ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

середа, 24 жовтня 2018 р.

Ярослав Курдидик — СЕРЦЕ І ЗБРОЯ, збірка вояцької поезії



 вид. Брацтва 1 УД УНА, Торонто, 1976, обкладинка Петра Анрусева, стор. 76.


Автор Ярослав Курдидик, вояк і поет, як старшина другої світової війни пережив тяжкі бої
Східнього фронту. Цей вояцький досвід глибоко різбить поетичну творчість автора. У творах Ярослава Курдидика глибокі думки і спостереження, широкий світогляд, чіткість і тугість вояцької поетичної мислі. Коли хтось каже, що на чужині неможливо розвивати і завершувати якість творчости — помиляється. Навпаки, щоб глибше зрозуміти проблему батьківщини, краще бути поза нею. Але для вояка-поета, справа представляється не так. Щоб мистецьким словом віддати переживання людини, яка стоїть у боротьбі за свободу своєї нації, слід брати в ній активну участь, перебувати у межових ситуаціях, пережити моменти останніх хвилин життя, зрозуміти, що існує не тільки перемога, але і поразка.

Тих кілька слів про поетичну творчість Ярослава Курдидика і цю коротку статтю передаю до "Вістей Комбатанта" тому, що слід звертати увагу наших читачів на успіхи духової праці, наших побратимів, які поза щоденною працею на прожиток, посвячують довгі вечірні години для справ духа — поезії, незвичайно важливого чинника не тільки у духовому житті нації, але для збереження традиції боротьби і посвяти життя для нації.

Щоб дати читачеві можливість об'єктивної оцінки мистецьких досягнень автора, доцільно порівняти твори поета з поезіями наших чільних майстрів вояцької поезії. Вибір ограничую від часу визвольних воєн революції 1917-го року, по творчість вояків УПА і вояків 1 УД УНА. Якщо б видати антологію вояцької поезії, треба б подати вибір творів понад сотні поетів, які писали і пишуть в останніх тридцяти роках. У наших умовах і для чіткости порівняння подаю тільки кількох поетів, яких твори стали найбільш популярні, та яких творчість сягає найвищих якостей. Деякі поезії мушу подати з технічних причин у фрагментах чи скороченні.



Олег Ольжич — з поеми "Незнаному воякові"

Щоб відповідь наша — атаки нові —
Ударила ще голосніше.
Вона покотилась луною до гір,
Ясніше займаються ранки:
Команда відкрила побір,
Всі брами наростіж до бранки.
І йдуть по шляхах звідусіль, як один
Одною густою юрбою,
Меткий робітник і важкий селянин
По зброю і просто до бою.


Богдан Бора — "Друзям з-під Бродів".

Останніх сторінок історії
Ви не читали в тиші заль.
Ви їх писали потом, кров'ю
Під зойк гранат, під рев моторів,
Під крик, жахливий регіт сальв.

Останні сторінки історій —
Це ваш, залізом критий, шлях
Сповитий квітом, злитий кров'ю...
На ньому черенки мов зорі —
Серця розкидані в полях.

Останні сторінки історій —
Це ви в атаках і вогні,
Як гідні спадкоємці слави,
Що віддали свій юний порив
У жертві рідній вітчині.

Останні сторінки історій
Написані в полях — лісах
Залізом, порохом і димом
І кров'ю ранених артерій
На синьо-жовтих хоругвах.


Євген Маланюк — "Вояки" (фрагмент):

Уста затиснуті горять,
Заціплені — скрегочуть зуби.
Та в пурпуровім часі згуби
Рука не змучиться карать!
Набряклий м'язень не тремтить:
Так в кулеметі пружно-звинно,
Чекає на останню мить
Замком затиснена пружина.



Марко Боєслав — "Готові будьте" (уривок):

Готові будьте! Мент надходить!
Чи вже нагострені мечі?
Колони струнко! До походу!
Зневіру й жах мечем січіть!
До зброї кожний! Кожна хата!
І наступ чоти! Смерть катам!
З щитами жде нас горда мати!
У наступ! Слава! Воля нам!



Ярослав Курдидик — "Київ" (фрагмент):

Ти ще далеко, дорога столице, Києве, —
Дніпрова перлино козацького краю, —
Та й тут над нами твоє небо синяве
І твоє сонце в наших душах сяє
В найтяжчій битві я життя не покину,
Оминає нас дика ворожа криця:
Якщо я й згинути маю — тільки за тебе загину,
За тебе мій Києве — безсмертна Столице!




Юрій Тис


середа, 17 жовтня 2018 р.

НА ПЕРИФЕРІЇ ВИЗВОЛЬНОЇ ВІЙНИ



ПО КНИГАРСЬКИХ ПОЛИЦЯХ


Лев Шанковський


Гаврило Гордієнко, "Під щитом Марса". Спогади, том І. Філадельфія 1976, накл. автора, ст.
368, з чого 37 сторінок знимок і документів.

Українська наукова й мемуаристична література про визвольну війну українського народу в 1917-1920 рр. є доволі бідна. Історик є і буде бідний на джерела: документи, реляції, спогади, дослідні праці учасників і з майбутньої опресії його врятують хіба матеріяли, що зберігаються в большевицьких архівах і бібліотеках, якщо їх тимчасові власники, тим часом, не спалять. Можна сказати, що в загальному ґенерація визвольної війни 1917-1920 років ніяк не осоромила ґенерації визвольної війни в XVII столітті, під проводом гетьмана Богдана Хмельницького. Хмельничани, мужі вельми розумні й часто з дипломами закордонних академій, також не залишили по собі багато творів для висвітлення своєї доби. Головними джерелами для вивчення історії Хмельниччини й далі є мемуари різних польських офіцерів та звіти московських шпигунів, що вешталися по Україні. Все це разом показує на нехіть наших земляків і собі сказати своє слово.

Мабуть цю нехіть подолати захотів інж. Гаврило Гордієнко, учасник визвольної війни, бунчужний повстанського загону "Чорної хмари", аґроном-ботанік, відомий з популярних писань про "червону калину", чи "тиса" (збірник "Станиславівська земля"), і багатьох інших. Інж. Г. Гордієнко перейшов на емеритуру і взявся до писання своїх спогадів, що обійматимуть два томи. Саме тепер у Філядельфії вийшов том перший.



Гаврило Гордієнко (1921 р.), колишній Бунчужний "Чорної Хмари"



Треба сказати відразу, що спогади інж. Г. Гордієнка — це цінний, дуже цінний вклад у мемуаристику про визвольну війну. Цінність цього твору полягає, перш за все, в тому, що вона показує в широкій картині периферію визвольної війни. Це, насамперед, місто Запоріжжя (тоді воно називалося Олександрівським) і безпосередня його околиця. В Запоріжжі були наші УССуси, зустрічалися тут із Запоріжцями полк. П. Болбочана, була влада Центральної Ради й гетьмана, але вже в другій війні проти червоної Росії в Запоріжжі не було українських регулярних військ. Від Києва відділяло Південну Україну повстання от. М. Григор'єва, а в безпосередньому сусідстві Запоріжжя виросла в Гуляйполі, перезваному на Махноград, нова сила, загони "батька" Нестора Махна, що воювала під прапорами чорної анархії. В сучасному ліво-ліберальному й анархічному світі, Махно і махнівщина є дуже популярні, не тільки для свідомих своєї роботи чужинців, але й для деяких здезорієнтованих українських студентів. Спогади Г. Гордієнка є важливим джерелом для висвітлення історії махнівщини, бо ж він був безпосереднім очевидцем дій Махна і його "армії".

І треба ще сказати, що спогади Г. Гордієнка — це щось більше, ніж опис різних влад й окупацій у Запоріжжі, яких дійсно було багато. Влада мінялася, як рукавички. Гордієнко йде багато дальше: він починає від історії свого роду на тлі історії листа (Олександрівська-Запоріжжя) й області. Гордієнки "потомственний" рід у Запоріжжі: маленький Гаврило народився в хаті, що, як стверджено в 1910 році, стояла вже сто років і завжди належала Гордієнкам, єдиному родові цього прізвища в Запорожжі. Чи рід Гордієнків у Запорожжі був споріднений з відомим союзником гетьмана Івана Мазепи — Кошовим отаманом Запорізької Січі, Костем Гордієнком-Головком і звідки взялися Гордієнки в місті Запоріжжі, цього автор не знає.

Спогади Гордієнка — це дійсно широке полотно. Це епічня картина Запоріжжя е роки миру й роки революції. Розповідь ведеться спокійно, розмріяно, поважно, без зайвих емоцій. Літературознавці оцінять книгу "Під щитом Марса" з погляду її літературної вартости, але я скажу, що її читається легко і так цікаво, що годі від книжки відірватися. Крім суто регіональних характеристик, змальовано теж процеси, що мають загальноісторичне значення. Ось, берімо, наприклад, молодь. Про ступінь денаціоналізації Олександрівська за російського царату говорить факт, що молоді хлопці, які як звичайно бавляться у військо, тут, у безпосередньому сусідстві Хортиці, не бавилися в козаків, але в античних вояків, або, просто, в російських солдатів. Але вже 8-10 років пізніше, ці молоді хлопці тікають з дому (як тепер до кому у Каліфорнії) до українського війська або до українських повстанських загонів. Серед цих, що в доволі вчасному віку втік до "самокатної сотні" (сотня циклістів) 2-го пішого Запорізького полку полк. П. Болбачана, був теж автор названої книги.

У короткій рецензії на цю добру книжку, годі згадати про всі її добрі чи лихі сторінки. Можливо, що хтось репетуватиме, бо автор у своїй книзі не так написав, якби він хотів. Для мене, книжка Г. Гордієнка — це вершок об'єктивности. Вона правдива від початку до кінця, бо "ність свідомої неправди" в ній. Показано в ній широку картину Південної України в роках перед революцією і в роках революції, відповіджено на низку питань, які досі тривожать наші душі, зокрема на питання: Чому ми програли в нашій визвольній війні 1917-1920 рр. І досі ведеться суперечка, хто завинив у нашій поразці. Авторова й моя відповідь така: Завинили одні й другі. Коли хтось обвинувачує тільки одних, то це означає, що хоче скинути відповідальність за поразку на плечі других.

Книга інж. Гаврила Гордієнка цілком заслуговує на те, щоб її набути, пильно прочитати і ще за нашого життя відгукнутись на неї. Це й я зробив у цьому огляді.



неділя, 14 жовтня 2018 р.

НЕМОВ УЧОРА...



Роман Крохмалюк                          
кол. член  Військової Управи,              
І УД УНА



Минуло вже більше як тридцять літ від часу, коли Військова Управа приступила була до організації 1-шої Української Дивізії і з бігом часу багато подій та прізвищ, пов'язаних з її постанням, та її воєнними діями, затерлися поволі в пам'яті.

Буває однак нераз, що під впливом якоїсь дрібної згадки про 1 УД та її участь в боях у Другій світовій війні, з пам'яти нагло виринають давно вже забуті події. Тоді люди, що брали в них участь, стають, мов живі, перед моїми очима і мені нагадується моя розмова з ними, немов би це було вчора.

Сьогодні, з перспективи часу варто їх згадати, бо подібно, як образ мистця викликає у глядача певний настрій, ці дрібні нераз справи насвітлюють, а то й теж стають тлом до цих великих подій, що ввійшли вже в нашу воєнну історію.

Був кінець серпня 1943 року. Набір добровольців до 1 УД йшов у повному розгарі. Я прийшов до бюра Військової Управи на годину скорше, щоб в спокою полагодити якусь важну кореспонденцію, бо пізніше зачинався в бюрі рух. Постійні телефони від повітових уповноважених ВУ, що звітували мені про висилку добровольців до збірного пункту до Львова, подавали інші важливіші інформації, зв'язані з набором до Дивізії, чи труднощами, що вони зустрічали їх на своїх теренах, дозволяли мені тільки доривочно подиктувати урядничці якогось короткого листа.

Бо і не диво. Часи були неспокійні зокрема на провінції небезпечні. Партизанський загін Ковпака, який саме закінчив свій рейд через Галичину, був знищений німцями в Карпатах і його розбитки пробивалися малими групами на північ, щоб добитись до волинських лісів, де вже вони находили контакт з іншими большевицькими партизанами. Німецька адміністрація, зокрема по малих містечках, діставши вістку, що в околиці находиться мала група большевицьких партизан, утікала в переполосі до більших міст та ширила паніку поміж німцями. Цю ситуацію використовувало польське підпілля, що відоме під назвою "Армія Крайова" (АК) почало виконувати різного рода саботажні акції, як підпали і рабункові напади, а то й вбивства визнічніших українців на наших Західних Землях.

Акції польського підпілля викликали реакцію німецької поліції, яка, не розбираючи справи, часто карала місцеве українське населення.

Український Центральний Комітет та Військова Управа інтервеніювали в таких випадках, щоб припинити німецькі каральні розпорядки, знущання й арешти наших людей. Коли додати було до цього різні персональні справи, що з ними приходили наші добровольці чи їхні батьки до бюр ВУ, то не тільки я, але теж і мої два урядовці, були в цьому часі безперервно зайняті.

Я скінчив саме писати листи та, чуючи якісь голоси, відкрив двері і попросив людей досередини. До кімнати ввійшов старший вже віком, сивавий мужчина, а за ним заплакана жінка і трьох молодих хлопців.

"Я привів моїх трьох синів і прошу вас записати їх до нашої Дивізії", — сказав батько хлопців твердо. Жінка почала плакати, а я вияснив, що його сини мусять пройти лікарську комісію і, як будуть визнані здібними, будуть у слушний час покликані до служби в Дивізії. Та їх батько обстоював конче, щоб все це полагодити ще сьогодні. Якби на оправдання свого бажання, він сказав до своєї жінки: "Ти, стара, не плач! Я бачу, що діється. Тут прийдуть большевики, а тоді все одно поженуть нашу молодь до Червоної Армії".

З дальшої розмови показалося, що батько хлопців по фаху селянин, служив в австрійській армії у ранзі "штабсфельдфебля".* Старий вояк орієнтувався добре в воєнній ситуації, зокрема на східньому фронті і тому вирішив віддати своїх трьох синів до Дивізії.

"Бачите", — сказав він, — "ми живемо на самій границі Галичини і Волині. Знаємо ми добре, що діється там у лісах, куди большевики скидають з літаків своїх парашутистів та зброю своїм партизанам, щоб як тільки прийде для них слушний час, вони могли виступити до бою з німцями. До цього ми маємо нераз нагоду балакати з біженцями з України, які оповідають, що большевики, посуваючись вперед, женуть наших людей до війська, та висилають без жодного вишколу на фронт".

Вислухавиш його, я погодився, щоб його сини пройшли лікарську комісію і получився телефонічно з шефом команди доповнень д-ром Шульце, який часто не допитуючись багато, полагоджував мені подібні справи. Він приймав на моє прохання молодих людей з місця до Дивізії, хоча може і догадувався, що за не одним з них шукала німецька тайна поліція. Так Дивізія врятувала не одного від повільної смерти в концентраційному таборі, чи навіть від розстрілу.

Хлопці мали щастя, бо саме того дня працювала лікарська комісія. Двох хлопців прийнято негайно, а третій мусів залишитися дома з причини якогось дефекту серця. Уже на другий день оба добровольці від'їхали раннім транспортом до Дивізії.

Кілька тижнів пізніше батько обох хлопців вступив до мене, щоб похвалитись, що оба його сини відбувають уже військовий вишкіл і є з нього дуже задоволені. Видно, що оба вони одідичили по батькові зацікавлення і любов до військового діла.

Я передав старому воякові кілька дозволів на відвідини синів у вишкільному таборі в "Гайделяґрі", а він, прощаючись зі мною, сказав:

"Я служив у чужій австрійській армії, був ранений два рази на італійському фронті та вийшов живим. Мої оба сини с у кращій ситуації, бо служать у нашій рідній Дивізії"!


________________
*  Ранґа штабсфельдфебля в австрійській армії відповідає ранзі штабового булавного в унраїнському війську.

вівторок, 9 жовтня 2018 р.

ОДНА ПОДІЯ У ДВОХ НАСВІТЛЕННЯХ



В. Ґоцький


Відомо, що двоє людей, учасників тої самої події, будуть про ту подію по різному розповідати, бо кожна людина дивиться на цілий світ дещо відмінно. Крім того, люди мають різні зацікавлення. Також двох людей можуть дивитись з іншого місця, тому й образ бачать дещо інакше оден від одного.

Але коли про подію будуть розповідати дві противні сторони, тоді кожна з них щось промовчить, щось додасть, щоб своїх краще "показати". Тоді маємо протилежні насвітлення й знайти правду дуже важко. Часом маємо до діла із зовсім викривленим описом події. Викривленим не тому, що описуючий не інакше її бачив, але тому, що йому так наказано бачити й так описати. Це вже не опис події, а пропаґанда.

Раніше письменники й журналісти дбали менше про догодження властям, а шанували свою добру славу, своє добре ім'я, маючи на увазі, що неправда скорше чи пізніше вилізе з мішка. Та від часу встановлення тоталітарних систем свідома неправда стала хлібом насущним.

Ця мода й цей закон свідомої неправди в ім'я збереження свого існування поширився нині не лиш на совєтських сателітів, але теж й на частину преси на заході Европи. Вживають її не лише політики, але часто люди, від яких ми звикли чекати правди, а дістаємо отруйливу брехню большевицького зразка.

Для прикладу наведемо два описи одного більшого бою УПА під Струбовиськами на Лемківщині. Замітний цей бій тим, що проти одної сотні УПА ворог кинув чотири курені НКВД та відділ польської міліції. Сотня бій приняла й видержала на становищах протягом дня, а вночі вицофалась. Цілий день втримувати свої становища проти переважаючих сил регулярних й добірних частин ворога — це подвиг. Тому варто прочитати, як це бій описує українець-учасник, а як польський пропаґандист. Тут лише зазначимо, що поляк — це дослідник старих архівів, який мав теж можливість побувати на полях боїв і зібрати свідчення від учасників, отже диспонував матеріялами та свідченнями.

Українець — це молода людина, рядовий стрілець сотні УПА, що протягом трьох років боронила українськости нашого пограниччя над Сяном. Він не мав ані доступу до архівів, ані можливости провірити свої помічення, а описав все так, як пережив, як бачив. Знаючи з інших місць його книжки, що він не вагався вказувати на невдалі бої, на нездарність деяких своїх командирів, на моральні вагання, а то й заломання своїх друзів — набираємо переконання, що його описи правдиві, писані кров'ю серця та болем по впавших друзях.

Нижче подаємо переклад розділу із книжки "Постріли під Тісною" С. Мислінського, де говориться про бій під Струбовиськами та уривок з книжки І. Дмитрика "У лісах Лемківщини", який описує той самий бій. Порівняйте й самі зробіть висновки.


 Бій під Струбовиськами очима поляка Станіслава Мислінського.

(С. Мислінський: "Постріли під Тісною" — стор. 45-50.)

 

...Був ранок 21 березня 1945. Вітер з полян вив та зривав дахи із хат. Два курені большевицької піхоти під командою полк. Стєпашкіна окружили село Струбовиське.

Цей старий фронтовик добре знав свою справу. Спочатку як стрілець, далі як підстаршина воював ще з бандами Петлюри. Пізніше був старшиною військ  пограничної охорони, тож  мав добру заправу.

Полковник і його бійці мали особисті порахунки з "бандами з-під знака тризуба". В час останніх боїв під Станиславовом та під Дрогобичем багато їх боєвих друзів ще з-над Волги і з-над Дніпра понесли смерть. Не на фронті, але тут, на звільненій землі, від зрадливої кулі.

В акції на сотню "Веселого" взяла участь теж ціла залога станиці міліції з Тісної (35 людей) і працівники з повітового Уряду Безпеки. Акція була добре приготована...

О год. 7-ій з хвилинами село було вже щільно обставлене. На одвертому полі, на снігу та морозі, лежали совєтські бійці, а серед них і міліціянти. Полк. Стєпашкін запропонував Упівцям піддатися, визначивши час до надуми одну годину. Тепер терпеливо чекав, хоч як було жалко бійців, що мерзли на морознім вітрі, присилувані снігом. Через далековид оглядав докладно дім за домом та сподівався, що здоровий глузд накаже обложеним здатись без проливу крови, тим більше, що по хатах було повно дітей, жінок.

Була 8:20, а бандити мовчали. Полковник продовжив ультимат ще на годину, а цивільній людності запропонував вийти поза засяг окруження ще перед боєм. Кілька жінок дітьми вибігли з хат. Несли немовлят загорнутих у подушки чи кожухи. Вже невелика відстань ділила їх від лінії війська. Кілька червоноармійців зірвалось їм назустріч, коли сальви машинової зброї з хат прошили повітря... Коли стріли вмовкли, з-поміж утікаючих жінок лише один малий хлопчик залишився живим, похилений над мертвою мамою...

Полковник Стєпашкін підняв ракетницю. Пробиваючи сніжну заметіль, злетіла вгору червона ракета. Зачалося.

Поодинокі рої штурмової групи, ведені міліціянтами, що знали добре терен, впадали до поодиноких загород. З хат лився струм вогню з машинової зброї. Почалася запекла боротьба за кожну хату, за кожний клаптик замерзлих городів. Окружені бандити боронилися розпучливо.

Рій Володі, ведений міліціянтом Мєчиславом Галіком, вдерся на подвір'я забудовань. Привітав їх град куль з вікон хати. Бійці мусіли плазуючи сховатись за вугол стайні. "Давай ґранатами їх!" — крикнув присадкуватий сержант. "Підождіть ребята", — гукнув Галік — "там п'ятеро дітей в хаті...". Сам він мав особисті порахунки з господарем тої хати. Він віддавна вже перебував десь у відділах УПА. Алеж в хаті малі діти, а найстаршому 12 років... Галік запропонував інший плян. Бійці візьмуть під обстріл вікна  дому, а він з трьома солдатами через стайню проберуться до хати. Сержант погодився, лиш  казав, щоб довго не "марудити".

Віддерли дошку в стіні й влізли до стайні. Звідтам пробрались до кімнати-ванкіра. Бандити не перебачали такої можливости. У ванкірі тулилися біля матері п'ятеро перестрашених дітей. Жінка побачила бійців, але не скрикнула, лиш з острахом обсервувала їх. Галік тим часом поволі відчиняв двері до хати. При вікнах тиснулося шістьох бандитів. Не зауважили, хто стоїть їм за плечима. А коли зауважили, вже було запізно...

Вітер вщухав, але битва постійно розгорялася. Перстень оточення сильно затискався. Міліціянти, приділені до акції, згідно з дорученням свого шефа плютонового Едварда Мартінґера та шефа політичних справ Йосифа Коша, робили все можливе, щоб не нанести втрат цивільній людності села... Зближався вечір, а битва тривала далі. Вже лише кілька загород залишалось в руках Упівців. Були зовсім оточені. З інших домів випроваджувано тих, що піддалися, та виношено поранених. Тих останніх нараховано понад 50. Між ними були теж цивільні особи...

Сумерк спадав несподівано швидко. Мороз прибирав на силі. Зате вітер притих, а біля півночі зовсім вщух... Скупчені у кількох забудуваннях Упівці рішили вирватись з окруження. Поставили все на одну карту — життя або смерть. Могли ще піддатися, та вони на це не пішли.

В небо летіли білі, освітлюючі темряву, ракети. Військо стріляло зрідка, щадило муніцію. Були певні, що рештки сотні Веселого є в безвихідній ситуації, що залишилось їм або піддатися або вмерти. Нараз з окружених будинків вибігло кільканадцять жінок. Гнали прямо на окружаючих, закутані в хустки, у довгих спідницях. Були вже близько, а з окружених хат стрілянина зовсім припинилась. Це здивувало всіх. Міліціянт Янек Сікора із здивуванням зауважив, що жінки без дітей. Пильніше приглянувся жінкам і тоді зауважив  під хустками  приклади ручних кулеметів.

"Вогонь, вогонь — це ж бандерівці!" — гукнув, натискаючи рівночасно на спуст "папаші". Совєтський підстаршина хотів йому вибити "папашу" з рук, та в тій самій хвилині "жінки" сипнули ґранатами. Підстаршина згинув на місці. Впало теж кілька "жінок", а решта завернула до хати. З-поза хат знову посипались густі стріли. Врешті бандити рішились на останнє, що їм залишилось. Підпалили доми, в яких укривались, і під прислоною диму вискакували та гнали прямо на ряди совєтських вояків. Деякі однак воліли згинути в огні, тож кидались в горіючі хати.

В горіючих будинках розлягалися раз-по-раз вибухи. Розривалися ґранати, вибухала амуніція. Деякі доми були справжніми арсеналами. У світлі пожарів бандити ганяли мов шаленці, стараючись вихопитись до ліса. Частина організовано вдарила пробоєм в східньому напрямі — на Ветлину. Були це переважно старі кадрові вояки із дивізії "Галичина". Горіючі будинки освітили їм дорогу.

Заступити їм дорогу кинувся зі своєю частиною капітан Головенко. Боротьба пішла на приклади і ножі. Згинув Головенко і кількох його бійців. Полковник Стєпашкін кинув їм підмогу й це переважило. Ніхто з бандитів однак не піддавався. Ранені, що стікали кров'ю, ножами кололи совєтських бійців. Кількадесять Упівців таки продерлося.

На сході вже світало...

Так загинула ціла сотня Веселого. А її недобитки, що вицофалися аж на Закарпаття, пізніше були влиті до сотні Біра.

Але були втрати й по стороні атакуючих. Згинув капітан штурмової сотні Головенко і з ним кільканадцять стрільців, а кількадесят вояків були поранені.

Полк. Стєпашкін виділив групу здоганяти відступаючих Упівців, а з рештою занявся перешукуванням догоряючого села. Мусіли тут бути бункри та запаси...

Той сам бій  очима Упівця.

("У лісах Лемківщини", І. Дмитрик, стор. 127-133)

 

... В той час, як ми боролись з тифозною гарячкою, життя в сотні (Веселого) йшло нормальним темпом. Кожного дня відбувались вправи, стрільці щодня бродили по пахи в снігах, щоденно виходили стежі на довколишні села для розвідки.

Одного дня, мабуть 25 березня, підслух повідомив, що до Тісної приїхало багато авт з енкаведистами. В сотні заряджено гостре поготівля, але вправи відбувались, лише при зміцнених стійках. Чоту із села Прислоп стягнено до Струбовиськ, а на ЇЇ місце пішов підслух, який досі стояв в селах Криве та Довжиця. Сотня якраз відбувала вправи під селом Прислоп, йоли зорці, що стояли на горах повідомили, що з Тісної у наш бік їде невеликий відділ. Повернувся теж підслух із Прислопа й повідомив, що в напрямі Струбовиськ підходить відділ НКВД в силі 40 людей. Саме були вправи у робленні засідки. Всі стрільці були у маскувальних одягах, криючись поза купини гною, що його господарі ще восені вивезли в поле. Прийшов наказ залишитись на місцях та приготовити зброю. Кожний шукав кращого місця, але багато приняли цей наказ, як чергову теренову вправу...

... Стрільці дістали наказ за всяку ціну боронити село, бо в ньому по хатах лежали хворі товариші й, якщо б большевикам вдалося вдертися туди, то постріляють всіх поголовно. Наказано також не виявляти себе, підпустити ворога якнайближче й тоді вдарити...

... Попереджена самооборона в силі 50 людей вйшла поза село й залягла у другій лінії. Ворог зауважив самооборону, затримався. Вислав яких 10 вояків вперед. Доперва яких 50 метрів за ними посувалась решта... Наших стрільців на становищах було яких 60. Решта на розвідці або лежали хворі по хатах. Озброєння ми мали добре. На кожний рій припадало два або три кулемети.

... Ворожу розвідку пропущено аж на наше праве крило так, що решта пдтягнулась прямо під наші дула. На приказ ми сипнули вогнем. Ворожі лави були зразу скошені. Та з-за лісу висунулась свіжа ворожа лінія. Вона почала наступ на нас розстрільною. Ворог старався винести з поля бою своїх ранених та наші кулемети косили і їх. В той час зорці повідомили, що підкріплення насувають з двох напрямків: від Прислопа та від Кальниці у силі яких чотирьох сотень.

На наших становищах все було в порядку. Не було ні вбитих ні ранених. Поле обстрілу було знамените, а від заду нас прикривало стрімке узбіччя гори куди ворогам тяжко було дібратись. Тож поки чергова лава наступаючих, що мала лиш одну дорогу, наблизилась до нас, попередня вже була перебита до ноги. Вороги шаліли. З божевільним криком кидались до наступу й гинули. Крик наступаючих, клекіт кулеметів і рушниць зливались в пекельне клекотіння, та серед наших рядів замішання не було, накази проходили акуратно, стрільці стріляли холоднокровно, мов на вправах.

Наші кулемети мали дуже догідні позиції. Амуніції було багато і стрільці почувались навіть весело помимо чисельної переваги ворога. Щоб зламати нашу оборону, вороже командування кидало раз пораз нові сили у наступ. Часами здавалося, що ворог таки вдереться у наші лінії оборони. Та наші молоді стрільці тримались певно й холоднокровно. Ні одного пострілу не випускали надаремно.

Бій тривав шість годин й кінця йому не було видно. Від сотенного прийшов наказ триматись на становищах, але щадити амуніцію. Бій відбувався перед селом, а не між хатами. Загоріло лиш кілька хат від запальних куль, а люди втікали до ліса забираючи зі собою хворих та поранених. Між нами ще не було ні вбитих ні ранених, хоча ворог наступав вже дванадцятий раз...

Раптом в Струбовиськах зчинився рух. Частина ворожих сил, що наступала від Кальниці, продерлася до села й почала палити хати та мордувати всіх стрічних. Теж на наше праве крило, де досі було спокійно, большевики кинули яких три сотні. Деякі стрільці позривались із землі та почали сікти по ворогові із стоячої позиції. Особливо любив так наступати командир нашої жандармерії Грім.

Побачивши, що нашої лінії не проламати з фронту, ворог кинув нові віддділи Бескидом й заатакував нас ззаду. Наші опинились в оточенні й то так несподівано, що ніхто й не помітив, як це сталося. Та повстанці не розгубились. Кинулись на ворога, що наступав згори. Врешті кінчалась амуніція. Почався рукопашний бій. Багатьом стрільцям поламались приклади рушниць й вони оборонялись самими цівками.

Ройовий Сама кинувся в гущу ворогів, сіючи кругом себе з мадярського атвомата. Витрілявши останній магазинок, гатив по ворогах прикладом, аж поки не впав прошитий кулею. Загинув теж чотовий Вовк, що кинувся з кулеметом в гущу ворожу. Впав при свому кулеметі мій приятель Диск. Стрілець Лайбіда, що вже кількакратно був ранений, тепер теж легко поранений, зумів продертися до ліса зі зброєю в руках. Ройовий Довговус, коли у нього затявся власний атвомат, вирвав з рук енкаведиста автомата й бив ним далі по ворогах поки не впав прошитий кулями. Молоденький стрілець Травичка кинув у ворогів цілу в'язку ґранат, знищивши кільканадцять та при тому загинув теж. Впав при свому кулеметі молодий стрілець Жук, що помимо поранення не кинув свого скоростріла. Невідомий мені стрілець, що заховався був під час відступу в якомусь льоху, вийшов з нього й, побачивши групу старшин, посіяв по них з автомата. Загинув проколений баґнетами старшинської охорони.

Коли добре стемніло, решта сотні вирвалась з окруження у глибокі сніги Бескидів. На полі бою сотня залишила 15 убитих повстанців та багато більші втрати поніс ворог.

Роз’юшені важкими втратами енкаведисти, не зловивши ні одного повстанця живим, кинулись мститись на цивільних мешканцях Струбовиськ. Палили хату за хатою і мордували людей, хто ще залишився. Були це здебільшого старші люди, бо молодь, забравши зі собою поранених та хворих, вицофалась ще зранку у ліси чи на дальші села. Усіх, хто тепер попадав в руки ворога, кидали живцем у вогонь. Ранком село було суцільною руїною. Обгорілі димарі, рештки плугів, возів та недопалені людські кости.

Бій під Струбовиськами був початком великої акції проти УПА в трикутнику. Для тої акції стягнено не лиш регулярні відділи НКВД, але теж бувших протинімецьких партизан, т.зв. "Червону Мітлу". Разом щонайменше 5000 большевиків брало участь в тій акції. Самі енкаведисти потім розповідали, що в бою під Струбовиськами мали понад триста п'ятдесят убитих і понад 500 ранених.

Дальші наступи проти нас були вже дуже обережні й більшими з'єднаннями. Прочищали село за селом. Та нашим санітарам вдалося вчасно вивести хворих із Струбовиськ і Смерека аж у горішній кінець Ветлини, до Осади та Забродя, які в той час перемінилися на справжній шпиталь. На дверях майже кожної хати був напис: "Не входити — тиф"...

Зробім порівняння і поміркуймо над ними

М. твердить, що сотня Веселого була заскочена ненадійно. Що джентельмени з НКВД дали їй ультимат одногодинний, який потім ще продовжили і т. п.

Д. описує, що сотня була добре поінформована про прибуття військ НКВД в район Тісної, та що приготовляється напад на Струбовиська, де сотня тоді кватирувала. А бій принято, бо по хатах лежало багато хворих на тиф — майже 50% стану сотні, яних треба було охоронити, поки не буде змоги їх виевакувати до подальших сіл. Сотня в маскувальних одягах зробила засідку на нападаючих й завдала їм великих втрат.

М. твердить, що сотня була розторощена цілковито, заскочена по хатах й окружена.

Д. твердить, що бій дано під селом, так що людність могла й сама вийти до ліса й всіх хворих вивезено. Бій видержано до полудня й доперва стягнені підкріплення НКВД зуміли вдертися з протилежного кінця села, де почали  палити хати й кидати людей  живцем  в огонь.

М. твердить, що стрільці УПА самі палили хати, самі стріляли до жінок, які намагались втекти.

Д. розказує, що зранку загорілось кілька хат від запальних куль большевиків, а коли вже вдалось їм вдертись до села, то палили хату за хатою, а старців живцем кидали в огонь.

М. твердить, що командування НКВД дало одногодинний ультимат до піддачі, щоб не нищити села й цивільної людности.

Д. описує, що большевиків заскочено із засідки вже зранку, отже про якийсь ультимат й мови не могло бути. Таке могло бути хіба під вечір, коли частина сотні справді оборонялась у зацілілих ще хатах села, але автор згадує лиш про таке: "Наступаючі НКВДисти кидались у наступ з криком: "сдавайсь бандіт, ми вас всьо равно унічтожім". Чи це мав би бути той джентельменський ультимат?

М. згадує про деякі втрати НКВД, але теж, що ціла сотня Веселого зістала зліквідована, лише кільканадцять стрільців втекли до ліса.

Д. згадує про загин 15 стрільців, подаючи їх псевда та спосіб, в який вони загинули. Згадує теж про ранених, які дістали доручення відступати до ліса разом із хворими. Але подає теж на підставі розповідей самих НКВД, що вони під Струбовиськами мали около 350 убитих та понад 500 ранених.

М. Бійців УПА називає бандитами, неморальними, що тероризували цивільне населення, але признає їх справну організацію, добру розвідку та високу боєздатність.

Д. Ніколи не понижує ворога, ніде не називає їх бандами, за виїмком тих польських селян, що гуртувались у боєві групи для нападу на наші села для розбою і рабунку.

М. Високу боєздатність УПА пов'язує з безвихідною ситуацією. Вони боролись за своє життя!!! без ідейного підложжа, а виключно тероризовані своєю безоглядною полевою  жандармерією або Службою Безпеки.

Д. Описує дисципліну, оперту на ідейному підложі. Бо ж більшість стрільців це були свідомі своєї правди ідейні люди. Жандармерія виловлювала своїх дезертирів, щоб вони не ставали донощиками для ворога, а Служба Безпеки мала до діла в більшості із ворогом підставленими людьми, розвідчиками або своїми зрадниками, що отверто співпрацювали з ворогом проти своїх.

Закінчуючи, хотілося б поставити питання польському письменникові. Чому все, що своє це чесне, благородне, культурне, гуманне; а все, що не своє, це бандити, неморальні, жортсокі, негуманні? Чи забув автор, що недавно ще поляки під час своїх повстань були в подібній ситуації по відношенні до царського московського режиму, як ми зараз по відношенні до Польського режиму демократичного. Яка сутєва різниця? Змагання за свою волю є все змаганням за волю. А імперіялізм ворога над окупованим краєм є завжди  імперіялізмом  без  огляду чи він царський чи демократичний.




Шукати в цьому блозі

Популярні публікації