ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

субота, 29 серпня 2015 р.

ПОЛКОВНИК УБП ПРО ДІЇ УПА НА ЗАХІДНІЙ ЛЕМКІВЩИНІ

М. Маґура

                       У 1969 році вийшли з друку «Літерацького Видавництва» в Кракові, Польща,
спомини полковника УБП (Уряд Безпеки Публічної) Станіслава Валаха, п. заг. «Бил в Польсце час». Накалад  15 000 + 283,  сторін 364.

                       У книжці описані епізоди боротьби комуністичної Польщі із націоналістичним польським підпіллям по капітуляції Гітлерівської Німеччини на терені Краківського воєвідства. Сам автор книжки брав активну участь у тій боротьбі. Спочатку як шеф повітового УБП в Хшанові і Ліманові, опісля як шеф 3-го відділу УБП в Кракові, в якому були зосереджені всі справи, зв'язані з боротьбою з т. зв. «реакційним підпіллям» на терені Краківського воєвідства. Вкінці, в квітні 1947 року, переходить на пост повітового шефа УБП в Новому Санчі й тут зустрічається безпосередньо з Українською Повстанчою Армією.

                      Не буду зупинятися над описами боротьби польської комуністичної влади із своїм власним т. зв. «реакційним підпіллям» та описом всіх тих фантастичних жорстокостей того ж підпілля. Нехай це залишається справою власного «польського» сумління автора, та тих польських патріотів, які стояли по той бік барикади «обивателя пулковніка».

                     Мені, як колишньому воякові й учасникові дій Української Повстанчої Армії на терені Лемківщини, доведеться скористати із запрошення автора та подати свої завваги і спростування, які торкаються виключно дій УПА.

                     С. Валах на сторінці 10-ій у своєму «Слові» пише: «Буду надзвичайно вдячний тим читачам, які подадуть мені свої завваги про книжку. Розчислюю головно на тих, які були учасниками тих випадків. Зібрані такою дорогою спостереження, завваги і вказівки, допоможуть мені доповнити і поправити книжку».

                     Беручи до уваги поліційне і політичне становище автора, тяжко сподіватись, що мої завваги і спростування як колишнього вояка УПА та учасника дій на описуваному терені, будуть узяті ним до уваги і доповнять та поправлять видану книжку. Однак в ім'я історичної правди, в ім'я моєї знищеної вужчої батьківщини Лемківщини, не можу не скористати із запрошення автора та не викрити всіх тих хитро, по-поліційному спрепарованих, нібито історичних фактів.

                     По-перше, автор як поляк, своїм писанням приносить велику шкоду своєму власному польському народові. Описуючи про Українську Повстанчу Армію намагається представити її як жахливого, жорстокого ворога польського народу, а тим самим поглиблювати ненависть поляків до українців. Це ніщо інше, як сліпе виконування наказу Москви. Тільки Москві сьогодні найбільше залежить на тому, щоб українці ніколи не простили своїх кривд полякам, а поляки ніколи не визбулись своєї пихи, заперечування всього українського та мрій про «моцарствову Польщу, від моря до моря».

                     Автор, як шеф УБП не знайшов і не подав ні одного факту, який вказував би на ворожість і жорстокість УПА супроти мирного польського населення, яке жило на українській Лемківщині. Не подав і навіть не мав відваги його препарувати. Навпаки «обивателю пулковніку», подам для вас немилий історичний факт, що із 9-ох пограничних з Лемківщиною польських сіл, до проводу цієї «найокрутнєйшей» банди Смирного, приходили в 1946 році делегації з проханням приборкати сваволю пеперівців (партійців) у їхніх селах. І на ваше незадоволення, провід Смирного відмовив проханню польських селян. Відмовив не тому, що не хотів допомогти тероризованим вашою партією полякам, а тому, щоб не дати вашій брехливій пропаганді можливостей розписуватись про жорстокості і ворожість до поляків «окрутних українцуф».
 
                     Полковникові Валахові, як шефові 3-го відділу УБП в Кракові, напевно відомий і інший факт, який він «необачно» пропустив і не подав, використовуючи у своїх споминах архівні матеріяли. УБП від 1945 до кінця 1947 року арештувало на терені повітів Ясло, Горлиці, Грибів і Новий Санч — 72 поляків (не українців, а таки родовитих, «з крві і косьці» поляків) , — ні защо інше, як тільки за співпрацю з Українською Повстанчою Армією, та запроторило їх в тюрму, від 2-ох до 7-ох років.

                    Це вам, найкращий доказ як «страшно загроженою була польська людність зі сторони УПА» (стор. 75). Але зразу на сторінці 77-ій написано таке: «Крім організації, вишколу і узброєння ще один елемент впливав на те, що УПА була поважною небезпекою для молодої людової влади (Польщі), та через довгі місяці (не місяці, а роки — М. М.) боротьби, не можна було її зліквідувати».        

                      Цим «ще одним елементом», автор уважає співпрацю українського населення Лемківщини з УПА, про що і пише далі.

                       Так, це відповідає правді. Українська Повстанча Армія була дійсно поважною небезпекою для уряду комуністичної Польщі і вимагала кількох довгих років завзятої і виснажуючої для неї боротьби. Але УПА в ніякому разі не була небезпекою для мирного польського цивільного населення.

                        Друга справа, це — залюбки вживаний автором приросток до поодиноких відділів УПА — «банда». Автор споминів старається звести Українську Повстанчу Армію до «ґрасуйонцих банд», бо годі підозрівати його у нерозумінні, що таке банда, а що не банда.

                         Тут йому й не вийшло. Він сам собі заперечує пишучи: «Рівночасно через цілий час давала про себе знати найчисельніша і найжорстокіша банда УПА, під керівництвом Смирного. (Стор. 66). Але далі на 76 сторінці написано: «Була то (УПА) прекрасно зорганізована армія»...

                           Якою великою «небезпекою була Українська Повстанча Армія для польського населення», автор наводить коротку історію, цілі й структуру УПА. Він пише:

                           «УПА — Українська Повстанча Армія, постала в 1943 році, як збройне рам'я ОУН, яка в часі окупації тісно співпрацювала з німцями».

                           «На чолі т. зв. Головної Ради Визволенчої (УГВР) стояв Степан Бандера, а йому безпосередньо підлягав командир УПА, Роман Шухевич — «Тарас Чупринка», який керував Головним Військовим Штабом. Йому з черги підлягали 4 операційні групи:

                             УПА «Схід», на терені Поділля;

                            УПА «Захід» — на терені Львівського і Станиславівського воєвідств;

                             УПА «Північ» — на теренах Волині і Полісся, та

                             УПА «Південь» — на теренах Закарпатської України.

                              «В рамах групи «Захід» на терені східньої Польщі, називанім українськими фашистами «Закерзонським Краєм» (терени, що обіймали частину воєвідств Любельського, Ряшівського і Краківського та були розташовані по другій стороні лінії Керзона) зорганізовано військові відділи УПА під назвою «Сян». Групи «Сян» творили військову округу ч. VI УПА».

                               «В тій окрузі діяло 16 сотень УПА. Кожна із сотень начислювала від 80 — 200 людей — «стрільців», яка з черги ділилася на три або чотири «чоти», це значить плютони, кожний по 3 «рої» — дружини. 4 — 6 сотень творили «курінь» — батальйон. У склад групи Сян входило три курені: «Байди», «Залізняка» і «Рена»...

                              «Військові сили групи «Сян» разом із боївками і сіткою ОУН начислювали біля 6 000 людей». (Сторінки 75-76).

                               Не буду зупинятися над знанням автора правдивої історії УПА. Він напевно має змогу вивчити її. Але всеж таки не можна не подати хоча деякі завваги для «виправлення» його книжки.

                              Тяжко повірити, щоб автор з переконанням закидав УПА співпрацю з німцями. Чейже ж напевно відомі йому численні акції і завзяті бої УПА проти німців. Знаний йому також терор і знущання німців над українським народом. Чув напевно про масові арешти і запроторювання у концентраційні табори смерти та екзекуції, які переводили гітлерівці над українськими патріотами за їхню співпрацю з УПА.

                            Але автор іде старою большевицькою дорогою. Подаючи один якийсь факт, лучить його з десятьма іншими, видуманими, брехливими, зпрепарованими пропагандивною машиною, щоб у такий спосіб дезорієнтувати читача і не дати йому змоги пізнати властивої правди.

                            Подаючи, напримір, більш чи менш правдиву структуральну побудову Української Повстанчої Армії, обов'язково пришиває їй співпрацю з німцями, та зводить до армії однієї української політичної організації. Йому не вільно, з наказу його працедавців, допустити до того, щоб читач довідався, що Українська Повстанча Армія не була власністю однієї української політичної групи, а таки була збройним рам'ям цілого українського народу. Рівнож варто б знати полк. Валахові, що сл. п. Степан Бандера не був головою УГВР, а був ним сл. п. генерал-хорунжий Роман Шухевич — Тарас Чупринка.

                            Маркантним прикладом препарування «історичних фактів» пропаґандивним большевицьким апаратом є таке місце на сторінках 76-77:

                            «Всі члени, які виконували керівні функції в УПА, перейшли гітлерівський розвідочний і поліційний вишкіл. Багато рядових членів УПА, колишніх українських поліцистів, гітлерівці на терені Генерального Губернаторства, вишколювали в спеціяльних школах. Незалежно від українців до УПА належало багато СС-манів, словацьких екс-фашистів — Глінківців, мадярських, з банд Шалосього і румунських — Горії Сіми».

                            Прочитавши цей уступ у книжці, який автор напевно живцем переніс із якоїсь там сторінки праці пропаґандивного апарату, ще раз переконуєшся, що польсько-большевицька брехня — не має меж.

                            Авторові конечно треба переконати польського читача, що для Української Повстанчої Армії не вистачало сил у своєму власному 50-мільйоновому народі. Вона (УПА) змушена була позичати людей в інших народів і то обов'язково «фашистів». Дивно, що до вичислених вгорі фашистів різних народів, забув додати й своїх польських.

                              Знову ж, щодо вишколу провідних членів УПА гітлерівцями, то чи ж автор може уважати цих останніх так наївними, щоб вишколювали своїх противників для скорішої своєї загибелі? С. Валах хіба мав досить часу пізнати гітлерівців і ґестапо, будучи на провідному становищі Армії Людової в час німецької окупації Польщі.

                             Як виглядав правдивий гітлерівський «вишкіл» для багатьох провідних і рядових членів УПА, може послужити приклад гітлерівської «підготови і вишколу» Смирного, про якого автор так часто й такими «теплими» словами згадує у своїй книжці. Про цей вишкіл знаю подробиці, будучи другом і близьким співробітникім «вишколюваного».

                             Ранньою весною 1944 року, ґестапо несподівано окружило школу в селі Мшана біля Дуклі на Лемківщині, де вчителював Смирний. Був він у цьому часі в клясі із своїми учнями. Увірвавшись із криком «генде гох» до кляси, ґестапівці арештували його та запроторили до тюрми в Яслі, залишаючи в клясі вкрай переляканих дітей. І тут у підземеллях ґестапа розпочалась «підготовка і вишкіл». Розпочали їх ґестапівці жорстоким, до непритомности, побиттям, продовжуючи опісля кількаденною голодівкою, напускаючи на зв'язаного в'язня розлючену поліційну собаку, стосуючи вішання і душення. Закінчивши таким чином першу частину свого «вишколу», перенесли його на ношах та вкинули в камеру, де зустрів він багато подібних собі «вишколюваних», які перебуваючи на «відпочинку», чекали на продовження і закінчення оцього згадуваного С. Валахом гітлерівського вишколу для членів УПА.

                            Думаю, що цей випадок, а таких можна б наводити дуже багато, повинен вистачити С. Валахові, на підтвердження його «історичного факту» — вишколу гітлерівцями провідних членів УПА.

                           Продовжуючи свою власну коротку історію постання УПА, автор пише:

                            «Українські фашисти з-під знаку тризуба цілковито дезорганізували нормальний спосіб життя у повітах їх дій. Нападають і ліквідують територіяльні адміністраційні одиниці, державні уряди, політичні і громадські організації, палять села та промислові заклади, вбивають працівників УБП і МО (Міліція Обивательська — М.М.), партійних діячів і людність. У 1945 році на терені Ряшівського воєвідства дуже поважно здезорганізовано працю державної адміністрації, знову ж східні терени Ряшівщини поважно знищено і спалено» (сторінка 77).

                             На ствердженні, що українці «з-під знаку тризуба» палили села, закінчує свої реляції автор. Але треба тут поставити питання, чому українці (УПА), палили села?

                             Так, ми палили спорожнілі власні (не польські!) села. Доводилось нам це з болем серця робити, на знак рішучого протесту проти московсько-польського насильного виселення наших людей. їх же безправно, насильно, жорстоко і брутально викидувано з їх власної прадідівської землі. Викидано їх з цієї землі, яку вони цілими століттями рясно скроплювали своїм потом і кров'ю. Справи тоді, «обивателю пулковніку» ставлено рішучо: якщо не наше, — не буде й ваше. Це був протест наболілої душі українця проти несправедливости, терору і насилля, який сам собою, кликав до неба про пімсту.

                            Щоб підтвердити свої твердження про «жорстокість і варварство українцуф», С. Валах наводить кілька цитат із книжки полк. И. Ґергарда, п. н. «Луни в Бещадах». Ці ніби приклади «учасника боротьби з бандами», (Ґергарда тобто), ніщо інше, як витвір звиродніло-хворої фантазії того ж Ґергарда, та спроба пришити свої злочини, жорстокості і варварства українцям.

                           Даремні сьогодні спроби обох полковників, та їм подібних, пришити українцям злочин масового варварського морду, який перевели польські комуністично-бандитські з'єднання над безборонним українським населенням села Волковиї та других. Не поможуть вам, навіть найогидніші описи хворобливої вашої фантазії, як: «...вояки УПА з куреня «Рена», 30-ьох полонених польських вояків, не розстрілювали, а стинали їм голови топором». Або «... вояки УПА у Волковиї прив'язали до лавок кільканадцятьох мужчин (не думайте, що поляків, ні — таки своїх братів українців — М.М.) і порізали їх, (нічим іншим, як) звичайною пилою до дерева». А вже вершком звироднілої фантазії полк. Ґергарда є такий образ: «Одній вагітній жінці (мова про село Волковию), «бандерофци» з сотні Гриня відчинили живіт, вийняли плід, а вложивши на його місце живого крілика, — зашили рану шевською дратвою».

                            В чому властиво справа? Що стало причиною виписування ось таких хворобливо-фантастичних байок? А справа ось в тому, що бандити з УБП, МО, ОРМО і ВП в 1946 році несподівано напали на село Волковию, яке начислювало 140 до 160 хат і вимордували у ньому 363 людей. В тому числі — більшість жінок і дітей. Хоч цей жахливий злочин поповнили бандити — польські комуністи, він мимо волі, лягає чорною незмитою плямою на всіх поляків. І тому тепер таке гарячкове шукання доріг, щоб скинути цю ганьбу 20-го століття із себе, та перекинути її на «українцуф». Крім фантастичних, надуманих (а може й ними самими практикованих) мордів, ці злочинці з УБП, взялись також і до продукції «документуф». Спрепарувавши такий «історичної ваги документ», в якому свій власний злочин над українським безборонним населенням, пришивають самим таки українцям, змушують цих нечисленних щасливців села Волковиї, яким вдалось врятуватися від їхнього бандитського ножа, підписувати цього роду документи. Такі «документи» підписало й тих кілька осіб цього села, яких тільки під тою умовою, бандити з УБП випустили з Польщі за океан. Вони й є живими свідками оцього жахливого морду, якого допустилась польська комуністична голота над безборонним українським населенням села Волковиї.

                          Годі, панове полковники! Вам не вдалося, — бо не вдалось вам вимордувати усіх жителів села Волковиї. Залишив лись однак живі свідки цієї жахливої події. Не вдалось вам і не вдасться змити з себе п'ятно ганьби за морди у Волковиї та їм подібні, як не вдасться вашим працедавцям — москалям, обмитись і перенести на гітлерівців масового морду, який поповнили вони на ваших таки братах-поляках під Катинем.

                         Далі, із сторінки 79, Станіслав Валах повертається знову до терену Новосандеччини. Він пише:

                        «Перші прояви діяльности «бандерофцуф» датуються від осени 1945 року. Банда «Смирного» мала в тому часі 60 - 70 людей і прибула вона з теренів воєвідства Ряшів. Сам «Смирний», як більшість його підвладних походив з повіту Сянік, решта з повіту Горлиці.    «Смирний» в часі (німецької) окупації, закінчив 4 кляси гімназійні в Криниці, тому й знав добре цей терен»... Стверджує він теж, що багато вояків УПА, зв'язані із Криницею, бо тут в 1940 році українці зорганізували Український Допомоговий Комітет та Український Учительський Семинар, в якому вчився не тільки сам Смирний, але й багато його підвладних. «В оперті на вихованках Українського Учительського Семинара в Криниці поставали навіть декотрі сотні УПА».

                         Цікава, зрештою до певної міри зрозуміла, тенденція С. Валаха. Він створивши свою «наукову» теорію про населення Української Лемківщини, яке поділяє на лемків і «частково» українців, та тільки тим останнім закидає співпрацю і активну участь в УПА. Свій «науковий» етнографічний витвір — спеціяльних лемків (покищо немає відваги сердега, назвати їх «родовітимі полякамі), звільняє від цієї співпраці з УПА. «Навіть, якщо така була, (тобто співпраця), то тільки під терором українських націоналістів».

                          Вислід його «наукової праці» цілком простий: — жили собі на теренах «Бєщадуф» (Бескиду) якісь там лемки. Нараз прийшли українські націоналісти і під впливом їхнього терору, частина лемків перестала бути лемками, а стала зненавидженими С. Валахом українцями. Подібно, як це сталось із самим полковником. Спершу був він «ґуралєм», опісля став поляком, а вкінці прийшли москалі і перейшов до «вєлікаво русскаво народа». І тепер не «ґураль» він і не поляк, а під впливом «старшого брата», став таки москалем.

                           С. Валах у своїй книжці звільняє «10 тисяч лемків»-українців Новосандеччини від усякої співпраці і активности в УПА, бо як це можливо йому визнати істину, що під самою ниркою Польщі — Краковом, жили українці, та мало того, що жили, але ще збройно обороняли свої Богом дані права. Описуючи територіяльне розміщення українців-лемків у Новосандеччині, він допускає цю територію тільки до правого боку ріки Попраду. Відтинає «обиватель пулковнік» таким чином українську етнографічну територію по лівому боці ріки, на якій розташовані ряд свідомих українських сіл.

                           Для «справлення книжки» автор повинен взяти до уваги таке:

                           а) Організаційна мережа районів дій УПА однаково добре була зорганізована, як в Новосандеччині, так і в інших частинах Лемківщини.

                           б)  Відділи і командування УПА на терені Західньої Лемківщини рекрутувалися таки із цих теренів, а не із східніх. В рядах УПА в однаковій мірі були заступлені терени Новосандеччини, Горличчини, Ясельщини й Короснянщини.

                           в)   Ні сам Смирний, ні «більшість його підвладних» не походили із Сяніччини, а були уродженцями терену своїх дій.

                           г)  В часі німецької окупації Смирний не міг кінчати чотири кляси Криницької гімназії, бо там такої не було.

                          ґ) Щодо: «В банді «Смирного» діяв між іншими Степан Слівінський, лікар з Криниці, син попа з Нової Весі, з якого наказу бандити застрілили працівника ППУ в Криниці, Вятра» (стор. 80), заявляю: Ніхто з району дій Смирного такого лікаря не знав і само-собою, цей лікар, жадного відношення до УПА не мав. Треба припускати, що цього лікаря, «Богу духа винного», попередник С. Валаха із своїми опришками з УБП арештували і замордували. А замордували його тільки за те, що був він українцем, ще й до того лікарем. Зрештою, це не перша і не остання жертва УБП. Про їхню «шляхетність» і масові морди треба було б писати не одну таку книжку, як написав С. Валах, але цілі томи.

                         На доказ «вини» лікаря С. Слівінського, шеф УБП, С. Валах, при описі акції УПА на село Лабову, на сторінці 85-ій, наводить такі аргументи:

                        «Самоходом їхали: водій авта Мечислав Кляр, його помічник Зиґмунд Пухайда і працівник ППУ, Юзеф Вятр. В Лабовій наткнулись на заставу банди, яка затарасувала шлях пнями дерев. Кляр пробував втікати, але авто задніми колесами застрягло у рові. Кляр із Вятром, вискочивши з авта, почали втікати. Ранений в ногу Вятр упав, тоді, коли Клярові вдалося втекти. Пухайда залишився в авті смертельно ранений серією кулемета. Акцією на шляху керував згадуваний вище Слівінський — лікар з Криниці, якого Вятр добре знав. У першій хвилині Слівінський наказав перев'язати Вятрові ранену ногу, але зорієнтувавшись, що цей розпізнав його, змінив децизію і дав наказ відвести Вятра знову до авта та там його застрілити. Працівник ППУ одержав серію в голову та тіло його вкинено під задні колеса тягарового авта. Тягарове авто облято бензинок» і підпалено. Тіло Пухайди було спалене, а Вятра — надпалене».

                          Оце вам доказ шефа УБП на причину арешту і вбивства лікаря-українця — С. Слівінського.

                          Самого С. Валаха там не було, але він має двох, неабияких свідків — спалене тіло Пухайди та надпалене — В. Вятра. Вони оба, ті два трупи, розказали С. Валахові всі ті подробиці та свідчили (по смерті), що ніхто інший тільки лікар Слівінський керував цією заставою УПА, та наказав одного з них дострілити і наполовину, а другого, — цілком спалити.
Яскраво виходить наверх московсько-енкаведівська школа С. Валаха. — Обов'язково «знищити ворога народу», а опісля «втягнути щонебудь у протокол». А там, що далі, — на це «наплювать».

                            У дійсності ситуація, якої я був свідком, а про яку С. Валах сплів незугарну байку, виглядала так:

                            Заставою, зложеною із 3-ох кулеметів від сторони Нового Санча, керував не лікар із Криниці, а хто інший. Був ним командир одного із кращих відділів УПА, сам лемко із Ясельщини, який не був лікарем і нічого спільного з медициною не мав. На заставу над'їхало 3 військові вантажні авта. Затримане несподівано перше вантажне авто, нагло зупинилося. Це було причиною, що задні збилися на нього. З котрогось авта почувся вистріл у сторону застави. У відповідь — із сторони застави УПА, посипались серії з кулеметів та іншої зброї запальними кулями, внаслідок чого вантажні авта моментально почали горіти. Скільки було людей у горіючих автах, ніхто не мав змоги провірити. Знову ж сумерк вечора не дозволяв бачити чи комусь вдалося втекти з горіючих вантажних авт. Про те знає, чи радше повинен знати сам С. Валах.

                          У дальшому своєму «історичному» описі С. Валах згадує, що відділи Смирного переводили грабункові акції. Спочатку на поодинокі господарства, а опісля в 1946 році на цілі села. І ні однісінького доказу на своє твердження. Щоб вам хоч сякий-такий. Принаймні хоч такий, як у випадку лікаря, — таки ні. Не спрепарував нічого! Зрештою, це не конче й треба. Йому — «шефові вальк з бандитизмем» не треба доказів, йому зобов'язані всі вірити і баста.

                         Дуже цікава і рідко зустрічна логіка його «історичних» фактів. Хоч упівці граблять і тероризують, нібито, поодиноких господарів і цілі українські лемківські села, то (його власні слова) — «нічого дивного, що «Смирний» скорим темпом збільшує свій відділ» тими власне «ограбленими» лемками, який «в половині 1946 року начислював около 150 - 200 людей, тобто стільки, як мали інші повні сотні УПА».

                         Не легкі до виконання завдання шефа УБП, бо: «В лемківських селах «бандерофци» дістають допомогу в зібранні різних потрібних їм інформацій, а також інформації про акції проти них, які організував УБП. В багатьох випадках організовані засідки чи акції польськими силами не вдавалися. Не вдавалися навіть у таких випадках, коли докладно було знане місце стаціонування відділу УПА. Звичайно, на кільканадцять хвилин перед прибуттям польських груп, упівці, інформовані своїми агентами, розміщеними в лемківських селах, ліквідували табір і зникали в глибоких лісах».

                          «Початкові дії УБП, Міліції, ОРМО (допомогова міліція — М.М.) і Війська Польського проти УПА, давали дуже скромні результати. Вдається тільки зліквідувати ряд «мєлін» і співпрацівників УПА».

                          Так, дійсно, «обиватель пулковнік» має рацію. Зліквідували вони неодного такого «вспулпрацовніка УПА», як лікаря з Криниці.

                          Далі ідуть його оправдування, чому властиво не мали вони «сукцесу в боротьбі з УПА». — «Бандерофци» діяли однак в теренах надзвичайно трудних, гористих і лісистих. При тому часто і скоро міняли місце свого постою. Крилися вони в недоступних лісах, у яких мали підземні леговища, в яких могли помістити десятки людей. При тому заховували обережність — на місцях постою, день і ніч виставляли далеко висунені вперед стійки».

                        «Часто переходили на терен Горлицького повіту, а нераз аж до Чехо-Словаччини».

                        «Атакували (упівці ж) великими силами, а опісля розділювались на малі групи. Головним тереном дій (автор має на увазі тільки саму Новосандеччину — М. М.) були такі місцевості, як Тилич, Грибів, Криниця, Північна, Лабова, Навойова, хоча нерідко переходили аж до поблизьких теренів Нового Санча».

                       На тому полк. С. Валах закінчує свої оправдування, та переходить до опису акції УПА на село Лабову, придержуючись при тому стисло своєї засади — один правдивий, а потім десять брехливих, перекручених фактів.

                       Автор розпочинає своє «оповяданє» так:

                      «В надзвичайно зухвалий і несподіваний спосіб «бандерофци» заскочили мешканців села Лабова в ночі з 27-го на 28-ого червня 1946 року, тобто в ніч перед референдум. Зближалась година 23-тя. У місцевій станиці МО трьох міліціянтів їли вечерю перед відходом на нічну службу. Несподівано хтось задзвонив. Через вікна, в місячному світлі, міліціянти побачили, що станиця оточена хмарою озброєних людей. Різнородне умундирування, автоматична зброя та схрещені ленти набоїв на грудях, — вказували на те, що це «бандерофци».

                        Треба погодитись із полковником, що наша акція була для УБП неймовірним заскоченням, шаленою відвагою і великою несподіванкою. Тим більшою несподіванкою, що розпочалася вона не о годині 11-ій ночі, як пише автор, але точно 7:30. Отже дньом. Точно о тій годині наші застави, одна — з півдня від Криниці, друга — з півночі від Нового Санча, були на своїх місцях на шляху, перервавши телефонічне сполучення між цими двома містами а селом. Наш відділ, біля 60 вояків, у цьому самому часі маршував селом у польських уніформах (не різнородних) самою серединою шляху Криниця — Новий Санч, та наближався до згадуваної станиці міліції. Міліція приміщувалась у мурованому будинку, хороненому трьома бункрами. В цьому самому будинку приміщувалась у часі німецької окупації українська поліція, який Армія Людова на спілку з большевицькими партизанами безуспішно атакували цілу ніч і то набагато більшими силами як були наші. Тому рішили ми здобути її підступом, хоч були добре приготовані й на збройне її здобуття. Перед брамою міліції наших трьох вояків у польській старшинській уніформі зустрів стійковий міліціянт. Відділ УПА хоронений перед оком стійкового поблизькими деревами і хатами, чекав на евентуальну атаку. Стійковий міліціянт, побачивши польську старшинську уніформу, виструнчившись, вдарив двома пальцями в дах, як і належиться доброму воякові, та на бажання старшин, повів їх до коменданта «постерунку» пана Міхала Ваховскеґо. Опинившись у коридорі станиці, старшини тихенько розброїли заскоченого міліціянта і самі відшукали пана коменданта. Сидів він з двома іншими міліціянтами в канцелярії станиці в товаристві двох гарненьких дівчат. У спокійній атмосфері, без найменшого спротиву, всі три віддали нашим двом старшинам зброю, тоді, коли третій у цьому самому часі був у спальні на поверсі. Тут застав він кількох міліціянтів під час відпочинку. Відпочивали вони напевно перед нічною службою. Заскочені бідолахи, навіть ще якслід не прочунявшись зпросоння, а вже сходили на долину і не «готові до нічної служби», як пише С. Валах, а таки у підсорочинках, в калісонах і босі.

                         Таким способом була здобута станиця міліції в Лабовій без однісінького стрілу. Не тривала ця операція довше п'ятьох хвилин. Смішно і дуже неповажно з боку полковника польського уряду безпеки, коли він на 82-ій сторінці про цей випадок пише так: «Міліціянти з поверху будинку боронились аж до вистрілу останнього набою. Коли перестали стріляти, «бандерофци» підмінували задні двері й дістались до будинку. Про дальшу боротьбу не було й мови».

                          Але це не суттєва, зрештою, кожному добре знана, польська чванькуватість. Справа в тому, що коли читач прочитав у книжці С. Валаха про акцію УПА на Лабову, міг винести враження, що вояки УПА палили своє село, яке по-давньому було замешкане українцями. Однак, так воно не було.

                       Зразу по переході німецько-большевицького фронту, на скору руку зорганізувалась польська комуністична влада і насильно виселила українців села Лабової. В тому часі виселювали ще на схід. Лабова розташована в чудовій гірській околиці, на шляху Криниця — Новий Санч. Село в нормальних обставинах мало всі дані розвинутись на містечко, бо ще за «панської санаційної Польщі», на досить великому «ринку» Лабової, відбувались щотижневі торги, на які з'їжджались дооколишні селяни із своїми продуктами. Отже, поляки взяли Лабову на перший приціл і зразу в 1945 році вигнавши українців, заселили поляками. Переважно були це ґуралі. В селі з давніх його мешканців залишились декілька родин.

                      Рік пізніше, згідно з датою С. Валаха, в заплянованій акції УПА на Західній Лемківщині, для ліквідації деяких найактивніших польських станиць міліції і погранзастав, попала і станиця міліції в Лабовій. При тій нагоді спалено й ці хати Лабової, які зайняли новоприбулі поляки. В акції палення не заторкнуті були хати давніх мешканців Лабової, без різниці, чи вони належали полякам чи українцям. Коли взяти до уваги, що в тому самому часі були ліквідовані станиці міліції в Крампній (Ясельщина), Гладишові (Горличчина) і Лабовій (Новосандеччина), стане зрозуміло, чому в акції на Лабову брав участь малий відділ УПА.
Останньою брехнею є ось така писанина Валаха: «Розбиті на групи і поодиноко (мова про вояків УПА), впадали до хат, рівночасно в різних пунктах села, зривали зі сну мешканців і давали їм п'ять хвилин часу на вдягання і винесення майна».

                       Передусім ніхто з мешканців ще не спав і тому не треба було їм часу на вдягання. Рій вояків УПА, посуваючись селом з півдня в північному напрямку, повідомляв усіх нових мешканців, що справжні власники оцих хат прийшли спалити свої хати, та щоб вони забирали негайно своє рухоме і нерухоме майно і збиралися на площі-ринку. Попереджали рівночасно, щоб ніхто не відважувався втікати із села, бо може бути застрілений. Спорожнілі вже хати, коли вже добре смеркалось, палили вояки другого роя. Одна молода мама, почувши (може й вперше у своєму житті), українське слово з уст вояка УПА, цього вояка, про якого доводилось її чути «страшне і окропне жечи», попавши у нервовий розстрій, вискочила з хати та попала прямо у мої руки. За хвилину з хати вийшов, тепер вже покійний вояк УПА — Крук, з дитиною на руках, та передав її переляканій мамі. Треба було досить часу, щоб успокоїти нещасну жінку та допомогти їй винести з хати це мізерне майно, яке привезла з собою з «под самуськіх Татер».
Тому, таку писанину, як «бандерофци» напідпитку, в брутальний спосіб побивали мешканців» та «застрілили Юзефа Шонса, який хотів винести з хати машину до шиття» і т. п. — треба уважати останніми бздурами полковника УБП.

                        З цивільних людей у Лабовій був вбитий тільки війт-зайда, який вискочивши з хати, почав утікати до потока, при тому відстрілювався з пістолі. Дуже можливо, що йдеться тут про того самого Юзефа Шонса, про якого згадує С. Валах, якого нібито, застрілено тільки за те, що хотів винести з хати машину до шиття. Поза тим, — усіх мешканців Лабової на другий день, мав нагоду зустріти звітодавець С. Валаха, живими і здоровими, втікаючи перед нашим наступом на горі Рунок. Зустрів він напевно в Лабовій і тих усіх своїх «валєчних» міліціянтів, які крім свого архіву, списка аґентів, 5 фірманок зброї і амуніції, передали нам також і свої уніформи. Вітали його (тобто шефа УБП — попередника С. Валаха) міліціянти вистроєні в лаву, у спідній білизні, визбувшись не тільки зброї, але й дійсно — останнього набоя.

                       А тепер коротко, про «конечність вицофанняся польських сил» з бою з нашим відділом на горі Рунок, біля Криниці, про що автор згадує на сторінці 86-ій. Щойно о годині 10-ій перед обідом, вдалося нам дістатись на Рунок. Кожний вояк вкрай перемучений довгою акцією і транспортацією у гористому терені кільканадцяти фірманок, наладованих не тільки зброєю і амуніцією, але також потрібними нам харчами, які забрано із «спулдзельні». Зброю, амуніцію та більшість харчів, відставлено зразу до криївок. Решта нашого відділу заквартирувала на скраю поляни, з південної її сторони. Дехто з нас приготовлявся до заслуженого відпочинку, коли несподівано посипались понад наші голови серії з польських кулеметів. Короткий рішучий наказ: — на становиська! За хвилину — другий: Огонь! І посипавсь з нашої сторони град куль. На польській стороні стало тихо, Настрашились «хлопакі». Тоді голосний, протяжний наказ нашого командира: — Хлопці вперед! — Під оклики слава, рушили ми в наступ. З польської сторони — кілька коротких серій та крісових пострілів і панічна втеча. Розбіглись вони як зайці по лісі Рунка, а опісля втікали селом Угрин і зупинилися аж у Лабовій. За кілька днів мав я нагоду читати у краківській польській газеті про акцію УПА на село Лабову та бій на Рунку. Українські сили обчислювалось там від 2-ох до 3-ох тисяч вояків, знова ж, з польської сторони, в бою брав участь якийсь там полк ВП з різними додатками. Щодо польських втрат, газета обчислювала їх на кільканадцять вояків. По нашій стороні не було ні вбитих ні ранених, хоч газета подавала якусь там, з повітря взяту, цифру.

                       Байку полк. С. Валаха про акцію УПА на Лабову заперечує друга така (нібито уривок спомину) тодішнього міліціянта, а тепер солтиса в селі Поворозник — Юзефа Вуйтовіча, яка поміщена на сторінках 83 - 84. С. Валах твердить, що міліціянти готові до відходу на нічну службу, почали відстрілюватись до останнього набою. Знову ж Юзеф Вуйтовіч дослівно пише: «Поширюваний вогонь припікав наші тіла, одягнені тільки в калісони».

                       Чи бува, не в підштанцях (для готовости) вибирались панове міліціянти на нічну службу?

                       Полковник Валах мусів би знати, що відділи Бродича, Смирного і Сокола не відійшли зразу із Словаччини на Захід. Вони дуже скоро повернулись із Словаччини на Лемківщину. Частина із них відходила на Захід щойно осінню 1947 року, інші на Схід, а ще інші залишались на терені своїх дій аж до липня 1948 року. Я особисто належав до тих останніх і в червні 1948 році мав нагоду провірити — чи друзі Крук і Ольга Вітяк попали в польські руки чи ні.

                       О. Вітяк і Крук в сам день латинського Великодня 1948 року зайшли до однієї із хат не в Щавнику (як пише С. Валах), а у Верхомлі. Сусід-поляк завважив це і доніс частині ВП, яких не бракувало в жадному спорожнілому тоді українському селі на цілій Лемківщині. Заалярмована частина ВП окружила хату в якій знаходились двоє повстанців. Сл. пам'яті О. Вітяк і Крук боронились завзято до останнього. Вкінці, підпалили із собою хату, залишаючи напевно останні набої для себе. Так згинули сл. п. О. Вітяк-Оксана і Крук.

                      Ні обивателю пулковніку! — Тих двоє героїв, уродженців Щавника і Лосього біля Криниці, вам у ваші закровавлені руки українською кров'ю, — не дістати!

                      На цьому полк. С. Валах кінчає своє «історичне» оповідання про дії УПА на Західній Лемківщині. Але не можна не згадати про ще два «документи» полковника, тобто дві знімки на вставленій картці між сторінкою 96 а 97.

                      По середині між горішньою і долішньою знімками — підпис: «Члени УПА з банди Смирного». На обох знімках по чотирьох озброєних і по-різному уніформованих вояків. Само собою не є це вояки Смирного. Можна догадуватись, що можуть це бути перебрані самі убепісти, або евентуально члени польського т. зв. «реакційного підпілля». Треба ствердити, що полковникові С. Валахові, або хтось передавав всякого роду «документи», або він сам препарував їх — і то дуже немудро. Так, як у попередніх випадках, так само й тут, поміщуючи знімки, нібито «членів УПА Смирного», не доглянув бідолаха, що двох із тих «членів» мають англійські автомати «Стени», яких в УПА ніхто немав. «Стени» мали тільки польське націоналістичне підпілля, які, можна догадуватись, доставляв Польський Лондонський Уряд. Отже, це не тільки не вояки Смирного, але взагалі не вояки УПА. Це ще один доказ брехливости працівників польського комуністичного уряду безпеки.

середа, 26 серпня 2015 р.

ОСТАННІЙ БІЙ ПІД ФЕЛЬДБАХОМ

Федір Цимбалюк-Обиченко
чотовий І УД УНА

З поміж фронтових ліній

                      Останнього дня місяця квітня 1945 р. моя чота силою 43 вояки із 5-ої сотні 30-го полку І УД УНА знаходилася на розвідах у селі Мільдорф, у Стирії, де ми занимали становища поміж фронтовими лініями. Після не цілих двох тижнів перебування на місці я одержав наказ вертатися назад до своєї сотні, котра стояла на передмістю в  південно-західній частині Фельдбаху.

                    Десь коло години 10-ої вечором даю наказ приготовитися до відходу, а коло 11-ої год. стягаю всі свої застави, що були розположені вздовж ворожої лінії, й опускаємо наші становища малими групами в напрямі нашої фронтової лінії. Поміж розцвілими садами місяць освічує наші стежки відвороту. Обережно висилаю передню стежу до нашої фронтової лінії із кличкою в місце переходу, щоби часом таки наші власні вояки не відкрили по нас вогню, вважаючи нас за ворога.

                    На фронті тиша і ми спокійно переходимо нашу фронтову лінію, що тягнулася луком на узгір'ю хвилястого терену Стирії, покритого малими лісками й гаями. Зійшовши з узгір"я, зупиняємось у долині вже в запіллю, за фронтом. Ствердивши, що всі мої вояки вже зібрались, вирушаємо чотовим клином до місця постою нашої сотні.

                    Десь коло 1-ої години ночі зголосив я свій поворот командантові сотні хор. Москаликові, а моя чота розташувалась у тій самій шопі, де ми перебували перед виходом на позиції до села Мільдорф.

                     Перебувши нецілих два тижні поміж фронтовими лініями у селі Мільдорфі, де на кожному кроці ми виставлені були на різні небезпеки і де не обійшлось без прикрих пригод, включно з стратою одного вояка, який попав в руки большевиків, ми перейшли на вповні заслужений відпочинок. Зараз на другий день ми почистили зброю та весь наш виряд, як також приводили себе самих до гідного зовнішнього вигляду.

                     По обіді я одержав наказ зголоситися особисто до командира нашого 11-го куреня,  майора Черніна. Коли я зголосився до нього, він дуже ввічливо привітав мене і запросив до свого помешкання. Це вже вдруге я зустрічався з ним особисто. Не знаю хто майор Чернін був по національності, словак чи німець зі Словаччини, але говорив до мене словацькою мовою, а я говорив українською і ми вповні розуміли один одного і нам непотрібно було перекладача.

                      Майор Чернін почастував мене «шнапсом» і, жартуючи, що українці люблять випити із закускою, його дружина, що була разом із ним, подала нам закуску. Я був приготований, що він вимагатиме від мене докладного звіту з перебування в селі Мільдорфі і тому мене зовсім не здивувало, коли він справді почав про те розпитувати. Найбільше його цікавило те, як наш вояк попав до большевицького полону. Довелось розказувати все в подробицях.

                     — Мої застави були розставлені вздовж попід ворожою лінією, — почав я розказувати. — На правім крилі стояв на заставі ройовий Кулинич з групою вояків, а біля висунутої ще дальше до переду хати в окопі за прикриттям живоплоту при пільній доріжці, що йшла до ворожої лінії, стояли два вояки. Згідно з вашим наказом «за всяку ціну зловити і привести совєтського полоненого», я усім своїм заставам зарядив, що коли б один чи двох ворожих вояків йшло в село — не стріляти, а перепустити їх в середину наших застав, щоб зловити їх живцем. І так воно сталося, що над вечір йшов один совєтський вояк тою доріжкою просто в село. Тих двох вояків, що були в окопі, бачили його і чекали на нього, бувши певними, що їх ніхто не міг завважити за тим живоплотом. Коли большевик зрівнявся з ними, зовсім несподівано прицілився до них своєю фіною і, крикнувши «руки у верх», наказав їм виходити на доріжку, один за другим. Переходячи з піднятими руками попри хату, Грицько Чумак завважив, що двері до хати відчинені, вскочив туди і так врятувався. Совєтський солдат залишився тільки з одним нашим вояком і з ним поспішно побіг до своїх окопів.

                    Питав він мене ще і про інші випадки та про мої спостереження, про що я звітував йому кожного дня через зв'язкового, який був призначений з функером до моєї розвідчої групи. Обсервував я все сам з піддашя будинку через дірку, вийнявши з криші одну дахівку. Через неї бачив я докладно не тільки ворожий терен, але навіть рух вояків у ворожих окопах. Чернін розпитував мене, в яких боях я був ще до приходу до Дивізії і де ми перебували, а навіть жартами пригадав, що я був три дні в українській партизанці в Югославії. Я йому відповів, що я вояк і завше виконую доручення своїх зверхників. Я бачив, що він докладно поінформований про наше чи моє минуле. На закінчення майор Чернін сказав, що в дуже скорім часі буде застосована нова тактика в сучасній війні і потішив мене, що на днях буде створена спеціяльна група для дуже важливих завдань і що до тієї групи я буду призначений. Хотілося дуже його запитати про ті важні завдання, але знаючи, що підлеглому не годиться питати, а лише виконувати накази свого зверхника, я цього не питав. Командир ще раз почастував мене «шнапсом» і попрощав мене, подавши мені руку. Я подякував йому за гостину і з тим пішов назад до своєї сотні.

Думи, мої, думи...

                    Повертаючи до своєї сотні, що розташувалася не більше як 20 хвилин ходу, мені почали насуватися різні думки про те, що мені говорив командир куреня і цікавило мене, що він для мене готує. Кінець війни вже на днях, а життя таке миле і тут кожного дня людина мусить дивитися смерті в очі. От хочби в останніх подіях в селі Мільдорфі, з котрого щасливо вийшов. Невжеж під кінець війни прийдеться попрощатися з цим світом, котрий з кожним днем стає миліший як та весна, що стоїть в повному розцвіті довкруги нас. Пролити кров в обороні своєї Батьківщини — це одна справа, а тут прийдеться згинути на чужій землі і то вже в обороні такого самого ворога, як і той, проти якого воюємо. Ніби і сьогодні німець вже нас визнає і признає нам право на наше самостійне життя на рідній землі, але це все перед його власним сконанням. А що він робив і як поводився з нашим народом, коли уся наша батьківщина була ним окупована? Не так ще давно як я сам боровся з ним на своїй рідній Волині.

                    В ході роздумувань над моєю ситуацією пригадались мені варварства німців у селі Стіжку на Крем'янеччині за те, що недалеко села в лісі перебував український партизанський загін Хрона. Кого лише вони зловили живим, дітей, жінок і старих людей, усіх загнали у стодолу, а потім її запалили, а разом з нею спалили живцем і всіх задержаних людей. Не вдоволившись тим, вони пустили з димом ціле село, щоб і ті, яких вони не захопили, не мали до чого вертатися. Що ж завинили були у тому випадку ті немовлята та безборонні селяни? Облави влаштовувані німецькою жандармерією на людей по селах, а зокрема по базарях та
вулицях міст і містечок, ловлення матерей, що залишили дома своїх немовлят і дітей, щоб поробити необхідні закупи для родини, нагадували собою татарські напади із часів ХІV-ХVІІ століть. Всіх тих зловлених людей німці, як дичину, заганяли в товарові вагони й вивозили в Німеччину на різні роботи. Не помагали ні плачі, ні прохання матерей, щоб або їх звільнили до дітей, або щоб дозволили їм дітей забрати зі собою.

                    Якраз тепер ці образи недавноминулого німецького божевілля в Україні пересувались перед моїми очима і ще більше викликували злобу і ненависть до німців, на яких ми дивились як на культурних людей. І перед мною знову станула постать майора Черніна із його обіцянкою при моєму відході. Я щойно вчора повернувся із одного пекла, а він уже успів мене «потішити» новим якимсь призначенням. Як мені це розуміти, як кару чи як відзначення? І мене це бентежило. Мої думки плуталися, коли розглядав наше положення і причини, що нас привело до «союзника». Хіба ж не безвиглядна ситуація, яка витворилась із поновним поворотом московського ката? Проти двох воювати годі і тому й вибрали ми менше зло — пішли з тим, що нищив тільки наше тіло, проти того, що нищив наше тіло і душу.

Нові люди, новий дух...

                     — Ні, сказав я собі, сьогодні я тільки вояк Першої Української Дивізії УНА, яка пішла слідами наших батьків і продовжує наші визвольні змагання у боротьбі з ворогом за свої права, за свою державу. Нехай за політику відповідають наші провідники, а моє діло, діло вояка — виконувати накази й поборювати нашого одвічного ворога — Москву.

                      Серед таких роздумувань я увійшов на подвіря постою нашої сотні, де розносився запах теплої вечері. Я зголосив свій поворот комендантові сотні, з'їв вечерю і пішов на спочинок.

                       На другий день рано комендант сотні зарядив збірку і дав наказ приготуватися до відходу у повному виряді. Вечором того дня ми відійшли у західньому напрямку до якогось села недалеко Фельдбаху. Там ми розложились на якомусь господарстві в стодолі і смачно переспали на свіжій соломі, не знаючи що нас чекає завтра.

                       На другий день, 3 травня, перегруповано і поповнено нашу сотню німецькими вояками з протилетунської оборони. Моя чота, в якій не було ані одного німця, дістала їх тепер аж 10, а моїм заступником призначено німця в ранзі бунчужного, тобто один ступінь вищий від мене. Назначення німця моїм заступником мене насторожило і я це зрозумів, що він має бути наглядачем наді мною. У зв'язку з тим я мусів бути дуже обережний, бо хоч я і почувався вже вояком УНА, однак жодних змін у нашому командуванні не впроваджено; все лишилось, як було попередньо.

                       Як виявилося пізніше, ті німці, котрих приділено до моєї чоти, не мали піхотинського вишколу і ніколи не були на фронті, а що найгірше були зовсім здеморалізовані й тільки вичікували нещасного кінця війни. У моїй чоті був перед тим бойовий настрій, а тепер зауважив я зміну, що її принесли ті ж новоприділені німці. З їхнім приходом я знайшовся у прикрій ситуації. Не знаючи німецької команди ані німецької мови, я мусів мати при собі перекладача, через якого все полагоджував.

                        4 травня по обіді ми одержали сухі харчі на кожного стрільця, а на додаток горілки («шнапсу»). З тієї нагоди ціла чота гарно забавилася та спільно поспівали, якби передчували, що це було останнє наше прощання і більше в житті не доведеться стрінутися усім разом.

                       Перед вечором одержали ми додатковий запас амуніції і наказ приготовитися в повнім бойовім виряді до відходу. Я зарядив перегляд зброї і усього виряду і після перевірки зголосив комендантові сотні, що все в порядку і чота готова до відходу. При заході сонця ми в повнім виряді повільним маршем відходимо в напрямі на місто Фельдбах. Нарешті ми у Фельдбаху, переходимо вулицями міста в напрямі просто на схід і маршуємо до фронтової протисовєтської лінії. Серед вечірної тиші займаємо становища у найбільш висуненому вперед відтинку проти совєтського фронту, що творив лук, починаючи від ріки Рааб через головну дорогу на південний захід.

Нові завдання — нова небезпека

                         Ми зайняли становища, що мали важливе стратегічне значення. Тут проходив головний шлях на місто Фельдбах, а дальше шлях на північний захід на місто Грац та інший вузол доріг, що розходилися в напрямі на захід. Ліворуч від наших становищ фронт тримала німецька частина SS Viking, а праворуч були частини нашого 30 полку. Ніч пройшла тихо навіть не відчувалося, що ми знаходимося в першій лінії фронту.

                         Другого дня, 5 травня, Великодна субота, гарний соняшний день напередодні нашого радісного свята Христового Воскресіння. Хоч ми усі в окопах, однак настрій у нас усіх святочний та бадьорий. Того дня ми всі вкопувалися, сподіваючись ворожого наступу на Великдень. Ніч була тиха... Злегка весняним подихом повівав вітрець... Притишився фронт. На розсвіті обійшов я увесь відтинок своєї чоти, вітаючи всіх своїх друзів підстаршин і стрільців традиційним «Христос Воскрес». Рано б травня — Великдень. Наші сподівання наступу ворога не здійснилися. Розгорнувся чудовий, весняний Великодний ранок, тільки замість святочної паски і свяченого яйця ми отримали на сніданок додатково баворської вудженої шинки, що її знайшов стрілець Бориняк у замурованій пивниці господарських забудовань позаду нашої фронтової лінії. Шинка викликала серед стрільців добрий настрій і гумор. Перший день Великодня, опісля ніч як теж і другий день пройшли спокійно. Гарна погода і тишина панували вздовж фронтової лінії. Не розстаючись зі своєю гітарою, стрілець Бакланів грав та співав усякі пісні, а що сам він був родом з Одеси, то не бракувало також і різних частушок. Бакланів був гарний на вроду хлопець, дуже приємний у поведінці і всі його любили. Він одинокий, який вносив дещо гумору й розради в нашу фронтову буденщину.

                      Світлий понеділок, 7-го травня 1945 р. Десь біля 10-ої години вечором ройовий Петренко зголосив, що комендант сотні хорунжий Москалик і хор. Іваник пішли в «партизанку», що означало, що їх немає на фронті. Мені тяжко було повірити, що справді таке могло статися. Як могли, не передавши нікому команди й не повідомивши нікого із чотових, наші старшини покинути фронт, залишаючи сотню на передній лінії на призволяще.

                        Підозріваючи, що тут могла бути якась ворожа провокація, я рішився провірити цю новину особисто і пішов у те місце, де знаходився комендант сотні. На місці коменданта сотні нікого не було. Це було дивне, бо, звичайно, комендант міг кудись вийти, але там усе хтось залишався. Я все ще не вірив, що вони зникли з фронту. Можливо, що командир куреня покликав їх на якусь нараду. Але це також неможливе, бо хтось таки тут мусів би остатись.

                          Вертаюся до своєї чоти і обговорюю ситуацію з ройовим Петренком. Хто ж буде за сотню відповідальний і хто буде нею командувати в разі ворожого наступу? Нам невідомо, що діється ані ліворуч ані праворуч нашої сотні. Коли ж приходить до мене з правого крила стрілець Попинюк і зголошує, що від командира куреня приїхав зв'язковий і кличе мене до себе. Мені на душі стало трохи легше. Іду. Це був німець старшина і ще один підстаршина і ми разом пішли до баворської пивниці в місце колишнього постою штабу нашої сотні. Зв'язковий старшина привіз для мене наказ від командира куреня, майора Черніна і дав мені його прочитати. Наказ був написаний в українській і німецькій мовах і в ньому стояло що:

                          1.  Чот. Ярослав Обиченко призначений комендантом цього відтинку фронту.
                          2.  Під  його команду підлягають 5-та сотня та дві чоти лівого крила ( не пам'ятаю вже з котрої сотні).
                          3.  Не вільно опустити даного відтинку фронту до завтра, тобто до дня 8-го травня, до год. 2.30 пополудні.

                          Я той наказ підписав близько 12-ої год. вночі з понеділка на вівторок. Зв'язковий старшина запевнив мене, що сам командир куреня буде тримати зі мною зв'язок телефоном і, побажавши мені успіху, сів на свого мотоцикля і від'їхав назад. Підстаршина німець, який прибув разом із зв'язковим старшиною залишився зі мною. Він власне командував тими двома чотами на лівому крилі із сусідньої сотні. Його група в силі 70-ти вояків зайняла в суботу вночі становища близько пів кілометра на північ від нас із завданням передньої застави. Ми домовились, що для удержання зв'язку він пришле свого зв'язкового, яким я буду пересилати усі мої доручення. На цьому ми попрощалися і він відійшов до своєї частини. Та заки це сталось, він ще декілька разів повторив одну і ту саму фразу ніби до мене, ніби до себе самого: «Ми тут пропали. Ми тут пропали».

                         Ось це і було те призначення, про яке мені говорив майор Чернін і збігом обставин я став комендантом оборони міста Фельдбаху. Нашим завданням було стримати наступ ворога, але з якою метою? Невже ж це вже кінець війни і Дивізія відступає на захід, а ми маємо охороняти цей відступ? Я відчув на собі якусь велику відповідальність і мені по спині пішли мурашки.

                         Мені було незрозуміло, чому то оборонну частину, в силі яких 180 вояків, доручено очолити мені, а не якомусь старшині? Але на роздумування не було часу і я почав на швидку руку організувати свій «штаб». Покликав до себе ройового Петренка, Грицька Чумака, Михайла Ярошенка і ми в чвірку відбули нашу нараду, на якій я з'ясував наше положення і зарядив перевірку наших частин на цілому відтинку. Крім того я покликав Височанського та Бориса (родом зі Станиславівщини, на жаль, забув його прізвище), щоб були постійно біля мене для окремих доручень.

                       Ярошенка у супроводі одного стрільця я вислав розвідати, хто знаходиться на наших крилах. По якомусь часі наші розвідчики повернули із невеселими відомостями. «На передній лінії ані зправа ані зліва немає нікого». Це все діялось уже над ранком. Це, розуміється, нас дуже насторожило і занепокоїло. Що воно тут робити? Чи не відступати, помимо наказу, під місто Фельдбах і там зайняти становища, щоб не попасти у вороже окруження? Але, як виявилося, на такий крок уже було запізно.

                       На сході заповідався гарний і погідний ранок, а я навіть і ока не прижмурив і був не тільки змучений, але ще більше збентежений. Саме тоді, коли я збирався бодай хоч трохи задрімати, прибіг до мене зв'язковий з лінії і зголосив, що большевики підготовляють наступ. Я з усім моїм, як це так можна назвати, «штабом» вибіг у центр відтинку до своєї чоти. Наставав день і вже було зовсім видно, як по розцвілому ріпаку стрибали совєтські вояки, підсуваючись під нашу лінію.

Бої почалися!

                        Зорієнтувавшись, наскільки це було можливе, у ситуації, подаю команду з свого становища по нашій лінії в обидві сторони: «Вогонь!» У відповідь на наш вогонь вдарили совєти по нас з усіх родів зброї і сипнули по нас гранатометним вогнем вздовж нашого відтинку фронту і створилося пекло. Поблизу мене вже ранені ройовий Баб'як і стрілець Попенюк. Мені зголошують, що на цілім нашім відтинку є вже не тільки ранені, але й вбиті.

                         Ворог посилює свій наступ і засипає нас гранатометним вогнем, який найбільше завдає нам втрат в людях. Нам бракує тяжкої зброї. Перший наступ ми відбили і бій ніби почав притихати; ворог відступив і продовжувалась тільки легка перестрілка. Але за кілька хвилин знову вдарили по наших окопах гранатомети і вслід за тим знову посилений ворожий наступ на лівім крилі і в центрі нашого відтинку. Ми вдруге відбили наступ, але в цей час на правім крилі розгорівся завзятий бій і ворог доходив уже до наших окопів, намагаючись прорвати нашу фронтову лінію і, окруживши нас, притиснути до ріки Рааб. Я вислав ройового Петренка і кілька вояків на праве крило на підсилення, щоб не допустити до окруження, яке заплянував ворог. За якийсь час ворожий наступ на праве крило було відбито, але мій найліпший друг ще з партизанських часів та рядів Українського Леґіону Самооборони ройовий Петренко, як і багато інших вояків заплатили за це своїм життям.

                       Але як тільки ми відбили наступ на правім крилі, ворог заатакував наше ліве крило, яким командував згаданий німець підстаршина. Там під обстрілом гранатометного вогню ворог прорвав нашу лінію і клином врізався через головну дорогу до ріки Рааб. Усі мої намагання відбити ворога та промостити шлях відвороту для наших двох чот на лівому крилі показались безуспішними. Ліве крило попало в окруження ворога і ще деякий час продовжало відбиватись, а потім стрілянина затихла. Ліве крило попало в полон.

                        Щоб забезпечитись від несподіваного наскоку ворога іззаду, я створив на лівому крилі оборонний причілок і тим забезпечив наш тил. Через деякий час продовжувалась ще перестрілка, але між годиною 7.30 а 8.00 рано бій припинився.

                         Жертви в людях були поважні. З моєї чоти з чотирьох ройових тільки один ройовий Кулинич остався в живих, а трьох інших загинуло. Подібна ситуація була і в інших чотах. Найгірше давався взнаки брак амуніції, а головно кулеметів та ручних гранат, яких ми взагалі не мали, не говорячи вже про яку-небудь тяжку зброю, якою саме большевики найбільше намагали. В додатку до цього у нас забракло санітарного виряду, а відкритий терен не дозволяє перебрати ранених та й немає закритого місця, де б їх можна було примістити. Посилаю Грицька Чумака і ще одного стрільця до пивниці, в якій ми перебували перед боєм, щоб з залишених баворських простирал надерли бандажів для ранених.

                         Так само із-за відкритого терену важко мені було перевірити стан положення мойого відтинку, який знаходився серед тої розлогої долини. Ворог держав гору із селом Мільдорф, дуже важливий стратегічний пункт, звідки бачив нас, як на долоні. Зв'язку не було ніякого. З трудом добився я до тої пивниці, де був телефон, і спробував зв'язатися з командою куреня. Але телефон був нечинний. — Що воно тут робити, — думаю. Я опинився зі своїми рештками залоги в трагічній ситуації. Відступ неможливий через відкрите поле, яке тягнеться аж до міста Фельдбах. Жодного природного прикриття немає, хоч це і зовсім недалеко, бо ледви один кілометер від передмістя. Щоби не попасти в окруження, одинокий рятунок — це вихід на головну дорогу і під прикриттям насипу, яким вона проходила — відступати до передмістя.

                      Висилаю зв'язкового Бориса до команди куреня із звітом і домаганням про доставу амуніції і резерви для підсилення мого відтинку фронту, як також про піддержку мойого відтинку тяжкою зброєю.

                       На фронті запанувала тиша, невідомо було, що діється позаду нас. Чи часами ворог не перетяв нам вже дорогу на місто Фельдбах? Чекаю нетерпеливо на поворот зв'язкового Бориса. Десь між годиною 12 і 12.30 вернувся Борис і сповістив, що штаб нашого куреня, як також усі фронтові частини нашої Дивізії відступили на захід. Цивільне населення говорить, що Німеччина вже підписала капітуляцію і війні кінець. Але в поворотній дорозі Борис попав під обстріл большевиків і легко ранений в голову. Довкруги нас дальше панувала тишина. Я боявся, що ворог припинив наступ, щоб нас обійти з-заду, притиснути до ріки Рааб і замкнути нас в кільце. Чекати до ночі — може бути запізно. Щоб не попасти в окруження, я рішаюсь на ризико: даю наказ приготуватися до відступу.

Прорив на місто Фельдбах

                       Коло години 1 по обіді даю наказ відступати за головну дорогу і під одиноким закриттям насипу дороги пробиватися до міста Фельдбах. Лінію фронту опускати малими групами. В разі атаки ворога, мусимо відбиватися і, прикриваючись власним вогнем, пробиватися і займати становища за насипом дороги. Відступ починає ліве крило, а праве закінчує і забезпечує тили нашого відступу.

                      Опускаємо наші оборонні становища першої лінії фронту і пересуваємося за насип головної дороги. Вздовж дороги було кілька господарських будинків, а при них невеликі овочеві сади та взагалі дерева, які і нам уможливили відірватися від лінії фронту. Але коли вийшли на відкритий терен розлогої долини, ворог відкрив по нас вогонь і почав наступ з лівого боку, намагаючись перетяти нам відступ і окружити нас. На допомогу піхоті прийшли тепер катюші і гранатомети, які завдали нам нищівного удару. В млі ока він перемішав нас із землею. Крик і зойки ранених, безпереривний клекіт зброї і розрив стрілен створили справжнє пекло на землі. По нашій стороні великі втрати. Ворог без перестанку атакує, ми боронимося. В тім короткім часі того нерівного бою більш як половина моєї частини згинула або були ранені, яким не можна було дати навіть першої допомоги.

                       Я зарядив пробиватися в місто під прикриттям нашого власного вогню. Просуваємось таки через трупи своїх товаришів, попри ранених, котрі просять порятунку й помочі.

                       Ось ми вже на передмістю і я організую оборонний причілок лівого фланґу, щоби забезпечити прорив решти вояків, які ще не вспіли добитись до нас. В тому часі ворог знову розпочав сильний барабанний вогонь катюш та гранатометів, скошуючи усе, що тільки знаходилося в його обсягу.

                       На дорозі немає права навіть і голови підняти. Перед нами зловіщими вогненними язиками спалахнуло передмістя Фельдбаху, до якого ми щойно вспіли пробитись. Ройовий Поренський іде разом із двома іншими стрільцями в місто як передня стежа, але він не встиг ще як слід піднятися разом із своїми хлопцями, як вони всі попадали на землю прошиті ворожими кулями. Це були наші останні жертви, що впали таки на моїх очах при вході до міста.

                       Вскакуємо в місто! Просуваємося вулицями міста в західньому напрямку, стрілянина легкої зброї притихла, але продовжувався обстріл по місті з тяжкої зброї: артилерії і гранатометів. Виходимо за місто. Праворуч від нас за якого пів кілометра ліс, що тягнеться вздовж ріки Рааб, ліворуч польова дорога та хвилястий терен покритий малими лісками. Сходимо на польову дорогу і тут затримуємося, дожидаючи решти недобитків нашої залоги, які ще добігали. Коли вже усі долучились, з острахом ствердив я, що з 180 членів залоги лишилося нас не більш як 25 вояків. Решта загинули героїчною смертю в нерівних боях того дня з ворогом, а мала частина, в тому числі ранені, попали в большевицький полон. Можливо, що може ще дехто поодинцем, а може і мала група в замішані під час обстрілу з тяжкої зброї міста, могли повернути на дорогу, що проходила на північний захід на місто Грац. Боєздатність підстарший і стрільців залоги, якою я командував, була дуже велика і вони виявили в тих боях неабияку відвагу, зокрема, коли порівняти наше озброєння із озброєнням ворога.

                       Озброєння нашої залоги було дуже слабе в порівнанню із озброєнням ворога, бо ми оперували лише легкою зброєю, не маючи навіть ручних гранат, котрі є необхідні в обороні. Ми не мали допоміжної тяжкої зброї, артилерії ані гранатометів, що є підставою чи то в обороні, чи в наступі. У нас був всього 1 легкий кулемет на рій. Іншої автоматичної  зброї не було.   Натомість ворог мав на кожний рій — 1 кулемет і 3 автомати, крім того тяжкі кулемети, гранатомети і допоміжну тяжку зброю, артилерію і «катюші». Отже при тих умовах, з такою перевагою вогневої сили ворога, нашій залозі приходилося самій зводити нерівні бої того дня і прориватися з окруження.

                       Відійшли ми усі разом, решта тих недобитків, приблизно 1 кілометер польовою дорогою в напрямі на село Санкт Стефан. Голодні й до краю змучені зупинились ми поблизу якогось ліска. Ми не знали, що діється довкруги нас, ані не знали, куди наша Дивізія відійшла та де мав би бути її збірний пункт. На військовій карті ми розглянули терен і вибрали напрям на захід на місто Твінберґ. Для безпечнішого перемаршу ми розбились на три малі групи і так вирушили в мандри невідомого завтра.

                       День 8 травня 1945 р., останній день війни, криваво записався в моїй пам'яті. Мої упавші на полі бою друзі і наш відступ — стоять ще й сьогодні в моїх очах і залишаться мабуть на все моє життя.

***

                         Пишучи свої спомини після 25-ти років, багато чого в моїй пам'яті вже затерлося і не можу пригадати собі прізвищ усіх комендантів роїв, як також і деяких стрільців, з котрими я ділив долю і недолю тодішніх воєнних обставин. Коли ми опинилися в таборі воєннополонених коло міста Ріміні в Італії, хорунжий Андрій Коморовський декілька разів намовляв мене описати останні бої залоги міста Фельбаху, про котрі він знав як адьютант майора Черніна, командира ІІ-го куреня 30-го полку Української Дивізії. Але в той час я цього не зробив тому, що не був певний, що станеться з нами, бо ж ми були під опікою англійців — союзника москалів, проти яких ми воювали. Роблю це із великим опізненням щойно тепер.
Я від себе прошу своїх побратимів по зброї, підстарший і стрільців, що були учасниками тих боїв, що їх я описую, щоб вони доповнили те, про що я тут не зі злої волі не згадую чи евентуально справили неточності, якщо вони вважають, що такі тут зайшли. На кінець хочу зазначити, що всі ступені старшин і підстаршин, як також команду я подаю в українській термінології, яка була прийнята в Українській Повстанській Армії та в Українському Леґіоні Самооборони, в котрих я перебував перед вступом до Української Дивізії. Зрештою німецької команди я не знав і нею в Дивізії не послуговувався.

Автор


неділя, 2 серпня 2015 р.

VI СІЧОВО-СТРІЛЕЦЬКА ДИВІЗІЯ

Петро Самутин
ген. шт. генерал-хорунжий


Організація в Бересті і похід на Київ у 1920 р.

                      З табору інтернованих Ланцут — дивізія транспортами поступово прибувала до колишньої фортеці Берестя. Вже 9-го березня 1920 року прибуває до Берестя перший так званий «малий» Штаб дивізії з підполковником генштабу Всеволодом Змієнком на чолі. Всі відділи «малого» Штабу дивізії та частини дивізії розташувались в цитаделі фортеці.

                       Стрільці та старшини набували фізичних сил та приходили помалу до «військової» форми. Десь в середині місяця березня прибула до Берестя старшинська сотня, з якої набиралось в міру потреби поповнення для відділів після остаточного перегляду лікарською комісією.

                       21-го березня дивізія остаточно одержала назву: VІ-та Стрілецька дивізія.  (З  першої переіменовано в VІ-у).

                       Тут у Бересті розпочинається перевишкіл господарчого персоналу дивізії. Для цього були створені спеціяльні господарські курси під проводом польських старшин. Вся господарка дивізії провадилась за польськими зразками і цей перевишкіл був необхідний.
Остаточно була закінчена перша фаза формування та організації дивізії. Стрільці, підстаршини і старшини з повним запалом і енергією віддались бойовій підготовці в рямцях своїх відділів згідно з програмою вишколу. З повним напруженням працював Культурно-освітній Відділ.

                        В часі перебування у Бересті — дивізія жила, працювала та підготовлялась до бойових дій в умовах повного спокою.

                        Та недовго прийшлося дивізії так жити і працювати.

                         Вже 22-го квітня 1920 року Командування дивізії одержує тайний наказ бути готовою вирушити в Україну. Перед командуванням дивізії стояло велике невідоме.

                         На одній із конференцій старшин штабу дивізії, штабової команди та кінної чоти Штабу дивізії, Начальник Штабу дивізії генштабу пполковник Змієнко сказав так: «Мені відомо, що серед стрільців і старшин дивізії вже став відомий «тайний» наказ про те, що дивізія має бути готовою вирушити в Україну і з цього приводу панує у всіх радість, але ця радість насуває і смуток. Дивізія ще якстій не підготовлена і організована і ми прибудемо в Україну в досить імпровізованому стані». На цій конференції були видані остаточні інструкції та чекалося лише на транспорти до вантаження дивізії.

                         23-го квітня 1920 року старшини Штабу дивізії та відділів підлеглих Начальникові Штабу дивізії офіційно привітали Командира дивізії пполковника генштабу Марка Безручка та Начальника Штабу дивізії пполковника генштабу Всеволода Змїєнка з підвищенням  до ранги генштабу полковників.

                          Дня 26-27-го квітня 1920 року розпочалося вантаження дивізії в транспорти на залізничній стації Берестя.

                           28-го квітня вирушив перший транспорт з маршрутом: Берестє — Ковель — Рівне — Здолбунів — Славута — Шепетівка — Полонне — Миропіль — Чуднів — Бердичів. Командуванню дивізії невідоме було положення на фронті і тільки в дорозі почали напливати інформації, з яких довідалися, що 25-го квітня розпочалась велика польська офензива в Україні. Рух транспортів відбувався дуже поволі, все це було пов'язане з рухом поляків на Київ. Дня 2-го травня ешелони дивізії прибули на стацію Бердичів.

Бердичів

                          Тут дивізія вивантажилась та розмістилась в казармах на передмісті Лиса Гора.
В транспорті залишилась Комендантська сотня (не повні дві чоти) та деякі служби піших бриґад. Комендантська сотня перейняла на себе охорону залізничої стації. Комендантом стації був польський старшина та поруч з ним наш старшина Технічного куреня.

                          В Бердичеві VI-а Січово-стрілецька дивізія увійшла в склад і оперативну підлеглість ІІ-ої (другої) Польської армії в командуванні генерала Лістовського.

                          Тут же в Бердичеві відбулося посвячення прапору дивізії, найбільшої нашої святости, зложення присяги на вірність Україні, перегляд та дефіляда частин дивізії. Були це незабутні хвилини.

                          Командир дивізії та його штаб покладали великі надії, що в Бердичеві вдасться докомплектувати відділи дивізії приблизно до воєнного стану. Йде гарячкова праця Культурно-освітнього Відділу при писанні відозв до населення та заклику вступу в лави українського війська. Болюче питання — це поповнення кіньми та організація обозів дивізії. Поповнення кіньми гарматних куренів. Все це вимагало часу і ще раз часу. Але події на фронті перекреслюють всі пляни і задуми Командування дивізії.

                           Вже 5-го травня 1920 року дивізія одержує тайне «авізо»: «Бути готовою в кожній хвилині вирушити вперед». З цього моменту дивізія підпорядкована в оперативному відношенні ударній групі, що йде безпосередньо на Київ. Групою командує особисто маршал Польщі Й. Пілсудський. В пізнішому ударна група, уже в часі самої акції на Київ, була переіменована в ІІІ-ю Польську армію, на чолі котрої став генерал-поручник Ридз-Сміґли.

                            Чи ж могли протестувати командир дивізії та його Штаб, що дивізія ще не закінчила своєї організації, що дивізія непоповнена ще до воєнного стану, що дивізії бракує транспорту?!

                           Перед командуванням дивізії — стояв Київ. І тому командування не протестувало.

                           В ніч з 5-6 травня 1920 року дивізія вантажиться в транспорти і вирушає залізницею в район скупчення ІІІ-ої Польської армії, щоби взяти участь в наступі на Київ. Напрямок: Бердичів — Козятин — Фастів. Район скупчення ІІІ-ої Польської армії командуванню дивізії невідомий. З наказу Командира дивізії генштабу полковник Змієнко враз зі зв'язковим старшиною польського війська генштабу поручником Марушевським їде в район 1-ої дивізії Легіонів для з'ясування положення і бойових обставин.

                           Таким чином VI-у Січову Стрілецьку дивізію кинули на бойовий фронт в стані досить імпровізованому. Здійснились слова начальника штабу дивізії, сказані на конференції у Бересті.

                           На цьому місці дозволимо собі дещо відхилитись від нашої теми та подати інформацію про загальне положення на фронті, що безперечно мало свій рішаючий вплив на організацію і формування дивізії.

Наступ на Київ

                          Нам вже відомо, що польська офензива розпочалась 25-го квітня 1920 р. Головний удар провадився на напрямку: Житомир —  Київ (Ударна група). Одночасно була скерована одна дивізія кінноти на вузлову стацію і містечко Козятин.

                          ІІ-а польська армія в командуванні генерала Лістовського провадила наступ в напрямку Бердичів — Самгородок. В склад тієї армії входила і VІ-а Січова Стрілецька дивізія, тому вона і була скерована залізницею з Берестя до Бердичева.

                         В напрямку Вінниця — Жмеринка наступала VІ-а польська армія в командуванні ген. Івашкевича.

                          Польська офензива була повним заскоченням для червоних. Надзвичайна швидкість посування вперед поляків була великою несподіванкою, бо поляки мали перевагу над червоними тільки двома дивізіями піхоти. На головному напрямку Житомир —  Київ зосереджено тяжку артилерію і технічні засоби.

                           В ніч з 25-26-го квітня 1920 року відділи ударної групи ген. Ридза-Сміґлого, прорвавши оборону большевиків, почали зближатись до міста Житомира, де стояла в резерві 58-а піхотна дивізія червоних. Рано 26-го квітня розпочалась атака на місто. Добре проведений наступ, получений з обходом міста, змусив червоних відійти поза Житомир на схід та після вуличних боїв Житомир впав в руки поляків.

                          27-го квітня здобуто Бердичів та загін кінноти опановує вузлову стацію Козятин. 28-го квітня 1920 року північне згрупування польських військ здобуває Овруч-Коростень і місто Радомишль на річці Тетерів. Після тяжких та драматичних боїв здобуто рівнож стацію Малин. Опановано також місто Вінницю, за місто Бар і вузлову стацію Жмеринку йдуть тяжкі бої. Ударна група ген. Ридза-Сміґлого опанувала у визначеному терміні Житомир та захопила у свої руки переправи на річці Тетерів, чим облегшила собі дальший рух на Київ.

                          Цей рух був продовжуваний на спеціяльний наказ Головного польського командування, а властиво, особисто маршала Пілсудського. До рана 28-го квітня 1920 року дії всіх частин польських військ дають дуже добрі наслідки. Бої розгравалися з ХХІІ-ою Совєтською армією (Штаб Київ). Ця армія була заскочена і з великими втратами здезорганізована, відходила на схід, хоч і не була знищена.

                          Далеко менше потерпіла ХІV-а Совєтська армія (на півдні), але теж була змушена відходити. В такому положенні Головне командування польських військ дає наказ приступити до переслідування червоних, але тільки до лінії віддаленої від Києва на 70 кілометрів.

                          Головне польське командування не хоче допустити до того, щоби частини ударної групи «зарвались» задалеко, та й не спричинили загрози для свого південного крила. Все ще існувала загроза з боку ХІV-ої армії. Крім того треба було упорядкувати і так вже розтягнуті комунікації з частинами та приготовитись до солідної атаки на Київ.

                          В такій оперативній ситуації VІ-у Січову Стрілецьку дивізію відірвано від командуючого ІІ-ою польською армією та передано в оперативне підпорядкування ген. Ридзові-Сміґлому, що маршував на Київ. Що ж в цей час діялось по боці червоних?

                          27-го квітня 1920 року Штаб ХІІ-ої Совєтської армії о годині 23-ій видає своїм частинам наказ не до виконання: «Боронити річки Тетерів, містечка Лемахів, Радомишль, Бердичів і Козятин». Штаб армії не знає, що діється з підлеглими йому частинами. 29 квітня 1920 р. оригінальний оперативний наказ ХІІ-ої совєтської армії попадає в руки поляків і не було жодних сумнівів щодо його правдивости. Після совісної аналізи цього наказу можна було прийти до висновку, що совєтське командування за всяку ціну хоче виграти час і ставити полякам спротив на шляху до Києва, приготовляючи його район до впертої оборони.

                          Польське командування не мало відомостей про евакуацію Києва большевиками, ані про те, чи до району Києва прибувають резерви зі сходу чи теж півдня. На підставі створеної ситуації і рішено «добре» приготовитись до атаки проти Києва. Польське командування навіть вдоволене витвореною ситуацією. Трапляється нагода, в разі оборони червоними району Києва, до повного знищення ХІ-ої совєтської армії. Такої нагоди власне і шукає маршал Й. Пілсудський. Краще бити совєтські сили на правому боці Дніпра, ніж доганяти їх на безмежних просторах лівого берега.

                           Створена ситуація на цілому фронті дає змогу перевести реорганізацію на Київському напрямку. «Ударна група» — тепер уже IIІ—я армія — що нею командував маршал Пілсудський, переходить в командування ген. Ридза-Сміґлого. Упорядковується зайняті терени, налагоджується залізничний рух і розвантажується залізничні вузли. Добровільне затримання ударної групи (ІІІ-ої армії) від 27-го квітня до 7-го травня 1920 року сприяє полякам і большевикам; полякам в сильному і солідному приготовленні до наступу на лінію Дніпра та виеліміновання XII совєтської армі, а Совєтам перевести плянову евакуацію Києва та правого берега Дніпра. ХІІ-а совєтська армія не знищена і непереслідувана використовує 10-тиденну перерву в операціях та спокійно відтягає свої частини на лівий беріг Дніпра.

                         ІІІ-я польська армія тратить час на солідну підготову до наступу на Київ, групує тяжку артилерію і технічні засоби. Але сталося те, що дуже часто трапляється на війні: до атаки на район до Києва не доходить. ХІІ-а совєтська армія залишає для прикриття Києва тільки незначні відділи для зупинювання поляків, відходить за Дніпро і залишає столицю Ураїни. Клясичний приклад браку так званої глибокої розвідки польського командування. Взагалі, можна сказати, брак будь-якої розвідки був наслідком наставлення згори атакувати Київ. В той час, коли високі штаби аналізують загальне положення, приймають рішення і почувають себе добре на далекій віддалі від ворога, передові частини, що ведуть бої, почуваються найгірше, коли втратять зв'язок з ворогом. Фронтовики почувають себе найкраще, коли бачать ворога, коли ворог дає «знати» про себе. У такому прикрому положенні знайшлися частини ІІІ-ої польської армії, затримавшись на наказ Головного командування. Тоді ініціятиву в свої руки перебирають найбільш енергійні командири, не боючись за наслідки і відповідальність.

                       Один із командирів бригад І-ої Леґіонової дивізії на власну руку висилає одну зміцнену сотню піхоти для нав'язання утраченого контакту з ворогом в напрямку на Київ. Ця сотня входить до Києва по обіді 8-го травня 1920 року, не стрінувшись з спротивом червоних. Сотня зустрічає в Києві І-ий полк шволежерів, що рано того самого дня вступив до Києва і теж не зустрів червоних.

                       Отже Києва не треба було здобувати, він був зайнятий без стрілу. (Відсилаємо до книжки «Виправа Кійовска», ген. Тадеуша Кутшеби. Варшава-Краків — 1937 р.)

                        Ще в дивнішому положенні опинився командир VІ-ої Січової Стрілецької дивізії. Дивізія, навантажена в транспорти, знайшлася в русі на рейках, не маючи жодного зв'язку не тільки з своїми зверхниками, але і внутрішнього зв'язку між транспортами. В тій ситуації командир дивізії висилав свого найближчого помічника, начальника штабу дивізії — шукати зв'язку і з'ясувати положення на фронті. Напротязі 8-го травня 1920 року Київ був остаточно опанований.

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації