ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

вівторок, 29 грудня 2020 р.

НЕПОВТОРНІСТЬ ПОВІТРЯНИХ ГЕРОЇВ


Ярослав Курдидик


Хоч ми вже віддалилися від 2-ої світової війни на майже чотири десятки років, то сьогодні все-таки цікаво заглянути у деякі мілітарні публікації того часу. В першу чергу варто переглянути, може і найцікавіший свого роду літунський журнал "Єґерблят", і на основі вісток з нього ствердити, що в 2-ій світовій війні "зродилася та постала" неповторна ніколи в історії воєн — плеяда зовсім окремих та особливих "повітряних героїв".

А на добавок до "Єґербляту" варто ще переглянути праці, які появилися окремими книгами, деякі з яких перевидані були десятикратними накладами. Ось, для прикладу, згадати б працю командира літунського крила, капітана Дж. Е. Джонсона — "Повітряні бої за Великобританію", або М. Кейдена, "Літаючі фортеці" (Б-17), які діяли на всіх театрах війни, починаючи від Европи, Африки, Китаю, а кінчаючи на Тихім океані. Вище наведені публікації переповідають дії та їхні стратегічні наслідки із точки зору американсько-англійських воєнних істориків.

Але ж і на багато цікавіші це К. Беккра "Воєнні денники німецької Люфтваффе", або "Перший і останій" Адольфа Ґалянта. Та може однак до найцікавіших і найповажніших праць про дії німецької "Люфтваффе" можа зарахувати збірну працю американських літунських фахівців полк, літунства Р. Ф. Голливера і Т. Дж. Констейбел під заголовком: "Горрідо". Для призбирування матеріялу до "Горрідо" ці два автори посвятили повних 10 років і у підзаголовку до цієї праці є дуже цікава присвята, яка відноситься до літунів усіх націй:

"В доказ приязні і криштальної лицарської поведінки, без яких людина виявилася б — нижче тварини..."

Вище згадана праця написана незвичайно об'єктивно, а з фахового боку, генерал Адольф Ґалянт пише у вступі, що він уважає цю книгу за "міжнародної вартости показник і документ в історії авіяції, а для окремого відмічення він тим цінніший, що його написали про німецьку "Люфтваффе" — фахівці-ненімці".

Може і варто буде розпочати від самого основного: з яких прошарків населення набирала "Люфтваффе" своїх неперевершених літунів? Літунські фахівці пишуть, що бувших бойових літунів не створила — як це дехто помилково думає, — 2-га світова війна. Це була оця безсердечна і кривава воєнна машина, яка між свої невмолимі триби втягнула, дуже часто зовсім припадкових людей, также само, як це було із літунами у всіх інших націях того часу.

Щоб належно підкреслити, як створилося це "неповторне повітряне геройство", варто буде навести один приклад, який в майбутньому, мабуть, не повториться.

Мова тут про найунікальніший, ексклюзивний клюб у світі, який має тільки двох членів і ледве, чи знайдеться будь-коли хтось інший, щоб мав кваліфікації вступити в члени цього клюбу. Бо ні найбільше багатство ні навіть королівське наслідство не відкриють дверей до цього "найдостойнішого клюбу" — "Клюбу 300"...

Два його члени — це Еріх Гартманн і Ґергард Бакгорн. Вони єдині бойові літуни, які зістрілили по 300 ворожих літаків у повітряних боях. Гартманн має на своєму рахунку 352, а його друг Бакгорн — 301 зістрілень. Всі їхні зістрілення були на Східньому фронті, при чому Гартманн зістрілив сім американських "Мустанґів" над Плоєшті в Румунії, яких літунами були американці.

Третім "літунським тузом" являється генерал-майор Ґінтер Ралль, що збив 275 ворожих літаків, а четвертим за чергою є майор Б. Новотни, який має на своєму рахунку цифру 258 побід.

Всіх бойових старшин, що мали на своєму рахунку між 352 а 200 збитих літаків, було 15, а тих, що збили між 200 і 100 було 106.

До "повних літунських лицарів" зараховують теж тих, що збили були між 100 і 50 ворожих літаків і їх є 212, а тих, які збили між 50 і 10, є вже таки помітне число — 472.

Але крім цих "білих лицарів" були ще і такі, що вирізнювалися окремою особливістю. Ось, для прикладу, на чоло тих, що висунулися своїми подвигами у нічних боях був майор Ганц Шавфер, що збив 121 літаків у більшості "Літаючих фортець" (Б-17). Черговим після нього був підполковник Гельмут Лєнт зі збитими ніччю 110 літаками в тому 102 "Літаючі фортеці", або поручник Герберт Рольваґе, що збив 102 літаки, в тому 44 "Літаючих фортець".

Не можна теж поминути ще інші неімовірні "повітряно-бойові рекорди", як майора Еміля Янґа, що збив в одному дні 18 літаків, або майора Еріха Рудофера, який в одній тільки "місії" зістрілив 13 ворожих літаків. Одним із найкращих вислідів у "місіях" може почванитися поручник Ґінтер Шенк, який у 70 "місіях" (одноразових полетах) збив 71 ворожих літаків.

За статистикою всіх військовиків із загальних родів зброї, що здобули найпочесніші військові відзначення — залізні хрести першого ступення ("Ріттеркройц") було приблизно 7500, а в тому числі приблизно 1750 здобули літуни "Люфтваффе".

860 військовиків здобули лицарські хрести з "дубовим листом", 154 лицарські хрести з "дубовим листом і мечами", 27 лицарські хрести з "дубовим листом, мечами і брилянтами".

Між 1750 літунами з "Люфтваффе", що здобули лицарські хрести, було 192 із "дубовим листом", 41 — з "дубовим листом і мечами", а одним був тільки полковник Г. У. Рудель, літун від бомбовозів "Штука", який здобув лицарський хрест із "золотим дубовим листом, мечами і брилянтами".

Знавці твердять, що повітряна війна на Східному фронті була найбільшою повітряною війною взагалі. На основі совєтських джерел, вони втратили 77.000 літаків різного бойового та допоміжного призначення, коли американці та англійці втратили були разом приблизно 40.000, тобто 45-50 відсотків совєтських втрат.

Американські літунські фахівці стверджують, що совєтські МІҐ-3 і ЛАҐ-5 і 7 мали перевагу над німецькими МЕ-109 і Ф-4 в однаковій мірі щодо швидкости і радіюса, але німецькі бойові літуни перевищували їх своєю "літунською бойовою інтелігенцією".

По совєтському боці на чоло бойових "літунських тузів" висунувся наш "земляк" генерал-майор Іван Кожедуб, який збив 62 німецькі літаки, а після нього другу найвищу повітряну перемогу здобув підполковник Александер Покришкін — 59 літаків, третє — майор Т. Речкалов — 46, а четверте місце припало лейтенантові Володимирові Лавренкові із 34 трофеями.

Найбільшим успішним здобутком одного літуна по американському боці було число 40 збитих ворожих літаків, англійці мали найвище досягнення, коли один літун збив 38, а французький — 33 бойові ворожі літаки.

Німецькі літунські знавці так оцінювали своїх бойових противників: на першому місці вони ставили англійських бойових літунів, на другому — американських, а щойно на третьому — совєтських.



пʼятниця, 25 грудня 2020 р.

"ВЕЛИКЕ ОП'ЯНІННЯ"


Юрій Тис-Крохмалюк



Erich Kern: "Der Grosse Rausch" — Russlandfeldzug 1941-45. Verlag K. W. Schiitz K. G., 5 Aufgabe, Pr. Oldendorf, 1974.


Поза згаданими п'ятьма накладами, ця книжка, опрацьована у формі літературного спомину, вийшла ще одинадцять разів у різних мовах, в тому по-англійськи в Лондоні і в Нью-Йорку. Позатим вона появилася у скорочених виданнях і в уривках у багатьох журналах. Мимо цього, що автор у своїй розповіді ставиться до українського питання дуже прихильно, зосібна згадує 1-шу УД УНА та битву під Бродами, його книжка є серед нас невідома. Я знаю тільки працю проф. Лева Шанковського у кількох числах журналу "Київ" п. н. "Україна під німецьким чоботом", у якій згадує ("Київ ч. 6/1954, стор. 274), що Керн був підстаршиною в українській дивізії "Галичина", брав участь у бою під Бродами, вийшов із своїми вояками з окруження і перебився на Мадярщину. Л. Шанковський користувався до цієї замітки книжкою Керна в англійському перекладі, яка появилася в Нью-Йорку 1951 року, під наголовком "Dance of Death", У виданні, яке я обговорюю, автор пише, що він не вспів зв'язатися з дивізією "Галичина" перед її окруженням і долучився до відступаючих відділів після того, як вони відкрили котел. Л. Шанковський завважує, що "у своїй цікавій книжці Керн тепло згадує українців і вірно насвітлює українську справу". Сам Керн пише, що його завданням у книжці було регабілітувати загальну опінію про Ваффен СС, дивізії, якої були фронтовими частинами, з поліційними СС ні їхніми злочинними вчинками не мали нічого спільного. Автор стверджує, що німецький "Штамперсональ" Дивізії не був здібним виконати свої завдання, бо це були на загал старшини і підстаршини з вишколом, для потреб поліційних, а не для фронтової служби.

Автор не пише про себе, які він мав завдання на східньому фронті, коли він брав участь у фронтових діях щораз то інших з'єднань, включно з дивізією "Галичина". Після кожного кількамісячного перебування на фронті, в запіллі дивізії або у перших лініях боротьби, в наступах, оборонних боях і кривавих намаганнях вирватися з окружень, він дістає кількатижневі або й довші відпустки, під час яких працює в редакціях. Треба припускати, що Керн належав до спеціяльної групи воєнних звітодавців для дослідів воєнних дій, записаних "на гарячо", інтеліґентним вояком; з таких записів можна робити цікаві висновки для тих цілей, які належать до ділянки психологічної війни, зосібна, коли йдеться про досліди над видержкою людського організму у важких ситуаціях у час кризи чи незвичайних мілітарних успіхів.

Не дивно, отже, що в книжці знаходимо теж осуди німецької політики зосібна в Україні; ця політика, як стверджує автор, спричинила повне переставлення українського народу з прихильної до німців постави до безумовно ворожої. І це, мабуть, належало теж до висновків його обсервації для однієї з вищих установ Третього райху. У свому завданні він не міг проминути проблемами Ваффен СС, які мали бути і були мілітарною елітою.

Книжка Керна ставить читача перед різними питаннями: ведення війни на Україні, позиції Дивізії, коли видна була певна поразка Німеччини. Маю враження, що книжка споминів Керна є тільки популярним виданням його п'ятирічних журналістичних(?) дослідів, з яких він мусів складати "беріхти". Можливо, що це питання автор ще вияснить.

Мої думки над книжкою не є ні рецензією, ні її змістом. Це є тільки вибір деяких думок автора щодо українського питання. Його подано по сторонам публікації. Цитати подаю у перекладі, мої завваги у дужках.

Стор. 71: Я вийшов із залі. При виході стояли три хлопці довкола статуї продавця душі Радянського Союзу, який, здавалося, піднесеним п'ястуком вказував у вічність. Хлопці пошепотіли, рушили, натиснули і гіпсовий Ленін покотився сходами долів. Хвилину стояли, наче потрясені власною сміливістю. Було тихо.

Стор. 75: (Автор роздумує над матеріялізмом не тільки у комуністичній теорії, але і в комуністичних буднях):

Тільки так можемо зрозуміти, чому мертві радянські вояки, упавши за мрію червоного світового невільництва, цілими днями і тижнями лежать непоховані на вулицях міст і сіл. Тільки так можемо пояснити, що санітари, замість перев'язувати ранених, просто стріляють їх. "Нічево! Він і так не зможе вже воювати!"

Стор. 82: (Автор подає розмову з українцем, який зголосився до "Гіві"):

"Ми, українці, завжди мріємо про свободу. Історія нашого народу — це історія крови і сліз. Наша широка земля завжди притягала чужинців. Раз були поляки, то знову турки, а опісля москалі. За цариці Катерини II почалася систематична русифікація не тільки Латвії, але і частини Фінляндії, а зосібна України".

Стор. 83: "А як тепер? — звернувся він до мене, — місяці вже минули, а ви, німці, не допускаєте створити український уряд у Києві? Може не хочете?

Я не знав, що маю відповісти: — "Це мусить прийти! — успокоював я стурбованого, — ти побачиш, Григоре, це мусить статися!"

Він негайно попрощався. Народ не живе самим хлібом і м'ясом. Народ мусить мати прапор!

Стор. 87: В Таганрозі міська оборона дуже просила дати їй амуніцію. З "причин безпеки" рішили дати по 5 набоїв на рушницю. Міська оборона потвердила мені українське питання своєю поставою. Як різною була поведінка тих мужів у порівнанні до постави наших тилових урядів! Наша дивізія потребувала негайно доповнень. А вони, ті наші урядовці, замість сягнути по рушниці і нам помогти, втікали так скоро, як їх несли авта і доки вистачало пального. А ті, приречені на смерть, які мали усю рацію податися у безпечному відвороті в запілля, просили тільки одне: амуніції!

Все одно, вони не дістали нічого!

Стор. 88: Ми не додержали обіцянки розв'язати колгоспи. Ми багато обіцювали і нічого не додержали. Як більшовики. Все ще багато зголошувалося добровольцями до вермахту. Ми не звертали на це уваги. Тут і там поодинокі дивізії брали їх до підрядних служб на власну руку, при умовах повної безправности і примх поодиноких начальників. Я не міг далі про це думати!

Стор. 89: Я хочу бути чесним. Тільки на другому пляні були в мене "підросійські" народи, які я навчився поважати і любити у найтвердших годинах мого життя. Але, як німцеві, мені йшлося у першій мірі про долю мого власного народу. Я вірив ще твердо у перемогу над Кремлем.

Стор. 92: Отже, з причини браку німецької східньої політики з одного боку, і найбільшим ошуканством у світі усіх часів, з другого, — вдалося більшовикам зробити більшовицьку війну — національною війною москалів.

Стор. 93: Це змішання російського імперіялізму з більшовизмом створило найбільшу небезпеку не тільки для Німеччини, але і для цілої західньої цивілізації і культури від часів Джінгісхана.

Стор. 106: Коли прийшов наказ вибороти старий воєнний шлях на Тифліс, тут на Кавказі вже було видно, що німецький уряд старається оминути помилки, які робив в Україні.

Стор. 121: На відпустці в Німеччині я розмовляв чи звітував ґавляйтерові Бюркелеві:

"Я бачу, що з українцями тут поводяться, як з в'язнями. Вони прийшли, щоб помогти нам перемогти більшовизм, а тут вони сидять за дротами, харчі є багато гірші як у населення, а при цьому мають виконувати найтяжчі роботи. Як мусить бути на сході, коли таке діється тут у Райху?" По кількох днях я завважив, що приміщення і харчі несподівано поправилися. Через кілька тижнів, я читав випадково довірочні доручення до підприємців, щоб трактували східніх робітників по-людськи і справедливо.

Згодом я завважив, що можна надіятися на зміну східньої політики. Бюркел роздумував над усуненням Еріка Коха з України. Так отже мені вдалося переконати того партійця, хоч не з найвищого проводу, але все таки впливового.

(Автор ніде не подає дат або місцевостей чи дивізій, до яких був приділений. Все-таки у деяких випадках можна приблизно догадатися про час і місце подій).

Стор. 128: Більшовицька ера заламалася не тільки з причин безпосередніх успіхів наших військ, але теж посередньо. Населення, побачивши наших вояків, спостерегло, що їх постійно ошукувано і оббріхувано. Сталін став політичним банкротом, його система "консерви" розбита. З нашої вини і тільки з нашої ця картина змінилася. Ми знайшлися — хоч тоді ми ще
того не знали, в середині політичного, а тим самим мілітарного розвалу.

(На дальших сторінках автор описує відступ німецьких армій в Україні): Німці залишали спалену землю і їм казали, що як перейдуть Дніпро, там застануть потужні фортифікації, перед якими спиниться радянська офензива. Але яка страшна несподіванка! За Дніпром ніяких фортифікацій, навіть ніяких окопів, рівночасно з нами по боках переправлялися більшовицькі війська на правий берег Дніпра. А дисципліна? Чому втікаємо? Вояки цього не знають. Чому відступаємо, навіть без тиску ворога?

Стор. 130: А побіч нас непроглядні маси курей, худоби, збіжжя, гори вартісних матеріялів, небережені ніким, ждали на транспорт. Побіч поїздів збіжжя і збіжжя і тільки збіжжя — без кінця. А довгими кілометрами тягнулося цивільне населення, головно жінки, дівчата і чоловіки, які не хотіли пропадати під наступаючим більшовизмом.

Стор. 140: А ворог виминав наш натиск, замикав нас зправа і зліва, так, що ми відступали, щоб не попасти в окруження. Наші втрати були великі, наша кров не могла заступити оборонного валу, з тактично розміщеними фортами, з бетоновими бункрами, глибоко розбудованими окопами. Його обіцювали нам офіційно і неофіційно! Ми сподівалися, що так багато того не буде. Але щоб нічого не було, щоб нічого не зроблено, що це все тільки вигадка, — цього ми не припускали!

Стор. 154: Врешті, коли я стояв у боях над Нарвою, дістав наказ переїхати до новосформованої дивізії "Галичина", яка потребувала негайно старшин і підстаршин. Хтось певно пригадав собі моє наставлення до народів сходу. Коротко — я мав негайно перебрати чоту. Дивізія відходила на фронт в Галичині.

(У Відні автор відвідав родину і дивувався, що вона нічого не знала про справжнє положення на сході: Завжди я чув про "нову зброю", але у несправедливість і політичні божевільні пляни не хотілося вірити).

Стор. 155: Як завжди, відітхнув я з полекшею, коли колеса поїзду несли мене на схід. В Кракові я зразу почув вістку, що справа Львова стоїть зле. Я не вірив. Львів мав бути великою стратегічною і духовною оборонною базою для збереження Галичини і 14-ої Ваффен-СС Дивізії. Я не міг довідатися нічого певного про Львів. На всякий випадок я з поспіхом їхав уже кілька годин поїздом на схід. На останній станції перед Перемишлем, старим уфортифікованим й історичним містом габсбурської монархії, поїзд нагло затримався.

Появилася маса жандармів і їхній майор, усі в шоломах, з машиновими пістолями. Воєнна, майже задуже воєнна картина.

Творимо змісця боєві групи! Йдеться проте, щоб стримати тимчасовий прорив ворога! Вояки переглянулися очима. Отже, щось таки сталося зі Львовом. Я показував майорові мій наказ маршу і спеціяльну виказку. Майор заявив, що ніяких виїмків бути не може. Даремно переконував я, що їду на схід допереду, а не назад. Не помогло. Майор був злющий на кожного вояка, як чорт на бідну душу.

Нас зігнали до холодних і неприємних кімнат. Ми ждали і спали годинами, і нічого не діялося. Я казився зі злости. Вечером загнали нас до вагонів і ми поїхали до Перемишля. Я вирішив втікати, але передумав справу. Сам не буду міг дістатися до поїзду, допереду. В той час годі було знати, що є всезнайством і вдаванням бути важним, а що справжньою твердою конечністю.

В Перемишлі передали нас до великих касарень і ми поклалися на землю. Вночі збудив нас дикий літунський алярм. Слідував наказ покинути касарні і податися до протилітунських ровів. На небі появилися світляні смуги вистрілів одинокої батереї. Кілька повільних, наче втомлених радянських літаків посувалося небом. Десь впало кілька малих бомб. Усе тхнуло гидким запіллям. Вояки і підлеглі старшини проклинали, скільки могли. Після закінчення того театру ми вернулися до касарень.

Ранок не приніс ніяких новин. Нас було разом до 3 000 люда. Коли справді існувала така нагла потреба, чому нас не розділюють на відділи і не посилають на фронт? Позатим ми не чули ні одного стрілу. Прорив без артилерії був для мене щонайменше новим явищем.

Нарешті почали організувати сотні і чоти. Мене призначили командиром чоти. При цій нагоді я спостеріг, що я був єдиним вояком Ваффен-СС в тих касарнях.

Стор. 156: Ніщо не діється. Ми вистоювали на подвір'ї між будинками касарень і бараками, ми нудьгували. В радіо грала постійно дика маршова музика. Нагло я спостеріг, що в касарнях залягла ледяна мовчанка.

Знову заговорило радіо з голосників: "Великий злочин відбито... Атентат не вдався... Фюрер не ранений... Злочинна революція розгромлена..."

Годину пізніше я побачив крізь дроти знайомого сотника, який їхав дорогою автом. Я почав кричати, він почув мене. Затримав авто і подався до майора. За десять хвилин мене звільнили з тої смішної боєвої акції. Сотник запросив мене на обід і обіцяв дістати мені документи для дальшої подорожі до Львова. Перший раз я почув, що молода галицька дивізія окружена та що на границях західньо-української столиці йдуть важкі бої.

Стор. 164: Глибоко в районі Бродів у той час розвивалася драма величезних розмірів. Українці, які прийшли просто з теренів вправ і які були спочатку призначені втримувати порядок поза фронтом та поборювати ворожі банди, були негайно втягнені у перші лінії фронту. Перше, що вони у фронтовій війні пережили, були втікаючі у відступі німецькі вояки. Німецькі вояки, на яких вони будували ціле своє майбутнє, своє життя, свою вітчизну. Вплив був більше, як деморалізуючий. До того, галицькі українці не є так тверді, як російські українці. Вони у своїх думках і почуваннях були більш західні. До цього причинилися давні зв'язки з старою австрійською монархією.

Совєти заатакували сконцентровано. Команда армії під керівництвом ген. Ліндемана, а теж і командування нашої Дивізії втратила голову. На її чолі стояв поліційний генерал добрий на час миру. Більшовикам вдалося скоро і відносно малими силами окружити цілий армійський корпус. Українські старшини знайшли у своїх німецьких "камерадах" дуже малу, або й ніяку поміч. І це кожний вояк зразу зрозумів.

При творенні нової Дивізії, старі дивізії мусіли відступити їй частину свого досвідченого персоналу. Але ніхто із командирів не віддавав своїх найкращих старшин. Віддавав те, без чого міг обійтися, або слабий елемент. Тим самим нові чужонаціональні дивізії діставали старшинський матеріял низької вартости. Виїмки потверджують тільки правило, так було і тут. До того командир Дивізії у той час виїхав до корпусного генерала на нараду. Команду Дивізії перебрав молодий і дуже хоробрий офіцер, який однак не міг направити зроблених досі помилок.
Скоро пішло фронтом деструктивне слово: рятуйся, хто може! Українські старшини і українські добровольці — вояки брали пістолі не, щоб боронитися до останньої кроплі крови, тільки на те, щоб себе застрілити. Тільки мала скількість — коли завели високі командуючі офіцери — прорвалася в малих групах з кітла.

Стор. 165: Вони вийшли з боєм. А що сталося б, як би головні командуючі не втратили своїх нервів?

З майже сто тисяч вояків 13-го армійського корпусу не вийшло навіть десять тисяч із смертельних обіймів ворога.

А там у Карпатах стояли бандерівці і вербували до своїх партизанів. Вони розброювали німецьких вояків, не роблячи їм жодної кривди, і в такий спосіб узброювали свої відділи. З групою українців і я досягнув Карпат. Нагло стануло перед нами кілька важко озброєних людей з готовими до стрілу рушницями.

— Куди?

— На Мадярщину.

— Віддайте зброю. Ми бандерівці.

Мої українці відповіли, що вони теж боряться проти більшовиків.

Командир повстанців здрігнувся, коли пізнав перед собою українців.

Почав їх у чомусь переконувати, але вони відмовилися. Він відпустив нас із зброєю.

В Середньому був збірний пункт для Дивізії. Настрої були погані. Німецькі старшини оскаржували українських добровольців. Певне у тому, що вони не зробили того, що повинні були зробити саме німецькі старшини. Врешті німецький командир дістав за свою поставу "ріттеркройц". Ті, що знали справи — сміялися.

Нині знаємо, що у Керна є деякі неточності. Автор писав свої спомини безпосередньо після війни. Багато дечого не міг знати, часто спирався на тодішних вістках, які годі було провірити. Проте для усіх видань він не бажав зміняти тексту, щоб все залишилося так, як йому тоді видавалося.




середа, 16 грудня 2020 р.

УКРАЇНЦІ В КАНАДСЬКИХ ЗБРОЙНИХ СИЛАХ


Остап Сокольський


"Українці добровільно дали багато своїх синів до служби в канадських збройних силах", — писала щоденна торонтська газета "Де Івнінґ Телеґрам" (3 травня 1943 р.). І справді, заки закінчилася друга світова війна, понад 50 тисяч українських синів і дочок служили у військових частинах канадських збройних сил, захищаючи свободу та демократичний устрій світу. — "Майже кожний дім на Заході Канади дав одного або й більше мужчин із своєї родини для служби в одній із трьох збройних сил Канади", — говорив федеральний посол Антін Глинка.

Масово зголошувались українці, бо, як казав майор Михайло Сиротюк, командир батерії королівської канадської артилерії та колишній університетський професор: "Українці-канадці цінять волю думки, слова та дії більше, ніж їх цінить англо-саксонська чи франко-канадська більшість, які це приймають як річ природну, бо вони не пережили гніту й утисків". Добровільно йшли до війська ще вчора тяжко працюючі фармери, шахтарі, залізничники, підприємці і професіоналісти. Коли пересічно 11% канадців зголосились до війська, то процентово українці зголошувались більше ніж будь-яка інша національна група, бо аж біля 13%. І зовсім правильно говорив у федеральному Парляменті посол Антін Глинка (Сошал Кред Партії — Веґревіл), що "майбутня іміґрація до Канади повинна бути базована на процентовості добровільного зголошення до збройних сил кожної національної групи".

Українці не тільки йшли до війська, але й докладали усіх зусиль, щоб успішно довести війну до переможного кінця. Вони організовували чайні вечори, висилали воякам посилки, купували воєнні бонди й забавляли, приймали та розважали канадських вояків. В Альберті з 15 дистриктів українці були в десяти дистриктах (округах) предсідниками продажі воєнних бондів та дуже часто вони продавали їх більше, ніж було на їхні округи призначено.

Сьогодні в нашому громадському житті ми дуже часто зустрічаємо оцих заслужених старшин, підстаршин і стрільців, добровольців канадських збройних сил, які своєю посвятою та своєю жертвенністю ще й сьогодні приносять нам усім гордість.

Ми горді за першого поселенця Канади Василя Еленяка, якого два внуки військово-поборного віку, Василь і Анна, зголосилися до війська.

Ми горді за старшин наших: отця сотника М. Горошка, отця сотника С. П. Симчича, сотника М. Луцика, сот. П. Т. Смильського, сот. С. М. Фроляка, сот. Богдана Панчука, сот. М. Капусту, сотників-братів Воробців, пор. Анну Храпливу, майора Василя Кирилюка, сержанта А. Яримовича, дес. Анну Чернявську, стрільця Й. Ратушняка і інших, які не тільки готові були понести найбільшу жертву, але рівночасно знали, що на них тяжить обов'язок з'єднувати наших братів-українців, зберігати наші традиції та звичаї, щоб вони не розплились серед різнонаціонального моря канадських збройних сил.

Вже осінню 1942 р. відбули вони першу спільну зустріч в Манчестері, де їх зібралося 35, і на якій вони заснували Асоціяцію Українсько-Канадських Військовиків, а до початку 1946 року заснували постійний український центр, відбули дванадцять таких зустрічей, святкували спільно українські свята, видавали журнал для українських вояків, та створили сьогодні заслужений і потужний Союз Українців у Великій Британії.

Дослужились вони також високих воєнних відзначень. Всіх неможливо вичислити, але ось деякі з них:

•  Ді-еФ-Сі ("Дістінґвішд Флаїнґ Крос") — Микола Гавриленко, Т. Романчук, Л. Волощук, Василь Гунька і Петро Олійник.

•  Ді-еФ-Ем ("Дістінґвішд Флаїнґ Медаль"): В. Кондра, Ф. Лазук, Е. Ґовада, М. Чепіль і М. Беґорий, якого декорував сам король Вел. Британії.

•  еМ-еМ  ("Мілітари Медаль"):   Михайло  Мельниченко, Іван Букурак і Михайло Марчук.

•  Ді-Сі-еМ ("Дістінґвішд Кондакт Медаль"): Пилип Качановський і Юрій Ґоук.

•  еМ-Сі ("Мілітари Крос"): сот. С. Воробець, Г. Тарасенко і В. Залізний.

•  Бі-І-Ем ("Брітіш Емпаєр Медаль"): Й. Крупа і Р. Горань.

•  Ем-Бі-І ("Медаль Брітіш Емпаєр"): П. Козлик і Й. Вальчук.

Воювали вони в різних видах військ, у всіх боях канадських збройних сил і згинуло їх поважне число під Дієпом. У пошані перед полеглими ми клонимо наші голови. Клонимо наші голови перед першим лікарем, який зголосився, д-ром Миколою Никифоруком і який загинув під час налету на Лондон, перед сотником літунства Іваном Володимиром Кабіном — членом парохії Св. Йосафата в Торонті, який зробив численні полети з Канади до Европи і який під час такого транспортного трансокеанського лету у вересні 1944 р. загинув і перед тисячами таких, як вони, які зложили найбільшу жертву в обороні свободи, бо на жертовнику слави зложили своє життя. Але сповнились слова сержанта Теодора Самотілки з Першого канадського парашутного батальйону, який сказав журналістові з "Де івнінґ Телеграм", що "одного дня український вояк буде канадським генералом", а сьогодні ми вже маємо їх двох: ген. летунства ген.-бриґ. Осипа Р. Романіва і генерал-бриґ. Степана Ф. Андруника — командира Центральної округи міліції.

Пам'ятаймо про вклад, участь і самопосвяту українців Канади в канадському війську та подбаймо, щоб наші діти пішли їхніми слідами, вступаючи в ряди кадетів канадських збройних сил.


пʼятниця, 4 грудня 2020 р.

В'ЯЧЕСЛАВ БАСАРАБ

 (18.9.1904 — 2.3.1979)

 В'ячеслав Басараб народився він 18 вересня 1904 р. в селі Ляхівці, Білогородчанського району,

Івано-Франківської області, у родині довголітніх учителів народної школи. Ця обставина послужила передумовою, що й він став учителем. Після закінчення учительської семінарії Рідної Школи в Станиславові, тяжко було йому дістати учительську працю під час польської окупації і він якийсь час помагав батькам у господарстві. При тому керував аматорським гуртком та організував фестини у рідному селі та в сусідніх селах. В роках 1925 — 1927 відбув службу в польському війську. Опісля закінчив державний учительський семінар у Сокалі. По довгих стараннях і чеканнях отримав спочатку безплатну практику, а потім платну учительську посаду та учителював протягом 5 з половиною років, аж до 1941 р. в селах Івано-Франківської области: Битків-Копальня, Саджавка, Іваниківка, Забереже. В кінці грудня 1937 р. одружився з учителькою Олександрою Захаріясевич. За німецької окупації працював у Станиславові в Господарському відділі. В половині червня 1943 р. зголосився до Української дивізії.

У Дивізії вишколював новобранців. Мав ступінь хорунжого, а потім ступінь поручника піхоти. В полоні в Італії очолював Курінь Молоді. Старався, щоб молодь училася, щоб не тратила часу. Радів, що багато з них вийшло в люди. В Італії, з табору в Белярії перевезено було його з іншими старшинами до так званого міжнародного табору біля Чезанатіко. Переживання в цьому таборі, непевність за завтрішній день, страх перед примусовою репатріяцією, а далі голодівка, мали великий вплив на його пізніший психічний стан. Крім цього часто хворів, а доля не щадила йому ударів. Від часу вступу до Дивізії з дружиною більше не стрінувся. 

                                                                                                                                           Р. Басараб

середа, 25 листопада 2020 р.

Андрій Кравчук

(1897 — 1978)

Капельмайстер 1-ої Української Дивізії УНА, ветеран 2-ох 
світових воєн і учасник визвольних змагань — старший десятник Андрій Кравчук народився 13 грудня 1897 року у селі Красне, Золочівського повіту. Початкову і середню освіту здобув у селі Красне та в Золочеві. 1-шу світову війну перебув у 31-му піхотному полку австрійської армії. Брав участь у відомих боях над річкою П'явою. У саперній сотні 5-ої бриґади Української Галицької Армії перейшов її важкий шлях від Львова до Києва, хворобу тифу та польський полон.

Після 1-ої світової війни закінчив у Львові військову музичну школу. Музичні студії продовжував у Варшаві. Здобуте знання старався передати свому народові, працюючи по селах Золочівщини інструктором музики та організуючи по читальнях духові оркестри.

У 1943 році вступив до Дивізії та, на доручення о. Северина Сапруна, дістав призначення на капельмайстра дивізійної духової оркестри. Дивізійною оркестрою диригував теж у таборі полонених у Ріміні.

По виході з полону жив у Діллінґені, Німеччина, звідки в 1950 році переїхав до США та поселився в місті Боффало, Н. Й.

Сот. ДМИТРО ГАМОНІВ



Сот. Дмитро Гамонів народився 26. 10. 1898 року в селі Сухоліси на Київщині. Змалку Дмитро не зазнав щастя, бо на другому році життя вмирає його мати, а російська влада засилає батька на заслання. Закінчивши середню школу, вступає до Технічно-залізничного інституту в Фастові. З огляду на війну і наказ російської армії, Дмитро не закінчив школи, бо забирають його до війська. Як залізничник-фахівець іменований "Прапорщиком" був приділений до охорони залізниці Фастів-Знаменка, тут застала його революція. Після демобілізації деяких частин, був скерований до Василькова, та туди не доїхав, але опинився на 1-му Українському військовому з'їзді в Києві. В половині червня 1917 року Дмитро розпочав службу Батьківщині в рядах 1-го Українського Інженерного Куреня Вільного Козацтва. Опісля дістається в ряди Армії УНР, де перебуває в різних частинах аж до закінчення визвольних змагань. Був учасником Крутів і Зимового походу, тяжко поранений в голову, ногу і око.

1921 році вирушає в другий зимовий похід під командуванням Ю. Тютюнника і попадає разом з іншими в большевицький полон. Чудом врятовується від розстрілу. Відтак Польща, табори інтернованих, Стрілково, Щипіорно, Каліш.

Прибувши до Варшави, Дмитро включається в українське політично-громадське життя, особливо був діяльним у спілці інвалідів. При помочі св. п. генерала М. Садовського, Дмитро вступає на службу в військове православне душпастирство. Разом з дружиною Михайлиною були членами-засновниками першої української вселюдної школи ім. Лесі Українки, займали різні посади, між іншим вів документацію в Українському Комітеті до вибуху 2-ої світової війни.

Після зайняття Варшави німцями, на чолі з полк. Поготовком був створений український уряд допомоги. Згодом арештує його ґестапо і тримає під слідством 99 днів. По великих стараннях дружини Михайлини і ген. П. Дяченка, його звільнюють і другого дня Дмитро був в дорозі до Дивізії "Галичина", пізніше учасником боїв за Броди. Далі капітуляція, полон, Італія і Англія.
Прибувши до Канади, Калґари, — Дмитро з Михайлиною стають членами Православної Громади, Стрілецької Громади, стає він членом-засновником Станиці Братства кол. Вояків УНА, Вільного Козацтва і врешті членом Клюбу Золотого Віку.

За вірну службу Україні і своєму народові був нагороджений орденом Залізного Хреста, Орденом Хреста Симона Петлюри, Воєнним Хрестом, Козацьким Хрестом з мечами, відзнакою за Броди, і останньо Пропам"ятною Медалею Св. Архистратига Михаїла.

І. Р.

неділя, 22 листопада 2020 р.

АНТІН ҐУЛА

     
                                                                                                                                                                  
Старшина Української Галицьної Армії (16. III. 1895 — 6. II. 1979)   Антін Ґула народився в Медицьких Халупках в селянській родині. В 1914 р. закінчив українську гімназію в Перемишлі. З вибухом війни зголосився до Українських Січових Стрільців, але тому, що квота вже була вичерпана, опинився в австрійській армії. Як хорунжий брав участь у боях на  Італійському фронті, де в 1916 р.
потрапив у полон. Коли вернувся з полону додому в 1918 р., зголосився до УГА, в якій воював до кінця війни. Знову польський полон у Тухлі. Після ліквідації табору став студентом права Українського Тайного Університету у Львові. По ліквідації Університету закінчив торговельні курси. В 1924 році почав працювати на посаді організатора Повітового Союзу Українських Кооператив, а згодом стає його директором. У Перемишлі залишився аж до 1939 р. В 1925 р. одружився з Іриною Малецькою з Сєнкевичів.

Зазнавши переслідувань від большевиків в 1939-41 рр., у 1943 р. покинув рідні землі. Після закінчення війни перебував у таборі в Ляндеку, звідки еміґрував до Канади. Тут понад 20 років працює в українських кредитових спілках. Був активним членом різних громадських установ.

Колишній вояк, мав теж пряме відношення до Дивізії: два його сини були в Дивізії.

субота, 14 листопада 2020 р.

ЧИ УКРАЇНЦІ БРАЛИ УЧАСТЬ В МОРСЬКІЙ БИТВІ В МАНІЛЬСЬКІЙ ЗАТОЦІ?


Орест Корчак-Городиський


Можна сподіватися, що українці від початку свого поселення в США вступали до американських збройних сил. Про це маємо дуже мало матеріялів, бо на початках іміґрації малі скупчення українців не розпоряджали жодними громадськими ані церковними організаціями, які проводили хоча б які-небудь записи. Знаємо тільки з окремих згадок, що вже під час визвольної боротьби, а далі й громадянської війни, українці були в американських збройних силах.

Поодинокі організації в Америці, які цікавляться мілітарною історією своєї держави, нераз видають цікаві публікації, з яких можна здогадуватись про правдоподібну участь українців в американських військових з'єднаннях. До таких організацій належить відоме не тільки на американському континенті, але в цілому світі, товариство колекціонерів медалів і відзначень. Член того т-ва, колишній майор морської піхоти, Чарлз Г. Белл, написав книжку п. н. "Старшини і вояки в битві в Манільській затоці 1 травня 1898 р." Ця праця присвячена людям усіх націй, що отримали відзначення і тим колекціонерам, які зберігають відзначення та історію про відзначення.

У згаданій битві американська фльота перемогла еспанську тихоокеанську фльоту й тим запевнила США панування над Філіппінами. Головним командиром американських морських сил був Джордж Дюї, якого після перемоги піднесено до ранґи контр-адмірала. Всі учасники того бою отримали пропам'ятну медалю т. зв. "медалю Дюї".

Американський командорський крейсер "Олімпія" був озброєний 14 гарматами, мав 5870 тоннажу й мотор в 17213 кінських сил. Крім особистого штабу командора, що складався з 5 осіб, на цьому кораблі служило 24 старшини, 381-членна залога та охоронний відділ морської піхоти в кількости 46 осіб. Капітаном корабля був Чарлз Ґрідлі, а священиком був Джон Б. Фрейзієр. На цьому кораблі був також спеціяльний кореспондент газети "Нью-Йорк Гералд", Дж. Т. Стікней.

Переглядаючи списки моряків на всіх кораблях, що брали участь у тій битві, я в першу міру шукав за слов'янськими прізвищами, а за українськими зокрема. При цьому я запримітив, що окремі функції належали морякам окремих національностей. На командорському (як також в більшості на інших) кораблі весь кухонний персонал творили китайці, музичний відділ складався з німців й італійців, капельмайстер був італієць, а між рештою залоги не можна знайти ні одного слов'янського прізвища.

На крайсері "Балтімор", який мав 10 гармат, кухонний персонал — це китайські прізвища, музична чота — головно німці; із слов'янських прізвищ є два: Йосиф А. Стенічка й Іван Васоцевич. На охоронному кораблі "Релай" — 11 гармат — не було музичної чоти. Кухонний персонал складався не тільки з азійців. Серед прізвищ зустрічаємо такі, як: Йосиф Голуб (гармаш 1-ої кляси) та Марселій Слобідський (морська піхота). На канонірці "Петрель" — 4 гармати — зустрічаємо прізвище Дмитра Прелорського. (Тут мусіла зайти якась помилка в транслітерації, а може й було таке прізвище). На канонірці "Конкорд" я не зустрів жадного слов'янського прізвища. На крейсері "Бостон" — 8 гармат, 272-членна залога — були такі прізвища: Вілльям (Василь?) Кисіль, Антін Заневич (оба моряки) та Йосиф Юзьв'яч (а може Юзьв'як) серед морських піхотинців. На кораблі "Меккулох" є прізвище — Август Федороф.

Варто було б українцям-випускникам військових академій поцікавитися участю українців в збройних силах США і написати на ці теми свої дипломні праці.



пʼятниця, 6 листопада 2020 р.

ЩО МИ З ЛИСТОПАДОВОГО ЧИНУ НАВЧИЛИСЯ І ЧОГО НЕ НАВЧИЛИСЯ?


Р. Колісник


Листопадовий чин — це епохальна подія, яка у великій мірі спричинилася до освідомлення і відродження українського народу взагалі, а в Західній Україні зокрема. Поглянувши назад, оцінім належно події того часу, з їхніми усіма успіхами й недоліками, та призадумаймося сьогодні, чи ми далі продовжуємо змаг за ті ідеї, які тоді були стали дійсністю, і як?

Відзначування Листопадової річниці

Те, що сталося 1 листопада 1918 року у Львові, можна назвати епохальною подією, тобто такою подією, від якої починається новий період в житті народу і яка своїм значенням і впливом дає напрям, наснагу і цілеспрямованість сучасникам та багатьом наступним поколінням. Що ця подія була такого масштабу, доказом є те, що її українці тепер далі відзначують, понад 60 років пізніше та віддалені на тисячі кілометрів від місця події.

Часом чується закид, що українці тільки здібні на академії, на панахиди тільки для свого партикулярного кола. Інші знову пропонують, щоб відсвяткувати всі т. зв. національні свята один раз, спільно — для всіх і вся.

Такі пропозиції не можуть прийнятися, бо, як всюди запримічуємо, кожна людина, кожна сім'я, кожна група, а тим самим кожне суспільство чи народ відзначують по своєму вмінні та спроможностям відповідні події, як от: народження людини, вінчання, регіональні свята тощо. Якщо окрема людина потребує таких відзначень у своєму вузькому колі, тоді, очевидно, вона потребує таких самих відзначень у своїй групі — суспільстві чи державі. А відзначуються і святкуються ще відносно свіжі події, спочатку живими учасниками, а згодом їхніми синами і внуками, які з запертим віддихом слухали про ще недавні геройські чини у розповідях їхніх батьків та дідів. Так є у всіх людей, так є у всіх народів на світі — так є у нас. Така вже вдача людини, а з тим потреба народу спільно відзначувати події, які мають загальний характер, для підкріплення віри у спільні цілі, для єдности зусиль в осягненні наміченої мети чи, коли вона осягнена, для її закріплення. Тому ще досі відзначується річниця Листопадового чину, бо між нами ще є горстка учасників тих подій та ще живі їх нащадки, які були під їхнім безпосереднім впливом, і далі пробували продовжувати боротьбу за ту саму ідею, яка мала свій початок 1 листопада 1918 року у Львові. І якщо завдяки таким відзначуванням ця ідея передасться бодай кільком одиницям з наступного покоління, тоді їх варто продовжувати.

Проте слід також застановитися над іншими аспектами відзначування цієї події. Чи не варто було б глибше призадуматися над цими подіями, щоб належно оцінити наші теперішні зусилля для осягнення тої мети, яку не осягнено тоді? Безперечно, найбільш болюче для нас те, що українська революція не закінчилася успіхом. До того в немалій мірі причинилися події в Галичині. Щоб краще це зрозуміти, слід бодай коротко пригадати тодішні обставини.

Як прийшло до Листопадового чину?

Австро-угорська держава, в склад якої входила Галичина, після програної війни розпадалася. Польська, західня частина Галичини переходила під владу новоствореної польської держави. В цілій Галичині на протязі панування Австрії поляки мали найбільший вплив, тож не було сумніву, що вони робитимуть всі заходи, щоб перебрати від австрійського уряду владу у Східній Галичині та включити її у склад польської держави. Хоч Австрія була зобов'язалася у таємному додатку до Берестейського миру з Україною з лютого 1918 року дати автономію для Східньої Галичини, проте вона нічого, крім обіцянок, не робила. Австрійський цісар Карло мав надії, що за ціну Східньої Галичини, його поляки покличуть на польський королівський престіл і він так залишиться з королівською короною на своїй голові, та бодай номінально збереже федерацію австрійської монархії.

Наш політичний провід в Галичині був льояльний до австрійського цісаря до останньої хвилини, хоч по тамтой бік Збруча вже давно існувала українська держава. Таке ставлення було з двох головних причин: по-перше, наші політичні партії вірили, що західні держави, чи як їх називали Антанта, справедливо розв'яжуть питання Східньої Галичини в користь українців на післявоєнному мировому договорі; і, по-друге, галицький політичний провід не хотів нічого робити такого, щоб не стягнути на себе гніву Антанти; а це мало неабиякий вплив на зв'язки з існуючою українською державою, яка стягнула на себе гнів Антанти через підписання Берестейського миру з Німеччиною, Австрією, Туреччиною і Болгарією, тобто ворогами Антанти.

Треба підкреслити, що між галичанами були також думки про негайне приєднання Галичини до України, про перехід Українських Січових Стрільців за Збруч на допомогу Україні, про створення тайної підпільної організації, — але це все не виходило поза розмови й цьому дуже сильно протиставилися українські політичні діячі в загальному і парляментарна репрезентація у Відні зокрема.

Аж коли вже було зовсім ясно, що австрійський уряд не думає передавати владу у Східній Галичині українцям, а тільки різною тактикою відтягає рішення, щоб заспокоїти українців, Народний Комітет у Львові почав серйозно оцінювати і за його заходами створено у Львові з кінцем вересня тайну військову організацію, яку названо "Український Генеральний Військовий Комісаріят". На його голову рекомендовано полк. Дмитра Вітовського, відомого коменданта УСС-ів, який одначе не міг приїхати до Львова, бо австрійський архикнязь Вільгельм (пізніше відомий під українським ім'ям Василя Вишиваного) затримував його у своїй квартирі в Чернівцях. Діяльність Комісаріяту йшла повільно, бо ніхто не сподівався такого швидкого розвитку подій. Щойно в другій половині жовтня, головно завдяки приходові підхорунжого Дмитра Палієва, який обняв пост організаційного референта, праця пішла жвавіше і поширилася на провінцію. Вітовський приїхав до Львова щойно 29 жовтня і добре, що приїхав, бо вже через два дні треба було діяти. Коли з Відня прийшла вістка, що представник польської ліквідаційної комісії мав приїхати до Львова 1 листопада, щоб перебрати владу від австрійського намісника, Вітовський рішився негайно випередити поляків вночі з 31 жовтня на 1 листопада. Проте ще на останньому засіданні Комісаріяту були поділені думки, але полк. Вітовський не допустив до дискусії в цій справі і видав потрібні накази.

О год. 4-ій ранку почалася дія. При допомозі приблизно 1500 українських вояків владу перебрано без одного вистрілу. Успіх був величезний. На ратуші повівав український прапор. Після того Генеральний Комісаріат перейменувався на Генеральну команду й тим самим, фактично став Головною командою Української Галицької Армії.

Слідом за Львовом пішли всі міста Галичини. Національний підйом був великий. Усе пішло гладко, успішно — майже. У Перемишлі не вдалося українцям втримати влади, а до того не висаджено в повітря стратегічних мостів через річку Сян. У Львові поляки негайно почали протидіяти, зорганізувавши свої бойові відділи. Леґіон УСС-ів не прибув на час до Львова з Чернівець і тим не вдалося закріпити української влади у Львові. Почалася польсько-українська війна. Після тритижневих вуличних боїв у Львові, та трьох невдалих офензивах з метою знову здобути Львів, почався відступ УГА аж майже до Збруча. Аж щойно тоді, коли УГА була притиснена до кута над Збручем, вона 8 червня 1919 року почала славну Чортківську офензиву, в якій підійшла на кількадесять кілометрів під Львів. Але як пишеться в стрілецькій пісні, "встоятись не було сили". Далі відбувся перехід за Збруч, похід об'єднаних армій на Київ — різні договори і врешті окупація всіх земель України.

Що можна про ті події сказати сьогодні?

Про українську революцію можна багато говорити. Можливо, що у нас чується багато нарікань і жалів. Це самозрозуміло, бо, коли є успіх, тоді не треба відповідати на ряд болючих питань: чому так сталося, хто винен? Так було і, мабуть, далі є з нашим підходом до невдалої революції. Базуючись на спогадах і міркуваннях учасників тих подій, можна тепер вказати на позитиви та негативи не на те, щоб на когось скидати вину, а на те, щоб пізнати свої добрі й не такі добрі сторінки національного характеру.

Саме перебрання влади у Львові та на провінції належить до дуже вдалих революцій. Фактично без проливу краплі крови, українці перебрали владу, хоч їх було дуже мало, бо всього 1500 вояків. Але коли пізніше прийшлося закріплювати владу, зробилося багато не так похибок, бо вони всюди трапляються, як непродуманих потягнень. Під час тритижневих боїв у Львові начальний командир мінявся аж три рази — у такий критичний час не було стійкости в командуванні. Як політичний провід в Галичині, так і Галицьку армію ціхував т. зв. "правопорядок", тобто затримання таких самих законів і ладу, як це було за австрійського панування. Це добре, але революція вимагає дещо відмінного підходу. Ніяких революційних реформ для загалу населення не проголошено. Галицька армія в загальному застосовувала тактику лінійної боротьби, на яку Галичина не мала ані засобів, ані чисельности війська. Усі діяли дуже обережно, а це звучить дивно, якщо взяти до уваги події за плечима галичан — на Великій Україні, яких ніби ніхто не зауважував. Сьогодні якось дивно виглядає, що тоді, в таких критичних часах, ми мали дві України, два уряди, дві армії, які одні з одними мали менше зв'язку і координації, ніж це намагалися зробити оба уряди з іншими державами.

Під час війни з поляками було кілька разів перемир'я, на які український бік годився, бо ніби цього вимагала Антанта, а яке поляки використовували для підкріплення своїх сил чи поліпшення становища. Так як перед тим, українці сподівалися "фер" трактування від австрійського уряду, так згодом вони такі самі надії покладали на Антанту і не робили нічого такого, чим могли б їй не сподобатися.

Коли у Перемишлі через таку саму легковірність щодо поляків, українці втратили владу, а мостів не висадили в повітря, нікому навіть не прийшло на думку спробувати в інший спосіб їх висадити. А ще дивніше було те, що на своїй території не було партизанської боротьби в тилах ворога. Це тим дивніше, бо на Великій Україні в основному проходила боротьба саме в такий спосіб.

До світлої сторінки належить саме зорганізування стотисячної армії, яка була найкраща українська бойова сила під час першої світової війни. Другим великим успіхом була т. зв. Чортківська офензива, яка зовсім заскочила й збентежила поляків і за три тижні пройшла від Збруча аж під Перемишляни, тобто недалеко Львова.

Галицька армія нараховувала приблизно 100 тисяч, з того було приблизно 50-60 відсотків бойового війська, тобто не більше 60 тисяч. Це не така велика цифра, як на все українське населення Галичини, що принаймні нараховувало три мільйони.

Ніщо не причинюється до підйому населення більше, як успіх, і тому під час Чортківської офензиви зголосилися ще так раз добровольців — нових 100 тисяч, але їх відсилано додому, бо не було умундирування, зброї тощо. Очевидно, що таке трактування добровольця не підбадьорить, але ніхто не подумав використати тих добровольців, на теоретичний вишкіл, чи інші зайняття та завдання.

А вже годі зрозуміти те, що регулярні частини УГА перейшли кордон і далися інтернувати Чехо-Словаччині в Німецькому Яблінному. Коли ще додати, що в такій малій армії, при браку зброї, кожний вояк дослівно цінився на вагу золота, то це ще більша трагедія.

Коли студіювати історію тих часів, виноситься сильне враження, що в тій війні польський противник не мав великої переваги й вислід її довший час також висів на волоску. Мається сильне враження, що вся наша боротьба й зусилля проходили ізольовано, нескоординовано на всенаціональному масштабі, імпровізовано, без брання до уваги всіх можливостей. На це склалося багато різних причин, які не слід тут розглядати. Наша визвольна війна має дуже багато безприкладних жертв, героїв, очайдушности і світлих моментів, які пізніше причинилися до піднесення національної свідомости й на яких виховувалося наступне покоління.

Який вплив ці події мали на наступні покоління, можна запримітити вже те, що ми ті події розглядаємо в ширшому засягу, а українські вояки під час Другої світової війни, хоч в дуже невідрадних обставинах опинившись, знали за що вони пішли боротися й, без дискусій про ламання присяги, вони були готові й служити своїй державній рації. Якщо сьогодні прийшло б до творення своєї держави, нема сумніву, що ніхто не творив би дві держави. Це все у великій мірі заслуга і наслідки Листопадового чину.

А як сьогодні виглядає наша справа?

Як у Першій так і в Другій світових війнах, та й ще дотепер, завважується брак конкретної загальної орієнтації у світовому положенні, брак зв'язків і впливу на інтернаціональному полі, а з тим пов'язані радше "побожні" бажання, ніж реальна оцінка. Про це нам звертають увагу навіть найновіші еміґранти з України. І так у вересневому числі журналу "Сучасність" з 1978 р., Ар'є Вудка порівнює українців з поляками. У нашому народі не було менше жертв, менше боротьби, менше геройських чинів, ніж у поляків. Нас є більше, ніж поляків. Але поляки завжди "вміли витворити навколо своєї боротьби таку зовнішню атмосферу, яка в найкращій мірі сприяла їх внутрішнім процесам", тоді як українці здавалися на власні сили й діяли в ізоляції. А приятелів потребують навіть такі потуги, як Америка і Радянський Союз, які шукають собі союзників далеко в Кореї, Філіппінах, В'єтнамі чи Кубі. То ж не дивно, що між т. зв. "польськими жартами" після Першої світової війни, ми чули, що "Падеревський виграв Польщу на фортепіяні", а між "українськими жартами", що Клемансо, тодішній французький політик, коли почув про домагання українців автономії для, як йому переложили, Ґаліції, то він здивовано спитав: "Що ті українці хочуть від Еспанії?" Так само, — як пише Вудка, Наполеон створив з поляків 100-тисячний леґіон і польське королівство, бо знав, що Варшава лежить в Польщі. Він був би напевно створив такий самий леґіон з українців, коли б знав, що Київ — це українська столиця. А для нас і досі справи не на багато змінилися, бо для чужинця Київ далі лежить в Росії, а не в Україні.

У цій галузі, за словами Вудки, лежить найважливіша роля еміґрації. Йти між людей, йти у світ, вийти із свого гетто. Серед євреїв почалося пробудження і вплив саме тоді, коли вони покинули своє ґетто, навіть, якщо вони у тому процесі затратили свою мову й багато звичаїв. Про це, як багато можна осягнути, свідчать серед євреїв Герцен чи Жаботинський. Що й сьогодні можна здобути впливові й важливі становища, можуть свідчити Кіссінджер чи Бжезінський, а серед українців — впливові люди в Канаді, особливо на Заході. А чи не Шевченко, який втримував тісні зв'язки з поляками і росіянами, не писав "і чужому научайтесь, свого не цурайтесь"?

Друге явище, яке ціхує нашу спільноту, чи, як залюбки тепер називають, діяспору, — це певна апатія, певний застій, які годі докладно описати, але які відчувається та які є пов'язані з малоефективною діяльністю і закостеннінням організаційних форм, хоч ми всі в приватному житті вже давно без болю достосувалися до життьових обставин, чи як це явище називають до нового "стилю життя". Мається враження, що ми далі чекаємо, щоб хтось з-зовні, якась нова "антанта" чи "цісар" розв'язав наші проблеми. Цих проблем ніхто для нас не розв'яже, а як розв'яже, то у своєму інтересі, бо, наприклад, ніхто нам не дасть добрих єпископів, якщо майже ніхто з молодих людей не готовий іти на теологічні студії. А таких прикладів можна навести більше.

І чи не найважливіше, ми мусимо бути свідомі того, чого ми хочемо, і не тільки мусимо бути свідомі, але й активні. Ми мусимо бути горді із свого походження. Ми ще навіть тепер забагато себе "бичуємо" за свої недоліки. Наш народ не гірший від інших народів, а в багатьох випадках — кращий. Він має більше шляхетних рис. Він ніколи не відзначався загарбництвом, а завжди був миролюбний. Незважаючи на страшний тиск і переслідування з усіх боків, він ще не зник, як це вже проповідувано і як це вже сталося з багатьма іншими народами. Вже при першій нагоді, як це ми вже не раз читали і навіть самі спостерігали, він оживає, набирає сили до нового відродження. Наш народ дуже талановитий й при більшій праці та наполегливості він міг би досягти дуже великих успіхів і збагатити загальну скарбницю людства і тим самим прислужитися для власного добра. Щоб так сталося, в кожного мусить постійно битися живчик повної свідомости, тобто той покажчик, який вказує, що й коли треба робити у загальному інтересі. Це почуття обов'язку — чи як його назвати — мусить бути наявне у всіх членів групи і воно обов'язкове для успішного діяння та існування такої групи чи спільноти.

Ми мусимо бути свідомі своїх завдань і маємо виконувати свої обов'язки згідно із своїм внутрішнім переконанням. Не треба встидатися з того, хто ми є, а бути гордими і гордість передати своїм дітям. Не треба дивитися і чекати на другого чи на якийсь наказ "вищих сил", а треба впливати на других, і навіть "якщо на твій клич не прийде ніхто, тоді... в путь вирушай сам", — як говорить нам Надія Світлична.



четвер, 29 жовтня 2020 р.

МОЯ ЗУСТРІЧ З СЛ. ПАМ. ГЕН. Т. ЧУПРИНКОЮ-ШУХЕВИЧЕМ


Ю. Калина-Лопатинський


Спомин, виголошений на XII З'їзді Об'єднання гсол. Вояків УПА в Торонті в травні 1979 р.


27 грудня 1944 року. По щасливім парашутнім приземленні, ми відсвяткували Різдво 1945 року в околиці Калуша, а 10 січня, скеровані командиром Гасином, подались "по лінії" в дорогу до квартири командира Грицая, який знав місце постою командира Шухевича. Віддаль коло 100 км. ми пройшли за три ночі. Зголосившись у ком. Грицая, на другий день під проводом сотника та трьох стрільців з охорони ком. Грицая, подались в дорогу. Прибувши в околицю Бібрки, ми чекали два дні на виклик. Це було напередодні Йордану і ми рано пішли над річку де тамтешній священик посвячував воду. День був морозний а земля була покрита снігом. Ціле село облягло береги річки і спів "Во Йордані хрещається" розлягався по цілій долині. Відправа і спів зібраних селян і озброєних партизан та якась чарівна тиша що панувала довкруги, зробила на нас величезне враження. Ми не сподівалися, що в цей бурхливий воєнний час, коли валився цілий світ, існує ще клаптик землі, де панує такий спокій.

Нас примістили на квартирі, де господиня гостила нас різними йорданськими пісними стравами, які ми заїдали з надзвичайним апетитом. Господиня з усмішкою приглядалась нам та все припрощувала брати більше. Нас опустив цілком встид і ми, користаючи з запрошення, просили добавки.

Вечером прийшло двох кур'єрів і перевели нас на друге село. Залишивши нас на квартирі, наказали чекати, Вечером цього ж дня, коли вже добре стемніло, прийшли по нас два стрільці і, запитавши про наші псевда, забрали мого товариша з собою. За якихось 15 хвилин прийшли знову і забрали мене.

Ми вийшли в темну ніч та пішли на третю хату, що була цілковито затемнена. Ввійшовши до середини, я завважив, що всі вікна були заслонені коцами. За столом сиділо коло 8 людей. Я зголосив свій прихід на Рідні Землі та заподав мої завдання тут, як рівнож зголосив, що ми з собою привезли. Командир Шухевич сердечно розцілував мене та представив мене решті присутніх. Командир почав випитувати про нашу дорогу та скоки з парашута. В дальшій розмові ми перейшли на загальну політичну та українську ситуацію. Командир сказав мені, що більшовики вже зайняли Краків. Нарешті командир запросив мене на Святойорданську вечерю, що її вони уряджували в цьому ж селі. Моя зустріч тривала коло 40 хвилин. Після мене покликали нашого третього друга.

На вечері було присутніх коло 35 осіб. Всі сиділи за одним великим столом та гостились йорданськими стравами. Було гамірно та весело. Я оповідав різні пригоди з концентраку та в який спосіб я туди потрапив. Присутні жартували з мене за моє приземлення — як то зачепився на високому грабі і не міг зійти на землю. Пам'ятаю, що один друг з відділу пропаганди, знаменитий артист-маляр, зробив олівцем мій портрет, який мені вручив по вечері. Між присутніми було багато друзів, яких більша частина вже не живе. При вечері ком. Шухевич сказав мені, що завтра він їде у львівську область на зустріч і візьме мене з собою, щоб я мав змогу побачити відділи УПА, які є в околиці та був присутній при обговорюванні деяких справ з львівським обласним проводом.

Однак, наш виїзд протягнувся ще на кілька днів. Одного вечора ми рушили в дорогу. Три пари саней, на одних ком. Шухевич, я та кілька стрільців, а на інших двох — решта охорони командира. Ми їхали, оминаючи села. Ніч морозна, зоряна, лиш час від часу загавкають собаки, чуючи нашу валку. Над ранком заїхали на опущену лісиичівку, де задержались, бо в сусідньому селі якраз йшла облава та чути було постріли. В лісі селяни ладували на сани дерево. Заїхавши на лісничівку, командир скликав селян та повідомив їх, що ніхто з них не може опустити лісничівки доки в сусідстві йде облава. Селяни зрозуміли про що йде мова і заявили, що будуть тут аж доки не смеркне. Лісничівка була розбита, без вікон та дверей. Мороз буз сильний, так що по якомусь часі стало досить холодно. Убезпечивши лісничівку, ми цілий час ходили, щоб бодай трохи загрітись. Десь по полудні одна з господинь, яка приїхала з валкою селян по дерево, прийшла до нас та співчуваючи, що ми так мерзнемо, витягнула з-за кожуха пляшку та й каже: "Напийтесь троха хлопці, буде вам тепліше". Подякувавши, ми скористали із знаменитої самогонки і це нас трохи розігріло. Під вечір ми відпустили колону селянських саней, а самі пустились у дальшу дорогу. В дорозі я довідавсь, що ми їдемо до Миколаєва, який був віддалений яких 20 км. від Львова. Прибувши туди ввечері, ми застали членів обласного проводу. На нарадах обговорювали різні справи, між іншим також справу створення із Закерзоння окремого Краю, бо новостворена границя між Україною та Польщею утруднювала львівському обласному провідникові виконувати його службові обов'язки та наражала його при кожному переході кордону на небезпеку. Так велика віддаль не давала йому змоги часто відвідувати терени Закерзоння. На його думку, найкраще було б створити з теренів окремий Край та підпорядкувати його окремому проводові. Ці аргументи переконали ком. Шухевича і він обіцяв провідникові Золотареві цю справу розв'язати. При тому також обговорили підготовку місць для висадки парашутистів та місць для допоміжних летовищ для евентуального приземлення літаків. Я подав їм як вибирати місця на приземлення літаків та як їх маркувати огнищами для легшої орієнтації для летунів. Наради тривали до пізнього ранку. Перебувши тут ще один день, ми під вечір відправились в дорогу назад. Вернувшись назад в Бібреччину, я ще кілька днів був разом з ком. Шухевичем. Там зустрів я тоді ком. Шелеста, з яким був разом у курені Соловея. По кількох днях я розпрощався з ком. Шухевичем, з яким я ще мав зустріч перед своїм відходом на Захід.

***

Чи наші сподівання на конфлікт між альянтами і росіянами були реальними, чи були лише плодом нашої фантазії?

Про це дуже цікаво пише у своїй книжці "Черчільс Джермен Армі" Артур Сміт, професор історії в Каліфорнійському університеті. Він подає цілком новий образ стратегічних плянів у повоєнній Европі, яка підтверджує, що сподівання конфлікту між альянтами та росіянами було дуже реальне.

У листопаді 1954 року у виборчій окрузі Черчіля — Вудфорд, відбувались святкування у дівочій гімназії, на якій мав бути вручений подарунок жінці Черчіля. Цю нагоду використав Черчіль, якому надходив 81 рік життя, щоб виголосити відповідну політичну промову. У своїй промові він ствердив, що наступила велика зміна у давній приязні партнерів 2-ої світової війни. Багато осіб здавало вже собі справу із загрозливого положення на міжнародній арені і що він сам вже в 1950 році заявив у парляменті, що без новоозброєної Німеччини Европа не може бути в безпеці. З гіркотою він згадував, що його пересторогу назвали тоді безвідповідальною.

Продовжуючи свою промову, Черчіль сказав, що ще перед закінченням війни, коли німці вже тисячами здавались альянтам в полон, він вислав телеграму до маршалів Монтгомері та Александра, наказуючи подбати про те, щоб німецьку зброю не нищити, а заховати, щоб у відповідний момент можна було її віддати німецьким воякам, з якими прийдеться співпрацювати на випадок дальшого наступу більшовиків.

Публіка прийняла його заяву як жарт. Не так було з пресою. Почались запити, критика та інтерпретації в парляменті. Монтґомері, що в тім часі був в Америці, став центром запитань журналістів — чи це правда, шо він одержав таку телеграму. На дебаті в парляменті Черчіль заявив, що у випадку дальшого посування росіян на захід, він був готовий остерегти їх та вжити німецьких полонених як союзників, бо він знав, що Британія сама буде змушена готовитись до протидії. Цікаво також те, що після уступлення Черчіля, Атлє продовжував його політику та держав німецьку воєнну силу, готову до війни аж до 1946 року. В 1947 році, коли вже розброєно німецькі збройні сили, багато політиків та військовиків шкодували цього поспішного кроку.

В 1943 році провідні політики Заходу почали серйозно задумуватись над можливостями, що більшовики можуть зайняти цілу Европу самі. Сталінґрад і російський наступ на думку деяких англійських істориків повинні були змінити політику альянтів та надати її нового напрямку. Треба було прийти в якийсь спосіб до перемир'я з гітлерівською Німеччиною чи то сепаратним миром чи, на випадок упадку Гітлера, підпорядкуванням решти нім. армії, та спільними силами протиставитися дальшому маршові більшовиків. З другої сторони альянти побоювалися, що Німеччина може договоритися з більшовиками, тим більше, що вони мали інформацію про такі спроби Рібентропа, а після висадки альянтів в Африці, також і Мусоліні.

Побоювання альянтів перед сепаратним миром між Німеччиною та Радянським Союзом, а також ще не готова висадка у Франції, спричинили проголошення в Касабланці Рузвельтом про прийняття тільки беззастережної капітуляції Німеччини. Тим потягненням Рузвельт думав зв'язати росіян та унеможливити сепаратний мир між ними та Німеччиною. Однак це проголошення, що було зроблене без попереднього порозуміння з Англією, дало від'ємні результати. Різні німецькі круги, які бажали примирення з альянтами, побачили, що не може й бути мови про сепаратний мир.

Щоб бути приготованим на різні можливості, альянти рішили в 1944 році робити десант, що мав назву "Оверлорд". На випадок скорішого розвалу Німеччини, підготовано і скорішу висадку під назвою "Ранкін".

Щоб не допустити більшовиків далеко на захід, Черчіль був за те, щоб десант, проведений в 1943 році в Італії, зміцнити і щоб він був спрямований через Балкан на Відень і Прагу. Та американці заперечили цей плян, притримуючись пляну висадки "Оверлорд". Тоді Черчіль  і Монтґомері намагались переспорити плян висадки "Оверлорд" так, щоб головні сили наступу повести через Бельгію та Голляндію, а вломившись до Німеччини, прямувати на Берлін. Айзенгаувер переспорив однак плян наступу з Франції широким фронтом проти німців. І якщо напочатку Айзенгаувер був за зайняттям Берліну, то пізніше він чомусь змінив думку і в телеграмі до Монтґомері сказав, що Берлін для нього — це лише географічне поняття, а він таким є цілковито не заінтересований. Ці всі непорозуміння приводили до напружених відносин між англійцями та американцями. Англійці закидали американцям брак зрозуміння для пов'язання політичної і військової стратегії, тому цим вони лише утруднюють  ведення війни. Думку військового  історика Болдвіна, який сказав про американських військовиків, що вони військово помірковані, але політично слабі, поділяло багато англійських старшин.

На конференції в Тегерані вже весь час були напружені відносини між росіянами та англійцями. Сталін цілий час докоряв Черчілю та його військовому шефові штабу Брукові. У своїх споминах ІН КОНВЕРЗЕЙШЕН ВІС КЕНЕТ ГАРРІС, баронеса Асквіт оф Ямборі пише, що вона лиш один раз бачила Черчіля так прибитого. На запит, що йому так долягає, Черчіль відповів: в Тегерані я перший раз пізнав, що ми є страшно малий народ. Тут я сидів з одного боку відгороджений російським медведем з розпростертими лапами, а з другого боку великим американським буйволом. Посередині сидів бідний малий англійський осел, який, одинокий між трьома, знав правильну дорогу додому.

Ніхто краще від Черчіля не знав, що Англію чекає ще рішучіша боротьба після закінчення війни. Змінились правила гри і навіть гравці були інші. Америка, як найсильніша потуга, держала кермо в недосвідчених руках, а Радянський Союз, неначе льодова гора, зближався до серця Европи. Черчіль, бажаючи якнайшвидше випередити росіян, доручив Монтґомері зайняти північну Німеччину, а саме якнайскоріше зайняти Лібек для дальшого наступу на Данію, щоб в цей спосіб не допустити росіян до опанування Балтику.

1 травня 1945 року адмірал Деніц зайняв пост головнокомандуючого збройними силами та керівника нім. держави. Для нього найважнішою справою було якнайдовше вдержати східний фронт та перегрупувати сили так, щоб уникнути, мірою можливости капітуляції перед росіянами, а віддатися в руки альянтів. З дій англійців та після наладнання зв'язків з Монтґомері він побачив, що англійці в якийсь спосіб торпедують концепцію Рузвельта — беззастережну капітуляцію. Використовуючи це, Деніц своєю частинною капітуляцією до англійців знівечив плян беззастережної капітуляції, та тим самим врятував мільйони німецьких вояків та цивільного населення перед російською окупацією і полоном.

В травні 1945 року на території, що її зайняли Монтґомері та Александер, було понад 3 мільйони німецьких солдат в повному озброєнні. Монтґомері створив навіть німецькі військові округи під німецьким командуванням з малим штабом, що його очолював німецький маршал Буш, який був прикріплений до головної квартири Монті. Цей штаб керував всіма німецькими збройними силами на території Монтґомері, отже англійці не мали жодних адміністративних клопотів з такою великою кількістю німецького війська.

Однак, натиск на Черчіля та англійський військовий апарат з домаганням розпущення військових частин та ліквідації Деніца як німецької адміністрації, зростав. Крім більшовицьких протестів долучились до них і голоси американської та англійської преси, як рівнож інтерпретації в англійськім парляменті, які не давали спокою Черчілеві. Нарешті американське міністерство війни наказало арештувати Деніца та цілий його уряд.

Чи справді Черчіль був готовий ужити німецьких вояків по 8 і 9 травня 1945 року для здержання дальшого наступу більшовиків, — запитує Сміт? На підставі дотеперішніх джерел можна думати, що Черчіль був дуже близький до виконання цього задуму, якщо б він мав яку-небудь підтримку із сторони своїх воєнних партнерів.

І так очікувана збройна інтервенція Заходу проти росіян не здійснилась з ініціативи Америки. Впевнена в своїй силі завдяки атомній бомбі — Америка думала, що вона зуміє вдержати більшовиків у рамках, та тим самим забезпечити світовий мир.

На жаль, ми є свідками як після II світової війни, по 34 роках, ситуація змінилась на гірше і сьогодні російська льодова гора не лише загрожує Европі, але її холод вже добре відчувається в цілому світі.

Після прийняття капітуляції Німеччини в Раймс і Берліні 7 і 8 травня 1945 року, щойно 5 червня підписано капітуляційну деклярацію, зладжену з Німеччиною всіма альянтами. Тільки Англія, котра перша оголосила Німеччині війну, не була присутня на підписанні капітуляції в Берліні.




неділя, 11 жовтня 2020 р.

Цінний причинок до історії українських збройних сил


Зіновій Книш


Ні сліду не лишилося з колишньої контроверсії довкола доцільности чи шкідливости творення дивізії "Галичина" під кінець другої світової війни. Сьогодні це належить до історії і нікого не хвилює, а дивізію судять не по тому, хто й чому її творив і хто до неї голосився, а по тому, що зробили — та ще й далі роблять — для української справи колишні її вояки. Незаперечний це факт, що з дивізії вийшов цілий ряд чільних українських діячів на всіх ділянках життя суспільного, політичного й культурного — займають вони в ньому визначні становища.

Написано про дивізію мало, непропрорційно мало в порівнянні до інших сторінок нашого минулого. В той час як в інших народів полиці вгинаються під тягарем споминів з останньої війни, ми пасемо задніх. Мемуаристика взагалі слаба сторінка в українців.

Отже погодимося на тому, що спогадів учасників і самовидців з другої світової війни в нас рішуче замало і тому слід вітати кожну нову появу з того роду історичних дослідів чи жанру літератури. Але, коли про саму дивізію маємо вже кілька спогадів окремих її колишніх вояків, зараховуючи туди також дуже добру і прихильну для українців та об'єктивну працю Вольфа-Дітріха Гайке п. н. Українська Дивізія "Галичина", то про Військову Управу, що була неначе матір'ю тієї військової одиниці, хіба тільки мимоходом знаходимо короткі уступи чи натяки в працях і спогадах з воєнних років.

Першу спробу дати повний перегляд праці тієї установи від початку до кінця зробив один з її членів, інж. Роман Крохмалюк, у книжці п. н. Заграва на Сході, що вийшла заходами Головної  Управи Братства колишніх вояків першої Української дивізії УНА. А хоч писана вона в формі особистих спогадів і тим самим — як кожні спомини — не може бути цілком вільна від суб'єктивних спостережень та висновків і тим подібних недоліків усіх мемуарів, коли глядіти на них, як на історичне джерело, то треба признати, що автор старався бути об'єктивним, вистерігався від непотрібних коментарів і зібрав у своїй праці чимало невідомих досі фактів, у світлі яких праця Військової Управи виходить наяву інакше та правдивіше, ніж це міг собі уявляти тодішній обиватель, а навіть ще й тепер пересічний українець.

Писати спогади пізно має свої браки, але й переваги. До браків належить те, що людська пам'ять, навіть найліпша, має свої межі і підлягає фізіологічним законам. Але перевага в тому, що можна покористуватися й свідоцтвами інших осіб, перевірити сумнівні чи непевні факти, писати спокійніше і не на швидкоруч, а в висліді дати повніший образ даного періоду. І тут слід ствердити, що автор сумлінно використав усі ті моменти, в наслідок чого дістали ми дійсно вартісну працю, без якої трудно було б обійтися в майбутності історикові тих трагічних і політично безнадійних днів нашого недавнього минулого. Авжеж, годі вмістити ввесь матеріял на 300 сторінках книжки. Але він зібраний старанно, впорядкований систематично, доповнений документами та прикрашений ілюстраціями з приватної збірки фотознімків автора.

Дивна це була установа, ця Військова Управа. Головними її обов'язками була пропаганда потреби дивізії, організування набору й опіка над родинами вояків. Однак життя зробило з неї щось неначе ціле міністерство, що мусіло займатися безліччю поточних справ щоденного життя, інтервенціями в військових командах і цивільних урядах, а була навіть пора, в час евакуації перед большевиками, коли не Український Центральний Комітет, тільки Військова Управа несла на своїх плечах оборону української людности на місцях.

Військова Управа мала свій неначе прецеденс в нашій історії, а саме Бойову Управу Українських Січових Стрільців, що постала 3 серпня 1914 року на чолі з д-ром Кирилом Трильовським, "січовим батьком". Не від речі буде короткими словами перевести порівняння між тими обома установами. Бойова Управа мала ту перевагу, що її суверенно створила українська суспільність через свою Головну Українську Раду, головою її був українець і членів призначали самі українці. Військова ж Управа була твором німецьким, при українській співпраці, покликала її до життя німецька влада і поставила на її чолі німця, хоч сильно зв'язаного з українством. Бойова Управа все таки могла вести сяку-таку політичну діяльність — для Військової Управи це було виключене. Зате змістом своєї конкретної роботи Військова Управа далеко лишає за собою Бойову Управу. Бо хоч на працю обох установ складалася пропагандивна, харитативна й видавнича діяльність, то в Бойовій Управі вона була куди менша і слабша, а в Військовій — переливалася через береги. Значення Бойової Управи, сильне з початку, постійно слабшало і вкінці цілком занепало, а в Військовій Управі навпаки: вона міцніла морально і престиж її так у своїх, як і в чужих зростав аж до самого кінця.

Не переказуємо змісту й укладу книжки, з тим зазнайомиться читач сам, якщо схоче її читати. А перечитати варто, не тільки тим, хто спеціяльно цікавиться нашою найновішою історією.

На тому скінчили б ми завваження рецензента й пересілися б за робочий стіл дослідника, щоб справити деякі неточності в цій цінній праці інж. Романа Крохмалюка.

Переходячи українські військові формації 1939-1941 років, автор занадто зв'язує їх з військовою контррозвідкою, щобільше, твердить, (стор. 7) що вона творила ті частини. Це невірно. Вона в тих справах була тільки першим контактом і початковим посередником між українською стороною та німецьким військовим командуванням. Також ініціятива виходила з українського боку. Це дуже важливе, по-перше тому, що відповідає правді, по-друге, з уваги на брехливу большевицьку пропаганду, кожне необережне твердження може бути тільки водою на її млин.

На сторінці 8 сказано, що німецька команда наказала Військовим Відділам Націоналістів зайнятися та допомагати українським утікачам, але полк. Сушко, розчарований витвореним положенням, поставився негативно до того наказу і ця справа лишилася нерозв'язаною.

Випадково сталося так, що я стояв близько тієї справи і разом з покійним уже Богданом Кравцевим, ми помагали полк. Сушкові. Німецька команда хотіла, щоб українці масово покидали українські землі і щоб їх до того не заохочувати, але й змушувати. Це мало б бути виявом ворожости людности до большевиків і симпатії та довір'я до німців. Можливо, що вже й тоді думалося про потребу робочої сили в часи війни. Полк. Роман Сушко не діяв сам. Коло нього були політичні дорадники, а саме інж. Йосип Бойдуник, тоді Головний Контрольний (єдиної ще) ОУН і д-р Ярослав Барановський, секретар ПУН. Спільно вирішено, що не лежить у наших інтересах оголювати українські землі з людности і що не можемо та й не повинні ані силою, ані намовами її до того спонукувати. Емігрувати повинні б тільки ті, що для них була б загроза від большевиків, або хто хотів би йти добровільно. І в тій поставі згадана трійця твердо стояла супроти німецької команди.

Що ж до допомоги, то полк. Сушко міг помогти тільки тим, що дістав би від війська. А воно не давало нічого, бо й саме мало тільки те, що для нього потрібне. Хіба що доручало тимчасовій польській самоуправній адміністрації іти на руку в таких справах, як мешкання, не робити різниць у прохарчуванні між місцевими й утікачами тощо. І то тільки на настирливе домагання полк. Сушка, чого я сам був свідком. В таких умовах полк. Сушко робив усе можливе: організував перші два перехідні табори для втікачів, старався про-харчі і працю, видавав усякі посвідки й документи, інтерв'ював в окремих випадках і т. п., і напевно сам автор найкраще з власної діяльности знає, що і скільки в такій ситуації можна б вдіяти.

Характеризуючи політичну орієнтацію деяких чи то членів Військової Управи чи то близьких її співробітників, автор зараховує деякі особи до Організації Українських Націоналістів під проводом Андрія Мельника. Хочу дещо з того спростувати. Ані проф. Зелений Зенон, ані д-р Іван Рудницький, ані Осип Навроцький не були членами ОУН (д-ру Рудницькому навіть приписане членство ПУН на стор. 92). Перший з них міг бути, і може й був симпатиком тієї політичної орієнтації. Членом був його брат Б. Зелений, що належав до УВО, разом з полк. Андрієм Мельником сидів на лаві обвинувачених у процесі т. зв. басарабців, потім емігрував до Канади і там далі вважався членом спершу УВО і потім ОУН, а смерть застала його на становищі Сенатора ОУН. Д-р Іван Рудницький був членом УВО, довгий час навіть фінансовим референтом в її Крайовій Команді, але до чинної праці в ОУН не перейшов, хоч і залишився прихильником. Осип Навроцький був членом першої Начальної Колегії УВО в найперших її початках, але політично почував себе членом української радикальної партії і коли вона відтягнула своїх членів з УВО в 1924 році, Осип Навроцький цілком вийшов з УВО, працював у своїй партії, був навіть якийсь час її головним секретарем. Радикальна партія належала до перших, що поборювали ОУН.

Бракує теж основи для твердження автора на 9 сторінці, що провід ОУН не використав нагоди поширити свої впливи не еміграцію в Німеччині. Мабуть автор цілком не зачерпував інформації у тій справі і згадав про неї тільки мимоходом. Бо ввесь час війни, ніхто не мав більших впливів у масах української еміграції в Німеччині, як ПУН. Навіть після виступлення з неї групи Бандери. Цей вплив виконував він через суспільно-громадську організацію УНО, що з кількадесяти членів до початку війни розрослася в сильну організацію з 40.000 членів, яка вкрила своєю сіткою всю Німеччину, Австрію і Чехію і видавала дуже добрий часопис "Український Вістник". На жаль, німецька влада, занепокоєна тим, не дозволяла українцям з-під большевицької окупації належати до УНО. Пізніше УЦК з Кракова заключив навіть формальну умову з УНО в справі співпраці та допомоги українцям з Генеральної Губернії.

Та це все справи, що не мають безпосереднього відношення до діяльности Військової Управи, згадуємо про них тільки з обов'язку історика-дослідника. А вже ні в чому не применшують вони вартости книжки, як джерельного, хоч і в формі мемуарів, документу й свідоцтва діяльности Військової Управи.

Варто, щоб інші співпрацівники Військової Управи — а їх уже небагато і з кожним роком менше — поспішилися піти слідами автора.


"Новий Шлях" Рік І. ч. З


неділя, 4 жовтня 2020 р.

КІНЕЦЬ ВІЙНИ 1945 р. І ПОЧАТОК ТАБОРУ ПОЛОНЕНИХ В ІТАЛІЇ


Богдан Підгайний

(Закінчення)


Довший час ходили ми по горах. Різні вістки доходили до нас про поведінку англійської команди супроти колишніх СС-ів. Одні розказували, що розстрілюють, що віддають більшовикам, що мучать тощо. Ми бачили з гір озброєні англійські застави, які, мабуть, і не думали йти в гори. Ми не мали харчів. Населення не мало хліба взагалі. Могли ми лише забити коня, могли мати мост і вино це можна було дістати або заміняти серед населення, переважно за зброю. Мали ми ще мішок пудінґу, якого вже ніхто не міг взяти до рота. Врешті рішили піддатися англійцям. Було нас тоді біля сто вояків. Договорилися між собою, — що двох охотників піде зі мною до англійців у долину так, щоб всі бачили. Коли англійці не постріляють нас відразу, дамо залишеним знак, щоб теж сходили. Опинившися на долині, ми були дещо здивовані поведінкою англійців. Вони жували собі спокійно ґуму й майже не реагували на наш прихід. Я знав дещо англійську мову, вивчив її в польській тюрмі, і почав до них говорити. Вони мене зрозуміли зовсім добре, але я не міг зрозуміти ані одного їхнього слова. Я колись вивчив цілого Тусан-Лянґеншайна напам'ять, але я ніколи не чув англійської мови. Щоб зрозуміти, мусів бачити написане кожне слово. Тоді ми договорилися, що я буду говорити, а вони будуть писати мені на папері. І від них я довідався, що наша дивізія збирається в місті Шпіталь, що вояки мають зложити зброю, а старшини можуть затримати пістолі. Спитавши їх, чи можемо йти до Зальцбурґа, вони погодилися. На умовлений знак почали сходити наші вояки з гір, зложили зброю, оформилися в маршову колону і почали маршувати в напрям Зальцбурґа. Десь біля полудня, дігнало нас англійське авто. Сиділи в ньому англійські старшини в червоних шапках і, спинивши авто, запиталися, хто комендантом групи. Коли я зголосився, один старшина плинною німецькою мовою заявив мені, що ми не можемо йти до Зальцбурґа тому, що в Юденбурґу вже є більшовики. На їхню думку, ми не повинні попасти в більшовицькі руки. Англійський старшина додав, що ми повинні йти до Шпіталю, де збирається наша дивізія. Засалютували й від'їхали. Ми, відпочивши дещо, завернули до Шпіталю.

Прийшовши до Шпіталю, розтаборилися ми в горах і зараз вислали розвідку до табору, де почалася збирати наша дивізія. Вістки були дуже оптимістичні. Дивізія сформувалася в полки. Комендантом дивізії був тоді поручник Роман Чучкевич, а його адьютантом хор. Любко Кузик. Комендантами полків були хорунжий Андрій Коморовський, хорунжий Маслій і інші. Наставлення англійців до нас було добре, знали наше положення, давали харчі і не виглядало, що плянують видати нас в руки більшовиків. Отже, ми рішили йти до табору. При вході до табору мусів я віддати пістолю. Німців в таборі вже не було. Англійці перенесли їх до німецьких таборів. Почали ми відшукувати один одного, приходили у відвідини цивілісти, починалося нове життя.

До табору приїхав полковник Михайло Крат. Він мав обняти команду над нами. Англійці наказали нам приготовлятися до дальшого транспорту, до табору полонених в Італії. По кількох нарадах, нова команда дивізії, з полковником Кратом на чолі, вирішила визначити мене комендантом першого транспорту до Італії. Цей транспорт мав складатися з трьох тисяч вояків, тридцять старшин і одного священика, котрим був отець Ратушинський, який тепер живе в Англії. Ми називали його "отцем Бальоном". Йшлося про те щоб переконати англійців, що ми не були СС-ми, що Вермахт не приймав до себе чужонаціональних військових відділів і ми мусіли бути в системі "Ваффен-СС". Ми творили українські частини для боротьби з більшовиками і мали воювати лише на східньому фронті. Це була передумова нашої організації і німці додержувалися тої домови. Для кращого доказу, що ми не були СС-си, мали ми своїх священиків. Тому отець Ратушинський мав священичі ризи, золоту чашу і все, що було потрібне для відправи Богослужень. Поручник д-р Петро Савицький, який писав колись свої наукові праці також англійською мовою, написав відповідне письмо, де він старався вияснити всі ті справи англійцям. Я мав старатися передати то письмо англійській команді в Італії і повідомити про положення нашого табору в Шпіталі.

Транспорт складався з кількох сот вантажних автомобілів. Крім нас, дивізійників, їхали літуни,  поліція, СС-си і якісь інші чужинці. Мені, як комендантові, дозволили їхати в шоферці. Водіями авт були англійські вояки, індійці. Супроводжали нас окремі авта, озброєні тяжкими кулеметами. Ми їхали майже в незнане, тому були приготовані на все, наладнали добрий зв'язок між собою, дали наказ всім виконувати те, що буде робити команда нашого відділу.

Перший постій був в Удіне, в Італії. Тут ми ночували й тут англійське військо нас огидно ограбило. Забрали нам всі гроші, годинники, ручки, запальнички, ножики й, розуміється, всі фотоапарати. А щоб заховати "інтернаціональні договорення", грабували наших стрільців і підстаршин англійські вояки. Зате наших старшин грабували англійські старшини. Мене грабував один капітан і один поручник. Отця Ратушинського мало що не побили, коли він не дозволяв розкидати своїх церковних речей.

Після такої "історичної зустрічі" з англійськими військовими чинниками в Удіне, наші почування до них дуже остигли й ми приготовилися до найгіршого. Повторили наказ, щоб всі робили те, що буде робити цей віз, у якому я сидів. По дорозі минали нас авта повні жидівських вояків, що служили в англійським війську. Не знаю, хто їх поінформував, але вони обкидали нас, як СС-ів, камінням і пляшками з пива. А італійське населення вимахувало за нами крісами. Лише грізно наставленій важкі кулемети нашої охорони здержували напасників. Під час постою наші вояки набрали трохи каміння, а коли над'їхали жиди, вони відповідали їм кам'яними сальвами. Це навіть забавляло нашу охорону. Наша охорона нас боронила, а ми могли були кидати камінням. Так ми вийшли "переможцями".

Вкінці доїхали ми до місця призначення. Англійська команда почала викликувати різні частини полонених, приміром, летунів. Вони зіскакували з авт, ставали в колони і їх кудись відводили. Так по черзі йшли вермахтівці, поліція, СС-си, мадяри й інші. Коли вже всі повисідали і лишилися на автах лише ми, англійці не знали, як нас викликати. Прийшли до нашої команди й ми сказали їм, що ми українська армія. Мимо того, що я сказав це моєю найкращою англійською вимовою, вони мене не зрозуміли. Привели англійського вояка-перекладача, який, як пізніше виявилося, був жидом з Галичини. Мені тоді виглядало, що він не знав добре жодної іншої мови
крім своєї жидівської. Я хотів дати англійцям моє вияснююче письмо, але вони не хотіли його брати. З письма вони були б довідалися, хто ми і за що боролися.

Під вечір завезли нас до табору над малим озером. Там вже були полонені мадяри і серби, але тому, що нас було більше, команда в таборі залишилася в наших руках. Початки були дуже тяжкі. Не було харчів і не було питної води. Ми були змушені пити несвіжу воду з озерця. Це була околиця, де капітулювала група армій "Південь" фельдмаршала Кессельрінґа. Вона мали з собою всі потрібні обози, власні харчі, курення, свої однострої, лікарські шатра тощо. Ми, натомість, не мали нічого. Ми були фронтовими вояками і всі наші речі пропали разом з обозами. Довший час не мали ми білля, не мали плащів, не говорячи вже про шатра чи кухні. Англійці почали скидати харчі з літаків. Одного разу принесли наші стрільці скриньку з прасованими родзинками і ми голодні трохи їх з'їли. Вже понад тридцять років минуло від того часу, а я досі не можу дивитися на родзинки.

Другого дня нашого таборування закликали мене до англійської команди. Прийшов по мене один старшина з охороною. Прийняв мене англійський полковник і його адьютант-сотник, який говорив вивченою німецькою мовою. Він був перекладачем між полковником і мною. Я старався розказати йому нашу історію і в загальному переповів їм зміст листа поручника Савицького. Хотів я знову дати їм того листа, але вони його не взяли. Я сказав їм, що решта нашої дивізії має також переїхати сюди, пожалівся на брак харчів, на брак питної води і на негігієнічні умовини. Заспокоюючи мене, заявили, що все буде скоро наладнане. Я переказав їм також про те, як нас ограбили англійські старшини і вояки в Удіне. Їм це не було приємно слухати, але обіцяли провірити цю справу. Підкреслюючи, що ми не були СС-сами, що маємо своїх священиків та хочемо, щоб вони правили для нас Богослуження. До того потрібно нам вина. Договорилися ми також про звіти, які я мав приготовляти кожного дня, і про лікарську поміч.

Був це час, коли англійцям було заборонено т. зв. "фратернізейшен" з німецькими вояками, не вільно було подавати німцям руки тощо. Німців тоді почали судити, розстрілювати, вішати, а на СС-ів дивилися і дивувалися, що вони виглядають, як нормальні люди. Ці щоденні зустрічі з англійською командою звалися рапортами, а раннє числення полонених звали "парадами". Ранком мусів я виготовляти письмовий звіт, подаючи число полонених, хворих і, евентуально, тих, що втекли. Під час "паради" приходив до табору цілий англійський штаб, ми вже були уставлені в сотні, я передавав звіт, англійці, для ока, числили і, салютуючи, відходили. Біля одинадцятої години перед полуднем приїздило авто, де завжди був присутній старшина, нормально ранґою вищий від полоненого старшини, та забирав нашу команду до англійської команди. Ніколи не було так, щоб нашого старшину провадила охорона без старшини. Мусів бути англійський старшина. Коли я входив до шатра, де сиділи англійський полковник і його адьютант, я салютував. Англійці вставали, відсалютовували і казали "би сітед". Коли я сів, сідали вони. Після закінчення "рапорту", англійський комендант вставав, за ним ставали всі інші, я салютував, робив військовий оборот і виходив з шатра до авта. Так відбувалися всі "рапорти" у всіх таборах навіть тоді, як я був адьютантом полковника чи пізніше генерала Крата. Англійські адьютанти, які говорили вивченою німецькою мовою, не говорили ніколи від себе, лише від своїх комендантів. Приміром, "мій командир дуже радів би, коли б..." Я навчився від них того самого і казав подібно, пізніше від мого командира генерала Крата.

Кілька днів по першому "рапорті" приїхали до нашого табору старшини англійської розвідки й хотіли дістати письмо, котре я вже давніше хотів давати англійському полковникові, про що їм, мабуть, згадували в штабі. Я передав їм письмо і незабаром ми побачили, що наставлення англійців до нас змінилося на краще. Під час одного "рапорту" почали англійці говорити про відібрані речі в Удіне. Вияснили, що це була "потреба хвилі", що нам нічого не забрали, лише тимчасово переховали. Тепер часто одні мають забагато, другі не мають. Тому вийшов наказ відібрати всі речі і разом переховати. Коли вже ціла дивізія буде разом, на іншому місці, нам усі ці речі віддадуть, щоб ми могли їх справедливо поділити. Подякувавши їм, я ще довго думав про англійське джентлменство. Не забули також спитати, чи нашому отцеві вистане п'ять ґальонів вина на тиждень для його Богослужебних потреб. Мені не знаний був тоді об'єм одного ґальона, але я погодився. Пізніше, коли ми почали одержувати тижнево п'ять гальонів червоного вина, показалося, що ця пайка вистачала не тільки для отця Ратушинського, але й ми могли також "запити хробака". Лікували ми тим вином також хорунжого Тараса Ґута, який тоді захворів.

Коли вже дещо звикли до нових обставин, прийшла вістка, що нас перенесуть до нового табору, де буде збиратися ціла наша дивізія. Вантажними автами завезли нас до Белярії. Це було велике поле, засаджене виноградом. Серед того поля стояв мурований будинок з криницею, в якій була холодна і смачна вода. Англійці наказали мені зайняти лише частину того поля, а решту залишити для вісім тисяч вояків, які мали прибути із Шпіталю й інших збірних пунктів. Серед моїх трьох тисяч вояків, яких я привіз із Шпіталю, були різні типи. Були здисципліновані фронтові вояки, але також такі типи, які вважали, що для них війна скінчилася і наступила свобода і що кожний може робити, що захоче. Я визначив частину поля для нас і призначив решту для головної частини дивізії, яка мала скоро прибути сюди з полковником Кратом. Я і мої старшини не могли опанувати маси. Вона почали ламати підпори для винограду, щоб могти побудувати собі шаласи тощо. Надійшов один вояк, що ніс дручки і не хотів послухати наших наказів зложити їх на призначене місце. Після кількох упімнень мої нерви не витримали і "покривджений" вояк пішов на скаргу до англійської охорони, яка була при вході. Я, очевидно, пішов з ним і мені сказали його арештувати. Це піднесло мій авторитет серед стрільців, зараз визначив польову жандармерію і скликав суд. Був прокуратор, оборонець і трьох суддів. Я мусів ставати в обороні оскарженого, щоб не давати йому загострої кари. Покарали його отриманням харчів на три дні. Тоді отримували ми по п'ятнадцять сухариків денно. Харчі оскарженого роздано іншим воякам.

Брак харчів передусім відчували молоді вояки. Під час ранніх "парад", коли числили полонених, багато з них умлівало, не могли встояти на сонці. Під час дня, більшість з них лежала, бо не було сили на якесь фізичне зусилля. Але поволі обставини нормувалися. Харчі кращали і нас повідомили, що ми можемо відібрати речі, забрані нам в Удіне. Пішов я з кількома старшинами провірити, чи це наші речі. Виявилося, що це не були наші. Правдоподібно, відібрані від німців, які англійці хотіли передати нам. Ми не взяли тих речей. Спочатку було так, що англійці відбирали військові речі німцям і передавали нам, як, приміром, шатра, кухні, покривала, білля, одяг та інше, заки не наладнали власного постачання. Згодом почали ми отримувати англійські харчі, кращою стала наша кухня. Почали отримувати англійські цигарки, бо німецькі були роблені з хмелю. За цигарки можна було багато речей купити. Добрий годинник коштував один картон англійських цигарок. За фотоапарат "Ляйку" можна було одержати п'ятсот цигарок.
Від, початку хотіли німці, зглядно група армій фельдмаршала Кессельрінга, перебрати над нами команду і постачати нас своїми, а потім англійськими продуктами. Хотіли прилучити нас телефонічно до своєї сітки. Ми не могли їм того відмовити. Тоді англійці дали свою телефонічну лінію і порадили нам, щоб ми краще тримали прямий зв'язок з ними. Ми послухали англійської поради.

Почали до нас напливати різні менші відділи з нашої дивізії і ми всі очікували приїзду полковника Крата із Шпіталю. Мешкали ми різно. Я мешкав в домі, деякі мали шатра, а деякі почали будувати собі колиби. Мали шатро над кухнею, шатра на харчівню і на магазини. Заповіли також велике шатро для лічниці. Коли нас перенесли до Белярії, ми були окружені спіралею колючого дроту. Тоді ще могли приходити до нас італійці, щоб робити різного роду бизнеси. Але скоро почали англійці замінювати спіралі високим парканом з колючого дроту, ставили високі вартівничі вежі на рогах табору, де постійно сидів озброєний вартовий, врешті появилися рефлектори, що освічували з колючого дроту паркан цілу ніч. Ми опинилися в комплексі німецької групи армій "Південь", яку пильнували поляки з армії генерала Андерса. Англійці напевно знали, що між нами і поляками нема згоди, тому саму нашу дивізію, в комплексі польського корпусу, охороняли самі. Англійці були дуже здивовані, коли побачили, що багато польських вояків з польського корпусу відвідували наших вояків в таборі. Ми мусіли йти до англійців і вияснювати їм цей феномен, мовляв, Сталін позволив полякам організувати леґіон. Рятуючись від загибелі з рук НКВД, голосилися до того леґіону також українці, громадяни Польщі. Подібне було недавно в Австрії і Словенії. Там знову, рятуючися від тітовців, голосилися вояки нашої дивізії, бувші громадяни Польщі, до генерала Андерса. При цім старалися пояснити англійцям, дещо заплутану нашу найновішу історію, згадуючи про визвольну війну, підпільні рухи УВО, ОУН і УПА і творення нашої дивізії. Не знаю, що вони навчилися від нас про нашу нову історію, але не робили перешкод "корпусякам" у відвідинах наших хлопців.

Однак над кожним "висячий меч Дамокля" не давав спокою, бо панував страх в таборі, що англійці можуть видати нас більшовикам. Мене завжди питали про це вояки, а я старався звести нашу розмову при "рапортах" на цю тему. Однак ніхто з англійського персоналу не сказав мені ясно, що ні. Всі заявляли, що вони думають, що ні. Розуміється, я переказував нашим воякам, що ні. Важливим було перечекати. Ждали ми на полковника Крата з рештою дивізії. Виглядало, що як нас більше, буде краще для нас. Надіялися теж, що наші комітети в Америці і в Канаді напевно будуть щось робити у тій справі. Ми вірили, що єпископ Бучко в Римі про нас не забуде. Вістка, що решта нашої дивізії є вже в дорозі, нас дуже втішила. Їхало понад вісім тисяч вояцтва. Нас було вже понад чотири тисячі тут. По приїзді полковника Крата передав я йому команду над дивізією, а сам став його адьютантом. Довший час жили ми в будинку в Белярії, заки англійці не перенесли нас до кращого табору в Ріміні.

І тут, на новому місці, "рапорти" і "паради" відбувалися кожного дня. Тепер ходив я вже з полковником Кратом і вживав ту саму форму, "що мій командир тішився б, коли б..." Одного разу, після побудови нових лятрин, адьютант сказав дослівно так: "Майн командир вірде зіх зер фройен, вен іре зольдатен ніхт ауф ді бретер, зондерн ін ді лехер шайсен верден". Я мусів то відповідно переложнти полковникові Кратові, бо він не розумів по-німецьки, одначе дуже серйозно брав всі наші балачки.

Після точного вияснення нами нашої справи, потягненнями єпископа Бучка в Римі і висилкою до нас отців Ваврика і Білянича, відносини англійців до нас змінилися на ліпше. "Паради" відбувалися кожного дня і англійці примикали очі на часті втечі наших стрільців. Більшовики мали свою репатріяційну комісію, яка складалася з полковника, майорів і капітанів. Були також умундровані дві гарні дівчини з Галичини, як лейтенанти, що старалися переконати наших хлопців, вертатися додому, мовляв, дівчина на тебе жде. Таку комісію прислали до нашого табору і ми всі мусіли її проходити. Вояки під час переслухання, як місце народження, подавали місцевості, що до 1939 р. не були під окупацією більшовиків, а ми почали велику акцію проти повороту додому. Мимо наших старань біля одної тисячі вояків зголосилося до повороту. Були з ними старшини з запасного полку, хорунжий Свирида, хорунжий Ведмідь і ще один, прізвище якого я забув. Хорунжий Свирида вернувся одного дня до табору і перемовив свого сина до повороту. Одні думали, що там діяла аґентура. Мені, довірочно, переказали вояки, які їхали додому, що вони плянували втекти з транспорту в Карпати до УПА. Може це була власне ця провокація? Пізніше твердили інші, що більшовики постріляли їх чи потопили в Чорному морі. Я не чув ніколи вістки, щоб хтось з тих поворотців дав про себе знати. Також тоді, сотник Ґаліневич і хорунжий Захарчук намовили біля сто наших вояків перейти до польського корпусу. Поляки їх не прийняли, а англійці відіслали вояків до нашого табору, зате сотника Ґаліневича і хорунжого Захарчука перенесли до табору СС-ів.

Більшовицька репатріяційна комісія не спала і завжди нас чимось непокоїла. Одного пополудня подзвонив до мене англійський адьютант і наказав мені негайно переслати до лічниці сотника з артилерії Орлика. Я, очевидно, потелефонував сейчас до поручника д-ра Романа Турка, коменданта санітарної сотні, щоб він виконав це зарядження. Через кілька годин подзвонив до мене д-р Турко, що сотника Орлика не прийняли до лічниці, бо він здоровий. Коли я зголосив це англійському адьютантові, він був дещо поденервований, приїхав сам до табору, щоб забрати сотника Орлика. Мені, в чотирі очі наказав, щоб я не подавав його на списку, що виходило б, що сотник Орлик не є в таборі. Я доручив це адьютантові того полку, де був сотник Орлик. А рано на другий день почалося пекло. Під час "паради" прийшли більшовики і зажадали сотника Орлика. Ствердили, що його нема і що він не є виказаний на списку. Англійський адьютант накинувся на мене, грозив мені судом чи навіть розстрілом за криття втеч. Почали шукати в таборі, навіть валили шатра. Це тривало до полудня. Коли вже все успокоїлося, прислав адьютант по мене авто і все вияснив. Більшовики хотіли видачі сотника Орлика, а англійці його сховали в лічниці. Він мене дуже перепрошував за це все, що він наговорив мені, але він уважав, що так було треба. На прощання подав мені руку. Це був перший раз у нас, коли англієць подав нашому старшині руку, скінчилася заборона "фратернізейшен".

І знову новина, бо на домагання більшовиків англійці мусіли перенести багато наших старшин до т. зв. "інтернаціонального табору". Більшовики думали, що без старшин буде їм легко перемовити наших вояків до повороту додому. В таборі залишилися були поручник Яськевич, хор. Андрій Коморський, хор. Роман Припхай й кілька інших. Залишився також підполковник Роман Долинський, якого назначено комендантом табору.

Коли вже більшовики успокоїлися, приблизно за пів року англійці почали переводити наших старшин до нормального табору. В тому т. зв. спеціальному таборі були різні національності. Були серби, хорвати, росіяни, угорці й інші; були навіть поляки, які зголосилися з польського корпусу до більшовиків, щоб виїхати до Польщі. Їх чомусь не передавали більшовикам, але тимчасово "сховали" в спеціяльному таборі. Сиділи з нами також один генерал і один воєвода з армії Михайловича. Комендантом української групи в інтернаціональному таборі був полковник Борис Барвінський.

Полковник Михайло Крат старався нав'язати приятельські відносини з югославськими достойниками і старався запрошувати їх до свого або інших шатер, куди приходили наші молоді старшини. Гістьми в шатрі полк. Крата бували хор. Мотика, хор. Омелян Кульчицький, хор. Богдан Романовський, хор. Гагарин, пор. Родіон Бартощук, хор. Володимир Керод, хор. Володимир Яворський і інші.

Колись англійці помагали Михайловичеві, а тепер Тіто вимагав, щоб передати йому цього генерала і воєводу. Англійці звернулися до нас, щоб ми помогли їм втекти з табору. Подібну справу ми вже були колись зробили. Ми "перепачкували" полковника Бориса Барвінського, з того спеціяльного табору до нормального. Шофером був хорунжий Богдан Маців а в сидженні, на якому сидів хор. Богдан Бігус, скривався полковник Барвінський. З нормального табору можна було відносно легко поїхати до Риму. Але генерал армії Михайловича відмовився втікати. Казав, що йому не випадає втікати. Справу організували хорунжі Володимир Яворський, Володимир Керод і Богдан Бігус. Під час різдвяної вечері в шатрі полковника Крата, де ми гостили сербських достойників, приїхала англ. танкетка і їх забрали. Різні вістки про них ходили. Казали, що їх випустили, але правдивої історії ми не довідалися. Про небезпеку, в якій була наша дивізія щодо видачі більшовикам, знав не лише штаб нашої дивізії, але знав єпископ Бучко, знали КУК і УККА. Загал вояків не знав усіх подробиць і вірив своїм старшинам. Тому вояцтво в цілій масі почало творити своє жваве таборове життя. Закладано школи, матуральні курси, появився театр, промисел, велися шоферські курси, почали появлятися таборові часописи, студенти поїхали до Риму і Мадриду на студії, почало розвиватися церковне життя, православної і католицької церков. А якщо хтось хотів забути своє горе полоненого, йшов па "чорний ринок", а там, коли не мав грошей, міг продати свій однострій і повернутися до шатра лише в штанцятах.

Про таборове життя не збираюся писати, бо пише про це Всеволод Будний у книжці, яка появиться у видавництві Головної Управи. Я хотів подати лише закінчення війни на відтинку 29-го полку нашої дивізії і початий нашого табору в Італії, доки я не передав команди над табором полк. Михайлові Кратові, як він переїхав до табору з рештою дивізії з Шпіталю. По написанні цих споминів, переслав я їх до прочитання поручникові Володимирові Козакові, хор. Орестові Яримовичеві, хор. Володимирові Керодові, хор Володимирові Мотиці і хор. Володимирові Яворському. Їхні зауваження взяв до уваги. Все ж таки, що тут написане, є писане з пам'яті. Можливі помилки. Для будучого історика нашої дивізії треба було б мати справлений текст. Тому прошу всіх побратимів, по прочитанні, прислати мені свої зауваження.



Шукати в цьому блозі

Популярні публікації