БЕРЕСТЕЙСЬКИЙ МИР У МІЖНАРОДНЬОМУ ПРАВІ

Василь Федорович

                       В нашій історії не багато таких випадків, де Україна виступала як контрагент міждержавних актів, тобто як самостійний чинник — підмет міжнародного права. В княжій добі Олег та Ігор заключували договори з Візантією. В козацькій добі маємо Переяславський договір Хмельницького (1654 р.). В новій добі нашої історії такою подією був Берестейський мир, що його заключила Українська Народня Республіка з Центральними Державами, то є: Австро-Угорщиною, Німеччиною, Болгарією і Туреччиною. Сталося це 9 лютого 1918 р. в місті Бересті. Звідси назва — Берестейський мир^*).

                     Тут не місце входити в ґенезу та історичне тло Берестейського миру, хочемо розглянути лиш такі питання:

                      1)  Чи   Берестейський мир був міжнародньоправним важним "актом;

                      2)  які права й обов'язки випливали з нього для договірних сторін;

                      3)  коли й за яких обставин він перестав діяти.

                      Крім того, не від речі буде розглянути його історичне, правне й моральне значення, зокрема для України.

                      Згідно з вимогами міжнародного права, міжнародні акти, а в тому також і мирові договори, можуть заключувати тільки суверенні держави й деякі міжнародні організації. Щоб держава була суверенна, мусить мати певні атрибути, вимагані міжнародним правом, а саме: владу, народ і територію. Формально Українська Народна Республіка проголосила свою незалежність 4-им універсалом в дні 22. І. 1918 р. Україна мала законну владу, то є Центральну Раду, очолену президентом, сповняла ту владу над народом, що замешкував суцільну українську етнографічну територію. Так отже Україна являлася суверенною державою й в повному праві заключувати міжнародні договори. Центральні Держави, а зокрема Австро-Угорщина й Німеччина, що мали за собою довгу дипломатичну історію, визнали за нею це право. Вже в час прелімінарних нарад в дні 1. 2. 1918 р. Троцький спротивився, щоб делегати України брали участь у переговорах як самостійна делегація, мовляв, — вони не репрезентують ніякої держави. У відповідь представник України Любинський переконуючими аргументами опрокинув становище Троцького. Після виступу українського делегата, представник Австро-Угорщини, ґр. Чернін — не зважаючи на протест Троцького — заявив, що Центральні Держави офіційно визнають Українську Народню Республіку як незалежну, вільну й суверенну державу, яка має право самостійно заключувати міжнародні договори¹⁾. Згодом цей мировий договір ратифіковано, а виміна ратифікаційних нот відбулася у Відні — 28 липня 1918 р.

                       Текст Берестейського миру короткий — всього 10 статтей.

                       Вступна стаття звучить: "Тому що український народ, який підчас теперішньої війни проголосив свою незалежність, виявив бажання встановити мир з Центральними Державами, — уряди Австро-Угорщини, Німеччини. Болгарії й Туреччини постановили заключити мировий договір з Україною. Цей договір має бути першим кроком до тривалого світового миру, що закінчить страхіття війни та приверне між народами приязні відносини на політичному, правному, економічному полях²⁾.

                       Берестейський мировий договір став тою правною основою, на якій мали базуватися дальші взаємовідносини України з Центральними Державами. Одначе, він вже в листопаді 1918 р. перестав зобов'язувати. Зложилася на це тодішня мілітарно-політична ситуація в Европі. Через заключення Берестейського миру Німеччина сподівалася, між іншим, відтягнути свої дивізії із східного та перекинути їх на західній фронт. В міжчасі посилена офензива Альянтів на Заході примусила Німеччину до капітуляції. В акті перемиря — 11. XI. 1918 р. — Німеччина анулювала оба Берестейські мирові договори. Остаточно й формально уневажнено Берестейський мировий договір у Версальському трактаті. Його 292 ст. звучить: "Німеччина признає, що всі договори, які вона заключила з Росією або іншою державою, якої територія раніше належала до Росії, є недійсні". Такі самі постанови повторено в мирових договорах з Австро-Угорщиною, Болгарією і Туреччиною.

                      Таким чином з підписанням Версальського трактату — Берестейський мир перейшов до історії. Всеж таки, не зважаючи на його короткотривалість і той факт, що деякі західньоевропейські публіцисти називають його легковажно забутим або хлібним миром (Brotfrieden), Берестейський мир має історичне значення, в першу чергу для України, і до певної міри — всесвітнє.

                      Коли йде про Україну, то: "По сотнях літ державного небуття, Україна дорогою на Бересть вертала до ролі самостійного міжнародного чинника, до ролі підмету політики, визискуючи для цілей власного народу ситуацію, що витворилася в результаті Великої Війни" ³⁾.

                     До Берестейського миру ніхто (зовнішній політичний світ) не думав і не говорив про українців як націю, а про Україну як державу. Коли якісь західньоевропейські політики, публіцисти чи письменники-поети говорили або писали про Україну, то мали на думці Україну як географічне поняття, як країну родючого чорнозему, як частину Росії, замешкану малоросами (не рутенами чи русинами, бо ті жили в Галичині й на Закарпатті), — а в найкращому випадку вже з історичної перспективи — як терен діяння козаків. Берестейський мир поклав край такій концепції. Світ зустрівся з фактом, що існує окремий український народ, який замешкує окреслену етнографічну територію, і що той народ створив окрему від Росії незалежну державу й намагається втримати та закріпити свою самостійність.

                     Україна після Берестейського договору відограла певну ролю в дипломатичних взаєминах інших держав. Большевицька Росія в договорі з Німеччиною з 3 березня 1918 р. зобов'язалася в 6-ій статті: респектувати Берестейський мировий договір, визнати суверенність України, відтягнути з української території всі війська та припинити ворожу пропаганду проти Центральної Ради. Справа України, а зокрема українсько-австрійських кордонів, була предметом дебат у Віденському парляменті й довела до урядової кризи. Також в Берліні довгий час жваво дебатовано справу України. Тут були розходження в поглядах на українську політику між цивільною владою (кайзер Вільгельм і міністерство закордонних справ — Auswartiges Amt ) і військовим командуванням (Ludendorff, Eichhorn). Становище Вільгельма й міністра закордонних справ von Kuhlmann-a (який, до речі, підписував Берестейський мир) було прихильне; вони трактували Україну як союзну державу та старалися респектувати постанови Берестейського договору. Вільгельм доручив von Kuhlmann-ові робити заходи, щоб Україну — крім Центральних Держав — визнали de jure також інші держави. Натомість військове командування ставилося до української справи неґативно. Наслідник Hoffmann-a — Eichhorn (вбитий в Києві), маючи попертя Ludendorff-a , трактував Україну як окупований терен, не респектував Центральної Ради, допускався самоволі супроти населення; це він у квітні 1918 р. — без порозуміння з Центральною Радою — видав наказ у справі засівів і хлібоздачі, а за непослух загрозив військовими судами. Центральна Рада визнала те рішення незаконним і подала це до публичного відома; тоді Eichhorn наказав розв'язати Центральну Раду, при чому арештовано деяких міністрів. Проти такої самоволі Eichhorn-а прем'єр Голубович зложив на руки німецького амбасадора в Києві — Mumm-a офіційний протест. Riechstag  заатакував Eichhorn-а, осудив його вчинок та наказав негайно звільнити арештованих міністрів та офіційно їх перепросити.  Eichhorn письменно перепросив Президента Центральної Ради, а військового коменданта міста Києва, як жертвенного козла — звільнив з його посту⁴⁾. Правда, те перепрошення — то звичайна дипломатична куртуазія, але в даному випадку вона дуже вимовна.

                   Берестейський мир (оба договори — з Україною і Росією) мав також значення для світової політики. Згідно з думкою Wheeler-Bennett'a⁵⁾

                   1)  цей перший мировий договір між сторонами, що брали участь в І світовій війні, засвідчив мілітарну силу Німеччини та найбільше приниження Росії;

                  2)  мирові переговори в Берестю спонукали Вільсона до проголошення відомих 14-ох пунктів;

                  3)  Берестейський мир тісніше об'єднав Америку й Англію і в результаті довів до перемоги над Німеччиною.

                  57 річниця цього міжнароднього акту — це нагода пригадати та освідомити успіхи нашої тодішньої молодої ще дипломатії.

 ____________________
^*) Приблизно місяць після заключення миру з Україною, то є З березня 1918, Центральні Держави заключили в тому ж місті Нересті мировий договір з большевицькою Росією.
¹⁾ Кедрин, І. Берестейський мир. Львів, 19Г8 — І. Wheeler-Bennett, J. W. Brest-Litovsk: The forgotten peace. London, 1956.
²⁾ Martens, G. F. Nouveau recueil de traites. Том 10, ст. 752.
³⁾ Велика історія України — вид. І. Тиктора. Вінніпеґ, 1948, ст. 775. 98
⁴⁾ Baumgarten, W. Deutsche  Ostpolitik  1918. Wien,  1966,  ст.  130.
⁵⁾ Wheeler-Bennett, J. W. op. cit

САНІТАРНО-МЕДИЧНА СПРАВА В УКРАЇНІ

д-р Володимир Трембіцький 

САНІТАРНО-ЧЕРВОНОХРЕСНА СЛУЖБА В ГАЛИЦЬКІЙ ДЕРЖАВІ        

                  Окреме місце у всеукраїнській медично-санітарній службі займала Галицька Держава (ЗУНР), яка, відокремившись від Австрійської імперії, мала свою власну санітарну службу.

                  Український Галицький Червоний Хрест та його санітарні станиці самочинно творили по повітах місцеві українські лікарі, медики та жіночі організації. Після австрійська медична червонохресна спадщина була невелика, бо ввесь лікарсько-медичний запас був сконцентрований переважно на фронтовій лінії, яка існувала на Балканах (Македонія, Альбанія) та в Альпах на італійському фронті.

                   Лише дуже мала частина лікарського майна залишилася на т. зв. східньому фронті, тобто на прикордонні з Україною, де від 1918 р. боїв вже майже не було та ввесь тягар військових операцій був зосереджений у просторі Балканського півострова та на італійському фронті.

                   До часу проголошення незалежности Галицької Держави (1 листопада 1918 р.), українська галицька червонохресна служба зосереджувалася в військовій формації Українських Січових Стрільців (УСС), які діяли на східньому фронті від осені 1914 р. В леґіоні УСС існувала лише "перша поміч", яка сповняла свою службу у прифронтовій смузі та звідкіля відправлялося ранених до австрійських військових шпиталів. Українськими військовими медиками та згодом лікарями були при леґіоні УСС д-р В. Білозор, д-р Рихло, д-р Ганківський, д-р Білецький, д-р Р. Гаванський, д-р К. Воєвідка, а медсестрами та санітарями були: Анна Новаківська, Сіякова, Мухтій, Катря Гладун, Ощипко, Р. Рудницька та інші.

                   Д-р Воєвідка із санітарями, дес. Мухтій та Катря Гладун, вели кошовий (кадровий) шпиталь.

                   Українська санітарна служба мала сестрино-санітарну підготову після закінчення спеціяльних санітарних курсів, зорганізованих громадянами та лікарями міста Львова в роках 1914/15. Курси вели д-р Евген Озаркевич та д-р С. Марачевська, а практичні вправи відбувалися в шпиталі при духовній семінарії.

                     На ширшу скалю українська санітарна служба була зорганізована щойно після 1 листопада 1918 р., тобто на території вже самостійної Західньої Української Народньої Республіки.

                     Одначе, нелегко було зорганізувати червонохресну службу в новопосталій державі, бо зразу після проголошення самостійности почалася затяжна війна з Польщею. Через це не було нормального допливу ліків та медичного приладдя, яке приходило в Галичину з Відня та Мадярщини й Чехословаччини в дуже скромних кількостях.

                      Вся увага праці галицької санітарної служби була сконцентрована у військовій ділянці в Українській Галицькій Армії (УГА), яка від першого дня самостійности ЗУНР (1. XI. 1918) була введена у бій з поляками. При начальній команді УГА існував окремий Санітарний Референт, шефом якого був полковник д-р Андрій Бурачинський.

                      Вся червонохресна служба розподілялася на: а) першодопомогову службу (перев'язково-лікарську) при фронтовій смузі чи при державному кордоні; б) при транспортовій службі, тобто під час перевезення військових частин на або із фронтових смуг; в) в міських осередках при міських шпиталях.

                       Головою всієї військової та цивільної санітарної служби був д-р Ростислав Білас, якому підлягали всі лікарі та першодопомогові станиці.

                       Безнастанний воєнний стан не дав державній владі ЗУНР зорганізувати якслід свою санітарну службу та, щонайважливіше, придбати їй від закордону потрібних припасів.

                      В час передишки в боях ранньою весною 1919 р. вдалося лише до деякої міри поліпшити умовини праці галицької санітарної служби. На меншій території зосереджено більшу скількість лікарського активу та змобілізовано більше шпитальну службу. Здавалося, що санітарна служба буде краще вив'язуватися з своїх завдань та що наступ польської армії таки вдасться  стримати, а може перемінити й наш відступ у похід на Львів. Такі надії були лише хвилево реалізовані в час т. зв. Чортківської офензиви, на короткий час.

                      Новий польський наступ на схід в травні 1919 року трагічно вплинув на стан української санітарної служби. Приходиться із сумом ствердити, що наші лікарі та серед них деякі лікарі-жиди, які до того часу дуже сумлінно виконували свою медичну службу в армії, масово покидали ряди війська. Та негарна поведінка частини галицьких лікарів дуже від'ємно вплинула на санітарні відносини в УГА, зросла смертність серед вояцтва та збільшилось число ранених і хворих по шпиталях. УГА мала в час переходу за Збруч, тобто на територію Української Народної Республіки, всього 35 лікарів та 50 медиків та санітарного майна, що вміщувалось у 17-ти залізничих вагонах та на 60 підводах (возах). Чисельність бойового стану Галицької Армії в цей час була 40,000. Це означає на одного лікаря припадало 1,143 вояків та 800 вояків на одного санітаря, або 471 вояків на одну людину з медичної допомоги, незалежно, чи це був би лікар чи санітар.

                      Перехід галицької санітарної служби в Придніпрянську Україну дещо підсилив місцеву санітарну чи червонохресну службу, особливо в районі Поділля. Там же створено із галицької санітарної служби чотири запасові та чотири полкові лікарні, які розмістилися в більших осередках Вінниці та Жмеринки (залізнична вузлова місцевість) та в менших містах Білозумі, Браїлові, Барі та в Гнівані. Хоч на новому місці прилучилася була до санітарної служби місцева санітарна служба, все ж дальше відчувався брак лікарів, лікарів-хірургів, санітарів, медичних піклувальниць, ляборантів, аптекарів та ліків. Санітарним шефом УГА на Поділлі був д-р Тинячкевич, який співпрацював вповні із санітарним шефом армії УНР д-ром Дайном (мабуть, жидом з походження).

                      Як в межах УНР, так і в Галицькій Державі, санітарна служба підлягала трьом міністерствам: Міністерству Здоров'я, якого міністром був д-р І. Курівець, та частинно Міністерству Військових Справ і Міністерству Внутрішніх Справ, до якого 4  січня  1919 р. приєднано існуюче від 2 листопада  1918 р. Міністерство Здоров'я, перетворене тепер в один із департаментів. Міністром Внутрішніх Справ був д-р І. Макух (4 лютого до квітня 1919 р.) та від червня 1919 до 1920 р. д-р С. Голубович.

                      Український Червоний Хрест Галицької Держави, подібно, як в Українській Республіці, творив свою автономну частину як інституцію, що її завданням в першу чергу було придбати для держави медично-фармацевтичних припасів, яких в Галичині дуже бракувало. Історія Галицького Українського Червоного Хреста коротка.

                       В Галицькій короткотриваючій Державі Товариство Червоного Хреста постало було вже в перших днях листопада 1918 р. у Станиславові під назвою Комітету Українського Червоного Хреста. Першим головою був О. Гордієвський. 20 листопада 1918 р. Червоний Хрест переорганізовано в півдержавну організацію із відділами по важливіших містах. Головою всієї організації був призначений Остап Прийма, який після акту об'єднання ЗУНР із УНР в січні 1919 року підлягав Всеукраїнському Товариству Українського Червоного Хреста, як його відділ на Західню Область УНР. Галицький Червоний Хрест дуже тісно співпрацював із Всеукраїнським Червоним Хрестом, до якого диспозиції давав весь свій запас шпитальний, лікарств, поїздів та лікарів. Всеукраїнський характер Галицького Червоного Хреста був безсумнівним. В результаті такого братерського відношення в трагічні хвилини Дієвої Армії УНР на Поділлі протягом осени та весни 1919 року погибло смертю вояка-героя коло двадцяти лікарів та санітарів з армії УГА, На міжнародному полі не меншою була співпраця представників галицької санітарної служби із всеукраїнською під спільним соборницьким урядом УНР.

САНІТАРНА СПІВПРАЦЯ З АВСТРІЄЮ

                        Окреме місце в закордонній санітарній службі займала Австро-Угорщина в якій ще до 1918 р. були табори т. зв. "воєнної еміґрації" чи, точніше, втікачів з Галичини (з приводу окупації Галичини російськими військами) та полонених російської армії, серед яких велика кількість були української національности.

                         Галицькі втікачі в таборах Ґмінді (біля 30,000), Вольфсберґу, Хоцеві, Оберголяндґруні, Терезуні (10,000), Талєргофі, Ґрендінґу підлягали безпосередньо австрійській санітарній місії.



                         Українська санітарно-репатріяційна місія при першому посольстві в Відні почала діяти щойно в березні 1918 р., коли туди прибуло перше українське дипломатичне представництво на чолі із А. Яковлевим. Формально йшлося про опіку над "російськими" полоненими, які стали весною 1918 р. зародком української військової формації "Сірої Дивізії", яка була зорганізована в таборі у Фрайштадті старанням Союзу Визволення України ще до приходу посольства. "Сірожупанники" були відтраспортовані в Україну та включені в регулярні збройні сили держави, але розформовані за гетьманату П. Скоропадського.

                      Велику прислугу в постачанні медикаментів зі заходу вчинили перші австро-угорські летунські лінії для поштового зв'язку. Летунське сполучення відкрито між Віднем та Києвом¹) 21 березня 1918 р.²) та від 4 липня 1918 р. на короткий час (лише до 24 липня 1918 р.) між Будапештом³) та Одесою.

                      Одначе тому, що обидві летунські лінії були переобтяжені постачанням всякої пошти для німецької та австро-угорської армій, стаціонованих в Україні для її охорони перед агресією Совєтської Росії, гетьманський уряд, як в іншому місці вже згадано, створив власну закордонну сполуку з Берліном⁴) від 29 червня 1918 р., яка існувала приблизно аж до 15 листопада 1919 року, коли Кам'янець Подільський був евакуйований українськими формаціями та урядом в наслідок наступу польського війська, яке 17 листопада пополудні зайняло цю тимчасову столицю Української Республіки.

                     Згідно із австрійськими урядовими даними, австрійська повітряна сполука з Києвом була офіційно припинена 15 жовтня, тобто на два тижні перед розпадом Австро-Угорської великодержави, одначе, "неофіційно" далі існували лети чисто військового характеру аж до 30 жовтня, тобто до дня, коли перестала існувати Габсбурзька імперія та коли 31 жовтня в Кракові місцевий польський Ліквідаційний комітет перебрав владу в місті та в усій західній Галичині. Австрійська та німецька повітряні служби мали свої летунські апарати. Одначе, часто були вживані українські літаки, які з обсадою України німецько-австрійськими військами були частинно зареквіровані окупаційними командами та служили австрійським чи німецьким збройним силам.

                       Українські літаки, яких за гетьманського уряду нараховувалося більше 400 одиниць⁵), мали на своїх крилах українські знаки: блакитно-жовті кружки з білою серединкою.

                        Ситуація з медикаментами виглядала значно гірше, коли Німеччина та Австро-Угорщина скапітулювали в перших днях листопада 1918 р. та Українська Республіка опинилася перед бльокадою Антанти.

                        Безоглядна антантська ворожість до української державности доводила навіть до такого парадоксу, як завернення після тритижневого стояння на румунському кордоні в Атаках на Дністрі, 32 вагонів транспорту медикаментів та шпитального приладдя, відправлених туди із Швайцарії через Румунію. Транспорту з ліками не допущено в Україну, бо "розчленітєлям матушки Росії" не дозволено було дати медичної допомоги. Україна була оточена санітарною бльокадою Антанти!!!

                        За цей час Німеччина, особливо ж Австро-Угорщина поповнялися масою українських біженців. На протязі 1919/20 років в Австрії перебували нові полонені та переселенці, яких наші репатріяційні місії в Італії, Мадярщині та Юґославії переселили туди, бо тут можна було солідніше заопікуватися полоненими та звідсіля пересилати їх знову в Україну. У Відні існував один із найкращих осередків українсько-червонохресної служби УНР.

                       За інформаціями д-ра Олександра Марітчака, радника Української Військово-Санітарної Місії у Відні в рр. 1919/21, тут же Місія користувалася, подібно як у Чехословаччині та
 Румунії, повним міжнародним визнанням та дуже прихильною поставою з боку урядів вищезгаданих держав, які із 1919 роком (уже після розпаду Габсбурзької монархії) мали спільний державний кордон із Українською Республікою.

                      Тому, що віденська червонохресна місія мала найбільший персональний склад ⁶), місія мала центральне становище в придунайському просторі, тобто й на Мадярщину, Чехословаччину, Юґославію ⁷) та Румунію, маючи нагляд над санітарними справами в цих же країнах. В Мадярщині та Румунії санітарними справами займалися посольства УНР, точніше консулі (при посольствах) та призначені репатріяційні урядовці-аташе.

                       Від часу до часу члени санітарної місії у Відні робили поїздки в Мадярщину та особливо в Румунію, де знаходилося біля 6,000 українських полонених Запорізької Дивізії, яких осінню 1919 р. відправлено в Україну заходом українського посольства в Букарешті та санітарно-репатріяційної праці консуляту УНР в Ясах. Як в Мадярщині, так в Румунії місцеві урядові чинники приймали українську червонохресну делеґацію (ген. Окопенка та д-ра Марітчака), згідно із дипломатичним протоколом, включно із прийняттями та військовими парадами ⁸).

                      В Австрії у 1919 році були три великі табори українських полонених та біженців, до яких стягалося вояків також з Мадярщини та згодом (1920/21) з Італії. Великий табір полонених був під Віднем, то окремо біля Лінцу, в Лєбрінґу в Стирії, Мархтренґу та в Прадлі біля Інсбруку. Лікарську опіку в цих таборах вела лікарка Яськевич та австрійські місцеві лікарі, оплачувані Місією. Медичне постачання ліків було узгіднене із міністерством здоров'я Австрійської Республіки та оплата за санітарну обслугу Австрії йшла із фондів, призначених урядом УНР для Санітарних Місій за кордоном. Для документації праці уряду УНР в допомозі існування Військово-Санітарних Місій (які також називано в УНР "Комісіями"), тут наводиться закон УНР від 25 грудня 1918 р., опублікований в Віснику Державних Законів 18 січня 1919 р. Текст тут наведеного закону взято із Збірника Законів та Постанов Українського Правительства відносно закордонних інституцій ч. 1, ст. 98, видане у Відні 1919 р. Присяжним Повіреним Іваном Храпком.

                                                                          Ч.3.

                                                                     Постанова

Директорії Української Народньої Республіки про асигнування двох (2) мільйонів карб. на потреби Військово-Санітарних Комісій в Австро-Угорщині й Німеччині.
Асигнувати з розпорядження п. Начальника Головного Штабу два мільйони (2,000,000) карб. на потреби Військово-Санітарних Комісій в Австро-Угорщині й Німеччині по опіці й евакуації полонених українців.

                                  Голова Директорії:  В. Винниченко в. р. 
                                  Члени: Андрієвський в. р., А. Макаренко в. р., Ф. Швець в. р.

25 грудня 1918 року. Київ.

Посвідчив: В. об. Державного Секретаря І. Сніжко в. р.
  (Р.  1919. В.Д.З.,  1-ий вип.,  18 січня  1919 року. )

                       У 1921 році полонені із австрійських таборів були остаточно відправлені поїздами через Відень в Галичину та роля УЧХ постійно зменшувалася.

УКРАЇНСЬКИЙ ЧЕРВОНИЙ ХРЕСТ В ЧЕХОСЛОВАЧЧИНІ

                         Після Німеччини та Австрії, Чехословаччина була третьою державою в Европі, де містилося велике число українських біженців (родин з дітьми) та полонених.

                         Санітарними та червонохресними справами займався окремий відділ при посольстві на чолі із колишнім послом ЗУНР в Празі Степаном Смаль-Стоцьким ⁹). Завданням червонохресної служби в Чехословаччині було нести медичну, харчову та духову допомогу як біженцям, так і полоненим, які розміщувалися в чотирьох більших таборах (Німецькому Яблонному, між травнем 1919 — 10 вересня 1920), у Ліберці (від липня 1919 — 1 квітня 1921 р.), Юзефові (між червнем 1921  р. по  1923 рік),  Святобожицях від 1917 по 1920 роки. Малі групи втікачів перебували короткий час у Хоцеві, Пшебовій, Пардубіцах, Брні та в Остраві, звідкіля біженці були переселені в 1919 році до Святобожиць.

                        В Німецькому Яблонному перебувала від травня 1919 року карпатська бриґада УГА ген. Кравса, яка з Галичини, під тиском польської армії була приневолена перейти кордон в сторону Закарпаття та скласти зброю чеській прикордонній залозі. В червні 1919 р. перейшла чесько-український кордон 8-ма самбірська бригада т. зв. група "Круковичі", під командою полк. Вариводи, силою 1,200 вояків та у Воловім склала зброю чехам. Обі військові частини були приміщені у Німецькому Яблонному та Ліберці, де командантами були ген. Кравс. та полк. Варивода, якого 31 жовтня 1920 р. замінив ген. Курманович.

                      В таборі у Святобожицях були приміщені біженці (переважно цивільні) із тимчасового пристановища в Хоцеві, Тшебової, Брна, Острави разом 1,131 душ, серед яких було багато старців, жінок та 426 дітей-сиріт ¹⁰).

                      Коло 15 вересня 1919 року в табір в Ліберці прибуло к. 130 наших полонених з Італії (з табору в Кассіні), деяка кількість полонених з Юґославії та в інші табори полонених й біженців, згодом прийшли також втікачі із польського табору полонених з Тухолі.

                       В квітні 1921 р. зліквідовано табір полонених в Ліберці та Яблонному та перенесено всіх до табору в Юзефові, де й закінчилося таборове життя українських втікачів та полонених. В часі побуту в таборах у ЧСР полонені вояки УГА мали чи не найкраще положення в порівнанні до таборів полонених в Польщі чи Австрії.

                       Українські вояки мали платню чеського вояка ¹¹), носили в час таборової служби зброю та ждали на нові уніформи, замагазиновані в поблизьких магазинах, які чеська влада приготувала для полонених, із яких плянували наше посольство та санітарна місія створити леґіон для визволення Галицької Держави.

                       Внаслідок втрати території ЗУНР в користь Польщі та замирення Польщі із Совєтською Росією в Ризі весною 1921 р., пропала надія на створення окремого леґіону. Все ж, напротязі 1919 та 1920 років, в таборах полонених та біженців ведено санітарно-військовою службою широку активність у формі ведення різних культ.-освітніх курсів, в цьому курси з гігієни й сестрино-самаританської служби ¹²), на яких було поверх сотні студентів.

                       Табори полонених, хоч з одної сторони мали досить добрий запас харчів, одягу, мали й свої недоліки: були зимою холодні, а ненормальне життя людей в них привело до збільшеної смертности. В Німецькому Яблонному досі існує воєнний цвинтар із біля 500 померлими та жертвами війни.

                        В рр. 1921/22 таборовики почали роз'їздитися по території ЧСР (включно із Закарпаттям) на постійне життя. Деяка скількість їх в цивільному одягу вернулася домів — в Галичину, деяка скількість переселилася у Францію, Австрію та навіть на американський континент.

                        Санітарно-переселенча активність посольства УНА та ЗУНР в Празі була в 1922/23 рр. послаблена. Не можна тут поминути факту, що між 1921/1923 роками деяку допомогу приносив нашим переселенцям в ЧСР віце-консул ЗУНР на короткий час в Кошицях на Словаччині, опісля в Ужгороді, полк. Гнат Стефанів. Його опіка охоплювала всіх українців (біженців та вояків) всіх військових формацій соборної України.


________________
¹)   на трасі: Відень — Краків — Перемишль — Львів — Проскурів — Київ та із 22 липня ще з окремими летами з Проскурова на Одесу.
²)   в год. 5:30 пополудні вперше приземлився австрійський літак в Борисполі. Офіційне відкриття цієї повітряної лінії було 2 квітня 1918 р. у Відні.
³)   на лінії: Будапешт — Уйвідек (тепер Нови Сад) — Крайова — Букарешт — Браїла — Одеса. 24 липня з приводу тяжкої аварії в леті, повітряне сполучення перервано.⁴)   через Берестя — Варшаву — Познань — Берлін та через Львів — Краків — Шлезьк  (Бойтен — Бресляв?)  до Берліна.
⁵) дані взято із праці Л. Шанковського "Українська армія в боротьбі за Державність", ст. 25, 33, 53-62, 162, Мюнхен 1958 та Д. Дорошенка: "Історія України", т. II, розділ про Міністерство Військових Справ, ст. 243.
⁶)   голова д-р ген. Андрій Окопенко, радник д-р Ол. Марітчак, головою лікарської станиці д-р М. Яськєвич, члени місі: сота. Клим Чайка, сотн. Курица, секретарки:  Ольга Яворська-Павловська та Ніна Табакар.
⁷)   тоді ще під назвою Королівства Сербії, Хорватії та Словенії.
⁸)   згідно із листовими інформаціями від д-ра Ол. Марітчака від 15 та 25 травня 1969 р.
⁹)  якого замінив новий посол Евген Левицький.
¹⁰)  Наріжний, С, Українська Еміґрація,  ст. 54-55, Прага,  1942.
¹¹) полонені мали платню військову, як компенсату за участь бриґади Кравса в бої проти червоних мадярів під Кошицями в травні 1919 р., де згинуло та було ранених біля 600 наших вояків.
¹²) Куропась Ст. Треба правди в споминах, "Вісті Комбатанта", ч. З, ст. 35-37, Нью Йорк, 1961. — Наріжний С, Українська Еміґрація, ст. 6-70, Прага, 1942.


Ще на цю ж тему додатково: УКРАЇНСЬКИЙ ЧЕРВОНИЙ ХРЕСТ НА ЧЕХО-СЛОВАЧЧИНІ

КУЛЬТ ЗБРОЇ

Іван Кедрин                                                                      

                     У Нью Йорку сталася, може, й маленька, проте цікава й характеристична подія: пані з одного Відділу Союзу Українок зацікавилися книжкою майора Вольфа Дітріха Гайке "Українська Дивізія Галичина" (у німецькому оригіналі вона звалася "Вони хотіли волі") і дві з-посеред них дали своїм подругам доповідь про ту книжку. Це був такий удатний вечір в тому Відділі Союзу Українок, що повторено його на ширшому форумі Літературно-мистецького Клюбу в Нью Йорку. До речі: одна з тих пань — тут уже народжена жінка, яка зберегла любов до України та глибоке зацікавлення її долею завдяки своїм батькам та зовові крови. Коли на тому вечорів ЛМКлюбі жартували, що жінки завжди, від непам'ятних років, мали особливий сантимент до військової уніформи, то голова того Відділу СУА відповіла поважно: "Ми зацікавилися історією Української Дивізії, бо Дивізія — це були ми, це були наші чоловіки, батьки, брати, наречені, сини, — це були ми..." Гарна відповідь, зворушлива і глибока своїм змістом. 

                  Дві доповіді про книжку "Українська Дивізія Галичина" були такі гарні, ядерні змістом і принадні формою, що приявний між слухачами представник "Вістей Комбатанта" негайно "зареквірував" рукописи для надрукування їх у нашому журналі, — що й робимо у цьому й наступному числі. Але не йдеться про зміст доповідей. Не йдеться теж про дискусію, в якій приявні члени Братства кол. вояків І УД УНА, між ними й голова Головної Управи, правильно звертали увагу на паралелі між Дивізією та леґіоном Українських Січових Стрільців: 1) обидві ті формації складалися з добровольців, 2) в обох тих формаціях добровольцям присвічувала та сама ідея державної волі України і 3) в обох тих формаціях українські вояки носили чужинецькі уніформи, які не мали нічого спільного з серцями, які билися під уніформами... У дискусії слушно теж звернув дехто увагу, що коли Українські Січові Стрільці створили прегарну стрілецьку пісню і коли з їхніх рядів вийшли видатні мистці-малярі, баталісти, а не було такого явища у дивізійників, то Усусусам легше було здобуватися на таке, бо вони перебували на рідній землі, серед української атмосфери, а Дивізія бачила лише стільки рідної землі, що під Бродами...

                     Але, як сказано, річ не у доповідях та в дискусії, а у самому факті, що ось молоді пані, з-посеред велетенської української та чужомовної літератури, зацікавилися саме книжкою німецького старшини про українську військову формацію. Це один із тих феноменів, які родяться "з нічого" та які проте мають глибоке джерело — у свідомому чи підсвідомому культі української збройної традиції, у культі української зброї. Не можна навіть уявити такого явища в Західній Україні перед Першою світовою війною, коли-то служба у війську була страшенно непопулярною, коли ані батькам не приходило на думку намовляти своїх синів йти до Кадетської школи у Львові та опісля до Терезіянершуле у Відні (її абсольвентом став пізніший сотник у Дивізії, д-р Любомир Макарушка). Тому, коли 1 листопада 1918 р. українці перевели військовий переворот та проголосили Західню Українську Народню Республіку — вони не мали в новоствореній Українській Галицькій Армії своїх фахових старшин і були раді німцям із австрійської армії, які погоджувалися вступити до УГА. Армія УНР була у тому кращому положенні, що негайно зголосилися до неї українці з високою військовою освітою, які служили були в російській армії, такі, як Володимир Сальський, Всеволод Петрів, Микола Юнаків, Марко Безручко, Юрій Отмарштейн, Микола Капустянський й інші, — але їх теж було замало, коли б тодішнє українське покоління мало більше зрозуміння конечности боронити збройно свою молоду державу, то армія була б розрослася до розмірів, потрібних для закріплення української державности.

                      Програ українських визвольних змагань внаслідок власне того нерозуміння ваги рідної збройної сили, окупація чужими державами українських земель та врешті перебування України вже поверх пів сторіччя у соборній большевицькій неволі, змінило психіку українців. Жорстокий режим в Україні, де за відвагу говорити про волю засилають українських інтелектуалів до божевілень, навчила чітко відрізнювати волю від неволі. І тільки на такому психічному та політичному ґрунті міг зродитися феномен, що молоді українські люди цікавляться новітніми українськими військовими формаціями та книжками, які подають їхню історію. Українська військово-історична література не дуже численна й багата, не дуже багата теж військова мемуаристика, яка подає невідомі подробиці з історії війська та вартісна своєю літературною формою. Все ж, така література й мемуаристика існує і щораз збагачується новими творами. Ось заповіджено видання "Щоденника УГА", заповіджено нові книжки про Дивізію (збірник під редакцією Олега Лисяка) та про УПА. Такі книжки можуть появлятися тільки поза Україною, бо там проскрибоване все, що не підходить під "марксистську" ідеологію. І це одна з найперших місій вільного, розсіяного по світу, українства: видавати тут такі вартісні твори, що їх неможливо видавати в Україні. І наш журнал — одинокий військово-історичний періодик, який появляється в усьому світі, бо в Україні взагалі на військові теми не вільно писати по-українськи, а те, що появляється російською мовою — прославляє тільки дії, які створили й закріпили російсько-большевицьку імперію.

ЗЕНОВІЙ РУБЧАК

                ЗЕНОВІИ РУБЧАК - уродженець станиславської землі, середню освіту закінчив в Станиславові, а опісля правничий факультет в університетах у Львові і Кракові. До вибуху 2-ої світової війни працює як адвокатський аплікант в Бидґощі. Під час останньої світової війни переїздить з родиною спершу до Кракова, в 1941 р. повертається до Львова, а в 1943 році голоситься добровільно в ряди Української Дивізії. З нами переходить фронтові бої, як також бере участь в боротьбі із тітовськими партизанами. По війні приїздить до Мюнхену, де стає секретарем голови табору на "Кірх-касерне".

                 В 1950 році переїздить враз з родиною до ЗСА. Тут включається в суспільно-громадську працю нашої спільноти. Був членом Тов. Правників, членом хору "Думка" у Нью-Йорку, як також членом нашої Станиці Дивізійників у Ньюарку.

Йосиф Рейнарович
секретар Станиці в Нюарку, Н. Дж.