МИХАЙЛО АНТОНИК

*8.П.1924 - + 13.1.1996

                Михайло Антоник народився в селі Рихтичі, р-н Дрогобич. Вступив до Української дивізії в 1944 р. Пройшов протитанковий вишкіл. Служив у 29-му полку в 4-ій сотні. Брав участь в боях у Словаччині. 

ОЛЕКСА УГРИН

                                *27. VI. 1925 + 16. II. 1996

                               Олекса Угрин, громадський діяч УНЄ, співак і дириґент хору, бувший старшина дивізії "Галичина", бувший професійний підстаршина французького Чуженецького леґіону.

                               Олекса Угрин народився в Лежайську (Польща) на окраїнах української етнічної території, в родині учителів. До школи ходив в Лежайську, опісля до української гімназії в Ярославі. Весною 1943 р. зголосився добровольцем до дивізії "Галичина". Пройшов рекрутський вишкіл, підстаршинську школу піхоти і старшинську школу. Воював проти червоних партизанів у Словаччині, Словенії і, накінець, як командир сотні стояв на фронті проти червоної армії під Фельдбахом в Австрії. Після капітуляції Німеччини Дивізія перейшла в полон до англійців і була інтернована в Ріміні (Італія).

                              В квітні 1947 р. Олекса Угрин, разом з кількома друзями, покидає крадькома табір полонених з наміром стати студентом у Франції. Прибуває до Ліону, де в ті роки живе досить велика і добре зорганізована українська громада. Стає членом товариства "Відродження" - філії УНЄ. Співає в ліонському хорі, опісля сам стає диригентом хору. Але потяг до вояцького життя не покидає його і в 1953 році іде добровольцем до Чужинецького леґіону. Перебуває в Гарнізонах Альжирії, Сагари і добивається ранги старшого сержанта.

                           В1962 році одружується з відомою молодіжною діячкою, студенткою Калиною Гузар. В 1964 році покидає леґіон і оселюється на стало в Парижі.

                         

КОНСТАНТИН ФІЦИК

            *3 червня 1910 - +19 лютого 1996

                             Кость Фіцик народився в селі Суходіл, повіту Бібрка, Львівської області. Батько Степан і мати Анастасія з Березків Сенишин мали ще крім нього п'ятеро дітей. В сільській школі Кость добре вчився і тому батько, за порадою пароха о. М. Романишина, записав його до Академічної гімназії у Львові, яку Кость закінчив матурою в 1931 році. В тому часі належав до Пласту і Юнацтва ОУН. Там формувався його світогляд, який не змінився до останніх його днів. По матурі закінчив Кооперативний Курс для обітурієнтів і, по відбутій практиці, працював в Бібрці. Там був активним членом Сокола, Просвіти і Рідної Школи і майже кожної неділі виїздив на села з рефератами на збори читальні чи кооперативи. За свою діяльність був на "чорній листі" польської поліції і при кожній акції був арештований. В липні 1938 року був знову арештований, але на станції втік від полційної охорони і різними дорогами перейшов польсько-чеський кордон. Через Хуст, Ужгород, Кошиці дістався до Праги і, при допомозі Студентської громади, виїхав до Судетів, які тоді, згідно з договором в Мюнхені, були прилучені до Німеччини. Як політичний втікач з Польщі дістав працю, але з вибухом німецько-польської війни знову ж, як польський горожанин, був арештований Ґестапо і засланий до концентраційного табору в Бухенвальд.

                              Звільнений з табору в січні 1940 року, працював як перекладач в таборі польських полонених вояків, і як муж довір'я опіки над українськими робітниками з Генерального Губернаторства. В тому часі одружився з Ангелою Шалько і мав з нею сина Богдана. Від вересня 1943 року працював у Львові в Українському Допомоговому Комітеті, але в грудні був арештований і засланий до концтабору в Авшвіц-Осьвенцім. Лише зголошення до Дивізії врятувало його від певної смерти, бо вже ходив як "музульман", і це підірвало його здоров'я.

                             З вишколу в Нойгаммері його вислано на Курс рахункових, а по закінченні приділено до Штабової сотні протипанцерної оборони, що була тоді в Словенії. З нею пройшов фронт в Австрії і там закінчив війну.

                           Після таборів полонених в Белярії і Ріміні в Італії, а згодом в Англії, звільнено його в 1948 році. 

ЗГАДКА ПРО ДИВІЗІЙНИКІВ

                                В "Літературні Україні" від 16 листопада, 1995 р. появилася стаття Ігора Качуровського "... і четвертий вимір сюжету; про творчість Івана Багряного", у котрій і згадано книжку автора "Огненне коло; повість про трагедію під Бродами".

                               Ось що пише І. Качуровський: "Щодо закидів авторові повісти, буцімто він, не бувши безпосереднім учасником подій, задалеко відійшов од історичної правди, то на підставі новітніх даних української еміграційної преси можемо констатувати: якщо й відійшов, то аж ніяк задалеко.

                              Якщо в "Енциклопедії Українознавства", що виходила, як ми знаємо, за редакцією одного з організаторів дивізії "Галичина" Володимира Кубійовича, в статті "Броди" сказано: В боях 20-22. 7.1994р. близько 3.000 українських вояків і такому ж числу німців вдалося прорватися з оточення, то з розвідки Володимира Микули ("Визвольний Шлях" ч. 8 за 1993 р.) дізнаємося насамперед про справжнє співвідношення сил - 2206 танків і самохідних гармат та понад 3.000 бойових літаків - з радянського боку і 50 танків та кілька літаків без пального - з боку протилежного. А прорвалося з оточення не три тисячі, лише 800 душ..."

                              Число В. Микули "800" душ дуже далеко відбігає від правди. Після брідської баталії Роман Сосідко і я в містечку Середнє, що біля Ужгороду, записували поворотців з-під Бродів. Їх було 2887 вояків; нас інформовано тоді, що більше як 300 ранених бійців Дивізії, ще перед остаточним закриттям брідського кітла, вивезено до різних шпиталів.

                              Отже, число щасливців, що повернулися з-під Бродів перевищує 3.000. Цікаво б довідатися, з яких джерел В. Микула одержав магічне число "800". Очікуємо його відповіді. □

В. Сірський

ПОВІСТЬ ПРО НЕПЕРЕМОЖНІСТЬ ВОРОГА І ПРО ТИХ, ЩО "ЗАГИНУЛИ ЯК ПІД БРОДАМИ"

Огляди, рецензії

М. Мироненко

                           Беручи до уваги, що повість "Огненне коло"Івана Багряного перевидано в Україні, друкуємо рецензію-аналізу цього твору, що появилася в лондонській "Українській думці" 1953 року.
                                                                                                                                        Редакція

                                                        Стаття перша: Де і хто ворог?           

                              Недавно ми одержали від автора книжку "Іван Багряний. Огненне коло" з таким на ній написом: "Ред. "Українська Думка", в Англії. В дні, що мали б бути днями національної жалоби, хай цей мій подарунок не буде жадним дивом. І. Багряний. 10. VII. 53".

                              Піднаголовок книги "Повість про трагедію під Бродами". Подія, про яку І.Багряний в післяслові пише:

                           "Пропонуючи цю книгу твоїй увазі, знаю, що вона не є цілком досконала. Але коли б було легко писати досконалі літературні твори, то ми мали б давно книги на всі теми з часів нашої визвольної боротьби - і про Крути, й про Базар, і про Зимові походи, і про Петлюру, й про Коновальця й про нашу партизанську боротьбу, і про Броди. Одначе ми книг на ці теми не маємо, і то не тільки досконалих, а взагалі ніяких.

                             Ця книга є спробою підняти одну з найтяжчих тем з усієї нашої визвольної боротьби, а саме - тему про трагедію під Бродами. Працюючи над нею, я все тішив себе думкою, що вона не буде залишена читачами без уваги. Успішність бо праці письменника великою мірою залежить від моральної підтримки і зрозуміння його читачами.

                             Віддаючи тепер цю книгу під твій суд, Читачу, автор звертається до тебе з наступним проханням, а саме:

                              Прочитавши книгу, зроби свої зауваги до неї, занотуй свої думки й пошли їх авторові на адресу видавництва.

                               Це буде потрібне авторові при дальшій праці над темою про Броди та при готуванні книги до другого видання".

                               Справедливо І. Багряний каже, що трагедія під Бродами є "одною з найтяжчих тем з усієї нашої визвольної боротьби", проте в ній є абсолютно ясним і простим одно - в найтяжчих і найскладніших умовах, при майже безвиглядних перспективах, українці вийшли на бій з москалями. Це настільки просте і ясне, що в тих роках і нині ніхто з українців, а передусім з вояків і офіцерів дивізії "Галичина" та інших різноманітних військових формацій, інакше не думав і не думає. Війна України з Москвою привела українську дивізію "Галичина" під Броди. Все інше є несуттєвим - і те, що формування дивізії німцями було для них "хапанням утопаючого за бритву" - використанням національно-визвольних стремлінь української нації,  і
політичний авантюризм тодішніх українських політиків, що в той час (коли було безнадійно пізно) цю німецьку авантюру підняли і здійснили, бо без допомоги цих "політиків" німці її не зробили б, і військово-політична безвиглядність цілої ситуації в час цієї затії. Ці обставини хіба тільки увидатнюють ту величезну масову енергію і волю української людини за всіх обставин воювати з ворогом, цебто виказують невиданої сили посвяту, героїзм і напняття волі української людини, вояка. Хіба я неправду скажу, коли буду твердити, що в час минулої війни український вояк виказав найвищу моральну стійкість і волю до війни за визволення України, ніж вояк будьякої іншої армії? Зрештою це показує й сам І.Багряний образками політико-морального заломання німецького вояка.

                                Кульмінаційним пунктом активного виладовання волі українського вояка до боротьби з Москвою в цілій епопеї дивізії "Галичина" була битва під Бродами.

                               І під Бродами, за І. Багряним, український вояк не зустрівся з ворогом - Москвою, а розстрілював і вбивав ...українських дівчат. А головний позитивний герой повісті Петро, відкривши, що його ґранати висадили московський танк, в якому він знищив трьох дівчат, в тому свою наречену ..."йшов тиняючись, помалу, потім швидше. Швидше. Йшов, не озираючись. Не бачив нічого перед собою. Майже біг. Йшов з решток своїх сил. В порожнечу. В чорне провалля... Світ за очі.... Утікав від чого не можна втікти".

                            Через цілу книгу І.Багряний, користаючись засобами художньої суґестії, витворює образ апокаліптичного пекла, бурі пекла вогню, металю і громів, які морально причавили українського вояка незримістю ворога, що це пекло творить, - в свідомість вояка підсовує питання - "де ж той ворог", "дай до нього дорватись", потім перше питання "де ж той ворог" непомітно підмінює другим питанням "хто той ворог", щоб так затуманеному мізкові читача в фіналі показати:

                            "Петро повів рукою по ніжному, шовковому волосі й його шорсткі пальці заплуталися в тонюньких волосинках...

                             - Ворог..."

                             Так ось він, "ворог"...." (підкреслено у І.Багряного, слово ворог взято в лапки теж І. Багряним. М. М.).

                              І від пізнання цього "ворога" І. Багряний заставляє Петра, цілу українську дивізію, українського вояка, що підняв зброю на Москву "утікати від того, від чого не можна утікти".

                              І. Багряний "темному" українському воякові, який не знав хто то є його ворог, з яким він воює, відкрив очі на те, що він, мовляв, вбиває не то що брата (ця московська штучка з "братом" вже не бере), а сестру, наречену, українку.

                              І. Багряний під Бродами українського вояка заставив воювати з українськими дівчатами, нареченими... під Бродами не було війни України з Москвою. Я мушу запитувати довший уривок з книги І. Багряного, щоб наш читач не був здивований наведеними тут мною висновками:

                             "Рів, у якому опинилися хлопці, находився насупроти кам'яного погреба. А біля того погреба сиділо двоє полонених, зовсім не криючись від бомб й тим дивуючи всіх. Вартові вклякнули в пригребиці, за кам'яним муром, а полонені сиділи так. Вони були навіть без шапок, голови їхні були обстрижені коротко, на совєтський салдатський кшталт, під машинку, і вони тих голів навіть не втягали в плечі. Вони були в брудній виваляній одежі. Сиділи на травичці, простігши ("простігши" і інші того роду словечка замість нормального "простягши", має загравати "под галічан". М.М.) ноги і похиливши голови на тоненьких худющих шиях, і меланхолійно, тихенько співали ...Два дівочих голоси:

                                                          "Ой ти земелько,                          
                                                           Ти моя ненько,                                                          
                                                           Прийми до себе                                                               
                                                          Моє серденько..."

                             Це була популярна старовинна дівоча пісня. Пісня про нещасне дівоче кохання, про нещасну сирітську дівочу долю... Петро (головний герой повісті. М. М.) зразу розгубився - що за мана! Два салдати співають по дівочому!...

                            Коли перебомбило, група салдат (не вояків, не стрільців. М. М.) і Петро з Романом наблизилися до полонених, розглядаючи їх, як не ябияке диво.

                            Це були дві дівчини. Стрижені. В салдатській одежі. З синцями під очима і скрізь на обличчях. Вони були неймовірно брудні й неймовірно неподібні до дівчат. Побиті й немов би рік не вмивані. Сиділи, посхилявши печально голови, очі їм попідпухали, як у китайців, вони дивились на свої брудні штани чи на репані, аж чорні від бруду й крові руки, покладені на коліна, й мугикали пісню... Українську пісню на добрій, степовій мові.

                                                  "Ой ти, земелько, ти моя ненько!"

                          Хтось із присутніх не витримав і вигукнув, не то з глумом, не то з щирим зворушенням:                

                          - Диви!... Товариші!...  

                         Тоді одна з дівчат підвела пухле обличчя, глянула на того, хто сказав, побачила німецьку уніформу і раптом блиснула несамовито очима:

                         Ич ти! Знайшовся товариш!... Шкура!... - і раптом аж затряслася вся, завищала, захлинаючись від сказу: - Шку-у-ра!!! Фашистська ти шку-у-ра!!! ...Своло-оч!...

                         Хтось за плечима брязнув замком і нагло розрядив автомат... Ніхто не встиг перешкодити. Дівчат в брудній солдатській одежі ніби косою зітнуло.

                         Хто розрядив автомат?! Хто розрядив автомат?! Німець чи свій?...

                         Але в загальній метушні й паніці ніколи було вникати в суть справи.

                        Автомат розрядив зза спини хтось "третій", який, вищий чин, що говорив на трьох мовах...                      

                        Що то за дівчата? Чого? Як?...

                       "Жидо-Большевички"... Одне паристе слово. Коротке й вичерпне пояснення.

                       - Ну, що ж, таких не жаль, - сплюнув хтось. - Таких не жаль.

                       Таких не жаль...
                     
                       Але хіба це ворог? Хіба такий ворог? Хіба від них утікає вермахт і есеси
з трупячими голівками? Ха! Смішно. Ні, це не він, це не ворог. Це просто дівчата. Кажуть, що вони парашутистки?...

                        Можливо..." (стор. 96-98).
                                                 
                        Так цю подію резюмує головний герой Петро.

                        Так І. Багряний дозами, поступовно, просвічує "темний" мозок Петра. Він спочатку поставив його перед диким й абсурдальним фактом першої зустрічі з "ворогом" (лапки І.Багряного), щоб поступовою, методою нагромадження суґестії, довести його до кризи і заломання:

                       "І от його (Петра. М. М.) настигла смерть... Думав над тим, що ж то за такий ворог, що так нещадно напосівся, що має стільки злоби й жорстокости й смертельних засобів у своєму розпорядженню, які він вергає немилосердно і безугавно? Яке його обличчя? Ось скільки часу триває це пекло, але він так і не бачив ворога в обличчя, не бачив його зблизька. Не дивився йому в очі. Які в нього очі? Що в тих очах написано?... Як би в ті очі перед смертю глянути! Як би його побачити зблизька, подивитися на нього нещадного і немилосердного! Отак віч-на-віч... (стор. 198-199).

                          Аж нарешті І. Багряний підводить Петра до цієї останньої хвилини його буття в вигляді совєтського танка "Т-34", який "напевно побачивши Петра ...шалено й тріюмфально заревів, як жива істота, і попер навпростець, з наміром розчавити цього салдата в пошматованій, безбарвній, але такій характеристичній уніформі", (стор. 199).

                          Петро висаджує танк "панцерфаустом"... Коли все замовкло:

                            "Тоді Петро" поліз у люк... Він хотів бачити ворога. Він хотів глянути йому в обличчя.

                           І він глянув. Те, що він побачив струсонуло ним до решти, до мізку костей ...Дві фігури скрючені на підлозі не можна було впізнати, бо обличчя були опалені газом і заюшені чорною закипілою кров'ю... Третя ж фігура припала до стерна, схилилась на нього та так й заклякла, поклавши голову на колесо, ніби від утоми. І риси обличчя її були чисті...

                           І було те обличчя дівоче...

                           І було те обличчя знайоме...

                           "Ата!"...  
                                                                                                                                                       
                            ...Перевів дикий погляд на фігури скрючені на підлозі й аж тепер побачив, що то теж дівчата... Дівчата-танкісти..." (стор. 201).

                              І від цього "відкриття" Петро, попереду "підготовлений" ситуаціями і сценками вроді цитованої з двома дівчатами-парашутистками, І.Багряним є знищений - він його пускає утікати "Світ за очі", але "від того утекти не можна".

                              Трагедія Бродів, за І. Багряним, в тому, що українська дивізія "Галичина", український вояк вступив навіть не в братовбивчу, а в сестровбивчу війну з українською дівчиною. За І. Багряним під Бродами проти українського вояка не було Москви. Москва під Бродами цілком відсутня. І це є єдина і найбільша неправда про Броди людини, що ховається за псевдонімом І.Багряний і яка сіє цю неправду художнім словом.

                             Чи варто розглядати і зважувати мистецькі якости книги, розвиткові лінії   сюжету, характеристики героїв, барабанно-деклямативну мову, засмічену москалізмами "поддєливанієм под галічан", історичну правдоподобність ситуаці і т. п., коли стрижень твору зміст трагедії під Бродами - боротьбу України з Москвою І.Багряний зфальшував на трагедію "братовбивчої війни", повторно увипукленої чи звичайної "степнячки".

                             І. Багряний за мотто своєї книжки на першій сторінці вмістив слова з св. Євангелії св. Іоанна, г. 15,13 "Ніхто більшої любови не має над ту, як хто власне життя покладе за друзів своїх". Зловживання цитатами з св. Письма стало в останніх часах методою спекуляції і маскуванням річей, які нічого спільного не мають з заповітами і наукою Євангелія. Так і в цьому випадку - головний герой повісті Багряного, Петро, в інтерпретації Багряного виявляє акт найбільшого милосердя і дружньої присвяти, коли дає в руки свойого, тяжко раненого друга Романа пістолю, аби той дострілився. Роман, слабіючою рукою пускає собі в рот набій пістолі, яку всунув йому в руку Петро (стор. 189-190). Подібного характеру сцен і ситуацій в повісті є більше. Що вони мають спільного з наукою Євангелія про страждання, милосердя і любов до
брата?

                           Я думаю, що поразка під Бродами і ціла справа української дивізії по боці німців була політичною помилкою активізування й урухомлення в активній дії правильного і постійного настановлення української нації до війни з Москвою за своє визволення, цебто є помилкою політичної стратегії. І. Багряний в свойому творові доводить, що поразка під Бродами є національною трагедією братовбивчої війни. Політичні помилки можна направити, вибираючи влучніший час і виставляючи під чергові Броди, чи радше наступні Конотопи, не окремі дивізії, а корпуси й армії, підсовуваної ж нам трагедії "братовбивчої війни" направити інакше не можна, як відмовившись кидати "панцерфауст" під танк "Т-34", бо, як в тому переконує І.Багряний, український вояк висадить в повітря сестру, наречену, не кажучи вже про брата.

                                Не приймаємо цього дарунка, що нам подала людина в масці. Цей подарунок не є пам'ятником братам нашим під Бродами поляглим, а осиковим кілком в їх могили. Про це, зрешто, з глумом пише й І.Багряний, вкладаючи в уста смертельно раненого вояка (Романа):

                              "От... Ну, от... знаєш, я думав... колись люди в Україні ...матимуть приказку - "загинув, як під Бродами!..."

                              Павза.  
                                            
                              - Цебто, замість отого... "як сірко в ярмаку".

                               Павза.        

                               - Значить... ні за нюх табаки".

                                І. Багряний, правда, зараз же це твердження відкликає, вкладаючи в уста Романа "Я мелю зовсім не те...". Але "слово сказане" - "пропали під Бродами, як сірки в ярмаку" і кілька разів тут цитована втеча Петра від того, "від чого втекти не можна", саме й стверджує те, що жертва Бродів є "пропалі Сірки в ярмарку", бо інакше б від неї Петро не "втікав у світ за очі" і може б залишився, не глядючи ні на що, при умираючому від рани Романові, а не всунув би йому в руку пістолю, аби той докінчив своє "сіркове життя".

                                Стаття друга: Хто і як загинув "як під Бродами"?

                            Я не мав заміру писати цієї другої частини статті, вважаючи це за зайве, бо, як я писав в попередній статті:

                            "Чи варто розглядати і зважувати мистецькі якости книги, розвиткові лінії сюжету, характеристики героїв, барабанно-декламативну мову, засмічену москалізмами, "поддєливанієм под галічан", історчну правдоподібність ситуацій і т.п., коли стрижень твору - замість трагедії під Бродами - боротьби України з Москвою І. Багряний зфальшував на трагедію "братовбивчої війни", повторно увипукленої в убивстві братом сестри чи нареченої чи звичайної "степнячки".

                               Проте кілька приятелів, які прочитали попередню статтю перед її друком, порадили її доповнити показом неправди І. Багряного про тих, які загинули "як під Бродами". Вони мають рацію, бо І. Багряний, з одного боку, замість ворога показав "братовбивство", а з другого боку, тих, що загинули "як під Бродами", вивів спотвореними і фальшивими до непізнання.

                                Історична правдоподібність образу війни І. Багряним викривлена до невпізнання. Марш німців від Карпат до Волги і Кавказу через всю Україну продовжувався від 22 червня 1941 року до липня-серпня 1942 року, цебто трохи більше одного року, зворотній марш-відступ почався у кінці 1942 року і бій під Бродами відбувся у липні 1944 року, цебто зворотній рух, відступ німців, на коротшу віддаль продовжувався більше півтора року. Отже загальна інтенсивність, нагальність, концетрованість темпу війни була без всякого порівнання меншою, ніж перша фаза війни. Коли перша фаза війни була до певного ступеня "апокаліптичним пеклом вогню, металю і громів", то друга її фаза вже того враження не робила. До неї "звикли", війна стала тяжкими, виснажуючими і страшними, але буднями.

                              Я не був під Бродами, але був в кількох інших місцях і ситуаціях, коли хоч ми живого ворога віч-на-віч майже не бачили, проте протягом пари тижнів і частини, в якій я був, вибуло понад половину людей вбитими і раненими, а з сусіднього полку протягом цих двох тижнів цілий склад полку вибув і обновився щоденним поповненням новими людьми. З особистого досвіду знаю, що це таке оточення і обвішання уночі всього неба "паникадилами" та засипання всього простору "морем вогню і металю", проте в усіх цих ситуаціях реальні, а не фальсифіковані чи вифантазовані, люди залишаються людьми, знаю випадок, коли з сусідської сотні нашого куреня з переднього краю оборони політрук ніби то збожеволів, все скинув з себе і в одній білизні втік назад в запілля. Там його упіймали і розстріляли, але цей чи подібні факти масою вояків зовсім не сприймався так, як це І. Багряний описує:

                                "Боже, яка то жастка річ страх. Страх що параліжує розум" (стор. 65). Вухами слухав залізний рев, викоченими (чому не виряченими? М.М.) очима дивився просто в грудку землі й напевне тієї грудки не бачив, а посинілими губами вимовляв благанні слова до Вищої сили без всякого ладу. Кадик йому шарпався спазматично, - чи він ковтав сльози, чи ковтав слину, якої в роті не було..." (стор. 64).

                                  З власного досвіду та особистого спостереження людей знаю, бо бачив, що люди в пеклі минулої війни зі страху не "викочували очей і не гризли землі", хоч, рятуючись, намагалися врости в цю землю, припадаючи до неї чи криючись в ямках в ній, але ж це щось інше, ніж вирячити очі на грудку і не бачити її.

                                   Знаю з історії бою під Бродами, що й там було не інакше. Прикладом, коли в одного з старшин було вбито його рідного сина, молодого юнака, що служив під командою батька, то батько сина, разом з своєю частиною, поховав, як вояка. Вже цей один факт свідчить проти неправди І. Багряного тим, що під Бродами, як скрізь, були люди і вояки і себе відповідно, по-людськи (зовсім цим не суґерую ідеї фальшивої декламативности героїзму і т.п.) себе вели.

                                     І. Багряний загальний образ бою подав, як депримуюче і психоморально знищуюче людину, пекло "вогню, металю і грому", в якому людина перестає бути людиною і перетворюється в очманілу від жаху тварину, безсилу, безвольну і безпомічну. І це є неправда. Кожний вояк, що був в подібному положенню, незалежно від того, як він себе вів, може розказати про кожний свій чин і кожний, найменший і найпотаєнніший відрух душі, а це значить, що він увесь час панував над своєю свідомістю, цебто не переставав ні на мить бути людиною.

                                    І. Багряний пекло вогню, металю і грому зробив підметом події, а людину її предметом. Це є генерально неправдою, а стосовно минулої війни і битви під Бродами особливо, бо минула війна, доведена до небаченої концентрації і нагромадження техніки, якраз довела, що не техніка, а людина вирішує той або інший напрямок розвитку подій. Крах найдосконалішої німецької техніки і механіки організації саме тому і став таким всеобіймаючим, що німці неґацію людини довели до заперечення її єства.

                                   Центральною постаттю повісті - її головним героєм є Петро, колишній старшина мотомеханізованої артилерії совєтської московської армії, якого пересадили в дивізії "Галичина" на командування батареєю кінної артилерії. Через всю повість протягнуто в свідомості Петра нитку його "падіння з мотора на коня", як факту негативного, що його, Петра, і цілу справу, яка його поставила "з цього боку", зіпхнула назад і ніби прирекла згори на поразку, поразку "відсталости". Але цю бічну тему залишу збоку.

                                   Петро є врізцем всіх чеснот вояка, так як їх розуміє І.Багряний, списуючи їх з позитивних зразків московської совєтської літератури - чесний майстер своєї справи, але він його наділює, знову за тими ж зразками, повною несвідомістю відносно того, хто і яким є ворогом. Петро, колишній артилерійський старшина московської совєтської армії, за І. Багряним, не знає цієї армії.

                                     В попередній статті я показав виведену І.Багряним "трагедію" Петра, що через всю брідську епопею мучився намаганням "побачити ворога", бо будучи в московській армії він його не пізнав.

                                     І. Багряний в типові Петра хоче нас переконати, що Петро, артилерійський старшина-українець, не знав того, що він на цілий артилерійський полк чи бригаду, в якій служив, був лише одним, в ліпшому випадку двома, старшинами українцями з походження, а решта були москалі, що Петра товариші-москалі, в "доброму гуморі, жартуючи", не називали "хахол-мазніца", що Петро не знав того, що на фінську війну було кинуто передусім змобілізовану київську військову округу, українців, але майже не зачеплено ближчої до Фінляндії московської військової округи, москалів, що сам Петро служив десь на Далекому сході чи Центральній Азії, а в його рідному місті чи селі в мирний час стояли ґарнізони, укомплектовані з москалів і т.п.

                                     Нічого цього Петро, за І.Багряним, не знає, бо інакше Петро не шукав би пізнання ворога під Бродами. Більше того, як це я показав у першій статті, в образі двох дівчат-парашутисток, що співають "чистими степовими голосами старовинних українських сирітсько-дівочих пісень" та трьох танкісток з "підстриженим по студентські волосям" нам суґерується ідея про те, що в російській армії українські дівчата є московськими Жаннами д'Арк і це Петро, колишній совєтський старшина, пізнає лише під Бродами.

                                      Не є темою цієї статті займатися питанням, що таке є жінка чи дівчина в армії. Олександер Македонський колись кожного вояка, що був упійманий в час походу на залицянні до дівчат, карав смертю. Як це питання стояло у наших козаків кожен знає, і цього я тут повторювати не буду. Німці у час минулої війни у кожному ґарнізоні для армії організували "пуфи" (люпанари). В царській ще літературі один письменник (зараз не пригадую автора) змалював образ інтеліґентної медичної сестри, що раненим у шпиталю прислужувала не тільки медичною обслугою, а й віддала "себе всю". І це подано в позитивному пляні абсолютного служіння і виконання обов'язку. В сучасній московській армії, зокрема в часи минулої світової війни, дівчина і жінка в армії, як загальне явище, незалежно від посад і постів, які вона формально виконувала чи посідала, була тим, що на папері не прийнято називати. І кожен вояк московської совєтської армії та її старшини це дуже добре знають. Чи могли бути в московській червоній армії Жани д'Арк? Могли. Але чи вони творили зміст явища, що зветься "жінка в московській армії"? Ні. І тільки І. Багряний через свойого героя Петра це явище генералізує, як "Жано д'Арківство".

                                      Головного героя Петра, колишнього старшину мовсковської совєтської армії, перемогла і знищила з пальця виссана московська Жанна д'Арк, українка з крови, кости і духа.

                                     Другий герой, своєрідний "молодший друг" Петра, галичанин Роман, поданий в постаті безнадійного романтика, якому Броди в душі зруйнували "гарненьку" хатку. Ось як про це пише І. Багряний:

                                   "Але дедалі люди все більше нервово і фізично вичерпувалися й навіть й найтвердіші вже починали впадати в розпач, психічно заломлюватися. Найкраще Петро спостерігав це на Романові. Запал Романів танув. Вивітрювався геть. Його заступав відчай. Та який відчай! Бідолашний хлопчина не те, що вимучився фізично, не те, що потерпав від страху, - ні він вичерпався, душевно, бо переживав велику внутрішю кризу..." Це ремарка від автора, а ось зміст цієї кризи, як він виглядає в словах Романа і Петра:

                                  "... От була у мене гарненька хатка в душі. Така гарна-гарна хатка! І от розвалилася. Збомбило її до чорта. І тепер там так порожньо стало, ух! ...А яка була гарненька хатка! Хатка, що її мені збудували змалку ріжні вишивані "дядьки"... Знаєш, хатка   з "воріженьків", шароварів широких, як Чорне море, з "гаківниць", з "оселедців"... "Воріженьки" такі були милі й безобидні а війни, власне, ніякої не було, був тільки "герць", така парада, гулянка. "Козаченьки" йшли на "герць погуляти" з "воріженьками"... А тим часом... Бач! Господи, як далеко оце все від того, чим нас напихали змалку ріжні вишивані дядьки та панії. Тим часом діють не цукеркові "воріженьки" й не цукеркових "козаченьків" тут треба, і не цукеркових душ, напханих розвезеним нашим, солоденьким розмріяним примітивізмом, тут треба.. Іншого тут треба! Бо не "воріженьки" діють проти нас, а діє математика! Діє ворог, озброєний математикою! Еге ж! А математики нас якраз і не вчили"

                                Так виставивши кризу Романа, І. Багряний коментує:

                               "Петро був страшенно здивований Романовою мовою, що прозраджувала і не абиякий розумовий баґаж в цього хлопця, а головне, що ця русява голова вміє думати й багато, видно, думала...".

                                Як у першій статті я вказав, тяжко ранений Роман викінчує себе всуненим йому в руку Петром пістолетом, переходячи в інший світ з зруйнованою хаткою, яку йому збудували в душі "вишивані дядьки".

                                 Я не хочу тут нагадувати І.Багряному про його попередні писання про "вишиваного дядька", коли він разом з Хвильовим до "вишиваних дядьків" залічує й Т. Шевченка, проте методою зближеного наподібнення тут подається глумлення над його заповітом "В своїй хаті - своя правда" і підмінюється цей заповіт "математикою". Але не буду про це говорити ширше, розгляну цей безпосередній випадок. Чи є в нас епігонада і шарж на "свою хату по своїй правді" на "хатиночку"? Безперечно є. Але чи Роман як збірний образ західних українців міг мати чи мав в своїй душі, замість шевченкової "хати по своїй правді", причіплену йому І. Багряним "хатку". Я відповідаю, що ні - "хатки", збудовано її "вишиваними дядьками" Роман не мав і мати не міг. І ось чому - ціла історія відносин між двома світовими війнами на західних землях України це було безперервне знищення в свідомості і душах цілої ґенерації викривленої епігонади "воріженьків", "козаченьків" і "хаток". Це завершилось масовою збройно-революційною боротьбою націоналістичного руху і славною епопеєю УПА. В політико-моральному відношенні дивізія "Галичина" була лише невеликим скравком цього єства процесу, що відбувся в Галичині ще до початку другої світової війни. Польські шибениці, Береза-Картузька, московська окупація західних земель України в 1939-41 роках і всі з тим пов'язані практики, три повних роки другої світової війни, що передували Бродам, у висліді якої не залишилось жодної людини в західній Україні, що не була б зачеплена і практично навчена (коли їй чого бракувало до пізнання) цими досвідами виведену І. Багряним постать романтика Романа, що лише під Бродами позбувся своєї фікції "хатки", роблять наскрізь фальшивою. Ні Роман, ні інші "хлопці" в дивізії "Галичина" не переживали жодних криз "розвалення хаток, збудованих в їх душах вишиваними дядьками", бо вони прекрасно володіли наймодернішою "математикою", коли говорити словами І. Багряного, в технічному розумінню "і ворожою злою кров'ю волю окропіте" в духовному, душевному розумінню.

                              Кілька років тому Ю. Шерех написав філософічну статтю-похвалу на вість московського аґента Ю. Косача "Еней і життя інших", в яких - повісті Ю. Косача і розправі Ю. Шереха "Криза людини визвольного руху" - виписано духовну смерть людині визвольного руху, українській людині і нації, що борються за своє визволення. Нині те саме написав І. Багряний - "східняк" Петро, післаний І. Багряним, повіявся у світ, втікаючи "від того, від чого не можна втікти" - від сестро-братовбивства, "західняк" Роман дострілився тому, що в його душі зруйнувалась "хатка", вибудувана "вишиваними дядьками" і що не навчився московської "математики".

                           Насправді ж справа є дуже простою - нас під Бродами (і в інших місцях) побили, може й дуже боляче, але завтра ми їх, її, Москву поб'ємо, як бувало вже й били (хоч мало і не досить наполегливо - тому й є досі в неволі). І як би наша література нам показувала, як нас побили і як ми битими виглядали, то це було б добре. На тому ми вчились би, як завтра ворога побивати. Нам натомість підсовують літературу, яка змагає в нас живих, що залишились після Бродів, душі вбити, аби ми другий раз на ті битви не підіймались.

                           Я думаю, що чим нас більше б'ють, тим більше ми стаємо упертими і непримиреними і ніяких криз в наших душах на відбувається. Ми знаємо, що наші жертви, страждання і втрати у висліді того, що в порівнянню з ворогом ми є гірше організаційно озброєні, є й будуть великими і на перших початках кожного бою чи битви більшими, ніж ворожі. Збірна душа нації, як квалітативне висловлення єства одиниць, що націю творять, є річ дуже довго тривала, коли практично можна говорити про незмінність душі і психо-морального образу типової людини нації, і душевні кризи і заломання, які нам з кожного кутка підсовуються, є глупотою або московською брехнею тієї самої природи, що й московська байка про перетворення психіки української нації на "совєтський народ".

                          Над ними переходимо до порядку денного. Так, як і над книжкою підсуненою нам людиною у багряній масці "Огненне коло". □

             

28 липня 1953 року

Людина, що за життя була три рази на "тому світі"

Спомини

Евген Логаза


                                                  (Спомин про мого брата)

                               Цей спомин можна б радше назвати збіркою деяких епізодів з життя мого брата Володимира-Влодка Логази, що я довідався від нашої матері, його дружини, родини та із спогадів побратимів-дивізійнників.

                                Бути лемком, моряком, відомим фільмовим актором, підстаршиною польської армії, кооперативним працівником, в'язнем німецького смертного концентраку у Авшвіці (Освєнцімі), бунчужним в Українській дивізії, двічі пораненим в ногу у двох війнах - німецько-польській і німецько-совєтській - полоненим у совєтській неволі, запротореним у табори смерти, рівночасно здобувати собі довір'я, пошану і приязнь, в яких обставинах він не перебував, би - це був мій брат Володимир, якого ми називали Влодком. Бо Влодко був найперше Людиною, з великої букви. Це я не говорю тому, що він був мій брат, а все те я чув від тих, які з ним ділили свою долю й недолю, бо я його менше знав, як вони - я був на 12 років молодший.

                                 Володимир народився в 1911 році у Криниці на Лемківщині. По закінченні середньої школи у Новому Санчі Влодко працював на польському кораблі "Пілсуцкі". Там познайомився з артистами театру Маліцької та акторами польського фільму й звернув на себе увагу. Незабаром сам став фільмовим актором у Варшаві під прибрамим прізвищем Лозінський. Війна перервала його кар'єру й він боронив Варшаву перед німцями, де був поранений в ногу.
Після закінчення цієї війни повернувся до Криниці, одружився і став директором сільсько-господарської кооперативи. Одного разу на кооперативному циклостилі було надруковано матеріяли одного українського політичного середовища. Мабуть, на донос, за таку "політичну роботу" німці арештували 25 працівників кооперативи, між ними і Влодка. їх запроторили до концентраку у Авшвіці. В цьому таборі його поставили на чергу знищення - дали йому ін'єкцію бензини у залозу під пахвою. Коли він стояв у ряді, пізнав Влодка лікар, котрий знав його з фільмів, і забрав його з черги смерти. Негайно зробив операцію щоб зневтралізувати бензинову ін'єкцію, але наслідки ін'єкції зробили з Володимира хворого й немічного в'язня.

                              Тим часом, після двох років клопотання через Берлін, Влодка й інж. Вакуловського звільнено з табору. Однак й тут зайшли комплікації, бо німці не випускали з табору хворих людей. Тому таборовий лікар підсував до німецької лікарської комісії здорового арештанта. Коли врешті вони приїхали до Кракова, на станції зустрінув їх інж. Спольський та ними заопікувався. Влодко повернувся до Криниці, де мусив щодня голоситися на ґестапо. Вдома Влодко далі хворів від наслідків бензинової ін'єкції, рука дуже боліла, гнила під пахвою. Наш знайомий лікар у Криниці д-р Савчак лікував його потаємно від ґестапо.

                              Ґестапо хотіло, щоб Влодко працював для них як аґент-донощик. Він не погодився, і одного дня забрав свою дружину та її матір, переїхавши потаємно до Львова, де працював далі в українській кооперації.

                             І тут його ґестапо знайшо й наказало повератися до Криниці. В той час проводився набір до української дивізії "Галичина" і Влодко, скориставши з нагоди, зголосився до Дивізії разом зі мною. Ми поїхали на вишкіл, і довга рука ґестапо вже не могла Влодка схопити.

                             Після рекрутського вишколу наші дороги розійшлися: я поїхав до підстаршинської школи, згодом до старшинської, а Влодко став бунчужним у 7-ій сотні поручника Мирослава Малецького.

                             М. Малецький тепло згадує свого бунчужного, старшого десятника Володимира Логазу, як чесного, доброго, солідного підстаршину, який ніколи не завів і завжди опікувався своїми вояками. Був дуже зарадний.

                            Орест Слупчинський розповідає, що Логаза, говорячи своїм лемківським діалектом, казав перед сотнею: "Ви не дивіться на мене, що я якийсь-такий лемко. Я все знаю і все бачу. У нас як у великій родині: поручник Малецький - наш тато, а я - ваша мама". Він старався Ореста вислати до підстаршинської школи, але він, Орест, завжди вважав, що пішов до дивізії боротися на фронті проти більшовиків, а не витрачати час у школах.

                            Під Бродами Дивізія спершу розбудовувала другу лінію оборони. Праця була важка, бо треба було будувати шанці, бункри й інші укріплення.

                            Тут загостила до них дуже гарна чарівна дівчина з одного села. Вона приносила вареники й запрошували хлопців до неї зайти. Коли вони підійшли до її хати, один з хлопців зауважив, що з дверей стирчить кінець дроту. Влодко закликав саперів, а коли хлопці зайшли до хати, у великому горшку на кухні знайшли в'язанку ґранат, до яких був прив'язаний дріт до дверей.

                             Коли я відвідував Україну, я від своєї знайомої довідався про ту "чарівну" дівчину. Вона була більшовицькою аґенткою. Прийшла до села як втікачка від більшовиків, вчила у місцевій школі. Дорослі в домі, де вона мешкала, знали її справжню ролю - більшовиків особливо цікавила дивізія "Галичина". Після війни вона часто гостювала у тій хаті.

                             Коли почалася велика совєтська офензива в липні 1944 року на цілому східньому фронті, Дивізія, яку включено до 13-го армійського корпусу, стала немов "пожежна команда", якою командування "гасило" вогні-прориви у фронтових лініях. Перевага Червоної армії була тотальна. Поручника Малецького, тяжко пораненого, вдалося вивезти до шпиталю. Був час, як зауважує Слупчинський, що сотенний бунчужний Логаза отримував харчі від селян на цілий курінь.

                            У тій ситуації навіть бунчужний Влодко командував групою вояків у першій лінії фронту. Його група зайняла позицію в одній порожній хаті. Обстріл того дому вівся безперестанно, і відійти на іншу позицію усім не було можливо. Влодко поділив групу на дві частини: одна група мала відійти під прикриттям вогню, і зайнявши становища, сама мала відкрити вогонь, під прикриттям котрого друга група мала відступити. На жаль, коли відійшла

перша група, по ній слід застиг. Обстріл хати збільшився. Хата запалала. Із шістьох останніх залишився в живих Влодко, поранений в ногу, й один австрійський вояк. Їм нічого іншого не залишилося, як здатися в полон.

                          Їх обох ескортував якийсь червоноармієць. В один момент Влодко почув за спиною клацання замку. Він знав, що це значить, і викрикнув на повні груди: "Не стріляй!" Йшов далі, не оглядаючись. Нагло пролунав постріл, і австрієць повалився на землю. Влодка червоноармієць довів до великої групи наших полонених - яких три тисячі. Їх повели на станцію до Тернополя. Була велика спека. Хто відставав, того підганяли конвоїри, колючи гострими штиками. Хто знемагав і падав, того дострілювали. Були випадки, що сільські дівчата викуповували таких за горілку.

                         У цей період про Влодка згадує у своїх споминах п. н. "Лаґерний триптих" Олег Пушкар:

                         "У "львівськім воєвідстві" (стодоли для полонених із Львівщини) стрінув знайомого з Криниці. Був ним Логаза. За польських часів грав у кількох фільмах під псевдонімом "Лоґазінські". Тепер сидів він цілий час у своїм "воєвідстві", кажучи: "Ніде не рипаюся, бо не маю черевиків", і показував свої ноги у пірваних шкарпетках. Він певно тому закріпився у моїй пам'яті, що не був такий зламаний, як усі інші. Умів грати свою ролю і в тім "фільмі". Логаза дав мені частину свого тютюну, яким мав випханий хлібак, а який десь трофейно роздубув іще на фронті з розбитого табірного воза. Я не хотів у нього брати цього тютюну і казав, що не курю, але він утиснув мені його в руку і сказав: "Бери, бери, при нагоді проміняєш за хліб".

                          Усіх полонених завантажили в товарові вагони й повезли під Москву, до табору в Сталіногорську. Працювали у копальнях бурого вугілля. Влітку 1945 року почалися були допити, про які пише у своїх спогадах п. н. "Вежі і кулемети" дивізійник Павло Грицак. Усіх, хто народився і жив поза Сяном, вважали за поляків.

                            "Таких польських громадян назбиралося мимоволі 7 до 10. Логаза з Криниці, десятник Мединський з Кракова, я і ще трьох лемків з Сяніччини. Підчас слідства всім їм заявили, мовляв: "ми вас передадім вашему правітельству", - пише Грицак.

                             1 листопада 1945 року "нарядчик" вишукав по одному всіх 8 таборових "поляків" - сім нас і Тадзя (поляка), наказав збиратися, мовляв: "дамой паєдєтє".

                             Він пише про Логазу: "Логаза, молодий, дуже бувалий чоловік, що був дослівно всім і всюди, між іншим, і моряком і фільмовим артистом. Не диво, що ця людина зуміла вибратися з шахти; доля була йому ласкава і він пішов до кухні на старшого робітника. Велося йому там настільки добре, що мав що їсти, а свій хліб міг продати. Фізично, властиво, не працював, лиш пильнував робітників, завербованих з голодних шахтарів, та засипав продукти в котел".

                            Тих "поляків" перевели пішки до табору ч. 17, в якому було 700 душ - коло 500 поляків, а решта німців. З тої (української) вісімки створено окрему бриґаду, котра ходила на різні роботи на хазяйство...

                            В переселенчому таборі в Сталіногорську зібралося яких 2 000 амнестованих чи репатріянтів. 27 грудня 1945 року розпочалася подорож: Тула, Орел, Брянськ, Гомель, Луненець, Барановичі і Берестя - 11 січня 1946 року. Звідси 14 січня приїхали до Білої Підляської, де їх просто викинули з вагонів і Польський уряд репатріяції видав документи. Всі роз"їхалися на подані адреси.

                         Грицак не подає, що сталося з Логазою. Може польські власті не прийняли його, може були інші перешкоди, в кожному разі, Влодко знову опинився на праці в копальні. Харчі мізерні: 200 грамів хліба й юшка-"помиї", бо назвати її інакше не можна. (Хто не вироблював норми, отримував меншу порцію харчів - "хто не працює, той не їсть!") Норма висока. Влодко скоро обезсилився до краю, хоч йому допомагали сильніші.

                         При одній з таких ситуацій, коли Влодко лежав без пам'яти, його застала контроля й наказала винести до трупарні як мертвого. Це другий раз прийшла по нього смерть з косою. Лікар, який робив огляд трупів, щоб сконстантувати смерть, знав Влодка, бо не раз з ним розмовляв та цінував його як чесну й порядну людину. Він взяв за руку, щоб провірити пульс. Пульс бився. Коли Влодко опритомнів, лікар потаємно виніс його на плечах до свого дому. Влодко важив 32 кг. Лікар його підгодував, і коли після пару тижнів, він уже чувся краще, відправив його транспортом полонених, яких везли в Сибір, бо довше не міг його тримати потаємно в себе вдома без небезпеки викриття.

                       Після довгої їзди поїздом, на кінцевій станції усіх перевезли вантажними машинами далеко в ліс і там самих залишили напризволяще. Охорона повернулася з машинами. Не було й куска хліба. Мороз 40 степенів Ц нижче зера. Що сталося з полоненими, не знаємо. Влодко, однак, якось добився до якоїсь дороги. На його щастя, над'їхала вантажна автомашина. Влодко станув посеред дороги й машина зупинилася. Таке трапляється в цих краях дуже рідко. Це краї споконвічних в'язнів, і в такій пригоді водій може заплатити своїм життям.                                                 

                       Водій відкрив двері кабіни й запитався: 

      

                      - До найближчого поселення 500 км. Маєш чим заплатити?    

  

                      - Я нічого не маю, - відповів Влодко.

                      Шофер вже закривав двері, як Влодко глянув на свою добру куртку, яку йому на дорогу дав лікар.

                     - Візьмеш її? - спитався.      

                      Їхали довго, Влодко не мав нічого в роті вже три дні. Доїхали до якогось поселення біля Іркутська. Авто зупинилося.

                      - Тут живуть бандєровци з Ґаліції, - сказав водій.    

                      Влодко висів і ледве доплентався до віконця першого бараку... Постукав... Надворі 50 степенів Ц нижче зера. Довкруги темна ніч... Втратив свідомість... Це втрете "завітала" смерть...

                      Мешканці бараку почули стукіт, але чекали на ще один. Коли його не було, вийшли й побачили людину на снігу. Затягли до бараку й почали рятувати. Над ранком Влодко опритомнів. І в цьому таборі залишився.

                      Щодня ходив голоситися до таборової управи, яка дала йому фіру з бочкою та коня. Він їздив по поселенні й чистив виходки. Так пройшло кілька років.

                       Згодом начальство зауважило Влодкові якості та його назначили директором цегольні. А сталося це так. На цегольні працювали виселені з України, найбільше з Галичини, жінки й дівчата, такі, які не відзначалися на роботі, й цегольня займала останнє місце у продукції. Це останнє місце в продукції цегольні чи не стало дійсною причиною його "директорства", а ще більше, щоб Влодка остаточно заламати й "унічтожити".

                            Людяна поведінка й поважне відношення Влодка до жінок довели до того, що незабаром цегольня стала першою у продукції. Це не сподобалося начальству табору. Воно хотіло тепер поставити на це місце росіянина, хай і судженого, але свого. Влодка забрали, побили його, як на глум, поламали цю руку, на якій він носив число кацетника з Освєнціму, і знову післали чистити виходки. Робітниці цегольні запротестували й не вийшли на роботу. Їх побили й примусили йти, але не могли заставити працювати солідно, і цегольня знову опинилася на останньому місці. Після майже двох років, не маючи виходу, Влодка знову призначили на керівника цегольні.

                            Це поселення, в якому Влодко жив, називалося Лісіха, й тут траплялися часті грабунки, вбивства. Однак мешканці вже привикли до такого "стилю життя", бо мусили.

                             Влітку 1953 року Влодка відвідала мати, яку з родиною, насильно переслили з Криниці до Галичини зараз після закінчення війни. Наш батько був старшиною а австрійській армії під час 1-ої світової війни. Поранений він повернувся до Криниці і після довгої і тяжкої хвороби помер, як мені було три чи чотири роки. Мати одружилася вдруге.

                             Мій другий брат, що був підстаршиною в польському війську, повернувся з війни до Криниці, але згодом німці його арештували й посадили в горезвісну тюрму Монтелюпу у Кракові. Після одного року його розстріляли разом з вуйком Тарасом, який мав 78 років. Їх закопали у спільній могилі на Зеленій Горі.

                            До Влодка мати їхала поїздом два місяці. Влодко зустрів її на станції в Іркутську, показав усе, річку Ангару й навіть бочку й черпак, яким чистив виходки. Але тепер йому жилося вже багато краще, після смерти Сталіна й відлиги за Хрущова.

                           Влодко здобув собі прихильність людей, і вони навіть приносили йому харчі. Навіть росіяни, які його катували, почали до нього вчащати й гоститися та при цьому вчити своїх дітей бонтону при столі. Раніше, коли Влодко малював їм помешкання, вони бачили, що він незвичайна людина. Коли він сідав їсти обід, він з газети вирізував тарілки й тарільчики, розставляв їх на столі, розділяв на них свою скромну пайку і, як водиться на заході, сідав до обіду. Його зверхники витріщали очі: "Сматрі, как он єст!" Це він напевно робив, щоб не забути за своє минуле, затримати людську гідність та не знизитися до примітивного рівня лагерного життя. І це був його "театр", в якому Влодко відігравав свою злою долею накинену ролю, бо як зауважили його побратими, він був великим оптимістом і "умів грати свою ролю у фільмі життя".

                          В Сибіру Влодко одружився з вдовою, яка вирятувала його від "третьої" смерти. Заложив сім'ю. Заочно закінчив інститут іноземних мов, бо хотів дістати працю перекладача в польському посольстві. Але польська комісія визнала на іспиті, що Влодко не знає достатньо польської мови... Влодко, підстаршина польської армії, польський фільмовий актор з-перед війни!? Видно, вони були вже поінформовані про Влодка. Він теж старався виїхати до Польщі або до Канади, але без успіху, хоч його вчорашні кати навіть виробили йому документ, що він служив звичайним бійцем у Червоній армії. Нераз йому казали, кличучи його по-батькові: "Денісович, ти правільно дєлал, что воєвал протів нас".

                         Помогли йому посилки з Канади, й він в 1958 році приїхав до Львова. Тут йому не вдалося приписатися, але він отримав працю завідуючого господарством шпиталю, який кінчали будувати в Калуші. А вже, 2 травня 1959 року, прийшла смерть від удару серця. Четвертий і незмінний раз... □

НА МЕДИЧНОМУ НАВЧАННІ В УКРАЇНСЬКІЙ ДИВІЗІЇ

Степан Ґамула

                               На весні 1944 р. більшовики зближалися до Львова і університет мав бути замкнений. Нам, студентам, нічого не оставалося як іти до дивізії і нам обіцяно - що ми скінчимо університет у Німеччині, а потім підемо до дивізії. Зимовий симестер ми скінчили у березні і на книжці викладів вписано посвідчення з дня 24. 3. 44 р. Львів - що студент мед. Степан Ґамула уродж. дня 6.1.15 в Городенці скінчив 9-ий триместер - залучується книжку викладів ч. 690/43 і нічого злого про студента не знано. Підпис: проф. Шульце. Ще у листопаді 1943 р. я дістав особисту виказку (карту) ч. 0942 у німецькій, українській і польській мовах - видана дня 18. 11. 43 і важна до 17. 9. 48 р. Місце замешкання: Городенка, вул. Дубова ч. 9, а зголошений у Львові від 12. 2. 44, при вул. Княжій ч. 35. Була на ній світлина, відтиск пальця і печатка.

                          При кінці березня 1944 р. ті студенти, що зголосилися до дивізії, покинули Львів, і нас завезли до Нойгаммеру, на Сілезії, до вишкільного табору дивізії. Наш вишкіл тривав всього 3 тижні. Ми мешкали разом і творили окрему групу. Тут запам'яталися такі моменти: присяга всіх рекрутів, татуювання групи крови під лівою пахвою і біля цього табору безчисленні гроби совєтських полонених, померлих з голоду (начислено до 50.000).

                                                             СТУДІЇ У ҐІССЕН 1944/45

                            Згідно з умовою, після першого вишколу нас завезено до малого міста на горішнім Гессен-Ґіссен. Приїхали поїздом, вийшли з двірця під наглядом сторожі, у старих полинялих мундирах, люди брали нас за полонених. Місто не було знищене і трамвай завіз нас до бараків у лісі, де перебували італійські і чеські робітники. Ми мешкали разом у однім великім бараку, спали на триповерхових ліжках, вранці йшли ми на виклади до університету, а пополудні відбували вишкіл і часом - варту біля полонених.

                              В університеті 29. 4. 1944 дістав я книжку викладів (індекс): Степан Ґамула, уродж. 6. 1. 15 Городенка - Генеральне Губернаторство - місце замешкання родичів - Львів (Галичина), що було неправильне. Світлина, підпис і печатка; записаний на літній семестер 1944 ч. 1482, а на зимовий семестер 1944/45 ч. 541. Прийнято його на підставі освіти (свідоцтво матури укр. клясичної гімназії у Коломиї з дня 5. 6.1935).

                                 В університеті ми слухали: курс операції; ортопедії; ракові хвороби; хвороби носа, горла і вуха; шкірні і венеричні хвороби; положництво і гінекологія; курс бадання, медична клініка і поліклініка. На десятім семестрі ще додано: судову медицину; патологічну фізіологію; хірургічну практику; расову гігієну; зубну операцію і науку про соціяльне забезпечення. Приємно, особливо спочатку, доки не було налетів, ми проводили часи вечорами, коли загашено світло. Ми говорили всі до пізньої ночі. Розповідали анекдоти. Найбільше потіхи ми мали з Степана Мандзика, бувшого вояка з польської армії, який подавав себе за військового спеціяліста, хоч на нічім не розумівся, і Богдана Рибаченка, що вдавав оферму.

                                  Пригадую імена хоч список може бути неповний:

                                   Роман Кічун - з Станиславова, перейшов бурхливі часи, по війні був лікарем у Бельгії, Мадаґаскарі, і тепер є у Бельгії.

                                    Лев Кавуля - по війні виїхав до Канади, мав прикрий автомобільний випадок, працює у міністерстві здоров'я в Оттаві.

                                     Володимир Калиток - був лікарем у Чікаґо, помер на удар серця. По війні взяли його французи до полону, пішов до шпиталя на операцію сліпої кишки (хоч її вже не мав) і втік з нього.

                                    Осип Дудас - дуже пильний студент. По війні спеціялізувався у дитячих хворобах у Німеччині, відкрив практику у Чікаґо. Помер на удар серця.

                                      Мурський - тепер у Канаді.

                                      Володимир Колотило - одружився з естонкою, практикує біля Чікаґо.

                                      Мирон Варениця - по війні був у полоні, пізніше приїхав до Ґіссену, де був у шкірній клініці, виїхав до Канади, працює у Едмонтоні у шпиталі для психічно хворих.

                                     Мирон Бойко - ми знайомі ще з теології у Львові, разом були в Ґіссені, по війні теж були разом. Стрінулися знову у Гамільтоні в 1949 р. Має свою практику у Сарнії.

                                      Евген Стецьків - у бараках познайомився з італійською дівчиною, навчився по-італійському говорити; по війні був у французькім полоні, де висох до кости і був би пропав, але одного дня італійські полонені, які їхали додому, зупинилися біля його табору і він зголосився до них як італієць з Верони. Якраз був один жовнір з того міста, який знав ту дівчину, його звільнено і він поїхав з ними до Італії. Згодом дістався до Мюнхену, виїхав до Америки і є лікарем-спеціялістом від анестезії у Тонаванда, біля Боффало.

                                       Степан Мандзик - ми мали з нього найбільше потіхи. Одного разу ми
провадили полонених з роботи, і нам дали гострі набої до крісів. Він несподівано вистрілив (щастя що стріл пішов вгору), а всі полонені впали на землю. Ми його натягали, але він був добряга від серця. Практикує у Америці.

                                         Андрій Мацюрак - разом ми були у Познані, стрінулися у дивізії, мешкали разом у Ґіссені. На Різдво 1945 він зварив наші страви і відсвяткували як годиться. По війні він перебував в таборі у Майц-Кастель; біля Чікаґо працює як анестезіолог.

                                         Адам Якимів - дуже говірливий. Є лікарем в Америці.

                                        Олесь Гаврилюк - трагічна постать, зналися ми ще з гімназії у Коломиї, були ми на теології, за большевиків пішли на медицину, у дивізії попав у нервовий розстрій, і коли ми були на вправах у Штетіні, застрілився при мені.

                                        Федько Налуковий - був від нас старший, і ми його стрінули у Ґіссені. Втік з полону, приїхав до Ліху, де ми були 1945 р. Тут одружився з учителькою Ґундель і виїхав до Австралії.

                                         Богдан Рибачек - відомий пластун перед війною, але безрадний у війську, як дитина. Був жертвою наших дотепів і жертвою інструкторів. На вправах з метання гранатою у Штеттіні тримав її у руці і був би забив нас всіх, але інструктор вихопив її і кинув за високий окіп, де вона вибухла. Він є у Австралії.

                                         Банах - молодий хлопець, попався до французького полону, був виданий полякам і загинув.
                   

                                         Валь - дуже здібний. Французи видали його полякам і його розстріляли.

                                         Шлюсар - мав високе тиснення крови, помер по війні у Німеччині.

                                        Казьо Ґорчинський - званий Кацьо, мав астму, але був веселий. Розповідав жарти годинами. Був дуже любленим. Живе у Чікаґо.

                                        Кодельський - живе в Америці.    
                                       
                                        Степан Ґамула - у Канаді.        

                                        По закінченні літнього семестру нашу групу вислано до Штеттіну на дальший військовий вишкіл, який дався нам добре взнаки. Гонили нас, як псами, їли лише картоплю і редьку, голод допікав добре. Копали ми рови і ями на бункри, а часом брали нас до міста на чищення доріг по летунських налетах. Місто було дуже знищене. У одній пивниці лежала.молода мертва мама, а маленька дівчинка тулилася до мертвого тіла. Налети були страшні, жорстокі, що неможливо описати, справжнє пекло на землі.

                                        По ночах ми робили вправи на полях, збирали яблука по садах і напихали вічно голодний шлунок. Бойко, Ґорчинський і я творили останню трійку і ми розповідали собі жарти, бо провідник нас не видів. Як я згадував, тут застрілився Гаврилюк.

                                       Після вишколу ми приїхали назад до Ґіссену і ходили на виклади 11-го семестру. Наші бараки були за містом, у лісі. Там мешкала більша група, а нас кількох пішли на приватні помешкання. До грудня не було налетів на Ґіссен, бо там не було жодних фабрик і більших касарень, а в половині грудня 1944, коли ми були всі на вечері у бараках, налетіли альянтські літаки. Наперед освітили місто світляними бомбами, а тоді кинули запальні і розривні бомби. Ми тулилися у малих протилетунських ровах до землі, яка дрижала від розривів, і ждали на кінець. На щастя, літаки кидали бомби тільки на місто, яке було знищене на 80%, згинило до 3.000 людей. Дитяча і жіноча клініки були знищені з пацієнтами, а медична і хірургічна були дуже пошкоджені. Хірургічну клініку перенесено до замку Ліх, біля Ґіссен; жіночу - до монастиря Арсенбурґ, а медичну - до Лявбах.

                                       Моє помешкання згоріло разом з цивільним одягом і документами. Не було чим підголитися і чистити зуби. Знову треба було роздобувати потрібні речі. Ми з Мацюраком перенеслися на вул. Колійову 6, де знайомі німці передали нам дім, а самі виїхали на село. Тепер нам жилося ліпше - у пивниці були залишені харчі, а вугілля ми роздобували у знищених домах і возили візком до хати. У лютому, коли Берлін був майже знищений, а москалі приходили ближче, мій брат Петро покинув Берлін і приїхав до мене. У лютому 1945 ми мали останні іспити і 29. 2. 45 я дістав посвідку від університету, що здав всі іспити. Якраз американці були вже недалеко Ґіссену, в якому не стало ні поліції, ні адміністрації. Люди розбивали крамниці, на двірці розбито вагони з всяким добром, Петро і я пішли з візком. Брали все, що могли, а великі колеса сира ми котили додому, бо не було далеко. Так ми забезпечилися на перші часи.

                                                                             НА ФРОНТ

                                      Я не знав що робити, боявся перебратися у цивільне, бо ще були німці у місті, а "фольксштурм" (народне ополчення) мав його боронити, дезертирів розстрілювано. Я взяв ровер від сусіда і поїхав до бараків, щоб бути разом з товаришами. Нікого не застав - чехи ходили по бараках, все розбивали. Всі зникли, як у воду, згодом довідався, що вони були у Ґіссені, де поховалися у копальнях, які служили за схоронища. Я знав, що два мої товариші були у Ліху у клініці, і я поїхав туди. Біля Ліху зустрінув розбиту німецьку частину. Один вояк з перев'язаним оком чогось пристав до мене і радив утікати з частиною на Кассель, а пізніше до нього, бо він мешкав за Ваймаром. Так я через нього попав на фронт і кінчив війну у Австрії у дивізії. По дорозі на Кассель нас обступили американські танки і почали стріляти просто на нас. За хвилину всі авта горіли, люди і коні побиті, я хотів їм помогти, але він сказав утікати. Ми їхали цілу ніч на роверах на Ваймар й уникнули американського полону. У Ваймарі німецька військова жандармерія нас задержала. Його забрала на фронт, а мені дала папери до дивізії до Карльсбаду.

                                У Карльсбаді не знали, що зі мною робити, і дали мені папери їхати до Берліну, до головного уряду СС, щоб мене підвищити у ранзі і дати нові папери. Тут я стрінув Мацюрака і Дудаса. Я вистарався їм папери до Інсбруку, бо вони ще не скінчили студій, і вони так урятувалися від біди. Я приїхав до Берліну й пішов до СС-уряду. Там дали мені нову уніформу й підвищили мені рангу до обершарфюрера (старшого десятника). Я дістав перепустку до Ґрацу, де була дивізія. Коли я прийшов на Ангальтер двірець, то відходив останній поїзд на Прагу, і нікого не пускали до нього. Поїзд був уже у русі. Я відіпхнув залізничника, дігнав його, щасливо впхав одну ногу і зачіпився рукою за вагон, а люди обсіли його, як мухи. У Судетах поїзд зупинився на одній станції. Військова жандармерія зібрала нас у лави і провадила до міста, щоб післати на східний фронт.

                                  На пероні стояв поїзд на Прагу. Коли сторожа не дивилася у мою сторону, я скочив до того поїзду, сів біля вікна й почав читати газету. Багато виділо, що я зробив, але всі мовчали. Ми не доїхали до Праги, бо там вибухло чеське повстання. Я дочепився до тягарового авта, і знову через Карльсбад заїхав до Мюнхену. Тут мені видано нову перепустку до дивізії, і я вже не спішився, бо війна доходила до кінця. Насамперед я заїхав до Інсбруку, віднайшов Мацюрака і Дудаса, і був у них кілька днів. Дальше було небезпечно, бо всюди була поліція. Я пішки і автами їхав через Альпи цілий тиждень і дістався до Кляґенфурту, де була наша станиця. Мене післано до Фельдбаху і приділено до 29-го полку, до лікаря Чернявського. Я був у дивізії лише один останний тиждень. Санітарний пункт був у селі Ст. Штефан, недалеко від замку Ґляйхенберґ. Мені жилося задобре: я дістав цілу хату і джуру лемка, який держав усе в найкращому порядку. На пункті санітар голосив, скільки є хворих, яких я переглядав, підписував книжку звітів. В другій кімнаті приймав нових хворих. Найбільше стрільці хорували на перестуду, шкірні хвороби. Найгірше малися тяжко поранені, лежали на соломі, покалічені, з отвореними чашками і черевами. Не було спеціалістів до них, ні відповідного місця, ні ліків, і смертність була завелика. Не можна було на них дивитися, як вони вмирали непотрібно.

                                  Дня 8. 5. 45 Німеччина скапітулювала і наша частина по полудні відступила. Коло півночі ми були недалеко Ґрацу, але спрямували в сторону Кляґенфурту. Дороги були затарасовані. Я пішов пішки, присідав на якунебудь фіру. Наступного дня партизани Тіта заступили дорогу, обстрілювали нас, головно з літаків. Коли налет скінчився, я вхопився якогось авта до Юденбурґу перед приходом совєтів. Звідти, вздовж ріки Мур, я дістався до до Мурав, а за містом я попав у англійський полон.

                                  По дорозі я зустрів Поповича з Городенки, який був у дивізії. Я давно скинув уніформу, сховав військові папери у черевик, а мав при собі цивільну посвідку і посвідку, що я є лікар. Коли нас задержали англійці, то Поповича спрямували до збірного пункту, де вже були наші вояки. Я подався за робітника, і мені дозволили іти, але Попович вихопився в останній хвилині і сказав, що я є вояк. Мене завернули і так я попав у полон. Ми зайняли площу біля ріки Муру, за дротами. У горах було зимно, ми не мали ні кухні, ні плащів, спали на голій землі плече до плеча. Ні їсти, ні пити не давали два дні. Від мене забрали англійці зламаний годинник, вони забирали все, що було вартісне, крали, як могли. Тільки здорові могли витримати і перейти ті часи щасливо. По зимній і голодній ночі рано уставили колону і переводили до Філлях, де вже була більша частина нашої дивізії. Сказали, що генерал Шандрук збирає дивізію, щоб піти проти совєтів, і щоб ми не розходилися. Мені було досить полону. Як тільки колона почала йти, я з останнього ряду скочив через дорогу до німців, замішався між ними, дістав їсти і пішов дорогою на Бішофсгофен і Галляйн. Після різних пригод я щасливо добрався до Ґіссену до хати на вул. Колійові в ч. 6. Якраз мій брат Петро сидів у вікні, і, як мене побачив, то мало не впав з вікна, бо думав що я пропав. Нарешті два Ґамули зійшлися разом по війні здорові, однак ми ще не мали вістки про нашого брата Михайла.

В БОЯХ І РЕЙДАХ УКРАЇНСЬКОГО ЛЕҐІОНУ САМООБОРОНИ

До історії 1-ої УД УНА

Федір Цимбалюк

                                  Свої спомини в боях і рейдах УЛС, української волинської військової одиниці в другій світовій війні, під командуванням В. Тура-Гарасименка, описую так, як я їх бачив, переживав і з свого становища, яке я займав, їх насвітлюю. При описі тих усіх подій не висловлюю своїх завваг ані критики.

                               
                                Після 5-ти тижневого перебування на фронті, частини УЛС, під командою славного полководця, знаного ще з Визвольних змагань 1917-1920 рр., полк. ген. штабу В. Дяченка, пізнішого генерала 2-ої дивізії УНА, цей відділ, загартований не тільки у фронтових боях, але також у вуличних, під кінець жовтня 1944 року повертається в околицю Кракова і долучуються до там розташованих частин УЛС. Розташовуємось у військовім таборі, в котрім німці вишколювали своїх рекрутів у підліссі Нєполоміцької пущі.

                                  Наше розташування знаходиться у прифронтовій зоні, де час-від-часу чути глухий відгомін тяжкої артилерії та помічається рух німецьких військових частин - одні відходять на фронт, а інші повертаються на відпочинок. Стрічаємося з частинами РОА ген. Власова, в котрих не бракувало і наших земляків.

                               Після нашого упорядкування і відпочинку, ми приступили до регулярних зайнять. Найбільше було звернено увагу на польовий вишкіл. Загальний настрій вояцтва був високий. Відчувалося ще подих рідної землі, котрий ділив нас кілька десятків кілометрів, та стремління і бажання було одне: вернутися на свою рідну Батьківщину, в запілля ворога, і там змагатися зі зброєю в руках за кращу долю свого народу. Дехто дістав призначення вертатися на рідні землі. Відходили вони в Криницю на вишкіл, а по вишколі переходили в Карпати, пробивалися через фронт в запілля ворога. Більшість з них загинула.

                             Постій заносився на довше, і штаб УЛС вирішив створити старшинську школу, про котру ще плянувалося на рідних землях. Кандидатів на старшин не бракувало, як також були і викладачі та інструктори. На початку листопада, наказом штабу УЛС, повідомляється про відкриття старшинської школи і виделеґування з підвідділів і сотень кандидатів. Мене, як чотового 1-ої чоти сотні, та кількох інших підстаршин, наказом сотні виделеґувано до старшинської школи.  

                                                             У СТАРШИНСЬКІЙ ШКОЛІ

                            Майже всі кандидати до старшинської школи були підстаршинами, котрі закінчили підстаршинську школу при УЛС, або наддніпрянці, котрі мали старшинські і підстаршинські (докінчені) школи з Червоної Армії. Крім того, усі молодші старшини УЛС також були зобов'язані слухати лекції.

                              Викладачі були висококваліфіковані: полк. ген. штабу В. Дяченко, сот. Терлиця, пор. Уліян, пор. Личманенко, хор. Ромко, хор. Харуцький і інші, котрих прізвищ не пам'ятаю. Душею школи був пор. Личманенко, штабовий дивізійний старшина Червоної Армії, котрий викладав тактику бойових операцій піхоти в співдії з панцерними частинами. Усіх кандидатів було понад 40. Ми були звільнені від наших обов'язків в наших сотнях, однак ми усі жили у своїх частинах. До школи ходили регулярно. Крім лекцій, проходили ми тактичні польові зайняття в терені.

                            Ситуація на фронті щодень погіршується не на користь німців, офензива радянських армій північною частиною Польщі скорим темпом посувається на захід, у південно-східній частині Польщі фронт стоїть на місці, однак можна сподіватися сильного наступу на Краків. Так і сталося. Вже в половині січня 1945 р. радянські армії розпочали велику офензиву південного фронту, прорив коло Сандомиру в напрямку Кракова. Кандидати повертаються до своїх частин і перебирають свої функції. Готуємося до вимаршу.

                                                                        ВІДСТУП НА ЗАХІД

                             Відходимо на південний захід. По дорозі вже чути не тільки вибухи артилерії, але й стріли легкої зброї. Німецьке командування в тій критичній ситуації кидає усіх, хто тільки в уніформі, на оборону Кракова. УЛС також спрямовано в туди, однак радянські з'єднання вже окружили Краків з півночі і з заходу та намагаються замкнути його з півдня. Німецькі війська відсупають на південь. Ми одержуємо наказ протилежного маршруту і відступаємо на південний захід, на місто Освєнцім. Без відпочинку переходимо місто в напрямі на південь і йдемо гірськими теренами. Зупиняємось в якомусь гірському селі на відпочинок. Наступного дня вирушаємо в напрямі міста Цєшина і переходимо польсько-німецький кордон, йдемо в Чехо-Словаччину поблизу міста Моравської Острави, де задержуємось на кілька днів відпочинку. Після тих руїн, котрі ми залишили за нами, тут в Чехії, якби інший світ, якби тої проклятої війни не було. Населення добре одягнене, сите, крамниці заповнені товаром. Чехи до нас ставляться неприхильно, ніяк не можуть зрозуміти, чому ми, українці, воюємо по стороні німців, проти своїх братів слов'ян. Ніякі аргументи не переконували їх в нашій рації, що їх та сама доля спіткає, як визволить їх "старший брат". Загальне поняття їх було, що Радянський Союз несе їм "щастя і свободу".

                             Останнього тижня в січні вантажимося і вирушаємо далі на захід з призначенням Драйзегоф; переїжджаємо чесько-австрійський кордон в напрямі на Вінер Нойштадт. Переїзд відбувається тільки ночами з огляду на часті налети ворожих літаків. Тут ми побачили дійсну руїну війни. Залізничні станції і міста всі в грузах і ямах, вагони порозбивані лежать по обох сторонах залізничної дороги. Усі познаки показують програну війну німців. На початку лютого ми прибули на залізничну станцію Праґерско, положену поміж Марібором і містечком Шпільфельд-Мурек, на пограниччі Австрії і Словенії. Розташувалися ми в трьох селах по лівій стороні ріки Мур (на австрійській стороні). Наша 2-а сотня заквартирувала в селі Шпільфельд, в котрім був переїзд поромом через Мур до Словенії. Перебували тут також французи-полонені, над котрими був наглядач - один старий німець. Жили вони в будинку, трактовано їх не як полонених, а як робітників, котрі у вільний час від праці вешталися по селі. Працювали по австрійських господарствах. Червоний Хрест їм допомагав, і мали вони всього поддостатком та добре виглядали. Совєтські полонені перебували в багато гірших умовах, не маючи ніякої допомоги, а своїм урядом, уважані "зрадниками родіни" за те, що попали в полон.

                              Населення Австрії ставилося до нас прихильно. У розмовах з нами осуджували Гітлера, котрий довів країну до такої руїни. Негативно на нас впливало те, що нашим воякам не дозволено квартирувати по хатах зимою, а розміщено по хлівах. Для старшин та деяких підстаршин призначено квартири по хатах. Після кількаденного відпочинку, ми почали регулярні наші зайняття та ходили в рейди в Югославію, в якій оперували комуністичні партизани Тіта, котрі знаходилися дальше в горах, однак час від часу з'являлися і на терені Словенії. В більшості на Словенії оперували збройні підпільні відділи четніків, приналежні до ген. Міхайловича. Проти німців вони збройно не виступали, а радше з ними співпрацювали.

                               Були вони протикомуністичного наставлення і проти тітовських партизан. Словенці ставилися до нас прихильно й ввічливо, вгощали нас, чим хата багата, навіть ті, котрі симпатизували Тітові, хоч в розмові з нами були стримані. Четніки радо нав'язували з нами контакти та пропонували переходити до них. Все таки непокоїло усіх нас: а що буде далі? Тітовські загони нас виминали і до більших зударів не прийшло. Стрічалися в тій акції з частинами української дивізії й довідалися, що вона була під німецьким командуванням. Тяжко нам з тим було погодитися.

                              На постою ми мали спокій, жодної служби не виконували, крім нічних стеж. Я жив сам на квартирі в родині австрійців. Старенька мати з двома дочками, вже замужними, котрих чоловіки загинули на східнім фронті при кінці 1944 р., оплакували та нарікали на ту прокляту війну, котра зруйнувала їхнє родинне життя. Мали вони мале господарство й у вільний час я їм помагав у праці. З вдячности я мав у них повне утримання.

                              Почали доходити до нас вісті, що УЛС перестане бути самостійною одиницею. 2-го березня стало нам відомо, що ми будемо влучені до нашої української дивізії. Почали кружляти вістки про можливість переходу УЛС у підпілля за ріку Мур на Словенію з метою переходу в Карпати на рідні землі. Тяжко було повірити, щоб яканебудь була можливість перейти через чужі краї - Австрію і Чехо-Словаччину, котрі були вже окуповані радянськими арміями.

                                                           ПЛЯН І ПЕРЕХІД У ПІДПІЛЛЯ НА СЛОВЕНІЮ

                                 У суботу, 3-го березня по обіді, прийшли до мене на квартиру чот. М. Клен і чот. Чалій. Повідомили мене, що вони уповноважені на організування групи, котра має перейти у підпілля на Словенію. Відділ очолює хор. Ромко (Кивелюк), з четніками договорилися. Четніки зобов'язалися забезпечити нас провіянтом. Питалися, чи я погоджуся іти, хоч самі не були певні, чи їм той задуманий плян вдасться провести в життя. Після обговорення і дискусії я заявив, що я це все передумаю і завтра стрінемося для остаточного рішення. Я хочу знати про наші пляни і ціль. При відході М. Клен сказав до мене, що це все довірочне і щоб з ніким про це я не говорив. Ставало передо мною питання: є в нас дуже порядні старшини, то чому цим займаються підстаршини? Хоч вони є моїми друзями та чесні і віддані патріоти, але це питання я ясно поставив перед ними.

                                Неділя, 4-го березня, гарний сонячний день ранньої весни. По обіді до мене на квартиру прийшли сот. Терлиця, хор. Ромко і чот. Клен. Не гаючи часу, ми приступили до обговорення пляну. Сот. Терлиця з'ясував сучасне положення фронтів, як на заході, так і на сході. Війна доходить до свого кінця. Ми по стороні програних: що буде з нами? Західні альянти є союзниками Совєтського Союзу, які їх домовлення по закінченні війни, ми не знаємо; певне одне, що нас будуть трактувати як ворогів і нас видадуть у руки Совєтського Союзу.

                               УЛС як самостійна одиниця є під своїм командуванням, має добре вишколених підстаршин і старшин. Більшість з них це бувші партизани загонів на Волині, як Т. Бульби, Хрона, Білого, Волинця і Яворенка. Ми думаємо шукати виходу в тій ситуації поки ми ще є в цілості. Хор. Ромко інформує, що завтра, 5-го березня, УЛС переходить до Дивізії та буде розподілений по полках та інших частинах. Дивізія є під командуванням німців. Ми не є проти дивізії, але ми є проти німецького командування. Сьогодні для нас лишається ще одна можливість - перехід у підпілля на Словенію, а звідтам - через Югославію до Італії - на бік альянтів. З четніками Міхайловича вже договорилися. Вони зобов'язалися давати нам повне постачання провіянтами та іншими необхідними засобами, і також призначили зв'язкових старшин, котрі будуть перебувати з нами. Загін організується в силі не більше 80 осіб, в котрому буде 3 групи та командир загону та його персонал. Організуванням і підбором людей займаються хор. Коваль, М. Клен і Чалий. Я висловив недовір'я до четніків, котрі є у підпіллі, але вони співпрацюють з німцями, і у критичний момент вони нас зрадять. По-друге, чи ми є в силі втриматися проти тітовських партизан, котрі є сильно озброєні і ними керують совєтські дорадники? На цю мою заввагу М. Клен, котрий брав участь у переговорах з четніками запевнив про повне довір'я до них. Хор. Ромко запитав мене, чи я погоджуюся очолити одну групу? Я дав згоду. М. Клен подав мені список підстаршин і стрільців, котрі були приділені до моєї групи, а решту я мав сам добирати з своєї 2-ої сотні.

                              Вихід до порому і переїзд на Словенію призначено на год. 11 вночі, запевняючи мене, що це є вповні засекречено. Ми розійшлися. В сотні я стрінувся зі своїми підстаршинами та підстаршинами інших чот, інформував їх про ситуацію та наш перехід у підпілля. Всі вони погодилися. Повідомив я їх про місце і час нашої збірки. Повернувшися на своє мешкання, почав пакувати свої необхідні речі. В тім часі зголосилося до мене ще двох підстаршин з інших частин, котрі були призначені до моєї групи. Я їх поінформував і вони відійшли.

                              Сонце заходить, мені дуже хотілося побачитися з своїм братом Лаврентієм, котрий був в чоті кінноти зв'язку й квартирував на третім селі. Хотілося сказати йому, щоб він не ризкував на цей шлях, на котрий я рішився, та хотів з ним попрощатися. Вечірня пора на це не дозволяла. Побачився з ним аж під час відступу Дивізії з фронту, вже по капітуляції.

                               Я попрощався з своєю господинею та її дочками. Вона в плач, дає мені велику буханку хліба і кусок сала. Хочу їй заплатити, але вона відмовляється. Дякую їм за гостинність і відходжу.

                               Моя група (25 осіб) чекає на мене. Одна третя становлять підстаршини. Приходимо до порому. Зауважую, що хор. Ромко в нервовім напруженні, в колі свого персоналу. Нарада з командирами груп і перший наказ хор. Ромка:

                                  1. Подає маршрут на місце призначення.
                                  2. До кожної групи є призначений старшина зв'язку з четніків.

                                  3. Переправа через ріку Мур є під охороною четніків на березі Словенії.

                            Умовлений час переїзду минає. Ніхто поромом не приїздить, очікуємо. Тим часом до нас долучаються інші групи наших вояків, котрі не були покликані. Через годину нас зібралося коло 2-х сотень (понад 200 вояків). Ті, котрі долучаються, заявляють: ми також готові і хочемо іти разом в Україну в запілля ворога і там за неї боротися.

                           Ми опинилися в критичнім положенні, створився хаос, котрого ніхто не передбачував. Наш відділ завеликий для перемаршу, згідно з наміченим пляном. Наших союзників, що мали приїхати поромом на нашу сторону, нема. Підозріння у нас, що це є зрада. Ком. Ромко скликає командирів груп і свій персонал на нараду. Рішаємо, незважаючи на четніків, перейти на Словенію, і діяти будемо на свою власну руку. Лишається питання, в який спосіб перефорсувати ріку Мур, котра має бистру течію. Крім того, це весняний сезон, в котрім є великий сплив води, а місце, де перепливав пором, досить широкий. Зголошується чот. Чалий, котрий на руках по линці перейде на другу сторону ріки, урухомить пором і приїде до нас. Чалий закидає свою фінку через плече і по линці на руках пересувається в повітрі на другу сторону ріки. Тяжко було повірити, щоб ту віддаль на руках можна було подолати, але чуємо два вистріли. Це Чалий розбиває замок, на котрім загачений пором. За кілька хвилин пором зближається до нас. Ми з поспіхом, кількома наворотами, переїжджаємо на праву сторону Муру, на Словенію.

                                                                                 НА СЛОВЕНІЇ    

                                   Непередбачений такий численний перехід до нас вояків спричинив повний хаос; по-перше, він був завеликий для нашого пляну і, по-друге, потрібно було його перегрупувати, а на це не було часу. Видано наказ, щоб вояки долучалися до груп, хто до котрої хоче, до часу реорганізації. Моя група збільшилася на 65 осіб.

                                  З'явилися зв'язкові старшини четніків. До моєї групи приділений поручник, по національності - серб. Середнього віку, дуже добре володів російською мовою. Перші наради командирів груп і зв'язкових старшин четніків, котрі зарядив хор. Ромко, були дуже короткі. Зміна напрямку маршруту, і на випадок зудару з тітовцями, визначено місце збірки.

                                  Старшини-четніки зобов'язані проводити нас в терені. З поспіхом вирушаємо, щоб якнайдалі відійти в запілля. Марш в горах, оминаючи дороги, був дуже тяжкий. Крім повного військового обладнання, розподілено поміж групи зброю, амуніцію, ґранати. Це забрано з німецьких військових складів зброї в селі Обершварц. 4 тяжких кулемети "Максим", багато амуніції в ящиках до кулеметів, обтяжували нас до краю, а тягнення за собою тяжких "Максимів" виявилося майже неможливим, навіть коли вживали коней. Для зв'язку з командиром, відділи мали призначених своїх зв'язкових, крім того, при команді відділу було 2 зв'язкових на конях. Хоч який наш маршрут був тяжкий, однак ми вранці прибули на перше місце призначення. Я зі своєю групою розташувався поблизу двох господарств, котрі були розположені в садах. Оглянувши положення, я виставив застави, котрі змінювалися щогодини. Інші відпочивали. Командирів груп покликано на наради. Нарадами проводив хор. Коваль. Обговорив наше положення і накреслив дальший плян нашого маршруту на південний захід, за порадами наших союзників. Визначено час нашого відходу і призначено одну групу для передових стеж, котрі будуть іти напереді. Наказано переорганізувати наші групи. Переорганізовую свій відділ у 2 чоти, по 3 рої, а один рій лишається до моєї диспозиції. Повідомив про дальший наш маршрут та час вимаршу, наказав їм, що до часу, коли ми дістанемо якісь харчі, усі мають ділитися поміж собою тим, хто що мав.

                             Пішов до хати на відпочинок. Словенка, старша вже жінка, дала мені кави та ще щось з'їсти. Я перекусив і хотів хоч трохи заснути, але сон мене не брав.

                             Знову кличуть до командира. Хор. Коваль повідомив нас, що перебирає команду. Хор. Ромко сидить, нічого не говорить, виглядає безрадний, вповні заломався. Ми того не сподівалися. М. Клен, Чалий і я перекинулися словами, потішили один одного і розійшлися до своїх груп. Я повідомив, що команду відділу перебрав хор. Коваль, не подаючи ніяких причин чому.

                            Вирушаємо в похід. Після яких трьох годин маршу, зауважуємо, що нас якісь німецькі частини переслідують. Ми займаємо становища і чекаємо до ночі. Наші зв'язкові старшини-четніки збентежені, радять нам вночі не пробиватися далі, щоб не попасти на німецькі застави, котрі напевно вже є. Ми вирішили затриматися до ранку.

                           Вранці зв'язкових-четніків уже не стало. Ми проходимо на південь до більш лісистих теренів, а вірніше до якогось більшого лісу. Я зауважив, що вдолині, з лівої сторони, якісь німецькі частини зайняли позиції. Виглядає, що ми є окружені. Даю наказ зайняти становища, забезпечую праве своє крило. Поблизу було кілька господарств, сади і малі ліски. В тім часі приїздить до мене на коні зв'язковий командира Коваля. Наказ: на зайнятих становищах затриматися і чекати дальшого наказу. Якщо прийде до бою, наш напрям на ліс. Одному роєві наказую перейти на правий бік для обсервації і забезпечення з-заду. Коли цей рій почав садом переходити на правий бік, німці відкрили по нас легкий вогонь. З нашої сторони також посипалися стріли по німцях. За хвилину усе втихає. У нас 2 легко ранених - Вишня на лівім крилі і Знайда з мого почту.

                           Знайда був жид, знайшли ми його, чи він сам до нас зголосився, ще коли ми були на Холмщині весною 1944 р. Дуже гарний хлопець, невеликий ростом, смуглявий, років 17. Я його любив, він був у моїм почті ще під час мого перебування в 2-й сотні. Тепер він живе в Лондоні, Англія. Має свій бизнес, не цурається нас, час від часу відвідує наші імпрези та стрічається з своїми друзями з УЛС, котрі там живуть. Не відмовляє пожертви на українські цілі.

                           Обсервую німців, але нічого не помічаю. Спокій. Нараз хтось виходить з малого ліска недалеко, вимахуючи білою хусткою, і кричить: "Не стріляйте, я є сотник Макарушка, іду до вас на переговори". Скерували його до хор. Коваля, котрий був недалеко, в центрі зайнятих нами позицій. Приблизно за одну годину сот. Л. Макарушка і з нашої сторони о. Паладій переходять через мій відтинок не до німців, як вище сказано, а до частини нашої Дивізії. По якімось часі сот. Л. Макарушка і о. Паладій повертаються назад і приносять звернення до нас від командира дивізії ген. Фрайтаґа, котрий закликає нас переходити до нашої дивізії і запевняє генеральським словом чести, що нікого з нас не потягне до відповідальности і нікому нічого не станеться.

                           Виявилося у нас довір'я не так до генерала, як до сотника Л. Макарушки, котрий нас про це запевняв. Наше командування на це погодилося і хор. Коваль дає наказ виходити на шлях і вимарш на Марібор. Ми не були певні, особливо тих 4 вози зброї, що ми забрали з німецьких магазинів, нас неспокоїли, однак з піснею на устах прямуємо до нашої вже дивізії. Над вечір коло год. 6-ї ми вже були на місці.

                                                                                    В ДИВІЗІЇ

                             Видали нам вечерю, ми здали свою зброю, усіх стрільців від нас забрали, а усіх підстаршин, хор. Коваля і Ромка відпровадили до села Вітшайну на перевишкіл. Комендантом призначили німця хорунжого Кольштет, як також командирів чот німців-підстаршин. Видали для нас кілька крісів для вартової служби. Команда лишилася українська, завше хтось з нас підстаршин в заступстві німців командував. Примістили нас усіх разом в одній залі, призначили нам кухню і кухарів з якоїсь запасної частини. Вишкіл проходив більш теоретично. Проходили ми також вишкіл і практично, бої піхоти проти танків, зброю "панцерфавстів" і з новими протипанцерними гарматами. Викладачами та інструкторами були німці, виклади відбувалися німецькою мовою і перекладали на українську мову наші друзі. Викладачі були фахівці свого діла. Вишкіл проходив дуже добре, що, властиво, для нас, підстаршин, було повторенням; ми все це пройшли в підстаршинській школі УЛС, за вийнятком модерної тактики, котру щойно тепер почали вводити. Наприкінці нашого вишколу приходить до нас вістка, що хор. Ромко підступом убитий. Як це сталося, ніхто з нас не довідався і ніхто не знає. Лишився він у нашій пам'яті, як старшина та друг спільної нашої долі.

                               По вишколі видали нам зброю, мене додатково нагородили ще "панцерфавстом", з котрим я довго не розставався, аж десь у половині квітня він став мені в пригоді в наступі на Мільдорф. В той час на південнім фронті радянські війська прорвали фронт на пограниччі Австро-Угорщини, біля міста Мурек, на відтинку мадярської дивізії. Заряджено вимарш нашої сотні. Без зупинки проходимо 50 км до міста Мурек, переходимо попри місто і з лівої сторони займаємо позиції на вікритій долині. Ще ми не вкопалися, як налетіли альянтські літаки й скинули кілька бомб. На щастя, усі бомби попадали поміж фронтовими лініями. Пролежали ми там через день, а вночі замінила нас якась німецька частина "фольксштурму". Сходимо з лінії фронту і відходимо в напрямі міста Фельдбаху. Ми були вимучені до краю. Перший раз в моєму житті я переконався, що в марші людина може заснути. В переході наша сотня почала розтягатися, дехто вже безрадний від опарення ніг почав відставати. В половині дороги затримуємось в якімсь селі на відпочинок і наш обід, котрий ми одержали в сухих харчах на кілька днів. Знову вимарш. У вечорі ми прибули на місце призначення, на південь від міста Фельдбах. На узгір'ї займаємо вихідні позиції. Ніч пройшла тихо після попередніх днів наступу нашої дивізії, в котрім відбито ворога кільканадцять кілометрів на схід. Наступного дня ми зайняли становища перед залізничною дорогою. Це вперше я був з моїм сусідом з дому - Стахом. Хоч були ми в тій самій військовій одиниці, але не приходилося бути разом. Під великим деревом почали вкопуватися. Ніч в перших днях квітня була досить зимна, не мали ми з собою плащів ані коців. Недалеко нас було якесь господарство. Пішов я до нього й знайшов якесь рядно, набрав в нього соломи і приніс. Стах уже шанець викопав, намостили ми соломи, посідали плечима один до одного, накрилися тим рядном, кажу: "Ти вартуй, а я буду спати, пізніше змінимося". В половині ночі будить мене Стах на зміну, я почав вартувати, довкруги тихо і знову заснув. Прокидаюся, вже світає. Стах не спить. Про цей епізод ми собі ще тепер згадуємо.

                                 Над ранком приходить до нас курінь парашутистів і з правого крила займає вихідні позиції. Нашим завданням було відбити гору "Штраднер Коґель", котра була стратегічним пунктом. Вранці йдемо в наступ, доходимо до ворожих позицій. Розпочався завзятий бій. Ворожі війська відступають і займають вигідніші позиції вище, в лісистій частині гори. Під прикриттям нашого вогню, підсуваємось до ворожої лінії. Курінь парашутистів на правому крилі вибиває ворога і займає узгір'я гори. На середнім відтинку, найбільше лісистій частині гори, ворожі війська переходять в контратаку. В лісі створюється замішання, вибухи ручних ґранат та стрілянина усіх родів зброї. Тяжко зорієнтуватися, хто, де й у кого стріляє. Ми на середнім відтинку переходимо знову в атаку. Найбільш завдає нам шкоди ворожий кулеметний вогонь, який б'є по нас з закритих гнізд. Наступ продовжується. Підсуваємося і закидаємо кулеметні гнізда ручними гранатами. Прориваємо лінію. Ворог відступає. По обох сторонах велике число жертв. На правому нашому крилі забитий хор. М. Хрін, бувший командир партизанського загону на Волині, в лісах Крем'янеччини, як також мій друг Б. Вихор, комендант підпільної боївки на рідних землях. Обидва вони віддані і щирі патріоти своєї Батьківщини.

                                 На правім крилі майор - командир куреня парашутистів, ранений. З перев'язаною рукою стримує ворожий наступ, котрий поносить найбільші жертви в людях, майже одна третя забитих і ранених. Бій почав припинятися, та не надовго. По якімось часі ворог відкрив по нас барабанний ґранатометний вогонь, яким наносить нам великих втрат і на цілім відтинку фронту переходить в контратаку. Відступаємо через долину і на узгір'ї займаємо наші позиції. Під вечір бій припинився. Вночі на зміну нам прийшли інші частини нашої дивізії, а ми відійшли до села св. Мартина. Тут смачно повечеряли вперше за 24 години. Розподілили нас по "баварських" стодолах на нічліг.

                                  Вранці нас розділили на групи і відпровадили до призначених полків і окремих частин нашої дивізії. Приділено мене до 30-го полку, 2-го батальйону 5-ої сотні, яка стояла на передмісті Фельдбаху. Призначено для мене 2-гу чоту, з котрою я пройшов усі дальші бої на фронті до капітуляції Німеччини. Я їх описав у "Вістях Комбатанта", ч. 5,1971, п. н. "Останній бій під Фельдбахом". □