КІНЕЦЬ ВІЙНИ 1945 р. І ПОЧАТОК ТАБОРУ ПОЛОНЕНИХ В ІТАЛІЇ

Богдан Підгайний


Весною 1945 року опинилася Українська Дивізія "Галичина" на межах Югославії і Австрії. Якраз тоді, після деяких подій, перенесено мене, як сотенного, до першої сотні 29-го полку, не зважаючи на те, що я від початку зорганізування дивізії повнив цю саму функцію, в 30-му піхотному полку. Опис цього "авансу" зобразить частинно тодішні відносини в нашій військовій частині. Був це час, коли німці стратили дуже багато літаків і мусіли позбутися дещо літунського персоналу, головно таких вояків, які не літали, але вигідно вислужували свій воєнний час в запіллі. Тому в сотнях появилися різного роду накази, що, мовляв, коли хтось хоче перенестися до інших полків, куренів чи сотень, де є їхні свояки чи знайомі з їхнього села, треба буде зголоситися до звіту. Я служив тоді ще в 30-му піхотному полку, як "бетроюнґсофіцер", а моїм шефом був майор Цоґлауер, шеф VІ-го відділу у штабі дивізії. Я не міг тоді виконувати звичайної служби в сотні з причини поганого стану здоров'я, після поранення в бою під Бродами. Подумавши нині над обов'язками і відповідальністю тих "бетроюнґсофіцерів", то більшовики мали подібних, яких називали "політробітниками". Обов'язком такого старшини було ознайомитися з психічним наставленням вояцтва щодо німецької політики супроти української справи і тому я часто мусів писати відповідні звіти, де я критикував поведінку німецьких командних людей на наших землях. Реквізиції по наших селах, висилання людей як "остарбайтерів" на роботи до німецьких фабрик, про це, що деякі брати наших вояків є в концентраційних таборах — це все промовляло проти воєнного настрою вояцтва в дивізії. Деякі старшини, приміром, хорунжий Богдан Бігус, старшина при першому курені 30-го піхотного полку, не переслав жодного вояка "на виміну", підозріваючи німців у фальшивій грі. Але мимо того, до штабу полку зголосилися приблизно 150 вояків, що старалися про перенесення до інших частин. Я побачив, як тих стрільців обезброїли і поставили над ними озброєну варту. Маючи труднощі порозумітися з тими стрільцями, я зголосився до звіту до тодішнього командира 30-го піхотного полку, полковника Форстройтера. Полковника Форстройтера знав я ще від початку творення дивізії. Я командував третою сотнею в його полку в бою під Бродами. Мені здавалося, що мені вдасться вияснити всі справи. Тим часом я помилився. Полковник був дуже заскочений моїм виступом в обороні арештованих вояків, став дуже поденервованим і сказав мені прямо, щоб я не пхав мойого носа в не мої справи. До того, дав мені наказ відставити тих вояків до штабу вермахту в Маріборі (Марбурґу). Для охорони того транспорту мав я чоту стрільців, озброєну в штурмові рушниці. Стрільці, що зголосилися до переносу, не мали зброї. Для команди вермахту мав я запечатаного листа від штабу нашого полку.

Під час подорожі, тітовські літуни постріляли нам паровози і щойно під вечір пішки добилися ми до Марбурґу. В команді вермахту прочитали дорученого листа та дали й мені прочитати. Написане було те, що 30-ий полк пересилає непевних вояків, яких мусить він позбутися для скріплення дисципліни. Була згадка, що все зроблено на підставі наказу вищої команди. На питання про долю тих вояків, одержав я відповідь, що їх передадуть до робітничих сотень для копання укріплень і ставлення протитанкових перешкод. При розлуці з тими вояками, я розказав їм про їхню ситуацію; деякі розплакалися. Зворушений і вражений рішився поїхати до штабу дивізії, щоб звітувати майорові Цоґлауерові і сотникові Макарушці, який був обняв позицію сотника Палієва, який пропав без вісті в бою під Бродами. Відправивши охорону до полку, сам поїздом поїхав до штабу дивізії.

Сотник Макарушка не радив мені говорити про долю тих стрільців командирові дивізії Фрайтаґові, хіба лише майорові Цоґлауерові.. Я на це погодився. Але коли генерал Фрайтаґ запросив мене на обід, де були присутні всі старшини штабу дивізії, і посадивши мене по своїй правій стороні, як представника фронтових частин, запитав мене "що чувати", моя скарга, немов, вибухла. Всі старшини, включно з майором Гайке, стихли і слухали. Після довшої загальної мовчанки, генерал Фрайтаґ доручив мою справу сотникові Вінцові для полагодження і запевнив мене, що все буде добре. Сотник Вінц був офіційним відпоручником ґештапо в дивізії. Він був лише одинокий старшина, що не носив на ковнірі дивізійного левика, лише значок "СС". Я здавав собі справу з того, що радости їм не привіз і був дуже щасливим, коли міг попращатися з генералом Фрайтаґом і вийти. Тепер ждала на мене нова неприємність. Я мусів їхати до полку і зголосити полковникові Форстройтерові, що я зробив на нього скаргу до командира дивізії. Дорога поїздами була доволі довга. Генерал Фрайтаґ закликав полковника Форстройтера телефоном і казав йому приїхати до нього автом. Там рішили мою справу так, що постановили перенести мене до запасного полку. Це, властиво, був кінець військової карієри для наших старшин. Про це довідався командир 29-го піхотного полку полковник Карль Вільднер і запропонував передати мене до його полку. Вільднер обстав також за поручником Володимиром Козаком і пізніше поручник Козак, будучи в його полку, вибився своєю відвагою і знанням воєнного діла. Вільднер був німцем із Словаччини. Він служив, як професійний штабовий старшина, в словацькій армії і щойно в 1944 році опинився в нашій дивізії і очолив бойову групу, яку назвали "групою Вільднера", в ранзі майора. Коли передали йому команду над 29-ім полком, піднесли його в ранзі до підполковника. Вільднер розумів наших вояків краще, ніж всі інші німці в нашій дивізії.

Коли я прийшов до бюра полковника Форстройтера, щоб сказати йому про моє зажалення до генерала Фрайтаґа, Форстройтер не хотів прийняти мене до звіту. Його адьютант, сотник Курковський, повідомив мене, що я перенесений до 29 піхотного полку і маю зголоситися у полковника Вільднера. Тоді я, дуже голосно, так щоб полковник почув, відголосився. Форстройтер почув і закликав мене до своєї кімнати, почав мене ганьбити, що я зробив на нього зажалення до командира дивізії. Я відповів йому, що я підлягаю майорові Цоґлауерові і що за моральний стан наших вояків в його полку відповідаю я.

В 29-му полку я повинен був обняти позицію т. зв. "бетроюнґсофіцера". Одної ночі викликав мене підполковник Вільднер і разом з адьютантом Брудергофером представили мені ситуацію на нашому фронті. Від довшого часу більшовики розбудовували широко закроєну пропаганду при помочі гучномовців. Маючи перевербованих наших людей, особливо серед вояків-новобранців з колишніх робітників у Німеччині, вони знали і ще додавали негативні німецькі потягнення на наших землях. Час до часу говорили "підставлені" відпоручники від УПА та Бандери, мовляв, треба втікати додому і там робити велике діло — розбудовувати батьківщину. Розуміється, що більшовики всім членам дивізії "прощають" всі провини.

А в нас справи виглядали ще гірше. За фронтом ходило цивільно одягнені відділи і, як зловили вояка, що був лише кільканадцять метрів поза т. зв. межами сотні без письмового дозволу, його без суду вішали і писали на картці "зрадник". Повіщених не вільно було знімати. Крім цього, в сотнях були донощики. Був навіть такий наказ, що звичайний стрілець міг старатися перебирати команду над сотнею, коли б побачив, що його командир не може дати собі ради. А над тим усім панувало переконання: ми програємо війну, а що завтра?... Дійшло до того, що дві групи з 31-полку, що притикали до нашої першої сотні на правому крилі нашого полку, перейшли на бік більшовиків. Це сталося правдоподібно, під впливом підстаршини Пачовського. Група першої сотні, яка про це знала й повинна була стріляти на втікачів, відмовилася від цього, бо як стріляти на своїх приятелів? Вона (група) під командою підстаршини Панькова також перейшла до більшовиків.

Цього самого вечора, після переходу, Паньків говорив через голосник з ворожої сторони і сказав приблизно так: "Я гордий, що я нині став червоноармійцем". Дальше закликав інших вояків переходити на сторону більшовиків і що їм там нічого не станеться, подібно як йому.

Переходи наших вояків до більшовиків були, властиво, унікальні. І до нас втікали більшовицькі вояки. В часі командування сотнею хор. Орестом Яримовичем втікло чотирьох українців з Червоної армії.

(Далі буде)

ПЕТЕР КЛЯЙСТ: "МІЖ ГІТЛЕРОМ І СТАЛІНОМ" 1939-45, Бонн 1950, стор. 225.

З джерел до історії 1-ої УД УНА


Автор цієї праці був у штабі Міністерства для занятих східніх областей, у дипломатичній службі мін. Розенберґа як шеф "Центральштеллє Остевропе". З причин своїх поглядів був відсунений від основних завдань. Він був приклонником приязної політики до східніх народів і через те його назвали "богемістом політики", а приязні чужинці "легкою кавалерією німецької заграничної дипломатії". Був учасником різних конференцій і політичних нарад.

Читача може дивувати чому я стараюся зазнайомити його з працею автора, який не мав ніякого відношення до Дивізії, ні до Зброї СС; навіть не був на визначному становищі у німецькій заграничній дипломатії і не міг мати впливу на події, зв'язані з організацією Дивізії.

Про таке питання я уже писав, що дуже часто можна знайти потрібний матеріял в авторів, де годі сподіватися його, але не знайти нічого у працях чи споминах високих командирів фронтових з'єднань, чи політиків на вищому рівні. На диво, зустрічаються не раз невірні інформації про українську проблему у людей, які повинні були її знати. На таку ситуацію можемо відповісти, що невірні інформації подаються тоді, коли автор не ознайомлений із положенням, чи з українським питанням, та в наслідках паде жертвою фальшивих даних. Може бути те ж і те, що автор згори є ворожо наставлений до українців, або, з прихильности до росіян, ставиться до нас байдуже, необ'єктивно. Приміром, командир "Корпсабтайлюнґ Ц" ген. Лянґе, називає населення Галичини росіянами, а причину розгрому сімох німецьких дивізій під Бродами, знаходить у тому, що УД своїми тросами загородила усі дороги, начебто це залежало не від наказів вищого командування.

Але проте із публікацій того роду матеріялів можна довідатися про ставлення німців до українського питання, ствердити, хто ставився до нас ворожо, а хто приязно. З того роду матеріялів ми можемо довідатися, як ми уявляли собі ситуацію в різних часах, на чому спиралися потягнення нашої політики, та до якої міри ми фальшиво оцінювали силу німців і більшовиків. Важною сторінкою для нашої історії є не тільки покликання до Дивізії, плякати і статті, вишкіл і бої, але теж, як нас оцінювали вороги і приятелі, і чи події, які ми досі висуваємо як успіхи, були справді успіхами, а невдачі — невдачами.

Врешті для майбутнього історика того роду рецензії матимуть те значення, що він не буде зайво шукати того, чого у книзі нема і не буде тратити часу на розшуки. Тому я подаю у рецензіях усе, що відноситься до української справи і що може бути корисним іншим у майбутньому. Отож, для історії УД є важливим приміром ставлення наших сусідів до творення Дивізії, а теж причини чому німці рахувалися при цьому з українським політичним світом, коли могли, маючи 80 000 зголошених добровільно, використати їх, покликуючи до служби в німецькій армії. Ставлення польського, російського і німецького чинників стосуються до історії УД, як і ставлення українського політичного світу різних напрямків. ¹

***

Стор. 17. Польський міністер закордоних справ (Бек) реферував свою розмову з Гітлером 5 січня 1939:

Канцлер Райху (Гітлер) ствердив в дальшому, що він є зацікавлений Україною з господарської точки бачення, але не зацікавлений політично.

Стор. 23. В березні 1939 німці далі реалізували свої пляни. Створення Карпатської України на півдні Польщі викликало у Варшаві тяжкі побоювання. Сім мільйонів українців в Галичині, на теренах поза лінією Керзона, які Польща здобула в інтервенційних війнах проти СРСР, творили "неспокійну" меншість, яку можна було втримати тільки постійними мілітарними засобами успокоювання. Ця іреденда гляділа тепер у майбутньому, з надією на першу клітину нової української незалежности.

Стор. 24. У розмовах німецьких і польських державних мужів цей сумнівний державний твір мініятурної величини грав поважну ролю. Коли німці зайняли Прагу, Карпатську Україну передали мадярам. Польща осягнула не тільки спільну, так дуже вимріяну, границю з Мадярщиною, але звільнилася від змори кристалізаційної точки в Карпатах.

21 березня Ріббентроп сказав до польського амбасадора Ліпського: "Думаю, що унормування карпатсько-українського питання викликало в Польщі хіба найбільше вдоволення!" Проте співпраця не вдалася.

Стор. 103. 1 вересня год. 5.45 почався наступ на Польщу. Сталін не чіпає Польщі, ніби не готовий. Не сподівався, що німці так скоро розіб'ють поляків. Сталін резигнує з Литви, але бере найбільш на захід висунені етнографічні землі Білорусії й України. Тим самим передає німцям повну відповідальність за польське майбутнє. Але така границя була уже затверджена 28 серпня 1939 р. у тайному договорі до німецько-радянського союзу.

Стор. 104. Це мало вплив на договір у Ялті, де Черчіл заявив, що він обстоював у парляменті радянські вимоги до лінії Керсона і до Львова. Але вимога СРСР на ці терени опирається не на силу, а на право.

Стор. 125. У справі війни з СРСР (операція "Барбаросса) і директиви ч. 21 з 18 грудня 1940 мовчать про генезу і наміри війни. Є тільки лист до Мусоліні з 21. 6. 41 у якому Гітлер пише:
"Надія для Англії полягає на двох фундаментах: Росія й Америка. Ми не маємо можливости виключити Америку. Але в нашій силі є знищення Росії."

Нині ясно, що Гітлер сподівався скорої перемоги над СРСР і не брав до уваги можливих союзників серед інших народів: Франція, яка кілька разів зголошувала свою допомогу, Сирії, Мадагаскару, Орани і Дакар, які від давна боролися проти Англії. Чому Гітлер відкидав таку співпрацю у війні проти Росії?

Стор. 126-127. Це тайна політики Гітлера. Нині можна думати, що він вірив у скору і легку перемогу над Росією, та не брав до уваги допомоги, щоб у творенні майбутності не шкодили йому його союзники. ²

Стор. 130. Радянські дивізії піддавалися німцям без одного стрілу. Населення вітало німців, церкви відкривалися. Полікарп Сікорський, єпископ Володимира-Волинського, проголосив заяви у користь Німеччини, проф. Огієнко архиєпископ незалежної від Москви Церкви, єпископ Каунас, Мітав і Нарви вислали телеграми до Гітлера.

Серед полонених вже у перших днях знайшлися старшини і вояки, які не вдоволялися тим, щоб зрезиґновано маршувати у полон, але були готові боротися по боці німців. Стор. 131. Вже першого дня по здобутті Львова утворився там український національний уряд, якого з захопленням підтримувало населення.

Стор. 132. Здавалося, що "бліцкріґ" кінчається. Але прийшла скора зима, яка дала передишку противникові. Наступ на Москву затримався. Німецькі передові танкові частини були слабі і мусіли завернути. Бракувало зимового вивінування. Коротко перед Різдвом 1941 у Берліні відбулися наради знавців сходу і міністрів. Рішено, що самою боротьбою мілітарними засобами проти СРСР не можна здобути перемоги. Танкові з'єднання, які у Франції причинилися до перемоги та вирішили усі битви, у просторах сходу розтягнулися на довгих фронтах, так, що вкінці їхній наступальний розгін допровадив до того, що стали тонкими і слабими оборонними лініями. Тепер ініціятиву перебрав ворог і чим глибше прийдеться увійти на схід, тим з більшим успіхом ворог використуватиме цю ситуацію.

Стор. 133. Залишається тільки одна можливість перемоги: політично використати ті сили, які всюди приходять до нас і пропонують співпрацю. Якщо ми ці сили відкинемо, то на лінії Астрахань-Архангельск, яку ми хочемо досягнути будемо змушені до позицийної війни, яка згодом нас розторощить.

Це правильно, коли нам завжди говорили, що ця війна є політичною війною. Але з того треба витягнути висновки, що таку війну можна виграти тільки політичними засобами, які
послаблять силу Сталіна у центрі і мілітарну війну перенесуть на політичне поле. А там народи СРСР є нашими союзниками.

Німецький провід тієї нагоди не використав, навпаки, кожне зацікавлення питанням Росії, навіть російською мовою, було підозрілим. Ролю грали тут шарлатани, які підходили як "фахівці" сходу і співали так, як було приємно урядовій партійній політиці.

Стор. 136. Українського національного уряду не визнали, не забезпечили його засобами, не вислали допереду, але ув'язнили і запроторили в концлаґері Саксенґаузен.

Стор. 137. На місце закликів до національної боротьби за визволення, прийшов колоніяльний статут Германа Ґерінґа, на місце червоних комісарів прийшов брунатний комісар, на місце політичного розуму — дерев'яний молот Еріх Кох.

З успіхом зброї зростало у Гітлера наставлення, яке покривалося з його антисемітизмом і протислов'янським "унтерменшен-комплексом", якого не можна було усунути ніяким аргументами. Прийшли вказівки — "вайзунґен" Гітлера з 23 липня 1941 ч. 33 — брутальні і безжалісні.

Стор. 141. 23 квітня Розенберґ створив тимчасовий російський комітет, а 17 червня 1941 став міністром для окупованих східних територій. В перших днях війни Розенберґ мав доповідь перед найвищими урядовцями, в якій висловив своє становище: радянську потугу слід розбити і розчленувати на національні складники. Самостійними має стати Україна, Росія, Кавказька федерація. Наразі СРСР буде поділений на комісаріяти: Райхскомісаріят "Остланд" — це спільна назва для Литви, Латвії, Естонії, — Райхскомісаріят "Украіне" і Білорусь будуть певного роду німецьким заборолом від сходу. Райхскомісаріяти Україна, Росія і Кавказька федерація створять самостійні держави. Головною думкою Розенберґа було відновлення українських еманципаційних намірів, які німцям треба попирати, щоб вдержати росіян у шаху. Проти цього пляну був Гітлер, Ґерінґ, Гімлер і Ріббентроп. Однак на чолі Остміністерства залишили Розенберґа, але відобрали йому всяке значення та утруднювали йому організацію. Райхскомісарам заборонено звітувати в Остміністерстві (ОМІ), що більше, вони мали право мішатися до внутрішних справ міністерства. І так на вимогу Еріха Коха, Розенберґ мусів усунути д-ра Ляйбрандта.

Стор. 150. 1943 року Розенберґ взяв до свого міністерства Берґера, високого партійця і провідного члена СС, щоб зорганізував працю в міністерстві. Це був перший СС-співробітник Розенберґа. Берґер був шефом у Головному уряді СС і нічого не знав про схід Европи. Проте він не міг, чи не хотів, боротися проти Коха, Бормана й других і тому відійшов від східнього міністерства, розбудовуючи свій Головний уряд СС. З собою взяв усіх активних членів міністерства. ³ Розенберґ залишився сам і в 1943 році звернувся до Гітлера, щоб той звільнив його. Гітлер навіть не відповів, зрештою під німецькою окупацією залишилися тільки рештки східніх теренів.

Стор. 166. Ще 1943 урядовці СС і старшини збройних з'єднань СС в "Остлянді" почали звертати увагу Гімлерові на конечність співпраці з балтицькими народами, а теж на боєздатність балтицьких комбатантів, в вермахті і з'єднаннях Зброї СС, які численно включилися у німецькі формації, часто дискретно, або й цілком тайно. Гімлер погодився створити СС-з'єднання для балтицьких народів. Вони мали право носити німецькі боєві відзначення, а не "Остмедалі". Гімлер хотів увести повну мобілізацію, але йому звернули увагу, що мобілізувати населення може тільки суверенна держава. Отже вирішено дати балтицьким народам певного роду автономію. В лютому 1943 скликано нараду до Риги, на якій жорстокий райхскомісар Льозе зрезиґновано сказав: "Добре. Я на все годжуся. І так усе ні до чого, якщо не виграємо війни!" Спротиви урядовців викликали розвал нарад. З залі вийшли автор книжки Петер Кляйст і другий німець, який сказав: — "Геть з того дому божевільних!" З автономії нічого не вийшло.

Стор. 158. Коли більшовики зайняли території балтицьких народів, Берґер "прокинувся" і в листопаді 1944 р. дав дозвіл творити національні уряди для Естонії і Латвії. Протест Гітлера викликав довгі наради, які тривали аж до часу створення національних комітетів. Тому що при творенні тих комітетів не було представників міністерства заграничних справ, ці нові організації не мали інтернаціонального ранґу. ⁴ Мимо тої політики, балтицькі народи боролися далі, очевидно не за Німеччину чи за націонал-соціялізм, а за свободу проти свого ворога.

Стор. 177. В жовтні 1941 року почалися заходи створити відділи з туркменських полонених Червоної армії, в рамцях вермахту. В 1942 році створено туркменську дивізію, згодом з'єднання інших кавказьких народів. Це належало до ділянки "Абвер"-и (військової розвідки вермахту) і вона творила з полонених національні леґіони. Ці акції розвивалися під криптонімом "Берґман" і "Маєр-Мадер".

Особливо помагав у творенні тих з'єднань граф Штавфенберґ, полковник у відділі організації Головної команди вермахту. Усе те роблено не на основі розпоряджень чи наказів, бо таких не було, а згідно з тайним порозумінням в тіні довірочних нарад і особистої ініціятиви. Не вдалося однак усунути відмови Гітлера.

Стор. 178. Леґіони різних народів з територій Кавказу існували уже, коли Гітлер довідався про те і СС мусіли їх розв'язати. Але 1943 року побачили в Берліні, що положення стає трагічним і дозволили створити з них з'єднання "Ваффен-СС". Один розділ автор присвятив питанню України.

Стор. 180-183. Еріх Кох, ставши Райхскомісаром України, почав тотальний визиск, усуваючи при цій нагоді німців, які могли б ставити йому спротив. Ганса Коха усунув з посту дорадника військової групи "Середина", а теж проф. Оберлендера та інших. Кох окружився іґнорантами, які нічого не знали про Україну і про схід. Взагалі, Кох усунув д-ра Ляйбрандта з міністерства сходу за те, що він обстоював створення Української Держави та зажадав реприватизації землі і приватної власности, шкільних підручників для дітей, гідного ставлення до робітників і населення. Зате можна було діяти у релігійних справах, бо Кох тим не цікавився.

Стор. 185. Розподіл Росії на національні території був ще перед війною темою нарад в рамцях "Абвери". Адмірал Канаріс і його старшини мали добрі зв'язки з українським незалежницьким рухом, у якому найвищу позицію мав полк. Коновалець. 1938 року, коли саме з ним нав'язувалися тісніші взаємини, Коновалець став жертвою совєтського атентату в Роттердамі. На його місце прийшов полк. Мельник і перебрав провід Української національної організації, яка діяла глибоко в радянській Україні і справляла труднощі полякам. Але співпраця була нещаслива. Ґерінґ видав полякам підозрілого, як убивника мін. Пєрацкого. Арештований член ОУН не мав нічого спільного з вбивством, це поляки ошукали Ґерінґа. Прийшла чергою справа Карпатської України і радянська окупація Західньої України.

Війна проти СРСР викликала великий ентузіязм серед українців, який однак цілковито зник, коли після проголошення відновлення української держави прийшли масові арешти. Коли автор довідався про те, сказав Розенберґові: "Якщо Галичина зі Львовом пропаде для України і буде прилучена до старої Польщі, тоді залишиться тіло без голови, тоді головна підпора вашої концепції східньої політики захитається".

Стор. 187. Розенберґ не брав справи трагічно; він відповів, що українці за тих кілька квадратових кілометрів на заході будуть відшкодовані багатьма сотнями квадратових кілометрів на сході, більше як наймужніший український націоналіст відважився б коли-небудь мріяти. В тій справі Розенберґ написав до Гітлера, але залишився без відповіді.

Стор. 189. Дальшим ударом було відступлення великої частини південної України з містом Одесою румунам. Розенберґ протестував знову надаремне. Гітлер не бажав собі мати його в уряді коло себе, але чому назначив його міністром для сходу, залишається не вияснено.

Стор. 190. Врешті смертельним ударом для політики Розенберґа було призначення Еріха Коха для України. В чиїм інтересі діяв Кох? Найбільший дурень мусів бачити, що Кох своїм режимом нищить консеквентно усяку можливість перемоги над більшовизмом. І кожний з його брутальних заряджень скріплював спротив Червоної армії, кожний його наказ викликував перехід українського населення до партизан, які скоро смертельним тиском почали здушувати постачання фронту, що стояв у важких боях.

З українського союзника став ворог. В опозиції станула ОУН, а згодом розвинулася українська армія спротиву УПА. Перші партизани, які боролися проти німців на сході, були розчаровані націоналісти, а не совєтські агенти. Аж пізніше Сталін зрозумів значення партизан.

Чи Еріх Кох був таким дурнем, що не розумів і не пізнав об"явів революції підсовєтських народів, які стояли тепер проти німців? Чи справжнім був анекдот, про Сталіна, що роздавав орден в зимі 1942/43. Перший і найвищий орден відклав набік з заввагою: "цим орденом не можу сьогодні відзначити нікого, бо він призначений для Райхскомісара України Еріха Коха, який тепер на свому пості є незаступимий".

Еріх Кох — це той, що відкрив Червоній армії і свому генераліссімові Сталіну дорогу до Европи і який зробив усе можливе, щоб скровавити німців на сході.

Стор. 200. Вже від першого дня війни на сході національний рух спротиву запропонував свої сили німецькій армії. Ми чули про мільйони перебіжчиків, з яких сотні тисяч зголосилися добровільно до боротьби. Мимо противних наказів, їх приняли з практичної конечности до одиниць німецької армії. В кожному полку, батальйоні, сотні, вони плекали коней, були шоферами і кухарями, вказували дороги, були перекладачами, санітетами, оці "Гільфсвілліґе" (Гіві), які в поважних ситуаціях хватали за зброю і як добрі товариші боролися і гинули. Ми чули про українців, що проголосили український національний уряд і про їхню долю.

Стор. 203. Теж у літі 1942 року перейшло до вермахту 70,000 козаків і включилися до боротьби проти більшовиків. З того постала "тайна" армія, яка кінцем 1942 начисляла около один мільйон вояків.

Стор. 205. Під кінець 1942 року служило у вермахті около один мільйон "Гіві". Частина з них творила пізніше добровольчі національні з'єднання, решта залишилася далі з вермахтом. Докладна кількість невідома, бо німецьке військо не зголошувало тих добровольців, щоб їх не мусіли передати в добровольчі національні відділи.

Добровольчі відділи стояли під командою ген. Гельміха, як генерала східніх військ, а опісля ген. Кестрінґа (Köstring).

1944 року було їх біля 650.000 головно у фронтових і будівельних одиницях. По національности були це: 110.000 туркестанців, 110.000 кавказців, 35.000 татар, 35.000 козаків під командою ген. фон Паннвіца і 18.000 козаків отамана Доманова (ці останні приділено 1944 року до компетенції Головного уряду СС, 29 ескадронів калмиків, решта мішані батальйони, які, не дивлячися на їхню національність, приділено до РОА. Там були теж українці, білоруси й інші). ⁵ З тих мішаних батальйонів створено під кінець 1944 одну неповну дивізію ген. Власова, друга була зложена з людей Камінського. ⁶

При повітряних збройних німецьких силах було 6000 вояків різних національностей, у протилетунській обороні 15.000, при фльоті — 6000. До "Ваффен СС" приділено організаційно під Гол. Урядом СС одну дивізію "Галичина", пізніше українська ч. 1, одну білоруську, 3 дивізії лотиські, дві естонські, та з'єднання у яких було 27.000 литовців. їх приділено згодом до вермахту.

Стор. 205-206. Поволі знаходилися у вермахті і в СС люди, які розуміли ситуацію. В літі 1942 року вони передали Розенберґові меморіял у справі політики на сході. Письмо передано Гітлерові. В червні 1942 року прийшла відповідь його секретаря Бормана, який потверджував політику насильства Коха і Савкеля. Під кінець 1942 Гітлер перестав відповідати на дальші проекти і меморіяли. Зростав хаос, який називали "авторитативна анархія".

Стор. 215. Врешті Власов дістався на авдієнцію до Гіммлера. Він поставив до Гіммлера вимогу створити велику Росію з усіми народами та "Комітет визволення народів Росії". Але в штабі Гіммлера не було єдности поглядів, одні були за великою Росією, інші за поділом на національні держави. Обидві групи взаємно себе поборювали.

Стор. 216. Празький маніфест Власова залишився свистком паперу, бо ні українці ні білоруси ні інші народи не погодилися

Стор. 219-220. Після створення комітетів, Власов організував три неповні дивізії РОА, відносно мало на 300.000 росіян у вермахті. В 1945 році одна дивізія Власова виступила в Празі проти німців, дві інші в стадії організації були неозброєні. Деякі батальйони стояли на заході в Данії і Нормандії. На сході ніякі російські з'єднання не були на фронті проти Червоної армії. Тільки в січні один батальйон воював на Шлеську й до нього перейшли два радянські полки.

Стор. 222. Автор разом із послом Гевельом дістався врешті до головної квартири Гітлера із звітами та примірами нерозумної політики на сході. Обидва висланники висловилися за національними полекшами для народів Росії. Гітлер відповів, що ці пропозиції означали б, іцо німці стали слабими і тим самим вимоги тих народів зростали б. Автор пояснив, що ціллю тих змін було б прихилити їх до Німеччини. Але Гітлер відповів, що в теперішніх умовах в мілітарній ділянці жадні поступки не можливі. Коли ініціятива знову буде в наших руках, тоді можна буде говорити про зміну політичного курсу. Політики не можна робити на базі ілюзій, треба її спирати на твердих фактах. Питання простору є для Німеччини вирішним чинником на сході.

Стор. 227. Творення національних комітетів мало на меті доказати, що боротьба підсовєтських народів по стороні німців ставить їх не як вояків-найманців за чужу справу, але як борців за власну національну свободу.

Ю. Т. К.

__________________
 ¹ Один з фрагментів на тему "Ґенеза постання Української Дивізії «Галичина» — аналізе ставлення німецького чинника — була опублікована автором у журналі «Дзвони» — Рим, ч. 1-1978, стор. 39-65, видання Українського Католицького Університету, філософічно-гуманістичний факультет, за редакцією проф. д-ра Богдана Лончини.

 ²  Як бачимо, автор не брав до уваги допомоги народів поневолених Росією.

³ 3 тою хвилиною Головний уряд СС став централею, у якій перед Берґером можна було висловити "єретичні" думки про політику Гітлера на сході. Згодом Берґер, який обстоював самостійність України й інших народів ще з 1939 року, переорганізував Головний уряд СС, приймаючи до співпраці своїх однодумців.

⁴ Це відноситься теж до всіх рішень і праць, а в тім і українського комітету. Навіть останні документи підписані Розенберґом, а не Ріббентропом, не мали офіційного значення. Тому Гайке у німецькому виданні "Зі вольтен ді Фрайгайт" подає, що Дивізія звалася під кінець війни неофіційно "Перша Українська Дивізія Української Національної Армії". В тодішніх умовах для нас це однак не мало ніякого значення.

⁵  Згідно з приблизною оцінкою, українців було 220.000 вояків, які частинно служили в УВВ (Українське Визвольне Військо). Інших примусово приділено до РОА (Русская Освободительная Армия) та до мішаних батальйонів. На остаточне виділення усіх українців до УНА (Українська Національна Армія) під командою ген. П. Шандрука не було часу, прийшла капітуляція Німеччини.

 ⁶  Вона складалася з кількох батальйонів і назву дивізії мала тільки на "виріст".

на панування росіян і на російський централізм. За російською пропозицією були політичні чинники вермахту і міністерства заграничних справ тільки тому, що Росія виявила в історії свою здібність творити державу, а інші народи до такого політичного формування не були здібні. Противники цеї концепції твердили, що створена велика Росія у короткому часі знову стане небезпекою для Европи. Йдеться про переорієнтування народів Росії від Москви до Европи.

МЕМОРІЯЛ ПАДЕРЕВСЬКОГО

В. Ґоцький  


Падеревський — відомий перед війною польський піяніст світової слави, який популяризував права своєї батьківщини на самостійне життя. Маючи контакти з найвищими достойниками альянтів, він немало причинився до обзнайомлення їх із проблемами Польщі. Через те його покликано до т. зв. "великої польської трійки", яка підготовила проголошення незалежности Польщі у 1918: "президент" — Падеревський, ''начальник" — Пілсудський і політичний керівник "презес" — Дмовський.

Про Пілсудського працю і заслуги при відбудові Польщі зібрано багато матеріялів. Також немало відомостей лишилися по антагоністі Пілсудського, політикові Дмовському. Зате про ролю, а радше про конкретні заходи Падеревського, донині кружляють радше самі легенди.

Дещо світла на ті заходи кидає у своїй праці, поміщеній у "Зешитах Гісторичних" том 26, Віктор Сукенніцький і, хоч він у своїх увагах зазначує, що не зовсім вірить, щоб ті заходи мали якийсь вплив на політику Америки чи президента Вілсона, наводить в цілості меморіял Падеревського — для істориків.

Ось деякі місця того меморіялу, які можуть відноситися до нас, але ще в більшій мірі до пізнання ментальности нефахового політика, яким був Падеревський. У меморіялі, на вступі, говорить:

... Вороги Польщі твердять, що поляків є 20 мільйонів. В дійсності в Европі живе 23 мільйони чистого польського люду. Польської мови вживає понад 35 мільйонів, а 15 мільйонів її добре розуміє. Коли Польща буде незалежна в її давних історичних границях, повстане 54-мільйоновий народ (не держава, — прим. В. Ґ.) так само однорідний, як Франція, й багато більш однорідний, ніж Австрія, де 11 мільйонів німців рядить над 52 мільйонами різних народів, переважно слов'янського походження..."

Далі автор зупиняється над причинами упадку Польщі, чи радше над причинами розподілу Польщі між сусідними деспотичними державами. Він твердить, що основною причиною ліквідації Польщі, був факт, що Польща була передовою державою в поширенні освіти, у плеканні демократичних гасел, на що подає ряд прикладів. Розділ цей кінчить такими твердженням:

"...Злочинний розбір Польщі приніс Европі і європейцям тільки нещастя. Він нарушив політичну рівновагу старого світу, усталив і освятив систему політичного, економічного та релігійного утиску меншості над масами автохтонів; витворив атмосферу злочинности, яка безкарно панувала протягом 142 років й тепер осягнула свій вершок..."

З яких складових частин повинна бути відбудована Польща? З-під окупації Прусії — Познанське князівство, Західня Прусія, Східня Прусія, Пруський Шлеськ. З-під окупації Австрії — Галичина (західня, середня і східня), Австрійський Шлеськ і Спіжська земля. З-під окупації Росії — (Варшавське) Польське королівство, Литва, Білорусь, Русь.

А ось кілька аргументів на включення тих земель до складу Польщі. Крім історичних аргументів як унія Литви з Польщею у 1386 року, є ще такий: "...Відділити Литву від Польщі, то так як віділити Ґасконію від Франції чи Шотляндію від Англії... Литва країна мала з малим населенням. Поляки, які живуть там становлять 29% населення. Вільно складається з 110 тисяч поляків, 60 тисяч жидів і ледве 10 тисяч литовців... Після упадку польської держави Литва дуже чинно помагала Польщі в боротьбі за самостійність. Трудно нині устійнити, хто з обох народів більше потерпів від московських переслідувань..."

Щодо Русі: "...Польща майже напротязі 400 літ проляла немало крови в боротьбі з турками та татарами, обороняючи не лише свою, але і цілої Европи волю".

Меморіял пропонує з тих земель створити "З'єдинені Стейти Польщі" з таких частин:

1.    Польське королівство, яке сягало б від заходу по Буг, включаючи західню та середню Галичину.

2.    Литовське королівство.

3.    Поліське королівство, сягаюче по Прип'ять на півдні.

4.    Галицьке королівство, сягаюче від Бугу по Збруч і Случ, на півночі по Прип'ять.

Польське королівство мало б 25 міл. населення — одномовне. Литовське королівство — 5 міл. населеня з 45% литовців, тому було б двомовне (польська і литовська мова). Полісьське королівство — 4 і пів міл. населення, 55% населення поліського або білоруського, двомовне (Поліська і польська мови). Галицьке королівство — 5 міль, населення, 30% русинів, двомовне (руська і польська мови). Король Польщі носив би титул короля Литви, Полісся і Галича.

Автор пише так: "...Є всі підстави здогадуватись, що така розв'язка була справедлива для всіх національностей, які заселювали давну Річ Посполиту, могла б задовольнити так поляків, як і литовців, білорусів чи поліщуків. Зате русини можуть виявити своє невдоволення внаслідок їх скількости та положення - в сусідстві з Росією, що означало б розірвання їх земель, та нарушенням їх національних амбіцій. Але принаймні частина цього народу, греко-католики, які виховані під впливом польської культури, здобудуть належну пошану та здійснення їх задушевних мрій..."

Про Галичину подано ще ось таке: Галичина 78.497 км. кв., населення 8.025 тисяч, в тому 4.672 тисяч поляків, 3.200 тисяч русинів, решта інші національності. У відміну від їхніх братів під російським володінням, навернених примусово на православіє, русини є греко-католицького віровизнання. Більшість жидів зголосили себе поляками. (Про православних "русинів" з Волині немає згадки).

Потім іде історичний ребус про положення й назву Галицького королівства, який кінчиться такими думками "...Претенсії Росії, на підставі історичних документів, до тої країни є зовсім безпідставні. Щодо мови, культури і віри, те населення є відміне від російського, бо під час окупації в 1914 російськими військами, всі школи, так польські як і руські, були закриті, руська мова заборонена, а греко-католицький обряд замінений на православний.

Західня Галичина із столицею у Кракові є цілком польська. Середня Галичина, за виїмком двох повітів, має велику польську більшість. Львівський повіт має 50% русинів, і 49% поляків. Столиця Львів на 207 тисяч населення має всього 15.8% русинів. Східня Галичина між Бугом і Збручем заселена 59% русинами і 39% поляками..."

У примітках додано, що статистичні дані взято із Енциклопедії, виданої у Швайцарії, яку опрацювали Еразм Пільц і Ян Жултовський при фінансовій допомозі американської польонії у 1916 році, у французькій та англійській мовах.

У згаданому меморіялі впадає в очі три речі, на які Падеревський чи ті, що для нього цей меморіял опрацьовували, хотіли звернути увагу Америки, а саме: на Польщу, як чинник рівноваги, поступу і репрезентанта демократії. З тією метою підфальшовано історію, промовчано деякі відомі речі, підроблено статистичні дані.

Німецькій проблемі — проблемі доказів, що деякі території мішані з німецьким населенням, присвячено в меморіялі дуже багато місця. Також литовським справам присвячено кілька сторінок, але радше для того, щоб доказати, що самостійна Литва, як мала одиниця, не має шансів на самостійне існування. Підкреслено дуже багато моментів, які є спільні й можуть бути корисними для обох народів.

Зате українське питання (в тексті руське) потрактовано дуже поверховно, з грунту фальшиво не як підметну, але як суверенну власність Польщі. Найперше, від Росії відділено Полісся і створено з цього окрему одиницю, щоб послабити український (руський) елемент в Польщі. З такою самою ціллю відділено столицю Галичини — Львів і львівський повіт від Галицького королівства й прилучено до Польського.

Цей меморіял був виданий у 1918 р. І коли нині, після 60 років прикрого й болючого для наших обох народів досвіду, подивимося на наші взаємовідносини, то побачимо, що багато зайшло змін. Віримо, що, якщо будуть опрацьовуватися подібні меморіяли в майбутньому, вони будуть більш реальні й докладні та будуть віддзеркалювати інтереси наших обох народів.

ДРУГИЙ БІК МЕДАЛІ — ЖЕРТВИ ЯЛТИ

М. Сулима


Nikolai TOLSTOY:     VICTIMS of YALTA. London. Hodder & Stoughton, 1977, 496.
Микола ТОЛСТОЙ:   ЖЕРТВИ ЯЛТИ. Лондон.


В останніх роках появилося як і в німецькій, так і в англійській мовах кілька книжок про примусову репатріяцію громадян СРСР і негромадян, які попали до Третьго райху, як примусово вивезені робітники з занятих нацистами територій; інші як військовополонені; одні як біженці, а ще інші в німецьких уніформах, що спільно з німцями боролися проти більшовизму. Наприкінці війни їх було кругло шість мільйонів. Мало хто з них передчував, яка доля їх чекатиме після розвалу Третього райху. Ніхто й не думав про те, що вже в 1944  р. британський міністер закордонних справ, Антоні Іден, і міністер закордонних справ СРСР, Вячеслав Молотов, домовилися про те, що всіх громадян СРСР після закінчення воєнних дій треба буде насильно висилати до СРСР. Це домовлення було підтверджене трьома великими — Рузвелтом, Черчілем і Сталіном — на конференції, яка відбулася в лютому 1945 р. в місті Ялті на Криму.

Ані англійська ані американська преса не знала про таке домовлення, тим самим, не знав про це світ, що радянські громадяни насильно будуть видані енкаведистам. Дотепер були відомі дві книжки про згадані події:

Julius EPSTEIN: Operation Keelhul: the story of  forced repatriation from 1944 to present. Old Greenwich. Devin-Adair Co. 1973. 

Nicholas BETHELL: The last secret: forcible repatriation to Russia, 1944-1947. London. A. Deutsch Ltd., 1974.

Генерал кубанських козаків, Вячеслав Науменко, зредагував в російській мові два томи споминів під наголовком "Великое предательство: выдача казаков в Линце и других местах", які появилися в Нью-Йорку в 1962-1970 р. Твір, про який є мова нижче, відкриває другий бік медалі — не такий світлий та приємний для західніх альянтів...

Твір про ці трагічні події Миколи Толстого (нащадка славного письменника — Лева Толостого) під наголовком "Жертви Ялти" є незвичайно солідною історичною працею, в якій автор використав усі дотепер оприлюднені архівні матеріяли, оповіді наочних свідків, усі написані статті й нотатки. Дві треті зібраного автором матеріялу вперше появилися друком. "Жертви Ялти" — об'єктивний історичний документ, писаний легким стилем: він стане почитним для всіх, кого цікавить політика, а головно події другої світової війни.

Книжка Толстого висвітлює те, що стало найбільшою ганьбою для Британії та США, а саме насильно віддати в руки НКВД і "Смерш"-у тисячі емігрантів, які залишили Росію після упадку царату та жили в Европі як громадяни Франції, Англії, Югославії, Німеччини. Британське міністерство закордонних справ під проводом елегантного Ідена за ніяку ціну не дозволило, щоб громадяни Британії довідалися про те, що вона насильно передавала на певну смерть тисячі людей, які не були громадянами СРСР. Англійці, які славилися як найкращі дипломати, не мали поняття про СРСР і не могли розуміти чому громадяни СРСР не бажали вертатися домів після закінчення такої жахітної війни. Західні альянти не могли теж збагнути, як майже мільйон радянських громадян надягли на себе уніформи німецького "вермахту" й боролися проти рідної країни. Значить, не мали поняття про національні, політичні та культурні проблеми.

Автор підкреслює, що це не перший раз в історії Росії, що репатріяційні комісії викрадали чи забирали насильно невинних жінок і мужчин. Він пригадує, що цар Петро І також насильно стягнув царевича Алексія (й сам його опісля замучив на смерть на колесі), який утік від тиранії батька та проживав з дружиною в Неаполі.

Громадяни СРСР в Третім райху

Згідно з даними автора, в німецький полон попало п'ять мільйонів сімсот п'ятдесят чотири тисячі вояків Червоної армії, з них три мільйони сімсот тисяч згинуло (на його думку, число українців вагалося між сімсот а вісімсот тисяч). Уряд СРСР не признавав ані конвенції Гаґської ані Женевської щодо полонених, тим самим він не турбувався про тих, що попали в полон. Їх після повороту домів карали таборами праці у Воркуті чи Караґанді.

Другу групу радянських громадян у Третьому райху творили три мільйони примусових робітників, з яких більшість працювала в організації "Тодт" (конструкція військових споруд і заводів). Автор вважає, що при кінці війни з них залишилося кругло два мільйони, які не згинули від важкої праці та недостатнього прохарчування.

Трету групу творили біженці. Коли Червона армія проломала німецькі фронти, почалася втеча на захід. Кавказці, козаки (донські, кубанські та Тереку), а пізніше українці й балтійці подалися в мандрівку на захід.

Четвертою групою були добровольці, які поруч німецьких армій хотіли боротися проти більшовицької тиранії. Таких добровольців було принаймні вісімсот тисяч. Першими, що запропонували свої послуги для німців був 436-ий полк піхоти під командуванням майора Кононова, що вже 22 серпня 1941 здався генералові фон Шекендорфові, який із цієї групи створив 102-ий Козацький полк. В липні 1942 р. в німецький полон попав генерал Андрій Власов, який запропонував німецькому командуванню свої послуги в боротьбі проти Сталіна.

Навесні 1944 р. було ясним, що альянти готуватимуть другий фронт. Гітлер, підозріваючи, що радянські частини в німецьких уніформах є більше зацікавлені у збереженні Росії, ніж Німеччини, казав перенести їх із Сходу на Балкани, до Франції, Голяндії, Норвегії. Із допитів перших полонених, що попали в британські руки було ясним, що більшість вояків надягнули німецьку уніформу, щоб не вмерти з недоживлювання в таборі полонених, або щоб звільнити Росію від тиранії Сталіна. Після висадки альянтів у Нормандії, в їхні руки попали колишні вояки Червоної армії. Британці були свідомі, що повертати їх до СРСР означало засуджувати їх на смерть; все-таки британський уряд всіх тих, що здалися примусово вислав до СРСР. Виправдувалися тим, що Червона армія віддячиться тим, що швидко буде висилати до Англії англійських полонених з Райху, як тільки буде посуватися фронт до Німеччини. Автор дивується, як Черчіль, який від 1931 р. гостро засуджував брутальну політику більшовиків і знав докладно про табори праці, міг допустити до ганебного вчинку — примусово видавати всіх, кого СРСР вважав своїм громадянином.

Американці на початку трактували радянських військовополонених в німецьких уніформах, як німців, мовляв, уніформа рішає про приналежність бійця. Перших полонених везли до США. Нікого американці не хотіли видавати проти його волі. Але більшовики бомбардували "Стейт Департмент" устами амбасадора Громика та вимагали видачі. Американський секретар закордонних справ, Стетінюс, вкінці під натиском СРСР погодився примусово усіх полонених передати в руки властей СРСР. Так як британці в жовтні 1944 р. вислали перший транспорт радянських полонених до Мурманська, так уже в грудні того року перший транспорт до СРСР із США поплив по Тихому океані.

Офіцери радянських військових місій, які відвідували табори полонених, обіцювали амнестію, прощення та світле майбутнє, щоб тільки всі повернулися до "батьківщини". Хоч радянські газети писали про те, як чудово приймала "батьківщина" поворотців, одначе англійські офіцери, які супроводили їх до Мурманська, ніякого святкового приняття не бачили. Нещасних жертв відразу забирало НКВД. Ба, що більше, транспорти, що привозили полонених, які здалися англійцям у Австрії, до Одеси, перебирало НКВД; воно забирало в них усі речі, включно з одягом, що його жертвували англійці. Все це скидано на купу, підпалювано, а полонених одягано в ганчіря та слано на схід. Британські офіцери, як очевидці, признають, що в кожному транспорті, що причалював до Одеси, НКВД негайно відділювало офіцерів, масакрувало їх на місці, а їхні трупи скидало на вантажні авта й забирало поза місто. Назагал із самої Англії перевезено кругло тридцять дві тисячі полонених в 1945 та 1946 рр.

Козацька Одіссея

Найбільше місця у своїй книжці Толстой присвячує козакам (донським, кубанським та Тереку). Всі вони були вороже наставлені до більшовицької влади. Після Сталінґраду вони рушили на Захід. Спочатку німці їх поселили в Білорусі, а в вересні 1944 р. їх переселено до Італії. Тут також під кінець війни опинилися рештки військових частин одиниць грузинів, осетів, азербайджанців і вірменів. Їх німці вжили на фронті в Голляндії, а туркестанців в Італії. Сто тисяч грузинів бажали здатися альянтам і просили британців, щоб їх не висилали домів, але англійці про це навіть не хотіли чути. Коли появилися італійські партизани, козаки рушили на північ до Австрії. Цілий час везли з собою все майно, жінок, дітей і при тому відбивалися від партизанів. В горах і проваллях гинули цілі сотні.

Провідники — генерал Краснов і майор Доманов — вірили у джентельменство британців; та все на марне. Англійське командування веліло тридцять тисяч козацьким недобиткам зосередитися в долині річки Драви. Між козаками був теж генерал Шкуро, що ще в першій світовій війні боровся проти більшовиків і він та генерал Краснов були відзначені високими британськими відзнаками за хоробрість. Вони писали прохання до маршала Александра, до уряду їх Королівської Величности, в яких благали помилувати козацькі відділи, одначе їхні листи залишалися без відповіді. "Розв'язка" козацької проблеми наступила дуже швидко. Наперед, 27 травня 1945 р., козакам наказано віддати всю зброю. Потім забрано в них коні, те в чому козаки виявляли найкраще свою бравурність. Вкінці хитро-мудро відлучили 1.475 козацьких офіцерів, яких запросили на "конференцію". Козацькі офіцери повірили на слово "джентельменів" і подалися із своєї головної квартири в Лінці до місцевости Пеґец. Тут три колони — "Дон", "Кубань", і "Терек", останні в своїх мальовничих "черкесках", продефілювали перед британськими високими офіцерами. Після паради їм наказано сідати на автомашини, які рушили на схід. По обох сторонах шляху стояли британські вояки. Так із австрійського містечка Лінцу прослався шлях до Луб'янки. В містечку Шпіталь їх передано радянським офіцерам, які чекали в містечку Юденбурґ.

Британці знали, що підступ вдруге не вдасться, тому британські вояки одержали наказ силою забирати в поїзди всіх козаків, які противилися репатріяції. Деякі пробували по дорозі втікати — їх стріляли; інші підрізували собі жили. За наївну надію на те, що альянти після капітуляції Третього райху обернуться проти більшовизму, та що при такій настанові козацькі відділи стануть союзниками західних демократій, заплатив "козачий стан" своїм життям. Якби не було цієї надії, багато із них могли врятуватися, втікаючи із таборів.

В багатьох випадках британські вояки поводилися дуже брутально як проти мужчин так і супроти жінок; їх били й кололи баґнетами. Внук генерала Краснова, якого разом із генералом Шкуром і Домановим, розстріляно в січні 1947 р., Николай Краснов — чудом пережив заслання в Караґанді, був за Хрущова звільнений, як громадянин Югославії, та мав нагоду в своїх споминах дати яскраву картину радянської брутальности та зрадливої поведінки британців. Цей самий Краснов був переслуховуваний заступником Берії, генералом Меркуловим, який організував вбивство польських офіцерів у Катині. У своїх споминах він описує постать цього представника тиранії, який уже тоді, як відплату за британське холуйство, чванився, що Червона армія поїтиме свої коні в англійській ріці Темзі.

Черчіль у своїх споминах нічого не згадує про те, що Велика Британія та Сполучені Штати Америки видали московському сатрапові майже п'ять мільйонів людей на поталу: людей, які не хотіли вертатися під чобіт НКВД. Багато документів було знищено в Англії, особливо, які відносилися до примусової репатріяції. Це саме й стало "останньою таємницею" англійських "джентельменів". Ніхто дотепер не знає, де ділися петиції козацьких генералів до короля Джорджа V, до Черчіля, до архиєпископа Кентербері. Очевидно, що сьогодні англійцям соромно писати про те, як їхні вояки виганяли з церкви козаків, трощили вівтар, ікони, били жінок. Автор стверджує, що ще й сьогодні є британські вояки, які вважають, що вони робили правильно, бо козаки, на їх думку, були зрадниками своєї батьківщини. Він є тої думки, що в час воєнних дій діяла сильна більшовицька пропаганда, яка представляла СРСР, як ідеальну соціялістичну країну, та зуміла "сполокати мозки" багатьом демократам. Не дивно, що британські вояки ганялися по горах, вилапували втікачів (в червні захоплено 356 козаків) й передавали віділам "Смерш"-у, які звичайно відразу таких втікачів масакрували.

Окремий відділ автор присвячує "П'ятнадцятому козацькому корпусові", на чолі якого був німецький генерал Гельмут фон Панвіц, родом з Шлеська. Цей корпус був створений генералом фон Клейстом у Херсоні 1943 р. З часом корпус перенесено до Млави (недалеко Варшави). До корпусу приєдналося багато емігрантів, бо ідеєю корпусу було відродити монархічну Росію. В вересні 1943 р. цей корпус перенесено до Югославії, де він поборював комуністичних партизанів Тіта. В травні 1945 р. дві дивізії корпусу Панвіца перейшли річку Драву до Австрії. 10 травня Кавалерійський корпус зложив зброю біля Кляґенфурту. Фон Панвіц передчував, яка доля зустріне його козаків. Він вияснював справу британським офіцерам, але все було на марно. Опинившись лід контролею 76-ої британської піхотної дивізії, фон Панвіца було позбавлено командування Корпусом, а 26 травня його і 144 німецьких офіцерів було арештовано. Правда, фон Панвіцові командування дало нагоду до втечі, але він цього не зробив, бо волів ділити долю із своїми вояками. Козаків привезено на допити до Ґрацу, де на них чекали члени "Смерш"-у. Остаточна дорога для них була у табори смерти в Сибірі біля Томська. Сам фон Панвіц опинився в Луб'янці та був розстріляний в січні 1947 р.

Автор твердить, що приблизно 68 відсотків козаків, якими командував генерал Доманов, були старими емігрантами (цебто 1.430 офіцерів). При одній із передач їх у Юденбурзі полковник "Смерш"-у реготав із британської глупоти, заявляючи, що Сталін не мав ніяких претенсій до старих емігрантів.

Українська дивізія "Галичина"

Цілий відділ у книжці Толстого присвячено Дивізії "Галичина" та Охоронному корпусові полковника Рогожіна ("Шуцкорп"), який переважно складався з російських емігрантів. Тільки ці дві одиниці врятувалися і не попали в руки НКВД, хоча на конференції в Потсдамі Сталін особливо вимагав від президента Трумена видачі української дивізії. Автор цю справу називає "нерозгаданою містерією", хоча підкреслює, що генерал Шандрук вислав був петиції до папи Пія XII, до генерала Андерса та до маршала Александра. Він припускає, що можливо генерал Андерс вплинув на зміну в настроях британського командування щодо десять тисяч вояків дивізії. Так само Корпус Рогожіна спасся, хоча не мав на заході ніяких приятелів. Дивізію "Галичина" британський V-ий Корпус держав недалеко містечка Шпіталь над Дравою. В травні її перенесено до табору в Белярії біля італійського містечка Ріміні, де вона пробула до травня 1947 р. Проходили безупинні "скрінінґи", але остаточно в листопаді 1947 р. британське міністерство закордонних справ, заявило, що всім воякам дивізії "Галичина" дозволяється залишитися на заході (крім 112 вояків). Автор признає, що папа Пій XII звертався до альянтів в обороні української дивізії.

Серед британських командирів були люди різних поглядів, наприклад, командир V-го Корпусу, генерал Кейтлей, дуже запопадливо хотів видати більшовикам усіх громадян СРСР, в той час коли командир VІ-ої моторизованої дивізії, генерал-майор Меррей, перестерігав неперед, що чекає радянських вояків, як також не дозволяв офіцерам "Смерш"-у входити в табори полонених і там робити свою чорну роботу. В дійсності британський парлямент не видав і не збирався видати закону про насильний поворот емігрантів домів, які не були громадянами СРСР. Жертви Ялти, на думку автора, постали тому, що від військового командування вимагано поспіху; не було часу на провірення сумнівних випадків, а до того ціла акція репатріяції була дуже засекречена. Наприклад, в окрузі, де командування належало генералові Арбетнотові (78-ма дивізія піхоти), панувало цілковите безголов'я. Самі більшовики сміялися з британців, які поголовно видавали в їхні руки козаків-еміґрантів. Де не було натиску з боку британського командування, там багато полонених врятувалося.

Кінець РОА

Генерал Андрій Власов твердив, що тільки росіяни можуть перемогти росіян; одначе для Гітлера він був "унтерменшом". Щойно в вересні 1944 року, коли Червона армія входила в Польщу та в Румунію, а на Заході альянти займали Францію та Італію, Гітлер дозволив на творення свого роду "уряду" — КОНР ("Комітет Визволення Народів Росії"), як також на командування армією. Не ввесь провід нацистів був згідний з таким поворотом справ. Все-таки 14 листопада 1944 р. в Празі проголошено маніфест "Комітету". Ідеї КОНР, каже автор, не могли захопити росіян чи вояків Червоної армії після того, що натворили німці в час війни на окупованих ними землях. Навіть Розенберґ був проти Власова, бо ідеєю Розенберга було розчленування Росії, а не відновлення її, по думці Власова, на старих засадах "неділимої". Власов не міг притягнути до своєї ідеї генерала Шандрука. Автор висвітлює ролю Оберлендера, який вів в імені командира власівського літунського корпусу, генерала Мальцева, переговори з американським командуванням про здачу цього Корпусу під умовою, що його не видадуть в руки більшовиків. Американський генерал Кеннеді дотримав слова (при допомозі славного генерала Паттона) і в цей спосіб вісім тисяч з корпусу Мальцева були врятовані. Самого Мальцева американці забрали до США, але рік пізніше видали СРСР, де його незабаром повісили.

Тим часом генерал Власов вислав до командування 7-ої американської армії генерала Малишкіна, щоб цей договорився про перехід власівців до американців. Американський генерал Пач нічого не обіцяв, а емісари Власова стали воєнними полоненими американців. Український генерал, що прилучився до власовського руху, генерал Буняченко, із своєю дивізією із 25 тисяч заняв Прагу. Коли до Праги почала підходити Червона армія, Буняченко вирвався із міста. Про це нічого не знав ані Власов, ані командир другої власівської дивізії, генерал Звєрев. Ці частини маршували на північ в напрямку містечка Пшібрам, з метою скапітулювати перед американцями. Одначе по дорозі вони попали в пастку — в руки червоних партизанів. Знову генерал Власов ішов в напрямку Пільзна, щоб перевести переговори з американцями про піддачу своїх віділів. Американський офіцер, який перший зустрів Власова, навіть не знав, що така армія існує. Інший американський офіцер дав нагоду Власову втекти, одначе Власов, відчуваючи, що справа визволення Росії втрачена, здався на те, що його чекає. 12 травня 1944 р. з міста Шлісстельбурґу генерали Власов, Буняченко і декілька старшин виїхали вантажними автами, щоб дістатися дальше на захід. По дорозі вони попали в засідку. Власова вислали до відділу "Смерш"-у біля Дрездену, а звідти до Москви, де його страчено.

Репатріяція з інших країн

Масову репатріяцію громадян СРСР проведено в Німеччині, Італії та Норвегії. З Італії передано в руки більшовиків членів туркестанської дивізії, з яких 90 відсотків не хотіли вертатися. Багато з них поповнило самогубство. Так само ті, що були на примусових роботах у Німеччині, воліли лишатися, ніж повертатися "на родіну", бо відчували, що їх чекає заслання на сибірських снігах. З Італії радянських мусулман, чеченів та інгушів, було транспортовано кораблем до Єгипту; були вістки, що сотня кабардинців залишилася в Дамаску. В Німеччині всіх тих, що привезено примусово на роботи, або тих, хто втік перед наступом Червоної армії, збирано в табори "переміщених осіб". Радянські офіцери спочатку снувалися по цих таборах, щоб якнайшвидше витягти усіх до СРСР. Декого викрадали, деякі добровільно їхали додому, але багато врятувалося, коли, як і британці так і американці, побачили, що нема сенсу примусово репатріювати людей проти їхньої волі. Але до цього зрозуміння прийшли вони досить пізно, коли сотні тисяч були видані на поталу більшовицьким тиранам, або коли сотні вкорочували собі життя, бо не хотіли вертатися до радянського "раю".

При закінченні війни в Норвегії було кругло 76 тисяч полонених Червоної армії. Їх усіх перевезено до СРСР кораблями прямо з норвезьких портів або поїздом через Швецію. Були випадки, що в Австрії більшовицькі члени "Смерш"-у, перебрані в уніформи американської військової поліції, заходили в табори "переміщених осіб" та насильно забирали людей "на родіну". Командир польського 2-го Корпусу, генерал Андерс, нарікав, що місія СРСР в Італії намагалася викрадати з таборів польських громадян.

Автор згадує про лотиську 15-ту дивізію, яку інтерновано на кордоні Голляндії. Коли її командир довідався від британців, яка доля чекає полонених, табір заворушився. При допомозі переміщених осіб у цивільних таборах, вояки роздобули цивільний одяг, відповідні документи й на початку 1946 р. дивізія "розтопилася", зникла.

В Греції радянська місія співпрацювала з комуністичною групою "Елас". Маршал Александер хотів позбутися їх звідтам, але міністерство закордонних справ не дозволило на це.

Автор згадує англійців, які допомагали багатьом біженцям рятуватися. Одним із таких був Деніс Гілс, який допомагав навіть тим, що носили німецьку уніформу. Так само полковник Лоренс Шедвел в окрузі міста Кіль допоміг багатьом українцям зареєструватися як громадяни Польщі. В його військовій окрузі не відбулася примусова репатріяція. Багато британських офіцерів не виконували наказів свого уряду тільки тому, що "бачили гангстерську тактику радянських місій", — каже автор. Генерал Мекрірі в Австрії не дозволив частинам "Смерш"-у проводити свої дії поза британськими лініями та не дозволив вживати британських вояків до примусової висилки жінок і дітей до СРСР.

У Франції теж було кругло 35 тисяч радянських полонених; 20 тисяч із них добровільно піддалися. Генерал де Ґоль дозволив місії СРСР приходити в табори. В одному таборі генерал Драґун — червоний комісар — тільки так для "постраху" застрілив десять полонених. Всі "скрінінґи" проводили енкаведисти. Полонених перевожено до табору біля Ляйпціґу; тільки декільком вдалося втекти. Драґун мав зграю посіпак, які тортурували та вбивали полонених. Біля Парижу вони урядували в таборах "переміщених" аж до 1947 р., як би у незалежній республіці. Щойно в 1947 р. французький уряд вигнав їх і заборонив примусову репатріяцію (табір в Бореґар).

Фінляндія, ба, навіть Швайцарія, під натиском СРСР видавали радянських вояків. Тільки в Швеції та маленькому Ліхтенштайні питання примусової репатріяції було явно дискутоване в пресі. Були протести, але Швеція таки видавала СРСР усіх балтійців, що носили німецьку уніформу. (Мабуть, Швеція забула, як Петро І розгромив славну армію її короля Карла XII разом із Мазепою — примітка М. С). Найкраще з усіх держав списався маленький Ліхтенштайн, що його населення налічує 12 тисяч. Він через два роки втримував табір радянських полонених і заплатив їм дорогу до Арґентіни. Країна, яка мала охорону зложену тільки з одинадцять поліцаїв, твердо заявила місії СРСР, що тільки ті полонені, які добровільно хочуть вертатися додому, будуть випущені з табору.

В противагу до такої гуманної поведінки, автор накреслює картину поведінки американців щодо частин власівської дивізії генерала Звєрева. Під командою генерала Меандрова кілька полків опинилися поза американськими лініями. Їх інтерновано біля Ляндав, а згодом перевезено до табору в Плятлінґ біля Реґенсбурґу, де їх оточено колючими дротами. В лютому 1946 року американські танки під'їхали раненько під табір; американські вояки увійшли в табір, напівсонних, напіводягнених загнали під побоями на вантажні авта і повезли в сторону чеського кордону, щоб всі три тисячі полонених передати до СРСР.

Іґноранція та гіпокризія

Жертви Ялти були результатом наївности західніх демократій і незнання свого комуністичного союзника. Військове командування виконувало тільки накази цивільної влади. Раз в Ялті Рузвелт і Черчіль погодилися на вимоги Сталіна, ці вимоги були виконані з великою запопадливістю.

Англійці ввесь час підкреслювали, щоб усі, що носять англійську уніформу, були трактовані як військовополонені-британці. Це стосувалося до поляків, чехів, бельгійців, голляндців і норвежців, які боролися по боці західних альянтів. Цієї засади вони не притримувалися щодо громадян СРСР, які вбрали на себе німецьку уніформу. Фактично не багато з них мало нагоду боротися проти Червоної армії, а більшість чекала, щоб при першій-ліпшій нагоді здатися в руки британців чи американців. Були випадки, де радянські вояки на німецькій службі вбивали своїх і німецьких офіцерів, переходячи до партизанських з'єднань і боролися проти німців (головно в Югославії). Всеодно їх насильно видано до СРСР. Над Францією американці скидали летючки із зверненням до власівців здаватися і гарантовано, що їх будуть трактувати, як військовополонених згідно з інтернаціональними законами. Наївних 900 вояків РОА так зробили і були передані радянській місії. Репатріяційна комісія вимагала від Франції, щоб французький уряд передав СРСР навіть росіянок, які вийшли заміж за французьких громадян. Ще 26 травня 1945 р. міністерство закордонних справ в Лондоні потвердило, що тільки радянські громадяни — ті, що перед 1 вересня 1939 р. родилися в межах СРСР — можуть бути передані властям СРСР. Але на місцях військове командування трактувало це питання по-своєму.

Ще від 1942 р, Сталін видавав накази, про те, що до дезертирів і тих, які попадуть у ворожий полон, будуть застосовані драконські методи. Так само Сталін боявся всіх тих цивільних робітників, що були насильно вивезені до Німеччини. Повернувшися додому, вони стануть елементом, який може захитати стабільність радянської системи. Тому їх негайно після повороту додому, післано на важкі роботи в Сибір чи до відбудов знищених міст.

За даними Толстого, із п'ять і пів мільйона репатрійованих — 20 відсотків були негайно знищені — головно офіцери РОА. Других 20 відсотків опинилися в таборах праці, засуджені на десять років у Воркуті чи Караґанді. Десять відсотків вигнано до Сибіру; тут на відлюдді вони були ізольовані від інших громадян. 15 відсотків мужчин і жінок післано на важкі праці відбудови знищених міст і індустрійних споруд (звичайно на три до п'ять років). 15 відсотків згинуло з голоду чи замерзло під час транспортації домів. Виходить, що кругло 20 відсотків репатрійованих повернулися до рідних місць, але для них не було праці. Таку гуманність виявила "передова робітнича-соціялістична країна" супроти тих, що їх нацисти примусово вирвали із їхніх садиб, щоб творити для німецьких "юберменшів" тисячелітній райх.

***

Свою трагічну розповідь про жертви Ялти Толстой закінчує розділом про легальні чинники та державні інтереси. Цих двох чинників не вдалося погодити, тому "резон д'ета" (державна необхідність) завжди перемагала легальність, що спричинило стільки людської трагедії та нещастя.

Хоч документи справи число 38.7 - 14.1. під наголовком "примусова репатріяція переміщених осіб" були в 1968 році знищені, щоб затерти діло, негідне нації, яка заснована на засадах леґальности, копія розпорядку збереглася в Вашингтоні, але цей офіційний розпорядок не був ніколи даний до відома громадськости внаслідок протесту уряду Великобританії. Отже скандальне та негуманне діло уряду їх Королівського Величества офіційно не "відбулося".

Але правда вийде на верх. Кожний із керівників тогочасних воєнних дій — і президент Рузвельт, і прем'єр-міністер Черчіль, і генерал Айзенгавер і міністер Іден — всі вони несуть відповідальність за кривду заподіяну сотням тисяч невинних людей. Не такі вони були, як їх після перемоги над Німеччиною всі ославляли. Після перемоги славний письменник Джордж Орвел — відвідував табори біженців; признавав, що американці виявили себе більше туманим, ніж британці. Американці принаймні питали, чи біженці хочуть вертатися додому; британці не питали — вони насильно видавали. Наступник Ідена, міністер Бевін продовжував діло свого попередника.

***

Видача радянських біженців була вже першою капітуляцією західніх альянтів перед нахабними комісарами СРСР, які вічно ставили вимоги, хоч без американських харчів і воєнного матеріялу, як також без другого фронту в Західній Европі, вони не мали великого вигляду на перемогу над Німеччиною.

Можливо, що появиться більше таких документальних праць, як "Жертви Ялти". Такі праці є необхідні, головно для світових провідників, бо навіть західні демократії можуть чогось навчитися з історії недавних подій.