ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

Показ дописів із міткою 1967 № 1. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою 1967 № 1. Показати всі дописи

вівторок, 7 листопада 2017 р.

НЕМА ТО ЯК СЕРЕД ДИВІЗІЙНИКІВ


Остап Скольський


"Дивізіє, гей рідна мати, 
Могутня Січ ти є для нас, 
А треба, треба теє знати 
Чого від нас вимагає час". 
(Марш Української Дивізії. 

Музика: Іван Музичка.  
Слова: Микола Угрин-Безгрішний).



Хто з нас, дивізійників, не пам'ятає цієї улюбленої пісні. Тисячі разів ми її співали. Співали її, маршуючи, за неї "долів" падали, коли вона нам якось не виходила, і з нею на устах, виструнчені, "вишпіґльовані на нитку", парадно в шоломах на Службу Божу маршували.

Пісню цю ми добре пам'ятаємо, але ім'я композитора її, то по тридцяти роках таки якось призабули... Так, призабули... Призабули були, але лише до 7 листопада 1975 р., бо вечером того дня, коли до Торонта завітали брати Музички, то ми собі зразу пригадали.

Пригадали ми собі, що саме отець доктор Іван Музичка був композитором цієї пісні. Це той самий Івась Музичка, якого ще як учителя з Рогатина багато пам'ятають. Той самий ліричний тенор — соліст дивізійного хору Осташевського чи також музикант дивізійної оркестри Кравчука в Гайделяґері. Перебув він при дивізійній оркестрі ввесь час і навіть у Ріміні в полоні в ній був і грав на вальдгорні, чи як тут кажуть "френч горні". Відтак слідували теолоґічні студії в Римі, докторат, а згодом парафія у Вулвергаптон в Англії. Їй він вірно і віддано служив поверх 20 років, а тепер починається новий шлях, знова повна самопосв'яти праця проректора Українського Католицького університету в Римі.

Брата його, Степана, ми теж собі добре пригадуємо. Він абсольвент Української гімназії в Ріміні, управитель читальні "Просвіта" в Ріміні, особистий секретар нашого гетьманича Данила Скоропадського в Лондоні, студент і абсольвент Мадридського університету, тепер голова відділу і професор еспанської мови на Меморіял університеті в Сант Джонс, Нюфонлянд. Відомий гуморист, автор численних файлетонів, друкованих у різних часописах і журналах. Має рідкісний дар — здібність втілити смішне в життєві образи нашого побуту.

Був ще у дивізії їхній третій брат, Василь, але він поляг смертю героя на брідських полях.

Приїхали брати Музички на триденну візиту до Торонта і з місця загули телефони. Друзі друзям звідомляли про їхній приїзд. І не завела наша громада. Вітали їх друзі дивізійники, колеги студенти, односельчани-пуківці й рогатинці.

Вже в п'ятницю вечером, у день їхнього приїзду, запросив до себе наш гостинний друг дивізійник Михайло Мельник немалу групу друзів. На споминах та жартах провели вони спільно вечір. Зустрілися друзі зі студій в Римі: о. д-р Мирон Стасів, о. д-р Роман Даниляк, мґр. М. Андроник, друзі-рімінські матуристи — проф. Степан Мартюк, Ігор М., Роман Я., Ярослав Харак, Павло Гижка, Микола Б., Іван Прийма, друзі з Рогатинщини — інж. Юліян Глинський-Водонос, мґр. Михайло Ромах, Степан Климців, Мирон Пазій, а від дивізійної станиці її голова — Мирослав Бігус, і друг хорист та музикант — Дмитро Ковч.

Не проґавив тут нагоди "втяти" декілька "кавалків" гуморист Дмитро Ковч, а які ж йому б жарти "тяти", коли головним гостем є отець духовний:

—  А чули ви про те, як фармер сповідався перед новим помічником, що жене самогон.  Молодий священик не знав, яку покуту дати, й пішов до захристії спитати свого пароха.

—  Що за самогонку дати, отче пароху?

—   Не більше, ніж п'ять долярів за ґальон, —  відповів без надуми парох.

Або

—   Знаєте, що наші молодші, вже тут роджені, священики говорять не зовсім поправно українською мовою... і от одного разу молодий священик каже своїм парафіянам:

—  Дякую вам дужи, щости так гарно навколо церкви наробили... Жартома, не во гніві і не з  образою священничого чину, бо перед кожним жартом отців духовних вибачення просив. Так він ще не одного такого "віца" втяв того вечора. Отця доктора Івана Музичку він ще з другого рінґу з Гайделяґеру пам'ятає:

—  Знаєте, коли наші дивізійники за спідницями заглядали, то вже тоді стрілець Івась реверенду був собі сподобав, — казав Ковч.

Були б так цілу ніч говорили, але треба було йти домів.

В суботу, на запрошення отця пароха І. Татарина, правив Іван Музична Службу Божу в церкві св. Дмитрія, а опісля оглядали вони наші інституції, установи і подивляли нашу громадську спритність.

В неділю "дванадцятку" він правив у церкві св. Покрови. Церква була заповнена не тільки парохіянами, але також численними краянами — пуківцями і дивізійниками. Тут у церковній залі відбулося приняття на честь братів Музичків після Служби Божої.

І знову говорив Ковч:

—   Знаєте, одного разу йшов наш поручник Бойцун до кантини. Завважив він як стрілець не засалютував перехожому старшині.

—  А ви, друже, не знаєте, що старшинам маєте почесть віддати? З якої ви частини?

— З оркестри, пане поручнику.

—   З оркестри? Так!.. Так!.. Оркестра — це  не  військо! Ідіть собі! Оркестра — це в дійсності  не було військо. Знали  всі, що стрільці  з оркестри в "пантронташах" не амуніцію, а папіроси носили. А коли вночі "алярм" був, то вони з клярнетами, а не з крісами на збірку вибігали. Не було це військо, — шкода, що уніформу носили. Але грати — то грали прекрасно. Чи не  пригадуєте собі як чудово грали вони в недільні вечорі, на дозвіллі під відкритим небом? Грали вони маршуючим дивізійникам у княжім місті Львові, в Нойгамері, Жіліні, Кисуцькім Новім Місті, Ріміні й розвівали тугу за рідним краєм.

Так! Грали вони прекрасно. Хто може забути їхні "Вечерниці" Ліщинського й народні пісні? Не ми — не дивізійники.

Чи пам'ятаєте, як вертався "Курінь Вільднера" до дивізії після переможних боїв під Банською Бистрицею на Словаччині, де навіть наших втікачів від певної смерти врятували? Чи пам'ятаєте, як ми цілковито фізично вичерпані по довжезних боях, маршах, неспаних ночах, безсилі до Жіліни приїхали? Здавалося, що й кроку більше зробити не зможемо. Тоді напроти нас вийшла наша оркестра. Вийшла привітати переможців. Вітало нас населення, вітали словаки, вітали нас наші друзі.

 І сталося неймовірне по перших акордах пісні:

"Машерують добровольці, як колись ішли стрільці,
Грають їх шоломи в сонці, грає усміх на лиці".

Випросталися вояцькі лави, виструнчились з синьо-жовтими левиками на рукавах і крісом на плечі, ступали в один крок, немов забули про втому. Цим заболоченим українським воїнам віддавали словаки шану за їхню самопосвяту, за їхню джентельменську поставу, за їхню взірцеву поведінку й саме за це нас тамошнє населення так любило.

***

—   Буду за вас Богу молитися. Ви теж  моліться. Моліться  регулярно. У молитві забудете про ваші клопоти — про всі турботи. Побачите, що Вас Господь вислухає... Молитвою здобудете все, — казав нам о. Іван Музичка.

І влучно сказав Дмитро Ковч на приняттю односельчан-пуківців, приготовленім у честь братів Музичків.

—   Будьте горді, що з вашого села вийшли такі великі люди. Вони вже багато для нас зробили, але побачите, як багато вони ще зроблять для нашого народу.

І ми, дивізійна братія, є теж горді, що брати Музички були одні з нас і є нашими друзями.

Хай Господь допоможе їм у їхніх великих ділах.




пʼятниця, 3 квітня 2009 р.

Енріке Мартінез Кодо — "ПАРТИЗАНИ ЗА ЗАЛІЗНОЮ ЗАВІСОЮ"

ІЗ КНИЖОК:

                    Енріке Мартінез Кодо — "ПАРТИЗАНИ ЗА ЗАЛІЗНОЮ ЗАВІСОЮ"

Буенос Айрес 1966, вид. Український Інформативно-Видавничий Інститут, стор. 424, ілюстрації, шкіци, рисунки.

                    Автор Е. Мартінез Кодо відомий в еспанському світі, а теж у військових кругах в Америці й Европі мілітарний письменник, з особливою увагою стежить за визвольними подіями в Україні. У численних своїх працях, статтях і ессеях, друкованих у найповажніших військових журналах, Мартінез-Кодо завжди покликується на визвольні рухи в Україні. Ось декілька тільки журналів, в яких знайдемо статті про Українську Повстанську Армію: "Мілітері Ревю", "Маріне Корпс Ґазетте", "Ревіста Мілітар де Перу", "Ревіста де Фуерсас Армадас де Венецуеля", "Дефенса Насіональ" (Бразилія),  "Естудіос собре ель комунісмо" (Чілє), "'Ревю де форс франсез де л, ест", "Ревю мілітар дженерал де Франс" та інші

                        Мартінез Кодо є автором додатку до історії України Дмитра Дорошенка, виданої в еспанському перекладі тим же УІВІ, книжки "Ля ресістенсія єн Укранія", редактором історії І УД УНА "Ґерра і Лібертад", автором статтей у багатьох журналах в еспанській, португальській та англійській мовах, а тепер друкується його новий твір "Ля ґерра революціонарія ен Амеріка Лятіна". Декілька його статтей появилося теж в АБН корреспонденц в німецькій мові, і в "Юкренієн Квортерли" в англійській.

                         Книга про УПА складається з передмови головного професора високої школи еспанських військ Д. Люї Ґарсія Ролляна, в якій автор подає загальний огляд значення повстанських військ. Після вступу автора, знаходимо словник військових скорочень українських, польських, московських, німецьких, та інших, а далі правильної вимови українських міст і географічних слів.

                          Наголовки розділів такі: Терен операцій, Період дій 1941-1944 період 1944-1950, та 1950-63, організація ОУН і УПА, розвідка, контррозвідка і психологічна війна, операції, логістика, узброєння, укріплення, правне положення, навчання, можливості, бібліографічні ноти, бібліографія.

                           Це коротке тільки повідомлення про появу книжки, бо змістом вона така багата і глибока, що годі подати її оцінку в коротких словах.

                           Автор спирається не тільки на українські документи, але теж на публіковані праці ворожих сторін, та оцінки ситуації чужинних держав. Поява книжки є справжньою подією не тільки у нашій суспільності, але головно у військових колах світу. Нема сумніву, що вона буде скоро перекладена на англійську мову, а рецензії появляться у фаховій військовій пресі. Про це подбає з певністю рухливий і заслужений УІУІ в Буенос Айрес.

ютк.

четвер, 2 квітня 2009 р.

Спогади про «Гребенківщину»

С. Паладійчук

В нашій визвольній боротьбі від 1917 р. до кінця 1920 р. розрізняємо три етапи, а саме: владу Української Центральної Ради, владу гетьмана П. Скоропадського та владу Директорії Української Народної Республіки.
Під час гетьманської влади серед незадоволеного селянства почали сильно зростати повстанські загони, й саме тоді створено окремі карні відділи поліції, т. зв. «карательні отряди», які їздили по селах і безпощадно карали селян за революційні вчинки на місцях. Карали грішми і шомполами, знущались над старими і молодими, а часто навіть над дітьми. Це знущання викликало серед населення реакцію-спротив, який виявив себе в місцевих повстаннях проти гетьманської влади в різних частинах України. Найбільші з них з'явилися на Звенигородщині, Таращанщині та Сквирщині. Отаманом повстанців на Сквирщині був Зибенко, на Звенигородщині — Павловський, а на Таращанщині — Гребенко. Він найдовше очолював там той повстанський рух, який називали «Гребенківщиною», про яку пишу свої спомини.
Гребенко, син селянина-середняка, походив із села Лісовичів, біля Таращі на Київщині. В часі першої світової війни служив він у російському війську і був у ньому «прапорщиком», по-нашому хорунжим. З початком революції з'явився він у Лісовичах і брав участь у революційному русі свого села та волости. Національними справами захопився він на фронті, в часі українізації наших вояків; почував себе українцем і виступав в обороні селянства та свободи народу. Таким знали його селяни і тому втягнули його в ряди повстанців до боротьби — в їхньому щирому переконанні — за волю і проти ворогів селянства. В травні 1918 р. очолив він повстанський рух селян свого села і волости та сусідніх волостей: Ставищанської, Жидівсько-греблівської, Вузівської, Ківшоватської, Жашківської, П'ятигорської та інших в південній частині Таращанського повіту. Перед тим повстанням не встоялись «карательні отряди», з яких більшість учасників повтікала і це примусило Гетьманський Уряд просити німців за допомогу в боротьбі проти повстанців. Про це довідався в Києві Український Національний Союз, який пильно стежив за подіями в Україні під час влади Гетьмана та німців. Управа Союзу знала, що німці жорстоко розправляться з повстанцями, бо повстання шкодило німцям у вивозі до Німеччини збіжжя та інших харчових продуктів з терену, охопленого партизанським рухом. Треба було те повстання довести до самозліквідування, бо воно було не на часі та не було відповідно підготоване проти військової сили німців, а було тільки спонтанним, чуттєвим відрухом на гетьмансько-німецькі грубі засоби правління в Україні. Тому У. Н. Союз вислав до Гребенка свою делегацію з пропозицією припинення повстання, яка в складі трьох осіб з Києва, а саме: Чернявського, Часника та автора цих споминів виїхала до Таращі, де кооптувала ще двох представників від повітового Відділу Українського Національного Союзу в особах Захаржевського та П. Борща. Німці були тоді вже в Таращі, а повстанці 10 до 15 верств від неї. Завдяки делеґатові П. Борщеві делеґація зустрілась з Гребенком і його штабом. Всі ми спільно обговорили ситуацію і прийшли до висновку, що німці переможуть повстанців, бо вони недостатньо озброєні, головно сокирами, косами й вилами. Гребенко погодився з висновками делеґації, однак відмовився повстання негайно ліквідувати, бо огірчені селяни не приймуть такої пропозиції; вони жадні помсти за заподіяні знущання над народом, зокрема селянством. Тому він уважає, що з німцями таки треба дальше воювати, принимаючи нову тактику, а саме: не зводити з ними великих боїв, лише частими несподіваними наскоками деморалізувати та послаблювати їх, вижидаючи корисних для повстанців умовин. Така тактика завдасть великої шкоди німцям, проти яких наставлений ввесь нарід. «Ми будемо перед німцями відступати, а може статись так, що вони будуть перед нами втікати», — сказав Гребенко. Делеґація попрощалась з Гребенком і його штабом та від'їхала. На другий день німці зробили наступ на повстанців, які відступили до Жидівської Греблі, де до них приєдналися повстанці Звенигородського району. Вони спільно зводили бої з німцями впродовж двох місяців, доки не були примушені перейти на лівий бік Дніпра і там перейти до большевиків, які прийняли їх у склад своєї армії, як Таращанську Повстанську Дивізію. Вони вважали цих повстанців за комуністів, однак це не було правдою. Повстанці не боролись за комунізм, лише за свободу, боролись проти поневолювачів і гнобителів селянства. Їхній командир Гребенко теж не був комуністом, про це переконались зчасом большевики і вони зліквідували Гребенка. Так згинув Гребенко, щирий приятель селянства та борець за його волю з руки ворога українського народу.
З тої Таращанської Дивізії, яка втратила свого любленого командира, з часом повтікали таращанці, а на їх місце прийшли несвідомі чернигівці та багато москалів. Дивізія залишилася лише з назвою «таращанська», але таращанців у ній не було. Большевики використовували цю назву для своїх пропаґандивних цілей. Вони голосили, що таращанці, це українці-комуністи, які воюють проти самостійности України, що вони є за союзом із Росією, а то було неправдою, бо вони під проводом Гребенка змагалися не за комунізм, лише за волю нашого народу в Україні, а, коли обставини загнали їх на бік комуністів, вони повернулися домів і багато з них вступило в армію Української Народньої Республіки, та воювало за національну і соціяльну ідею українського народу.
Від часу появи таращанського повстання та його дивізії, проминуло вже 48 років. В тому часі появилися згадки про гребенківське повстання і дивізію. В деяких згадках названо цю дивізію «большевицькою» а то тому, що про неї часто згадують большевики в своїх писаннях. Я, як живий ще свідок написав ці спогади, щоб наша преса перестала називати «Таращанську Дивізію» большевицькою. Правдивий опис тих подій появився також у «Червоній Калині» в Европі та в «Самостійній Україні» в Америці.

1967 р.

вівторок, 31 березня 2009 р.

« Їм же ність числа...»

МЕМУАРИСТИКА

Микола Прасіцький

Тисяча дев'ятсот дев'ятнадцятий рік. Чудова літня пора на Україні. Куди не глянь, скрізь хвилюють колосисті лани збіжжя, з-поміж якого привітно усміхаються червоні маки, сині волошки, фіолетні дзвіночки й інші різнобарвні квіти, що так мило та любо пестять зір. Широкі шляхи та вужчі бічні дороги майже вцілості вкриті зеленою муравою, немов пухким килимом, а на них видніє одна, дві і більше сірих смуг, т. зв. «колій», себто наколесних доріг. Краї шляхів відзначені ровами, а на їхніх берегах маячать стовбурі реп'яхів і різного будяччя, що буйно розрослося, почуваючи себе зовсім безпечно, бо нікому не прийде на гадку, щоб нищити тих галапасів. На Україні всього досить і всім та всьому вистачить місця та поживи. А втім, як-же багатьом бракувало тоді безпечного притулку і навіть часто клаптика хліба. Свідомі сини багатющої чорноземної країни, що з різних причин не встигли ще приєднатися до рідних військових формацій, блукали шляхами в різних напрямах, шукаючи більшого згрупування своїх, або затишного кутка, де можна було б перечекати до слушної хвилі.
«Безкровна революція», що її так залюбки називали її первісні творці, незабаром виявилась найжорстокішою в історії і скупалася в ріках невинної крови мільйонів жертв. Чад «свободи» дуже швидко проникнув у всі закутки тодішньої московської імперії і в першу чергу затуманив голови найнижчим шарам суспільства і авантюрникам різної масти, що позбавившись бича над собою, виплили наверх, як олива на воду. Їхнім бешкетам і сваволі не було меж. Не було сили, яка могла б загнуздати їх. Але, знайшлися такі, що зуміли використати цю голоту для своїх цілей, зручно приклеївши їм марку передовиків і оборонців революції та, прокинувши в них фальшиву амбіцію, прихилили на свій бік. Діставши під свою керму зав'язок розбишацької сили, при їхній допомозі поширюючи різні брехливі, спокусливі гасла, все більше скріплювали свої ряди лакомим і несвідомим елементом та почали зводити безпощадну боротьбу проти всіх, хто прагнув якогось правопорядку. Найзавзятіша боротьба впарі з найбільшим безладдям запанувала в Україні. Ворог за всяку ціну намагався здушити назріваючу національно-державну свідомість народу, що спротивлявся наїзницькій владі та бажав самостійного життя на своїй землі. Різні банди під червоними прапорами ґрасували на просторах України і своїми нелюдськими вчинками наганяли страх на мирне населення. Кожного запідозреного у т. зв. контрреволюції (під цей параґраф підтягалося всіх небажаних осіб, уявлених і особистих ворогів), кожного, хто тільки не мав мозолів на руках чи болота за нігтями схоплювали і по-звірячому, найчастіше, навіть без рішення т. зв. революційного суду «пускали в розход». «Лови» на людей відбувалися в кожночасній порі дня чи ночі несподівано і в початках давали значні, достатні висліди для бандитів.
В тому часі банда червоних чекістів під проводом кол. земського техніка Лютого орудувала на терені Ямпільщини. В досить заможному селі Кетросах, зовсім випадково, в силу тодішніх обставин, перебувало вісім молодих старшин кол. російської армії, що знайшли там тимчасовий притулок і захист у своєї рідні чи добрих знайомих. В центрі села, на приходстві недавно померлого на тиф благочинного (декана) о. С., крім його двох синів: студента, а тоді старшини і молодшого-семінариста та доньки-студентки філософки, перебувало ще троє їхніх свояків, також кол. старшини Ж. Островський і Весоловський. Останній був нареченим молодої студентки Марусі, що виконувала обов'язки господині дому після смерти своєї матері, яка ще перед війною померла в одній з віденських лікарень. Крім вищезгаданих, в селянській хатині, на окраїні села, на горбі, від кількох днів замешкали ще чотири молоді старшини. Двоє з них, що чудом вирвалися з рук Могилівської ЧК були жонаті і їхні жінки виконували для нас розвідку та зв'язок. Майже кожного дня пополудні всі ми збиралися на приходстві і там дискутували над нашим прикрим та загрозливим положенням, намагаючись знайти з нього якийсь можливий, гідний вихід. І так, котрогось дня вранці, як звичайно, одна з наших пань пішла в долину до села на розвідку. Та не минуло ще й пів години, коли вона перелякана і поблідла бігом влетіла до хати і зарапортувала: «большевики в селі, кінна сотня чекістів під командою Лютого оточила приходство, сама бачила, як він зліз з коня і дав якийсь наказ бандитам, а сам в товаристві кількох осіб попрямував до середини мешкання». Супроти такого «звіту», нам не залишалося нічого, як лише негайно скритися, але де? За тими нарадами і з огляду на пляноване скоре залишення села, ми легкодушно не подбали про криївку на всякий випадок і тепер опинилися в крайній халепі. Але на призадуму не було часу. Жінки нас наглили і ми, не довго думаючи, за порадою сусіда, дядька О., колишнього підстаршини одного з лейб-ґвардії «його величества» полку, заховалися в житі, тут же біля нашої хати, бо до поблизького ліса вже небезпечно було тікати, кожної хвилини могли наскочити червоні вершники, що гарцювали по селу. Від тої хвилини, дядько О. перебрав команду в свої руки. Жінок вислав на тимчасовий побут до сусіднього села Підлісівки, позагумінковою дорогою, а нам рішуче наказав сидіти тихо, не виглядати з жита і нічого не боятися. Він потрапить порадити собі в разі потреби. Для підбадьорення, приніс нам пляшку самогону-первака власної продукції, спорий шматок смаленої солонини і молоденького часнику на закуску, а для розваги додав ще колоду гральних карт, що нагадували собою свинячі вуха від довгочасного виконування свого призначення. Все це сталося миттю. Тільки що ми встигли сяк-так примоститися, коли почули тупіт кінських копит і пересторожний сиґнал дядька О. Дорогою попри нашу хату проскакало кількох вершників, виїхали на край села і зупинилися недалеко від нас. Кілька хвилин постояли, розглядаючись довкола, вкінці сплюнувши і грубо вилаявшись, завернули назад в село. По кількох годинах напруженого перебування в житі, ми діждалися дядька О. і його команди «виходь». Ми дізнались, що небезпека наразі минулась і що червоні від'їхали, забравши з собою з приходства дві особи - Весоловського і Островського. Таке повідомлення дуже пригнобило нас і нагнало чимало страху. Незабаром вернулися жінки з потвердженням відомого нам вже висліди наскоку Лютого. Вони встигли побувати вже на приходстві, довідатися деяких подробиць про арешт та наскільки можна було, потішити нещасну Марусю. Лютий, мабуть з уваги на давніше особисте знайомство з членами родини о. С. та попередні неоднократні гостини в тому домі, обійшовся назверх досить чемно і вилеґітимувавши приявних мужчин, заявив, що мусить їх затримати під своїм доглядом до часу потрібних вияснень щодо їхнього перебування на терені іншого повіту. Старшого С. на щастя не було дома, молодший їх не цікавив, бо був ще учнем, а Ж., зодягнений в просту одежу господарського робітника якраз обходив господарку і не впізнаний посіпаками, встиг вислизнутися їм з рук, простуючи поза городами геть з села. Таким способом цим останнім удалося оминути трагічної долі своїх двоюродних братів. Про якийсь рятунок нещасних арештованих фізичною силою не могло бути мови з огляду на чисельність та добре озброєння відділу. Це значило б. збільшити бандитам здобич та не осягнути мети. То ж бідна Маруся, по короткій надумі, опанувавши себе, постановила поїхати слідами розбишаків і прожогом кинулася здоганяти їх, а наздігнавши спробувати ще раз просити звільнення дорогих і близьких їй осіб. На жаль, її виправа була спізнена. Працюючі в полі селяни вказали їй місце тільки-що переведеної кривавої розправи. При дорозі у затишку невеличкого гайку, з-під поверхні землі виставали кінчини ще теплих звірськи закатованих трупів, недбало в поспіху притрушених зверха землею. Єдине, що залишилось Марусі, яка попала у зрозумілу розпуку, це вернутися до села і подбати за християнський похорон невинних жертв розбещеної банди.
Приготування до того сумного обряду, при всьому поспіхові, тривали до наступного дня. До наспіх зроблених домовин покладено кусні порубаних шаблями жертв та привезено на місцевий цвинтар. Тут зібралося багато народу в проводі з молодим, з сусіднього села священиком, щоб довершити належного обряду і віддати останню прислугу одним із численних жертв кривавої революції. Між зібраними нікого не бракувало і з нашого гуртка. Прийшли попрощати і випровадити в останню дорогу своїх побратимів.
По короткім Богослуженню, домовини були спущені до спільної могили при загальному риданні жіноцтва та співі «вічная пам'ять» і німої молитви, що просила справедливости Божої та кари для злочинців.
Так постала була ще одна могила мучеників, що впали жертвою клясової ненависти, з рук розбишацької банди, що чванилась назвою большевиків.
Ще того ж самого вечера, попрощавши прибиту горем Марусю, решта нашої братії роз'їхалася поодинці назустріч Українській Галицькій Армії, що вже підходила до Могилева-Подільського.

понеділок, 30 березня 2009 р.

Початок українізації в російській армії і Перший Український Військовий З'їзд

В.Кедровський,
полковник Армії УНР


Під час першої світової війни в російській армії було більше 6 мільйонів вояків змобілізованих з України. Вся маса змобілізованих українців була здебільша скупчена на фронтах проти осередніх держав. Всі ті російські найкращі бойові частини, що називалися Сибірськими, Туркестанськими, Фінлядськими і т. д. стрілковими полками складалися майже виключно з українців. Так само російська Петербурзька, Московська та Варшавська гвардії, а також різні ґренадирські полки і т. д. складалися або виключно, або переважно з українців. До того треба й додати кінноту й артилерію та спеціяльні технічні військові частини, то стане зрозумілим, що стрижень боєздатної російської армії становили українці.
Мобілізація втягнула до російської армії численні кадри української, здебільша сільської інтеліґенції: народне вчительство, різних аґрономічних та кооперативних діячів. Це був найсвідоміший в армії український національний елемент, хоч його українські політичні прагнення не сягали далі бажання мати для України національно-культурну автономію, а вже максимальним бажанням було добитися для України національно-територіяльної автономії. В армії існувала тенденція зосереджувати український елемент по змозі в суцільних частинах, виходячи з засновку, що творення національно-українських частин не шкодило боєзданості російської армії, а навпаки, скріплювало б її. З уваги на загрозу окупації ворожими арміями впершу чергу України, вказувано на вояків українців, як найкращих оборонців землі, на якій вони народились. Тоді ще не думано про політичну концепцію-орієнтацію України на центральні держави.
Це все треба мати на увазі, коли торкаємося справи так званої «українізації російської армії». Всеросійська революція дала надію не лише українцям, але й іншим немосковським народам російської імперії, на здійснення їх національних прагнень у межах російської республіки, яку всі хотіли бачити дійсно федеративною. Але на початку революції справу майбутньої федерації національних держав на території колишньої царської імперії висувалося обережно й не настирливо, бо існувала ще віра, що з московською демократією можна буде мирно, на базі спільних інтересів договоритися. Інтеліґенція різних народів, а в тому числі й українська вірила, що московська інтеліґенція щира в своїх гаслах «рівности й братерства всіх народів», а тому з нею можна буде порозумітися в справі забезпечення національно-територіяльних прав усіх народів колишньої імперії. Отже, для оцінки процесу «українізації армії», мусимо все мати на увазі ті політичні й психологічні настрої українського загалу, які панували в початках загально-російської революції, поки українство повело свою власну національну революцію, змагаючись за свої національні позиції.
Українські військовики в російській армії від перших початків революції почали домагатися національних прав у тій армії. Після того, як Товариство Українських Поступовців видало 8 березня свою першу відозву, закликуючи український загал до організації своїх національних сил, в Києві скликано збори українських військовиків під проводом поручника М. Міхновського. Ці збори ухвалили скликати на 10 березня в Києві військове віче, яке вибрало Тимчасове Військове Бюро з 7-ох членів для ведення справи українізації армії, себто для включення до певних військових частин більшого числа українців, «не порушуючи боєздатности» російської армії. 14 березня таке саме віче відбулося в Харкові, потім в Одесі, Катеринославі, в Умані та в інших містах України, навіть поза Україною в Москві, Петрограді, Симбірську і т. д. Цим розпочався ланцюг таких віч і організацій українських гуртків та рад в різних частинах російської армії, спершу в запіллю, а потім і на фронті.
Київ зразу став осередком і провідником українських військовиків у російській армії і його військова залога поспішно почала творити центральні провідні органи для плянового ведення українізації збройних сил Росії.
Вже 16 березня в Києві скликано ширшу нараду українців вояків київської залоги. Головою наради був полковник Павло Волошин — начальник штабу запасної бригади; його заступником капітан Сахно-Устимович, а секретарем наради поручник М. Міхновський. На цій нараді ухвалено заснувати Український Військовий Клюб імени гетьмана Павла Полуботка. Головою Клюбу обрано поручника М. Міхновського, а заступником його, капітана артилерії Гана. Тут же ухвалено розпочати організацію українських добровольних полків різного роду зброї. Для цього створено Український Організаційний Військовий Комітет на чолі з полковником Глинським та командиром Запасної київської бригади полковником Волошиним. До президії Організаційного Комітету покликано також капітана Гоца, поручника М. Міхновського й прапорщика Павелка. Оцей Організаційний Комітет властиво став першою центральною організацією для ведення українізації у війську.
Як перший практичний вияв діяльности того Комітету постав у Києві Перший Український імени Гетьмана Богдана Хмельницького Полк. Організацію полка започатковано в день «Свята Квітів» у Києві 18 квітня 1917 року.
Під ту пору в Києві на збірному етапному пункті зібралося більше 3,000 українців - вояків, що чекали на відправу на фронт у різні військові частини. Дехто з них перебував тут коло 3-ох місяців. Захоплені хвилею національного пробудження, вони зібралися на свої загальні збори й постановили домагатися, щоб з них зорганізовано окремий український полк, та відіслано його під його іменем на фронт. Тому, що російська влада була рішуче проти такого домагання, то полк був сформований революційним шляхом, самочинно. Він обрав на свого командира полковника Капкана.
Російська військово-«демократична» влада в Київській окрузі назвала той вчинок українців «державним злочином», що може зруйнувати всю російську армію, якщо такі випадки будуть повторятися. Звичайно, причиною «обурення» москалів, що називали себе демократами, було те, що вони побачили у створенні першого українського полку небезпечний зародок українського сепаратизму. Влада рішуче виступила на боротьбу проти такого «небезпечного вчинку». На допомогу їй прийшло все, що було в Києві вороже українському національному рухові. Різні російські революційні організації, преса всіх напрямків, починаючи від чорносотенного «Києвлянина», включно до проґресивно-інтеліґентської ґазети «Кієвская Мисль» та київський Революційний Совіт Робочих і Солдатських Депутатів, разом з демократичною міською «Думою», почали таврувати виступ українців, як тяжкий «злочин» проти революції, проти заповітів демократії, проти інтересів «рабочого люду», проти російської держави й т. д. Отже на голови «бунтарів» посипалося обвинувачення в усіх «сьомих гріхах».
Це був перший грім, який несподівано вдарив з боку об'єднаних русоцентричних кіл. Він протверезив українське громадянство, зокрема, вояцтво. Вже з отих перших днів всеросійської революції, російські «демократи» показали українцям, що треба вести власну українську національну революцію і революційним шляхом добиватися своїх прав.
Тому спротив російської «революційної демократії» підштовхнув українців до дальшої праці. Клюб імени Полуботка та Організаційний Комітет розповсюдили по фронтах і в запіллю десятки тисяч відозв, закликаючи українських вояків у російських збройних силах об'єднуватися в свої національні формації й подавати негайно відомості про себе до Організаційного Комітету. Як відповідь на цю відозву скрізь почали відбуватися українські віча та засновуватися українські військові товариства, комітети та ради. Вже в другій половині квітня створено Український Військовий Клюб у Москві, на фронті в Тернополі 8 квітня, відбулося велике віче українців дієвої армії. Це віче ухвалило домагатися національно-територіяльної автономії України з прилученням до неї Галичини, Буковини й Кубані. Майже одончасно на з'їзді вояків Західнього фронту утворено в Мінську Українську Фронтову Раду, а при штабі головнокомандуючого фронтом зорганізовано Українську Громаду. Фронтовий з'їзд обрав на голову Української Фронтової Ради С. В. Петлюру. На північному фронті в 5-ій російській армії була створена Українська Громада, а 26 квітня в Одесі відбулися установчі збори представників різних військових частин для створення Одеської Української Військової Ради, діяльність якої охоплювала всю Одеську Військову Округу, Румунський Фронт та Чорноморську військову фльоту. Головою Ради було обрано старого українського діяча, лікаря І. М. Луценка.
Відомості про створення на всіх фронтах та на всіх просторах російської держави українських військових організацій почали тисячами надходити до Організаційного Комітету, до Клюбу Гетьмана Полуботка та до Центральної Ради. А разом з тим і скарги на різного роду перешкоди українцям організуватися в той час, як російські військові творили різні свої революційні комітети та інші організації. До Центральної Ради й до Організаційного Комітету почали все більше впливати повідомлення про арешти хоч трохи активних діячів військовиків, які пропагували створення українських військових організацій, а також активне і навіть збройне поборювання творення українських відділів у російських збройних силах.
Не зважаючи на всі перешкоди й залякування активних українців військово-полевими судами за ворохобню й дезертирство, український військовий рух усе більше поширювався і скоро набрав спонтанного масового характеру, з яким російська влада вже не могла дати собі ради й почала «пост фактум» рахуватися з ним. Разом з тим, щораз більше з'являлася необхідність створити всеукраїнський центральний керуючий орган, щоб цей спонтанний рух влити в певні організаційні форми й надати йому пляновости й одноцільности. Тому серед українців-вояків Київської залоги постало питання якнайскорше створити такий керуючий центр.
На зборах 14 квітня 1917 року, на залі Центральної Ради в Києві відбулися збори, скликані Організаційним Військовим Комітетом українців — представників деяких військових частин з фронту, Київської залоги й різних військових організацій, що на той час знайшлися в Києві, прибувши до Києва з різних частин фронту й запілля.
Збори ці ухвалили таку історичну постанову:
«З огляду на те, що єднання на національному ґрунті є непереможною організаційною силою, скликати з'їзд представників української нації від військових частин, по можливості від усіх, де б вони не стояли, на таких умовах:
«1. Від українців кожної окремої частини — по одному представникові.
«2. Крім того, з українців кожних чотирьох частин — по одному офіцеру (чи лікарю, чиновнику), а там, де тільки одна частина — по два представники, з котрих один повинен бути солдат, а другий офіцер (чи лікар, чиновник).
«3. Військові українські організації — по 1-2 представників.
«Увага: Окремою частиною лічиться полк, фльотський екіпаж, окрема морська команда, дивізіон, дружина, транспорт, окремий батальйон, госпиталь, парк і всяка окрема частина, котра має свій окремий розпорядок.
«Порядок денний з'їзду:
1) Боротьба з дезертирством.
2) Підтримання дисципліни та полагодження непорозумінь останніх днів.
3) Відозва до селян українців у харчовій справі.
4) Пляномірність переведення одноплемінности полків і військових частин на Південному і Південно-Західньому фронтах, без найменшої шкоди для існуючої організації цілої
армії.

5) Питання про офіцерський командний склад та про поповнення тих військових частин, що організовані на підставі ч. 4.
«Скликання З'їзду на 5 - 6 мая доручити Українському Організаційному Комітетові й Українській Центральній Раді».
Вислухавши цю постанову вояків, Центральна Рада ухвалила скликати на означений термін Перший Всеукраїнський Військовий З'їзд.
Скликання Військового З'їзду схвилювало й насторожило всі протиукраїнські сили. Почалися більші напади російської преси та взагалі російських революційних організацій. Українцям почали чіпляти латку австро-ґерманофілів, навіть аґентів осередніх держав, зрадників «своєму атєчеству», шпіонів і т. д. Одночасно військова влада заборонила вибірати делеґатів на З'їзд і лише організаційна сила та ентузіязм українців-вояків переміг всі перешкоди, хоч часами доходило до збройної сутички між українцями та їх противниками. Вибраним делеґатам влада не дозволила їхати на З'їзд і проголосила, що тих, які поїдуть до Києва будуть рахувати дезертирами з фронту й поставлять під військово-польовий суд.
Але українська національна стихія всі труднощі переборола й на З'їзд прибуло понад 700 делеґатів, що, за підрахунком мандатної комісії репрезентували 1,580,702 організованих українців-вояків.
Цей з'їзд уявляв собою могутню демонстрацію організованости озброєного українського народу й проходив в атмосфері високо-національного піднесення. Російська преса відзеркалювала принишклий настрій росіян, закликаючи українців уже тільки до «збереження єдинства революційного фронту».
Отож така поважна кількість делеґатів на З'їзді викликала переляк серед «общерусскої демократії», що примусило всеросійський Виконавчий Комітет Ради Робітничих і Солдатських Депутатів прислати З'їздові плаксиве «телеґрафічне увєщеваніє» та прохати не приймати рішучих постанов у справі націоналізації армії, щоб «не згубити цим революції» (звичайний арґумент общеросів). Комітет Ради Робітничих і Солдатських Депутатів у Петрограді обіцяв справу організації окремих національних військ обговорити на найближчому всеросійському З'їзді представників всіх Совєтів Рабочих і Солдатських Депутатів 14 червня. Тому Виконавчий Комітет просив українське вояцтво довіритися йому та звернутися до українців-вояків із закликом стриматися від самочинної націоналізації армії. Ця телеграма викликала велике обурення серед делеґатів З'їзду й треба було багато зусилля збоку його провідників, щоб можна було дальші наради вести спокійним тоном.
Російська демократія правильно оцінила значення першого Українського Військового З'їзду, але дуже помилилася, коли гадала, що своїми постійними виступами проти українського «шовіністичного» руху зможе його спинити, або скерувати в бажаному їй напрямку. Таким втручанням «общероси» лише нервували українські національні маси та провокували їх до нагальних актів. Лише завдяки тактові, який проявляли в ті часи ті, кого хвиля національного революційного руху поставила біля його керми, інколи з великими зусиллями вдавалося виминати кривавих сутичок. Центральним пунктом постанов З'їзду були ухвали про українське національне військо й Український Військовий Генеральний Комітет. В тих постановах між іншим говориться: «...одним з дійсних могутніх засобів до піднесення духа, для зміцнення військових частин в одне суцільне, могутнє тіло — З'їзд визнає негайну націоналізацію армії на національно-територіяльному принципі. Зокрема З'їзд оголошує потребу організації української армії»... «Утворити тимчасовий Український Військовий Генеральний Комітет при Українській Центральній Раді, який має відати українськими військовими справами і працювати у тісному контакті з Російським Генеральним Штабом».
До складу членів Комітету обрано 18 делегатів.
Таким чином постав український військовий керуючий центр, який зв'язав тісно в одне ціле увесь український військовий рух і дав йому закінчені організовані форми.
Член Генерального Комітету, обраний на першому З'їзді, полковник О. М. Пилькевич, у таборовому журналі «Наша Зоря» пише про перші часи праці Генерального Комітету так:
«Ворожо було зустрінуте в російській армії народження Військового Генерального Комітету, а в Петербурзі й особливо в командуванні Київською округою навіть з досить великою настороженністю, недовір'ям і страхом. В перші ж дні Свого існування багато довелося У. Г. Комітетові поборювати перешкод у своїй праці не тільки таємних, але й отвертих. Нераз доводилося одній частині членів У.В.Г.К. сидіти і працювати на засіданні Комітету, а другій брати в кишені револьвери і вартувати на вулиці біля будинку, в якому відбувалося це засідання».
Уконститувавшись і налагодивши роботу, Військовий Генеральний Комітет вислав до Петрограду, разом з делегатами Центральної Ради своїх 4-ох членів: О. Пилькевича, С. Письменного, Д. Ровинського й А. Чернявського. Делеґація подала такі домагання:
«1) Оповістити в наказах по військових частинах і установах фронту, тилу й фльоти про заснування та існування Українського Військового Генерального Комітету при Київській Центральній Раді як органу, що відає всіма військовими організаційними установами та питаннями й до якого в цій справі повинні звертатися всі українські громади.
«2) Зажадати від усіх військових частин армії й фльоти поіменних списків генералів, штаб — обер-офіцерів — українців; відомостей про солдат українців загальним числом в кожній частині й щоб ті відомості безпосередньо переслати в Генеральний Комітет.
«3) Негайно зробити розпорядження про перевід із запасових частин, що знаходяться в центральній Росії, одної дивізії важкої артилерії, комплектованої українцями (всякого ґатунку зброї), одної польової батареї, а перебуваючу нині в Києві гірську запасову батарею вважати українською. Всі частини спеціяльного призначення, що знаходяться в Києві, як понтонні, залізнодорожні й другі, українізувати, а вироблення пляну й порядку переходу їх віддати Українському Генеральному Комітетові. «4) Дати Українському Генеральному Комітетові право для поповнення некомплекту в 1-му Запасовому Полку імени Богдана Хмельницького, а також і других частинах, що знаходяться в Києві, які творяться для відправлення маршових сотень в призначені на фронті три корпуси, й вимагати, щоб було поповнено їх тиловими українськими частинами розпорядженням Українського Військового Генерального Комітету. «5) Якнайскорше виділити в тилових запасових частинах солдатів-українців в осібні сотні, курені, команди, з умовою оставлення їх покищо на тих же самих місцях і в тих же самих частинах, де вони тепер знаходяться. «6) Зробити розпорядження про якнайскоршу передплату на скарбовий рахунок у всі частини фронту й тилу, в усі військові інституції і штаби слідуючих українських газет:"Нова Рада", «Робітнича Газета», «Народня Воля», «Наше Життя». «7) Кооптувати до складу У.В.Г.К. одного офіцера-українця Генерального Штабу, одного кавалериста, топографа й козака-кубанця. Представників других спеціяльностей Генеральний Комітет гадає можливим кооптувати з місцевих військових частин. «8) Зробити розпорядження про видачу всіх старих запорожських знамен та клейнодів (булави, бунчуки і т. д.), а також знамена городових українських полків осібній українській делеґації, яка в короткім часі буде послана від Генерального Комітету з Києва для прийняття й відвезення їх в Київський Історичний музей. «Знамена ці й клейноди хороняться в Ермітажі, а деякі в церквах і соборах Петербургу, Москви і других міст Росії.
Ці домагання були передані урядові в Петрограді 20 травня 1917 року. Про поїздку делеґації Центральної Ради з членами Генерального Комітету член її О. М. Пилкевич далі пише в «Нашій Зорі» ч. 14, між іншим так:
«Самим сильним аргументом звичайно для російського уряду були в цій делеґації представники організованого українського вояцтва. І дійсно, вже на авдієнції у президента ради російських міністрів князя Львова сильне враження зробила на цього представника російського уряду промова полковника Пилькевича, який закінчуючи своє слово, сказав: «В разі відмовлення наших справедливих історичних домагань з боку Тимчасового Російського Уряду, Вам, пане міністре, доведеться мати діло з півтора мільйонами озброєного українського народу!» Це для заскорузлої петербурзької правлячої бюрократії було як вибух бомби, що несподівано розірвалася над їх головами, бо впродовж 250 літ з ними ще ніхто так не говорив з України.
«Але після двохтижневого оббивання порогів у петербурзьких правлячих і громадських центрах, засідань в різних комісіях, делеґація повернулась до Києва з порожніми руками. Зате з твердим переконанням, що нам треба шукати правди тільки у себе дома, на Україні, покладаючись на власні сили і готуючись до впертої боротьби, бо нас у Петрограді не розуміли й відмахувалися, як від настирливої мухи. Ми також зрозуміли, що з нами тоді тільки будуть говорити й слухати, коли ми дійсно заговоримо з ними тою мовою, яка їм зрозуміла, коли ми дійсно покажемо їм, що ті півтора мільйона баґнетів, які ми зорганізували, — це є не порожній звук і не «красноє словцо». І повернувшись додому, ми ще з більшим захоплення взялись за свою працю, бо час не чекав...»
Для посилення дальшої боротьби за свої національні права й не чекаючи формальної відповіді від Тимчасового уряду на меморандум Центральної Ради, який Центральна Рада для скріплення своїх національних сил скликала в Києві Перший Всеукраїнський Селянський З'їзд, а кілька днів пізніше Другий Всеукраїнський Військовий З'їзд. На Селянський З'їзд прибуло 2,500 депутатів, представників по одному від кожної волосної селянської спілки; по два представники від повітових Комітетів Селянської Спілки й по два представники від губерніяльних організацій Селянської Спілки.
Перший Всеукраїнський Селянський З'їзд розпочав свою працю за два дні раніше Другого Всеукраїнського Військового З'їзду. На цей З'їзд прибуло революційним порядком, не зважаючи на заборону З'їзду військовим міністром О. Керенським, 2414 делегатів. Вони були репрезентантами 1,732,444 організованих українських вояків у всіх російських збройних силах фронтів, військової фльоти й запілля.
Розпочався другий етап революційної організації українських збройних сил, а разом з тим ще більш посилена боротьба Тимчасового уряду всіх російських революційних організацій і російського суспільства проти всього українського національного руху. Оборону українських національних інтересів у першу чергу мусіло вести українське вояцтво, яке в цій боротьбі почало вже тоді складати криваві жертви.

неділя, 29 березня 2009 р.

Сіра Дивізія і література до неї

Інж. Павло Дубрівний

Мемуаристична література про Сіру Дивізію досить обширна. Праці кількох авторів розкидані в різних виданнях. Завданням цього нарису подати в хронологічному порядку — хто і що писав про цю військову формацію.
Сіра дивізія належить до числа перших військових формацій з моментом постання Української Самостійної Держави. Організаційні початки ЇЇ були поза межами Рідної Землі в таборі полонених українців Фрайштадт (Горішня Австрія). Тут, починаючи з листопада 1914 р. і до 21 лютого 1918 р. серед полонених українців провадив освідомну національно-освітню працю Союз Визволення України (СВУ) у Відні. Започаткували цю роботу відомі науковці, громадсько-політичні та культурно-просвітянські діячі з Галичини: Микола Голубець, Михайло Гаврилко (політичний еміґрант із Полтавщини), д-р Василь Сімович, д-р Осип Охримович, д-р Микола Чайковський, д-р Роман Домбчевський, д-р Володимир Левицький, д-р Зенон Кузеля, композитор о. Євген Турула, поет Василь Пачовський, письменник Богдан Лепкий, Омелян Терлецький, посол Яцко Остапчук, а з Буковини: акад. д-р Степан Смаль-Стоцький, Осип Безпалко, отець Омелян Гнідий, д-р Роман Смаль-Стоцький та ін.
Спочатку 1915 р. до співпраці з ними приступають полонені українці, а передусім: учителі, агрономи, кооператори, студенство та свідоміше селянство і спільними силами приступають до праці над національним освідомленням маси полонених «малоросів». З цією метою постають в таборі «Просвіта» ім. М. Драгоманова, Видавниче Т-во ім. І. Франка, Драматичне Т-во ім. І. Котляревського, Співоче Т-во ім. М. Вербицького, кооперативна Спілка «Власна Поміч», а також руханково-спортове Т-во «Січ» ім. гетьмана Петра Дорошенка. Всі товариства діяли на статутах, що були практиковані в Галичині, пристосовані до таборових умов, а також до умов, що їх передбачувалось при повороті полонених на Рідні Землі.
Т-во «Січ» стало підставою організації української військової формації під назвою «Курінь Оборони Рідного Краю», що пізніше розгорнувся в «Першу Козацько-Стрілецьку Дивізію». В Україні населення називало її «Сірожупанниками», бо козацтво мало уніформу — сірі жупани з відзнаками на комірах: у старшин — жовтоблакитна стрічка з золотими колосками пшениці, у підстарший — із срібними, що символізувало родючість української землі та багатство її на хліб. Отже назва «Сірожупанники» або «Сірі» була народня. Офіційна назва «Сіра Дивізія» була закріплена наказом Головної Команди Військ УНР 2 липня 1919 р., ч. 98.
Про початки організації Сірої дивізії докладно подано в статті інж. сот. Павла Дубрівного «Сірожупанники» (Перша Українська Стрілецько-Козацька Дивізія). «За Державність», Матеріяли до Історії Війська Українського, Збірник ч. 10, Торонто, 1964 р.
У Збірнику ч. 11. «За Державність», Торонто, 1966 рік ген. Йосип Мандзенко в статті: «Сірожупанники» (Табір полонених українських старшин в Йозефштадті, Австро-Угорщина), як колишній полонений старшина російської армії і активний співробітник СВУ подав характеристичні моменти — як старшини в різних таборах ставились до роботи СВУ і самостійности України?
Російський офіцерський елемент, в тому числі і наші «малороси», був здебільша монархістичним і ворожим до всякого поділу чи «розчленування» російської імперії. Всякі прояви українського самостійництва сильно поборювались, а осіб «мазепинців» записувалось до т. зв. «чорної книги». Однак, не дивлячись на це знаходились одиниці, в яких билося українське серце, і вони включалися в українську, спершу дуже кволу, освідомну роботу. І так, вже 1915 р. в таборі полонених старшин у Терезієнштадті був заснований гурток, що назверх мав назву — «Кружок членів малорусской бібліотеки та драматический», а в дійсності був це таємний націоналістичний гурт, що співпрацював із СВУ у Відні. Було в ньому 20 членів, а найактивнішими з них були: Кость Курило, Василь Прохода, Костенко, Зубчук, В. Гавриленко.
Аналогічні гуртки постали в таборах: Бравнау над Інном, Гарт біля Амштедтену, Мюлінґ біля Вайсельбурґу, Візельбурґ, Мархтренк та ін. Одначе найбільш діяльний гурток був в Йозефштадті, числом 14 осіб. Тут активно працювали: підполковник ген. штабу Іван Перлик, капітан Петро Ганжа (старинного козацького роду з Чернігівщини) і прапорщики: Микола Букшований, Яків Сич, Федот Вакуленко та Малевич. Пізніше цей табор став осередком поповнення командного складу старшин при формуванні Сірої дивізії у Володимирі Волинському.
В роках 1915-1916 ще ніхто не передбачав, що так катастрофально закінчиться перша світова війна для російської імперії, тим більша заслуга тих старшин, що ставали твердою ногою на ґрунт Самостійности України, яка була остаточною метою СВУ у Відні.
Отже національно-освідомна та культурно-просвітня робота йшла серед вояцтва в таборі Фрайштадт та одночасно серед старшинства в таборі Йозефштадт. Мрії полонених ставали дійсністю. Революційні події на Рідних Землях і проголошення Української Народньої Республіки покликало вояцтво з таборів полонених до збройної боротьби з ворогами України. З полонених українців, вихованців СВУ, почалась формація Першої Стрілецько-Козацької Дивізії (Сірої) у Володимирі Волинському. Про формацію тієї частини докладно описав сот. Микола Бутович (відомий покійний артист-маляр) у зрібнику ч. 11. «За Державність», Торонто, 1966 р., в статті: «Формування Сірої Дивізії у Володимирі Волинському». Св. п. М. Бутович був кадровим старшиною російської армії, попав у полон до Австрії, а перебуваючи в таборі полонених Візельбурґ брав активну участь у таємному гуртку українських старшин. Це була людина великих чеснот, патріотична і всеціло віддана ідеї самостійности України. Він, як військовий фахівець, з перших днів формації Сірої дивізії безперервно був адьютантом її штабу аж до Луцької катастрофи в дні 16 травня 1919 р. Маючи до диспозиції ввесь матеріял, він об'єктивно описав в деталях формування тієї військової частини, часи за Гетьманщини, повстання проти Гетьманщини та пересунення дивізії з Чернігівщини на большевицький і польський фронти із осідком штабу Сірих у Луцьку. Автор приходить до висновку, що під час формації діяли віковічні вороги українського народу (поляки та головно большевики-москалі в особі «малороса» ген. Сокири-Яхонтова — командира Сірої дивізії за часів Гетьманату, а також москаля полк. ген. штабу Какуріна, що був помічником начальника генерального штабу українського війська в ці часи). Першого командира дивізії підполковника ген. штабу Івана Перлика після гетьманського перевороту відсунено, і то на «таємничий» лад, а пізніше дивізія, на жаль, не мала вже щастя дістати відповідного командира. Підполк. І. Перлик був непересічної вдачі людиною. Він був сильного характеру, упертий, завзятий і хоробрий в боях. Мав високу військову освіту, закінчив Академію генерального штабу. Як командир полку в Карпатах попав до австро-угорського полону. Його хоробра поведінка під час бою так заімпонувала австрійцям, що йому залишили його кавказьку шаблю. До всього цього він був людиною патріотичною і свідомо без вагань станув в ряди до співпраці з СВУ. І таку людину за Гетьманату відсунено, а на його місце прийшов генерал Сокира-Яхтонів, що пізніше виявився — большевицьким агентом. Як сказано, після підполк. І. Перлика, Сіра дивізія не мала щастя щодо командирів. Під час повстання проти Гетьманату на чолі дивізії стояв сотник Палій, колишній полонений з австрійських старшинських таборів. Людина чесна, порядна, патріотична, бойова, але не таке становище в революційний бурхливий час не відповідна. Був він слабохарактерним, довірливим і підпадав під вплив «революційних» елементів, що ним керували, як хотіли.
Після пересунення Сірої дивізії з Конотопу до Бердичева командиром дивізії був призначений підполковник Абаза (старинного козацького роду з Полтавщини). Він також перебував в таборі полонених в Австрії і брав активну участь у формуванні Сірої дивізії, але пізніше виявилося, що підполк. Абаза теж не годився на таку відповідальну посаду, хоч безперечно був людиною дуже порядною та відданою ідеї самостійности України.
16 травня 1919 р. Сірі разом із штабом на чолі з командиром підполковником Абазою, в підступний і зрадливий спосіб з боку військового командування поляків у Луцьку, попали до неволі. Тим самим військова формація Сірих, як основа, перестала існувати. Одначе Головне Командування Військ УНР наказом з 2 липня 1919 р. ч. 98. з недобитків Сірих та перейменуванням 4-ої Холмської дивізії створено нову формацію під назвою 4 дивізія Сірожупанників.
Участь Сірих у визвольній війні України з ворогами України —-большевиками, москалями-білогвардійцями і поляками, докладно описана у спогадах таких авторів: інж. підполк. Василя Проходи і ген. Антона Пузицького, які були активними учасниками тих подій.
В. Прохода — живе тепер у Каліфорнії — походить з Кубанщини. З рядів російської армії в ранзі прапорщика попав до австрійського полону. У таборі Терезієнштадт в 1915 р. став на ґрунт самостійности України і тісно співпрацював з СВУ у Відні. В часі визвольної війни увесь час брав активну участь у рядах Сірих, як бойовий старшина, і виконував обов'язки адьютанта полку та інших формацій Сірих. На щастя, він провадив щоденник воєнних операцій і це послужило йому для систематичного опису всіх подій Сірих у боях, що подані в Збірнику ч. 1 «За «Державність», друге видання, Каліш, 1935 р.
Ген. хорунжий А. Пузицький — кадровий полковник російської армії, непересічної здібности, як військовик, відважний і хоробрий у боях. Під час Гетьманату був присланий, як командир Першого Сірого полку, проте з числа присланого командного складу з Генерального Штабу за Гетьманату, першим став в ряди повстанців проти Гетьмана і пізніше ввесь час, як бойовий старшина в рядах Сірих, боровся проти червоних та білих москалів. Про бойові операції, що ними він керував, докладно подав у своїх статтях: «Бої Сірих за Коростень» — Збірник ч. 2, «За Державність», Каліш, 1930 р. і «Боротьба за доступ до Києва» — Збірник ч. 5, 6 і 7 «За Державність», Каліш - Варшава.
Крім тієї основної мемуаристики про військову формацію Сірих подають ще такі автори невеликі фрагменти з дій Сірих.
1. Сотник Микола Бутович: «Зі споминів Сірожупанника», Збірник ч. 9. «За Державність», Каліш-Варшава.
2. Полковник С. Чорний: «До боїв Сірих за Коростень ген.-хор. Пузицького». Збірник ч. 3. «За Державність».
3. Інж. М. Скидан: «До Записок до історії Сірих підп. В. Приходи» Збірник ч. 5, «За Державність».
4. Інж. Павло Дубрівний, хор.: «Сірожупанники (Перша Стрі-лецько-Козацька Дивізія). «Вісті Комбатанта», ч. 3-4, Нью-Йорк, 1962 рік.
5. Підполк. В. Прохода: «Бойові операції 10 і 11 Сірих полків 4-ої Холмської Дивізії». Воєнно-науковий журнал «Табор», Варшава 1925 р.)
Підполк. В. Прохода: «4-ий полк Сірих Волинської групи в Зимовому поході, що 1920 р. розвернувся в 4-ту Стрілецьку Сіру бригаду 2-ої Волинської дивізії». Воєнно-науковий журнал «Табор», ч. 7-8, Варшава 1927 р.
7. Підполк. В. Прохода: «Симон Петлюра — Вождь Українського Війська». Воєнно-науковий журнал «Табор», ч. 10, Варшава 1932 р.
8. В. Прохода: «Союз Визволення України», місячник «Самостійна Україна», ч. 11-12, Чікаго, 1965 р.
Деякі з незорієнтованих авторів, пишучи про Сіру Дивізію, подають неправдиві відомості. І так у збірнику ч. 10 «За Державність», Торонто, 1964 р. підполк. Григорій Маслівець в статті: «Гордієнківський кінний полк» подав наступне: «Обидві ці дивізії (цебто Синя і Сіра), не взявши жадної участи у звільненні України від передгетьманської червоної навали по своїм приході з Німеччини та Австрії до Києва, були роззброєні і демобілізовані з волі німців та з наказу Гетьмана».
В ім'я історичної правди, на підставі джерельного матеріялу і фактичного стану подаю наступне: На жаль, правдою є, що сформована з полонених українців в німецьких таборах Раштадт, Залцведель і Вецляр, де провадилась національно-освідомна робота СВУ, Синю дивізію стрінула сумна доля, бо вона була розформована, а друга Синя дивізія (теж сформована в Німеччині) під час переїзду в дорозі поміж Ковлем і Києвом теж була розформована з наказу німців. (Див. ген.-полк. Віктор Зелінський: «Синьожупанники», Берлін, 1938 р.).
Натомість Сіра дивізія в тому часі ще перебувала в стадії формації у Володимирі-Волинському, розпочавши своє формування з полонених табору Фрайштадт (Горішня Австрія) і, на щастя, свого розформування оминула. Сіру дивізію щойно в серпні 1918 р. з Володимира Волинського перекинули на Чернігівщину. Під час визвольної війни за Директорії УНР вона ввесь час брала активну участь і 6 грудня 1919 р. з «трикутника смерти» Сірі пішли в славний Зимовий Похід. Коли вона повернулась з Зимового Походу, зорганізовано з неї Сіру бригаду під командою ген. Шепеля, що входила до складу 2-ої Волинської дивізії як 10 і 11 Сірі полки і далі брала участь в бойових операціях, аж до інтернування поляками армії УНР.
На жаль, проф. інж. Василь Іванис також подав фальшиву версію у свому репортажі: «Доповідь проф. Романа Смаль-Стоцького в Торонто» (див. «Українські Вісті» ч. 51/1582, 15 грудня 1963 р., Новий Ульм, Німеччина). Він пише: «Дивізії, що створені при співучасті СВУ, ніякої ролі на Україні не відіграли, бо ж самі німці, як східній фронт завалився, ліквідували їх». Далі, названий Автор подав про працю СВУ у Відні в роках 1914-1918 такий висновок: «Одначе для української справи на дальшу мету СВУ лишив сумне тавро. Його діяльність росіяни використали для пропаганди, що Україну вигадали німці. Чужинецький світ в широкій масі вірить цій вигадці, що нею «орудують» всілякі Кенани ще й сьогодні». Шановний автор докладно не знайомий з роботою СВУ і досить різко й несправедливо оцінив роботу СВУ і військових формацій Сірої та Синьої дивізій. Вихованці СВУ масово зголошувались в ряди Українських Січових Стрільців, що боролись в рядах австро-угорської армії, але вони несли на своїх багнетах волю і самостійність України. Вихованці СВУ свідомо клали свої голови за волю Батьківщини, наприклад: Денис Борисенко — народний учитель з Чернігівщини, поклав свою голову в числі 359 в Базарі, Микола Лозовик — гімназійний учитель з Київщини, був убитий в Лукіянівській тюрмі НКВД в Києві 1920 р. за організацію повстанських загонів, Юрій Балицький, артист-маляр (псевдо М. Вихор), син дідича з Херсонщини, згинув з рук білогвардійців (Денікінців). Коли йому запропонували були боронити Московщину, він відповів: «Я боронитиму Україну в свому національному війську»... — і його застрілили на місці. (Це відтвердив св. п. Євген Чикаленко авторові цих рядків. Чикаленко мав свій маєток у сусідстві з дідичем Балицьким).
Українські Січові Стрільці тісно співпрацювали з Союзом Визволення України, маючи спільні національно-державні ідеали. Тому кинене слово «тавро» болюче вразило ще живих, колишніх активних співпрацівників СВУ і всіх колишніх вояків, що служили в українських формаціях — завдяки Союзові Визволення України.

пʼятниця, 27 березня 2009 р.

Перша Українська Дивізія і ОУН

Ген. М.Капустянський

                                Перша Українська Дивізія (дивізія «Галичина») творилася у вирі запеклої боротьби двох диктатур — червоної і брунатної, — що змагалися на Україні за Україну (для себе) проти інтересів українського народу.

                               Цей фактор поклав свою печать на характер війни на Сході (Україна стала головним театром війни), на поставі обох ворогів українського народу, а також на його реакції в обороні проти смертельної небезпеки. Поза тим перипетії боротьби на фронтах, зокрема зміна бойового щастя, змушували 3-ій Райх вживати різних заходів, щоб використати українських вояків для зміцнення свого фронту й забезпечення запілля.

                              Також для України була несприятлива політично-стратегічна ситуація: з одного боку Союз держав Заходу з СССР, з другого — нищівний режим німецької влади, диктували українцям потребу шукати різних засобів, як революційного так і політично-військового характеру, щоб рятувати національну гідність і субстанцію та маніфестувати чином свою волю до дальшої визвольної боротьби, — підготовляючи для неї сприятливі передумови.
Отже, цим мірилом треба розцінювати розвиток подій в Україні та постуляти, на яких було започатковано організацію дивізії «Галичина» та її Голгофу.

                           Узимку 1942/43 р., а також і на весну 1943 р., політично-стратегічна ситуація ґрунтовно міняється. Майже на всіх театрах війни, в Европі, Африці, навіть на Далекому Сході, а теж на морях і в повітрі, не тільки зупинено наступ держав Осі, а навпаки, союзники, перейнявши ініціятиву в свої руки, повели широко закроєну офензиву по операційних лініях загального для всіх, опрацьованого у Казаблянці, пляну. Його остаточна мета — повна капітуляція держав ворожої коаліції.

                            Найбільших втрат зазнали німці на побоєвищах під Сталінградом, де 2 лютого 1943 р. піддалася 6 німецька амія і 4 танкова маршала Павлюса. Також концентрованим наступом ген. Монґомері з Єгипту, Ель-Аламен, і американців під кермою ген. Айзенгавера з Альжиру, розгромлено в Африці німецько-італійську армію ген. Ромеля. В Тунісі 250,000 німців і італійців дісталось у полон.

                             А у висліді безглуздої, божевільної політики 3-го Райху на окупованих ним теренах східнього театру війни, зокрема в Україні, під ногами німців почала горіти земля. Бо ж дошкульна повстанчо-саботажна акція, як большевицької партизанки, так зокрема українських повстанчих і підпільних формацій, що вже розпочалися в Галичині, Волині та Наддніпрянщині, захитують запілля німецьких військ та від'ємно впливають на їх бойові дії.

                            До того ж починає німцям бракувати вояків на численних фронтах, а також не вистачає їм робітників на фармах і заводах. Гітлер зі Сходу забирає силою молодь (хлопців і дівчат) у Німеччину на каторжну працю в загрожених летунством індустріяльних центрах. Також німці приділюють наших підлітків хлопців і дівчат (12-15 р.) до протилетунських формацій. Нарешті для скріплення бойових фронтів німці силою, погрозами і підступом втягають нашу молодь у свої частини. Разом з тим вони змагають безпощадним терором забезпечити своє запілля, скеровуючи удар головно на націоналістичну молодь і патріотів-неофітів на центральних землях (Київ, Житомир, Вінниця, Полтава).

                             Але значно захитаний назовні і загрожений внутрі 3-ій Райх відчував гостру потребу в той чи інший спосіб шукати якогось порозуміння з українцями, зокрема на західніх землях (Галичина, Генеральна Губернія), на своєму важливому запіллі (навіть уже перед тим). Українці, опинившися між двома вогнями, змагають знайти вихід з такого положення, цебто, відповідно підготовитися до прийдешніх подій. Стає ясним, що 3-ій Райх не виграє війни. Українці відчувають необхідність: 1) створити збройну силу, як зав'язок національної армії, щоб дати опертя своїй політиці, 2) злагіднити хижацький окупаційний німецький режим, 3) витягнути українських вояків з німецьких військових формацій, 4) звільнити з в'язниць тисячі арештованих українців, 5) облегшити тяжку долю наших робітників у Німеччині.

                           Виринула концепція Штабу ПУН-ОУН по створенню передумов для відновлення української збройно-революційної сили. (Див. Воєнно-науковий журнал «За збройну Україну» 1938 р., ст. ген. М. Капустянського «Українська воєнна доктрина» ст. 8-14. Його ж стаття в журналі «Війна і техніка» «До питання Української Воєнної Доктрини» ст. 7-11; «ОУН 1929-1954», М. Капустянський — «Військова підготова ОУН» ст. 115-138).

                           В поході на схід ОУН в 1941 р. в Кракові нам з полк. Романом Сушком пощастило зареєструвати тисячі українських вояків, що зголосилися на мій заклик в «Краківських Вістях». Скликано в Кракові і створено Генеральну Раду Комбатантів, яку очолив ген. М. Омелянович-Павленко, а Воєнно-історичну Раду (Ген. штаб) очолив ген. М. Капустянський, секретарі полк. Малець і сот. Сагайдачний. Ген. Рада Комбатантів звернулася через полк. Бізанца, який мав зв'язки з Вермахтом, до німецької ставки з нашим пляном відновити українську армію, як союзну, під українською політично-стратегічною кермою. На жаль, німці не взяли на увагу нашої пропозиції, а її відкинули, собі на погибель. Німці пропонували нам організувати два куці легіони, без жадних політичних концепцій. Ми це відкинули. Група С. Бандери разом із сотником Ярим на це погодилась.

                          На весну 1943 р., взявши до уваги змінену ситуацію, ПУН знову підніс аналогічну пропозицію — потребу створення української національної армії (з українських вояків, що приділені до німецьких і Власовських формацій, нашої молоді, численних полонених українців Червоної армії), як союзної збройно-революційної сили під, нашою політично-стратегічною кермою. Німці знову відкинули нашу далекойдучу пропозицію. Проте губернатор Галичини, д-р Вехтер, звернувся з категоричною вимогою до голови УЦК, д-ра В. Кубійовича щодо конечности створення української військової формації (Див. 604-605, «Історія Українського Війська» І. Тиктора, Вінніпеґ, друге видання). Німці розуміли, що треба притягнути до реалізації цієї справи легальну установу УЦК і також необхідно заохочувати українців, спекулюючи на їх патріотизмі, що прагнув звільнити Україну з большевицької неволі.

                         Голова УЦК скликав нараду з кількома старшинами колишньої Української Армії УНР. Як мені було відомо, ухвалено такі тези: 1) Старшинський склад і духове виховання членів дивізії мусять бути українські. 2) Назва та відзнака — українська. Дивізія має бути підпорядкована Вермахтові. 3) Членам дивізії має бути забезпечена духово-релігійна опіка. 5) Усі українські політичні в'язні у німецьких тюрмах і концтаборах мають дістати загальну амнестію. 6) Сама дивізія, — це тільки перший крок для створення Української Національної Армії, в склад якої вона має увійти. Дивізія може діяти виключно проти совєтського фронту і не може бути ні в якому разі вжита для боротьби проти західніх держав. Члени родин та особи на їх утриманні мають дістати відповідне матеріяльне забезпечення. Губернатор Вехтер прийняв до відома поставлені умови і обіцяв їх здійснювати.

                           28 жовтня 1943 р. Вехтер проголосив створення 1 Української Дивізії «Галичина». Покликано Військову Управу. Назагал це був компромісовий, накинутий обставинами, акт військового характеру без політичних програм. Але ним «воленс-ноленс» необхідно було покористатися з уваги на вищі і дальші цілі, про які була мова вище. Правда, він, на жаль, не покривався з політично-стратегічними постулятами у вище поданій концепції ОУН. Цим ускладнювалось наше ставлення до бранки в дивізію. Тому наша військова еліта не могла брати активної участи ні в нарадах ні в творенні Дивізії.

                           Назагал ми трималися обережно і помірковано. Не заохочували прилюдно нашу молодь до вступу в Дивізію, але й не стримували її бойового запалу. Ген. М. Капустянський відмовився бути на урочистостях у губернатора Вехтера, де йому призначували за почесним столом місце проти губернатора, мотивуючи це станом свого здоров'я. Але ми з полк. Сушком змагали облегшити тяжку долю нашим воякам в дивізії «Галичина» і тому радили колишнім старшинам Української Армії обов'язково включатися в склад Дивізії, коли вона почалась формуватись, щоб послужити своїм досвідом і авторитетом нашим молодим воякам. І такі добровольці між старшинами знайшлися. У мене залишилася в пам'яті дружня зустріч тоді з нашим талановитим артилеристом ген. штабу полк, інж. Палієнком. Після докладного обговорення питань пов'язаних з дивізією — я допоміг йому побороти його сумніви і порадив зголоситися до Дивізії. Як відомо, полк. Палієнко, в ранзі майора Дивізії блискуче керував тяжким артилерійським дивізіоном в героїчно-трагічній битві під Бродами, де він і наклав головою, завдавши великі втрати Червоній армії. В перипетіях оборони і прориву він значно прислужився воякам Дивізії, успішно обороняючи піхоту від ворожих танків, кулеметного вогню і гарматнього обстрілу.

                             Поза тим ми з полк. Р. Сушком тримали постійний контакт з полк. В. Мальцем і Бізанцом, членами Управи Дивізії. В 1948 р. тодішній військовий референт Української Національної Ради ген. М. Капустянський подав обґрунтований меморандум військовій команді Американських армій в Німеччині, щоб облегшити воякам Дивізії евакуватися за океан.

                              Назагал в тяжких боях з Червоною армією своєю жертвенністю і відвагою дивізійники довели, що вони готові та спроможні в обороні свого народу боротися до загину. Дивізія по свойому складі була соборницькою, бо мала вояків старої і нової війни. На еміґрації в Европі і за океаном дивізійники не розпорошилися, вони становлять один із поважних активних складників українських комбатантських організацій.

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації