ЗЕНОВІЙ РУБЧАК

                ЗЕНОВІИ РУБЧАК - уродженець станиславської землі, середню освіту закінчив в Станиславові, а опісля правничий факультет в університетах у Львові і Кракові. До вибуху 2-ої світової війни працює як адвокатський аплікант в Бидґощі. Під час останньої світової війни переїздить з родиною спершу до Кракова, в 1941 р. повертається до Львова, а в 1943 році голоситься добровільно в ряди Української Дивізії. З нами переходить фронтові бої, як також бере участь в боротьбі із тітовськими партизанами. По війні приїздить до Мюнхену, де стає секретарем голови табору на "Кірх-касерне".

                 В 1950 році переїздить враз з родиною до ЗСА. Тут включається в суспільно-громадську працю нашої спільноти. Був членом Тов. Правників, членом хору "Думка" у Нью-Йорку, як також членом нашої Станиці Дивізійників у Ньюарку.

Йосиф Рейнарович
секретар Станиці в Нюарку, Н. Дж.

Іван Сірий

(1899—1970)

                 Іван Сірий народився 9 жовтня 1899 р. в селі Ляшки к. Радимна, повіт Ярослав, в батьків Івана і Марії, в середньо заможній, свідомій селянській сім'ї. Батьки післали другого з ряду надійного сина до української державної гімназії в Перемишлі, примістивши його в бурсі св. о. Николая.

                Закінчивши гімназію, відбув військову повинність в австрійській армії, а 1 листопада 1918 р. включився в ряди Української Галицької Армії, з якою перебув усю визвольну війну.

                  Коли Польща закрила двері своїх високих шкіл перед українською академічною молоддю, Іван Сірий виїхав восени 1922 р. за границю на студії в Гірничій Академії в Леобен, Австрія. Став членом Товариства Українських Гірничих Студентів 'Молот" в Леобен, де в роках 1920-30 було 40 членів, в тому нас 8 — колишніх старшин і вояків Української Галицької Армії всіх формацій, два колишні УСС-и, решта з Армії УНР. Всі ми стали душею незламного духа в Товаристві в роки тої братерської спільноти у гармонійній співпраці, незабутній по нинішній день. Перше чолове місце у тій спільноті припало Іванові Сірому, що заєдно блистів своїми чеснотами державницької зрілости і товариської толерантности.

                 Завдяки ініціятиві Сірого у співпраці з найближчими друзями, в домівці Т-во "Молот" була вся преса всіх українських земель із Зеленим Клином включно. Іван приєднав до Т~ва "Молот" двох українців із Бесарабії (румунських громадян), нав'язав теж близький зв'язок з робітниками-українцями у промислі. Коли ж Управа німецької студентської харчівні при Гірничій Академії несподівано одного дня заявила, що в майбутньому будуть могти користати з дешевої харчівні тільки ті українці, що до 1918 р. служили в австрійській армії, Іван Сірий дав почин і зорганізував українську студентську харчівню.


Дипл. гірн. інж. Ст.  Т. Кульчицький

К. РЕДКЕВИЧ

(1899—1970)

              Корнило Редкевич народився 26 вересня 1899 р. в селі Вудилів, повіт Бережани. В часі першої світової війни вступив він до Українських Січових Стрільців з початком 1916 р. Закінчивши свій військовий вишкіл, вийшов він на фронт і був ранений біля села Соснова над Стрипою. Брав участь у боях на Лисоні, під Потуторами і знову повернувся з розбитками УСС до кадри в Пісочній.

               В березні 1917 р. відходить знову в поле і під Конюхами попадає в полон 1-го липня з цілим курінем. Під час полону перебував він в Новім Константинові і Винниці на Поділлю.

               В березні 1918 р. вдалось йому повернутись до Галичини і знову дістався до коша УСС в Пісочній. Тут перейшов він старшинський вишкіл і одержав ступінь підхорунжого. В місяцях травень-червень того ж року відбувається виїзд УСС на Україну до Єлисаветграду, Грузьке, Іванівки і  Александрівки.

                В часі Листопадового Зриву всі УСС були перекинені під Львів, де Корнило брав участь в боях за Головний Двірець, Пошту, Цитаделю та за бібліотеку Оссолінських. В бою під Персенківкою 1-го січня 1919 р. зістав там тяжко ранений і відійшов до шпиталю до Рогатина. За геройський подвиг в боях Начальна Команда піднесла його до ступеня четаря, а для виздоровлення дістав він 6-місячну відпустку і, так перебуваючи дома, застали його поляки.

               В 1923 р. Редкевич виїхав до Канади і осів в місті Монтреалі.


                   Яким Редчук

ІВАН ЮРІЇВ

(1893—1970)

                 Сотник І. Юріїв народився в селі Козачівка - Борщів у Галичині 28 червня 1893. Мав середню освіту, фахово-торговельну і старшинську військову. Коли в 1914 році, в початках першої світової війни, пішов по Україні клич "А ми тую червону калину піднімемо, а ми нашу славну Україну визволимо" студент Іван Юріїв вступив у ряди першої по Мазепі української військової формації — Українських Січових Стрільців. Воював з москалями від 1914 до 1916  р. і в цьому році попав у московський полон і перебував у місті Ташкенті, в Середній Азії. Як у 1917  році Україна пробудилась жити власним вільним життям, сотник І. Юріїв нелегально опинився в Києві і зразу зголосився як військовик до Корпусу Січових Стрільців, що їх організував у Києві полк. Є. Коновалець. В рядах корпусу бере участь в боях з москалями аж до кінця існування Корпусу як формації в грудні 1919 році. Деякий час був командантом штабу Корпусу, а далі  військовим командантом столиці України  —  Києва. Юріїв належав до гурту приятелів полковника Є.   Коновальця і А. Мельника. Був співучасником акту соборности України в січні 1919 і вітав в імені Корпусу галицьку делеґацію, що приїхала була до Києва включити Галицьку Волость в склад Соборної Української Держави.

                   По закінченні фронтової визвольної війни сотник І. Юріїв продовжував уже революційну боротьбу в рядах УВО і ОУН. Був замішаний у справі Ольги Басараб. Зате довелось йому дещо перетерпіти від окупанта — Польщі. Проживав у Львові й працював у Центросоюзі, а потім став співредактором газети "Нова Зоря". Був членом Т-ва "Просвіта", - "Рідна Школа" й "Червона Калина".

                   У вересні 1939 року, як москалі окупували Західну Україну, сот. І. Юріїв мусів залишити рідні землі. Він зразу зголосився до німецької армії і воював з нею проти Москви аж до кінця війни в 1945 році. В одному з боїв був поранений і до кінця життя відчував це на свому здоров'ї.

                   До Канади приїхав сл. п. сотник І. Юріїв 28 листопада 1951. Жив і працював як фабричний робітник в Торонті. 12 травня 1952 року вступив у ряди Української Стрілецької Громади і був її зразковим членом до кінця життя.

                       М.  С.

СОТНИК ОСИП СТАНІМІР

(1890—1971)

                  Осип Станімір народився 21 квітня 1890 р. в селі Ладичин, повіт Тернопіль. Народню школу скінчив в рідному селі, гімназію - в Тернополі.

                  Однорічну військову службу відбув при 27 полку піхоти в Ґрацу, де закінчив старшинську школу в 1913 році.

                  В часі 1-ої світової війни брав участь в боях на російськім фронті і там попав у російський полон. В часі упадку Росії, звільнившись з полону, повернув до Австрії, тут приділено його до 95 полку піхоти, в складі якого, в ранзі поручника, воював  на італійському  фронті.

                   В листопаді 1918 року зголосився до Української Галицької Армії, де приділено його до 8 Самбірської бригади як команданта 2-го куреня, з яким відбув всю нашу визвольну кампанію. На чолі згаданого куреня дня 30 сепрня 1919 р. він перший увійшов до здобутого Києва і отримав ключі Міської Ради.

                  В часі примусового союзу УГА із Червоною армією, сотник Осип Станімір був командантом 3-ої бриґади, з якою він спільно із 2-ою бриґадою, перейшли до військ УНР, в квітні 1920 р. Але союзники Гол. Отамана С. Петлюри обі ці бриґади розброїли і відправили до табору полонених. В переїзді через Проскурів сот. Станімір і майор Шльосер звернулись до приявного там Гол. Отамана з проханням, щоб обі бриґади УГА приділити до військ УНР, але дістали відмовну відповідь. Помимо цього сот. Станімірові удалося вирватись із цього полону заки їх ще доставили до місця призначення і він дістався до Херсонської Дивізії УНР, яка в більшості складалась із галичан і де вже був і ген. А. Кравс, щоб продовжати боротьбу за українську державність.

                 Під кінець серпня, на наказ президента Петрушевича, перейшли через Карпати на Чехословаччину галицькі частини Херсонської дивізії й були інтерновані в містечку Ліберці і завдяки цьому оминули жахливого польського полону.

                 З чеського полону Станімір дістався до Відня, де й закінчив Високу Торговельну   Академію в 1924 р.

                 Повернувши в рідні сторони, посвятився кооперативній праці. Сот. Станімір належав до визначних бойових старшин під час війни, а під час миру належав до визначних діячів кооперації, а також суспільних діячів. З огляду на свою солідарність, обов'язковість і відданість справі, якій він посвятився, з'єднав собі  признання і загальну пошану.

                 На кооперативному полі положив він великі заслуги, як кооперативний організатор Підгаєччини, відтак Директор Союзу Кооператив у Дрогобичі, а потім у Перемишлі.

                  Станімір був одним із співорганізаторів Української Дивізії "Галичина" на терені Перемищини, віруючи, що тільки сильна і здисциплінована армія може бути засобом до здобуття української держави. Перебуваючи на еміґрації, він живо цікавився діяльністю Братства 1-ої УД УНА, був передплатником і постійним співробітником "Вістей Комбатанта".

                  Щоб передати будучим поколінням вірний образ подій наших визвольних змагань, у яких він брав участь, написав він і видав книжкою свої спомини п. з. "Моя участь у визвольних змаганнях" .

                  Крім того, працював ще над виданням дальших споминів п. з. "Критична оцінка наших визвольних змагань", як також "Значення першого Листопада", але несподівана смерть не дозволила видати згаданих споминів.

      Б. Б. В.

БОГДАН ПІДГАЙНИЙ

                     Б. Підгайний ще молодим юнаком вступив в лави Української Військової Організації, а згодом Організації Українських Націоналістів у Західній Україні. Його життя було повне небезпеки, жертовности та трагедії. Засуджений на кару смерти польським судом за участь у замаху на польського міністра освіти Пєрацького, він щойно з вибухом війни втікає на волю. Та вже незабаром Організація висилає його в Україну і там він стає свідком жахливого німецького панування над українським народом. Скриваючись перед німецькою поліцією, він вступає в ряди Дивізії "Галичина" і як командир 3-ої сотні 30-го полку бере участь в битві під Бродами. Згодом бере участь у всіх бойових діях Дивізії, а після капітуляції попадає в полон до Ріміні. З полону втікає і займає високе становище в Закордонних Частинах Українських Націоналістів.

                      Нова трагедія чекає його в Німеччині. Його одинокий син гине в мотоциклетній катастрофі,  спричиненій п'яним американським вояком. Згодом він глибоко переживає трагічні смерті своїх близьких приятелів: ген. Романа Шухевича - Чупринки, командира Української Повстанської Армії, та Степана Бандери, провідника Організації Українських Націоналістів.

                      Опинившися на еміграції в Канаді, негайно включився в громадське, церковне й політичне життя.

ДОКУМЕНТИ ДО ІСТОРІЇ УД УНА

(З Архіву "Вісті Комбатанта". Гл. ч.6 з 1970 р.)

             Передруковуючи архівні матеріяли, зберігаємо в них їхню оригінальну мову і правопис.
Редакція

ДОКУМЕНТ Ч. 5.

Телефонограма для Голов УОК  (Делегатур)

ІНСТРУКЦІЇ

•                  1.  Проголошення творення Української Галицької Військової формації відбудеться в середу дня 28 квітня 1943 р. у Львові год. 9.00. Збірка делегатів точно в год. 8.30 в будинку УЦК при вул. Парковій ч. 10.

•                  2.  На цей день мають обов'язок прибути: лишень двох

•                   а.  Голова УОК згл. Делегатури

•                   б.  Референт військових справ УОК згл. Делегатури. Делегати прибувають конечно в святочнім одязі.

•                   3.  Голови і військові референти підготують ширші конференції у своїх районах, що мають відбутися в днях від 30.IV. до 5.V. включно. На цих конференціях мають взяти участь Мужі Довіря Волостей і поодиноких місцевостей та визначніші громадяни зпоміж місцевої інтелігенції (священство, учительство і т. п.)

                     Ціль конференції міродайна інформація громадянства і вербункова акція.

                     В конференції візьме участь делегат Української Військової Управи УЦК зі Львова.

                           4.   Військові референти підготують і урядять відповідні приміщення, в яких вже 2 травня буде прийматися зголошення добровольців через Військову Управу УОК.

•                  5.  Порозумітися з місцевими священиками в справі врочистого Богослуження дня 2 травня.

                           6.  Подрібні інформації у всіх справах, зокрема вербункової акції на З'їзд дня 28. IV. 1943 р. у Львові.

                            7.  Телефонувати на число  113-66.

                             8.   Пригадується:  "Заподати кандидатів на  референтів по двох".




Українська Військова Управа УЦК Львів, 
дня 22 квітня 1943 р.

___________________________________________________________________________

ДОКУМЕНТ Ч. 6

УКРАЇНЦІ    ГАЛИЧИНИ!       

                Від 28 квітня цього року йде підготова створити Дивізію із галицьких українців. За цей короткий час зроблено вже багато. Для керування всією справою створено у Львові Військову Управу з колишніх старшин Української Галицької Армії, на кожний повіт призначено одного старшину У. Г. А. як уповноваженого Військової Управи. По всій Галичині, по її містах і селах, відбулися численні народні збори та ділові наради. На цих зборах і нарадах з'ясовано, яке значення має для нас СС Стрілецька Дивізія "Галичина", та встановлено, що наш найвищий національний обов'язок — всіма силами її підтримувати й масово вступати до її лав.

                 Десятки тисяч добровольців зголосилися до Набірних Комісій. Зголосилися і старшини і вояки У. Г. А. Генерал Віктор Курманович пригадав нам у своїй відозві давню присягу вояків У. Г. А,: не покладати зброї, поки Рідному Краю загрожує небезпека московського большевизму.

                  Масово зголосилася до Набірних Комісій українська молодь. Цим довела вона, що хоче бути гідною своїх батьків, славних героїв У. Г. А.

                   Український народ у Галичині виявив свою зрілість і свідомість. Він — зрозумів, що його місце на фронтах світової війни,

                   зрозумів, що не може він залишатись лише спостерігачем воєнних подій, зрозумів, що зброя рішає долю народів,

                   зрозумів, що в цій війні важиться і доля України,

                   зрозумів, що лише той має голос і право при закінченні війни, хто тримає зброю в руках, хто б'ється за кращу долю свого народу.

                   Та готовість українців до збройної боротьби збентежила всіх ворогів українського народу. Вони не хочуть бачити зброї в його руках і всіма силами ведуть пропаганду проти творення СС Стрілецької Дивізії "Галичина". Вони вживають усяких засобів, щоб застрашити українців. А де не помагає залякування, там зрадливо вдають вони ніби то українських патріотів. Обов'язок кожного свідомого українця — дати рішучу відсіч цій злочиній ворожій кирині.

                  У власному українському національному інтересі, для забезпечення кращого майбутнього свому народові — українське населення Галичини йтиме й далі твердо та непохитно тим шляхом, на який воно свідомо вступило від дня 28 квітня цього року.

Львів, травень 1943.

ЗА ВІЙСЬКОВУ УПРАВУ:

 Сотн. О. Навроцький                                                Мгр. М. Кушнір
начальник військової канцелярії                                      реф. пропаганди
_______________________________________________________________________

ДОКУМЕНТ Ч. 7 

СТАТУТ ВІЙСЬКОВОЇ УПРАВИ ГАЛИЧИНА

(Опублікований в німецькій та українській мові)

                   Для виповнення її високої задачі в європейській оборонній боротьбі проти большевизму надаю Військовій Управі Галичини такий

СТАТУТ:

 1. Загальні основи

                   Військова Управа є помічним органом Губернатора Галицької Області й відносних Командних станиць вишколу СС Стрілецької Дивізії Галичина для набору та духово-культурної й соціяльної опіки приналежних до дивізії та зокрема членів їх родин.

                    Вона є безпосередно підчиненою Губернаторові.

                    Керівник та члени управи є іменовані та відкликувані через Губернатора Галичини. Український Центральний Комітет предкладає Губернаторові відповідні особи.

                    Річеві кошти діяльности Військової Управи поносить з застереженням іншого урегулювання Укр. Центр. Комітет; кошти окружних та повітових повновласників будуть переняті через союз громад.

                     Діяльність органів Військової Управи є почесною. Вони можуть одначе за свої видатки одержати відшкодування.

                     Військова Управа буде в кожній окрузі заступленою через окружного, в кожнім повіті через повітового повновласника. Повновласники є рівнож покликувані й відкликувані через Губернатора Галичини. Військова Управа предкладає Губернаторові відповідні пропозиції в цім напрямі.

                      Повітові повновласники підлягають Окружним. Окружні підлягають безпосередньо Військовій Управі. Політичні диспозиційні управлення Крайсгавптманів не зістають нарушені. Повновласники є зобов'язані стало інформувати Крайсгавптманів про перебіг праць. Повітові повновласники мають цей сам обов'язок у відношенні до Ляндкомісарів. З другої сторони праця Військової Управи дістає повну й неограничену піддержку Крайсгавптманів і Ляндкомісарів. На просторі міста Львова виконує управлення окружних і повітових повновласників сама Військова Управа.

                     Військова Управа є управненою предкладати Губернаторові проекти, які покажуться сутєвими для виповнення поставлених задач. Таке саме право прислуговує окружним і повітовим Повновласникам у відношенні до Крайсгавптманів згл. Ляндкомісарів.

                     Військова Управа працює в тісному порозумінні з Укр. Центр. Комітетом. Таке саме відношення обов'язує окружних і повітових повновласників відносно Укр. Допомогових Комітетів згл. Делєґатур.

                     Загально беручи має Військова Управа та її органи у своїй роботі все спільно працювати з відносними державними урядами. Зокрема відноситься це до командних    станиць СС Стрілецької Дивізії Галичина.

II. Праця Військової Управи ділиться зокрема на:

1)   Набір

                 Військова Управа має обов'язок вести набірну акцію для вступлення до СС Стрілецької Дивізії Галичина серед галицько-українського населення. В цім напрямі належить усвідомляти населення про значіння цих нових відділів у дусі спільної європейської боротьби проти большевизмові.

                  У зв'язку з цим допильнує Військова Управа рівнож організаційну підготовку набору.
Військова Управа докладе старань для старанної реєстрації всіх б. офіцирів та підофіцирів української національности. Вона є помічничою при підготовці їх до служби. Вона є зобов'язаною предкладати властивим урядам відносні проекти.

                  Військова Управа поноситиме старання для духовної підготовки до майбутньої військової служби охотників в часі між приняттям охотника і його покликанням.

                  В таких рямцях можуть окружні й повітові повновласники переводити зібрання охотників. Охотників належить зокрема повчити про їх власні права й обов'язки як жовнірів у рямцях німецької Армії як рівнож про справи забезпечення їх родин.

2)   Культурно-освітна  опіка

                 Військова Управа приготовляє побіч набірного матеріялу також освітній та научний матеріял для відділу в українській мові. Вона виконує всі функції, зв'язані з опікою війська. Рівнож організація релігійно-душевної опіки, як також допоміжні мірила в санітарній службі зачисляються до цього.

3)   Матеріяльна опіка

                 Військова Управа наглядає та організує матеріяльне забезпечення для членів родин жовнірів СС Стрілецької Дивізії Галичина як рівнож опіку та забезпечення в рямцях державної організації суспільної опіки для членів Дивізії  потерпівших в службі або війні.

4)   Дальші задачі

                Військовій Управі можуть бути признані й інші, як вичислені в цім статуті, задачі, якщо це покажеться конечним для успіху її праці.



Вехтер,
Губернатор


____________________________________________________________________________

                                                                                                                          ДОКУМЕНТ Ч. 8

                                                                                            Довірочно! Для службового вжитку 
                                                                                             членів Набірних Комісій!

НАПРЯМНІ  

для набірних комісій СС Стрілецької Дивізії Галичина

 

               Велика боротьба на сході треває дальше з незменшеною завзятістю. Кожна праця, яка має посилити цю боротьбу мусить бути виконаною скоро, рішучо й продумано. Це відноситься рівнож до набірних комісій.

               Суттєвим для їх діяльности побіч інших справ, які тут поодиноко не будуть обговорюваними є:

1.   Всі набірні потягнення мусять бути переведені в найбільшому поспісі, а іменно в цілому повіті.

               Треба постаратися за скоре й старанне розвішення плякатів. Плякати набірних комісій мусять бути розвішені все безпосередньо під закликом Пана Губернатора.

                Комісії вживають до помочі в якнайширшій мірі посадників, війтів і солтисів повіту, духовенства та вчительства. їх треба на зібраннях повчити старанно про чекаючі їх у зв'язку з цим обов'язки.

               Діяльність комісій начинається 2 і 3 травня. Перегляд до праці зачинається заце 9-го травня. Комісії перегляду до праці річників від 1920 до 1925 приступають до праці щойно 10 травня. Комісії мають отже уложити собі працю в цей спосіб, щоби вони починаючи від 10 травня можливо рівночасно й в цих самих місцях зачали працю з комісіями перегляду до праці.
Більшість охотників має бути набрана вже перед цим речинцем.

2.  Бюрове приладдя як також потрібні фірманки доставить Ляндкомісар.

3.  Набірна комісія має діяти в основі кожного дня у двох місцях.

4.  Приниманими можуть бути лише охотники української національності, що мешкають в Галичині.

                Не є передумовою, щоби кандидати були народжені в Галичині або тут від довшого часу мали трівале місце осідку. Вистачає посвідка властивого посадника або війта, що кандидат в часі зголошення має у відносній громаді своє місце замешкання або звичайно перебуває.

5.  Ті, котрі ухилялися від роботи, можуть бути принятими. Пан Губернатор зарядив, що наложена їм кара буде поминеною, якщо вони зголосяться на протязі трох днів до СС-Стрілецької Дивізії. Полекша ця відноситься лише до тих, які одержать перехідну посвідку прийому до 1 червня 1943 включно.

                Вона не відноситься до тих, які зістануть зловлені ще перед зголошенням до набірної комісії.

                Пан Губернатор зарядив дальше, що зголошення у набірної комісії не може бути використане до арештування того, який ухилявся від виїзду до праці. Він може, коли не зістане принятим, відійти свобідно.

                Ті, які ухилялися від праці, і які мимо добровільного зголошення не зістали принятими, можуть числити на безкарність лише тоді, якщо вони на протязі трьох днів від дати посвідки про добровільне зголошення зголосяться до властивої станиці Уряду Праці до виїзду в Німеччину. Властиві станиці мають доручення не арештувати тих осіб, які зголошуються в трох днях від дати посвідки зголошення до набірних комісій.

                 Заінтересованих в тому охотників належить про це повчити. Їм треба досадно звернути увагу на наганність ухилюванняся від праці. Їм належить виразно пояснити, що дарування кари у зв'язку з їх добровільним зголошенням не оправдує їх шкідливого для воєнної господарки поступування. Каральність ухилюванняся від роботи може бути лише злагідненою через готовість до більшої видайности праці.

                  Задачею набірних комісій є перешкодити, щоби ці полекші не мали шкідливого впливу на мораль праці.

                 Треба прикладати вагу до того, щоби ті охотники, які ухиляються від роботи, інформували набірну комісію про ухилюванняся від роботи.

                  Особисті дати охотників, які ухиляються від роботи треба негайно, іменно цього самого дня подати до відома власнивим станицям Урядів Праці, жандармерії та кримінальної поліції, щоби вони здержалися від арештування. При тому треба звернути увагу, чи охотник зістав принятий чи відкинений. Відповідні формулярі будуть комісіям доручені.

6.   Охотники, покарані тюрмою або в'язницею понад п'ять літ, не можуть бути принятими. Якщо кара зістала виречена польською державою або через Совітів за політичну провину, внесок на приняття належить спрямувати на письмі до Пана Губернатора через військову управу.

7.  Докладний перегляд охотників не належить до набірних комісій. Спричинена таким поступуванням,  повільність була б перешкодою дістати з потрібною скорістю перегляд всіх  охотників. Устійнення спосібних і неспосібних наступає отже на основі їх зовнішної  постави.   Треба звернути передовсім увагу на видні назовні хвороби й уломности як рівнож на видні духові меншевартості.

8.   Кожна набірна комісія дістає округлу печатку з написом: "Набірна Комісія Військової Управи Галичина". В середині печатки поміщена відзнака СС Стрілецької Дивізії Галичина. Одержання печатки потверджується на письмі з заподанням її числа.

9.   Відносно письмових праць треба перестерігати  слідуючого:

                Всі посвідки й формулярі належить виповняти в німецькій й українській мові.
Вони мають бути написані для пред'явлення німецьким урядам латинськими і для вжитку власника посвідки українськими черенками.

                 Виїмком є списки. Вони призначені лише для вжитку влади й Військової Управи. Їх треба тому писати лише латинкою.

                 Перехідна посвідка прийому й посвідка відкинення зголошення охотника має бути виповненою все подвійно. Оригінал одержує охотник; відбитку належить зложити в азбучнім порядку прізвищ у повітового Повновласника. Це має бути зложене в азбучному порядку окремо для кожної громади й міста.

                  Відбитки ці будуть приміненими через комісії прийому для їх діяльности. Принятого перехідно охотника втягається на призначенім для цього списку. Для відкинення охотників є рівнож передбачені списки. Списки відкинених провадиться лише поодиноко, списки перехідно принятих подвійно. Один виказ пересилається окружному Повновласникові, один лишається у повітового.

                 Окрему увагу треба звернути на цих охотників, які не послухали зазиву до обов'язку праці.

                 Конечні річеві завваги, поміщені в уст. 5. Відносно формальної сторінки поступування треба до цього додати, що ці охотники одержують окремі, переслані в тій ціли наборним комісіям, посвідки, які їх через означений протяг часу — для принятих щодо часу покликаних, для відкинених через 3 дні — хоронять перед арештуванням.

                 Дуже важною справою є щоденне пересилання списків тих, котрі ухилювалися від обов'язку праці, для властивих станиць урядів праці, кримінальної поліції і жандармерії.
Відповідні формулярі пересилається рівночасно.

                 Пересилати треба все післанцем.

                 В разі занедбання цього обов'язку, не можна ручити за охорону цих охотників.


Львів, дня 28. 4. 1943.

"ПАН ВЕЛІТЄЛЬ"

Петро С.

                  З початком лютого 1945 в селі Красній, яке лежало на шляху Жіліна—Братислава, заквартирувала на короткий перепочинок, в дорозі до Словінії, друга батерія гарматнього полку Дивізії «Галичина».

                 Село було велике і батерія розташувалася в центрі села. Дивізійники тоді вже були добре знані на Словаччині. Знали їх словаки, як здисциплінованих військовиків, знали про їхнє коректне і прихильне ставлення до словаків. Любили словаки слухати українських пісень, навіть тих «масних», як «А я в лісі різав дуба», чи «Там на горі цигани стояли», похитуючи головами. Говорили, що «братки» «шпатні» пісні співають, але любили їх слухати і просили їх більше співати. Трактували вони дивізійників, які вже були постоєм на Словаччині чотири місяці, як своїх братів і, де тільки було можливо, приймали їх до себе на квартиру, відпускали їм свої ліжка, а самі на підлозі на соломі спали, бо змученим «браткам» відпочинку треба.

                  І в Красніку не було інакше. Дивізійників вітали, приймали до своїх хат, а для коней відпускали стайні — як було місце — чи стодоли. Якщо вони чимось журилися, то тільки тим, хто на місце дивізійників прийде лад держати, та побоювалися, щоб їх на «форшпан» не брали, як це звичайно на війні буває.

                  Батерія розмістилася в селі на точно призначених місцях — «квартирах», які були розписані попереднього дня «форкомандою». У «форкоманді» був Євген Болбачан, добрий службовець, але при кожнім постою подбав, щоб два його друзі, з якими ще зі школи знався і з якими він нераз і «смерті у вічі заглядав», дістали порядне приміщення і не тільки, щоб гостинна, розлога з вигідними ліжками була хата, але, щоб і було там відповідне жіноче товариство. Словом, щоб колегам «шафа грала».

                  Так і цим разом в Красніку приписав своїм друзям гостинну словацьку хату оподалік заздрісного ока дивізійників, при кінці села, де бажали мати в себе дивізійників, відпустили кімнату з двома ліжками, але де й були ще дві донечки-студентки братиславської гімназії.

                   На цю квартиру десь біля четвертої вечора зайшли два дивізійники.

                   —  Добру дьєнь! —  і підійшли близше до витягненої руки словака. — Михайло Саєнко. Зенко Дорожик, — представляючись сказали.

                   —  Ян Радзік. А це моя жінка  і мої дочки: Анічка і Марічка.

                   Цокнули закаблуками дивізійники, легко схилили голови в привіті і майже в один голос промовили: —  Нам дуже приємно.

                    —   Це ваша кімната,   —  показав Радзік,   —  Помийтеся,  там є мидниця, і заходьте до їдальні. Ви здорожені. Щось перекусимо.

                    —   Та... в нас своя кухня... — якось ніяково заговорив Саєнко. — Десь за годину і вечеря буде.

                    —  Нонсенс. Ви мої гості і в час Вашого постою в нас харчуватися будете, —  твердо сказав Радзік.

                    — Дуже дякуємо, — знову майже рівночасно заговорили гості і більше не відмовлялися.

                   За вечерою всі розговорилися. Наші дивізійники досить добре по-словацьки говорили так, що не тільки Ян Радзік, але і його жена і обі донечки брали участь в розмові.

                   —  А чому Ви панно Аночко не в школі? — нараз запитав Саєнко.

                    —   Та, ми з Марічкою щоденно до гімназії в Братиславу доїзджаємо, — якось ніяково відповіла Анічка,   — а сьогодні і завтра науки нема.

                    І від того моменту Саєнко почав домінувати в розмові. Його, одного з кращих студентів, цензора бурси і вкінці абітурієнта бучацької гімназії, цікавило, чи в Братиславі вчать те саме, що в Бучачі вчили. Переконавшися, що він таки більше знає, як наші студентки останнього року Братиславської гімназії, почав хвалитися своїм знанням історії, математики, грецької мови, а коли зайшла мова про латину він не втерпів і немов уявляючи себе Ціцероном встав і відповідно жестикулюючи руками почав:

                    — Кво ускве тандем абутере, Каталіна, пацієнція ностра... (як довго будеш надуживати, Каталіно, нашу терпеливість). Говорив він з пам'яти цілу промову Ціцерона по латині, а коли скінчив, усі йому плескали в долоні і просили, щоб він ще говорив. Наш Саєнко почав з пам'яти рецитувати, скандуючи, як то у школі бувало, Вірґілієву «Енеїду». І так пописуючись і на розмовах просиділи до пізньої ночі.

                     Радзік тішився, що йому попали такі мудрі, напевно старшини-дивізійники. Правда не знав він, які їх старшинські ступені були, бо оба вони були вбрані у ватованих зимових «тарн-уніформах», був це зимовий фронтовий білий однострій, щоб краще зливався з кольором снігу і милив ворога, а крім левиків і ще якихось червоним обшитих відзнак жодних пагонів, ані відзнак, крім срібного паска на рукаві у Дорожика, нічого не мали.

                     Дівчатам гості дуже подобалися, вони не зводилли своїх очей з наших героїв, а Анічку Саєнко прямо зачарував. Вона уявляла собі Саєнка на сивому коні на чолі всего того війська, що сьогодні стоїть у Красночі. Подобалися їй його чорне кучеряве волосся, його кругле лице і червоні щоки. Була горда з того, що він все так добре знає. І були б ще так дозго сиділи і гуторили якби не Радзік, який пригадав, що вже час всім іти спати.

                     На другий день Саєнко мусів іти «до командного пункту», щоби полагодити деякі справи. В його неприсутності до дому Радзіка прийшов якийсь дивізійник. Він хотів бачити Дорожика. Прихожий мав такі самі відзнаки, як Дорожик, включно зі срібним паском на рукаві. Говорив він до Дорожика швидко-нервово і Радзік розумів, що прихожий чогось від Дорожика вимагає, на що Дорожик не хотів погодитися. Радзік не розумів усего, бо дивізійники говорили по-українськи і Дорожик часто повторяв: — Ні! Ніколи! Нараз між ними почалася сварка... кричали один до одного... Дорожик розгарячився і... нараз витягнув пістолю...

                     — Зенку! —  заверещав щойно ввійшовший в хату Саєнко.

                      Дорожик змінився... опустив пістолю, а прихожий обернувся і вийшов з хати.

                      Все діялося в секунді, а Радзік, який був свідком того, впевнився, що Саєнко «велітєль», бо йому сейчас уступили оба, в яких були срібні паски на рукавах, а також тому, що Саєнко не робив служби навіть тоді, як Дорожик ходив на нічну стійку.

                     Коли Радзік відійшов, Дорожик оповів Саєнкові, що сталося. До нього прийшов десятник Влодко Гулаківський і сказав, що він переноситься на їхню квартиру, бо він незадоволений з тої, що має. А коли Дорожик за ніяку ціну не хотів погодитися, тоді Гулаківський загрозав, що він зробить донос на Євгена Болбочана за те, що той їх фаворизує, бо завжди записує їм найліпшу квартиру, ліпшу навіть, як самому командирові батерії. Це його — Дорожика — випровадило з рівноваги. Він зажадав, щоби Гулаківський забрався, а коли той відмовився, Дорожик хотів його примусити вийти.

                     Цей інцідент зіпсував у хаті атмосферу, але не на довго. За обідом знову всі весело гуторити. Радзік почав величати Саєнка «велітєлем» і навіть просив, щоби Саєнко заступився за ним і за його сусідами в команді, щоби їх на «форшпан», бува, не взяли. Анічка раз по разу за порадою, як написати задачу, до нього зверталася, а він пояснював, блистів своїм знанням — і жартував з нею. Вона не спускала з нього свого зору, хіхоталася з його навіть і не дуже то смішних жартів...

                     Але всему доброму приходить кінець. Наступного дня, в понеділок рано, наші дивізійники мусіли від'їхати. Анічка і Марічка не поїхали до школи, бо хотіли як слід попрощатися з їхніми новими приятелями.

                     Раннім ранком в понеділок, ще заки свисток на збірку рознісся в селі, прощали Саєнка і Дорожика не тільки родина Радзіків, але і всі сусіди. Всім було жаль від'їзджаючих дивізійників. Саєнко оправдувався, що мусить рано відходити, бо він ще має багато справ до полагодження і не давши змоги зібраним словакам висловити їх слів подяки — відійшов.

                     Вздовж цілого села уломилася довга валка дивізійників готова до від'їзду, а перед хатою Радзіка, де зібралась його родина і вдячні сусіди, стояв навантажений віз, запряжений в пару паршивеньких коней. На возі сидів з головою закутаний у хутро візник-коняр і здавалося, що він, відвернувшися обличчям від гурту зібраних людей, дрімав.

                    Радзік був невдоволений, що саме перед його хатою мусів станути оцей фірман з його паршивими кіньми. Він навіть підійшов до візника і просив його, щоб той дещо вперед під'їхав, але візник навіть не подивився а бік Радзіка. Нічого було робити... Радзік заглядав, коли то на коні або в залубнях над'їде його «велітєль»... Він хотів його ще раз офіційно попрощати... Хотів він від словацького народу подякувати українцям за їхню опіку, хотів побажати їм щастя на югославській, теж братній землі, і вкінці хотів сказати, що внедовзі прийде той час, коли всі слов'янські народи, як вільні держави, засядуть разом навколо спільного столу.

                   —   Ходом руш!  — впала команда, яку повторювали вздовж валки.

                   Вози почали рухатися, тільки віз перед хатою Радзіка стояв, не рухався. Колона зпереду вже віддалилася, ззаду воза чути було крики других візників, але хоч як візник старався — його коні не рухали з місця. Зчинився рух, над'їхав на коні сам командир дивізіону, щоби переконатися, що здержує колону. Бачучи це, коняр почав бити коней, але воза з місця зрушити не міг. Ударений кінь скакав, шарпав віз впоперек дороги і ставав, тоді другий ударений кінь робив те саме. Коні шарпали в обі сторони, але віз вперед не рухався.

                 —   Чи ти не чув команди? Чи ти глухий? — верещав командир. — А, що коням сталося? Вони нечищені і голодом зморені! Та їм аж боки западаються. Чи вони підчас відпочинку щось їли? Ти підчас слідуючого нічного постою зголосися до мене до рапорту. Як тебе звуть?

                 —   Саєнко! Пане сотнику,  —  немов грім з  ясного неба впали слова візника.

                 — Та цеж наш «велітєль»! — закричав Радзік.

                 І сталося щось непредбаченого. Заворушилися словаки, зчинився шум, який скоро перемінився в голосний плач жінок. Вони плакали і просили милости в командира, а Радзік із словаками кинулись пхати застряглий віз.

                 А Михайло Саєнко, радист другої батерії, гарматного полку, який тільки на час переїзду зі Словаччини на Югославію став конярем, умирав зі сорому.

                 Але при війську і таке буває...

СТАНИЦЯ ВІЙСЬКОВОЇ УПРАВИ У ВІДНІ

Роман Крохмалюк

(Продовження з 6/70)

Примусовий набір до дивізії та до РОА

                    Осінню 1944 року було уже всім ясно, що скорше чи пізніше Німеччина мусить війну програти. Військова Управа станула тому на становищі, що про який небудь набір до І УД нема що думати. Тому, коли на лист генерала Фрайтаґа ВУ у Відні дипломатично відмовилась переводити набір до дивізії по таборах праці, штаб дивізії прислав до Відня трьох старшин, які мали наказ переводити набір поміж нашими біженцями на терені Відня і віденської округи. Були це старшини: Бартощук, Ґалєрник і Савицький. Вони переводили набір молодих людей до дивізії не тільки по таборах праці, але теж і в переходовому таборі в Штрасгофі.

                      Були одначе випадки, коли ми висилали молодих людей до дивізії виключно на їхнє власне бажання. Багато з них німці примусово включили до РОА (Русская Освободітєльная Армія) — московської армії ген. Власова.

                       Перші вишкільні табори РОА находились у місті Мерінґен, куди німці насильно відвозили багато наших людей. Набором до РОА займалася німецька поліція (СД), що виловлювала по різних таборах молодих людей, між ними багато українців, та відставляла їх до вишкільних таборів РОА. Усім тим, що з тих таборів втекли і зголосилися до нас, ми виставляли карту покликання до дивізії, що рятувало їх перед арештом чи консеквенціями з причини втечі з таборів РОА. Та німецька поліція не обмежувалася тільки до цивільних людей. Вона виловлювала насильно членів української допоміжної поліції, як теж відділи Українського Визвольного Війська (УВВ), спрямовуючи їх до переходових таборів РОА. У цій справі ми переслухали булавного української поліції Осипа Андрушкова, якому вдалося втекти з таборів РОА у Мерінґен. Таборів стерегла німецька поліція разом з московськими відділами ген. А. Власова. Крім булавного О. Андрушкова декілька днів пізніше ми переслухали теж інших українців, що видісталися з таборів РОА. На підставі їх зізнань ми відтворили собі докладний образ цього, що наші люди в тих таборах переживали.

                      У таборах РОА давали їсти раз на день і то погано. Хто не мав власної їдунки чи ложки, мусів довго чекати, бо на десять людей видавали одну їдунку. Люди спали на землі, бо не вистачало ліжок. Бувші большевицькі офіцери, а тепер старшини РОА відносилися з недовір"ям до українців та насміхалися з них тому, що наші люди не вміли говорити по-московськи. Більшість армії ген. Власова рекрутовалася з полонених совєтської армії, між якими було теж поважне число українців. Вони всі зголосилися до РОА тільки тому, щоби не згинути з голоду у німецьких таборах полонених. Німецька поліція силою розброювала на дорогах укр. поліцію та членів УВВ і відсилала до таборів РОА. Тільки завдяки дезорганізації і хаосові, що панували в таборі, наші люди втікали по двох-трьох і, діставшися до більших міст, находили контакт з нашими комітетами, які ними займалися та приміщували у знайомих німців на роботу. Ті, що зголосилися до В.У і хотіли йти до дивізії, діставали карту покликання, інші діставали посвідку, що має зголоситись до В.У за два тижні. За цей час кожний з них мав нагоду віднайти знайомих і найти приміщення, а то і працю, переважно у німецьких селян.

Зв'язок з Військовою Управою у Любен та її почесним головою генералом  Віктором   Курмановичем

                      У Любені находилася канцелярія В.У та її начальник сотник О. Навроцький. Там теж перебував інж. А. Палій, який був головним референтом допомоги родинам членів дивізії. Туди ми теж посилали наші звіти. Ми теж інформували наших старшин, що приїзджали з дивізії, про обставини, у яких находилися родини членів дивізії, та про стан грошевої допомоги тим родинам, яким, згідно з німецьким законом, ця допомога належалася.

                      Вже з початком своєї діяльности у Відні, В.У нав'язала письменний контакт з почесним головою Військової Управи, бувшим ген. УГА Віктором Курмановичем. Ми одержали від нього листа з проханням відвідати його та поінформувати про дивізію та членів Війської Управи.

                      Генерал Курманович жив постійно в містечку Баден під Віднем у власному домі з дружиною та її сестрою. Знаючи генерала ще з моїх студентських часів, я вибрався до нього у відвідини. Саме день перед тим був летунський налет на Відень і наслідком його ж був сильно знищений південний двірець, з якого відходив поїзд до Бадену. Присівшися на військове авто, я доїхав до двірця, звідки ще треба було йти три кілометри пішки, щоби дістатися до поїзду. Хоч я виїхав з хати ранком, то до Бадену приїхав щойно в само полуднє, хоч в нормальних часах ця їзда тривала одну годину. Місто Баден було курортом, відомим у цілому світі зі своїх лікувальних сірчаних джерел. Та тепер усі санаторії були замінені на шпиталі. Ген. Курманович, тоді вже під сімдесятку, дуже цікавився дивізією, її боями на Словаччині, як теж і працею В.У. З початком другої світової війни генерал працював до 1943 року у військовому бюрі цензури у Відні. Опісля, з уваги на утруднений доїзд до Відня, генерал залишився у Бадені, працюючи  у заряді одного з військових шпиталів. Я передав генералові українські часописи, а зокрема комплект дивізійної газети.

Ген. Греків після посвячення нагробного пам'ятника ген. В.Курмановичеві в Бадені (Німеччина)  1958 р.

                        З переїздом УЦКомітету до Любен німецький уряд дистрикту Галичини, хоч сам находився у Кракові, старався удержувати зв'язки з поодинокими референтурами УЦК і часто бувші урядовці генерал-губернаторства домагалися від референтів УЦК звітів, які вони опісля часто в перебільшеній формі пересилали до своїх вищих властей. Причиною тієї надмірної запопадливости було часто те, що кожний з них старався доказати, що його праця є незвичайно важка і цією дорогою міг бути звільнений від війської служби. До таких урядовців належав Тюрк, бувший урядовець Ген. Губерн., що зокрема взяв собі під опіку УЦК в Любені, а у Відні бувший нім. староста у Тернополі Гаґер, що "опікувався" станицею УЦК у Відні. Гаґер належав теж до тих, що писали до своїх вищих властей обширні звіти, та коли прийшлося у якійсь важній справі для УЦК інтервенювати, він це робив нерадо. Він теж жадав звітів від В.У. про нашу діяльність у Відні та коли я йому відмовив, він через довший час відносився до нас дуже холодно.

                       Цілком інше становище і підхід до справ мав д-р Дреслєр, що був офіційно затверджений німецьким урядом заступати справи Г.Г. на терені полудневої Німеччини. По фаху правник і дипломат д-р Дреслєр зорієнтувався по приїзді до Відня дуже скоро в ситуації. Він відкрив своє бюро в цьому ж самому будинку, де приміщувалися станиця УЦК і В.У. Д-р Дреслєр присвятив багато часу допомозі українським біженцям, йому теж УЦК і В.У. завдячувати повинні, що він уже при самому кінці війни в незвичайно тяжких обставинах підшукував приміщення для наших біженців в окрузі міста Кауфбойрен, у південно-західній Баварії.

Різдвяні Свята у І УД на Словаччині

                         З початком січня 1945 року декілька членів В.У та УЦК виїхали на Словаччину, щоби перебути Різдвяні Свята з дивізією. З ними виїхали теж артисти "Веселого Львова", мистецька група, що під проводом проф. Л. Туркевича давали концерти для наших вояків. Від нас виїхав інж. Хроновят, а я залишився в бюрі, тимбільше, що ставала щораз то більше актуальною справа евакуації на захід родин членів дивізії. У зв'язку з цим В.У. почала видавати усім тим, що бажали на власну руку їхати на захід, відповідні посвідки, які німецькі поліційні і військові власти гонорували, а часто теж нашим людям помагали, якщо йшлося про нічліги чи підшукання відповідної праці в південно-західній Німеччині. Рівночасно прийшло розпорядження від голови В.У. полк. А. Бізанца про перенесення бюр В.У. до Лінцу, де теж мала приміститися віденська станиця УЦК.

                       На перенесення бюр В.У. до Лінцу я задивлявся досить скептично. Лінц положений над Дунаєм находився кругло 150 кілометрів на захід від Відня. Цю відносно коротку віддаль при наглому прориві фронту большевицькі танки могли б зробити впродовж дванадцяти годин. Але зарадити цьому не було як. Щоби не викликувати паніки в населення, німці евакували усі бюра, коли на це прийшов час, не далі 200 кілометрів. Ці евакуаційні місця німці називали "запасними пунктами". У цьому часі члени В.У. відвідували на Словаччині поодинокі полки та курені, з яких деякі брали ще участь в боях з югославськими партизанами Тіта, що підходили з полудня на терени Словаччини.

                       Через кілька днів прийшла вістка з дивізії, щоби не висилати газет, знак, що дивізія буде зміняти місце постою. Незадовго повернулися з дивізії також члени В.У. Рівночасно скорочено турне мистецької групи проф. Туркевича та відкликано репрезентаційний концерт, що мав відбутись у місті Жіліні. Кілька днів пізніше ми довідались, що І УД перекидають зі Словаччини до Стирії в Австрії, та що чолові відділи дивізії вже вирушили зі Словаччини.

Підготовка до евакуації родин І УД і Військової Управи

По повороті інж. М. Хроновята з відвідин дивізії на Словаччині, ми відбули у двійку нараду над дальшими напрямними діяльности В.У. у Відні. У зв'язку з посиленим і майже щоденним бомбардуванням військових, а далі цивільних об'єктів Відня і його околиці альянтськими літаками, ми вирішили залишити відвідин таборів біженців, де ми розшукували за родинами членів дивізії, а сконцентрувати цілу увагу на висилку родин на захід. Ми відбули спільну нараду з д-ром Т. Мацьковим, референтом УЦК для переведення спільної акції у справі евакуації українських родин взагалі, а родин членів дивізії зокрема, як найдалі на захід. Ми порозумілися з д-ром Дреслєром, який виїхав на другий день до Авґсбурґу шукати приміщень для наших біженців. Ще на коротко перед своїм виїздом д-р Дреслєр повідомив мене, що справа приміщення для станиці УЦК і В.У. у Лінцу не виглядає добре і військова командантура робить великі труднощі. Тому було б вказаним поїхати комусь з В.У. до Лінцу і поладнати справу на місці.

                       А тимчасом ситуація на східному фронті гіршала з дня на день. Большевицькі армії почали сильно натискати на Східні Пруси, а рівночасно розпочали офензиву на теренах бувшої Польщі. Уже 17-18 січня впала Варшава, Лодзь і Краків. На північному крилі фронту большевикам вдається переломити німецький фронт і вже з кінцем січня займають майже цілий Вартеґав (бувше познанське воєвідство) та з кінцем січня окружують Познань. Рівночасно большевицькі танки пробиваються на полуднє під Бресляв і доходять до ріки Одри. Відступаючи на захід, німці стягають населення за ріку Одру, яка згідно з плянами головного німецького командування мала б стати сильною оборонною лінією.

                      Річ ясна, що у такій ситуації збільшилися арешти і нім. поліція дошукувалася всюди шпигунів та часто арештувала цілкоми невинних людей. Так попав був, між іншим, до в'язниці наш відомий діяч, адвокат д-р В. Бемко за кілька необережних слів, коли пішов в якійсь справі інтервеніювати в німецькій поліції. Мені тільки з трудом вдалося його звільнити.

                      Дня 2 лютого я виїхав до Лінцу, щоби поладнати справу приміщення станиці УЦК і В.У. у військовій командатурі. Я виїхав військовим поїздом, що з уваги на часті атаки американських швидких літаків мав подібно, як і інші військові поїзди, один вагон з протилетунською артилерією.

                     Поїзд наближався вже до містечка Ст. Пельтен, коли проголосили алярм. Незабаром появилися два американські мисливські літаки, обстрілюючи поїзд. Протилетунська артилерія з поїзду та поблизького Ст. Пельтен почали густо стріляти і оба мисливські літаки нагло відлетіли. Чи причиною їх відлету було пошкодження чи теж те, що в нашому поїзді було декілька возів з раненими (ці вагони були марковані великим червоним хрестом на білому тлі) не знати. Щойно на станції я довідався, що в останніх вагонах було ранених кілька вояків та один старшина.

                   В Лінцу я пішов негайно до команди міста і по виясненні справи евакуації станиці УЦК і бюра В.У. дістав запевнення, що зарезервовані приміщення при вул. Шпіттельвізе 14 будуть нам віддані до вжитку. Про це я зараз повідомив представника УЦК у Лінцу д-ра Жуковського. Другого дня відвідав я групу українських юнаків, які обслуговували протилетунську артилерію на горбах коло Лінцу і вже пізним вечором повернувся до Відня.

                    Німецькі адміністраційні власти ограничують подорожування поїздами до мінімум. Треба мати окремий дозвіл на подорожування залізницею. Мимо постійних налетів, що тривають по три до чотирьох годин, щораз то більше наших людей приходить за посвідкою на виїзд. Наші посвідки німці признають і видають на цій підставі квитки на залізницю. Німецькі фабрики перестають працювати одна за одною. З цього користають наші люди і, діставши звільнення з праці, виїзджають на захід.

                     Д-р Дреслєр повернувся до Відня і повідомив нас, що йому вдалося дістати місця на переміщення українських родин, зокрема родин членів дивізії до кількох сіл в повіті Кауфбойрен. Саме містечко Кауфбойрен лежить у підніжжя Альп. Ми відбули негайно спільну нараду з д-ром Мацьковим в цілі підготовлення транспортів. Повідомляємо наші родини, що живуть в таборах, а також усім, що відвідують наше бюро, пропонуємо вписатися до транспортів. Багато вписується, та є такі, що чомусь протягають справу. Знаємо, що є декілька родин, які дістали вістку, що член їх родини, після битви під Бродами, не мав вже змоги повернути до дивізії і залишився в Західній Україні. Ці напевно не їдуть на захід. Вони схочуть перебути війну у Відні, щоб опісля повернутися домів. Та кромі цього діяла ще між нашими людьми большевицька пропаганда. У таборах Ґунтрамсдорф і Гайліґен Кройц під Віднем, де находилось багато наших родин, кружляли, напр., вістки, що з большевицькою армією йде американський червоний хрест і переймає опіку над біженцями. Хтось пустив вістку, шо американці подібно, як це було після закінчення першої світової війни, видають біженцям великі приділи рижу, м'ясних консервів, кави тощо. Інж. Хроновят і я старалися дійти до джерела цієї неймовірної пропаганди та це нам не вдалося. Ми догадувалися, що поміж нашими людьми було напевно декілька добре законспірованих большевицьких агентів, та ні УЦК ні В.У. не мала жодних можливостей їх розкрити.

                      В.У. мала майже з кожним табором контакт через своїх мужів довір'я чи теж бувших уповноважених В.У., які або находилися в таборі, або жили поблизько. Через них ми закликали людей, щоби голосилися до транспортів. Урядування утруднюють постійні алярми і налети, що тривають щораз   го довше.

                       Десь в половині місяця лютого зголосився до В.У. підстаршина Маслюк, що був разом з іншими на вишколі у підстаршинській школі у Познані. Підстаршинська школа брала участь в бою з большевиками під містечком Кельце. Через кілька днів вступили до нас ще кілька підстаршин в дорозі до дивізії. Усім видаємо перед їх виїздом до дивізії кількаденні посвідки відпустки. Дня 21 лютого американські літаки скинули кілька бомб, правдоподібно з цілею знищити будинок, у якім ми працювали і де, крім В.У. і станиці УЦК, містилися ще якісь німецькі бюра. Частина будинку була знищена, але наші бюра вийшли ціло. Дня 28 і 29 лютого відійшли двома поїздами два перші транспорти, зорганізовані спільно В. Управою і станицею УЦК. З родин зголошених кільканадцять не явилося або відмовилися їхати.

                     Тому, що зміцнені терористичні налети аліянтів на Відень, які не ограничуються лиш до бомбардування військових та промислових об'єктів, але скидають розривні і фосфорові бомби на житлові будинки, ситуація в місті значно погіршується. Відчувається сильний брак харчів ба навіть питньої води.

                      У деяких округах Відня можна було часто бачити довгі черги людей, що стояли перед криницями за водою. У тих обставинах наш контакт з дивізією ставав що раз то більш утруднений.

                      Десь у половині березня я дістав телефон від ляндкомісаря Гаґера. Телефоном він повідомляв мене, що зі мною хоче бачитися губернатор д-р Вехтер, який саме приїхав з головою В.У. полк. Бізанцем до Відня. Інж. Хроновят лежав цього дня хворий на грипу дома. З губернатором стрінувсь я цього ж самого дня у каварні на площі св. Стефана. Саме кілька днів тому назад був терористичний налет американських бомбовиків на Відень, при чому пошкоджено було катедру св. Стефана. Зустрінувшись з губернатором, я привітав з назначенням його на головного командира усіх чужинецьких дивізій. Від нього я довідався, що він вибирається разом з полковником Бізанцом до І У. Дивізії.

                     "Є вигляди — сказав д-р Вехтер, — що може прийти в коротці до замирення і війна готова закінчитися. Усі чужинецькі дивізії: обі лотиські, естонська, а зокрема обі українські мають не тільки бойове, але теж перш за все політичне значення". У виду цього треба їх за всяку ціну задержати. Тому теж німецька головна команда відтягає всі чужинецькі дивізії з таких позицій, які вважалися пропащими, або де існувала велика можливість їх окруження і комплетного знищення. Зазначивши, що наша розмова довірочна, д-р Вехтер заявив, що йому відомо, що в І УД зокрема між нашими старшинами є певне занепокоєння щодо майбутнього І УД, якщо б прийшло до замирення. При пій нагоді він запитав мене про думку В.У. Маючи на увазі, що наша розмова  є довірочна,  я отверто заявив губернаторові, що як корисні не були б умовини перемир'я для Німеччини, большевики, на мою думку, напевно жадали б видачі їм української, обох лотиських та естонської дивізій. Щодо ситуації на фронті, де стояла і боролася І УД забезпечення її перед окруженням большевиками, є одною з найважливіших справ. Коли б наша дивізія дісталася у большевицький полон, вона всеодно була б большевиками знищена на місці, або на каторжних роботах на Сибірі.

                      Мені було відомими, що у пляні перекинути І УД зі Словаччини до Стирії брав участь губернатор. Маючи всі докладні інформації про перебіг воєнних дій на Мадярщині, д-р Вехтер міг передбачити, що з упадком Будапешту неодна дивізія, що боролись на Мадярщині і Словаччині, може бути розгромлена чи теж попасти через хаотичний відступ німецьких та мадярських військ в полон. Тому саме д-р Вехтер постарався про те, щоби І УД перекинено було завчасу зі Словаччини до Австрії. Про це згадував теж мені інж. Хроновят, коли повернувся з відвідин І УД на час Різдва зі Словаччини.

                      На кінець нашої розмови д-р Вехтер сказав: "Побачимо, що дасться зробити". Пращаючись, попросив мене ще раз задержати нашу розмову в тайні. Це була остання наша розмова. По закінченні війни д-р Вехтер попав до табору полонених в Італії, де помер на атак серця.

РЕЙД УПА: ЗА 99 ДНІВ ВІД ПЕРЕМИШЛЯ ДО ПАССАВ

Мих. Залізняк

На терені Словаччини

                      17  червня 1947 року. Від бою 2-го червня до переходу польсько-словацького кордону наша сотня, яка в той час начисляла 110  бійців, зменшилась до сорок людей. Деякі були вбиті, а зв'язкові, які не повернулись до сотні, відірвані під час бою, відійшли від сотні з іншими дорученнями.

                      Перейшовши кордон, сотня проходила поспішним маршем, щоб не запримічено наших слідів і вдень не було за нами погоні чехословацького чи польського війська.

                      Був мрячний і холодний ранок. Сотня відійшла около 5 кілометрів від кордону в напрямі на південь. Сотенний Громенко задержав сотню на відпочинок, а рої дістали наказ розпалити вогні. Усі були перетомлені маршем і не виспані, але найгірше, може, пригноблювало те, що ми покинули рідні сторони. Виставлено кругом забезпечення і їх змінювано щогодини. Решта клалась спати коло вогню, щоби хоч дещо відпочати.

                       Недалеко від нас було чути голоси дроворубів і спів пастушків. Ми вже були відвикли від таких голосів, бо понад два місяці чули лише польських вояків у сутичках з нами. Коло год. 16-ої чути постріли на кордоні. Невідомо, чи хтось пробував перейти, чи може зауважили наші сліди і йдуть за нами, пострілами додаючи собі відваги.

                       Сотенний дав наказ стягнути забезпечення, замаскувати вогні і вже о год. 16.30 сотня відійшла з місця постою дальше лісами на південь. Подорозі в лісі можна було найти доспілі черешні, гриби, що їх стрільці запопадливо збирали і ховали в торби. Вечером почав падати дощ, в лісі стало темно і маршувати стало важко. О год. 22-ій сотенний знову задержав сотню. Запалено вогні, щоби при них трохи відпочали, бо на год. 24-у заповіджено відмарш. Так пройшов наш перший день на чужій території.

                       18 червня 1947 року. Над ранком сотня зайшла в лісок коло села Яблінка Нижня  і в густому молодняку розмістилася на денний постій. Про якесь снідання не було мови. Виставивши забезпечення, всі поклалися спати. О год. 10-ій зміна стійки зголошує, що з першої чоти чотового Бартля утік стрілець Прут, родом з села Яблониця, повіт Березів. Сотня змушена була залишити це місце постою, як розконспіроване, бо невідомо, куди стрілець Прут пішов. Якщо він пішов до села і зголосить словацькій міліції, то слід сподіватись погоні.

                       Маршуючи обережно, сотня зайшла в більший ліс і там задержалася. О год. 15-ій утік з другої чоти чотового Залізняка стрілець Щупак, родом зі села Павликома, повіт Перемишль. Голод робить своє... День холодний, стрілецтво пригнічене, голодне, чужа територія, кожний по-свойому думає...

                       Коли смерклось, сотенний Громенко висилає чотового Бартля, Лагідного, Петю, Калину і Нічного до села Яблінки, щоб закупити дещо з харчів, бо дальше вояцтво так не потягне. На наше здивування, вони повернулись зі села і принесли коло 50 кл. муки, соли і смальцю. Словацьке населення ставилось до них прихильно, бо про УПА знало вже з попередніх рейдів курінного Прута в 1945 р. і командирів Хріна та Стаха в 1946 р. Муку розділено між рої і зараз же зварили з неї юшку, т. зв. "чир". Це справді була приємність по якомусь часі з'їсти гарячої юшки. Йшов дрібний дощ. В тому селі наші довідалися, що вдень словацька міліція зловила 4-ох упістів. Припускаємо, що це мабуть двох з нашої сотні, а двох других з іншого відділу.

                     19 червня 1947 р. Над ранком в год. 3-ій сотня відійшла лісом, щоб ще більше віддалитися від кордону. Пройшли яких 4-й кілометри дороги. Далі було неможливо маршувати вдень, отже сотенний зупинив сотню, підшукавши добре місце для денного постою поблизу села Папіна. День погідний, чутно рух автомашин на шляхах. Напевно розвідка повідомила вже чехословацьке військо про наше перебування на словацькій території та воно підтягає свої війська в цей район. О год. 16-ій сотня відійшла з місця постою, щоби зорити за ворожими рухами і розвідати, чи не можна б вечером знову піти до села і купити дещо з харчів.

                     Під вечір зауважено, що частини ЧВ (чехословацького війська) війшли в ліс. Сотенний наказав поготівлю і сотня заняла бойові становища. Це, мабуть, вже погоня за сотнею. Можливо, що минулої ночі в селі Яблінка ми себе розконспірували, напевно вже нам і тут не дадуть спокою. Але ж їсти хочеться! Коли добре смерклося, сотенний висилає один рій до села Папіни. Як лише рій підійшов до крайніх хат, його обстріляло ЧВ і рій відступив, вертаючись до сотні. Два бойовики з СБ Бистрий і Ферко пішли до села без відома сотенного і їх також обстріляли. Бистрий утік, а Ферка, родом зі села Павликова, таки там вбито.

                    Виявилося, що ЧВ бльокує села цього району і що дальший наш рейд на захід буде утруднений. Сотенний наказав нашвидко розпалити вогні та зварити з вчорашньої муки юшку. Почав знову накрапати дрібний дощ. Стрілець Корінь, що відлучився подорозі від сотні, хоч кинув кріса, прилучився знову до сотні. Поївши гарячого чиру, стягнено стійки і в год. 24-ій сотня відійшла далі на південний захід.

                      20 червня 1947 р. Маршуючи тереном, головне забезбечення подало знак затриматися. Сотня моментально залягла. Зголошують сотенному, що в нашому напрямі зближається група війська. По зв'язку йде наказ підпустити на близьку віддаль, стріляти на знак свистка. Коли чехословацька стежа в складі 7-ох вояків наблизилася до нас на яких 20 метрів, сотенний крикнув по-словацьки "руки в гору"! Не сподіваючись чогось такого, стежа, як по шнурку, підняла руки вгору. Тоді наша ціла сотня піднялася, якби виросла з-під землі. Наш сотенний прикликав їх командира до себе і заспокоїв, кажучи йому, щоб вони не боялися, бо ми вояки УПА і не прийшли воювати на словацьку територію. Ми прийшли інформувати про боротьбу українського народу та терор Сталіна і остерегти інші народи перед московським імперіялізмом. Ми не хочемо воювати проти чехословацької армії ні міліції і ми не прийшли грабити чи мордувати цивільне населення, як це поширюють проти нас пропаганду московські пропагандисти, щоб відстрашувати від нас цивільне словацьке населення. — Як підете в село, — каже їм наш сотенний, — то розкажете про це своїм командирам та цивільному населенню. — Вони притакували, що так зроблять. Сотенний попросив їх, чи вони не могли б дати нам дещо набоїв. З доброго серця, чи зі страху, командант їхньої стежі наказав свойому кулеметникові дати набоїв, а сам віддав набої до пістолі. Сотенний подякував йому і на відході попращались, стиснувши один одному руку. Сотня відійшла у свойому вибраному напрямку, а словацька група в протилежну сторону. За яких 10-15 хвилин почули ми кілька серій з кулемета в повітря. Це напевно командант групи наказав стріляти для свого "алібі", щоби цим виправдати перед своїми зверхниками добровільну віддачу амуніції.

                        Маршуючи полями над ранком, сотня зайшла в ліс на денний постій, бо йти днем неможливо. Годі висохнути в тих горах, бо знову пустився дощ. О год. 17-ій сотенний наказав стягнути забезпечення та заповів відмарш. Обережним маршем, вистерігаючися зустрічі навіть з цивілями, сотня зайшла під вечір над село Криве. Зайшли в глибокий яр над потік і запалили вогні, щоби трохи висушитись. Сотенний дав наказ чотовим виділити з роя по одному стрільцеві на організацію харчів до села Криве. Групу очолив бунчужний сотні Соколенко. Решта нетерпеливо ждала коло вогню, чи не почують стрілів, як попередної ночі. На щастя, усі вернулися щасливо і принесли муки, фасолі, цукру, а навіть у крамниці купили кави і тютюну. В усіх піднісся настрій. Заготівщики оповідали, що населення ставилося прихильно та жертвувало що могло, хоч саме бідне. По роях заходились кухарі варити "культурну" вечерю.

                        На постою підійшов до мене стрілець Каштан з третього роя, другої чоти, і просить мене, щоб його застрілити, мовляв — "моя ранена рука всохла, рана не гоїться, я нею не можу порушувати, лічити нема де і нема як, а я далі не можу вже йти. Я не хочу бути дезертиром, але хочу вмерти за Україну, за яку я три роки вже воював". (Стрілець Каштан був ранений в ліву руку в бою-прориві трьох ворожих ліній в Добрянському  лісі  2-го червня 1947 року.)

                       Почувши таке прохання, я остовпів і не мав слів відповіді. Його рана дійсно докучала йому дуже. Куля перебила кість руки вище ліктя; він з подивугідною мужністю переносив біль та невигоди, голод і холод, бо не було ні місця на лікування, ні спокою. Весь час ми були в марші та боях.

                      Я не міг нічого йому відповісти ні виконати його прохання, але зголосив про це сотенному Громенкові. Сотенний покликав стрільця Каштана до себе і він це саме заявив перед сотенним. При тім були присутні курінний капелян о. Кадило, курінний дентист д-р Зубченко, районовий шеф СБ Карло,. бунчужний сотні Соколенко і к-р Лагідний. Сотенний і о. Кадило старались переконувати стрільця Каштана, що може так завжди не буде, що може вдасться залишити його десь в словацькому селі, а відтак може дістатись до шпиталю, але це все не переконувало стрільця Каштана. Він мав свою відповідь: "Я не хочу, щоби мене судили комуністи! Я воював за Україну, сьогодні чи завтра вмерти і так треба, я не можу вже довше зносити терпіння і болю, я хочу вмерти чесно".

                    Сотенний звернувся до присутніх з свого почоту зі запитом, що вони думають. Всі мовчали в задумі. Не було ні заперечень ні розради. Ніхто з нас не знав, що станеться з нами завтра. По довшій надумі сотенний прихилився до прохання стрільця Каштана та вислав свого зв'язкового трільця Перця до сотні спитати стрільців, хто добровільно зголоситься виконати волю стрільця Каштана. Зголосився стрілець Рубаха з першої чоти. Отець Кадило дав стрільцеві Каштанові останнє розгрішення та благословення. Ми всі прощали та стискали руку стрільцеві Каштанові на останню його дорогу, "прощай нам наш друже"!

                   Стрілець Каштан з холодним спокоєм, без ніякого зворушення, відійшов — а за ним стрілець Рубаха. Може в останні хвилини свого життя він молився і просив прощення у Бога, бо знав, що хвилини його життя почислені. Ми усі задеревіли і дивилися мовчки в слід за ним. Вийшовши поза наші становища, нічну тишу прорізав нагло стріл з ППШ стрільця Рубахи. Постать стрільця Каштана повалилася на землю. І так обірвалося молоде життя друга Каштана, вояка УПА, що віддав своє молоде життя за свою Батьківщину. На тому місці стрільці викопали могилу і поховали повстанця-героя, що волів згинути від своєї кулі ніж попасти живим ворогові в руки. І так у лісі на Словаччині біля села Криве виросла ще одна незамітна могила українського повстанця. Цей розділ присвячую  стрільцеві Каштанові,  воякові УПА на вічний  спомин. Стрілець Каштан, років 24, походив, мабуть, зі села Брижава, повіт Перемишль.

                      21 червня 1947 р. Ранком сотня відійшла далі лісом на захід, а провадив її  словацький селянин, який упростив нам дорогу, виминаючи села. Подорозі в часі маршу утік стрілець Кирило, а перед вечором знову ж стрілець Бак. Це спонукало сотенного Громенка зарядити збірку сотні і формально заявити, що хто хоче залишити сотню і остатися на Словаччині чи вертатися до Польщі, може це сміло зробити, за це ніхто не буде його карати, але нехай цього не роблять потайки. Утеча когось майже кожного дня зраджує наш маршрут. Хто хоче залишитись нехай виступить і сотенний заручив словом чести, що нічого за це нікому не станеться. Подібно висловився також і районовий шеф СБ Карло. Та мимо цього ніхто зі стрільців не зголосив свойого відходу зі сотні.

                      Наш побут на території Словаччини став відомим і чехословацькі військові з'єднання почали бльокувати села, шляхи, мости, а навіть перешукувати ліси. Це все утруднювало наш марш на захід, а доступ до села за харчами ставав чимраз трудніший. Урядові кола ЧСР підняли в пресі крик про бандитів, грабіжників та перестерігали населення Словаччини, щоби воно нічим нам не помагало та негайно повідомляло про наш побут.

                     Лісом сотня зближалася до якогось села. Сотенний вислав по стрільцеві з кожного роя на організацію харчів. Післанці вернулися з картоплею, сіллю, фасолею та по одному боханкові хліба на рій. Зварили якусь мішанину і так дещо підкріпилися в год. 2-ій над раном.

                     З тим відділом, що пішов до села по харчі, відійшов також о. Кадило. Він зайшов до місцевого римо-католицького священика і думав, що йому вдасться одержати якісь докумети та залишитися на Словаччині. Отець Кадило був вже не молодий та був виснажений маршами та боями. Пізніше була чутка, шо о. Кадила видав цей римо-католицький словацький священик владі і що чехословацькі власті видали його Польщі, де його засуджено на кару смерти.

                     22  червня 1947 р. Коло год. 7-ої сотня зайшла в грубий буковий ліс і там розтаборилася. Сотенний  покликав чотового Бартля і мене на нараду до сотенного почоту. З'ясував положення сотні на Словаччині, важкий стан прохарчування, взуття, умундирування, боєприпасів і, врешті, випадки дезертирства. В дальших нарадах сотенний подав до відома, що завданням нашої сотні є перейти рейдом в американську зону Німеччини. Про наш рейд наказав нікому не говорити. Це лиш нам подає до відома на випадок, якби сотню розбито в бою, або якась чота відірвалася, щоби командирі знали, що мають робити. "Ви бачите самі, — говорив сотенний, — чехи кинули великі сили проти нас, багато стрільців і ми самі є вже виснажені боями та маршами і не знати, чи зможемо йти далі рейдом". Всі на нараді зібрані старшини старалися своїми порадами допомогти сотенному в його важкім та відповідальнім положенні. Усі дораджували, щоб вияснити всім стрільцям ціль нашого рейду. Всі мають знати, куди йдемо і мусять рішитися чи видержать цей марш чи ні. На випадок якби хтось відбився, тоді знав би куди сотня пішла. Чехи бльокують нам дорогу і в короткім часі зорієнтуються, куди ми прямуємо, тому нема страху, що хтось може зрадити напрям нашого маршу.

                     На год. 17-у заповіджено збірку сотні. Тим часом удень втікло двох стрільців — Шугай і Вільха, оба зі села Грушівка, повіт Березів. На збірці сотенний Громенко повідомив усіх, що наш рейд по Словаччині є тимчасовий. Наше завдання перейти маршем до американської зони Німеччини і хто не чується на силах, або хоче остатися тут, нехай зголосить про це своїм зверхникам. Ніхто за це нікого карати не буде. Рейд буде трудний і його закінчення годі передбачити. Зголосилося 9-ох стрільців. Вони були хворі і не могли далі маршувати. Прощались зі слізьми в очах. Серце розривав біль, що так кінчалася наша боротьба і що треба було розлучитися з друзями і самим іти в незнане.

                     Переорганізовано другу чоту, бо багато з неї було вбитих і відійшло. Стан сотні з кожним днем меншав. Створено три рої. Рій ройового Чорного поділено, а його самого назначено кулеметником. Вечером вислано стрільців до села для зорганізовання харчів. Але в селі було чеське військо і стрільці повернулися з нічим. Подорозі цей рій випадково зловив стрільця ІІІугая. що утік за дня. Сотня відходила лісом далі в південно-західньому напрямі. Подорозі вислано знову один рій до села за харчами. Але і в тому селі квартирувало ЧВ. Стрільці повернулися з нічим... З попередньої ночі зялишилося трохи фасолі і сотенний наказав кухарям зварити сяку-таку вечерю, бо вночі мусимо відбути довший марш, щоби вирватися з  бльокади.

                      23   червня 1947 р. Ранком сотня заняла становища на краю ліса і там перебула цілий день. День гярчий, теплий... Стрільці чистять зброю, голяться, направляють взуття та уніформу. В год.17-ій сотня вирушила в дорогу. З другої чоти охляв стрілець Крук. Маршуючи до год. 22-ої сотня задержалася недалеко якогось села на відпочинок. Вислано 5-ох стрільців до села за харчами. Вернулися стрільці, принесли трохи муки і цукру. З принесеної муки кухарі зварили юшку та по такій вечері відмаршували далі.

                     24  червня 1947 р. Сотня пройшла горами около чотири кілометри. Зі сходом сонця в лісі стало ясніше та відрадніше. Сотенний підшукав добре місце для постою і сотня розтаборилася на відпочинок. День був гарний... Стрільці, що не пішли на забезпечення, відпочивають. Курці збирають листя малини та з нього роблять махорку до курення. О год. 19-ій наказ стягнути забезпечення та готовитися до відмаршу. Маршуючи лукою, по якій протікав невеликий потік, а по обох боках луки тягнулись гористі ліси, сотня дійшла до дороги, що вела до якогось села. Треба було перейти цю дорогу. Тому що було ще ясно, сотенний вислав політвиховника Горка та команданта ПЖ Нічного провірити дорогу та зорієнтуватись, чи в селі є військо. Сотня тим часом заняла становища на краю ліса, виставлено забезпечення. Не минуло може і десять хвилин, як лісову тишу прорізав постріл з сторони, звідки ми прийшли. Сотенний вислав ройового Калину з двома стрільцями для провірки. По короткому часі прибіг ройовий Калина та зголосив, що стрілець Бук, який забезпечував тил, прострілений вмирає. Тоді нас чотирьох побігло до стрільця Бука. Він лежав з простріленими грудьми і тихим голосом вишептав: "засідка... я вмираю... прощайте". В тій хвилині з лісу посипалася по нас серія стрілів, але на щастя одна з куль зачепила тільки шапку сотенного. Ми всі розскочилися за деревами та стрибками долучиися до сотні. Сотня підійшла вище на гору та заняла оборонні становища, вичікуючи наступу чехів. Але вони не наступали, лише викрикували "до преду, до преду, сакра". Сотенний наказав кулеметникам дати серію стрілів в їхню сторону та тим спровокувати їх до наступу. Але "пепіки" не рушались. Вони нас певно обсервували, але не наважувались нас заатакувати. Так чеський снайпер застрілив тільки стрільця Бука. Він був добрим і чесним вояком. Походив з села Брижава, повіт Перемишль.

                       Смеркалось і стріли з боку чехів утихли. Сотня поспішно відійшла з свого місця постою, бо завтра напевно чехи підтягнуть більші сили і будуть бльокувати та перешукувати ліси. Командири Горко і Нічний після тієї перестрілки до сотні вже не долучились. Подорозі чолове забезпечення задержало словацького селянина, а сотенний сказав йому, що чехи вбили одного нашого вояка біля потоку край дороги, нехай люди з цього села поховають його по людському. Селянин обіцяв це зробити і ми його відпустили. Коло півночі сотня задержалась, запалено вогні, щоби зварити дещо з'їсти.

                      25 червня 1947 р. Над ранком сотня відійшла лісом ще кілька кілометрів. Коли вже розвиднілося, сотня заквартирувала на підшуканих місцях. Виставлено забезпечення. Вояки втомлені маршем, скоро поснули. День похмурий, але без дощу. Десь коло обіду рознеслась в сотні вістка, що втекли чотовий Бартель (перша чота), ройовий Калина, ройовий Журба, кулеметник Хитрий та стрільці Гонта і Шпаченко, усі з першої чоти. Ця вістка потрясла цілою сотнею. Ніхто не сподівався, щоби з командного складу хто-небудь дезертирував. Найбільшим ударом ця дезерція була для самого сотенного Громенка. Скільки разів сотенний говорив, що кожний, хто хоче, може відійти явно. Але втікати, забираючи з собою ройових та для своєї охорони кулеметника та двох стрільців, як зробив це чотовий Бартель, це не тільки зрада супроти сотенного, але супроти присяги вояка УПА, що її чотовий Бартель складав при вступленні до УПА. Вони показали себе слабодухами, що в ганебний спосіб зрадили своїх друзів та здезертирували з сотні. На сотню налягло пригноблення. Сотенний Громенко був дуже прибитий. Чотовий Бартель прийшов з своєю групою до Німеччини. Подорозі згинув тільки стр. Шпаченко. Для історичної правди хочу тут ствердити, що в січні 1948 року в таборі Ді-пі в Реґенсбургу відбувся суд над чот. Бартлем і його групою. За кару усім їм було знято лише їх ступені, які вони одержали від Головного Командування УПА в Краю та затверджені УГВР.

                       О год. 6-ій сотенний заповів збірку сотні. Перед відмаршем сотенний ще раз звернувся до вояцтва з промовою, в якій закликав, що хто хоче відійти від сотні нехай зробить це тепер і явно, а не втікає крадькома. Ніхто за це не буде нікого карати. Дезерція потайки лише деморалізує сотню та утруднює командуванню її ведення. Промову вояцтво приняло мовчки. Ніхто не зголосився покидати сотню. Після цього сотенний перевів реорганізацію сотні. Першу чоту Бартля перебрав чотовий Лагідний, а рої Журби і Калини перебрали передові стрільці — Рубаха і Свірк. Коли стемніло, відділ відійшов. Дійшовши в околиці Вісна і Жегна, відділ задержався на відпочинок для зорганізування харчів. Група, що пішла до села Вісна, вернулась з нічим, бо в селі квартирувало ЧВ. Натомість друга група, що пішла до села Жегна, мала більше щастя та повернула з хлібом, ще й до того білим, кавою, цукром та мукою. Кухарі зварили на швидку руку вечерю. По вечері відділ помаршував далі.

                      26  червня 1947 р. Відділ маршував цілу ніч і десь біля год. 7-ї ранком задержались на відпочинок. День погідний і спокійний. Перед вечером кухарі почали приготовляти вечерю. Сотенний вислав групу стрільців з чотовим Лагідним до села, щоби закупити ще дещо з харчів. Відділ вернувся з нічим, бо в селі було ЧВ. З'ївши дещо, ми рушили в дорогу, минаючи село, в якому квартирувало ЧВ і перейшли в  інший комплекс лісу. По двогодинному марші задержались біля год. 4-ї ранком  на відпочинок.

                     27  червня 1947 р.  Відпочавши коротко, відділ  рушив далі лісом. Подорозі ми наткнулись на політвиховника Горка та командира Нічного, які були відлучились від сотні, коли була перестрілка з чехами і під час якої згинув стрілець Бук. Втіха була велика. Тому, що лісовий масив був великий і густий, ми посувались далі за дня. Коло год. 9-ї ранком стали в густім молодняку на відпочинок, де й перебули цілий день. Після вечері відділ рушив дальше в дорогу і, зблизившись до села Топольовци, задержався. Сотенний вислав чот. Лагідного до села, щоб зорганізувати харчі. Група чот. Лагідного наткнулась в селі на групу дезертирів з чоти Бартля — а саме ройового Журбу та двох стрільців. Побачивши відділ, Журба почав утікати. Чотовий Лагідний дав кілька серій з автомата за втікаючим Журбою і його товаришами, але вони зникли за хатами. Повернувшись з виправи, чот. Лагідний розповів пригоду з дезертирами. Група закупила в сільській кооперативі харчів і їх розділено на рої.

                      28 червня 1947 р. Неділя. Відділ, маршуючи до год. 6-ї став в ліску, недалеко села Петковце на постій. День дуже гарячий. Стійка задержала якогось цивільного, який випадково наткнувся на неї. Його привели до сотенного, який розпитав його про рухи військ в околиці. Придержаний знав про боротьбу УПА та видно їй симпатизував, бо радо давав нам інформації. Перед вечером сотенний дав цьому цивільові гроші та просив його піти до села та закупити для нас харчі. Він погодився на це. На всякий випадок сотенний зарядив поготівля та змінив місце постою. Але страх був даремний. Цивільний виконав свою обіцянку, вернувся назад та приніс повний наплечник харчів. О год. 6-ій вечером відділ підійшов під село Петковце і сотенний післав стрільців на закуп харчів. Ройовий Чумак, що ходив з відділом по закуп, вернувся з закупленими 6-ма вівцями та овечим сиром т. зв. "бундзом". Хлопці відразу повеселішали, бо не буде вже довший час голоду. Вже довший час ми не їли м'яса. Опівночі вирушили далі на захід.

                     30 червня 1947 р. Перейшли ріку Топля, шосу і залізницю та зайшли в ліс. На краю ліса запалили вогонь та зварили снідання. Вночі згубився стрілець Козак з другої чоти і вже не долучився до сотні. Він був зі села Лубна, повіт Березів. По яких п'ятьох годинах маршу відділ став на відпочинок. Зайшли в глибокий яр з потоком, виставили стійки і зварили чир та каву. Перед вечером один рій з бунчужним сотні Соколенком пішов до села Златнік, а другий рій з чотовим Лагідним до села Глінне. Та на жаль, до обох сіл перед вечером прийшло ЧВ і заквартирувало на ніч. З'ївши вечерю, рушили далі в дорогу, бо чеське військо чимраз більше стає нам на ноги та бльокує нам дорогу. Ціле щастя, що погода сприяє і ми не мусимо мокнути.
Кінчається місяць червень. Ми вже майже цілий місяць в дорозі і ніхто не знає, чим це все кінчиться. А скінчилась наша мандрівка аж 11 вересня 1947 року, коли нас 36 вояків УПА в місті Пассав над Дунаєм в Німеччині склали свою повстанську зброю американським окупаційним військовим властям. Так закінчила великий рейд на захід сотня УПА сотенного Громенка.