Степан Онишкевич-Орест
Командир Групи «Сян», УПА
26.І./48
Дорогий Приятелю!
Не знаю чи Тобі це подобається, однак пишу. Перед машеруючим куренем замайоріли хати. Дехто думав, що це вже Глухів. Командир Галайда буркнув собі піл носом: «Ага, це ті хатки, що при дорозі з Глухова на Пархач». Значить ще з два кілометри до Глухова. О, добре знаю їх, бо ж не раз проходив коло них, виминаючи докучливих пограничників. Тарахкання першої підводи дало знати, що вона, а з нею дві перші сотні вже на дорозі. Дорога вела в західньому напрямі. Та не довго туди посувалась цілість. Бо, минувши згадані хати, вона зараз скрутила направо, в чисто північному напрямі. В хатах було тихо. Ще далеко було до рана, то ж спали всі. Тишу ночі прорвало гавкання собак та скрипіт журавлів, — спрагнені стрільці гасили спрагу свіжою водою. Однак це порушення нічної тиші тривало недовго. Всього кілька хвилин. Коли курінь проходив попри тих декілька хат, скрутивши дорогою на північ, хати остались позаду, а курінь опинився в чистому полі. Нічна тиша знову зацарювала над усім. В місячному сяйві, — зправа, яких 300 метрів від дороги чорнів ліс — це коліно пархацького лісу, що лучився з куличківсько-белзькими лісами. Дорога почалась спинатись легко вгору. Перед куренем на тлі неба зарисувався хребет горбка, що тягнувся зі сходу на захід, мерзла груда поверх ослизла та покрита місцями мокрим снігом, далась добре взнаки не тільки коням, але і піхотинцям. На щастя, по якомусь часі «намацано» стежку, що бігла краєм дороги понад ровом. Піхотинцям легше стало йти, натомість коні, хоч добре годовані, часто ставали. Перед прикрішими вибоями, яких було досить, погоничі мусіли добре наганяти їх, щоб часами не застрягли в ямі. Коли ж дорога стала чимраз стрімкіша, спинатись під гору то й вибоїв не стало і груди майже не було. Перед самим верхом горбка дорога скрутила наліво — на захід. Та не на довго, всього яких 200 метрів. Після того на самому вершку знову повернула направо та вже аж до самого Глухова побігла в північному напрямі. Цілість посувалася дальше дорогою. Вояцтво машерувало краєм дороги, а підводи та верхові дорогою. Кожний наче відітхнув, коли дорога стала спадати легко вдолину, а перед ним замайоріло село. Значить, вже недалеко прийдеться машерувати. Природа наче співдіяла тепер з куренем. Коли перші стрільці знайшлися на вершку горбка, досить велика та темна хмара заслонила місяць. Тим самим впавша тінь прикрила машеруючий курінь перед, певно цікавим оком польських вартових в Острові, що правоскіс лучився майже з недалеким вже Глуховом. Коли ж хмара відкрила блідолицього, то вже цілий курінь стояв в тіні хат — колонії Глухова. Від них до Глухова всього з пів кілометра. Наказано короткий відпочинок, але якнайтихіше поводитися. Тільки пси зраджували присутність куреня. Наказано побудити господарів та позамикати собак до стаєнь. Тиша знову зацарювала. Тільки скрипіт журавлів та півшептані розмови заколочували її. Командири Галайда, Богдан, Влодко, Лисай з жандармерією, санітарні вози з лікарем Б. та санітарками, верхові з кіньми мали залишитися в тих хатах, то ж всі вони зайшли до хат, де вже побуджені господарі засвітили лямпи. Ранок зближався. Пора, коли вже на селі встають. Розгнузданим коням кинено пахучого сіна. До одної з більших хат командир Галайда покликав сотенних. Там ще раз пригадав їм про завдання кожної сотні, умовні знаки, клички, місце штабу та закінчив словами: «Ну, в дорогу! Забирайте свої сотні та машеруйте далі. О, вже ранок близько. Півні співають! Спішіться! Бажаю успіхів!» При тому кожному сотенному стиснув правицю. Салютуючи, відійшли сотенні. В хаті осталось 4-ох командирів — Галайда, Богдан, Влодко, Лисай. «О, тут є досить велика, прилична хата, хай же її займає лікар Б. зі своїми причандалами», — кинув командир Галайда та вийшов з хати подивитись, чи верхові коні їдять щось. Знову сприяла природа машеруючим вже без таборів трьом сотням. Хмарки щораз то заслоняли місяць і тим самим прикривали курінь перед цікавим оком ворожих вартівників. Сотні машерували в такому порядку, як мали наступати, перший ішов Корсак, навіть з ладунками мін, щоб замінувати залізну дорогу від сторони Кристинополя дальше йшов М22, що становив центр наступу, а за ним Бродяга, що наразі крив марш, а пізніше мав дати застави від Белза і Брюхова. Хмарки перестали закривати місяць, натомісць тінь хат властивого села Глухова сховала машеруючий курінь. Тихо посувалось стрілецтво вулицями Глухова. Жінки та дівчата виходили з хат і виносили свіже молоко та білий хліб. Радувались, що їх так багато, тішились, що Острів перестане існувати, той Острів, що вкоротці, порісши в пір'я, як першу жертву був би собі вибрав напевно поблизький сусідський Глухів. Стрільці находу пили дароване молоко та не менш смакували білий хліб. Побіч кожного пішого підбігала жінка чи дівчина, чекаючи на зворот горняти. Стрілець, випивши, дякував та звертав порожне горня. Вояки раділи та горді були, що саме їм першим прийшлося бути оборонцями рідного народу. В останніх хатах Глухова залишено три тачанки з кіньми під опіку господарів. «Максимчуки» понесли дальше самі свої «максими». Курінь переходив міст на Солонії, що зараз за селом. Вже не треба було хмарок, щоб прикривати ясність місяця. Він скінчив своє царювання, — зайшов. Його мало внедовзі заступити сонце. Всього кращого —Ст. К.
26. І. 48
Дорогий Приятелю!
Отже оповідаю своє. Не знаю однак, чи це Тебе цікавить. Тимніше стало надворі. Стрілецтво тихенько посувалось дальше. Нарешті перейдено й залізну дорогу. Чоло за пільною доріжкою стало скручувати на північний схід, — півколом обходити Острів. Сотня Бродяги досягла свого випадового відтинка. Корсак і М22 посувались дальше, однак М22 держав зв'язок з Бродягою. Коли сотня Корсака знайшлася на північ від Острова, на дорозі, що прямо на північ виходить зі середини села, в Острові счинився алярм. Почали бити в рейки та якісь бляхи. Чути було мужеські слова: «Алярм, алярм, вставати, алярм!» (по-польськи). Значить, зачули, кляті! Сотня Корсака бігом побігла на відтинок, а М22 зо своїми почав підсуватися під село. Почулась стірлянина. Широкий вогонь по цілому Острові вказував, що наші пробили ворожі застави, стійки та вдерлись в село. Темінь неба освіченою стала ясністю горіючого села. Стрілянина, тріскіт горіючих забудувань, крик мужчин, плач жінок, пискіт дітей - все злилось в одне, що творило несамовиту музику. Ще далеко було до рана, а майже цілий Острів станув в огні. К-р Богдан саме тоді вийшов був з хати і був на подвір'ю. Побачивши вогонь, пішов до хати казати Галайді, що вже горить та що треба було б іти в лісок, на призначене місце для штабу. «О, ще маємо час. Це тільки початок. Горить, хай горить. Перше згорить, а щойно тоді зачнеться робота: шукання похованих, озброєних «героїв» — говорить Галайда і дальше жартував собі з якоюсь санітаркою. Коли ж за кілька хвилин прийшов к-р Богдан і сказав, що таки вже цілий Острів в огні, Галайда на те повільно: «Ну, то кажи ладнати верхові; жандармерія пішки може вже машерувати до того ліску. Скажи їм, хай розложаться розстрільною вздовж ліску, на краю, лицем до горіючого Острова». К-р Богдан пішов давати зарядження. Жандармерія пішла в наказаному напрямі. Залишились тільки ті, для котрих були коні, і з тих, що пригадую: Галайда, Богдан, Влодко, Лисай, Ожидач, Яструб. За кілька хвилин по відході жандармерії к-р Галайда енергійно встав, а дивлячись крізь вікно на горіючий Острів, процідив: «Коні готові?» «Так, готові» — відповів к-р Богдан. «Ну, їдемо!» — сказав Галайда і вийшов з хати, а за ним Богдан, Влодко, Лисай.
Надворі почало щойно сіріти. Остання темінь ночі вступалася перед наступаючим сонцем. Одначе надходячий день губився ще в ясності горіючого Острова. Командири підійшли до коней, скоро повскакували на них і навпростець, через поля й луки ґальопом поскакали в лісок, що на схід від глухівської колонії. Напереді гнав к-р Галайда, держачи над головою в руці «емпі». Кінь його був мабуть найліпший, а він видно було їздець вправний. За ними шнурочком всі інші командири та Осі дач і Яструб з особистого почоту Галайди. Всього за декілька хвилин їздці опинились всередині лісу. Розігріті добрі коні ледве можна було здержати. На наказ к-ра Галайди поприв'язувано їх до сосон і всі вже далі пішком пішли на північний край лісу. Зараз же на краю стрінули одного з жандармів, який зголосився на становище, в розстрільній по наказу. «Ну, що бачили ви, чи чули? — спитав його Галайда. «Нікого не було видно, крім лоскоту горіючих хат і незрозумілих голосів, з Острова нічого не чути» — відповів той та далі лежав на свойому становищі. Командири стояли на краю лісу та приглядались Островові; а до нього
всього яких вісімсот метрів.
Коли дещо розвиднілось і ясність вогню щораз більше забивав назріваючий ранок — командир Галайда наказав розстрільній жандармів підсунутись ближче Острова, на луки, до найближчого рова. По якомусь часі видно було як тут то там проскакував стрибками стрілець. Кожний посувався обережно, бо не знав, що і де, за яким корчиком є, а зрештою й заблукані кулі час до часу аж від Острова долітали. Скоро та справно розстрільна жандармів зайняла нові становища в рові, що був яких 200 метрів від краю лісу. Передбачувано, що туди, на південь, буде дехто втікати з окруженого з трьох сторін Острова. Однак нікого не було видно. Аж нараз котрийсь з командирів гукнув: «О, дивіться, наче якийсь мужчина перейшов ріку і прямує в нашу сторону». — «Дійсно так — сказав Галайда і скоро додав — нічого, він скоро буде наш; наткнеться на наших жандармів». За кілька хвилин почувся голос котрогось із жандармів: «Стій, стій, стій!» Невідомий чоловік на хвилинку зупинився, але, не побачивши нікого, почав бігти в західньому напрямі, рівнобіжно до рова, до нашої розстрільної. Другий жандарм крикнув ще три рази стій, а коли незнайомий біг таки далі, впав стріл і почулось тільки «Ой» падаючого незнайомого. За якийсь час привели тяжко раненого цивільного селянина до командирів на край лісу. Показалось, що це був українець, який з жінкою, полькою, мешкав в Острові. Зайшов був туди ще звечора, щоб звідтам забрати решту свого майна, бо переносився до українського села Глухова. Сам собі винен, що тепер ранений! Бо ж на зазив наших повинен був станути, а не втікати. К-р Галайда казав перев'язати йому рану та відвести на санпункт, до тих хат, звідки виїхали були останньо командири. Два жандарми заопікувались нещасно раненим цивілем. Після того Галайда сказав, що треба підсунутись ближче Острова, а навіть таки до Острова, бо щойно тепер треба сподіватися властивої роботи: витягування з пивниць, чи інших закамарків похованих, озброєних поляків. І по тих словах рушив сам вперед, а за ним всі інші. Всього доброго — Ст. К.
26. І. 48
Дорогий Приятелю!
Отже подаю Тобі, як обіцяв. — Коли вже всі командири були в рові, в якому лежали жандарми на становищах, командир Галайда наказав посунутись вперед до чергового рова, себто яких 200 метрів знову вперід. Наказ виконали, командири остались ще в тому самому рові. К-р Богдан старався переконати Галайду, щоб до Острова не йти, зо згідно з пляном, який всі сотенні знали, начальне командування повинно було бути в тому ліску. «Можуть прийти якісь мельдунки чи що, то де будуть нас шукати?» — закінчив свої виводи Богдан. «А, що там мельдунки, як треба буде, то й там нас знайдуть» — говорив на це к-р Галайда — зрештою оставимо тут двох стрільців». — Таки поставив на свойому к-р Галайда і почав перший іти вперід. За ним інші командири. Але тому, що заблукані кулі щораз частіше свистали на тих луках, командир Галайда наказав своїм співдрузям розсипатись в розсипну. Таким ладом командири зайшли до другого рова і там полягали.
К-р Галайда покликав до себе к-ра жандармерії і наказав йому стягнути стрільців та піти зо всіма направо — в сторону Кристонополя — на стару ріку і там на мостах поробити застави. К-р жандармерії повторив наказ та відійшов виконувати його. Коли Галайда побачив, що наказ його виконано, наказав своїм друзям командирам і стрільцям посунутись дальше, аж до ріки Солокії. К-р Галайда ішов посередині. Першим зправа від нього був к-р Богдан, зліва від Галайди ішов стрілець Яструб. Цілість широкою розстрільною посувалась вперід. Не доходячи до Солокії перед цілою тою розстрільною повільним стрибком зліва направо поскакав собі зайчик. «О, якесь нещастя буде» — завважив котрийсь. «Дурні забобони», сказав к-р Галайда і майже не падаючи ішов далі. А кулі то вже мабуть і не заблукані щораз частіше свистали над головами. По якомусь часі розстрільна командирів дійшла до ріки Солокії. К-р Галайда знайшовся якраз коло мосту, що рівно на південь від Острівського костела. Міст був задротований. При південному березі кільчасті дроти були рідкі, натомість край мосту від сторони села був густо обмотаний кільчастим дротом, з того боку річки побіч мосту, за дротами сиділа якась жінка, держачи на шнурку щось зо дві корови. Двоє малих дітей тулилось до матері, плачучи. Сонце вже добре піднеслося на небі та стало злегка припікати своїми слабими ще, ранньовеснянними проміннями. Острів догоряв, стрілянина не вгавала. Чути було час до часу гострі вигуки — це мабуть командири в горіючому селі давали накази. К-р Галайда дав знак рукою, щоб іти за ним, та сам підвівся і підійшов до мосту. Проходити міст було небезпечно, бо він міг бути під ворожою обсервацією. Незважаючи на це, к-р Галайда швидко підійшов до мосту та став його переходити. Дротів не розмонтовував, а тільки краєчком мосту, притримуючись залізного поруччя, посувався мостом, можна сказати попри міст. Ось так, спритно та скоро пройшов він міст та приляг вже на другому боці ріки за горбком недалеко жінки з коровами. В той сам спосіб попроскакували міст і інші командири: Богдан, Влодко, Лисай, а також Ожидач і Яструб. Всі вони на другому боці ріки засунулись з досить високого берега річки в корито ріки. Там на дні була вузька піскувата смуга, за якою щойно знаходилось властиве русло ріки. Вода чорна повільно посувалась у свойому руслі на схід. Пізнати було, що це гнила низинна річка.
Зорієнтувавшись, що міст не був під ворожою обсервацією, к-р Галайда наказав Ожидачеві та Ястубові роздротувати міст. Щасливо, не зауважені ворогом, згадані стрільці роздротували з обох боків міст. Жінка з коровами та дітьми свобідно перейшла через міст та попрямувала, аби дальше від вогню та стрілянини, — «того пекла» — як вона казала. Галайда, а з ним всі інші стали посуватись в східньому напрямі. Вони йшли один за одним по тому пісковому поясі: зліва від куль охороняв їх високий беріг корита, а зправа клекотіла час до часу чорна каламутна вода річки. В той час чути було коло костела нагальну стрілянину. Правдоподібно ворожі недобитки схоронились до мурованого костела та звідтам думали боронитись. «В котрій сотні гранатомет?» — питав Галайда, пристанувши. «В сотні Корсака при чоті Голуба» поінформував його к-р Богдан. «Треба було б його підтягнути до костела» — докинув Галайда. І вже к-р Богдан мав когось висилати до Корсака за гранатометом, як в тому моменті Галайда додав: «Ну, треба підсунутися під костел, там може є гранатомет, а як нема, то звідтам когось вишлеться. Отже так: я зі своїми хлопцями іду під костел, а решта остане тут, в кориті річки». І вже Галайда хотів іти, але к-р Богдан відізвався: «може б і я пішов з вами, я скорше пізнаю когось зі сотні Корсака, бо знаю майже кожного стрільця». — «Добре, то ходи» — казав Галайда і в ту ж мінуту знайшовся на високому березі, за ним на беріг повискакували: к-р Богдан, Ожидач і Яструб. Всі полягали на землі, бо кулі нарочні чи заблукані свистали понад головами. Лежачи к-р Галайда став розглядатися в терені; підшукати місце, куди б найкраще можна було підсуватись до костела. Кругом рівно, як на долоні, навіть глибшої борозди не було. Всього доброго — От. К.
26. І. 48
Дорогий Приятелю!
Не знаю, чи скоро це одержиш, але я всеодно пишу. — Якраз з того місця, де лежав Галайда з трьома своїми друзями, аж до самого майже костела тяглись якісь луки чи пасовиська. Снігу на них таки вже не було, тільки де-не-де вилискуюча до сонця вода вказувала, що там якась мала ямка. Кудою ж тут дійти до костела, коли часто над тими луками посвистували чи понадували на розмоклу землю ворожі, а може і свої кулі. Найбезпечніше і найпевніше було піти ще далі на схід коритом ріки, чим дальше від костела, а щойно звідтам поміж горіючими чи недогорілими будинками чи садами дійти до костела. Але це дорога, хоч певна, проте далека, окружна. Все це роздумував к-р Галайда, оглядаючи терен. Відважний, а навіть «завідважний», як дехто завжди про нього говорив, к-р Галайда вибрав дорогу просту, через рівнинні луки, прямо на костел. Він прикликав до себе стрільця Яструба і став йому щось розказувати, показуючи рукою ріденький ряд тонких верб, що тягнувся в напрямку костела. Після того скомандував: «Посуваємось! Яструб перший, я за ним, а далі к-ри Богдан, Ожидач». Зараз же стр. Яструб пробіг швидким стрибком до першої вербини. Тільки Яструб хляпнув на землю, а вже к-р Галайда собі зірвався і приспішеним кроком, схилившись дещо, «посувався» до тої ж вербини. Він якось «завідважно» це робив: не біг, не схилявся належно і не дуже то скоро падав коло вербини — хоч кулі досить густо свистали понад рядком тих верб. Як тільки к-р Галайда опинився біля Яструба, Яструб енергійно зірвався і побіг до наступної вербини. За ним к-р Галайда. А за тим, коли перша вербина була вільна, проскакували к-ри Богдан і Ожидач. Кулі щораз то густіше свистали над рядком тих верб. Видно було, що вороги запримітили ту чвірку. Але Галайда на те не зважав, а, доскакуючи щораз до стрільця Яструба, кричав: «Сміло, сміло вперід!» І Яструб досягав чергової верби, а за ним всі інші посувались від верби до верби.
В той спосіб віддаль до костела все меншала. К-р Галайда наближався до наміченої мети: добитись в простій лінії до костела. За другим чи третім стрибком Яструба й Галайди по вербах став грати ворожий кулемет з костельної вежі. Загроза поранення чи навіть смерти когось із чотирьох була велика. Та проте к-р Галайда щораз кричав: «Сміло, сміло, вперед!» і чвірка посувалась дальше. Недовго й те одиноке, мізерне закриття служило просувній чвірці. Всього з п'ять верб — себто п'ять стрибків можна було зробити при помочі того «закриття» — тоненьких, голих верб. Бо яких 100-150 метрів перед костелом рідкий ряд тоненьких верб під простим кутом скручував вліво, зовсім не по лінії маршу чвірки. І вийшла така пропам'ятна ситуація: стр. Яструб і к-р Галайда лежали під тонкою вербою, один стрибок позаду під вербою лежав к-р Богдан, а далі позаду, також під вербою, лежав Ожидач. Ворожий кулемет з костельної вежі сік по вербах немилосердно, його вогонь зосібна ставав тоді нагальніший, коли хтось рухався під котроюсь з верб. Всі причаїлись, втискались прямо в землю, бо тонкі верби не давали майже ніякої охорони — чекали моменту, коли ворог буде змінювати розгріту цівку чи хоч випорожнений магазин. І швидко надійшов очікуваний момент. Стр. Яструб, а зараз же за ним к-р Галайда підірвалися зо землі і прожогом побігли вперед. К-р Богдан також підніс дещо від землі голову і хотів зриватись до скоку, та в тій хвилі ворожий кулемет пустив густу і досить сильну серію прямо в вербу, що під нею лежав к-р Богдан. Тільки густо падаючі гілячки остерегли к-р Богдана, що ворог «намацав» його. Він приліг до землі, немов хотів влізти в неї. Заледви по кількох хвилинах почув к-р Богдан від переду оклик: «ранений, командир ранений». «Невже Галайда?» — подумав к-р Богдан і підніс голову. Ворожий кулемет не стріляв, бо тут наш кулеметник сік по костельній вежі, а кільканадцять кроків від к-ра Богдана стр. Яструб і ще один стрілець несли Галайду, за ними ішов з санітарною торбинкою санітар. Принесли Галайду до к-ра Богдана. Той зірвався і аж охнув: «Галайда ранений!» — «Залягти, стріляти по костельній вежі, кулеметник цофнутися і заняти ліпше становище!», скомандував к-р Богдан, зорієнтувавшись нашвидко в ситуації. Кулеметник зайняв ліпше становище і відкрив вогонь по вежі. К-р Богдан почав розпинати на грудях вбрання Галайди. З лівого боку, під ребрами грудної клітки знайдено маленьку дірку; кров з неї майже не плила. «Дурниця, скоро буде здоровий — потішав Богдан охкаючого з болю к-ра Галайду — зараз перев'яжем і відставимо до лікаря». — Санітар став перев'язувати. Та по обличчі к-ра Галайди, який затиснув з болю зуби, видно було, що не тут його болить. Він то очима, то скручуванням голови говорив, що його болись десь інде. Вкінці промовив: «Там» і рукою показав на плечі. Раптом засвистіли кулі над групкою друзів, що давали першу поміч командирові Галайді. Ворожий кулеметник використав момент, коли наш кулеметник змінював диск. Позалягала групка, втискаючись в землю. На щастя, справний наш кулемтник скоро змінив диск і своїм цільним вогнем вгасив вогонь ворога. «Завертаємо до корита ріки» — скомандував кр Богдан, там безпечніше буде». Кулеметникові наказав без перерви стріляти по вежі, а сам зі стр. Яструбом, Ожидачем та ще одним стрільцем з сотні Корсака почали нести к-ра Галайду до корита річки. Будь здоров Ст. К.
(Далі буде)
Публікації
