З ІСТОРИЧНИХ ДОКУМЕНТІВ

ДУХ БОГУНА НАС ПОВЕДЕ!... ( Відозва львівської „Січі")

Було колись в Україні ревіли гармати ...

Знова нині на землях розлогої України шаліє воєнна заверуха — і ми серед неї знова бачимо між тисячними запорожськими полками на спіненім коні славного полковника Івана Богуна, який кличе: Вперед! до бою!
Та це лиш привид! Бо якраз вже 250 літ минуло, як цей славний козак поклав свою мученичу голову за самостійність України — коли не хотів ні Польщі, ні Москві служити — а тільки бажав бачити свою Вітчину вільною та незалежною. Але дух його йде степами.
Так нині знова заревіли гармати! Хоч не наші — та через нас! Тому не вільно нам у цю хвилину байдужно глядіти і ждати, що судьба нам принесе і куди вона нас заведе. Товариші! Спішім всі, хто лиш дужий, у кривавий бій, та побіч хоробрих австрійських військ як гідні внуки наших славних козаків, з'єднані в новітні запорозькі полки „Українських Січових Стрільців", визволім наших братів з лютої московської неволі. Глядіть! Коли ж як не нині в соті роковини уродин Кобзаря повинні сповнитись Його віщі слова:
„Встане Україна — світ правди засвітить,
І помоляться на волі невольничі діти"...
І станесь це — та станесь тоді, коли сам український нарід виповнить волю Тараса, полишену в Заповіті:
„Борітеся! — Поборете!"
Якраз в ці великі роковини надійшла ця пора розірвати тяжкі московські пута. Це перша і може послідна хвиля — яку нам наднесла судьба — коли мусимо стати в обороні мільйонів закріпощених братів, та разом з ними розвалити Москву — цю тюрму народів.
Рівнож і 250-літна річниця мученичої смерти Івана Богуна пригадує нам, що не належить нам ждати на чужу поміч — а самим нам треба постояти за власну долю, та зі зброєю в руках в боротьбі з Москалем викувати свободу України. Пам'ятаймо, що лиш до відважних світ належить, а байдужі гинуть! Певні нашої справи гуртуймо з усіх земель, де лунає українське слово, наші бодрі кадри під одним спільним прапором, пам'ятні:
„Як славно бувало козацькі сини
Боролись до смерти-загину".
Ідім сміло і самопевно у побідну боротьбу — у якій проводити нам буде дух великого Богуна!

„Вісти з Запорожа". Львів, дня 8 серпня 1914. Архів УСС.


ГОСТИНА ПРОФ. ЄНЗЕНА У УСС У ЛЬВОВІ

Приказ ч. 50

Львів, 25 квітня 1916

Професор штокгольського університету, один з найбільших світових учених Альфред Єнзен (Jensen), щирий прихильник Українців, перекладник творів Коцюбинського на шведську мову для Інституту Нобля, прибув до Львова і загостив до Українських Січових Стрільців у перший день Воскресення. Шановного професора повитав Командант збірної станиці УСС у Львові д-р М. Волошин короткою щирою промовою на українській і німецькій мові. Проф. Єнзен звидів приют недужих Укр. Січ. Стрільців, взяв участь у спільнім свяченім та у прийомі, уладженім українським жіноцтвом для УСС в комнатах „Укр. Бесіди" — інформував ся з великим заінтересованєм про ціле Українське Січове Військо та його командантів, і у поважній довшій промові з видимим одушевленем заявив, що радіє і тішить ся вельми побутом між Укр. Січовими Стрільцями та що сей побут дасть йому ще сильнійшу основу у його письменних творах постояти за права українського народу. Українські Січові Стрільці — закінчив шан. проф. — дали доказ, що "die Nation leben muss, wenn sie leben will. Es leben die Ukrainer!" (Нація мусить жити, коли вона жити хоче. Хай живуть українці! — Пер. ред.).
Про Українське Січове Військо інформували проф. Єнзена — командант збірні д-р Волошин і д-р О. Назарук, який як личний знакомий з шан. проф. з часів подорожі по Швеції заняв ся дуже щиро дорогим гостем в часі його побуту у Львові. Про інші справи інформували професора пп. д-р Овчарський нач. лікар приюта УСС у Львові, д-р Ганкевич зі Софії (Болгарія), д-р Лозинський з Відня, д-р Домбчевський з Фрайштаду, о. канонік митр. капітули Чапельський, авдітор Вітошинський і інші шановні гості, які взяли участь у „свяченім" для УСС.

Д-р Волошин, Кмднт, в. р.
Місцева Команда Українських Січових Стрільців у Львові, Е. ч. 539
До Боєвої Управи У. С. С.
Львів, 27 цьвітня 1916 у Відни
Пересилає ся до відома

УКРАЇНСЬКА БОЄВА УПРАВА
Прийшло 29.4 1916, Полагод. 29.4 1916. Ч. 2187.


Відгомін серед американських українців на першу світову війну

Зі статті А. Драгана в Альманаху: „Українці у вільному світі"

(Стор. 66). ... Українська Народна Рада проголосила в дні 10-го вересня 1914 року такий заклик до українського народу в З'єдинених Державах:
„Переживаємо тепер велику хвилину, яка може бути переломова в житті цілої Европи, а зокрема в житті 40-мільйонового українського народу. Теперішня війна в Европі може довести до повного перевороту в европейських державах; може дати почин, що народи, які стогнали досі в тяжкій неволі, будуть покликані до нового, самостійного, державного життя. Можуть постати по війні нові національні держави, а між ними й Україна. Самостійна Українська Держава — це мрія кожного свідомого Українця ...
... Війна Росії — це війна за Україну. Це не є жадна тайна і з цим не криються ані російський уряд, ані його посіпаки... Проти варварської Росії стала Австро-Угорщина і Німеччина. Не за волю України пішли вони битись, але за свої інтереси ... Ми, Українці, де б ми не жили, не маємо причини бути приятелями ані Австрії, ані її союзниці Німеччині, бо в Австрії наш народ з ласки Габсбурґів терпів ляцьку неволю ... Проте, коли Росія буде побита, може прийти визволення України ... Колиж би Росія перемогла, то це означало б ще більшу неволю для багатьох народів, зокрема для українського. Тому ми бажаємо для Росії прогри і розпаду: за Переяславський договір, потоптаний царями; за Полтаву, за гетьманів наших понижених, за зруйнування Січі, за сотні літ знущань і неволі.
... Для допомоги вітчизні мусимо створити Фонд Визволення України!"...
Впродовж одного року — до дня 28 серпня 1915 року — вислано до Відня на руки Юліяна Романчука суму 18575 долярів.
В тій же книжці в статті д-ра Луки Мишуґи: „За волю України" написано:
„ ... Перший Український Сойм у Злучених Державах, що відбувся в Ню Йорку в Купер Юніон (ЗО жовтня 1915), висловився в своєму меморіялі так:
„Остаточна ціль українського руху є створення української держави, що обняла б землі, замешкані українцями".
Сойм цей зложив однодушну присягу, що всі, як один, вжиють всіх сил для визволення і добра України.

Останній наказ от. М. Тарнавського перед відходом його назад до австр. армії

З ІСТОРИЧНИХ ДОКУМЕНТІВ

УКРАЇНСЬКІ СІЧОВІ СТРІЛЬЦІ!

П. Отаман Мирон Тарнавський, приказом Н. В. Кмди звільнений від обов'язків Команданта Леґіону УСС, видав отсей приказ:

Леґіоновий приказ ч. 8.
Лосяч, дня 8 січня 1918

З нинішнім днем передаю Кмду Леґіону УСС п. сотн. Осипові Микитці.
Відходячи з-поміж січового стрілецького товариства — дякую всім в імені власнім і в імені загальної нашої Справи за совісне сповнювання тих обов'язків, які на кождого з нас наложила отся важна хвиля, хвиля, коли постає і твориться українська держава, під якої будову клало свої кости і буйні голови стільки наших товаришів. Хвиля велика і святочна, на яку народ цілий століттями ждав! — і я вірю, що так, як досі, так і на будуче вкажеться стрілецтво гідним тої хвилі, гідним носителем тої ідеї, яка його покликала до життя. Я вірю в це і тому зі спокійним серцем покидаю стрілецькі ряди.
Дякую всім разом і кожному зокрема за ту прихильність і довір'я, яким мене всі наділяли. Той образ гарного співжиття задержу в пам'яті на завжди, а почувавбися я щасливим, якщо б серед Українського Січового Стрілецтва задержалася добра і щира згадка про бувшого отамана.
Пращаючи всіх кличу: При спільній роботі, може серед кращих обставин — до побачення!

Провірив!

Вітовський вр.
сотник

Тарнавський вр.
отаман


Архів УСС

В дорозі на схід

В. Михалюсь

Після жорстоких боїв під с. Конюхами в липні 1917 р. Курінь Українських Січових Стрільців під командою от. Кікаля, разом з іншими частинами Австрійської армії попав в московський полон. В цих боях курінь мав знанні втрати в убитих і ранених, а особливо дошкульних втрат зазнала пробойова сотня під командою хор. М. Мінчака. З убитих треба згадати сл. п. пор. Осипа Яримовича, дес. Івана Чабана, вістунів М. Тулійка і С. Тютька, а інших безіменних стрільців, героїв „старої войни", прізвища вже призабулись. В першому прифронтовому селі московських вихідних позицій, якщо пам'ять не зраджує, Будилові, зібрано всіх полонених, яких нараховувалось до п'яти тисяч, і етапним порядком відправлено на схід. Був це збір старшин і вояків різних полків і національностей бувшої австр. армії, між ними Січових Стрільців і вояків українців, від 600-700 чоловік. Коли врахувати, що курінь, який вийшов в поле з с. Верень, жидачівського повіту, дня 7 березня 1917 р. в своєму повному бойовому складі мав тисячу стрільців, то можна твердити, що курінь в боях під Конюхами втратив коло половини свого складу.
Перший відпочинок і нічліг в с. Озірній. Всіх полонених зігнано на леваду біля стації і окружено сильною охороною кіргіських кавалеристів. Холодна липнева ніч досить сильно дошкулювала цій масі людей, з яких майже ніхто не мав плаща, а більшість була навіть без блюзок, взуття і шапок.
Місце вибране під постій було мокре, а наш відпочинок зводився до того, що полонені більшу частину ночі простояли на ногах. Кластись спати на розмоклу землю, де під ногами виступала вода, навіть при нашій втомі цілоденного маршу і пережитих днях фронтового бою — було майже немислиме. Другого дня етапним порядком і під охороною тих же озвірілих кавалеристів рушаємо в дальшу дорогу. В цьому поході — ці охоронці-кати в нелюдський спосіб били нагаями старших віком, змучених і голодних вояків, які відставали від загальної колони. Багатьох ранених і змучених добивали прикладами, дорубували шаблями, або просто пострілами з крісів викінчували свої жертви і залишали в придорожніх ровах. І ось тоді ми перший раз познайомились з розагітованою комуністами бандою горлорізів в солдатських шинелях, колись, можливо, з дисциплінованою військовою частиною.
Десь коло півночі цього ж дня добились ми до Тернополя, без харчування, з одногодинним, відпочинком в дорозі. Тут на камінному помості тернопільських вулиць і заночували, а раннім ранком рушили в дальшу дорогу — в напрямі Підволочиськ. Охороняли нас солдати-піхотинці — більш людяні і вирозумілі. Хворим і раненим дали підводи, а решту полонених повільною ходою з частими відпочинками гнали на схід. В половині дороги, чи не в селі Маріївці, зустрілись ми з полком ім. Богдана Хмельницького, який вже під українськими національними прапорами йшов на західній фронт.
Незабутня зустріч. Вчорашні вороги одягнуті в мундури чужих їм армій, розділені ворожими кордонами, після довгих сотень років зійшлися на рідному подільському шляху і хоч з різними маршрутами — схід і захід — але одною ясною метою: Служити своєму рідному українському народові і боротись спільно за одну ідею — ідею визволення, ідею незалежности Української Держави.
Командант етапу полонених, хоч проти своєї волі, але був змушений припинити дальший похід до Підволочиськ. Тут же залишив етап ночувати і тільки другого дня ввечері добрались ми до призначеного місця, звідкіля поїздом направлено етап до перехідних таборів полонених в Дарниці біля Києва.
Полк ім. Б. Хмельницького слідом за нами відрядив до Києва зв'язкового старшину, завданням якого було поробити старання перед Центральною Радою, щоб не тільки Стрільців, але й усіх полонених українських вояків залишити у Києві. Старший брат не спав. Стрілецька маса захоплена цими небуденними подіями навіть не запримітила відсутности всіх поголовно старшин куреня, починаючи від підхорунжих. Одно було ясно, курінь залишився без своїх старшин і це власне було найбільшим ударом по стрілецькій масі.
Обезголовлена маса стрільців, залишена сама собі, не розгубилась. Треба було діяти і то негайно. З рядів підстаршин і стрільців було вибрано одиниці, які замінили нам наших старшин. Вибраному комітетові, в склад якого входили дес. Бережницький, вістуни Камінський, Кичун, ст. стр. В. Стешинський і Грицьків, було доручено інформувати представників Центральної Ради про нашу основну ціль, а саме: зберегти цілість куреня в одному із таборів м. Києва, або його околиць. Хто робив заходи в нашій справі невідомо, зате стало нам відомо, що командант м. Києва — москаль — не дозволив залишитись стрільцям у Києві і, через декілька днів нашого побуту на Коренівці, всіх полонених стрільців спішним порядком заладовано на річні пароплави і по Дніпрі і Прип'яті відправлено в табір полонених до с. Комарівки, Чернобільського повіту.
Тільки згодом виявилось, з якою метою було це все зроблено комендантом м. Києва, а іменно — розсіяти нас по безлюдних і болотнистих просторах південної частини пінських болот і хоч на деякий час відрізати нам усі шляхи до Києва.
Полонені в тих місцевостях мали будувати нову залізну дорогу Овруч-Чернігів. Траса залізниці від Овруча до Нових Шепелич над Прип'яттю на віддалі коло 200 км. проходила по незаселених — болотнистих місцях. Цю віддаль розбито на малі частки, в які розміщено робітничі сотні в наспіх збитих бараках і розставлених наметах. Одиноким сполученням з Києвом були річкові пароплави. Зимою всі ці простори були зовсім відрізані від світу і щоб дістатись до Києва, треба було пробиватись окружними дорогами герез Овруч-Козятин, або пройти 80 км. невідомими лісами, повними грабіжницьких банд.
Вже на місці, в Кошарівці, як видно за наказом згори, військовий комендант будівництва поділив стрілецький курінь на малі гуртки і приділив їх в робітничі сотні, що були розміщені вздовж будови шляху і віддалені між собою на десятки кілометрів. Внаслідок цього тільки одиницям вдалось окружними шляхами добитись зимою до Києва. Основна, роздріблена маса стрілецтва без найменшого зв'язку між собою сиділа по таборах і чекала весни. В грудні 1918 р. робітники Києва, розаґітовані комуністичними аґентами, зробили збройне повстання проти українського уряду, а московські орди Муравйова і Бош, зайнявши Харків, були на підступах до столиці. Український уряд потребував вірних народній справі борців. Тоді 500 стрільців сиділи безцільно по таборах і не могли допомогти урядові своєї держави.
І тільки в квітні 1918 р., коли відкрились водні шляхи, стрільці вирвались з таборів і прибули до Києва. Полк Січових Стрільців збільшився на кілька сотень добірних вояків, що пізніше стали основним ядром вже тоді Осадного Корпусу СС. В добу визвольних змагань Корпус СС вписав в історію українського війська неодну славну сторінку із своїх перемог.

Мої добрі знайомі

Роман Купчинський


Не пишу „приятелі", бо не знаю, чи вони, коли б жили, того собі бажали б. Не пишу саме „знайомі", бо знайомих, що відійшли в засвіти, багато-багато більше. Не думаю про „цивільних", навіть не про військовиків з різних частин, а про Усусусів — з сотні, полку, а вкінці з бриґади. До них моя думка не раз летить, а сьогодні поставила їх у ряд і я щиро вітаюся з ними, немов приїхав, або вони приїхали з відпустки. Стоять не за ранґою, а за часом, коли ми пізналися.

Сотн. ФЕДІР ЧЕРНИК

Прийшов до нас, до перемиської гімназії, в 1911 році. До сьомої кляси. Сів біля мене в лавці і так ми познайомились, і так уже ми сиділи. Я людина незгідлива, химерна, часто попадав у сварку, а то й у гнів. Але з Черником не виходило. Коли вже я переступав границю, він усміхався і казав: „Може бути. Може ти маєш рацію. Але знаєш що"... — і починав про спорт. Бо нас лучила не латина, грека, чи інша математика, а лучив нас спорт: ратище — він, а я — куля і диск, а обидва — копаний м'яч. В червні 1912 їздили ми на змагання у Львові і він привіз для „Сянової Чайки" першу нагороду за ратище, а я за диск і кулю.
По матурі він пішов на право, а я на теологію. Але не на довго наші дороги розійшлися. В червні 1914 р., перед самим Січово-Сокільським Здвигом з'явився в семінарії разом з Антоном Зеленим і з Олександром Перфецьким (всі три спортовці) і каже до мене: „Слухай! Перемишляки готові взяти першу нагороду в диску і в кулі!!"
І я виступив з теології і ми пішли боронити Львів перед Перемишлем.
Атентат у Сараєві. Перерваний Здвиг. Воєнні хмари. Українські Січові Стрільці. Черник і ми три в першій сотні. Не тільки в першій сотні, в першій чоті і в першім рою. Страшенно були горді на те.
Війна вигнала нас до Стрия, а потім на Закарпаття, до Страбичева. Не надовго. Перша сотня першою пішла на фронт, у Карпати. Черник зразу вибився — і відвагою, і рішучістю, і зарадністю. Авансувати в сотні не було легко — три четверті учнів середніх шкіл і студентів.
Цілу осінь бої, стежі, засідки — в кущах, зворах, а то й по верховинських хижах. Навесну австрійська офензива і похід на доли, в Галичину. Черник командант роя, а над Стрипою командант чоти скорострілів. Навіть є репродукована фотографія — він біля скоростріла, наставленого на літаки.
Відворот з-над Стрипи на Золоту Липу. Черник зі скорострілами у Посухові, біля Бережан. Дуже любив ту околицю. Зліва — гора Лисоня, а зправа Вільховець, а в ньому дівчина, така, як у пісні співається: „Від неї, мов від сонця, проміння ясне б'є". Било на нього те проміння, але не довго. Одного дня пішов боронити Лисоню і вже не вернувся. Попав у полон. І слух по ньому загинув, тільки пісня про нього залишилася.
Аж у 1918 році — радісна вістка: Черник сотником у Січових Стрільцях. А потім — Біла Церква, протигетьманське повстання, Мотовилівка і ворожа куля в саме серце.
Поховали його в здобутому Києві, на горі над Дніпром, і могилу висипали.
Нині нема навіть знаку, де був гріб. Але хоча б і кістки спалили, Федір Черник там лежатиме до віку.

Сотн.-лік. ВОЛОДИМИР СВИДЕРСЬКИЙ

Перший раз побачив я Свидерського в 1912 р. на вакаціях, у мойого вуйка о. Льва Тарнавського в Підлиссі, зол. пов. Він був тоді студентом медицини. Запам'ятав я тільки загальне враження: поважний, маломовний, ніби трохи встидливий.
Другий раз зустрівся з ним у Карпатах, в зимі 1914 р. вже під час війни. Я зайшов був у хату, де була т. зв. „перша поміч", себто фронтовий шпиталик, а санітарний хорунжий Свидерський був його командантом. Він пригадав собі мене і, по знайомству, нібито як хворого, переночував. Говорили ми про золочівські сторони, але вбилася мені в пам'ять не розмова, а те, що лишив мене в хаті, а сам спав надворі на лавці. Чому — не сказав, аж потім мені інші пояснили: не любить вошей. Як пізнав я пізніше, його охайність не була тільки фізична, він був незвичайно чистий і як характер. І ще одно цікаве: нарікав на свій фах, хоч возився з медичними книжками, бурмотів на хворих, хоч обходився з ними як рідна мати.
Зате любив кріс, і залюбки встрявав у бої, а на Маківці йшов до наступу як фронтовий старшина. В 1915 р. дістався в російський полон, але швидко з нього втік, перекрався до Персії, там командував відділом курдів проти москалів, а за два роки вернувся через Туреччину назад до Стрільців. За української війни, вже як полковий лікар, не прогавлював нагоди, щоб десь трохи не постріляти.
Після війни осів у своїм Білім Камені, біля Золочева, нарікав далі на пацієнтів, а їздив по селах і переглядав задармо людей, злостився на медицину, а пильно студіював нові медичні книжки і журнали.
В ЗДА купив собі малу фарму і мріяв про щорічні з'їзди на ній своїх приятелів-Усусусів.
Мандрівнику! Як будеш у місті Ром, зайди на кладовище, стань біля гробу Володимира Свидерського і похили тричі голову: раз за кристально чисту людину, раз за доброго лікаря, а раз за відважного вояка.

Хор. ВОЛОДИМИР ЗАГУЛЬСЬКИЙ

Він походив з села Розваж, золочівського повіту. Там його батько був дяком у греко-католицькій церкві, хоч сам був римо-католиком.
З Володимиром Загульським зустрівся я перший раз у 1913 р. на Маркіяновій горі біля Підлисся. Але правдиве наше знайомство почалося в 1917 р. під Куропатниками біля Бережан. Ми були оба хорунжими і командантами чот у сотні сотн. Йосипа Букшованого. Загульський і я жили в одній землянці, то й був час пізнатися і наговоритися. На фронті було досить спокійно. Революція в Росії спаралізувала на деякий час активність рос. армії. Одного дня вбіг Загульський у землянку і крикнув: „Напроти нас українці!" „Звідки знаєш?" „Співають українські пісні!" Я вибіг, слухаю — справді. А Загульський каже: „От, трагедія. Прийде наказ, або їм, або нам"...
Ми з Загульським часто сходились із рос. поручником, українцем з Сибіру, і над річкою Ценівкою потихеньку розмовляли. Сходились і рядовики з рядовиками, а навіть обмінювались харчами.
Австрійська команда щось пронюхала, бо нас одного дня перенесла в резерву під Конюхи, кілька кілометрів на північ.
Звідтам я поїхав на відпустку, а на другу ніч Загульський згинув. Там і похований.
Його батько був послом до українського парляменту в Станиславові. При відвороті на Східню Україну долучився до нашої бриґади і з нею тримався до кінця. Був добрий промовець і часто говорив на стрілецьких похоронах. Тоді зі сльозами згадував свойого сина і його далеку могилу в ярі, біля Конюх.

Хор. ЙОСИП, РОМАН СОРОХТЕЙ

Замкова Паланка, по-мадярськи Варпалянка, село на Закарпатті, з замком, як казали, Василька Коріятовича. Мешканці — німці, гості — Кіш УСС. При кінці зими 1915 р. приїхав я з Карпат у Замкову Паланку і там, зараз на другий день пізнав Сорохтея. Невисокий, худощавий, з кепкуючим усміхом на видутих варгах, дотяв мені за щось і тим звернув на себе мою увагу. Я відплатився йому досить різко, а він засміявся, підступив і представився. Ми разом вийшли і тоді я довідався, що він учиться малярства. Але ні тоді, ні пізніше не спішився показувати мені своїх праць.
Швидко наші дороги розійшлися — він вирушив з сотнею Клима Ґутковського під Кірлібабу, а я назад до своєї частини. Щойно в Вишколі УСС, в Розвадові 1916 р. ми стрінулись. Він був уже тоді відомим у стрілецтві карикатуристом, а його знамениті карикатури були репродуковані в журналах і на картках.
Після війни був учителем рисунків у середній школі в Станиславові, а відтак у Снятині. Не любив виставляти своїх творів. Його капітальні карикатури все таки були широко відомі. Чи заціліли його твори — не знаю. Одна карикатура (дир. Сабата) є в мене. Мав я і два його образи. Один знайомий з далекого Заходу взяв їх до направи. Пропали і образи і знайомий.
Йосип Сорохтей помер перед другою світовою війною, помер передчасно, менше відомий як вартий.

Хор. ОЛЕКСАНДЕР РОЗЛУЦЬКИЙ

Властиво я повинен був зачати від Розлуцького, бо знав його ще з гімназії. Але яке знайомство може бути між першаком і п'ятаком!? Не звертав на мене уваги. Познайомились ми щойно у Замковій Паланці в 1915 р., на Закарпатті. Він зразу взяв мене під свою високу руку, а я йому за те погано віддячився: написав сатиричну поему „Новініяда", що вийшла в світ, спершу в одному примірнику, з ілюстраціями Розумовича. Розлуцький не образився, сміявся з неї і навіть пропонував поправки. Чому „Новініяда" ?! Бо Розлуцький, одинокий в УСС, вживав свого шляхетського придомка — Новіна. Так його всі кликали, а дехто навіть думав, що це прізвище.
Зійшлися ми потім щойно аж у 1916 р. взимі, в Тудинці над Стрипою. Оба ми належали до „Артистичної Горстки", польового відділу „Пресової Кватири УСС. Крім нас належали: Михайло Гайворонський, Василь Дзіковський, Іван Іванець, Лев Лепкий, Теофіль Мойсейович і Василь Оробець. Полк був у запасі, село еваковане, зима.
Вечорами Новіна цікаві речі оповідав: про Париж, у якому перебував, про Краків, де студіював філософію і мешкав у Богдана Лепкого. Одного разу заспівав нам свою мелодію до „Видиш, брате мій". І ніхто її не записав, вона слабша, як Лева Лепкого, але все таки цікава. Шкода, що пропала.
Заєдно мріяв про театр. Перед війною вів аматорський театрик у Жовчеві, біля Рогатина, де його батько був парохом. їздив з виставами по околиці, а ставив навіть оперети.
Новіна діждався вкінці, що його відкомандували до львівського театру. З театром виїхав у 1919 р. за Збруч і на початку 1920 р. помер на тиф у Могилеві над Дністром.

Пор. ІВАН ІВАНЕЦЬ

Чув я про нього ще в Карпатах 1914 р., але особисто не знав, бо сотні були тоді пороскидувані на великому просторі гір. Аж у Болехові в 1915 р. ми пізналися, а в Тудинці над Стрипою подружили. Він мав уже тоді в своїй теці багато рисунків і малюнків та сотки фотографій зі стеж і окопів. Перед війною студіював малярство у польського баталіста Батовського і сам захопився баталістикою. Його улюблені теми: коні, кіннота, артилерія, обози. В Тудинці ілюстрував журнал „Бомба", що вийшов в однім примірнику. Пригадую собі дві ілюстрації: Отаман Гриць Коссак збудився, перед ним дух Шевченка і Шевченко каже: „Дуже Вас перепрошую, пане полк., чи отамане, помилявсь я, як пророчив, що не встануть вже гетьмани!" А друга: Подарований мадярським Графом К-мтові УСС жеребець дивиться на Новіну-Розлуцького (а той у подертих чоботях з широчезними холявами) і каже: „Poznac pana po cholewach".
Багато-багато рисунків і малюнків створив Іванець за час першої світової війни. Майже все те пропало. По війні студіював право і мистецтво в Празі, а вернувшись до Львова, посвятився всеціло малярству. Виїхав на еміграцію і в 1944 р. вернувся з Відня до Кракова. Там його поляки арештували і в арешті доконали. Здається, тому, що за другої світової війни працював у музеї ім. Оссолінських у Львові.
Декілька його творів є в країнах еміграції. Але це тільки сота частина його творчости.

Пор. ТЕОФІЛЬ МОЙСЕЙОВИЧ

До „Артистичної Горстки" належав теж і підх. Теофіль Мойсейович, що був крім І. Іванця, офіціяльним фотографом полку. Багато знімок, що залишилися в архівах, багато, що були репродуковані в різних виданнях — робив він. Жив з нами в Тудинці на одній квартирі і вносив дуже багато щирого і сердечного гумору в сіре життя під фронтом. Любив співати тільки одну пісню, і коли її десь почую, стає перед моїми очима чорнявий вродливець — Мойсейович. „Фільку, заспівай щось!" — провокував його хтось із нас. „Дай мені спокій. Маю клопіт з апаратом, щось недобре цикає". „Не гризися. Є претекст поїхати до Львова". „Знаменита ідея!" — і вже весело пройшовся по хаті і вже заспівав: „Ой, як тужить тая каня за водою, так я тужу, так я плачу за тобою".. . Інших пісень я від нього не чув.
Дуже рідко бувають у нас люди, що постійно вносять добрий настрій і вміють направляти злий. Одним з таких був Мойсейович.
В чотирокутнику смерти, взимі 1919 р. захворів на тиф і помер у Вінниці. Там і похований.
Може десь час-від-часу хоч вітер заспіває над його запалим гробом: „Ой, як тужить тая каня за водою"...

Сотн. МИРОН ЛУЦЬКИЙ

Одного дня, взимі 1916 р., зайшов на нашу квартиру в Тудинці над Стрипою австрійський офіцер з 41 полку (Чернівці, жовті вилоги). Представився: Мирон Луцький. Його полк був перекинений хвилево над Стрипу, а він вступив до Тудинки, подивитися — як казав — на українську частину. Довго сидів з нами, усім цікавився, слухав стрілецьких пісень, швидко їх навчився і співав разом з нами своїм гарним тенором. Приємно перевели ми час і щиро прощали милого гостя.
Після того не бачив я його і не чував про нього аж до листопада 1918 р. Коли не вдався наступ з Перзенківки на Головний двірець у Львові, наш курінь відійшов на переорганізацію до Старого Села. Там я зустрівся знову з Мироном Луцьким. Тоді він був поручником, а на грудях у нього світилося одно з найвищих старшинських відзначень, т. зв. Кроненорден. Луцький перебрав команду куреня і помаршував з куренем до Львова. Після опущення Львова був шефом штабу „Групи Схід", а пізніше Бриґади УСС. Перебув цілу українську війну на фронті. В польському полоні в Тухолі, на Помор'ї був внутрішнім командантом полонених УГА. З полону вернувся до маєтку батька, до Янчина біля Перемишлян.
Неодну гарну хвилину провів я в хаті Луцьких. Неодин гарний спомин лишився мені з тих часів. Полювали ми в Янчині і Яблонові, співали ловецькі і стрілецькі пісні, жалували за минулим і мріяли про майбутнє.
В 1939 р. Мирон Луцький вийшов на еміґрацію, вкінці опинився в Торонті і в 1962 р. помер. Відійшов люблений і шанований за воєнні і громадські заслуги і за рідкі товариські прикмети.

Пор. ЙОСИП ТЕЛІЩАК

Серед моїх добрих знайомих займає одно з перших місць Йосип, а як тоді і потім ще довго-довго писалося і казалося — Осип Теліщак. Не тому має одно з перших місць, що я з ним спеціяльно добре жив, а тому, що його не можна було не любити. Ввічливий, готовий все прийти з поміччю, веселий і єдиний до товариства. Належав до штабу полку, разом з адьютантом, чет. Василем Панчаком, хор. Євгеном Ясеницьким і підхор. Павлом Теодоровичем, „шефом" полкової жандармерії. Командантові полку Грицеві Коссакові дуже часто сідала муха на ніс — Теліщак знаменито вмів ті мухи зганяти. Анекдотами, а то й різними витівками. В Тудинці над Стрипою, де ми ближче запізналися, було розмірно спокійно, то й товариське життя плило досить рвучко. На Новий Рік зібралося в Команді полку більше товариство. Під кінець вечері Теліщак витягнув коробку т. зв. „помадок", усі аж ахнули. Отаман взяв перший, хтось там другий, а я поспішився на третього. А після мене розхопили і по дві навіть. Отаманові припав камінчик в шоколяді, а мені кусень цибулі.
Ходили ми разом вперед і назад, але де б ми не спинились — Теліщак закохувався зараз у якійсь дівчині, а то й у двох. Про це свідчить стрілецька пісня: „Як з Бережан до кадри"...
Не минув його третій ворог наших визвольних змагань. Взимі 1919 на 1920 р. захворів у Чотирикутнику Смерти на тиф і помер у лічниці в Жмеринці.
Коли друзі приїхали його поховати, то мусіли розкинути кількадесят вояцьких трупів, заки його знайшли ...
Кладу отих кілька слів на запалу його могилку.

Пор. СТЕПАН НАВРОЦЬКИЙ

Довідався я про нього вліті 1915 р. над Гнилою Липою. Навроцький був приділений до Команди австрійської бриґади як вістовий полку УСС. Сидів у землянці телефонічної централі бриґади і саме тоді вдарила ґраната в землянку та повбивала всіх трьох вояків, що там тоді були. Так принаймні сконстатували санітари. Але, коли копали гріб для Навроцького, він застогнав. Забрали його з-над ями і відвезли до шпиталю. Там він довго мучився (мав 29 ран), але вийшов. І потім не тільки був добрим вишкільним старшиною, але й мав ще охоту та енергію вчитися ранками і вечорами право. Жили ми в Вишколі УСС близько себе, а деколи й на одній квартирі. Про свою жахливу пригоду не любив розповідати, але одного разу пожалувався мені, що через те поранення покинула його дівчина. Ця скарга залишилась як відгомін у стрілецькій пісні: „Пиймо друзі, грай музико, нам вже все одно, бо на світі лиш правдиве музика й вино".
З війни щасливо вернувся в Галичину, став адвокатом у Перемишлі і був дуже активним громадським діячем.
Помер у Вінніпегу, Канада.

Пор. ЙОСИП ЯРЕМОВИЧ

Пам'ятаю його ще зі Страбичева на Закарпатті, в початках вересня 1914 р. Впадав в око не тільки гарною поставою і вродливим обличчям, але й убранням. Заки перебрався в військовий мундир, ходив у пластовім однострою. Швидко став командантом чоти і швидко авансував. Відважний вояк, дуже добрий старшина, твердий у службі, м'який і ніжний у приватному житті. Пройшов увесь стрілецький бойовий шлях від Карпат аж до Серета. В 1917 році, під Куропатниками біля Бережан, ми зжилися ближче. Коли весняний місяць плив понад яром Ценівки, ми не раз довго балакали про різне. Оповідав мені про дівчину-львов'янку і мріяв, як то він поїде на відпустку і як врешті розкаже дівчині про те, що в серці віддавна носить. Не довелось ні поїхати, ні розказати. Згинув у 1917 р. під Конюхами.
Лишилася про нього славна пам'ять і стрілецька пісня „Накрила нічка".
Був ентузіястом Пласту і плянував після війни присвятити багато праці його розбудові.
Дивно, що ніодин пластовий гурток ні в краю не носив, ні тепер не носить його імени.
Йосип Яремович варта того, і як вояк і як пластун.

Сотн. БОГДАН БІЛИНКЕВИЧ

Прийшов до УСС у перших днях листопада 1918 р. Служив за Австрії у Коломийськім полку (не пригадую собі — в 24 чи 80), був весь час на фронті і дійшов до ранґи поручника. Під час боїв у Львові був командантом Цитаделі і держав ту важну позицію аж до виходу українських військ з міста. При облозі Львова став командантом другого куреня УСС і відбув з ним майже цілу українську кампанію. Відважний і добрий старшина, держав зразкову дисципліну, любив стрільців, і стрільці його любили, хоч заєдно нарікав на військо. В найгірших ситуаціях не тратив холодної крови і гумору. Одно: все чомусь спішився. „Білю! Де летиш?" „Мушу". „Чому мусиш?" „Маю одну дуже важну справу". Ніхто не знав яку і — здається — він теж. А ще мав цікаву привичку: Щодня, окопи не окопи, стрілянина не стрілянина — голився. „Білю! Пощо ти такий елеґант робишся? Гранати б'ють, а він голиться!" „То вважаєш, на те, щоб і по смерті гарно виглядати!"
Після війни студіював у Празі право і брав живу участь у студентському житті. Вернувшись у Галичину був адвокатським конціпіентом, а теж працював у промислі (мав фабричку муштарди).
Еміграцію переживав у Німеччині. І там його постигла ненадійна смерть у 1963 р.
Шість років на фронті, не щадив себе, тисячі разів смерть заглядала йому в очі — з усмішкою дивився на неї, аж у Німеччині наслала на нього автобус і вкоротила його життя.
Оповідав сотн. Любомир Макарушка, що того дня Білинкевич був у нього і не хотів переночувати. Спішився ...

_________________

Розснувалися спомини, як нитка з клубка, скорочую їх, щоб не томити читача і не забирати місця. Ще хотілося б неодного і неодне згадати. І підхор. Павла Теодоровича, що помер десь на Білій Русі, і пор. Євгена Ясеницького, що загинув у Кожухові під Москвою, і чет. Ігоря Федева, що помер у Монтреалі, і чет. Василя Мицика, вбитого Гестапом у Варшаві, і рідного брата, хор. Богдана Купчинського, що згинув від рідної кулі, після політичної дискусії, в ріднім селі, і тіточних братів: чет. Віктора Підсонського, що помер десь на Буковині, і чет. Віктора Тарнавського, що загинув у Кожухові, і врешті стрільця Евгена Підсонського, що був ранений і добитий поляками під Львовом.
Нехай хоч сьогоднішня згадка полетить на їх гроби ...

Третій маніфест Головної Української Ради

Степан Ріпецький

У зв'язку із збройним виступом Українських Січових Стрільців проти Москви в серпні 1914 року подається і широко обговорюється зміст маніфестів Головної Української Ради, які є політичною мотивацією та історичним узасадненням протимосковської постави українського народу з вибухом першої світової війни. Є це знамениті документи української політичної думки, які своєю блискучою аналізою тодішньої політичної ситуації, мудрим і продуманим ідейно-політичним спрямуванням та своєю зразковою формою — належать до одних із найкращих державницьких деклярацій наших визвольних змагань.
При цьому говориться тільки про два маніфести ГУРади, а то: з 3-го серпня і 6 серпня 1914 р. Перший — це була політична деклярація війни Москві іменем умандатованої репрезентації українського народу. Другий маніфест був мобілізаційним закликом вступати в ряди збройної формації: Українських Січових Стрільців для боротьби з Москвою.
Однакож ГУРада видала ще в половині серпня 1914 р. свій третій маніфест, якого зміст, як це ми ствердили на основі архівних документів Боєвої Управи, був основно дискутований на засіданні ГУРади у Львові дня 10 серпня 1914 року, та був публікований в тодішній українській пресі, а навіть, мав бути друкований окремою брошурою для кольпортажу серед українського населення в Росії. Цей маніфест був призначений для українців під московським, царським ярмом. Його заголовок звучав: „За волю України!"
Д-р Кость Левицький, представляючи в своїм творі: „Історія визвольних змагань галицьких українців", як тогочасний провідний політичний діяч, події в Галичині напередодні першої світової війни — помилково поминув і не згадує про маніфест з 6 серпня 1914, який був мобілізаційним закликом в ряди УСС, а замість цього цитує кінцеву частину третього маніфесту і невірно називає його „мобілізаційним покликом", хоч у ньому про ніяку мобілізацію не говориться, бо був це тільки пропаґандивного змісту маніфест до українського населення в Росії (цит. твір 16-17 стор.), взиваючий російських українців до активного виступу проти Москви.
Не маючи покищо можливости роздобути повний текст цього нашого визвольного маніфесту з 1914 року, який був друкований в львівськім „Ділі" між 11-им і 20-им серпня 1914 р., ми подаємо за К. Левицьким кінцевий уступ цього третього маніфесту ГУРади:

ЗА ВОЛЮ УКРАЇНИ!

„Як Росію побідять, то вже вона перестане бути тою тюрмою народів і робочого народу, якою є тепер. Годі сьогодня сказати, що з нею станеться. Але ми, українці, повинні собі бажати, щоб від Росії відірвали всю Україну з Києвом, Полтавою, Чернігівом, Харковом, Донщиною, Кубанщиною та берегами Чорного моря. З такої великої землі утворено би напевно самостійну українську державу зі столицею в нашім стародавнім Києві, де було би українське правительство і український парлямент (дума), вибраний всім нашим народом.
Та в кожному разі погром Росії принесе визволення або всієї України, або бодай частини її, а це знов приспішить визволення решти України.
Тому всі ми, хто свідомий, що він не Росіянин, не Поляк, а Українець, берімся до діла та будьмо готові вмерти за те, щоб погромити Росію та визволити Україну.
Наші прадіди та пращурі, славні українські козаки, боролись славно за Україну, зросили своєю кров'ю наші ниви, клали буйні голови за волю України. Перед ними дрожала Татарва і Туреччина, Польща і Москва. Не жаліли вони свойого життя та складали його в жертву за Україну, в Криму, під Царгородом, під Жовтими Водами, Пилявцями та Берестечком, під Конотопом, Батурином та Полтавою, під Уманем та на окопах Запорозької Січи. Не будьмо ж гірші наших прадідів! Нехай оживе в нас давне козацтво, давній козацький дух! Зі зброєю в руках вигонім Росію з нашої землі, нехай Україна знов запишається свободою та щастям.
Тільки той нарід має право на свободу, що вміє і хоче постояти за неї! Хто ж хилиться і кориться, хто боїться смерти за рідний край, той і його діти на віки лишаться в ярмі.
Українці в Галичині не тільки йдуть як австрійські жовніри визволяти Україну, але ще й зібрали своє українське військо з добровольців, що назвалось на спомин славної Січи Запорозької: „Українські Січові Стрільці". Всякий, хто здужає нести оружжя, пристає до Українських Січових Стрільців, бо це наша українська козаччина вертається! Нехай ворог гине, нехай живе Україна!
Нехай залунає по всій Україні клич славного нашого гетьмана Івана Мазепи: „Або добути — або дома не бути!" „До бою за волю України!"
Такий є кінцевий текст третього маніфесту ГУРади. На жаль, не довелося Українським Січовим Стрільцям поширити його поза російським кордоном. Бо в міжчасі Східню Галичину залляли московські армії, а УСС опустили Львів і були змушені відійти на Закарпатську Україну.


Похід учасників Січово-стрілецького здвигу у Львові, 1914 р.

УКРАЇНСЬКІ СІЧОВІ СТРІЛЬЦІ В УКРАЇНСЬКО-ПОЛЬСЬКІЙ ВІЙНІ

В.Калина

Перехід влади у Львові 1 листопада 1918 р. до рук українців прийшов унаслідку революційної дії Українського Військового Комітету, що його очолював сот. УСС Д. Вітовський. Цьому 16-членному Комітетові треба признати відповідну моральну силу та відвагу як ініціяторам, довірочність їх плянування та заскочення в рішучій акції. А це саме і є передумовами успіху кожної заплянованої воєнної акції.
Це сотник Вітовський примусив до дії Українську Національну Раду, яка довго вагалася, вичікуючи вістей з Відня. Але Вітовський, якого можна вважати за чільного виразника ідеології тодішньої української молоді на Західній Землі, теж вірив в голошені тоді модні гасла точок Вільсона — і тому не передбачив українсько-польської війни.
Правом самоозначення український народ реалізував на території Західньої Области гасла, кинені під кінець війни переможною Антантою. Нав'язав до перерваної в 1340 році державности й легально проголосив самостійність західньо-української держави. Та, перебравши владу в столиці, вже в перших днях українська сторона стала перед новою проблемою. Реалізування історичної перебудови наддунайської монархії волею народу, який ясно самовизначився, не знайшло зрозуміння у тих, які облудно проповідували точки Вілсона.
Зразу львівські поляки-громадяни вчинили бунт проти леґально проголошеної держави. Хоч не на 1-го листопада, а 3-го, 4-го й 5-го станули всі сотні УСС-ів у Львові, то їхня приявність — можна твердити — врятувала ситуацію. Інакше — збунтовані поляки були б в спромозі нагальним ударом, як це й вони пробували, вже до З-х-4-х днів викинути слабі українські частини з міста. Відомо, що не вся сподівана кількість наших вояків явилася до нічної акції в ніч на 1-го листопада до диспозиції Військового Комітету, та й вона на 2-ий, 3-ій день почала топніти.
Дискусійним питанням є, чи доцільним був імпровізований, нев-дачний удар УСС-ів зразу з вагонів дня 3-го листопада на Головний двірець. Краще запляновану атаку, під іншим командантом, на двірець, ключеву позицію, яка тоді саме й рішила про опанування столиці, можна було перевести й 5-го листопада й вона могла була інакше вплинути на хід подій. Частинами, відділами, сотнями УСС-ів, напливаючими під Львів після 1 листопада відповідно до тодішнього бойового фронту на вулицях, обсаджувано важніші оборонні пункти, як Високий Замок, Підзамчя, Касарню Фердинанда, Сойм, Цитаделю, Персенківку. Стрілецькі обсади зуміли не тільки легко вдержати ці, поляками стало атаковані об'єкти, але й переходити до успішних льокальних випадів.
Багато дослідників листопадових подій 1918 р., і наших і польських, твердять, що помилкою з нашої сторони було — роздріблення десяти, добре вишколених й озброєних сотень УСС-ів. Разом ужиті під доброю командою вони могли легко зліквідувати центр спротиву польських міщан. Стан, який заіснував, вже наперед виключав можливість скорої — в перших днях — спроби серйозного, глибокого удару в бунтарський фронт, щоб загалом не дати йому часу створитися й устійнитися у Львові. Була можливість викинути їхні відділи із столиці та перенести фронт боротьби із насланими вже з Польщі силами — далеко на північ, тобто почати війну вже з Польщею, але на Сяні. А так — війна з Польщею почалася таки у Львові.
Ще була нагода, коли 13-го листопада приїхав на Підзамчя Долуд із своїм відділом (32-х боєвиків-козаків, серед яких були й 3 галичани). Блискавичне скупчення бодай 6-7 сотень УСС-ів і кинення їх з Долудівцями в авангарді 14 листопада з Підзамчя в атаку, могло було змусити поляків вийти із Львова. Від наших таки стрілецьких старшин, що першого дня бою попали в полон під Кадецькою Школою, знаємо, що здеморалізовані перебільшеними поголосками про „козаків" поляки вже мали в пляні і приготовили все до залишення Львова. Коли ж зорієнтувалися, що атакує тільки малий відділ, відрізали його від вихідних позицій й мало що не взяли самого Долуда в полон. Щойно частина 2-ої сотні УСС-ів ударним випадом врятувала раненого Долуда.
Теж заскоро ми зрезиґнували із змагань на вуличному фронті Львова, залишаючи 22 листопада місто. Приїзд „відсічі" не був нічим надзвичайним. Факт, що „одсєч" зразу дала про себе знати 20 листопада нічним погромом жидів на Замарстинові (зігнали їх до синаґоґи й підпалили), доказує про їх малу бойову й моральну вартість.
І справді. Польський удар 21 листопада на наші позиції не вдався. Плян їх був ясний: ударом на Підзамчя зліквідувати відтинок, зайняти Підзамчя й викинути всі наші відділи на південь від Львова. Кавалерійський їх рейд на полудні від Персенківки ярами на Снопків-Погулянку-Личаківський цвинтар і стацію був тільки маневром для підваження головної позиції Підзамчя. Обсада Підзамчя відбила всі атаки „одсєчі", які чергувалися раз-ураз від самого ранку до ночі. Відтинку боронив курінь УСС. Не диво, що пполк. Токажевскі вважав випад невдачним і видав наказ відкликати піхоту і кавалерію назад на „вихідні позиції". Та ми почали вночі залишати Львів. Поляки зразу не хотіли вірити й підозрівали якийсь наш підступ, але, коли докладніше зорієнтувалися, почали займати місто. Отже ми залишили Львів через непорозуміння.
Це не значить, що ми, не залишивши тоді Львова, були б виграли війну, як це дехто хотів аргументувати. Підкреслюю факт, що тодішня воєнна ситуація на фронті вулиць не змушувала нас залишати позицій. Ми могли ще 2-3 тижні боротися, поки були б змушені відступити, але й ми могли в дальшому тижні, після 21 листопада, примусити польські відділи залишити Львів. Арґумент, що — мовляв — сяк, чи так ми не могли б опертися дивізіям Галлера, не поважний, бо й ті французькі дивізії ми могли були зустріти на фронті Сяну.
Штаб групи „Схід" розгубився в ситуації й першим наказом велів УСС-ам відступити до Курович. Коли ж самі наші сотні за інструкціями пор. Мирона Луцького зайняли становища на висоті Підбірці, Штаб в переїзді через Миклашів, постій К-мди 1 полку УСС, відкликав свій перший наказ і апробував лінію фронту УСС-ів. Логічний випад поляків на Підбірці, УСС-и легко відбили, піддержані своєю артилерією з Унтерберґен. Що більше —- випадом частиною 2-ої сотні з Підборець ми захопили полонених та частину обозу. Почав творитися й ущільнюватися обложний фронт довкола Львова. Можна сказати — почалися перегони обох воюючих сторін в скорішому зайнятті й укріплюванні позицій, достави резерв. Польща вислала під Львів вже свої війська, значить, отут кінець грудня-січень почалася війна з Польщею. Поляки, що мали вже тоді більше вищих старшин, скоріше переорганізовували фронт, який підпорядкували безпосередньо наказам Варшави. Польща зголосила свої „історичні" права до Західньої Української Области з позицій передрозборової Речі Посполитої. (Це таксамо, як би москалі тоді зголошували свої „історичні" права до „Привіслянского Краю").
З нашої сторони створені в поспіху групи почали в грудні-січні формувати корпуси: І, II, III, мляво засилюючи їх на поспіх організованими й уже на фронті вишколюваними сотнями, куренями, в яких все відчувався брак старшин.
Зорганізувалася УГА, яка у війні з поляками перевела 4 офензиви. На запальних пунктах всіх офензив брали в боях визначну участь УСС-и, зразу як 1 полк, а пізніше як 1 Бриґада УСС, що мала два полки піхоти, гарматній полк та відділ кінноти (Бриґада УСС поповнялася добровольцями з усієї території. Будучи стало в наступах, вона мала найбільше втрат із всіх інших бриґад).
Бриґаду УСС приділювали до всіх корпусів почерзі. Так склалося, що офензиви переводили наші корпуси почерзі: першу (зі сходу в грудні) перший корпус, другу (з півдня в січні 1919) другий корпус, третю найважнішу (з півдня та заходу в березні) третій корпус. На ці всі офензиви приділювано все УСС-ів до наступаючих корпусів.
Перша наша, т. зв. генеральна, офензива почалася 27 грудня 1918 р. силами І корпусу, який щойно переорганізувався із груп в корпус, її підготовляв полк. Легар. Він не погоджувався з надто швидким терміном, бо знав, що ударна група, якою він мав командувати, ще не приготована якслід до наступу. Тому він зрезиґнував з к-мди. На його місце назначено полк. Павленка. (Дату 27 грудня приспішив наш Уряд ЗОУНР з політичних мотивів). Але ж поляки ще 24 грудня кинули з Перемишля групу пполк. Сопотніцкого (2500 крісів з двома батеріями гармат), яка легко перебилася аж у сам Львів, розбивши 26 грудня під Ставчанами осередок нашої офензивної групи лівого крила корпусу. Тоді саме самовільно покинула фронт Окрема Піша Козятинська Бриґада, яку й треба було роззброїти. Створилася грізна для нас ситуація, яку вирівняли своїми ударами сотні УСС-ів (П курінь).
Друга офензива — силами II корпусу — була назначена на 11 січня 1919 р. Головний удар нашого правого крила корпусу був спрямований на Скнилів-Кульпарків. Та поляки готували теж свою офензиву і то на 13 січня. Тому наш удар зразу застряг, натрапляючи на зосереджені сили противника. Дні 12 й 13-го січня стали для фронту під
Львовом критичними, бо ми в них втратили деякі позиції, які здобули в першій офензиві. Небезпечний для нас польський удар 13 січня на Сокільники грозив навіть проломанням нашого фронту. Завдяки скорому контрудареві І куреня УСС (стрілецький курінь смерти) стягненого щойно з І корпусу для злуки з своїм полком, ми задержали важні позиції на північ від Сокільник і підсунули фронт з півдня ближче Львова.
З усіх чотирьох наших офензив найбільшою й найбільш надійною була третя офензива в березні 1919 р., що її переводив в основному III корпус. Йому й передано в розпорядження Бриґаду УСС, відтягаючи її з II корпусу. Плян — замкнути Львів в більшому перстені в районі Городка, виконано головно куренями УСС-ів в боях від 5 до 26 лютого, а по перемир'ї в початках березня. Вона одинока давала УГАрмії поважну шансу перемогти, тобто зліквідувати невигідний для нас довжезний фронт облоги Львова, перенести його на Сян та евентуально закінчити війну хай і на лінії Бартельмі, як не на лінії Керзона.
В цих переломових боях найбільш скривавилася Бриґада УСС. І курінь (стрілецький курінь смерти) випрацював сприятливу ситуацію для рішальної розгри. Він при кінці лютого видержав настирливі поважні атаки групи полк. Бекера (два полки з Вовчух та Браткович з 6-8 батеріями гармат) і групи полк. Фари (з Городка Яг.) на 6-тикільометровому фронті; 8 березня разом із пробоєвим гуцульським куренем взяв приступом Вовчухи, 9 березня своїми сотнями взяв приступом Братковичі, а 10 березня в ночі взяв штурмом Бурґталь та в Галичанові встановив зв'язок із північною групою І корпусу. Значить — замкнув остаточно великий перстень довкола Львова.
Та саме тут під Вовчухами ми й програли війну з Польщею. Не дописав наш III корпус, його штаб з полк. Коссаком, що заскоро задержав наступальні рухи та ослабив ударну Вовчухівську групу, диригуючи два найсильніші курені УСС-ів в місця, де їх не конче було тоді треба.
В дальшому цей сам III корпус вже під час першого квітневого наступу група ген. Івашкевича*) в днях 13-20 червня поставив своїм слабим спротивом оба другі II і І наші корпуси в тяжке положення, дармащо вони обидва відступали в боях упорядкованими рухами.
Інтервенція Франції (бо ж Штаб армії Галлера був виключно французький, а знаємо теж, що тільки в одній битві за Бережани згинуло 8 французьких офіцерів), мала повний успіх.
Четверта Чортківська офензива 8 червня 1919 р. помимо бравури наших бриґад була безвиглядна, бо, коли ген. Греків зразу думав косами та вилами вигнати поляків, в липні вже докоряв нашому Урядові за те, що той не зміг доставити УГАрмії набоїв.
Були ще гарні зразкові наступи всіх корпусів на їх фронтах, а в тому й Бриґади УСС, наприклад, під Ласківцями, де дуже справно вив'язалася з свого завдання піхота, кавалерія й батерії гармат УСС-ів. Були прекрасні операції УСС-ів під Купчинцями-Денисовом, де 15 червня смілими рейдами І куреня УСС-ів знівечено весь плян польського штабу: на Стрипі з півночі розрізати наш фронт глибоким ударним клином дивізії познанців на дві частини. Була ще й найбільша битва в тій війні (з нашої сторони взяло участь в ній 5 бриґад, а з польської — дві дивізії), за Бережани в днях 17-20 червня, що їх упадок вирішила саме Бриґада УСС 20 червня. УСС-и нежданим скорим ударом прорвали зв'язок поляків з півночі в Жукові та сильною вечірньою атакою усіх своїх куренів, під охороною наших 65 гармат, багнетами прорвали обі ворожі оборонні лінії та вирішили вночі відступ двох французько-польських дивізій з Бережан. Були ще й гарні операції УСС-ів 21 червня під Дунаєвом, де УСС-и стрінулися з польськими леґіоністами, яких цілу сотню разом з їх кмд-том взяли в полон, — але це все не змінювало вже ситуації і не давало виглядів. Проти святочного приречення, підписаного поляками, що дивізії Галлера не будуть ужиті проти нас, а тільки проти большевиків, всі його дивізії польський штаб спрямував на фронт проти УГА. їм, знаменито озброєним, очевидно легко було відсунути наші позбавлені стрілива бриґади за Збруч. Одиноким позитивом четвертої нашої офензиви було те, що І, II й рештки ІІІ-го корпусів упорядкованим відступом перейшли в днях 15-18 липня 1919 р. Збруч. Останні УСС-и перейшли Збруч 18 липня через Кудринці.

______________________________
* На з'їзд польських ветеранів Галлерової армії в США, в Чикаґо 1957 р., ген. Галлер прислав письмо, в якому стверджує, що його армія складалася з трьох корпусів, в яких було його 7 дивізій і восьма ген. Желіґовского. Про прихід його до армії на фронт пише Галлер так: „Ці війська не відпочивали в Польщі, але негайно мусіли йти на фронт. Там вони славно відзначилися в боях за Львів і в цілій Малопольсце Всходнєй, а далі в переможній битві за Варшаву 15 серпня 1920 р."