подивитись — багатенько!". — розглядали ми довгий ланцюг, що посувався по луках, рівнобіжно з Дністром, перебрівши поперечний канал — виринаючи якраз з верболозів. За якийсь час показалася друга лава. Соток чотири-п'ять сунулися в обох лавах.
На кого наступати, коли наші у них на крилі?
Так тихо і помалу повзли ті лави, що знову хоч лягай спати. Почулося у нас, як буває в таких випадках — от як би кулемет і т. д. І з тих балачок за хвилю і ми самі сміялися — „Якби!" І рішили, що з усіх „якби" було б найліпше, якби ми їх забрали в полон — тоді була б причина сміятися. Третя лава не показувалася. А за часок вони були вже так близько, що чути було, як передаються накази по лаві. І нам ще веселіше. Вирішили ми, що по п'ять набоїв зіпсуємо, вибираючи спершу отих, що трохи позаду від лави.
Що тих десять пострілів наробили? — за мент було по параді і все втопилося в траву.
І стрілянину підняли, та то ми вже були за горбком.
Уже далі нас з Грицем в той день нікуди не посилали — лишились ми в сотні.
Аж приїхали в містечко якесь. Майдан чималий. На майдані весь наш полк (чи були інші частини, не пригадую). Наказ від коней не відходити. Наші гармати б'ють до Дністра через наші голови. З майдану гарно видно місцевість аж до порослого деревами берега Дністра.
Дорога від містечка збігає до берега і обсаджена деревами.
На березі клекоче бій — густа крісова й кулеметна стрілянина. Видно, де кладуть набої наші гармати. Добре бачити, як по дорогах перескакують обози, чи що там, то показуючись то ховаючись за деревами.
Виходить такий прокладинець: з того боку Дністра наші, з цього — большевики, потім ми у них в запіллі, потім їхнє запілля за нами. Це в головному, а скільки, так би мовити, місцевих закруток, де протягом хвилини міняється, хто у кого в запіллі — така покручена нерозбериха.
Стоїть так розгорнутий лицем до Дністра. На правому фланзі штаб полку, потім перший курінь, потім наш, другий. Старші купками перед фронтом, ми, кожен у свого коня, перекидаємося зауваженнями, хто що побачив там на березі. Полк приготований до бою. Все вже посіріло, припорошене пилком, Це ж уже години — години на конях і нічого ані коням ані нам — тільки хлебчемо, як де дістанемось до неї. А ще тільки повернуло з полудня, до вечора ще далеченько.
Чомусь наш дивізіон (курінь) думав, що він на черзі у випадку потреби, йти перший вперед. Але чуємо, йде дивізіон перший вниз до Дністра і веде його сам полковник Дяченко. Ми лишаємось в резерві. Почалося, не голосне, з підтрушуванням, нарікання. І то нарікання чисто господарського порядку. Там внизу перебігали може тачани а може таки і „справжні обози". „На обози" казали „бач повів своїх, а якби піхота, напевно б не забулося, що наша черга". І не диво, ворожі обози тоді було — і коні і сідла, і набої, ну і якесь барахло. А барахло, то щось і для коней і для нас. Бо постачання майже не було ніякого. А було б більше правди, як би оце „майже" не було написано.
Не довго нарікали, повели і нас до Дністра і то швидким ходом. Назустріч нам: коні без їздців, їздці без коней, хто йшов сам, а кого вже і несли. А на березі не вщухало — фронт грав.
Проскакували якесь сільце. Несуть і полковника Дяченка. На якійсь драбині лежить полковник голічерева, а одна нога п'ятою догори.
Чув я власними вухами, що маємо „дякувати" першій сотні — казав полковник Дяченко. А потім розказували, що налетіли на кулемети і перша сотня „тицнулася" і пустила свого полковника на кулемет. Буває і таке, хоч перша сотня підбиралася з найхоробріших.
А ще й до кінця дня було далеко. Скупчилися знову ми після того в полі, між горбками, як би в долинці — сховані. І звідтіль мали ми вирушити на Бурштин. Стояли і чекали якогось гасла — чекали. А чекати і в „гарячому" часі неприємно, та й голоситься порожній шлунок. Одне тільки, добре, що жарти — це така „цілюща водиця". І треба щоб тільки в одному гуртку остось зачав, а вже все регочеться. А цього, дякувати Богові, у нашій сотні ніколи не бракувало — дотепу й сміху. Сердитим місця не було між нами. А як коли і жарти висихали, приходила пісня, а у неї уже кінця не було. Там тоді співати не можна було, тож смішили та реготались.
Заворушилось. Поручник Василь Ш. підібрав чоловік двадцять, щоб їхати в Бурштин. Попав і я в цей відділ. Не то розвідчики, не то зв'язок, не то авангард. З-за горбків спускаємося знову в долину Дністра. І знов луки перед нами розділені каналами та насипними дорогами, як ніби на греблях. Дороги обсаджені старими деревами — добре не криють нас.
Під'їжджаємо уже майже під самий Бурштин і бачимо як декілька тачанок з кулеметами, що тільки коні хватять ногами, вилітають проти нас спершу здавалося, але потім частина з них завернула назад до Бурштина, а частина втекла бічною дорогою, такою як і ми їхали, на греблі, вправо.
Під'їхавши до того роздоріжжя, пор. Ш. лишив мене на тому роздоріжжі, щоб бува ті тачанки не вернулися, з пару ще козаками. Але я випросив у нього, якщо тільки хто під'їде з підстаршини, передати цей пункт, а сам дожену його. Поручника В.Ш. любили в сотні, а я зокрема користувався у нього навіть дружбою — ми були з ним на ти. Над'їхав якраз Степан і, як не лаявся, але наказ поручника мусів виконати і лишився доглядати дороги.
Щоб уникнути обстрілу сотні, перекидались ми по відкритій місцевості меншими групами, які мали скупчуватися біля містечка.
Знайшов я пор. Ш. з відділом, який зріс уже в той час, може вдвоє. Збитою купою все ще стояло за двома першими хатами, чомусь порожніми, вліво від дороги, а вправо був парк. Знайшовши очима поручника, питаю:
„Чого це там збилися докупи і чого стоїмо?"
„Подивися за хату, он за той ріг (показував мені крайній ріг другої хати) коли ти такий цікавий" — з усмішкою відповів мені поручник Ш.
Я висунувся за хату. За хатами стояв високий пліт з колючим дротом, все порослий чимсь зеленим, і тягнув десь до села. А за ним видно було знов хати, садки. В плоті проти мене діра так, що тільки пролізе людина. Від діри в плоті і до хати стояли один за одним чоловік до десятка большевиків, далі за плотом густо один за одним теж стояли большевики і біля хати уже було їх видно дуже багато.
Атакувати, ясно, перешкоджував дротяний пліт. Та й стояло їх проти нас сотні.
Побачивши так близько большевиків, я навіть з веселою нотою в голосі вигукнув:
„Брасайтє аружіє, товаріщі!"
Що і зробили ті, що стояли по цей бік плоту, крім переднього, мабуть командира. Той не поклав, а підняв рушницю і з кількох кроків вистрілив. Кінь, як проколотий ґумовий бальончик, легко клався мені між ногами. Я зробивши тільки крок, переступивши через коня, був уже закритий рогом хати.
Тепер стріли тріщали прямо біля нас.
По нас не стріляли, а нас розстрілювали — з віддалі десяти-п'ятнадцяти кроків.
Все кинулось в парк через дорогу. Гриць Українець звільнив мені стремено, щоб я сідав за ним. Але тут же впала кобила „Маруся" під Шкетом, за Грицем сів Шкет.
Кобила „Маруся" найстарший кінь сотні, ще від самого заснування полку на весні 1911 року. У „Марусі" куля перебила ліву передню ногу нижче коліна.
В парк продиралися через може 5-6 метрів широкий пролом в плоті. Спрямувався і я туди — нас, піших, уже було більше. Туди ж скривалися і ті, що підходили за нами до Бурштина. Збилося у малого отвору багато коней і людей. А большевики ввесь цей час стріляють.
Тут уже був і Степан, якраз на коні перед плотом та пхав мені свій спис. При входженні в ліс, чи парк списи треба кидати. Ще й жартували, що поїду на списі, як колись малим хлопчиком на паличці.
Але хвилини були погані. Падали і коні і люди ще і в парку.
Большевики посунули за нами в парк, бо на дорогу їм відступ загородили наші, що ввесь гас підходили до містечка.
І аж тепер підійшов той полк, якого ми так довго чекали.
Думаю, за оцей якраз момент і вівся спір між полковником П. Дяченком та вже сьогодні покійним генералом К. Смовським на сторінках „Голосу Комбатанта".
Якийсь, не з нашої сотні, козак притримав мені коня з тих, які бігли без їздців. До того часу я відмовлявся сідати позаду когось.
За хвилину оббігли ми той парк і були на цьому нещасному місці і збирали ранених.
З кимсь ми підняли козака Пирога. (Я колись, раніше, помагав йому, як він був контужений камінням, що його розкинуло гарматне стрільно). Пиріг був ранений кулею у спину, що пройшла наскрізь, мав дві багнетні рани, одна в обличчя нижче ока і друга в живіт. Чоботи большевики зняли. Забрали ми Пирога і понесли до тієї хати, де
перед хвилиною був повний двір большевиків. Коли несли Пирога, подивився я на „Мудея" — ще дихав. Внесли Пирога в хату. І отут незабутня зворушлива хвилина. Стояло гарно прибране ліжко. Глянув я, з Пирога кров тече крізь шинель. Глянув на тітку.
„Скидайте, тітко, оце все з ліжка!"
Тітка аж наче злякано: „Ні, каже, кладіть так, як є".
Були в Бурштині якісь бараки для потерпівших в час війни — „американськими" їх називали. І з тих бараків привели лікаря і він оглянув ранених і Пирога. В сінях сказав мені лікар, що справа безнадійна. Смертельна рана багнетом в живіт, бо по ударі большевик повернув багнет і щось там порозривав. Там ми і лишили сл. п. Пирога. Коли прощалися, казав мені Пиріг, звідкіля він з Київщини та щоб передав рідні, де він і як помер. Лікар обіцяв забрати його до свого шпиталю. Повернувся до „Мудея". Уже добитий в ухо. Хотів хоч напоїти його перед смертю, та й того не зробив.
Тринадцять коней тільки одна сотня лишила на тому маленькому клаптикові дороги від хати до парку. Ранені чи вбиті козаки були з інших сотень. Ранений був в шию „Охрин" — кінь заступника командира полку сотн. Браже. Лютував і мстив за свого „Охрина" сот. Браже (так він висловлював назву свого коня, був він балтієць).
З большевиків, мабуть, таки ніхто з Бурштина не втік. На дорогу їх не пустили, з парку відігнали і мусіли вони відступати до наддністровських болот, відкіль їм вийти не дали. „Мудей" мій найліпший кінь, якого я мав в житті. Про нього хочу колись написати окремо спомин. Тепер же тільки: вперше був ранений під М'ястківкою осколком в ногу, вдруге списом в груди і третій, останній раз знов у груди, куля з нього не вийшла.
Був то чорний день для Чорного Полку, для нашої Третьої Сотні і для мене.

Січень 1962.

Робітничі курені УГА в Празі

МЕМУАРИСТИКА

Степан Куропась

10-тисячна бриґада Української Галицької Армії в Німецькім Ябліннім хвилювалася: На Україну вже дорога замкнена, бо прогрою скінчилась визвольна війна й члени кол. уряду ЗУНР здебільша переїхали до Польщі. Почалася масова дезерція стрільців. Українська Бриґада встановила два відділи жандармерії, один в Чеській Липі і другий в Младе Болєславі на те, щоб ловити втікачів, які мусіли через ті два вузлові залізничні пункти переїздити до Праги, щоб дістатися до польського консуляту й добувати від нього пашпорт на виїзд до Польщі чи інших країн. Хто був відважніший, їхав до Богуміна (Одерберґ) на Шлеську і там, як мав щастя, переходив границю „на чорно". Ще інші їхали до Гомонної на Підкарпаття і там через Межилаборці переходили до Лупкова, на польський бік. Ще інші, мудріші, ті, що не їхали до Польщі, а в світ-заочі, діставали чеські пашпорти, а були й такі, що користувалися ще українськими пашпортами з українського консуляту в Празі, який очолював зразу д-р Степан Смаль-Стоцький, а відтак майор Селезінка. Деякі приїхали на український пашпорт навіть до Америки.
Дезерцію годі було припинити, бо Бриґаді забракло програми. Спершу продовжувано військовий вишкіл, бо була надія вертатися зі зброєю на Україну. Йшов теж вишкіл на руханкових підстаршин, поштових урядників, ремісників і т. п. Але, як пропала надія їхати на Україну, стрільці рішили вертатись додому, бо життя в таборі було безнадійне. Судетські німці, здебільша фармери, не мали досить праці для себе, не було де заробити. Лише восени при зриванні овочів, головно сливок, яких там дуже багато, можна було дещо заробити на окремі видатки, бо, зрештою, табір інтернованої Бриґади давав регулярний харч і платню нарівні з чеським військом. На роботу в сливових садах, або при дорогах, обабіч яких вони обсаджені, ходили не раз високі військові старшини і зривали сливки. Часом не так ішло про заробіток, як про працю для праці. Життя в таборі стало нестерпно монотонним.
Спершу наші станиці жандармерії в згаданих двох містах мали успіх: всіх втікачів ловили і завертали до Бриґади, де їх карано 30-денним арештом. Втікачів-дезертирів легко було пізнати, бо вони, хоч були переодягнені по-цивільному, зраджували себе своєю несміливістю і своїм одягом, переробленим і пофарбованим начорно з військового однострою. З часом втікачі навчилися іншої штуки: висідали перед згаданими пунктами і всідали на одній стації за ними, а простір 22 кілометрів переходили пішки. Дійшло до того, що обі станиці жандармерії треба було стягнути. В додатку, за що було карати дезертирів? Це були молоді люди, хотіли жити повним життям, а табір не подавав ніякої надії на будь-яку зміну.
Крім цього, кревні стрільців і родина радили вертатися до краю, або їхати в інші країни на працю, залежно від того, де ті кревні чи знайомі мешкали. Місцеві німецькі дівчата теж мали своє жниво, бо любили роботящих молодих українців, які — зрештою — вже вивчили німецьку мову. Тому теж багато наших стрільців одружилися в селах Бемішдорф, Ляден, Цвікав і ін. Деякі фармерували, деякі, як ось два брати Михайлишини, стали експортерами шовку і замешкали в Райхенберґу і Габльонц. Одному з них я все писав листи до його дівчини і поміг до їхнього одруження.
Одружився теж отаман Чорний, що колись командував куренем в Гусакові, де разом зі своїм конем Кіркізом був пострахом не лише для чужих, але й своїх. Його кінь умів іти по сходах, і в селі Чижики, Самбірського повіту, як ми стояли на фільварку графа Аґожовича, вийшов аж на стрих, але назад не хотів сходити. Треба було різного підкупства, головно цукром, щоб привабити його вдолину. З'їв він тоді стільки цукру, що прийшлося кликати ветеринаря. Під час переправи нашої групи (підполк. Федоровича) через Дністер, цей кінь занурився у воду, скинув у воду отамана, який, бувши в тяжкій козацькій гуні, був би згинув, якби не вхопився хвоста коня. Отаман взяв собі за дружину дочку місцевого німця, власника тартаку. Вона довела до того, що він оголив козацькі вуси й „укультурнився", але й засіяла через це в його серці глибокий жаль. Я вже був в Празі, коли зустрів отамана, що йшов до наших казарм, переночувати в дорозі на Україну. Покинув дружину-німкеню. „Хай їй цур!" — заявив мені. Читав я згодом в „Літописі Червоної Калини", що от. Чорний вернувся до рідного Козятина і командував там повстанським загоном. Попав у засідку кінноти Котовського і загинув, відбиваючись ...
Ось на такому ґрунті непевности, безділля й духового розпряження постали робітничі курені. Покликано їх до життя на жадання команди Бриґади. Щоби дати стрільцям зайняття, волю і нове життя та протидіяти дезерції, команда звернулася до чехів за поміччю. І чехи радо дали її. І так почали з Німецького Яблонного (Дойч-Ґаблю) виїздити робітничі курені до Терезіна, Пардубиць, Пільзна, Будейозиць і Праги. До Праги виїхали два курені піхоти, один в травні 1920 р., а другий рік пізніше. Крім цього приїхала до Праги сотня кавалерії (одинока в таборі), яка спершу виїхала була на Мораву, а після короткого там перебування приїхала до Праги, де приміщено її в кавалерійських касарнях на Карліні. Назва „робітничий" не зовсім відповідала завданням куренів, бо вони виконували службу без зброї і не були чорноробами. Вони обслуговували стрільниці, магазини, склади амуніції і умундуровання. До Праги приходили тоді величезні вантажі військового майна, яке зібрали альянти у Франції, і яке окрема комісія ділила між новопосталих союзників, держав Малої Антанти, себто тодішнього ще Королівства сербів, хорватів і словінців, Румунії і Чехословаччини. Навіть французька військова місія генерала Пелє, яка реорганізувала чехословацьку армію, дістала приділ українських стрільців. Там працювали стрільці, з яких проте один швидко потім утік, а двох звільнено — не з їхньої вини, а з вини примх французів.
Командирами трьох сотень куреня пор. Свереди, що нараховував 500 людей, були чет. Андрій Палій (померлий в Канаді директор „Маслосоюзу" у Львові), чет. Савула і хор. Макар (лісовий інженер). Чет. Савула мав згодом у Празі свою книгарню на Кардовім Наместі. Команда куреня містилася в касарнях 28-го полку піхоти („Пражске деті") на Вршовіцах. Там теж стояла перша сотня чет. Андрія Палія, а її завданням було вивантажувати сибірський леґіон ген. Сирового, що вертався додому. В тих касарнях демобілізували леґіонерів і відсилали чимскорше додому, бо вони були дуже неслухняним елементом, поводилися як професійні герої і бунтувалися проти правил суворого військового життя в касарнях. Одна чота другої сотні стояла в касарнях Їжіго з Подєбрад в самому середмісті Праги, недалеко Прашної Брами. Працювали там в магазинах. Дальші чоти були в Матоле, Кобилісіх, де була найбільша стрільниця піхоти, в касарнях Стефаніка на Сміловє, в касарнях на Карліне, на Градчанах, в Шарці, а одна чота забрила аж до Брандиса над Лабою, де колись Франц Йосиф їздив на лови в державних лісах. Моїм завданням було виплачувати стрільцям платню. Тому я їздив по всіх тих касарнях або ходив пішки і робив виплати та збирав нарікання і побажання. Чого нас тут держать? Нам тут добре, чехи дають добрий харч, уніформу і гроші, але що ми маємо робити вечорами? І який цьому кінець? На всі такі питання я не міг відповісти, не мав відповіді й курінний командант. Почалася знову дезерція. Знайомства з чеськими дівчатами проріджували наші ряди. Старшини брали безплатні відпустки і ставали студентами університету. А що мали робити підстаршини і стрільці? Коли я теж покинув робітничий курінь і став студентом політехніки, я намовив управу студентського гуртка аґрономів, якого став головою, зорганізувати для стрільців зимові господарські курси. Такі курси відбувалися на Карліне в окремій залі офіцерської харчівні. Викладали такі студенти, що теж були колись в армії: Степан Савка, Т. Паславський, В. Созанський, Яр. Фільц, М. Галабурда. Я викладав фізику, але тому, що стрільці не розуміли цього слова, я назвав цей предмет „Сили природи". В обсяг цього предмету входили метеорологія, кліматологія, атмосферичні опади і т. п.
Після закінчення курсів стрільці хотіли дальше студіювати, так їм подобалася наука. Мені вдалося примістити одного студента в молочарській школі в Угерскім Гродіштє на Моравії, а одного я з трудом перевів до школи лісових гайових в Беровні. Інші не мали щастя або мали замало освіти. Цей лісовий гайовий Гриць Ґурлів, родом з Синевідська Вижнього скінчив державну школу гайових з відзначенням. Вернувся на Західню Україну і відвідав мій дім в часі, як я був в польській армії. Я його отже не бачив. Але яке було моє здивування, як я дістав від нього листа з світлиною та адресою: Уральська область, округ Утінський. Перейшов він начорно границю до Совєтів в часі т. зв. українізації. Був зразу лісовим службовцем в Царицині (Сталінграді), відтак на Уралі.
І так поволі розлізлися два курені українського війська в Празі. Добра половина не вернулась більше в Україну, а збагатила кого іншого. Не залишилося по тих останках Бриґади з Німецького Яблінного жадного знаку і спомину. Може мій спомин спонукає ще декого писати про гой сумний період — епілог воєнної прогри.

Сірожупанники

Хор. інж. Павло Дубрівний

Перша Стрілецько-Козацька Дивізія*)

                         Воєнна завірюха 1914-го року захопила чималу політичну еміґрацію з України в різних державах Західньої Европи, як також на землях Західньої України, тоді в межах Австро-Угорщини. В той час перебували у Львові політичні емігранти: Андрій Жук, Володимир Дорошенко, Михайло Гаврилко — всі з Полтавщини, а також Дмитро Донцов, Микола Залізняк і інші. Цей гурток, хоч і брав під увагу величезні царські збройні сили, проте був свідомий того, що це колос на глиняних ногах. Раховано, що під натиском центральних держав Росія розпадеться і визволяться різнонаціональні країни, в тому числі й Україна. Для поширення ідеї самостійности України серед ворожих і невтральних держав засновано 4 серпня 1914 року Союз Визволення України у Львові.

                        Після першого переможного наступу російської армії на західньо-українські землі СВУ свою діяльність переніс до Відня. Тут до творчої праці включились еміґранти : Олександер Скоропис-Йолтуховський, Маріян Меленевський, Любарський-Письменний, Вячеслав Козловський, Євген Голіцинський, Іполіт Бочковський. СВУ у Відні звернувся з закликом до співпраці до всього свідомого українського загалу і на той його заклик відгукнулися різні громадсько-політичні діячі, письменники, гімназійні вчителі, професори університету з усіх українських земель, що були в межах Австро-Угорщини. Між ними були такі загальновідомі вчені й письменники, як д-р Степан Смаль-Стоцький, д-р Василь Сімович, Богдан Лепкий, д-р Зенон Кузеля і багато інших. Словом, СВУ мав до диспозиції кадр працівників високоінтелектуальний, громадсько-активний і відданий ідеї самостійної України. СВУ повів інтенсивну інформаційно-пропаґандивну працю друкованим словом аж в 11-ох мовах та для безпосереднього зв'язку з урядами вислано спеціяльних представників до різних держав. Все це речі, відомі з історії Союзу Визволення України, першорядної і надзвичайно метушливої та активної організації, яка поставила ясну державну українську концепцію з опертям на центральні держави та з рахунком на розбиття ними царської Росії.

                       Нас цікавить тут та робота СВУ, яка була поведена між полоненими українцями, які масово попали до австрійського й німецького полону. Здебільша це був елемент навпівграмотний, малосвідомий та заляканий. СВУ поставив за мету з „малороса", „православного", „крестьянина" чи „русского" зробити національносвідомого українця. Для цього заходами СВУ зорганізовано спеціяльний табір полонених українців у Фрайштадті біля Лінцу в Горішній Австрії. В таборі перебувало кілька тисяч полонених з різних закутин України. Над цим дійсно сирим людським матеріялом приступили до праці такі діячі культури з Галичини й Буковини, як Микола Гаврилко, Микола Голубець і д-р Василь Сімович. Надзвичайно важка була їхня праця. Серед полонених були національно-свідомі одиниці, як ось артист трупи Миколи Садовського Данько Щербина, вчителі Іван Лазько з Катеринославщини і Юрко Мочульський з Херсонщини, студент агрономії Київської політехніки Володимир Степанович із Волині та інші, які спершу ставились до акції СВУ з недовір'ям, вбачаючи в ній австрійську й німецьку інтриґу. Але послідовна, вперта й завзята праця відпоручників СВУ з часом розвіяла те недовір'я і тоді прибрала ще ширший розмах. Вже в грудні з відпоручників СВУ організується Просвітній Відділ з д-ром Василем Сімовичем на чолі. До співпраці з Просвітнім Відділом приступило понад ЗО осіб національно - свідомого елементу з-посеред полонених. Були це здебільша народні вчителі, агрономи, кооператори і студенти вищих шкіл. Вони створили Суспільно-Просвітній Гурток. Ця організація дала почин до заснування низки статутових Товариств, що діяли за зразками статутів галицьких організацій, а саме: 1) Т-во „Просвіти" ім. Михайла Драгоманова, яке влаштовувало курси для неграмотних, українознавства, німецької мови, кооперації, сільського господарства, суспільних наук і ін. 2) Видавниче Т-во ім. Івана Франка, що видавало тижневик „Розвага" і низку популярних брошур з українською тематикою. Т-во ставило собі за мету виховати робітників пера, 3) Драматичне Т-во ім. Івана Котляревського, що ставило побутові та історичні п'єси. 4) Музично-співоче Т-во ім Михайла Вербицького. 5) Етнографічне Т-во ім. Володимира Гнатюка. 6) Фотографічне Т-во „Світло", що виготовило велику кількість діяпозитивів з історії України, географії, природознавства й інших наук — для влегшення викладів на курсах. 7) Кооперативна Спілка „Власна Поміч" задля практичного навчання майбутніх кооператорів на рідних землях.
Врешті 14 липня 1917 року постало руханково-спортове Товариство „Січ" імени гетьмана Петра Дорошенка, що й стало підставою для формування 1-ої Стрілецько-Козацької Дивізії (Сірожупанників). На установчих зборах вписалось до „Січі" коло 300 осіб національно-свідомого елементу. Січовики під проводом свого енергійного і працьовитого голови Миколи Лозовика, з фаху вчителя гімназії з Київщини (якого НКВД в Лук’янівській тюрмі у Києві розстріляло у 1921 р.) всебічно приготовлялись як з національно-громадського, так і з військового боку, щоб стати добірним українським військом. 9 лютого 1918 р. Україна підписала в Бересті-Литовськім мир з Німеччиною і Австро-Угорщиною. Мрії січовиків стали дійсністю. Військове міністерство УНР звернулось з закликом до січовиків до активної збройної боротьби з ворогами України. 21 лютого 1918 р. Т-во „Січ" самоліквідувалось, зате колишні січовики вибрали Бойову Управу з 5 членів, а самі добровільно влилися в ряди Першого Куреня Оборони Рідного Краю.

                          25-го лютого 1918 р. з табору полонених українських старшин в Йозефштадті прибуло до Фрайштадту 5 старшин на чолі з капітаном Петром Ганжою, щоб перебрати команду куреня. А 28 лютого курінь в складі 5 старшин (кап. П. Ганжі і хорунжих: Сича, Сергієвського, Байка і Мухальчука) і 900 козаків виїхав до Володимира-Волинського на формування. Під час переїзду через Відень курінь зустріли і вітали на двірці: почесна чота УСС під командою Дмитра Катамая, від Парляментарної Репрезентації генерал Захар Павлюх і адмірал Ярослав Окуневський, від СВУ І. Мороз та пані, які передали квіти старшинам, а козаків частували кавою та цигарками. Це привітання надзвичайно добре вплинуло на психіку козацтва і піднесло його на дусі після важкого полону. При переїзді через Львів від тамошнього українського громадянства вітав курінь д-р Льонгин Цегельський. 6 березня 1918 р. курінь прибув до Володимира-Волинського. На двірці ждали вже з привітаннями старшини, які раніше приїхали туди з табору в Йозефштадті, на чолі з підполковником ген. штабу Іваном Перликом. Курінь розмістився в колишніх касарнях козацького Донського полку, які були дуже знищені. Спочатку харчування козаків було незадовільне. А приділений зі штабу Австро-Угорської армії капітан Добжанський, поляк, який мав допомагати в формуванні, цю акцію де тільки міг, саботував. Так виглядали перші кроки формування дивізії.

                         9-го березня 1918 р. приїхав до дивізії капітан австр. генерального штабу Кватерник. Справа формування дивізії дістала міцний фундамент і повний розмах. Капітан Кватерник — хорват, володів поправно російською мовою, а українську розумів, з стремліннями українців був обізнаний. З ним прибув і сот. УСС Іван Коссак, як його адьютант і дорадник. Кап. Кватерник сам працював день і ніч і примушував до цього своїх співробітників — старшин українців. Він все казав: „Хочете своєї держави і здисциплінованого війська — будете мати так, як будете працювати..."

                       З табору Фрайштадт почали систематично прибувати нові транспорти козацтва, а з Йозефштадту потрібна кількість старшинського командного складу. 23 квітня 1918 року був уже сформований полк 3-охкурінного складу. Командиром полку був призначений сот. Петро Ганжа. Приступлено до формування наступного полку. В проекті було сформувати дивізію: 4 полки 3-охкурінного складу, гарматний дивізіон, кінну і технічну сотню, обоз, шпиталь, хлібопекарню та допоміжні майстерні.

                        Рівночасно з кап. Кватерником зі штабу австро-угорської армії прибули до дивізії старшини і підстаршини в ролі інструкторів. Були це переважно українці, як от: сот. Мирон Луцький, сот. Стельмах, сот. Слюсарчук, пор. Михайло Хроновят, четар Ковалів, четар Дубик, хор. Гринишин, військовий лікар Воронич і ін. Відносини між наддніпрянцями й галичанами в ці часи були якнайкращі. Всіх об'єднувала спільна мета — відродження самостійної Української Держави.

                         Почалася інтенсивна організаційна праця. Вироблялись військові правильники, інструкції, військова термінологія, а за підставу бралось все те, що було прийнято в УСС. Спеціяльна комісія виробила уніформу — сірі короткі жупани, з відзнаками колоска пшениці, що символізував багатство України на збіжжя. Срібні металеві колоски — один, два три були відзнаками підстаршин, а золоті для старшин. Отаманна старшина мала на австрійський лад срібні підстави під золотими колосками, а генерали такі ж підстави, а на них золоті булави — одну, дві чи три. Кватерник дбав, щоб дивізія мала свої власні сурмові сиґнали і марші. Український композитор Ярославенко (Вінцковський), довідавшись про формування дивізії, прислав кілька маршів власної композиції. Дбаючи про належне устаткування дивізії потрібним матеріялом, Кватерник мав перешкоди і затримки. Коли ж він дошукувався причин, то він знаходив завжди — польський саботаж.

                      12-го травня 1918 р. 1-ий Стріл.-Козацький полк розгорнувся в 1-шу Стрілецько-Козацьку Дивізію в складі 4-ох полків піхоти, гарматного полку, інженерної сотні та кінного дивізіону. Піший полк мав 3 курені 4-охсотенного складу й кулеметну сотню. Крім того були сформовані: обоз, шпиталь, хлібопекарня та допоміжні майстерні. Командиром дивізії призначено підполк. ген. штабу Івана Перлика, начальником штабу став сам кап. австр. ген. штабу Кватерник, а паралельно з українського боку призначено сот. Пилипенка, адьютантами штабу були призначені сот.УСС Іван Коссак, підпор. Микола Бутович і хорунжий Горбик.
Командиром 1-го полку залишився далі сот. Петро Ганжа, на командира 2-га полку було призначено підполк. Тимошенка, 3-го полку сот. Яковленка і 4-го полку сот. Ткаченка.
Ввесь старшинський командний склад — це були колишні полонені, які перейшли національно-освідомну школу в таборі Йозефштадт завдяки СВУ у Відні. Між свідомим українським громадянством Володимира-Волинського й дивізією був живий контакт. Ідейно близько до дивізії стояла праця української народної школи, що зорганізували УСС для місцевого населення. Управителькою школи була Северина Сидорович, а учительками були панни Ліщинська і Цецилія Волянська (замужня Ґардецька) і місцева волинячка Люба Маслій. Відомий український громадський діяч, пізніший редактор „Свободи" д-р Лука Мишуґа, який в той час був приділений до місцевої австрійської командантури, був у постійному зв'язку з дивізією.
Старшинство і козацтво працювали з великою посвятою, підготовляючи себе до збройної боротьби з ворогами батьківщини. Тим часом революційні події в Україні розвивалися швидким темпом. В квітні стався гетьманський переворот. Для дивізії ця подія мала далекосяжні наслідки. У висліді перевороту гетьманський уряд призначив новий вищий командний склад дивізії, відсовуючи попередній. На командира дивізії прибув із Києва ген.-хор. Сокира-Яхонтів, на його помічника полк. Пещанський, на командира 1-го полку полк. Галятовський, 3-го полку полковник Троянів, 4-го полку полк. Гудима, а командиром 2-го полку призначено підполк. Івана Перлика. Начальником штабу залишився сот. Пилипенко. В цей же час прибув до дивізії душпастир отець Іван Теодорович (пізнішній митрополит Іоан Укр. Прав. Церкви в США). Одночасно з прибуттям нового командного складу прибула й спеціяльна комісія для перебрання дивізії від австро-угорського уряду. Ця передача відбулась з великою парадою, на яку прибув командуючий австро-угор. 4-ою армією ген. Гойдінґер зі своїм штабом. Він говорив дуже похвально про вигляд, дисципліну і військову підготову дивізії.

                      Після паради відбулась присяга на вірність Гетьманові. Були окремі одиниці, які не погоджувались присягати Гетьманові, лише Україні, проте присяга відбулася, дарма що дехто не повторював слів „... і вірно служити Ясновельможному Пану Гетьманові..." Взагалі ж, серед козацтва була спільна думка — виконати свій обов'язок супроти України, незалежно від того, чи це буде республіканський, чи гетьманський уряд.

                      Але новий командний склад швидко дав себе пізнати з неґативної сторони. Замість зміцнювати дисципліну козацтва новоприслані старшини поводились так, що дисципліна почала занепадати й почався розклад. Погане враження зробило відсунення попереднього командира дивізії, підполк. І. Перлика. Полковим командантом був дуже коротко, бо несподівано, тайно, вночі перевезено його кудись до якоїсь лікарні та оповіщено про це на другий день дивізії, ніби підполк. І. Перлик нервово захворів. Сам ген. Сокира-Яхонтів замішувався інколи між козаків — подалі від старшин — і ширив виразно дефетистичні настрої, мовляв ситуація безнадійна і краще спасатися, хто куди може. Козацтво почало сильно хвилюватися. Пішли слухи, що національно-свідомих козаків будуть завертати до полону. Внаслідку — козаки почали втікати. Ця втеча набрала масового характеру. Одного дня втекло кількасот козаків. Це був великий удар для дивізії, бо втекло багато гарного національно-свідомого елементу.

                     Після переїзду дивізії з Володимира Волинського на Чернігівщину, ген. Сокира-Яхонтів був відсунений від командування і на його місце прийшов інший командир, але Сокира-Яхонтів зробив свою роботу для большевиків. Згодом виявилось, що він був вже тоді большевицьким аґентом-шпигуном, бо на цій роботі арештували його поляки у Варшаві, він сидів у в'язниці і був виміняний за польського шпигуна, арештованого большевиками.
Командири полків 1-го і 3-го Троянів і Галятовський — типічні старорежимні полковники, були частенько п'яні. Командир 4-го полку полк. Гудима тримався стримано і якось невтрально, займаючи вичікуючу позицію. Ось такий вищий командний склад прибув до дивізії за Гетьмана з Києва. А прислав їх помічник начальника українського генерального штабу генерал Какурін, що пізніше, після упадку Гетьманату, був одним із головних організаторів російсько-большевицької академії генерального штабу.

                    В серпні 1918 р. дивізія переїхала з Володимира-Волинського на Чернігівщину. Останній їхав 4-ий полк, який на бажання Гетьмана був у Києві вивантажений і на майдані Катериненської вулиці відбулася велика парада. Біля 11-ої год. ранку на майдані вишикувались частини дивізії, куди прибули: Гетьман П. Скоропадський, головнокомандуючий німецькими військами в Україні ген. фон Кірбах, начальник його штабу ген. Ґренер, німецький посол барон фон Мум, австро-угор.посол граф Форґач і ін.

                    Вигляд дивізії, її дисциплінованість Гетьманові заімпонували. В своїй промові до вояцтва дивізії він приобіцяв поруч із Сердюками зробити з Сірожупанників національну ґвардію.

                     Тим часом ворожий українській державності елемент почав дивізію поступово руйнувати. Діяла тут дуже впливова рука. Була вона в генеральному штабі. В першій мірі це був безперечно ген. Какурін — права рука начальника українського генерального штабу.
До розташованих частин дивізії на Чернігівщині на кордонах Московщини посипались розпорядки і накази з Києва в справі демобілізації старшин і козаків. Внаслідку, з початком листопада 1918 р. дивізія, що числила 15 тисяч вояцтва, мала коло 800 осіб. Але грамота Гетьмана про федерацію з Росією знову змінила хід подій. Вночі з 17 на 18 листопада 1918 року стався переворот. Сірожупанники відразу прилучилися до повстання і визнали владу Директорії Української Народної Республіки.

                      В рядах Армії УНР Сірожупанники ввесь час активно зі зброєю в руках провадять боротьбу з большевиками, поляками і білогвардійцями. З трикутника смерти Армії УНР Старо-Констянтинова-Острополя і Любара 6 грудня 1918 року недобитки Сірожупанників у складі полків 10 і 11 Волинської дивізії під проводом ген. Олександра Загродського вирушили в Зимовий похід, з якого повернулись в травні 1919 р. і далі брали участь у визвольній війні аж до часу інтернування Армії УНР польським урядом.


Джерельний матеріал:
1. Архів Союзу Визволення України у Відні за роки 1914-1918.
2. Вістник політики, літератури і життя, Відень, за роки 1914-1918.(Орган СВУ у Відні).
3. „Розвага" таборовий тижневик, Фрайштадт за 1915-1918 роки.(Орган полонених українців у таборі Фрайштадт).
4. „За Державність" збірник ч.1, стаття підполк. Василя Проходи:„Сірожупанники" і ч. 9, стаття сот.М. Бутовича: „Зі споминів сірожупанника". Варшава.
5. Манускрипти до книги „Фрайштадтська Республіка" авторів: сот.Миколи Бутовича, полк.Йосипа Мандзенка, підполк. Василя Проходи і хорунжого Павла Дубрівного. Філядельфія.


____________________________
*) Офіційна назва Сірожупанників була: „Перша Стрілецько-козацька Дивізія". Назва ж „сірожупанники", або „сірі", цілком народна. Офіційна назва „Сіра дивізія" була закріплена наказом Головної Команди Військ УНР 2 липня 1919 р., ч. 98. Цим же наказом 4-та Холмська дивізія була перейменована на 4-ту дивізію „Сірожупанників".

Гітлер не знав нічого про Українську Дивізію

У німецькому ілюстрованому журналі „Дер Шпіґель" з Гамбурґу, у числі 40 з 3 жовтня 1962 р., появились у статті „Пістоля — це чейже дурничка" — витяги з протоколів так званих обмірковувань ситуації у Головній кватирі Гітлера. Редакція названого журналу додає від себе пояснення, що під час останньої світової війни Гітлер казав двічі денно складати собі звідомлення про воєнну ситуацію — вполудне і вечором, без уваги на те, чи кожночасна Головна кватира знаходилась в Східній Прусії, в Україні, на Берґгофі в Альпах чи в Берліні. У цих полудневих розглядах брали участь не тільки військовики, але й високі урядовці міністерства закордонних справ, міністерства зброєння і партійного апарату. Пізнім літом 1942 р. Гітлер казав стенографічно записувати ті його наради і таким чином від 12 вересня 1942 до 22 квітня 1945 постав величенький документ із 103.000 листків. Ті протоколи перевезено безпосередньо перед остаточною воєнною катастрофою Німеччини до Берхтесґадену і там з наказу воєнного історика, генерала Шарфа, спалено їх. Коли прийшли туди американці, то коло 1.500 пошкоджених вогнем карток отих протоколів врятовано. „Інститут для сучасної історії" оприлюднив фраґменти з отих протоколів окремою книжкою. „Дер Шпіґель" передрукував з отієї книжки*) кілька таких протоколів, при чому для нас, українців, надзвичайно цікавий „вечірній" протокол з 23 березня 1945 р. Передаємо його в цілості в перекладі:
„ФЮРЕР: Невідомо, що тут діється довкола. На моє здивування чую тепер уперше, що раптом виринає якась українська СС-дивізія. Про ту українську СС-дивізію я взагалі нічого не знав.
СС-ШТУРМБАНФЮРЕР ҐЕЛЕР (адьютант зв'язкового старшини для збройних сил СС): Вона існує вже від дуже довгого часу.
ФЮРЕР: Але в наших розмовах про неї не згадувано. Чи може хтось пригадує собі?
ҐЕЛЕР: Ні, я не пригадую собі.
ФЮРЕР: Можливо, що колись, довгий час тому, доповідали мені про це, — я не знаю. Як велика та українська дивізія ?
ҐЕЛЕР: Я це перевірю.
ФЮРЕР: Або з'єднання певне, або воно не є певне. Я не в силі формувати тепер ніяких з'єднань в Німеччині, бо не маю зброї. Це повна дурниця, коли маю давати зброю українській дивізії, яка не є цілком певна. Тоді краще відібрати їм зброю і поставити німецьку дивізію. Бо приймаю, що тамта дивізія знаменито узброєна, так добре, як, мабуть, не є ті німецькі дивізії, що їх тепер ставимо на ноги.
ГЕНЕРАЛ БУРҐДОРФ (головний адьютант вермахту при Фюрері): Так само стоїть справа з латишською 20-ою. Вона саме тепер на півдні розлітається.
ОБЕРСТЛЕЙТЕНАНТ ДЕ МЕЗІЄР (тоді в операційному відділі Головної кватири): Латишська (дивізія) воює тепер нагорі в Курляндії, і то добре. На півдні була естонська.
БУРҐДОРФ: Так, естонська негайно зникла. Треба собі, зрештою, з'ясувати це психологічно. Трохи забагато вимагається від тих людей.
ФЮРЕР: За що, властиво, вони мають воювати? Від своєї батьківщини вони далеко.
БУРҐДОРФ: Коли вже серед нас знаходиться ціла маса малодухів, то справді годі вимагати чогось від тих людей.
ФЮРЕР: Треба тепер цілком виразно ствердити, що взагалі є ще з отих чужинецьких формацій. Наприклад, дивізія Власова — або вона до чогось годиться, або нікуди не годиться. Є тільки ці дві можливості. Якщо вона щось вартна, то треба її вважати за повновартну дивізію. Коли ж вона нічого не вартна, то це ідіотизм узброювати 10.000 або 11.000 осіб, під час коли не можу творити німецької дивізії, бо не маю для неї зброї. Тоді краще волію німецьку дивізію, формую її і даю їй повне узброєння.
ОБЕРСТЛЕЙТЕНАНТ БОРҐМАН (адьютант війська при Фюрері): Індійський леґіон.
ФЮРЕР: Індійський леґіон — це дотеп. Існують індійці, які не вміють вбити миші й дадуть себе самих радше з'їсти. Вони особливо не вб'ють ні одного англійця. Якраз таких людей ставити проти англійців — вважаю за повну глупоту. Чому, зрештою, індійці мають хоробріше боротися у нас, аніж боролися під проводом Бозе в самій Індії! Вони ж поставили в Бірмі індійські з'єднання під проводом Бозе, щоб визволити Індію від англійців. їх перебито там, як овечу шкіру. То чого ж вони мають бути хоробрішими у нас? Думаю, що коли б індійців ужити для кручення молитовних вітряків або до чогось подібного, то вони були б найбільш невтомними вояками у світі. Але смішно виставляти їх до дійсної кривавої боротьби.
Це взагалі все нісенітниця. Коли хтось має надмір зброї, то може дозволити собі на подібні жарти з пропаґандивних мотивів. Але коли нема ніякої надвишки у зброї, то подібні пропаґандивні жарти є просто безвідповідальністю. Як взагалі виглядає справа з галицькою дивізією, чи вона ідентична з дивізією українською?
БОРҐМАН: Не можу про це нічого сказати.
ФЮРЕР: Постійно щось натикається на галицьку дивізію. Чи вона тотожня з українською? Бо коли вона складається з австрійських русинів (в ориґіналі „рутенен") то не слід зробити ніщо інше, як тільки негайно відібрати їй зброю. Австрійські русини були пацифістами. Вони були вівцями, а не вовками".

**
На цьому кінчається той протокол наради в Головній кватирі Гітлера 23 березня 1945 року. Виявляється, що Гітлер щойно наприкінці березня 1945 р. почув про існування 1 Української Дивізії, а якщо й чув раніше, то воно не дійшло до його свідомости. Про бій і прорив під Бродами з липня попереднього року він нічого не знав, не знав чи Дивізія „Галичина" тотожня з „Українською" та з найбільшим легковаженням говорив про галицьких українців, як нездатних до вояцького діла, не мавши поняття про леґіон Усусусів, українсько-польську війну, про Українську Галицьку Армію, про жертви, що їх здебільша галицькі українці склали під згаданими Бродами! Він, як австрієць, не знав навіть, що в австрійській армії галицькі українці мали першорядних вояків. Отой короткий протокол є якнайяскравішим документом про повну неграмотність „фюрера" в українських справах, яку він і доказав своєю політикою в Україні, яка насправді стала одною з найголовніших причин його воєнної катастрофи. З відповіді його адьютанта Борґмана, який теж „не мав нічого сказати", чи „Галицька" дивізія тотожня з „Українською" — виходить, що і поза Гітлером панувало в його Головній кватирі та у командуванні Вермахту — безголов'я.
Наслідком тієї наради був наказ про складення Дивізією зброї, який дивізійні частини досягнув був у розгарі протитітовських боїв у Словенії на північ від Любляни. Зброю тоді повернено аж на інтервенцію, що тут річ іде про загрожений партизанами терен. Зрештою, до тижня Дивізію кинуто під Фельдбах-Ґляйхенберґ латати прорваний фронт. Треба пам'ятати, що справа не в неграмотності одної божевільної людини, але куди ширшого кола тих, що стояли біля Гітлера. Цікаво, що такого наказу (і недовір'я) не було супроти власовців, які, до речі, під Прагою звернулися якраз проти німців, допомагаючи чеським повстанцям і совєтській армії. Але „богочоловічому" росіянинові того теперішні німці вже не пам'ятають ...

_______________________________________
*) "Hitlers Lagebesprechungen". Die Protokollfragmente seiner militaerishen Konferenzen 1942-1945".Herausgegeben von Helmut Heiber; Deutche Verlagsanstalt, Stuttgart; 1962; 971 Seiten, 96 Mark.

Січово-стрілецькі формації в українських арміях

Михайло Курах

(Інформаційний нарис)

Цю статтю, несподівано померлий Автор, ви-
датний старшина і громадянин, переслав ре-
дакції нашого журналу накоротко перед своєю
смертю. Ред.

І.

Цей короткий нарис присвячую тим нашим публіцистам, мемуаристам, які досі не завдали собі труду прочитати дещо з історії січового стрілецтва і внаслідок того виписують різні небилиці, які вносять багато баламутства в історіографію наших визвольних змагань. До історії січово-стрілецьких формацій вже існує у нас велика джерельна література, з якої можна дізнатись про те, як творились ці формації, їх ґенезу та організаційний розвиток, яку ролю відіграли вони в добі наших визвольних змагань. Замість переглянути цю літературу, познайомитись з нею, а вже відтак писати на січово-стрілецькі теми, деякі наші публіцисти й мемуаристи, а за ними й історики нашої доби, легковажать ці джерельні матеріяли й інколи виписують таке, що нам, колишнім членам січово-стрілецьких формацій, стає дивно, навіщо писати речі, які основно затемнюють історичне тло та розминаються з правдою. Не можна дивуватись мемуаристам, типу Монкевича, але треба дивуватись старшинам, які займали командні становища в наших військових формаціях. Щоб не бути голословним наведу деякі конкретні приклади, поки перейду до самої основної теми — інформації про січово-стрілецькі формації в українських арміях.
Загально відомий діяч і автор цікавих споминів з доби наших визвольних змагань — Віктор Андрієвський — у ІІ-ій частині тих споминів, описуючи похорони Січових Стрільців, що впали в боях під Мотовилівкою і в наступі на Київ під час повстання проти гетьмана Павла Скоропадського, пише таке: — „Софійська площа поволи починає заповнюватися народом. Перші прибувають кавалерійські групи галичан ... Незабаром цілу периферію займають війська різного роду зброї, знов аж до тяжкої артилерії включно. На цей раз крім галицьких ясно-сірих плащів (підкреслення моє, М. К.) видніються і наші наддніпрянські рижувато-сірі шинелі" ¹). Якщо автор дійсно був свідком тієї маніфестації на Софійській площі, то виникає питання, де ж він бачив тих галичан в „ясно-сірих плащах", коли їх в тому часі не було у Києві? Галицькі частини прибули до Києва щойно в дні 30-го серпня 1919 року, коли група ген. Кравса прогнала частини Червоної Армії і зайняла столицю України. Але і тоді ці галицькі частини не були одіті в „ясно-сірі плащі", бо це діялось в погідні дні серпня 1919 року і не було потреби надівати плащі. То правда, що Галицька Українська Армія мала уніформи з австрійського сукна; вони були кольору темно-сірого, а не ясно-сірого ... Ясно-сірий колір плащів та мундуру мала австрійська армія з початком війни в 1914 році, але вже на протязі 1915 року той колір став заникати, бо виявився непрактичним і зрештою ці запаси обмундурування вичерпались, нове обмундурування мало колір темно-сірий, і так воно було аж до закінчення війни, тобто до розвалу Австро-угорської монархії. Щодо маніфестаційної паради, яка відбулася у зв'язку з похоронами Січових Стрільців, то в цій параді і самих похоронах не брали участи ніякі галицькі частини. Якщо вважати галицькою частиною Окремий Загін Січових Стрільців, що формувався у Білій Церкві і підняв збройне повстання на знак протесту проти гетьманської грамоти про відбудову великої Росії, то і це твердження не має ніякої підстави, бо Січові Стрільці ніколи не були галицькою частиною, ніколи не входили в склад Української Галицької Армії.
Тепер про інший куріоз з тими Січовими Стрільцями, що про них згадує ген. О. Удовиченко у своїй статті „Бій за Арсенал", де пише про те, як „січовики із своїми полотняними австрійськими мішками за плечима, дотримували повного порядку" у тому наступі і т. д. ²).
Ген. О. Удовиченко був начальником штабу тієї групи нашого війська, яке під проводом Симона Петлюри наступало на Київський Арсенал, отже руководив тим наступом, бачив наступ січовиків, їх виряд, тому здивування викликає його твердження про ці „австрійські мішки за плечима" ... Та ж Січові Стрільці формувались у Києві, були військом УНР, озброювались та умундировувались з тих самих магазинів, що й інші частини Армії УНР, то звідкіля у них могли взятись „австрійські мішки" ?.. Як учасник боїв за Арсенал, спростовую це мильне твердження ген. Удовиченка і заразом підкреслюю, що Січові Стрільці ціле озброєння, умундурування і навіть „мішки за плечима" мали з російських військових магазинів, як це мали й інші тогочасні частини Армії УНР.
Ген. П. Шандрук твердить, що повстання проти Гетьмана підняв Леґіон Українських Січових Стрільців у Білій Церкві ³), що також не відповідає дійсності, бо Українські Січові Стрільці (УСС) у тому часі вели бої з поляками на львівському фронті, а повстання проти гетьмана Скоропадського підняв Окремий Загін Січових Стрільців (СС) під командуванням полк. Є. Коновальця, а ця формація ніколи не була в складі австрійської армії ані в складі Української Галицької Армії.
В журналі „Тризуб" П. Щетинець пише, що Січові Стрільці були в складі совєтської XIV армії, а інж. сот. Петренко на сторінках аргентинської „Ради" закидає Січовим Стрільцям, що вони були союзниками денікінців, а пізніше й червоних ⁴). Таких безпідставних закидів на адресу Січових Стрільців можна б наводити цілі сторінки, але обмежуюсь до кількох, тих наймаркантніших, які падуть зі сторони поважних представників нашого громадянства, військовости і преси. В одних завважується забудькуватість, в інших повне незнання, а в ще інших зла воля.

ІІ.

Російсько-японська війна в роках 1904-1905, події на Балканах і війна в роках 1912-1913 нарушили політичну й економічну рівновагу Европи, викликали воєнні настрої і стали передвісниками світової війни, яка й почалась в серпні 1914 року. Ці настрої найшли певний відгомін серед українського громадянства в Галичині, головно серед молоді, яка поважно рахувалась з тим, що назріваючі події не минуть і її самої, втягнуть у воєнний крутіж і вона буде змушена боротись в рядах чужої армії, гинути за чужі інтереси. Щоб не бути зведеною до ролі „гарматнього м'яса" ця молодь поважно призадумувалась над актуалізацією української проблеми, яка повинна бути висунена на порядок дня в боротьбі за перебудову Европи, щоб українська проблема перестала бути внутрішньою справою чужих займанщин — Росії та Австро-Угорщини, щоб вона стала об'єктом міжнародної політики. В розгарі воєнних настроїв українська молодь гуртується у своїх молодечих організаціях — Пласт, руханкових товариствах — Сокіл і Січ, організує Мазепинський мілітарний курс, видає перші військові підручники українською мовою, тоді ж починає виходити й журнал для молоді „Відгуки", який підкреслює конечність політично-військового поготівля у зв'язку з назріваючими воєнними подіями. Ці самі гасла пропагують „Січові Вісти" та інші видання, присвячені справам виховання нашої молоді⁵).
Всеукраїнський конґрес студентської молоді, що відбувся у Львові в липні 1913 року, був великою маніфестацією військово-політичного поготівля української молоді, яка у випадку збройного конфлікту з Росією включиться в активну боротьбу проти московського деспотизму. Було очевидним, що ця боротьба буде очолювана центральними державами — Німеччиною та Австрією, тому наше громадянство на західньо-українських землях буде вірним союзником центральних держав, які — гадалося — респектуватимуть слушні вимоги українського населення. Ці вимоги були предметом нарад українського радикального студентства, що його з'їзд відбувся у Львові в жовтні 1913 року. Після реферату студ. Євгена Яворівського на тему — „Самостійність України і наші домагання в межах Австрії", прийнято засаду, що „ми не можемо безумовно всі свої пляни будувати на тому, що буде робити Австрія. Як наші дороги зійдуться, то не будемо відкидати подаваної нам руки. Повну волю і економічну рівність могтимемо осягнути аж тоді, коли будемо мати свою незалежну українську державу". Дальше в прийнятих резолюціях підкреслювалось конечність „здобуття Самостійної України, як державного організму, зложеного з усіх трьох частин української землі, що підлягають тепер Росії, Австрії і Угорщині"⁶).
Ось такі-то настрої панували серед нашої молоді на західньо-українських землях (настрої молоді на східніх землях України не могли так чітко проявитись), тому не дивниця, що в грудні 1912 року у Львові засновано „Український Січовий Союз", а вже завдяки його старанням 18 березня 1913 року засновано перше українське стрілецьке товариство під назвою „Січові Стрільці", що знайшло позитивний відгомін серед українського населення Галичини, бо вже перед самим вибухом 1-ої світової війни було 96 стрілецьких товариств.
З вибухом війни в дні 1-го серпня 1914 року у Львові створилась Головна Українська Рада, міжпартійна організація, що мала координувати загальноукраїнську політику в часі війни, як також формувати українських добровільців до боротьби проти Росії. Ця Рада видала свій маніфест і проголосила мобілізацію добровільців під гаслом: Війна за волю України!⁷).
Наплив добровільців*) був надсподівано великий, бо на протязі кількох днів до Львова прибуло 25 тисяч добровільців з різних закутин Галичини, також і Буковини, зголосились деякі і з Закарпаття. При Головній Українській Раді створено Боєву Управу, яка стала творити військову формацію під назвою Українські Січові Стрільці. Начальником тієї формації назначено поручника резерви Михайла Галущинського (пізніший сенатор, голова „Просвіти"), якого пізніше заступив також старшина резерви Гриць Коссак і він найдовше втримався на тому становищі.
Австрійське Верховне Командування було здивоване таким масовим напливом українських добровільців, це командування не виявило великого зацікавлення в творенні добровольчих формацій, бо в тому часі розпоряджало великими резервами мобілізованих. За підшептами польських впливових політиків та військовиків, австрійське Верховне Командування не спішилось з дозволом на створення української військової формації. Врешті, воно видало такий дозвіл, але стан тієї формації обмежено до 2.000 душ, решту добровільців треба було відпустити до дому або направити в розпорядження австрійської армії. Наказ був катеґоричний, в ньому не далось нічого змінити і з трудом вдалось захистити існування тієї формації Українських Січових Стрільців (в скороченні УСС), яка за часів Австрії дуже рідко сягала стану понад 2.000 душ. Це властиво був один піхотний полк, в який входило 2 бойові курені, один запасний, технічна сотня, відділ скорострілів, кінна стежа, обозна частина і т. п. Ціле озброєння австрійського зразку, мундури з австрійського сірого сукна, дещо змодернізовані та з відповідними стрілецькими нашивками, емблемами. УСС мали свій прапор в національних барвах, командний склад був український, також команда і накази виголошувались українською мовою.
В перших днях вересня 1914 року перші частини УСС опинились на фронті проти російських військ, відзначились в карпатських боях, відтак в наступі аж на Поділля,
де прийшло до певної стабілізації фронтів і бої — з перемінними успіхами — велись майже до кінця 1917 р., тобто до большевицького перевороту і повного розвалу російського фронту.
Внаслідок договору Української Народньої Республіки з центральними державами, що був підписаний в перших днях лютого 1918 року в Бересті Литовському, німецькі та австрійські війська вирушили на поміч Україні в боротьбі з московськими окупантами. В складі австрійської армії була окрема група під командуванням архикнязя Вільгельма Габсбурґа, а в склад тієї групи входили і УСС. Ця група пройшла бойовим порядком аж до Олександрівська над Дніпром, відтак перейшла в Херсонщину для охорони ладу. УСС перейшли в район Єлисаветграду, а звідтіля в жовтні 1918 р. були перекинені на Буковину, де вже не довго задержались, бо почався розвал австро-угорської монархії. В часі Листопадового зриву в Галичині УСС боронили Львова і брали участь також на інших відтинках фронту війни з поляками.
В часі формування регулярних частин Української Галицької Армії УСС-ів зведено в одну бриґаду, яка прийняла назву — Бриґада Українських Січових Стрільців, а в її склад входили: полк піхоти трьохкурінного складу, полк артилерії з чотирма батеріями польових гармат і одної батерії 10 цм. гавбиць, відділу скорострілів, кінної сотні, відділу технічного і т. п. Командантом бриґади був отаман УСС Осип Букшований. При цій нагоді слід спростувати ще одну і важну помилку, якої часто допускаються наші публіцисти й мемуаристи, які назву Українські Січові Стрільці поширюють на всі частини Української Галицької Армії. Ген. Удовиченко твердить, що українці з Галичини, свідомі українські патріоти, творили „в австрійській армії окремі формації під назвою Українських Січових Стрільців. Командував ними архикнязь Вільгельм (полковник Василь Вишиваний)"⁸). Що так воно не було, свідчать про це конкретні дані подані в цьому нарисі, який в основному базується на безспірному документарному матеріялі і про історію Українських Січових Стрільців. Ця назва належала тільки тій одній формації й вона не може поширюватись на всі інші частини Української Галицької Армії (в скороченні УГА), бо це минається з історичною правдою і непотрібно вносить заколот в нашу історіографію.
В складі УГА бриґада УСС перейшла Збруч, брала участь в боях з большевиками, разом з нею пережила денікінщину і союз з большевиками, а своє існування закінчила разом з іншими частинами УГА в трагічні дні квітня 1920 року. Ще треба підкреслити, що УСС ніколи не входили в склад Армії УНР.
Так в загальному представляється ґенеза постання формації УСС, її розвиток та бойові дії. Не торкаюсь оцінки тих дій, не торкаюсь тієї великої національної і культурної роботи, яку проводила ця формація у тих місцевостях, якими вона проходила і де вона діяла. Оцінка тих подій належить до завдань тих істориків, які досліджують добу наших визвольних змагань. Але одно слід ствердити: Українські Січові Стрільці належать до нашої найстаршої національної формації, яка мала характер регулярної військової частини і була першою, яка після Полтавського погрому в липні 1709 року підняла прапор боротьби за соборність і державну незалежність України.

ІІІ.

Серед зовсім інших обставин творилась і діяла формація Січових Стрільців (в скороченні СС), яка почала організуватись в листопадові дні 1917 року, у Києві, в добі Центральної Ради, та відразу віддала себе до диспозиції Уряду УНР. Ініціятиву до створення тієї формації дав „Галицько-Буковинський Комітет Допомоги Жертвам Війни", який зайнявся долею галицько-буковинського елементу, що внаслідок воєнних подій опинився у Києві та околиці, улаштовуючи його на роботу в різних підприємствах та громадських установах. З розвитком революційних подій той Комітет заанґажувався і в політичну роботу, повів пропаганду за створення галицько-буковинських військових формацій для боротьби за відірвання західньо-українських земель з-під австрійської займанщини та їх прилучення до матірного пня з його державним центром у Києві. В жовтні 1917 р. Комітет скликав віче українців з західніх земель, що в тому часі перебували у Києві й околиці, а на тому вічі голова Комітету — Іван Лизанівський — виступив з річевою промовою та особливо підчеркнув ці можливості й обов'язки, які виникають перед галичанами й буковинцями у зв'язку з революційними подіями на Україні. Другий промовець — Євген Коновалець — говорив про потребу створення західньо-українських військових частин для боротьби проти Австрії, бо вона добровільно не віддасть тих наших земель, які їй дістались даром і становлять поважну позицію в складі Австро-угорської монархії. Пропозиція Коновальця була прийнята через аклямацію всіма учасниками віча і 13 листопада 1917 року в київській газеті „Нова Рада" появилась відозва Комітету про організацію військової формації, до якої приймається добровільців з-поміж українців Галичини й Буковини. Цю відозву підписали: Іван Лизанівський — голова, Федір Черник — секретар і члени — Євген Коновалець, Роман Дашкевич, Микола Низкоклон, Іван Чмола і Олександер Лисенко. Такий був початок формації, яка прийняла назву — „Галицько-Буковинський Курінь Січових Стрільців", а командиром того куреня став колишній старшина російської армії Олександер Лисенко. Він на тому становищі не вдержався довго, бо дістав інше службове призначення, а на його місце прийшов Євген Коновалець, старшина австрійської армії, що був у російському полоні, але з вибухом революції утік з табору полонених, дібрався до Києва і відразу включився в загальноукраїнську роботу. На становищі командира тієї формації він вповні оправдав себе, був її незмінним начальником аж до останніх днів її існування. Також за його ініціятивою ця формація вже в січні 1918 року змінила свою назву і замість „Галицько-Буковинського Куреня Січових Стрільців" стала зватись — „Курінь Січових Стрільців". Така зміна назви була конечна хоч би тому, що до служби стали голоситись добровільці не лиш з Галичини й Буковини, але також з Закарпаття та інших частин української землі. Таким чином ця формація відразу станула на загально українському становищі, тобто стала соборницькою не лише думкою, ідеєю, а й фізичним складом.
Успішний розвиток формації був забезпечений, бо добровільці постійно прибували. Уряд УНР піддержував цю формацію та помагав всіма можливими засобами. Коли ж большевицька Москва почала наступ на Україну, формація Січових Стрільців зголосилась до диспозиції Уряду УНР і в бій проти московсько-большевицької навали кинула всю свою силу, а саме: 480 штиків піхоти, 12 скорострілів та відділ гарматчиків. Січові Стрільці боролись під Дарницею, здобували переправи через Дніпро, здобували київський Арсенал, боролись в інших дільницях Києва, взяли під свою охорону Президію Центральної Ради та Уряд УНР, брали участь в боях під Коростенем, Сарнами, а звідтіля в бойовім порядку наступали на Київ, знову мали бої під Коростенем, Бородянкою, Бучею і в перших днях березня 1918 року вернулись до Києва.
Після зайняття Києва формацію Січових Стрільців залишено для охорони порядку в столиці України і значно поширено її організаційні рами. В ній вже був певний відсоток добровільців з Наддніпрянщини, нові голосились з кожним днем. Такого напливу добровільців вже не було змоги вмістити в рамах одного куреня, тому формація розгорнулась в полк і підготовлялось формування бригади СС. Добре був поставлений вишкіл піхоти, скорострілів і помічних технічних частин, школився кінний відділ, вже була добре зорганізована легкогарматня батерія, яка мала 8 гармат, підготовлялось формування гарматнього дивізіону. Загальний стан формації СС в квітні 1918 року, напередодні гетьманського перевороту, становив З тисячі душ. Хай це послужить спростуванням необережного твердження нашого історика д-ра Миколи Андрусяка, який в газеті „Гомін України"⁹) подає фантастичну цифру аж 40.000 (сорок тисяч) Січових Стрільців під командою Коновальця в часі гетьманського перевороту... Можемо запевнити Автора, що якби у тому часі формація СС дійсно начислювала 40 тисяч бійців, то гетьманського перевороту взагалі не треба було б робити.
Січові Стрільці не могли приєднатись до гетьманського перевороту, бо він підготовлявся при помочі німців і був піддержаний німецькими штиками. Сама ж формація СС-ів не мала сили протиставитись тому державному переворотові, вона була обеззброєна німцями і розв'язана гетьманською владою. С. Стрільці розбрились по Україні, стали конспірувати своє перебування, бо ті з них, що були підданими австрійської держави, могли бути виарештованими та переданими в розпорядження австрійського командування. Поважна частина СС-ів перейшла на службу в окрему Запоріжську дивізію, що зразу була під командуванням ген. Натієва, а пізніше ген. Бочковського. Ця дивізія була далеко від Києва, вона охороняла східні кордони України і тому гетьманський переворот не досягнув її, вона оціліла і далі виконувала свою службу.
Літом 1918 року заповідались корисні зміни в політиці гетьманського уряду, були надії на зміну кабінету і покликання деяких міністрів з-поміж визначних українських діячів, тому почались певні заходи в справі відновлення військової формації Січових Стрільців. Посередником в тих справах між Гетьманом і провідними діячами Січових Стрільців був проф. Дмитро Дорошенко, міністер закордонних справ. Січове Стрілецтво було готове відновити свою організацію і служити так вірно гетьманській Державі, як вірно служило Українській Народній Республіці, але тільки під тією умовою, що Гетьман буде вірний засаді закріплювання державної незалежности України, якщо він поведе чіткий національний курс і відречеться реакційного „єдіно-нєдєлімства". Завдяки старанням міністра Д. Дорошенка дійшло до порозуміння між Гетьманом і провідниками Січового Стрілецтва. Внаслідок того в дні 23 серпня 1918 року Гетьман видав наказ про формування Окремого Загону Січових Стрільців, що мав складатись з одного пішого куреня 4-сотенного складу, кожна з них по 160 штиків, одної сотні скорострілів, кінної розвідки в силі 80 шабель, одної легкогарматньої батерії та допоміжних технічних частин. Разом у загоні могло бути лише трохи поверх 1000 стрільців і ЗО старшин ¹⁰).
Місцем постою Окремого Загону СС призначено Білу Церкву, командантом став полк. Коновалець, а начальником штабу полк. А. Мельник. На стрілецьку збірку до Білої Церкви стали голоситись січовики з різних сторін України, вернулись і ті, що були на службі в Запоріжській Дивізії, знову оживилась стрілецька організаційна робота. Напередодні повстання проти Гетьмана стан Окремого Загону СС-ів представлявся так: курінь піхоти в складі 4 сотень начислював „20 старшин і 474 баґнетів, одну скорострільну сотню в складі 12 скорострілів, одну легку чотирогарматню батерію, кінну розвідку в ЗО шабель, школу підстаршин, технічний відділ, булавну сотню і т. п., всього разом у бойовому стані 46 старшин і 816 рядовиків усіх родів зброї" ¹⁰). Все озброєння було російського зразку, обмундирування також, відповідно змодифіковане, зі стрілецькими нашивками та емблемами. В стані Загону українці з західніх земель становили 75%, українці зі східніх земель 25%. Так представлявся загальний стан Окремого Загону СС-ів, коли підняв повстання проти Гетьмана і з Білої Церкви почав наступ на Київ. Виступ СС-ів був збройним протестом проти федераційного акту гетьмана Павла Скоропадського, який у своїй грамоті в дні 14 листопада 1918 року проголосив конечність „відновлення великої Росії" ¹¹).
В рішальному бою під Мотовилівкою СС перемогли гетьманських дружинників під командою генерала князя Святополк-Мірського і цим перекреслили акт Гетьмана. Несподіваний виступ СС прибрав характер загально-українського повстання, ряди Січового Стрілецтва стали заповнюватись щораз то новими добровільцями з-поміж населення Наддніпрянщини. В скорому часі Окремий Загін СС перетворився в дивізію, відтак в Осадний Корпус СС, де вже була перевага наддніпрянського елементу, який в піхотних частинах виносив около 80%, в гарматніх около 90%. Такий стан вже залишився аж до останніх днів існування тієї формації, яка почалась з піхотного куреня в листопаді 1917 року, розгорнулась в полк в березні 1918 р., в серпні відновилась в формі Окремого Загону, в листопаді розгорнулась в дивізію, а в грудні 1918 року в Осадний Корпус СС. Літом 1919 року, в часі реорганізації Армії УНР, Корпус СС перетворено в Групу Січових Стрільців—дводивізійного складу (дивізії 10 і 11). і
В склад групи СС входило 6 полків піхоти, 6 полків артилерії, кінний дивізіон, автопанцерний дивізіон, кіш скорострілів, технічні та обозні частини. Від січня 1918 року незмінним командиром Січових Стрільців був полк. Євген Коновалець (за тодішньою термінологією отаман), а його найближчими помічниками на становищі начальників штабів були полковники генерального штабу колишньої російської армії — Марко Безручко, В. Змієнко, Отмарштейн, Сулковський та інші, що займали відповідальні становища в штабі СС. Незмінним начальником постачання СС був сотник Іван Даньків, талановитий організатор, який в хаосі тогочасних подій спромігся добре наладнати постачання усіх частин СС, що все були залежними від Головного Командування і Постачання Армії УНР.
Головні командні пости в групі СС були обсаджені старшинами колишньої російської армії, під їх командою було 5 полків піхоти, 5 полків артилерії, амуніційний парк, технічні частини. Також на становищі командантів куренів, батерій і навіть сотень була перевага старшинського елементу з колишньої російської армії. Формація СС хоч і почала творитись з добровільців українців австрійської займанщини, в дальшому процесі свого розвитку стала формацією загальноукраїнською, де була перевага елементу наддніпрянського. Воно зовсім зрозуміло, бо СС не могли мати поповнень з Галичини, чи інших західньо-українських земель, ці поповнення рекрутувались з добровільців звербованих на Наддніпрянщині, бо мобілізаційні спроби не давали бажаних наслідків. Січові Стрільці, що були під командою Коновальця, ніколи не входили в склад Української Галицької Армії, вони постійно були в складі Армії УНР. Свої воєнні дії започаткували у Києві в часі большевицького повстання і першого московсько-большевицького наступу на Україну. Від Збруча по Дін, від північних границь України аж по Чорне Море вони пройшли з боями, свої шляхи скроплювали кров'ю та значили могилами. Вони ніколи не входили в ніякі переговори з ворогами України, не заключували ніяких договорів з денікінцями, большевиками, поляками, а закінчили своє існування в грудні 1919 р. на підставі розпорядку Головного Отамана про самодемобілізацію частин (ч. 03132 з дня 23 листопада 1919 р.). Але і після того СС не склали своєї зброї, бо одні з них пішли у Зимовий Похід¹²), другі в підпілля,, треті між повстанців, ще інші стали основними кадрами 6-ої Стрілецької Дивізії Армії УНР. Вони становили перевагу і серед учасників Другого Зимового походу. Так в загальному представляється історія формації Січових Стрільців, одної з основних частин Армії УНР.

IV

Крім тих двох січово-стрілецьких формацій — Українських Січових Стрільців (УСС) та Січових Стрільців (СС), були ще й інші, які себе називали січовиками. Такою формацією був Студентський Курінь ім. Українських Січових Стрільців, що формувався у Києві в січні 1918 року, але він не проіснував довго. Одна сотня того куреня брала участь в бою під Крутами, відтак вона увійшла в склад Гайдамацького Коша Слобідської
України. Решта з того куреня приєдналась до інших частин Армії УНР, курінь, як самостійна частина, перестав існувати.
Цікавою формацією була т. зв. Запоріжська Січ, що її організував і нею командував отаман Юхим Божко. Вона творилась з добровільців, яких вербував от. Божко, що в добі Гетьманщини був начальником охорони Запоріжської залізниці в Катеринославі, але розголосу набрала ця формація щойно в добі Директорії, коли увійшла в склад Армії УНР та боролась на різних фронтах. Про цю формацію знаходимо згадки в споминах і публікаціях деяких авторів, які по різному підходять до тієї формації, але найширше пише про неї колишній адьютант от. Божка — сотник Дмитро Ґонта, що свої спомини про цю формацію містив у журналі „Київ"¹³), куди й відсилаємо цікавих читачів.
6-та Січова стрілецька дивізія, що творилась на початку 1920 року і входила в склад Армії УНР, в основному складалась з колишніх Січових Стрільців. Командував дивізією полк, (згодом генерал) Марко Безручко, начальником штабу був полк, (згодом генерал) В. Змієнко, оба штабові старшини з колишньої формації Січових Стрільців, також на інших командних становищах були старшини СС (Сушко, Пищаленко, Лотоцький, Стефанишин, Филипович, Гладкий, Соловчук, Турок, Бісик та інші).
Були ще й інші формації, які прибрали назву січово-стрілецьких, але вони скоро занепали і сліди по них губляться у крутежі воєнних подій.


______________________________________
¹) Віктор Андрієвський: 3 минулого. Том II, ст. 103. Видавництво Українське Слово, Берлін 1923 р.
²) Бюлетень УНС. ч. 28, рік 1958, О. Удовиченко, ген. поручник „Бій за Арсенал".
³) Gen. P.Shandruk: Arms of Valor, cт. 58, Robert Speller & Sons Publishers, Inc. New York 1959.
⁴) Тризуб, Орган УНДС, ч. З 1960 р. ст. 11.
⁵) Рада, ч. 6, 1960 р.
⁶) Степан Ріпецький: Українське Січове Стрілецтво,ст.347, Видавництво
„Червона Калина", Нью Йорк 1956 р.
⁷) Д-р Кость Левицький: Історія Визвольних Змагань Галицьких Українців з часу світової війни 1914-1918 рр., ст. 14. Львів 1928 р. Накладом власним.
*) Залишаємо термін, вживаний Покійним Автором „добровільці", хоч „добровольці" було б правильніше. — Ред.
⁸) Гзн. Олександер Удовиченко: Україна у війні за державність, ст. 37. Вінніпеґ 1954 р. Видав Дмитро Микитюк.
⁹) Проф. д-р Микола Андрусяк: Київ і Львів за останніх 100 років. „Гомін України" ч. 17 (258), 24 квітня 1954 р.
¹⁰) Золоті ворота. Історія Січових Стрільців, ст. 95, Львів 1937 р. Видання „Червоної Калини".
¹¹) Дм. Дорошенко: Історія України, Том II, ст. 415. Вид. Булава, Нью Йорк.
¹²) Вісті Комбатанта, чч. 1-2, ст. 24-36, Нью Иорк 1961 р.
¹³) Журнал „Київ": Д. Гонта — Отаманщина, чч. 1, 2-3, 4, 5 і 6, рік 1957.