Лист до Архиєпископа Бучка

Д-р Роман Турко 

 ОДНА ПОДІЯ З ТАБОРУ ПОЛОНЕНИХ В БЕЛЯРІЯ-РІМІНІ 

Як знаємо, Друга світова війна закінчилася 8 травня 1945 безумовною капітуляцією Німеччини, а боєві дії на східньому фронті припинено того самого дня о годині другій по полудні. Капітуляція, а з нею завішення зброї, застала українську дивізію на фронті в околиці міста Фельдбах у Штірії, Австрія, бо всі намагання ген. П. Шандрука, щоб німецьке командування дозволило відтягнути 1 УД з боєвої лінії не мало успіху, бо як собі пригадую, лиш запасні частини почали відходити на захід 24 годин перед проголошенням капітуляції. Мимо цього, що 1 УД була до останніх годин на фронті, завдяки добре зорганізованому відступові, вона без паніки відв'язалася від ворога, щасливо перейшовши міст на ріці Мур більшими або меншими групами, різними дорогами добрилася до міста Шпіталь у Каринтії. Там зложила зброю перед брітанським військовим командуванням. У тому місті ми були свідками, як козацькі частини під охороною брітанських танкеток переїжджали на схід у той напрям, звідки прийшла 1 УД. Це, що козаків везли на схід, дуже бентежило вояків, бо незабаром стало відомим, що брітанське командування насильно видає козаків як радянських громадян до СРСР. Через те, деякі вояки, котрі мали цивільний одяг подорозі почали відходити з табору, головно в напрямі Зальцбурґу. На щастя, скоро наступило заспокоєння, як брітанське командування наказало приготовлятися до від'їзду із Шпіталю до Італії. Дійсно, по кількох днях почався від'їзд групами до Італії із Шпіталю. В Італії цілу 1 УД інтерновано спочатку у місцевості Белярія, а під зиму перенесено недалеко села Мірамаре, 5 км на південь від міста Ріміні. Там 1 УД перебула до травня 1947, коли перевезено 1 УД до Великої Брітанії. 

Від самого початку інтернування у Белярії, а згодом у Мірамаре, журбою вояцтва було не тільки як дістати більше "кексів або "кальорій" чи щось закурити, але була проблема насильної видачі до СРСР, тим більше, що туди прибула військова комісія СРСР, якої завданням було допитами вишукувати громадян СРСР, яких на підставі умов в Ялті мали право насильно репатріювати до СРСР. При тій нагоді ця комісія почала намовляти до добровільного повороту додому, часто уживаючи залякування чи шантажу, наприклад: "хочете чи не хочете добровільно повертати додому, ми знайдемо дорогу, щоб вас дістати, бо у нас є багато золота, щоб вас купити". 

Мемуарну літературу про насильну видачу радянських громадян, які в німецькій уніформі воювали проти СРСР, як теж про умови в Ялті, збагатила ще одна книжка, що її написав Микола Толстой п. з. "Жертви Ялти", 1977.*) У цій книжці є один розділ присвячений українській дивізії, де автор старається вияснити, як то сталося, що помимо великого політичного й дипломатичного тиску з боку СРСР, навіть особистої інтервенції Сталіна на конференції в Потсдамі в 1945 р., 1 УД альянти не видали. Автор пояснює, що одною з причин було те, що вона знайшла опікунів, які робили все, що було в їх силі, щоб рятувати її перед видачею. На першому місці був тодішній папа Пій XII, один з найбільших противників, комунізму. Читаючи цю книижку, пригадав я собі одну подію, якої я був свідком і яка могла б мати вплив на інтервенцію папи Пія XII в обороні 1 УД. 

Як я вже згадував, брітанське командування групами перевозило 1 УД із Шпіталю в Каринтії до Італії. По дорозі групи відпочивали, переважно приділені до вермахтівських таборів, які були розкинені по північній та середущій Італії. В одній такій групі, яку приділили до вермахтівського табору, був капелян бл. п. отець О. Маркевич. В тому таборі він познайомився з німецькими капелянами й від них довідався, що вони мають вільний вихід до міста Ріміні та при тій нагоді відвідують місцевого єпископа, який до них добре ставиться. Через той факт прийшло о. Маркевичеві на думку, чи не спробувати б через нього зв'язатися з архиєпископом І. Бучком у Римі. Таку можливість він обговорив з деякими старшинами з тої групи, як: сот. Чучкевичом, лікарями Р. Ковальським, С. Сохоцьким, мною та іншими. По нараді складено листа, а о. Маркевич передав його німецьким капеляном єпископові у Ріміні. Єпископ обіцяв доручити листа до Риму, однак зазначив, що будуть деякі труднощі, бо пошта працює дуже неправильно, а транспорт добре ще не наладнаний, але при найблищій нагоді він той лист у якийсь спосіб доручить архиєпископові Бучкові. Під час розмови з німецькими священиками пригадав собі, що через кілька днів службово від'їжджає брітанський католицький капелян, який його часто відвідує, і він його попросить доручити листа від о. Маркевича. 

Несподівано приїхало до табору полонених у Белярії трьох священиків, яких архиєпископ вислав, щоб на місці дістати інформації про все, що діється, перш за все чи не заноситься на примусову видачу 1 УД до СРСР, як брітанське командування ставиться до полонених, який є моральний стан у таборі. Ті священики заявили, що лист від о. Маркевича був причиною їхнього несподіваного приїзду до табору. Інформації, які одержуть у таборі, потрібні архиєпископові Бучкові у його проханні до тодішнього папи Пія XII, щоб він інтервенював у західних альянтів, щоб вони насильно не видали 1 УД до СРСР. Те, що папа Пій XII зробив все, що було у його силі, знаємо з різних джерел, а перш усього від самого архиєпископа Бучка, коли він у квітні 1946 року відвідав полонених у Ріміні та підтвердив ці вістки.

___________________

* Див. статтю М. Сулими п.н. "Другий бік медалі", "Вісті Комбатанта" ч. 1/79 — ред.

РЕПАТРІЯЦІЯ 1945 і 1-ша УД УНА

Юрій Тис-Крохмалюк 

 Дня 11 лютого 1945 р. західні альянти підписали у Ялті договір з СРСР у якому поладнали біжучі справи і питання після воєнних проблем ¹. Найбільш тайною точкою договору була справа "репатріяції радянських громадян", які в часі війни опинилися на заході, переважно в Німеччині. Невідомо скільки тих громадян перебувало поза границями СРСР, але приблизно нараховано їх на 2 мільйони людей; це були молоді люди, вивезені насильно на роботи до Німеччини, втікачі, які не бажали попасти ще раз в обійми злочинного радянського режиму, та вояки, які створили національні з'єднання в рямцях німецьких збройних сил для боротьби проти московського імперіялізму. Число тих останніх теж невідоме, але самих українців було згідно з німецькими даними понад 200 000 людей. 

Документ договору, який підлягав умовам повної тайни ("топ сикрет") ², на який обидві сторони погодилися згідно з вимогою СРСР звучав так: 

"Договори між Союзними державами в справі воєнно-полонених і громадян тих держав. Дня 11 лютого 1945 підписали його: Й. Сталін, Франклін Рузвелт і Вінстон Черчил". 

"У згідності з тими договорами, до того часу, коли будуть виділені транспортові засоби для репатріяції громадян союзників, кожний союзник має доставляти харчі, одяги, медичну обслугу та інші запотребування громадян других союзників. Радянські старшини будуть помагати британським й американським владам в їхніх завданнях обслуговування громадян СРСР, визволених британськими і американськими збройними силами продовж часу, в якому вони будуть знаходитися на європейському континенті або в З'єднаному королівстві, очікуючи транспортів для перевозу їх домів. 

"В обслуговуванні британських підданих і американських громадян, радянській владі будуть допомагати британські й американські старшини. Коли ж тепер досягнено домовлення, три уряди зобов'язуються виявити всяку поміч згідну з потребами ведення воєнних операцій, в цілі забезпечення скорої репатріяції всіх тих воєнополонених і цивільних людей". 

Те, що около два мільйони громадян СРСР було проти режиму та перебувало в Західній Европі, було для Москви прикрим фактом. Коли додати до цього і те, що при репатріяції вийде наверх, що радянські громадяни воювали проти своєї влади, а багато більше інших не бажало вертатися під комуністичний терор, — в домовлене є сказано, що репатріяція має відбуватися скоро. У тайні задержано те, що усі партнери погоджуються, що репатріяція буде насильна, тобто будуть передані СРСР теж і ті, що не хочуть вертатися. 

Один з журналістів, Джордж Орвен, не додержався умови тайни і негайно почав акцію проти насильного вивозу людей до СРСР ^{3 .} Пізніше прилучився до осуду домовлення теж Солженіцин, уважаючи Черчіля і Рузвелта кримінальними злочинцями, які вислали свідомо мільйони політичних втікачів у Росію, де їх засудили і повбивали. Автор книжки "Остання таємниця" — (The Last Secret) пояснює, що обидва державні мужі зробили це тому, щоб зберегти умови Ялти перед реакцією СРСР; приміром, Сталін міг би не допустити до виборів у Польщі. З тої самої причини видано-передано 50 000 козаків з жінками і дітьми, які в більшості не були радянськими громадянами; вони піддалися британським збройним силам в Австрії. 

Проти такої "дипломатії" виступали британські вояки і старшини, зокрема маршал лорд Александер. Справу утруднювало теж і те, що в радянських руках було около 50 000 західньоальянтських полонених, яких захопили більшовицькі війська в німецьких таборах полонених, та вимагали в заміну повернути їм усіх своїх громадян. Згодом підписано іще два тайні документи. Один з них, що відноситься до захоплених німцями полонених Червоної армії, які згодом воювали в німецьких одностроях на західньому фронті, у британській верзії книжки "Остання таємниця" звучить: 

"Усі радянські громадяни, визволені альянтськими арміями, мають бути негайно відділені від німецьких полонених і зконцентровані у визначених місцях і площах, до яких мають бути негайно допущені радянські представники репатріяції. Для справ внутрішньої адміністрації і дисципліни ті громадяни мають бути угруповані у формації та піддані радянським законам"⁴. 

На вимогу Сталіна це репатріяційне домовлення не могло бути включене до домовлень у Ялті. Білий Дім ствердив тільки, що домовлення репатріяції має на меті тільки добро полонених. Видача полонених, що попали у руки Західних альянтів, була тільки частиною цілої проблеми репатріяції. Багато більше було цивільних людей, розсіяних на просторах Німеччини; полонених можна було висилати у суцільних транспортах і тільки згодом дійшли вістки, що їх вивезено у порти СРСР кораблями. В той час в березні і квітні 1945 була в повному розгарі офензива СРСР і ялтанські договори не можна було зреалізувати. Треба було ждати до закінчення воєнних дій і окупації Німеччини. 

Але тоді перед західними альянтами станули дві проблеми: багато не бажало репатріюватися до СРСР, інші заперечували, що вони радянські громадяни. Більшовицькі комісії вимагали видачі усіх без огляду на їхню волю і громадянські права. Представники радянського уряду обстоювали становище, що колишні громадяни балтицьких держав і земель Західньої України є радянськими громадянами, в той час коли окупацію західніх земель України, Білорусі і балтицьких держав не визнавали правно ні США, ні Велика Британія і Франція. Врешті багато втікачів не визнавало себе росіянами. Поза українцями, білорусами та поляками, проблемою стала ціла мозаїка кавказьких і турських народів, які відпекувалися спільноти з панівною нацією СРСР. Врешті на вимоги московських комісій, західні альянти вирішили видавати насильно усіх втікачів та полонених, які були розміщені в різних таборах Німеччини. 

Так після перших тижнів окупації Німеччини союзними військами, колишні жителі Східньої Европи знайшлися у трагічній ситуації. Добровільно до повороту зголосилися у радянських комісіях ті молоді люди, які німці вивезли примусово на роботи до Німеччини, переважно за списками сільської адміністрації, яка висилала переважно асоціяльний і кримінальний елемент. І саме цей елемент з п'яними криками, співами під мелодії "гармошок", під відповідними пропаґандивними транспарентами, покидав "гнилу" Европу і вертався домів. Всіх інших альянтські збройні відділи насильно вивозили вантажними автами до таборів радянської репатріяційної комісії. І тут альянти вперше побачили, що багато призначених до вивозу поповнювало самогубство, боронилися, або втікало. Полоненим-власівцям та іншим національним відділам, які були на західньому фронті і переважно самі віддавалися у полон англійцям і американцям та які ставили спротив проти видачі, до харчів додавано барбітурати, після яких збайдужілі люди дозволяли робити з собою все ⁵. 

Врешті на запити до вищих урядів західніх альянтів наспіла відповідь від американського "стейт департаменту", що згідно з ялтанською умовою мають бути видані усі радянські громадяни. Тепер залишилося нерозв'язане питаня: хто є громадянином СРСР? Козаків видали як радянських громадян, але хорватську дивізію звернено уже цілком безправно Тітові ніби тому, що хорватський уряд був залежний від німців ^5а. Проте справа була неясна і несправедлива. Видали так, як того вимагали радянські чинники, щоб не зразити собі того союзника. Це був політичний аргумент. Але проти нього були серед західніх альянтів й інші тому, що видача тих людей означала їхню смерть. 

Тепер у цілу справу включився британський маршал Александер. Він звернувся до найвищих державних чинників західних союзників з рапортом, що є багато людей, які з політичних причин не можуть вертатися до СРСР і тому їх треба закувати в кайдани і силою вивести у автах як злочинних в'язнів. Александер просив про інструкції. Із своєї сторони пропонував, щоб не вживати довше брутальної сили, а тих людей визнати політичними втікачами. Якщо влада погодиться з тою пропозицію, такий акт означатиме поворот до політики політичного азилю. І тут зазначив Александер, що азиль належиться тим, які самі прийшли на британську територію, а не тим які попали в британські руки шляхом мілітарних операцій ⁶. Александер дістав відповідь з 14 серпня 1945 року від міністра закордонних справ Ернеста Бевіна, яка звучала: "Let them go". Прийшов лист з "War Office" з інструкцією виконувати репатріяцію з можливо малими військовими силами, а це означало, щоб не вживати більших військових одиниць ⁷. 

18 серпня 1945 року Александер мав нараду з радянським ген. Василєвим, в якій заявив, що не бажає вживати сили до репатріяції ⁸. Василєв вимагав додержуватися ялтанської умови, де не говориться про бажання поодиноких людей. Александер відповів, що, якщо б він мав такий наказ, то його виконав би, а на пропозицію Василєва погодився написати до вищої інстанції. Василєв вимагав доступу радянській комісії до таборів на Креті і польських таборів в Німеччині. Александер написав до своїх начальників: "Пропоную не дати їм більше, як належиться" ⁹. 

Тими документами можна, до деякої міри пояснити трактування української дивізії — лист Бевіна до Александра з дня 14 серпня 1945 і пропозиція Александра що до кваліфікацій людей, як політичних втікачів з правом азилю. "Азиль належиться тим, які прийшли на британську територію, а не тим які попали у британські руки шляхом мілітарних операцій". 

20 лютого 1946 Папа Пій XII виступив з протестом проти насильної репатріяції і відмовлювані політичного азилю. Високі ватиканські урядовці сказали американським журналістам, що політика Ялти була "зрадою моралі і ідеалів, за які альянти боролися, та проти гуманости і справедливості"¹⁰. 

Проблемою залишилося, що робити з тими, які були польськими громадянами до вересня 1939 р. Врешті вирішено, що всі польські громадяни з 1939 р. не підлягають репатріяції, а не так, як вимагали радянські комісії, що всі ті, які жили на схід від лінії Крузона мали б бути репатріовані. На підставі цього можна вважати, що вояки української дивізії, які опинилися в полоні в Італії чи в Німеччині й Австрії не підлягали репатріяції. Це рішення введено в життя негайно після відповіді Бевіна 14 серпня 1945 р. Пізніше радянські комісії, які незаконно поривали людей з помешкань і вулиць на території цілої Німеччини і Австрії під окупацією західніх альянтів, нанесли не одної трагедії. Остання радянська комісія провірювала востаннє наших вояків в половині серпня 1945 р. 

З дальших подій слід відзначити такі дані: 

В червні 1945 р. до наших полонених приїхали два священики з Риму. В грудні приїхав до Ріміні архиєпископ Іван Бучко з Риму. В лютому промовляв в Об'єднаних Націях письменник Бажан, присвятивши свій еляборат І УД УНА. (Перша сесія ООН 3 лютого 1946). 

Доля української дивізії в тій загальній ситуації залежала від дуже тонких дипломатичних аргументів, не виявлених у тих документальних даних, які я досі зібрав. Треба провірити, чи рішення не видавати дивізію не було основане на певного роду "джентельменс аґрімент", який взяв до уваги, що Військова Управа вимогла від німецького партнера те, що дивізія воюватиме виключно проти більшовизму на східньому фронті.

_________________

¹ Foreign Relations of the United States, Diplomatic papers, у російському виданні "Тегеран, Ялта, Потсдам", сборник документов, издание 2-е дополненное, Москва, 1970.

² Там же, стор. 198. 

³ Див. Nicholas Bethell "The Last Secret", The Delivery to Stalin of over Two Million Russians by Britain and the United States, New York, 1974. 

⁴ Там же, стор. 32-33.

⁵ Там же, стор. 170. 5а) Там же, стор. 73-74. 

⁶ Крім нью-йоркського видання праці Бетгелла існує видання британське. Саме з цього видання я цитую інтервенцію маршала Александра та відповідь Бевіна. Стор. 177. 

⁷ Бетгелл подає, що згадана відповідь Бевіна є в "Форейн Офіс", ч. 37147903. 

⁸ Бетгелл, стор. 178 джерело "Вор офіс" ч. 204 440. 

⁹ Там же, дт. 178, документ WO 2346317.

¹⁰ Там же,ст.192,"Нью-Йорк тайме", 25 лютого 1946.

ПІДСТАВИ ДО СТВОРЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ САНІТАРНОЇ СЛУЖБИ У 1917/18 рр.

В. Трембіцький

Предтечею української санітарно-медичної служби, та після ще й Товариства Українського Червоного Хреста був Український клюб в Києві створений в час 1-ої світової війни з метою допомогти полоненим галичанам австрійської армії та воєнним втікачам чи евакуантам з галицької землі й Холмщини в час воєнних операцій на західньому фронті проти німецьких та австро-угорських військ. Залізничі транспорти з полоненими та особливо із евакуантами, а то й арештованими-закладниками (українськими визначними священиками, професорами, адвокатами та політичними громадськими діячами) російською окупаційною владою в Галичині проходили через Київ або таки до київської тюрми чи до тимчасових переселенчих таборів. Ось тому національно свідомі українці Києва, щоб спільними силами улегшити долю тих, яких російське великодержавіє рішило знищити, як "мазепинців", "шпіонів Австрії" та "захисників української іреденти", створили перше, так би мовити, червонохрестне товариство, яке мало приватно-громадський характер.

Організаторами допомогової акції були дружини визначних українських діячів — наукових та громадських, як ось пані Н. Дорошенко — дружина згодом міністра закордонних справ української держави, пані Шульгин — мати першого творця українського міністерства закордонних справ УНР та інші, які рішили добровільно вступити в медсестерську службу (сестер-жалібниць) до київських шпиталів, де особливо було багато хворих полонених чи переселенців.

Потерпілим евакуантам, арештантам чи полоненим і хворим передавано нову теплу білизну, харчі, а то й гроші на кращий прожиток у випадку примушеної дальшої подорожі на схід... Туди в Астрахань, а після навіть в туруханський край Сибіру відбули допоміжну поїздку пані Старицька-Черняхівська, бо ж жили там такі запроторенці, як о. Боцян — опісля єпископ в Галичині, д-р В. Охримович, М. Шухевич, пані Малицька К. та інші визначні українці, яких запроторено з метою постійного проживання.

Тому, що приплив засланців та евакуантів зростав постійно, збільшувалися й завдання Комітету, який напровесні 1915-р. творив поважну організацію. До складу головних працівників всієї допомогової справи включилися добровільно ще такі пані як: Л. О. Яновська, М. І. Іщунів, З. О. Мірна, М. П. Бухнович та старенька Кучма.

Комітет вдалося урядово зареєструвати, тобто надати йому легальні права існування під назвою "Общества помощи населенню Юга России, пострадавшему отъ военных действий". Головою цього товариства був дирекор київської філії державного банку Є. Й. Ігнатович, заступником Дмитро Дорошенко, секретарем була пані М. Іщунів, в якої помешканні містилось спершу бюро цього ж допомогового товариства.

В системі праці допомогового та санітарного Комітету було устаткування по залізничих станціях "харчевих пунктів", особливо в холодні дні осени чи зими. В праці роздачі харчів, а згодом білля, брали участь і студенти, які в вакаційний час посвятилися були цій гуманітарній справі.

Фонди Комітету були скромні, бо допомога з т. зв. "Тетіяновського російського допомогового комітету" була дуже обмежена, багато пожертв приходило від самих киян чи багатших українських родин з-поза столиці.

Тому, що деяким засланцям, які проживали в таборах Києва, тяжко було видержати злидні, багатші київські родини мали дозвіл взяти собі в "прислужну роботу" запроторонців. Таким чином деяка кількість цих же таборян мала змогу передістатися на приватне життя, щоб таким чином легше перебути воєнне лихоліття. Багато із цих залишенців в Києві чи в його околицях в час революції прислужилися творчій праці для встановлення державности України. В Києві в переселенчому таборі перебували такі відомі діячі галицької землі, як закладники: д-р С. Федак — директор львівського банку "Дністер", Кость Панківський, проф. І. Свєнціцький, інж. І. Левицький, о. Л. Цегельський та багато інших. Для них була відряджена спеціяльна допомога та нормальна опіка.

В російській імперії існувало Товариство Червоного Хреста, завданням якого було нести допомогу своїм біженцям чи евакуантам, потерпілим від воєнних операцій у прикордонній воєнній полосі. Тут розумілося простори Холмщини, Волині, Басарабії, які деякий час переходили з рук до рук напротязі 1914-15 років. Одначе російська червонохрестна організація стояла фінансово досить слабо й тому, за інтервенцією уряду імперії, допомогові червонохресті справи перекинуто і на існуючі в Україні земські уряди. При земських управах, особливо на південно-західньому фронті, створено окремі допомогові референтури. 1915-16 рр. південно-західній фронт проходив саме через територію Галичини, Басарабії та Буковини, отже йшлося в першу чергу про допомогу населенню цих же українських земель.

Весь координаційний осередок допомоги т. зв. південно-західньому фронтові містився в Києві. Спершу головою цього допомогового осередку на всю фронтову полосу був кн. Урусов, якого літом 1915 р. замінив барон Штейнгель, відомий тоді українофіль з Волині. За його головування до допомогового сектора союзу земель України увійшли такі відомі особистості українського придніпрянського світу, як Андрій Вязлов (пізніший міністер юстиції УНР), Микола Біляшевський — директор національного музею в Києві, Андрій Ніковський (міністер УНР у 1919 р.), Володимир Уляницький (член ТУП), д-р Федір Матушевський (посол УНР 1919 р. в Атенах), І. Красковський (після віце-міністер УНР та посол у 1919-20 рр. в Грузії).

Всі ці визначні люди були свідомими патріотами та розуміли своє завдання. Десятки великих шпиталів в прифронтовій полосі, десятки санітарних станиць, сотні медичних пунктів, постачальних харчевих магазинів, склади з одягом та майстерні підлягали із кінцем 1915 р. цьому центральному управлінню для допомоги воєнним потерпілим, особливо цивільному населенню.

Відділом Комітету допомоги "південно-західному фронтові" для цивільного населення, яке з приводу воєнних операцій могло потерпіти від вогню, воєнних знищень домашніх устаткувань, харчів тощо, завідував Д. Дорошенко разом із Н. В. Луначарським — братом пізнішого совєтського комісаря.

Окрему клітину в цілому допомоговому комітеті творило "Товариство охорони Жінок " із панями Мірною та Яновською у проводі.

Несено поміч сиротам, дітворі, яких рідні загинули у війні або були вивезені насильно на схід. Дітям давано допомогу харчами, одягом та навіть книжками до наново урухомлених шкіл.

Вся ця активність наших придніпрянських визначних громадян була основою та заправою до пізнішого встановлення вже вповні української допомогової та згодом цивільної санітарно-медичної служби УНР, якій із квітнем 1918 року прийшла в допомогу новопостала українська державна установа Товариство Українського Червоного Хреста.

Правда, багато заправлених в допомоговій санітарній чи червонохрестній службі із постанням державности України в листопаді 1917 р., а то й раніше, мусіло перейти на другі важливі пости, будучи там більш потрібними, та все ж таки вони залишили десятки людей, які набрали практику допомогової служби в прифронтових полосах чи в містах України. Після, в 1918 році ці люди зуміли зорганізувати льокальні санітарні чи червонохрестні станиці та діяти вже від імені своєї державної влади по всій Україні.

В РОКОВИНИ...

Василь Федорович 

Розважання на тлі спомину 

Дві трагічні травневі події — Париж 1926 ¹ і Ротердам 1938 ² — не викликали в світі належного зрозуміння і сподіваної реакції. Західній світ поставився до української справи, якщо не ворожо, то щонайменше байдуже. Пресові повідомлення про ті події, а зокрема про Паризький процес проти Шварцбарта, були скупі, хаотичні, сензаційні, тенденційні. 

Серед українського народу, так на рідних землях, як і на еміґрації, смерть гол. от. Петлюри і полк. Коновальця викликали потрясаюче враження й пробудили національну совість. Український народ черговий раз усвідомив собі, що боротьба за державну незалежність незакінчена, вона ведеться дальше, а ворог від часу до часу вдаряє в найбільш болюче місце. 

Молоде галицько-українське покоління — до якого і я тоді належав — не однаково сприйняло і відчуло ті дві трагічні події. Смерть гол. от. Петлюри — як це бачу сьогодні з перспективи років — не викликала серед нас такого враження, як можна було сподіватися. На це склалися дві основні причини. По-перше, в часі смерти Петлюри ми були заледве 14 або 15-річними хлопцями і ми не мали ясного погляду на цілість світових подій, не знали ще як слід рідної історії, не усвідомлювали собі ваги наших визвольних змагань. Особа й політична діяльність Петлюри були нам мало знані, а його ім'я було нам відоме з принагідних розмов, спорадичних пресових вісток та з деяких тогочасних пісень ³. Другою причиною було те, що старша громадськість була поділена в своїх поглядах на особу й діяльність Петлюри. Одна частина, тобто ті, що якимсь чином безпосередньо чи посередньо були зв'язані з Київськими Січовими Стрільцями, ті — що так скажу — справжні соборники, для яких шлях до самостійности України йшов через Київ, а не через Львів, — ті схвалювали політику Петлюри й були його беззастережними прихильниками і послідовниками. Друга частина української громадськости — також без сумніву патріотична, хоча з деякою льокальною, закраскою, — не погоджувалася з пропольською політикою Петлюри й не могла йому простити Варшавського договору. Це були якраз ті причини, чому ми так, а не інакше реагували на вістку про вбивство гол. от. Петлюри. 

Більший відгомін і потрясення викликала в нас смерть полк. Коновальця. На це також були свої причини. В 1938 р., в час смерти Коновальця, ми були вже дорослими людьми з виробленим світоглядом. Ми навіть уважали себе політиками: ми орієнтувалися в міжнародних подіях, знали назагал добре рідну історію, а зокрема добу визвольних змагань, боляче переживали наші воєнні й політичні невдачі, розуміли важке положення українського народу під чотирьома займанщинами. На протязі останніх десять років (від смерти гол. от. Петлюри) ми обсервували діяльність полк. Коновальця на терені УВО згл. ОУН, ми були свідками великого росту і посиленої активности ОУН. Ми були свідками багатьох політичних процесів, на яких підсудні — члени ОУН — сміливо деклярували своє політичне кредо. Ми були свідками трагічної смерти Головінського, Любовича, Пісецького, Березииського та інших боєвиків УВО згл. ОУН. Ми були свідками екзекуції Біласа й Данилищина на подвір'ю львівських Бриґідок... Ті всі події були частиною нашого життя, вони нас виховували, вони залишили в наших душах незатерте знам'я. 

Крім того, відгравав тут деяку ролю ще й наш льокальний патріотизм. Коновалець був галичанином. В підльвівському селі Зашкові, звідки він походив, жив і працював його рідний брат Мирон. У Львові, при вул. Сикстуській ч. 36, в одноповерховій кам'яниці з широкою брамою жив тесть Коновальця, відомий адвокат д-р Степан Федак ⁴. Зі Львова, а докладніше з Левандівки, походив — вже тоді майже легендарний співробітник Коновальця — Омелян Сеник. Про нього кружляли серед нас неймовірні вістки. Він жив постійно за кордоном. Польська поліція хотіла за всяку ціну зловити його в свої руки. Сеник від часу до часу приїжджав до Львова з окремими дорученнями. Поліція була заздалегідь поінформована про дату його приїзду й зробила все можливе, щоб його належно зустріти... Сеник в означеному дні приїжджає, відвідував довірених знайомих і ... на сором польській поліції — їй прямо з-перед носа виїжджає за границю. 

Це, отже, були ті раціонально-логічні, а частково сентиментально-чуттєві мотиви, що спонукали нас глибоко й боляче відчути смерть полк. Коновальця. Постало питання: Що станеться з українським визвольним рухом? Хто очолить ОУН? 

Тому з полегшою і вдоволенням ми приняли вістку, що наслідником Коновальця став другий зять адвоката Федака — полк. Андрій Мельник. Тоді ми не передбачували, що и короткому часі вибухне війна, а в самій ОУН наступить роздор, який наніс нам стільки лиха і по сьогодні...

Якщо не заводить мене пам'ять, то в нас на рідних землях (а маю на думці західньо-українські землі, — тобто Галичину й Волинь) не було звичаю відзначувати роковини смерти Петлюри та Коновальця окремими святкуваннями. В річницю їхньої смерти відправляли панахиди; щоб були якісь окремі жалібні академії, чи щось подібне, мені не відомо. Зате, в нас був гарний звичай, зв'язаний з зеленосвяточними поминками, коли ми ходили на цвинтарі молитися за померших. 

Розкажу коротко про львівські зеленосвяточні поминки, бо у Львові я виростав і там провів свою молодість. Є два головні цвинтарі у Львові: Личаківський і Янівський. На обох цвинтарях, в окремих секціях, були стрілецькі могили, якими опікувалось Товариство Охорони Воєнних Могил. Саме до тих могил ішли щороку організовані зеленосвяточні походи. Вони стали в нас традицією і були своєрідною маніфестацією наших національних почувань. Першого дня Зелених Свят, то є в неділю, похід ішов на Янівський цвинтар, а в понеділок на Личаківський. Ці походи були справді імпозантні. На переді йшло духовенство, потім церковні братства з хоругвами, за ними представники громадських організацій, воєнні ветерани, зорганізована молодь, а дальше маси громадянства. Як правило, в поході йшов хор львівських богословів, хор "Боян" і студентських хор. На вулицях, якими ішов похід, стримували усякий рух. На хідниках, а також у мешкальних вікнах було видно поляків, які оглядали цей похід з цікавістю та з неприхованою злобою. На цвинтарях відправлялась соборна панахида на стрілецьких могилах. Ми поминали всіх тих, що віддали своє життя в боротьбі за батьківщину; поминали однаково всіх героїв — великих і малих, відомих і невідомих. Після панахиди була проповідь. Виголошував її найчастіше о. прелат Л. Куницький, що був послом до польського сойму й, користуючись з посольського імунітету, міг сказати багато дечого, на що не міг позволити собі інший священик. Потім відбувались ще індивідуальні панахиди на могилі Бесарабової, Любовича, Біласа, Данилишина. 

Картина зеленосвяточних поминків була б неповна, якби я не згадав при тому польської поліції. Щоб не допустити до протипольських маніфестацій, на цвинтарі було повно тайної й мундурованої поліції. Тайні аґенти стояли звичайно серед публіки, а мундуровані були заховані в кущах і тільки чекали на сигнал, щоб почати акцію. Після панахиди люди не розходилися, а співали пісень і починаючи від "Вічная пам'ять", а згодом переходили до патріотичних. Коли пролунали перші звуки "Не пора", поліція вискакувала з кущів і розганяла людей, частуючи всіх гумовими палицями. 

Хоч у висліді кожночасних зеленосвяточних поминок було по кількадесять осіб побитих і арештованих, такі походи відбувалися дальше і щороку притягали більше людей, а головно молоді. Можна сказати, що ті походи пробуджували деякі "приспані душі" й давали стимул до спротиву. 

------оОо------ 

Звичай відзначувати окремим святом роковини смерти гол. от. Петлюри й полк. Коновальця постав пізніше, здається вже на еміграції, — під назвою "Свято вождів" згл. "Свято героїв". Назва "Свято вождів" чомусь несприємлива, з нею якось мимоволі асоціюється "червоний вождь" і "брунатний фюрер"; зрештою "вождівство" є противне політиці українського народу. Більш вдала назва "Свято героїв". Але тут також треба б внести деяку поправку в інтерпретацію поняття "герой"⁵. В нас загально прийнято, що героєм може бути тільки той, хто віддав своє життя за велику ідею, в даному випадку за батьківщину; при тому майже обов'язково вимагається, щоб герой згинув трагічною смертю. Згідно з таким розумінням, не може бути героєм людина, що померла природною смертю, а тим більше не можна нікого вважати героєм за його життя. Таке тлумачення поняття "герой" завузька, й її треба поширити⁶. 

В історії нема окремих, відірваних випадків, але є закономірна й логічна послідовність, тяглість: Святослав Завойовник, Володимир Великий, Хмельницький, Мазепа. Визвольні змагання — це один безперервний ланцюг великих чинів, що їх метою була і є самостійна Україна. Якщо у нашій новій історії не було б національної революції 1917 р. і листопадового чину 1918 р., то не було б у нас Крут, не було б Базару, не було б Петлюри ані Коновальця, не було б Дивізії ані УПА, не було б тих безчисленних і безіменних, що згинули в ворожих тюрмах і сибірських тайгах, не було б тих, що з окликом "Хай живе Україна" гинули на ворожих шибинецях, не було б тих "їмже ність числа", що в часі Другої світової війни згинули з рук окупантів, не було б врешті тих, що й сьогодні за свою любов до батьківщини караються в концтаборах, ані тих, що — незважаючи на ніякі небезпеки, підносять відважний голос в обороні чести українського народу. 

Тому було б бажаним, щоб "Свято героїв", задумане і встановлене для відзначення роковин трагічної смерти гол. от. Петлюри і полк. Коновальця, — стало субстратом, притокою чи нагодою до вшануваня пам'яті всіх мертвих і живих героїв-трудівників за святу українську правду.

 ____________________ 

  ¹ 25 травня 1926 р. вбивство гол. от. С. Петлюри. 

  ² 23 травня 1938 р. вбивство полк. Є. Коновальця. 

  ³ Наприклад: "Наш батько Петлюра, а ми його діти. Пішли до Києва параду робити..." 

  ⁴ Син адвоката Федака, член УВО, в 1921 р. виконав у Львові невдалий атентат на Пілсудського і львівського воєводу Ґрабовського. 

  ⁵ "Герой" (з грецької) — людина, що перевищує інших силою, відвагою, розумом. 

  ⁶ Відважних вояків декорують як героїв медалями, орденами, хрестами заслуги. В СРСР введено означення "Герой СРСР" для відзначення військовиків, Навіть окремим заслуженим цивільним особам надається звання "Герой СРСР" чи "Герой праці СРСР".

ОДНОДУМНІСТЬ ЧИ КОНЦЕНТРАЦІЯ?

Мирослав Малецький

Якось воно так є, що не легко натрапити на однозгідність проголошуваного політиками з їх практичними поступуваннями. Очевидно тяжко, а то й неможливо, хоч деякі диктатори пробували, перевершити в штуці масового обману спеців в "народних демократіях". Вони на цьому полі недискусійні чемпіони. Їх не турбує протирічність між говореним і виконуваним. В потребі доказати, що щось чорне має сьогодні бути білим — терор і насильство запевнять успішність "аргументації".

На заході, в країнах традиційної демократи, не бракує також розбіжностей між словами й ділами, хоч шириною і глибиною вони менші. Мабуть, спричинює їх в наших часах така суттєва для демократії інституція, як вибори. Вибрання до уряду вимагає популярности серед виборців. Популярність в сьогоднішніх демократіях творять у львиній частині засоби масової комунікації. Їх існування та фінансовий успіх залежний від можливости доступу до якнайширших мас народу. Тому кожний кандидат в виборах не може обійтися без співпраці з мережою масової передачі. Рівень слухачів різний, тому зміст передач невибагливий, тому і передвиборчі обіцянки кандидатів безнадійно привабливі. Привабливі вони, бо призначені на збільшення популярности кандидата, безнадійні, бо неможливі до здійснення, а тим самим безвідповідальні.

Не вільні від гріха розбіжности між теорією в слові і письмі та реальною дійсністю і провідні кола нашого суспільства. Слово "єдність" і як синонім "об'єднання" (в обох випадках мають на думці однодумність) згадуються при різних святкових і буденних нагодах роками, на жаль, без видного й тривкого ефекту. Не малу, якщо вже не виключну, "заслугу" такої дійсности можна б приписати нашим політичним партіям. Мета політичної партії — це осягнення влади. Щоб їі осягнути, всі політичні партії до якоїсь міри, делікатно висловлюючись, не "цураються" поезії і фантазії при змальовуванні добра, яке чекає на виборців, якщо вони прийдуть до влади. Опинившись поза межами батьківщини наші партії втратили можливість у найближчому майбутньому осягнути владу та тим самим провести в життя свої програми. Ерзац влади по переселенчих таборах, а згодом у громадах свого нового поселення не міг заступити їм первісної мети; забракло живучих і творчих соків рідної землі. Здобуття незалежности України стало постулятом кожного національно свідомого українця, навіть без потреби належати до якогось політичного угрупування. Продовжування існування привезених з рідних земель партій та ревіталізацію давно веж не існуючих можна було зрозуміти й оправдати в перших роках еміґраційного життя; сподівання на швидкий поворот на рідні землі були живі й великі. Одначе пізніші роки виявили, що застосування старих критеріїв до нових умовин непридатне, й у багатьох випадках вплив тих партій на життя нашої спільноти в поселеннях відворотний до позитивного.

У громадах, на місцях нашого поселення, постають нові групи людей спільних заінтересувань. Вони оформлюються в організації на базі національній (етнічній), релігійній, регіональній чи професійній. Перед ними проблема національного самозбереження та пов'язаний з цим складний комплекс проблем. Питання дітей, доросту, молодечих організацій, здобування професійних і наукових позицій серед місцевого оточення, упордякувания церковного життя, збільшення політичної ваги і значіння своєї групи в державі поселення — це ділянки, котрі вимагають тяжкої й абсорбуючої праці. І тому в статутово зреформованих крайових централях з СКВУ на чолі вони вбачають тепер сприятливі й реальні форми своєї організованости. Не треба навіть дуже приглядатись, щоб побачити, що біля цих організацій гуртується найбільше дозрілої молоді. Добре зорганізована поселенча громада зможе ефективніше допомогти українському народові на рідних землях, ніж безупинні заяви "без покриття" про революційність. Каже Валентин Мороз, "що не закликає до революції в Україні в теперішніх обставинах, бо вона призвела б до знищення українського народу, хоч він революції не відкидає". (З преси).

Факти заперечують існування всіма на словах бажаної "єдности" чи "об'єднання". Кожна група, як каже генерал Григоренко, вважає,  що об'єднання значить приєднатися  до тої чи іншої групи. Постає питання, чи єдність й об'єднання в сенсі однодумности потрібні та чи взагалі можливі. По короткій аналізі відповідь на поставлений запит буде негативна. Здається, що конфлікт і різне думання — це питомі риси людини. Хоч як деякі претендують шанувати право других на їхні власні погляди, одначе в глибині своєї свідомости бажають однозгідности на своїх власних умовах. Властиво, кожна ідеологія — політична, релігійна, філософічна — явно або таємно прямує до "єдиноправильної" всеобіймаючости. Але коли немає здорової опозиції, кожна ідеологія перемінюється в корупційну автократію, яка у своїй кінцевій стадії стає поганою карикатурою первісних ідеалів. Конфлікт потрібний і корисний. Біда тільки в тому, що загал ще не навчився налагоджувати його розумово й мирно. Єдність і об'єднання в сенсі однодумности, либонь, неможливо осягнути.

Під сучасну пору потрібна, конечна й необхідна скоординована концентрація усіх творчих сил українського народу там, на батьківщині, й тут, в наших поселеннях. Боротьба йде за бути чи не бути українському народові, боротьба йде за здобуття й закріплення українсьісої держави. У цій боротьбі і мусять взяти участь різнодумаючі громадяни. Армії здобувають перемоги, але чи поодинокі їхні члени всі політичні однодумці?

Преса повідомила про запляновані святкування 50-ліття ОУН. ОУН — це організація, яка між двома світовими війнами в польських умовинах в Галичині та на Волині відограла велику ролю в розбудженні національної свідомости широких мас. Події Другої світової війни, в парі з поширенням революційної боротьби на східній області України, вимагали зміни форми керівництва цією боротьбою. Прийшла була потреба створити новий орган, який охоплював би представників широких кіл народу. Розколена ОУН не могла його дати. В 1944 році створено Українську Головну Визвольну Раду. Повоєнні спроби зігнорувати зміни в організаційній структурі і політичній концепції визвольної боротьби, що зайшли під час воєнного періоду, довели на переломі 50-их років до дальшого розбиття в ОУН.

Односторонність ОУН в перебільшуванні значіння доктрин, спертих на волюнтаризмі, з деякою погордою до розуму, не сприяла постанні висококваліфікованої провідної еліти. Також виховування на неґації, тобто на запереченні існуючого ладу й його інституцій, скріпило нехіть тої еліти, мабуть в багатьох випадках підсвідомо, до конструктивних зусиль з інакше думаючими та їх нехіть признавати других, крім своїх авторитетів. Тепер легко розважати, що члени організації, незгідні в свій час з потягненнями проводів, повинні були створити легальну опозицію і залишитися в організацїі та чекати на зміну "варти". Така ситуація можлива в угрупуваннях з принаймні крихіткою демократичного наставлення. Організація не допускала на практиці навіть тіни можливости існування опозиції.

Так воно було й тепер нічого не змінилося. Підтверджує це факт запляноваиих святкувань. Подивившись без упередження на пройдений шлях, можна без труду ствердити, що період від 1929 року до першого розламу, тобто до 1940 року, — це найважливіший і найсвітліший період в історії ОУН. Все інше — це історія поодиноких її відламів з власними добрими і злими сторонами. Тому відзначити 50-ліття ОУН треба спільно. Здається, що така думка ширшого загалу членства ОУН. Але нічого не свідчить, що їх проводи поважно потрактували цю думку.

Говориться про здоровий національний інстинкт загалу наших поселенців. Він проявляється у підтримці акцій і потягнень, які мають, в їхній опінії, загальноукраїнський характер. Крокують, на жаль, позаду їх ті, що очолюють або мають претенсії їх очолювати. З одного боку жонглювання словами "єдність", "об'єднання", а з другого — участь в роз'єднуючих акціях й імпрезах, як наприклад, участь в "почесних комітетах" святкування 50-ліття ОУН. Відповідна гідна постава таких людей хіба змусила б застановитися навіть тих, яких можливості логічного думання не є найсильнішою прикметою їх характеру.

Напротязі минулих кількох років ми мали можливість вітати серед нас діячів з України. Всі вони тісно пов'язані з визвольними процесами на рідних землях. Основи й заложення їхнього політичного думання різні, але першенство в ієрархії їх цілей має створення української держави. Час не стоїть на місці. Незабаром він може поставити на пробу нашу збірну здібність на велику децизію — нашу здібність самим собою кермувати.