ЯК У НАС ШАНУЮТЬ ДОКУМЕНТИ МИНУЛОГО

Василь Верига

(Замість рецензії на "Денник Начальної Команди У.Г.А."Нью-Йорк, "Червона Калина", 1974 р.)

Одною із найбільш болючих ділянок в українській історіографії є або брак оригінальних документів, або утруднений до них із різних причин доступ. У нас ще й досі є чимало оригінальних документів різних періодів часу, що, гак чи інакше, попали у руки приватних осіб, які трактують їх як приватну власність і нікому не дозволяють ними користуватися. Найкраще було б опублікувати такі документи, щоб вони були доступні усім дослідникам, що принесло б користь не тільки науці взагалі, але також і й українській справі. Деякі документи не можуть побачити світа прямо тому, що вони або не відповідають політичним поглядам їхніх "власників", або хтось впливовий вважає, що в них є "компромітуючі" інформації.

Якраз така доля судилася була цим важливим документам з Визвольних Змагань, які щойно в 1974 році опублікувало в Нью-Йорку видавництво "Червона Калина" п.н. "Денник Начальної Команди Української Галицької Армії".

Публікація "Денник Начальної Комади Української Галицької Армії" складається з чотирьох частин: Вступного слова "Від Видавництва" (стор. ХІІ), основної найбільшої частини "Денника Начальної Команди", який покриває період від 7 червня 1919 р., тобто від початку відомої Чортківської офензиви УГА, до 3 квітня 1920 р,, коли Начальна Команда УГА фактично перестала існувати (239 стор.). Третю частину становить "Суд над ген. Тарнавським, Вінниця 13-14 листопада 1919 р." (стор. 241-308) та четверту "Список місцевостей" (стор. 309-324).

Ми вітаємо появу цього цінного документу, бо він кидає чимало світла на обставини, в яких перебувала УГА на Наддніпрянщині, а частинно також і на взаємовідносини поміж обома командами, УГА та Дієвої Армії УНР. Так само не менш цінним вкладом в українську історичну документацію є третя частина "Суд над ген. Тарнавським", що являється стенографічним протоколом, який кидає чимало світла на причини, чому НК УГА була змушена шукати порозуміння з Денікіном, а пізніше — з большевиками.

Як виходить із передмови, "Денник НК УГА" був переписаний на машинці 28 червня 1920 р. і від тоді аж до 1974 року лежав поміж архівними документами різних осіб, бо все були якісь перешкоди для його публікації. Іншими словами, тоді, коли деякі кола постійно намагалися дискредитувати Українську Галицьку Армію, а зокрема її Начальну Команду за договір з ген. Денікіном, обвинувачуючи її у "зраді" державних інтересів, цей важливий документ — Денник Начальної Команди УГА — зберігається за легендарними "семи замками", щоб він не побачив денного світла. Ба, що більше, навіть тепер після 54 років "дехто висловлював сумніви, чи взагалі варто видавати "Щоденник" з уваги на різні дуже прикрі моменти записані в ньому" (стор. IV).

Далі довідуємося, що "члени Надзірної Ради, Дирекції і Редакційної Колегії В-ва "Червона Калина" мали спершу сумніви, чи взагалі видавати той "Процес генерала Тарнавського", а як видавати його, то чи в оригінальному вигляді, чи в трохи скороченому, з викресленням місць, які можуть породжувати найбільші застереження щодо їх форми і змісту та погрожувати новим розпаленням галицько-наддніпрянської полеміки..." (стор. VIII).

Читаючи такі слова, виходить, що плянувалася цензура історичного документу, що означає брак пошани і зрозуміння до важливости оригінального ствердження й бажання замовчування певних подій та викреслення їх з історії взагалі. Практично, це можна б порівняти з сучасними совєтськими судами, на яких обвинувачують підсудних у протидержавній діяльності, але не допускають на судову залю свідків, які могли б сказати дещо в обороні підсудних. Дивно, що деякі члени керівних органів видавництва "Червона Калина" не брали до уваги першорядної ваги цього історичного документу, але видно, що комусь дуже залежало на тому, щоб цей "свідок" не міг сказати свого слова. Хоча така практика є повседенним явищем у поневоленій Україні, це аж ніяк не означає, що нам треба брати приклад із нашого окупанта. Зрештою про ті т.зв. "прикрі моменти" вже давно чимало написано, а в тому і чимало тенденційного, отже затаювати тут немає чого ані потреби. Краще говорити про "прикрі моменти" з минулого, вчитися на них, як не повторювати їх у майбутньому, ніж затаювати їх перед поколіннями.

На щастя, здоровий глузд переміг і вирішено, що так "Денник..." як і "Суд над ген. Тарнавським" — це "поважний військово-історичний документ і видавництво "Червона Калина" вирішило опублікувати його".

І так остаточно видавництво "Червона Калина" дійшло до правильного рішення, що є дуже похвальне. Але хоча й рішення пройшло, то комусь забаглось у слові "Від Видавництва" підірвати вірогідність цього документу, що мовляв "Щоденник УГА — це історичний документ, але... це не значить, що все у ньому історична правда" (стор. IV). Тут знову виявився брак розуміння документу часу. Переглянувши обі ці центральні книжки, нам доводиться ствердити, що все що там є записано — є історичною правдою, бо так в Начальній Команді події того часу розуміли і так їх собі інтерпретували. Ба, що більше, власне на базі тих, нехай і невірних інформацій чи інтерпретацій, діяла Начальна Команда УГА і творила історію. З другого ж боку навіть у "компромітуючих" висловах записаних у "Деннику..." мусіла бути щонайменше, якась доза правди. Зрештою, ці справи розглядатиме майбутній дослідник, який, поза всяким сумнівом, буде конфронтувати інформації "Денника УГА" з інформаціями "Зимового походу" О. Доценка, споминами ген. Денікіна та іншими, і доходитиме до того, де і що є правдою.

"Денник Начальної Комади У.Г.А." — це дійсно рідкісний історичний документ і Видавництво "Червона Калина" добре зробило, що його видало. При цьому варто підкреслити ще й те, що видавництво видало цей документ без "виправлювання" мови, при чому буває і так, що виправляють і зміст, відповідно до вимог сучасної хвилі, тоді коли сам документ має відображати дух часу, до якого він відноситься. Жаль тільки, що це документ появився так пізно, бо його відсутність, чи пак недоступність, негативно вплинула на історіографію УГА та її взаємовідносин зі штабом Головного Отамана. Під цим оглядом Дієва Армія УНР була щасливіша, бо тотожний за своєю формою твір-документ "Зимовий похід" О. Доценка появився у 1932 р. а "Українсько-московська війна 1920 року у документах" ген. В. Сальського в 1933. Денник НК УГА, який своїм змістом і формою аж ніяк не уступає двом попереднім документам мусів чекати ще сорок років, щоб побачити денне світло.

Вважаємо, що видавництво зовсім зайво намагається оправдати себе за публікацію цього документу, навпаки, воно винно дати вияснення чому цей документ не появився принайменше тоді, як повище наведені документи з Дієвої Армії УНР або, принайменше, у перших роках його побуту в Америці. Найслабшою частиною цієї публікації є ніщо інше, а якраз слово "Від Видавництва". Тут ми читаємо нарікання на те, що мова документів не зовсім чиста та що термінологія не завжди послідовна, але само видавництво не послідовне у бібліографічних назвах. Наприклад, на означення першого документу вживає назви "Щоденник..." тоді як а заголовній сторінці є "Денник..." і також "Процес генерала Тарнавського" тоді як на заголовку цього документу стоїть "Суд над ген. Тарнавським".

Позитивним явищем є доданий "Список місцевостей" (повинно бути "Показник місцевостей", бо він показує, на котрих сторінках знаходиться інформація про них), але, на жаль, немає поіменного показника, що було б дуже помічним у такій публікації. Книжка видана на доброму папері та в солідній оправі, що запевняє її довгоживучість. Нам приємно ствердити, що, поминаючи "вагання", "Червона Калина" таки видала оба ці надзвичайно цінні документи, бо, як видно, почуття обов'язку перемогло, беручи верх над політичними симпатіями чи антипатіями. "Денник Началь. Команди УГА" заслуговує на відповідне місце серед усіх інших документацій по всіх бібліотеках університетів, організацій та взагалі книголюбів.

МАТЕРІЯЛИ ДО ІСТОРІЇ І УД УНА

Юрій Тис-Крохмалюк


У моїх працях над доступною мені літературою і джерелами до історії І УД УНА знаходжу немало противорічних тверджень відносно різних справ меншої чи більшої ваги. Причиною того є мабуть те, що приміром у споминах визначних діячів тих років автори пишуть звичайно про те, що відноситься безпосередньо до їхніх ділянок, і тільки зрідка згадують інші справи. Приміром у Ґеббельса споминах 1942-1943, а теж і в його промовах 1939-1945 не маємо майже нічого про події на фронтах війни на сході, а в тім і про українські справи. Зате багато вартісного матеріялу подають ті автори для розгляду причин, які заіснували в тих роках, а осібна оцінка тих чинників, які довели до зміни політики супроти України, хоч практично ця зміна прийшла запізно і тим самим не могла дати відповідних наслідків.

Противенства авторів у справі Дивізії слід буде розглянути докладніше і визначити, котре становище правдиве, а котре ні. Це відноситься теж і до українських авторів. Приміром оцінка битви під Бродами писана у перших повоєнних роках різниться від пізніших праць, писань на підставі кращих і певніших матеріялів, які — ті писані нагорячо — мають у собі велику дозу перебільшень і непровірених вісток, що творилися на основі психічних заломань нашої суслільности. І так нпр. Іван Кедрин пише у своїй статті "7000 поляглих за ідею" про книжку "Броди", видану 6 років після закінчення війни. Він наводить такі слова — "Дивізія увійшла в дію, маючи 11 тисяч вояків. В кітлі вона втратила около 7.000 вояків і старшин. З них найбільша частина згинула, або, ранені, попали в большевицькі руки".

Ці слова писані ще по свіжих слідах битви, багато скоріше як появилася книжка "Броди" і не можна винити автора, бо ніяких інших даних тоді не було поза розповідями і під впливом трагізму поразки. Ніхто не мав тоді можливості порівняти німецькі втрати (7 дивізій) і не враховано, що в пізніших місяцях прийшли до Дивізії відділи вояків, що перебували у німецьких частинах включені туди в кітлі, та що понад дві тисячі знайшлися у відділах УПА.

Для дальшого приміру можемо навести зізнання головного референта СБ на терені т. зв. "Закерзонського Краю" визначного члена ОУН Петра Федоріва, псевдо Дальнича, арештованого польським УБ у підпільному бункрі 16-го вересня 1947-го року. Ці зізнання появилися як документ у книжці польського генерала І. Блюма "З історії польського війська в роках 1945-1948", та були передруковані у журналі "Визвольний Шлях" 8/154 за серпень 1960-го року. Ось фрагменти зізнань, які відносяться до Дивізії:

"В пізнішому перйоді, себто, в 1943-тому році у Львові, представники мельниківської групи з Навроцьким — провідним діячем Фронту Національної Єдности — на чолі, зорганізували СС Дівізіон Ґаліцієн, що її вжито до боротьби проти Совєтського Союзу."

В іншому місці зізнань читаємо:

"У 1945-му році, безпосередньо перед капітуляцією гітлерівської Німеччини, члени СС Дівізіон Ґаліцієн перейшли більшою кількістю до відділів УПА, продовжуючи боротьбу проти СССР і Народньої Польщі."

Очевидно, що обидві вістки неправдиві. Згадані особи чи політичні організації не могли організувати Дивізії та ще як Ваффен СС, а були вони членами Військової Управи, якої завдання були допомогового переважно характеру, а до того і дуже ограничені. Друга вістка неправдоподібна хоч би тому, що перед капітуляцією УД УНА була уже вилучена з військ Ваффен СС, та знаходилася далеко на полудні; перехід навіть малих груп вояків до УПА був тоді цілком неможливий. Дальнич, який в той час був членом Крайового Проводу ОУН на терені Закерзонського Краю мусів бути обзнайомлений краще про І УД УНА чи навіть про Дивізію "Галичина". Треба припускати, що звіт поданий Блюмом невірно, на що вказують ще інші вислови Дальнича.

Після битви під Бродами, а навіть ще в окруженні розходилися чутки, що причиною окруження, браку летунства і танків є зрада генералів. Про це свідчило теж заховання більшости німецьких вояків, які часто були апатичні і просто ждали попасти у полон.

Я завдав собі труду прослідити ту справу в чисельних документальних працях у німецькій мові і німецьких авторів. Загально можна сказати, що від початки війни Гітлер мав опозицію німецьких високих старшин не тільки відносно ведення війни, але теж і політики Третього Райху.

Характер тієї опозиції в перйоді воєнних успіхів Німеччини не мав зорганізованого характеру. Аж коли почалися невдачі з осібна на східньому фронті, поновлено заходи зорганізувати спротив діяльности кліки Гітлера. З невдачами почалися інтриги у національ-соціялістичній партії змови і саботажі у виконуванні наказів і веденні війни. Від капітуляції ген. Паулюса у Сталінґраді, большевики скріпили свою пропаґанду проти гітлерівської Німеччини з осібна коли на чолі "Національного Комітету "Вільна Німеччина" станув сам Паулюс, що попав у полон. Від вчасної весни 1944-го року совєтська пропаґанда набрала великого впливу у німецьких військових з"єднаннях. Про це згадує Гітлер у своїх промовах проти генералів. Якусь цілість творить атентат на Гітлера і постава генералів у штабах і на фронті, де саме з початком сандомирсько-львівської офензиви Червоної Армії забракло пального літакам, що стояли на львівському летовищі та сильними закликами полонених німецьких генералів з комітету "Вільної Німеччини". До цієї справи повернуся у дальших статтях, а тут наведу фрагмент запису Ґеббельса з дня 3 серпня 1944-го року.

"Продовж кризи на середньому відтинку фронту я довідався з большевицької інформаційної служби, що тільки в останніх 14 днях 22 німецькі генерали з піднесеними руками перейшли у большевицький полон, та що більша частина тих генералів вже 24 години пізніше говорили через радіо до німецьких військ як члени так званого "Національного Комітету Вільної Німеччини" і намовляли їх до капітуляції. Вчора у Головній Квартирі Фюрера предложено мені летючки із закликом, щоб наші війська скапітулювали та перейшли до полону, та що там знайдуть надзвичайне і гуманне поводження з ними. Ці летючки підписали не большевицькі функціонарі або політруки, не жидівські еміґранти з німецької батьківщини 1933-го року, а німецькі генерали!"*)


________________
*)   Gebbels Raeden, Band II, 1939-1945, Duesseldorf, cmp. 366-367.

ГРИЦЬ ВАСИЛЕВСЬКИЙ

1901-1977

 Гриць Василевський, уродженець Михалькова б. Одеси.
Був хорунжим кінноти в армії УНР і нагороджений орденом   Залізного Хреста за участь в боях в зимовому поході в 1920 р.

Після 30 місяців інтернування за дротами в Польщі, втік до Чехословаччини, де закінчив інженерні студії та працював на пості інженера державних робіт.

Залишив Прагу в 1945 р. і в роках 1946-1947 працював для Амер. Армії в м. Реґенсбурґ в Баварії.

Від 1948 р. проживав з родиною в США. Тут працював як інженер в плянуванні та побудові мостів, останнім часом як інженер-сеньйор мостобудівництва в Департаменті шляхів Пенсильванського стейту.

М.  Ш.

"РОСІЙСЬКІ" ОФІЦЕРИ

Лев Шанковський


(продовження з В. К. ч. 1/78)

Вместе с красними командирами... строили Красную Армию и Красньїй Флот, трудились в центральних органах военного управлення, во Всеобуче, в запасньїх войсках, в штабах соединений, командовали фронтами, армиями и соединениями бывшие офицеры и генералы старой армии... "Они сами учились у нас работе и давали нам взамен свои технические показання. И только при помощи их Красная Армия могла одержать те победы, которые она одержала", — указьівал Ленин

(ПСС, том 40, ст. 199)...

 И. И. Минц, (ред), Из истории граждансной войны и интервенции 1917-1922. Сборник статей. Москва 1974, ст. 196-197.

IV

Сучасна совєтська історична наука про громадянську війну й інтервенцію та організацію Червоної Армії намагається, з усіх сил, заперечити вклад Л. Троцького в будівництво Червоної Армії. Поскільки в цьому будівництві, справа притягнення кол. офіцерів з царської армії є дуже важлива, бо ж навіть сам Ленін стверджує, що "тільки за їх допомогою" Червона Армія вийшла з війни переможною, сучасні совєтські історики доволі темпераментно заперечують факт, що використання кол. царських офіцерів було ініціятивою Л. Троцького. Це, між іншими, безапеляційно стверджує бритійський історик Совєтської Росії — Едвард Галлет Карр і ми розуміємо, що це його твердження мусить дуже колоти очі совєтських істориків, бо історик Карр є непоправним совєтофілом. Але Факти є фактами і вони (факти) є, як відомо "вперта річ".

Мабуть має слушність учень проф. Карра, Пітер Кенез, молодий бритійський історик громадянської війни, який твердить, що спочатку Ленін не мав виразної думки про колишніх воєнних спеціялістів з царської армії, бо ж вони належали до прошарку "буржуазної інтеліґенції", якою Ленін безмежно погорджував, але змінив свою думку під впливом Л. Троцького, який Ленінові доказував, що регулярної армії побудувати без допомоги "воєнних спеціялістів" не буде можливо. Прийнявши думку Л. Троцького про "воєнних спеціялістів", Ленін уже послідовно її обороняв до кінця. Між іншими, використання кол. воєнних спеціялістів царської армії було одною з найважчих проблем будівництва Червоної Армії. В оцінці Леніна, ці труднощі полягали в тому, що "озброєних робітників і селян ставилось під команду кол. офіцерів, які, в своїй величезній більшості, співчувають поміщикам і капіталістам" (ПСС, том XXXIX, ст. 152). Проти використання воєнних спеціялістів був постійний спротив членів РКП(б). Питання про це обговорювалось на партійних з'їздах, конференціях, в Центральному Комітеті і на VIII З'їзді РКП(б) улітку 1919 року, де противники використання кол. офіцерів створили були т. зв. "воєнну опозицію". Але, Ленін був майстер від поскромлювання всяких опозицій і від проведення власної лінії в керівництві партією.

Воєнні опозиціонери закидували Ленінові, що колишнім царським офіцерам довіряти не можна, що в зустрічі з білими офіцерськими арміями вони негайно перебіжуть на бік білих армій, або по-зрадницьки будуть діяти на шкоду Червоної Армії. Ленін відповів, що він не мусить довіряти офіцерам, бо він довіряє політичним комісарям, які існують в кожній частині, починаючи від роти, ескадрону, чи батерії. Але, чи сповнялись чорні передбачування опозиціонерів, що так нагадували погляди наших опонентів "російського офіцерства"? Ніяк, ні! За чотири роки громадянської війни, всіх перебіжчиків з Червоної Армії до різних білих армій можна було порахувати на пальцях одної руки. Найвидатніший із них був кол. ген. Всеволодов, що у большевиків командував армією. Одного дня забрав усі штабові документи й пішов до ген. Денікіна. Цей поставив ген. Всеволодова перед польовий суд, який виніс вирок:  генерала Всеволодова розстріляти за службу в Червоній Армії. Потім, під Орлім, розстріляли ще ген. Станкевича після солідних тортур. Для старшин-гетьманців не було ніяких вийнятків, як свідчить справа полк. Ф. Боржинського, розстріляного біля станції Ілковайської з наказу денікінського польового суду. Полк. Боржинський був представником Гетьмана в Катеринограді і після упадку Гетьманату вертався до Києва.

В 1919 році, коли Українська Галицька Армія перейшла була р. Збруч на Наддніпрянщину й об'єдналася для спільних операцій з Армією УНР, під проводом штабу Головного Отамана, очоленого ген. Юнаковом, і коли після виміни думок між галицькими і наддніпрянськими командами вирішено, остаточно, провадити операції в напрямі на м. Київ, перед об'єднаними українськими арміями був фронт Червоної Армії, який обороняла 12-та совєтська армія, команда якої містилася в Києві. 12-та совєтська армія ділилася на північну групу дивізій зі штабом у Коростені й південну групу дивізій зі штабом в Одесі.*) Придивімось тепер командному складові 12-ої армії:

Командарм — Н. Г. Семенов, ген. майор царської армії;
Нач. штабу — Г. Я. Кутирев, пполк. царської армії;
Нач. опер, штабу — А. Л. Латинін, капітан  царської армії.

Наприкінці серпня 1919 р. всіх цих "генштаба" нагнали в шию з постів, бо ж не оборонили вони Києва перед об'єднаними українськими арміями, які зайняли Київ 30. VIII. 1919 року. У вересні 1919 р., 12-ою армією вже командував новий склад, а саме:

Командарм — С. А. Меженіков, ген. майор царської армії;
Начштабу — В. А. Давидов, полк, царської армії;
Нач. опер, штабу — С. П. Седачев, пполк. царської армії.

Немає що казати, керівництво 12-ої армії було "фахове". Але 31. VIII. 1919 р. до Києва вдерлися денікінці, яких добросердні українці пустили до міста, бо думали про них, що це "союзники". З'єднаннями Добрармії ген. Денікіна, що "здобули" були Київ, командували теж колишні царські генерали й генштабісти. їхні прізвища були: ген. лейт. Фон Бредов, ген. майор, фон Штакельберґ, ген. майор фон Штессель, ген. майор фон Закс і полк. Володимир Удовиченко. Отже "русскі" генштаба були в Червоній Армії, а в Добрармії ген. Денікіна були самі "германці" й один... "хахол".

І цим "германцам" з Добрармії ген. Денікіна українці протиставили свого "германца" ген. Антона Кравса, що тоді командував Центральною армійською групою українських армій, завданням якої було здобути м. Київ. Я далекий від того, щоб ген. А. Кравсові закидати якісь нечесні наміри в зв'язку з його національністю (такі закиди роблено з боку деяких урядових політиків), але своє питання таки мушу поставити твердо: Чи дійсно не було вже українського генерала відповідної військової ранґи й досвіду, що міг був очолити армійську групу українських армій на такому важливому стратегічно й політично напрямку? Бо ж навіть зустрівшись з денікінцями у Києві ми не мусіли перед ними капітулювати, тим більше, що мали за собою перевагу сил. У районі м. Києва, проти 2,800 багнетів, 1,700 шабель і 45 гармат Добрармії, об'єднані українські армії (без кооперуючих повстанських загонів) мали 8,850 багнетів, 1075 шабель і 113 гармат, у тому 24 гармат важких. Воля полководця в критичному моменті вирішує дальший хід історії. Дозволю собі сказати, що такі українські полководці були, але не було повного усвідомлення їхнього існування й правильної оцінки їхніх можливостей.

V

Коли ШГО влітку 1919 року заплянував операції об'єднаних українських армій в напрямі на Київ (варіянт походу на Одесу відкинув Симон Петлюра й уряд УНР з політичних причин), він (ШГО) поділив був об'єднані українські армії на три армійські групи, з яких дві групи мали очолювати високі старшини УГА німецької національности. Лівофлангова група в складі 2 корпусів: (Січових Стрільців і II Галицького), під проводом полк. Арнольда Вольфа мала наступати на Житомир-Коростень. Центральна група в складі І Галицького й Запорізького корпусів та 2-ої, 8-ої й 1-ої Кінної бригад III Галицького корпуса, під проводом ген. А. Кравса, мала наступати прямо через Козятин, Хвастів на Київ. Правофлангова група, в склад яких входили, перш-за-все, наддніпрянські дивізії, під проводом командарма Наддніпрянської Армії полк. Василя  Тютюника й Штабу Дієвої Армії, мала наступати в двох групах (а) на станцію Цвіткове і (б) на Одесу. До речі, з'єднання південної групи дивізій 12-ої сов. армії, головно 45-та стрілецька дивізія Червоної Армії з Одеси, що наступали проти групи полк. Удовиченка, під проводом командарма Йони Якіра й царського адмірала Німіца, як шефа штабу, переважали 3-тю Залізну стрілецьку дивізію полк. (пізн. ген. Удовиченка) втричі і складалися з дуже запальних і відважних жидівських комсомольців з Одеси, яким у боротьбі проти Армії УНР щиро помагало населення таких містечок, як Копайгород, Шаргород, Крижопіль тощо. Це відома істина з років визвольної війни, що жидівські з'єднання Червоної Армії билися краще, ніж з'єднання московські. Все ж таки, група Якіра не зуміла побороти 3-ої Залізної стрілецької дивізії ген. Удовиченка, яка власне через свою стійкість у боях отримала почесну назву "Залізної". Але теж і втрати цієї дивізії у цих завзятих боях були найбільші з усіх, що їх українські армії мали у визвольній війні. Ось, напр., у цих боях 8-ий Чорноморський піший полк втратив свого полковника (полк. Євгена Царенка), усіх курінних і більшість сотенних командирів. Існує "школа", що бойовими втратими міряє бойову вартість окремих частин. Якщо так, то 8-ий Чорноморський піший полк був найкращим пішим полком української армії.

З нашого зіставлення бачимо, що тільки правофлангова група, в поході на Київ-Одесу, мала українську команду; командувачами двох інших груп були старшини УГА — німці, і німцями були теж начальники їх штабів (майор Фердинанд Льонер і майор Вільгельм Льобковіц), оба старшини кол. генерального штабу австро-угорської армії. Ці призначення показують, що ще влітку 1919 р. отже через два роки з гаком після всеукраїнських військових з'їздів, українізації дивізій і корпусів кол. російської армії, будівництва регулярної української армії за Центральної Ради й гетьманату, ми не зуміли перебороти в себе недовір'я до "російського" генерала й офіцера. У старшин УГА — німців, це недовір'я могло базуватися на почутті здогадної "вищости" австрійського офіцера над офіцером російським, хоч для таких почуттів не було підстав у фактах. Австро-угорська армія, в ніякому разі, не могла себе уважати кращою армією. Російська армія мала незрівняну кінноту, що в своїй тактиці унаслідувала була бойові лади й засоби козацької кінноти чи кінноти степових народів, хоч. щоправда, роля кінноти в модерній війні вже кінчалася (але не у війні революційній). Обі армії мали однаково добру артилерію, хоч австрійський гарматний матеріял був кращий. Якщо йдеться про піхоту, то її вартість залежала від реґіонального походження цієї піхоти. Чеські полки до маршів своїх оркестр ішли з розвиненими прапорами в російський полон, але судетські й альпейські німці, мадяри й поляки, галицькі "тирольці сходу" билися добре, хоч їм це нерадо признавали "властьімущі". Що ж до боєздатности піхоти російської армії, то дослідник її історії, Н.Н. Головин, залишив нам працю (Военныя усилия Росии в мировой войне, т. І, Париж 1939, табл. 10), в якій є зведення й мапка процентового відношення числа полонених до бойових втрат для кожної губернії Російської імперії. Чим менше це процентове число, тим краща боєздатність вояків з данної губернії. І так, найбоєздатніші в російській армії були Кубанські козаки, які мали тільки 15 полонених на 100 втрат, далі йдуть Донські козаки (30), естонці (31), українці (32-36), кавказькі народи (32-45) москалі (32-49), волзько-уральські губернії (40-45), білорусини (46-49) лотиші (50), поляки (51-61), литовці (62-67). Серед москалів менші процентові числа виказують ярославці, новгородці й петроградці (32-38), а всі інші понад 40%. Із повищого зведення виникає, що українці виявили, в І Світовій війні, доволі високу боєздатність, зараз після Кубанських і Донських козаків та естонців, або що українець, у чужій армії, завжди був добрим вояком. Коли ж рівняти піхоту російської армії з австрійською, то немає сумніву, що російська піхота була краща своїм бойовим вишколом і бойовим досвідом. Російська імперська армія завжди проти когось вела війну, коли останньою війною Австро-Угорської імперії була війна проти Прусії й Італії в 1866 році, якщо не рахувати партизанської війни в Босні й Герцоґовині після її приєднання до Австро-Угорщини. Досвід російської піхоти був кращий, зокрема в ділянці польових фортифікацій, але зате російські генерали прославили себе крайньою байдужністю до втрат свої солдатів. Для російських генералів солдати були "серой скотиной" і їх "жизнь" не вартувала російським генералам, байдуже царським чи совєтським, ні одної копійки. Ще досі згадується повчання ген. Айзенгауера маршалом Жуковим, що найкращим засобом для розмінування замінованих піль, є післати на них одну дивізію піхоти, що її солдати маршуватимуть розтрільною у віддалі З метрів солдат від солдата. Цей найдоцільніший і найекономічніший спосіб розмінування замінованого поля, на думку марш. Жукова.

Коротку характеристику австрійської й російської армії закінчуємо ствердженням, що в російській армії погано була поставлена справа забезпечення армії зброєю, муніцією, всяким іншим постачанням. Російська інтендантура була погано зорганізована і ця погана організація була причиною численних надужить до цього, що кожного інтенданта російської армії вважали злодієм або хоч розтратником. Коли ж він був чесний, то він ніяк не міг собі дати ради зі ситемою нахабного хабарництва ("рука руку миє"). Погану славу мали теж інтенданти Червоної Армії й Добрармії, зокрема ці останні. Натомість дуже чесними й працьовитими були начальники Наддніпрянської Армії, полк. Матиясевич і, по ньому, полк. Бандрівський. Останній часто присилав вістового до місцевої галицької команди, щоб позичити... буханку хліба.

Недовір'я до "російського генералітету" й "російського офіцерства" мало глибшу основу і, на жаль, серед нас не знайшлося Л. Троцького, щоб усім політичним діячам утовкмачив у голову преважливу істину, що без армії, зорганізованої на військовий лад, держави ніяк побудувати не можна, а армію можна було побудувати тільки за допомогою воєнних спеціялістів. Коли вже треба було набирати цих спеціялістів, то перш-за-все треба було набрати місцевих людей, з України, головно природніх українців, яких було чимало. Тут не поможуть ніякі нарікання на брак офіцерів, бо в світлі цього резервуару, що його залишила російська армія в Україні (60,000 офіцерів!), ніякого браку не тільки що не було, але була надвишка, яка дозволяла нам провадити їх селекцію. Тільки телеграму: "Чи ви мобілізували всіх офіцерів в Україні?" треба було надати українській військовій владі надовго перед тим, заки надав її Ленін. Але треба зрозуміти, що офіцери є конечним матеріялом для будівництва української армії.

Цього зрозуміння не було і, в 1919 році, ми прийняли були нефаховий, "отаманський принцип" організації нашої армії. Голова Директорії УНР, Володимир Винниченко, в квітні 1919 р., вимагав, щоб "фаховців" з української армії прогнати, старшин набирати з "робітників" і "селян", вишколюючи їх на коротких курсах, або творити старшинський корпус із підстаршин (Відродження нації, т. III, ст. 186). З "отаманських загонів" нічого не вийшло, хіба сумна слава про жидівські погроми. Прихід на Україну Української Галицької Армії, зорганізованої на військовий лад, з генералами й сташинами у своєму проводі, значно покращав становище старшин в Армії УНР, але повний голос оце старшинство здобуло щойно в 1920 році, коли в Армії УНР остаточно застосовано модерні методи організації війська. В цьому році, автор цих рядків мав честь служити в Армії УНР до кінця визвольної війни. Добре пам'ятаю своїх тодішних зверхників: генералів і офіцерів. Були це "російські" офіцери, бо "австрійських" офіцерів не було тоді в Армії більше ніж 150-200, але й вони скоро перейшли до Чехословаччини. "Російські" офіцери часто не знали добре української мови й калічили її, але вони продовжували боротися за самостійну Україну, серед дуже важких умов, навіть тоді, коли патентовані українські патріоти з різних соціялістичних партій давно вже позникали з полів боїв. Одні сиділи в Києві й коляборували з московсько-большевицьким окупантом, а інші "репрезентували" нас за кордоном, хоч їхній "репрезентації" гріш була ціна. І тоді, в 1920 році, приглянувшись їм добре, я навчився шанувати й любити цих "російських"' генералів і офіцерів. Тоді я зрозумів, що сталася дуже велика шкода для висліду нашої визвольної війни тим, що ми не використали як слід цього великого резервуару генералів і офіцерів, що їх нам в Україні залишила була колишня російська армія. Тепер цю нашу нездатність покриваємо брехнею про "брак" офіцерів. Ні, вони були й власне їм, зокрема "російським офіцерам" в українській армії присвячую цю розвідку.

VI

На закінчення її, бажаю відповісти на таки мною поставлене питання, чи були українські генерали й офіцери, що могли заступити полк. А. Вольфа й ген. А. Кравса у проводі Армійських Груп, що вели наступ на Коростень і Київ? Твердимо, що такі генерали були.

Тут треба таки сказати про наш генералітет, бо справи, що стосуються організації нашої армії доби визвольної війни, є широкому загалові невідомі або маловідомі. До речі, треба тут підкреслити, що наша "офіційна" історична школа, що в роках між двома світовими війнами "насвітлювала" історію "визвольних змагань", доволі тут наплутала, намагаючись деякі невигідні собі факти закрити, а інші винести на щит. Через цю плутанину, історію визвольної війни дещо сфальсифіковано, а дещо спримітивізовано.

Приклад І. Муравйов і його 6,000 бійців зайняли Київ (9. II. 1918) тому, що українські полки зі славними іменами українських гетьманів проголосили" "невтралітет" і Центральної Ради не було кому боронити. Українські народні маси були несвідомі й не розуміли, що довкруги них діється, і тому підпали під вплив московсько-большевицької агітації.

Факти: Полків вже не було, вони були здемобілізовані 15 січня. На їх місце ніякої "народної міліції" ніхто не створив. Київ мусів впасти в руки Муравйова, бо військові частини Центральної Ради кинено в повінь демобілізаційної анархії. Аґітація не мусіла бути московсько-большевицька, бо могла бути "боротьбістська", бо вже тоді ліві українські есери (Панас Любченко, Олександер Шумський, Михайло Полов та інші члени Центральної Ради) вирішили будувати "радянську Україну" на спілку з московськими большевиками.

Приклад II. Поскільки не було оборонців Центральної Ради, під Крути вийшов Окремий Студентський Курінь Січових Стрільців.

Факти: Під Крути вислано Юнацьку Школу ім. гетьм. Богдана Хмельницького в повному складі (4 сотні, кулеметні команди), до яких приєдналися деякі студенти, що дружили з юнаками. Ніякого "Окремого Студентського Куреня СС" в природі не було. Тут. М. Порш наслідував тільки прем'єра Керенського, який перед большевиками пробував також рятуватись "юнкрами" офіцерських шкіл. Але Керенський мав ще батальйон войовничих баб (батальйон "смерти" Бочкарьової), яких М. Порш не мав. А втім, що б відбити напад Муравйова повністю вистачав Звенигородський Кіш Вільного Козацтва, що тоді мав 20,000 озброєних вільних козаків, а який закінчив свою службу Україні десь в 1923-24 роках як відомий повстанський район — Холодний яр. У центрі цього району є с. Мельники, тепер Чигиринського району, в якому поховано 300 загиблих козаків родом з цього села.

Приклад III. Заломання української армії на Лівобережьньому фронті в січні 1919 року і її відступ на Правобережжя було спричинене перевагою московсько-большевицьких армій над українською армією.

Факти: Ніякої переваги московсько-большевицьких армій не було; українські війська переважали большевиків удвічі. Причини заломлання українського Лівобережного фронту були такі: (1) Виступи проти українських військ німецької окупаційної армії, якій большевики обіцяли, в низці переговорів, вільний транспорт на батьківщину через Білорусь. Заохочені цим, німці викинули українські війська з цілої низки місцевостей на Лівобережжі. Внаслідок німецького ультиматуму мусів покинути Харків Запорізький корпус під командою полк. Болбочана, який, на другий день (3. І. 1919) зайняв 5-ий сов. полк, що прибув поспішним маршем до Харкова з Суджі; (2) Виступи проти українських військ лівих українських есерів ("боротьбістів") і лівих українських есдеків ("незалежників"), які організували повстання проти УНР на Чернігівщині й Полтавщині. Вірні УНР війська, оточені з усіх боків повстанцями (ними командував сотн./полк. М. Шинкар, що був начальником Київської воєнної округи з іменування М. Порша), залишали швидко терен, тікаючи на Правобережжя. На домір зла, "боротьбісти" й "незалежники" перетягнули цілу низку з'єднань Армії УНР на свою сторону. І так вибули з рядів Армії УНР: обі дніпровські дивізії (Зеленого й Данченка), група от. Хименка на Полтавщині, що звела великий братовбивчий бій з Січовими Стрільцями під Гребінкою, і врешті групу от. Григор'єва (15,000) на Херсонщині й Таврії. Поскільки теж частини Сірої й Чорноморської дивізій перейшли були на бік інвазійної армії Антонова-Овсеєнка, Армія УНР, позбувшись майже 40,000 війська зі своїх рядів, була вже в дійсності в меншості, бо перевагу над нею мали вже інвазійні війська. Армія УНР швидко залишила Лівобережжя, здаючи Київ (5. II. 1919) без бою.

Такі факти, але чому ми, здебільша, цих фактів не знаємо? "Офіційна" школа закриває їх з двох причин: (1) Вони показують, що повстання проти Гетьманату було актом безглуздя, а не політичного розуму, що воно було запрошенням большевиків до інвазії України ("під знамйона Петлюри ми послалі всі свої революціонниє комітети", писав пізніше Вл. Антонов-Овсієнко), що ми навіть зробили собі ворогів з німців, яких самі запросили на Україну, а які могли нас, деякий час, обороняти в згоді з переможною Антантою; (2) "Боротьбісти" й "незалежники" — це кість від кости, кров від крови української демократії, наші "товариші", безсумнівні "українські патріоти". Хто може сказати, хто був правий у цій дилемі, як бути після скинення Гетьмана? Чи не краще було большевикам допомогти в поширенні аж по Атлянтійський океан, замість обороняти позиції Антанти в Україні й злигуватись з міжнароднім капіталом, який нас не визнає? Бо ж, якщо б большевизм поширився був по Атлянтійський океан і Піренеї, то вся комуна з України перенеслась би до Західньої Европи поглиблювати "революцію", а нас би тут в Україні залишили в спокою. І є тільки одно маленьке "але" в цих міркуваннях: Як з цим поширенням ген аж по Атлянтійський океан, якщо п'ятимільйонна Червона Армія не могла собі дати ради навіть з одною Польщею?!

При цій нагоді годі не згадати цієї кривди, що від цих протигетьманських повстанців, байдуже яких, директорінських, боротьбістських, большевицьких сталася деяким "російським" офіцерам з української армії. Кажемо виразно з української армії, бо всі ці генерали й старшини були іменовані на свої становища Військовим Міністерством Центральної Ради. До речі, схема, за якою будувалась українська армія за Гетьманату, придумана була ще за Центральної Ради. Цю схему придумав був ген. штабу пполк. Олександер Слива-Сливинський, який керував Українським Генеральним Штабом і за Центральної Ради, і за Гетьманату. За Гетьманату був піднесений до ступня полковника. За Директорії УНР, був канцелістом III кляси у Військовому Міністерстві.

І так у повстанні пропали (називаю тільки генералів; на полковників немає в мене місця):

V Армійський Корпус, к-да Чернігів. Директоріянські повстанці арештували комкора V, ген. Дорошкевича і командира 9 — ген. Стефановича-Стасенка й ще цілу низку інших старшин. Дорошкевич й Стефанович-Стасенко брали участь в українізації XXI корпусу під Ригою, на свої становища були призначені за Центральної Ради.    

12 січня, большевицькі Таращанці несподівано зайняли Чернігів. Вони "визволили" арештованих генералів й офіцерів з "петлюрівскої" тюрми і розстріляли їх як "гетьманських офіцерів".

VI Армійський Корпус, к-да Полтава. 29 листопада повстанці полк. Шинкара зайняли Полтаву. Вони розстріляли всіх гетьманських офіцерів, на яких поклали свою руку, між іншими ген. Олександра Слісаренка, комкора VI, який у російській армії був командиром XXVIII українізованого корпусу і входив у склад Української Військової Ради 5-ої Армії Північного фронту.

Ген. Слісаренко був прятелем ген. М. Омеляновича-Павленка, який у Полтаві командував 11-ою пішою дивізією. Ген. М. Омелянович-Павленко і начштабу VI — ген. М. Ґембачів спаслись, бо були в Києві. Ген. М. Омеляновича-Павленка з дуже прикрої ситуації вирятували галичани, забираючи його й ген. Ґембачева до Галичини. Ген. Ґембачів не хотів покинути Галицької Армії вже до кінця війни. Мав "своїх" вже по самі вуха!

У Прилуках повстанці розстріляли комдива 10, ген. Безкровного. Це був кубанський козак, що прийшов служити до української армії.

У Лубнах, директоріянські повстанці розстріляли ген. Олександровича приятеля ген. Петрова, комдива 12.

І коли ми знаємо про цей погром, то таки несовісно говорити нам про минулий "брак" офіцерів для створення української армії. Справді, було б дуже погано, якщо б ми й у майбутньому так ладнали свої воєнно-організаційні справи.

На становища командуючих армійськими групами українські генерали були. Уряд УНР уживав високих генералів до дипломатичних доручень, напр. ген. полк. Дельвіґа, ген. пор. Зелінського, командира Синьожупаників, ген. хор. Сікевича, що брав участь в українізації XXI корпусу. Деяких вищих генералів тримав уряд УНР у військовому міністерстві, але не платив їм генеральських платень, тільки платні канцелістів III кляси, тобто платні підстаршин. Таким канцелістом III кляси був генштабу полк. Олександер Слива-Сливинський, який був "справжнім" українським офіцером, бо був членом конспіративної організації "Оборона України" ще в 1904-1906 роках. До речі, її члени, знищували російські пам'ятники в містах України, але й творили інші діла, за які був суджений і засуджений пор. Антін Жданович, прізвище якого прийняв був як своє організаційне псевдо недавно померлий голова ПУН-у — Олег Штуль.

Канцелістом III кляси був генштабу ген. полк. Олекса Галкин, який був заступником головнокомандуючого Західнього Фронту в російській армії, шефом Головного Штабу за Гетьманату. Він прийшов до голосу тільки в 1920 році, коли став міністром військових справ УНР і головою її Воєнної Ради. Його замордували большевики у Львові в 1939 році.

Канцелістом III кляси був генштабу ген. полк. Микола Юнаків, у російській армії, командувач 8-ої армії, голова Шкільної Управи Військового Міністерства за Гетьманату. Ген. Юнаків був звичайним професором воєнної історії в російській Миколаївській воєнній академії. Коли прийшла до вирішення справа надрядного військового штабу для об'єднаних українських армій, тобто для Штабу Головного Отамана, кращого кандидата над нього не було. Представники УГА сказали виразно: хочемо на цей пост правдивого генерала, можливо з відповідним бойовим досвідом. Військовий міністер, ген. Всеволод Петрів, вийшов на третій поверх будинку військового міністерства і заявив канцелістові III кляси Юнакову, що його іменовано шефом Штабу Головного Отамана.

Чи могли бути українські команданти Армійських Груп? Ось кандидатури: генштабу ген. пор. Олександер Греков, ген. пор. Омелянович-Павленко — обі кандидатури абсолютно багато відповідніші від полк. Вольфа й ген. Кравса. Оба вони були сприйнятливі для УГА, бо були вже її начальними командантами. Але й були інші.

Ось генштабу ген. пор. Сергій Дядюша, за гетьманату комкор І у Житомирі. Коли вибухло повстання проти Гетьманату, наказом по корпусі перевів корпус на бік Директорії УНР. В Армії УНР був командуючим запасних військ УНР.

Ось генштабу ген. пор. Петро Єрошевич, за гетьманату комкор II у Вінниці. Наказом по корпусі перевів корпус на бік Директорії УНР. У російській армії командував дивізією, яка
вирізнилася в Брусіловському прориві, і XI Армійським корпусом, який сам зукраїнізував і з ним прогнав большевиків з Поділля. В Армії УНР командував 1-ою Північною стрілецькою дивізією.

Ось ген. хор. Мирон Колодій, за гетьманату комкор III в Одесі. Його пізніше атакували за ліві погляди і співчування "боротьбістам", а навіть большевикам. Але ніхто чомусь не хотів розуміти, що ці "ліві" погляди українського генерала мали джерело в факті, що "преславний" десант Антанти в Одесі, в очах генерала, що мав змогу обсервувати його зблизька, виявився цілковитим "балаганом" від якого годі було чекати допомоги для визвольної боротьби українського народу. І в цьому ген. Колодій був правий.

Прізвищ можемо назвати ще багато, але пора кінчати. За Гетьманату, комплет української армії визначено на 175 генералів, 14,930 старшин, 2975 військових урядників і лікарів, 291,221 підстаршин і рядовиків. Це на 8 армійських корпусів по дві дивізії піхоти і 4  _1/2 дивізій кінноти. Разом мало бути 19 піших дивізій, бо окремо існували ще дивізії Сердюцька, Запорізька й Сіра. З трьох існуючих вже "кошів": Чорноморського, Низового й Січових Стрільців мали бути створені стрілецькі бригади з власними моторизованим транспортом. Наприкінці жовтня 1918 року, Військове міністерство вирішило, що організувати будуть 10 корпусів по 3 піші дивізії, разом 30 піших дивізій.

175 генералів плюс 14,930 старшин — це разом 15,105 старшин. У відношенні до кількости 50,000 це 30.21% використання наявного резервуару. Треба, одначе, сумніватися, чи стільки старшин зумів притягнути до служби в українській армії гетьманський уряд. Звіти німецьких й австрійських обсерваторів в Україні інформують про поступ в організації української армії, але вони ніде не кажуть, що офіцерські кадри українських частин сформовано на 100%. В деяких корпусах справа стояла краще, в деяких гірше, але процент формування старшинських кадрів ніде не перевищав 86-91%.

Після повстання проти Гетьманату, в Армії УНР залишилося, за свідченням полк. Олександра Доценка, адьютанта Симона Петлюри, 5,181 старшин (УЗЕ, т. III, ст. 695). Це тільки, що 10.36%. Не треба, одначе, забувати, що за Гетьманату існувала Інструкторська Школа Старшин, що випустила два турнуси, около 1,200 старшин. Було це, головно, старшини воєнного часу (хорунжі, поручники), що пройшли курси Інструкторські Школи Старшин й набули право служити в армії мирного часу.

В дні 10 листопада 1920 р. у рядах Армії УНР було ще 3,888 старшин, або 7.78% від 50,000. На них кінчається історія "російських" офіцерів в українській армії. Використання їх зменшалося з року на рік, а не зростало як у Червоній Армії. Для потіхи можемо сказати, що мобілізація "російських" офіцерів Добрармією ген. Денікіна теж цілком провалилась в Києві й Одесі. Про це знаємо зі спогадів ген. Денікіна і зі звітів ген. Шіллінґа в збірнику документів: "Гражданская война в Украине". Ген Денікін чимало рахував на офіцерів Київського району, але їх не дочекався в рядах своєї армії. Ген. Шіллінґ у звіті ген. Денікінові зовсім виразно нарікає, що офіцери до армії добровільно не йдуть, від мобілізації тікають і переховуються, включені в ряди армії — дезертирують. Бо й ми й добровольці забули, що цей "російський" офіцер, — це теж людина, яка має свої амбіції і свої цілі. Вона не є автоматом для відновлення трону, імперії, офіцерської касти. Вона почуває себе воєнними професіоналістом, шанує воєнну присягу, вважаючи її "лицарською обітницею", бажає виконувати свою професію вільно, без нахабної соціял-інженерії тих, що маючи свої власні ідеологічні формулки, намагаються впхати в них життя. Власне у нас і в Добрармії ген. Денікіна ці формулки перешкодили викорисати силу, що була потрібна для будівництва армії й держави. В майбутньому цієї помилки повторити не можемо!

На цьому й кінчається історія "Російських" офіцерів в українській армії доби визвольної війни 1918-1920 рр.



______________________
*) Поділ на північну й південну групи дивізій 12-ої сов. армії відомий є зі совєтської документальної літератури. Українські атвори, не виключаючи й атвора цих рядків, вважали раніше, що Одесу обороняла 14-а соз. армія. Насправді вона була вже на денікінсьному фронті.