СПОМИН — ОДНОЇ ІЗ ТИСЯЧІ ТРАГЕДІЙ

О. Назар


                  Осіння листопадова ніч зацарила над усією українською землею оповивши холодною і непривітною темрявою простори. І хоча була уже пізна осінь, на Закерзонських землях України не було цієї ночі атмосферичних опадів, а поверхня землі вже досить добре примерзала.

                  Відкритий, темний небозвід мерехтів мільйоновими сяйвами зоряних променів, що на глядача-українця незламного бунтівника проти рабства і неволі — робило враження немовби зорі трепотіли дрібненькими сльозами, виливаючи свої співчуття з приводу його нелюдських переживань. Та хіба ж не бачили уже зорі чудового українського неба в минувшині — і чому могли ще дивуватись?           

                  З настанням ночі життя у селах немовби завмирало. Рідко де і рідко коли, в тих часах, було чути товариські розмови селян чи веселий радісний сміх, а вже пісні, оспівуючої, хоча б важку власну недолю, майже не було чути. Часи не сприяли щасливому та радісному життю селян, що в скорботах сьогоднішного дня перепоєні були ляком не лише про судьбу завтрішнього дня, але також про те, що може зустріти їх із настанням чарівної колись української ночі, а зараз — ночі чорних сил, що несла в українське село пожежі, розбої, грабунок, насильство і смерть.

                  Навіть сьогодні важко висказати такі слова як: пожежі, розбої, грабунки, насильство і смерть, а коли заглибитись у їхню страшну суть, перед очима стають жахливі картини минулих страждань, які пережив український нарід в тих страшних часах.

                 Горіли цілі села і містечка. Жителі, рятуючи свій найцінніший скарб — життя, у панорамі пекла, твореного також людьми, виглядали як тіні, що шукають скриття. І, шукаючи укриття, чимало безвинних жінок і дітей, мужчин і старців рятуючись від страшної смерти — попадали в її обійми. Скільки ж людських трупів вкрило нашу рідну землю? Скільки невинної української крови всякнуло в український ґрунт, щоб дати духову поживу для майбутніх поколінь. З цієї пролитої крови родиться могутня лава борців, що піде у бій не одинцем, але масою української нації.

***

                 Жителі села Морохів, перемиського повіту, мали надію на проведення ночі 29-го листопада 1945 р. в мирі і спокою, тому що цієї ж ночі їх мала охороняти сотня УПА к-ра Громенка. Та таки надії не сповнились, бо з настанням сумерку чотовий Бартель, заступаючи в тому часі раненого командира сотні Громенка, зарядив збірку сотні та передав відділови наказ вимаршу із села.

                  Вимарш був у напрямі Старої Бірчі, віддаленої біля 15 кілометрів. В наказі подано також, що в часі маршу зобов'язує обережність, забезпечення відділу, добрий зв'язок чоти з чотою так в марші, як і в часі акції.

                   Ціль акції була знищення польського бандитського кубла — Стара Бірча, де кромі військової залоги, міліції та ОРМО (Охотніча Резерва Міліції Обивательскєй) чимало озброєних жителів цього ж села, за свій "фах" обрали бандитське ремесло, яке виконували дійсно по-майстерськи, з виявами дикого садизму супроти цивільного і безборонного українського населення.

                  У відплату за терор, стасований супроти мирного українського населення, відділи УПА кількатратно переводили відплатні акції на польські бандитські кубла і саме ніч 29-го листопада 1945 р. була вибрана тереновим командуванням УПА на переведення ще однієї акції, в якій відділови к-ра Громенка призначеним було — знищити банди Старої Бірчі.

                   В тому часі сотня була в повному особовому складі, тобто начисляла три чоти — приблизно 120 вояків і підстаршин. Уніформи стрілецтва були в доброму стані, переважно польські, здобуті в боях з польськими військовими з'єднаннями.

                   Узброєння сотні, також здобуте в кровавих боях, складалось з одного міномета, по одному кулеметові на рій (переважніо російські "дєхтярови"), автоматичні десятизарядки, автомати ППШ, та, переважно, російської продукції кріси. Амуніції тоді також не бракувало.
Коли вечірній сумерк непомітно й швидко перемінився у вечірну темряву, сотня Громенка під командуванням чотового Бартля вирушила із села Морохів, виславши вперед і залишивши позаду добре обезпечення.

                   Йшли ми стрілецьким рядком у віддалі, приблизно, трьох метрів один від одного, заховуючи тишину і обережність, немов нічні духи, що вигнані тугою за наземним життям, уникали контактів із живими людьми.

                   Терен був горбкуватий, а ніч — мати, заховала відділ, який непомітно для ворога, підійшов на тисячу метрів до бандитського кубла. По зв'язку передано наказ: "Розчленуватись і на знак червоної ракети — наступ".

                   І знов, немов тіні, розстрільною підсувався відділ, приспішуючи кроку, щоб скоріше вдертись у село і заскочити ворога. У стрільців було велике завзяття і сильне бажання знищити вороже бандитське кубло. Старе вояцтво, загартоване в боях, не потребувало підбадьорювання, бо усі вони були свідками злочинів поповнюваних на українському населенню.

                   Годі згадати усіх тих, що брали участь у названій акції, бо й пам'ять заводить. Пригадую псевда лиш деяких, а саме:

                   Командир мого роя Бен — досвідчений вояк, з прикметою дуже доброго відношення до підкомандних йому стрільців.

                   Кулементник Грім, що дуже добре орудував кулеметом, та завзятий вояк.

                   Його добрі помічники-амуніційні: Щурко і Козак, що не треба їм було пригадувати про їхні обов'язки так у часі бою, як і в часі відпочинку.

                   Стрілець Рись, що кидався у бій як правдивий рись, та інші стрільці роя і цілої сотні, прості і скромні, але відважні вояки, що посвятили своє життя для оборони кривджених сестер і братів.

                   Коли відділ, непомітно для ворога, опинився на краю села, зв'язком подано знову наказ: "розстрільною — вперед", а незабаром в повітря вистрибнула червона ракета, спочатку як маленька червона куля, розпалахнувши опісля червоним полум'ям, що у швидкому леті в нічній темр'яві виглядала як комета, з червоним хвостом. Несподівано хтось крикнув "слава" і з-понад сотні людських грудей, залунало зловісне і тривожне для ворога — "слава" і відгуком понеслось ген далеко. Вояки УПА побігли вперед, щоб знищити ворога у його власному кублі.

                  Уся залога Старої Бірчі, військова і цивільна, цілковито заскочена, попала у паніку, в якій кожен — рятуючи своє нужденне, бандитське життя, тікав у протилежному напрямі від наступаючого відділу УПА. Деякі із польських "рицежи" тікали босі, лише в білизні.

                  А тимчасом у противному кінці села залунала одна, опісля друга серія кулемета. Опам'ятавшись з заскочення, поляки почали відстрілюватись, але наступ відділу УПА був так бадьорий, що на оборону не залишилось полякам багато шансів.

                 "Ліве крило вперед" — впала знову команда і к-р Бен, відповідальний за це крило, крикнув: "друзі — вперед"! І пішли, а радше побігли стрільці вперед. Розпочався барабанний вогонь, що розривав нічну тишину, а свист куль мішався із зойками важко ранених людей.

                  Поляки в паніці. Тікаючи, відстрілювались хаотично. Стрільці УПА стрибками, а то й у стоячій поставі бігли вперед, засипаючи ворога барабанним вогнем.

                  Счинилось правдиве пекло на землі. Деякі дерев'яні хати почали горіти, освітлюючи поле бою та пожераючи пограбоване українцям майно.

                  В сяйві заграв видко було несамовиті образи кінця життя людських істот, які за ціль свого існування, вибрали легкий, але ганебний спосіб збагачуватися коштом мирного і безборонного українського населення.

                  Ось, між хатами біжить один із "рицежи" лише в білизні. Пристав на мить і немов пригадав собі, що він може також стріляти. Спрямував цівку російського кріса в напрямі наступаючих упістів і у тій хвилині впав на примерзлу землю, з якої вже не підвівся.

                  А там знова, відкритим простором між хатами, прямо неймовірно швидко тікає польський вояк із пістолею в руках і... раптом прошитий кулею у спину, паде на землю.

                  В іншому місці, польський кулеметник із своїм помічником, залягли на горбочку, за одною із хат, посилаючи довгі серії з "дєхтярьова" у напрямі наступаючої лави УПА. Але не було суджено їм вийти з бою живими, бо повстанська сікана граната поціливши об саму цівку кулемета розірвалась і розторощила голови польських узброєних цивілів.

                  Під напором наступу відділу УПА поляки відступали на край села. Військові старшини старались опанувати ситуацію командуючи "оґня", але мало хто слухав цих наказів. Цивільне населення села — мужчини, жінки, діти і старці разом з військовиками тікали, щоб найдальше відбитись від відділу. Ті, які на своєму сумлінні мали не один бандитський злочин супроти українців, випереджували інших тікачів, здаючи собі справу з відповідальности за поповнені злочини.

                  Деякі із цивілів, з чистішим сумлінням — залишались у хатах, ожидаючи у смертельному жаху на дальший хід подій, а коли хата, що в ній скривались загорілась від повстанських запальних куль, — вибігали із горіючої хати та ховались у садах чи загородах.

                  В міжчасі розгарявся завзятіший бій. Деякі польські вояки опритомнівши із першого приступу паніки, зайняли оборонні становища за хатами кінця села, та почали відстрілюватись. На ворожий вогонь найбільше було наражене ліве крило, яким командував ройовий Бен, та яке висунулось найдальше допереду.

                  Не зважаючи на свист ворожих куль, стрільці роя Бена завзято наступали. Стрілець Назар, стоячи за вуглом хати, посилав постріли в напрямі польських оборонних становищ, а коли кулеметник Грім почав "гриміти" своїм кулеметом, Назар скочив вперед, щоб добігти до дальшої хати. Не вспів однак перебігти ще й половини дороги, коли сильний удар в праву ногу, повалив його з ніг. Розривна куля, що прошила м'язи повище коліна, при вилеті з тіла вирвала м'язи, залишивши глибоку рану, що спливала червоно-темною кров'ю.

                  Усвідомивши, що сталоея, Назар крикнув: "хлопці — я ранений". Кулеметник Грім — спрямувавши цівку свого кулемета на ворога, довгими серіями запальних куль "висипав" цілий диск, а стрілець Рись підповз під хату і кинув гранату у вікно, що було становищем польського кулеметника і його двох помічників-амуніційних. Кулеметник і один його помічник були вбиті, а другий із помічників важко ранений в голову.

                  Обезвладнений важкою раною стрілець Назар лежав на холодній твердій землі, ожидаючи допомоги та приглядаючись образові пекольних сцен жахливої пожежі. Його вухо ловило свист куль, гук пострілів, вибухів гранат і мінометних знарядів, зойки конаючих людей, дикий рев домашньої звірини, яка пропадала в полум'ях всенищівного вогню та енергійну команду: "друзі вперед"!

                  Будучи вже пасивним учасником кровавої дії, Назар пробував повзти в напрямі своїх друзів, коли до нього підбігло двох стрільців роя Бена. Вони у поспіху перев'язали раненому ногу, взяли під руки і допровадили, а радше дотягнули до становища мінометників.

                  Тимчасом акція відділу Громенка на Стару Бірчу добігала кінця. Одне із ворожих кублів було знищене. Це гарантувало українському населенню принайменше часову передишку.

ВОЯКИ ДИВІЗІЇ "ГАЛИЧИНА" В УКРАЇНСЬКІЙ ПОВСТАНСЬКІЙ АРМІЇ

Юрій Тис-Крохмалюк                



                   Вояки УД "Галичина" мали дві можливості поповнити ряди УПА: дезерція з рядів дивізії під час відпустки у рідні сторони, чи втеча при інших нагодах, і друга можливість — в часі битви під Бродами і після неї. Можна було припускати, що багато вояків УД використало нагоду повного хаосу в кітлі і пристало до відділів УПА силою обставин, хочби тому, щоб не попасти в полон.

                   Неможливо сьогодні визначити число дивізійників, які попали у полон, та були заслані на каторжні роботи у табори СССР. Було б доцільно довідатися про них від тих совєтських громадян, наразі переважно жидів, які перебували у в"язницях і таборах, були звільнені і дістали дозвіл виїхати на захід. Про дивізійників згадує приміром Анатолій Радиґін такими кількома згадками: "Можна схвалювати або засуджувати чини і долю (дивізії) "Галичина" та "Нахтіґалю", але їхні останні живі вояки, поруч з бійцями УПА, були достойні наслідування у витримці, в умінні переносити страждання й не знижуватися до рівня смердючого обірванця. І я наслідував їх чим міг, хоч би зовнішньо".

                   В іншому місці своїх споминів Радиґін пише про Катрю Зарицьку, яка працювала у таборовій пральні. Кожного ранку, коли в'язні йшли на роботи, вона появлялася у вікні в'язничого корпусу.

                 "Там уже стояла вона — напівсива висока жінка, стояла, не усміхаючись, і вітала нас. І тоді всі — українці і литовці, жиди і росіяни, молдавани і вірмени — віддавали їй почесть. Одні здіймали шапки, інші ж салютували по-вояцьки під дашок... І всі мовчки".

                  Але, навіть у випадку докладних опитів, не будемо мати повної картини про полонених дивізійників, поки не будуть відкриті затаєні документи до цього питання, та до справ дивізії у цілості, які залишаться таки недоступні до часу розвалу не тільки комуністичної влади СССР, але і до ліквідації російської імперії взагалі.

                  Коли йдеться про тих дивізійників, які перейшли під Бродами до УПА, то існують частинно документи, звіти тощо, які частинно опубліковано у відповідних виданнях на еміґрації, живуть теж учасники тих з'єднань УПА, в яких воювали розбиті під Бродами відділи дивізії "Галичина".

                   В час переходу німецько-большевицького фронту, згадані відділи залишилися у московському запіллі, перегруповувалися, займали стратегічні терени від Полісся до Карпат, йшли рейдами вглиб України аж до Донецького басейну й до Одеси, скріплювали відділи на Закерсонському краю і воювали аж до п'ятдесятих років, коли прийшов наказ розбристися зорганізовано серед членів ОУН в краю.

                   На основі різних джерел мені вдалося зібрати деякий матеріял, який вказує хочби приблизно на кількість дивізійників в УПА, а тим самим на їхню вогневу силу.

                   У другій половині 1944 року і далі у 1945 році, генеральний штаб УПА організував свої відділи в курені і сотні. В той час умови для існування повстанської армії були пливкі і не дозволяли на якусь навіть приблизно однорідну організацію і чисельність з'єднань. І так існували сотні, яких сила доходила до тисячки вояків, і такий пливкий стан залежав не тільки від допливу новобранців, чи добровольців, але теж від терену і можливости узброїти та забезпечити відділи одностроями і харчами. В. Д. Гайке пише приміром у своїй праці "Українська Дивізія Галичина" в німецькій мові та в українському перекладі, що під Бродами зголосилися до штабу дивізії делегати від УПА з пропозицією допомогти чим потрібно. Ген. Фрайтаґ відмовив воякам УПА, мотивуючи, що відділи УПА були у цивільних одягах, що не відповідає умовам женевського договору, а тим самим ставить вояків УПА у трагічне положення.

                   В тогочасних умовах окруження і численних боїв розбитих частин, можна припускати, що багато відділів дивізії долучено до німецьких відділів, як і навпаки, немало розбитих частин німецьких вояків включено до дивізійних сотень для доповнення і впорядкування людського матеріялу. Вояки УД згодом, хоч не всі, повернулися до своєї дивізії.

                    До УПА вояки УД перейшли мабуть зорганізовано чотами чи групами, рідше поодиноко і з них створено сотні і курені УПА. З документів відомо, що після битви під Бродами заіснували такі з'єднання, силою сотень, або куренів: Лисоня, Буйні, Бурлаки, Рубачі, Голки, Дружинники, Галайда І, Галайда II.

                    Були ще інші відділи без назви, а тільки за прізвищем командира. Деякі з тих сотень з часом мали до 50 відсотків дивізійників, решту творили нові добровольці.

                    Згадані з'єднання заняли терени Волині, околиці Львова, діяли на Поділлі і в Карпатах. Найбільше вісток маємо з часу великої офензиви большевицьких армій під командою ген. Сабурова у зимових місяцях 1944-1945, та продовж цілого 1945 року.

                     В січні 1945 року офензива Сабурова розгорнулася від Володимира Вол. і Дубна на південь широким поясом на Дрогобич у Карпати і на Теребовлю до Чернівців.

                     Дружинники, окружені в районі Броди-Радехів і Сокаль, розбилися на малі відділи, але уже в лютому діяли на старих базах.

                     Важкі бої звели Рубачі з московськими військами біля Жовкви 20 березня 1945 року, воювали в тому терені сотні Галайда І і II.

                     11 січня 1945 року сильні ворожі відділи окружили кілька сотень, між ними Лисоню з командиром цілого з'єднання Різуном біля Підгайців. Після важких боїв сотні перебилися з окруження.

                      Ці фрагменти боротьби вояків дивізії "Галичина" в рядах Української Повстанської Армії я подав у моїй праці про УПА, яка появилася в англійській мові заходом Товариства б. вояків УПА в ЗСА, Канаді й Европі п. н. UPA warfare in Ukraine. New York, p. 449, ilustr.

                      Ця праця появиться внедовзі другим виданням в американському видавництві "Вентедж Пресе". Коли перше видання виповнило український книжковий ринок у великій мірі, друге видання охопить уже ринок міжнародній, що є без сумніву великим успіхом для популяризації наших збройних сил у Другій світовій війні і боротьби УПА проти Москви за незалежну українську державу.

                     Залишається питання, як і хто має зайнятися збіркою матеріялів про вояків дивізії в УПА. Нема сумніву, що цим повинно зайнятися в першій мірі Братство кол. вояків 1-ої УД УНА. Цього завдання не можемо легковажити, бо без висвітлення участи вояків УД в боротьбі УПА історія 1-ої УД УНА не буде повною.

З-ПІД БРОДІВ ДО БУДАПЕШТУ

Василь Верига         

                   Вирвавшись щасливо з окруження, ми полягали на зеленій траві, щоб відпочити. Ген, внизу, поміж селами Княже і Ясенівці, простягалася долина смерти, де все ще тарахкотіли московські скоростріли, намагаючись зупинити прорив. На ясно-блакитному небі не було ані однієї хмаринки.

                  Я скинув черевики, щоб з них викинути болото, яке налізло до них на мочарах, та просушити ноги і скарпетки. На мої спарені ноги чекала ще далека дорога і свіжий вітрець ділав на них, як цілющий бальзам. Ох, як би ще так свіжої холодної води! Та й не зашкодило б перекусити. Але про це не було мови.
                                         
                  Сонце почало добре припікати, коли я з товаришами вирушив у дорогу. Мене гнав страх, що москалі готові повторити свої вчорашні герці з літаками й знову нас оточити. Якщо так, не дай Боже, сталося б, в мене вже не було б більше сили йти у ще один прорив.

                  Не маючи ані карти, ані компасу, я не знав де ми є, за винятком хіба того, що ліворуч був Золочів, а десь тут на тих горах повинні бути села Майдан та Залісся. Властиво, карта не було потрібна, бо я йшов у тому напрямі, куда всі йшли, хуч у цьому випадку слово "йти" не зображувало дійсности. Я не йшов, а сунувся повільно, бо мої спарені ноги відмовляли послуху; я не міг йти ані взутий, ані босоніж. Пробував йти у скарпетках, але то не помагало, тим більше, що наша дорога вела спочатку сіножатями, а згодом межами.

                  Нарешті серед дерев показалися якісь господарські забудування. Підійшовши ближче, я побачив на подвір"ю правдиву нашу цимбровану криницю — з журавлем. Я приспішив свій черепаший хід до криниці, де вже стояло кілька вояків, а один з них якраз витягнув ведро з водою, проте ніхто з них не спішився її пити. Я підійшов ближче й з жадобою глянув у відро.

                   "О, доле моя", — сказав я до себе. Те, що я побачив у ведрі, не була вода, а якась жовто-брунатна грязюка. На неї важко було дивитися, а не її пити.

                   Оподалік від нас стояв старий селянин, мабуть, власник цього господарства, який приглядався нам. Я підійшов до нього й запитав:

                   —  Що сталося з цею криницею?

                   —  Нічого не сталося, — відповів він. — Я дивуюся, що там ще взагалі є вода. За останню добу сюди перейшли тисячі вояків і ніхто з них не проминув цієї криниці. Вони вичерпували воду скорше, ніж вона прибувала з джерела, й на самому дні залишилася тільки розбовтана глина з піском.

                   Не вгасивши спраги, треба було йти далі. Можливо, що якраз спрага і голод гнали нас, втомлених, далі.

                   Сонце вже заходило й кидало свої останні проміння на вершки дерев, коли ми, минувши село Майдан, добилися до якогось іншого села, чи присілка, під лісом, десь біля Гологір. Щойно тут ми погасили свою спрагу водою з глибокої цимброваної криниці, яка була на самому краю села. Біля неї зупинився чималий гурт вояків. Одні відпочивали під деревами, інші чекали на свою чергу біля криниці. У селі не видно було нікого і господарства світилися, здавалось, пусткою.

                   На землю вже почав спадати сумерк, коли біля криниці з'явилася молодиця з кошиком в руках. Видно було, що вона кудись спішилася. Я підійшов до неї й запитав:

                    —  Де поділися люди, що нікого тут не видно?

                    —  Люди живуть в лісі, бо там безпечніше, — відповіла вона. — Там ми маємо навіть свою худобу й тільки час-до-часу приходимо в село забрати дещо з хати.

                    —  Чи були у вас большевики? — питав я далі.

                    —  Були сьогодні вранці.

                    —  А як вони поводилися?

                    —  Вони нічого нікому не кажуть, тільки, як звичайно, впевняють нас, що нас визволили з-під фашистівського ярма. За все платять і поводяться з людьми, покищо, добре, — з поспіхом відповіла молодиця. — Вибачайте, але мені ще шмат дороги лісом, де я повинна дістатися, поки западе ніч, — виправдувалася вона й, піднявши кошик, відійшла.

                   У нас також не було часу, бо, якщо большевики були тут вранці, то хто може запевнити, що вони не прийдуть увечорі. На зустріч з ними ми зовсім не мали охоти.

                   На роздоріжжю, біля якого ми спочивали, стояв дороговказ, який однією "рукою" показував на "Перемишляни — 18 1/2 км". Вже смеркло, коли ми рушили у тому напрямі. Запала темна ніч. Кожний йшов, як міг — одинцем, вдвійку чи втрійку. Один одного тримався, щоб не згубитися. Трійка, в якій я йшов, по якомусь часі збилася з дороги. Ми почали йти полями навмання і побачили, що заблудили. Кругом нас нікого не було, тільки час-до-часу доходили до нас здаля невиразні голоси. Так ми блукали цілу ніч: йшли, ставали, відпочивали й знову йшли, не знаючи куди.

                  Нарешті перед нами зарисувалися якісь сильветки шатер та вантажних автомашин. Ми підходили обережно, бо боялися, щоб то не був большевицький табір. Як виявилося, то був вермахтівський "трос". Весь табір спав, тільки сторожа куняла біля колони автомашин, які полишали за собою глибокі сліди коліс на розмоклому ґрунті. Від них ми не отримали ані їжі, ані певних вісток. Вони тільки нам сказали, що недалеко є якесь село.

                  І дійсно, коли почало світати, ми перед собою — яких сто кроків — побачили вершки солом'яних дахів села, яке розтягнулося вздовж річки чи потока, понад берегом якого йшла болотниста дорога з відгалуженнями вгору праворуч. Було воно Жуків чи Вишнівчик?

                 По цілонічній мандрівці ми були втомлені й голодні. Ми сіли при дорозі, щоб відпочати й негайно заснули. Збудили нас якісь голоси. Це були вояки вермахту, які йшли дорогою й, завваживши нас, гукали: "Менш, ауф, ауф!"

                  Ми рушили далі, оминаючи калюжі болота, й шукали за якимось добрим господарством, де можна було б щось перекусити. Знаючи, що при головній дорозі багато непрошених гостей, ми зійшли на одну бічну вуличку й праворуч побачили велике господарство з гарною покритою бляхою хатою у глибині подвір'я. Праворуч були стайні, ліворуч велика стодола, а далі простягалися вже поля. Велике подвір'я, яке тягнулося дещо під горб, було відгороджене від дороги плотом та ворітьми.

                  Ми втрійку зайшли до хати, але зразу запримітили, що наш плян не вдався, бо в хаті було розміщено коло десятка німців вермахту. Деякі сиділи на лавках, а інші лежали на долівці. Вони тут, мабуть, ночували. Біля кухні поралася молода жінка.

                  — Слава Ісусу Христу! — сказав я, входячи до хати, не звертаючи уваги на німців.

                  —  Слава навіки! — відповіла жінка, глянувши якось здивовано на нас.

                  Я свідомо привітався цим традиційним в Галичині привітом, щоб звернути її увагу, що ми не німці. Вермахтівці також звернули на нас увагу. До того наша трійка була дивно одягнена. Вітик, родом з Ярославщини, зброяр 8-ої сотні 30-го полку, мав на собі звичайний, темно-зелений робочий дриліховий однострій. Василь (прізвища не пригадую) був з бойових частин й тому у маскувальному однострою, а я знову мав вихідний однострій, в якому мене захопив алярм на присілку Каролівка біля Кутів. Отже, я був єдиний, який мав усі дивізійні відзнаки.

                  Німці, побачивши нас, всі звернулися в нашу сторону, а їх фельдфебель, що лежав на встеленій соломою долівці, запитав: "З якої ви частини?" Я пояснив німцям і господині, що ми з Дивізії "Галичина", а в господині я запитав, чи не могла б вона дати нам щось з'їсти.

                  —  О, то ви наші, — сказала ніби врадувано, але, як мені здавалося, з якимось відтінком суму. — Я радо вас нагодувала б, але й у нас вже не багато залишилося. Ось бачите, сидять уже тут три дні, — говорила господиня, — вказуючи очима на німців, — й господарять по-своєму. Ловлять наші кури й приносять до хати, щоб я їм їх варила.

                  Німець одначе пильно обсервував нас і завважив, що господиня щось сказала на їхню адресу.

                   —  "Вас гат зі ґезаґт"? — запитав він мене.

                   —  Каже, що ви тут за три дні поїли все, що й вони самі не мають вже що їсти.

                   —  Ех, квач, — сказав німець. — Так, чи інакше, прийдуть москалі і все заберуть. А за що ж ми їх обороняємо?

                   —  Цікаво, що всі думають, що нам роблять добре, — промигнуло мені в думці. — Москалі — визволяють, а німці — обороняють, і так одні, як другі кажуть собі за це шалено платити.

                   —  Я вам, хлопці, нічого тут не можу дати їсти, — заговорила знову жінка, показуючи рукою на двері. Ми вийшли з хати, а господиня за нами і сказала: "Вийдіть на дорогу і зверніть праворуч та зайдіть до стодоли з поля, тільки вважайте, щоб вас не бачили німці через вікно. У стодолі зачекайте й, можливо, що мені вдасться щось зробити".

                    Ми так і зробили й за кілька хвилин ми вскочили задніми дверима до стодоли й очікували на господиню, спочиваючи на соломі.

                     Через якої пів-години скрипнули двері й господиня появилася біля нас з буханкою хліба та теплим, щойно видоїним молоком.

                      —  Вибачайте, хлопці, що маю, то й вам даю — промовила вона. — Якщо у хаті не було б німців, то щось кращого могла б вам приготовити.

                      Але вибачати не було за що. Молока було доволі, й буханка хліба зникла, якби його й не було. Смачно заїдаючи, ми випитували господиню про воєнну ситуацію.

                       —  Військо проходить сюди уже кілька днів і бере все, що попаде під руки, розуміється — німці. Ви перші українці, що зайшли до нас.

                       На наш запит, як далеко фронт, вона відповіла, що, мабуть, не більше, як півтора кілометра на захід від села вже є большевики, але в селі їх ще не було.

                       Хоч як нам хотілося спочити в затишку на соломі, але згадка про те, що большевики так близько змусила нас рушати далі в дорогу. Ми вийшли знову на дорогу, прямуючи на південь.

                        Дорогою вже проходили гурти вояків, а між ними тут і там траплялися і групи українців, що йшли двійками чи трійками з крісами на плечах. На якомусь найближчому роздоріжжі я побачив знову дороговказ із написом "Перемишляни — 22 км." Виходить, що за цілу ніч мандрування ми не приблизилися до Перемишлян, але віддалилися на яких чотири кілометри. Щастя що в темноті ночі ми не попали до большевиків.

                        Повільною ходою ми прямували на південь. День знова був вимріяний, ніде ні хмаринки, а сонце на ясносиньому небі з кожною годиною все більше і більше пригрівало скровавлену українську землю. Зранку коли сонце тільки світило, то все було гаразд, але коли пізніше почало пригрівати, мене почала в'ялити втома, після трьох невиспаних ночей, очі самі клеїлися, а ноги відмовляли послуху.
        
                    Нарешті ми добрили до якогось села, Липівці чи Унів, недалеко якого проходив залізничний шлях на Перемишляни. Пройшовши через село, через деякий час ми зійшли з дороги й далі прямували на Перемишляни вздовж залізничної лінії.

                  Тут моя втома досягнула свого вершка і я не міг далі йти. Я сказав це своїм товаришам, пропонуючи бодай трохи присісти на декілька хвилин. Мої товариші, мабуть, також не були в кращому стані й без опору погодилися на мою пропозицію.

                   Ми посідали на краю залізничного насипу, що тут підносився на яких два метри і, скинувши черевики, дали ногам трохи відпочити. Але зелена травичка аж просила, щоб на ній простягнути й випростувати наші стомлені тіла. Ми так і зробили і, щоб трохи відпружитися, я замкнув очі і негайно заснув. Як довго ми так лежали чи спали, я не знаю, але пробудився я щойно тоді, як хтось почав мене кликати по імені. Спочатку мені здавалося, що це сон, але коли я відкрив очі, то побачив над собою мого шкільного товариша Тараса Боднара. Він у товаристві інших вояків-українців повертався з того самого місця, що й ми та й, мабуть, ішов у тому самому напрямі.

                   — Ти чого так вигідно розлігся на траві та й ще біля штреки, якби нічого ніде не сталося. Хочеш, щоб тебе большевики захопили тепер, коли ти вирвався з найгіршого? —- говорив до мене Тарас.

                  Ми.нічого більше з собою не говорили, бо й не було що говорити. Я протер очі й будив своїх супутників, щоб іти дальше, а Тарас пішов доганяти своїх товаришів.

                  Вздовж попри залізничний шлях стежкою йшли гусаком вояки, а між ними й чимало українців з Дивізії "Галичина". В одному місці залізничний шлях наближався до річки Гнила Липа та проходив її правим берегом. Ген далеко на півдні від нас видно було якесь невеличке містечко — Перемишляни. Але там клубами підносився вгору дим й видно було, що в місті були пожежі. По короткій нараді ми вирішили обминути Перемишляни, а замість того перейти на лівий берег Гнилої Липи, якої коритом плила бурхлива й каламутна вода. Для здійснення нашого наміру ми мусіли шукати моста, бо вбрід переходити було небезпечно. Але моста тут ніде не було.

                  Ми пішли далі з бігом ріки, якої лівий берег почав підноситися вгору так, що вкінці це була вже таки висока гора. В одному місці ми побачили над самим берегом у підніжжі гори декілька хат, а зараз недалеко біля них через річку було перекинене сухе дерево, що служило за кладку. Тут ми й перейшли на другий бік, залишаючи Перемишляни праворуч. Тому що нам уже докучала спрага, ми вирішили зайти до котроїсь з тих хат, щоб напитися води. Ми збігли навпростець униз і зайшли на подвір'я якогось середніх розмірів господарства. Двері до відносно нової ще хати критої цинковою бляхою стояли відкриті, але господарів-селян ніде не було видно.

                  Ми зайшли до хати, але там було повно німців вермахтівців, які як видно було розгосподарилися на добре. Один з них, як виглядало, приготовляв мабуть обід, бо коло нього стояв кошик із свіжою ще бараболею та відро до половини наповнене чистою як сльоза водою. Ми зразу ж зрозуміли, що нам тут не було місця, але, побачивши чисту воду, я нахилився підняти ведро, бо горняти тут ніде не було видно. Та заки ще я вспів це відро підняти, вермахтівець зовсім несподівано для мене всипав там бараболі з кошика й вода у відрі негайно уподібнилася до тої, що плила дном річки Гнила Липа. Всі вермахтівці голосно засміялися з того "товариського" жесту свойого "камерада" і котрийсь з них голосно вигукнув "Гайль Гітлер". Ми вийшли з хати, кидаючи у сторону німців відоме і зрозуміле їм слово "швайнгунд".

                  Нас здивувала поведінка німців немало, але на це не було ані часу на дискусії, ані навіть на роздуми, чому вермахтівці так ворожо до нас віднеслися. Щойно пізніше я довідався, що в той же сам час вермахт приготовив був атентат на Гітлера у Східніх Прусах і серед вермахтівців здається була поширена неправдива вістка, що замах удався і з Гітлером скінчено. Їхня ворожість до Гітлера була також джерелом ненависти до відділів СС, які були основною силою та підпорою Гітлера й вони займали упривілейоване становище у збройних силах гітлерівської Німеччини. Коли я появився у дверях в уніформі, що була есесівською з тою одначе різницею, що в мене не було відзнак СС, але за те на комірі був срібний левик, а на лівому рукаві жовтий левик на синьому щитику, він потрактував мене як німецького есесмана. Якісь там додаткові відзнаки для нього нічого не значили й тому він нас попрощав окликом "Гайль Гітлер".

                                                                                                                                         (Продовження)

УКРАЇНСЬКИЙ ЧЕРВОНИЙ ХРЕСТ НА ЧЕХО-СЛОВАЧЧИНІ

Степан Куропась

(Справлення неточностей у статті "Санітарно-медична справа в Україні")

                  Вичерпна стаття д-ра Вол. Трембіцького у "Вістях Комбатанта" ч. 2 потребує деяких уточнень, а саме:

                   Група Крукеничі (а не Круковичі) 8-ої самбірської бриґади, якнайдальше на захід висунена одиниця УГАрмії силою 1,200 вояків, перейшла на чехословацьку територію біля Сиготу й у Воловім склала зброю чехам. Комендантом групи був підполк. Федорович, а не полк. Варивода. Федорович був власником фільварку на Бережанщині, був пов'язаний з УВО й суджений у процесі членів тієї організації. Полк. Варивода разом із своїм братом чи братаничем, сот. Вариводою, родом із Садаґури на Буковині, прибули до табору в Німецькім Ябліннім з Відня.
               
                   Група Кравса перейшла через Румунію на Чехо-Словаччину вже в час відвороту польської армії з-під Києва, де, як чванилися польські воєнні звітодавці, поляки там у Дніпрі коней напували. Отже, ген. Кравс не міг вже в травні бути комендантом табору Німецьке Яблінне.

                    Щодо примітки на ст. 24 "ВК", наче б полонені (радше інтерновані) отримували військову платню як компензату за участь бриґади Кравса в бою проти червоних мадярів в травні 1919 р., де згинуло та було поранено біля 600 наших вояків, треба згадати таке: Я переходив на Чехо-Словаччину з групою підп. Федоровича і ми стрінули мадярів перед Новим Містом під Сятором (Шаторал-Уйгелі), але бою ми не мали, бо зброю склали у Воловім. Гірська бригада, що вже в травні перейшла кордон, теж не могла мати бою з військом Беля Куна, бо ще перед Кошицями склала зброю. А якби навіть, як твердить проф. Штефан, такий бій відбувся, то втрати 600 вояків свідчили б про величезний бій. Де ж той цвинтар і ранені? За ввесь час побуту в Німецькім Ябліннім (Дойч-Ґабель) ніхто про такий бій не говорив, ніякі ранені туди не прибули, не прибули й пізніше будь-які виздоровенці.

                    Ми там мали платню чеського вояка з вдячности за те, що уряд України (Центральна Рада) озброїв в м. Пирятині чехо-словацьку леґію, постачав їй харчі та інше обладання, що вможливило чехам — через Сибір і Владивосток — повернутися додому. Так у Празі під час студій інформував нас Український Громадський Комітет (Шаповал, Григоріїв), який виклопотав грошову допомогу студентам. Курінь бриґади з Дойч-Ґаблю виконував службу в касарнях 28-го полку піхоти ("пражске дєті") під час роззброювання сибірських леґіонерів у Празі на Вршовіцах. В Америці перебуває ще кілька старшин Гірської бригади і Групи Крукеничі, то хтось міг би знати про бій під Кошицями з 600 втратами, як би такий бій дійсно відбувся.