ПАТРІОТИ, А НЕ КОЛЯБОРАНТИ - ВОЇНИ УКРАЇНСЬКОЇ ДИВІЗІЇ "ГАЛИЧИНА"

М. С.

Цікаво нині перечитувати всі ті нісенітниці, які писали наші пропагандисти про Українську дивізію "Галичина", виставляючи її страхітливим монстром і ворогом рідного народу. Чи не найбільше такої словесної продукції витворив Клим Дмитрук, який довгі десятиліття спеціялізувався у наклепах на юнаків, що в вісімнадцять-двадцять літ пішли добровольцями до дивізії, щоб воювати проти більшовизму, вибороти самостійну, справді ні від кого незалежну Україну.
Наш час приніс активну переоцінку цінностей. З історичних постатей змивається брудний ідеологічний грим, без демагогічного маразму оцінюються всі історичні події.
Але дуже дивно читати рецидиви вульгарного ідеологізму в зовсім недавно виданих книгах. До того ж, якщо по-перше, це книга справді цікава й потрібна, а, по друге, належить вона перу автора з далекої діяспори. Маю на увазі Ореста Субтельного "Україна. Історія", що ось уже другим виданням з'явилася у київській "Либіді".
В короткому розділі "Колабораціонізм" автор похапцем оповідає про історію створення дивізії "Галичина", фактично ставлячи на один рівень поліцаїв та наглядачів, у концтаборах із патріотично настроєними юнаками, що прагнули здобути для України свободу. Ось уривок із книги О. Субтельного: "Опріч безплідної інтерлюдії між ОУН і німцями в перші дні війни, найважливішим випадком співпраці українців з гітлерівським режимом на організаційному рівні стало створення добровільної дивізії СС "Галичина"... Безпосередньою причиною створення такої дивізії була надія на те, що це поліпшить ставлення німців до українців..."
Наївні пояснення, наївні аргументи, як і абсолютно несправедливе таврування воїнів дивізії коляборантами. І цілком резонно зазвучало зі сторінок газети "Українська думка" (22 жовтня 1992) - рішуче заперечення Ігоря Федика зі Львова, який пише: "Чи й справді 82 тис. галицьких юнаків, добровільно записуючись у це формування, знали і усвідомлювали, що вони - насамперед коляборанти, а не патріоти рідної землі?! І, знаючи, зголошувалися?! Чи 13 тис. вояків дивізії "Галичина" в смертельному котлі під Бродами і Золочевом вмирали також із таким внутрішнім переконанням?! Я розумію, що історія вірить фактам, подіям, але є ще психологія. Є психологічні чинники як окремих особистостей, так і нації. Я не вірю (і не тільки я, а й навіть мої учні) і ніколи не повірю, що Україну, ідею національної держави, одвічне прагнення до волі заступили, затінили якісь інші сподівання, політичні розрахунки чи ще щось. Це психологічно і національно неможливо. Вони вмирали за Україну, а не за політичний компроміс".
Так, трагедія воїнів Української дивізії "Галичина" ще чекає свого неупередженого і вдумливого дослідника, який, уважно вивчивши все пов'язане з нею, опише мотиви створення великого військового формування і ті високі сподівання, які несли в своїх душах молоді патріоти, зодягаючи ненависну їм чужинецьку форму. Зрештою, таких досліджень уже на сьогодні є чимало в діяспорі. Тільки катастрофічно мало з них потрапляє в Україну. От і думає дехто сьогодні в нас, що дивізія "Галичина" - це зборище безнадійних коляборантів.
Слушно пише у відповідь на це вже згадуваний Ігор Федак: "Спитаймося хоч би у поляків, чи були їх прадіди коляборантами, які десятками тисяч вступали в армію Наполеона щоб визволити Польщу? Таких історичних аналогій є багато в долях різних народів".
Маймо ж нарешті повагу до своєї - часом невимовно трагічної історії, до полеглих героїв, до тих, хто випадково вцілів посеред смертоносних вихорів війни, і скажемо сьогодні їм, сивоголовим, зболеним ностальгією: ми знаємо, що ви - зовсім не коляборанти, ви - патріоти, ви жили для України і живете для неї нині... □

("Народна Газета", ч.З, 1993, Київ)

ГАРНІ ПЛАКАТИ

ВО “Свобода”: правда про дивізію "Галичина" замовчується

З ініціативи фракції ВО «Свобода», Тернопільська обласна рада ухвалила звернення до Президента України Віктора ЮЩЕНКА щодо визнання учасників дивізії “Галичина” борцями за волю України.
Про це УНІАН повідомили у прес-службі ВО “Свобода”.
“28 квітня минає 65 років з часу створення української дивізії "Галичина", пізніше 1-ї УД УНА. У 1943 р. у ряди дивізії зголосилися десятки тисяч українців, багато з яких загинули у Другій світовій війні”, - зазначається у зверненні. У документі також наголошується, що “головною ідеєю, що вела українських юнаків у дивізію, була боротьба з комуністичним імперіалізмом в Україні, бажання мати власну армію та зі зброєю боротися за Українську державу”. На їх переконання, “формальне існування української дивізії "Галичина" у складі німецьких військ аж ніяк не применшує її значення для України та бажання продовжити боротьбу за створення суверенної і незалежної Української держави у нових умовах”.
На жаль, зазначають депутати, правда про українську дивізію та мету її створення замовчується та перекручується. “Не беруться також до уваги висновки комісії Портера і Дешена (вони встановили непричетність УНА та дивізії "Галичина" до будь-яких злочинів проти людства)”, - зауважують депутати і підкреслюють, що “українську історію слід розглядати під кутом зору українських інтересів”. “Звертаємось до Вас, пане Президенте, з вимогою ініціювати об`єктивне вивчення та висвітлення подій Другої світової війни, зокрема, пов`язаних із діяльністю української дивізії "Галичина". А також на державному рівні визнати учасників 1-ї УД УНА борцями за волю України”, - йдеться у документі.

unian

ПЛАКАТ, ЯКИЙ РОЗМІЩЕНИЙ НА ВУЛИЦЯХ ТЕРНОПОЛЯ

НА ЧЕСТЬ ДИВІЗІЇ

У день створення Дивізії за ініціативою Тернопільського міського відділення партії ВО "Свобода" було закладено дубову алею.

ВШАНУВАННЯ ДИВІЗІЇ "ГАЛИЧИНА". ТЕРНОПІЛЬСЬКА СТОРІНКА.

ДИВІЗІЯ «ГАЛИЧИНА»: БЕЗПОРАДНІСТЬ ВЛАДИ І «ПАТРІОТІВ»

Розміщення у Львові двадцяти рекламних щитів із емблемою Української дивізії «Галичина» та написом «Вони захищали Україну» викликало чергову хвилю різноманітних політичних інсинуацій щодо місця і ролі цього збройного формування у вітчизняній історії.

Цікаво, що цього разу першими, хто заявив про свій «протест» були поляки. Зокрема речник Міністерства закордонних справ Польщі пан Пашковський у газеті «Дзєннік», зазначив, що цей факт не залишиться без реакції польської сторони. Водночас в польських ЗМІ миттєво з'явилися публікації із звинуваченнями українських добровольців у «численних вбивствах цивільного населення».

В самій Україні реакцію на розміщення сітілайтів також важко назвати адекватною: з одного боку, справжню істерику підняли «ліві» й русофіли усіх мастей, які традиційно не сприймають будь-яких форм українського національно-визвольного руху; з другого — частина українського політикуму завзято стала шукати «винних» тобто ініціаторів та замовників розміщення у Львові згаданих рекламних щитів. Так, депутат з БЮТ Андрій Шкіль зробив припущення, що до появи сітілайтів причетний російський політтехнолог Гліб Павловський. Такий «висновок» зроблений, не зважаючи на те, що реальний замовник розміщення рекламних щитів — міська організація ВО «Свобода» ніколи й не намагалася приховувати цієї ініціативи, яку приурочила до чергової річниці заснування Дивізії «Галичина».

Іншим словами, заміть того, щоб на основі реальних історичних фактів, а не ідеологічних штампів радянської доби, спробувати розібратися із однією з маловідомих сторінок національно-визвольної боротьби, маємо чергову порцію політичного невігластва і спекуляцій.

Тим часом історія легімітизації дивізії «Галичина» в сучасній Україні має вже чимало років. Вперше про Дивізію серйозно заговорили на початку 2001 року. Тоді одна британська телекомпанія показала документальну стрічку «СС у Британії». У фільмі йшлося про те, що після завершення Другої світової війни британський уряд дозволив в'їжджати до країни військовослужбовцям 14-ї дивізії військ СС. Правда, автори фільму застерегли, що не вважають усіх есесівців, які належали до цього формування, винними у злочинах. Проте, на їхню думку, досі не було проведено компетентного розслідування участі Дивізії у низці каральних акцій проти мирного населення в Україні, Словаччині та Польщі.
Фільм викликав бурхливу реакцію у Європі. Офіційна Варшава виступила з вимогою провести розслідування щодо висловлених звинувачень та передати Польщі підозрюваних. Різко відреагував офіційний Лондон. Голова парламентської групи з розслідування воєнних злочинів лорд Джаннер звернувся до міністра внутрішніх справ Джека Стро, наполягаючи на негайній перевірці фактів, притягненні винних до відповідальності та відкритті таємних архівів щодо цієї справи.

В самій Україні ця подія була фактично проігнорована. На захист своїх земляків виступили лише окремі націоналістичні та комбатантські організації. Натомість в Міністерстві закордонних справ обмежилися коментарем про необхідність «вивчити питання».
Вдруге тема дивізії «Галичина» була піднята у березні 2002 року під час виборчої кампанії і також отримала міжнародний резонанс. Приводом для цього стало намагання Івано-Франківської міської ради визначити правовий статус дивізійників, які проживають на території міста та регламентувати процедуру його отримання.

Несподівано галас здійняв… губернатор Кузбасу Аман Тулєєв. Наче «Пилип з конопель» він вискочив із заявою в якій назвав івано-франківські події «спробою переглянути рішення Нюрнберзького трибуналу, котрий, за його словами, засудив фашизм і визнав «СС» злочинною організацією». Згодом вже Державна Дума РФ ухвалила заяву під промовистою назвою «У зв'язку з діями в Україні щодо колишніх військовослужбовців дивізії «Галичина». У заяві відзначалося, що Держдума вважає за необхідне звернути увагу на спроби «націоналістичних елементів, що використовують кампанію у справі виборів до Верховної Ради України, реабілітувати тих, хто стояв на стороні кривавого фашизму і завдати удар по багатовіковій дружбі російського і українського народів».

Як і попереднього разу в Україні ветеранів захищали лише націоналісти. Міністерство закордонних справ повідомило, що вважає реабілітацію бійців дивізії «Галичина» суто внутрішньою справою. І в даному випадку йдеться не лише про бійців «Галичини», але й про «роль і місце Української повстанської армії в історії нашої держави та про ставлення до всіх, хто служив у цих військових підрозділах».

Через два роки російські ЗМІ здійняли нову хвилю обурення. Цього разу «не догодили» тернополяни. У 2004 році рішенням місцевої влади одну з центральних вулиць Тернополя було перейменовано на вулицю Вояків Дивізії «Галичина». У такий спосіб відновлено історичну справедливість щодо людей, які мешкають у цьому місті й користуються заслуженою повагою. Офіційний Київ так і не відреагував на інформаційну атаку Москви, яка незабаром переросла у справжню інформаційну війну проти нашої держави.

Гострим і невирішеним питання державного визнання Дивізії «Галичина» залишається сьогодні. І таким воно буде до тих пір, поки влада і передусім суспільство не усвідомлять, що висновки щодо діяльності Дивізії «Галичина» слід робити не під тиском зарубіжних країн, або під впливом стереотипів, що склалися під час перебування України у складі радянської імперії, а виключно із усвідомлення реалій у яких формувався національно-визвольний рух під час Другої світової війни.

Дивізія «Галичина», або ж 14 Дивізія Зброї СС — Українська №1 почала формуватися у квітні 1943 року, як українська військова частина у складі німецької армії. У червні 1944 року Дивізія була переправлена на східний фронт. Під Бродами її кинули проти наступаючих військ Червоної армії.
У ході боїв Дивізія «Галичина» була відрізана радянськими військами від німецьких частин. В жорстокому дев'ятнадцятиденному протистоянні вона зазнала великих втрат. З 14 тис. солдат тільки трьом тис. вдалося вирватися з котла, ще дві тис. приєдналися в Карпатах до частин УПА.
Після битви під Бродами Дивізію було реформовано.

Із створенням в березні 1945 року Українського Національного Комітету, якому підпорядковувалися всі українські військові частини, що воювали на боці німців, Дивізія отримала назву 1 Дивізії Української Національної Армії й склала присягу на вірність українському народу.

З капітуляцією східного фронту Дивізія відступила в зону окупації західних союзників й була інтернована англійцями та американцями.

Таким чином Дивізію слід сприймати як одну із ланок національно-визвольного руху до складу якого також входили ОУН, УПА, інші збройні формування, які ставили за мету здобуття української незалежності. Дивізію «Галичина» слід однозначно трактувати як військове формування, що вело бойові дії проти окупантів. І те, що Дивізія воювала під чужими прапорами лише підкреслює трагедію недержавного народу, який змушений саме в такий спосіб боротися за визволення Батьківщини. Це підтверджується й тим, що на Нюрнберзькому суді, який розглядав злочини фашизму, Дивізія не звинувачувалася в скоєнні злочинів, а тому робити це сьогодні аморально. Аморально й тому, що більшість ветеранів-дивізійників були репресовані радянською владою саме за те, що «хотіли самостійної України».

Деяким сучасним «патріотам», які й сьогодні сором'язливо закривають очі на проблему Дивізії, оскільки прагнуть набути реноме стерильних демократів в очах світової спільноти нагадаю, що у 1985 році в Канаді працювала так звана Комісія судді Жюль Дешена, завданням якої було проаналізувати усі закиди в адресу Дивізії і дивізійників. Ретельно перевіривши численні звинувачення, Комісія прийшла до кількох висновків: а) Дивізію «Галичина» не слід засуджувати як групу; б) обвинувачення у воєнних злочинах членів Дивізії «Галичина» ніколи не були доказані; в) не має підстав позбавляти членів Дивізії «Галичина» громадянства, або депортувати їх, оскільки уряд Канади був свідомий відносно усіх фактів, коли давав дозвіл на їх в'їзд до країни.

Звіт Комісії Дешена розставив усі крапки на «і» у справі Дивізії «Галичина», зокрема що стосується звинувачень у начебто скоєних військових злочинах. І якщо нині, ще виникають якісь рецидиви, то їх інспіраторів треба ставити на місце, а не ухилятися від звинувачень чи робити вигляд, що це не стосується України і українців.

Діяльність Дивізії «Галичина» — невід'ємна сторінка нашого минулого, відповідальність за яке несе сучасне покоління українців. Наша ж відповідальність полягає у необхідності не лише гідно вшановувати пам'ять людей, які зі зброєю в руках боролися на незалежність України, а й захищати цю пам'ять від наруги.

Богдан ЧЕРВАК
КЦ

ХЛОПЦІ З-ПІД ЗНАКУ ЛЕВА

Роман Федорів

Наприкінці 1992 р. у Львові видавництво "Червона Калина" перевидало повість Романа Колісника "Останній постріл". Статтю-передмову написав відомий письменник і головний редактор журналу "Дзвони" Роман Федорів, яку передруковуємо.

Редакція


Цілком закономірно, що повість українського письменника Романа Колісника, який проживає в Канаді, благословляє у світ "Червона Калина" - мале видавниче підприємство, котре у своєму журналі "Літопис Червоної Калини" проголосило, що ставить собі за мету популяризувати художні твори, спогади, історичні матеріяли й розвідки переважно з історії Українського Визвольного Руху, усіх військових формувань, які боролися за самостійність України без огляду на те, хто, які партії, рухи, організації їх створювали та здійснювали політичне керівництво. Вже сьогодні, наприклад, виникає необхідність переглянути й об'єктивно оцінити українські військові формування, які так чи інакше були пов'язані з німецькою окупацією. Це - Українське Визвольне Військо, Українська Народна Революційна Армія, окремі леґіони тощо. Серед них перше місце займає добровольча дивізія "Галичина", про яку донедавна говорили, що вона "запродалася за Юдині срібняки" гітлерівським окупантам.
Як легко звинуватити - "запродалася..."
У мене перед очима постає натхненне, виснажене в рейдах і боях, а також у довгих сидіннях у підземних криївках обличчя мого земляка і близького родича Ярослава Гетьмана, який, пам'ятаю, казав мені майже перед самою своєю загибеллю: "Я чортові продав би душу - тільки б вибороти Україну!" Мені було шістнадцять років, я тоді не вмів оцінити запальної жертовности "Славка Василя Костевого", як його називали в селі, й, звісно, не міг і не вмів виміряти глибину трагедії тих, хто був готовий не те що вмерти за Україну, а й навіть "продати чортові душу". Боже борони, тисячі й тисячі галицьких хлопців - студентів, гімназистів, робітників, учителів, сільських юнаків, котрі в переважній своїй більшості не належали до ніяких партій,зовсім не гадали продавати душу кому би то не було (тим паче - німецькому окупантові!), коли влітку 1943 року "вуйко" Гітлер дозволив формувати добровольчу стрілецьку дивізію "Галичина", а вони, цвіт народу, найкраща, найбільш патріотична молодь, ринули на пункти запису в добровольці. Не скажу, що не було вагань. З мого рідного села Братківців, що на Івано-Франківщині, хотіли записуватися у нові січові стрільці чимало юнаків, а фактично стали добровольцями лічені одиниці. Очевидно, далася взнаки роз'язнювальна діяльність політвиховників з ОУН-бандерівців, які мудро передбачали, що на Гітлера нема чого надіятися. Галицькі хлопці, казали вони, йому потрібні лише як гарматне м'ясо. За Україну можна воювати тільки в лавах УПА, яка воює на два фронти - і проти Гітлера, і проти Сталіна.
А все ж тисячі й тисячі юнаків (і не тільки юнаків) "зголосилися до дивізії", маючи за мету повторити леґенду українських січових стрільців, які з невеликого Леґіону у складі австрійської армії стали міцним кістяком Української Галицької Армії. У 1943 році вже всім, як кажуть, розвиднилося, що Німеччина фактично програвала війну, поступово відкочуючись на захід. Більшовицькі армії безупинно й переможно наступали, встеляючи землю України мільйонами трупів своїх і німецьких солдатів. І організатори дивізії з Військової Управи, і її рядові вояки вважали, що в переломний момент Сталін, здолавши гітлерівську Німеччину, неодмінно зудариться зі своїми західними союзниками, а тоді, крім партизанської Української Повстанської Армії, конче буде потрібна сучасна, добре навчена й до зубів озброєна регулярна українська військова формація. Коли ж сьогодні чи то у Львові, чи в Нью-Йорку розмовляєш з колишніми дивізійниками, коли запитуєш, що спонукувало їх записуватися до дивізії, то відповідь загалом чуєш однозначну: "Хотіли мати в руках зброю. Був такий час. Хотіли мати організовану мілітарну силу. Хотіли знати нелегку військову науку. Ми боролися за Україну! Ну, а що вбралися у німецькі - мундири та шоломи, що нашими долями, коли приїхали в табори на вишкіл, розпоряджалися і дуже часто над нами знущалися німецькі фельдфебелі, які справді сідлали нас, мов нечисті з пекла, то... то вже інша річ. Мундири, формальна приписність до німецького вермахту - це тільки поверховий погляд. Душа, мета, мука наша й наша трагедія залишалися українськими..."
Власне, на трагедії Першої дивізії Української Національної Армії (так вона називалася наприкінці війни) і наголошує Роман Колісник у своїй книжці "Останній постріл". Автор, сам у минулому вояк дивізії, який пройшов крізь воєнне горнило, ніде ні словом ні півсловом не пробує героїзувати ані свого основного персонажа Юрія Колоса, ані його друзів, які один за одним гинуть то на рідній землі, то в далеких чужинецьких горах. Жахлива правда війни з її нелюдяністю, з її маршами, атаками, смертями, отупінням, окопними вошами - це і є опалене пожежами тло, на якому розгортається розповідь від першої особи, діялог Юрія Колоса зі самим собою.
Він, випускник гімназії з невеликого гуцульського містечка, сповнений патріотичного пориву, записується у добровольці задля великої ідеї, задля України; йому та його гімназійним друзям сняться романтичні мазепинки й синьо-жовті прапори; він та його друзі, викохані й виплекані вчителями, які в минулому були "усусуами" старшинами Української Галицької Армії, мріють повторити історію і покласти початок Українській Армії. "Тільки не повторюйте хлопці наших історичних помилок: здобудьте державу й не втратьте її, як ми втратили", - попереджає їх гімназійний професор Грицай.
Але ж про яку державу могла йти мова, коли українського вояка в німецькій уніформі зневажали всі - від фельдфебеля до командира дивізії генерала Фрайтаґа, котрий, до речі, у найгрізніший момент боїв під Бродами "зрезиґнував з дивізії", а потім ще й звинувачував українців, що вони, мовляв, не вміють і не хочуть воювати; коли офіцери, знущаючись над рекрутами, реготалися у вічі, що ви, "кльопці", "ніякі не українці, ви "ґаліцієнери" й, отже, дивізія ваша - "ґаліцієнерська"; коли навіть перед казармою посаджені на клумбі квіти у формі тризуба були витолочені дощенту?!
Роман Колісник уміє у трагедію розчарування внести, як воно було й насправді, оптимістичні нотки: так, нам важко, Гітлер - наш заклятий ворог, але й більшовики теж люті наші вороги. Мусимо витримати. Ми не якісь там "есеси", коляборанти, ми українські вояки, і Україна колись нас згадає добрим словом, ми як могли наближали її День волі. Ось такий ляйтмотив розмов і переживань героїв Колісникової повісті.
Критика в українській діяспорі схвально сприйняла повість "Останній постріл", яка першим виданням появилася 1982 року в Торонто (Канада). Відомий український письменник і літературознавець з Австралії Дмитро Чуб писав, що "твір написано правдиво, реалістично, без пересади й штучних ситуацій". Інший критик із Канади професор В. Ревуцький відзначав, що "є уже праці, які історично висвітлюють нашу дивізію, але присвячення усього твору військовим будням ще не було..." А син Василя Стефаника літературознавець Юрій Стефаник писав щедро: "Повість "Останній постріл" таки добра, аби не сказати дуже добра, може, найкраща з усіх, написаних на цю тему". Цитування оцінок критики хочу завершити констатацією, що "Останній постріл" Романа Колісника відзначений премією Союзу Українок Америки.
Але ж похвали, рецензії і навіть премії, як, зрештою, і читачі, були еміґраційні, з-поза меж України. Вдома, у недавній Радянській Україні, вояків Першої дивізії Української Національної Армії інакше, ніж "фашистськими прислужниками", не називали; ще зовсім недавно дивізії приписували участь у розстрілі євреїв у Києві... за два роки до того, як дивізія була створена. Рік тому за таємним наказом колишнього міністра оборони колишнього СРСР Язова таємно серед ночі "невідомі особи" знищили пам'ятник загиблим українцям-дивізійникам під Бродами. Траплялося, що навіть демократична преса, протиставляючи дивізію УПА, називала першу "гітлерівським формуванням". У наші дні на західних землях України у зв'язку з організаційною активізацією ОУН-бандерівців подекуди спостерігається тенденція, що, мовляв, тільки упівці були справжніми борцями за самостійність, при цьому не згадується, що після розгрому дивізії під Бродами влітку 1944 року тисячі добровольців поповнили Українську Повстанську Армію. Відомо також, що під час формування дивізії провід ОУН-р посилав у її лави тисячі своїх однодумців. Організація Українських Націоналістів теж пам'ятала про потребу мати в переломний час добре організовану військову одиницю.
Варто, однак, наголосити, що герої повісти Романа Колісника, за винятком кількох епізодів, майже не переймаються політичними питаннями та своєю, так би мовити, майбутньою реабілітацією. Вони лише вояки, які терплять воєнні злигодні з дивовижною стійкістю і твердим переконанням, що нічим не завинили перед Україною, перед людством узагалі; вони переконані, що їхні військові вміння, знання, досвід, урешті терпіння знадобляться Україні. Це так просто й зрозуміло, що даремно розводити якісь ідеологізовані балачки. Для них головне вижити, не зрадити військове товариство, яке зцементувалося під час вишколу, боїв. Вістун Юрій Колос не кращий, не "героїчніший" від своїх побратимів; він так само, як і вони, мріє про дівочі пестощі, про те, щоб добре виспатися і поїсти, щоб були живі та здорові його друзі Стефан, Юрко, Ковалисько та інші. Але водночас Юрко Колос глибко в серці носить картину, яку він побачив на бойовищі під Бродами: зустріч батька-червоноармійця із сином-дивізійником. Батько ішов проти сина... Й обидва у ворожих мундирах, із чужою зброєю у руках. Як про це може не замислитися вояк? Як не спитати самого себе: кому потрібна ця жертва, що ми, українці, з цього жертовного вогню матимемо? Дим?
Аж поки не стався останній бій на австрійській землі, який не тільки жорстоко скосив друзів Колоса, але й спопелив надію, з якою галицькі хлопці вступали до дивізії - це був крах усіх юнацьких ілюзій і сподівань. І чи не шкода було юнацької крови, тих тисяч і тисяч жертв?..
Книжка Романа Колісника цікава для українського читача також ще й тим, що вона є першою ластівкою, яка перелетіла через високі гори й глибокі безодні між "нами" і "ними". Дотепер ми читали книжки про війну тільки авторів, які бачили або ж уявляли її тільки з "радянського боку". Ясна річ, що в їхніх книжках радянський солдат був визволителем, гуманним, щедрим і милосердним. Ніхто, звичайно, навіть через десятки років після закінчення війни, не запитував: А що, власне, здобув простий радянський солдат, який ішов у бій "За Родіну, за Сталіна?" Смердючу головку оселедця, банку консервованого гороху й жебрацьку пенсію?
І ось тепер маємо змогу прочитати про солдата з "тамтої" лінії фронту. На мою думку, це дуже знаменний факт. Ріки нашої національної трагедії злилися в єдиному руслі. Стоїмо на березі. Ріка тече повз нас і крізь нас. Ох, як серце болить... □

ПРО ДВІ МІРКИ

В.Ґоцький

                               Читаючи як нашу, так і сусідську пресу, про події минулого часу або про розвиток взаємин двох наших сусідніх народів, часто стрічаємо неправильний підхід. Між обома народами ставиться знак рівняння, розцінюється події і робиться висновки, якби це були два однакові суб'єкти розгляду. А воно не так. Бо ніколи не можна зрівнювати державного народу із народом недержавним. З другої сторони, ті розбіжності стають ще більш видними, коли маємо до діла з одної сторони з окупантом, а з другої - з підбитим народом. Хоч оба кровно чи племінно можуть бути подібні, але саме ота історична відмінність робить їх протилежними. Візьмімо поляків та українців. Оба народи слов'янські, оба подібні під мовним та культурним оглядом, але вже під історичним минулим та суспільно-політичним зовсім відмінні, а навіть протилежні. Коли поляки аґресивні, заборчі, то українці радше пасивні, миролюбні. Поляки часто ходили походами аж на Київ, довгі роки володіли не лише правобережною Україною, але сягали й на лівобережну. Українці, хоча створили одну з наймогутніших держав на сході Европи, походами ні на Краків чи Варшаву не ходили, чужих земель не завойовували. А коли ходили, то це були лиш відплатні акції, тимчасові, а не заборчі.

                              Отже, витворилися два відмінні типи народів: заборчий, аґресивний та миролюбний. Очевидно, що співжиття таких двох сусідів важке, бо коли один боронить свої здобичі, то другий боронить виключно свою екзистенцію. Тому й політично-правні і морально-етичні відносини обох протилежні.

                              Для прикладу візьмімо наше недавнє минуле й погляд на це минуле з обох сторін.

                              Коли розсипалась Австрійська монархія, українці в Галичині проголосили створення ЗУНР - тобто свою самостійність на території, замешканій в більшості автохтонними українцями. Це сталося внаслідок відомих засад, проголошених Вілсоном, про самовизначення народів. Виступ поляків проти ЗУНР ми називаємо повстанням поляків у Львові в 1918 році. Знову ж поляки вважають проголошення державної незалежности українцями у 1918 році актом незаконним, повстанням проти польської держави чи радше проти польських державних прав на цих землях.

                               Приходить рік 1939 - коли під ударами гітлерівського райху паде польська держава. Українці на своїй етнографічній території творять свою адміністрацію, що поляки трактують як коляборацію з німцями, хоча в той самий час на польських теренах таку ж адміністрацію творили самі поляки, але це: "цо іннеґо". Отож знову два різні мірила. А коли на українських теренах німці почали репресії проти українців, а більшовики підкинули своїх партизан, щоби протиставитись не німцям, але і в зародку здавити українські державницькі намагання, то поляки стають проти збройних об'єднань УПА, допомагаючи активно на всіх щаблях і більшовикам. Це й спричинило масовий пролив крови, як боєвих з'єднань з обох сторін, так і цивільного населення, що підтримувало своїх обранців. І тут знову маємо оці дві мірки. Полякам вільно організувати свою підпільну сітку та збройні частини на українській етнографічній території. А автохтони, українці, такого права не мають. Вони є німецькі коляборанти, а в той самий час поляки, які помагають більшовикам повернутися на ці терени та приєднати до СССР - це патріоти.

                               Тепер піднімається лемент про пролив невинної польської крови на Волині та в Галичині. Ніхто того не заперечує, що кров непотрібно пролилась. Але чи лише польська? Оце знову дві різні мірки.

                                 Дальше, більшість сучасних польських дослідників, а за ними журналістів донині кормиться не своїм підходом до справи, об'єктивним та безпристрасним, але отою плюгавою, в Москві спрепарованою дезінформацією про "український буржуазний націоналізм". Та ж не треба бути вченим ні дослідником, щоб усвідомити собі, що в Україні української буржуазії не було. А якщо була, то саме чужого походження, насаджена чужими окупаційними чинниками. Всі оці епігони московсько-більшовицької пропаганди на сторінках польських періодиків останньо розписуються про "непокарані злочини українських націоналістів на безборонній цивільній людности". Вершком нахабства, яке, до речі, найкраще характеризує оці дві мірки у підході до справ - є писанина Кормана, з якої обильно черпають сучасні журналісти.
Він пише на стор. 18 брошурки "Нєукаране зброднє С.С. "Галіцієн" з лят 1943-45" про вимордування "невинної цивільної польської людности у Гуті Пєняцькій 1944 року..." Але сам тому своєму твердженню перечить, описуючи ширше обставини тої справи.

                                 Отже, він наводить, що в Гуті Пєняцькій було зорганізовано підземну 8 компанію АК під командою "Жбіка", існував так спецвідділ КЕДИВУ зложений із 80 людей, самих вибраних, під командою інж. К. Войцєховського. Була організована добре озброєна Самооборона. А далі пише так: "Самооборона разом з цивільними мешканцями села давали постійну допомогу совєтським партизанам... Поміч ця полягала в тому, що розміщувано на квартири, харчовано, опирано, латано одяг і взуття, подавано лікарську та санітарну опіку, давано інформації про настрої в терені, приділювано провідників, підводи та організовано конспіраційні пункти..."

                                 Так виглядала в дійсності "спокійна" й безборонна цивільна людність. І далі описує на стор. 20-24, як ця допомога практично виглядала. Борис Крутіков з групою для спеціяльних доручень перебував у Гуті від 6 до 11 січня 1944, звідки пішов до Львова наладнувати зв'язок. Але під Золочевом був розгромлений УПА - лише він сам та його заступник Воробйов ранені вернулися до Гути. Тут ними заопікувались, помогли зорганізувати нову групу, яка з приділеними провідниками таки дійшла до Львова і своє завдання виконала. Місцеві люди помогли теж пов'язатись Крутікову з Ковпаком, що продирався в Карпати, а теж з групами Малікова та Наумова. При допомозі людей з Гути Пєняцької відомий диверсант Кузнєцов добрався до Львова, де виконав замах на віцегубернатора Бавера й Шнайдера. В Гуті відбувалися всякі військові наради АК чи Ґвардії Людової з більшовицькими командирами Наумовим чи Мєдвєдєвим.

                                В Гуті теж відпочивав 400-членний загін ген. Наумова, партизани батальйону ім. Чкалова під командою Коженьовського - разом 600 людей. З командою в Гуті Пєняцькій постійно контактувався кан. Кундіюс, який стаціонував у Сасові під Золочевом. Його зв'язківцем та помічником був польський парох Сасова кс. Казімеж Валков - "Казік". Оце так виглядала в дійсності "спокійна, безборонна людність Гути Пєняцької". А тепер ще інша справа, бачена з двох сторін.

                                У дні 23 лютого, вполудне, до села прийшла сотня, як пише автор, "СС Ґаліцієн", шукаючи за партизанами, про квартирування яких були повідомлені. Автор пише: "Команда Самооборони дала наказ сидіти тихо й не зачіпати (бо партизани попереднього дня вийшли в напрямі Підкаміня). Коли СС-івці дійшли до середини села та, побиваючи людей, питали за партизанами... видано наказ прогнати СС із села. Відділ Самооборони скріпив відділ (сотня) АК, відділ КЕДИВУ, як теж чота АК із сусідньої Гути Верхобуської... Боротьба тривала 6 годин, напасників витіснено з села... На полі бою залишилось 5 вбитих СС-манів, як документи ствердили, вони походили із Станиславівщини та Коломийщини (але ближчих даних знову нема)..."

                             Отже, Корман несвідомо або керуючись засадою, що "що дозволене полякам, це не може бути дозволене нікому іншому", так сам змалював оте:"спокійне та безборонне цивільне населення польського села Гута Пєняцька". Тут треба ще додати, що в той час у прифронтовій полосі не було ніяких частин Дивізії "Галичина". Там був кинений з вишколу у Франції 4-ий вишкільний полк, зложений з українських добровольців, який в той час не був під командою Дивізії. В тих частинах не було ні одного старшини українця, а більшість підстаршинських постів була обсаджена німецькими інструкторами. Він мав заткати місце прориву Червоної армії (під Збаражем) та ліквідувати кинені у німецьке запілля совєтські партизанські з'єднання.

                             Кожний вояк знає, а зокрема ознайомлений з німецькими способами поступовання супроти ворожого населення, чим кінчився спротив цивільного населення проти акції розшуків за партизанами регулярної військової частини. Мусіли про це знати й собі усвідомляти теж провідники збройних польських відділів у Гуті Пєняцькій. Отже, чи справедливо тепер перекидати вину за долю Гути Пєняцької то на українських націоналістів, то на "СС Ґаліцієн"? Оце й є та подвійна мірка справедливости, моральної відповідальности та оцінки подій. Я не згадую тут про всякі вигадки, брехню в живі очі, коли автор починає говорити про українські справи чи насвітлювати події. Вищенаведені два факти: безборонність цивільного населення та невинність та спокійність того населення, як це представив сам автор у своїм памфлеті для приниження та звинувачення ненависних собі українців, що прагнуть нічого іншого, лиш жити своїм власним життям на своїй прадідній землі.

                             В одному місці Корман, згадуючи про співпрацю з більшовицькими партизанами, одверто пише так: "бо ми їх уважали нашими союзниками, нашими альянтами..."
Чи авторові не прийшло до голови, що коли для поляків більшовики, які мільйонами їх запроторили на Сибір, які вимордували у Катині тисячі старшин та інтеліґентів - можна уважати союзниками лише тому, що вони воювали проти німців - то чому українцям не можна було такими ж "союзниками" вважати німців, які торощили окупаційну Польщу й смертельного нашого ворога Москву? Чому ми німецькі коляборанти, а АК та поляки не є такими ж самими коляборантами Москви? Чи це знову не дві відмінні мірки? У нас є стара приповідка: "Гей, кумцю, уважайте, медом не перепивайтесь, бо мед вам пупцем потече!" або простіше "Гей, куме, міру знайте!"

РОКОВИНИ ОДНОЇ ВІЙСЬКОВОЇ ОДИНИЦІ

Мирослав Малецький

За свій рідний край,
За стрілецький звичай,
За волю України!

Мова про 1-шу Українську дивізію ("Галичина") Української Національної Армії. Відмічаючи золотий ювілей її створення, не одному з її учасників, сучасників та зацікавлених історією насуваються питання: Чи потрібно було її організувати? Яку й чи взагалі відіграла вона ролю в боротьбі за самостійність України? Яке її місце в історії українського війська?
Питання Дивізії тепер зактивізувалося, особливо в відродженій Українській Державі. В радянській дійсності не багато про неї знали. Українську історію там фальшували, перекручували, а то й промовчували, а за саму прихильну згадку про Дивізію кримінально карали. Часами вона була "білою плямою" в історії і тоді про неї глухо мовчали; а часами, зокрема в останніх роках совєтської імперії, вона стала "чорною плямою", в якій офіційна пропаганда бачила все "глобальне зло" та змальовувала її як непримиреного "ворога народу".
Час проминає скоро. Від дня створення Дивізії проминуло півстоліття - це досить, щоб глянути на ту подію з історичної перспективи. Документів та писаних матеріялів не бракує. Саме ствердження факту без дослідження поодиноких умов - це, як фраза вибрана з контексту, не вистачає навіть на одновимірну оцінку. Тим часом питання Дивізії складне. Його треба розглядати з аспектів - політичного, мілітарного і морального.
Найперше з точки зору політики. В історії нераз натрапляється на політичну концепцію, яку часом називають "леґіоновою". Розуміють її як активну участь поневоленого народу в чужих арміях проти спільного ворога. Відносини між ними, включно із ступенем залежности "леґіонерів" від "спонсоруючої" армії, регулюються домовленнями. Про правильність концепції вирішує політичний успіх. Наприклад, польські леґіони Юзефа Пілсудського у значній мірі причинилися до постання Польської Держави в 1918 році, а в XIX столітті інший командир польських леґіонів - Домбровський - знайшов місце в польському національному гимні. Свій леґіон мали жиди в британській армії, а також українські січові стрільці не були без впливу на події в Україні, зокрема тоді, коли фронти воюючих сторін заломлювалися.
Пригадуючи часи з-перед 50 років, усвідомлюємо, що 2-га світова війна тоді ввійшла у 4-ий рік. Донедавна переможні німецькі армії почали натрапляти на більший спротив та частіше зазнавали дошкульних ударів на всіх фронтах. Території, окуповані німцями, не зважаючи на збільшений терор супроти місцевого населення, щоразу явніше опановували дії підпільних патріотичних організацій. Для критичного аналітика тодішніх подій шанси перемоги для "держав осі" виглядали поза межами правдоподібного. Саме в той час, у квітні 1943 року, деякі німецькі кола, на чолі з губернатором Галичини Вехтером, почали організувати дивізію з українців. Український Центральний Комітет та ветерани Визвольної боротьби 1-ої світової війни підтримали ту ініціятиву. В 1940-их роках на західньо-українських землях серед суспільства відродилася та дозріла думка, що дальша боротьба за українську державність вимагає організованої і добре вишколеної військової сили. Проф. Володимир Кубійович, голова Українського Центрального Комітету, так сформулював свої міркування: "Ми хотіли творити українську збройну силу і треба було використати кожний момент, враховуючи ввесь риск. Дивізія "Галичина" постала б і без нас, але тоді український чинник не мав би впливу на її характер на захист інтересів українського вояцтва. Дивізія скріпляла наш стан посідання в Галичині та могла його зміцнити і на інших землях". Він уважав, що в складі німецьких збройних сил "могло постати регулярне, добре вишколене й озброєне українське з'єднання, яке при сприятливих обставинах могло стати принаймні частковим зародком української армії." Українські творці Дивізії думали через аналогію до 1-ої світової війни, що ця війна закінчиться на українських землях хаосом; одні програють мілітарно, а в других революція та вибух громадянської війни за самостійність поневолених народів стане реальною можливістю.
Українська патріотична молодь з ентузіязмом зголошувалася до Дивізії. В скорому часі зголосилося понад 80 тисяч добровольців. Можна з певністю ствердити, що аргумент про потребу вивчити військове діло, щоб могти продовжувати боротьбу за незалежність свого народу переконав і захопив її, бо ж німецька сторона, крім обіцянки, що вживатиме Дивізію на протисовєтському фронті, нічого не давала. Це мала бути тільки одна дивізія та ще й з реґіональною назвою "Галичина".
Мілітарно Дивізія не мала нагоди себе проявити. Після закінчення вишколу вона попала в "котел" під Бродами, де її розбили враз з іншими німецькими дивізіями. З 11 тисяч вояків і офіцерів Дивізії тільки коло 3 тисячі вирвалося з того оточення. Решта попала в полон, загинула або включилася в лави Української Повстанської Армії.
З поповнень зформовано нову дивізію, дальший шлях котрої вів у боях з червоними партизанами через Словаччину, Словінію, щоб війну закінчити на полях південно-східньої Австрії в околиці міст Ґрацу й Фельдбаху.
У війні гігантів, яка велася великими армійськими з'єднаннями, Дивізія, очевидно, не могла відіграти значної військової ролі. ЇЇ важливість і значіння були в силі ідеї. Кожний нарід має моральне право боронитися перед ворогами. Довгими віками поневолений і фізично й духовно нищений український нарід не скорився, а безупинно й при всяких нагодах продовжував - і далі продовжує - боротьбу за право жити власним життям у власній державі. Саме ця ідея була несприйнятлива й грізна для ворогів.
Навіть німці, в мундирах яких довелось Дивізії воювати, вже під кінець війни розпізнали помилку своєї політики й справді дуже пізно, але таки пішли на поступки українській ідеї. Рятуючи це, що вже не можна було врятувати, погодилися створити Український Національний Комітет. Його голова генерал Павло Шандрук рівночасно став командуючим Української Національної Армії, а Дивізія (колишня "галицька", а тепер вже "українська ч. 1") стала першою дивізією УНА. Присяга, складена генералові Шандрукові на вірність українському народові, та тризубці на шапках - це символи, які виявили назовні ці почування котрими від самого початку жило вояцтво Дивізії.
Деякі обсерватори підкреслюють, що воякам Дивізії довелось боротися проти своїх вітчизників на східньому фронті. Це правда. Часопис "Народна Армія", орган Міністерства оборони України, містить часом статті, в яких автори підкреслюють, що вони в 2-ій світовій війні воювали не за Сталіна, а за батьківщину, хоч вправді не за самостійну Україну.
Вояки Дивізії в жодному разі не воювали за "тисячолітній райх" або "Нову Европу", а за майбутню самостійність України. Для них не було різниці між німецьким фашизмом (в той час виглядало, що його тривалість не буде довга), і, якщо мова про методи дії, червоним більшовицьким фашизмом.
Після війни доля повела колишніх вояків Дивізії різними шляхами. Тим, що попали в совєтський полон, довелося роками каратися в архипелягу "Ґулаґу", і багато там загинуло. Інші роз'їхалися по країнах Західнього світу. Вони продовжували, вже іншими, мирними методами, працювати для добра української діяспори та українського
народу. Багато з них зайняли визначні пости в житті організованої української громади.
Буває в житті людини, що про її успіх рішає доля, яка дасть нагоду опинитися у відповідному часі й у відповідному місці, з відповідними можливостями. Подібно буває в житті організацій та угрупувань народу. Попри Дивізію, одначе, добра доля пройшла боком. Тепер ті, що дожили, радіють подіями в Україні - її відродженням і розбудовою держави. В них утвердилося переконання, що жертви крови й життя Дивізії не пішли намарне. Колишні вояки Дивізії радо повторюють строфу, яка висловлює за що вони боролися: "за свій рідний край, за стрілецький звичай, за волю України". А в Україні голова Галицького Братства кол. вояків 1-ої УД УНА, Михайло Яцура, додав: "Ми українській державності вірні до кінця!" □

Торонто, І березня 1993 року.

ВОЛОДИМИР ГРАВЕЦЬ, ПЕРЕКЛАДАЧ В ІТАЛІЙСЬКІЙ АРМІЇ 1942-43 РР..

Щоб послужити своєму народові, деяким українцям довелося у 2-ій світовій війні носити мундири військ чужих держав. Одними з таких були перекладачі в італійській армії на східньому фронті, в Україні, в роках 1942-43.
Восени 1941 р. українські католицькі священники, які покінчили богословські студії в Римі, й деякі богослови добровільно зголосилися до італійської армії на перекладачів у фронтових частинах в Україні. Після нелегких старань про одержання дозволів від Конґреґрації Східніх Церков, державної і військової влади та пройдення поборової комісії, щойно 28-го травня 1942 р. допущено на перекладачів чотирьох отців: м-ґра Володимира Грабця і докторів Петра Дячишина, Василя Ваврика, ЧСВВ, і Мелетія Войнара, ЧСВВ, з одночасним наданням їм на час служби громадянства Італії, італійських імен та прізвищ та ранги підпоручників. (Не прийняли на перекладачів о. д-ра Івана Пранка та богословів.)
Отець Володимир Грабець народився 13-го липня 1906 р. як другий з п'яти дітей Юстини з роду Саламон і о. Івана Грабців, сотрудника в селі Вороблик Королівський, у повіті Коросно, у Перемиській єпархії. Гімназію закінчив у Перемишлі в 1926 р., а диплом маґістра права і політичних наук в університеті у Львові в 1931 р. Вимагану практику в суді відбув в Обертині біля Коломиї, і там став конципієнтом в адвокатській канцелярії д-ра Іллі Кив'юка аж до серпня 1934 р.
Після смерти (10-го квітня 1932 р.) його батька в селі Висоцько-Вижне, повіт Турка, на Бойківщині, який заразився тифом від сповідника, і смерти його матері 28-го липня того ж року, адвокат Володимир рішив виконати мрію батька і посвятитися особливій службі Христові. За окремим порученням митрополита Андрія до ректора о. д-ра
Йосифа Сліпого, прийняли його до Богословської академії у Львові, з якої по трьох роках виїхав до Риму. Там закінчив студії дипломом ліценціята богослови і 2-го квітня 1939 р. прийняв свячення від єп. Діонізія Няраді з Крижевців у Югославії.
Прийняті на перекладачів в італійській АRMIR священники подалися до Брешії коло Медіоляну в Льомбардії на інструктаж, після якого 20-го червня 1942 р. виїхали через Баварію, Польщу і Білорусь на східній фронт. Отець Грабець, тепер же Люїжі Ґабіні, підпоручник спеціяльної частини АППО 300, закватирував 3-го липня в місті Мереживо, Петропавлівського району і области. Після двох місяців ця частина посунулася вперед, до Черсткова, близько Дону, але з настанням лютої зими почався відступ через Ворошиловоград, Новий Айдан і Бахмач на постій в половині січня 1943 р. у Харкові. В тім часі італійці, з гарячого підсоння, а тепер не маючи відповідного одягу, потерпіли відмороження частин тіла, а, втративши залишені склади й через незносимі умовини, їхня боєздатність потерпіла. Однакову долю пережили вояки і старшини. Підпор. Ґабіні записав у "Споминах", що в Харкові Мати Божа врятувала йому життя під час налету більшовицьких літаків.
Дальші відступи через Білгород, Охтирку і Прилуку довели до постою у Гомелі. Там застав армію в половині квітня наказ дуче Беніто Мусоліні про відтягнення всього італійського війська із східнього фронту до Італії. Поворотний транспорт АППО 300 провадив через Київ, Львів, Краків і Відень до Риму. Підпор. Ґабіні мав вийняткове щастя і дозвіл задержуватися в тих містах і відвідати митрополита Андрея, родину та інших осіб.
Попри військові обов'язки, о. Грабець був ще неофіційним капеляном і відправляв для місцевого населення, контактувався з ним і помагав. З АRMIR розв'язався у Брешії з кінцем червня, і повернувся до польського громадянства й українського прізвища та до Колегії св. Івана Дамаскина, щоб ще того ж року осягнути ліценціянт церковного права. А за спонукою Архипастиря скитальців, єпископа Івана Бучка, почав списувати "Мої спомини зі служби на східньому фронті в АRMIR, 1942 - 43 рр." (ст. 40 машинопису). В них схарактеризував себе як "невідважного вояка", котрий з одержаного пістолета не вистрілив ні одної кулі.
Після закінчення війни римські священники були розсилані на душпастирську працю у світі, і о. В. Грабця призначено в вересні 1946 р. на виїзд до ЗСА. Там служив вірним у вісьмох парафіях: Клівленд 1946, Янґставн 47-8 і 52-3, Вілтон 48-52, Сімпсон 53-7, Пальмертон 57-9, Трентон 70-5, Кюртіз Бей 75-6 і Аллентавн до емеритури 1-го липня 1984 р. Отець крилошанин мав сильний голос і співав багато українських пісень, які, на жаль, на чужині затихали. Як патріот, брав участь у громадському житті і дуже багато жертвував на українські цілі.
Помер 1992 р.

Генерал-хорунжий ВАСИЛЬ ТАТАРСЬКИЙ

Генерального штабу генерал-хорунжий Василь Татарський народився 28. 2.1898 року в місті Мурафі на Поділлі. По закінченні 6 клясів гімназії його покликано до російського війська. Після відбуття шестимісячного вишколу в 9-му драгунському полку, відкомандирований до школи прапорщиків в м. Горі на Кавказі, яку закінчив в грудні 1917 року. В 1918 році повернувся на Україну і вступив до 4-го Бердичівського полку, з яким взяв участь у повстанні проти гетьмана. Від того часу служив в українській армії аж до її інтернування в Польші в 1920 році. В Українській Армії спочатку належав до Північної дивізії Волинської групи, а у 1920 році, після повернення із Зимового походу, в якому брав теж участь, був приділений до Запорізької дивізії. Під час військової служби був спочатку на становищі командира сотні, а пізніше був командиром 1-го куреня в 2-му Берестейському полку.
В таборі інтернованих в Каліші закінчив українську гімназію. Після закінчення гімназії, на пропозицію тодішнього Президента УНР в екзилі і міністра військових справ ген. Садовського, вступив 1926 р. до польської старшинської школи, та хоч вже мав рангу поручника, перед поляками її не виявив, бо тоді його не прийняли б до школи.
Після 3 літ закінчив школу і був приділений до 57-го полку в Познані. В полку спочатку був командиром чоти, а після закінчення кулеметних курсів командиром сотні, а від 1936 року - командиром підстаршинської школи для кулеметників. В 1937 році вступив до Військової Академії у Варшаві, яку закінчив у 1939 році.
Під час польсько-німецької війни був начальником штабу групи пол. Мікося, яка провадила бої з наступаючими більшовиками на Поліссю і Волині.
По капітуляції Польщі працював деякий час в українській установі довір'я в Берліні, а в січні 1942 року вступив, як сотенний, до "Шуцманшафту" - батальйону 204 в Дембіці.
В серпні 1944 року перенесений до Української дивізії "Галичина" на становище командира кулеметної сотні. В тому ж році брав участь в боях проти більшовицьких партизанів у групі Вільднера на Словаччині як сотенний 10-ої сотні 29-го полку. За ці бої одержав німецький залізний хрест 2-ої кл.
Під час формування української армії генерал Шандрук призначив його начальником штабу протипанцерної бриґади, якою командував полк. Дяченко.
По закінченні війни покійний жив в таборі ІРО в Новому Ульмі, і там брав участь в українському громадському житті. Головну свою увагу звернув на організацію бувшого українського вояцтва. Він був одним з основоположників Союзу Українських Ветеранів в Німеччині, та його головою від 1950 р. Належав до вищої Військової Ради при уряді УНР, був членом УНДС, видавав журнал "Український Комбатант" і дописував до "Українських вістей", "Мети" і "Українського Слова" в Парижі. Видав також свої спомини під заголовком "Під чотирма прапорами". Був відзначений Залізним Хрестом Зимового походу, Хрестом С. Петлюри, Воєнним Хрестом, Хрестом 60-ліття
Українських Збройних Сил, Хрестом 1-ої Української Дивізії і німецьким Хрестом "ЕК 2".
Помер у липні 1992 року.

УКРАЇНСЬКИЙ ДИВІЗІЙНИК НА ОБКЛАДИНЦІ КОНКОРДІВСЬКОГО КАТАЛОГА!

ТУТ ПРОАНОНСОВАНО ВИХІД НОВОГО КАТАЛОГА CONCORD ІЗ ДИВІЗІЙНИКОМ НА ТИТУЛЬНІЙ СТОРІНЦІ. Робота українського ілюстратора із Білої Церкви Дмитра Згонника.

НА ВИШКОЛІ "МОДЕРНОЇ ЗБРОЇ"

Євген Шипайло

В половині листопада 1944 року, я зі Стефаном Антонівим - підстаршиною моєї сотні, виїхали на чотиритижневий вишкіл, як нам було сказано: "модерної зброї" до табору Доеберітз біля Берліну (Truppenuebungsplatz Doeberitz). В тому часі штаб ЗО-го полку дивізії та моя 13-та сотня ПГ (Infanterie Geschuetze - піхотні гарматки) квартирували в містечку Велка Битца на Словаччині. Я мав ступінь хорунжого, офіційно Waffen-Unterstunnfuehrer, провадив 4-ту чоту тяжких гарматок і рівночасно був заступником сотенного німця Hauptsturmfuehrer Hans Vorkoeper.
Наш маршрут на вишкіл провадив через Жілінку - Краків - Берлін. Над ранком наш поїзд, без пригод, заїхав на головний двірець. Щоби дізнатися як і куди їхати дальше до Doeberitz, я спитав кондуктора - молоду дівчину в ґранатовому мундирі залізничного урядника, з офіційною шапкою на голові, і "лопаткою" в руці. Мені тоді здавалося, що я вже добре володію, і розумію німецьку мову. Але як дівчина-кондуктор пояснила мені берлінським діялектом дальший маршрут, я кілька хвилин стояв і застановлявся, що вона мені сказала, бо ніяк не міг її зрозуміти. Щойно після другої, чи третьої розмови, вкінці второпав, що мушу брати Dampfzug, їхати приблизно 10 кілометрів, і т. д. Після того решта дороги до вишкільного табору пройшла гладко.
Truppenuebungsplatz Doeberitz це був вермахтівський вишкільний табір. Я і Антонів були єдині вояки в таборі із зброї СС. Мене приділили до кімнати, де було, як пригадую 4 - 5 німців-старшин лейтенантів. Одні з них приїхали з західного французького фронту, інші з південного італійського. Вони не мали більше ЗО років, приїхали з фронту й мали багато військових відзнак. Мені було дещо ніяково, бо я не мав ні відзнак, ні боєвого досвіду. Комендантом вишколу був Haupmann Mittag, приємний чоловік, віком старший від нас на яких 10 років. Деякі предмети викладав інший гауптманн, прізвища котрого не пригадую. Чурою в нашій кімнаті був середнього віку підстаршина з багатьма військовими відзначеннями. Він мав шрам на лиці, і одне його око було скляне; це, мабуть, була причина, що його стягнули з фронту. Він робив порядки в кімнаті, приносив харчеві приділи, та чистив нам - старшинам - чоботи й пояси. До кінця вишколу мені завжди було ніяково, коли він, підстаршина з високою ранґою і обвішаний медалями "ґлянцував" вранці мої чоботи.
Виклади і вправи відбувалися в будні дні від ранку до вечора, в суботи до полудня; субота по полудні й неділя були вільні від зайнять, так що я мав змогу їздити до Берліну. Я використовував кожну нагоду, звідував місто. Воно мені подобалося. В місті вечорами я кілька разів пережив налети альянтських літаків і бомбардування. Тоді звичайно ми - прохожі - ховалися на станціях підземки. В листопаді-грудні 1944 року нічні налети ще не були такі часті і звичайно тривали коротко, біля години, і шкоди від бомбардування були відносно малі.
Дні в листопаді-грудні в Берліні були холодні, так що я їздив до міста в плащі-дощевику. На плащі не було відзнак частини, тільки старшинські "патки". Як я заходив до ресторану на вечерю і скидав плащ, на лівому рукаві мундира виднів золотий лев на синьому тлі, а на ковнірі малий срібний на чорному тлі.
Гості в ресторані, в більшості військові, деякі з жінками, не знали тих відзнак, і я часто чув пояснення шепотом: "Eine Loewendivision".
Як показалося з навчання і вправ, "модерна зброя" - це були ті самі гарматки, що їх мали в дивізії, але з певними уліпшеннями. Тому що на фронтах, а головно на західньому фронті почалася відчувати щораз більшая перевага альянтських танків, німецьке вище командування, не маючи кількости, пробувало протидіяти тому швидкістю, як теж вживати масово ручну протитанкову зброю. Наш вишкіл полягав на цьому:
• Німецькі військові експерти випрацювали нові таблиці для вжитку командирів піхотних гарматок та артилерійських батерій. Ті таблиці впрощували й скорочували час, щоби встрілитися в намічену точку, і давали більшу точність осягнути бажану ціль. Іншими словами, обслуга зискувала на часі, щадила набої, і мала кращі шанси знищити подану ціль.
• Вони продовжили цівку в легкій піхотній гарматці, упростили надільний пристрій й переробили ляфету на форму букви "В" так, щоби обслуга могла скоріше і звинніше повернути гарматку в потрібному напрямі й мати змогу обстрілювати ворожі танки безпосереднім вогнем, поки ворог їх побачить.
• Впровадили нову ручну протитанкову зброю, яку могли вживати один або два стрільці.
На початку вишколу ми починали наші щоденні завдання теоретичними викладами, а в другій половині вишколу - практично в полі. Старшини-курсанти чергувалися, і кожного ранку інший старшина провадив обі групи (це є групу підстаршин, і групу старшин) на площу вправ і там звітував командирові вишколу. Одного ранку і на мене прийшла черга провадити групи на вправи. Різниця між мною, а старшинами Вермахту була та, що я салютував випрямленою рукою, тоді як лейтенанти "били в дах". Десь на початку нашого вишколу прийшов наказ, що й Вермахт мусить салютувати випрямленою рукою (т. зв. "гітлерівським привітом"). Мої одноклясники-лейтенанти не дуже радо виконували наказ, часто помилялися, і здоровили "по-старому", але ради не було, бо такий був наказ.
Практичні вправи в полі скінчилися при кінці вишколу гострим стрілянням гарматок і ручної протитанкової зброї. Наше навчання нам не придалося в дивізії, бо ані нових таблиць до обстрілу, ані змодернізованих гарматок, ані ручної протитанкової зброї ми не одержали. Це був кінець війни, і хоча німецьке командування пробувало впровадити певні спрощення та поліпшення зброї, щоби краще пристосувати її до змінених фронтових обставин, німецька індустрія вже не могла продукувати не то що нових гарматок, але навіть потрібних стрілен.
В останню неділю перед закінченням вишколу Hauptmann Mittag запросив мене до своєї хати на обід. Він був жонатий і мешкав недалеко від вишкільного табору. Обід був невибагливий, бо приділи на харчеві картки були невеликі і скромні. Господар розпитував мене багато про дивізію, та ген. Власова і його частини. Мав теж російський буквар, який пильно вивчав, бо, мабуть, вже тоді відчував, що знання російської мови йому скоріше чи пізніше придасться. Мене просив допомогти йому правильно читати й наголошувати деякі слова з букваря. □

ДО ІСТОРІЇ ОДНІЄЇ МОГИЛКИ

Лев Войташ

У селі Висоцьке, на Бродівщині, посеред села, поруч з музеєм-меморіялом Труша стоїть скромний пам'ятник-могила стрільцеві 1-ої сотні зв'язку 29-го полку дивізії "Галичина". Хрест повінчаний калиновим вінком, плита замаєна польовими квітами.
З напису на могилі довідуємося, що Володимир Наконечний народився 28 липня 1926 року і загинув 18 червня 1944 р. від руки фашистського окупанта, захищаючи інтереси селян села Пониковиці. Пам'ятник встановлений за кошти, зібрані вдячними мешканцями Пониковець і Висоцького, посвячений на спільно проведеній панахиді священиками різних конфесій дня 19серпня 1990р.
Що ж сталося в той далекий червневий день 1944 р.? Про це розповідали очевидці подій.
Закінчувався третій рік смертельного двобою між тоталітарними імперіями гітлерівської Німеччини і більшовицької Москви. Полем боїв стали терени Галичини, Бродівщини. Лісами, тероризуючи мирне населення, кочували банди більшовицьких партизан і польської АК. Десь зі Сходу накочувалася на Західну Україну сформована Москвою польська дивізія "Костюшко". Їм протистояла УПА і дивізія "Галичина".
Конаючий фашистський окупант, відступаючи, здійснював політику "спаленої землі". Масово вивозили на каторгу в Німеччину молодь, награбовані продукти і майно.
Не краще поводили себе і червоні "визволителі". Вбивали і грабували місцевих "бандеровцев" і червоні партизани, і польська АК. Горіли села.
Не минула біда і сіл Пониковиці та Висоцьке. Нагрянула вона під виглядом есесівського спецзагону, завданням якого було загарбати і вивезти до Німеччини все, що можна було загарбати: худобу, продукти, сільськогосподарський реманент. Чим це могло обернутися для населення в передднівок 1944 р. - неважко собі уявити.
Тож плач і лемент стояв на селах, скрізь чути було стрілянину, німецьку лайку і мукання худоби, яку зганяли на площу перед школою в Пониковицях для відправки автомашинами на залізничну станцію.
Діяти треба було негайно і рішуче. Саме в ті дні на фронтові позиції під Бродами заступили частини дивізії "Галичина". В присілок села Висоцьке - Городище була розміщена перша сотня 29-го полку дивізії. Туди й звернулися за допомогою селяни Пониковець і Висоцького. Не гаючи часу, стрільці 1-ї сотні посідали на коней і помчали на виручку в с. Пониковиці.
Володимир Наконечний, знаючи німецьку мову, звернувся до командира есесівського загону з вимогою негайно припинити грабунок. Кажуть, що розмова була гострою, бо обидві сторони хапалися за зброю, але німецький старшина виявився зрадливим парляментарієм. Помітивши на бальконі школи шофера своєї автомашини, непомітно дав йому знак, і той вистрілив з кріса в спину стрільцеві. Він упав з коня, і гаряча юнацька кров зросила рідну землю.
Товариші по зброї напали на карателів, та вони втекли з села, залишивши свою техніку і награбоване на площі перед школою. Сумно поверталися стрільці до своєї частини у Висоцьке, несучи на нарах мертвого побратима. Дівчата спорядили свого молодого захисника в далеку дорогу, і до похорону він лежав у маленькій капличці на цвинтарі, де ховали сільських священиків.
Хоронили стрільця в неділю. Відправив панахиду військовий капелян. Сотня прощалася з побратимом трьома сальвами. Поставили березовий хрест. Дівчата прибрали його вінками з польових квітів, заспівали "Вічную пам'ять" і живі повернулися до своїх житейських справ, а на малому цвинтарі, поміж старими фігурами, залишився один березовий хрест.
Пізніше, через місяць, сталася ще одна наша народна трагедія, яка ввійшла в історію під назвою "Бродівський котел". Брат ішов проти брата зі зброєю в руках. Не по своїй волі і не за рідні інтереси. Одних гнали під дулами кулеметів загороджувальних загонів умирати за утопічну ідею і за право бути рабом на своїй рідній землі. Другі вмирали з надією, що їхня смерть стане сходинкою до храму, наймення якому - Вільна Україна.
Мріяв про це і стрілець Володимир Наконечний.
А ще пізніше переможець в другій світовій війні взявся руйнувати все, що не вкладалося в його розуміння. По-варварськи гуни XX століття знищили і капличку у Висоцькому, і цвинтар, що був навколо неї, старовинні надгробки і стрілецьку могилу з березовим хрестом. І настала темрява майже на півстоліття.

("Ратуша", Львів, 13. 10. 1992)

В АМЕРИКАНСЬКОМУ ПОЛОНІ

Іван Падик


Десь була половина квітня 1945 р. Я був у лікарні, що приміщувалася в будинку фабрики тютюну. При останній перевірці лікар ствердив, що моя рана (правий задній бік зараз повище пояса) загоїлася настільки, що я вже можу знову йти на фронт і звільнив мене зі шпиталю.

Насправді рана була ще вкрита тільки тонесенькою плівкою, з якої щойно відпав струп. Коли я, пакуючися, досягав із шафи якусь річ, плівка на рані трісла і рана закривавила. Вертатись до лікаря не було мови, бо були б посудили за зумусне пошкодження, щоб уникнути фронту, а за таку провину тоді грозив розстріл. Тому я пустився в дорогу з тою незажилою раною, щоб тільки подалі на захід, подалі від "визволювальної" червоної армії, що тоді зводила бої в Татрах і сунула на захід. Маршрут я одержав до своєї частини. Дійсною моєю бойовою частиною була "Юнкершуле Бравншвайґ" коло Познаня, яку я залишив в околиці між Бресляв і Ґльоґав, де я був поранений 4 лютого. Сумнівааюся, чи я міг би її відшукати та й пощо вона мені здалася, - думаю. Рішив шукати своїх - Дивізії, про яку ні уявлення не мав, де вона може знаходитися. Тим краще для мене, - думаю. Заки знайду, то вже американці опанують цілу Німеччину. А вони ж демократи. Вони живуть за "праведним законом Вашінґтона", що за ним тужив сам Шевченко. Не прийшло мені на думку, що Вашінґтона немає давно, а Рузвельтівський закон тепер може не бути таким праведним.

Забезпечений відповідними документами й харчовими картками, рушив у напрямі Прага з наміром оглянути місто бодай скільки вдасться за один день. Воно мені чогось дуже нагадувало Львів, хоч не можу сказати, чим. Не прийшлося мені багато бачити, бо рана докучала і не дозволяла ходити, транспорту не було й, не знаючи міста, не багато вдалося побачити. Все ж таки бодай недалеко двірця походив, оглянув околицю та спостерігав публіку. Навчився, що багаж по-чеськи називається "завазадло", з чого мені чогось було смішно.
Бачив я, як якийсь чоловік не міг як слід порозумітися з касиром при віконці й відійшов з обуренням кажучи: "Что за народ, я здєсь живу тридцать лєт, - понімаєтє, а оні єщо не понімают па-русскі". І це було сказане з повним, невдаваним переконанням. Ніч прийшлося провести у ждальні на двірці, бо одержати нічліг за тих обставин не могло бути мови. Другого дня я рушив у напрямі на місто Пільзно. Була охота поглянути на нього зблизька, бо в Польщі було колись популярне пиво зв. "пільзенське". Одначе невигоди попередньої ночі відібрали охоту до такої приємности. Тільки поглянув на Пільзно з вікна поїзду й поїхав далі. Так опинився в якомусь місті на Судетах. Тут біля двірця приміщувалося "Фронтляйтштелле". На диво, мене там прийняли надзвичайно ввічливо і з деяким, я сказав би, респектом. Там я одержав запас харчів, здається на 2 дні та на кілька днів харчових карток і найближчим поїздом рушив у дальшу дорогу. Приїхав до міста Еґер. Станція й околиця збомблені. На станції стоїть одна стіна (з цілого будинку), а на ній напис "Ді редер мюссен роллен фюр ден зіґ". (Колеса мусять котитися для перемоги). Дальшу дорогу треба було перервати, бо десь там за містом направляють збомблені рейки. Чекаємо. Перед вечером приїхав поїзд, заповнений по береги. Зайняті навіть сходи. Можливо, що через мою рану, мені вдалось якось увіпхатися до поїзду. Вози неосвітлені. Не видно хто їде. Деякі люди розмовляють півголосом. Нараз тяжко повірити! Хтось говорить по-українськи. Мало того. Голос наче знайомий. Прислухаюсь уважніше. А серце так забилося, защеміло. Чую, вухам своїм не вірю. Голос дир. Бігуса з Рогатина. Та чи ж би це могло бути? Обережно пробую протиснутися ближче того голосу.

Відважуюсь питати:

- Пробачте, пане, чи ви є пан директор Бігус?

- Так, а ви хто будете?

- Я є І. П. з такого то села.

- О! Знаю. А куди ви?

І пішла розмова. Пані Бігус, почувши, що я зі шпиталю, вже не пустила мене від себе і майже взяла мене на своє "отримання". За декілька кілометрів перед Швандорфом, на наш поїзд налетіли американські літаки. Було це серед лісу і всі пасажири розбіглися по лісі. Я заліг за смерічкою, а пів метра передо мною заскакала шнурком земля від пострілів кулеметної зброї.

Пів метра дозаду і кулі були б відтяли мені голову. Льокомотив нам пошкодили. На плятформі загинув один вояк з протилетунської оборони, а один чи двох були ранені. Пасажири не потерпіли. До Швандорфу прийшлося йти пішки, за багажем треба було опісля їхати підводою.

У Швандорфі замешкали ми втрійку у стодолі якоїсь господині. Коли ж, мабуть, третього дня, з'явились якісь військові частини, щоб приготовити оборону міста, дир. Бігус, як досвідчений військовик, порадив мені зникнути, бо можуть мене покарати за дезертирство або включити до своєї частини. Розпрощалися ми сердешно і я пошкандибав, ледве тягнучи праву ногу, у напрямі Реґенсбурґа. З "Фронтляйтштелле" мав я окрему посвідку, щоб водії, яких би то не було підвод, допомогли мені дістатися до своєї частини. Одначе з неї я рішив не користати, бо мені тоді зовсім не спішилося.Радше вирішив я уникнути головних шляхів, користуватися бічними. Як це було далеко до Реґенсбурґу, я не знав. У Реґенсбурзі не було чого задержуватися. Про місце перебування Дивізії ніхто нічого не знав. Харчів у магазині не було. Одержав картки. Був свідком, як витягали побитих зі схоронища, що його поцілила бомба, й усіх, хто там був, побила.

Одного вечора зайшов до села за 1 км від шляху і просився на ніч у господині. Господаря не було вдома. Вона непривітно відмовила мені. Я пригадав її, що я всетаки німецький вояк і ще й до того ранений, тоді прийняла. Просився я, що перешлюся в стодолі, бо не був певний, чи моя одежа вільна від "непрошених гостей". В дорозі приходилося спати на місцях, де спали може сотні таких "героїв", як я. Попросив я миску теплої води, щоб помитися, в ній переполоскав сорочку, що була прилипла до рани. За деякий час приїхав господар. Почувши, що я не німець та й не нацист, дав своїм почуттям волю і не перебирав у словах, щоб засудити нелюбих баварцям прусаків-нацистів. Поінформував мене про стан фронту і про те, що кінець "Райху", це справа днів. Очевидно, накормили мене, як годиться, й поклали спати в хаті. Було в них дві маленькі донечки між 6 та 9 років, що зразу пристали до мене, наче до старого знайомого. Можливо, що й це вплинуло на господаря: на другий день він переконав мене, що мені нема глузду в тій ситуації кудись мандрувати, а краще залишитися в нього і перечекати декілька днів, аж прийдуть американці. Я погодився під умовою, що дасть мені працю, бо бездільно я сидіти не хочу. Служниця принесла мені цивільний одяг, а мій заховала. Так став я господарським робітником і пішов вибирати з кіпця картоплю до садження. Одначе недовго прийшлося втішатися таким бажаним відпочинком і спокоєм. Вже третього, мабуть, дня заїхала до мого гостинного господаря якась військова група на нічліг і мені треба було вистерігатися їх та не показуватися їм на очі. До вечері крутився я у стайні біля корів, а після вечері господар моргнув мені забиратися до своєї кімнати. Ранком господар повіз ту групу, куди їм потрібно. Повернувся перед вечором і поінформував мене, що мені небезпечно залишатися в нього, бо всюди вештаються СС-и і ґестапівці і поводяться як скажеш. Стріляють без розбору особливо таких, як я, яких трактують як дезертирів. Другого дня раненько перебрався я знову на вояка. "Мутті" - господиня наповнила мій "бротбойтель" (хлібак) хлібом, "шнеком" (салом) та ще дечим і в сльозах - діти й мама - вирядили мене в дорогу. Сам господар підвіз мене до битого шляху. Усі шляхи були заповнені різним людом. Військові одинцем чи меншими або більшими групами. Цивільні пішки, на возах, з ручними візками, що на них везли свої оцілілі статки, маленьких дітей чи немічних членів родини; роверами, мотоциклями, як хто міг і чим хто міг. Все те плило на захід, подалі від "сталінських соколів". Прийшлося побачити вперше в житті нещасливців-кацетників, що їх переганяли з якогось табору теж на захід. Бачив їх на віддалі 100-200 м. Не було відваги наближатися, бо конвоїри дуже пильно стежили за своїми підкореними. Ідучи їх слідом, прийшлося виминати декілька трупів, залишених на шляху. Це вже не були люди, тільки примари людей. На саму думку, що ті люди мусіли пережити, що їх доведено до такого стану, на душі робилося млісно.

Подорозі наздігнала мене якась пара молодих людей. Він вояк, вона цивільна. Розговорилися й стоваришувалися. Ідемо разом. В одному селі заночували у якійсь хаті, де таких, як ми зібралося більше, мабуть, з десять. Переконали нас, щоб і ми там трохи перечекали. Після двох чи трьох днів хтось зголосив, що нам небезпечно там довше залишатися й ми пішли далі. На нічліг вступили знову до якогось двора, де мали замір залишитися на кілька днів на працю.

Таких, як ми, застали там 20. Накормили нас, переночували, але на працю не прийняли і ми пішли.

Вони, так, як і я, "в дорозі до Дивізії". Під кінець квітня ми зупинилися в місті Ляндсгут, де знайшли військові казарми з магазинами і кухнею. Там дали нам їсти, але опісля зажадали, щоб голоситися до бойової групи і йти боронити "рештки райху". Очевидно, що нам така умова не підходила й ми залишилися голодними "небойовиками". Дехто з нас мав дещо з куреня і деякі дрібнички, придбані по дорозі з розбитих магазинів. Все те вимінювали за хліб, ділилися всім по кусочку й чекали кінця. Хоча я до тої групки пристав у дорозі й був для них зовсім чужий, вони трактували мене як свого й ділились зі мною усім, як зі своїм. З прізвищ пам'ятаю тільки прізвище ескортувального старшини Іван К. З його сестрою я зустрічався колись у Станиславові.

На 2-е травня сирени заграли тривогу перед наступом американських танків. Бойова група поспішила в напрямі танків, а ми в протилежну сторону в напрямі лісу. Це було пополудні около 4-ої години. Розмістилися ми на краю лісу, звідки могли частково спостерігати рух на дорогах. Ліс був молодий, сосновий. Де ми присіли, земля була поросла товстим шаром моху, на якому навіть у нашій ситуації приємно було сидіти чи й прилягти. Не знаючи, що діється в місті, вирішили перечекати на ніч у тім же лісі, тим більше, що надворі було гарно й тепло.

Розляглися ми на моху й безжурно поснули. Ранком я пробудився першим і підніс голову. Дивлюся й очам своїм не вірю. Нема нікого, я сам. Чиж би я так твердо спав, що не чув, коли мої колеґи-супутники пішли, а мене залишили? Трішки очуняв і тоді усвідомив, що все чогось стало білим. Що! Та це сніг! Вночі упав сніг і всіх нас під час сну прикрив. Видно було тільки снігові могилки, де хто лежав. Повипорпувались ми з під того снігу й пустилися цільними дорогами подалі від міста поміж "баворські" двори. Там "зорганізували" пару хлібин. Кажу "зорганізували", бо не вірю, що господарі дали нам той хліб зі співчуття чи щирого серця, а радше зі страху, бо хлопці були озброєні. Я сам зброї не мав і радше був для своїх колеґів завадою, бо ранений. Тому я їм дуже вдячний, що не залишили мене самим, а сказати б, опікувалися мною й обходилися зі мною дуже по-товариськи. Поблукали ми так цілий день.

Заночували ми там таки серед піль у хаті, мабуть, якогось гайового чи лісничого.

Самого господаря не було вдома. Був лиш один старенький чоловік, дві, мабуть, під п'ятдесятку й шістдесятку жінки, та молода, 18 - 19 років дівчина. Люди не виглядали на багатих і просили вибачення, що не можуть нас погостити належно. Спромоглися зварити на кожного з нас по дві картоплини. Ми й за це були вдячні, бо люди виявили нам багато прихильности й зрозуміння у нашому невеселому положенні. Переночували ми в шопі на сіні. Раненько дівчина поїхала до міста, щоб зорієнтуватися в ситуації. Повернулася з невеселими вістками. Всі дороги, всі мости вже під американською контролею. Провіряють кожного прохожого. Всіх військових задержують і кудись вивозять. Це вже було около 10-ої години. Стали ми радитися, що нам робити. Іти в полон чи розбристися й кожен по-свойому рішати про свою долю?

Наш старшина переконував, що нам найкраще піддатися в полон, бо це ж не нацисти, а американці. Вони гуманісти й демократи. До того ж йому колись циганка ворожила, що він поїде далеко за море і там буде жити, як пан. Проти такого, "переконливого" аргументу не було що казати. Всі пішли по лінії найменшого спротиву й рішили йти в полон. Тільки один з поміж нас, наймолодший хлопчина з Наддніпрянщини, не погодився на полон. Був, видно, або обізнаніший або й практичніший від нас, галичан. Попрощався з нами й пішов іншою дорогою шукати своєї долі.

Перед вступом до міста американська застава спрямувала нас на якусь площу. Тут казали нам випорожнити всі наші сумки-хлібаки ("бротбойтлі") чи наплечники й кишені та всі наші статки поскладати на землі перед собою. Цивільні люди, головно робітники, вивезені до Німеччини на працю, наші брати, поляки й інші, ходили поміж нас і вибирали собі, що котрий уподобав собі серед нашого добра, і забирав собі на власність. Прикро було дивитися на це. Бо які багатства могли ми мати? Бритву до голення, ножик, хусточку, щітку, може кусок мила... Ні золота, ні самоцвітів у нас не було. Все ж ті "герої" і на те лакомилися. У того забрали гребінець, у другого сорочку, у іншого хусточку.

Після цієї процедури позбирали ми рештки свого "майна" і нас повезли вантажним возом до якоїсь місцевости - село це було, чи передмістя, - де на краю було декілька господарств. Біля одного з них була маленька сіножать з потічком. Ґрунт був мокрий, бо це рання весна, до того сніг, що випав попереднього дня, розтанув. На тій сіножаті нас скинули й поставили варту. До нас стали привозити щораз більше таких, як ми. Між ними знайшлося багато таких, що вже вспіли побувати вдома й прийшли з наплечниками, як гори, виповненими харчами. За якийсь час приїхав вантажний віз. Вартовий чи ескорта воза наказав ставити на збірку по п'ять у ряді.

Відчислив з тої колони, мабуть, тридцять і казав сідати на віз. Хто не від'їхав, залишився ночувати там же під голим небом. Здорові мали "цельти" (плащпалатки), коци чи зимовий одяг.

Я не мав тих благодатей, тільки літній плащ. Щоб не лягати на мокру землю, "зорганізував" у "бавора" кілька грубих полін дерева, приготованого на опал у стосах. Поліна були трикутні з коленого круглого пня. Уложив я їх на землі, щоб мати поміст, який був схожий радше на маґільницю ніж на лігво. На тому помості перемучив я ніч. Перемучив, бо лежати міг тільки на лівому боці, бо на правому рана. Кілька кроків від нас були господарські будинки повні соломи й сіна, але "гуманна" американська варта не дозволила її рухати. Це була перша проба моєї віри в американську гуманність і демократію.

Ранком земля була замерзла і покрилася інеєм. Хтось якось розпалив вогник. Всі перемерзли, пхалися до того вогника, щоб хоч трішки загрітися.

Щасливці-німці, відкривають свої наплечники і снідають. Коло полудня вартовий забрав двох з-поміж нас і вони принесли в балії води до пиття. Напитися напився, а їсти нема. А живіт воркоче, а живіт свариться. Думка тільки при їжі. Наче б це найважливіше в світі. В людині будиться тварина.

Приїжджає транспорт. Здорові зриваються і біжать на збірку. Я заки доштигулькав, то вже тих відчислили й вони вже деруться на віз. Так то повторялося двічі на день. Третього дня, коли живіт вже таки дуже настирливо домагався свого, я знайшов ще у своїй торбині одну цигарку й попросив одного "камерада" заміняти за неї кусок хліба, бо, - кажу, - я вже три дні нічого не їв.

 Та мій "камерад" відмовив: "іх габ ніхт" (не маю). Я подивився на нього довгим-довгим поглядом і відійшов з нічим і більше вже не пробував. Сів і задумався. За деякий час, коли "мій камерад" скінчив свою трапезу, прийшов до мене і простягнув мені кусок хліба. Я подивився на нього знову довгим поглядом, повним погорди, сказав йому "дякую" й "милостині" не прийняв.

Він відійшов з почуттям упокорення, а я голодний залишився з почуттям сатисфакції. Чекаю на транспорт і думаю. В цій ситуації я не маю шанси виїхати скоро. А ще день-два, ослабну з голоду й пропаду. Ні, я мушу виїхати.

Коли приїхав транспорт, всі знову побігли на збірку. А я тоді попри колону, як тільки скоро можу пру до переду. Вартовий з грізним поглядом до мене, як я смію так не дотримуватися порядку й не повинуватися наказам. А я став і кажу, що я - ранений і не можу бігти на збірку, і тому вже три дні тут залишаюся без їди. Він казав мені стати в першій п'ятці. Друзі допомогли якось з тяжкою бідою видряпатися на віз і ми поїхали. Їхали ми стоячи. Напхали нас, як оселедців у бочку. Водій був чорний. Їхав "по-кавалерськи" так, наче б віз лахміття. На простій дорозі нічого. Але на найменшому закруті, всі подавалися відосередньою силою в один бік і мало не вилітали з воза. Найгірше терпіли ті, що стояли біля бічниць. Бо бічниці ледве сягали колін і треба було цілою силою трималися, щоб не випасти з воза. Для мене це були тортури, а водій мав з того всього забаву. Їхали ми досить довго й заїхали до міста Ляндсгут, на подвір'я школи, де тренували коней. На дворі було хмарно, вогко й холоднувато. Тому, коли нас впустили за якийсь час до тої школи, то ми чулися, як у раю. Там тепло, затишно, підлога вистелена м'яким трачинням. Приємно полежати та ще й дали щось з'їсти. Одначе не довго ми втішалися тим комфортом, бо за пару годин казали нам вийти надвір, а там впустили іншу групу погрітися. Надворі почав падати дощ і всі взялися будувати якісь схоронища. Хто мав плащ-палатку, будував шатро. Збирали дошки, куски бляхи, картони й усе, чим можна захиститися від дощу.

З Ляндсгуту повезли нас до Реґенсбурґу, там було летовище, яке вже встигли поділити колючим дротом на клітки-бльоки, довгі, мабуть, на 100 м, а широкі на яких 25 м. Крізь досить вузьку браму-вхід, при якій стояв чорний американець і кожного палкою "заохочував" увіходити, загнали нас, як овець, у ту загороду, що вміщувала, як догадувалися, 10.000 невільників. Розмістилися уздовж дроту одним рядом, у відступі кількох кроків у два ряди плечима до себе, опісля знову, такі ж два ряди і один ряд біля дроту. Так, як стояли, так розмістились на землі, так і прийшлося спати. Погода почалася дуже гарна, соняшна, але й гаряча. Через два або три дні давали нам американські військові пакети - "діннер", "брекфаст" і "соппер". Кожний одержав один з тих пакетів раз на день. В пакетах було кілька "кексів", торбинка кави, якась пушка, кусочок шоколяди й пару цигарок. Пакети були з картону, обвинуті восковим папером, що його ми уживали на пальне. Запалали вогники і всі стали варити каву чи пригрівати інші продукти. Велика проблема була з водою. Воду довозили цистернами і на таке число людей не легко її було настачити. Люди терпіли спрагу, сонце вже не гріло, а таки пекло. Біля цистерни з водою відбувалися нестерпні сцени. Були типи, що вживали ножів, щоб добратися до води. Вартові мали тяжке завдання, щоб утримати деякий порядок. На диво і на моє щастя, я не відчував великої спраги. Одна військова їдунка води мені вистарчала на день, щоб зварити кави і заспокоїти спрагу. Натомість один з наших молодих товаришів, мабуть, із "юнаків" не міг подостатком напитися. Тому, ідучи за водою, брав мою їдунку - це було двічі на день - і приносив мені й собі. Одну дав мені, а другу мою порцію залишав собі. Наше "щастя" однак тривало всього два або три дні. Опісля пакетів не стало.

Пришилося знову постити. Сонце пражить і висотує з людини рештки енергії. Все лежить покотом рядами, як оком глянути. Муравлище людське з цілої Европи. Більшість фронтовики, що тижнями не милися, збідовані, виголоджені, завошивлені. Коли ми так лежали на сонці, то насікомі теж повилазили грітися й так стали докучати, що ми годинами полювали за ними по своїм одязі. А рук не було чим помити, ні поголитися, ні зубів пополоскати. З санітарного погляду це був жах. Четвертого, мабуть, дня приїхала якась комісія і стали викликати різні національності та кудись їх переводили. Забрали так французів, бельгійців, голляндців, поляків, а якась маленька групка залишилася росіян і я між ними.

- Ви хто такі? - Ми українці.

- До русских!

Моя дотеперішня група розбилася. Одні пішли з поляками, інші перейшли до німців. Кожний по своїй волі й думці, як рятуватися.

Нашого старшину від нас забрали, бо старшин відділили. З цілої нашої дотеперішньої групи залишилося нас 4-5. Перевели нас у другий бльок (загороду) до росіян. Були це вояки РОА. Шукаємо в тому бльоці місця, де приміститись. Усюди чути тільки "да" та "как", "Мітя, Ґріша, Альоша та Ваня".

Усе чуже у чужім краю, - прийшли на думку слова, що десь чув, чи читав. Іду по тім таборі і - що це? Бачу на тонкій тичині синьо-жовтий прапорець. Що воно таке? Хіба ж не українці афішуються? Підходжу ближче і - очам своїм ні вухам не хочу вірити. Це таки "наші", як колись казали в мене на селі. Це груда наших юнаків, забраних до протилетунської оборони ("фляку"). Двох чи трьох дорослих понад 20 років, а решта діти, що їм би на вигоні м'ячем гратися, а не рушницю носити. Було їх понад 20. Розіп'яли шатра, завісили прапорець і заходяться господарити. Ми познайомилися й вони запросили і нашу групку до себе. Там здружив я з Іваном В. (він тепер у Німеччині), з "Біленьким", - так його прозвали товариші за його біленьке волосся (поїхав до Австралії), з Олесем М. ("Пінокійо" - високий і худощавий), з "Сусликом" (маленький ростом, дрібненький, ще й 17 років не мав), з Богданом Б., з Івасем Ч., з Миколою К. - всі вони у Канаді. Для них, крім Дмитра, який був мого віку, я і Микола були "вуйками".

З подивом глядів я на ту "дрібноту", коли вони розказували де вони були, що переживали, головно під час бомбардувань. Як мужньо вони те все сприймали й пережили, як розсудливо й спокійно дивляться в майбутнє, їхнього завзяття, їхньої певности себе міг би позаздрити кожний дорослий. Вивішений національний прапорчик - це вияв їхньої національної свідомости, це відповідь, для чого вони вибрали чужу уніформу, і вияв їхньої готовности постояти й тепер за свій прапор.

У новій загороді-бльоку стало скрутно. Їсти не давали. З водою та сама історія, що в попередній переділці, сонце пече, воші гризуть. Другого чи третього дня дали по кусочку німецького військового хліба і по одній пушці-консерві вагою, мабуть, 1 кг.

Наступного дня перегнали нас у зовсім інше місце на протилежній стороні міста, на горбочку.

Гнали нас поза містом пільною дорогою. Дорога нерівна, запорошена, дещо під гору. Сонце пражить. Хочеться пити. Мої молоді супутники і тут не затратили своєї бадьорости й завзяття і котрийсь зпоміж них назвав наш марш "страстною дорогою на Голгофу". Так серед нас і прийнялася назва нового місця "Голгофа". Була це велика в кільканадцять гектарів площа, де, мабуть, паслася худоба, а частину її косили. Терен горбистий. На краю тої площі якісь будинки, де була кухня й вода. Коли ж на новому місці відкрив консерву, то розчарувався. Це був смалець. З чим його їсти? Став над ним, як Руданського циган над хроном. На своє лихо, не видержав і пробував їсти. О так може з півложки. Незабаром розболів мене шлунок.

Санітарних приміщень нема. Пішов у сторону збудовань, туди не пускають. Натрапив серед тої площі на якусь заглибину і використав її на "хвилину мрій", що протривала години. Здавалося прийшла остання хвилина.

На тому місці давали нам раз у день півлітри ніби зупи. А сонце пражить, ніби найнялося. Наче б хотіло висушити нас на тріску. Ніччю зірвалася буря. Люнув дощ. Хто мав шатро, вітер його поперевертав. Я спав під голим небом, то того клопоту не мав. Тільки, що "матрац"-земля змокріла й не було як ні сидіти, ні лежати. Раненько сонце засвітило, загріло нас і таке здавалося ласкаве й миле, як мама. Одежа стала парувати на сонці й скоро всі повисихали та почулися щасливими, хоч пісню затягай. За декілька днів стали брати деяке число з-поміж нас на роботу до міста чистити дороги труску "розвалин" з розбитих бомбами будинків. На роботі давали двічі або й тричі їсти. Процес набирання людей такий, як до транспорту. Збірка по п'ять. Відчисляють скільки їм треба п'яток, а інших завертають. Мені вдалось два рази поїхати теж. Для цього треба було з раннього ранку бути близько місця збірки і, як тільки над'їжджав вантажний віз, вскочити у котрусь з перших п'яток.

При кінці червня перевезли нас усіх до місцевості Пляттлінґ, коло Деґґендорфу, яких 30 км на схід від Реґенсбурґу. Там було летовище, де залишилося кілька розбитих літаків. Поділили нас на групи по 18 осіб і кожній дали велике шатро. Декілька груп забрали до лісу й привезли стовпів. Ми порозпинали ті шатра і замешкали в них. Маючи "дах" над головою, ми вже почувалися вдоволеними, хоча спали на сирій землі покотом один біля одного.

Зорганізувалася команда табору, яка зорганізувала кухню. Американська команда заінсталювала цистерну з водою. Харчування наладнали. Через кілька днів на приділ давали білий хліб. На сніданок була чорна кава. На обід гріта "банка". "Поварі", по нашому кухарі, всипали до великих казанів, наповнених водою, кілька скриньок консервових пушок і підігрівали їх до гаряча. На вечерю варили якусь "страву" неозначеної назви й ґатунку чи смаку, себто баланду. Кожного ранку і перед спанням забирали нас на "провєрку". Ставати треба було по п'ять. Числили групові, зголошували "командирові", а той комендантові табору, а він "американцеві". Тоді самі американці перечислювали ще раз.

Ранком ділили нас на групи і провадили на роботу. Одних до лісу за деревом, а другі копали довкола табору ями на стовпи. Інші привозили до табору якісь матеріяли. Наші опікуни-вартові поводилися з нами нормально. Деякі розуміли дещо по-німецьки і можна було з ними порозумітися. Часами деякі з-поміж них частували цигарками. А недокурків своїх нікому не боронили. "Русаки" ж за куренням пропадали. Для прикладу: ранком стоїмо за приділом хліба, і хтось закурює. Біля нього збирається зараз група і стають колом. Розмовляють про всячину.

Коли ж курець "потягнув" собі кілька разів, тоді котрийсь, - звичайно найближчий до нього, - просить "дай-ко потянуть". Очевидно, що курець не відмовляє і тоді цигарка йде довкола з уст до уст, аж знову опиниться у власника. Він затягнеться раз-два і знову все пішло довкола. За те, що ви не відмовили "потянуть", то ви вже здобули собі опінію: "ето хороший парняга, он нє откажет курива". І вже маєте приятелів. Коли хтось з-поміж них дістане курива, то вже й вас почастує.

Отже, на новому місці почуваємося як люди. "Дах" над головою є, білий хліб, вода, "банки". До того привезли порошку D.D.Т. Ним ми понатиралися, понасипали на свої лежанки, обсипали свій одяг. В неділю завезли нас до Пляттлінґу на річку. Привезли бочку плинного мила і кожний набрав собі в баньочку до води. За 10 чи 15 хвилин треба було помитися й бодай переполоскати білизну. Таким чином ми позбулися насікомих. Вже можна було спокійно спати без зайвої "руханки" і вдень не треба було нічого "шукати" ні за пазухою, ні за ковніром. А були ж вони, були! Від маленьких, ледве видних, до величини зерна пшениці.

Та наше "щастя" не тривало довго. По кількох днях не стало не то що білого хліба, але жодного, ані теж "банок". Після двох-трьох днів привезли німецького військового хліба, що його ділили - одну хлібину на 6-ьох. А до кухні стали привозити продукти до варення. В постачанні харчів часто були перебої й ми терпіли голод. До праці треба було йти щодня, а часто ввечері; коли вертаємося до табору, з кухонного димаря диму не видно. Значить "ужина нєту" (вечері нема). Вся бадьорість опадає. Надія зникає. Людей огортає пригноблення, жаль.

 Уздовж нашого табору був кусок поля, може, добрий гектар, засіяний пшеницею, яка щойно почала половіти. Більшість зерен ще були зелені. Ми зривали колоски тої пшениці і твердіші зерна їли, а зелені підсушували й тоді їли. Дехто умудрився молоти пшеницю і варити страву.

У дні порожньої меншої консервної баньки цвяхом вибивали дірочки, як у терці. До більшої баньки насипали зерна. Меншу баньку-"терку" встромляли в більшу й покручували нею у дві сторони і так мололи зерно на крупу. З того куска поля залишилась господареві сама солома. Все колосся ми з'їли.

Диво, що хоч було багато нагод втікати, випадків утечі майже не було. За короткий час у приготовані ями ми повкопували стовпи довкола табору. Опісля обвели табір колючим дротом у два ряди приблизно 10 м один від одного. Поміж обома рядами тої огорожі потягнули звої колючого дроту, почерез які не переступити. На рогах табору побудували вежі для сторожі і - стали невільниками. На вежах вартові поставили кулемети й заборонили наближатися до дротяної огорожі.

Ціле летовище американці розплянували і стали будувати дороги й бараки. Харчування ще погіршилося, бо хлібину ділили на 8, потім на 10 і так дійшло аж до 18.

Хліб той часто бував поламаний і тяжко було його ділити. Нераз замість куска хліба одержуєш жменю одробинок, які треба було там таки зісипати до рота й з'їсти. Система поділу була дуже проста й практична. Один "геометр" з добрим оком розрізував хлібину на дві частини уздовж, а опісля кожну половинку різав на 9 рівних частин. Нас 18 стояло довкола і слідкували, чи всі частинки однакові. Тоді хтось з нас почислив усіх від 1 до 18 і кожний запам'ятував своє число.

 Одному казали відвернутися. Розділювач показував на кусок хліба і запитував: "Кому?"

Відвернений відповідав за вподобою, називаючи котресь із чисел від 1 до 18. Полонений з викликаним числом забирав указувану пайку.

До кухні привозили горох. Тоді треба було кожного дня їсти горохівку, аж увесь запас зужито. Продукти не були доброякісні, а радше зіпсовані. Замість їдунки я вживав баньки від консерви великого розміру. Одержав свою пайку горохівки і зачерпнув ложкою. У ложці завважив щось чорне. Приглянувся, а це маленький жучок. Вдома, коли мені часом впало щось до страви, муха чи що інше, то я вже не міг їсти того, хоча і б три дні не їв. А тут жучок не лише, що впав, але зварився. Мені зробилося недобре. Занудило. Не можу того їсти. Зробив рух, щоб вилити геть. Але ж - що їсти? Голодний же, як вовк. Коня з копитами, здається, з'їв би. А всі так смачно заїдають. Почуття обридження каже "не їж", а голод каже "їж". Перемагає голод. Викинув жучка й зачерпнув ложкою, а там другий жучок. Викинув і того. У третій ложці два жуки. Перевірив я так усю зулу, повикидав жучків і став їсти. Їм і думаю: "Коли б моя мама побачила тепер мене, то гірко заплакала б". Я був дома лиш один.

Скінчився горох, привезли якоїсь муки. Наші "поварі" сипали ту муку на воду чи окріп, заварювали і з того виходила якась рідина - не то крохмаль, не то клей. І ми це їли. Смак? Хто там дбав за смак! Аби голод чимось заспокоїти. Живіт чимось обдурити.

Американська команда порозумівалася з нами почерез одного свойого вояка, який говорив дещо по-українськи. Йому на ім'я було, мабуть, Козловський. Через нього мені вдалося вислати лист до Америки до мого батька. При тій нагоді я йому докоряв, мовляв, американці такі демократи й гуманісти, засуджують Гітлера за кацети і знущання над людьми, а нас морять голодом не краще від Гітлера. Чи не гуманніше було б усіх нас вистріляти і не морити голодом? Моя заввага не була йому приємною, старався американців якось виправдати, але переконливим воно не було.

Наприкінці літа зорганізовано "медичну опіку", для якої віддали одне шатро. Тоді й я зголосився зі своєю раною до того пункту. Та опіка виглядала так, що знайшли серед полонених санітара, дали йому йодини, аспірини й ґази (марлі) і він був повноважений давати першу допомогу. Мою рану він чимось промив, засипав якимось порошком і перев'язав (кусок ґази й пляйстер). Погода тоді стояла гарна й тепла. А що я не мусів напружуватися, то моя рана до тижня загоїлася.

Одного ранку ми вийшли на збірку, а американців нема. Частина, що нас пильнувала, кудись виїхала, а нас залишили напризволяще. Владу перебрала команда табору і, ніби нічого не сталося, ми лояльно щоранку і щовечора виходили на збірку й перевірку. Щодня ішли на роботу і виконували її як слід. Так воно було цілий тиждень, і за той час було може два випадки втеч. Чого ж тікати? Якщо американці так нам довіряють, що залишили нас самих без варти, то в належний час вони нас звільнять і забезпечать відповідними документами.

Минув тиждень і появилася інша американська частина, що перебрала опіку над нами. Це вже, як виявилося, зовсім інші люди. Від першої зустрічі з ними ми відчули, що ми невільники, а вони покликані, щоб це довести до нашої свідомости. Поводилися з нами, як німецька кацетна варта. Говорити з собою не дозволяли. Кожний наказ, кожну роботу ми мусіли виконувати, як на команду, з поспіхом. Таку дисципліну стосували на вишколі в Лявенбурґу. Кричали, обзивали, а часто й били. Одного старшого вже, - між іншим професора за професією із східних областей, - так немилосердно потягнув декілька разів києм за те, що той виступив з ряду, щоб щось піднести з землі до їди, що мені на плач збиралося з жалю. Болів мені не так його біль, як та зневага. На наше щастя, ту частину змінили, а ми віддихнули.

Деякі групи щоденно виїжджали поза табір чи то за якимось матеріялом, деревом, чи на яку іншу працю і звідтіля декому вдавалося привезти щось, чи то з харчових продуктів (картоплі) чи що-небудь інше, за що опісля можна було виміняти, що кому потрібне. В таборі процвітала вимінна торгівля. На праці поза табором давали опівдні щось краще чи більше з'їсти. А найголовніше, що там можна було стрінутися з людьми і довідатися про найновіші події у світі. Для нас найважніше було знати, чи нас видадуть більшовикам чи ні. По таборі ходили різні поголоски. "Русаки" називали їх "параші", бо "параша" - водночас - туалета це місце, де найчастіше люди зустрічалися й мали нагоду поговорити. Коли ж до американської команди табору заїхала совєтська комісія, тоді табір увесь шумів, наче бджоли в вулику, і найвишуканіші прокльони летіли в її сторону й на совєтську владу. Прокльонів і матюків там можна було наслухатися таких, що й нікому не снилося, що такі можуть існувати. Ми називали їх сімповерхові ("й... твою христа бога крови мать" - для прикладу).

Коли наші бараки були майже збудовані, нас перевели з шатер до тих же бараків. Це нас дуже пригнобило, бо ми чогось сподівалися: мовляв, закінчимо будову і нас звільнять. Ми помилилися.

Котрогось осіннього місяця перевезли нас до Реґенсбурґа. Там працювала комісія, що звільнювала полонених німців. Почали й нас викликати до тої комісії. Декількох навіть звільнили. Між ними одного нашого "юнака", що мав виїхати до Канади. У нас настрій піднявся. Американці такі добрі люди. Таки бережуть "закону Вашінґтона". Вже думаю, куди я піду, що буду робити. Як та воля буде виглядати в чужій країні, у розбомбленій Німеччині. Та журитися не прийшлося довго. Тільки до полудня. Пополудні нас перестали викликати. Що сталося? Чи це здогад, чи "параша" мовляв, - американські альянти з російського представництва запротестували проти нашого звільнення? І знову непевність. Видадуть більшовикам? Це вже, видно, певне. Сидимо в бараках на нужденному харчовому пайку. До нашої безнадійної ситуації достосувалася й погода - з холодом і дощами. Безвихідність і безнадія повні. Малими групами кличуть кудись на роботу. Раз і я їздив перескладувати опалове дерево в якомусь парку. Властиво не бачив я сенсу в тій роботі. Виглядало це на переливання з пустого в порожнє. Призначену роботу виконали за годину чи скільки там.

Опісля розбрелися. Мені вдалося зайти до Українського Комітету, що приміщувався неподалік. Але там не знайшов ні співчуття ні поради. Розчарований повернувся до "своїх". Раз їздив за місто перевозити возиками на рейках газові стрільна і складати їх у призначені криївки - бункри з цементу. Правда нас перестергли, щоб бути обережними, щоб не спричинити експльозії або витікання газу, бо це трійливе. Але як можна бути обережним, коли ти виголоджений і виснажений, а деякі стрільна важили по 100 чи й більше кілограмів? Але як каже пословиця: що має висіти, те не втоне. Нікому з нас нічого не сталося.

Декілька днів я працював у кар'єрі. Ми вантажили каміння на візки на рейках і вкидали до машини на роздрібнювання до цементу.

Один прикрий спомин залишився в пам'яті з того перебування в Реґенсбурзі. Там був табір "українських скитальців". Мали вони забаву і на ній хтось звернувся до розбавлених гостей, щоб перевести збірку й допомогти нашим хлопцям, що знаходяться тут за дротами в таборі полонених. У відповідь знайшлися типи, що відповіли: "А ми їх там посилали?" Мене особисто це дуже болюче вразило. Мені здавалося, що шикани польської адмінісртації, більшовицького визволення й німецьких вивозів на невільничу працю чи їхнє збирання контингентів - вже навчили навіть найдурнішого національної солідарности і співпраці. Але, як видно, темняк темняком! Чи як Руданський писав: "Свиня все свинею..." Один чи два темняки знеславили цілу громаду.

Того ж, мабуть, таки місяця нас перевезли назад до Пляттлінґу.

Одного разу приїхав до нас о. Іванець із Реґенсбурґу. Нашій радості не було кінця. Про нас знає наша громада. Може, ми ще не пропали. Отця спрямували до мене, ніби представника української групи, бо ніби я найстарший і мене звали "вуйком". Вмить ціла наша група прийшла послухати, що скаже отець. Відправив Службу Божу. Хто бажав, висповідався. Всі галичани і дехто з православних наших друзів. Привіз отець деяких газет і журналів, змістом яких я розчарувався. З них ми дізналися, яка наша еміґрація розполітикована, як "полемізує" між собою, наче б не було нестатків війни, наче б нікому нічого не грозило, а найважніше, котра партія має верховодити.

З того часу отець відвідував нас кожного місяця. Кожночасний його приїзд сповняв нас радістю й надією. Декілька разів привозив зі собою хор із Пляттлінґу. За його старанням мешканці Українського табору в Реґенсбурзі передали нам подарунки у формі пакунків. Це було з нагоди Різдвяних свят; досі зберігаю хусточку з побажанням "Щасливих Різдвяних Свят", вишитими на ній. Зберігаю її як дорогу пам'ятку, вияв співчуття в мойому незавидному положенні. До того ж це від якоїсь родини з Бережанщини, мого сусіднього повіту. Пакунки не були адресовані, тільки призначені для Української групи. Ми не приготовані, а зворушені й схвильовані такою радісною подією, не знали як розв'язати проблему розподілу. Американська команда наглила розвантажити віз і відіслати. Заворушилися наші "старші брати". Мовляв, ми всі ділимо однаково свою долю. "Почему отдєляться?" Товпою обступили нас довкола і дивилися на нас вовком.

Так переконували, так торгувалися і вмовляли, що ми нарешті погодилися всі пакунки занести до магазину біля кухні, там їх розпакувати і опісля розділити на всіх таборян. Функцію розпаковування й сортування продуктів доручили делегованим у більшості нашою групою людям. Зайняло це більше, як пів дня, щоб розпакувати, посортувати й пригогувати до рівного розподілу. Залишилися одяг, сорочки, хусточки, светри і т. п., що на всіх не поділиш. Усе це ми зв'язане у в'язку забрали до свого бараку. При розпаковуванні пакунків хтось закурив цигарку, очевидно, вже з привезених. Ту цигарку ми йому записали, як частину його "пайки"-приділу.

Нашу роботу підглядали "русаки", що кружляли довкола бараку й попід вікна та слідкували чи бува хто не курить або не візьме собі, себто не вкраде. В понятті злодія злодіями всі. Бо як же можна коло чогось робити і не вкрасти? А по-друге, як це можливе, щоб "й... і хахли" чи якісь "ґалічмени" могли чимось розпоряджатися без нагляду "старшого брата?"

Це відчувалося на кожному кроці. Найбільше їх лютило, що деякі наші східні брати зблизилися до нас, заприятелювали з нами й "відрусифіковувалися". Почалась немов би тиха українізація. Навіть почалися балачки про засновування земляцтва. Особливо таку думку піддав один майор. Він подружив з нами, а це дуже вкололо "старших братів". Майор належав до групи, що розпаковувала пакунки. Другого дня ранком до нашого бараку впадає зграя "блатних", себто хуліганів, злодіїв і всякого шумовиння, накидається на майора, що мовляв, ми не розділили всього, а забрали собі і, що ми курили цигарки, себто їх обікрали, бо це було "загальне майно". Робили це з таким галасом, криком і ненавистю що, здавалося, нас усіх хахлів, - а головно майора, розірвуть на кусні.

З чимось таким я ще в житті не стрічався, тож перелякався не на жарти. Якось висмикнувся з бараку й побіг до команди табору за допомогою. Комендант Петров видно знав про той бешкет, бо післав післанця до бешкетників з наказом з'явитися до команди й якось ту бучу успокоїв. Факт, що комендант знав про той бешкет наводить на думку, що якщо це не було інспіроване, то було толероване. "Русская" грабіжницька вдача показалася нам у цілій своїй наготі.

Після цього ми рішили, що нам небезпечно жити разом з росіянами й ми рішили відділитися. Через одного з-поміж наших дивізійників "Олеся", що ходив до американської команди на працю, ми дізналися, що нас можуть перевести в інший бльок, якщо ми внесемо прохання на письмі. Таке прохання ми внесли з долученим списком імен тих, що бажають перейти до іншого бльоку. У список ми включили імена наших друзів із східних областей та з Волині, які цього бажали. На доказ свого колишнього польського громадянства, кожний з них вибрав собі місце народження в Західній Україні. Ми його вчили топографії тої місцевости, щоб міг при комісії доказати, що він справді з тої околиці. (Мусів запам'ятати сусідні села, місто, річку, гору, ліс тощо). Ще як ми очікували свого переселення, до нас "загостила" репатріаційна комісія в особах совєтських капітана й лейтенанта, щоб заохотити нас повертати "на родіну". Так золотоусто говорили й так солодко переконували, що проводир "блатних", отой ватажок бешкету, відзивається до свого колеги:

- Ваня! Давай поєдєм на родіну. Одх..м 10 годов і будем на родінє.

Ваня послухав і вони виступили з ряду готові їхати. З ними виступило понад сотня, і в тому один наш юнак. Зараз приїхав грузовик і вони всі "уєхалі на родіну".

Табір нагадував розбурхане муравище. Дискусії, говорення, матюкання під адресою репатріяційної комісії й совєтської влади, здогади про нашу долю. Звільнять чи видадуть більшовикам? Всякі дикі вістки, "параші". В таборі хвилювання, мов у розбурханому морі. За деякий час усе притихло, успокоїлося.

Прийшла зима, холоди. Бараки неізольовані, неущільнені. Поміж дошками щілини, вітер дме, мороз тисне. Барак довгий може на 20-30 метрів. Посередині одна маленька залізна пічка. Приділ дерева скупенький. Сидимо й спимо в плащах на поверхових нарах, без сніданків.

Накривалися коцами, Що їх видали нам по два. Ранком ту маленьку пічку обступили всі довкола, Щоб погрітися. Було воно подібне до роя бджіл, що сіли на кущику.

Служила та пічка нам теж і за "товстер". Свій кусник гливкого хліба припікали на плитці, де вміщувалося 4-5 кусочків. Інші притуляли до боків пічки, треті користали з димної рури, що розпікалась до червоного.

У безділлі дні тяглися на розмовах, жартах, насміхах, часто на суперечках, що доводили й до бійки. Одного разу один старшина Нікітін пробив ножем фольксдойчера (німця з України), і сам зник з табору. Хтось мугикав пісню, хтось щось тесав, різьбив. Інший направляв лихий одяг. Майстрували цигарнички, насилювали на тоненькі трубочки кусні колірових ручок від зубних щіток. Надавали їм бажаної форми й вишліфовували. Не бракувало майстрів, що з мідяних ручок виробляли "щирозолоті перстені". Так їх вишліфовували шматками вовняної матерії, що виглядали на щире золото.

Усю ту промисловість вимінювали в американців-вояків на цигарки або поза табором на харчові продукти: хліб, картоплю тощо. Тим ремеслом займалися тільки умільці. Щоб іншим дати якесь зайняття і відвернути їх увагу від безнадійности й непевности долі, команда пробувала організувати якісь курси й самодіяльні гуртки.

За ініціятивою одного інженера із східних областей, ми зорганізували хор. Ані інженер не був диригентом, ані наш хор не був хором, а такою собі співучою групою. Але за участь у хорі признавали пайок працюючих. Не пригадую, як той пайок виглядав. Знаю що всеодно ситими ми від цього не були. Пісні співали з пам'яті і послуговувалися співанником, що припадком знайшовся в одного нашого побратима кубанця. Опісля наш хор перебрав справжній дириґент-музик Бобков. Часом звертався до нас українською мовою. Йому я наспівав мелодію пісні "Засяло сонце золоте". Він написав ноти на голоси. Напевно не було воно на 100% згідне з оригіналом, але як ми заспівали її на нашому таборовому концерті, то всі "хахли" аж ахнули і сприйняли ту пісню з захопленням і з розбудженим почуттям українства. Нас тоді майже оваційно оплескували.

До табору прокладено водопроводи. У кожному бльоці був умивальний барак з дерев'яним коритом і кранами над ним, під якими ми могли не лиш помитися, але й "випрати"-переполоскати сорочку. Були теж душі, під якими раз у місяць кожний барак по черзі мав можливість краще помитися теплою водою. У наших обставинах це вже був люксус.

За посередництвом о. Іванця я одержав адресу УТГІ і записався на позаочний курс англійської мови. Одержав скрипт і пробував учитися. Одначе, ніщо з того не вийшло. В тих обставинах мені вчитися було тяжко. Нераз читаєш скрипт, а думка лине ген-ген до рідного села, додому: "Що там тепер? Як там мати сама живе? Що вона бідна робить? Бідна,бідна! Коли б її можна спровадити сюди." Хоч який сам голодний, то ж поділився б з нею, коби тільки вона тут. І перед очима образ прощання на залізничній станції. Мати стоїть, наче закам'янілий стовп, а я віддалююся в невідоме, на війну. У такому настрою минали невільничі дні й тижні.

Минула зима. В повітрі відчувається перелім. Холод слабне. В повітрі подих тепла.

На 13.3.1946 р. розбудив нас якийсь рух і шум. Протираємо заспані очі. В бараку американські вояки стукають палицями об наші нари й покрикують, мабуть, "летс ґо". Що? Як? В чому річ? Що сталось? Хтось передає наказ: всім з речами виходити на збірку за бараками. Чому? Пощо? Ніхто не каже. Виходимо. На кожному розі нашого бльоку стоїть танк з гарматньою цівкою та кулеметом, спрямованими на нас, на бараки. Понад табором кружляють літаки. Ззовні табір обставлений танками.

Стали ми лавами й виклали перед собою на землі усе своє майно. Американці провіряють і забирають гострі предмети: ножі, бритви, пильники тощо. Дещо викидають на бік. У мене забрали плящинку кольонської води. Може думали, що це отрута чи наркотик. Після перевірки стали викликати поіменно й вантажити викликаних на грузовики, що виїжджали поза табір.

Жодних вияснень куди, пощо, чого? Очевидно, можна було здогадуватися двох можливостей: перша - переселення до іншого табору, але тоді пощо танки? Друга це "добровільний поворот на родіну".

Один хлопець, білорус, підрізав собі горло. Хтось - жили на руках. Інші скрилися. Ранених відвезли до шпиталю в Деґендорфі. Тих, хто сховався, знаходили і силоміць саджали на машини.

Після тої операції залишилося нас, може з 4 сотні. Всіх нас перевели до іншого бльоку. Люди схвильовані, роздратовані, нерви розбурхані, напружені. Тільки й говорення, що вивіз на "родіну". І знов поплили сумні дні в непевності й безнадії.

Навідався до нас знову наш о. Іванець. Про вивезених нічого ніде не чув. Значить, пропали хлопці. Привіз декілька газет. Він був для нас одиноким зв'язковим із зовнішнім світом. Його відвідини, його ласкаве слово було для нас бальзамом на зболілі невільничі душі. Відправив Службу Божу. Прошу допомоги, якщо можливо, для наших юнаків. Не для всіх. Бо вже попеклися на росіянах. За деякий час реґенсбурська громада прислала деяке число пакунків, але - як було договорене - призначили тільки для "малолітніх", себто для юнаків. До них ми включили й малолітніх негаличан, себто із східніх областей, хоча вони з нашими не дружили.
Прийшло 1-е травня 1946 року. Знову приїхали американці на вантажних машинах, але вже без танків. Викликали наших таборян поіменно й вантажили на вози та кудись повезли.

 Залишилося нас щось 200 люда, головно галичан і волиняків, колишніх польських громадян та декілька "штучних" польських громадян. І знову те саме: куди повезли? Що з нами зроблять? Звільнять чи на "родіну" пішлють? А що буде з нами?

Так прийшло 15-е травня 1946 року. Приїжджають американці, нас вантажать на грузовики. Кожний мусить сидіти на плятформі з похиленою головою. Розмовляти не вільно. Не вільно розглядатися. 3-заду сидить вояк з рушницею, спрямованою на нас. Виїжджаємо з табору.

Якщо звернемо на захід у сторону міста Пассав - це майже на границі Чехії - там більшовики. У тяжкій задумі голови самі похиляються ще нижче. Кожний снує свої думи. У мене давне рішення: не здатись більшовикам живим. У наплечнику, пошитому з частини шатра, мої статки - коц, якісь лашки, сорочка, білизна, все, що полонений може мати. У туалетній сумці пару речей, з якими не хотів розставатися: мамині листи, вічне перо, кусок хліба. Це держу біля себе в руках. Думка - у критичній ситуації скакати з грузовика й або загинути під колесами чи від кулі конвоїра або втекти. Доїжджаємо до міста Пассав. Вози не зменшують швидкости.

Минаємо місто. Праворуч дороги ґрунт схило спадає до річки. Зіскочити з воза і скотитися до річки. Ліворуч якісь забудовання. Над в'їздом напис "ДП - кемп". Може, завезуть до того табору, - шибнула думка. Ні! Минаємо той табір і їдемо далі. Вже нема сумніву. Нас везуть більшовикам. Готуюся до скоку. Ще раз глип до переду. Перша автомашина завертає з головного шляху ліворуч. Заїжджаємо на якесь велике подвір'я. Нас 5 грузовиків. Поруч якісь муровані з цементових бльоків бараки без вікон і дверей. З іншого боку кущі: гайок чи сад. Команда: злазити з возів і ставати на збірку по 5. Перечислюють нас. Зараз певно приїдуть більшовицькі вози й нас заберуть. З'являється якийсь чолов'яга в цивільному, з табору "ДП".

Йому комендант нашого транспорту передає якісь папери. Сам зараджує збірку своїх вояків.
Стають у лаві й на команду підносять рушниці та відчиняють замки. Жодна рушниця не мала набоїв. А так грізно виглядали на грузовиках. Американці від'їхали, а той цивільний заявив нам, що за годину чи дві ми всі одержимо свої документи звільнення. Пішов у сторону табору, а за декілька хвилин подвір'я зовсім опустіло. Ніхто не довіряв, чи це не є якась пастка.

Американці нас лишили, а більшовики можуть приїхати і нас забрати. Одначе через годину чи дві, як той цивільний казав, він з'явився з пліком паперів. Тоді, наче з-під землі, з'явилися всі й видали документи про звільнення ("Ентляссунґсшайн"). Після цього знову всі зникли.

Залишилася тільки наша групка юнаків-галичан і нас кількох дивізійників. Переночували ми в тих бараках без вікон і дверей. Ранком найняли візника з одним конем, поскладали свої "маєтки" на підводу, а самі за ним пішком, наче на похороні подалися на залізничну станцію. □