Українська військова організація у Відні в днях перевороту*)

З ІСТОРИЧНИХ ДОКУМЕНТІВ

Іван Німчук

(Причинок до історії будови української держави в Галичині)

Думка явного сепаратизму від Австрії стала назрівати в умах молодих українських старшин австрійської армії (инших молодих українських інтелігентів не було, бо майже всі служили в рядах армії) вже по відомім маніфесті Франца Йосифа з 4. листопада 1916. р. про відокремленнє Галичини. Маніфест сей означав перечеркненнє пляну тодішньої Загальної Української Ради про утвореннє окремого автономного українського краю в Австрії і полишеннє української Галичини під скріпленим польським пануваннєм, бо розширенне автономії Галичини було однозначне зі скріпленнєм польського панування в Галичині.
Та дальші події, а саме смерть цісаря Франца Йосифа і скликанне парляменту новим цісарем Карлом відвернули на якийсь час увагу Українців від акту з 4. листопада. Пішли ріжні обіцянки й торги, справа відокремлення Галичини зійшла з овиду.
Щойно загальноросійська революція, що принесла й воскресеннє України, і приступленнє Америки до війни по боці Антанти розбурхали в Австрії українську суспільність, найпаче ж її молодше покоління. І в краю і в українських полках на фронті й у запіллю і у Відні стало ферментувати, зачалися дискусії, наради, збори.
Вислідом того настрою був революційний військовий гурток у Відні, що оснувався 31. мая 1917. р. Його оснуваннє попередило кілька таємних нарад присутних у Відні українських старшин лєґіону У. С. С. і австрійської армії. Членами його були: Р. Заклинський, М. Опока, С. Безпалько, В. Свидерський і автор сих споминів. Метою гуртка було відірваннє українських земель від Австрії і прилученнє їх до Великої України. Для сеї ціли постановив гурток вести іредентистичну пропаґанду в рядах галицьких і буковинських полків, де до того часу — в противенстві до чеських, югославянських, а навіть польських полків — не було і сліду такої роботи. Гурток передискутував свою програму й поділився на підгуртки з 4—6 осіб. Був плян видати відозву до українських військ австрійської армії із зазивом до непослуху й дезерції ¹). Пропаґанда пішла по краю і по наших полках. Багато зробило в сім напрямі ,,оброблюваннє" старшин, що приїздили з фронту на відпустку й переїздили через Відень до Галичини. З відомих причин не вели ми ні протоколів ні найменших записок. Знаю тільки, що подібні гуртки повставали в рядах У. С. С. і в деяких полках. Одначе віденський гурток по кількох (5—6) своїх засіданнях розлетівся. Причиною була небезпека відкриття, бо про гурток стало забагато людей говорити, як також примусовий виїзд деяких членів з Відня.²)
Та кинена раз думка не пропала. Виміна гадок та дискусії не вгавали. Пішли наради і збори у віденськім акад. тов. „Січ", що була тоді під головуванням енергійного 3. Пеленського. Згадаю тут про збори з 25.квітня 1917. р., які ухвалили привіт Головній Українській Студентській Раді Київа³) і збори з 3. грудня 1917. р., на яких ухвалено постанову, що найвищою владою для всіх Українців є Центральна Рада в Київі. Резолюції сих останніх зборів, вислані до львівських українських дневників, польські цензори сконфіскували, а проти учасників зборів розпочалося у Відні слідство за державну зраду. Зачалися ревізії в „Січи" й по приватних мешканнях і тягання до поліції. В українських студентських кругах було бажаннє довести до процесу, який повинен був спопуляризувати нашу справу в Европі, головно ж в очах антанти. Але що кількох учасників зборів належало до військового стану (автор резолюції був також австрійським резервовим офіциром), яким грозив військовий суд, з котрим не було тоді жартів, то Українська Парляментарна Репрезентація постаралася, що слідство припинено.
В другій половині 1918. р. вже було видно, що центральні держави не встояться. Особливо ж Австро-Угорщина посилала ноти за нотами з мировими предложеннями. В місяцях вересні-жовтні воєнний розгром центральних держав висів уже в воздусі.
Українців у Відні було з тім часі небагато, військових ледви кільканайцять. В половині жовтня стали українські військові між собою вже явно радити, що нам робити на випадок розгрому Австрії. Молодші однодушно годилися в тому й настоювали на се, що треба створити українську військову організацію, яка повинна б заложити у Відні перехідну українську військову станицю для сподіваних десяток тисяч поворотців з італійського, альбанського й инших фронтів, зорганізувати українське військове представництво, яке виступило б як рівнорядний чинник при ліквідації спільного військового майна й кермувала б українським військовим рухом у Відні. Скільки глибоко вкоріненої льоялькостії, страху й рабства було ще тоді в декого з наших громадян, свідчить хоч би такий факт: До одної такої наради кількох українських військових втягнено раз також поважного представника нашої професури. Вислухавши нас, об’явив він коротко: „Панове, не забувайте, що ви військові і що ви присягали," при чім зробив увагу, що він, мовляв, робить нам ласку, бо не зробить з сеї розмови відповідного вжитку. . .
Після Української Конституанти у Львові з 19. жовтня пішли події скорим кроком. Треба було скоро рішатися й нам. По 2—3 передвступних нарадах (на яких були 3. Пеленський, В. Біберович, І. Проць, І. Карач, я і ще дехто) скликано 27. жовтня більшу нараду в бічній кімнаті каварні Райхсрату. Зібралося 17 учасників, головним чином військових. Присутний був також сотник В. Байло від Військової Місії Великої України, яка була вже від кількох місяців у Відні. Проводив наради однор. добров. Дрогомирецький. Тут основно передискутовано потребу військового представництва і станиці й вибрано комітет з пятьох членів (Біберович, тоді завідуючий канцелярією У. П. Р., Пеленський, Дрогомирецький, Кобєрський, Кущак), який мав справу повести дальше.
Дня 1. листопада перед полуднем відбулося в українській клюбовій салі австрійського парляменту зібраннє українських військових, головним чином старшин. Між присутними був підполк. (тоді) Варивода і сотник проф. др. Смаль-Стоцький. Прикінці наради прийшов до салі президент др. Є. Петрушевич і заявив коротко отеє: „Дуже дякую вам, Панове, що Ви так скоро зібралися, щоб послужити справі рідної державности. Повідомляю Вас, що якраз вчора сказав я австрійському премієрови Лямашови в присутности п. міністра Горбачевського й мін. Тоґґенбурґа: Бувай здорова, Австріє! Між нами порвані всі нитки. Тепер ми самі будемо рішати про себе!" Сю заяву приняли зібрані гучними оплесками.
Пополудні того ж дня відбулося в льокалі „Січи" велике зібранне (до 100 осіб) під проводом підполк. Вариводи, який і отворив збори. Промовцями виступали: Пеленський, Катамай, Бриндзан, Посацькнй, Кущак, Дрогомирецький. Говорив також проф. Стоцький. Збори визначили українським військовим представником підполк. Вариводу, а Парляментарна Репрезентація іменувала від себе військовим делеґатом (політ.) проф. Стоцького. Командантом української перехідної станиці вибрано поручника Катамая, бо він уже був довший час командантом віденської станиці У. С. С. і добре в тих справах визнавався. Крім сього ухвалено багато инших справ, між иншими висилку військових відпоручників на всі прифронтові збірні точки, щоби спрямовували всіх наших людей до віденської станиці й не дали їм розпорошуватися по чужих націях, висилку делегатів до залізничого полку в Корнайбурґу, де було багато Українців, висилку делегата до Вінер-Найштадту з такою самою ціллю, усталеннє служби по всіх віденських двірцях, виданнє відповідної відозви до українського війська і т. п. Вибрано також відповідні комітети (технічно-орґанізаційний, пресовий, для звязку з краєм). Збори мали бадьорий характер, все ж таки вчувалися тут і там песимістичні нотки.
Найближчого дня зложив я з тов. І. Процем відозву, яку після одобрення през. д-ром Петрушевичом видрукували ми в друкарні Гольцгавзена в накладі 10.000 примірників. При укладанню її було присутних кількох членів пресового комітету. Памятаю, що дискутували ми довго, чи підписати під відозвою „Військова Рада", чи инакше, бо вже тоді побоювався дехто слова „рада" (совіт). Згодилися таки на „Військову Раду", бо виглядало поважніше, як пропонований „Комітет".
Тому, що ся відозва, перша українська відозва до українського війська після розвалу Австрії як історичний документ має свою вартість, подаю тут її текст без зміни.

З рук до рук! З рук до рук!
Жовніри! Українці!

Польське панованнє в Галичині скинено. Українські жовніри і робітники обсадили цілий Львів і всі більші міста Східної Галичини. Українською Галичиною по Сян, українською Буковиною і українськими частями Угорщини править Українська Національна Рада у Львові, яка є тепер нашою найвисшою державною властю. Ми всі підлягаємо тепер тільки її приказам.
Поляки в Кракові не перепускають українських жовнірів. Вони їх роззброюють, обрабовують і задержують в голодї і холоді.
Ми мусимо чимскорше добитися всі між своїх, бо там ждуть на нас. Тому кождий український жовнїр мусить зголоситися до Збірної Станиці української національної армії у Відні, десятий бецирк, артилерійські бараки (їхати трамваєм ч. 67). Там кождий український жовнїр довідається, коли, куди і як переїде до Галичини. Там кождий дістане їду і пристановище.
Жовнїри! Збруї і амуніції не кидати! Держати її як святу річ при собі, бо вона буде нам конче потрібна дома. Нас дожидає ціла галицька Україна. Наша вільна нині рідна земля виглядає нас зі всіх сторін світа!
Ми проливали свою кров і гинули поверх чотири роки за чужу справу. Тепер мусимо піти на поміч своїм батькам, братам, жінкам, своїм краянам жовнїрам, які скинули з себе польське ярмо, щоби на віки його позбутися і добуту свободу закріпити.
Жовнїри!
Коли хочемо вже раз зажити вільним житєм, коли хочемо знищити до тла польську неволю, коли хочемо дістати на власність розлогі панські лани, зрошені нашим потом і кровю, мусимо бути карні і мусимо слухати тільки своєї української власти, якою є Національна Рада у Львові.
Нехай живе Українська Національна Рада!
Нехай живе українська національна армія!
Нехай живе українська Держава і весь український нарід!

Українська Військова Рада у Відні.

Найблищого дня була вона готова і зараз виїхали з нею делєґати на фронт.
„Перед хвилею ще в кіхтях австрійського орла, були ми вже вольними синами України, на службі української армії, зі синьо-жовтими відзнаками на рамени й такоюж розеткою на шапках. Ми їхали назустріч тисячам братів наших з італійського фронту, щоб занести їм радісну вістку: Ви вже не раби, а вольні сини й козаки вільної України.
Серце дріжало на спогад останніх вісток з Галичини: Львів, Перемишль, перші бої Українців за свою волю, перші жертви! Все те неначе лискавиця перелітало серед хаосу думок і почувань. Одно нестримне бажаннє заволоділо душею, чим скорше долетіти до них, росказати їм, показати дорогу та піднести в гору їх прибитого духа!⁴)
З такими думками й почуваннями їхали наші делєґати сповнити свій обовязок. А обовязок був не легкий, бо наші люде були прибиті, зневірені, перемучені, а до того Поляки, Чехи, Румуни й инші вели між ними сильну аґітацію і тягнули їх між себе. Все ж таки більша частина українських жовнірів прямувала до української Збірної Станиці у Відні й не давалася зводити на манівці.⁵) А скільки було випадків надзвичайного привязання, глибокої посвяти й пожертвування для рідної справи, сього не счислити. Памятаю випадки, де наші жовніри приїздили на станицю в повнім узброєнню і з крісом під плащем, хоч переходили по дорозі кільканайцять ревізій австрійських військових властей, які всі такі річи конфіскували.
Зараз в перших днях листопада зароїлися артилерійські бараки в X. окрузі Відня (Laaerstrasse), які роздобуто на перехідну станицю для Українців, нашими жовнірами і старшинами. Фізичний стан людей був пожалування гідний, моральний не кращий. Обдерті, голі, голодні, брудні... Тяжко було формувати з них боєві частини.
Зачалися — спершу з великими труднощами й небезпеками — транспорти наших людей до Галичини через Угорщину, почалася праця над формуваннєм відділів для відсічи Львова. Кождого дня відбувалися в станиці великі віча (бесідники: Проць, Білинський, сел. Бариш, Пеленський, Пасічник і инші), на яких освідомлювано людей про вагу моменту, вияснювано сучасне положеннє і взивано всіх до оборони Рідного Краю.
Перший курінь на відсіч Львова в силі 600 людей відійшов в короткім часі під проводом підполк. Кравса, того самого, що вірно витревав до самого кінця і робив відомий відворот через Галичину на Підкарпатську Україну...


______________________________
*) Цю брошурку, видану у Відні 1922 року накладом „Українського Прапора" у Відні, можна вважати історичним документом. Передруковуючи її, зберігаємо мову й правопис ориґіналу. — Ред.
¹) Дві такі літоґрафовані відозви видав гурток в копії У. С. С, з них одну зі сконфіскованою промовою посла Загайкевича й коментарем до неї. Відозви сі перевожено в наплечниках до Відня, а звідси на італійський фронт.
²) Гляди: Др. М. Лозинський, Галичина в рр. 1918.—1920., стор. 23.
³) Гляди: „Вістник Союза Визволення України", ч. 148. (18), стор. 23.
⁴) І. Карач: Спомин з Бреннерпасу в пад. 1918, „Укр. Пр.", ч.23—25., р.1919.
⁵) Великі заслуги поклало тут від.українське жіноцтво й делєґати робітничих товариств, що перші робили днями й ночами службу по віденських двірцях.

Перший Український Курінь Орловського Ґарнізону

Е. X.
сотник армії УНР

Ніде не прийшлось мені зустріти якоїсь згадки, як під час визвольних змагань, так і після них про український курінь Орловського ґарнізону. Як один з організаторів його, вважаю за потрібне написати про формування куреня, щоб цим дописом залишити пам'ятку по ньому, як тому, що був першим українським; куренем зформованим по революції.
Революція захопила мене в батальйоні для „особого призначення" 203 запасного полку, розташованого в м. Орлі. Батальйон містився в околицях Орла над річкою Окою за П'ятницькою Слободою.
Вояки мешкали в дерев'яних бараках, а старшини в дерев'яних старшинських шатрах, обкладених на зиму дерниною, а для огрівання були поставлені чугунні пічечки на опал вугіллям.
Орловський гарнізон складався з 4 запасових полків та гарматньої бриґади, що разом виносило коло 36,000 вояків, в тому коло 7,000 вояків української національности.
На другий тиждень після революції запросив нас до себе провізор санітарної складниці Орловського ґарнізону Микола Лютий (який в 1930 р. помер в м. Холмі, де і похований на цвинтарі біля Холмського собору). Крім мене прийшли сот. Синиця, пор. Ж. Гасаненко, пор. Тищенко, хор. І. Яценко та однорічник Павловський (останній був підвищений Керенським у прапорщики та займав пост команданта при Центральній Раді).
На цій нараді постановили нав'язати зв'язки з вояками-українцями, які знаходились в частинах, розташованих в м. Орлі, повести відповідну агітацію та почати явочним порядком, формувати при моєму батальйоні перший український курінь Орловського ґарнізону. На це формування я з Лютим заручились згодою командира ґарнізону генерала Конрова та команданта м. Орла полковника Щеглова.
На третій день після наради були надруковані летючки та розіслані по полках зв'язковими, які ті летючки роздали в своїх частинах воякам-українцям та розвісили у сотнях своїх частин. На п'ятий день після того був зформовании курінь в складі 1009 старшин, підстаршин та бійців, в тому числі 3 білорусинів. Більшість була підстаршинського складу, а то завдяки тому, що українці здебільша старались перейти службу в учбових командах.
До куреня зголосились переважно національно свідомі вояки.
В той час, як в рядах російської армії панував повний розклад і солдати цілими днями вештались по вулицях міста, вояки українського куреня щоденно регулярно відбували військові вправи і їх не було видно на вулицях. Вояки куреня були здисциплінованими та їх можна було відразу пізнати по блакитно-жовтих стрічках, якими були обшиті обвідки їхніх шапок („безкозирок"). Своїми здисциплінованими вояками курінь служив за зразок і за погрозу для всього Орловського ґарнізону, бо досить було будь-котрому з командирів полку, коли на нього насідала розполітикована маса, покликатись на те, що він викличе український курінь для заведення в полку порядку, то вояки заспокоювались та чимскорше відходили до своїх приміщень.
Курінь був умундурований, як кадрова частина мирного часу, а то завдяки тому, що я особисто їздив по полках та збирав найкраще обмундурування для бійців свого куреня.
Прийшов час, що треба було вибирати делегатів на Перший військовий з'їзд. Від Орловського Гарнізону був вибраний я та однорічник Павловський.
Після закінчення військового з'їзду полковник інженерних військ Пількевич просив мене, щоб я залишився на деякий час при Генеральному Секретаріаті та виїхав на 13 травня до Чернігова, де перевів би формування „явочним порядком" 2 полку ім. Петра Дорошенка. Попередив мене, що на залізничних стаціях уже тиждень як висять про те оголошення. Зформований полк 28 травня був завантажений на пароплави та вивезений до Києва, а я вернувся до Орла до свого куреня.
3-го червня одержав я телеграму з мобілізаційного уряду в Петербурзі, де наказано мені 5-го червня завантажитись з куренем на стації Орел та вирушити на відтинок Українського фронту до 10-го запасового полку в Шляхтинцях.
5-го червня перед вимаршем з кошар відправлено Молебень і водночас посвячено прапор, який вручили куреневі українці, замешкалі в Орлі та українські селяни, які замешкали в селі за 12 кілометрів від Орла. Селяни приїхали в українських народних строях та відпровадили курінь до завантаження в потяг на двірець.
Після заладування куреня потяг вирушив в напрямку на Брянськ. Всі наші домагання, щоби наш потяг направлено через Київ, не увінчались успіхом і курінь мусів їхати шляхом на Брянськ, Гомель, Коростень та Шепетівка. На двірці Шепетівка дано сиґнал до від'їзду потягу на Збараж, як тут же затримано потяг, а командант двірця Шепетівка повідомив мене, що якраз дістав розпорядження зі Штабу Західнього фронту скерувати наш курінь до Вінниці в розпорядження командира 15-го рекрутського запасового полку, бо на фронті почався відворот наших частин. Як тільки курінь приїхав до Вінниці, я зголосився до командира 15 рекрутського полку, який містився навпроти залізничного двірця та був розташований в польових шатрах. Я для свого куреня зайняв проти двірця новозбудований збіжевий магазин, який був ще без дверей. Курінь вигідно розмістився в магазині, провізорично закривши дверні отвори.
Через тиждень після приїзду до Вінниці почали прибувати туди маршові сотні, зформовані з українців в різних місцях російської держави, включно з Сибіром. Як пригадую собі, було зібралось до нашого від'їзду 39 сотень.

Плетений Ташлик

МЕМУАРИСТИКА

В. Сімянців

Виконуючи окреме завдання, після трьох днів не розсідлуваних коней і не мавши більших відпочинків, як дві-три години, приєдналися ми до своєї сотні. Було це в районі Ново-Українка — Плетений Ташлик.
В обставинах очікування бою таке „підкріплення" сотні зовсім її „розкріплювало", як би так можна висловитися. Ясно, що кожний командир намагається позбутися такого небезпечного балясту. А відпочити не було ані місця, ані часу, бо все в русі. То вже не знаю, кому прийшла спасенна думка — відрядити нас, стомлених до крайніх меж і на конях, що ледве волікли ноги, прикривати обоз — мабуть дивізійний. Обоз той — вуж на декілька верст довгий і зі швидкістю черепахи напідпитку — повзе і крутиться на всі боки.
Приїхали, зголосилися і то: куняючи на сонних конях, то самі тягнучи в поводі їх, плентаємося обабіч дороги. А що були таки дуже голодні (вояк як студент — вічно хоче їсти), просили старшину полковника, який, мабуть, був начальником цього малорухливого
слимака, чи може має щось дати нам їсти.
Спереду нас, недалеко, йшов піхотинець з військовим мішком на плечах і буханцем хліба під пахвою. Полковник мовчки показав рукою на ту хлібину і вже не тямлю хто з нас „ненароком" штовхнув своїм конем бідного піхотинця і що хлібина вилетіла йому з-під пахви і опинилася у нас. Ми не мали тоді докорів совісти, коли по клаптикові хліба ділили буханець між себе, але кусок, що дістався для кожного — як псові муха.
Пообіцяв полковник нам послати їжу, а сам поїхав. Так не бачили ми його більше як і їжі. Хоч, мабуть,він таки і не винен в цьому.
Тягнемося далі з лівого боку обозу „по одному". Нарікаємо на голод, на службу, бо оце вперше нам „припала честь" прикривати обоз. Помалу їдучий обоз, здавалося, більше стомлює, як вільна їзда. Їдеш, чи йдеш — стій! Проїхали трохи — знову те саме. Смиканина така, — чекай, поки обоз приїде, це нещастя нашої армії. Не любили ми обозу, не був у пошані.
В'їхали в долину. З лівого боку підвищений терен лагідним горбом, а з правого боку поля, луки, левади. Обабіч дороги рівчак з порослими вербами та кущами берегами. Все замерзле і під снігом. Мабуть по горбу йшла дорога, бо майже рівнобіжно і проти нас показалася колона кінноти. Якийсь, короткий час, обоз і колона посувалися проти себе.
Колона кавалерії зупинилася. Уже хтось пізнавав який то полк, дехто називав і окремих старшин, ніби ії пізнав. Колона кінноти може соток зо дві чи й більше. За колоною показалися тачанки з кулеметами.
Все це ми розглядаємо — подобається: гарні коні, браві їздці. Видно дисципліну, лад добре тримають. Потім, бачимо, відділилися два їздці від колони і попрямували до обозу. Бачили ми, як повернулися ті їздці і як „били під дашок" командирові. Дуже нам подобалася картина і все більше пізнаємо своїх знайомих.
Уже від нас до них може яких двісті кроків. А обоз собі повзе.
І аж затріщали кулемети по нашому обозі і по нас — тоді всі нараз знали, що це ворог і напевне денікінці.
Кулемети урвали! І під „Ура!" понеслася з горбка лава — ідеальні умовини для атаки, не тільки проти обозу.
А в обозі, цьому разку намиста, нанизаного на дорогу, ніби хтось раптом перетяв нитку. І розкотилися вози у всіх напрямках, займаючи все більший і більший простір, як олія на воді, стримуючи і розстроюючи атакуючих, але й унеможливлюючи будь-яку організовану оборону. Більшість втікали праворуч, до левад, але оскаженілі коні несли кого куди, а то й під ворожу шаблю.
Їхали ми перед тим, як уже я згадував, „по одному", — дорога була вузька. Старшині, — не пригадую хто нас тоді вів, — повелося утримати лад на якийсь момент. Але налітаючі вози розрізали нас. Та й мусіли ми вступатися возам, коли не хотіли, щоб нашим коням поперебивали ноги. Оглядаючись на своїх і старшину, ми пробивалися на вільне місце, але його не ставало так скоро, як раптом створювалося. Як з-під землі виринали із-за кущів вози, розсипалися ніби в лаву, налітали інші підводи, все це мішалося, ламалися вози, падали коні, бігли люди. „Столпотворення вавилонське". А ще тепер, коли денікінці били внизу, їхні кулемети через голови їхніх обстрілювали простір праворуг від дороги. Порівняти з будь-чим це було не можливо. Я таке вперше в житті побачив.
Спершу нас було чоловік п'ять чи шість, — трималися сяк-так купи. Розрізали вози і нас. Лишилося троє: Іларко К., хтось, не пам'ятаю, і я.
Ще видно було окремих денікінців, що зарвалися далеко вперед, але осаджували коней і верталися, — бо попадали під обстріл своїх же кулеметів, що з горбка густо кропили долину.
Поцілена кулею, під Ларком впала кобила.
Затримати когось, щоб положити сідло, промовляючи на розум, було неможливо. Прийшлося вжити сили. Той третій перегородив дорогу якомусь возові, що мав прив'язані ззаду коні, а я одрубав гамбур. І вже Ларко знову козак, і вже мабуть судила йому доля, він знов на кобилі.
Все оте не тривало довго. Денікінцям, мабуть, було ніколи, зникли так само скоро і кудись, як і з'явилися відкільсь. Зібралися і ми, на диво всі цілі. А тільки Ларко потерпів, та й то ні — нова кобила була ліпша, а що трохи побігав з сідлом на спині, так через те й розворушився. І от знову цікаво: де була ділася втома і у коней і в людей?! Я свого Мудея мусів тримати ввесь час, ото так розгарячив його вогонь і оте все, загально — „не розберу що". Пооживали і коні інших. А був це тільки вступ до Плетеного Ташлика, — квіточки, а ягідки пршйшлося зажити пізніше.
В Плетеному Ташлику зайняли квартири. Поралися біля коней. Готувалася вечеря. Мали курку навіть їсти. Полк увесь був там. Глибоко переконані, що ми уже, на сьогодні, маємо свою порцію воювання відробленою — поустроювалися на відпочинок.
Та ба!
Сурмач ніби хотів роздерти трубку, чи свої легені, дув — „Алярм!" і змивав втому, що була знов налягала. Як викупані по добрій ночі, сідлали ми коней і вискакували на збірні пункти.
Ніч. Темно.
Не видно нічого, тільки сніг, під ногами муттю сіруватою відбивається. Нічого не знаємо. Виконуємо тільки команду — „3-права по два" і на рисях в темну ніч!
— „Куди?"
— „А хіба не один дідько — куди?"
Один у одного питає і якось отаку дістає відповідь. Хіба дехто примастить відповідь додатком, що їдемо, чи на христини чи на весілля чортяче. Але за мить уже ніхто нічого не питає — заборонено говорити. Тільки шархання кінських копит по розтовченому снігу.
І виїхали в чисте поле. І розсипалися в лаву. І то на віддаль один від одного так, щоб тільки чули (скорше уявляли), бо бачити дальше кінських вух було неможливо. Але щось там з боків маячило ніби. На фланзі зачмихала льокомотива. Підповзав большевицький броневик. Перед нами була залізниця. Обережно посувається броневик, ніби нюхаючи повітря. А ось уже повзе попри нас.
„Вперееед!" „Слааава!" і пішли ми в атаку на броневик.
Скаже хтось — брешу. А от хрест святий, було то так! А ще ж і живе наш командир, дай йому Боже здоров'я, полковник Петро Дяченко, що водив нас у цю атаку сам, як і завжди спереду.
І скажіть, дозволю я вас запитати, якщо комусь прийдеться колись читати оце. Скажіть — скільки є на світі таких щасливих людей, щоб їм захотілося (тільки захотілося!) дзенькнути шаблею по броневику ? Захотілося б цього хоч би сидячи у затишному теплому кутку .. .
Броневик пустив на нас свою начинку-шрапнелю в перемітку з кулеметним вогнем і таки густеньким.
Було дуже темно. І слава Богу, що було так.
Потім оповідали, що все завинило те, що большевицький броневик „не зауважив" ніби розірваної нашими підривниками рейки і проїхав те місце сюди і назад. Тож і радили, щоб удруге не тільки підривати залізницю, а й лишити, добре освітлений вночі такий остерігаючий напис: „Стій, броневик! Підірвано!"
Хто з'їв нашу вечерю — не знаю, бо після тієї атаки нас розташували в іншій вулиці. Чергуючись на варті біля коней, ми дістали дозвіл тільки заходити, у визначені хати, щоб погрітися.
Заліз я до хати. Люду — повнісінько. Вибрав місце на скрині, що мала таке округле віко, і ліг поперек між двох, що вже переді мною вибрали те горбате ложе. Уже не хотілося нічого, тільки заплющити очі, забутися — четверта доба майже без сну.
І от уже, коли свідомість, так м'якенько кудись сповзала — чую кличуть. Чую, а піднятися так важко і дурю себе, що це ж тільки сниться.
Порядний штовханець і я сповз зі скрині — любезний побратим радить прокинутися — „Пан бунчужний же кличе!".
Став. Ледве утримуючи тяжкі віка, щоб не склапували.
— „Поїдеш.... і т. д., а з тобою Михайло Р".
— „А кінь?"
— „Ваші коні у цілій сотні в найліпшому стані. Нікого більше послати. Наказ пана сотника".
„А, Соловйов" — усміхнувся я десь там, щоб і сам не бачив.
Уже і Михайла розштовхали — теж „бадьорий", аж хитається.
Вислухали ми наказ. Якісь там версти проїхати по дорозі, що є продовженням цієї вулиці. Потім кудись там повернути. Ще якісь версти їхати до ліска, чи кущів. І от там мають стояти гарматчики. Якщо з пам'яттю все гаразд — мав то бути кінно-горний дивізіон полк. Алмазова.
— „А коли ж останні відомості про гарматчиків?" — питаємо.
— „Вже декілька годин старі — ще з дня".
Далі наказ: найшовши гарматчиків, повідомити командира (мав би то бути полк. Алмазов), що загальний шлях посування Армії змінений і передати новий напрямок руху.
За селом Михайло: — У сотника Соловйова ми все на списку перші. І так же хочеться йому позбутися нас. Та багато нас — всіх таки не віддасть чортові в зуби ...
А все ж знайшли ми ті кущі, чи гайок, знайшли сліди, де стояла батерія, а от куди вирушила — ніякого сліду. Погнали (правда дуже помалу) коней по шляху попереднього пляну пересування. Доїхали ночі. Ранком відпочити мусіли. Та все одно коні ледве тягли ногами, а ми сяк-так трималися в сідлах. А коли сон перемагав і засинав чоловік сидячи в сідлі, — кінь ставав. Заїхали в село. Через село гарматчики не переходили. Це ж напрямок руху попереднього наказу.
Де шукати?
Шукали гарматчиків слідуючий день і ще день і ніч, а батерія, як у воду канула, а це не голка ж!
Дуже хотілося знайти. Та й знали, що Соловйов нашу невдачу використає проти нас усіх.
Довго ще, і не ми одні, розшукували батерію, а знайшлася вона сама за пару довгих тижнів.
Уже тоді, від того, пройшло чимало часу, як один випадок пригадав мені отих пару „слизьких" хвилин під Плетеним Ташликом.
Знов десь гонили нас наші воєнні будні. Не з цілою сотнею — відділом чоловік 10-12 виконували якесь завдання. Щоб перепочили коні, стали ми в розташуванні якоїсь частини. Ніч. Коні годуються. Вільним від сторожі біля коней дозволено відлучитися на якийсь там час. Бачу, ватрочка маленька. Навкруги стоять люди — гріються, чи може, щоб комарі не кусали. І таким же таки добрим тютюном заносить від ватри. Підійшов. Чемно привітався та й кажу:
— „Що то за аромат від ваших цигарок, і не курячий захотів би потягнути".
— „А ви курите?" — Бачу кругом старшини.
– "Коли мав, так курив" — відповідаю. А була то свята правда: у цілому роз'їзді не було кришки тютюну і давно вже витрусили кишені, де колись тютюн був.
Почастували. Питають, а яка ж це частина, — бачачи „чужого".
Я зголосився, як статут каже. А хтось з гурту:
— „Як? Як прізвище?"
Я знов назвав себе.
— "А ще когось ви знаєте з таким прізвищем в Армії?" знов питає.
— „Брат мій десь має бути в Армії — та від осени 1918 не можу про нього нічого довідатися" — відповідаю.
— „Під Ташликом же ваш полк був!"
— „Був", кажу, а під серцем „тьохнуло".
— „Так там і загинув один Сімянців".
— „Старшина?", питаю — може ж таки не брат.
— „Старшина — хворий був тифом, в обозі лежав, а як денікінці пішли в атаку, віз перекинувся і він лишився лежати на снігу. Потім його знайшли вже мертвим. Там у Плетеному Ташлику і поховали".
Тяг я цигарку, аж пищала.
— „Ви його добре знали?" — розпитую далі, сподіваючись почути щось — бо не міг вірити.
— „Як його звали?"
— „Здається Ростислав!, — чи так, панове? — звернувся той старшина до решти. Декілька голосів підтвердило те. Всі дивилися на мене.
— „Мій брат Олекса. Ми з Харківщини".
— „І Ростислав був з Харківщини" — хтось сказав з гурту.
Дальший опис розбігався з подобою Олекси. Думав я часто про те, та й тепер згадую, але між ближчою ріднею Ростислава не пригадую.
„Мир праху Твоєму, Ростиславе!"
А все ж сумнів, час від часу тьмарив, аж до літа 1920 року, коли
таки Олекса, живий та здоровий і, теж після тифу, мене знайшов.

Липень 1962.

Наскок на місто Грубешів 27-28 травня 1946

Юрій Тис-Крохмалюк

                  Одною з найбільш характеристичних акцій УПА, був наскок на місто Грубешів, переведений 12 місяців після закінчення світової війни. Докладніший бойовий звіт заховався в архівах УПА, так, що можемо слідити і аналізувати цю акцію цілком докладно. Наскок переведено більшими силами і на спілку з польською повстанською організацією ВІН* проти російських і польських ворожих військ.

          Завдання: наскок на місто Грубешів мав на меті:

1. Заманіфестувати співдію українського і польського підпілля проти комуністичних збройних сил;

2. Стероризувати ворога несподіваним наскоком, на місто, що лежить у граничному районі поміж Польщею і СССР;

3. Стероризувати переселенчу акцію населення;

4. Стероризувати міліцію, складену з різних міських елементів під тиском комуністичного режиму.

              Положення: місто Грубешів лежить між більшими містами від сторони Польщі: Холм, Люблин, Краснистав, Замостє, Томашів, і від сторони СССР (Української ССР) Ковель, Володимир-Волинський, Луцьк, Радехів, Львів, Рава Руська. Границя обох держав проходить попри Грубешів. В усіх вищеназваних містах були розміщені сильні військові залоги ворога. Місто лежить над багнистою рікою Гучва, околиця низинна і покрита кущами і лісами. Великі ліси тягнуться далі від міста з півночі і північного сходу, менші (Метелинський і Теребинський ліси) з півдня і південного заходу. Наскок на Грубешів означав акцію на місто, що знаходилося в центрі великих ворожих військ, розташованих на пограниччі і у вищезгаданих містах. З цієї причини залога Грубешова почувала себе безпечно і не мала потреби виставляти особливі сторожеві застави довкруги міста. Небезпеку для повстанських військ становила сильна російська і польська залога міста і можливість допомоги ворогові з поблизьких міст. Ці умовини вимагали сильної конспірації і використання моменту заскочення.

               Сили ворога: згідно з розвідкою, яку перевели органи ВІН, в місті кватирували:

1. Російське НКВД 150 вояків в мурованих домах, хоронених ровами і дротяними засіками і численними стійками поза міськими укріпленнями**.

2. Уряд публічної Безпеки (УБП)60 люда в мурованому будинку за муром 2 метрів висоти і дротяними засіками.

3. МО (міліція) 60 осіб у двох будинках.

4. Боївка 20 вояків,

5. Боївка охорони команди міста 40 вояків.

6. Виселенча комісія 12 людей, узброєних в пістолі***.

7. Три сотні польського війська, яке кватирувало за містом.

8. Дім польської робітничої партії (замаскована комуністична організація) з невеличким числом узброєних людей.

             Усі доми з залогами були розміщені у західній частині міста близько себе. Військо польське кватирувало на сході поза містом, і згідно з запевненням ВІН, мало бути невтральним в часі акції. Уже факт, що комуністи не вжили військових частин до оборони і сторожевої служби впевняло командирів УПА, що військо є для комуністів непевним елементом.
Разом ворог начисляв 342, а може 442 вояки, не враховуючи польського війська.

Союзні сили повстанців:
 
ВІН:
1 сотня коло 120 вояків.
УПА:
1 сотня бойова 120 вояків,
15 вояків — бойовий відділ командира Я.,
20 вояків — відділ СБ (Служби Безпеки) командира О.,
20 вояків — відділ командира Б.,
З ланки (18 вояків) з торпедами****,
30 вояків резерви. Разом усіх около 223 вояки.

Союзні сили становили разом 343 вояки.

               Плян акції: дня 18 травня на спільній нараді командирів УПА і ВІН, поляки запроектували були спільну акцію на місто Грубешів. Обі сторони погодилися на дату з 27 на 28 травня вночі. Більшість завдань бойової акції взяли на себе командири УПА. ВІН, який мав завдання розвідки, застав у місті і в терені поза ним провідників, які були ознайомлені з топографією міста й околиці. Представники ВІН передали пляни міста, з зазначеними будинками і місцями опору ворога і подали стан ворожих сил. Усталено розпізнавальні знаки і визначено докладно розчленування бойових груп; це було дуже важливим пунктом нарад, бо ворожі будинки, розміщені побіч себе, утруднювали свобідну діяльність поодиноких груп. Для розрізнення, польські повстанці мали біло-червоні опаски на рукавах, українські — білі.
Остаточне подрібне розплянування вирішено устійнити на нараді представників в останньому дні перед акцією.

               Відправа старшин УПА відбулася 24 травня. Устійнено розвідкою УПА, що в місті знають про акцію деякі люди з польського населення, поінформовані людьми ВІНу. Ця вістка викликала потребу особливого забезпечення акції, та її переведення. Справу безпеки акції передано досвідченому членові ОУН — Пр. Збірку відділів назначено на день 25 травня, при чому до наскоку вибрано вояків з великим бойовим досвідом. Перегляд відділів відбувся 26 травня, а вночі повстанці вирушили на збірний пункт у лісі, біля моста над р. Гучвою, 6 км на захід від міста. Відділи УПА забезпечилися негайно з усіх сторін бойовими заставами і ждали союзників. Над раном приїхав представник ВІН і переказав, що відділи ВІН є в лісах в околиці, о 12 год. приїдуть командири ВІНу, а вечором повстанці.

                Старшини ВІНу приїхали в означеному часі. Це були: командир повстанців капітан, командир резерви капітан Вк, шеф штабу капітан Вр, командир акції в місті пор. М,, командир застав пор. С. Деякі були одягнені в цивільні одяги. На відправі поляки зголосили, що беруть на себе застави поза містом, знищення УБП і ППР та роззброєння МО. Вони теж дадуть провідників для відділв УПА в місті. Ще раз запевнили, що відділи Війська Польського не візьмуть участи в боях. Опісля обговорено подрібний плян акції:

1. Наступ на НКВД переведуть відділи УПА силою 120 вояків з двома звенами торпед.
2. Обстріл з крила — боївка УПА — командир Я.
3. Наступ на УБП — бойова група ВІН 25 вояків і торпедне звено УПА.
4. Наступ на МО — відділ ВІН.
5. Наступ на виселенчу комісію — відділ УПА Служби Безпеки — 20 вояків, командир О.
6. Очищення приватних мешкань УБП перебирає відділ ВІН з 10 вояками, і 2 вояки
УПА.
7. Знищення будинку пошти і застав НКВД, щоб забезпечити себе перед окруженням —
бойовий відділ УПА, командир X.
8. Застава на холмському мості — боївка Служби Безпеки УПА.
9. Забезпечення від батальйону війська польського — відділ УПА, командир Б.
10. Застава в Метелинському лісі — відділ ВІН, 25 вояків.
11. Застава на перехресті шос Грубешів-Холм і Грубешів-Городло — відділ ВІН, 25 вояків.
12. Застава від сторони Сокаля в селі Черничин — відділ ВІН, 20 вояків.
13. Малі застави в районі поза містом, по кілька вояків — ВІН.
Військо поділено на групи і визначено завдання кожній з них. Видано теж відповідні накази приготовані на всякі можливості, навіть зі сторони польського війська.

              Командиром відділів УПА призначено ПР., відділів ВІН капітана Вк.

              Під вечір прибули польські повстанці, а з ними політичний референт підпілля з Варшави. Кілька годин призначено на взаємні розмови вояків. У звіті читаємо:

               „Між нашими стрільцями і ВІН'у почалися розмови, пізнавали себе, оповідали про минуле, коли ще були ворогами".

Перебіг акції:

                 Відділи УПА вирушили в сторону міста: запляновано, що усі мають зайняти вихідні становища о год. 24.05. Місто було спокійне, ворожі забезпечення не завважили нічого. Відділ УПА „Вовки І" зловили в марші наближення п'ятьох вояків міліції. Цей відділ УПА спізнився на своє місце призначення, бо провідник заблудив і вони знайшлися в місці, де могли бути обстріляні ворогом і своїми. Ситуація була тим прикріша, що саме „Вовки І" мали почати наступ на будинки НКВД. Врешті о год. 1.30 вони зайняли становища проти НКВД з півночі. Інша група УПА підсунулася з півдня і під самі дроти, а деякі дісталися в самі окопи. Будинки оточено півколом,приспособлено торпеди. Наступ почався обстрілом з торпед. Вистрілено 6 торпед, з того чотири цільні. Будинки розбито, НКВД-исти почали оборону з кулеметних гнізд, але їх знищено гранатами і перехресним вогнем. Залишився тільки один ворожий кулемет, який деякий час стріляв у східньому напрямі, де не чинив ніякої шкоди, врешті і його знищили повстанці.

                   Деякі вояки НКВД почали втікати у східню сторону міста, разом з вояками Уряду Польської Безпеки, їх обстріляли повстанці з кулемета.

                    Уряд безпеки знищено з залогою; декільком вдалося втекти. Повстанці УПА випустили політичних в'язнів і спалили поліційні акти. Повстанці ВІН з особливою мужністю йшли у бій і здобули будинок наступом на ґранати і багнети.

                     Будинків міліції і переселенчої комісії не вдалося здобути. Виявилося, що вони були сильно боронені машиновим вогнем.Зате знищено вповні будинок Польської Робітничої Партії, зліквідовано комуністів, що були всередині, знищено пошту.

                      Акція тривала около 1 1/2 години. Вистрілом ракети відділи повідомлено про відступ.

                      В місті стояла невелика військова група совєтських вояків, які прибули до міста з Німеччини, повертаючись до СССР, около 40 людей з танкеткою. Ця танкетка вступила в бій з відступаючою групою „Вовки І". Там загинув майор НКВД і три вояки.

                      Втрати повстанців: УПА — двох убитих, двох ранених; ВІН — 4 убитих, 5 ранених.

                      Втрати ворога: понад 30 і кілька цивільних комуністів з Робітничої Партії. В будинках НКВД втрати поважні, але не стверджено чисельно. В полоні 5 вояків міліції.

Відворот:

                    Згідно з наказом війська, повстанці відступили з міста. Відділи УПА перейшли до Метелинського лісу, але на збірному пункті залишили охорону, бо останній відділ Служби Безпеки, який крив відворот, ще не вийшов з міста.

                      З Грубешова наспіла тимчасом погоня польського війська. Після перестрілки в Метелинському лісі, відділи УПА перейшли до більшого Теребинського лісу. Вони не мали завдання встрявати у бій і тому старалися відв'язатися від ворога. Це вдалося аж другого дня після бою в Теребинському лісі.

______________________
*) Польська підпільна збройна організація "Свобода і Незалежність" — "Вольносьць і Нєподлєґлосьць".

**)В бою з УПА 14 травня дістався до неволі НКВД-ист, який зізнав, що залога будинків складається з 250 НКВД-истів.

***)В часі акції виявилося, що будинок переселенчої комісії був сильно боронений кулеметними гніздами, чого польська розвідка не знала.

****) Торпеди, це повстанська назва на ручну ракетну зброю німців, яка залишилася масово після відступу німецьких військ і була замагазинована членами ОУН і відділами УПА. Сила пробою — 250 мм панцерна бляха.

Оксана Рудакевич "О пів до другої години..."

(З нагоди 20-річчя постання 1 УД УНА, 2 лютого 1963 р.)

Подія це була великої ваги.
Ні жарт, ні псоти!
Для українських ревних патріотів,
Що в запічку сидіти не хотіли,
Ні коло жінки грітись, ні бавити дітей,
Яким неволя й гніт у серці кров'ю обкипіли
Таким ввижалася свободи візія.
То кличка шекспірівська
„бути, чи не бути нам!"
Ходила між братів,
То висіла в повітрі,
снувала між хати,
чіплялася плотів —
Творилася Дивізія!
Гей, всяк, хто жив, у кого руки дужі,
Кого не страшать сни кривавих жнив,
Кому світанок волі не байдужий,
Ставай в ряди,
Іди!
І ми пішли — такі, як ти, як він,
Як брат мій, як товариш,
Чи з міста, чи з села,
Чи з гір, чи з полонин,
Підгір'я, чи долин —
Страхом, чи смерти маривом ти їх не вдариш.
Пішли назустріч сонцю золотому,
У соняшну вступили візію,
Пішли в Дивізію.
Ну і почався наш аркан кривавий,
Ще здосвітку, ще зранку,
На зорі, на світанку,
Одної дощової днини,
О пів до другої години.
Танок пекельний був —
то раз гопак огнистий,
То козачок, дрібушка, чи чардаш,
То знов кадриль, повільний, як конання,
Та кожний наш!
Гарячий і тремтливий, як кохання.
— Прощай, матусе рідная моя!
Тобі вже кучерів моїх не розчесати!
— Здорова будь, дружино вірна, бойова,
Що плід сподіваний під серцем носиш;
Твій муж і батько поклався гордий спати,
Бо знає, що в світлицю його вже не запросиш.
Ні довго, ні коротко тривала ця забава.
Кому здалась моментом,
Кому цілим століттям.
Ввійшли у книг сторінки, як невмируща слава,
Що чуйно спить, покрита
смерековим вже віттям.
Для нас її початок і кінець
Одної дощової днини,
О пів до другої години.
То для дітей і внуків наших, чи правнуків,
Для тих, кому ще серце не затвердло,
У кого ум ясний і дужі руки,
Кому бажання волі не завмерло —
Для них, напевно, буде час той сам,
Що й нашим був колись батькам, братам.
Це буде соняшної днини,
О пів до другої години!

____________________

Сьогодні в нас Дивізії двадцятьріччя,
Не парастас, не поминки плаксиві!
Ми лиш згадаєм тих, що за стрілецький звичай
Свої буйні чуприни дали рідній ниві,
їм „Отче Наш" і „Вічну Пам'ять" тихо скажем
І плакати не будем.
Ми з пам'яті ніколи їх не змажем,
Ми лиш дітей учити будем,
Гляди ж, сину,
Ти рідній справі, як тамті, будь вірний до загину,
Щоб, як почув
„прийшла хвилина, час іти до бою",
Щоб ти, мій сину, вже не знав спокою —
Та не прогавив тієї пам'ятної днини,
Як всіх позвуть
о пів до другої години!

ПРИСЯГА

Присяга 1-го куреня 4-го Добровольчого полку. Осінь 1943 р. Цаберн ( Zabern-Alsace) Франція. Фото було розміщене у рубриці УВАГА! ПОШУК!. Надійшла відповідь і розміщаю його зіндефікованим.