« Їм же ність числа...»

МЕМУАРИСТИКА

Микола Прасіцький

Тисяча дев'ятсот дев'ятнадцятий рік. Чудова літня пора на Україні. Куди не глянь, скрізь хвилюють колосисті лани збіжжя, з-поміж якого привітно усміхаються червоні маки, сині волошки, фіолетні дзвіночки й інші різнобарвні квіти, що так мило та любо пестять зір. Широкі шляхи та вужчі бічні дороги майже вцілості вкриті зеленою муравою, немов пухким килимом, а на них видніє одна, дві і більше сірих смуг, т. зв. «колій», себто наколесних доріг. Краї шляхів відзначені ровами, а на їхніх берегах маячать стовбурі реп'яхів і різного будяччя, що буйно розрослося, почуваючи себе зовсім безпечно, бо нікому не прийде на гадку, щоб нищити тих галапасів. На Україні всього досить і всім та всьому вистачить місця та поживи. А втім, як-же багатьом бракувало тоді безпечного притулку і навіть часто клаптика хліба. Свідомі сини багатющої чорноземної країни, що з різних причин не встигли ще приєднатися до рідних військових формацій, блукали шляхами в різних напрямах, шукаючи більшого згрупування своїх, або затишного кутка, де можна було б перечекати до слушної хвилі.
«Безкровна революція», що її так залюбки називали її первісні творці, незабаром виявилась найжорстокішою в історії і скупалася в ріках невинної крови мільйонів жертв. Чад «свободи» дуже швидко проникнув у всі закутки тодішньої московської імперії і в першу чергу затуманив голови найнижчим шарам суспільства і авантюрникам різної масти, що позбавившись бича над собою, виплили наверх, як олива на воду. Їхнім бешкетам і сваволі не було меж. Не було сили, яка могла б загнуздати їх. Але, знайшлися такі, що зуміли використати цю голоту для своїх цілей, зручно приклеївши їм марку передовиків і оборонців революції та, прокинувши в них фальшиву амбіцію, прихилили на свій бік. Діставши під свою керму зав'язок розбишацької сили, при їхній допомозі поширюючи різні брехливі, спокусливі гасла, все більше скріплювали свої ряди лакомим і несвідомим елементом та почали зводити безпощадну боротьбу проти всіх, хто прагнув якогось правопорядку. Найзавзятіша боротьба впарі з найбільшим безладдям запанувала в Україні. Ворог за всяку ціну намагався здушити назріваючу національно-державну свідомість народу, що спротивлявся наїзницькій владі та бажав самостійного життя на своїй землі. Різні банди під червоними прапорами ґрасували на просторах України і своїми нелюдськими вчинками наганяли страх на мирне населення. Кожного запідозреного у т. зв. контрреволюції (під цей параґраф підтягалося всіх небажаних осіб, уявлених і особистих ворогів), кожного, хто тільки не мав мозолів на руках чи болота за нігтями схоплювали і по-звірячому, найчастіше, навіть без рішення т. зв. революційного суду «пускали в розход». «Лови» на людей відбувалися в кожночасній порі дня чи ночі несподівано і в початках давали значні, достатні висліди для бандитів.
В тому часі банда червоних чекістів під проводом кол. земського техніка Лютого орудувала на терені Ямпільщини. В досить заможному селі Кетросах, зовсім випадково, в силу тодішніх обставин, перебувало вісім молодих старшин кол. російської армії, що знайшли там тимчасовий притулок і захист у своєї рідні чи добрих знайомих. В центрі села, на приходстві недавно померлого на тиф благочинного (декана) о. С., крім його двох синів: студента, а тоді старшини і молодшого-семінариста та доньки-студентки філософки, перебувало ще троє їхніх свояків, також кол. старшини Ж. Островський і Весоловський. Останній був нареченим молодої студентки Марусі, що виконувала обов'язки господині дому після смерти своєї матері, яка ще перед війною померла в одній з віденських лікарень. Крім вищезгаданих, в селянській хатині, на окраїні села, на горбі, від кількох днів замешкали ще чотири молоді старшини. Двоє з них, що чудом вирвалися з рук Могилівської ЧК були жонаті і їхні жінки виконували для нас розвідку та зв'язок. Майже кожного дня пополудні всі ми збиралися на приходстві і там дискутували над нашим прикрим та загрозливим положенням, намагаючись знайти з нього якийсь можливий, гідний вихід. І так, котрогось дня вранці, як звичайно, одна з наших пань пішла в долину до села на розвідку. Та не минуло ще й пів години, коли вона перелякана і поблідла бігом влетіла до хати і зарапортувала: «большевики в селі, кінна сотня чекістів під командою Лютого оточила приходство, сама бачила, як він зліз з коня і дав якийсь наказ бандитам, а сам в товаристві кількох осіб попрямував до середини мешкання». Супроти такого «звіту», нам не залишалося нічого, як лише негайно скритися, але де? За тими нарадами і з огляду на пляноване скоре залишення села, ми легкодушно не подбали про криївку на всякий випадок і тепер опинилися в крайній халепі. Але на призадуму не було часу. Жінки нас наглили і ми, не довго думаючи, за порадою сусіда, дядька О., колишнього підстаршини одного з лейб-ґвардії «його величества» полку, заховалися в житі, тут же біля нашої хати, бо до поблизького ліса вже небезпечно було тікати, кожної хвилини могли наскочити червоні вершники, що гарцювали по селу. Від тої хвилини, дядько О. перебрав команду в свої руки. Жінок вислав на тимчасовий побут до сусіднього села Підлісівки, позагумінковою дорогою, а нам рішуче наказав сидіти тихо, не виглядати з жита і нічого не боятися. Він потрапить порадити собі в разі потреби. Для підбадьорення, приніс нам пляшку самогону-первака власної продукції, спорий шматок смаленої солонини і молоденького часнику на закуску, а для розваги додав ще колоду гральних карт, що нагадували собою свинячі вуха від довгочасного виконування свого призначення. Все це сталося миттю. Тільки що ми встигли сяк-так примоститися, коли почули тупіт кінських копит і пересторожний сиґнал дядька О. Дорогою попри нашу хату проскакало кількох вершників, виїхали на край села і зупинилися недалеко від нас. Кілька хвилин постояли, розглядаючись довкола, вкінці сплюнувши і грубо вилаявшись, завернули назад в село. По кількох годинах напруженого перебування в житі, ми діждалися дядька О. і його команди «виходь». Ми дізнались, що небезпека наразі минулась і що червоні від'їхали, забравши з собою з приходства дві особи - Весоловського і Островського. Таке повідомлення дуже пригнобило нас і нагнало чимало страху. Незабаром вернулися жінки з потвердженням відомого нам вже висліди наскоку Лютого. Вони встигли побувати вже на приходстві, довідатися деяких подробиць про арешт та наскільки можна було, потішити нещасну Марусю. Лютий, мабуть з уваги на давніше особисте знайомство з членами родини о. С. та попередні неоднократні гостини в тому домі, обійшовся назверх досить чемно і вилеґітимувавши приявних мужчин, заявив, що мусить їх затримати під своїм доглядом до часу потрібних вияснень щодо їхнього перебування на терені іншого повіту. Старшого С. на щастя не було дома, молодший їх не цікавив, бо був ще учнем, а Ж., зодягнений в просту одежу господарського робітника якраз обходив господарку і не впізнаний посіпаками, встиг вислизнутися їм з рук, простуючи поза городами геть з села. Таким способом цим останнім удалося оминути трагічної долі своїх двоюродних братів. Про якийсь рятунок нещасних арештованих фізичною силою не могло бути мови з огляду на чисельність та добре озброєння відділу. Це значило б. збільшити бандитам здобич та не осягнути мети. То ж бідна Маруся, по короткій надумі, опанувавши себе, постановила поїхати слідами розбишаків і прожогом кинулася здоганяти їх, а наздігнавши спробувати ще раз просити звільнення дорогих і близьких їй осіб. На жаль, її виправа була спізнена. Працюючі в полі селяни вказали їй місце тільки-що переведеної кривавої розправи. При дорозі у затишку невеличкого гайку, з-під поверхні землі виставали кінчини ще теплих звірськи закатованих трупів, недбало в поспіху притрушених зверха землею. Єдине, що залишилось Марусі, яка попала у зрозумілу розпуку, це вернутися до села і подбати за християнський похорон невинних жертв розбещеної банди.
Приготування до того сумного обряду, при всьому поспіхові, тривали до наступного дня. До наспіх зроблених домовин покладено кусні порубаних шаблями жертв та привезено на місцевий цвинтар. Тут зібралося багато народу в проводі з молодим, з сусіднього села священиком, щоб довершити належного обряду і віддати останню прислугу одним із численних жертв кривавої революції. Між зібраними нікого не бракувало і з нашого гуртка. Прийшли попрощати і випровадити в останню дорогу своїх побратимів.
По короткім Богослуженню, домовини були спущені до спільної могили при загальному риданні жіноцтва та співі «вічная пам'ять» і німої молитви, що просила справедливости Божої та кари для злочинців.
Так постала була ще одна могила мучеників, що впали жертвою клясової ненависти, з рук розбишацької банди, що чванилась назвою большевиків.
Ще того ж самого вечера, попрощавши прибиту горем Марусю, решта нашої братії роз'їхалася поодинці назустріч Українській Галицькій Армії, що вже підходила до Могилева-Подільського.

Початок українізації в російській армії і Перший Український Військовий З'їзд

В.Кедровський,
полковник Армії УНР

Під час першої світової війни в російській армії було більше 6 мільйонів вояків змобілізованих з України. Вся маса змобілізованих українців була здебільша скупчена на фронтах проти осередніх держав. Всі ті російські найкращі бойові частини, що називалися Сибірськими, Туркестанськими, Фінлядськими і т. д. стрілковими полками складалися майже виключно з українців. Так само російська Петербурзька, Московська та Варшавська гвардії, а також різні ґренадирські полки і т. д. складалися або виключно, або переважно з українців. До того треба й додати кінноту й артилерію та спеціяльні технічні військові частини, то стане зрозумілим, що стрижень боєздатної російської армії становили українці.
Мобілізація втягнула до російської армії численні кадри української, здебільша сільської інтеліґенції: народне вчительство, різних аґрономічних та кооперативних діячів. Це був найсвідоміший в армії український національний елемент, хоч його українські політичні прагнення не сягали далі бажання мати для України національно-культурну автономію, а вже максимальним бажанням було добитися для України національно-територіяльної автономії. В армії існувала тенденція зосереджувати український елемент по змозі в суцільних частинах, виходячи з засновку, що творення національно-українських частин не шкодило боєзданості російської армії, а навпаки, скріплювало б її. З уваги на загрозу окупації ворожими арміями впершу чергу України, вказувано на вояків українців, як найкращих оборонців землі, на якій вони народились. Тоді ще не думано про політичну концепцію-орієнтацію України на центральні держави.
Це все треба мати на увазі, коли торкаємося справи так званої «українізації російської армії». Всеросійська революція дала надію не лише українцям, але й іншим немосковським народам російської імперії, на здійснення їх національних прагнень у межах російської республіки, яку всі хотіли бачити дійсно федеративною. Але на початку революції справу майбутньої федерації національних держав на території колишньої царської імперії висувалося обережно й не настирливо, бо існувала ще віра, що з московською демократією можна буде мирно, на базі спільних інтересів договоритися. Інтеліґенція різних народів, а в тому числі й українська вірила, що московська інтеліґенція щира в своїх гаслах «рівности й братерства всіх народів», а тому з нею можна буде порозумітися в справі забезпечення національно-територіяльних прав усіх народів колишньої імперії. Отже, для оцінки процесу «українізації армії», мусимо все мати на увазі ті політичні й психологічні настрої українського загалу, які панували в початках загально-російської революції, поки українство повело свою власну національну революцію, змагаючись за свої національні позиції.
Українські військовики в російській армії від перших початків революції почали домагатися національних прав у тій армії. Після того, як Товариство Українських Поступовців видало 8 березня свою першу відозву, закликуючи український загал до організації своїх національних сил, в Києві скликано збори українських військовиків під проводом поручника М. Міхновського. Ці збори ухвалили скликати на 10 березня в Києві військове віче, яке вибрало Тимчасове Військове Бюро з 7-ох членів для ведення справи українізації армії, себто для включення до певних військових частин більшого числа українців, «не порушуючи боєздатности» російської армії. 14 березня таке саме віче відбулося в Харкові, потім в Одесі, Катеринославі, в Умані та в інших містах України, навіть поза Україною в Москві, Петрограді, Симбірську і т. д. Цим розпочався ланцюг таких віч і організацій українських гуртків та рад в різних частинах російської армії, спершу в запіллю, а потім і на фронті.
Київ зразу став осередком і провідником українських військовиків у російській армії і його військова залога поспішно почала творити центральні провідні органи для плянового ведення українізації збройних сил Росії.
Вже 16 березня в Києві скликано ширшу нараду українців вояків київської залоги. Головою наради був полковник Павло Волошин — начальник штабу запасної бригади; його заступником капітан Сахно-Устимович, а секретарем наради поручник М. Міхновський. На цій нараді ухвалено заснувати Український Військовий Клюб імени гетьмана Павла Полуботка. Головою Клюбу обрано поручника М. Міхновського, а заступником його, капітана артилерії Гана. Тут же ухвалено розпочати організацію українських добровольних полків різного роду зброї. Для цього створено Український Організаційний Військовий Комітет на чолі з полковником Глинським та командиром Запасної київської бригади полковником Волошиним. До президії Організаційного Комітету покликано також капітана Гоца, поручника М. Міхновського й прапорщика Павелка. Оцей Організаційний Комітет властиво став першою центральною організацією для ведення українізації у війську.
Як перший практичний вияв діяльности того Комітету постав у Києві Перший Український імени Гетьмана Богдана Хмельницького Полк. Організацію полка започатковано в день «Свята Квітів» у Києві 18 квітня 1917 року.
Під ту пору в Києві на збірному етапному пункті зібралося більше 3,000 українців - вояків, що чекали на відправу на фронт у різні військові частини. Дехто з них перебував тут коло 3-ох місяців. Захоплені хвилею національного пробудження, вони зібралися на свої загальні збори й постановили домагатися, щоб з них зорганізовано окремий український полк, та відіслано його під його іменем на фронт. Тому, що російська влада була рішуче проти такого домагання, то полк був сформований революційним шляхом, самочинно. Він обрав на свого командира полковника Капкана.
Російська військово-«демократична» влада в Київській окрузі назвала той вчинок українців «державним злочином», що може зруйнувати всю російську армію, якщо такі випадки будуть повторятися. Звичайно, причиною «обурення» москалів, що називали себе демократами, було те, що вони побачили у створенні першого українського полку небезпечний зародок українського сепаратизму. Влада рішуче виступила на боротьбу проти такого «небезпечного вчинку». На допомогу їй прийшло все, що було в Києві вороже українському національному рухові. Різні російські революційні організації, преса всіх напрямків, починаючи від чорносотенного «Києвлянина», включно до проґресивно-інтеліґентської ґазети «Кієвская Мисль» та київський Революційний Совіт Робочих і Солдатських Депутатів, разом з демократичною міською «Думою», почали таврувати виступ українців, як тяжкий «злочин» проти революції, проти заповітів демократії, проти інтересів «рабочого люду», проти російської держави й т. д. Отже на голови «бунтарів» посипалося обвинувачення в усіх «сьомих гріхах».
Це був перший грім, який несподівано вдарив з боку об'єднаних русоцентричних кіл. Він протверезив українське громадянство, зокрема, вояцтво. Вже з отих перших днів всеросійської революції, російські «демократи» показали українцям, що треба вести власну українську національну революцію і революційним шляхом добиватися своїх прав.
Тому спротив російської «революційної демократії» підштовхнув українців до дальшої праці. Клюб імени Полуботка та Організаційний Комітет розповсюдили по фронтах і в запіллю десятки тисяч відозв, закликаючи українських вояків у російських збройних силах об'єднуватися в свої національні формації й подавати негайно відомості про себе до Організаційного Комітету. Як відповідь на цю відозву скрізь почали відбуватися українські віча та засновуватися українські військові товариства, комітети та ради. Вже в другій половині квітня створено Український Військовий Клюб у Москві, на фронті в Тернополі 8 квітня, відбулося велике віче українців дієвої армії. Це віче ухвалило домагатися національно-територіяльної автономії України з прилученням до неї Галичини, Буковини й Кубані. Майже одончасно на з'їзді вояків Західнього фронту утворено в Мінську Українську Фронтову Раду, а при штабі головнокомандуючого фронтом зорганізовано Українську Громаду. Фронтовий з'їзд обрав на голову Української Фронтової Ради С. В. Петлюру. На північному фронті в 5-ій російській армії була створена Українська Громада, а 26 квітня в Одесі відбулися установчі збори представників різних військових частин для створення Одеської Української Військової Ради, діяльність якої охоплювала всю Одеську Військову Округу, Румунський Фронт та Чорноморську військову фльоту. Головою Ради було обрано старого українського діяча, лікаря І. М. Луценка.
Відомості про створення на всіх фронтах та на всіх просторах російської держави українських військових організацій почали тисячами надходити до Організаційного Комітету, до Клюбу Гетьмана Полуботка та до Центральної Ради. А разом з тим і скарги на різного роду перешкоди українцям організуватися в той час, як російські військові творили різні свої революційні комітети та інші організації. До Центральної Ради й до Організаційного Комітету почали все більше впливати повідомлення про арешти хоч трохи активних діячів військовиків, які пропагували створення українських військових організацій, а також активне і навіть збройне поборювання творення українських відділів у російських збройних силах.
Не зважаючи на всі перешкоди й залякування активних українців військово-полевими судами за ворохобню й дезертирство, український військовий рух усе більше поширювався і скоро набрав спонтанного масового характеру, з яким російська влада вже не могла дати собі ради й почала «пост фактум» рахуватися з ним. Разом з тим, щораз більше з'являлася необхідність створити всеукраїнський центральний керуючий орган, щоб цей спонтанний рух влити в певні організаційні форми й надати йому пляновости й одноцільности. Тому серед українців-вояків Київської залоги постало питання якнайскорше створити такий керуючий центр.
На зборах 14 квітня 1917 року, на залі Центральної Ради в Києві відбулися збори, скликані Організаційним Військовим Комітетом українців — представників деяких військових частин з фронту, Київської залоги й різних військових організацій, що на той час знайшлися в Києві, прибувши до Києва з різних частин фронту й запілля.
Збори ці ухвалили таку історичну постанову:
«З огляду на те, що єднання на національному ґрунті є непереможною організаційною силою, скликати з'їзд представників української нації від військових частин, по можливості від усіх, де б вони не стояли, на таких умовах:
«1. Від українців кожної окремої частини — по одному представникові.
«2. Крім того, з українців кожних чотирьох частин — по одному офіцеру (чи лікарю, чиновнику), а там, де тільки одна частина — по два представники, з котрих один повинен бути солдат, а другий офіцер (чи лікар, чиновник).
«3. Військові українські організації — по 1-2 представників.
«Увага: Окремою частиною лічиться полк, фльотський екіпаж, окрема морська команда, дивізіон, дружина, транспорт, окремий батальйон, госпиталь, парк і всяка окрема частина, котра має свій окремий розпорядок.
«Порядок денний з'їзду:
1) Боротьба з дезертирством.
2) Підтримання дисципліни та полагодження непорозумінь останніх днів.
3) Відозва до селян українців у харчовій справі.
4) Пляномірність переведення одноплемінности полків і військових частин на Південному і Південно-Західньому фронтах, без найменшої шкоди для існуючої організації цілої
армії.

5) Питання про офіцерський командний склад та про поповнення тих військових частин, що організовані на підставі ч. 4.
«Скликання З'їзду на 5 - 6 мая доручити Українському Організаційному Комітетові й Українській Центральній Раді».
Вислухавши цю постанову вояків, Центральна Рада ухвалила скликати на означений термін Перший Всеукраїнський Військовий З'їзд.
Скликання Військового З'їзду схвилювало й насторожило всі протиукраїнські сили. Почалися більші напади російської преси та взагалі російських революційних організацій. Українцям почали чіпляти латку австро-ґерманофілів, навіть аґентів осередніх держав, зрадників «своєму атєчеству», шпіонів і т. д. Одночасно військова влада заборонила вибірати делеґатів на З'їзд і лише організаційна сила та ентузіязм українців-вояків переміг всі перешкоди, хоч часами доходило до збройної сутички між українцями та їх противниками. Вибраним делеґатам влада не дозволила їхати на З'їзд і проголосила, що тих, які поїдуть до Києва будуть рахувати дезертирами з фронту й поставлять під військово-польовий суд.
Але українська національна стихія всі труднощі переборола й на З'їзд прибуло понад 700 делеґатів, що, за підрахунком мандатної комісії репрезентували 1,580,702 організованих українців-вояків.
Цей з'їзд уявляв собою могутню демонстрацію організованости озброєного українського народу й проходив в атмосфері високо-національного піднесення. Російська преса відзеркалювала принишклий настрій росіян, закликаючи українців уже тільки до «збереження єдинства революційного фронту».
Отож така поважна кількість делеґатів на З'їзді викликала переляк серед «общерусскої демократії», що примусило всеросійський Виконавчий Комітет Ради Робітничих і Солдатських Депутатів прислати З'їздові плаксиве «телеґрафічне увєщеваніє» та прохати не приймати рішучих постанов у справі націоналізації армії, щоб «не згубити цим революції» (звичайний арґумент общеросів). Комітет Ради Робітничих і Солдатських Депутатів у Петрограді обіцяв справу організації окремих національних військ обговорити на найближчому всеросійському З'їзді представників всіх Совєтів Рабочих і Солдатських Депутатів 14 червня. Тому Виконавчий Комітет просив українське вояцтво довіритися йому та звернутися до українців-вояків із закликом стриматися від самочинної націоналізації армії. Ця телеграма викликала велике обурення серед делеґатів З'їзду й треба було багато зусилля збоку його провідників, щоб можна було дальші наради вести спокійним тоном.
Російська демократія правильно оцінила значення першого Українського Військового З'їзду, але дуже помилилася, коли гадала, що своїми постійними виступами проти українського «шовіністичного» руху зможе його спинити, або скерувати в бажаному їй напрямку. Таким втручанням «общероси» лише нервували українські національні маси та провокували їх до нагальних актів. Лише завдяки тактові, який проявляли в ті часи ті, кого хвиля національного революційного руху поставила біля його керми, інколи з великими зусиллями вдавалося виминати кривавих сутичок. Центральним пунктом постанов З'їзду були ухвали про українське національне військо й Український Військовий Генеральний Комітет. В тих постановах між іншим говориться: «...одним з дійсних могутніх засобів до піднесення духа, для зміцнення військових частин в одне суцільне, могутнє тіло — З'їзд визнає негайну націоналізацію армії на національно-територіяльному принципі. Зокрема З'їзд оголошує потребу організації української армії»... «Утворити тимчасовий Український Військовий Генеральний Комітет при Українській Центральній Раді, який має відати українськими військовими справами і працювати у тісному контакті з Російським Генеральним Штабом».
До складу членів Комітету обрано 18 делегатів.
Таким чином постав український військовий керуючий центр, який зв'язав тісно в одне ціле увесь український військовий рух і дав йому закінчені організовані форми.
Член Генерального Комітету, обраний на першому З'їзді, полковник О. М. Пилькевич, у таборовому журналі «Наша Зоря» пише про перші часи праці Генерального Комітету так:
«Ворожо було зустрінуте в російській армії народження Військового Генерального Комітету, а в Петербурзі й особливо в командуванні Київською округою навіть з досить великою настороженністю, недовір'ям і страхом. В перші ж дні Свого існування багато довелося У. Г. Комітетові поборювати перешкод у своїй праці не тільки таємних, але й отвертих. Нераз доводилося одній частині членів У.В.Г.К. сидіти і працювати на засіданні Комітету, а другій брати в кишені револьвери і вартувати на вулиці біля будинку, в якому відбувалося це засідання».
Уконститувавшись і налагодивши роботу, Військовий Генеральний Комітет вислав до Петрограду, разом з делегатами Центральної Ради своїх 4-ох членів: О. Пилькевича, С. Письменного, Д. Ровинського й А. Чернявського. Делеґація подала такі домагання:
«1) Оповістити в наказах по військових частинах і установах фронту, тилу й фльоти про заснування та існування Українського Військового Генерального Комітету при Київській Центральній Раді як органу, що відає всіма військовими організаційними установами та питаннями й до якого в цій справі повинні звертатися всі українські громади.
«2) Зажадати від усіх військових частин армії й фльоти поіменних списків генералів, штаб — обер-офіцерів — українців; відомостей про солдат українців загальним числом в кожній частині й щоб ті відомості безпосередньо переслати в Генеральний Комітет.
«3) Негайно зробити розпорядження про перевід із запасових частин, що знаходяться в центральній Росії, одної дивізії важкої артилерії, комплектованої українцями (всякого ґатунку зброї), одної польової батареї, а перебуваючу нині в Києві гірську запасову батарею вважати українською. Всі частини спеціяльного призначення, що знаходяться в Києві, як понтонні, залізнодорожні й другі, українізувати, а вироблення пляну й порядку переходу їх віддати Українському Генеральному Комітетові. «4) Дати Українському Генеральному Комітетові право для поповнення некомплекту в 1-му Запасовому Полку імени Богдана Хмельницького, а також і других частинах, що знаходяться в Києві, які творяться для відправлення маршових сотень в призначені на фронті три корпуси, й вимагати, щоб було поповнено їх тиловими українськими частинами розпорядженням Українського Військового Генерального Комітету. «5) Якнайскорше виділити в тилових запасових частинах солдатів-українців в осібні сотні, курені, команди, з умовою оставлення їх покищо на тих же самих місцях і в тих же самих частинах, де вони тепер знаходяться. «6) Зробити розпорядження про якнайскоршу передплату на скарбовий рахунок у всі частини фронту й тилу, в усі військові інституції і штаби слідуючих українських газет:"Нова Рада", «Робітнича Газета», «Народня Воля», «Наше Життя». «7) Кооптувати до складу У.В.Г.К. одного офіцера-українця Генерального Штабу, одного кавалериста, топографа й козака-кубанця. Представників других спеціяльностей Генеральний Комітет гадає можливим кооптувати з місцевих військових частин. «8) Зробити розпорядження про видачу всіх старих запорожських знамен та клейнодів (булави, бунчуки і т. д.), а також знамена городових українських полків осібній українській делеґації, яка в короткім часі буде послана від Генерального Комітету з Києва для прийняття й відвезення їх в Київський Історичний музей. «Знамена ці й клейноди хороняться в Ермітажі, а деякі в церквах і соборах Петербургу, Москви і других міст Росії.
Ці домагання були передані урядові в Петрограді 20 травня 1917 року. Про поїздку делеґації Центральної Ради з членами Генерального Комітету член її О. М. Пилкевич далі пише в «Нашій Зорі» ч. 14, між іншим так:
«Самим сильним аргументом звичайно для російського уряду були в цій делеґації представники організованого українського вояцтва. І дійсно, вже на авдієнції у президента ради російських міністрів князя Львова сильне враження зробила на цього представника російського уряду промова полковника Пилькевича, який закінчуючи своє слово, сказав: «В разі відмовлення наших справедливих історичних домагань з боку Тимчасового Російського Уряду, Вам, пане міністре, доведеться мати діло з півтора мільйонами озброєного українського народу!» Це для заскорузлої петербурзької правлячої бюрократії було як вибух бомби, що несподівано розірвалася над їх головами, бо впродовж 250 літ з ними ще ніхто так не говорив з України.
«Але після двохтижневого оббивання порогів у петербурзьких правлячих і громадських центрах, засідань в різних комісіях, делеґація повернулась до Києва з порожніми руками. Зате з твердим переконанням, що нам треба шукати правди тільки у себе дома, на Україні, покладаючись на власні сили і готуючись до впертої боротьби, бо нас у Петрограді не розуміли й відмахувалися, як від настирливої мухи. Ми також зрозуміли, що з нами тоді тільки будуть говорити й слухати, коли ми дійсно заговоримо з ними тою мовою, яка їм зрозуміла, коли ми дійсно покажемо їм, що ті півтора мільйона баґнетів, які ми зорганізували, — це є не порожній звук і не «красноє словцо». І повернувшись додому, ми ще з більшим захоплення взялись за свою працю, бо час не чекав...»
Для посилення дальшої боротьби за свої національні права й не чекаючи формальної відповіді від Тимчасового уряду на меморандум Центральної Ради, який Центральна Рада для скріплення своїх національних сил скликала в Києві Перший Всеукраїнський Селянський З'їзд, а кілька днів пізніше Другий Всеукраїнський Військовий З'їзд. На Селянський З'їзд прибуло 2,500 депутатів, представників по одному від кожної волосної селянської спілки; по два представники від повітових Комітетів Селянської Спілки й по два представники від губерніяльних організацій Селянської Спілки.
Перший Всеукраїнський Селянський З'їзд розпочав свою працю за два дні раніше Другого Всеукраїнського Військового З'їзду. На цей З'їзд прибуло революційним порядком, не зважаючи на заборону З'їзду військовим міністром О. Керенським, 2414 делегатів. Вони були репрезентантами 1,732,444 організованих українських вояків у всіх російських збройних силах фронтів, військової фльоти й запілля.
Розпочався другий етап революційної організації українських збройних сил, а разом з тим ще більш посилена боротьба Тимчасового уряду всіх російських революційних організацій і російського суспільства проти всього українського національного руху. Оборону українських національних інтересів у першу чергу мусіло вести українське вояцтво, яке в цій боротьбі почало вже тоді складати криваві жертви.

Сіра Дивізія і література до неї

Інж. Павло Дубрівний

Мемуаристична література про Сіру Дивізію досить обширна. Праці кількох авторів розкидані в різних виданнях. Завданням цього нарису подати в хронологічному порядку — хто і що писав про цю військову формацію.
Сіра дивізія належить до числа перших військових формацій з моментом постання Української Самостійної Держави. Організаційні початки ЇЇ були поза межами Рідної Землі в таборі полонених українців Фрайштадт (Горішня Австрія). Тут, починаючи з листопада 1914 р. і до 21 лютого 1918 р. серед полонених українців провадив освідомну національно-освітню працю Союз Визволення України (СВУ) у Відні. Започаткували цю роботу відомі науковці, громадсько-політичні та культурно-просвітянські діячі з Галичини: Микола Голубець, Михайло Гаврилко (політичний еміґрант із Полтавщини), д-р Василь Сімович, д-р Осип Охримович, д-р Микола Чайковський, д-р Роман Домбчевський, д-р Володимир Левицький, д-р Зенон Кузеля, композитор о. Євген Турула, поет Василь Пачовський, письменник Богдан Лепкий, Омелян Терлецький, посол Яцко Остапчук, а з Буковини: акад. д-р Степан Смаль-Стоцький, Осип Безпалко, отець Омелян Гнідий, д-р Роман Смаль-Стоцький та ін.
Спочатку 1915 р. до співпраці з ними приступають полонені українці, а передусім: учителі, агрономи, кооператори, студенство та свідоміше селянство і спільними силами приступають до праці над національним освідомленням маси полонених «малоросів». З цією метою постають в таборі «Просвіта» ім. М. Драгоманова, Видавниче Т-во ім. І. Франка, Драматичне Т-во ім. І. Котляревського, Співоче Т-во ім. М. Вербицького, кооперативна Спілка «Власна Поміч», а також руханково-спортове Т-во «Січ» ім. гетьмана Петра Дорошенка. Всі товариства діяли на статутах, що були практиковані в Галичині, пристосовані до таборових умов, а також до умов, що їх передбачувалось при повороті полонених на Рідні Землі.
Т-во «Січ» стало підставою організації української військової формації під назвою «Курінь Оборони Рідного Краю», що пізніше розгорнувся в «Першу Козацько-Стрілецьку Дивізію». В Україні населення називало її «Сірожупанниками», бо козацтво мало уніформу — сірі жупани з відзнаками на комірах: у старшин — жовтоблакитна стрічка з золотими колосками пшениці, у підстарший — із срібними, що символізувало родючість української землі та багатство її на хліб. Отже назва «Сірожупанники» або «Сірі» була народня. Офіційна назва «Сіра Дивізія» була закріплена наказом Головної Команди Військ УНР 2 липня 1919 р., ч. 98.
Про початки організації Сірої дивізії докладно подано в статті інж. сот. Павла Дубрівного «Сірожупанники» (Перша Українська Стрілецько-Козацька Дивізія). «За Державність», Матеріяли до Історії Війська Українського, Збірник ч. 10, Торонто, 1964 р.
У Збірнику ч. 11. «За Державність», Торонто, 1966 рік ген. Йосип Мандзенко в статті: «Сірожупанники» (Табір полонених українських старшин в Йозефштадті, Австро-Угорщина), як колишній полонений старшина російської армії і активний співробітник СВУ подав характеристичні моменти — як старшини в різних таборах ставились до роботи СВУ і самостійности України?
Російський офіцерський елемент, в тому числі і наші «малороси», був здебільша монархістичним і ворожим до всякого поділу чи «розчленування» російської імперії. Всякі прояви українського самостійництва сильно поборювались, а осіб «мазепинців» записувалось до т. зв. «чорної книги». Однак, не дивлячись на це знаходились одиниці, в яких билося українське серце, і вони включалися в українську, спершу дуже кволу, освідомну роботу. І так, вже 1915 р. в таборі полонених старшин у Терезієнштадті був заснований гурток, що назверх мав назву — «Кружок членів малорусской бібліотеки та драматический», а в дійсності був це таємний націоналістичний гурт, що співпрацював із СВУ у Відні. Було в ньому 20 членів, а найактивнішими з них були: Кость Курило, Василь Прохода, Костенко, Зубчук, В. Гавриленко.
Аналогічні гуртки постали в таборах: Бравнау над Інном, Гарт біля Амштедтену, Мюлінґ біля Вайсельбурґу, Візельбурґ, Мархтренк та ін. Одначе найбільш діяльний гурток був в Йозефштадті, числом 14 осіб. Тут активно працювали: підполковник ген. штабу Іван Перлик, капітан Петро Ганжа (старинного козацького роду з Чернігівщини) і прапорщики: Микола Букшований, Яків Сич, Федот Вакуленко та Малевич. Пізніше цей табор став осередком поповнення командного складу старшин при формуванні Сірої дивізії у Володимирі Волинському.
В роках 1915-1916 ще ніхто не передбачав, що так катастрофально закінчиться перша світова війна для російської імперії, тим більша заслуга тих старшин, що ставали твердою ногою на ґрунт Самостійности України, яка була остаточною метою СВУ у Відні.
Отже національно-освідомна та культурно-просвітня робота йшла серед вояцтва в таборі Фрайштадт та одночасно серед старшинства в таборі Йозефштадт. Мрії полонених ставали дійсністю. Революційні події на Рідних Землях і проголошення Української Народньої Республіки покликало вояцтво з таборів полонених до збройної боротьби з ворогами України. З полонених українців, вихованців СВУ, почалась формація Першої Стрілецько-Козацької Дивізії (Сірої) у Володимирі Волинському. Про формацію тієї частини докладно описав сот. Микола Бутович (відомий покійний артист-маляр) у зрібнику ч. 11. «За Державність», Торонто, 1966 р., в статті: «Формування Сірої Дивізії у Володимирі Волинському». Св. п. М. Бутович був кадровим старшиною російської армії, попав у полон до Австрії, а перебуваючи в таборі полонених Візельбурґ брав активну участь у таємному гуртку українських старшин. Це була людина великих чеснот, патріотична і всеціло віддана ідеї самостійности України. Він, як військовий фахівець, з перших днів формації Сірої дивізії безперервно був адьютантом її штабу аж до Луцької катастрофи в дні 16 травня 1919 р. Маючи до диспозиції ввесь матеріял, він об'єктивно описав в деталях формування тієї військової частини, часи за Гетьманщини, повстання проти Гетьманщини та пересунення дивізії з Чернігівщини на большевицький і польський фронти із осідком штабу Сірих у Луцьку. Автор приходить до висновку, що під час формації діяли віковічні вороги українського народу (поляки та головно большевики-москалі в особі «малороса» ген. Сокири-Яхонтова — командира Сірої дивізії за часів Гетьманату, а також москаля полк. ген. штабу Какуріна, що був помічником начальника генерального штабу українського війська в ці часи). Першого командира дивізії підполковника ген. штабу Івана Перлика після гетьманського перевороту відсунено, і то на «таємничий» лад, а пізніше дивізія, на жаль, не мала вже щастя дістати відповідного командира. Підполк. І. Перлик був непересічної вдачі людиною. Він був сильного характеру, упертий, завзятий і хоробрий в боях. Мав високу військову освіту, закінчив Академію генерального штабу. Як командир полку в Карпатах попав до австро-угорського полону. Його хоробра поведінка під час бою так заімпонувала австрійцям, що йому залишили його кавказьку шаблю. До всього цього він був людиною патріотичною і свідомо без вагань станув в ряди до співпраці з СВУ. І таку людину за Гетьманату відсунено, а на його місце прийшов генерал Сокира-Яхтонів, що пізніше виявився — большевицьким агентом. Як сказано, після підполк. І. Перлика, Сіра дивізія не мала щастя щодо командирів. Під час повстання проти Гетьманату на чолі дивізії стояв сотник Палій, колишній полонений з австрійських старшинських таборів. Людина чесна, порядна, патріотична, бойова, але не таке становище в революційний бурхливий час не відповідна. Був він слабохарактерним, довірливим і підпадав під вплив «революційних» елементів, що ним керували, як хотіли.
Після пересунення Сірої дивізії з Конотопу до Бердичева командиром дивізії був призначений підполковник Абаза (старинного козацького роду з Полтавщини). Він також перебував в таборі полонених в Австрії і брав активну участь у формуванні Сірої дивізії, але пізніше виявилося, що підполк. Абаза теж не годився на таку відповідальну посаду, хоч безперечно був людиною дуже порядною та відданою ідеї самостійности України.
16 травня 1919 р. Сірі разом із штабом на чолі з командиром підполковником Абазою, в підступний і зрадливий спосіб з боку військового командування поляків у Луцьку, попали до неволі. Тим самим військова формація Сірих, як основа, перестала існувати. Одначе Головне Командування Військ УНР наказом з 2 липня 1919 р. ч. 98. з недобитків Сірих та перейменуванням 4-ої Холмської дивізії створено нову формацію під назвою 4 дивізія Сірожупанників.
Участь Сірих у визвольній війні України з ворогами України —-большевиками, москалями-білогвардійцями і поляками, докладно описана у спогадах таких авторів: інж. підполк. Василя Проходи і ген. Антона Пузицького, які були активними учасниками тих подій.
В. Прохода — живе тепер у Каліфорнії — походить з Кубанщини. З рядів російської армії в ранзі прапорщика попав до австрійського полону. У таборі Терезієнштадт в 1915 р. став на ґрунт самостійности України і тісно співпрацював з СВУ у Відні. В часі визвольної війни увесь час брав активну участь у рядах Сірих, як бойовий старшина, і виконував обов'язки адьютанта полку та інших формацій Сірих. На щастя, він провадив щоденник воєнних операцій і це послужило йому для систематичного опису всіх подій Сірих у боях, що подані в Збірнику ч. 1 «За «Державність», друге видання, Каліш, 1935 р.
Ген. хорунжий А. Пузицький — кадровий полковник російської армії, непересічної здібности, як військовик, відважний і хоробрий у боях. Під час Гетьманату був присланий, як командир Першого Сірого полку, проте з числа присланого командного складу з Генерального Штабу за Гетьманату, першим став в ряди повстанців проти Гетьмана і пізніше ввесь час, як бойовий старшина в рядах Сірих, боровся проти червоних та білих москалів. Про бойові операції, що ними він керував, докладно подав у своїх статтях: «Бої Сірих за Коростень» — Збірник ч. 2, «За Державність», Каліш, 1930 р. і «Боротьба за доступ до Києва» — Збірник ч. 5, 6 і 7 «За Державність», Каліш - Варшава.
Крім тієї основної мемуаристики про військову формацію Сірих подають ще такі автори невеликі фрагменти з дій Сірих.
1. Сотник Микола Бутович: «Зі споминів Сірожупанника», Збірник ч. 9. «За Державність», Каліш-Варшава.
2. Полковник С. Чорний: «До боїв Сірих за Коростень ген.-хор. Пузицького». Збірник ч. 3. «За Державність».
3. Інж. М. Скидан: «До Записок до історії Сірих підп. В. Приходи» Збірник ч. 5, «За Державність».
4. Інж. Павло Дубрівний, хор.: «Сірожупанники (Перша Стрі-лецько-Козацька Дивізія). «Вісті Комбатанта», ч. 3-4, Нью-Йорк, 1962 рік.
5. Підполк. В. Прохода: «Бойові операції 10 і 11 Сірих полків 4-ої Холмської Дивізії». Воєнно-науковий журнал «Табор», Варшава 1925 р.)
Підполк. В. Прохода: «4-ий полк Сірих Волинської групи в Зимовому поході, що 1920 р. розвернувся в 4-ту Стрілецьку Сіру бригаду 2-ої Волинської дивізії». Воєнно-науковий журнал «Табор», ч. 7-8, Варшава 1927 р.
7. Підполк. В. Прохода: «Симон Петлюра — Вождь Українського Війська». Воєнно-науковий журнал «Табор», ч. 10, Варшава 1932 р.
8. В. Прохода: «Союз Визволення України», місячник «Самостійна Україна», ч. 11-12, Чікаго, 1965 р.
Деякі з незорієнтованих авторів, пишучи про Сіру Дивізію, подають неправдиві відомості. І так у збірнику ч. 10 «За Державність», Торонто, 1964 р. підполк. Григорій Маслівець в статті: «Гордієнківський кінний полк» подав наступне: «Обидві ці дивізії (цебто Синя і Сіра), не взявши жадної участи у звільненні України від передгетьманської червоної навали по своїм приході з Німеччини та Австрії до Києва, були роззброєні і демобілізовані з волі німців та з наказу Гетьмана».
В ім'я історичної правди, на підставі джерельного матеріялу і фактичного стану подаю наступне: На жаль, правдою є, що сформована з полонених українців в німецьких таборах Раштадт, Залцведель і Вецляр, де провадилась національно-освідомна робота СВУ, Синю дивізію стрінула сумна доля, бо вона була розформована, а друга Синя дивізія (теж сформована в Німеччині) під час переїзду в дорозі поміж Ковлем і Києвом теж була розформована з наказу німців. (Див. ген.-полк. Віктор Зелінський: «Синьожупанники», Берлін, 1938 р.).
Натомість Сіра дивізія в тому часі ще перебувала в стадії формації у Володимирі-Волинському, розпочавши своє формування з полонених табору Фрайштадт (Горішня Австрія) і, на щастя, свого розформування оминула. Сіру дивізію щойно в серпні 1918 р. з Володимира Волинського перекинули на Чернігівщину. Під час визвольної війни за Директорії УНР вона ввесь час брала активну участь і 6 грудня 1919 р. з «трикутника смерти» Сірі пішли в славний Зимовий Похід. Коли вона повернулась з Зимового Походу, зорганізовано з неї Сіру бригаду під командою ген. Шепеля, що входила до складу 2-ої Волинської дивізії як 10 і 11 Сірі полки і далі брала участь в бойових операціях, аж до інтернування поляками армії УНР.
На жаль, проф. інж. Василь Іванис також подав фальшиву версію у свому репортажі: «Доповідь проф. Романа Смаль-Стоцького в Торонто» (див. «Українські Вісті» ч. 51/1582, 15 грудня 1963 р., Новий Ульм, Німеччина). Він пише: «Дивізії, що створені при співучасті СВУ, ніякої ролі на Україні не відіграли, бо ж самі німці, як східній фронт завалився, ліквідували їх». Далі, названий Автор подав про працю СВУ у Відні в роках 1914-1918 такий висновок: «Одначе для української справи на дальшу мету СВУ лишив сумне тавро. Його діяльність росіяни використали для пропаганди, що Україну вигадали німці. Чужинецький світ в широкій масі вірить цій вигадці, що нею «орудують» всілякі Кенани ще й сьогодні». Шановний автор докладно не знайомий з роботою СВУ і досить різко й несправедливо оцінив роботу СВУ і військових формацій Сірої та Синьої дивізій. Вихованці СВУ масово зголошувались в ряди Українських Січових Стрільців, що боролись в рядах австро-угорської армії, але вони несли на своїх багнетах волю і самостійність України. Вихованці СВУ свідомо клали свої голови за волю Батьківщини, наприклад: Денис Борисенко — народний учитель з Чернігівщини, поклав свою голову в числі 359 в Базарі, Микола Лозовик — гімназійний учитель з Київщини, був убитий в Лукіянівській тюрмі НКВД в Києві 1920 р. за організацію повстанських загонів, Юрій Балицький, артист-маляр (псевдо М. Вихор), син дідича з Херсонщини, згинув з рук білогвардійців (Денікінців). Коли йому запропонували були боронити Московщину, він відповів: «Я боронитиму Україну в свому національному війську»... — і його застрілили на місці. (Це відтвердив св. п. Євген Чикаленко авторові цих рядків. Чикаленко мав свій маєток у сусідстві з дідичем Балицьким).
Українські Січові Стрільці тісно співпрацювали з Союзом Визволення України, маючи спільні національно-державні ідеали. Тому кинене слово «тавро» болюче вразило ще живих, колишніх активних співпрацівників СВУ і всіх колишніх вояків, що служили в українських формаціях — завдяки Союзові Визволення України.

Перша Українська Дивізія і ОУН

Ген. М.Капустянський

                                Перша Українська Дивізія (дивізія «Галичина») творилася у вирі запеклої боротьби двох диктатур — червоної і брунатної, — що змагалися на Україні за Україну (для себе) проти інтересів українського народу.

                               Цей фактор поклав свою печать на характер війни на Сході (Україна стала головним театром війни), на поставі обох ворогів українського народу, а також на його реакції в обороні проти смертельної небезпеки. Поза тим перипетії боротьби на фронтах, зокрема зміна бойового щастя, змушували 3-ій Райх вживати різних заходів, щоб використати українських вояків для зміцнення свого фронту й забезпечення запілля.

                              Також для України була несприятлива політично-стратегічна ситуація: з одного боку Союз держав Заходу з СССР, з другого — нищівний режим німецької влади, диктували українцям потребу шукати різних засобів, як революційного так і політично-військового характеру, щоб рятувати національну гідність і субстанцію та маніфестувати чином свою волю до дальшої визвольної боротьби, — підготовляючи для неї сприятливі передумови.
Отже, цим мірилом треба розцінювати розвиток подій в Україні та постуляти, на яких було започатковано організацію дивізії «Галичина» та її Голгофу.

                           Узимку 1942/43 р., а також і на весну 1943 р., політично-стратегічна ситуація ґрунтовно міняється. Майже на всіх театрах війни, в Европі, Африці, навіть на Далекому Сході, а теж на морях і в повітрі, не тільки зупинено наступ держав Осі, а навпаки, союзники, перейнявши ініціятиву в свої руки, повели широко закроєну офензиву по операційних лініях загального для всіх, опрацьованого у Казаблянці, пляну. Його остаточна мета — повна капітуляція держав ворожої коаліції.

                            Найбільших втрат зазнали німці на побоєвищах під Сталінградом, де 2 лютого 1943 р. піддалася 6 німецька амія і 4 танкова маршала Павлюса. Також концентрованим наступом ген. Монґомері з Єгипту, Ель-Аламен, і американців під кермою ген. Айзенгавера з Альжиру, розгромлено в Африці німецько-італійську армію ген. Ромеля. В Тунісі 250,000 німців і італійців дісталось у полон.

                             А у висліді безглуздої, божевільної політики 3-го Райху на окупованих ним теренах східнього театру війни, зокрема в Україні, під ногами німців почала горіти земля. Бо ж дошкульна повстанчо-саботажна акція, як большевицької партизанки, так зокрема українських повстанчих і підпільних формацій, що вже розпочалися в Галичині, Волині та Наддніпрянщині, захитують запілля німецьких військ та від'ємно впливають на їх бойові дії.

                            До того ж починає німцям бракувати вояків на численних фронтах, а також не вистачає їм робітників на фармах і заводах. Гітлер зі Сходу забирає силою молодь (хлопців і дівчат) у Німеччину на каторжну працю в загрожених летунством індустріяльних центрах. Також німці приділюють наших підлітків хлопців і дівчат (12-15 р.) до протилетунських формацій. Нарешті для скріплення бойових фронтів німці силою, погрозами і підступом втягають нашу молодь у свої частини. Разом з тим вони змагають безпощадним терором забезпечити своє запілля, скеровуючи удар головно на націоналістичну молодь і патріотів-неофітів на центральних землях (Київ, Житомир, Вінниця, Полтава).

                             Але значно захитаний назовні і загрожений внутрі 3-ій Райх відчував гостру потребу в той чи інший спосіб шукати якогось порозуміння з українцями, зокрема на західніх землях (Галичина, Генеральна Губернія), на своєму важливому запіллі (навіть уже перед тим). Українці, опинившися між двома вогнями, змагають знайти вихід з такого положення, цебто, відповідно підготовитися до прийдешніх подій. Стає ясним, що 3-ій Райх не виграє війни. Українці відчувають необхідність: 1) створити збройну силу, як зав'язок національної армії, щоб дати опертя своїй політиці, 2) злагіднити хижацький окупаційний німецький режим, 3) витягнути українських вояків з німецьких військових формацій, 4) звільнити з в'язниць тисячі арештованих українців, 5) облегшити тяжку долю наших робітників у Німеччині.

                           Виринула концепція Штабу ПУН-ОУН по створенню передумов для відновлення української збройно-революційної сили. (Див. Воєнно-науковий журнал «За збройну Україну» 1938 р., ст. ген. М. Капустянського «Українська воєнна доктрина» ст. 8-14. Його ж стаття в журналі «Війна і техніка» «До питання Української Воєнної Доктрини» ст. 7-11; «ОУН 1929-1954», М. Капустянський — «Військова підготова ОУН» ст. 115-138).

                           В поході на схід ОУН в 1941 р. в Кракові нам з полк. Романом Сушком пощастило зареєструвати тисячі українських вояків, що зголосилися на мій заклик в «Краківських Вістях». Скликано в Кракові і створено Генеральну Раду Комбатантів, яку очолив ген. М. Омелянович-Павленко, а Воєнно-історичну Раду (Ген. штаб) очолив ген. М. Капустянський, секретарі полк. Малець і сот. Сагайдачний. Ген. Рада Комбатантів звернулася через полк. Бізанца, який мав зв'язки з Вермахтом, до німецької ставки з нашим пляном відновити українську армію, як союзну, під українською політично-стратегічною кермою. На жаль, німці не взяли на увагу нашої пропозиції, а її відкинули, собі на погибель. Німці пропонували нам організувати два куці легіони, без жадних політичних концепцій. Ми це відкинули. Група С. Бандери разом із сотником Ярим на це погодилась.

                          На весну 1943 р., взявши до уваги змінену ситуацію, ПУН знову підніс аналогічну пропозицію — потребу створення української національної армії (з українських вояків, що приділені до німецьких і Власовських формацій, нашої молоді, численних полонених українців Червоної армії), як союзної збройно-революційної сили під, нашою політично-стратегічною кермою. Німці знову відкинули нашу далекойдучу пропозицію. Проте губернатор Галичини, д-р Вехтер, звернувся з категоричною вимогою до голови УЦК, д-ра В. Кубійовича щодо конечности створення української військової формації (Див. 604-605, «Історія Українського Війська» І. Тиктора, Вінніпеґ, друге видання). Німці розуміли, що треба притягнути до реалізації цієї справи легальну установу УЦК і також необхідно заохочувати українців, спекулюючи на їх патріотизмі, що прагнув звільнити Україну з большевицької неволі.

                         Голова УЦК скликав нараду з кількома старшинами колишньої Української Армії УНР. Як мені було відомо, ухвалено такі тези: 1) Старшинський склад і духове виховання членів дивізії мусять бути українські. 2) Назва та відзнака — українська. Дивізія має бути підпорядкована Вермахтові. 3) Членам дивізії має бути забезпечена духово-релігійна опіка. 5) Усі українські політичні в'язні у німецьких тюрмах і концтаборах мають дістати загальну амнестію. 6) Сама дивізія, — це тільки перший крок для створення Української Національної Армії, в склад якої вона має увійти. Дивізія може діяти виключно проти совєтського фронту і не може бути ні в якому разі вжита для боротьби проти західніх держав. Члени родин та особи на їх утриманні мають дістати відповідне матеріяльне забезпечення. Губернатор Вехтер прийняв до відома поставлені умови і обіцяв їх здійснювати.

                           28 жовтня 1943 р. Вехтер проголосив створення 1 Української Дивізії «Галичина». Покликано Військову Управу. Назагал це був компромісовий, накинутий обставинами, акт військового характеру без політичних програм. Але ним «воленс-ноленс» необхідно було покористатися з уваги на вищі і дальші цілі, про які була мова вище. Правда, він, на жаль, не покривався з політично-стратегічними постулятами у вище поданій концепції ОУН. Цим ускладнювалось наше ставлення до бранки в дивізію. Тому наша військова еліта не могла брати активної участи ні в нарадах ні в творенні Дивізії.

                           Назагал ми трималися обережно і помірковано. Не заохочували прилюдно нашу молодь до вступу в Дивізію, але й не стримували її бойового запалу. Ген. М. Капустянський відмовився бути на урочистостях у губернатора Вехтера, де йому призначували за почесним столом місце проти губернатора, мотивуючи це станом свого здоров'я. Але ми з полк. Сушком змагали облегшити тяжку долю нашим воякам в дивізії «Галичина» і тому радили колишнім старшинам Української Армії обов'язково включатися в склад Дивізії, коли вона почалась формуватись, щоб послужити своїм досвідом і авторитетом нашим молодим воякам. І такі добровольці між старшинами знайшлися. У мене залишилася в пам'яті дружня зустріч тоді з нашим талановитим артилеристом ген. штабу полк, інж. Палієнком. Після докладного обговорення питань пов'язаних з дивізією — я допоміг йому побороти його сумніви і порадив зголоситися до Дивізії. Як відомо, полк. Палієнко, в ранзі майора Дивізії блискуче керував тяжким артилерійським дивізіоном в героїчно-трагічній битві під Бродами, де він і наклав головою, завдавши великі втрати Червоній армії. В перипетіях оборони і прориву він значно прислужився воякам Дивізії, успішно обороняючи піхоту від ворожих танків, кулеметного вогню і гарматнього обстрілу.

                             Поза тим ми з полк. Р. Сушком тримали постійний контакт з полк. В. Мальцем і Бізанцом, членами Управи Дивізії. В 1948 р. тодішній військовий референт Української Національної Ради ген. М. Капустянський подав обґрунтований меморандум військовій команді Американських армій в Німеччині, щоб облегшити воякам Дивізії евакуватися за океан.

                              Назагал в тяжких боях з Червоною армією своєю жертвенністю і відвагою дивізійники довели, що вони готові та спроможні в обороні свого народу боротися до загину. Дивізія по свойому складі була соборницькою, бо мала вояків старої і нової війни. На еміґрації в Европі і за океаном дивізійники не розпорошилися, вони становлять один із поважних активних складників українських комбатантських організацій.

ВІДДІЛ "ЛІТАЮЧИХ КОЗАКІВ" У ВІЙСЬКОВІЙ АВІАЦІЇ США.

16 жовтня 1965 р.на авіабазі "Вебб" у Техасі відбулася видача дипломів 41 молодому старшині авіації США, класу 66-С, які впродовж вишкільного періоду називали себе "літаючими козаками", а відзнакою у них був червоний тризуб на чорному полі. Ініціатором цього був хор. Степан Олек, курсант. У пам"ятній книзі випускників класу 66С зазначено серед іншого, що український Тризуб був гербом у безчисленних битвах, в обороні західного світу і всього, що найдорожче – свободи і волі. З глибокою пошаною і обов"язком до світлих традицій Тризуба носить його клас 66С, і є готовим продовжити оборону тих вартостей, які і він (Тризуб) обороняв.

Паніка під Федькермарктом

С. Музичка

У спомині «По капітуляції» («Вісті» — липень 118), в одному з розділів, п. В. Гоцький розказує про паніку під містом Фелькермакт, де на короткий час зупинились частини запасного полку Української Дивізії. Немає сумніву, що це цікава подія і варто було б, щоб теж інші свідки того пам'ятного дня забрали своє слово і подали свої враження. Ходить про те, що опис п. Гоцького аж надто загальний, недокладний і в дечому розходиться з дійсністю. Особливо незрозуміло мені, чому п. Гоцький приписує великі заслуги пор. Тищенкові. Він дослівно говорить таке: «...завдяки притомності ума того ідейного старшини, нам удалось уникнути масакри та тітовського полону»... За словами Автора, пор. Тищенко був героєм дня. На жаль, хоч як гарно воно звучить, в цьому мало правди.
Таки на початку розділу про це, як почалась паніка, її причини, п. Гоцький драматизує і скривлює дійсність. «Врешті задеренчав скоростріл і то десь недалеко. Потім ще кілька пострілів з автоматів і тиша»... А дальше, коли ад'ютант командира полку сказав, що тітовці в місті, «нарід, не чекаючи на жадні вказівки, кинувся тікати...» І так почалась паніка. Партизани підсунулись до місця, де таборував запасний полк, відкрили стрілянину, а нарід дав ногам знати... Згідно з даними, які подає п. Гоцький, паніка мала свої поважні причини.
Мої спостереження дещо інші.
Коли наша виздоровна сотня (ґенезунґс компані) під командою пор. Тищенка прибула на місце збору за містом Фелькермаркт, там ми зустріли інші частини запасного полку майже повністю розміщені в просторому саді. В одному місці ми, ціла сотня, теж затаборували і з нами був пор. Тищенко, хор. Б. і наші підстаршини. Дехто таки зразу роззувся, інші взялись за «ферпфлеґунґ», а дехто просто ходив і шукав за знайомими. Усюди було гамірно і панував спокій. Нікому може і не здавалось, що це був кінець війни. Таки на самому початку я завважив, що весь час було чути густу стрілянину з автоматів, скорострілів і навіть поодинокі вибухи гранат, чи протипанцерних «п'ястуків». Це було дуже близько, в далині за садом. Тому, що ніхто тією стріляниною не тривожився, я з цікавости, і дещо схвильований, почав розпитувати. В кількох випадках я дістав ту саму відповідь: це стріляли наші хлопці з під старшинської, чи старшинської школи, мовляв, війна скінчилася, а вони не мали нагоди собі постріляти...
Ця стрілянина, чи як каже п. Гоцький «деренчання» не була від партизанів, а просто наші хлопці стріляли на жарт. На це я маю інший доказ. Коли я проходився, нагло побачив командира полку Маркса, який приїхав з міста. Він був дуже лютий, зараз же приступив до кількох старшин і почав репетувати. Говорилось про стрілянину. Я виразно чув його слова: «Я не хочу більше чути жодного стрілу!»... Він наказав, щоб стрілянину негайно припинити. Якщо б це стріляли партизани, як думає п. Гоцький, такий наказ був би не на місці. Якщо б наші стріляли до партизан, тоді це теж важко було б зрозуміти. Вони стріляли, а ми лежали і прохолоджували ноги...
Командир полку відійшов і дійсно стрілянина скоро затихла. Хочу сказати, що це була вся стрілянина, яку я після того чув. Однак недовго після відходу командира, може п'ять-десять хвилин, счинилась метушня. Ті, що були близько дороги, почали тікати. За ними кинулись інші. Хтось гукнув, що партизани близько. Ніхто жадного наказу не давав і ніхто про ніщо не інформував. Кожний діяв на власну руку. Важко мені повірити, щоб адьютант зараз по приїзді командира, так собі гукнув до стрільців, мовляв, тікайте, партизани в місті... Дехто говорив мені пізніше, що це вермахтівці пустили таку «паролю». Я особисто, таки в перших хвилинах думав, що це ті «наші хлопці», яким заборонено стріляти, тепер встругали ще одну «гецу»... Мене дивувало те, що не чути було жодних стрілів. Де тоді партизани, думав я...
Це була справді суматоха. Заки я дістався до дороги, я виразно бачив пор. Тищенка і хор. Б., які таки босоніж з чобітьми під пахою кинулись вперед. Вони в товпі загубились. На дорозі курява, хто чіплявся воза, його скидали. Невеличка група, розсіяна, зараз подалась через дорогу до поблизького лісу. Більшість трималась дороги. По обидвох боках дороги лежали наплечники і все інше барахло. Я, опинившись на дорозі, готовий був теж кинути і свій наплечник (у мене була незагоєна рана на плечах), однак мій добрий друг Г. відрадив і старався помогти. І він, практичний чоловік, дуже бідкався, що так інші без роздуму «покидали свої клямоти» на пропаще. В одному, чи двох випадках з одного розкиненого наплечника він витягнув нові шкарпетки, чи сорочку... Я не дивувався, наплечники не мали своїх власників.
Але послухаймо, що каже дальше п. Гоцький: «Мені ж, як не військовій людині, зразу стало ясно до чого така панічна втеча може довести. Мені вдалось зловити пор. Тищенка та переконати його, щоб старався в першу чергу створити охорону нашого транспорту та якось зупинити панічну втечу...» Виходить з цього, що заслуга тут в першій мірі не пор. Тищенка, а п. Гоцького. Він «зловив пор. Тищенка і переконав»! І розуміється пор. Тищенко, за словами п. Гоцького, почав негайно діяти і «йому вдалося одне й друге»... Значить, пор. Тищенко спинив панічну втечу і забезпечив транспорт. «Коли люди», говорить Автор, «побачили, що хтось про них думає, що хтось старається їх охоронити, то й самі заспокоїлись і до оборони зібрався добрий гурт людей»... Усе воно, наче в казці...
Не хочу сумніватися, що п. Гоцький міг говорити з пор. Тищенком, але ніколи на початку паніки. Я в перших хвилинах паніки згубив і пор. Тищенка і хор. Б., які подались вперед. Пройшло може пів години і стрільці, не чуючи жадних стрілів і не бачучи нікого за ними, а може просто з утоми, звільнили біг. Полк. Губер перший почав нас збирати при помочі підстаршин і скоро ми ішли зорганізованою колоною. До цього часу, від початки паніки, я таки не бачив пор. Тищенка. Щойно після того, як ми ішли вже групою, ми його здігнали. Отже він не був позаду, а далеко впереді. І тут пригадую ще один інцидент. Схвильований полк. Губер його запитав: «Оштуф. Тіщенко, гдє ваші люді?..» Пор. Тищенко змішано йому відповів: «Вони впереді, я саме стараюсь їх здігнати...» Тоді полк. Губер йому відрубав: «Ось вони, я вам їх зібрав, а ви навіть їх не пізнаєте...» Якщо пор. Тищенко справді плянував якусь стратегію з п. Гоцьким, тоді чому він про це не поінформував полк. Губера? Зрештою, чому він був далеко впереді...?
Будучи в сотні пор. Тищенка аж до приходу до Фельдкірхен, мені таки важко зрозуміти і повірити в це, що говорить п. Гоцький про нього. З яким наміром творить п. Гоцький цей міт недійсности, годі збагнути. Я не хочу сумніватися в ідейність і патріотизм пор. Тищенка, однак тут таки багато переборщення. Маю враження, що п. Гоцький був в одному з батальйонів, а ніколи в сотні пор. Тищенка. Дивно отже, що пор. Тищенко залишив свою сотню і давався «переконати» невійськовій людині... Чейже в своїй сотні він мав досвідчених підстаршин і стрільців... Чому тоді організувати «оборону» з «шрайберів» і рекрутів, які або не мали вишколу, або не мали зброї...
Щодо цього, що німці не хотіли передати команди, це фраза, яка багато не говорить. В який спосіб мали передати команду нашим під час паніки? Може вони втратили голову, може зовсім їх не цікавила жадна боротьба, знаючи, що це кінець війни. Зрештою в паніці це часто буває, що не раз звичайний підстаршина може командувати, як немає нікого. Не сумніваюсь, що були німці неприхильні до нас, однак того не можна узагальнювати і всю вину складати на них. Для прикладу, полк. Губер держався нас до кінця; те саме «шпіс» виздоровчої сотні, який надзвичайно нами опікувався, будив кожного ранком, розпитував англійців про все.
Відносно самої паніки під Фелькермарктом, я таки ще сьогодні переконаний, що небезпеки великої не було, щоб не сказати, жадної. Говорити про «масакру» і «полон» це лише переборщувати. У Фалькермаркті були англійські танкові частини і я не думаю, щоб партизани в білий день хотіли з нами зводити бій і брати нас в полон. Після того я мав нагоду бачити партизан на дорозі, які лише приглядались нам мовчки і нас не зачіпали, а в мене одна партизанка хотіла купити (!) пістолю, яку я щойно продав за п'ятдесят папіросів англійцеві перед зложенням зброї. До приходу англійців, в деяких місцях постою, партизани старались розброювати, але пізніше ні.
У спомині треба представляти речі такими, якими вони були. Особливо, коли хочемо приписувати комусь великі заслуги. Часами з дрібних моментів робимо міти і творимо героїв, може лише тому, що минуле далеко за нами. Такі спомини, крім хвилевої розваги, нікому більшої користи не приносять і не є вони жадним документом часу.

ДВА СПОГАДИ

В. Сім'янців

І КОНЯМ ВУХА МЕРЗНУТЬ

Була то та, вікопомна ніч, коли наша, уже маленька Армія, переходила залізницю, поміж розташуванням червоних і білих москалів. Пройдемо непомічені — спасені. Попадемося — хто що зна...
Заборонено було: курити, говорити та взагалі, як дотепкували хлопці, по можливості й не дихати і в ніякому разі не зідхати. А коли б хтось чхнув — бо мусів, так в душі (мовчки) йому, не бажати нічого іншого, як гладеньку дорогу в самісіньке пекло, до головного люципера і зразу на рожен.
Мовчазні, наїжені, насторожені посувались колони.
А ось і та залізниця. За нею ніби воля! Запілля ворогів.
Дістав я завданячко:
Проїхати залізничий насип, переїхати виїмку із наступного насипа за закрутом, стежити по залізниці — чи не буде руху. Зауважене відразу ж донести. Може бути потяг, а може бути і броневик. Не спускати очей з залізничого напрямку. А вітер з морозом прямо таки дме в обличчя, ріже. В коротеньких інтервалах проїжджала перевірка — таки важливе завдання!
Спершу було ніби і нічого. Але за якийсь час відчувалося, що таки холодно, а потім стало трохи моторошно, що чоловік геть замерзне. Зліз з коня, щоб хоч трохи загрітися, заховатися за нього — він же в кожусі. І отут почалася кумедія. Кінь намагався стати хвостом до вітру, а свою головешку пхав мені під рамена. Ховає вуха —- не інакше. Я його повертаю в напрямку до вітру, а він наровить і пхає свою довбешку за мене.
Крутилися кінь і я на тому не широкому насипу, все намагаючись сховатися один за одного. А коли переправа щасливо закінчилася і мене зняли з того місця, я сидячи в сідлі, ліг коневі на шию і руками грів йому вуха. Коні не люблять, як їх брати за вуха, а тут моє «одоробало», аж шию піднімало — видно таки мерзли йому вуха. А кінь вояцькому вершникові — брат, дружина, приятель, найближча душа...

СТЕПКІВКА

Степківка, це село недалеко від Гумані. Там ми були на Різдво 1919-го року. Свята провели таки гучно.
Там у мене, хорунжий Гороліс-Горський випросив обіцянку, що большевицьку посвідку (я мав липову з Гомеля) про «звільнення з 45-тої совєтської дивізії», віддам йому. Це пізніше я й зробив. Він згадує про неї у своєму творі «Холодний Яр». Але не знав я тоді, щото він наробить під моїм прізвищем.
«З пісні слова не викинеш» — так і оце, що нижче напишу. Мабуть таки треба написати. Є в тому щось доброго і щось, чого не варта було б згадувати. Інакше Степківка була б таким постоєм, яких так багато було і пхі таіс мало чим відрізнялися один від одного. В Степківці шукали ми і знайшли, як нам ставитися до свого командира сотні.
Командиром нашої сотні став, ще перед тим сотник Соловйов. Той самий Соловйов, що згодом наробив поганого розголосу в часі нашого перебування за дротами в Польщі. Застрелив він одного нашого старшину, що має висловити сумнів, чи й доказами підтримав своє твердження, що Соловйов сам себе підвищив в старшинський ступінь.
До нашої сотні прийшов Соловйов в часі нашого відходу з кордонів на Харківщині в районі Січеслава, чи може й в самому Січеславі.
Одного разу, сам він почав оповідати мені про себе, ми мали коні в одному вагоні, лежали на сіні. І добре пам'ятаю, що назвав він себе «юнкером (юнаком) якоїсь російської кавалерійської школи. Незаперечним є, що в Богданівський полк він вступив як нестаршина. Говорив він «па-русскі» вимовляючи небагато українських слів, перекручуючи їх, і був переконаний, що говорить по-українськи, «ґроші, авєс, нє можу, патрібна».
Був він стрункий, високий на зріст, щось було в ньому з московського джуґуна, включно з говоренням, так ніби йому не туди язик стояв, затинаючись на «р». Тієї звички він, правда, скоренько позбувся.
Гарна кавалерійська шинеля «сиділа» на ньому. В поведінці не нахабний — радше тоді, здавалося, скромненький. Їзду і службу в кінноті знав дуже добре. Але був він чужий, не наш — і це, так ніби, насторожувало. Та і сам він в сотенне козацьке товариство не влазив.
Як там було у нашого вищого начальства не знаю, але одного разу ми побачили Соловйова поручником. А потім і сотником і командиром нашої сотні. Сотня в більшості прийняла його, як командира, як невідкличне лихо. Ми звикли до наших старшин. І командиром кінної сотні був звичайно один із кращих старшин в полку. Командири нашої сотні ставали і командирами нашого полку, як ось сотник Колісник.
В бою Соловйов був спокійний, розважний — і це цінили в сотні. В атаку ходив з маленьким бравнінґом і вже під час самого «гарячого» позичав у когось шаблю, або списа. (Нарікали ті, кому приходилося «позичати» зброю, але загально, це імпонувало).
Накінець створилися коректно холодні відносини між козаками і сотником. І це не погано.
Але у сот. Соловйова з'явилось, може, як реакція на наше коректно холодне ставлення, бажання нас принижувати. Щоб було може ясніше — у сотні було багато вояків з повною середньою освітою, були і такі, що вже розпочали і вищу. З нашої сотні потім закінчили вищі студії чоловік до двадцяти. Решта сотні — з незакінченою середньою школою, з фахових шкіл, семінаристи, і два фельдшери. Неграмотним був тільки один та й того навчили читати і писати.
Принижування одних перед другими, раніше ніхто з старшин не робив і не ділив нас. Тяжко це ділення приймали оті «старі козаки» — ядро сотні, які пошану в сотенному товаристві здобували таки своїми ділами і в ті «старі козаки» міг попасти тільки той, хто на фронті показав, хто він.
Соловйов почав ділити сотню, сам визначати ліпших та гірших. Майже завжди, по-нашому, не впоряд. А головне, це не відповідало традиціям сотні. Як наслідок почалися прояви підлабузнювання сотникові. Почалося спершу дуже обережне, настроювання одних проти других. Почався поділ на інтеліґентів і так собі козаків. Соловйов шукав «любови» між козаками отакою дорогою. Ті, що він їх охрестив інтеліґентами, були здебільша згадане «старе козацтво». А були це хлопці ще з Києва, з 1917-го року в полку. Але ж Соловйов був одним із наймолодших і в полку і в сотні.
Використав він і заповіджене, загальним наказом, скріплення дисципліни в Зимовому поході, щоб хапатися за всяку дрібничку, з погрозами польових судів, хоч випадків непослуху взагалі не було, як не було й шукань «викручуватися» в службі. А те його застрашування судами, тільки дражнило людей та зраджувало його лють. Страхом любови не купиш. Служили ми у своїй Армії і любили її понад усе.
Михайло Р. (лишився там), мудра голова, скликав нас до однієї хати. Розказав оте, що всі знали і чого зміст я намагався передати вище. Хлопці пригадували випадки, які яскраво ілюстрували стан. Інтеліґентнішої частини сотні Соловйов не злюбив, м'яко кажучи, або правильніше -- він її зненавидів. Накінець, Михайло заприсяг нас усіх з цілуванням шаблі, що надалі будемо ще уважніші до наказів сотника і все виконуватимемо без найменшої тіні якогось незадоволення, хоч би його накази одверто були скеровані проти нас, але не проти Армії.
А Соловйов продовжував свою гру. Чим небезпечніше діло — туди стромляв нас. І на радість нашу, ми завжди вилазили «сухі», іноді і на диво Соловйову. А він старався робити пакості хлопцям. Тільки що хтось приїхав, скажім, з розвідки, ще з конем не впорався, а вже знову їдь з донесенням. А ті «любимчики» собі гарненько відпочивали, а їх коні теж.
Треба було розбурхати сумління тих, хто користали з «ласки». Їх було небагато, але вже були. І їх скоро було дуже мало. Коли сотенному нічого не можна було сказати, так бунчужний все чув і все знав. А все ж та гарна гра велася аж до переходу в Польщу за дроти.
Чого хотів сотенний Соловйов? Потроху це вилазило. Українська армія для нього не була ніколи тим, чим була для нас. Він хотів би бачити у нас тільки антибольшевиків, а ми були наперед українцями, і тому що українці — то й антибольшевики, бо большевики були — москалі.

Виселення українців і боротьба УПА

Залізняк
бунчужний УПА

В другій половині 1944 року залишав уже українську землю гітлерівський наїздник, сплюндрувавши її вздовж і впоперек та забравши сотні тисяч чоловіків і жінок на каторжні роботи до Райху. На зміну гітлерівському окупантові повертався знову московсько-большевицький окупант, який у своєму воєнному поході на Захід наставляв силою багнетів місцеві комуністичні уряди. Так постав також польський т. зв. Люблинський уряд Польської «Людової» Республіки.
Збройним рам'ям українського народу під час другої світової війни і після її закінчення була одинока Українська Повстанча Армія (УПА), що ставила збройний спротив усім окупантам України, німецькому гітлеризмові та московському й польському комунізмові. УПА, здана виключно тільки на власні сили народу, вела цю нерівну війну проти большевицького і польського окупантів, хоч уже два роки минало, як війна в Европі скінчилася. Все ж, УПА здобувала великий боєвий досвід, пристосувала нову тактику, що давала змогу продовжувати боротьбу й мати поважні успіхи. На Західньо-Українських землях, за т. зв. лінією Керзона, під червоною Польщею відділи УПА зводять безперервні бої з багатократно більшими силами ВП (Войско Польське). Сотні УПА прориваються з оточення ворожих дивізій, промощують і продовжують свої пробої зброєю і амуніцією, здобутою часто на тому ворогові.
В таких обставинах діяв курінь УПА Тактичного підвідтинка «Холодного Яру» в Перемищині, під командою майора Байди. Були там 4 сотні сотенних командирів: Громенка, Бурлаки, Ластівки і Крилача. Сотня сотника Громенка мала за оперативний терен діяння 4-ий район організаційного Надрайону в коліні ріки Сян, частинно Перемиського і Березівського повітів, разом 17 сіл і кілька присілків. Сотня нараховувала три чоти, а командирами чот були Бартель, Іменний і Залізняк. Чота складалася з 4-ох роїв, рій по 10 стрільців.
Передбачуючи концентрацію ворожих сил, Головне Командування УПА і Провід ОУН Закерзонського краю скликали відправу командного складу куреня і революційного підпілля «Холодного яру» Перемищини в лісі між селами Трійця і Крайна на 19 квітня 1947 року. На відправі командири сотень одержали інструкції і завдання на випадок, якщо польський комуністичний уряд виселить українське населення. Тоді курінь УПА під командою Байди мав перейти в пропаґандивному рейді в Західню Німеччину.
Між 25 квітня до 3-го травня 1947 року на Лемківщину прибула ціла друга армія ВП (Війська Польського) в силі до 95.000, не враховуючи тих, що вже були там раніше. В складі тих польських військ було до 30% совєтських офіцерів і спеціяльних військ НКВД. Військо приїхало в повному бойовому виряді і мало всі допоміжні роди зброї
Крім того постав потрійний військовий союз — СССР, Польща і Чехословацька Республіка, які в травні 1947 року підписали умову про спільні дії задля знищення відділів УПА.
Проти чотирьох куренів УПА — курінних командирів: Рена, Байди, Залізняка і Беркута, що діяли в Сяніччині, Перемищині, Ярославщині і Грубешівщині, вислано стотисячну польську армію. Протягом кількох днів та польська армія під назвою «Вісла», що означало виселення українців, викинула силою усе українське населення Лемківщини; деякі села дістали лише пів години готування до вивозу. Виселення виглядало, як дикий татарський наїзд. Викинувши в такий жорстокий спосіб в кількох днях українське населення Лемківщини, 25.000 польських вояків переїхали в Перемищину.
Вночі на 22 квітня 1947 р. через ріку Сян в селі Добра переправилась частина поляків з вантажними автами і польовими кухнями та заквартирувалась в селах Добра, Улюч, Брижава, на присілку Присада (Явірник Руський) і Селиськах.
28 квітня 1947 р. до двох годин часу польські вояки виселили п'ять українських сіл — Улюч, Грушівку, Яблоницю, Волю Волоцьку і присілок Загути. Забрали людей хіба лише з тим, що вони могли взяти в руки з собою, та вивели під сильним конвоєм.
29 квітня 1947 р. польське військо вивезло далі такі села: Поруби, Гуту і присілок Нетребка, в такий самий спосіб. Ніччю сотня Громенка відійшла до пустого вже села Грушівка забрати геть деяке знаряддя, залишене господарями, як сокири, пили, жорна і т. п. Ми були свідомі того, що польське цивільне населення з другої сторони ріки Сяну кинеться грабувати залишене українське майно. Ми замінували одну хату, в якій було збіжжя.
30 квітня 1947 р. о год. 9:30 вибухла міна в селі Грушівка: таки когось стрінула заслужена кара за крадіж українського майна. Поляки зробили облаву в Грушевськім лісі, і переходили яких 50 метрів попри наші становища. Не виключивши можливости, що поляки захочуть стягнути більші сили, щоб нас окружити і знищити, сотенний Громенко наказав залишити становища і оборонним «ромбом» сотня відійшла лісом на старі, кращі до оборони становища за т. зв. Ґудз. Після обіду зі с. Явірник Руський в сторону с. Сельська переїхало 16 вантажних автомашин з військом.
Вечером сотня відійшла в Ґдичинський ліс напроти села Ясенів, де люди не були ще вивезені. Кухарі пішли до села замовити вечерю. Мужчини, жінки і дівчата приходили до лісу пращатися зі сотнею, бо сподівалися, що їх можливо завтра вивезуть. Дехто з стрільців прощався з своїми батьками, які були з цього села, останній раз. Людей, яких вивезли тому два дні, забрали до Сянока. Кухарі принесли вечерю і сотня повечеряла, пращаючись останній раз з цивільним населенням того села.
1-го травня 1947 р. поляки перевели облаву в Брижівському лісі 3-го району. Сотня квартирувала в лісі над присілком Рибне. О год. 17-ій зі сторони с. Липа до с. Явірник Руський переїхало 4 автомашини і 14 підвод та ЗО польських вояків. Вечером наша розвідка ствердила, що села Ясенова не вивезено. Перша чота Бартля відійшла на присілок Рибне, а друга і третя чоти та сотенний почот відійшли в ліс над село Ясенів. Замовлено в селі вечерю. Один рій вислано до с. Володж за харчами.
2-го травня 1947 р. над ранком сотня відійшла в Грушівський ліс на старі становища. Курінний командир Байда вислав о год. 15-ій команданта Петю з одним роєм в перший район під Перемишлем на зв'язок до інших трьох сотень — Бурлаки, Ластівки і Крилача. Вечером перша чота підійшла до пустого вже села Воля Волицька, друга і третя чоти та сотенний почот підійшли на полі під село Володж. Тут також селяни і дівчата вийшли попрощатися останній, може, раз із сотнею, бо сподівалися, що і їх кожної хвилини вивезуть. Сьогодні вивезли село Ясенів.
3-го травня 1947 р. Над раном сотня відійшла на вчорашні становища. Десь дальше в лісі було чути кулеметні стріли; це напевне поляки робили по лісах облави. В сотні заряджено поготівля. Пополудні сотенний Громенко дав мені наказ відійти з чотою в 3-ій район на зорганізування харчів. О год. 15-ій я зголосив сотенному свій відхід в 3-ий район. З роєм ройового Рубача пішов до с. Брижава, два рої Чорного і Гонтара пішли на присілок Закутя, назначивши збірний пункт для зустрічі. Назбиравши трохи хліба чота верталася до сотні. По дорозі лісом стрілець Вовк випадково побачив убитого нашого стрільця Бурого з другої чоти Іменного, який долучився був 1-го травня до сотні, і під час польської облави в Брижавському лісі, окружений польським військом, застрілився з десятизарядки. В третьому районі поляки вивезли село Липу і присілок Цапури. В 4-му районі з села Явірник Руський поляки приїхали до польського с. Діброва. В селі Володж поляки арештували священика і дяка.
Неділя 4-го травня 1947 р. ранком я дійшов з чотою на вказаний нам сотенним Громенком збірний пункт, але, не заставши там сотні, ми відійшли на вчорашні становища, де сотня дальше була на постою. Ми звітували сотенному про свій прихід, про найновіші вістки з 3-го району і про знайденого стрільця Бурого. Бунчужний сотні розділив зібрані харчі по чотах. О год. 16-ій сотенний Громенко вислав рій ройового Лози похоронити стрільця Бурого, стрілець Вовк пішов з ними показати місце. Там на місці похоронили його колишні бойові співдрузі. Вечером сотенний вислав коменданта Польової жандармерії Нічного з двома стрільцями і роєвого Калину з першої чоти на присілок Рибне на розвідку. Курінний капелян о. Кадило перед вечером відправив тиху Службу Божу в лісі. Вечером сотня відійшла до опустілого села Воля Волоцька варити вечерю, виставивши кругом села стійки. Стійковий, який був під школою (школа стояла на полі, за 200 метрів
від села) заалярмував, що з лісу до села йдуть поляки. Щоби не розконспіровувати себе на постою в селі, сотенний дав наказ відійти в ліс, не скінчивши варити вечерю. Поляки зловили стійкового стрільця Лиса з першої чоти, якого при відступі сотні чотовий Бартель не стягнув зі стійки. Поляки обскочили його з-позаду, звідки він їх не сподівався. Коли ж усі інші вернулися до сотні, які були вислані в терен на розвідку чи з іншими завданнями, сотня відійшла лісом на т. зв. Ґудз, таки не повечерявши.
Понеділок, 5 травня 1947 р. Ранком сотня відійшла на другий природний пункт, Ґудз-гору, де ще ніколи не квартирувала. День був трохи тепліший. О год. 16-ій з села Селиська в сторону міста Бірчі поїхало 10 автомашин. Вечером кухарі (кожний рій мав свого кухаря) пішли в потік варити вечерю і заразом снідання. Ніч була холодна. Вночі автомашини знову верталися до села Селиська.
6-го травня 1947 р. Сотня дальше на місці. Вже зраня було чути стріли в Делягівському лісі, напевно поляки робили облаву за сотнею, а сотня у віддалі 3-ох км. сиділа в іншому лісі. Зорець подав, що 9 автомашин з с. Селиська поїхали на присілок Присаду. Вздовж дороги, попри села (які були вже вивезені) Поруби, Гута, Ясенів, Нетребка, Рибне і Явірник Руський, поляки тримали застави, можливо для охорони їх автомашин. День тепліший. Зорець повідомив, що поляки йшли через спалене польське село Борівниця. Наказано поготівля. За хвилину поготівля відкликано, бо поляки пішли в противну сторону. Перед вечером сотенний вислав розвідку в 3-ий район, в надії, що там нема так багато ворожого війська, як в нашому 4-ому районі. Кухарів вислано в глибокий потік варити вечерю. Ніч тепліша.
7-го травня 1947 р. Сотня дальше на тих самих становищах. Повернулася розвідка з терену і 3-го району і повідомила, що в 3-му районі польське військо квартирує в селі Брижава і на присілку Підвулюцьке. В нашому терені перейшли вечером поляки через с. Воля Волоцька до с. Володж, а в селі Улюч вони теж квартирували. О годині 7:30 ми повечеряли і поснідали. О год. 8:30 поляки перейшли з присілка Присада через кол. с. Борівниця в Борівницький ліс. По полудні було чути вибухи гранат в борівницькому лісі. Вечером о год. 20:30 сотня відійшла в 3-ий район. Я скінчив читати книжку «Наша земля». Маршуємо цілу ніч, на год. 2-гу сотня зайшла в Ляхавський ліс, коло села Ляхава.
8-го травня 1947 р. сотенний Громенко зарядив перерву. Сотня поснідала і о год. 5-ій відійшла дальше лісом в сторону села Ляхава. Перша чота чотового Бартля, маршуючи на чолі, раптово напоролась на ворожі кулеметні серії, що пішли по стрілецькому ряду. Сотня миттю залягла і відповіла вогнем по ворогові. Ворожі стріли замовкли, ворог утік. Була година 5:30. Сотня завернула лісом наліво і перейшла в інший бік лісу. Це мабуть, ворожа засідка, яка нас обстріляла, але побачивши нашу більшу силу, відступила. Сотня маршуючи лісом, зайшла недалеко села Ліщавка, там поставила кругову оборону і заквартирувалась через день. Шосою Бірча — Сянік сунули цілий день з гуком вантажні автомашини. День погідний, без перешкод. Ми думали, що за нами піде погоня. Вечером командант Петя, вертаючись з 5-ма стрільцями з першого району, що відійшов ще 2-го травня на зв'язок, сліпим припадком натрапив на нашого стійкового, який спрямував їх до сотні. Принесли деякі новості. В першому районі вивезли цілком українське населення, а села забльоковані поляками. Впала санітарна криївка, у ній згинули — фармацевт Маґістер, санітарка Зена, і зв'язковий сотенного Бурлаки стр. Кучер. Ночуємо на тих самих становищах.
9-го травня 1947 р. Сотня дальше залишилася на тому самому місці. Коло години 9-ої в селі Ліщавці почули ми густі стріли, в сотні розпоряджено поготівля. Стріли не втихають і завсіди в тому одному і самому місці. Догадуємось, що поляки вправляли гостре стріляння в селі. Коло полудня стріли в селі Ліщавці втихли. День теплий. Перечитав книжку «Холодний Яр». Вечером кухарі зарізали малого бугайчика, що його сотня привела з собою з 4-го району. Повечерявши, о год. 21-ій сотня відійшла.
10 травня 1947 р. Цілу ніч перемаршувавши, над ранком сотня зайшла в Липський ліс, над селом Липа, вибрала оборонні становища і там заквартирувалась. День гарний і спокійний. Перед вечером утік зі стійки стрілець Щипавка, родом зі с. Явірник Руський. Після вечері сотня відійшла з місця постою в інший комплекс лісу, бо ми лякалися, що дезертир Щипавка зголоситься до польського війська та зрадить наші становища.
Неділя, 11 травня 1947 р. Ніччю сотня перейшла в Жогатинський ліс і почекала, як розвидніється, щоб вибрати догідні становища для оборони. Ще вечером сотенний Громенко вислав на розвідку коменданта Петю з 4-ма бойовиками до села Пядкува, де залишилося від вивозу ще в 1945 році 15 мішаних (польсько-українських) родин. Над ранком зв'язкові вернулися до сотні та принесли такі вістки: У вівторок, 6 травня в облаві на Делягівський і Лубенський ліс, що переводили поляки, згинули в Лубенськім лісі (над с. Пядкува) 10 повстанців. Між вбитими було п'ять боєвиків СБ з четвертого району — Дуда, Ванька, Довбуш і Медвідь. Бойовика Чорного поляки схопили живим. Бойовик Медвідь був ранений, ВП взяло його живим, але він подорозі помер. З сотні Громенка згинули два стрільці — Свист і Бульба, які були вислані в терен. З сотні Крилача в тому самому часі згинули зв'язкові-курієри, стрільці Перець і Соловій. 9-го травня вивезли решту села Явірник Руський, (частинно те село було виселене в 1945-6 роках до УРСР) та присілки Рибне і Присаду.
12 травня 1947 р. Сотня дальше квартирує на тому самому місці. День погідний, тепелий. Стрільці на відпочинку, латають обуву, направляють уніформу, чистять зброю. Перед вечером покликано до сотенного чотових і ройових сотні на відправу. Курінний командир Байда закликав усіх тримати порядок і чуйність в сотні, українського населення уже нема, ворог старається усіми силами нас знищити, ми мусимо достосуватися до найгірших обставин, які нас чекають, не заломлюватися тим, що ворог викинув українське населення, вірити, що дамо собі раду, поки в українського повстанця зброя в руках. Декому дав догану. Після закінчення відправи всі розійшлися до своїх чот.
13 травня 1947 р. Сотня дальше на місці. Зраня руханка і молитва «Боже Великий». День погідний, теплий. О год. 14:30 чути стріли в стороні села Котів. Наша стежа повідомила, що ВП в силі одної чоти пішло до с. Котова. Сотня в поготівлі на становищах. Зі с. Котува (також виселене) ВП відійшло через присілок Морохів. Сотенний Громенко заповів відмарш сотні на год. 24-ту.
14 травня 1947 р. Після тригодинного маршу сотня зайшла в маленький лісок т. зв. Крецка, недалеко села Іскань, де ворог найменше міг нас сподіватися. День дуже теплий, і сотня пересиділа в тому ліску. Вечером сотня підійшла полем ближче до села Іскань, в якому залишилося лише 7 мішаних родин, бо село виселили ще в 1945 році, а село ми вже давно спалили, щоби не дати поселятись полякам.
15 травня 1947 р. О год. 1-ій сотня відійшла в малий лісок т. зв. Знахів коло Пядківських Залазків. Поляки робили облави за сотнею по більших лісах, а сотня квартирувала по кущах. Була б гірша справа, коли б ворог віднайшов сотню в таких кущах. День теплий і спокійний. Вечером вислано розвідку в терен. Розвідка повернулась і повідомила про рух ворожих військ. Сотня о год. 23:30 відійшла.
16 травня 1947 р. Над раном сотня зайшла в ліс над кол. польським селом Лончкі. День спокійний. Сотенний Громенко каже мені вислати рій ройового Рубача до Руського Села на збірку харчів. В тому селі над самою рікою Сян залишилися три родини. Ройовий Рубач відійшов з роєм за дня лісом, бо треба було зробити дороги понад 10 км. Вечером рой. Рубач повернувся і приніс трохи хліба.
17 травня 1947 р. Сотня на тому самому місці. Перед вечером ройовий Чорний з 3-ої чоти відійшов з своїм роєм до села Лончки (Лучки) на організацію харчів, а сотня відійшла на т. зв. Обарач (Делягівського лісу) варити вечерю. Ройовий Чорний з своїм роєм привів дві корови, за які видав поквітування, що корови забрала УПА. Сотня, повечерявши, швидко відійшла, бо поляки з села Лучки напевне зголосять війську про забрані корови і піде за сотнею погоня.
18 травня 1947 р. Неділя. Сотня над ранком зайшла на старі становища на т. зв. Ґудз. День минув спокійно. Перед вечером сотенний висилає розвідку в терен і до санітарної криївки в лісі над селом Воля Волоцька. Зв'язкові повернулися і принесли сумну вістку: санітарна криївка висаджена мінами в повітря. В криївці згинули по-геройськи, не здавшися ворогові: районовий санітар Яромир, харчовий стрілець, що завідував харчами — Крук, стрілець Тихий, що мав з минулої зими відморожені ноги, стр. Тятий, родом з Руського Села, Що був ранений в ногу рік тому і стрілець Човен з сотні сотенного Крилача, стр. Шпак з присілка Рибне; його батька і маму вбила польська цивільна банда з с. Борівния зимою 1945 році, підпалила хату і кинула вбитих в огонь; стр. Човен був на лікуванні в криївці. Криївку-санпункт зрадив стрілець Свистун з села Лубно з-за ріки Сяну. Він попався живим у руки поляків, не видержав тортур і показав криївку. Стрілець Свистун був ідейним вояком, вже старший роками, коло 40 років.
19 травня 1947 р. Сотня дальше квартирує на місці. Перед вечером сотенний дав мені наказ відійти з чотою на місце сан-пункту, можливо, що вдасться відкопати і витягнути тіла побитих геройських жертв в криївці і їх належно похоронити. Обережно підходимо і перевіряємо кущі, чи нема часом засідки. Перевіривши кругом добре ліс, ми поставили стійки і зближилися до криївки, слідкуючи за кожним кроком, чи нема заложених мін, і так ми прийшли над яму, де була побудована криївка. Кілька метрів далі лежали перев'язка-газа з 30 метрів, простирала, набійниці, боклажка стрільця Крука і светер стрільця Шпака, алюмінійова банька з топленим маслом і деякі санітарні прибори. Не заходилися відкопувати, бо не було що. Я відійшов з чотою на присілок Вишинки (с. Яблониця) до стрільця Заяця, де на його подвір'ї була закопана пшениця, але пшениці не застали, лише порожню яму. Пшеницю знайшли і витягнули польські цивільні гробіжники з села Невістка з другої сторони ріки Сян. Я повернувся на місце постою сотні на год. 24-ту, і звітував сотенному Громенкові про виконання завдання.
Розвідка, яка пішла до села Володж, повернулася також і принесла новості, що сан-пункт видав санітар Летючий зі села Воля Волоцька, він зрадив також криївку в селі Володж, де переховувалися два місцеві підпільники, заступник районового референта Луговий і господ. резидент Кавка; оба застукані в криївці поляками, застрілилися, а не здалися живими.
20 травня 1947 р. Сотня дальше на місці. Розвідка з бойовиків СБ вернулась і боївкар Ферко (з с. Павликома) повідомляє, що поляки квартирують в с. Пядкува. Сьогодні до сотні долучилися господарський резидент Смик з села Явірник Руський, господ. резидент Могила з своїм молодшим братом, госп. резидент Крига з с. Улюч (родом з с. Лубно з-за р. Сяну), стрілець Ґудзик з с. Поруби. Сотенний Громенко вивів команданта Петю з 3-ма бойовиками в 3-ій район на розвідку.
За рікою Сян (на польській стороні) поляки робили облави; видно, що нас таки хтось бачив і доніс.
22 травня 1947 р. Сотня дальше на тих самих становищах. О год. 10-ій чути серії стрілів від с. Борівниця. Наш зорець з дерева повідомив, що польське військо йде розстрільною від присілка Рибне полем і лісом через спалене с. Борівницю аж до ліса Улюцкого, в нашому напрямі. По нараді сотенного з курінним Байдою, командири рішають, відійти з тих становищ, що були на скраю ліса, та перейти на другий Ґудз коло Руцького. Стягнено стійки і сотня залишила становища, перейшла на другий Ґудз і зайняла оборонні становища; це були старі становища сотні. Розстрільна ворога щораз наближалася ближче
і ближче, до наших становищ. Стрільці поправляють краще і маскують свої становища, оглядають і перечищують зброю. Зорець зорить з найвищої ялиці і повідомляє про всі ворожі рухи. ВП розтягнуло свою розстрільну від Делягівського лісу аж до села Улюч, до ріки Сян, довжиною на 15 км. Від Делягівського лісу тримають застави. Таким чином поляки окружили цілий комплекс Улюцького, Грушівського і Борівницького лісів і йдуть в напрямі р. Сян, де давно поробили застави. Обчислюємо, що в облаві у тому обширі бере участь ціла дивізія польського війська. Такій силі одна сотня не зможе встоятися.
На швидку руку курінний Байда і сотенний Громенко рішили зійти з становищ і йти проривом через ворожу лінію, яка йшла розстрільною, один коло другого. Наказ — сходити з становищ. Порядок маршу — перша, друга і третя чота маршувати. Сотня зійшла стрілецьким рядком з Ґудза в напрямі Грушівського лісу. Командири Байда і Громенко на чолі сотні. Йде наказ по лінії, виконувати точно накази командирів, підпустити ворога на найближчу віддаль, на наказ вдарити по ворогові з усієї зброї і з криком «слава»! перерватися черз ворожу позстрільну, тримати віддаль, тихо поводитися. Година 12-та, полуднє. Сотня вже розчленувалася на вказану віддаль один від другого, прямуючи до ворожої лінії. Кожний стискав зброю і мовчки наставлявся на небезпечний бій. Сотня вже віддалилася пів кілометра від наших становищ на Ґудзі. Вже чути польську команду ворожої лінії, ще хвилина, дві і ворожа розстрільна недалеко нас. Нерви напружуються, серце починає скоріше битись. Кожний зорить вліво, звідки наближається ворог. Наказ: на становища. Залягли. Кожний підібрав собі закриття, маскуючись. Кулеметники підбирають добрі становища і поле обстрілу. Наказ — стріляти на наказ, а на свисток атакувати. Секунди нетерпеливого чекання. Вже з-поза дерев лісу видко силюети ворожої розстрільної з готовою зброєю до стрілу. В нашій розстрільній гробова тиша. Кожний вибирає собі свою жертву і бере на ціль. А ворог підходить все ближче і ближче. І раптово — вогонь! На правому нашому крилі першої чоти, де ворожа розстрільна була найближче, (до 20 метрів), під гураґанним нашим вогнем, ворожа лінія зразу розбита. Це сталося так блискавично, що в двох хвилинах, наша перша чота вже була позаду ворожої лінії. На ліве крило нашої розстрільної третьої чоти, що була дещо дальше, ворог, що заліг в паніці в потічку, відкрив вогонь з флангу. Даю наказ — вогонь вліво. Нашим вогнем змушуємо ворога до втечі і в бігу перебігаємо на зади ворожої лінії. Може в десятьох хвилинах бою, ми розбили ворожу лінію. Прорив удався. Сотня маршуючи розстрільною, відв'язалась від ворога, який стріляв «Богові в вікна», вже позаду нас. Наші втрати в тому прориві були: три вбиті; сотенний інтендант Глуз, з села Брижава, стрілець Дорошенко з першої чоти Бартля, з с. Павликома, і районовий політвиховник Калина, родом із східніх земель України. Не відомо, що сталося з двома цивільними, які були при сотні без зброї, брат резидента Могили і один з села Поруби. Ворожі втрати нам не відомі.
Сотня зайшла лісом над село Улюч і там зайняла оборонні становища, сподіваючись погоні. Перед вечером сотня перейшла дорогу в лісі, між селами Борівниця — Улюч, обезпечивши заставами перехід дороги, і зайшла в ліс за т. зв. Кружки.
23 травня 1947 р. Після цілонічного маршу сотня над раном зайшла в Жогатинський ліс на колишні свої старі становища. О годині 8:30 зорець з дерева повідомив, що ВП, йде нашими слідами. Сотня відійшла з місця постою, маскуючи старанно за собою сліди, і лісом зайшла над П'ятківські залазки і там заквартирувала. Перед вечором вислано розвідку до с. П'ядкува. Кухарі зварили картопляну зупу. Розвідка вернулась і принесла деякі новини. Село Поруби заселили по виселених українцях польським населенням, а зі села Іскань сім родин перепровадилися на польську сторону за ріку Сян.
Курінний командир Байда відійшов від сотні в перший район, біля Перемишля, пов'язатися з іншими трьома сотнями — Бурлаки, Ластівки і Крилача. З ним відійшли зв'язкові з охороною. Сотня відійшла о год. 24-ій з того лісу.
24 травня 1947 р. Сотня зайшла в малий лісок коло с. Іскань, на колишнє старе місце. День теплий, спокійний. Вечером сотня зійшла в потічок варити вечерю. Вислано з кожного роя по трьох стрільців за картоплею на присілок Соколи. Інтендант Гупало (на місце вбитого інтенданта Глуза) відійшов з 9-ма стрільцями до села П'ятка, але вернувся з нічим, бо в селі було польське військо. Стрільці принесли картоплю і кухарі зварили ще снідання на год. 2-гу, бо не було відомо, що принесе найближчий день.
Неділя, 25 травня 1947 р. Сотня, поснідавши, відійшла з місця постою на шосу Іскань — Бахів. Чолове обезпечення повідомило, що ВП їде на конях. Сотня в поспіху завернула назад, щоб не розконспірувати місця постою сотні. Три польські їздці, мабуть стежа, переїхали попри сотню, не зауваживши нас. Хоч ми могли усіх зліквідувати — ми не хотіли розконспіровувати свого місця. Сотня перейшла шосу між селами Бахів — Березка. Вже розвиднілося, як сотня зайшла в Бахівський ліс над шосою і там зайняла оборонні становища. Опівночі сотня відійшла дальше.
26 травня 1947 р. Сотня над ранком, о год. 3:30 зайшла в т. зв. Лубенський ліс. Подорозі маршу сотенний Громенко вислав один рій ройового Калини з першої чоти Бартля до села Гута-Березка, де залишилося кількох польських мешканців, розглянутися за худобою. Ройовий Калина привів одну корову і «зорганізував» для себе чоботи, бо ходив майже босий. Корову кухарі зараз убили, а м'ясо розділили на рої. О год. 18:30 заповіджено збірку сотні для відсвяткування свята Героїв. Сотенний політвиховник Зорян відчитав доповідь і молитву революціонера. По закінченні свята, сотня розійшлася на свої становища. Сотенний вислав розвідку до с. П'ядкува, а рій ройового Рубача з третьої чоти Залізняка післав на Присадку (Руського села) зорганізувати дещо з харчів. Розвідка з П'яткуви вернулась і повідомила, що ВП дальше квартирує в селі, у віддалі 3-ох км. Ніч переспали на місці.
27 травня 1947 р. Сотня дальше квартирує на місці. День гарний. ВП робить сьогодні облаву в лісах, як села Бахів, Ясениця, там, де ми вчора квартирували. О год. 18-ій розвідка пішла знову до села П'яткува, а вернувшись повідомила, що від кількох днів, у селі П'ядкува було біля 500 польських вояків, які сьогодні ранком відійшли на облаву в Бахівський ліс.
28 травня 1947 р. Сотня дальше на тих самих становищах. День дуже гарний, спокійний. Перед вечором сотенний вислав ройового Калину, трьох стрільців з ПЖ (Польова Жандармерія) і двох бойовиків СБ над с. Яблоницю, де вони мали перейти на другу сторону р. Сяну до польського села і купити корову на м'ясо. Роєвий Рубач і стр. Павук відійшли на другу сторону Сяну під м. Дубецько купити деякі ліки. ВП квартирувало знову в с. П'яткува. Перед вечером залунав вибух міни на полі біля с. П'яткуви. Це напевно ВП висадило нашу криївку. Мабуть, ВП робило довший час засідку біля криївки, але, ніхто не приходив, то рішили її висадити в повітря.
29 травня 1947 р. Після тригодинного маршу сотня зайшла в Липський ліс. Поснідавши печеною картоплею, яку спекли в Лубенському лісі, кожний клався відпочивати на становищах. Виставлено обезпечення і зірця, як і завжди. О год. 12:30 тривога: ВП робить облаву в лісі. Десять автомашин і 10 підвод поїхали в напрямі присілка Присада, Явірника Руського. Сотенний наказав стягнути стійки і сотня відійшла дальше лісом. Лявіруючи закритим тереном, сотня проскочила через дорогу між селами Котів — Рудавка, які були уже пусті, і перейшла в інший комплекс лісу недалеко с. Сівчина. Таким способом виминули облаву ВП. Там перебули ми до год. 19-ої. Тому, що о год. 17-ій утік стрілець Оріх з першої чоти чотового Бартля, сам родом з села Павликома, та забрав з собою кріса стрільця Сороки, ми були певні, що стр. Оріх здезертирував до ВП. Тому сотня була змушена негайно відійти з того місця, щоб Оріх не напровадив туди поляків. Подорозі через с. Котів стрільці набрали в селі картоплі, зайшли знову в Липський ліс і зварили вечерю. О год. 24-ій сотня відійшла дальше.
30 травня 1947 р. На годину 3-тю, сотня зайшла в Добрянський ліс третього району. До сотні долучився ройовий Калина з ПЖ. Не зорганізували нічого, бо вздовж ріки Сяну, на дорогах і стежках в лісі, поляки тримають застави. Прийшов до сотні курінний командир Байда, що відійшов був 23 травня. Зв'язки пірвані, і курінному не вдалося зв'язатися з трьома іншими сотнями. Вертаючись по дорозі до сотні, ройовий Калина стрінув вбитого на т. зв. Морґах брата резидента Могили. Виявилось, що він, замість йти з нами вперед до прориву, подався назад і, мабуть, напоровся на поляків, які вбили його. Сотня зайняла становища на скраю лісу на горбочку біля села Добрянка і там перебула день та залишилася на місці ночувати.

Червень 1947 року.

Неділя, 1-го червня 1947 р. Сьогодні Зелені Свята. В таких жорстоких обставинах, без українського населення, наша сотня приготовлялася до того Свята. Стрілецтво вже виголодніле, змарніле, постійні марші, лявірування численними бльокадами, рух з місця на місце, напруга нервів, це все робило своє. День дуже гарний, аж сама природа вказувала на святочний настрій. Сотня дальше на тому самому місці. Розділено на сотню по кускові маґазинованого м'яса і трохи меду — це для відзначення Зелених Свят. На вечерю кухарі знову підготовили з тертої картоплі галушки. По обіді літак-двоплатівець (ми називали його кукурудзяник) розкидав понад лісом летючки. В наголовку летючки «До збаламуцоней банди УПА». Поляки закликали зголошуватися зі зброєю до властей ВП, бо пізніше вже нікому не буде пощади. Стрільці збирали летючки, читали, кожний по своєму інтерпретував, насміхаючись та згадували, що коли польські вояки з підпільної АК чи ВІН («Армія Крайова» і «Вольносць і Нєподлєґлосьць») повірили комуністам і зголосились, то швидко всіх їх виарештували. О год. 18-ій збірка сотні, курінний капелян о. Кадило відправив тиху Службу Божу і Панахиду за поляглих вояків УПА. По Богослуженні політвиховник Зорян відчитав польську летючку перед сотнею, а курінний командир Байда давав свої коментарі, і спитав, чи хтось хоче зголоситися, бо це краще одверто зробити, аніж потайки дезертирувати. Курінний доктор Шувар дав короткий політ-огляд про нашу боротьбу УПА і незавидне становище українського народу під комунізмом. Сотня після того розійшлася на свої становища.
Понеділок, 2-го червня 1947 р. Сотня о год. 2:30 поснідала і дальше залишилась на місці. Коло год. 9:30 прибіг стрілець Козак з першої чоти Батля, що був на стійці від сторони с. Ляхова, і зголосив, що ВП помаршувало краєм лісу в сторону с. Ляхава. Сотенний Громенко зарядив поготівля. О год. 10:30 стійковий з другої чоти Іменного зголосив, що ВП йде розстрільною лісом і є вже недалеко наших становищ. Сотенний Громенко скомандував — перша, друга і третя чота бігом розчленуватися в розстрільну в напрямі ворожої розстрільної. Ще не вспіли якслід всі чоти в розстрільну, як перша чота вже відкрила вогонь по ворожій наступаючій лінії. Таки на бігу наша сотня розгромила ворожу лінію, прорвалася на зади ворожої лінії. На полі бою третьої чоти кілька польських вояків, між ними поручник 37 полку Колобжек, з пістолею в руках підганяв польських вояків і кричав «до пшоду, нє уцєкаць». Той польський поручник згинув, а його пістолю забрав сотенний інтендант Гупало. Сотня в прориві в бігу старалася відв'язатися від розбитого ворога. Ворог розгромлений, лише з флангів стріляв по нас. Не відбігли ми яких 300 метрів, як нагло наша розстрільна дістала сильний чоловий ворожий вогонь, галуззя і листя дерев сипалося від ворожого вогню. Нашому відступові заступила друга ворожа лінія, що зайняла становища на горбку лісу, а ми були в розстрільній в долині. Під таким сильним ворожим вогнем, сотня змушена була залягти. Тут зв'язали нас чоловим боєм. Не було часу тримати бій, бо позаду формувалася щойно розбита перша ворожа лінія і коли наша розстрільна залягла, то ворожий вогонь на хвилину притих. По нашій лінії пішов наказ «сильний вогонь і стрибками вперед». З гураґанним нашим вогнем підбігаємо від дерева до дерева вперед до ворожої розстрільни. Ворог знову відкрив концентричний вогонь по нашій наступаючій розстрільній. Використовуючи секунди, то залягаючи то схоплюючися, стрибками вперед, під вогнем щораз ближче підступали ми до ворожої розстрільни. В лісі клекотіло від шуму вогню, метер за метром посувалися ми вперед. Мене нараз щось запекло у лівому клубі. Майнула думка — ранений. Біля мене лежав по правій стороні чотовий політвиховник третьої чоти Горко, кричу до нього, «Горко, я ранений». Він стрибком підскочив до мене, крови не видно, хвала Тобі Боже. Обосторонній вогонь не вгавав. Ворог закидав нашу розстрільну уже ґранатами. Наш ґранатометник стрілець Макар бив зі свого крісового ґранатомета по ворожих кулеметних гніздах, деякі ворожі кулемети замовкли. Наказ пішов по лінії, приготовити ґранати, на свисток закинути ґранати і прорватись. 3-позаду уже чути було стріли першої розбитої ворожої розстрільни. Нас уже окружували. Сотенний Громенко дав знак свистком закинути ворога ґранатами і йти до прориву. Після вибуху наших ґранат, з гураґанним вогнем і криком «Слава» — ми розбили ворожу розстрільну, та миттю перебігли ворожі становища. Впродовж півгодинного бою наша сотня пробила другу ворожу лінію. Перебігаючи на зади ворога, наша розстрільна знову дістала сильний ворожий вогонь з правого фланга. Ворог, мабуть, закинув своє розбите ліве крило і хотів нас бльокувати та зв'язати знова боєм. Перша чота чотового Батля звернула свій вогонь по ворогові.
Сотня в поспіху відв'язалась від ворога. Ворог припинив погоню. Далеко наша розстрільна не відбігла, як знова ворог заатакував нас від фронту. Це третя ворожа розстрільна загородила нам дорогу відступу. Кожний уже мокрий з поту, уста засохли, спрага, в такому наступі вперед що 5 метрів, то знова два метри назад, у повному виряді, плащ, торба, запасове білля, це все тяжіло, ставало на перешкоді й робило життя нестерпним. Під ворожим вогнем наша розстрільна знова залягла. Ворог закинув нашу розстрільну ґранатами і з криком до «пшоду» пішов у наступ. Сотня відкрила сильний вогонь, ворог заляг. З черги, ми наступали на ворожі становища. Такої халепи сьогодні ми не сподівалися. Вибухають наші ґранати і знова з криком «слава» вперед. Ворог не видержав нашого вогню. Сотня клином розділила ворожу розстрільну і звернула вогонь у двох напрямках. Ми пробилися через третю ворожу лінію, яка не ставила такого сильного спротиву, як друга лінія. Ворог вислав за нами погоню, обстрілюючи нас з-позаду. Третя чота Залізняка відбила ворога і, тримаючи заднє забезпечення, в поспіху відв'язалась від ворога. Ми перейшли в комплекс Кузьминського лісу. В догідному місці зайняли кругову оборону на випадок дальшої погоні. Сьогоднішній бій і пробій через три ворожі лінії ВП тривав дві години. Наші втрати: сімох ранених, чотовий Іменний від осколків гранати, стрільці — Каштан і Гайворон з третьої чоти Залізняка стрільці Назар і Грім з першої чоти Бартля, кулеметник Смик з другої чоти Іменного і стр. Гудим з ПЖ. Каштан і Гудим, оба важче ранені, і куля перебила кість руки. Ворожі втрати нам не відомі. Здобуто 1 ППС (автомат), одну пістолю, один кріс і далековид. На становищах принесли стрільці в їдунках води. Кожний гасив спрагу з виснаження, обмились і відпочили. В кишені свого плаща я знайшов здеформовану крісову кулю, що мабуть «рекошетом» відбилася від каменя і застрягла в плащі. Це був той удар і почуття рани в лівому клубі, що я їх відчув був. Доктор Шувар, доктор Сян і санітарі Зірка і Орленко перев'язували і обмивали рани. Кожний оповідав свої пригоди з бою. Після прориву трьох ворожих ліній, наші втрати були мінімальні. Сотня пересиділа спокійно на становищах до вечора, після чого знова відійшла, — не припинивши нерівного бою.