ДО ДЖЕРЕЛ ІСТОРІЇ УПА

З ЧУЖИХ ЖУРНАЛІВ

Юрій Тис-Крохмалюк

Аргентинський військовий журнал "Мануаль де Інформаціонес" подав у числі 1-3/1965 передрук статті Йони Лірона про УПА, яка в оригіналі появилася в «Л, Ест Европен» за жовтень 1964.
Автор статті жидівського походження, народився в Перемишлі. 1939 року закінчив студії на львівській політехніці, а згодом попав до совєтської армії, де впродовж війни став сотником у штабі першої панцерної армії. 1943 року Лірона перенесли до військ НКВД, які поборювали УПА, де перебував у боях з УПА повних п'ять років. 1948 року перенесли його в ранзі майора до польського КБВ (корпус внутрішньої безпеки). Звільнений з причини поранень у боях мав щастя видістатися з Польщі і сьогодні живе в Ізраїлю.
Стаття доволі довга і тому менш важливі місця переповідаю скорочено, важливіші наводжу з еспанського оригіналу.
Автор подає на початку, що свою працю написав з двох причин. Перша, це ствердження, що націоналістичні повстанці України одинокі досі вели справжню народню війну проти комуністичного уряду. А згідно з комуністичною фразеологією, народні війни можуть вести тільки комуністи проти реакційних, чи колоніяльних урядів. Друга, це конечність описати операції повстанців у західній Україні, бо живемо в добі повстань і революційних конфліктів. Автор аналізував причини успіхів і пізніших невдач УПА, а дальшим мотивом було і те, що про УПА пишуть ті українці, які перебувають у вільному світі. Але як бачив ті справи совєтський старшина, який воював у військах для поборювання УПА? Після поранень у боях на фронті Київ-Житомир-Тернопіль, автор перебував у шпиталі в Проскурові. Виздоровівши, дістав наказ зголоситися у полковника військ НКВД Маслєнікова для дальших призначень. Там дістав приділ як шеф І секції оперативної групи для поборювання українського збройного підпілля.
Автор каже, що в тому часі було відомо високим старшинам червоної армії, що в західній Україні існують відділи українських націоналістів, які ведуть партизанську війну проти німців і проти Совєтів. Ця дійсність примусила Москву зорганізувати десять поважних груп московських партизан під командою Колпака, Фйодорова, Сабурова, Андреєва, Медвєдєва, Наумова, Бегми, Мельника й інших, їхнім завданням у першу чергу не були дії проти німців, а організовані акції проти УПА, щоб приготовити терен для совєтської адміністрації. Ці червоні партизани мали великі успіхи проти німців, але ніяких проти УПА.
Автор пише, що найвищі чинники в Москві повинні були знати справжній стан в Україні, та передбачити, що стрінуть противника такого сильного і мужнього. Але москалі впали жертвою власної пропаганди. Вони вірили, що українці тільки ждуть приходу червоної армії, а «дрібні» групки «бандитів», це тільки «фашисти» і «нацистівські аґенти», а теж злочинні елементи, вислані німцями для вбивання совєтських патріотів. Автор признається, що хоч з резервою ставився до різних тверджень, все таки вірив у цю совєтську пропаганду щодо УПА. Але скоро зрозумів, що українці в більшості не бажали собі совєтської влади і воліли бачити Україну національною і незалежною. Доказом цього була теж УПА, яка вела партизанську війну і була сильним національним рухом та мала повну підтримку населення. Позатим, прихильники УПА жили головно по селах, отже не були елементом реакційним, а селянським, власне тим, про який Совєти хвалилися, що є підпорою комунізму.
Коли з весною 1944 червона армія зайняла територію Західньої України і міста Сарни, Рівне, Луцьк, Ковель і Тернопіль, а в літі Станиславів, Львів і Перемишль, вже почали діяти т. зв. «істребітельні» батальйони, зложені з совєтських партизан. Їхнім завданням було очистити терени з відділів УПА. Очевидно проти літаків найкраща зброя літаки, проти танків танки, проти партизан партизани.
А проте ці батальйони не виказали ніяких успіхів. Що інше було діяти поза німецькими лініями та виконувати саботажі, а що інше шукати в лісах українських партизан, попадати у засідки і відбивати несподівані атаки. Зате ті батальйони виявили надзвичайний талант оминати контакти з УПА; з тієї причини прийшлося вжити їх тільки для охорони залізниць, або перемінити на льокальні відділи міліції. Це було причиною, чому полк. Маслєніков мусів зажадати регулярних військ НКВД; скоро дістали 2 полки кавалерії (около 1000 люда) з першого козацького корпусу, 1 бригаду НКВД (2000 люда) з танками і джіпами і три групи фронтової безпеки («заґрадітельниє отряди»). Так отже на перші акції було приділено коло 6000 людей, не враховуючи міліції і «істребітельних». Команда совєтських військ мала різні дані про угрупування УПА від старших червоних партизан, але ці інформації не мали вартости, як виявилося у практиці. Автор подає такий примір:
«Згідно з інформаціями, які ми одержали 27 липня 1944 банда УПА (ми їх ніколи не називали відділами чи партизанами, а тільки бандитами або ґанґстерами) увійшла до місцевости Городище біля Луцька, вбила голову селсовєта, якого визначила місцева комірка партії, роззброїла дванадцять членів міліції, повісила їхнього командира, а міліціянтів побила. Опісля підпалили будинок міліції і селсовєта, і остерегли населення, щоб воно не вступало в колгоспи. Повстанці втікли, не ушкодивши телефонічної лінії, яка сполучала будинок з сусіднім селом. Доцільність цієї помилки виявилась пізніше, коли жінка голови телефонічно зажадала помочі. В напрямі Городища негайно подалося вантажне авто з вояками, але в'їхавши перед селом на дерев'яний міст, попало на міни, заложені вояками УПА, і вилетіло в повітря.
Ми знали, що відділ повстанців належав до одиниці УПА, званої «Лісові Чорти» і що вони оперували в лісі Михалково. Ми теж зрозуміли, що наскок на Городище був «внутрішньою роботою», бо повстанці знали докладно коли, де і як наступати. Було ясно, що прихильники УПА були серед мешканців села і діяли в користь націоналістів-повстанців».
Шкоди, які спричинила УПА мілітарній силі Совєтського Союзу були невеликі в порівнянні до втрат на фронтах війни. Але шкоди політичні були поважні. І якщо совєтська адміністрація не зможе запевнити безпеки і життя просовєтським елементам, тоді контроля України перейде до націоналістів — такою була думка відповідальних комуністичних чинників. Автор пише далі, що совєтська влада не повторила «глупих» помилок німців, які в подібній ситуації масакрували тисячі населення. Маслєнніков знав краще своє завдання, а все ж під іншим оглядом був ще наївнішим як німці.
І так, до Городища спроваджено пропаґандивну колону з 500 вояків, танками і важкою зброєю. Під цією охороною почала працювати секція «аґітпроп», пересилаючи гучномовцями московські й українські пісні; почалися промови з лайкою на українських націоналістів у відомому стилі. Дещо було правдою, як пр. те, що СССР прогнав німців, та що тепер нерозумно дружити з УПА. Але коли комісар почав прозивати повстанців злочинцями, село мовчало. Багато родин мало своїх синів і братів в УПА і вони не бажали собі, щоб їх ображували чужинці, хай би й говорили українською мовою, навіть льокальним діялектом.
«Проти Лісових Чортів вирушила змоторизована колона війська, але у лісі не знайшли нікого, тільки сліди партизанського обозу. Відділ вернувся щасливо назад. Щасливо, бо Лісові Чорти могли нас у лісі викінчити до тла, навіть без помочі сусідніх відділів УПА. Лісові Чорти мали тоді у боєвому стані 800 людей».
В тих місцях совєтські сили не мали майже ніяких бойових акцій з УПА, і в першій мірі переводили арешти підозрілих свого району. У серпні 1944 Сталін призначив головнокомандуючим совєтських сил для поборення УПА ген. Кирила Москаленка. До своєї операції Москаленко ужив 2 дивізій кінноти першого козацького корпусу, 2 бригади першої панцерної армії Катукова, одну дивізію піхоти Ч. 154, 3 оперативні групи НКВД під командою Маслєннікова, Скворцова і Бадаєва. Усі давніші командири партизанських совєтських відділів дістали наказ змобілізувати своїх старих партизан, міліцію і комуністичних активістів. Разом до цієї операції призначено біля 60.000 вояків. Очищування терену тривало п'ять тижнів. В тому часі обидві сторони понесли поважні втрати. Офіційне звідомлення подавало, що в акції убито 15.000 партизанів, але автор твердить, що велика частина з того числа це жертви цивільного населення, тобто прихильників УПА. Бої були важкі і численні. «Наші шпиталі,— пише автор — були повні ранених і сам ген. Москаленко був важко раненим у лісистому терені зайнятому відділами УПА у бою, в якому згинуло багато совєтських старшин».
Обидві сторони, як твердить автор, зробили помилки, хоч зараз же з початком акції змінили свої тактики. Помилки совєтські були такі:
1. Національний український збройний рух Совєти старалися знищити поліційними методами. Число активних вояків УПА і активних симпатиків можна рахувати на 300.000 людей. В час цієї війни, яка тривала до 1950 року, Совєти вбили і депортували більш мільйона осіб. Це вказує на те, які великі сили були по стороні ворога. Щоб побороти 300 тисяч вояків і симпатиків УПА, треба було найменше 1 мільйон совєтських вояків. Такої кількости Совєти ніколи не вжили нараз, найбільше 100 тисяч в поодиноких акціях. Ці числа говорять тільки про бойовий стан совєтських військ, і не враховують численних з'єднань запілля, постачання, запасу і вишколу, які уже своєю приявнїстю здержували рухи й операції УПА.
2. Совєти викликали ненависть української інтеліґенції по містах, своїми безпідставними арештами на політичному тлі.
3. Совєти не брали під увагу справжніх почувань і політичних вимог чи аспірацій українського населення. Частина українців прийняла німців з початком війни як визвольників від совєтських утисків, дехто співпрацював з німцями. Але коли вони скинули маску приязни і виявили своє справжнє злочинне обличчя, тисячі українських патріотів подалися у ліси для збройного спротиву проти німців. Їхніх боїв проти німецької окупації Совєти ніколи не визнали, а українські партизани, які не помагали совєтським, стали «німецькими агентами» або ще чимсь гіршим. Таке ставлення справи викликало ще більш вороже наставлення до Совєтів, зокрема після перших бойових операцій проти УПА.
Совєтські експерти протипартизанської боротьби не маючи змоги усунути помилок совєтської політики (зокрема, визивання українських патріотів як нацистівських прихильників, а вояків УПА як бандитів), старалися використати стратегічні помилки українських націоналістичних повстанців.
УПА не мала ясно окресленої стратегічної і політичної програми. ¹) Створення незалежної України було нереальною ідеєю, бо вона не враховувала міжнародньої ситуації, політичної і мілітарної, ані не брала під увагу існуючих реальних умов. УПА оперувала в політичній порожнечі. Ніхто за кордонами краю не бажав, ані не міг помогти українським патріотам в їхній боротьбі за державну незалежність. Німці вирішили помогти, але аж тоді, коли переконалися, що війну програли. Врешті, німецькі мотиви були егоїстичні і за минулим досвідом — не викликали у нікого довір'я.
Західні альянти менш-більш симпатизували з українцями, але не хотіли запалювати третю світову війну з Совєтським Союзом за поміч українським патріотам у цій забутій закутині Европи. Для УПА совєтський фронт у ті часи не був великим обтяженням і тому повстанці почали рейди і повстання у території Польщі і Чехо-Словаччини, заселені поважними українськими меншинами. В такий спосіб УПА поставила проти себе два нові фронти, польський і чеський, разом отже чотири, враховуючи совєтську потугу і комуністів в Україні. Таке ставлення справи пересуджувало згори успіхи УПА.
Далі Й. Лірон стверджує, що з тактичної точки бачення вояки УПА були надзвичайні, куди кращі, як совєтські партизани у другій світовій війні: але їхня надзвичайна тактика і місцеві перемоги не вистачали, щоб зрівноважити недомагання політичні і стратегічні, — міркує автор. Великою політичною помилкою було дозволити Совєтам на те, щоб вони у своїй пропаганді порівнювали чи утотожнювали український націоналістичний рух з нацистівською Німеччиною. Після боїв Курськ-Орел 1943, коли вже було очевидним, що німці програли війну на сході, УПА повинна була видати накази до всіх українців, які служили у німецьких відділах, щоб зі зброєю подалися до УПА. ²)
У розвідці і контррозвідці в Ґестапо і в службі безпеки СД служило чимало українців, засадничо елемент кримінальний, та виконували службу в концентраційних таборах і як конфіденти в поліції. Тих зрадників УПА повинна була засудити і покарати. Але це сталося тільки в небагатьох випадках. УПА звернула більшість своїх сил проти москалів, ставила німцям опір лівою рукою, а правим п'ястуком нищила москалів. Це помогло совєтській пропаганді представляти УПА, як організацію пронацистівську. ³)
Дальшою помилкою УПА — згідно з міркуваннями Лірона — було те, що відділи УПА організувалися на базі територіяльній, отже вояки мали свої родини в довкільних містах і селах. Коли ці місцевості були загрожені постійною окупацією совєтськими військами, а мешканці могли кожночасно опинитися на Сибірі, УПА мала моральний обов'язок охороняти свої родини, атакуючи збройно ворога. У такій ситуації відділи УПА втрачали свою рухливість а тим самим оперативну свободу. Врешті, атакуючи совєтські війська, УПА робила ще одну помилку. У боях з совєтськими гарнізонами втрати були високі з обох сторін. Але совєтська держава могла дозволити собі втратити і мільйон вояків, особливо після закінчення війни 1945 року; виконуючи саботажі й засідки на совєтські транспорти, та атентати на членів совєтської адміністрації, УПА стала б для Москви більш небезпечною, як здобуваючи льокальні перемоги над відділами червоної армії.
Автор пише далі таке:
«Врешті легко сьогодні спокійно роздумувати і збирати досвід з минулих помилок. Все-таки мені здається, що УПА заатакувала москалів завчасно. Якщо б УПА мала терпеливість і політичну передбачливість, щоб перейти у підпілля і там тривати аж до закінчення війни, та аж тоді почати добре зорганізовану кампанію спротиву спільно з іншими народами східньої Европи, тоді справи розвинулися б інакше. ⁴) Теж заскоро виступила УПА проти поляків і чехів, створюючи собі ще більше ворогів.
Це були головні причини невдач, дарма що справа УПА була справедливою і що її боротьба була справедливою боротьбою поневоленого народу».
1946 року автора перенесли до польського війська з рангою майора. Його завданням було поборювати УПА на пості бойового командира КБВ.
Автор говорить коротко про акції УПА на Закерзонні, та про дальші події аж до 1950 року. Згадуючи про московські засоби боротьби для ліквідації УПА, автор закінчує свою статтю: «Не вважаючи на всі суворі засоби, москалі потребували п'ять років, щоб розбити і здесяткувати, але не знищити вповні Українську Повстанську Армію. Після 1950 року вояки УПА перейшли у підпілля, і час до часу спротив і дух української незалежности виявляється у нагальних протимосковських актах. Боротьба проти УПА, у якій я брав участь, доказує, що в СССР існують запальні пункти. Врешті усі ті, що у вільному світі студіюють операції партизан і методи протипартизанської боротьби, не повинні пропускати науки, яку дає цей досвід».
Аргентинський «Мануаль» додає від себе таке:
«Ця боротьба розвивалася в Західній Україні, якої населення можна рахувати на 12 мільйонів. Тобто, втрати виносили 8.33% населення. Цей відсоток для населення напр. З'єднаних Держав Америки становив би 15 мільйонів душ».
У цьому перекладі ми бачимо дві постави до історичного вже питання УПА, але завжди ще актуального в світі. Автор статті, безперечно ставиться позитивно до наших національних змагань, і хоча доля продиктувала йому станути по другій, ворожій нам стороні боротьби, він старається об'єктивно аналізувати ситуацію і знайти причини наших невдач. Аргентинський військовий журнал, не зле ознайомлений з питанням УПА, дискутує з автором там, де мислення і висновки автора помилкові. Два цікаві і прихильні нам голоси, які проломлюють якусь тупу мовчанку Заходу, та долучилися до нечисленних ще авторів поважних праць про нашу визвольну боротьбу в роки другої світової війни і після неї.

____________________________________________
¹) Редакція журналу пояснює бід себе, що ці міркування автора не відповідають дійсності. В умовах тотальної окупації, під якою є Україна, без ніякої допомоги з-зовні — мілітарної, санітарної, політичної чи дипломатичної, — кожна партизанська війна поневолених народів скоріше чи пізніше мусить заломитися. Особливо тоді, коли противник має до диспозиції цілий апарат могутньої тотальної держави і використовує безоглядно мовчання публічної опінії світу та його моральну поставу. Це були умови, в яких боролася УПА.
²) Аргентинський журнал пояснює, що ця опінія автора помилкова. Від червня 1943 року УПА видала багато закликів до добровільців, які служили в німецькому війську, щоб вони перейшли до УПА. Ці заклики були звернені не тільки до українців, але теж до інших національностей. Саме перехід тих людей до УПА використала московська, так червона як і біла пропаганда, пояснюючи, що німці помагають УПА , посилаючи туди своїх коляборантів.
³) І ця опінія автора не спирається на ніяких фактах того часу - пояснює аргентинський журнал.
⁴) Аргентинський журнал висловлює свою думку на цю тему: Коли збройна боротьба УПА не викликала ніякої реакції на заході в часі війни, то тим більше годі було мати надії на інше наставлення у пізніших роках. Доказом може бути постання на Мадярщині. Захід не здобувся на ніяку допомогу поза сентиментальними заявами і доклав усіх зусиль, щоб мадярську "аферу" якнайскоріше забути.

Смерть командира полк. Пархомюка

Ольга Ярмак

Наслідкам трагічної долі нашої нації після революцій, воєнних подій і дуже тяжких переживань під чужинецькими окупаціями та й еміґраційного хаосу — багато важливих документів, історичних матеріялів, що були твердим доказом і свідоцтвом наших визвольних змагань — безповоротно пропали для майбутнього, а через смерть багатьох учасників, які не змогли списати своїх цінних свідчень про свою участь у визвольній війні, це важне джерело інформацій і даних для майбутнього історика, перестало вже існувати.
Тому моїм обов'язком буде — тій, якій щаслива доля судила приймати активну участь у наших визвольних змаганнях років 1917 - 1921 спочатку в складі 3-го полку (ком. полк. Пилипенко) Сірої дивізії, вступивши до полку стрільцем до кулеметної сотні (командир Андрущенко) в листопаді 1918 р. в м. Конотопі — зберегти перед затратою, бодай частинку нашої традиції, яка осталась у моїй живій пам'яті.
Сьогодні хочу передати один з епізодів наших визвольних змагань, трагічну смерть мого колишнього командира 2-го сірого полку полковника Пархомюка, що сталося 6-го липня 1920 р. між селами Нові-Зозуленці і Сорокодуби, на північний захід від Проскурова і на захід від Красилова.
Ще на початку травня 1920 року розвідка донесла, що кінна армія в команді Будьонного в складі 4-ої 6-ої і 14-ої кінних дивізій, до 16,000 шабель концентрується в районі Умані. На початку червня 1920 р. Червона Армія розпочала енерґійні атаки проти Київського плацдарму з одночасним ударом у праве крило 3-ої польської армії з району Канів - Біла Церква.
Кінна армія Будьонного кинулась на прорив польського фронту поміж Сквирою й Литовцем і лише 5-го червня 1920 р. Будьонному вдалося прорвати фронт у районі Семигорода та вирушити у напрям на Козятин - Бердичів - Житомир в запілля 3-ої польської армії, що примусило мерщій покинути Київ та відходити на захід.
З відходом 3-ої польської армії розпочала відступ і 6-та польська армія, наслідком чого, вперто боронячи свій фронт, змушена була відходити на захід і Українська Армія.
По прориві загони Будьонного просякнули скрізь по тилах фронту, почався загальний відступ, з чого пізніше витворилася формальна паніка серед польських частин, які в повнім безладді втікали на захід, залишаючи терени України.
6-та запасова бриґада (командир полк. Гнат Порохівський), де я працювала в амбулянсі як сестра, вже два тижні відступала з Бердичева. З частинами Армії УНР жадного зв'язку. В дорозі приєднувалися до нас малі групки польських вояків, потомлених, голодних, більшість вже без зброї. В села поляки не важились заходити при відступі, бо селяни, мстячися за грабунки, яких допускалися польські частини в Україні, — обезброювали та винищували їх.
Гарна, погода сприяла відступові і наша бриґада йшла з малими відпочинками день і ніч. Відомим нам було, що большевицька кіннота має бути десь навколо, в тих околицях. Нарешті наша бриґада щасливо підходить до Проскурова, — сподіваючися стрінути там українські чи польські частини, з котрими можна було б уже оборонятися від ворога.
Але командир бригади, полк. Г. Порохівський не був поінформований, що 24 бриґада червоного козацтва на чолі з Котовським чорним круком налетіла на Проскурів, розбила залогу і верталася, прямуючи просто на нас, на схід.
Дня 6-го липня 1920 р. наша 6-та запасова бриґада заїхала перед світанком в село Сорокодуби. Піші курені ще маршували десь позаду. Штаб бриґади, амбулянс та батарея гармат почали розташовуватися в селі — кінна сотня виїхала на вивіди до другого села Ново-Зозуленці. Юнацька сотня, частина спільної юнацької школи, на чолі з полк. Пархомюком вступила в село, як гарматне стрільно розірвалось високо в повітрі над майданом села — а за першим другий, третій і тоді перед селом застрочили кулемети. В цей же момент, на майдан села верхом на коні з обірваними посторонками влетів польський гарматник з польської батереї, що півгодини тому виїхала була з села Сорокодуби: «тікайте, тікайте, большевики наших порубали», кричав жовнір, як несамовитий, з блідо-зеленим обличчям і жахом смерти в очах.
- «Хлопці вперед, готуйсь до бою», впала, команда полк. Пархомюка. Юнаки, ледве тримаючись на ногах від перевтоми, кинулись наперед за село.
На відкритім полі за селом (видно було, як польська розстрільна, розбита на окремі групки, відстрілюючись, втікала о село Сорокодуби. На тім же полі, змагаючися з переважаючими силами большевицької кінноти, гинула наша кінна сотня під командою сотника Ахтанева.
Полковник Пархомюк, озброєний рушницею, ішов попереду розстрільної своєї юнацької сотні, а побачивши під стодолою наш перев'язочний пункт, крикнув: «Сіра за нами». Ухопивши, торбу з бандажами я побігла за сотнею юнаків. Нагло в селі Сорокодуби почувся жахливий крик, стрілянина, — це большевицька кіннота вже вдерлася в село з тилу: грабували обози, рубали, хворих. Нікому милосердя й помилування. Юнацька сотня залягла в розстрільну, але мусіла битися на два фронти: спереду і з-заду, від села. Цільними стрільнами не допускали до себе близько большевицьку кінноту. До юнацької лави, приєднувалися рештки кінної сотні з твердим наміром битися до останнього, щоб тільки не попасти живим до большевицького полону.
Докінчивши грабування обозів в селі та порубавши хворих, червона кіннота вискочила з села з наміром заатакувати юнацьку сотню з тилу але юнаки вже цього сподівалися — під сконцентрованим сильним рушничним та кулеметним огнем юнацької сотні, большевики повернули в село, ховаючися за клунями та городами. Користаючися цим моментом, коли юнаки мусіли відбиватися з тилу, буденовці, вишикувались в лаву, кинулися в атаку з фронту юнацької сотні, але підпустивши до себе ближче большевиків, юнаки зупинили цільним вогнем по червоних лавах; втративши кілька десятків, коней і людей, червоні завернули назад. Але не довго тривало це щастя: не було вже набоїв, побачивши, що юнаки вже не стріляють, буденовці почали оточувати цілу розстрільну юнацької сотні і решту українських вояків, що ставили щораз слабший опір. Виходу вже не було ніякого, — куди глянеш кругом видно тільки большевицьку кінноту — «Хлопці, ми є в колі, — нам залишився тільки один вихід — вмерти в чеснім бою за нашу справу».
Большевицьке кільце почало звужуватися, почало робитися тіснішим, повільно зближаючися до решти українських героїв, що рішили дорого віддати своє життя, — «На багнети», — подав останню команду полк. Пархомюк.
Юнаки вишикувалися, як на параду, багнети на перевіс попереду полк. Пархомюк, — але дика хвиля червоної кінноти мигом оточила і стиснула кільце навколо до краю виснажених юнаків: «Не рубати, у штаб відвести», пролунала команда большевицького командира. Обідраних, босих, покривавлених, підганяючи списами та нагаями буденівці погнали до села Ново-Зозуленці. В селі, в домі священика,, розташувався штаб 24-ої бриґади червоного козацтва. На подвір'ї було повно польських жовнірів, українських вояків та кілька жінок. Видно було, як червоні кати відводили за клуню раз-по-раз кількох полонених, — звідки потім доносилися страшні крики жаху, що внедовзі завмирали під глухими ударами шабель. Кінчивши з своїми жертвами, катюги спокійно виходили, з-за стодоли, обтирали закривавлені шаблі соломою і сплюнувши спокійно, закурювали, чекаючи на чергові жертви. Присуди видавав комісар, жид, котрий сидів в холодку на ґанку хати, в ростібнутій шкіряній, куртці. Нагло вийшов з хати червоноармієць, — підійшов до комісаря та нахилившись, щось сказав йому на вухо, після чого комісар підвівся та промовив: «Командир той. Котовський зараз приїде та на вас хоче подивитися, петлюрівська сволоч». Не довго прийшлося чекати. Серед вулиці в стовпі куряви показалася група вершників і на подвір'я в супроводі десятка донців в'їхав сам Котовський, командир 24-ої бриґади червоного козацтва. Кремезний, лице пооране слідами віспи, майже на одно око сліпий, в чоботях, при боці козацька шабля, з-під картуза виглядала хвилька. В чорному френчі і такого ж кольору штанях, «ґаліфе», сидів визиваюче на тяжкому коні. Не зліз з коня, але хижацьким, злим поглядом перебіг по постатях полонених, що стояли, очікуючи свого кінця. «А ти хто?» — звернувся Котовський до полк. Пархомюка: «Ахвицер?». — «Ні — старшина», — відповів полковник, «Волостной, — что-ли?» — запитав Котовський. Тоді комісар, що попередньо видавав присуди, пояснив Котовському, що у Петлюри — «Нєт афіцеров», — а називаються старшинами. — «Ну так по старшинству — його першого, а решту на очередь», — промовив Котовський, — відвести всіх бандитів петлюрівських і пострелять». І почалося виконання наказу Котовського.
Вигнавши всіх українців з подвір'я на вулицю і оточивши їх, червоні донці погнали дорогою, а потім сіножатею на горбочок, що лежав між селами Нові-Зозуленці і Сорокодуби. Пригнавши полонених на той горбок, червоні донці оточили його.
Гаряче, липневе сонце немилосерно пражило землю. Ані душі живої в полі, хоч були вже жнива. Стомлені спекою трава і дерева стояли прив'ялі, якби прислухувалися чомусь. Та й було чому прислухатись. На горбку за селом Сорокодуби стояло зі сто українських вояків покривавлених, роздягнутих, босих. Спереду стояв високий чоловік з навхрест зложеними руками, з міцно стиснутими устами, та гостро вдивлявся в синю українську далечінь своїми сірими очима. Стояли червоні мовчки, а далі з ручними кулеметами лежали на траві червоні півколом.
Від села Сорокодуби на стомлених конях під'їхала до горбка група червоної кінноти. Спереду на гнідому коні, незграбко розтавивши ноги в синіх ґаліфе та нових чоботях їхав якийсь політрук.
Під'їхавши до горбка, на котрім стояли скатовані українські вояки, оточені подвійним кільцем сторожі, червоні позлазили з коней та підійшли доі полонених: — «Товариші», гаркавим акцентом звернувся до них той у шкіряній куртці, — «предлагаю вам поступить в нашу армію». Не довго прийшлося червоному комісареві чекати на відповідь, — випростався, як вдарений електричним струмом полк. Пархомюк, зробивши пару кроків вперед зі затиснутими п'ястуками плюнув просто в лице комісареві і твердим голосом вигукнув — «Я плюю на тебе і на вас усіх катів, — я полковник Пархомюк, бувший командир 2-го сірого полку, слава, Україні!» Сухий тріск стрілу розбудив денну тишу і рознісся гомоном по полі. Командир юнацької сотні тихо осунувся на траву. — «Стріляй всіх петлюрівських собак» верещав комісар.
Оглянувши ще раз постріляних, червоні кати посідали на коней, та поїхали до села по нові жертви.
Але враз вдарило щось і задзвонило у повітрі, -- стовп полум'я і чорного диму піднісся до неба і в далині над селом розірвалося стрільно, а потім ще та ще, і запалали хати в селі. Червоні верхівці заметушилися та почали, кидатися з одного кінця села в другий. Виявилось, що відступаюча 13-та дивізія піхоти ген. Галлера наскочила на червоних в селі Сорокодуби і періщила зі всіх боків, решту недобитків 24-ої червоної козацької бриґади загнали в долину за селом Сорокодуби та картечним вогнем майже всю знищили.
Стомлені очі дивилися на схід, де тут і там підносилися стовпи диму і вогню: це горіли українські села. Червоне сонце з жахом ховалося за обрій.

Одна ніч в «Осиному гнізді»

МЕМУАРИСТИКА

Микола Прасіцький

Одного дня, вчасною літньою порою 1919 року, точної дати не пригадую, в м. Могилеві над Дністром, за панування большевщького команданта міста і одночасно командира новоформованого, за його почином, полку колишнього вахмистра, а згодом командира одної з червоноармійських дивізій — Чабана, трапилась зі мною така пригода. Прізвище Чабана було добре знане майже всім військовикам Української Армії. Водночас, там же, ославлене Ч. К. очолював колишній царський офіцер, дуже пристійний москалисько, а може грузин за якого він себе видавав —- Фомін. Чи дійсно так називався, мабуть, було відомо лише йому самому. Його урядування в тому місті позначилося найбільш криваво. Коли бачили Фоміна в кавказькому однострою з багряним башликом на спині, гарцюючого верхи на баському коні по місті зі своїми прибічниками, то люди знали, що вони вже досхочу нанюхалися кокаїни і треба було сподіватися «ловів» за «ворогами народу» для заспокоєння кривавих інстинктів, що їх розбухала кокаїна. Всі екзекуції відбувалися в пивниці або в садку осібняка (віллі) нотаря Афєньєва, на затишній Дворянській вул., де містилася т. зв. Чрезвичайна Комісія, ославлена Ч. К.
Критичного дня, вертаючись пополудні з міста, на віддалі приблизно 300 кроків від свого помешкання я завважив перед будинком кількох візників, а на ґанку бічного входу постать моєї господині, що вимахувала рукою, подаючи знак, щоб я не зближався. Причини такої її поведінки не важко було догадатися: в домі перебували непрохані «гості» з почоту всесильного Фоміна, а може й він сам. Трохи збентежений, роблю різкий зворот кругом і простую на Мало-Грецьку вул., в протилежний кінець міста до свояків. Па дорозі довідуюся, що Ч. К. вранці заарештувало нашого режисера аматорського Драматичного Гуртка — Вікторського, а тепер полюють на інших «контрреволюціонерів», замаскованих в гуртку. Я, моя господиня — професійна артистка з чоловіком та два її брати також належали до драматичного гуртка, то ж усе стало ясним і не було чого гаяти часу, а якстій «смарувати п'яти салом». Хоч цього треба було сподіватися кожної хвилини, одначе в тому моменті годі було рішитися на якусь дію самому, без порозуміння з іншими загроженими. За посередництвом знайомих панночок мені вдалося скомунікуватися з господинею і від неї довідатися про арештування її чоловіка та старшого брата. Питали також за мною та її молодшим, братом. З того виходило, що треба «виривати» з міста і то не гаючись, але, як і куди? Виходити зараз поза границі міста було небезпечно, бо воно з певністю було обставлене зміцненою патрулею, як це завжди діялося в часі арештувань. То ж треба було перечекати десь і щойно на світанку пробувати щастя — рятуватися втечею. До того ж часу, так само небезпечно було перебувати у свояків або у знайомих, бо в любий мент могли завітати й до них в пошукуванні за «Петлюровскімі бандітамі», а вештатися по місті ще більш небезпечно. Положення, здавалося, безвихідне, але видно нам не судилося тоді попасти в руки харцизів і само Провидіння навело на найменш сподівану розв'язку і поміч.
Йдучи і роздумуючи над прикрою ситуацією одною з бічних вулиць міста, несподівано стрінули сотн. Я., що виконував в тому часі якісь, важливі функції у Чабана при формуванні полку. Перед приходом большевиків, він належав до нашого гурту «жовтоблакитників», але згодом чомусь добровільно вступив на службу до большевиків. Як колишнього царського старшину в ранзі сотника із військовим знанням і досвідом, Чабан використав для формування полку, наділяючи при тому великим довір'ям. Не дивлячись на те Я. і надалі залишився приязним у відношенні до своїх колишніх співвизнавців і не одному з них допоміг в його критичному положенні. Коли я коротко розповів йому, що сталося та водночас і свій клопіт, він не надумуючись сказав нам, що мусимо негайно зникнути, при тому подав нам ще один вихід, це напів жартма: мовляв, коли маю охоту, то можу вступити до нового полку Чабана і він обіцяє, як найкраще все полагодити, бо там дуже потребують старшин. Від останньої пропозиції я делікатно відмовився, але запитав, як він радить мені «зникнути», — бодай перебути до світанку, щоб не попасти в руки чекістів. Тоді Я. запропонував нам перебути той час у нього, в штабі полку. А завваживши наше збентеження, поспішив запевнити нас, щоб ми не боялися і зовсім безпечно віддалися під його опіку, бо на його думку це буде найкращий і найпевніший вихід з прикрого положення. Повіривши його переконливим словам, ми без вагання рішилися на такий, будьщобудь ризиковний крок і віддали себе до його розпорядження. Ми скерувались до штабу Чабанівського полку, що містився далеченько, аж біля залізничного двірця, на Полтавській вулиці, а дорогою він нас поучував, як повестись на випадок зустрічі з Чабаном. На дворі вже вечоріло, коли ми наблизилися до т. зв. штабу, на щастя нікого небажаного не стрінувши. Виминаючи вартового, опинилися в просторому будинку і пройшовши через кілька кімнат, зайшли до невеличкої привітної кімнатки, яка мала служити нам за тимчасовий притулок, аж до часу, коли сам Я. зголоситься і випустить нас на волю в догідному часі. А покищо він мусить вийти в своїх справах на деякий час. Ми ж, на ніщо не повинні звертати уваги, сидіти спокійно і дожидати його повороту. По тих словах повернувся і вийшов. Щойно тепер прийшло спамятання: що ми наробили, як могли добровільно впхатися в таку халепу? Де ж у нас запорука, що Я. не зрадить? Найрізнородніші думки снувались в моєму мізку і блискавкою випереджували одна одну, що годі було впорядкувати їх та прийти до якогось путнього рішення. Все оберталося довкола того, щоб в якийсь спосіб вирватися звідси, втекти, але усвідомивши собі, що будинок пильно охороняється, всі думки зводилися в нівець. Нараз почувся гамір і зближаючі кроки групи осіб. З грюкотом відчинилися входові двері і весела, голосна компанія ввалилася до середини, розмістившись в сусідній кімнаті — канцелярії штабу. Я дослівно завмер. Ну, думаю, аж тепер усе пропало. Ану-ж, комусь забагнеться заглянути до нашої криївки і все, мимохіть, вийде на яву, — тоді пиши пропало. Серце гатило ковальським молотом, в ухах гуділо, як у млині, а в горлі зовсім пересохло.
Тим часом, ніхто не збирався заглядати до нашої добровільної в'язниці і навіть не підозрівав, що тут, в їхньому «осиному гнізді», скривається ворог. То ж згодом, я прийшов до сякої-такої рівноваги духа і почав прислуховуватися їхній розмові, в надії почути щось цікаве. Та, яке ж було моє розчарування, коли замість сподіваних воєнних таємниць, я почув чванькувато-смаковиті оповідання про надзвичайні успіхи кожного харциза у «хорошєнькіх жідовочок і нєжних буржуєк», перетиканих густо огидною московською лайкою. За яку годину-дві, після таких похабних розмов, додавши собі ними більше відваги наші сусіди з веселим реготом пішли шукати свіжих любовних пригод.
Зрозуміло, що перебування в тій «сепаратці» далося добре нам взнаки. Коротка літня ніч видалася цілою вічністю, а нерви були напружені до найвищого ступня і не було сили опанувати себе. Ввижалося безліч неймовірних крівавих картин. Хотілося, щоб якнайскорше настав якийсь кінець, хоч би й найгірший, аби лише перервати томляче вичікування можливої розправи. Але всьому на світі буває кінець, тож і тут не було вийнятку. Над ранком, коли почало світати, прийшов Я. і то сам, без прибічників, щоб нас заарештувати. Ми, в одну мить підвелися з своїх місць і трохи збентежені та недовірливо, на його знак вийшли з кімнати. Прямуючи слідом за ним, цим разом ми не запримітили вартового. Мабуть Я. ухитрився звернути його увагу в іншому напрямі. На вулиці подав нам руку, побажав щасливої дороги і дорадив пильно вважати на всі сторони та не гаяти часу, а сам рвучно завернув до будинку. Залишившись самими, ми щойно тоді свобідно відідхнули повною груддю і відчули полегшу, неначе стокільовий тягар відпав з нас. Від тієї хвилини я більше ніде Я. не стрічав і нічого про його долю не чув.
З радісним почуттям і з вдячністю до Я. скорою ходою рушили ми різними завулками, через гору в напрямі с. Карпівки. Наближаючись до мети, ми завважили висунену з кущів голову, а потім і цілу постать молодшого Є., з крісом на рамені. Привітавшись пояснив нам, що їм уже все відомо від своїх зв'язкових, а отсе тепер стережуться несподіваного наскоку. На Другий день прийшла дружина арештованого старшого Є. з невеселими новинами. Вікторського вже встигли закатувати, а щодо чоловіка і шваґра, то слабенька надія на їхнє звільнення. Тією справою зайнялися наші знайомі дві жидівочки-сестри з братом, що працювали в Ч. К. і, як можна було догадуватися, з доручення нашої контр-розвідки. Кому вони більше сприяли, тяжко напевне сказати, але незаперечним фактом було, що вони багатьом нашим людям допомогли, рятуючи вже арештованих або попереджуючи відомі їм заздалегідь пляновані арешти. В 1920 році вони виїхали на еміґрацію з українським військом і перебували в одному з таборів інтернованих.
І дійсно, через кілька днів, завдяки їхнім старанням, обидва арештовані були звільнені. Шкодували дуже, що запізно довідалися про арешт і закатування Вікторського, а то може і його врятували б. Вже після відходу большевиків внаслідок натиску Української Галицької Армії, знайдено тіло сл. п. Вікторського разом з іншими закатованими, загребані в саді приміщення Ч. К., порубані шаблями.
По кількох днях перебування в с. Карпівці, ми врадили перенестися з тих околиць десь далі і наш вибір упав на с. Кетроси в Ямпільщині. Поділившись на три групи, вирушили в дорогу різними шляхами і по кількох днях зійшлися в умовленому місці.

ДВАДЦЯТЬ РОКІВ ПІСЛЯ ЗАКІНЧЕННЯ ВІЙНИ

Орест Городиський

В 1965 р. цілий світ відзначив 20-річчя від закінчення 2-ої світової війни. Відзначили ті роковини переможці, відзначили — переможені. Сьогодні вчорашні союзники стали противниками, які міряють свої сили на нових побоїщах, а переможена й поділена Німеччина впертою та наполегливою працею стає знову своєрідною потугою, з якою числяться її вчорашні противники.
Впродовж тих 20 років написано в різних мовах грубі томи історичних причинків про 2-гу світову війну. Вияснено багато невідомих фактів, як історичних так і мілітарних закуліс.
Багато дечого пережили, а то й були активними учасниками, українці, як по одній так і по другій стороні фронту. Спогади про ці події чи історично-воєнні еляборати пишуть єдині радянські українці й то головно для пропаґандивних комуністичних цілей. Українці, які брали участь по німецькій стороні, не залишили досі майже нічого, гідного історичної уваги. Майже цілковита мовчанка панує про українців по стороні західніх аліянтів.
Час минає безповоротно. Затираються образи подій, сильветки людей. Важко відтворювати тодішні події. Слушно стверджує ред. О. І Лисяк у «Вістях комбатанта», що треба писати історію, писати якнайскоріше, бо лави наші проріджуються.
20 років тому відкрились брами німецьких концентраційних таборів і світ довідався про всі жахіття; 20 років тому українські військові частини, що воювали в німецьких уніформах, зложили зброю і з тривогою дивились у непевне майбутнє.
Коли для порівняння поглянемо на 20-річний промежуток часу після 1-ої світової війни, то з приємністю ствердимо, що дуже багато учасників 1-ої світової війни й Визвольних змагань залишили широкі й критичні описи тих подій та все ще їх дальше доповнюють сьогодні. Як інакше виглядають справи у нас, 20 років після закінчення 2-ої світової війни.
Можемо сміло ствердити, що все дотепер написане є незадовільне, а що найважливіше, творяться «герої» та «спасителі», а деякі факти промовчується стереотипним: «ще не пора».
Учасники 1-их Визвольних змагань, напр., з УГА, піддержували живий зв'язок з тими австрійськими старшинами, які позитивно відгукнулися на заклик ЗУНР допомогти в державному будівництві, чи з рядів УНР з поляками (контрактові старшини польських збройних сил), як колишніми союзниками. Чи такі зв'язки принесли якісь користі? Ясно, що так, бо прим. ген. Краус і сот. Любковіц не встидались признатися до
приналежности до українських збройних сил і були нашими політичними приятелями.
Як інакше є у нашому випадку. Ми не можемо твердити, що всі німці, головно старшини, ставилися до українців ворожо. Правда, деякі наші українські старшини в Західній Німеччині (майор д-р Л. Макарушка, пор. проф. д-р О. Горбач, сот. В. Козак, хор. Ф. Кордуба) стараються вдержувати особисті зв'язки з поодинокими вищими старшинами-німцями з 1-ої Дивізії УНА (кол. «Галичина»), які після короткого «безділля» знову беруть участь у багатогранному житті німецької республіки. Колишній шеф штабу Дивізії, майор Гайке, який є тепер директором великої фабрики, дав працю неодному воякові-українцеві, який залишився в Німеччині. Треба нам також пам'ятати, що незабаром діти наших українських залишенців повнитимуть військову службу в новій німецькій армії, і, хоч би для того, не зашкодить вдержувати зв'язки з німецькими військовиками, які в часах 3-го Райху мали відношення до українських
військових одиниць.
Хтось злобний може закинути мені германофільство — я далекий від того — а це, про що пишу, зовсім не пропагує германофільства.
У пройденому 20-річчю ми змарнували час. Ми не спромоглися написати правдивої історії постання Дивізії, її дії та її долі після закінчення війни. Ми ще досі не знаємо, як дійшло до творення Дивізії «Галичина», чи це була особиста ініціятива губернатора Вехтера, чи української сторони, чи Гітлер знав про її існування (на основі деяких публікацій, виходить, що він не знав), а якщо ні — то чому.
До сьогодні немає якслід з'ясованої ролі сот. Д. Палієва в Дивізії, а була вона дуже важлива. Напевно серед інших чужонаціональних дивізій в системі СС не було нікого такого відважного, як сот. Паліїв. Він безстрашно й безпосередньо в присутності найвищих чинників СС, виложив самому Гімлерові всі недоліки німецької політики щодо українців. «Ми, старшини-українці, які були присутні на тій відправі, не думали, що поверенемося живими до наших частин», — розказував один з учасників тієї розмови. Тільки особистій поставі й відвазі сот. Д. Палієва треба завдячувати, що не було репресій, а його респект серед німців незвичайно зріс.
Смерть (серед досі невияснених обставин) сот. Д. Палієва під Бродами була великою втратою, бо опісля не було нікого в Дивізії, хто б так безстрашно проявив свою духову вищість над німецькими старшинами й захищав права українських вояків.
Чи не треба було б докладніше описати особу полк. Палієнка, визначного артилерійського фахівця, який не дозволяв жадному німецькому старшині на «юберменшівську» поведінку супроти себе, який з пістолею в руках завернув (назад) на передову лінію «хороброго» німецького сотника, який в т. зв. «холмській операції» (рання весна 1944 р.) залишив свою частину й подався у запілля.
Його особисте геройство під Бродами врятувало життя багатьом воякам, бо він не допустив до паніки, а своїм цільним артилерійським вогнем розбив великі танкові з'єднання ворога. «Дивізія Галичина», не зважаючи на її назву, була великою соборною одиницею. До Дивізії пішли всі: старшина славного бою під Крутами сот. А.Гончаренко, учасник 2-го Зимового походу полк. Рембалович, уродженці Зеленого Клину, Закарпаття, Буковини, Східніх земель, діти емігрантів, які ніколи України не бачили, визначні боєвики УВО-ОУН (пор. Смок-Федак, сот. Б. Підгайний); в Дивізії, були заступлені всі землі, всі професії, всі політичні ідеології. Стрілецький окіп, спільний ворог, з'єднав усіх в одну родину.
Правда, короткий час існування Дивізії не зумів створити таких дружніх відносин і такої боєвої традиції, як це було в УГА, УСС-ах чи Чорношличників; щойно перебування у таборі полонених в Ріміні дало змогу, як воякам так і старшинам, взаїмно зжитися та поділяти своє знання у спільній праці для добра таборовиків.
Вже прийшла найвища пора, щоб написати першу стадію Дивізії «Галичина» — її творення — бо покоління, що творило Дивізії поволі відходить, а самі вояки Дивізії не можуть багато сказати про те. В історії-описі треба також звернути увагу на негативні сторінки, та використовування Дивізії частиною громадянства для своїх особистих користей.
Іншим важливим періодом є кінцева стадія — кінець 1944 р. аж до капітуляції. Ані вояки, ані громадянство не знають добре про закуліси і причини повстання «Національного комітету» і спроб творення Української Національної Армії.
Мусіли існувати якісь практичні причини, чому до ряду центральних установ — як УНК, Військова управа, УНО, які діяли до кінця існування 3-го Райху, німці створили ще й Національний комітет.
Скільки в тій акції було ініціятиви з німецької сторони та що українська сторона бажала осягнути, якщо це була її ініціятива? Певним є, що Національний комітет не був державним представництвом, бо «опіку» над ним мав міністер для східніх теренів Альфред Розенберґ, а це вказує, що Національний комітет входив у пляни німецької політики на Сході.
Знаючи про це, ті визначні військовики й політично-громадські діячі (полк. А. Мельник, ген. Капустянський, ген. В. Петрів) відмовилися від участи в Комітеті, бо здавали собі справу з неможливости змінення світової політичної ситуації у відношенні до українців. На деяких також не погодилася німецька сторона, бо знала, що вони не задовольняться лише почестями. Німці здавали собі справу також, що без якогось узгіднення свойого пляну Національного комітету з представниками обох ОУН, навіть мінімальний успіх був неможливий, бо ніякі інші українські політичні сили не мали великого значення. Треба теж мати на увазі, що велика частина вояцтва в Дивізії була членами або прихильниками обох ОУН. Вони одержували інструкції, відбували наради й ледве чи якийнебудь інший український авторитет міг би був знайти повне попертя чи зрозуміння. Творення Національного комітету повинно бути якнайдокладніше вияснене, бо ж він (УНК) має відношення і до Української Національної Армії.
В склад національного комітету входило більше осіб. Заступником голови Нац. к-ту, був проф. д-р Володимир Кубійович, зв'язаний з Дивізією «Галичина» від самого початку її існування, якому наша Дивізія завдячує дуже багато, бо тільки його зізнання підчас ув'язнення в нюренберзькій тюрмі, внесли докладне вияснення про ролю і історію «Дивізії Галичина».
Дивним тому стає, що із всіх членів УНК одинокий ген. Павло Шандрук забирає голос, а зовсім не чуємо опінії про ті часи інших членів, а найголовніше проф. Кубійовича.
Українська Національна Армія повинна також бути висвітлена в своїй належній перспективі, без творення «великих неіснуючих подій чи акцій». На основі теперішньої літератури, в склад УНА входила І-ша Дивізія (перейменована Дивізія «Галичина») і т. зв. Протипанцирна бригада під командою полк. Петра Дяченка (помер у Філядельфії в 1965 р.). Згадується також, без ближчих даних, про «хоробрі дії 2-ої Дивізії УНА», що мало навіть бути відмічене в одному з німецьких воєнних звідомлень. Цікаво, кому ті боєві успіхи 2-ої Дивізії треба приписати? Хто був ініціятором творення 2-ої Дивізії? Кому вона підлягала в оперативних діях і яке мала відношення до штабу УНА? Замало є висловити твердження, а треба його доказати даними, включно з прізвищами й ситуаційними шкіцами, як це звичайно робиться у працях старшин генерального штабу.
Хто мінімально орієнтується в т. зв. спеціяльних вирізненнях поодиноких військових частин у воєнних повідомленнях, знає, що командир такої частини обов'язково одержував лицарський хрест, плюс деякі старшини та стрільці. Знаємо, що к-р 2-ої Дивізії т. зв. Протипанцирної Бригади, полк. П. Дяченко такого відзначення не одержав.
Чиїм обов'язком було представити старшин та вояків до того високого боєвого відзначення? Чи існував відповідний референт в штабі УНА?
Нам здається, що існує якесь зачароване коло в зв'язку з 2-ою Дивізією УНА (конечно треба подати німецьку назву, бо тільки під німецькою назвою вона увійшла в історію 2-ої світової війни) і якесь недоговорення. В чому причина?
Вже тільки оця згадка про т. зв. «2-гу Дивізію» доказує, що хоча від цих подій минуло тільки 20 років, сьогодні вже важко відтворити факти. Заходить питання: чи ми не хочемо, чи не можемо... а може ще не пора про ці справи говорити?
Прийшов уже час покінчити з мало корисними парадами, й приступити до писання історії українських військових з'єднань у 2-ій світовій війні.

УКРАЇНСЬКА ВІЙСЬКОВА ТЕРМІНОЛОГІЯ

Зенон Стефанів

Термінологічна лексика сучасної української літературної мови дуже багата і різноманітна. Вона поділяється на окремі групи, відповідно до розгалужень науки, техніки, виробництва, мистецтва і т. ін., що мають свою специфічну термінологію.
В теперішніх умовах найбільш занедбаною ділянкою української термінологічної лексики є наше військове назовництво. Справа не полягає в тому, що ми такої термінології не маємо, — ми її маємо вже здавна, — одначе внаслідок браку свого власного державного війська не існує в нас можливости швидко засвоювати і творити нову термінологію, а що найголовніше — популяризувати її. Відомо ж, що основним засобом в поширюванні і устійнюванні військової термінології є фахова військова література, якої кількість і якість відображує рівень і наставлення збройних сил держави. Сюди належать навчальні військові посібники, правильники і порадники, спеціяльні словники, службові статути і статути бойового навчання, фахова періодична преса та військово-наукові окремі публікації з різних галузей військознавства.
Перші спроби творення української військової термінології започатковані в галицьких парамілітарних січово-стрілецьких організаціях перед першою світовою війною в 1912-14 рр. На початку 1914 р. вийшов друком у Львові странням «Січового Союзу» перший в українській мові військовий вишкільний підручник «Правильник Піхотинців».
В легіоні УСС в період 1914-18 рр. усе наказодавство та військове назовництво велося тільки українською мовою, що й причинилося в великій мірі до розвою, устійнення і популяризації української військової термінології. Означення військових ступнів, організаційного поділу, усного наказодавства, озброєння впоряду і т. д. від УСС перейняла УГА.
На Надніпрянщині, аж в березні 1918 р. при шкільному відділі Генерального Штабу УНР створено окрему комісію військової термінології, що мала упорядкувати та устійнити військове назовництво. Для такої праці не було можливости в бурхливий час революційних подій 1917 року, коли українські військові терміни виникали хаотично і самотужки по різних військових частинах. Вже за Гетьманату шкільний відділ виготував, а частинно і видав в перекладах та переробках з російської мови низку військових статутів і підручників. Тоді виходить також короткий «Московсько-Український словник для військових» В. Євтимовича. В Кам'янці Под. в 1919 р. видано декілька перекладів статутів, як напр.: піхоти, кінноти, артилерії, муштровий, польової, внутрішньої, вартової, залогової служби і т. д.
Державний Секретаріят Військових Справ ЗО УНР мав свій окремий «Письменничий Відділ», яким завідував проф. І. Боберський. Сюди входили справи видань військових підручників, військової термінології та редакція розпорядків УСВС. Не маємо даних про те, які саме публікації були надруковані цим відділом.
В добі т. зв. українізації від 1920 р. до початку 1930-их рр. у Харкові існувала Школа Червоних Старшин з українською мовою навчання. Вона готувала старшин до територіяльних частин Червоної Армії, розльокованих на Україні, де, поруч російської допускалася як командна мова, також і українська. Територіяльна система в 1930 р. була скасована, а школа цілком розгромлена. Особливою заслугою школи було те, що в ній приділювано багато уваги і зусилля в творенні і устійнюванні української військової термінології, не зважаючи на несприятливі до цього умовини. На протязі десятиріччя школа видала кільканадцять перекладних підручників, тісно пов'язаних з утворюванням фахового назовництва, головно в означуванні складових частин зброї. Так наприклад: «Рушниця зразку 1891 р.», «Револьвер» системи «Наган», «Станковий кулемет» системи «Максима», «Ручний кулемет» системи «Люїса», «рушничні й ручні гранати» і т. п.
За почином харківської ШЧС в 1928 році вийшов перший в українській лексикографії фахово опрацьований військовий словник, зложений С. і О. Якубськими і зредагований Технічним Відділом Інституту Української Наукової Мови УАН. (Російсько-український словник військової термінології упорядкували С. та О. Якубські — Держ. Вид. України, 1928). В цьому словнику, хоч і невеликого обсягу, — біля 9 тис. гасел — належно відмічені своєрідності українського назовництва а також і усна наказодавча термінологія. Інститут УНМ підготовляв до видання наступний, значно поширений військовий словник. Розуміється, що словник Якубських, як і всі словники видані до 1933 р. включно, — був засуджений окупаційним режимом і вилучений з ужитку.
Поворотним етапом в розвитку нашої військової термінології треба уважати появу в 1939 р. двох словників: «Німецький та український військовий словник» і «Німецький та український летунський словник». Обидва словники уложив Іван Ільницький-Занкович, подаючи в них величезний лексичний матеріял. В німецькій та українській частинах обох словників надруковано около 70 тисяч термінів, що відносяться до військової справи. Ільницький-Занкович, беручи за зразок словник Якутських, виявив себе першорядним військовим лексикографом. Його праця свідчить про багатство лексичного фонду української мови, яка досягла такого рівня, що і в царині військового словництва не поступається перед найбільш розвиненими чужими мовами.
Автор цієї статті, як історик Українського Війська, вже здавна прикладає багато уваги до справи українського військового словництва. В 1925 р. уложив для потреб УВО, що користувалася польською військовою літературою, — короткий, біля 900 найконечніших термінів, — польсько-український військовий словник. Він був виданий коломийською Окр. Командою УВО гектографічним способом (200 прим, під псевдонімом М. Петренко). В 1935-39 рр. опрацював разом з відомим військовим істориком Остапом Думіном (псевдо Антін Крезуб) більший військовий словник — приблизно 7 тис. термінів. Цей словник був почасти енциклопедичного характеру, цілий ряд гасел мав короткі пояснення, що відносилися до української військовости. Крім того кожний вираз мав відповідники — німецький, польський і російський. До вибуху 2-ої світової війни цей словник був доведений до літери «Р». На жаль, у вирі воєнних подій пропав увесь цей словниковий матеріял, загинув також і його співавтор Осип Думін.
В післявоєнному часі, починаючи з 1951 р. — автор активно займається проблемами військової термінології. На цю тему написав кількадесят статтей у «Свободі», а крім того і в інших статтях загальновійськового змісту старається примінювати українське назовництво. Дальше, автор закінчує укладання короткого англо-українського словника з термінами, найчастіше уживаними в пресі і поточній мові. В ньому зафіксовано давніше вже устійнені означення, що в теперішніх словникових виданнях в Україні зовсім не відмічені або русифіковані, — як також і цілий ряд нових українських відповідників, в зв'язку з сучасним військознавством.
Багато праці вложив в укладанні військового словника С. Старів, учитель української мови в американській школі мов у Монтерей; до речі, тепер там українська мова скасована. Цей словник базований на фаховому підручнику ТМ 30-544 — «Ґлоссари оф Совієт Мілітари Термінолоджи» вимагає відповідної перебудови, перед евентуальним його виданням.
Слід також згадати, що в 1944 р. був виданий цикльостильним способом в Українській Дивізії малий нім.-український військовий словник з ділянки тактики. Можливо, що були й інші малі термінологічні словники, видані для користування Дивізії, УВВ чи УНА. Одначе конкретних даних відносно цього, автор не зміг установити.

Українське військо в Закарпатті

Августин Штефан

І.

Закарпатські українці аж надто короткий час жили в українській державі, але на їх землі, що лучить Захід зо Сходом, часто відбувалися походи і наступи різних військ, деколи й українських. Акції та навіть лише сама приявність свого війська, прокидували національну свідомість та оживлювали зв'язок з іншими українськими землями.
В цій статті подані деякі матеріяли про дії або тимчасову приявність українських збройних сил з Галичини, з Наддніпрянської України та й льокальних в Закарпатті. Було б добре, щоби дослідники історії Закарпаття доповнили і, якщо потрібно, виправили цю першу спробу.

І. Українські війська в Закарпатті від IX. століття до І. світової війни.

1) Закарпатські перекази говорять, що предки закарпатців — білі хорвати — з кінцем IX. століття мали свою державу, якою правив князь Лаборець. Ця держава лежала між Карпатами, Тисою і притокою Тиси Бороґом, до якого недалеко від себе зливаються ріки Латориця, Уж, Лаборець, Ондава і Топля.¹)

Мадярський літописець Анонімус (Безіменний), про якого відомо тільки те, що жив в другій половині XII. століття і був писарем мадярського короля Бели, написав історію мадярів від найдавніших часів до короля св. Стефана під назвою «Діла мадярів».²) Спосіб писання і стиль цього літопису, писаного по-латині, наводять на думку, що Безіменний був французом або таким, що вчився в Франції. У своїй хроніці Безіменний говорить і про князя Лаборця. Це найстарша писана згадка про князя Лаборця. Однак деякі історики вважають хроніку Анонімуса за невірогідну.

Закарпатські перекази про війну Лаборця з мадярами³) говорять так: Коли мадяри під проводом Алмоша (батька Арпада) перейшли веречанський провал, князь Лаборець став до бою проти них над рікою Латорицею і відбив їх. На радість з приводу перемоги Лаборець вгостив своє військо вином. По гостині військо заснуло твердим сном і коли мадяри окружили їх і напали на них, сонне військо переможено і вирізано, тільки Лаборець пробився і втік на захід. Але над річкою Свіржавою упав під ним кінь і мадяри дігнали його і повісили на дереві. Від того часу та річка називається Лаборцем.

Анонімус в главі 13 свого літопису пише: «Тоді князь Алмош і його старшини почувши це (що край багатий) надзвичайно радувалися і поїхали верхи під замок Гунґ, щоб завоювати його. Як тільки розставили табори довкола мурів, то начальник замку Лаборці, якого звали на своїй мові дукою (князем), втік і поспішав до фортеці Землін. Його переслідували вояки князя і спіймали біля одної ріки та повісили на тому самому місці. І з того дня ріка ця була названа його іменем Лаборці. Тоді князь Алмош і його війська увійшли до замку і принесли безсмертним богам великі жертви і бенкетували чотири дні...»⁴)

З часів до р. 1250 залишилося в Мадярщині мало архівних документів, бо в часі татарського нападу в р. 1241-42 татари руйнували вогнем і мечем села та міста і палили церкви та монастирі, де грамоти береглися. Літопис Безіменного був писаний після татарського нападу, попередні описи правдоподібно були знищені. Однак, існування ріки Лаборець та закарпатські і мадярські перекази, як теж оповідання Безіменного доказують, що князь Лаборець жив і воював. Отже перше, дотепер відоме, закарпатське українське військо було військом князя Лаборця.

2) Українські літописи пишуть, що в поході князя Олега на Царгород початком X. століття взяли участь всі українські племена, між ними так само і білі хорвати, предки закарпатців. Олег ішов Дніпром у похід, а білі хорвати ішли Дунаєм під своїм князем і злучилися з дружиною і човнами Олега на Чорному морі та разом вдарили на Царгород.⁵) Це друга згадка про українське військо Закарпаття.

3) Чотири королі і два князі з династії Арпадовичів були одружені з українськими княжнами і дві княжни з Арпадовичів з галицькими князями.⁶) Українську княжну-наречену провадили українські військові відділи і тоді закарпатці стрічали в себе українське військо. Зять Ярослава Мудрого мадярський король Андрій І. вернувся до Мадярщини з київським військом.⁷) Арпадовичі вимерли 1301 р.

4) Галицько-українські військові відділи могли бути в Закарпатті між рр. 1280- 1320, коли Березька і Спіська жупи належали до Галицько-волинської держави князя Лева І. Даниловича.⁸)

5) Закарпатський вельможа Петро Петрович (Петенько, Петгео) земплинський і ужанський наджупан підняв 1315 р. повстання проти мадярського короля Карла Роберта з роду Анжу, щоб боронити руську віру, бо Карло хотів все латинізувати. Петрович поїхав до Галичини і просив галицького князя Лева II. Юрієвича, щоби прийняв мадярську корону і виступив проти Карла Роберта. Лев II. був внуком мадярського короля Бели IV. і мав таке саме право на мадярський престіл як Карло. Але Лев II. воював тоді з Литвою і татарами і не міг дати помочі Петровичеві. Петро Петрович воював до р. 1321 на чолі своїх закарпатців, але вкінці поляг під замком Мак на Пряшівщині у бою з Йоганітами.⁹)

6) Під кінець XIV. століття подільський князь Федір Коріятович привів з собою на Закарпаття, як старі хроніки пишуть, біля 40,000 українців з Поділля і поселив їх головно в Березькій жупі. Очевидно, Коріятович мав своє військо і це було, мабуть, останнє українське військо в Закарпатті аж до р. 1849.¹⁰)

7) У березні 1849 р. Головна Руська Рада у Львові створила військову формацію під назвою «Руські Гірські Стрільці». Їх однострій мав українські мотиви,¹¹) старшинами були українці. Цей курінь, що мав 1410 добровольців-українців, у вересні 1849 вирушив через Закарпаття до Мадярщини. Руські Стрільці не брали участи у воєнних операціях, бо мадярська революція вже була здавлена. Стрільці тільки асистували при останньому замиренні Мадярщини і в січні 1850 вернулися до Львова.¹²)

II. Українські Січові Стрільці в Закарпатті в І. світовій війні.

На пробудження національної свідомости закарпатців значний вплив мав побут Українських Січових Стрільців в Закарпатті. Більші або менші формації УСС, деколи кількасот стрільців, побували довше або коротше, кілька днів, навіть кілька місяців в кільканадцяти селах і містечках в часі від 4 вересня 1914 аж до квітня 1917 в Закарпатті.

Стрільці часто ночували в селянських хатах, розмовляли з селянами, бавилися з дітьми, учили молодь народних і патріотичних пісень, в неділю і в свято ходили до церкви, і часто стрілецький хор співав там на Богослужбах. Мешканці села щоденно прислухувались команді в їх рідній мові, українській пісні і розмові «панів офіцерів», які говорили не по-мадярськи, але так, як вони. Це створило сердешне відношення між стрільцями і селянством і прокидало приспану свідомість.

Стрільці своєю веселою вдачею, охотою помогти і своєю піснею так приєднали собі мешканців тих сел, де вони були на постої, що не тільки молодь, але й старші з плачем виправляли стрільців з села, коли вони вибиралися на фронт або до іншого постою. ¹³)

Відділи УСС побували довше в таких місцевостях Закарпаття: ¹⁴) 1) В Страбичові і в Ґоронді перший курінь Михайла Волошина, другий курінь Гриця Коссака і третій півкурінь Степана Шухевича від 4-го до ЗО-го вересня 1914, однак деякі сотні війдійшли на фронт скоріше. 2) В Нижніх Верецьках сотня Василя Дідушка від 10 вересня до 8 жовтня 1914. 3) В Ужку, в Заброді і у Великім Березнім сотня Осипа Семенюка від 18 вересня до 15 жовтня 1914. 4) В Чинадієві сотня В. Дідушка від 10 до 25 жовтня 1914. 5) В Хусті сотня Клима Гутковського від 1 листопада 1914 до 10 січня 1915. З околиці Хуста (з Липецької Поляни) кілька сільських хлопців просили прийняти їх в тім часі до УСС, але їх не могли прийняти. Сотних Ґутковський якийсь час був місцевим командантом в Хусті і причинився до спопуляризування УСС не тільки серед місцевого населення, але і серед австрійської армії, бо чисельні відділи армії, переходячи через Хуст зустрічалися тут з сотнею УСС. Коли престолонаслідник Карло переїжджав через Хуст, сотника Ґутковського та його сотню представлено Карлові і вони одержали признання від Карла. 6) В Ґоронді знову зібралися сотні Осипа Будзиновського та Дмитра Вітовського в першій половині листопада і по кількох днях відійшли на фронт 12 листопада 1914. 7) В Паланках від листопада 1914 до 5 липня 1915 була спочатку кадра а потім кіш. 8) В селі Мішкаровиці, біля Латірки третій півкурінь Степана Шухевича станув постоєм кінцем листопада 1914 і виконував стежну службу ввесь грудень та брав участь в боях в Підполозі (Везерсаллаш) і в Гукливі (Зуґо). 9) В околиці Волівця, поміж верхами Плай та Великий Верх сотні Осипа Букшованого, Романа Дудинського та Зенона Носковського перейшли на становище 20 грудня. Звідтіль атакували ворожі становища аж до 7 січня 1915. 10) В долині ріки (Надь Аґ) у Воловім, в Соймі, в Майдані і в Торупі сотня К. Ґутковського від 10 січня 1915 аж до кінця січня брала участь с боях і опісля перейшла до Галичини. 11) В Мармароськім Сиготі був кіш від квітня 1916 до квітня 1917. 12) У Великім Бичкові перебувала Гуцульська Сотня від 27 жовтня 1916 до 26 листопода 1916. Ця сотня була створена в 1916 р. по розгромі під Бережанами і мала 180 стрільців, майже самих гуцулів.
Спершу «Кадра», а від березня 1915 р. «Кіш» були збірним пунктом для тих стрільців, що верталися до своєї сотні з відпустки, з лікування або як «загублені» в боях. Кадра в перших місяцях була в Ґоронді, пізніше аж до березня 1915 р. в Паланках (Вар Паланка), біля Мукачева. Перше місце постою Коша УСС в Закарпатті було так само в Паланках.
Кіш і Кадра виконували адміністративну працю, вишколювали і формували новобранців та зберігали зв'язок між поодинокими відділами УСС. Коли зібралося більше число стрільців в Коші, то вели серед них і серед населення ближчої околиці освітню та освідомну працю.
Кіш був в Паланках від березня до 5 липня 1915. Вправлені в народній праці студенти-стрільці скоро здобули довір'я сільської молоді та навіть і старших. Стрільці співали часто в церкві в Мукачеві, давали концерти українських пісень і стали такими популярними, що навіть з далеких сел приходили селяни і просили, щоби стрільці співали в церкві та приходили на весілля і на хрестини.

На освідомну працю УСС звернула увагу мукачівська мадярська поліція і зробила донос до міністерства внутрішніх справ в Будапешті про «протидержавну» аґітацію стрільців. В наслідку цього команда УСС дістала строге напімнення з вимогою припинити українську національну пропаганду в Закарпатті. Однак, сердешні взаємини між стрілецтвом та населенням не були припинені і стрільці провадили свою працю далі. ¹⁵)

Кіш в Паланках був розміщений в замку-фортеці князя Коріятовича, що був перебудований в XVII столітті. З цього замку вирушив був похід війська семигородського князя Юрія Ракоція II, союзника Богдана Хмельницького, проти Польщі 1657 р. На великій, відкритій терасі цього замку зібралася 29 квітня 1915 коло тисяча стрільців та значне число гостей з Паланок, з Мукачева та з близької околиці, щоби віддати честь Шевченкові. Це було перше публічне Шевченківське свято в Закарпатті. Святочну промову виголосив делегат Боєвої Управи д-р Володимир Старосольський, хор і оркестра стрільців дали музично-вокальні точки, між іншими «Закувала та сива зозуля» і «Гуляли». По кінцевій промові Т. Меленя стрільці відспівали гуртом «Ще не вмерла». Свято зробило глибоке враження на присутніх, які довго ще не розходилися, розмовляли з стрільцями і слухали їх патріотичних пісень. ¹⁶)

Кіш в Паланках дав ще одно «перше» в Закарпатті: — першу українську гімназію. Правда, до цієї гімназії ходили тільки стрільці, але вона була уміщена в державній мадярській народній школі і тому населення знало про українську гімназію. В стрілецькій гімназії було біля 30 учнів стрільців, які перед тим скінчили бодай четверту клясу гімназії. Викладав в ній кандидат філософії Степан Прідун латину, греку, математику і філософію за програмою вищих кляс гімназії. Гімназія в Паланках потривала від кінця травня до 5 липня 1915, коли Кіш був перенесений до Галичини. Там гімназія мала більше учнів і більше учителів. ¹⁷)

Командантом Сигітського Коша був відомий артист-маляр, четар Юліян Буцманюк, який маючи у своїм коші біля 300 виздоровців, провадив важну освідомну працю в Мармарощині. ¹⁸)

Побут і зв'язана з ним праця стрільців в Закарпатті принесли довготривалі висліди. Чар української пісні, сила рідного слова, тепле ставлення галичан до них, прокинули приспану любов до свого власного народу. ¹⁹) Закарпатці з власного досвіду пізнали правду слів поета А. Духновича «Бо свої то за горами не чужі». Разом з новими піснями ширилася і національна свідомість з села до села і в 1918-19 рр. замість «смиренно-покірного» русина бачимо національно свідомого русина-українця, який у Лубоні, Сваляві, Сиготі і Хусті гордо заявляє мадярським панам і їх воякам: «Не будемо далі вашими рабами, хочемо свою власну державу, хочемо Україну». В Хусті на всенароднім конгресі заступники з цілого Закарпаття і Пряшівщини, не зважаючи на приявність мадярського війська, рішають з'єднання Закарпаття з Соборною Україною. По Службі Божій в церкві, під час походу на вулицях Хусту і в залі конгресу, селянські делегати співали національний гимн, змінений початком: «Вже воскресла Україна...» Приявні інтеліґенти дивувались, звідки селяни знають український гимн. Їх відповідь була проста: «Від наших січових стрільців».

Майже в усіх селах, де були стрільці, вже в перших роках чеського режиму, коли закарпатці мали більше свободи, як під мадярами, поставали читальні «Просвіти». Деякі з цих сіл і міст, як Великий Бичків, Хуст, Вишні Верецьки стали центрами культурно-національної праці своєї околиці.

«Пам'ять про УСС залишилася тривка і добра — пише "Сеньйорська Ватра" в статті "Початки пластового руху в Карпатській Україні". Коли в 1925 р. в Лугах, коло Сваляви був пластовий табір і одного дня запрошено на ватру довколишнє населення, від селян чули ми про УСС, як про гарних хлопців, що йшли битися за Україну». ²⁰)

Пам'ять про УСС в Закарпатті не загине. Зберігатимуть її чисельні могили стрільців, що лежать в таких місцевостях (в дужках день смерти): ²¹)

Вишні Верецьки: Микола Василаш (23 вересня 1914), Василь Грицина. Іван Юріїв, Іван Козел, Юліян Кордюк, Данило Корінь (24 вересня 1914), Василь Абрисовський, Іван Беч, Роман Богданович, Іван Вацик, Микола Вовк, Петро Завадович, Іван Коваль, Франц Мазяр, Павло Максимяк, Михайло Петрович (28 вересня 1914), Володимир Савицький (4 листопада 1914).
Волівець: Лев Коберський (29 листопада 1914), Михайло Палій (11 лютого 1915). Гуклива: Іван Василишин (21 грудня 1914). Ґоронда: Бойко (Вістник Союза Визв. України, 16 січня 1916, ч. 65-66, стор. 41). Мукачево: Іван Безпалко (6 лютого 1915), Володимир Бернацький (1 березня 1915), Іван Веприк (25 березня 1915), Кость Головінський (26 квітня 1915), Федь Матияш (7 квітня 1915), Микола Синецький (14 липня 1915), Володимир Ходаневич (3 квітня 1915). Поляна: Володимир Ляшкевич (16 січня 1915). Свалява: Петро Баюрчак (23 березня 1915). Ужгород: Остап Вахнянин (31 серпня 1924).

Стрілецька Рада на своєму останньому засіданні в липні 1920 в Празі закликала січових стрільців до повороту до Галичини. ²²) Однак кількадесять їх залишилося в Закарпатті і взяло участь у розбудові цієї занедбаної української землі. Авторові цих рядків вдалося ствердити імена наступних: чет. Ярослав Барнич, учитель, диригент, до р.1939; хор. Омелян Білинський, учитель, до р. 1939; пхор. Остап Вахнянин, проф. гімн., до р. 1924; чет. Іван Гурко, учитель, до р. 1939; Антін Дівнич, урядник Просвіти, до р. 1938; пхор. Дідик, проф. гімн., до р. 1938; Гриць Дубик, учитель, до р. 1939; от. Гриць Коссак, учитель торг. школи, до р. 1924; Степан Миколин, учитель, до р. 1939; пор. д-р Михайло Новаківський, банк. урядник, адвокат, до р. 1936; хор. д-р Іван Рихло, лікар, до р. 1939; хор. д-р Роман Стахура, адвокат, до р. 1939; пор. д-р Ілько Цьокан, проф. торг. академії, до р. 1925.

ІІІ. Виправи Української Галицької Армії до Закарпаття р. 1919.

До Закарпаття р. 1919 відбулися чотири виправи УГА. 1) До Ясіня 7 січня, під командою чет. Степана Зибачинського, пізніше пор. Віктора Воробця. 2) До Ясіня-Сигота в днях 13- 17 січня, спочатку під командою пор. Степана Глушка, від 16 січня під командою сотника д-ра Дениса Маєр-Михальського. 3) До Волівця-Мукачева, в днях 15-17 січня, під командою старшини з Стрийського коша. 4) До Ясіня, дня 5 лютого, під веденням сот. Івана Роґужинського. Про цю останню виправу пише тільки Василь Ґренджа-Донський. ²³) Ясінь був тоді довший час відрізаний від західнього світу через румунську окупацію Сигота, тому про цю виправу мадяри не знали, а галицькі часописи не згадували про неї, щоб не дразнити мадярів і румунів.
Перші три виправи описують різно. Д-р Лонгин Цегельський, керівник Секретаріяту закордонних справ, у своїх споминах пише, що секретар військових справ, полк. Дмитро Вітовський, розпочав виправи на власну руку, не спитавши уряду. ²⁴)

Сотник Микола Алиськевич в статті про експедицію на Закарпаття в «Літописі Червоної Калини» за р. 1931 пише: «Полк. Вітовський боронився перед висилкою військ на Закарпаття... натомість д-р Голубович (голова Уряду був за висилкою допомоги... бо братам закарпатцям треба помогти. Не було в цій справі виразного вирішення...» ²⁵)

Д-р Володимир Бемко, сотник УГА в статті «Виправа на Закарпаття», цитує повище твердження сот. Алиськевича і порівнюючи з висловом д-ра Л. Цегельського пише: «Насвітлення, як бачимо, зовсім суперечні, але є дані на те, що експедиція була вислана без відома д-ра Євгена Петрушевича». ²⁶)

Однак наступні дані доказують, що однаково президент Петрушевич, як його Уряд (мабуть, за вийнятком Л. Цегельського) знали про виправу до Закарпаття.

Автор цих рядків дня 27 жовтня 1918 поїхав до Відня і 29-го передав листа о. Августина Волошина до посла Юліяна Романчука в справі інформацій і вказівок про Закарпаття. Посол Романчук був дуже зайнятий (здається, того самого дня виїхав з Відня) і просив послів д-ра Кирила Трильовського та д-ра Степана Смаль-Стоцького, щоб вони дали усні інформації. Крім них ще посли д-р Євген Петрушевич та д-р Лев Бачинський вели розмови з автором цих рядків. Усі вони говорили тоді, що Закарпаття буде частиною України і «ми Вас заберемо».
Д-р Осип Дудикевич, адвокат у Воловім у Закарпатті, колишній старшина УГА, у статті «Гуцули за Соборну Україну...» писав, що на засіданні Української Національної Ради в Станиславові в днях 2 і З січня 1919 делегати «Угорської України» Клочурак і Клемпуш заявили, що Закарпаття хоче прилучитися до Соборної України. ²⁷)

Президент д-р Петрушевич на засіданні прийняв делегатів Закарпаття і ще того дня вислав д-ра О. Дудикевича до Сигота, щоб там на засіданні Народньої Ради під головуванням д-ра Михайла Бращайка поінформувався про ситуацію. Д-р Дудикевич розмовляв з д-ром М. Бращайком і чув, як на засіданні промовець за промовцем жадав прилучення «Угорської Руси» до України. 5 січня д-р Дудикевич вернувся до Станиславова, здав звіт президентові Петрушевичеві і зараз другого дня відділ УГА перейшов границі і став в Ясіні.

Д-р Л. Цегельський у своїх споминах пише про делегатів Закарпаття в Станиславові, ²⁸) але він помилявся щодо дати — пишучи про половину січня 1919, — і додає «Президент Петрушевич привітав делегатів кількома словами, висказуючи надію, що так, як Галичина об'єдналася з Придніпрянщиною, так і Закарпаття увійде в одну, соборну українську державу».

В Мадярщині від місяця листопада 1918, були хаотичні відносини. Ліндер Бела, міністер військових справ в кабінеті ґр. Михайла Каролія, публічно проголосив «Не хочу бачити вояків» і розпочав прискорену демобілізацію. ²⁹) Публічний порядок утримували лише такі військові відділи, які добровільно не демобілізувались. В Закарпатті в багатьох містах це були «сейкели» з Семигороду, які не хотіли вертатися до дому, бо там були румуни. Однак, мадярське військо майже не ставило спротиву окупуючому румунському, чеському і т. д. війську. Так, напр., Чеська Народня Рада вислала тільки 50 (п'ятдесят) жандармів, щоб вони зайняли головні точки в Словаччині і вони були успішні. ³⁰)

Дня 13 листопада 1918 Українська Національна Рада ухвалила тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської Монархії. ³¹) В артикулі II. цього закону сказано, що українські частини бувших угорських комітатів Спиш, Шариш, Земплин, Уг, Берег, Угоча і Мармарош належать до Західньо-Української Народньої Республіки.

Дня 15 листопада 1918 щоденник в Будапешті «Аз Ешт» (Вечір), у зв'язку з переговорами Української Національної Ради з Мадярською Народньою Радою в справі взаємного перевозу українських і мадярських воєнно-полонених подав розмову з послом Володимиоом Сінґалевичем з підтитулом «Українці хочуть Ужгород і Мукачів». На запит співпрацівника «Аз Ешт», чи українська делегація говоритиме про політичні взаємини Мадярщини й України, голова української делегації відповів так: «Цей момент не придатний на політичні розмови. Наша конституанта, як і слід було чекати, проголосила з'єднання всіх українських земель. Це відноситься і до північно-східньої Мадярщини, де живе пів мільйона українців. Очевидно, була мова і про Ужгород і про Мукачів. Я не можу відповісти на запит, чи наміряє Українська Національна Рада, яка придержується вільсонівських принципів, військово обсадити північно-східню Мадярщину, я не стратег, та коли Українська Національна Рада дійсно хотіла б обсадити цю територію, то я це не сказав би вам тут у Будапешті».

Всі ці дані показують на те, що галицька влада хотіла прилучити Закарпаття до України, але в першій мірі мирним способом, головно тому, бо одночасно вела розмови з Мадярщиною про доставу муніції. Однак, коли румуни наблизилися до Марамороша а чехи до Ужгород-Мукачева, та стало ясно, що мадярське військо не ставить спротиву, то галицька влада рішилася на військову експедицію, щоб попередити румунів і чехів.

Треба ще згадати, що мадярська преса писала про галицьке військо більш прихильно, як румунське, чеське і навіть і польське. Це треба пояснити тим, що мадяри знали про гарну дисципліну УСС та з великим огіршенням писали про жидівські погроми польських леґіонарів у Львові. «Аз Ешт» підкреслив, що українці того часу обсадили Львів в найкращім порядку, та коли польські леґіонарі прибули до Львова, українських вояків там вже не було. «Аз Ешт» повідомив і про те, що жидівська національна преса у Відні вимагала загального бойкоту поляків. ³²)

1. Виправа до Ясіня. Мадярофільський адвокат — Іван Гощук скликав на день 18 грудня 1918 збори гуцулів до Сигота, щоби проголосити вірність Мадярщині. Однак гуцули не дали йому докінчити промови, стягли його з трибуни і поставили рахівського адвоката д-ра Михайла Бращака на голову зборів. Збори проголосили з'єднання Закарпаття з Україною і вибрали Гуцульську Народню Раду, яка присягла на синьо-жовтий прапор, що буде завжди боронити права українського народу. ³³) у відповідь на це мадярська влада вислала 600 сейкелів на Гуцульщину, з них 250 розтаборувалося в Ясіні.

В Ясіні поручник 85-го австро-мадярського полку Степан Клочурак і підстаршини того самого полку брати Клемпуші, Дмитро Німчук, Іван Гундяк і Василь Копанчук зараз по сигівських зборах зачали організувати гуцулів і вислали до Станиславова делегацію, яка заявилася за єдність, як це описано вище, і просила військової помочі.

Попередньо згадані дані, перш за все стаття д-ра Дудикевича, говорять про те, що президент Петрушевич і влада вирішили дати неофіційну поміч і вислати малий відділ війська з більшим числом старшин для організації закарпатського війська. На самий Свят-Вечір 6 січня 1919 року в Окружній Команді в Коломиї поручник д-р Петро Зволинський дає потрібні вказівки четарям Євгенові Половецькому, Юркові Циганюкові та Степанові Зибачинському, як захопити Ясінь на перший день свята Різдва Христового.

7 січня о годині 4-ій по полудні в касарні 36 полку ім. гетьмана Івана Мазепи три старшини, 6 підстаршин, 14 стрільців і два ясінські гуцули були готові до вимаршу. Кожний з них мав карабін, 50 набоїв, пістоль Штеєра та дві ручні гранати. Скоростріли мали собі здобути від мадярів. Команду відділу перебрав четар Ст. Зибачинський. Вечером відділ всів до товарового вагону, який по кількох хвилинах був причеплений до кінця особового поїзду. Машиніст знав, що перед Ясіням він мав сповільнити поїзд на кілька хвилин, щоб стрільці могли вискочити з вагона. Поїзд вирушив з Коломиї коло 11 год. вечора і о 2-ій годині по півночі став перед Ясіням і члени виправи повискакували.

Тим часом Степан Клочурак в Ясіні — який знав про виправу — розділив своїх озброєних гуцулів на відповідні позиції з наказом, що коли почують гуркіт поїзду, мають приступити на поміч галицьким воякам і кинутися на сейкельські війська.

Четар Циганюк з чотирма стрільцями та з кільканадцять ясінськими гуцулами окружив станцію і захопив бюро руху та телефон. Решта галичан разом з відділом Клочурака наскочили на касарні і без бою взяли в полон коло 250 мадярських вояків, одного майора і чотирьох старшин. В руки українців дісталися чотири скоростріли, 260 крісів та поважна кількість амуніції, ручних ґранат і харчів.

Другого дня Різдва, як почало зоріти, ціле Ясіня опинилося в руках гуцульських повстанців. Того ж самого дня прибуває з Коломиї з своїм відділом поручник Віктор Воробець і перебирає команду.

Мадярських полонених стерегли під командою четаря Половецького 14 галицьких стрільців і відділ озброєних гуцулів. Але їх треба годувати а гуцули самі мали мало що їсти. От і стали вони радитись, що їм з полоненими робити? Одні радили витопити їх в Тисі, другі знову, щоб їх вистріляти і так позбутись.

Але на то встав Степан Клочурак і сказав: «Щоб не казав світ, що гуцули варвари, або якісь дикуни — ми не сміємо це зробити. Краще наженім їх домів». Дехто з повстанців почухавсь, але врешті мусіли згодитися на те, що сказав Клочурак. Нагнали мадярських вояків, але офіцерів їх ще передержали тиждень, а врешті й тих пустили, щоб не кормити дармоїдів.
До реорганізації гуцульських відділів взявся поручник Герасим. Він склав чотири сотні та з них Перший гуцульський курінь. Крім того зорганізував Другий батальйон, так, що до вечора в Ясіні 800 гуцулів враховано до сотень, які разом з 60 вояками і 9 старшинами УГА були під командою пор. Воробця. ³⁴)

9 січня пор. В. Воробець, Дм. Німчук, Василь Клемпуш і гуцул Гусак поїхали до Сигота на переговори з мадярами. Про це А. Сана на основі мадярських часописів пише так: «На запит сигітського владного комісаря Зомборія, на якій підставі було Ясіня зайняте і яка ціль окупації, пор. Воробець відповів, що він заняв Ясіня з 60 вояками, але на це він не дістав уповноваження ані від української влади, ані від іншої установи. Він тільки сповнив бажання русинів Ясіня, які повідомили його, що румуни готуються обсадити Мараморський комітат. Він має на меті дати військову організацію русинам, щоби в разі румунського або чеського нападу, була до розпорядження відповідна збройна сила для відбиття нападу, бо спостережено, що мадярська влада не могла поставити потрібної збройної сили для відкинення подібних окупацій. Мадярський владний комісар запротестував проти цього обсадження. Пор. Воробець прийняв це до відома». ³⁵)

Денник «Аз Ешт» з 12 січня пише іронічно про акцію пор. Воробця, але подає такі інформації, як А. Сана з додатком, що пор. Воробець заявив, що в суботу, 11 січня вернеться з своїм відділом до Галичини (що, очевидно,було вигадкою мадярського кореспондента).
11 січня ясінська залога розброїла на двірці п'ять сотень мадярських вояків, які верталися з фронту поїздом до дому. Забрали від них чотири скоростріли з повними лентами набоїв, кількасот рушниць, револьверів, шаблі і військову кухню. Того ж дня зорганізували ще одну гуцульську сотню. Тепер вже всі сотні мали кріси й амуніцію. ³⁶)

2) Виправа до Ясіня-Сигота. 12 січня Окружна Військова Команда в Станиславові дала наказ пор. Степанові Глушкові виїхати до Закарпаття для скріплення куреня пор. В. Воробця. Коло 400 вояків та 20 старшин виїхали поїздом через Надвірну і Делятин до Ясіня. Між старшинами виправи були, крім вище згаданих, сот. Микола Саєвич, чет. Гафтанюк, підхор. Н. Перг, підхор. Забадюк, чет. Ковч, чет. Посацький. чет. Семанюк, хор. Білецький. Машиністом поїзду був Дмитро Борисюк, палячем Данилюк. ³⁷)

Дня 13 січня вирушили з Ясіня перші відділи гуцульсько-галицької армії в долину і після невеликої перестрілки обезброїли мадярське військо в Квасах. Під проводом відважного підстаршини Василя Копанчука перший відділ помаршував до Білина і розбив тамошню мадярську сотню. Переслідуючи втікачів мадярів, В. Копанчук погнався одинокий наперед і сам розброїв сорок мадярів.

В тім самім часі командант другого відділу, підстаршина Іван Гундяк з невеликим своїм відділом побив на багато більший відділ сейкелів в Узькиріках і забрав від них коні та зброю. З гуцулів один був тяжко ранений.

14 січня ці відділи наступають на Рахів і через кілька годин бою «на багнет», розбивають регулярне мадярське військо і мадярсько-нінімецьку місцеву міліцію. Рахівські українці під проводом популярного Петра Попенка з зброєю в руках помагали гуцульській армії. Мадяри мали кількох убитих і ранених, гуцули кількох ранених. Один галицький вояк був смертельно ранений і помер того самого дня. Рахівські гуцули сповнили його останню волю і поклали його тіло на сани та відвезли до Галичини, де він забажав спочити.

Назначивши Василя Клемпуша (Ст. Зибачинський пише, що підхор. Н. Перпа) військовим командантом Рахова і Петра Попенка головою громади, гуцульсько-галицькі війська пішли на Вишів-Требушани, де ще держалося заднє крило сейкельських недобитків. Ще тільки почало світати і вже двірець був вичищений від мадярів. Незабаром під ранок побачили українські вояки, що через ліс надходить маса народу в процесії з хоругвами і за ними священик в ризах, о. Олексій Марина. Перед вагоном команди о. Марина і провідник революціонерів Василь Йосипчук виступили та іменем цілого населення витали визвольну армію. З мужчин мало хто вернувся з процесією домів, бо разом з Василем Йосипчуком вступили в ряди гуцульської армії.

За кілька годин перші відділи під проводом Дмитра Німчука були вже в Бичкові, де стрінув їх сильний вогонь сейкелів та місцевої мадярсько-німецько-жидівської міліції. Вже було кілька ранених, коли Дмитро Клемпуш з своїм відділом обійшов через гори противника. Мадяри дісталися у вогонь з двох боків і розбіглися, сейкелі в напрямку до Сигота, а члени міліції до своїх хат. 16 січня на наказ української команди члени міліції здали свою зброю громадському урядові.

Коли сигітський владний комісар довідався про зайняття Бичкова, телефонічно запропонував команді дальші переговори і просив вислати делегацію до Сигота. Наступ на короткий час припинено і пор. Воробець, Василь Клемпуш та Дм. Німчук поїхали до Сигота, віддаленого коло 8 миль від Бичкова. Владний комісар обіцяв автономію і великі права в «Руській Країні», але вимагав, щоб галицькі війська залишили Гуцульщину та щоб гуцули склали зброю. На це встав Василь Клемпуш і заявив: «Повстання роблять самі гуцули, а не Галичина. Наша Народня Рада рішила відірватися від Мадярщини і приключитися до України. Ми воюємо за переведення цього рішення і будемо далі воювати та зброї не здамо. Ми запросили галицьке військо для забезпечення порядку». Делегація вернулася до Бичкова без нічого і зараз розпочато наступ на Сигіт.

16-го рано відділи Дм. Німчука і Дм. Клемпуша стояли вже в передмісті Сигота під мурами Сигітської Комори. Гуцули вночі на плечах винесли три скоростріли і притягнули гармати. Мадяри почали відступати, але один їх відділ сильно боронив малу станцію. Однак, коли заторохкотіли українські скоростріли і грянули їх гармати, і той відділ здав позиції. Вправний скорострільчик Дмитро Клемпуш добився до електрівні і відтяв дорогу з головного двірця на захід, так, що відділи Німчука скоро обсадили і цей двірець, роззброїли та арештували стаційну команду на чолі з мадярським підполковником. Ось так Сигіт був зайнятий і чотириста гуцулів і дві сотні галицького війська пор. Ст. Глушка та пор. В. Воробця заквартирували в сигітських касарнях. Одночасно обсадили міський дім, пошту й інші публічні будинки і вивісили на них синьо-жовті прапори.

Українська делегація Сигота хлібом і сіллю вітала гуцульське військо. Прийшла і жидівська делегація і заявила свою льояльність та охоту до співпраці. Жіночий комітет під веденням старших пань Медвідевої та Анни Грабар зайнялися раненими, між якими лежав один з організаторів, Іван Клемпуш, який був ранений в голову.

Скоро надійшла і головна частина війська з головною командою. З ними український гарнізон нараховував коло тисячі вояків. Команду цілого війська перейняв сотник д-р Денис Маєр-Михальський, команду Сигота передано пор. Степанові Глушкові.

Мадярський щоденник «Аз Ешт» з 18 січня (що вийшов 17-го вечером) писав: «Воробець, український надпоручник з коло 300 вояками вмаршував до Сигота. Українці негайно обсадили двірець, міський дім, пошту і інші урядові будови. В міськім домі поставили українську командантуру і вислали сторожеві стійки, інакше не вмішалися до життя міста, навіть проголосили, що нічого не будуть реквірувати, бо мають власний провіянт. Однак міське населення дуже непокоїлося, бо люди довідалися, що значна частина війська це не галицькі вояки, але збиранина з горішньої Мадярщини, яка пристала до українського війська при наступі із Ясіня до Сигота і всюди грабувала та розбивала». Останнє речення — це злобна вигадка кореспондента «Аз Ешт»-а. Гуцульське військо поводилося здисципліновано, навіть не реквірувало, забирало тільки зброю і військове майно від мадярських вояків. Мадярська влада видавала урядове повідомлення про рухи українського війська на Гуцульщині і ніде не згадує про грабежі або розбишацтва. Ці повідомлення були, між іншим, друковані у віденському щоденнику «Арбайтерцайтунг», ³⁸) але «Аз Ешт» давав перевагу власним кореспондентам й інколи не містив урядового повідомлення.

Сигіт був в українських руках не цілих два дні. Вночі з 16 на 17 січня сигітські мадяри і жиди зібрали 50 возів з візниками і під проводом мадярського надпоручника Кіндріча (мабуть румунського походження) послали їх до Великої Бані по румунське військо. 2000 румунських вояків, ЗО старшин під командою полковника Джорджеску 17-го рано були вже лише 12 миль на полуднє від Сигота при Фаркашреве і напали на українську розвідку. Тому, що Окружна Команда в Коломиї наказала виминати всякий бій з румунами як також з мадярами, сигітська команда вислала до румунів під білим прапором парляментаристів. Румунська команда була добре поінформована про українські сили і відмовилась переговорювати з українцями та дала наказ на наступ. Щоб випередити несподіванку, українці почали відступати в напрямі на головний двірець й одночасно вагонувати зброю, набої та невеликий провіянт. Навантажений потяг під охороною кількадесять гуцулів, якими командував хор. УГА Притика, з двома скорострілами та з одною гарматою рушив до Ясіня.

Тимчасом румуни без боїв вмашерували до Сигота та окружили місто з заходу та сходу. Щоби видістатися з окруження група пор. Воробця так само почала вагонуватися до відвороту. Сотник Маєр-Михальський, сот. Саєвич і пор. Глушко зайняли місце біля машиніста Борисюка. Вояки мали досить ручних гранат і везли з собою три скоростріли. Коли поїзд виїхав з великої станції, румуни розпочали обстріл і на малій станції, в Сигітській Коморі, кількасот румунів з засідки били з своїх крісів і п'ятьох скорострілів просто в поїзд, який незабаром зупинився, бо частина рейок була зірвана. Українці відстрілювалися своїми скорострілами і кидали гранати, але мусіли залишити поїзд, бо в ньому знявся вогонь. Почався нерівний бій, бо румуни були у великій перевазі. У висліді бою 41 українець поляг, коло 150 було ранених і понад 400 вояків і 20 старшин попались в румунський полон. Румуни ограбили полонених з одягів, чобіт і грошей і відставили їх вглиб Румунії, так здорових як і ранених. Після 9-місячної неволі румуни звільнили 19 старшин і 320 вояків та відставили їх на Дністер. Коло 200 стрільців згинули в брутальній румунській неволі.

У виправі на Сигіт згинули чет. Гафтанюк, чет. Половецький, підхор. Забадюк, залізничник Данилюк, раховський гуцул Петро Попенко та понад ЗО стрільців і гуцулів. Між раненими були пор. Воробець, чет. Ковч, чет. Посацький, чет. Циганюк, гуцули Василь Клемпуш, Василь Копанчук, Микола Сабадюк та коло 150 стрільців і гуцулів.

Про перемогу румунів мадяри, жиди і німці негайно сповіщували сусідні села і станції з закликами, щоби мадярсько-німецько-жидівська міліція знову зібралася та вигнала гуцульських повстанців.

Дмитро Німчук після зайняття Сигота українцями виїхав був до близького Бичкова і зібрав там 400 добровольців-гуцулів, якими мав вигнати мадярське військо з Хусту. Але не маючи досить зброї і амуніції, він не міг розпочинати акції і вийшов на станцію, щоб поїхати до Сигота по кріси. На станції була вже мадярська міліція і Німчук ледви міг вихопитися на поїзд, що з невеликим відділом гуцулів прямував до Ясіня. Тимчасом у Вишові міліція требушанських жидів-німців-мадярів обезброїла тамошню гуцульську чету. В цей момент над'їхав сигітський поїзд. Хор. Притика з кількома вояками зіскочив з поїзду і відкрив скрострільний вогонь та врятував загрожену чету, забравши її на поїзд. В Рахові коло 200 членів мадярсько-німецької міліції напали на невелику залогу Василя Клемпуша. Тут так само допомогли скоростріли сигітського поїзду і Василь Клемпуш та його відділ дісталися до Ясіня.

В Ясіні на короткий час знову запанували мадяри, але незабаром Ясіня перетворюється в Гуцульську Республіку, про що буде мова пізніше. ³⁹)

3. Виправа до Мукачева. Щоденники «Аз Ешт» в Будапешті і «Арбайтер-Цайтунг» у Відні дня 17 січня 1919 проголосили наступне урядове повідомлення пресового бюра мадярського міністерства військових справ, з дня 16 січня: «Українське військо посувається по залізничній лінії Стрий-Мукачів і обсадило прикордонне село Волівець».

Виправу на Мукачів організував запасний кіш в Стрию. ⁴⁰) «Арбайтер-Цайтунґ» у Відні з дня 22 січня подає, що провідником (мабуть командантом) виправи був колишній посол до парляменту Рожанковський. З другого боку д-р Л. Цегельський у своїх споминах (див. відсилку ч. 24) пише «За яку годину отаман Теодор Рожанковський виїхав з нотою (до мадярського уряду дня 14 січня, див. пізніше). Не можливо, щоби от. Рожанковський того самого дня вів виправу до Мукачева і віз ноту до мадярського уряду. Командантом виправи був хтось з старшин стрийського коша і він з 500 вояками дня 15 січня виїхав з Лавочного і через Волівець та Сваляву без спротиву мадярської міліції прибув поїздом до Мукачева і заквартирувався у порожніх касарнях.

Пхор. Юрко Гарасимів у своїх споминах ⁴¹) пише, що він, та військовик Сташків і пластуни Ільків, Луців і Якш виїхали з Стрия дня 12 січня 1919 до Мукачева з метою повести там пропаганду серед угорських українців. Вони ствердили, що в Мукачеві і околиці «руснацькі» селяни хочуть приєднатися до України, та що навіть деякі мадяри, перш за все соціялісти, ставляться прихильно до злуки з Україною. Дня 14 січня мукачівський 65 піший полк вибрався з касерень з частиною військового майна в сторону Батієва. Голова соц. дем. партії зарядив, щоб робітники стерегли залишене військове майно, доки прийде галицьке військо. В ночі з 14 на 15 прийшов до кімнати Якша і Луцева в готелі Чіллаґ мадярський майор і сказав, що рано виїжджає мадярська делегація до Галичини, та, що пхор. Гарасимів і його товариші мають до 9 год. залишити Мукачево. Членами делегації до Галичини були проф. Екман та кілька мадярських соц. демократів і пхор. УГА Тивонович. Чи ця делегація дійсно виїхала, пхор. Гарасимів не знає, бо він ранком з своїми товаришами пустився пішки в дорогу до Хусту. Однак бачив, що озброєні робітники йшли займати магазини.

З цього опису виходить, що Мукачево бажало мирну обсаду українцями. Про виправу на Мукачево часопис «Політикаі Гірадо» (Політичний Вісник) дня 17 січня повідомив так: ⁴²) «Мукачево. 500 українських вояків, які з Лавочного вступили на мадярську територію, заявили мадярському владному комісареві Куткафалвієві, ⁴³) що вони прийшли за наказом від Національної Ради в Станиславові обсадити руські території. Вони заявили дальше, що вони не прийшли як вороги, а тільки для того, щоб унеможливити зв'язок між чехами і румунами і оборонити території, замешкані русинами проти чеської окупації. Будучи кровно споріднені (з автохтонами) вони хочуть виступити з протестом проти чехів і одночасно забезпечити для русинів право на самовизначення. Владний комісар Куткафалві запротестував проти всякої військової акції та окупації... Коли українці хочуть боронитися тільки проти окруження чехами, щоб зберегти зв'язок з Мадярщиною та через Мадярщину із західнім світом, то в цій справі можлива умова. Владний комісар запротестував проти того, щоб залізнична лінія аж до Чопу перейшла під українське управління і підписав з українськими заступниками умову, за якою військові установи, залізниця, шкільництво, правосуддя і адміністрація залишаються в мадярських руках».

Той сам часопис з 21 січня писав: ⁴⁴) «Берегово. Владний комісар Міклош Куткафалві старався переконати українські відділи, що їх положення безвиглядне в окупованій мадярській території. Українці це признали і залишили край без кровопролиття. Вирішальним був виступ свалявських русинів, які з 400 добре озброєними людьми вибралися проти українців.» ⁴⁵)
Подібне повідомлення було подано у віденському «Арбайтер-Цайтунґ» з дня 22 січня з додатком, що українці перед відступом були роззброєні, та що проти українців виступив так само і загін залізничників і що провідник українців Рожанковський міг переконатися, що угорські русини не стерплять українців між собою. ⁴⁰)

Пхор. Гарасимів у своїм спомині пише: «...ми довідались, що дійсно наші були вже зайняли Мукачів, але так поводились (краще про це й не згадувати), що ті самі робітники, які берегли майно, щоб передати його українській армії, мусіли роззброїти ті частини... Чи не можна було замість якогось позбираного шумовиння вислати бодай одну сотню Січових Стрільців?» ⁴⁷)

Л. Цегельський у своїх споминах ⁴⁸) пише: «...Ось так однієї гарної ночі мадяри захопили наші сплячі відділи в Мукачеві, забравши їх зброю. Оцих «полонених» відставили вони поїздом назад до Лавочного, на наш бік Бескидів. Щоб іронія була повна, наступним поїздом приставили вони нам «чемно» всю забрану зброю. Не приносив цей «жарт» слави ні нашим частинам, ні нашій державі».

Виправа до Мукачева відбулася, мабуть, так, як подає «Політікаі Гірадо». Автор цих рядків в рр. 1917-25 жив в Ужгороді і в рр. 1925-38 у Мукачеві. Чув про добровільний відворот галицьких відділів з Мукачева, але нічого не чув про їх «ганебну поведінку», ані про «жарт», описаний Л. Цегельським.

У зв'язку з експедиціями до Закарпаття державний секретар закордонних справ д-р Л. Цегельський вислав до мадярського уряду поспішну місію з нотою, яка була публікована 18 січня в щоденнику «Аз Ешт». Нота датована 14 січня і д-р Цегельський пише, що «за яку годину от, Теодор Рожанковський... виїхав з оцією нотою на Стрий-Лавочне до Будапешту». Того самого дня їхала поїздом експедиція до Мукачева і мабуть, це була причина, що «Арбайтер-Цайтунг» вважав от. Рожанковського за «провідника» військової експедиції.
Текст ноти в перекладі з мадярської публікації «Аз Ешт»-у звучить так: «Влада Західньо-Української Народньої Республіки приятельським способом повідомляє владу Мадярської Народньої Республіки, що для практичного переведення права самовизначення народів вона обсадить своїм військом ті частини Мадярщини, де більше як 50% населення є української національности, або де населення виразно просить обсадження. Ми обсадимо ці території і тому, щоб випередити окупацію цих територій іншими народами. Остаточна приналежність цих територій буде вирішена за взаємним порозумінням. Українська влада сподівається, що добрі взаємини між двома народніми республіками і далі будуть незаторкнені. Станиславів, 14 січня 1919, Цегельський, міністер закордонних справ».

4. Третя виправа до Ясіня і Гуцульська Республіка. Після обсади Сигота румуни обсадили Бичків і Требушани, але дальше не пішли. В Рахові створено мадярсько-німецьку міліцію, яка перебрала управу міста і навіть помогла ясінським мадярам та німцям створити міліцію і запанувати в Ясіню. Степан Клочурак, Василь Клемпуш і Дмитро Німчук з невеликим гуцульським відділом перейшли на галицький бік. Станиславівська команда приділила їх до півкуреня під командою сотника Івана Роґужинського, і вони 5 лютого знову здобувають Ясіня. Ст. Клочурак організує адміністрацію Ясіня й околиці, тобто побічних сіл Лазівщини, Лопушанки і Чорної Тиси, разом коло 20,000 душ. Галицьке військо з кінцем лютого було відкликано, бо було потрібне проти поляків. Але тоді вже була зорганізована гуцульська міліція з кругло 400 озброєних добровольців та служба порядку (поліція). Ясінські гуцули, залишені на власні сили, створили маленьку самостійну державу, яка стала відома під назвою Гуцульська Республіка.

Свого роду парляментом тієї Республіки стала Гуцульська Народня Рада, яка була доповнена до 42 членів, між ними 2 мадяри-ціпцери і 2 жиди. Всі справи ГР обговорювалися на відкритих засіданнях Ради. Щоби не було зради, то телефонічну і телеграфічну сполуку з тими селами, які були під мадярським або під румунським пануванням, було закрито і дроти були зірвані. Комунікація була дозволена тільки з Галичиною.

Управу (владу) ГР поділено на чотири секції. 1) Секція військова і зовнішніх зв'язків, — провідник Степан Клочурак, заступники Василь Клемпуш і Дмитро Німчук. 2) Секція внутрішня, — провідник староста Михайло Іванюк, командант поліції Михайло Мочаринюк. 3) Секція господарська — провідник Тимчук, підсекція лісова — провідник старий Клочурак (батько Степана). 4) Секція харчова — провідник Юра Кабалюк.

Командантом війська і головою Гуцульської Народньої Ради був Ст. Клочурак. Військо мало відзнаки української армії. Військо обсадило границі, не було сили, щоб їх пересунути, але боронили того, що було. Зв'язки були з Галичиною у військових справах та судових. Два молоді гуцули напали на мадярську родину і за це військовий суд в Коломиї засудив їх на 6 тижнів тюрми. Одного мадяра й одного жида приловлено зі зброєю в руках, що під карою смерти було заборонено. Галицький військовий суд засудив їх на кару смерти, але Василь Клемпуш і Дмитро Німчук інтервеніювали в їх справі і присуд змінено на інтернування. За військові дрібні провини команда засуджувала на кілька днів дрова різати або орати в користь військових вдів і сиріт.

Внутрішній порядок був дуже добрий. Грабунків не було, за менші провини, за сварки, за пиянство староста Іванюк судив винуватця на кількагодинову або кількаденну примусову працю.

Внутріня секція старалася і про культурні потреби. В школах науку вели українською мовою. Для молоді був зорганізований хор, який виступав на вечірках, що їх військова команда улаштовувала час до часу.

Церковні справи полагоджувалися нормально.

Найважливішим завданням господарської, лісової і харчевої секцій було прохарчування коло 20,000 осіб. Ясіня мало на вивіз лише дерево. Лісова секція видавала дозвіл на вируб дерева. Деякі мешканці, як старий Сабадюк, були проти того, щоби брати дерево з державних лісів, «бо як вернуться мадяри, то буде зле». Але на зборах Народньої Ради старий Клочурак сказав: «У мене дев'ятеро дітей, і хочби всі пішли в жебри, я підпишу рішення на вируб з державних лісів, щоби народ з голоду не вмер». Більшість прийняла цю постанову і старий Клочурак виїхав аж до Жмеринки, в Україні, щоби виміняти дерево на харчі. Йому вдалося дістати і доставити до Ясіня 4 вагони кукурудзи, зокрема 2 для військових вдів і сиріт та родин полонених. Крім того привіз вагон нафти, 20 сентнерів цукру і 180 сентнерів білої муки на пасху. Гроші платили, хто міг, або відробляли при деревній праці, бо деревний матеріял виправлявся так само туди за провіянт.

Інакше, лісова секція видавала дозвіл на дерево тільки для власного будівництва і власного палива. Грішми в обігу були мадярські корони і українські гривні. Мешканці за ввесь час були забезпечені харчами.

Гуцульська Республіка проіснувала до 11 червня 1919. Того дня румуни вмаршували до Ясіня, виарештували членів Ради і Степана Клочурака відвезли до Брашова, де він просидів кілька місяців в тюрмі і був звільнений заходами української дипломатії. Румуни старого Клочурака водили по вулицях, б'ючи рушницями, так, що сильний чоловік, від того часу почав хворіти і передчасно пішов у могилу.

Василь Клемпуш і Дмитро Німчук щасливо дісталися до Галичини, де у Ворохті і в Стрию вели інформаційні відділи.

Румуни панували в Ясеню довше, як рік, і відійшли тільки 30 червня 1920, коли чеська адміністрація перебрала цілий Мараморош за вийнятком Сигота і 14 українських сіл в околиці Сигота, що їх Тріянонським договором передано Румунії. ⁴⁹)

За часів чеського режиму головні провідники гуцульського зриву брали живу участь в політичнім житті Закарпаття. Степан Клочурак був редактором, головою української секції аграрної партії, міністром в кабінеті о. Волошина і Ю. Ревая, послом до хустського Сойму, тепер живе в Празі. Брати Клемпуші були провідниками Ясіня, Василь був послом до хустського Сойму, Дмитро головним командантом Карпатської Січі, тепер живуть в Ясіні. Дмитро Німчук був редактором, організатором Української соціял-демократичної партії в Закарпатті. В 1944 р, замучило його Гестапо в Братиславі.

5. Відділи УГА разом з чехословацьким військом в бої проти мадярських комуністів. З кінцем травня і початком червня 1919 р. «Гірська Бригада» під командою от. Перського, ⁵⁰) група «Ст. Самбір» під командою от. Мацейовича, група «Крукеничі» під командою підполк. Федоровича і група «Глибока» під командою сот. Федика, були відправлені від III. Корпусу та прийшлося їм відступити на Мукачівщину в Закарпатті, що її якраз обсадило чеське військо. Тут частина їх була роззброєна, але більша частина, головно артилерія, була на просьбу команданта чеського штабу кинена на мадярський фронт. В тім самім часі мадярські большевицькі війська наступали на Словаччину і під Словенським Новим Містом (Шаторалйоуйгель) загрозили залізничному шляхові на захід, до Чехії. Українці разом з чехами, після важких боїв припинили наступ мадярських большевиків. Українці мали значні втрати, 264 вбитих і коло 200 ранених. ⁵¹)

IV. РУСИНСЬКА ЧЕРВОНА ДИВІЗІЯ

Совєтські джерела подають, що в травні 1919 була організована з закарпатських українців «Русинська Червона Дивізія» (декотрі пишуть «Бриґада»), яка мала 6,000 вояків і належала до складу мадярської Червоної Армії. Русинська Червона Дивізія нібито брала участь в червні 1919 в боях в районі Королева і Чопа проти чеських і румунських військ. Дивізія по розбитті в боях над Тисою меншими групами подалася в гори, звідки поволі старалася пробитися на схід. ⁵²)

В джерелах не подано, хто був командантом дивізії. Відомості про Дивізію були публіковані в 50-их роках, отже більше, ніж 30 років пізніше. Правдоподібно Русинська Дивізія існувала тільки у фантазії большевицьких пропагандистів. Автор цих рядків щойно в Америці читав про цю Дивізію. В Закарпатті нічого не чув про неї, хоч говорив з багатьма селянами, між ними і комуністами. Якщо була така дивізія, то вона складалася з мадярів.

V. КАРПАТСЬКА СІЧ

Дня 4 вересня 1938 р. з ініціятиви д-ра Степана Росохи, Івана Рогача, Дмитра Клемпуша, о. Юрія Станинця, Василя Вереша, Юрія Шпільки та інших ⁵³) була заснована в Ужгороді політична організація молоді «Українська Національна Оборона», метою якої було об'єднати українську молодь до оборони природних прав і до спільного наступу на ворожі позиції. До проводу УНО вибрано: голова — Василь Івановчик, заступник голови — Іван Рогач, секретар — д-р Степан Росоха і 7 членів.

В першій половині листопада, коли так званий Віденський Арбітраж віддав Ужгород, Мукачів та Берегів і кілька українських сіл Мадярщині і карпато-українська влада перенесла свій осідок до Хусту, польські та мадярські терористи відновили та збільшили свої напади вздовж закарпатських границь, щоб спричинити непорядки і дати мадярам притоку до збройної інтервенції. Тому, що чеська охорона не була задовільна, Українська Національна Оборона негайно переорганізувалася в парамілітарну організацію під назвою «Організація Національної Оборони Карпатська Січ», однак загально вживаною її назвою була «Карпатська Січ».

На чолі Карпатської Січі стояла Головна Команда в складі: Дмитро Клемпуш — головний командант, Іван Роман — заступник команданта, Іван Рогач — військовий писар та д-р Степан Росоха — зв'язковий старшина з урядом Карпатської України і референт преси, інформації та ідеологічного вишколу. Військовий штаб К Січі спочатку очолювали полк. Микола Аркас та полк. Гнат Стефанів. Після смерти М. Аркаса, головою штабу став полк. Микола Гузар Колодзінський. В наступному є подані загальні відомості про Карпатську Січ: ⁵⁴)

Зареєстрованих січовиків було коло 15,000, між ними коло 300 галицької, наддніпрянської і буковинської молоді. Мадярська пропаганда залюбки ширила через радіо і пресу очевидну неправду, що «русини бажають повороту до Мадярщини, та що січовики, це галицькі авантюристи». Старшинами і місцевими командантами були дуже часто вчителі, колишні військовики чехословацької армії, інколи Галицької або Дієвої УНР армій.

Найважчою проблемою К.С. була зброя, бо чехи не хотіли давати зброю січовикам. Кілька рушниць, револьверів і ручних гранат забрали січовики від польських або мадярських терористів, кілька купили від чехів. Військовий вишкіл обмежувався до муштри без зброї. Січовики провадили порядкову службу в часі свят, маніфестацій і виборів без зброї. Смішними є обвинувачення мадярів і їх приятелів, наче би січовики тероризували населення, коли тільки гарнізони в Торуні і в Хусті мали по 10 чи 11 крісів і так в Торуні як у Хусті була чеська жандармерія, чеське військо або граничні сторожі. Інші січові гарнізони і відділи не мали зброї аж до 13 березня, коли почали роззброювати чеське військо і жандармерію.

15 березня влада Карпатської України проголосила Карпатську Січ збройною силою держави і начальним командантом її став президент о. Августин Волошин. Міністер військових справ Степан Клочурак, іменував на головного команданта полк. Сергія Єфремова і штаб з 11 членів, але тільки наступні виконували службу: полк. Михайло Гузар-Колодзінський, полк. Василь Філонович, пор. Іван Бабіля, ппор. Андрій Івашкевич, ппор. Пухлик Михайло, пор. Петро Чорний і пор. Борис Щука (Роман Шухевич, пізніше генерал Тарас Чупринка). Капелянами К. С. були о. Христофор Миськів і о. Севастіян Сабол.

Січовики брали участь в таких боях: 13 березня, генерал Прхала в порозумінні з німцями і мадярами дав наказ регулярному чеському війську роззброїти січовий гарнізон в Хусті та зліквідувати його. Чеське військо вночі напало на касарні, на будинок команди Січі і на Січову Гостинницю. Слабо озброєні січовики боронилися аж до 10 год. ранку, коли за наказом прем'єра Волошина склали зброю до його помешкання. В боях полягло 108 українців і 7 чехів. По обіді 14-го, коли стало відомим проголошення незалежности Словаччини, чеське військо почало готуватися до відступу з Хусту.

Найтяжчі бої з мадярами відбулися між Севлюшом і Хустом, де в боях взяло участь коло 400 січовиків, переважно селянські хлопці і студенти з Великої Копані, Веряці, Вишнього Шадру, В. Кумят, В. Чинґави, Королева н. Тисою, з Оноку, Севлюша, Сірми, Фанчикова, Хусту та з Білок. В Севлюші були під командою пор. Івана Чучки; в Копані прилучився до них з своїм відділом Микола Вайда і І.К. При останніх боях в Хусті командантом був аспірант Іван Гуцул. Мадяри наступали з Вілоку на Севлюш 14-го вночі. Чеське військо боронило місто, поки не вивезли своє майно, десь до 10 години перед полуднем. Тоді прийшли севлюські січовики під командою пор. Чучки і боронили Севлюш до 2-ої год. по обіді, потім відступили до Королева. Один січовик поляг, мадяри мали великі втрати. До 16-го рано, до 5 години були лише менші перестрілки, але тоді гонведи розпочали наступ. Королево впало о год 10-ій. Біля копанської залізничної станції та біля мосту через Тису тричі відбито наступ мадярського війська. Щойно після ворожого вогню важкої зброї та кулеметів з літаків, відступили січовики до Хусту, коло 2-ої год. по обіді. Тут аспірант Гуцул боронив з ЗО січовиками міст перед Хустом, поки головна сила січовиків відступила на схід, але по 3-ій год. і він мусів відступати. Мадяри ввійшли до Хусту по 4-ій год.

В тім самім часі мадяри нападали, під Горбком, де боронився Микола Чумалівський, під Чомонином і в Горонді, де боронився Дорощак, на Іршавськім фронті, де боронився пор. Осип Свобода, вздовж мадярсько-української границі разом з армією 30,000 вояків (Ройтер подав 30,000) з танками і літаками. Проти них було лише яких 800 січовиків з 60 кулеметами.
В Торуні біля 250 польських диверсантів, дня 15-го рано перейшли границю, але тамошній гарнізон попереднього дня роззброїв жандармську станицю і відступаюче чеське військо і тому мав досить зброї й амуніції. Отож українці легко викинули поляків поза межі Карпатської України та в наступі загнали ворога 4 км. в глибину Галичини. Тоді теж віст. Г. із своїми вояками понищив мости від польської границі.

Мадярське радіо говорило, що гонведи мали лише 74 вбитих і 140 ранених, очевидно їх страти були набагато вищі. Січовики в боях не втратити багато більше, але по боях мадяри розстрілювали полонених і багато таких, які не брали участи в боях і навіть не мали зброї... Ті втрати в Карпатській Україні доходили до 4,000.

VI. АРМІЯ ГЕНЕРАЛА СВОБОДИ

Ця армія формально була чехословацькою. Але зпочатку вона складалася з 980 вояків, які крім старшин, всі були закарпатськими українцями. Коли восени 1939 р. Совєти зайняли Галичину, коло 20,000 закарпатської молоді перейшли галицьку границю, щоби рятуватися від мадярського терору. 95% цих людей не були комуністами, але вірили большевицькій пропаганді про «визволення Західньої України». Однак, замість волі дісталися до нової неволі і були депортовані до таборів примусової праці Печори і Воркути, де 60% з них згинули. Може і решта поділила б була ту саму долю, але з кінцем р. 1942 чехи почали організувати свої військові відділи і закарпатці могли вступити до новостворених «чеських» леґіонів. В СССР зорганізовано три такі бригади, які складалися до 80% з закарпатців. Командантом їх був генерал Л. Свобода, який добре ставився до закарпатців. Ці бриґади брали участь в боях проти німців під Харковом, Києвом, в Дуклі, в Пряшеві, в Липтовськім Св. Микулаші, в Остраві та на кінець в Празі. Совєто-російська команда, мабуть зумисно, гнала їх до найважчих боїв і «Армія Свободи» мала дуже великі втрати. Совєти не відважилися повести їх через Закарпаття, так, що ця армія була тільки на Пряшівщині.

Восені 1945 р. чехословацька влада здемобілізувала їх. Частина їх лишилася в чехословацькім війську, інші дістали в Чехії на Судетах працю і тільки мала частина їх вернулася до Закарпаття. ⁵⁵) Із закарпатців, мабуть, найвищу рангу мав Ілько Волощук, тепер підполковник запасу.


_________________________________________
¹) В. Пачовський: Історія Закарпаття, Мюнхен, 1946, стор. 11, 21,- Григорій Куп-чанко: Угорська Русь, Відень, 1897, стор. 11-12 пише, що Лаборець був заступником київського князя в Ужгороді.
²Gesta Hungarorum, Endlicher S.L., Rerum Hungaricarum momumenta Arpadiana, Sangalli, 1849, с. 13, st. 15.
Pauler G. Szilagyi S., A magyar Honfoglalas Kutfoi, Budapest, 1900.
(Джерела мадярського завоювання краю), с. 13, стор. 410.
³) Історію князя Лаборця літературно опрацювали о. Анатоль Кралицький, оповідання, 1863.- Олександер: Гомічков, оповідання, 1865/ о. Августин Волошин, драма, 1943 (ґестапо не дозволило друкувати)/ Василь Ґренджа-Донський, поема (авторові цих рядків не відомо — коли)/ Іван Гриць, драма (ще не публіковано); В. Пачовський, поема, 1923.,
⁴) Див на відсилку чис. 2.
⁵) В. Пачовський: о. с. стор. 13.
⁶) Князі: Арпад з укр. княжною/ Пасло Сар, батько короля Андрія І, з укр. княжною,- королі: Андрій І з Анастазією, донькою Ярослава Мудрого,- Коломан з Предиславою, донькою Святослава,- Ґеза II з Евфрозиною донькою Мстислава І,- Стефан III з донькою Ярослава Осьмомисла,- Анна, донька Бели IV з галицьким князем Ростиславом,- Констанця донька Бели IV з галицьким князем Левом І.
⁷) Rr. Csuday Jeno: A magyarok tortenelme (Історія мадярів), Відень, 1897, І, стор. 126.
⁸) В. Пачовський: о. с. стор. 51.
⁹) В. Пачовський: о. с. стор. 55. Про цього героя В. Ґренджа-Донський написав історичну повість: "Петро Петрович", Ужгород, 1937, а В. Пачовський драму р. 1921 під назвою: "Світло Срібної Землі", мабуть не видано її.
¹⁰) В. Пачовський: о. с. стор. 51,- ¹¹) В. Пачовський: о. с. стор. 148.
¹²) Велика Історія України, вид. І. Тиктор, Львів-Вінніпеґ, 1948, стор. 692.
¹³) УСС Юра Шкрумеляк: Слідом пісні УСС. Вісник Союза Визволення України, Відень, 23 квітня 1916, стор. 273.
¹⁴) Дати і місця стверджені на основі наступних творів і статтей: Українські Січові Стрільці 1914-1920, вид. І. Федіва, Монтреаль, 1955, стор. 19-29, 84-85, 107, 111. Степан Ріпецький: Українське Січове Стрілецтво, Нью-Йорк, 1956, стор. 80-90. Зенон Стефанів: Оборона України, Самоосвіта, Львів, 1937, ч. 90, стор. 11-14. Микола Вайда: Від УСС до Карпатської Січі1, Америка, 30-31 жовтня 1964. Омелян Волосянський:
11 вересня 1914 р., Америка, 10 вересня 1954. Андрій Кігічак: А про УСУСУСИ розказують ріки? Америка, 8 квітня 1955. Д-р Юліян Налисник: 3 перших стрілецьких виступів, Америка, 28 вересня 1954.
¹⁵) Українські Січові Стрільці 1914-1920, о. с. стор. 107, Ст. Ріпецький: о. с. стор. 82.
¹⁶) Вістник Союза Визволення України, май-червень 1915, ч. 19-20, стор. 12-113. За цією статтею на святі було більше 300 стрільців, що прибули на відпочинок, коло 600 стрільців з Кадри і значне число гостей.
¹⁷) Вістник Союза Визволення України, 7 мая 1916, чис. 97, стор. 305-7, Степан Прідун: Гімназія Українських Січових Стрільців (з 4 знимками).
¹⁸) Українські Січові Стрільці 1914-1920, о. с. стор. 111.
¹⁹) Михайло Савчин: Українські Січові Стрільці на Срібній Землі, Новий Шлях, Вінніпег, 10 вересня 1954.
²⁰) Ст. Ріпецьвий: о. с. стор. 153.
²¹) Імена поляглих, місце і день смерти вибрані з "Українські Січові Стрільці 1914-1920", вид. І. Федіва, стор. 156-164.
²²) Ст. Ріпецький: о. с. стор. 297.
²³) В. Ґренджа-Донський: Покрив туман співучі ріки... На Зустріч Волі. Ужгород, 1928. Стор. 127.
²⁴) Л. Цегельський: Від леґенд до правди, Америка, Філядельфія, 18 березня І96О, число 52.
²⁵) Цитовано з д-р В. Бемко: Виправа на Закарпання в "Українська Галицька Армія", видав хор. УСС Дмитро Микитюк, Вінніпеґ, 1958, стор. 247.
²⁶) Д-р В. Бемко: с. с. стор. 428.
²⁷) Нова Свобода, Хуст, 1 січня 1939, стор. 4 - 5.
²⁸) Л. Цегельський: о. с. Америка, 19 березня 1960, чис. 53. ²⁹) Genius Kis Lexikona, Budapest, 1931, p. 884.
³⁰) Edgar P. Young: Czechoslovakia, London. 1938, p. 65.
³¹) Сидір Ярославин: Визвольна Боротьба на Західньо-Українських Землях у 1918 - 23 рр., Філядельфія, 1956, стор. 89.
³²) Аз Ешт, Будапешт, 28 і 29 листопада 1918.
³³) Augustin Stefan: From Carpatho-Ruthenia to Carpatho-Ukraine, New Yоrk, 1964, pp. 20-21.
³⁴) В. Ґренджа-Донський: о. о. стор. 58-60, 79. Ґренджа-Донський пише, що галицький відділ і гуцули роззброїли мадярів в ночі із 6 на 7 січня. Ст. Зибачинський: Випад галицьких військ на Закарпаття, Літопис Червоної Калини, ч. 7-8, липень - серпень 1932. Ст. Зибачинський пише, що організатором був четар Герасимович.
³⁵) Alexander Szapa: Die Geschichte der Slowakei, Bratislava, 1930, p. 259.
³⁶) В. Ґренджа-Донський: о. с. стор. 91 - 96.
³⁷) Ця інформація від сина Дм.Борисюка, проф. д-ра Мирослава Борисюка.
³⁸) Arbeiter-Zeitung, Wien, 16, 17, 19. I. 1919.
³⁹) Опис "Виправи до Ясіня - Сигота" виготовлений на основі творів: В. Ґренджа-Донський: о. с. "Від Ясіня до Сигота", стор. 97- 113, д-р В. Бемко: о. с. стор. 426-428; Ст. Зибачинський: Випад галицьких військ, о. а,- інформації від деяких учасників виправи та в описі цитованих газетних повідомлень.
⁴⁰) Українська Галицька Армія, видав хор. УСС Дмитро Микитюк, Вінніпеґ, 1958. Стор. 153, зокрема відсилка 17.
⁴¹) Юрко Гарасимів: Десять днів на Підкарпаттю, Історичний Календар-Альманах Червоної Калини на 1930 рік, Львів, стор.15 - 36,зокрема стор. 18 - 19
⁴²) Александер Сана: о. с. стор. 262-3.
⁴³) Влада Каролія до тих жуп, які мали творити "Руську Країну" - Берег, Унґ, Угоча, Марморош - в рамках Мадярщини, іменувала замість наджупанів, владних комісарів руського походження, Куткафалві був сином гр. кат. священика о. Василя Кутки.
⁴⁴) Александер Сана: о. с. стор. 263.
⁴⁵) Це була міліція свалявських мадярів, жидів і німців. Свалявська Руська Рада висловилася за приєднання до України.
⁴⁶) Від початку 1919 року Мадярщина була вже під впливом комуністів, які 21. 3. перебрали владу. Мадярські комуністи ставилися неґативно до українців, їх преса давала неприхильні до українців вісті.
⁴⁷) Юрко Гарасимів: о. с. стор. 23.
⁴⁸) Див. примітка 24.
⁴⁹) "Третя виправа..." і Гуцульська Республіка, описані на основі: В. Ґренджа-Донський: о. с. стор. 126-7, 129-134. А. Кущинський: Гуцульська Республіка 1918 р.. Самостійна Україна, Чікаґо, лютий 1966. Твердження цієї статті, що Гуц. Республіка була проголошена 8 листопада 1918 в Ясіні, не відповідає дійсності. Ст. Клочурак і брати Клемпуші в своїх промовах з нагоди 20-ліття Гуц. Зриву, говорили про 7 січня 1919, як про початок зриву (Нова Свобода, Хуст, 14. 12. 1938, 11 січня та 5 лютого 1939). До 7 січня 1919 в Ясіні було мадярське військо і мадярське панування. Гуцульська Республіка в дійсності існувала від 5 лютого 1919 до 11 червня 1919. Українське гуцульське військо, як також і румунське військо, місяця січня 1919 воювало з вояками Мадярської Народньої Республіки і не з червоною армією Бели Куна. Бела Кун перебрав владу і проголосив диктатуру пролетаріяту в Мадярщині дня 21 березня 1919.
⁵⁰) Степан Лисак в статті "Терезин", "Українське Слово", Париж, 14 травня 1939 пише, що це був отаман Чорний.
⁵¹) "Українська Галицька Армія", вид. Дм. Микитюка, Вінніпеґ, 1958, стор. 112 - 121, 582. В статті "Терезин" — див. примітку 50 — описана дальша доля цих відділів.
⁵²) Див. "Українська Радянська Енциклопедія" під гаслом "Русинська Червона Дивізія", Большая Сов. Енцикл. під гаслом: "Закарп. Украйна", стор. 357,- Б. А. Анучин: Географія Сов. Закарпатья, Москва, 1956, стор. 114-116; И. Ф. Евсеев, та інші.
⁵³) "Нова Свобода, Ужгород, 7 вересня 1938.
⁵⁴) Подрібні відомості подають: Юрій Боржава: Від Угорської Руси до Карпатської України, Філядельфія, 1956, стер. 44-45,- Енциклопедія Українознавства, Мюнхен-Нью-Йорк, 1949, стор. 1186,- Карпатська Україна в Боротьбі, збірник, Відень, 1939; д-р Степан Сулятицький: Карпатська Січ та її боротьба, Календар Провидіння 1956, стор. 129-132,- д-р Петро Стерчо: Карпато-Українська Держава, Вільне Слово, тижневик Торонто, ч. 7. 1962 — до ч. 22. 1963; Августин Штефан: Хуст 1919-39; Альманах "Гомону України", Торонто, 1959, стор. 86-7,- Володимир Бірчак: Карпатська Україна, Прага 1939, стор. 35-47 (не завжди об'єктивно); Пробоєм, часопис, Прага, 1939, чис. 3-4-8,- в рр. 1938-39 про Карп. Січ писали всі українські часописи вільного світу, зокрема Нова Свобода в Ужгороді; в пізніших роках "Назустріч" в Празі в 1940-42| в Свободі, Нью-Йорк, р. 1954: д-р Петро Стерчо — "В 15-ту річницю виборів у Карпатській Україні", 12 лютого і "Ще про "Кривавий Березень" Карп. України", 7 трав ня; Сергій Єфремов — "Кривавий Березень Карп. України", 4 березня.
⁵⁵) М. Банда.- Трагедія Закарпатської Емґрації, денник Америка, 1951, ч. 55-61. Dr. Vasyl Markus: L'Incorporation de 1'Ukraine Subcarpathique a l'Ukraine Sovietique, 1944-1945, Louvain 1956, pp. 25-26.

Деякі чужомовні праці i статтi про Карпатську Січ:

Аnnе O'Hara McCormick: Carpatho-Ukraine, New York Times, March 16, 1939; Mjr Emil Novotny: Zanik Karpatskej Ukrajiny, Slovenske Vojsko, Bratislava, 1940, No. 6, 8, 9. Robert Parker: Headquarter Budapest, New York, 1944, pp. 37-41<: 1938-39=""> 


<: 1938-39="">ДОДАТКОВО



ПРОГОЛОШЕННЯ АВГУСТИНОМ ВОЛОШИНОМ НЕЗАЛЕЖНОСТІ КАРПАТСЬКОЇ УКРАЇНИ


КАРПАТСЬКА УКРАЇНА.1939 Р. ФОТО РОЗПРАВИ МАДЯРСЬКИХ ОКУПАНТІВ НАД ПОЛОНЕНИМИ КАРПАТСЬКИМИ СІЧОВИКАМИ.




18 березня 1939 р. Ведуть на розстріл полонених січовиків. Хворих добивали.


25 травня 1939 р. Розстріл полоненого січовика. С.Пасіка.


1939 р. Березень. Мадярські гонведи разом із цивільними мадярами розстрілюють січовиків в Ясіня.


1939 р. м. Хуст. Військовий госпіталь. Мадяри багнетами покололи всіх поранених січовиків.


1939 р. На спільно мадярсько-польському кордоні. Група польських і мадярських офіцерів фотографуються на пам’ять над тілами розстріляних січовиків.