ОКУПАЦІЯ І РУХ СПРОТИВУ В ЩОДЕННИКУ ГАНСА ФРАНКА

Юрій Тис-Крохмалюк

(Okupacia i ruch oporu w dzienniku Hansa Franka 1939-1945, wyd. "Ksiazka i Wiedza", Warszawa  1972).

Польське видання щоденника Г. Франка, генерального губернатора окупованої німцями Польщі, є перекладом щоденника з німецької мови з малими скороченнями. Взагалі про польські землі і польський нарід є небагато сутєвого матеріялу, а ще менше про нас, тобто про прилучену до Генерального губернаторства Галичину. Про українські справи знаходимо у щоденнику першу варту уваги вістку з кінця січня 1943 року.

Для пояснення ситуації мілітарного характеру я подаю фронтові події, які рідко знаходять відгук у щоденнику Франка. Зате, наче б не було ніякої загрози від Москви і від західніх аліянтів, Франк і його окруження повні оптимізму і сповнені дивацькою манією видають зарядження і збираються виконати різні проекти, наче б дійсно існували мирні умови.
В битві від 16-20 грудня 1942 року большевики розгромлюють італійські дивізії під Сталінградом і над Доном, а німецька танкова армія під командуванням фельдмаршала Маннештайна з великими втратами стає нездібною відбити втрачений Сталінґрад. Врешті німецькі збройні сили в Сталінґраді капітулюють 30 січня 1942 року, 1 лютого подаються у совєтський полон командир Павлюс і 16 генералів.

В днях 14-24 1943 року відбувається нарада аліянтів у Касаблянці, на якій рішено прийняти тільки безумовну капітуляцію Німеччини. В початку лютого починається нова совєтська офензива. 8 лютого большевики здобувають Курськ, 14 — Ростов, 16 — Харків і Краснодар. У протинаступі німці відбивають на короткий час Харків 15 квітня і продовжують хаотичний відвопот, якому надали пропаґандивну назву "скорочення фронту" з тактикою "спаленої землі". 19 квітня Ґеббельс відкриває тайну Катиню, у якому большевики вбили понад 10000 польських полонених старшин.

28 квітня у Львові відбулося врочисте проголошення 14-тої ґренадирської Дивізії Зброї СС "Галичина". У проклямації губернатор Галичини Вехтер проголосив: "Гітлер вирішив дати Галичині привілей боротися рам'я у рам'я з Німеччиною у війні на найбільш європейському оборонному фронті проти большевизму і в тій цілі авторизував створити СС-стрілецьку Дивізію "Галичина" ¹.

Публікацією того документу ми стверджуємо неправдивість поголосок, навіть публікованих у нашій пресі, немовби Гітлер не знав про Дивізію "Галичина", чи навіть "українську". 4 березня 1943 р. Гітлер і Гіммлер перестудіювали плян покликань та інші проблеми виставлення дивізії і дійшли до висновку, назвати її виключно "галицькою", а не "українською" ². Очевидно, що питання української збройної сили було тяжкою проблемою для німецької расової ідеології, бо слов'яни належали до "унтерменшів" — підлюдей чи недолюдків. Визнати українців здібними до боротьби побіч німецьких збройних сил, означало повне заперечення основ націонал-соціялістичної партії Німеччини. З тої причини розмови і домовлення з німецьким урядом і високими німецькими партійними чинниками тривали дуже довго, аж врешті перемогла група "молодих", яка опанувала головний уряд СС. Отже, творення дивізії появилося, як важливе питання партійної ідеології в той час, коли трагедія Німеччини на східньому фронті виразно наростала, а з тим почало гнітити марево безумовної поразки.

Після тих моїх вияснень приступаю до цитування і передачі змісту щоденника Франка.

25 січня 1943, стор. 24. Відбулося засідання в справі "Ґенеральплян Ост", якого завданням було переселити польське й українське населення, а на їх місце поселити "фольксдойчів" з Криму і частини України, окупованої румунами, т. зв. Трансдністрії. На початок місцем поселення мали бути райони Любліна або Замостя.

Стор. 31. У дискусії вирішено тримати в тайні проблему переселення перед поляками, які не хотіли б співпрацювати, якщо б довідалися, що будуть поділені на групи, залежно від знання праці і охоти, і вислані в різні райони та відділені від родин.

Стор. 40-41. Губернатор Галичини Вехтер звернув увагу, щоб поступати уважливо з українцями в Галичині; які ставляться приязно до німців, але це може легко змінитися на ворожість, якщо з ними незручно поступати. Краще не згадувати українцям про виселення, бо це було б політично незручно.

Стор. 77. Державний секретар Крюґер на засіданні 15 квітня 1943 р. каже, що має намір створити на українських теренах дистрікту Люблін полк, зложений з українських вояків і німецьких підстаршин і старшин. Незабаром пічнеться набір. Це має бути поліційний полк.

Стор. 121-122. На нарадах 29 травня 1943 р. командир СС і поліції Ґльобочнік має намір створити з охотників чи рекрутів галицької дивізії СС групу — 3000 людей. Треба до неї німецьких підстаршин, бо командний склад чужої національности є виключений. В такий спосіб можна відтяжити поліцію. Теж плянується створити полк стрільців СС і поліції, зложений з людей чужої національности (українців) і включити їх до німецьких батальйонів в силі одної сотні на батальйон. Очевидно вони будуть підлягати німецькому командуванню ³.

Стор. 143. 31 травня ген. губернатор Франк видав відозву до населення Галичини, взиваючи до активної участи в боротьбі з большевизмом. Ця відозва викликала широкий розголос. Мимо покликань до праці в Німеччині і того, що населення було проріджене, зголосилося до зброї 60000 чоловіків. Вони будуть під командою німців.

Стор. 154. Позатим плянується, незалежно від вербункової акції до галицької добровольчої дивізії СС, змобілізувати около 10000 до служби в поліційних полках під німецьким керівництвом, а опісля скерувати їх до акції. Вже досі до чинної боротьби з большевизмом зголосилося понад 73000 українців.

Стор. 168. Нарада 23 червня 1943 у польовій станиці Гіммлера. Секретар стану Крюґер дістав суворе упімнення, щоб відтепер льояльно і по-товариськи співпрацював з органами уряду, репрезентував авторитет уряду СС у всіх його виявах і пристосовувався до всіх наказів генерального губернатора.

В той сам час Франк починає "кокетувати" з поляками: має намір дати їм кращі приділи харчів та дещо дозволити на культурну діяльність. Думає, що це причиниться до успокоєння і прихильности поляків.

13 вересня 1943. Льоказер говорить, що відносини з поліцією і урядом будуть погіршуватися. Виніс враження, що поліція, а може сам райхсфюрер Гіммлер, жалують свого рішення з 8 липня (Франк наказує, а поліція слухає).

Стор. 417. 16 лютого 1944. З днем 13 січня здержано пропагандивні радіопередачі з Кеніґсбергу через одну з радіостанцій. Передачі безправно провадив один з редакторів, який вернувся з України ⁴.

Стор. 418. На нараді 16 лютого 1944 р. губернатор Вехтер просив, щоб призначений для Галичини один полк міг перед приступленням до акції перемаршувати демонстраційно вулицями Львова. Шеф безпеки СС Коппе відповів, що це було б політично доцільно, але з уваги на банди, не можна собі на те дозволити. Можна б дати один батальйон, але він не дав би потрібного ефекту. Труднощі є теж в тому, що стягнення полку забрало б 8 днів, бо батальйони розпорошені на вишколах в Голляндії, Альбанії і Вюртенберґу.

Стор. 421. Генерал-майор Газельов звітує, що совєтські війська 6 березня перейшли границю ГГ і зайняли Збараж. Гітлер наказав, щоб за всяку ціну втримати Тернопіль, а ГГ боронити всіма силами до останку. Тому від кількох годин іде перемарш двох резервових дивізій СС "Ляйбштандарте Адольф Гітлер" і кілька корпусів.

Стор. 423. 14 березня 1944. На нараді стверджено, що є надія відкинути банди Колпака за Буг у Любельщині.

Стор. 423. Перекладач подає ближчі дані про ті події. Бої відбувалися проти 1-ої української партизанської дивізії Вершигори, сили якої виносили 2500 люда, партизанських сил Ковпака і польської АК групи Ганиша, в околиці Замостя. 24 і 25 лютого відбувся бій з німцями, які виступили силою около півтора тисячі, з танками, панцерними автами і артилерією. Під тиском великих сил, серед яких була і Дивізія СС "Ґаліцієн", ковпаківці були змушені податися у відступ на Білорусь.

Стор. 484-5. 12 травня 1944. Вехтер говорить, що особливо трудною проблемою є рух Бандери, якого члени впродовж пів року забили 6000 поляків, пускаючи з димом селянські загороди і земські маєтки. Вермахт рішучо легковажить собі силу банд. Вехтер старався звернути увагу вищих влад вермахту на ту грізну небезпеку і це до деякої міри йому вдалося. Але командування менших з'єднань і надалі виявляють брак зрозуміння для дійсности, що загроза із сторони банд є поважна.

Дивізія стрільців СС взагалі ще не взята до акції, вона проходить вишкіл. Командир є вповні вдоволений із своїх людей. В тих молодих людях пробуджується свого роду європейська свідомість.

Зголошення добровольців дає задовільні висліди. Звернення до старшин вермахту, ваффен СС, літунства і до підстаршин галицької ваффен СС, щоб помогли в акції, дає надії на успіх. На жаль, виявилося, що внутрі вермахту панує велика різниця поглядів на це питання. Якщо продовж 4 тижнів мобілізується 10000 люда, не маючи можливости їх відтранспортувати, то мусить постати величезний хаос.

Стор. 495. 18/19 травня 1944.

При цій нагоді райхсфюрер (Гіммлер) заявив, що коли німецькі війська відіб'ють східні території, він звернеться до фюрера з пропозицією прилучити до ГГ цілість територій Волині і Поділля. Гіммлер признає, що централістичні тенденції Берліна (неполагоджування справ ГГ) не доведуть до нічого доброго.

Стор. 520, 7 липня 1944.

Шеф безпеки Біркамп звітував, що повстання поляків не грозить, бо Англія того не бажає. Тому передбачування на найближчий час є оптимістичні ⁵. На схід від Сяну українці, на жаль, не виказують протикомуністичного наставлення, а навпаки, була навіть просовєтська тенденція. Але як населення зорієтувалося, що Сталін вертається до старих метод, наступила зміна настроїв. Доказом є наплив зголошень до Дивізії СС "Ґаліцієн". Ще більший наплив юнаків до місцевої протилітунської артилерії. Серед поляків не стверджено протибольшевицького здецидованого наставлення. Треба сподіватися, що антибольшевицька хвиля захопить теж поляків. Але вони не можуть того виявити, бо не можуть вступити ні до Дивізії СС "Ґаліцієн", ні до місцевої протилітунської артилерії.

Стор. 525. У другій половині липня 1944 р. Важливим завданням є поліційні сили і фортифікації, які наказав Гітлер. Але 40000 робітників-членів "Баудінсту" розбіглися однієї ночі, наче на наказ. Проводиться евакуацію німців. Виявилося, що в ГГ живе нелегально приблизно 20000 німців. Вони без заняття, але мають харчові картки. Є наказ, щоб вони зголосилися до влади, або будуть арештовані.

На дальших сторінках щоденника є ще згадки про те, що Франк хоче дати полякам автономію, що не має потрібної кількости поліції, Німеччина не тільки що не присилає помочі, а ще й забирає поліційні полки з Генерального губернаторства.

На цьому кінчиться щоденник.

_______________

 ¹  General Gouvernement, Der Gouverneur des Distrikts Galizien, Tagebuch  Nr.   104/43  g., vom  28.4.1943. Теж у праці Берґера-Тайлора 1975, стор. 19.

 ²  Reichsfuhrer SS лист до Вехтера Feld Kommand 28 березня 1943.

 ³   Заввага перекладача на польську мову:  Щодо дивізії СС "Ґаліцієн" йдеться  про  14-ту стрілецьку дивізію  СС фашистівсько-націоналістичну формацію, створену у Львові  влітку 1943  р., з ініціативи відлому ОУН, керованого полк. Андрієм Мельником. Склад дивізії становили добровольці — українські націоналісти. Старшинський корпус складався з німців і   фольксдойчів, командиром був СС оберфюрер Фрайтаґ. Від осени 1943 р. дивізію вживали до боротьби з партизанським рухом, між іншим в південно-східній Польщі. Розбита в червні 1944 р. під Бродами радянською армією, Дивізія була відновлена знову на південних теренах Польщі, брала участь у поразці словацького повстання і польської партизанки в Карпатах.   Перенесено її до Хорватії і Словенії. В березні 1945 р. перебрав її генерал Павло Шандрук, творячи основу для так званої Української Національної Армії. В останнім періоді війни дивізія воювала проти радянської армії на території Австрії, звідки перейшла до Італії і була  розброєна англійськими військами.

 ⁴   Від другої половини   1943  року  появилися   навіть  на  території окупації ГГ поважні об'яви розхитання  німецької системи  володіння. В той час, коли почалися  вести з поляками розмови  про зм'ягшення терору проти поляків, а в нас появляється намагання як-так  наладнати співпрацю з українцями та творення Дивізії, поліційні чинники скріплюють терор в Галичині і в райхскомісаріяті "Україна". Почалися масові розстріли, ув'язнення, вивози до концентраційних таборів, насильне і масове нищення культурних здобутків, вивіз на працю до Німеччини тощо. Здається на перший погляд, що заіснувала одна лінія політики: полегші полякам і творення дивізії українського характеру, але без назви "українська". Якщо б ішлося про — як дехто каже — "гарматне м'ясо", то в той час можна було покликати усіх зголошених та створити не одну, а десять дивізій. Ця нова окупаційна політика здійснювалася з великими перешкодами і труднощами з боку берлінських урядових центрів. (ЮТК).

 ⁵ Це є опінія високого члена адміністрації і безпеки ГГ на кілька днів перед совєтською офензивою і перед повстанням у Варшаві. Дальший звіт хаотичний. (ЮТК).

Посвячення військового цвинтаря у Фельдбаху

РЕПОРТАЖ

Василь Верига


В суботу, 23 вересня 1978 р. у містечку Фельдбах у Штірії (Австрія) відбулося посвячення нового військового цвинтаря, на якому похоронено 1346 жертв війни, здебільше військових. З того числа 982 особи загинуло в час другої світової війни, бо власне в цій околиці більше місяця (квітень-травень 1945) проходили жорстокі бої з Червоною армією. Тут же, у складі німецької армії воювала й українська дивізія "Галичина", яку саме там перейменовано на 1-шу Українську Дивізію Української Національної Армії під командуванням ген. Павла Шандрука. У зв'язку з цим, на цвинтарі у Фєльдбаху є також і тлінні останки вояків-українців, які продовжували боротьбу з найбільшим ворогом України аж до кінця  війни.

На цьому цвинтарі є також 384 могилки вояків австро-угорської армії з першої світової війни, а також і невідоме число вояків російської та італійської армій, які померли в астрійських таборах полонених, що знаходилися в околиці Фельдбаху. Їхні тлінні останки спочивають у двох спільних могилах.

Поміж вояками знаходиться також і 631 могила цивільних жертв війни, головно біженців зі східніх земель, старших чоловіків, жінок і дітей, які загинули від бомб або від стрілів низьколітаючих літунських атак ворога, з поміж яких аж 422 залишаються й досі без жодних  прізвищ.

Всі ці гроби були порозкидані по полях, отже там, де захопила їх несподівана смерть і щойно в 1972 році льокальні організації разом з Австрійським Чорним Хрестом (організація для охорони воєнних могил) при допомозі австрійського та західньо-німецького урядів та Німецького Товариства Охорони Воєнних Могил, почали перевозити тлінні останки поляглих з поля та різних малих цвинтарів Східньої Штірії на військовий цвинтар громади Мюльдорф зараз таки на межі міста Фельдбах. У зв'язку з цим, вийшло було розпорядження, щоб усі громади зголошували воєнні могили на їхніх територіях та списки поляглих. Але, як виявилося, деякі громади не хотіли передавати тлінніх останків вояків, які загинули в їхній обороні, але бажали задержати їх у себе, як свідків тої боротьби і зобов'язувалися їх доглядати та взагалі опікуватися ними. У багатьох випадках це було в порозумінні з родиною поляглих.  Від  1972  року у Штірії відкрито було 2791 могилу "невідомих вояків", сподіваючись знайти в них щось такого, що допомогло б ідентифікувати. У багатьох випадках в такий спосіб "невідомі" ставали відомими і на їх гробах появлялися прізвища. Але не усім "невідомим" вдалося привернути їхні прізвища. "Справа в тому, що відповідні інстанції в Берліні, як і Німецьке Товариство Охорони Воєнних Могил, ще й сьогодні натрапляють на великі перешкоди у своїй праці", — як це твердить Ганс Ґубер, автор інформативної статті у німецькому журналі "Охорона Воєнних Могил", що появляється у Зах. Німеччині у місті Кассель.

На військовому цвинтарі у Травтмансдорфі, недалеко від Фельдбаху, де також є могили вояків-українців "на 172 похоронених — 141 ще й далі залишаються як 'невідомі' вояки, помимо того, що вони померли у військовому шпиталі, їхні документи були вислані до вищих інстанцій ще заки прийшли радянські війська, але їх ще й досі не віднайдено. Багато з тих, що належали до зброї СС неможливо зідентифікувати, бо вони під кінець війни нищили навіть свої розпізнавальні таблички, щоб вони не попали в руки совєтам.

Можна припускати, що власне до цієї катеґорії належали головно українці, які були підпорядковані командуванню зброї СС, і всі їхні документи були видані есесівськими службовими інстанціями та з есесівськими знаками. Автор не каже, чому саме є такі труднощі зі службовими інстанціями в Берліні у процесі розпізнавання поляглих вояків, але можна догадуватися, що йдеться про взаємовідносини з східньо-німецькими службовими інстанціями, які діють за вказівками своїх московських учителів, й тому, навіть у таких справах як прізвища поляглих, підозрівають підступ і шпигунську аферу. (Докладніші інформації про інші військові цвинтарі знаходяться у репортажах Андрія Гавірка у "Вістях комбатанта" п. н "Посвячення пам'ятника поляглим дивізійникам..." ч. 4 (84) 1976, стор. 37-40 та "Посвячення військового цвинтаря у Санкт Вайт..."  ч. 5-6  (85-86)  1976,  стор.  71-73).

Під час розшуків за військовими могилами натрапляли також і на совєтських поляглих вояків. "їхні тлінні останки, — як пише згадуваний уже Ґрубер, — зареєстровано з неменшою докладністю і турботою, як вояків німецьної армії і перевезено на совєтський військовий цвинтар у Фюрстенфельді недалеко Фельдбаху.

Найважливішою особою у процесі розшуків та перевоження тлінних. останків вояків другої світової війни як і упорядкування військових цвинтарів у Штірії був Сеп Тойшлер (Sepp Teuschler), літун з другої світової війни, а тепер містоголова Австрійського Чорного Хреста та його екзекутивний директор на Штірію. Він же і секретар Австрійського Ветерансьного Союзу у Штірії (Oesterreichischer Kameradschaftsbund in Steiermark). Його помічником був німець Горст Літтманн, працівник Австрійського Чорного Хреста й вони при співпраці Німецького Товариства Охорони Воєнних Могил, впорядкували вже чимало військових цвинтарів, а в тому і цвинтар у Фельдбаху, якого посвячення було запляновано на суботу, 23 вересня 1978.

Посвячення цвинтаря у Фепьдбаху організували спільно Австрійський Чорний Хрест та Німецьке Товариство Охорони Воєнних Могил при матеріяльній допомозі обох урядів, Австрії та Західньої Німеччини. На це святкування приїхали представники австрійської влади з Відня, провінційної з Ґрацу та місцевої з Фельдбаху на чолі з бюрґермайстром. Німецький уряд заступав амбасадор ФРН д-р Горст Ґрадет.

Загальний вид на Військовий Цвинтар у Фельдбаху (Австрія). Фото:  О. Ленкавська, Лондон, Англія.

Тому що на військовому цвинтарі у Фельбаху є чимало упавших старшин, підстаршин і вояків Української Дивізії, українські ветеранські організації. Братство кол. Вояків 1-ої УД УНА, Об'єднання б. Вояків Українців у Вел. Британії (ОбВУ) та Товариство "Броди-Лев" у Нью-Йорку вважали, що там повинно взяти участь й українське ветеранське представництво, тим більше, що Братство охорони воєнних могил "Броди-Лев" побудувало гарний пам'ятник поляглим-українцям. І так у четвер 21 вересня до Фельдбаху почали з'їжджатися колишні дивізійники з різних країн Европи та частин світа: з Німеччини прибула група дивізійників на чолі з головою Братства кол. Вояків 1-ої УД УНА Р. Дебрицьким та полк. Є. Побігущим, Б. Шарком та інші; Василь Верига, голова Крайової Управи Братства Канади; Степан Добровний з Австралії та кол. дивізійники з Австрії. Велику (коло 40 осіб) групу творила делеґація Об'єднання бувших Вояків Українців з Великобританії на чолі з головою Гол. Управи Богданом Микитином, референтом зовнішніх зв'язків Андрієм Гавірком та о. крилошанином Мих. Ратушинським, кол. капеляном Дивізії. До речі дивізійники з Німеччини й Англії, їдучи автобусом з Мюнхену до Фельдбаху, відвідали ще й інші військові цвинтарі, на яких спочивають тлінні останки кол. дивізійників і зложили там вінці від імени усіх крайових управ, Америки, Канади, Великобританії та Німеччини. З Америки приїхав делегат від Братства "Броди-Лев" Андрій Закревський. Разом українська група творила поверх сотні осіб, не рахуючи який десяток жінок.

В четвер вечером відбулося перше спільне засідання-зустріч управ різних крайових організацій під проводом Р. Дебрицького та Андр. Гавірка і тут виявилася різниця поглядів щодо програми посвячення цвинтаря, яке влаштовували дві повище згадані німецька та австрійська організації охорони воєнних могил. Голова Управи ОбВУ (Англія), Богдан Микитин, вимагав, щоб від українців на посвяченні промовляв полк. Є. Рен та щоб побіч австрійського й німецького державних прапорів повівав також і український синьо-жовтий прапор. Організатори свята на це не могли погодитись, пояснюючи, що це є імпреза, влаштована коштом і заходом обох держав і представники Австрії та Німеччини будуть говорити. Україна до влаштування цього цвинтаря нічим не спричинилася й тому годі її трактувати як рівнорядного партнера, тим більше, що немає її офіційного представника. Йдучи назустріч вимогам української групи, Австрія й Німеччина наражали б себе на дипломатичні неприємності з боку СРСР, виставляючи синьо-жовтий прапор, який, до речі, не є прапором тої України, що є в Об'єднаних Націях. Натомість організатори погодилися на те, щоб український прапор, під яким воювали упавші вояки дивізії "Галичина", повівав на щоглі спеціяльно для того приготовленої побіч пам'ятника, який Братство "Броди-Лев" побудувало побіч першої вхідної брами до цвинтаря, де спочивають тлінні останки кол. дивізійників.

Над цею справою дебатувалося ще й на другий день у п'ятницю вечером, коли голова ГУ ОбВУ грозив в імені усіх своїх членів бойкотом свята. Більшість одначе вважала, що це не принесло б користі дальшій співпраці Австрійського Чорного Хреста з представниками організованих українських ветеранів, яких досі заступали Андрій Гавірко з Англії та Роман Дебрицький з Німеччини. Остаточно українці з Англії пішли на компроміс, згідно з яким вони погодилися взяти участь у святкуваннях без жодного бойкоту, але зате господар свята має проголосити, тобто формально привітати українську делегацію, вимінюючи країни з яких її члени приїхали та підкреслити боротьбу української Дивізії за волю України. Говорити українському ветеранському представникові не дозволено тому, що жодна інша ветерансьна організація не мала права виступу. Але тут знову австрійці пішли на уступки українцям і дозволили на коротке слово парохові української католицької церкви св. Варвари у Відні, який мав брати участь у посвяченні військового цвинтаря.

В ім'я правди треба сказати, що австрійські організатори пішли назустріч вимогам українців,  привітали їх та призначили для них почесні місця так у поході, як і в усіх інших частинах програми. Це, зрештою, піднреслював у розмові з автором і Побігущий-Рен, який підтримував домагання представників  ОбВУ.

Урочистості посвячення розпочалися зложенням вінків у крипті незнаного вояка у парохіяльній церкві Фельдбаху, звідки похідна група маршовим порядном відійшла на цвинтар. На чолі групи несли прапори різних комбатантських організацій, а на самому переді  чотири українські прапори.

Колона українців маршує вулицям Фельдбаху на посвячення Військового

цвинтаря. Перший зпереду хор. Гринюк (Англія), третій за ним Богдан Шарко

(Німеччина) і побіч нього автор допису Василь Верига (Канада). 23. IX. 1978.

Фото: О. Ленкавська, Лондон, Англія.

На цвинтарі в урочистостях взяли участь представники австрійського, провінційного та льокальних урядів, західньо-німецький посол при австрійському уряді, представники ветеранських організацій, представники обох, австрійської та німецької організацій охорони воєнних могил, почесна сотня австрійської армії та війсьнова оркестра як також і високі представники автсрійської армії на чолі зі своїм генералом, комендантом військової округи Ґрац.

Поминальне богослуження і посвячення цвинтаря відправив капелян австрійської армії в сослуженні о. д-ра О. Дзеровича, пароха української католицької церкви св. Варвари у Відні та пароха римокатолицьної церкви у Фельдбаху. О. д-р О. Дзерович виголосив німецькою мовою коротку проповідь, у якій підкреслив участь української дивізії у боротьбі з червоною навалою весною 1945 року. Після релігійного церемоніялу посвячення цвинтаря з короткими промовами виступали представники всіх урядів та організацій охорони могил, при чому ці останні підкреслювали участь українців в боях в околицях Фельдбаху.

Перший виступив з коротким словом господар свята Сепп Тойшлер, заступник голови Австрійського Чорного Хреста (АЧХ), який привітав усіх приявних гостей, вимінюючи при тому українців та з яких Країн вони приїхали: Німеччини, Англії, Америки, Канади та Австралії. Після нього говорив голова Австрійського Чорного Хреста, дипл. інж. Отто Яуст, який ствердив, що "друга світова війна пожерла 55 мільйонів людських душ і фактично не дала нічого позитивного і не встановила тривалого миру у світі. Від закінчення війни ніби-то панує в світі мир, але в дійсності за той час історія світу зареєструвала 36 збройних конфлінтів, довших або коротших воєн, а деякі з них ще й сьогодні продовжаються".

На цьому цвинтарі лежать вояки — жертви двох останніх воєн й з обох боків фронтів, лежать побіч себе без ненависти і без злоби, яка спричинила їх смерть. Вони впали на полі бою за ідеали визначені їм їхніми урядами, як найвищі ідеали, за які варто і вмерти".

Д-р Й. Шнееберґер, голова Західньо-німецького Товариства Охорони могил, у своєму слові підкреслив, що тут, крім вояків німецької армії, спочивають також і вояки Українсьної Дивізії, яка брала участь у боротьбі на східньому фронті за свою батьківщину.

Ген. А. Патіян, комендант військової округи Ґрац передав привіт від міністра військових справ австрійського уряду і підкреслив, що війна не тільки що не розв'язує жодних проблем, навпаки, вона створює ще більше нових проблем, які скорше чи пізніше доведуть до нової війни. Отже, війна не є і не повинна бути в майбутньому інструментом поладнання міжнародніх конфліктів.

Крім того, говорив ще й німецький амбасадор до Австрії, д-р Горст Ґрадет, який вказував на те, що війна це вислід злої волі людей, які стали при кермі держав і закликав до толеранції та взаємної пошани поміж різними народами. Представник провінційного уряду Штірії також виголосив промову проти війни, підкреслюючи, що війна це вислід філософії, яка схвалює і оправдує політику ненависти та насильства. Нашим обов'язком, — говорив він, — є зберігати мир і взаємну пошану народів до себе.

Ціла офіційна частина тривала разом з богослуженням пітвори години, і по закінченні її о. О. Дзерович та о. крилошанин Михайло Ратушинський, парох української католицької церкви в Болтоні (Англія), колишній капелян Української Дивізії, відправили панахиду перед пам'ятником, поставленим на честь упалих українців зараз таки при вході на цвинтар, де з коротким словом виступив В. Верига, голова Крайової Управи Братства Колишніх Вояків 1-ої УД УНА в Канаді. У панахиді взяла участь ціла українська група, що разом нараховувала близько сотні людей на чолі з кол. майором Української Дивізії, Є. Побігущим, а також деякі австрійські ветерани. Всіх учасників було поверх 1000 осіб.

Відправляють панахиду перед пам'ятником у честь поляглих українців вояків

1-ої УД УНА. Перший зліва о. д-р Олександер Дзерович, побіч нього о.

крилошанин Михайло Ратушинсьний, кол. капелям 30-го полку УД. (23. IX. 1978)

Фото: О. Ленкавська, Лондон, Англія.

Після закінчення програми на цвинтарі, в одному з ресторанів Фельдбаху був влаштований обід для всіх німецьких та австрійських достойників, на який були запрошені також і представники українців, а саме: о. О. Дзерович, о. крилошанин Михайло Ратушинський, Андрій Гавірко, референт зовнішніх зв'язків ОбВУ в Англії та Василь Верига, голова КУ Братства Дивізійників у Канаді. Тут же ж по обіді В. Верига, разом з головою Братства 1-ої УД у Німеччині, Романом Дебрицьким, роздали пропам'ятні медалі для шістьох австрійських та німецьких достойників, які виявили чимало турботи у справі могил поляглих українців на території Австрії: голові Австрійського Чорного Хреста О. Яустові, його заступникові С. Тойшлерові й шефові бюра АЧХ у Ґрацу А. Кляйншустерові, голові Західньо-Німецьного Т-ва Охорони Воєнних Могил Й. Шнеєберґерові, його заступникові у Штірії, В. Ґнаукові та посадникові Фельдбаху А. Гармтодтові. Нагороджені прийняли наші відзначення з подякою, а приявні на залі гості привітали цей жест українських представників бурхливими оплесками.

У програму святкувань входив ще й похід з прапорами, австрійськими та українським, австрійських ветеранів-спадунів другої світової війни до пам'ятника поляглим парашутистам, де також зложено два вінці — один від австрійських ветеранів, а другий від українських. Цього акту доконали Роман Дебрицький з Німеччини та Василь Верига з Канади. Після цього з коротким словом виступив учасник другої світової війни полковник австрійських парашутистів, а від української групи також Василь Верига, представник Братства кол. вояків  1-ої УД УНА, цим разом у німецькій  мові.

Василь Верига, голова Братства кол. Вояків 1-ої УД УНА в Канаді промовляє перед пам'ятником у честь поляглих вояків-українців до учасників  панахиди

в день посвячення цвинтаря. Фото:  О. Ленкавська, Лондон, Англія.

Вечером австрійські ветерани запросили всіх учасників на товариський вечір, де з короткими привітаннями виступали австрійські ветерани, а від українців Роман Дебрицьиий та Андрій Гавірко. "Фельдбах від багатьох років став місцем щорічної зустрічі українців з австрійцями, — говорив господар вечора при відкриттю, — українці приходять відвідати могили своїх друзів, які на нашій землі коло Фельдбаху упали в боротьбі із своїм відвічним ворогом".

У програму товариського вечора входило також висвітлення фільму з посвячення воєнного цвинтаря у Травтмансдорфі Штірії у 1976 р., продукції кол. дивізійника Миколи Жикалюка й роздача пам'яткових шпильок міста Фельдбаху та відзначень Австрійського Ветеранського Товариства. Почесні шпильки з українців дістали Володимир Янківський, Степан Добровський, Осип Шляхетко, Володимир Длябога, Микола Жикалюк, Григор Макарчук та Михайло Савка. Срібні відзнаки Австрійського Ветеранського Товариства одержали: о. крилошанин Михайло Ратушинський та Богдан Микитин, голова ОбВУ в Англії, Василь Верига з Канади, голова НУ Братства кол. вояків 1-ої УД УНА в Канаді, Тарас Сімків і Дишинський Володимир, активні члени Братства в Німеччині. Представники українців від себе вручили дві медалі Архистратига Михаїла голові місцевого відділу Австрійського Ветеранського Товариства А. Шмідтові та його заступникові А. Ґютльтеві, як також двом місцевим діячам, які чимало спричинилися до впорядкування могил українських поляглих, вручено книжки майора В. Д. Гайке п. н. "Sie wollten die Freiheit".

Посвячення воєнного цвинтаря у Фельдбаху закінчилося і навіть погода, яка таки добре псувала настрій, витримала до кінця. Все відбулося гідно і пристойно. На ці святкування наспів привіт від кол. сотника дивізії "Галичина" Василя Татарського, тепер голови Союзу Українських Ветеранів у Німеччині та привіт і вінок від голови Виконавчого органу ДЦ УНРади п. Леонтія.

Із свого боку зібрані представники обох українських ветеранських організацій, Братства кол. вояків 1-ої УД УНА та Об'єднання бувших вояків Українців у Великій Британії, вислали спільний привіт Блаженнішому Первоєрархові Української Католицької Церкви Кир Йосифові.

Але не обійшлося тут і без розчарувань, щонайменше для деяких осіб. На посвячення воєнного цвинтаря вибирався також і емеритований сотник австрійської та німецької армій Іван Олександер Пулюй, син славетного фізика і винахідника Івана Пулюя, який живе в Австрії десь біля Зальцбурґу. Він вибрався до Фельдбаху новіським автом з дружиною і сином та оригінальним прапором Січових Стрільців, який є у нього на переховку. По дорозі авто зіпсулося і родина Пулюїв замість приїхати в суботу приїхала аж в неділю ранком, коли вже частина людей від'їхала. Ми познайомилися при сніданку, після чого зробили декілька знимок з прапором та сот. Пулюєм. Панство Пулюї дуже жаліли, що стратили нагоду побувати на посвяченні цвинтаря, а крім того стрінутися з більшого групою українців — колишніх вояків 1-ої УД УНА. Ми вибиралися до Відня і тому мусіли скоро розпрощатися з Пулюями і рушати в дорогу.

Чи варто було побувати після 33-х років у Фельдбаху на посвяченні цвинтаря, на якому спочивають тлінні останки наших друзів-вояків дивізії "Галичина", яка якраз на ось цих полях східньої Штірії в останню хвилину переорганізувалася та прийняла назву 1-ої Української Дивізії Українсьної Національної Армії? Безперечно, що варто, бо власне ніхто інший, як саме поляглі у боротьбі з ворогом мають чи не найбільший вплив на виховання молодого покоління, нових борців за права і волю українського народу й тому заслуговують на пошану від живих. Спочивайте, друзі у нових могилах, деякі з приверненими прізвищами, а деякі ще під назвою "невідомий вояк", спочивайте на новому цвинтарі у далекій чужині у пошані й любові, бо на рідних землях московський загарбник порозкидав би їх так само, ян й інші могили українських патріотів. Нехай вам вічна буде слава, що не завагалися, навіть серед найбільш безвиглядних умовин взяти до рук зброю в обороні рідної землі, рідного народу. Це що вас назвали офіційно українською дивізією в останніх днях війни — не важливе, бо українською ви були від самого початку, до української дивізії ви йшли, незалежно від її офіційної назви, в українській дивізії ви воювали і вмирали не за того, хто вам дав уніформу, бо не уніформа робить військо свідомим своїх завдань, але за ту ідею, яку ви леліяли у своєму серці від перших своєї національної свідомости — ідею вільної української держави. Ви загинули, але ви, а зокрема ваша ідея, живе у наших серцях і на ваших ділах виховуватимуться нові покоління борців за нарід свій, за волю України.

В. Верига

НАЦІОНАЛІЗМ І ШОВІНІЗМ

М. Сулима


Як за панування монархій поняття "соціялізм" було страхіттям для всіх могучих цього світу, так після другої світової війни поняття "націоналізму" стало поняттям осоружности, з яким зв'язується все, що найбільш диявольське та небезпечне. А чи справді так є?

Думаю, що ні. Кожна ідеологія мусить мати свого чорта, проти якого треба боротися. Це одно. А друге: якщо хтось потерпів поразку, то його всі принижують, висмівають. Держави, яких світ вважав за прапороносців націоналістичної ідеології — Німеччина, Італія, Японія — програли війну й тим самим ідеологія, яку вони проповідували, стала прокляттям. Всі соціялістичні уряди, всі поклонники марксизму вважають націоналізм своїм найбільшим ворогом. Знову ж для визнавців націоналізму соціялізм-марксизм московського покрою вважається пекельною потворою, яка загрожує світовому мирові. На наших очах якраз проходить боротьба цих двох собі протилежних ідеологій.

"Націоналізм" походить від слова "нація", яке в латинському первісному понятті означало народження. В середновіччі студенти Паризького університету були поділені на "нації", згідно з місцем їхнього народження. З часом під поняттям нації зачали розуміти свого роду містичну реальність, яку єднала певна групова свідомість. Ця свідомість виявляється у спільній території, спільній історії, спільній традиції, а що найважніше у спільній мові. З почуття спільно пережитих світлих і трагічних історичних подій виростала національна солідарність і бажання спільно творити нову історію.

Патріотизм

Не знаю, чому так багато шуму роблять "дослідники" та "вчені" з приводу чого-небудь, що "пахне націоналізмом". Думаю, що націоналізм є притаманний кожній нації, а найбільше його там, де від нього найбільше відпекуються. Бо ж націоналізм — це ніщо інше як патріотизм. Патріотизм знову — це любов до країни походження, яка виявляється в гордості з її культурних, політичних, релігійних чи мілітарних успіхів. Якщо колегія кардиналів Римо-католицької Церкви вибирає папою польського кардинала — Кароля Войтилу, то зрозуміло, що ця подія викликує патріотизм серед поляків. Патріотизм проявляється в бажанні слави та добробуту для своєї батьківщини, як також в готовості посвятити своє життя для добра своєї батьківщини. Немає сумніву, що джерелом патріотизму є емоції. Ці почування — прив'язання до мови, традицій, релігії, готовість обороняти на кожному кроці добре ім'я своєї батьківщини — ушляхетнюють громадянина певної національної спільноти. Що підсилює патріотизм — це відзначування національних героїв, які боролися за прославу та могутність своєї нації. Для недержавних націй об'єднуючим елементом є ідея боротьби за визволення з чужого ярма, чи за об'єднання роз'єднаних територій певної мовно-культурної спільноти. Велику ролю в такій боротьбі відіграють символи, такі як: національний прапор, національний гимн чи національно-релігійні святкування.

Глибокий патріотизм виявили всі народи, що творили західню цивілізацію (греки, римляни, французи, англійці, еспанці). Поняття національної держави виросло щойно в добі романтизму. Романтизм в літературі європейських народів підсилив розвиток ідеї націоналізму в новому понятті. Віддаючи першенство інтуїції, а не інтелектові, романтизм звертався до славного минулого народу, до героїчних постатей, до містичности, до "духа народу", який проявився в піснях, танках, мистецтві. Під впливом романтичних течій пробуджувалися до політичного життя поневолені народи в Австрії, чи Росії. Наш національний бард — Тарас Шевченко став пробудителем нашого народу до національно-державної свідомости. Гуманітарний чи ліберальний націоналізм не лише спричинився до утвердження ідеї про національну державу. Ідеї самостійности етнічних спільнот, але він також став поштовхом до об'єднання багатьох державок у одну націю. Тут найкращим прикладом є об'єднання Італії, яке наступило під впливом писань поета Мацціні та боротьби Ґарібальді в другій половині минулого сторіччя. Так само боротьба німецького народу проти Наполеона натхнула німецький народ, поділений на поверх триста державок, об'єднатися під проводом Прусії в одну німецьку націю в 1870 р.

Не можна заперечити твердження, що підбої та походи Наполеона призвели до зросту націоналізму в Европі. Велику ролю в пропагуванні ідей націоналізму відограв німецький філософ Йоган фон Гердер і ціла низка німецьких філософів, а головно "Промови до німецького народу" філософа Йогана Ґотліба Фіхте.

МЕСІЯНІЗМ

Патріотизм заснований на прив'язанні до свого села, до своєї области, існував на початках суспільного та економічного розвитку. (Велике число "політичної еміґрації" серед нашої діяспори останньо почали виявляти льокальні патріотизми). Коли почали зростати нові державні твори, творитися нові імперії, почала зростати конкуренція й боротьба за впливи економічні, політичні й культурні. Благородний патріотизм замінили різного роду "гура-патріотизмами", різного роду месіянізми та ідеологія переборщеного націоналізму. Англійський історик Арнольд Тойнбі твердить, що заглада як і грецької так і римської цивілізації наступила внаслідок патріотичних воєн між державами-містами. Гура-патріотизм часто вироджувався у мілітаризм, або імперіялізм.

Месіянізм — це ніщо інше як віра в прихід якоїсь надзвичайної людини, яка змінить існуючий лад, спасе народ від усього горя та принесе щастя та спасення для всіх членів даного суспільства. Така віра може відноситися до цілої нації. В поляків була колись і утривалилася віра в те, що Польща є "передмур"ям" християнства, та що вона спасе всі народи Европи від всякого лиха. Російський поет Тютчев, письменник Достоєвський і наш Гоголь вірили, що Росії призначена доля спасти усе людство й показати світові нові шляхи до щасливого життя. Цю віру переняла комуністична партія, яка безупинно тарабанить, що ленінізм стане прийдешньою релігією світу.

Навіть американці не є вільні від думки, що Америка та її стиль життя є найкращими в світі та що всі повинні американців наслідувати. Правда, що світ поволі американізується, але це не означає, що він сліпо переймає все від американців.

Зв'язана з месіянізмом є концепція "надлюдини", що її видвигнув був німецький філософ Фрідріх Ніцше в свому творі "Альзо шпрах Заратустра". Його теорію старалися увести в життя гітлерівці; спроба скінчилася трагічно для Гітлера, як для його послідовників, так і для цілого німецького народу. Але Німеччина не єдина, Велика Британія теж через довгі роки, доки її кораблі плавали по всіх водах світу, думала про себе як про "супермена". Друга світова війна показала, що кожний народ, кожна нація мають в собі первні великости, якщо вони її плекають; з другого боку, 'в кожному народові родяться негідники, які оплюгавлюють власне гніздо.

Колись жиди вірили, що Господь вибрав їх як улюбленців. Ця віра дозволила їм не розплинутися в чужих морях через дві тисячі років і зберегти свою ідентичність, але з другого боку, це було одним із чинників, які спричинювали ненависть інших до жидів. Американський президент Томас Джефферсон називав теж американців вибраним Богом народом, що його Бог привів до обильної, обіцяної землі... Успіхи Сталіна в другій світовій війні вдарили можновладцям Кремлю до голови. Вони вважають російський народ передовим і вибраним серед народів СРСР. Москва топче всі права малих народів, а з другого боку вперто насаджує російський націоналізм у цілому СРСР. Вся політика кремлівських вождів немає нічого спільного із націоналізмом чи інтернаціоналізмом; навпаки — це грубий пролетарський націоналізм московського народу. Метою є — русифікація неросійських народів і створення чогось штучного, що називається "совєтським народом". Створити щось такого Москві не вдасться, бо реакцією на її вибуялий расизм є націоналізм поневолених нею народів, який чимраз більше розгортає крила в боротьбі за права людини в СРСР. Чейже Радянський Союз ніщо інше як багатонаціональна держава, а не нація. Такою і була колись Австрія, яка після Віденського конгресу в 1815 р. диктувала цілій Европі; а вже в 1918 р. навіть не знати як і коли Австрії не стало.... Те саме чекає СРСР.

Національний характер

З настанови людини до спільноти виростає те, що соціологи звикли називати "національним характером". Одначе практика виявила, що немає стереотипного характеру націй, бо цей характер міняється. Німці сьогодні є інші, ніж були тому двісті років, хоча назагал їхня здібність до організації та дисципліни залишається головним елементом їхнього характеру. Англійці після втрати своєї імперії стають іншими, хоча своєї гіпокризії вони так швидко не позбудуться. Французи замилувані в мистецтві, літературі, але залишаються поверховними. Поляки виявили завжди свій патріотизм, але рівночасно свою чванкуватість. Росіяни славні зі своєї мелянхолії та грубошкірости. Тут за довгі сторіччя ніщо не змінилося. Що ж до нас самих, то ми в дійсності є тільки в стадії нашого національного зростання. Субстрат наш — селянство було джерелом зростаючих прошарків нашої інтеліґенції. Ми втратили наші шляхетські верстви на користь поляків і росіян.

Робітнича кляса виросла щойно після останньої більшовицької революції й у великій мірі вона була зрусифікована. Якщо говорити про український національий характер, то тільки про характер нашого селянина. Середньої верстви ми не витворили, бо міста наші були в руках поляків, жидів або росіян. Характер селянства передався й нашій інтеліґенції: його повільність, заляканість, байдужість — це, на жаль, наші прикмети. Певно, що були й є між нами люди здатні на велику посвяту, працьовиті, віддані ідеї, люди жертвенні ,але їх не вистачало, щоб створити свою державу. Довголітня неволя, лихоліття зломали багато сильних одиниць; тисячі інших винищив нам ворог. Ми не навчилися слухати своїх провідників. Колись невіжі видавали ворогам на знищення наших козацьких провідників. Кочубеї існували цілий час. І сьогодні Україна наплодила масу холуїв, які заради хліба та праці паплюжать все своє, ганебно переслідують власних борців за наші людські та національні права. Система донощицтва наплодила тисячі вислужників і ренегатів. Тому нам так важко стати на ноги, випростувати хребет і мужньо плюнути в лице всім своїм і чужим лиходіям і посіпакам. Національний характер — як сума традицій, ідеалів, зацікавлень, поведінки — витворюється через співжиття довгими роками і через спілкування з сусідами, які ніколи не були благородними супроти нас: цей характер виростає через історичні переживання, а вони були в нас в більшости трагічні. Не зважаючи на всі лихоліття, ми все-таки заховали оптимістичне наставлення до життя та витворили відмінний — позитивний тип людини від нашого довкілля. Можемо ствердити, що наш народ має твердість характеру та життєву незламність, які дадуть йому змогу пережити важкі умови боротьби та стати творчою націєюв майбутньому.

Шовінізм

Европейська форма націоналізму, що зродилася після французької революції, в нашу добу охопила ввесь світ. Колоніяльні народи в Африці та Азії стали незалежними: ці нові нації — непевні в свому існуванні, здані на економічну допомогу індустрійно-розвинених країн, стають із ненависників гноблення, новими гнобителями. Мало котра із цих нових "націй" має демократичний устрій. Більшість із них — це авторитарні системи. В їх проводі — люди, які ненавидять усе чуже. їхній новий націоналізм — це ніщо інше як звиродніла форма, яку називаємо шовінізмом.

Назва походить від прізвища французького вояка Ніколя Шовена (Nicolas Chauvin), для якого Наполеон був найбільшим героєм; в нього він сліпо вірив, з нього створив собі свого ідола. Цікаве явище: хоча в другій світовій війні націоналізм дістав по лобі, все-таки його ідеї не вмерли; навпаки, націоналізм сьогодні набирає більше сили, ніж раніше. Він існує в кожній країні; в багатьох із них в формі шовінізму. Де Ґоль відродив французький націоналізм. В обличчі загрози від "червоних бригад" у Італії зростає шовінізм, який так само, як його противники, відповідає терором на терор. Таким же самим терором послугуються баски в своїй довговіковій боротьбі проти еспанського панування. Терор вживає "Палестинська Визвольна Організація" в боротьбі з Ізраїлем, який викинув палестинців із їхніх територій. Довголітнє скитання в таборах біженців створює палестинський шовінізм.

Шовінізм є переборщеним націоналізмом. Біда в тому, що в багатьох колах, головно серед журналістів і ліберальних професорів університетів, націоналізм є підозрілим словом і його нап'ятновують, як расизм і шовінізм. Було б наївним відкидати націоналізм тому, що існує шовінізм. Так само наївним було б відкидати демократію, бо в ній існує мафія. Було б наївним відкидати націоналізм тому, що радянські поплентачі в Україні називають його буржуазним націоналізмом. Якщо Москві вільно мати свій російський пролетарський шовінізм, расизм і імперіялізм, ми горді, що можемо мати свій власний націоналізм, який боровся та бореться з московською облудою, брехнею та московським терором. Наш націоналізм є висловом внутрішнього горіння, є виявом інспірації до будови нашого власного життя, бо тільки "в своїй хаті своя правда", а не в московському таборі праці чи психушці. Не може існувати інтернаціоналізм, поки не існують незалежні нації. І поки не буде незалежної і суверенної української нації, поти Москві не вдасться створити інтернаціоналізму. Бо все, що дотепер вони називали соціялізмом і інтернаціоналізмом, було і є нічим іншим, як російським шовінізмом.

Так само всі рухи такі, як "пангерманізм", "панамериканізм", "панарабізм", "панафриканізм", чи навіть "панславізм", є нічим іншим, як свого роду шовінізмом, бо вони засновані не так на любові до певної території, континенту чи групи народів, як на ненависти до інших груп, територій чи континентів.

Всі ті, що дуже не злюбили ідею націоналізму, хотіли б творити штучні організми, такі як об'єднані держави Европи, думаючи, що еконіміка приглушить почування патріотизму та націоналізму. Ми бачимо на прикладі Об'єднаних Націй, що вони не запобігли зростові націоналізму, а навпаки, з їхнього форуму проповідують радянський чи африканський шовінізм. Нація-держава не може зникнути, хоч навіть вона під цю пору є безсила супроти нуклеарних потуг. З історії знаємо, що надпотуги родилися та зникали, а нації існують, бо вони є чимось, що росте органічно. Сам націоналізм виявив себе найбільш живучим історичним рухом.