З листів до редакції

Дорогі і Шановні Побратими Дивізійники!

Посилаю дві світлини. Одна: на руїнах пам'ятника Борцям-героям за волю України на горі Жбир під Бродами, який побудували студенті у пам'ять поляглих воїнів, а московські окупанти його зруйнували. Я, як учасник битви під Бродами, відвідав ту гору і помолився за своїх побратимів та подякував Всевишньому за те, що мене зберіг при житті та я дочекався вільної Української держави.
Друга - з Ріміні, Італія, під пам'ятником Героям.

На руїнах пам'ятника Борцям-героям за волю України.

Ріміні, Італія, 1946 рік, Зелено-святочна Панахида за поляглих Героїв. Злучені хори: Хор „Б" та Православний хор. З хористами сидять отці обох віровизнань: православний о. Йов Скакальський, греко-католицькі:
о. Е. Кордуба, о. О. Бабій, о. М. Ратушинський.
Диригенти: П. Гавриляк (хору „Б") та А. Кліш (Православного хору). Світлину зберіг Семен Кобасовський. 

З пошаною до Вас усіх, Побратими,

Семен Кобасовський

Вінок на могилі Євгена Коновальця в Роттердамі

Вінок на могилі Євгена Коновальця в Роттердамі, що його поклали 19 грудня 1944 року стрільці Української Дивізії, які вишколювалися в Голляндії (Гільверсум) на підстаршинській школі у 3-му дивізіоні 4-го протитанкового полку. (Подав Орест Слупчинський) 

ВОЛОДИМИР БОЯРСЬКИЙ

6.11.1913-22.ХІ. 2009

Народився в с. Станин Радехівського повіту. Народну школу закінчив у Радехові. В 1935 р. був покликаний до польської армії 26-го полку піхоти у Львові. По 6 місяцях перенесений до Городка, до школи підстаршин, яку закінчив у степені старшого стрільця, а при звільнені одержав ранґу капрала.

28 серпня 1939 р. мобілізований до 55-го полку піхоти в Кутні. По 13 днях вдалось прибути до Кутна, але воно горіло і потяг задержався на передмістю. В одній стодолі зформували полк на скору руку. Отримав чоту, бо було брак підстаршин. Почали просуватись у сторону Модліна, без зброї і без амуніції. Довелось кінчати війну у Варшаві. 28 вересня, по капітуляції попав у полон. До Млави полонених гнали пішки, а у Млаві потягом повезли до Східної Прусії, висадили в Гоґенштайні і там залишили на кілька тижнів, а на зиму перевезли до Пройсіш Еллон над Балтійським морем. Звідти Володимир попав на працю до господаря („бавора"), близько литовської границі. Через рік звільнили з полону, але він далі працював в „баварів" як цивільний робітник.

В 1943 р. Володимир утік і був якийсь час вдома. За втечу загрожував концтабір, тому він зголосився до Української Дивізії, але його покликали щойно як військо відступало, коли ішов бій за Тернопіль. У квітні 1944 року пройшов вишкіл у Кіршбаум і Нойгаммер, відбував службу у Словаччині й Австрії - в запасному полку як шофер у автомобільній сотні.

По закінченні війни опинився в Австрії, в околиці Ґрацу, короткий час працював при очищенні залізничної дороги. Згодом заанґажувався до праці в Польському Червоному Хресті (Р.С.К.). По ліквідації станиць ПЧХ в Австрії, переїхав до Італії до Барлєти, а після переслухування, де радили їхати додому, прилучився до міжнародного табору в Реґіо Емілія. Був ще в таборах Преданіо-Анконі, Порто Сан Ґеорґіо; виїхав з II корпусом ген. Андерса до Англії. Там пережив до 1951 р. В травні 1951 р. виїхав до США.

Василь ПЕЛЕХАТИЙ

ВАСИЛЬ ГОРБАТЮК

19.1.1922-5.ХІІ. 2009

Василь народився в селі Ліщинці, Бучацького району, Тернопільської области. Народну школу закінчив у рідному селі, курси рільництва і сільського господарства - в містечку Виділівка, а Торговельну школу - в історичному місті Бучач.

Від молодих літ був членом підпільної організації ОУН. Працював на батьківському господарстві. До Дивізії зголосився 1944 року, залишаючи молоду вагітну дружину. Вишкіл проходив в Нойгаммері. Згодом групу приблизно 1000 вояків було вислано на дальший вишкіл до Угорщини, де їх застала совєтська офензива, був прилучений до німецької частини і з нею брав учась в обороні міста Будапешту. Опісля повернувся до Української дивізії до запасного полку, де зазнав легкого поранення.

Полон відбув в Італії і Англії в таборі ЕЛІ. По звільненні з полону 1947 року одружився з дівчиною німецького роду з Чехословаччини на ім'я Ґетруда Райх  і разом еміґрували до Канади, до міста Монтреалу, що в провінції Квебек.

Бендина Михайло Іванович "Залізняк"

22.11. 1921-2711. 2009

Михайло Бендина народився 22 листопада 1921 року в сім'ї Івана Бендини та Розалії (з дому Вірт) у селі Раделичі, Миколаївського району, Львівської області. Навчався у сільській школі, а у 1936 році вступив до Львівської торговельної школи і з того часу покинув батьківський дім.

По завершенні навчання працював у народній торгівлі та одночасно провадив комерційну діяльність. У червні 1939 року вступив до лав ОУН (псевдо „Залізняк").

У 1942 році зустрів свою майбутню дружину Марію Пугач і через рік, у серпні 1943 року, вони одружились і розпочали сімейне життя у Львові. Щастя молодих тривало недовго і вже у вересні цього року Михайло Бендина вступив до УД „Галичина". Залишивши дружину, яка на той час вже очікувала дитину, в складі 1-ої УД УНА відправився на вишкіл, який тривав протягом року.

У першому ж бою під Бродами Михайло був ранений і потрапив до совєтського полону. 18 липня була призначена страта. Смерть була неминуча, проте коли солдати вели його на розстріл, рішення щодо його подальшої долі було змінено. Михайло все життя вважав це чудом Божим і був вдячний Діві Марії за чудесне зцілення життя. Він був відправлений під військовий трибунал, який засудив його до 25 років ув'язнення у Кемерово.

З перших днів полону Михайло плянував втечу і така нагода випала через два роки ув'язнення. Після втечі, кілька днів відсиджувався у лісі, а потім, без документів, практично без грошей і їди при допомозі добрих людей добирався Михайло до рідного дому 10 днів.

Дружина на той час народила доньку і переїхала жити у своє рідне село. Очевидно, що Михайло не міг залишитись з нею, тому навідавши її під покровом ночі він був змушений залишити її на роки.

За допомогою товаришів по зброї, яких йому вдалось відшукати у Львівській області, він отримав документи переселенця на прізвище Володимира Івановича Сенишина.

Першим наміром його було приєднання до УПА, проте побратими переконали, що він принесе більше користі працюючи на офіційній роботі і допомагаючи повстанцям, їх сім'ям, та таким як він втікачам, шляхом оформлення фіктивних документів, а також постачаючи медикаменти, одяг та зброю повстанцям.

Михайло Бендина влаштувався на роботу у канцелярію Районного відділу соціяльного забезпечення у Городоцькому районі, а згодом він вже займав посаду старшого інспектора. Його робота передбачала поїздки по всьому Городоцькому району, що допомагало у здійсненні підпільної діяльності. Незважаючи на довіру до нього безпосереднього керівництва, працівники НКВД ніколи не довіряли йому і він був під їх пильним спостереженням.

У 1951 році по доносу „українця" Михайло був затриманий і засуджений до 25 років ув'язнення за статтею 54-1а. Заслання відбував в таборі в Сухобезводній у Горьківській області. У 1957 році попав під амністію і повернувся до дружини до Львова.

Після ув'язнення Михайлові було заборонено працювати у торгівлі, тому решта його професійної діяльности була пов'язана із обласними закладами охорони здоров'я, де він працював на посаді головного бухгалтера.

У 1990 році в часі свойого візиту до родини у США, Михайло зустрівся з побратимами Ярославом Качаєм, Романом Данилюком та Юрієм Ференцевичем. Разом вони домовились про створення Братства колишніх вояків Дивізії „Галичина" в Україні, метою якого б стало вшанування пам'яті полеглих у визвольній боротьбі, встановлення історичної справедливости, систематизація захоронень полеглих та здобуття належного, почесного місця діяльности УД „Галичина" у сучасній історіі України.

Початком діяльности стала публікація Михайлом у пресі в грудні 1 1991 року оголошення про налагодження контакту між колишніми вояками Дивізії „Галичина" в Україні.

Будучи членом Крайовоі Управи Галицького Братства колишніх вояків 1-ої УД УНА з 19 листопада 1991 року, Михайло займав посаду Голови Львівської станиці Братства.

З 1990 року і до останніх днів це була основна і найбільш значима діяльність всього його життя. Безліч справ були започатковані і реалізовані з побратимами, яких він відшукав і об'єднав для спільної діяльністи й задля досягнення поставлених цілей.

Найбільш значимими досягненняни Братства всього періоду було встановлення пам'ятника загиблим під Бродами у селі Ясенів на горі Жбир, пошук та перезахоронення останків загиблих під Бродами на новоствореному меморіяльному цвинтарі, побудова каплиці на цьому цвинтарі, сприяння створенню меморіяльного комплексу воїнів та репресованих на Личаківськім цвинтарі у Львові, встановлення пам'ятного знаку. За майже два десятиліття Братство видало багато публікацій та вело значну просвітницьку діяльність. Михайло також був тією ланкою, яка постійно забезпечувала зв'язок між вояками в Україні, теж за її межами.

Зоряна Самотій - внучка

ЛЕВ БАБІЙ

На службі народу

(16.11.1927 - 9.1. 2010)

Народився в с. Вівся кол. Бережанського повіту, тепер Козівського району Тернопільської обл. До середньої школи вчащав у Бережанах. Учень матуральних курсів у Ріміні, Італія.

В червні 1944 року вступив у лави дивізії "Галичина" згодом 1-ої Української Дивізії Української Національної Армії. Після вишколу на поліґоні „Гайделяґер" та у Чехії їхню групу (1200 вояків) відкомандировано до дивізії „Вікінґ" на східний фронт біля Варшави. У тій дивізії їх розділено поміж окремі підрозділи - Лев попав до гарматної батареї. Після бойових втрат й інших труднощів, зорганізовано комітет, в якому Левко брав участь. Комітет висунув вимогу командуванню „Вікінґ" щоб українських вояків повернено до Української дивізії, до якої вони зголосилися, а у „Вікінґу" перебувають тимчасово. Це мало успіх, бо їх повернено до Дивізії в листопаді 1944 року - у Словаччину.

З Дивізією Лев пройшов бої у Словенії та під Фельдбахом у Австрії. Був у сотні поручника Володимира Козака, який був нагороджений Залізним хрестом І кляси.
Був у полоні в Італії та Англії аж до звільнення у вересні 1948 року.
По звільнені включився у громадську працю - був членом Союзу Українців Британії (СУБ) і Спілки Української Молоді (СУМ) та Об'єднання б. Вояків Українців у Великобританії (ОбВУ).

ВАГОМИЙ ВНЕСОК В ІСТОРІЮ ДИВІЗІЇ „ГАЛИЧИНА"

...все гине,-
Слава не поляже

,,Тарас Шевченко „До Основ'яненка"


Нещодавно вийшла друком книжка Романа Колісника „Військова управа та українська Дивізія Галичина". Наприкінці вересня я несподівано отримав цю книжку з Києва від Видавництва „Ярославів Вал", за що сердечно вдячний.

Ні, я не був вояком цієї Дивізії, проте в роки її творення (1943) після закінчення навчання в торгівельній школі в Коломиї був призначений місцевою владою йти в Дивізію (згодом замінили на службу в Baudienst). Але я поступив на навчання в торгівельній фаховій школі (вищого ступеня) в Станіславові і уникнув і від Дивізії, і від Баудінсту. Я не бажав йти в Дивізію під впливом поглядів ОУН (революційної).

В наступні роки я не раз задумувався, чи мій вчинок дійсно був сформований позицією ОУН. І ось тепер, зі згаданої книжки, я знайшов заспокоєння своєї совісті. Уже на стор. 59 читаємо, що у Бюлетені, виданому Краєвим Проводом Організації Українських Націоналістів Самостійників Державників, 1943, ч. 11, значилося:

„[...] без української держави, без українського уряду не може бути української армії...,
[...] в ім'я чого, з якою метою творять німці т. зв. „галицьку дивізію"?.. [...] Позбавити запілля активного елементу - кинути його на гарматне м'ясо, словом спожиткувати його на фронті - ось справжня суть того, що зараз німецьким пляном, на жаль, і українським руками, твориться".

А ще, на стор. 133 зокрема, є висловлювання керівника Закордонного представництва Української Головної Визвольної Ради Миколи Лебедя, а саме: „Із закінченням війни не закінчилася „контроверсійність" дивізії серед української еміґрації [...] Навесні 1943 року німці побачили, що їхнього вояка не східному фронті замало, тому почали в Галичині акцію за організуванням СС-стрілецької дивізії [...] Самостійницька ОУН поставилася до тієї акції ворожо [...]"

Звичайно, в ті часи я не міг знати цього, але й не міг не погодитися з такими міркуваннями, бо ж в 1943 році можна було передбачити, що шанси Німеччини на перемогу над об'єднаними силами Радянського Союзу, США і Великобританії малоймовірні. Адже німецька армія постійно відступала (хай, і „для вирівнювання фронту", як подавала німецька пропаганда). Тому в ті часи під впливом викладених поглядів я не пішов в Дивізію. Тепер, детально прочитавши згадану книжку Романа Колісника, я побачив, що таки поступав згідно з поглядами ОУН (революційної).

Однак, це не означає, що доля Дивізії була для мене байдужою, тим більше, що в ній опинилися і мої родичі Іван Шпарик і Микола Задемленюк, про долю яких я намагався дізнатися у наш час, але, на жаль, безрезультатно.

І ще одна обставина навівала думки про Дивізію. В 1946 р. після розформування дивізії, в якій я був на фронті, я опинився в 3-ій гвардійській танковій дивізії, яка розміщалася на полігоні Нойгаммер-Штранс (Neuhammer-Strans).При розчищуванні підвальних приміщень в будинку штаба дивізії в Нойгаммері мені попалися листи з Галичини. Тоді я не міг знати, хто саме міг бути там. Тепер, завдяки згаданій книжці, мої здогадки підтвердилися. Стосовно Дивізії про це читаємо на сторінках 82,103,112, і навіть на фронт Дивізія відправилася з полігона Нойгаммер-Штранс (стор. 257). Та й не лише Дивізія „Галичина" стояла там, бо ще в 1941 р. тут стояв батальйон „Нахтіґаль" що входив до Дружин Українських Націоналістів (ДУН) (стор. 31 і 280).

А ще із книжки (сторінки 257 і 278) довідався, наче Дивізія мала попасти на фронт під мою рідну Коломию, а не під Броди. Як пам'ятаю, в ході наступу в березні 1944 р. радянські війська після форсування р. Дністер в районі Заліщик дійшли аж під Станіславів, але зразу ж були відкинуті дещо західніше Коломиї і Городенки. Отже, тут відрізок фронту не був стратегічним, як це мало місце стосовно наступу на Львів з-під Бродів. На додаток дізнаємося (стор. 257), що напередодні радянського наступу німецьке командування зняло з-під Бродів дві СС-дивізії до Нормандії. З цього випливає, що Дивізія „Галичина" наче навмисне була кинута командуванням вермахту у перший фронтовий бій на ослабленому відрізку фронту, бо ж не підлягало сумніву, що саме львівський напрямок для радянських військ був стратегічним. Ситуація під Коломиєю, напевно, була б легшою для „не обстріляної" ще дивізії.

Приємною несподіванкою для мене особисто було й те, що в книжці я знайшов відомі мені особистості ще з довоєнних років, коли я навчався у Львові в купецькій гімназії товариства „Рідна школа. Згаданий в книжці д-р Петро Біланюк (стор. 76,96) в 1938-1939 шкільному році був опікуном моєї кляси, а проф. Тиміш Білостоцький (стор. 118, 121, 123)- учителем руханки.

Війна закінчилася поразкою Німеччини, а значить, і несприятливо для Дивізії „Галичина". Але могло бути і по-іншому. Адже не позбавлене сенсу твердження (стор. 136) що [...] „воєнний союз між Сталіном і англо-американцями розпадеться, як тільки впаде нацистський режим, а негайно після того дійде до збройного конфлікту між СРСР і західними альянтами". Із власне пережитого можу підтвердити реальність такого припущення. Так, наприклад, радянські війська 2-го Білоруського фронту уже 3-го травня 1945 р. увійшли в контакт з 18-им американським корпусом на підступах до головного міста землі Мекленбурґ (Mecklenburg) Шверіна (Schwerin). Як виявилося, англо-американські війська зайняли біля 30-кілометрову смугу між Шверінським (Schwerin See) і Шаальським (Schaal See) озерами, яка мала б увійти в рядянську зону окупації. Західні союзники відмовлялися звільнити цю територію, посилаючись на зволікання СРСР з наданням зон окупації США, Великобританії і Франції в Берліні. Як наслідок, радянське військове командування заговорило про збройний виступ проти союзників, до чого і готувалися у військах.

Прочитавши книжку Романа Колісника, я ще раз переконався, що Дивізія „Галичина" - це унікальна сторінка історії України. У загальному, вона - героїчна за вчинками і водночас трагічна за наслідками. Як знаємо, 25 квітня 1945 р. Дивізію перейменовано у 1-шу Українську Дивізію Української Національної Армії (1 УД УНА), складаючи при цьому присягу (стор. 9): „[...] під Українським Національним Прапором боротися зі зброєю в руках за свій Народ і свою Батьківщину-Україну [...]"

На жаль, з волі переможців у Другій світовій війні Дивізію було інтерновано, вояки опинилися в американському і англійському полоні. Після звільнення вони поселилися у Західній Европі, Північній Америці і Австралії, де проявили себе активними борцями за Українську національну ідею. І в цьому їх велика заслуга перед українським народом, бо заряд патріотизму зі сорокових років XX століття вони продовжують нести до кінця своїх днів, будучи при цьому прикладом для багатьох свідомих українців в Україні і не в Україні сущим. Тож бажаю їм доброго здоров'я і Многая літ!

Василь ШПАРИК
ветеран-фронтовик Другої світової війни, 14 жовтня 2009 р.

КАПІТУЛЯЦІЯ І ПОЛОН

Роман БОЙЦУН
                                                      
 КАПІТУЛЯЦІЯ

Друга світова війна на европейському континенті закінчилася повною капітуляцією Німеччини 8 травня 1945 року. Ранком цього дня почали відступати частини нашої Дивізії з зайнятого нею фронтового відтинку в околицях міста Фельдбах в Австрії. Кожна частина залишала одну третю свого складу для забезпечення відступаючих частин. Одною з умов капітуляції Німеччини було залишення всієї зброї неушкодженою. Жодна наша частина не думала цьому наказові підчинитися. Всю тяжку зброю, яку не можна було забрати зі собою - знищено.

У моїй 4-ій тяжкій сотні куреня фюзелерів протипанцерну 37 мм гармату, яку приділену мені недовго перед капітуляцією, знищено чи радше розмонтовано, і всі рухомі частини, як замок, прицільний інструмент знищено. Рівнож наказано чотовому тяжких скорострілів хор. Зенонові Малиновичові, що залишився охороняти відступ нашої сотні, понищити всі ляфети з моментом відходу його чоти з фронту.

Наміром Дивізії було якнайскорше відв'язатись і найдальше віддалитися від більшовицьких частин, що переслідували нас; це відносилося і до німецьких частин. Треба було якнайскорше осягнути ріку Мур та міст на ній у місті Юденбурґ. Як пізніше довідався, багато наших вояків злегковажили цю пересторогу. Часто перепочиваючи, вони у Юденбурзі попали більшовикам у руки, які зуміли вже перетяти відступ, захопивши міст. Деяким вдалося пізніше вирватися з їх рук, переходячи горами на захід.

Організованому відступові перешкоджали вибухи паніки. Одною з таких була паніка на відтинку „Пакштрассе", вже за Юденбурґом. Хтось пустив поголоску, що більшовики нам на пятах, і це дало почин одній з найгірших панік. Вантажні й легкові авта, вози, маршируючі вояки нагло приспішили нормальний, хоч доволі скорий рух при дорозі. Кілька хвилин і почалося блокування руху одні одним. Ті, що на возах, відчіпали коней, залишали вози, а самі верхи боками гнались уперед.

Спинив цю паніку німецький старшина, що побачив ворохобників, що спричинили її, та витягнув пістолет і застрілив одного з них.

Місцевість Таmsweg була першою заставою британських частин для відступаючого з фронту вояка. Кожного спиняли, казали зложити зброю. Купи скорострілів, крісів, машинових та звичайних пістолетів. (Думаю, що були і такі, що залишили пістолети собі, бо ніхто не перевіряв). У Таmsweg треба було рішатися куди дальше йти. Одна дорога провадила до англійців, друга на місто Radstadt - до американців.

Я вибрав другу. Причиною було те, що перших я бачив, як „жебраків", що стягали німецькому чи нашому воякові годинники з рук.

10 травня 1945 р. я остаточно став полоненим в американських руках у місті Radstadt. Тут була стрілка й дороговказ, що подавав напрям на місцевість Wagrain, де гуртувалися вояки нашої Дивізії. Село Ваґрайн положене у горах на південь від Radstadt.

Деякі фраґменти

Ввесь час я перебував зі Стефком Гуляком.

Наші хлопці, що були біля нас, виміняли у австрійців коня за ялівку. Коли наші вояки їли кінське м'ясо з конечности, австрійці в тих околицях воліли їсти кінське м'ясо від воловини. Вони вбивали коней, солили і складали у великих бочках, подібних до тих, в яких наші люди квасили капусту або огірки на зиму. 
                                        
Ми зарізали ялівку, пошматували та зварили. Кожний дістав кусень несоленого м'яса. Здається і шкіру також „спожиткували".

Наказ всім збиратися, бо маємо виїздити з Radstadt у вантажних вагонах. На станції п'яні колишні совєтські полонені. Бачимо: стараються за всяку ціну добратися до цистерни зі спиртом, що стоїть на рейках. Цистерну пильнує американський вояк, який старається відігнати нахабів. А коли це не вдається йому, стріляє до гурту і ранив одного з них. Це помагає. Раненого забрали, а решта залишила цистерну.

Переходять у нашу сторону. Вештаються вздовж наших вагонів. Нагло якесь замішання. Двоє совєтчиків, помахуючи руками, сердито клянуть. Каже один до другого: „Слушай, Ваня, он, понімаєш, руґался! Ну да, он руґался! Того... ґерманца я одстрелю!" Жертвою був би впав Ромко Герасимович, якого вони чомусь вчепилися. Щастя, що двері у вагонах були відкриті на два боки і Ромко перейшов до іншого.

Rigsee

Гарячо! Люди без сорочок, хто лежить, хто ходить. Шукає чогось, може слимака. їх уже давно визбирали. Здалися б „швімки". Було б вигідніше. На помисл приходить Олесь Горбач. Він найвищий між нами, а при цьому худий, худий. Він бере сорочку, обтинає ножиком рукави і готові штанці. Там, де були рукави, тепер ноги Олеся. Як він зчіпив їх ззаду, не пригадую.

Відвідують нас також люди зі „світа" - родина, знайомі.

Сцена. Гурт наших вояків обступив „цивіляка" Він гарно вбраний. Сміх, цікавість. Набожно слухають, що говорить той, зі „світа". Питаються, він розповідає. Просять передати вістку. Всіх задоволить. Нікому не відмовляє. Навіть, у нотесі пише. Нагло: „А ви, х...!, та я такий самий полонений, як ви!" - Сміх, констернація. Клянуть „цивіляка". Це стрілець Мацюкевич, перебрався у цивільний одяг і набрав усіх. (По звільненні був шефом кухні на „транзитці" у Реґензбурзі).  

Bad Aibling
                                                                  
Ми жили у палатках.

Тут люди почали нетерпеливитися. Проти великих сподівань кожний думає про звільнення. Були і такі між старшинами, що шукали помочі в „духів", хочуть знати, як довго прийдеться ще „кіблювати". Одні викликали, інші „лаха дерли" з них. До мене під дроти прийшов мій брат Михайло. Приніс мені цивільний одяг, документи, ну і тютюн. Одяг і папери я не брав. Тютюн забрав і продав та дав братові гроші. При цьому сам скористався, бо жменька тютюну залишилася також у мене. Я далі залишався полоненим.
                       
Auerbach

Отець Богдан Левицький завжди хотів курити, подібно як я. Приходив до гурту наших вояків і казав: „Хлопці, дайте закувити, а скажу вам паволю" (Не вимовляв букви „р").

Він мав право виходити поза границі табору. Одного дня він не повернувся. По втечі у 5-му старшинському „кейджі" („саge" - квадратова частина всередині табору, обгороджена колючим дротом), де також і ми були, появилися транспаранти з карикатурою священика в ризах, з розбурханим волоссям, з хрестом, що висів на плечах, утікаючої людини з написом: Bodio Avanti.

Спочатку примістили старшин у великому бараці, де крім нас, були німецькі старшини та санітарний пункт (Revier).

- Прийшли ви вже по часі, коли барак був весь час замкнутий. Щоби задовольнити свої фізіологічні потреби, збиралося більше старшин і стукали у двері. їм відчиняли юґослави або французи і кожного хрестили палками куди попало, аж до лятрини. Віддаль не була велика, тому і лупцювання не було таке обильне, - розповідали ці, яких ми застали у бараці.

Перший раз у грудні 1945 р. дозволили нам післати рідним поштову картку з надрукованим текстом німецькою мовою, ви тільки підписували: „Ich bin noch am Leben. Ich  bin in Amerikanischen Gefangenschaft.''(„Я ще живий в американському полоні." - Весела картка, ні?)

Regensburg

Тут перебували також Отто Скорцені, який вславився своїми відчайдушними вчинками підчас Другої світової війни, в тому звільненням італійського дуче Беніто Муссоліні з англійського ув'язнення.

Підчас Нюрнберзького процесу його звільнили, бо за геройства, як казали, не можна судити людину. Перевезено його до Реґенсбурґа і держали, як казали, у бункрі.

Одного дня покликали його до офісу СІС (розвідча служба). Приявні в бюрі побачили цікаву сцену, як Скорцені-полонений обіймався з СІС-американцем. Виявилося, що обидва - колеґи з Ґрацу. Разом ходили до школи, разом і студіювали. Один з них виїхав у 1937 р. до Америки. І щойно у 1946 р. доля судилася їм знову стрінутися.

Тут звільняли вояків, включно до ранґи десятника, а з днем 1-го липня 1946 р. всі старшини і вищі підстаршини, що залишилися в таборі, перейшли з полонених на статус інтернованих. До 30 червня того року кожному старшині відповідно до його ступеня, нараховано місячну платню в долярах. При звільненні кожному видано посвідку, яку можна було інкасувати в німецькому банку, однак за дуже низькою офіційною тарифою в німецьких марках.

Darmstadt

Першим транспортом до Дармштату, крім нас, їхали також інші чужинці, між іншим і австрійці, яких американські власті трактували як чужинців. По приїзді до Дармштату нагло відкрилися двері нашого товарного вагону, і їх відкрив ніхто інший, а сам Скорцені зі словами: „Виходити і брати „штамґеріхт" (зупу), яку на станції в той час видавав Німецький Червоний Хрест.

Шефом канцелярії у цьому таборі з німецької сторони був Prinz von Hehen, колись велика партійна шишка 3-го Райху. У 1943 р. німці запроторили його до концтабору, бо він не годився з політикою уряду.

У таборі знаходились деякі з найкращих мистецьких сил 3-го Райху. На сцені, між іншим, ставили в час нашого побуту оперу „Фауст".

Під оглядом харчовим нам жилося досить добре. Діставали ми посилки від рідних та нашої СХС (Суспільно-Харитативної Служби) досить часто, так що зупу зі солодкої бараболі, яка була на щоденному меню, ми віддавали іншим. Сталим нашим відборцем був брат Міністра пропаґанди 3-го Райху Ґеббельса, купець з Гамбурґу. Ростом і фізіономією були вони дуже схожі один на одного з різницею, що купець не кривав на ногу, як його брат. Кожного дня він забирав зупу, а опісля приносив менашку (їдунку) таку чисту, аж світилася.

Тут викликали кожного з нас до СІС на допити. Пішов і я. Почалося: ім'я і прізвище, вік, де народився, ступінь, у якій частині служив, яке озброєння моєї сотні. Відповідаю. Питається знову, чи знаю такого, а також старшину. -,,3наю", - кажу. -„А де він тепер?" - „Не знаю, бо сиджу тут, а його між нами немає". - Знову дивиться у папери. -„А хто такий був Петер Люра?" - питає. - Що за лихо, думаю. Врешті прояснилося мені. Це напевно Симон Петлюра. Кажу, що голова Української Держави у перших наших Визвольних змаганнях, замордований у травні 1926 року в Парижі. Було мені вже на думці сказати: „Жидом Шварцбартом", - аж бачу, що переді мною офіцер СІС - тої ж самої національности. Змовчав.

МИХАЙЛО ЗАТИНАЙКО

Ярослав ЗАКАЛЯК

„Військова Управа та Українська Дивізія Галичина". Книжка дуже гарна, естетично видана. Поручаю її всім нашим дивізійникам і історикам, де знайдуть дійсні обставини, які формувалися в той час. На сторінці 231 (у протоколі) є помилка відносно пор. Данилка. Він не вбив Когутяка, а бунчужного відділу Постачання („Нахшуб") М. Затинайка.

Ярослав Закаляк

Михайло Затинайко зголосився до Дивізії в Мостиськах у 1943 році. Все згадував свою улюблену Лемківщину. Пройшов рекрутський і підстаршинський вишколи, став взірцевим вояком. Любив дисципліну й військовий порядок. Через це доручено йому стати бунчужним у Відділі постачання („нахшуб"). Він дбав дуже солідно про вишкіл стрілецтва, адміністрацію і господарські припаси. Він слідкував за кращими у вишколі стрільцями і висував їх, як кандидатів до підстаршинських шкіл. (Це мало б бути в компетенції старшин у проводі, але, на жаль, наші старші старшини тим не цікавилися, навіть деякі не знали німецької мови). Михайло теж заохочував підстаршин, щоб вони старалися набути старшинський вишкіл.

Час до часу, з нагоди якихось святкувань, старшини з відділу уряджували скромні прийняття і майже кожний раз просили Михайла, щоб він допоміг таке прийняття зорганізувати, при чому і його запрошували, щоб у ньому брав участь. Організаційний хист у Михайла був і він вив'язувався у кожному випадку дуже добре.

Під час боїв під Бродами я і двоє моїх товаришів, вихідців з „Постачання", Ткачук і Височанський перебували на старшинському вишколі в Кіншляґу, біля Праги. Після закінчення вишколу ми повернулися до Нойгаммеру, до нашої старої частини. Командир і старшини нас радо вітали, бо мали надію, що допоможемо у вишколі. Друга річ, я хотів стрінути Михайла Затинайка. На запитання, де він, кожний здвигав плечима; казали, що помер. Коли я став довідуватися про причину смерти, мені тоді розказали:
Наші старшини просили Михайла, щоб він зорганізував їм мале прийняття, з якої нагоди, не пам'ятаю. На це прийняття з'явився новоприділений хор. Данилко, колишній артист львівського театру. Він заквестюновав присутність Михайла на цьому прийнятті для старшин, який був тільки підстаршиною. Михайло сказав, що він був запрошений. Тоді хор. Данилко заявив, що це прийняття є для старшин, і він, Михайло, як тільки підстаршина, не має права у ньому брати участи, витягнув пістолю і застрелив Михайла.

Після цієї констернації хор. Данилка арештували і скоро викинули з Дивізії та відіслали до „цивіля".Це все покарання, що він одержав. Де Михайла похоронили, не знаю, правдоподібно на військовому цвинтарі у Нойгаммері. У „Списку поляглих вояків Дивізії" є подано, що Михайло Затинайко згинув на Словаччині. Цим коротким спомином я хотів довести істинну причину його смерти.

Вічна йому пам'ять!

З ПРИВОДУ ПЕРЕХОДУ 1-ої УД УНА В ПОЛОН - МОЇ РЕФЛЕКСІЇ

Спомини

Протопресвітер д-р Степан ЯРМУСЬ

Феномен української дивізії „Галичина", що згодом стала Першою Дивізією Української Національної Армії під командою генерала Павла Шандрука - феномен несподіваний. Вона була створена з метою боротьби виключно проти більшовизму.

Правда, про Дивізію „Галичина" є вже чимало літератури, але в ній її трактується політично, патріотично, навіть романтично. В даному випадку попробуємо поглянути на неї і на її воїнів психологічно. Сама ж Дивізія, як і дивізійник, назагал, феномен осамітнений.

Мені ж ідеться про момент багатьом невідомий, який може бути зовсім забутий. А стався він у процесі намагання совєтської репатріяційної військової комісії повернути полонених Дивізії властям СРСР. В цій ситуації ми, полонені, були зовсім безборонні. Ми були поза очима, поза увагою світу.

Дивізія здала зброю англійським властям у половині травня 1945. Перейшовши декілька таборів та перевірок, 10 червня вона зупинилася на тимчасовий побут у таборі біля Белярії, в районі Ріміні, Італія. Там вона стала об'єктом особливої уваги з боку совєтської репатріяційної комісії. Щоб нас репатріювати, її аґенти вдавалися до прерізних метод. Вони домагалися в англійців виводити нас на паради, щоб мати до нас безпосередній доступ. Офіцери цієї комісії - під охороною англійців - виступали перед зібраними сотнями наших полків, заохочували нас повертатися на Батьківщину, обіцяли Сталінове прощення тощо. Але коли наше вояцтво реаґувало на це вигуками та свистом, то вони почали групами, то поодинці викликати нас поза дроти табору, а там вдавалися до всяких намовлень, але і це їм не допомагало.

Пригадую, викликали мене. Я скинув із себе військову одежу і тільки в одних купалках появився в шатро совєтського майора. Мене супроводив англійський солдат. Майор поставив мені ряд питань і коли переконався, що йому нічого не вдасться, то махнув на мене рукою і сказав: „Гуляй!" Англієць провів мене назад, до табору. Врешті, аґенти комісії запропонували англійцям вивезти з табору наших старшин, бо, казали, що наша поведінка - то намова старшин. Англійці пішли і на те. Вони наказали нашим старшинам зібрати свої речі і вийти на головну дорогу табору. До нас під'їхали вантажні машини і з наказу англійців наші старшини-батьки погрузилися на них. В той же час обидві сторони таборової дороги заповнилися тисячами нашого вояцтва. Витворювалася тяжка атмосфера. Провідникам ешелону був даний наказ виїжджати з табору. Колона рушила вперед. Хтось з-поміж нашого вояцтва голосно завів військову пісню: „О, Україно, ти люба ненько". Пісню підхопили маси нашого вояцтва. Емоційною хвилею понеслася та пісня понад ланами белярійського поля. Наші старшини були зворушені, - чимало з них витирали сльози. Заплакали багато і в рядах наших мас, - і нам на диво, - втирали сльози дехто з англійської сторожі...

Від сусіднього нам німецького табору полонених почулися виклики: „Україна, браво! Україна, браво! Україна, браво!" То були сотки німецьких полонених, що відчувши дивну метушню в нашому таборі, зібралися біля дротів і пробували підтримувати нашого духа своїми викликами. Це було підбадьоруюче, а одночасно тільки посилювало ту атмосферу, яка покрила нас.

Такого здвигнення духу не можна забути ніколи...

Наших старшин вивезли, а совєтська репатріяційна комісія тільки посилила свою діяльність. Нас знову почали викликати на зустрічі з її аґентами. Обіцяли нам все: прощення, поживу, згадували навіть дівчат. І це впливало на людей: цій пропаґанді піддалося понад тисяча хлопців. Туга за ріднею, за рідним Краєм діє на людей сильно, глибоко. Вона відізвалася в багатьох...*

Наших воїнів далі почали викликати й заманювати обітницями. Появився серед англійської команди капітан, що розмовляв російською мовою. Він промовляв до нас, висловлював всякі погрози й запевняв нас ув'язненням не менше як на 20 років. Але більшість з нас були вже добре випробувані, загартовані, підготовлепі, - ніяким погрозам не піддаватися. Одного разу група совєтської комісії, озброєна, пробувала увірватися в наш табір. Наше вояцтво живою лавою загородило їй дорогу. Ми збіглися до головної (одинокої) брами нашого табору. Совєтчики й англійці стали проти нас з автоматами. Але наша стрілецька душа-завзята! Ми так часто співали стрілецьку пісню „Ми у вічі сміємося смерті, вмирати прийдеться лиш раз!". Тож тепер кожен дивився, щоб взяти щось в руки, готовився іти на брань з ворогом. Але на белярійських полях каміння нема. Я бачу груду засохлої глини і беру її в руки... Тут коло нашої брами появилася легка військова машина, джіп. З неї вийшов, залярмований нашим бунтом, англійський генерал Блок. Він запитав представників, у чому справа? Ті заявили йому, що наше вояцтво совєтів у табір не пустить.

„А що, як би я хотів піти?" - запитав. На це йому дали відповідь, що не станеться нічого.

Генерал Блок покликав двох своїх воїнів і пустився до брами. Наше вояцтво розступилося. Він пішов у табір, вояцтво давало йому дорогу і віддавало вояцьку честь. Пройшовшії далі, він дав знак своїй сторожі повернутися назад, а сам пішов у глибину табору. Там скрізь бачив лад і спокій. Він повернувся назад, сказав совєтам, що вони можуть іти в табір на свою відповідальність, він за них відповідати не буде! Сів у джіп і від'їхав.

На цьому акція совєтської репатріяційної комісії закінчилася. Наших старшин повернули до табору, а перед нами розгорнулася нова сторінка таборового життя. Відтоді і ми, як Майдан Незалежности, почали дивувати світ.

У жовтні 1945-го нас переселили в т. зв. зимовий табор, що біля Ріміні. Там для нас були військові шатра й ліжка (нари) для кожного. В Белярії ми жили в своїх військових палатках, спали на землі.

Наша таборова команда почала організовувати освітнє та взагалі культурне життя. Були організовані різні курси та школи. Чимало хлопців докінчували матуральні курси, набували різні фахи. Я закінчив Лісні курси з посвідкою підлісничого. Іспити ми здавали перед комісією з Риму. Тут була розвинена преса, театральне життя. Був побудований таборовий театр, у бараках були устатковані католицька й православна церкви, в театральному будинку фахівці читали різні виклади, працювала мандолінова оркестра, вояцькі хори, влаштовувалися різні мистецькі вистави, - таборове життя закипіло. Наші вистави й концерти відвідували чужинці й висловлювали признання.

Моїм улюбленим заняттям було слухання лекцій, що їх читав проф. В. Ревуцький (він живе у Ванкувері, Канада); старий письменник Сергій Девлад („Дід Пасічник") розважав нас викладами, деклямував Листа запорожців до Султана (на вимогу слухачів - безцензурно), хто хотів, то в таборі було чим зайнятися. (Проф. Валеріян Ревуцький і Сергій Девлад в Дивізії не служили. Доля заставила їх шукати порятунку в таборі полонених).

Я якось випадково на таборовому смітнику знайшов книжку Чарлса Дікенса „Олівер Твист". Книжка зацікавила мене, я почав читати її, а разом з тим вчитися англійської мови. Для того позичив у хорунжого Володимира Новосілця польсько-англійського словника, при допомозі якого на туалетному папері опрацював свій власний словник, оправив його в картонні обкладинки з коробки на сухарі. Виходить, що працював добре, бо вже 1947 року в Англії був перекладачем у військового лікаря. А доля мого словника? В моїй відсутності шваґер, не бачучи в ньому будь-якої вартости, викинув його на смітник. А була б реліквія...

В травні 1947 року нас, полонених Дивізії, з Італії перевезли в Англію. Але й там не обійшлося без якщо не доленосних, то все таки замітних пригод - все завдяки причетності до феномену та долі Дивізії. В англійському полоні доводилося працювати на різних сільськогосподарських роботах, які я закінчив службою у полковника, пізніше генерала й головного командира англійських збройних сил в Австрії. Скоїлося це так: в таборі полонених, в якому я перебував, мені доручили відповідальність за таборову крамницю. Сталося, що інспекцію наших таборів проводив генерал з міністерства Воєнних справ Англії. Зайшов він із своїм антуражем до нашої крамниці. Він оглянув крамничні полиці, взяв пачку найнижчої якості сигарет (інших нам не давали), понюхав їх і запитав мене: „Вояче, чи ваші люди люблять ці сигарети?" На це я, не задумуючись, відповів: „Мусять любити, пане..." Ввесь антураж генерала вибух реготом. Засміявся й пан генерал і вийшов з моєї крамниці.

Декілька днів по цьому до нашого табору приїхав комендант таборів полковник Л. Віллєрс і викликав мене до канцелярії. Я був здивований, але замельдувався до нього. По обміні деякими словами, він запитав мене, чи погодився б я працювати в його городі? Я відповів „Так, пане". Комендант повелів мені поїхати з ним, щоб ознайомитися, де він живе. Я поїхав... в авті Гітлерівського друга, Гіммлера, що його полковник якось присвоїв. Він ознайомив мене зі своїм осідком, показав город та садок, дав мені велосипеда і сказав приїжджати на роботу. Я слухняно погодився. Коли ж другого дня я появився на роботу, служниця полковника винесла мені його черевики з приладдям до чищення і повеліла взятися за роботу. Я не міг... Я вважав, що чищення черевиків будь-кому було поза межами вимог долі навіть і полоненого українця. Я відвернувся і пішов у город. Але чую голос полковника: „Стефане!" Я повернувся. Він у повному строї, підійшов до мене, подав мені руку, дав пачку „Сеньйор сервіс" (сигарок), десять шилінґів, побажав мені доброго дня й від'їхав. Я ж пізніше почав застановлятися і думав: „Яка в тім несподівана лекція, дійсний психологічний іспит і виклик..."

Повернувшись до табору, я розповів про все своєму двоюрідному брату та іншим у бараку. Вони однодушно сказали, що я поступив не добре. Не добре... Але в тім була дійсна наука, якої й тепер не можна забути. Тут на думку приходить дія загадкового „меча обосічного". Важне, що до всього того мене вела доля Батьківщини, доля Дивізії. Феномен Дивізії вивів у широкий світ багатьох. Без нього те, що діялося зо мною особисто - вихід у світ, зазнання дару свободи, встановлення сім'ї і насліддя, наука, неабияка творчість, не могли б бути вимріяними ніяк і ніколи. Про це доводиться думати завжди, а вже тим більше під усвідомленням подій Майдану Незалежности та наслідків подиву гідної „Помаранчевої революції". А все це-то продукт долі нашої Батьківщини, її Духу, що живий і єдиний завжди і скрізь.

То він кує долю України! То його ворушення в нашій істоті творить нас українцями, творцями добра, а в потребі - революціонерами, воїнами, будівничими долі свого народу. А самі ті будівничі - то не герої, вони нормальні люди, які розуміють, що в даний час, в даних обставинах, на даному місці треба робити. Такими були оборонці старої Руси-України і всієї Европи, наші прабатьки-русичі; такими були творці феномену козацтва, гайдамаків, УНР, повстанського руху УПА, Дивізії. Такі вийшли на Майдан Незалежности, провели „Помаранчеву революцію" і на наших очах встановлять демократичну Україну. Коли застановитися, то бачимо, що в нас є багато величного, є про що думати, є про що згадувати, є про що розказувати дітям і внукам.

А все воно-продукт живого Духу України. Так-ото ми всі-великий рід того Духу...                               

_____________________
* Див. Вісті комбатанта, ч. 4, 1994, Степан Шпак: „Повернення з англійського полону на родіну".

ПРО ДЕЩО МАЛОВІДОМЕ ВІДНОСНО ДИВІЗІЇ „ГАЛИЧИНА"

Роман КОЛІСНИК 
            
                               Дивізія „Галичина" - це унікальне явище. Бо така собі звичайна дивізія, без геройських подвигів, створена з українців і названа проти їх волі „галицькою", зайняла таке визначне місце в післявоєнній публіцистиці. І тим самим популярності?..

                                Про неї написано дуже багато книг, статтей, оцінок, опіній англійською, німецькою, еспанською, російською, польською мовами, створено фільми - правдиві і фальшиві - інтернет повний світлин, пропаґандивних афішів і статтей. Також нахабних невиправданих або брехливих нападів. Величезна більшість позитивно представляє Дивізію та її вояків.

Чому?

                               Багато залежить від поширення відомостей, тобто пропаґанди. І так першу „пропаґанду" зробив для Дивізії Сталін зараз після війни на конференції у Потсдамі, вимагаючи від англійського прем'єр-міністра Черчілла видачі дивізійників, що були в той час у таборі в Італії. Про Дивізію Черчілл почув вперше. І від того часу вісті про Дивізію сипалися, як зерно з діравого мішка. Були й серйозніші причини, а найважливіше це те, що то була єдина українська дивізія у Другій світовій війні, яка колола гостро, як колька спину, ворогів українства.

                              Ось деякі дані про Дивізію, які часто перекручують або пишуть протилежне. І то навіть українські історики. Наприклад, В. Косик.

                               Твердять, що проф. Володимир Кубійович став ініціятором Дивізії. Написав навіть прохання в тій справі до губернатора Галичини Вехтера у Львові. Дійсно, проф. Кубійович старався про створення не дивізії Ваффен СС, а військового українського з'єднання. І писав у тій справі не до Вехтера, а до генерал-губернатора Ганса Франка у Кракові. Однак не отримав жодної відповіді.

                                Ініціятором був Вехтер. Бо прийшов до переконання, що тогочасна німецька політика на Сході Европи, без участи й прав ненімецьких народів, принесе крах Німеччині. Тому він найперше добивався дозволу на творення української дивізії. Але Гіммлер вперто наполягав, що вона буде „галицька" в рамках військ СС. Це затвердив і Гітлер, бо без його дозволу нічого не робилося. Перед проголошенням творення Дивізії Вехтер звернувся до проф. Кубійовича, провідника Українського Центрального Комітету, єдиної леґальної української організації у Генеральній Губернії, про підтримку, даючи до зрозуміння, що німці створять дивізію й без участи УЦК, але тоді українці не матимуть жодного впливу на її вояцтво. Це було можливим, бо німці вже проводили в Галичині т. зв. „дикі набори" до своїх військ. Після наради з іншими організаціями, головно з ветеранами Визвольних змагань, УЦК погодився підтримати творення Дивізії. Тоді українська сторона висунула певні вимоги, які Вехтер не всі прийняв, бо не мав на це повноважень. Але деякі були прийняті, напр., українським греко-католицьким священикам дозволено бути капелянами в Дивізії. Також створено Військову Управу.         

Завдяки Дивізії були деякі користі.

                               Дивізія дала можливість патріотичній молоді до певної міри вибирати своє майбутнє. А воно було: йти в УПА, яка не могла прийняти більшої кількості добровольців; бути покликаним до будівельної служби на тяжкі роботи; бути вивезеним на роботи в Німеччину, що була під постійним бомбардуванням альянтів; чекати на прихід більшовиків і загальну мобілізацію. Це стало критичним після приходу більшовиків до Галичини на весну 1944 р. На засіданні Військової Управи 21 червня 1944 р. зголошено новий наплив добровольців. „Переходять навіть фронт і йдуть у Дивізію". „З Бучаччини вже є добрий полк , - звітував сот. Володимир Марків, уповноважений ВУ на Бучаччину.

                                Добровольців до Дивізії ніколи не бракувало. У Запасному полку зареєстровано від червня 1944 до квітня 1945 - 20 тис. добровольців.

                                Інша користь - це та, що дозволила багатьом українським діячам і патріотам виїхати на захід у транспортах, організованих ВУ і УЦК, і так врятуватися від каторги, а то й смерти перед совєтами. Також так склалося, що підчас дислокації Дивізії у Словаччині, було врятовано багато українських біженців, яких комуністичні партизани захопили. І, врешті, на заході опинилося понад 15 тисяч молоді з Дивізії, що сильно скріпило діяспору, бо велике число з них осягнули вищу освіту й стало у проводі й активі еміграції.**
                                 
Щодо загально прийнятої назви „СС Дивізія Галичина".

                                 Чужинцям у військах СС Гіммлер заборонив називатися СС-манами. Він твердив, що вони тільки тимчасово служать у військах СС. Замість ,,СС-ман", чужинців та їхні формації називали „Ваффен". Наприклад, назва німецької дивізії почаналася: SS-Panzerdivision... А українська чи пак галицька: Waffen-Grenadierdivision... Так само називали військові ранґи. Німець був SS-Unterscharfuehrer, а український десятник -Waffen-Unterscharfuehrer. (Військо СС мало свої особливі назви ранґів, відмінні від вермахтівських). В українському розумінні така практика виглядала нікудишня, а навіть смішна, бо як переложити, наприклад, підстаршинську ранґу Waffen-Unterscharfuehrer: „Збройний десятник"?

Назви Дивізії.

                             Напочатку Дивізія називалися „галицька ч. 1", але в листопаді 1944 її офіційно дозволив той же Гіммлер переназвати на „українську ч. 1".

Закидають, що вояки Дивізії присягали вірність Гітлерові.

                             Українські вояки, як і вояки інших ненімецьких формацій, присягали послух
 головнокомандувачеві збройних сил, яким у той час був Гітлер, з додатком: „у боротьбі проти більшовизму". Вермахтівці присягали головнокомандувачеві і канцлерові (голові німецького уряду). Знову ж німецькі „СС-мани" присягали вірність особисто Гітлерові.

                               Наприкінці війни Дивізія вийшла формально з лав війська СС, коли генерал Павло Шандрук заприсягнув її вояцтво на вірність українському народові й назвав 1-ою Українською Дивізією Української Національної Армії.

Чому така назва: Українська... Української...?

                               Бо в той час ген. Шандрук переговорював з Білоруським Національним Комітетом щодо переведення 1-ої білоруської дивізії з військ СС доУНА.
                                                                                     .
Злочини, приписувані Дивізії.

                                Провірювали Дивізію різні комісії західних держав, включно з канадською Комісією під головуванням судді Жулья Дешена. Вислід: всі ствердили, що нема жодних доказів про злочинність Дивізії.

                               Совєтські чинники, поза пропаґандою, не подали ані одного випадку злочинної поведінки дивізійників. На вимогу видачі, у відповідь їм, цей факт підкреслювали західні власті.

                                Зрештою, дивізійникам дозволено леґальну еміґрацію до усіх держав на Заході, включно з Канадою і США.

Трагедія під Бродами.

                                Ходили різні чутки: пропало 15 тисяч українського цвіту, німці невишколених вояків Дивізії післали під Броди як гарматне м'ясо ітеде. Насправді під Бродами було 11 тис. вояків (полки мали по два батальйони), яких вишколювано цілий рік, і її озброєння для такого типу дивізій - було модерне.

                                З-під Бродів до Дивізії повернулося понад три тисячі (Польово-запасний батальйон не був оточений). У совєтський полон попало понад 2 тис, як було подано в тогочасних радянських часописах. До УПА перейшло прибл. 3 тис, що подано на конференції в Києві 1992 р. з нагоди 50-річчя створення УПА. Полонених дивізійників при переслуховуванні СМЕРШ-ом розстрілювано на місці. Тому деякі перебиралися у вермахтівські уніформи й змішалися з німецькими полоненими та повернулися до Німеччини, коли німців звільнювано.

                              Деякі змішалися з населенням, яких згодом сексоти видалали.

                               Деяких мобілізували до Червоної армії. Бодай двом вдалося повернутися до Дивізії з фронту. (Олег Островський написав спомин Водила молодість. Василь Петровський написав спомини: „До історії 4-го полку").

                               Геврик Григорій, учасник боїв під Бродами, став героєм СРСР.*** У Дрогобичі стояв його пам'ятник, який здемонтовано влітку 2009 року.

                               Все таки, в 1992 році Галицьке Братство начислювало коло тисячу членів, хоч не всі дивізійники вступили в його члени.

                               Для порівняння українських втрат по другому боці фронту: мобілізованих українців при приході совєтів брали й часто уже через тиждень неозброєних і часто неуніформованих, посилали у перші хвилі наступу проти німців. О. Довженко дивився один раз на таких „чорносвитків" (в цивільному одязі) у наступі й... заплакав. А відомий радянський письменник Анатолій Дімаров вважає, що в Украні було два масштабні геноциди -1932-33 і коли радянські війська визволяли УРСР.


Яка сьогодні ситуація в Україні?
                  
                              Упівців і дивізійників не визнано ветеранами Другої світової війни. Зате було визнано, очевидно для пенсії, приблизно 12 мільйонів „ветеранами Великої вітчизняної війни і праці", включно з каґебістами й карателями українських патріотів. Ходив жарт, що ветеранами війни вважають усіх, які були народжені в Україні до 1945 року. Їх очолював член ЦК СРСР і КПУ росіянин, генерал-лейтенат Іван Ґерасімов (нар. 1921 р. Башкирський АР СРФРС, помер 2008 р. в Києві). Тепер Організацію ветеранів України очолює комуніст Петро Цибенко (нар. 1949 р.). Вчитель Цибенко є уже „поствоєнний ветеран". Під час останніх президентських виборів рада Організації офіційно заявила, що підтримує кандидатуру Комуністичної партії Петра Симоненка.

                                Від 1997 року існує Всеукраїнське об'єднання ветеранів, до якого належить теж Братство кол. вояків 1-ої УД УНА. Його очолює академік Ігор Юхновський. Основна мета Об'єднання - осягнути примирення між усіма ветеранами Другої світової війни в Україні.

                                Володимир Малкош, голова Станиці дивізійників в Івано-Франківську, писав, що влада в незалежній Україні поставилася до дивізійників гірше, ніж комуністи. Бо указом Президії Верховної Ради СРСР від 17 вересня 1955 року дивізійників було амнестовано „як ізммєнніков Родіни".

                                 А щодо президента Ющенка. Коли його запитали про УПА і Дивізію, він відповів: Та що ви, це небо і земля!

                                  Але останній головнокомандувач УПА Василь Кук, немов Президентові у відповідь, в лютому 2007 року, заявив:

„І УПА і дивізійники боролися проти совєтської комуністично-більшовицької чуми, яка ордою сунула на Україну. Безумовно, треба знати різницю поміж УПА і дивізією „Галичина", але треба трактувати їх однаково, як героїв України. Указ Президента України В. Ющенка 879-2006 від 14 жовтня 2006 року проливає світло на відтворення справедивості стосовно воїнів УПА, але, на мою думку, це треба розуміти, що повинна бути відтворена історична справедливість стосовно всіх учасників національно-визвольного руху в Другій світовій війні, в тому числі повинні бути й дивізійники".****


Часи міняються.

                                  У Тернополі є „Вулиця вояків Дивізії Галичина"; В Івано-Франктвську - дві вулиці: „Української Дивізії Галичина" і „Дмитра Паліїва". В Україні Дивізія тепер набирає популярности, особливо серед молоді. Дивізійний левик став „класним".

 _________________________________
* Д-р Василь Верига у книзі За рідний край, за нарід свій. (В-во ім. О.Теліги, Київ, 2006) зібрав короткі дані про понад 900 кол. дивізійників, які відзначилися у діяспорі.

** Володимир Ґоцький: „Рекрутський кіш "Вісті комбатанта, ч. 5-6,1993.

*** Народився 30 листопада 1925 року в Дрогобичі. Був мобілізований до Червоної армії, в якій став командиром чоти кулеметів. Згинув 29 березня 1945 року.  29  липня 1945 року був   нагороджений  званням  Героя Радянського Союзу.

**** Див. Військо України, ч. 10, 2008. Див. новий указ Президента Ющенка, ст. 16.

ЩО СТАЛОСЯ НА ВЕРЕЦЬКОМУ ПЕРЕВАЛІ?

Кілька слів про те, як II Річ Посполита розстрілювала своїх громадян-українців

Справжній кінець історії цих громадян II Речі Посполитої української національности, яким на Верецькому перевалі в Карпатах без суду вкоротили життя державні органи власної держави, настав щойно 14 вересня 2009 р. Йдеться про перепоховання тлінних останків Січових стрільців Карпатської України. Так називали вояків Карпатської Січі, яка від листопада 1938 р. до березня 1939 р. складала збройні сили Карпатської України-державного утворення, що постало на Закарпатті в березні 1939 року.

Карпатська Україна впала під ударами угорської армії, яка мала своїм союзником (не тільки дипломатичним) Польщу. Натомість Карпатську Україну підтримали українці з Галичини, громадяни Польщі. Принаймні кількасот з них стали в ряди Карпатської Січі та збройно боролися за цю малу українську державу. Угорці, подолавши армію Карпатської України, частину полонених січовиків-галичан передали своїм союзникам-полякам. Польська жандармерія доставила їх на територію Польщі 17 березня 1939 року. Зупинившись недалеко від кордону, на Верецькому перевалі, польське військо розстріляло приблизно 500-600 українців. Убивство було незаконне й таємне. Жертви поховано не на цвинтарі, а в кількох великих ямах поза сільською територією, неподалік таких населених пунктів, як Нова Розтока, Верб'яж, Петросовця, Жупани, Лази.

Аж до 2008 р. про цю подію майже ніхто не згадував. Зрештою, це масове політичне вбивство плянувалося як винятково таємне, бо воно становило найвищий злочин держави щодо власних громадян. Найімовірніше, це було найбільш численне вбивство власних громадян, яке в мирний час вчинила тодішня польська держава.

Після повідомлень мешканців сіл на Верецькому перевалі, які запам'ятали факт розстрілу, там почала свою роботу Державна міжвідомча комісія у справах увічнення пам'яти жертв воєн та політичних репресій при Кабінеті Міністрів України. У жовтні-листопаді 2008 року Комунальне підприємство Львівської обласної ради з питань пошуку поховань „Доля" отримало доручення комісії провести пошук місць поховань вояків Карпатської Січі на Верецькому перевалі. Дослідження проводилися в околиці села Жупанів Сколівського району на Львівщині та коло Верб'яжа Воловецького району Закарпатської области. Виявлено перші масові поховання. За повідомленням прес-служби комісії, „аналіз остеологічного і речового матеріялів засвідчує, що в могилі були поховані здебільшого молоді люди, одягнуті в теплий, сукняно-шерстяний одяг цивільного і військового крою.

Знайдено залишки шкіряних поясних ременів, а в одному випадку - рештки офіцерської портупеї. На ногах збереглися чоботи і черевики військового зразка".

У церемоніялі перепоховання цих тлінних останків взяли участь керівники Державної міжвідомчої комісії, Львівської та Закарпатської облдержадміністрації та обласних рад, Сколівської та Воловецької райдержадміністрації та районних рад.

* * *

На 20-му році свого існування Польща 1939 р. неухильно прямувала до авторитаризму. Одним з проявів таких намагань було вкрай негативне ставлення до представників інших національностей, зокрема українців і євреїв. 1938 року проводилася насильна полонізація Холмщини. На 1940 р. польські урядові чинники передбачили тим же шляхом вирішити українське питання в Люблінському воєводстві. На Верецькому перевалі в Карпатах 17 березня 1939 р., у мирний час і без суду, невідомо внаслідок чийого рішення втратили життя кількасот польських громадян. На сьогодні в Польщі жоден історик нічого про це ще не написав.
Багатьом воїнам Армії Української Народної Республіки, які емігрували, Польща стала другою батьківщиною. Коли 1939 р. треба було рятувати державу, вони самовіддано боролися з німецькими загарбниками: біля 200 тис. з них поповнило ряди ВП, біля 8 тис. загинуло, 100 тис. потрапило у німецький полон, а майже ЗО тис. у совєтський.

Богдан ГУК, 
(„Наше слово")

ЖОРСТОКОСТІ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

Петро ГРИЦАК

Після досить довгої кампанії взаємного обвинувачування й ображування, ряду пограничних інцидентів між Німеччиною та Польщею та підписання договору між Молотовим і Ріббентропом 23 серпня 1939 року, вже 1 вересня почалася Друга світова війна. Вона різнилася від попередніх тим, що велику ролю почало грати наставлення обох держав до власних досить численних (після Версальського договору) меншин. Їх Польща мала 30-40% і намагалася цей відсоток брутально зменшити, а з другого боку, таке трактування меншин приводило до компліктування військових дій.

Виховання молоді у школах та „Домах людових" у Польщі в дусі, що „вони є чимось кращим", давало почин до неприємних, нераз брутальних, виступів. Відомою була „пацифікація" українських сіл польським військом* у 1930 році й терористичні виступи польських „корпо-рантів", наприклад, корпусу кадетів, супроти українців при відповідних нагодах. Подібно трактовано й інші меншини, в тому німецьку.

Більше відомим став інцидент 3 вересня 1939 р. в Бидґощі, де мало згинути 5400 німців з рук польських місцевих активістів  ¹. Мало це ніби початися після обстрілу німецьким місцевим населенням відступаючих відділів польської армії. Все одно, через знищення такого великого числа цивілістів протягом одного дня вказувало на попереднє плянування тої акції. Німці пізніше поширювали цю вістку та подали, що поляки вбили до 60 тис. цивільних німців підчас „вересневої кампанії" 1939 року.

У відповідь на те та на попередній мнимий польський напад на радіостанцію Ґлівіце,** німці почали поляків трактувати як „під- чи півлюдей" (Untermenschen) під час окупації. Уведено „збірну відповідальність" та брали закладників. Їх просто ловили на вулицях та стріляли, звичайно 10-ох за одного вбитого німця.

Поляки сподівалися чомусь легкої і скорої перемоги, бо вірили своєму урядові, що були „сільні, зварці, ґотові", як теж під впливом радієвих передач з Лондону. Тому за програну війну почали звинувачувати меншини. Це було згідно з політикою Лондону, щоб тримати окуповані території у стані „цивільного непослуху та безперервного кипіння".

Хоч урядово толеровані чи інсценізовані протиукраїнські виступи вже нераз перед тим мали місце, але збройні виступи проти українців почалися надобре у жовтні 1939 року, наприклад, у селі Тарнавка біля Переворська. Це тому, що такі акції проти німців були приписувані українцям, та були по-драконськи карані, через збірну відповідальність супроти місцевого українського населення. Ті, колись „самодіяльні" групи активного спротиву, потім зорганізувалися у відому Армію Крайову, яка фактично на власну руку провела відверте повстання у Варшаві 1944 року. Це коштувало до 200 тис. життів цивільного населення та спричинилося до великого пошкодження міста з його історичними пам'ятками. У місті тоді поголовно згинула досить численна українська громада. Між ними був також кузен автора цієї статті Михайло Грицак, за фахом правник, що мав там крамницю.

Деякі польські автори порівнюють долю Варшави з визволенням альянтами Парижа і Риму, які зазнали мінімального пошкодження. Тому приходять до думки, що причиною повстання могло бути нераціональне звільнення нарослої роками взаємної ненависти, підсиленої напруженою воєнною атмосферою. ²
                
Нахил поляків до спонтанного вияву гніву показався спеціяльно в Перемишлі 1918 року та у Львові, коли так звані „орленята" та люмпенпролетаріят, підбурений ксьондзами, виступили проти української влади, помимо вимагань більше уміркованих елементів з польської сторони, щоб дійти до якогось перемир'я чи порозуміння. Бо перебрання влади українцями деінде пройшло цілком спокійно. Замість признати, що це були (хоч зроблені в добрій вірі) акти заборонені міжнародним правом і воєнними законами, знову в наш час, 10 серпня 2009 року Нови Дзєннік написав про такого героя С. Веселовського, що брав активну участь в „обороні" Львова у віці 9 літ, а потім став командиром американського літаконосця. ³

Відомий нахил поляків пишатися певними сумнівними сторінками своєї історії. В популярній „Трилогії" кривавої війни XVII століття Г. Сєнкевича є докладні описи нелюдської кари - „саджання на палі" полонених козаків, не уживаної жодним іншим культурним народом. Ославлювана „Барська конфедерація", яка довела до гайдамаччини й масових кар та ампутацій (лівої руки, правої ноги і т. д.) місцевого населення, була спочатку бунтом розпаношеної шляхти проти власної польської влади, так як і „Листопадове повстання" 1831 р. У II Речипосполитій першого президента вбито, другого прогнали в перевороті у травні 1926 р. Вбивство міністра внутрішніх справ Б. Пєрацького*** призвело до широких арештів українських націоналістів („випростовцуф", по-польськи) та спорудження польського концентраційного табору в Березі Картузькій, що довело до сильного зросту престижу Степана Бандери. Це було початком нової „моцарствової" політики останнього міністра закордонних справ Й. Бека, який твердив, що Карпатська Україна - це загроза для світового миру.

Автор Л. Стома каже, що духовна спадщина (більше, як 400 років) страшної, нідеінде не практикованої в Европі, панщини, й загально поширеного пияцтва довели більшість польського сільського населення до отупіння, відчаю та неконтрольованих вибухів гніву як проти власного шляхетського проводу, так і проти меншин. Відомі є „мазурська різня" 1846 р., а ще у 1937 р. поліція застрелила 42 селян („хлопів" - каже автор) ² як наслідок селянського страйку.

Жорстокі дії 27-ої Дивізії АК на Волині підчас Другої світової війни довели до неприємних польсько-українських подій, яких 65-ліття було офіційно святковано в Польщі.

В окупованій Німеччині поляки назагал дуже погано поводилися супроти післявоєнного місцевого населення, ніби в заплату за трактування поляків під час війни. В університетськім місті Тюбінґені, де тоді автор цієї статті перебував, напали польські активісти на український табір і декого серйозно потурбували під претекстом, що ніби вони мають право до українців як польських громадян. Місцева французька окупаційна влада дуже гостро на це зареаґувала і потрактувала їх як скрайно небажаних ворохобників. Подібно поводилися люди з СРСР (т. зв. „ости"). Дуже скоро, одначе, їх перевели до окремих, суворо контрольованих, таборів та вивезли „на родіну".

Помимо очевидних осягів (перший неіталійський Папа римський був поляк Войтила, В. Шимборська дістала нагороду Нобля з літератури), поляки мають схильність до непотрібної жорстокости і нахабности навіть супроти своїх братів-поляків, а особливо до українців.
Опінії німців відносно поляків, тобто загальна малокультурність і нехіть до співжиття з іншими цивілізованими народами, були так само проголошувані поляками у відношенні до українців у 1930-их роках, що репрезентували тодішні настрої польського народу.

Тому не дивно, що тепер появилися на ті теми книжки та навіть окремий фільм Неславні байструки⁴, де жорстокість у війні графічно представлена режисером Тарантіно.**** Автор допису до широко читаного журналу Ньюсвік, де це було поміщено, Д. Мендельсон,⁵ твердить одначе, що у фільмі ті речі є сильно перебільшені і перекручені, що є шкодою для зрозуміння правдивої історії Другої світової війни.

Відзначення 70-ліття початку тих страшних подій формально відбулося на Вестерплятте 1-го вересня 2009 року (Фільм Неславні байструки був найбільше популярним в останній тиждень серпня 2009). На святкування прибуло десь 20 голів держав. Путін зробив деякі критичні завваги щодо пакту Ріббентропа-Молотова, кажучи що причиною до вибуху війни були як намагання Німеччини відкинути обмеження Версальського договору, так і численні необдумані провокативні виступи поляків проти німецької меншини.

Дипломат Ян Шембек, заступник останнього польського міністерства закордонних справ, сказав у своїх споминах, що якою нерозумною сьогодні не видавалася б польська урядова політика у 30-их роках, вона була такою, як того вимагала публіка. Бо інакше, уряд би опинився „на ліхтарні". „Не вірите, то прочитайте тодішні польські часописи", - додав.

До т. зв. „масакр" цивільного населення могла дати почин польська адміністрація Галичини під намісником Коритовським ще в 1914 р., коли розпочалися масові репресії проти некомбатантів під маркою боротьби з москвофільством. Людей, а головно українців, масово арештовано, вішано, й висилано до карного табору Талергофу. Активним при тому було мадярське військо. Все це є описане знаним автором Я. Гашеком, який тоді перебував у Перемишлі, де 15 вересня 1914 р. відділ мадярської кінноти зарубав на вулиці „На Бузька" 43 арештованих підозрілих, заохочуваний до того вигуками міського шумовиння.

Ті справи був порушив в австрійському парляменті тодішній посол від Перемишля Володимир Загайкевич. Заявив, що боротьбу з москвофільством „на скору руку" перемінено на поширене шиканування галицьких „русинів" (як тоді називалися українці), руками мадярів, яких багато в той час стаціонувало в Галичині. До мадярів, як до „братанків", польська адміністрація завжди мала симпатії. Ті "справи" нераз були згадувані в українській пресі та в книжках (І. Нагаєвський).

В якомусь дивному засліпленні польська скрайно неґативна політика супроти всіх меншин продовжувалася навіть після Мюнхенського арбітражу 1938 р. Висилано диверсійно-терористичні групи на Карпатську Україну, щоб сіяти безпорядок і замішання, ніби як „доказ"некультурности українців і їх нездібности до організованого політичного життя.


Використана література:   

1.  Gregorz Nowak: "Szlakiem niemieckiej  irredenty, Przeglad  Polski" Nowy Dziennik, 7.10.2009.
2. Ludwig Stomma. Polskie zludzenia narodowe, "Sens','Poznan, 2006.
3. A. Nava,s: "Bohater dwoch narodow"Nowy Dziennik, 8.10.2009.     
4. Quentian Tarantino: "Inglorious Basterds" Newsweek.                    
5. Daniel Mendelsohn: "When Jews Attack','AtewsweeA:, Aug. 4,2009.   
6. Udowalendy. Truth for Germany (The Guilt Question of the Second World War), Kolle Druck, Oldendorf, Germany, 1981.


____________________________________
* Уживання війська проти мирного цивільного населення є проти міжнародних законів і договорів.
** Наприкінці серпня 1939 року група озброєних людей напала на радіостанцію в місті Ґлівіце, на території, що тоді належала Німеччині. Вони передали в етер чистісінькою польською мовою звернення до поляків Сілезії повстати проти Гітлера. Після короткого бою нападники зникли, залишивши труп, зодягнений у польську військову уніформу. Гітлер використав цей інцидент як привід до нападу на Польщу. І лише на Нюрнберзькому процесі з'ясувалося, що на німецьку радіостанцію напали переодягнені офіцери гітлерівських спецслужб, аби спровокувати привід до війни. Прізвище вбитої людини, до речі, так і залишилося невідомим.
*** За одною версією, Б. Пєрацького вбив Мєчислав Ружанський, у якого пан міністер звабив дружину (Див. ВК, ч. 2, 2007, ст. 76).
**** У фільмі показано, як американські парашутисти єврейського походження діють у підпільних акціях проти німецьких окупантів у Франції перед висадкою альянтів у червні 1944 року.

СТВОРЕННЯ ОРГАНІЗАЦІЇ УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ

Валентин МОРОЗ

Перша конференція націоналістичних груп (див. ВК, ч. 4, 2009, ст. 71) відбулась у Берліні 3-7 листопада 1927 року. Вона була іменована офіційно „1-ю конференцією Українських Націоналістів" ¹. Було ухвалено почати видавництво журналу Розбудова Нації. Крім того, було створено також ПУН (Провід Українських Націоналістів), що мав служити координаційним центром аж до першого конґресу. ²

Проте сам конґрес відбувся аж через два роки. Причиною цієї затримки було, по-перше, небажання лідерів деяких вищеназваних груп „самоліквідуватися" і стати єдиною монолітною структурою,- мотив, психологічно цілком зрозумілий і присутній в усі часи і в усіх суспільствах. Але була ще й важливіша перешкода. З самого початку було ясно, що єдиною і бездискусійною кандидатурою на посаду керівника майбутньої ОУН плянується Евген Коновалець, теперішній провідник УВО. Проте не всі лідери УВО поділяли цю думку. По-перше, не всі вони (як правило, люди старшого покоління) бачили в націоналістичній концепсії свою „альма матер". По-друге, не хотіли просто так „розчинитися"в новій структурі, що складалася практично з самих молодих людей.

Для розчищення всіх цих „кучугурів" потрібна була ще одна конференція. Вона відбулась у Празі 8-9 квітня 1928 року.³ І резолюції її були вже „крутішими"; навіть було ухвалено, що Конґрес Українських Націоналістів має відбутися 1 вересня 1928 року.

Відбувся він насправді в наступному, 1929 році, у Відні, від 28 січня до 3-го лютого. Тому що й польська дефензива (політична поліція) й КҐБ (тоді ще ЧК) дуже „дерли кігтями глину", щоб знати всі таємниці конґресу, довелося вдатись до конспірації. „Про людське око" було оголошено, що конґрес відбудеться у Празі. Туди й приїхали учасники коиґресу: і лише потім, залишивши у Празі для „камуфляжу" підставних осіб, виїхали до Відня.⁴

На конґресі було ЗО представників від націоналістичних організацій. 2 лютого 1929 року було оголошено історичну ухвалу про заснування Організації Українських Націоналістів. 3 лютого Головою Проводу ОУН було одноголосно обрано Евгена Коновальця, дотеперішнього керівника УВО. ⁵
                  
На засіданнях конґресу зіткнулися дві концепції; між ними розгорілась полеміка. Була це полеміка між ідеалістичним волюнтаризмом, що в основі своїй мав ідеї Міхновського й Донцова, й матеріялізмом та „уенерівщиною". Перемогла перша тенденція. Це означало, що українські національні теорії вже „допеклися" й виросли з „веґетеріянського" етнографізму 19-го століття. Було це виразним свідченням дозрівання української духовної еліти.

Все це прозвучало як у заключному слові Евгена Коновальця і відозві конґресу, так і в „Постановах Великого Збору Організації Українських Націоналістів".

Евген Коновалець сказав у своїй промові, що була логічним завершенням конґресу:

Як знаєте, друзі, я не є приятелем гомінких слів [...] Спротиви, які зустрінемо на нашому шляху, будуть велетенські. Бож віднова Соборної Української Держави сама собою однозначна з ліквідацією Московської імперії, як і польського історичного імперіялізму, спричинить таку докорінну перебудову цілого Сходу Европи і великої частини Азії, що з конечности вплине не менш глибоко й на політичний вигляд всієї решти світу.

Чи можемо пориватися на такі великі діла? Чи ми, як колектив, і кожен з нас, як одиниця, - маємо в собі цю міру і цей формат, щоб відповісти прийнятому зобов'язанню? Цього свідоцтва ми не можемо виставляти самі собі, його виставить нашій Організації щойно пізніше твердий іспит самого життя. Завжди це є мужі, що творять історію. Хочу вірити, що завдання, які в нашій програмі ми собі накреслили, зуміємо, як мужі, виконати. Тільки в тому випадку вільно буде сказати, що дата створення нашої Організації зарахується будучими істориками, як одна з переломових, творчих і позитивних дат на тисячолітньому шляху життя Української Нації.⁶

У відозві, що називається „Від Конгресу Українських Націоналістів", варто підкреслити певні моменти:

Тільки повне усунення всіх окупантів з українських земель відкриє можливості для широкого розвитку Української Нації в межах власної держави. Відкидаючи орієнтації на історичних ворогів Української Нації, але будучи в союзі з народами, які вороже відносяться до окупантів України, національна диктатура, що витвориться в бігу національної революції, забезпечить у тяжкий час боротьби силу Української Держави. Щойно після відновлення державности національна диктатура перейде, через участь у владі провідної верстви, до створення законодавчих органів, на засаді представництва всіх організованих верст з узглядненням відмінностей окремих земель, що ввійдуть до складу Української Держави.⁷

 Ця теза про необхідність диктатури була цілком природною, коли врахувати: 1) час, коли її проголошено; 2) реальний стан тодішнього українського політикуму.

У 1929 році в Московській імперії (замаскованій під нововигаданою назвою - СРСР) замість відносного, „непівського" лібералізму починається нова епоха тоталітаризму. Була це сталінська диктатура. У 1933 році в Німеччині стає реальністю гітлерівська диктатура. Ще перед тим - у 1926 році - в Італії приходить до влади Муссоліні - теж диктатор. Потім це поширюється на Еспанію, де диктатором стає Франко: на Португалію, де диктатором стає Салазар... У 30-і роки диктатура встановлюється в Австрії, Фінляндії, Литві - тенденція ця була всезагальною. Традиційио-ліберальна демократія відступала тоді „на всіх фронтах". Вона просто перестала бути популярною. Чому? Що стосується Заходу, то досить назвати одну дату: 1929.

У цьому році Північну Америку охопила економічна криза (Great Depression), що скоро переросла і в соціяльно-політнчну площину. В 1930 році криза „перестрибнула" через океан і охопила Европу. Уперше в історії подібне явище стало ґлобальним, - як за географічними вимірами, так і за соціяльно-політичними. Багато мільйонів безробітних сталії перед вибором. Що робити? Голосувати й далі за традиційно-демократичні партії? - Це означало не дуже оптимістичний варіянт: умирати з голоду, або, у кращому випадку, животіти на допомозі по безробіттю. Диктаторські, радикальні розв'язки стали неймовірно швидко популярними. Адже Гітлер у своєму райху (імперії) „ліквідував безробіття" дуже швидко й елементарно. Він створив „арбайтдінст". У цій системі мільйони німецьких безробітних могли знайти працю, а головне - мати стабільну нішу і не були більше нікому непотрібними „вуличними собаками". (Є вже у сучасній політологічній думці й така - покищо - парадоксальна версія: Захід навмисно спровокував Гітлера на війну. Чому? Бо боявся, що гітлерівський досвід позитивного розв'язання проблем у кризовій ситуації стане заразливим для цілого Заходу. І через те, мовляв, його штовхнули на війну, аби знищити на полі бою).
        
Але...

Версії є версіями; лише майбутнє покаже, які з них заслуговують на увагу. Як завжди, найкращим суддею є час. А ми займемося покищо другим з обіцяних аспектів: реальний стан тодішнього українського політикуму.

Про те, що у 20-і роки існувало кілька „державних центрів" УНР і ЗУНР (ще й до того „гетьманський центр"). Все це була ностальгічна бутафорія без жодної „проекції" на майбутнє.

Але й т. зв. „леґалістичні" українські партії, що були безсумнівними політичними реаліями у рамках польської (чехословацької, румунської) держави, не навіювали аж надто оптимістичних сподівань. Правда, зовнішньо - статистичні факти були часом досить позитивними. Скажімо, на виборах 1928 року до польського парляменту пройшло 48 українських послів (солідна цифра!). Українська Парляментарна Репрезентація у парляменті відразу ж склала заяву про необхідність української державності!

Але...   
                                                                  
Необхідно взяти „під мікроскопом" специфіку польської системи. Леґальна, позапідпільна праця у цій системі давалася тяжко. Давньою рисою цієї системи було незмінне правило: „У Польщі кожний шляхтич - король"). А якщо говорити конкретно, то специфікою „міжвоєнної" Польщі було те, що кожний повітовий староста застосовував повну самоволю, не рахуючись ані з Варшавою, ані з „папою римським". Незважаючи на українські виборчо-парляментські успіхи, буденною реальністю була нахабна польська колонізація українських територій. Досить сказати, що на Західну Україну було „напхано" 300 тисяч родин „осадників". Були це військові ветерани, що отримали безкоштовно землю від польського уряду на українських землях. „Безкоштовно" - але коштом безземельного чи малоземельнго українського селянства, яке завзято випихали кудись в Канаду чи Арґентину, аби збутись „вибухового матеріялу" на час майбутніх подій.

Зрештою, є факт, який може служити просто-таки символом ситуації. Було у Варшаві два міністри, які розуміли: українці - надто „великий звір", щоб його можна було просто так „закидати шапками". Тобто, вони зрозуміли давню англійську мудрість: „коли їх не можна перемогти - то з ними треба домовитись". Ці двоє підтримували українців у питанні Українського Вільного Університету, в питаннях українського шкільництва тощо. Яким же був результат? Ці міністри просто поплатились своєю політичною кар'єрою; польський політикум відмовив їм у будь-якому елементарному довір'ї.  

Не дивно, що після цього уже не було бажаючих „захищати українців"; ця „раса" в польському політикумі просто зникла.

Крім двох згаданих аспектів, неможливо обминути ще й третій. Мабуть, найлогічніше було б його окреслити як вічну тему Піночета. Що мається на увазі? У критичних, кризових ситуаціях виникає як правило потреба національної диктатури. Ситуація вимагає Піночета. (Не кубинського „фіделя-шміґеля" і не Лукашенка, а саме Піночета - тобто національного диктатора).

Чілійські події з Аґусто Піночетом у фіналі - найклясичніший і найсвіжіший приклад. Але - не перший в історії. На початку цієї тенденції доведеться, мабуть, поставити Наполеона. Деякі історики кажуть, що на посаду диктатора у Франції було тоді аж чотири кандидатури... Після революційних експериментів кінця 18 століття і викликаного ними неминучого хаосу, Франція просто-таки спрагла за національною диктатурою. Потреба її стукала в двері...

Далі в історичному ряді варто, мабуть, згадати Пілсудського, литовського диктатора Сметону, еспанського Франко та португальського Салазара. До речі, паралелізм між Франко і Піночетом просто-таки буквальний. Як Франко врятував Еспанію від комуністичного „визволення" у 1936-39 роках, так і Піночет врятував тридцять років пізніше свою чілійську батьківщину від перспективи перетворення її на ще одну кубу в Латинській Америці.

Отже: немає нічого дивного в тому, що українська політична думка дозріла в 1929 році до цієї ідеї. (Власне, це й було виразним доказом її дозрівання). У 1935 році з'являється навіть спеціяльна праця, присвячена цій темі.⁸ (При нагоді: сучасна Україна, аби врятуватися від дестабілізації, що насувається, теж гостро потребує Піночета...) ⁹ ?

А тепер знову повернемося до документів конґресу. У „Постановах Великого Збору ОУН" підкреслено, що в основу світосприймання нової організації кладеться національний принцип. Не соціяльна група (клас, по-совєтському) і не професійна чи якась інша група є в основі клясифікації, а саме нація. Цитуємо:

1. Український націоналізм є духовний і політичний рух, що зродився з внутрішньої природи Української Нації в час її зусильної боротьби за підстави і цілі творчого буття.
2. Українська Нація це вихідне положення кожної чинности та метове назначення кожного прямування українського націоналізму.
3.  Органічна зв'язаність націоналізму з нацією є фактом природного порядку і на ньому основане ціле розуміння істоти нації.
4. Нація є найвищий тип органічної людської спільноти, що при найбільшій своїй психологічній та суспільній зрізничкованості має свою одну внутрішню форму, витворену на ґрунті подібного природного положення, спільного пережиття історичної долі та невпинного стремління здійснитися в повноті силової натуги.
5. Внутрішня форма нації є основний чинник її динамічного тривання і разом з цим принцип синтетичного формування, який дає життю нації напротязі її історичного розвитку суцільну духовну окресленість, зазначену в різних її конкретно-індивідуальних виявленнях. У тому означенні внутрішня форма-це є ідея нації, що основує та вможливлює її історичне ставання [...]
11. Через державу стає нація повним членом світової історії, бо що лиш у державній формі свойого життя вона посідає всі внутрішні і зовнішні ознаки історичного підмету. ¹⁰       

 _______________________
¹ Петро Мірчук. Нарис історії ОУН, т. І. Мюнхен, 1968, ст. 76-80.
² Там же.
³ Там же, стор. 86-87.
⁴ Там же, стор. 88.
⁵ Там же, стор. 91.
⁶ Там же, стор. 92.
⁷ Там же, стор. 93.
 ⁸Микола Сціборський. Націократія. Париж, 1935.
 ⁹Див. цю тему Валентин Мороз. У пошуках українського піночета. Львів, „Сурма", 1999.
 ¹⁰Розбудова Нації, ч. 3,4, 5 за 1929 рік. Цит. за Петро Мірчук.


_____________________________________________________________________
Необхідно підкреслити, що створення ОУН було не просто появою ще однієї партії в українському політикумі. Вважати так - це було б з точки зору історичної перспективи великою помилкою. Не буде перебільшенням сказати, що поява ОУН означала перехід українства в категорію нової якості. (І з бігом часу, коли минущі симпатії й антипатії зникнуть, це буде вирисовуватися все виразніше).

...Є у Фрідріха Ніцше широко відома (і дуже нашуміла в час своєї появи) праця Also sprach Zaratustra  (Отже, сказав Заратустра). Це практично самі афоризми, узяті нібито в Заратустри (цього не заперечиш), але побачені дуже ,,по-ніцшеанському". Ось один з них. Називається він „Попіл і діямант". (Напочатку треба вияснити: виявляється, що попіл і діямант мають... ту саму хемічну формулу; вони „брати"). Але є якась там структурна різниця, що робить попіл попелом, а діямант діямантом. Але - „ближче до Ніцше'". Попіл питає у діяманта: чому ти такий твердий? Ти ж мій брат. А діямант відповідає йому: чому ти такий м'який? Ти ж мій брат...

Ясно, що Ніцше не був хеміком, і хемія його не цікавила. І проектує він цю істину не на світ кристалів і мінералів, а на світ людських відносин. Його цікавить не хемія, а „алхемія" людських взаємин. А у світі людей саме так і є: будеш твердим, коли хочеш бути твердим! У світі людей все залежить від Хочу -..хочу" з великої літери. „Коротко і сердито" це називається волюнтаризмом. Нашим західнім сусідам (німецьким та іншим) він був відомий з часів Шопенгауера і Ніцше. До нас же, українців, він прийшов в епоху Донцова... Бо концепція донцовського націоналізму стопроцентно збудована саме на принципі волюнтаризму.
Якраз це й забезпечило появу нової якости українства. Бо коли в центрі людського життя стоїть Хочу з великої літери - тоді все починає виглядати зовсім інакше. Тоді все залежить (у першу чергу) від того, скільки отих Хочу з великої літери ми створимо у своїй нації і згуртуємо їх в один великий кулак. Коли їх є досить багато - то це означає, що ситуацію будемо творити ми, а не наші противники. І тут починається кардинально важливий поворот. Тепер уже в центрі уваги не приглядання до зовнішньої (чужої) кон'юнктури, а вслухування у власні глибини, у власні ресурси (а ресурси ці завжди є, лише при одній умові: коли є люди, які хочуть їх шукати).

Отже: з появою ОУН починається епоха свідомого україношукання, а звідси уже автоматичний перехід до українотворення.

І перед тим були люди, що спонтанно жили концепцією україноцентризму. А тепр цю концепцію взяло на озброєння ціле покоління! По суті поєднання волюнтаризму з україноцентризмом забезпечило появу нової якости українства.

Не дивно, що і в творах Донцова, і в дальшій чисто практичній діяльності ОУН постійно звучить тема опори на власні сили. Вона автоматично виросла з тези: не придивляння до зовнішньої кон'юнктури, а вслухування у власні глибини і відшукування там ресурсів для дальшого будівництва.

Ще з „продукції" 1-го Великого Збору ОУН необхідно згадати „Декалог" („Десять заповідей українського націоналіста"), що став на довгі роки етичною формулою нового українського покоління. Уперше він був поширений як додаток до газети „Сурма" влітку 1929 року. ¹

І ще одна „конкретика" (до речі, вона дуже „канкрєтна'' кажучи сучасною мовою, ще й тепер; бо й досі не „злазить" із сторінок полемічних текстів). Ідеться про тему „фашизму". Як тоді, у 1929 році, так і тепер певні „гості" (виклепані в Москві) настирливо твердять, що українські націоналісти - це, мовляв, „фашісти, артісти, контрабандісти". Тому необхідно процитувати тексти з цих далеких 1929-1930 років, щоб мати картину в цьому питанні. Вже у 1929 році в офіціозі Розбудова Нації ОУН заявила:

У десятий рік після закінчення світової війни хто не чув про фашизм? Він притягає до себе увагу не тільки політиків, його противників, але й найшов широкий розголос, а навіть став модною назвою серед широкої публіки, хоч вона не завжди знає його суть. Ним стали цікавитися і люди науки, постали навіть інститути для вивчення фашизму. Про нього з'явилося вже чимало спеціяльних публікацій різними мовами, крім української, в якій досі маємо тільки окремі статті про ті чи інші прояви. Тим часом і для нас далеко не зайвим є мати цілісну уяву, хочби тільки в стисло конспективнім огляді, цього нового й своєрідного політичного й соціяльно-економічного явища, бодай в основних його ідеологічних проявах [...]

Заразом зі свого боку підкреслюємо невмісність назви „фашизму", якою охрестили український націоналізм його противники. Фашизм - це рух державного народу, це зроджена на соціяльнім підкладі течія, що змагається за владу у власній державі. Український націоналізм - це рух національно-визвольний, завданням якого є боротьба за державність, до якої має повести найширші маси українського народу. А тому українського націоналізму не тільки - що не можна утотожнювати з італійським фашизмом, але навіть не можна до нього надто приподібнювати. Тим більше не можна приподібнювати українського націоналізму до тих соціяльно й політично реакційних течій інших державних народів, що їх охрещено рівнож „фашизмом", назвою зрештою невідповідною, коли візьмемо хочби на увагу те, що сам Муссоліні сказав: „Я тверджу, що в чужині є неможливо наслідувати фашизм, тому що там є інші історичні, географічні, господарські й моральні умовини. ²

До цієї теми журнал Розбудова Нації повертався й пізніше, як у грудні 1929, так і в листопаді-грудні 1931 року. ³

Здавалося б, у цьому питанні всі „крапки над „і" поставлені уже в 1929 році, і жодної теми для дискусії про „фашизм" не залишилося.

Але...

В житті ніколи не буває так просто. Виявляється, у 30-і роки тема „фашизму" ОУН була просто-таки „виїздним коником" багатьох леґалістичних груп, що не поспішали загострювати свої стосунки з польською владою. Не кажемо вже про комуністичні чи майже-комуністичні групи. В постановах ІІ-го пленуму Комуністичної Партії Західньої України писалося про „фашистських націоналістів", що знаходяться в одному фронті з „польським фашизмом",  ⁴ і т. д., і т. п.-„царствію його не буде кінця". Але й видання більш поважних українських груп, які повинні були б мати більше „клепок у голові", теж піддалися цьому психозові. У цій же тональності писав і Тризуб - орган „екзильного уряду" УНР, і гетьманська Січ, і Соціял-Демократ, і Український Прапор - орган „екзильного уряду" ЗУНР.

І навіть найсолідніша українська газета в Галичині - Діло - теж „доросла" до такої термінології:

Якщо націоналісти проти партійництва, то вони мусять здати собі справу, що зорганізувавшись, вони стали не чим іншим, а новою українською політичною партією, тільки партією фашистівського покрою. ⁵

А на 3-у з'їзді УНДО (Діло було газетою цього об'єднання) один з доповідачів висловився так:

Від націоналістичних елементів нічого позитивного для національної політики в нинішніх часах надіятись не можна. Вони самі не знають, до чого вони зміряють. Але шкодити вони можуть. ⁶

Якщо подивитися на цю тему без жодних емоцій, то варто сказати: ці тексти були, мабуть, найганебнішим епізодом за час існування газети Діло, що увійшла, без сумніву, в українську історію.

ОУН з самого початку свого існування енергійно реагувала проти цієї наклепницької кампанії. Зокрема, у 1931 році Провід ОУН опублікував у журналі „Розбудова Нації" таку заяву:

Від хвилини, коли організований український націоналістичний табір зайняв відповідне місце в теперішній українській дійсності, як активний чинник боротьби українського народу за відновлення Самостійної Соборної Держави, почали проти нього завзяту й щодо способів непебірливу акцію уряди, суспільність та преса тих держав, що окупували українські землі. Поруч із насильствами та нищенням українців на купованих ними українських землях, окупанти почали вживати ще одного способу - провокації.

Мета цих провокацій полягає в тому, щоб викривляти справжній зміст націоналізму та скомпромітувати його в опінії українських мас, а тим самим убити їхню віру в непереможну силу ідей українського націоналізму та тих методів боротьби, якими він послуговується для виборення волі країні. Попри це намагаються окупанти представити український націоналістичний рух у шкідливому освітленні перед чужинцями.

Зокрема комуністична Москва змальовує український націоналісчний рух як ворожу інтересам українського працівного люду „фашистьку" акцію, що перебуває на услугах Польщі та міжнароднього капіталу, Натомість Польща окреслює український націоналізм як німецьку або большевицьку авантюру, що загрожує мирові Европи [...]

Провід Організації Українських Націоналістів подає до відома наступне:

1. Останні вістки ворожої преси є наскрізь брехливі. Провід ОУН від мого початку своєї діяльности станув на ідеологічні, політичні та тактичні позиції активної боротьби проти окупантів українських земель - Москви і Польщі - та з тих позицій ніколи не сходив і не думає сходити. Тому зокрема й вістка про якісь ніби зобов'язання Проводу Українських щіоналістів супроти німецьких націонал-соціялістів провокативно протирічить загальнознаним та непорушним засадам політики Проводу [...]

3.  Ця нова хвиля ворожих провокацій проти українського націоналізму і одного боку виявом слабости ворогів українського народу, а з другого - зросту революційних настроїв серед українських мас на окупованих територіях, як також активізації української справи взагалі в світі.

4. Провід ОУН заявляє, що на всякі дальші провокації відповідати буде спростуванням їх, але посиленням наступу організованого націоналізму. ⁷

Постає природне питання: як оцінити (з точки зору історичної перспективи) цю психічну атаку проти новонародженої націоналістичної структури? Думаємо, що тут варто згадати цікавий афоризм: у людських вчинках завжди шукають логіку: але там немає нічого, психології. Так! Людська інтуїція промовляє у такі моменти гучніше й потужніше, аніж людська логіка. І тому всі ці леґалістичні "маслосоюзи" відчували безпомилковою інтуїцією: оті молоді люди, що вбивають польських міністрів, наразі не тільки доростають політично. Але... В недалекому майбутньому вони просто з'їдять усі ці леґалістичні „маслосоюзи" - і то навіть „без солі". (Так що вся ця ностальгічна антипатія доживаючих структур до тих, які їх неминуче мали з'їсти - є просто нормальною і природною. У світі людей завжди буває саме так).

Щоб переконатися у правдивості цих слів - чекати довелося недовго. Реальність 40-х років показала, що єдиною українською силою, яка виступила із зброєю в руках проти фашистського Гітлера - це була нібито - „фашистська" ОУН, що створила реальну протигітлерівську зброю - Українську Повстанську Армію! (І всі здорові сили Західньої України, незалежно від партійної чи „безпартійної" приналежности, приєдналися до цієї акції, керованої Організацією Українських Націоналістів).

А починаючи з 1944 року, коли на Західню Україну знову нагрянули московські „визволителі від хліба і масла", повторилась та сама ситуація. Усі ці леґалістичні „маслосоюзи", вигодувані на польському маслі; всі ці групи і „групенята" просто зникли під чоботом сталінського молотка, „як роса на сонці". І знову - як і при гітлерівській окупації - єдиною силою, що стала до боротьби проти нового окупанта, була ОУН і створена нею Українська Повстанська Армія.

Цю боротьбу українські націоналісти (як і їх литовські, латвійські, естонські побратими) вели аж до початку 50-х років. А окремі підпільні озброєні групи протрималися аж до середини 60-х років (як наприклад під Бережанами) - тобто історично передали естафету визвольної боротьби безпосередньо до рук шестидесятників, що вже тоді починались як епоха.

Було б помилково не згадати, що далеко не всі леґалістичні структури стали жертвою лише вищеописаного антинаціоналістичного психозу.

Скажімо, газета Свобода що виходила в Нью-Йорку (одна з двох щоденних українських газет, які з'явилися в діяспорі), дивилась на справу „тверезо - по-американському":

Різні демагоги, псевдореволюціонери виступають у своїх часописах, кажучи, що в Галичині треба спинити український терор проти поляків, бо, мовляв, треба спокою, а наш терор викличе контртерор поляків проти українців. Та спитати цих „революціонерів": коли б не було нашої боротьби в Галичині за свої права, то взагалі, чи ми тепер мали б там щонебудь своє, українське? Звичайно, ні! А тоді полякам не було б чого нищити українського. Геройство й боротьба були вічним поступом живих націй і народів. Спокій панує лише там, де смерть, а український нарід живий і хоче жити вічним життям." 

А в числі за 22 жовтня Свобода знову повторює цю тему:

Ми розуміємо, що в Галичині можуть знайтися такі політики, які бачитимуть тільки великі жертви, руїну і переполох, а не бачитимуть, що оце завдяки тим жертвам Польща котиться в ту яму, в якій вона готовилася поховати наш визвольний рух. Але на те не треба звертати уваги. Ми глядім на таку велику, хоч болючу хвилину, з отвертими очима. Вона принесла нам небувале досі видвигнення перед світом справи поневолених українських земель під Польщею. Вона відчинила нам очі на те, яке значення у національному визволенні має і така мала країна, як Галичина, яка своєю свіжою кров'ю популяризує в світі українське ім'я. Це величезне діло, яке певно принесе великі користі для української справи взагалі. ⁹

Таку ж саму позицію зайняв і Український Голос, що видавався у Вінніпегу. ¹⁰

Як бачимо, леґалістичні структури української діяспори дивились на справу зовсім інакше порівняно з тими, які перебували на території Західньої України.

Коли глянути на ці далекі роки „з висоти пташинного польоту", з позицій сьогоднішнього дня, то доведеться визнати: 20-і роки були в Західній Україні часами відступу. Була це епоха виживання українства на Західній Україні (особливо в порівнянні з бурхливим реваншем українства в Наддніпрянщині, на схід від Збруча в роки українізації).

Але починаючи з 1929 року, з часу заснування ОУН, все „канкрєтно" змінюється. Починалась нова епоха...



____________________________
 ¹Петро Мірчук. Нарис історії ОУН, стор. 126.
 ² Розбудова Нації, ч. 8-9, серпень-вересень 1929, стор. 262.
 ³ Розбудова Нації, ч. 12 за 1929 р.; ч. 11-12 за 1931 рік.
 ⁴ Цитата за Петро Мірчук. Нарис історії ОУН, т. І, стор. 111.
 ⁵Діло, 4 квітня 1929 р.
 ⁷Розбудова Нації, ч. 11-12, листопад-грудень 1931року.
 ⁸Свобода за 13 жовтня 1930 р.
 ⁹Свобода за 22 жовтня 1930
 ¹⁰Див. Український Голос за 5 листопада 1930 р.