До проблеми військових традицій

Лев Шанковський

                   З найбільшим заінтересуванням прочитав я статтю п. Анни Алиськевич: "Український вояк в очах Гайке, автора книжки "Українська Дивізія "Галичина" (ВК 1975), ч. 3-4, ст. 49-55). Це жива, воєнно-історична тема, що їх побільше треба друкувати в журналі типу «Вісті Комбатанта», якщо хочемо плекати українські військові традиції. Авторці належиться спеціяльна подяка всіх читачів за інтеліґентне реферування книги майора Гайке про нашу Дивізію, а зокрема за познайомлення читача «ВК» з його характеристикою українського вояка цієї Дивізії.

                    Майор Гайке — германець і він вірить у германську вищість над слов'янами. Чи віра в цю «вищість» є узасаднена, треба сумніватись. Але, призадумаймося, друзі, над германською характеристикою нашого українського вояка. Вона, в багатьох випадках, слушна і ми, як вояки, дійсно виявляємо ці добрі й погані вояцькі прикмети, про які пише Гайке. Характеристика Гайке може бути вказівкою, як, наприклад, у різних молодіжних організаціях, вести виховну роботу. Це не значить, що ми повинні ставити собі завдання виховати німецького вояка з українця; ми повинні бути свідомі, що дуже часто бездушний автомат у мундирі німецького вояка уступав українському воякові, що в усіх арміях світу виявляв багато бойової ініціятиви.

                     Військове виховання треба плекати в кожній молодіжній організації. Українське військове виховання повинно спиратися на українські військові традиції. Чи ми, українці, маємо такі традиції? Повна розпуки авторка названої статті питається: «Де, коли і як мали постати в нас військові традиції?» І далі вона коментує: «Короткий зрив і героїка визвольних змагань, відроджена українська армія, — криваво знищена і розгромлена. Залишилася тільки романтика тих днів, а молоде покоління перебрало від батьків не меч, а тільки ідею (наше підкреслення — ЛШ) боротьби і помсти».

                     Не во гнів хай буде шановній авторці такої цікавої й корисної статті, але ні її розпука, ні її не менше розпачливий коментар не мають основ у фактах. Ми маємо військові традиції, а де і коли вони постали, про те тут скажемо. Ще скажемо, що наші військові традиції, які були навіть дуже живі напередодні II Світової війни (говоримо про західньо-українські землі), мали може найбільший вплив на відродження збройної боротьби українського народу в формі УПА і в формі І УД УНА. Мабуть цього відродження було б не було, якщо б не існували українські військові традиції, якщо б вони не витворили були «культу української зброї, який послав українську молодь на поля боїв, коли для цього настала «велика пора».

                    Як колишній вояк УГА й Армії УНР, пам'ятаю дуже добре ті дні, коли Европа знову спалахнула у великій війні. Добре пам'ятаю настанову тодішньої української молоді. Хіба тільки перед визвольною війною під проводом гетьмана Богдана Хмельницького, українська молодь на західньо-українських землях була так готова спробувати своїх м'язів у боротьбі за українську державність, як тоді. Соціологи могли казати про «революційну свідомість» української молоді, яку пояснюється, як «здатність боротися за революційні цілі за всяких умов». А вершком цієї «свідомости» була мілітарна ментальність української молоді. Кожний юнак і багато дівчат уявляло себе вже в однострої українського війська. Коли цього війська й не було на овиді, молодь рвалася до кожної зброї, до кожного однострою, до кожного військового вишколу. На перших порах, популярними серед української молоді були, наприклад, всякі «веркшуци»,  «баншуци», поліція...

                   Звідкіля взялася ця мілітарна ментальність в української молоді? Вона була частиною «культу української зброї», що створився під впливом визвольної війни, під впливом відродження української армії в 1917-1920 роках. Авторка пише про «визвольні змагання», але я дуже не люблю цього терміну як синоніму визвольної війни. Ми не вели ніяких спортових чи цирковних змагань, хоча б навіть визвольних, бо ми були в жорстокій, кровопролитній війні проти наших зажерливих сусідів, які заперечували нам наше право на самостійність. І, що більше, ми були у війні проти держав Антанти, які підтримували наших сусідів, і не признавали наших прав. І ця війна не була короткотривалим «зривом», але таки довгою, два роки триваючою війною, в якій загинули десятки тисяч найкращих синів (і дочок) українського народу. Очевидно, ця війна не могла забутися легко молодим поколінням на західньо-українських землях, батьки якого брали участь у цій війні, а може й склали в ній свою найвищу жертву.

                   І ще одно твердження шановної атворки мусимо тут спростувати. Вона пише, що «відроджена українська армія була криваво знищена й розгромлена». Сміємо запитатися: де й коли? Де й коли відбулася ця «битва», в якій знищено й розгромлено українську армію? Наша відповідь: такої битви не було! УГА відступила перед тричі переважаючою польсько-французькою, модерно озброєною й вивінуваною армією ген. Галлера на Наддніпрянську Україну, не втрачаючи у відступі ні одної гармти, ні одного кулемета, навпаки, даючи сильного прочухана наступаючій польсько-французькій армії у трьох тижнях боїв, відомих під назвою «Чортківська офензива». Останньою воєнною операцією об'єднаних українських армій був наступ на Київ, який здобуто (30. VIII. 1919). Після нього не було таких операцій московсько-большевицької Червоної Армії чи московсько-білої Добрармії ген. Денікіна, в яких розгромлено б і знищено українську армію. Отже, що фактигно з нею сталося?

                    Вона згинула від тифу плямистого, черевного, поворотного і від інших хвороб, у тому теж азійської холери. Ця епідемія прийшла нагло й несподівано і від неї не можна було рятуватися, бо не було ліків. Ліки можна було спровадити з-закордону, але Антанта наклала бльокаду на територію, зайняту українськими арміями й не перепускала туди нічого, навіть таблеток аспірини. Тиф в українській армії прийшов на руку Антанті, яка відкинула була співпрацю з українською армією, бо поставила була на ген. Денікіна й на Польщу, й бажала їхньої перемоги над українськими арміями. І тому не подала Антанта допомоги українським арміям навіть з гуманітарних причин.

                     Ось як розгромлено й знищено українську армію. Знищено не боєм, але тифом. Розміри катастрофи були страшні. Коли в дні 15 серпня 1919 року в обидвох арміях на фронті було ще 75,400 старшин і вояків, то два й пів місяці пізніше, 1 листопада 1919 року, було вже на фронті здорових тільки 7,000 старшин і вояків. \Це тільки 9.3% попередньої кількости. Решта, це є понад 90% ефективів української армії пропали: одні вмерли від тифу, другі були хворі на тиф, треті були реконвалесцентами після тифу, четверті розбіглися, щоб рятуватись від пошесті. Після цієї трагедії, українська армія була здатна ще на видатні збройні чини (1 Зимовий похід Армії УНР), але вже війни, на свою користь, з огляду на малочисельність, вирішити не могла. І нема за що робити викиди цій армії: Війни з червоною й білою Росією, з Польщею і Румунією, війни з Антантою, отже майже з цілим тодішнім світом (в складі Антанти: Франція, Великобрітанія, Італія, ЗСА) виграти не могла!

                     Факт, що українська армія не була переможена в боях, а зокрема факт, що в цих боях вона могла була здобути визначні перемоги (Вовчухівська офензива, Чортківська офензива, Наступ на Київ-Одесу, І Зимовий похід) були причиною, що визвольна війна й відроджена українська армія поклали були незатерту печать на душу, характер, думки й почування молодого українського покоління західньо-українських земель. І не можна дивуватись, що в таких умовах, провідною ідеєю повоєнної української молоді, джерелом усіх її починів, стало незламне рішення — підготовити й перевести новий збройний зрив українського народу, повести нову визвольну війну з метою здобути й закріпити українську державність. Найбільше почитною лектурою цієї молоді стали видання «Червоної Калини», її календарі й журнал «Літопис Червоної Калини», які цією молоддю прочитувалися до останнього рядка. Була загальна туга молоді до зброї, великий пієтизм, і щирий патос у відношенні до української армії, віра в потребу збройного чину, які були причиною, що УПА й І УД УНА заповнилися тисячами добровільців, які прагнули завершити воєнну історію, що її почало попереднє українське покоління. Від попереднього покоління перейнято не тільки ідею боротьби і помсти, але й конкретний збройний чин, засвідчений військовими традиціями. Процес цей був закономірний і він мусів завершитися, і не було такої сили, щоб його спинити або спрямувати його в іншу колію. Роля конкретних військових традицій у ньому була безсумнівна!        

НЕ ЗАБУВАЙМО ПРО НАШИХ ПОБРАТИМІВ!

Юрій Тис-Крохмалюк

                   Одним з недоліків нашої публіцистики, а теж споминів є те, що не звертаємо уваги на менш чи більш короткі вістки про вояків 1 УД УНА у нашій, чи чужій пресі, в історичних працях, споминах або й літературних творах. А ці вістки бувають цікаві, правдиві чи фальшиві, все одно, їх треба передавати до друку у нашому журналі. З осібна поодинокі інформації знаходимо у польських краєвих споминах і працях з другої світової війти, в описах боротьби УПА на Закерзонню, тощо. Не подумав я про це скоріше, коли перед кількома роками мав нагоду читати багато нових видань з Польщі. Кожний з нас може прочитати сам і передати до редакції ВК цікаві фрагменти, може теж звернути увагу, щоб хто інший тим занявся, подаючи де і про які випадки згадано у даній праці.

                   Саме маю перед собою спомини С. Мисліньского "Стріли під Цісною" "Strzały pod Cisną", Варшава 1971. Спомини самі по собі не варта уваги, бо писані тенденційно і не згідно з правдою. Приміром, вояки УПА часто п'яні чи підхмелені, сидять гуртом у полі при вогні уночі і не виставляють забезпечення, хоч знають, що польські війська є у недалекому селі. З тої праці я використовую тут тільки те, що відноситься до нашої дивізії.

                 При кінці книжки є т. зв. виписи, тобто інформації про деяких членів УПА, на загал не правдиві і не об'єктивні. На доказ подаю інформацію з виписів про ген. Тараса Чупринку, а згодом про бувших вояків 1 УД УНА.

                 "Тарас Чупрінка" — Роман Шухевіч — начальний командир Української Повстанської Армії. Уродився 1907 року в Краківці, пов. Ярославець. Закінчив українську гімназію у Львові, опісля студіював на львівській політехніці. Від 1923 року належав до УВО (Українська Військова Організація). 1926 р. зорганізував успішну акцію на шкільного куратора Собіньского. 1929 року стає військовим референтом в екзекутиві ОУН. Відбув військову службу у польському війську в артилерійському полку. 1932 року керує нападом на пошту в Городку Ягайлонськім. 1935 зорганізував напад на радянський конзулят у Львові. 1933 і на початку 1934 виїжджав до Німеччини, де відбував військово-диверсійний вишкіл, організований Абверою. Дня 15 червня 1934 бере участь разом з С. Бандерою і П. Федорівом та В. І. Мізерним, пізнішим майором "Реном", в акції на міністра внутрішніх справ Пєрацкого, за що був ув'язнений і засуджений на шість років в'язниці. 1938 року на основі амнестії звільнений, ОУН висилає його до Ужгороду на Карпатській Україні, де стає командиром Карпатської Січі. Дня 30 червня 1941 входить до Львова як один із старшин батальону "Нахтіґаль", "вславленого" вимордуванням 4 липня письменників і вчених польських у Львові, між іншими К. Бартля і Т. Бой-Желєнского. Стає заступником міністра військових справ в "уряді" Ярослава Стецька, а опісля організує допоміжну українську поліцію на Волині. 1943 року з відомістю Абвери переходить до УПА, одночасно стає шефом секретаріяту УГВР. Опісля перебирає становище начального командира УПА. В лютому 1946 УГВР надає йому ранґу генерала. Під зміненим прізвищем укривається в селі Білогорщі коло Львова, де дня 5 березня 1950 забитий у виміні стрілів.

                  Теж без коментарів подаю відомості про колишніх вояків І УД УНА: "Бір" — Іван Козєринський. В час окупації був старшиною 14 дивізії СС "Галичина", опісля в українській поліції. Член ОУН. В червні 1944 як заступник команданта постерунку поліції в Медиці, разом з Володимиром Щиґельським ("Бурлак") та іншими поліціянтами втік у карпатські ліси до УПА, де став адьютантом командира куреня "Рена". Після дезерції командира сотні "Бурого", перебирає його обов'язки. Старшинську ранґу в УПА дістає наказом ч. 1/46 командира групи "Сан" дня 20 січня 1946. V склад сотні "Біра" входило тридцять есесменів з дивізії СС "Ґаліцієн". В часі акції "Вісла" під кінець червня, долучується до сотень "Гриня"* і "Стаха" з наміром перебитися на терени Української Соціялістичної Республіки Рад, щоб станути до диспозиції головного отамана УПА, генерала "Тараса Чупринки". В часі переходу польсько-радянської границі останки сотні "Біра" були дощенту розбиті, а сам "Бір" гине у бою.

                  "Стах" — прізвище невідоме. Колишній підстаршина дивізії СС "Ґаліцієн". До квітня 1946 сотня "Стаха" діє у складі сотні "Гриня". В липні 1946 "Стах" перебуває із своєю сотнею в районі Ляхова — Креців пов. Сянік, де передає сотню "Крилачеві", а сам стає його заступником. У вересні 1946 вертається у район операцій "Гриня". В час бою з МО ранений і команду над його сотнею перебирає "Гринь". Разом з "Гринем" бере участь у засідці на ген. К. Свєрчевского. Під кінець червня 1947 підчас операції "Вісла", "Стах" з рештами своєї сотні пробує перейти на терен Радянського Союзу. В перших днях липня зліквідований радянськими військами.

                   "Веселий" родом з Тернопільщини, прізвище невідоме, підстаршина СС "Ґаліцієн", з дивізії перейшов до УПА, командував спочатку роєм, опісля чотою і сотнею. Знаний з жорстокости проти поляків і "непослушних" українців, згинув у боях у селі Струбовиська.

                    "Ластівка" — Григор Янковський. Родом з Цісної, капраль резерви ВП. За німців служив як підстаршина в дивізії "Ґаліцієн", пізніше командир постерунку української поліції у Вільшанах пов. Перемишль. Осінню 1945 перебрав команду над сотнею "Коника", а опісля "Байди". Рівночасно є командантом підстаршинської школи для кадрів відтинка "Лемко". В акції "Вісла" його сотню розбили підділи ВП 3 липня 1947 в районі Лещави Долішньої. В часі відступу "Ластівка" згинув.

                     Треба провірити, що пише про І УД Солженіцин в "Архіпелягу Ґулаґ", та Радиґін у своїх споминах.

                       Згаданий С. Мисліньскі багато разів згадує про вояків І УД УНА, при чому з особливою ненавистю говорить, що це були люди жорстокі і вигадує всякі просто неможливі закиди. Згідно з автором, бувші дивізійники служили в Службі безпеки і в жандармерії УПА інші були командирами боєвих з'єднань. До них належали командири: Байрах, Зенко, Соломий, бунчужний Прокуй, заступник Хріна Грань.

                        Поза згаданими біографічними даними, описи автора не заслуговують на будь-яку увагу. Приміром, коли поляки доганяють розбиту сотню УПА, в бігу розмовляють про поганий сон мами, тощо. Вояки УПА відпочивають в лісі, проклинають найгіршими словами, командир має тонкі криві ноги, п'ють самогон, тощо.

                        Було б добре і доцільно, якщо б Головна Управа Братства створила комісію дослідів над справами "хто і де" пише про наших друзів з УД УНА, а теж перевела розмови і зібрала матеріяли від колишніх вояків УПА, що нині на еміґрації про наших побратимів в УПА і на засланні. Такий матеріял матиме не тільки наукове й історичне значення, але теж буде доказом, що ми пам'ятаємо про їхню боротьбу поза організаційними рамцями І УД УНА і про їхню поставу у каторжних умовах життя.




___________________
* "Гринь" так називають поляки командира "Хріна".   із                                                                          

У ПОКЛОНІ УПАрмії

                     Трудно докладно й авторитетно визначити дату постання Української Повстанської Армії, бо вона була еманацією пливких, по всій Україні, чи бодай на широких просторах Західньої України діючих повстанських рухів. Дехто рахує початок УПА від 14 жовтня 1942, але вже в червні 1941 року були повстанські дії на Полісі, а назва "Українська Повстанська Армія" відома вже в червні 1942. Велике лихо, що дотепер нема ще повної й авторитетної історії УПА і годі тут потішати себе, що й Українська Галицька Армія та й Дієва Армія УНР все ще чекають на свою повну історію, яка охопила б і ті фрагменти, які вже діждалися фахового з'ясування. Лихо й у тому, що в різних публікаціях про УПА різні фрагменти історії УПА, особливо її початків, з'ясовані різно, і що тому все ще деякі моменти тієї історії становлять предмет дискусії. А втім: не існують вже сумніви і не існує контроверсії щодо характеру, історичної вартости та ідеологічного стрижня Української Повстанської Армії. Поза і понад усі сумніви стоїть факт, що УПА — це остання ланка у ланцюзі українських збройних формацій, що поставали в ході української визвольної війни, — нема вже сумніву, що УПА — це останній в новітній історії України збройний вияв гону українського народу до державної самостійности, як першим таким виявом був Леґіон Українських Січових Стрільців у 1914 р. Від УСС, почерез УГА, Армію УНР, Українську Дивізію і УПА тягнеться та сама ідеологічна нитка, нитка збройного змагу за українську державність.

                     І на такому тлі — маловажними стають суперечки щодо подробиць того чи іншого періоду історії УПА. Очевидно, треба ті сумніви і ті суперечності з'ясувати й вирівняти, бо цього вимагає наука. Але культ української збройної сили не повинен терпіти на цьому і на відсутності однозгідности авторів і мемуаристів, що належать до різних політичних таборів. З перспективи часу — українська визвольна війна, історія якої охоплює й УПА, стоїть високо-високо понад усі партії та їх вплив на істориків і мемуаристів. 

                     Українська Повстанська Армія — це "унікум" в українських збройних змаганнях, "унікум", який випередив подібні куди пізніші військові формації різних поярмлених народів, що боролися за своє визволення. Найперша і найбільша цінність УПА для українства — це сам факт її постання й існування, факт продемонстрування українського збройного активізму, що виступив в обороні гнобленого окупантами народу. Далі: в УПА діяли й боролися, спричинилися до її організації та перетворення з керованих патріотичним гоном ватаг власне в здисципліновану армію, діяли й робили це старшини з різних земель просторої України, члени різних колишніх українських збройних формацій, люди різного віку, навіть різної статі, різних віровизнань та різного обласного походження. Ото ж це була соборна армія, яка на велику мірку й під проводом фахових старшин застосувала в боротьбі проти наїзників ті методи тактики й стратегії, що їх раніше стосували так мовити, по-аматорськи й дилетантськи, різні повстанські загони в Україні.

                   Українська Повстанська Армія — це своєрідний феномен, який міг тривати й перетривати роками тільки тому, що мав всебічну підтримку в народі. Історичною заслугою УПА стало защеплення, відродження та скріплення в народі духа спротиву. Історичною заслугою УПА є створення легенди, без якої не можна творити культу збройного минулого з надією, що на базі тієї легенди можна буде будувати новий збройний зрив. Регулярні збройні сили великодержав вивіновані не тільки у найновішу зброю, у найновіші технічні засоби винищування ворога. Вони вивіновані й у всі засоби, якими можна облегшити воякові воєнні труди: відповідним одягом, харчами, приміщенням, постачанням, ба навіть, коли можно, й розвагами. УПА мала теж свої засекречені склади зброї й амуніції, свої медичні пункти, ба навіть свою лябораторію, проте вояки УПА були в порівнянні з вояками будь-котрої регулярної державної армії упослідженими й покривдженими. І це не була армія, зложена з примусово рекрутованих юнаків, а добровільці — всі до одного, рядові вояки, підстаршини й старшини. І коли головною причиною прогри визвольної війни 1917-21 рр. була нехіть маси мужчин молодого й середнього віку в Україні йти до війська й боронити свою молоду державу, то УПА була власне маніфестацією державно-політичної зрілости, яка наказує приносити жертви майна, життя і здоров'я в бороні волі народу.

                     Українська Повстанська Армія стала в історії України знову тільки одним епізодом, який не дав того реального висліду, задля якого вона постала й діяла. УПА, як її попередниці, як попередні українські військові формації, не була в силі вибороти Україні волі. А втім, вона, як і УСС, УГА, Армія УНР і Дивізія, залишила таки одну тривку спадщину: ідею, легенду, традицію. Це ті невхопні "імпондерабілії", без яких не може існувати ніякий нарід, свідомий свого "я" і без яких не може назріти й у слушний час виринути нова рідна збройна сила — з тими самими цілями й завданнями. І тому без уваги на те, чи тепер є правильна "ювілейна" дата, яка накликує до відзначування роковин постання Української Повстанської Армії, чи нема її, можна і треба й без такої формальної нагоди скласти поклін тій геройській останній українській військовій формації, яка боролася проти всіх займанців, у повній свідомості, що все одно їх не переможе, але мусить проти них боротися, щоб збройним чином протестувати проти наруги й насильства. Могили поляглих і замучених членів УПА порозкидані по українській землі — здебільша без хрестика і без таблички з іменем поляглого. їхнім тіням належить доземний поклін.

  І.Р.

СПРАВА ГУТИ ПЕНЯЦЬКОЇ І ДЖЕРЕЛА

О. Матла   
                                                                                   

                    Питання дивізії "Галичина" Щесняк і Шота потрактували по-своєму. Вони зовсім не взяли до уваги причин та інтенцій тих українців, які пішли до дивізії, замовчали і тактику ОУН не допустити до того, щоб німці використали дивізію проти західніх альянтів.

                   Щесняк і Шота - автори варшавської книжки "Дрога до ніконд", пишуть (стор. 127), що 27-го лютого 1944 року відділ дивізії "Галичина" знищив населення польського села Гута Пеняцька біля Бродів. Загинуло "біля 500 поляків".

                   Покликаються тільки на акти Делегатури уряду (лондонського-екзильного). Конфронтація джерел виявляє, що польське населення Гути Пеняцької було добре забезпечене легкою зброєю, навіть кулеметами, як база совєтських партизанів у тому ж районі. Але, до джерел. ¹⁾

                    Варшавські автори (стор. 152-153) пишуть таке: "У лісах, розкинених на південь і північний схід від Львова (Кам'янка Струмілова, Броди), в січні і лютому 1944 р. перебували групи і розпізнавальні відділи великих українських (?) рейдових з'єднань, між ними і Сидора Ковпака (командир Петро Вершигора), Житомирської партизанської дивізії ім. Н. Щорса (відомої також як з'єднання С. Маліка), з'єднання партизанських кавалерійських відділів ген. М. Наумова, спеціяльний волинський відділ із з'єднання полк. Д. Медведєва під командуванням Б. Крутікова та інші".

                     А далі: "Розвідка команди округи АК (Армії Крайової) в одному з повідомлень подає, що 8-го лютого 1944 року 12 км від Бродів появився большевицький десант, який знищив цілу німецьку залогу в одному з сіл, а згодом відійшов у напрямі Сокаля".

                    Скупчення совєтських партизанів у районі лісів біля Бродів не було випадкове. Верховне командування совєтської армії заздалегідь плянувало наступ, що згодом відбувся у т. зв. брідському кітлі. Одночасно на західньоукраїнських землях діяла кремлівська агентура, яка в 1944 році виступила вже як "Організація партизанського руху західніх областей України". Керівним її органом була Військова рада, яка робила заходи пов'язатися з ЦК КП(б) України та урядом УССР. Коли до Військової ради дійшли вістки, що в брідських лісах появилися совєтські групи, десантні і партизанські з'єднання, вона 19-го лютого 1944 р. вислала зі Львова 14-особову групу "ґвардійців" під проводом поляка Й. Куриловіча, щоб нав'язати з ними контакт. 20-го лютого Й. Куриловіч зустрів у селі Гута Пеняцька Б. Крутікова із "спеціяльного відділу Медведєва", два дні пізніше відбув розмову з Б. Кореневським, командиром 9-го партизанського батальйону ім. Чкалова із з'єднання С. Маліка, а 7-го березня у селі Гута Брідська зустрівся із совєтським ген. Наумовим. Ще того самого дня комендант з'єднання партизанських кавалерійських відділів через радіо повідомив ЦК КП(б)У і уряд УССР про нав'язання контакту з агентурою — Військовою радою у Львові.

                     Мєчислав Юхнєвіч також розшифрував історію Гути Пеняцької та інших польських сіл. Між іншим, він пише: "Гута Пеняцька, велике польське село (мало 488 постійних мешканців), подібно як інші польські села в тій околиці (між ними, Гута Брідська і Гута Верхобуська), розположене в лісах на схід від шосе Золочів — Броди, було добре зорганізоване, як сильна самооборонна станція. На переломі 1943-1944 рр. в ній згромадилося польське населення з кільканадцяти навколишніх сіл брідського району (загально, біля 1,000 осіб), у яких від 28-го лютого до 22-го березня 1944 року українські націоналісти вчинили погроми. Станицею самооборони в Гуті Пеняцькій командував Казімєж Войцєховський, вона була пов'язана з інспекторатом АК у Бродах, співпрацювала із золочівським партизанським комуністичним відділом А. Кундіюса та з місцевими групами ҐЛ (Ґвардії людовей), в тому і з брідською бойовою групою Б. Гидзіка. Із січня 1944 р. співпрацювала також із 9-им партизанським батальйоном ім. Чкалова та спеціяльною групою Б. Крутікова. Приєднавши до себе кількадесят людей із самооборони, група Н. Крутікова перетворилася у великий партизанський відділ. Самооборона в Гуті Пеняцькій восени і взимку 1943-1944 років відбила кілька наступів сильних банд (?) українських націоналістів. Проте вона не могла захистити себе від регулярних військових частин. Співпраця села із совєтськими партизанами викликала репресії окупанта. 27-го лютого 1944 р. Гуту Пеняцьку оточили підвідділи української дивізії СС "Галичина" і дощенту спалили село, а кілька соток її мешканців... розстріляли або живими спалили".

                  У брідських лісах були відділи УПА, які зводили бої не тільки з совєтськими партизанами, а також із їхніми базами та поляками, які плянували реалізувати на західноукраїнських землях плян "Бужи", тобто — повстання, щоб "приєднати" ті землі до Польщі. Мєчислав Юхнєвіч, як бачимо, виявив не тільки куліси співпраці польського населення Гути Пеняцької із большевицькими партизанами, а й підкреслив, що саме ця співпраця була основною причиною знищення її населення.

                   Вуличне назовництво М. Юхнєвіча ("банди" українських націоналістів) свідчить про його особисту некультурність.

                    Картину тодішньої дійсности подав також інший польський автор, Чеслав Мадайчик.²⁾

                    З'ясовуючи причини "малої польсько-української війни" на Волині й у Галичині, Чеслав Мадайчик (стор. 473) підкреслює, що українські автори тогочасних споминів обвинувачують поляків за співпрацю з большевицькими партизанами. Він пише: "Спочатку вбивства поляків на Волині траплялися спорадично, були викликані бажанням пімсти за вислуговування німцям, а не раз були вимушені самим становищем тих, які виступали проти інтересів місцевого населення (адміністратори маєтків, лісові й дорожні службовці), або особистими порахунками".

                     Далі (стор. 475) він стверджує, що незважаючи на пересторогу крайової (польської) делеґатури, поляки пішли на службу в поліції, підпорядкованій німцям, і брали участь у репресійних акціях, тобто в акціях т. зв. "збірної відповідальности, чим спричинилися до погіршення ситуації". Як відомо, більшість української поліції на Волині не хотіла вислуговуватися німцям і пішла в ліс, до УПА.

                      Одночасно автор пише, що "поляки, в порозумінні із совєтською партизанкою, зверталися до німецької влади по допомогу, а отримавши зброю — не раз переходили до партизанів, вдаючи, що попали до них у неволю".

                      З оповідань деяких дивізійників, членів т. зв. поліційного відділу, який разом з іншими німецькими поліційними частинами наступав на Гуту Пеняцьку, знаємо, що з вежі костьола їх засипали кулеметним вогнем. Опір місцевої польсько-совєтської бази був сильний, але вогнемети зробили своє — згоріли костьол і будинки, в бою впало жертвою й зовсім невинне цивільне населення. Провокатори — совєтські партизани — "відійшли на заздалегідь приготовані позиції", тобто втекли, довідавшись від своєї розвідки, що до села наближаються німецькі поліційні війська, між якими були й частини пізніших вояків Першої дивізії "Галичина".

                    Польське екзильне міністерство внутрішніх справ у Лондоні видало (як "таємні", "тільки для службового користування") за підписом міністра В. Баначека рапорти про "ситуацію на східніх землях"³⁾. У числі 15/44 (стор. 24) є довша інформація про криваві події у Гуті Пеняцькій. Тут мова про німецькі частини, які спалили село. Вуличним стилем-лексиконом змальовано знищення польського населення, але зовсім промовчано те, про що пише Мєчислав Юхнєвіч. Наїзд на Гуту Пеняцьку нібито викликала станиця української поліції у Підгірцях, яка повідомила, що в селі "переховують жидів, підтримують совєтських партизанів, мають зброю і т. п." Далі читаємо таке: "Коли прибули українські СС-мани провести обшук, поляки... обстріляли їх", тоді їм на поміч прийшов більший відділ із Підгорець і почався бій. Загинуло понад 500 поляків, урятувалося тільки 49 меншканців села. В той час у Гуті Пеняцькій було — як пише М. Юхнєвіч — коло 1000 осіб, з них — згідно з рапортом польського екзильного міністерства внутрішніх справ у Лондоні — понад 500 загинуло, 49 врятувалося, а що сталося з рештою? Відповіді немає. Натомість, міністер Владислав Баначек узяв собі за "свідків" події найбільших злочинців. У "рапорті" сказано, що "5-го березня це бачив сильний відділ совєтських партизанів, який переходив через Гуту і Пеняцьку". Так польський екзильний міністер В. Баначек покликав на свідків саме тих, які спровокували криваві події у Гуті Пеняцькій. Видно, що екзильного міністра в Лондоні нічого не навчили ні Катинь, ні заслання поляків, ні арештування вояків АК, добровільно розконспірованих перед большевицькою армією.

                      Група ляйтенанта Бориса Крутікова була частиною терористичного-розвідувального совєтського загону під командуванням полковника НКВД Дмитра М. Медведєва, російської національности. На стор. 459 читаємо таке: "Група пробула в Гуті Пеняцькій до кінця лютого. Вона перетворилася тут у сильний і численний партизанський загін. Спочатку кілька чоловік, які втекли від окупантів у ліси, а потім біля півсотні колишніх поліцаїв, добре озброєних і дисциплінованих, перебивши своїх командирів-націоналістів, прийшли до Крутікова і з'єдналися з його групою".⁴⁾

                        29 лютого група, у склад якої входили "українці, росіяни і поляки" залишила Гуту Пеняцьку. "А через три дні село оточили гітлерівці. Вони підпалили Гуту з усіх кінців, спалили дотла всі хати і перебили все населення, за винятком сімнадцяти чоловік, які чудом залишились живими. Ці люди знайшли Крутікова і розповіли йому про нечувану звірячу розправу над селом. Казиміра Войчеховського серед тих сімнадцять не було. Він загинув жахливою смертю. Карателі зв'язали його, облили гасом і спалили".

                        Про Б. Крутікова і Казиміра Войчеховського на стор. 430, 431 і 433 є ще такі відомості: "...Крутіков же був тут, у Гуті Пеняцькій, представником радянської влади, Червоної Армії, Москви..."

                         "Казимір Войчеховський звичайно сидів поодаль і запитань не ставив; він подав голос лише тоді, коли зверталися безпосередньо до нього. Він немов підкреслював свій привілей людини, яка мала можливість наодинці поговорити з радянським командиром, що жив у нього".

                          Совєтські партизани з групи Крутікова Пастухов і Кобеляцький у Львові ..."швидко знайшли будинок по Жовківській вулиці, вказаній у листі Войчеховського. Старий довго читав листа, в якому син писав йому, що треба прийняти і дати притулок його друзям. Нарешті, він склав листа і сказав те, чого вони від нього чекали, що друзі сина можуть на нього покластися, нехай живуть у нього, він радий їм допомогти.

                     — А знаєте, — сказав старий Войчеховський, збираючи для них на стіл, — який сьогодні особливий день? Не знаєте? Ленінський день сьогодні!".

                    Уривки з названої книжки Д. М. Медведєва не вияснюють, чому загін Крутикова (Крутікова) залишив Гуту Пеняцьку три дні перед тотальним знищенням польського села гітлерівцями. Медведєв відкрито свідчить, що Гуту Пеняцьку "оточили гітлерівці". Число тих, що врятувалися, зовсім не годиться з цифрою, що її подано в польських звітах з Лондону. Беручи до уваги характер польського села — Гути Пеняцької, слід прийняти як факт, що мова про польських поліцаїв з Волині, а не українських.

                     Логічне мислення підказує думку, що совєтська розвідувально-терористична група Б. Крутікова залишила Гуту Пеняцьку зовсім свідомо три дні перед знищенням села, навіть не відійшла далеко, бо ті, що врятувалися, "знайшли Крутікова". Подія зовсім нагадує ситуацію поляків у Варшаві під час повстання і чекання військ Червоної армії, щоб гітлерівці тотально знищили столицю Польщі і його населення.

                     Казимір Войчеховський (Войцєховський) з Гути Пеняцької і його батько-кравець у Львові близько співробітничали з совєтськими партизанами-терористами і шпигунами.
Незважаючи на те, хто був автором звідомлень із західноукраїнських земель, відповідальність за їх зміст, зокрема за їх "барокковий" стиль, спадає на міністра В. Баначека. На 27-ій сторінці цього звідомлення бачимо ще таке твердження: "Фактом є те, що німці загально дозволяли концентрацію, толерували польську самооборону, тут і там навіть давали полякам трохи зброї, амуніції і т. п. Коли мова про українців, то хоч безпляново, хаотично і завжди запізно — до них застосовували не раз пацифікації, різні репресії, їх розстрілювали..."

                       Ми коротко передали різні польські голоси про події у Гуті Пеняцькій, що дуже різняться одні від одних у суттєвих справах. На жаль, не можемо користуватися українськими матеріялами та з'ясуваннями, що саме призвело до трагічного фіналу в Гуті Пеняцькій, бо їх нема, або вони нам невідомі.

                        Зацікавлених причинами, які викликали "малу польсько-українську війну", відсилаємо до праці Л. Шанковського.⁵⁾

                        Щесняк і Шота присвятили чимало уваги дивізії "Галичина". Загально їх насвітлення негативне, тенденційне — під смак хлібодавців і комуністичної доктрини.

                        Одночасно вони, здійснюючи директиви "агітпропу" з 1973 року, за всяку ціну намагаються погіршити жидівсько-українські взаємини, тому постійно приписують українцям антисемітські вчинки, злочини, службу в німецьких концтаборах тощо. Про власних земляків-коляборантів, поляків-фольксдойчів, гранатову поліцію, про співпрацю численних поляків із совєтськими партизанами і т. п. — навіть не згадують. Вони немов не читали споминів М. Куніцького, як його партизансько-большевицький відділ, перебраний в мундири УПА, палив українські села, вбивав людей, розстрілював, а навіть живих закопував у землю. Грабіж українського населення провокаторами мала за завдання викликати в нього ненависть до вояків УПА і членів ОУН. Щесняк і Шота навіть не відважилися подати уривків із першого видання споминів М. Куніцького - "Мухи" і пояснити, чому в другому виданні всі ті деталі цензура викреслила?

________________________

¹⁾ Підполк. мґр Мєчислав Юхнєвіч: "З дзялальносці орґанізаційно-бойовей ґвардії людовєй в обводзє львовскім".

²⁾ Чеслав Мадайчик: "Політика III Жеши в окупованей Польсце", том 1, Варшава 1970 р., Паньствове видавніцтво наукове.

³⁾ Міністерство справ вевнентшних, видзял сполечни — "Справозданє ситуаційне з зєм всходніх", квітень-травень 1944 р., Лондон.

⁴⁾ Д. М. Медведєв "Сильні духом", книжково-журнальне  видавництво — 1955, Львів, стор. 458-59.

⁵⁾ Лев Шанковський:  "Спогади Д. Шумука в світлі фактів", "Визвольний Шлях", кн. IV., 1975, розділ 16, стор. 431.