НА СИНЮСІ РІЧЦІ

В.  СІМЯНЦІВ                                                                                                                                    

                                                           (Зі споминів про Зимовий похід)

                 
                               Сотню нашу післали охороняти перехід через річку Синюху. Туди мала пересуватися наша Запорожська Група. Стояли ми там вже декілька днів, ведучи розвідку в напрямку предбаченого руху Групи. Уже ми знали, що наші — близько. Чекали. Ще один перехід і завдання наше виконане. Та дочекалися не того.

                                 Тієї, ніби останньої ночі був алярм. Десь близько, в місці розташування Групи чути було бій. Це було загадкою для нас: з ким билися Запорожці? Де взявся ворог?

                                Ще не повернулася наша розвідка для вияснення ситуації, як появилися «зв'язки» — ледь живі, тілько в білизні, без чобіт, на конях без сідел.

                                Розказували, як у таких випадках буває, невірогідно страшні речі. Та це зрозуміло. Бо якось же треба виправдати втрату державного майна, як: сідла, чоботи, штани і т. д.

                              Ясно було одно, червоні напали вночі. Але звідки взялися? Звідки взялися, та взялися, а виходило наші вночі недостатньо охоронялися.

                               «Збігців» улаштувували по хатах. А наші роз'їзди тримали весь час під доглядом всі підходи і під'їзди до містечка Ревуцького, де ми стояли.

                                Одним таким роз'їздом, виїхали ми з Терешком, на дорогу, що вела до району, де стояла група, де був вночі бій.

                                Їдемо, розглядаємося, як звичайно хотілося б бачити далеко більше, як можна було. Далеко проти нас показалися сани, що бігли назустріч швиденько. Зустрілися, зупинили.

                                 «Куди їдете?» питаємо. Назвав дядько село.

                                 «А звідкіль їдете?» Знов назвав дядько село.

                                 За той час, навкруги ми у всіх селах побували, так, що дещо вже знали.

                                  «А що там було вночі біля вашого села?» Нічого певного дядько сказати не може, бо «перелякалися й поховалися».

                                   « А хто ви?» питаю у людини, що в санях, прикрита кожухом.

                                    «Лікар». І не давши лікареві далі говорити, вмішався дядько в розмову. Що його дружина має родити і щось там, не так як треба, а що дуже поспішають.

                                  «Пустіть ради Христа! Не затримуйте».

                                    «Зараз поїдете!» пообіцяв Терешко візникові, а до лікаря:

                                  «Вилазьте зі саней». Зачувся як натяк на протест. Але Терешко так розходився, а лікар так тримався погано, що могло викликати підозріння. Лікар показав більше обличчя — старша людина з вусами, чи навіть з бородою. Для мене не було сумніву хто він. Гірше було для людини в санях — ми говорили ніби по-російськи, а шлики поховали під шапки.

                                  Терешко проглядав сани і вже був пустився до обшуку «лікаря». Мене це смішило, як важно брався до всього Терешко. І побажав йому у «лікаря в кишені знайти гармату», а як ні, так хоч пару кулеметів, навмисне багато говорив, сподіваючись, що «лікар» мене пізнає. Терешко лаявся, лаяв мене, а я його дражнив.

                                  Дядько ж тримався бездоганно. Так розписував страждання дружини і свої батьківські почуття, що хотілося слухати.

                                    А стримати сміх тяжко.

                                    «Пане полковнику, не пізнаєте мене?» звернувся я до «лікаря».

                                  «Господи Боже мій, та чогож не кажете зразу?!»

                                  «Придивлявся» кажу.

                                   «А цей» — показує полковник на Терешка — «так заходився біля мене, що міг би чоловіка і направду злякати».

                                   Всі були задоволені, тільки дядькові було ніяково, може шкодував своєї марної намаги. Але грав чудесно.

                                       І отак, або якось інакше поповнювався наш відділ, щось до яких двох соток.

                                      Знали тепер і напрямок зміненого руху-маршруту, бо крім «збігців» мали і зв'язкових і наказ.

                                        Почався тепер «Кручений Поход» в Зимовому Поході.

                                        Скільки разів ми переходили Синюху?

                                        Казали, що разів п'ять чи шість. То туди, то сюди. То наближаємося до своїх, то відаляємося. То обходимо ворога атак, щоб напоротися на червоних там, де перед хвилиною не було. Підженемося за Синюху — не можна. Знову сховаємося за неї. Якби не наші селяни, що нам помагали, була б нам там. «кришка».

                                         Знову з Терешком маємо завдання. Поїхати в село, як воно зветься забув, але на березі річки і навести місток через Синюху. Невеличка річка, але бурхлива, стрімка і ото ж взимі не замерзла.

                                           Приїхали до п. старости і виложили йому, що нам потрібно. Запитав тільки, на яку годину. А у нас і година визначена.

                                           «Добре, буде на час» пообіцяв п. староста. Поїхали ми на місце переправи. Вже працювалося. Зі стодол, чи там клунь, тягли наші дорогі дядьки частини мосту: кози, кріплення, настіл і міст відразу повз через річку, поважно, певним кроком наперекір злій аж чорній Синюсі. 

                                          Понтонири! — Ні крику, ні біганини, спокійно переводили  своє діло. 

                                           Ми стояли, так скажу, роззявишви рота. Все було так гарно припасовано: люди і матеріял. Ну, ні однісінького зайвого руху, майже без команд, тілько зиркаючи один на одного. Чистіше як на маневрах.  

                                            Прийшов п. староста і запропонував не стовбичити тут, а йти відпочивати. Показав хату. А тітка вже, мовляв, знає і чекає нас. А з вікна теж на річку видно.

                                            Пробували дякувати і протестувати: «Мусимо, не сміємо». А п. староста на те:

                                            «Робіть як хочете. Але і мені і тим що роблять було б ліпше, щоб вас тут не було. Ану наскочать червоні, а ви тут і вам же зле. А так, коли треба, вас сховаємо, або в час утечете. А міст нам потрібний, скажемо».

                                            Нам не було наказано, відкіль ми маємо і як стежити за роботою, а охороняти не було ще чого. Та і не послухати п. старости було б більше, як нерозумно.

                                             Пішли до хати. Сховані. І роботу видно. Отут «викинув фортель» Терешко, нам в сотні дуже добре знаний. Тітка запитала, скілько засмажити яєць і тримала кошик на шість. Терешко сказав, що теж зголошується на шість, коли на сковороду більше не влізе. А кошика з яєчками най тіточка не відносить, а поступово, як він доїдатиме одну сковороду, най, з ласки своєї, смаже другу. По другій сковороді тітка не зводила очей з Терешка, а ставлячи четверту зачала турбуватися про його здоров'я. 3"ів цілком Терешко пів копи яєць смажених на салі.

                                           Терешко задовольнявся нормальною людською порцією їжі звичайно. Але коли мав можливість, їв і за коня. А от горілки ніколи не пив більше одної. Правда, та одна могла бути і більша, теж ковтнув, але рішуче і ніколи більше в той самий обід чи вечерю. П'яним його ніхто не бачив, ані того, що кажуть, на підпитку.

                                             Може б Терешко і «не розперезувався» так. Та тітка сама його «спровокувала», бо на його запит: «скілько можна?», відповіла: «А хоч усі!». Так Терешко і з'їв усі. А тітка мала теж нагороду — напевне буде розказувати і правнукам «Як козак яєшню їв».

                                             Попоїли добре. Місток готовий. І відділ підійшов. Перейшли ще раз Синюху. Нас тепер: Сотня кінноти, довгенький обоз, з тими що не можуть іти, та невеличкий відділ піхоти погано озброєної. Кожен розумів, що положення наше «незавидне», але що маємо робити...

                                            Знов ми з Терешком впереді їдемо. Якісь села пройшли спокійно. Але в більшому містечку повно большевиків. Завернули ми. І відділ десь вище сховався за Синюху. Так то тривало може з тиждень. Після довгих переходів, кілька годин відпочинку і знов далі. Коней не розсідлувалося. Їлося на ходу. Або в одній руці шматок хліба, а другою качай сідло, щоб хоч трохи висушити спину коневі. Охляло все. На конях було не більше половини сотні, а решта вже була на возах. Мудей показав, що то за коник, малий відпочинок вирівнював його сили. Спадав на тілі, але все був жвавий. А робив же далеко більше кілометрів тими роз'їздами та розвідками. Бо все начальство казало, що твій кінь зможе більше як інший, то й їдь. Була то правда — нічого не поробиш, тай приємно то чути. Відпочинок для других, а нам, хто мав ліпші коні — їдь. Де колись посилали двох, трьох, тепер би послали половину козака, коли б так можна було.

                                         Все кінчається — кінчився і цей «Кручений Похід». Ми знали, де наші. Але і червоні уже «полювали» за нами і були у нас «на п'ятах».

                                         Свої «привітали» нас вогнем. І тільки з білою шматою підпустили нас. З радістю ми здалися в «полон» і передали турботи зустрічей з червоними.

                                         Виводили коней, постягали сідла. І у Мудея, в одному місці, за холкою, не піднялася шесть. Там я видовбав яшне зерня. Як воно там дісталося, коли ячменем і не годував коня. З того і створилася ранка пізніше. Всі коні біля ясел полягали, а Мудей ні. Так і відпочивав навстоячки.

СПОГАДИ ВІЙСЬКОВИКА

                              Роман   Лазурко  —  "На   шляхах Европи", спогади, Бібліотека "Листки Червоної Калини", Видавництво Братство колишніх вояків 1-ої Української Дивізії Української Національно Армії, Чікаґо — 1971. Зредаґував і приготовив до друку Любомир Рихтицький, його ж обкладинка, заставки й топографічні карти. Сторінок 362.

                             Спогади — це може один з найбільших недоліків в історії нашої культури й тоді, коли напр. ми можемо похвалитися найбільшою кількістю, у порівнанні  з  іншими  народами, газет (пригадаймо, що в часах існування, хоч як і короткого, Західньо-Української Народньої Рєспублики, майже кожне місто Галицької Волости мало свою власну газету!) — так знову, коли йде про спогади, то ми найбідніші з усіх словянських народів. Колись один з наших знаменитих критиків Микола Євшан-Федюшка писав на сторінках Літературно-Наукового Вісника, що в нас "так багато поетів, а так мало поезі" — сьогодні парафразуючи його слова, можемо сказати, що на наших землях було "так багато подій, а так мало про них спогадів".

                            Цей недолік, хоч і тільки в одному напрямку, дуже вдало вирівняв автор  спогадів "На шляхах Европи", колишній підстаршина І-ої Української  Дивізії  УНА,  "один з тисячів дивізійного стрілецтва"  — як пише у передмові поручник 1-ої УД УНА Филип Трач, — Роман Лазурко. Сміливо можна сказати, що "На шляхах Европи", це не є лиш спогади дивізійника, це не є лише частина життєпису людини, яка усвідомила собі,   що   свободу  народу й його державність не добувається "засіданнями"  й  "промовами", а зі зброєю в руках. Ці спогади, що мають дуже скромний наголовок "На шляхах Европи", є поважним причинком як і до істерії наших визвольних змагань періоду останнього розділу другої світової війни, так і до   історії   нашої   психіки,   чи   пак історії психіки  нашої  молоді   1910-их років. І саме в тому лежить найбільша, вартість спогадів Р. Лазурка. Бо в цих спогадах як і в кожних спогадах,   особа  автора  мусить  бути провідною, то в Р. Лазурка дуже часто події, описані автором, не лише   утотожнюються   з   ним,   але, наче б то,  прикривають його особу й читачеві здасться,  що  читач сам бере в них участь. Легкістю стилю, живими, з дотепом подаваними діялогами-репліками, автор розбудовує одну за, одною події, які у 12-ти розділах творять величезне полотнище подій, що в ньому опинилася наша Дивізія.

                              І, скажім собі щиро, немає в цих спогадах Р. Лазурка такого притаманного нам — і до речі шкідливого, хоч ми у ньому закохані, — сентименталізму, тобто цієї перебільшеної чутливости, якщо не сказати слізливости чи скигління. Автор є вояком, людиною дисципліни й ця дисципліна, хоч дуже часто стрічається з абсурдальними наказами військового начальства, їх виконує, бо "наказ є наказ". Але й виконування цього наказу — безглуздя, автор подає читачеві у такій формі, що читач сам собі може зробити висновок, яким шляхом розвинуться події, коли в основі цих подій були такі "накази".

                            Якщо б ми хотіли дати якесь ближче означення на цього роду спогади, якими є ''На шляхах Европи", то найкраще відповідало б означення "спогади військовика", дарма що автор не був ні генералом ні членом штабу, а звичайним, сірим підстаршиною. Але в кожному описі подій, навіть у принагідних міркуваннях, що їх тут і там розсіває автор, коли напр. говорить про німецьке військо, то у нього слідно цю організацію послуху, додержування твердого порядку для забезпечення тієї головної мети, якою для коленого українця — державника є його незалежна держава.

                          Ці спогади слід поширити не лише серед нашої молоді, але теж і серед цієї частини старшого громадянства, яка захоплюється "демократією".

Григор Лужницький

ЗАМІТКИ ДО СПОГАДІВ РОМАНА ЛАЗУРКА "НА ШЛЯХАХ ЕВРОПИ"

І. Скіра

                              Читаючи спогади "На Шляхах Европи" Р. Лазурка, видані "Листками Червоної Калини" в Чікаґо, зустрів я докладний опис підстаршинського винищувально-протитанкового вишколу в Гільверзум в Голляндії, про вишкільні умови в запасному полку в таборі Цайсав, про вишкіл рекрутів у Східній Прусії в місцевості Растенбурґ. І дані про ці вишколи доповнили мені бракуючий матеріял про різні вишкільні пункти Дивізії, який я саме збираю.

                                Щоб зреванжуватися, поміщую нижче, як доповнення до книжки, листа, що його вислали вояки з вишколу в Гільверзум до Військової Управи у Львові. Лист писаний до начальника канцелярії В. У. сотн. О. Навроцького.

                                                                                                          Гільверзум, 19. 11. 1943.

                                                                                    ***

Високоповажаний Пане Сотнику!

                                 Пишуть до Вас забуті Богом і громадянством стрільці, що їх лиха доля занесла на далеку чужину, в Голляндію, де, на жаль, не родиться ані рідна солонинка, ані найрідніший тютюнець, не говорячи вже про божеську самогонку (мейд ін Ґаліцієн). Це, Пане Сотнику, тим більше болюче, що нижче підписані стрільці — це переважно студенти, що на всіх високих школах нової Европи дошкульно відчувають нестачу вище згаданих артикулів. І навіть військовий однострій не зміг заспокоїти потреб їхніх душ та тіл, тим більше, що вони (ці потреби) помітно зросли у зв'язку з виснажливою нервовою працею, що її вимагає військовий,  підстаршинський вишкіл.

                                Бо це вже, Пане Сотнику, не університет — тут треба направду думати. Отже тому, що до святого Миколая ще дуже далеко, звертаємося до Вас, Пане Сотнику, і віримо, що Ви оскільки зможете, без сумніву заступите нам тут на землі цього ідеального святця.

                                Ми знаємо, що Вам самим було б доволі тяжко особисто тут з'явитися — а то і неможливо — тому, користаючи з цього, що друг наш стрілець Новіцький в переїзді на відпустку задержиться у Львові, просимо щиро, не затикати ух перед нашою гарячою просьбою, котра звучить: "Папіроси і тютюн та інші прибори до курення".


                               Ідіть, Пане Сотнику, до полк. Бізанца та попросіть про частину з цих трьох мільйонів, яка вистачила б на купівлю, навіть по пасковій ціні, 52 пачок махоркових та передплату кількох чисел "Львівських Вістей", для бідних страждальників за ідею. Якщо наша скромна просьба не лишиться без відгуку, то доставою цих благодатей прошу не журитися, Пане Сотнику. Друг Новіцький зуміє їх до нас довести.      

Слава Україні!             

Залишаємося з глибокою пошаною!      
         
                              Збір студентів у вишкільному таборі в Голляндії.
Підписи 52-ох стрільців.



Читаючи "На Шляхах Европи", хочу теж спростувати деякі помилкові дані, які в того роду мемуаристиці все можуть закрастися.

                                На стор. 71 пишеться: "...Майор Кляйнов сказав, що він вдоволений успіхами перевишколу і повідомив, що сьогодні старшинські відзнаки отримає тільки майор Любомир Макарушка, бо вже завтра він мусить від'їхати до Позен-Трескав, де є частина дивізійників у старшинській школі..."

                                Це місце не годиться з фактами, бо д-р Любомир Макарушка приїхав як зв'язковий старшина до старшинської школи в Кіншляґ коло Праги і був там у ранзі поручника.

                                На стор. 211-214 у розповіді ппор. Трача пишеться, що другий курінь 30-го полку був під командою майора Віттенмаєра.                                                                                                                    

                                 В дійсності курені 30-го полку в той час були обсаджені такими командирами: 1-ший курінь — сотн. Кльокер, 2-ий курінь — майор Чермін, 3-тий курінь — майор Віттенмаєр.

                                 Незрозумілим у книжці є вживання військових ранг не згідно з термінологією українських армій (УГА чи УНР), але радше за польською системою. Наприклад, у книжці В. Гайке "Українська Дивізія "Галичина" німецька ранґа штандартен-оберюнкер це чотовий-підхорунжий, унтерштурмфюрер — хорунжий, оберштурмфюрер  — поручник.  Це ж та  сама назва військових  ранґ,  яку  прийняла   була  Українська  Національна Армія в 1945 році.

                                 В спогадах "На Шляхах Европи": штандартен-оберюнкер це хорунжий (див. стор. 254), унтерштурмфюрер — підпоручник (замість хорунжий чи четар УГА), оберштурмфюрер — поручник.

                                Один випадок, описаний в книжці, викликає поважні застереження, а саме: у зв'язку з "організацією" харчів з вагонів (стор. 282). Автор пише: "...Один із старшин, молодий підпоручник поставив усіх нас на "струнко"  і вичитав нам патер-ностер, почавши з "ви   бандити, хами збунтовані, голота..." Цей старшина вже не живе, не буду згадувати його прізвища". 

                              І вразив мене цей розділ якраз тому, що цей старшина вже не живе. Я особисто переконаний,  що якби цей старшина жив, автор спогадів був би інакше написав цей розділ, а згаданий старшина був би "героєм", а не "комісаром". Про того старшину на сторінках "Вістей Комбатанта" Олекса Горбач в посмертній згадці писав: "...обов'язок служити власній нації аж до кінця — старався виконати, тягнути ярмо не лиш за себе, але й за тих відсутніх п'ятьох інших помічників, що здезертирували бавити дітей і жінку. І затягнувся на смерть у тому ярмі, впав на борозді — як докір совісти для всіх інших".

                            Книжка "На Шляхах Европи" написана очима підстаршини, який деякими питаннями не цікавився, або й не орієнтувався в них. Може й тому автор присвятив так багато місця справам шлунковим, харчам, докладним багаторазовим описам сніданків і т. п.

                             На стор. 233 пишеться: "Не хочу звучати, як ворог старшин, але для історії треба записати, щоб колись наші діти навчились, як треба, а як не треба робити. Ніхто з наших старшин не став в нашій обороні. Ніхто не відважився сказати американцям "дещо до слуху"..."

                               Про той самий період полону пише О. Горбач в статті "В американському полоні", Вісті Комбатанта, рік 1961, ч. 4 таке: "Не було навіть клаптика пристойного паперу, щоб списати сяку-таку нотатку для американців, хто ми такі. Та й тих людей, що мали бліденьке уявлення про англійщину, знайшлося всього... двох. Одного з них (О. Лисяка) незабаром прийшлося післати з табору, як зв'язкового до Мюнхену з розпачливим "ес-о-ес" до наших громадських установ. І ще багато висилано тоді подібних кур'єрів, щось як Ной з ковчега після потопу..."

                               Там же далі: "Функції референтів зв'язку до вищих властей і інформаторів перед загалом таборовиків перейняли пор. Л. Ортинський і сотн. М. Малецький..."

                                Там же: "Наші однонапрямиі кур'єри осягнули бодай те, що на коротко під наш табір приїхав інкогніто ген. Шандрук разом з о. М. Левенцем, — поінформувати старшин таборового штабу пре загальну ситуацію".

                                 Для поправки треба подати також те, що якраз вже в цей період "Над потічком", коло Еберфінґу приїхав ген. Шандрук, а не пізніше над Ріґзее, як це в спогадах пише Р. Лазурко (стор. 300).

                                Були й кожноденні довгі наради старшин, часом до пізної ночі, й кур'єри і зв'язкові для інформації, робилось все, що було можливе в тій ситуації.

                                Книжку Р. Лазурка прочитав я з великою увагою, тим більше, що писана вона живим вояцьким стилем, що я приписую її редакторові Л. Рихтицькому. Його вклад добачую також в різних вставках про загально історичне тло, в медитаціях вояка при різних нагодах тощо. В деяких списуваних подіях я сам брав участь, як от бої за Штраднер Коґель, під Фельдбахом, ну і в полоні. Сюжет книжки абсолютно вірний, багатий на історичний матеріял з життя Дивізії, хоч деякі факти лишилися в моїй пам'яті в іншому насвітлені. Але це нормальне.

КНИГА ПРО ДИВІЗІЮ

Лев Шанковський

                                                   Вольф-Дітріх Гайке. Українська Дивізія «Галичина»: Історія формування бойових дій у 1943-45 рр. Передмова В. Кубійовича. Записки НТШ т. 188. Праці історично-філологічної секції. Вид. НТШ, Торонто, 1970, 277 ст.

                                                   Понад чверть століття мусіла чекати УД «Галичина» на появу своєї воєнної історії. Заходами Братства кол. вояків 1-ої УД УНА появилась ця історія, яку написав Вольф-Дітріх Гайке, в формі, що заслуговує на повне признання. Українська воєнно-історична література збагатилася на твір, який залишиться зразком, як історичні твори треба писати. Видавши цінну працю начальника штабу своєї дивізії, Братство кол. вояків 1. УД УНА не тільки причинилося до висвітлення воєнної історії своєї формації, але й дало цінний вклад в українську воєнно-історичну літературу, про яку не можна сказати, що вона багата в аналітичні і синтетичні праці. На історію української армії в 1917-1920 роках чи на історію Української Повстанської Армії (УПА), що була б подібною до історії дивізії «Галичина» авторства майора Гайке, доведеться ще й далі чекати.

                                                  Автором цієї праці є майор генерального штабу, Вольф-Дітріх Гайке, який від січня 1944 року і до кінця війни був начальником штабу дивізії «Галичина». З воєнно-історичної точки погляду, майор Гайке, старшина генерального штабу німецької армії, а не німецької поліції чи СС, був найкомпетентнішою особою, щоб написати воєнну історію Дивізії. Для цього він покористувався не тільки своєю пам'яттю, але і зацілілими документами, як теж воєнно-історичною літературою, німецькою та російською. Він написав свою працю німецькою мовою, а з передмови В. Кубійовича знаємо, що в українському виданні німецький текст скорочено і пропущено певні розділи про деякі важливі політичні аспекти дивізії «Галичина». Насувається думка, що варто видати повний текст праці майора Гайке німецькою
мовою. Така книга не тільки була б важливим причинником до висвітлення історії українського народу в роки другої світової війни (історія Дивізії була частиною цієї історії), але допомогла б спростувати не одну леґенду, що про Дивізію курсують ще в західному світі з ласки Москви. Ось недавно на передачі баварської телевізії далі говорили про участь Дивізії в придушенні варшавського повстання, дарма, що в німецькій воєнно-історичній літературі є науковий твір, який документально спростовує леґенди про участь українців, у тому й Дивізії, в придушенні цього повстання (пор. Hans v. Krannhals, Der Warschauer Aufstand 1944. Frankfurt a/M, 1964).

                                                За псальмопівцем можна сказати (Псалом 52, 4-6), що баварська телевізія «любить зло більше, ніж добро, а брехню більше, ніж правду», але це ствердження не звільняє нас від повсякчасного спростування брехні, тим більше, що ми знаємо, хто є брехуном і «батьком лжі».

                                               Вольф-Дітріх Гайке, людина з академічною військовою освітою, написав воєнну історію Дивізії, якої був начальником штабу і, якої єдиним недоліком було те, що вона запізно з'явилася на полі Східної Европи. Якби Гітлер не йшов був на Схід з божевільними теоріями про «унтерменшів» чи теж про «равм оне фольк» (простір без людей), а послухав був своїх генералів і шефа розвідки адмірала Канаріса та приступив був до формування таких дивізій уже в 1941 році, історія була б покотилася іншими шляхами. Але ними вона покотитись не могла, бо гітлеризм не міг бути іншим, ніж був. Творення української Дивізії було запізнене на кілька років, але й так Гітлер нічого не знав про це і дурів зі злости в своїй головній квартирі, коли довідався десь під кінець березня 1945 року про існування Дивізії. До речі, його тодішні зневажливі вислови про східно-галицькі полки австро-угорської армії заперечують численні згадки про бравуру цих полків (наприклад, 15-го Тернопільського полку піхоти, ОВА, том VII, ст. 293) в офіційній «Історії останньої війни Австро-Угорщини», яка появилася у Відні й була закінчена вже за гітлерівських часів. Коли згадуємо про це, то тільки тому, що варто було б знати, хто цьому Гітлеровї піддавав послідовно фальшиві інформації про українців? Чи то був Борман?

                                             Книга складається з передмови В. Кубійовича й автора, чотирнацятьох розділів і кінцевих висновків, документів, схем воєнного складу Дивізії в 1943-1944 і 1944-1945 роках, декларації Українського Націоналнього Комітету під проводом ген. Павла Шандрука, резюме книги німецькою та англійською мовами і покажчик імен, осель, військових з'єднань і військових ступнів. Про початки Дивізії написав розділ В. Кубійович (передрук статті у «Вістях» 1. УД УНА). Книга майора Гайке заслуговує на те, щоб бути на полиці кожного кол. старшини й вояка УД, а також і кожного свідомого українця.

Передруковано за щоденником "Америка"

ДЕЯКІ ДАТИ З ІСТОРІЇ ДИВІЗІЇ

                                                                  1943 рік     

 
                               15 квітня — Військова Управа у Львові покликана до ведення справ запланованої Української Дивізії, відбула перші наради.

                               28 квітня — У Львові проголошено створення Стрілецької Дивізії «Галичина» маніфестом губернатора Галичини —  д-ра О. Вехтера та відозвою провідника Українського Центрального  Комітету  — проф. д-ра Володимира Кубійовича.

                              18 липня — Перші добровольці — українські старшини, підстаршини й стрільці від'їхали зі Львова на вишколи.

                              15 вересня — У Львівському Оперному Театрі відбувся Великий Радіовий Концерт присвячений добровольцям Стрілецької Дивізії «Галичина». У концерті взяли участь делегати стрільців із вишколів як теж Дивізійний Хор.

                               28 листопада — 6-ий полк (за назвою: «Поліційний») на вишколі в ПО в південній Франції складає військову присягу. Т. зв. «Поліційні полки» —  4, 5, 6, 7 і 8-ий — зформовані з українських добровольців покликаних до Дивізії, були до неї включувані починаючи з весни 1944 року.

                                                                           1944 рік

                               Січень-лютий — Бойова група під командою полк. Баєрсдорфа від'їхала з Гайделяґру на чотиротижневу акцію проти комуністичних партизанів в районі північно-східньої Галичини та Холмщини. Зустрічі й співпраця вояків Дивізії з частинами Української Повстанської Армії.

                                Кінець лютого — Від'їзд транспортів з Гайделяґру до вишкільного табору в Нойгаммері.

                                 16 травня — Відбулись в Нойгаммері великі бойові вправи Дивізії з участю всіх родів зброї. Дивізію відвідали представники Військової Управи, УЦК та батьки добровольців.

                                  28 червня — Дивізія від'їхала з Нойгаммеру на фронт до Галичини на схід від Львова, де призначена в другу лінію фронту на відтинку опірного пункту Бродів зайняла позиції розбудувавши близько 50 кілометрів фронтових укріплень.

                                  11 липня — Почалися бої Дивізії в районі Бродів; вороже окруження, а в слід за тим від 22 липня прорив частини Дивізії з брідського кітла. Великі втрати Дивізії — убитими чи полоненими. Від 2 до 3-ох тисяч вояків Дивізії приєдналося до Української Повстанської Армії.

                                  15 вересня — Починається в Нойгаммері плянове навчання вдруге зформованої Дивізії.

                                  22 вересня — Бойова група Дивізії під командою підполк. Вільднера виїхала на на 4-тижневу бойову акцію поборювання комуністичного повстання в районі Банська Бистриця — Зволень на Словаччині.

                                   15 жовтня — Відходять перші ешелони з Нойгаммеру для переміщення Дивізії на Словаччину в район міста Жіліна. На Словаччині Дивізія докінчує бойовий вишкіл; сповняє завдання забезпечення місцевостей і в бойових акціях у поборюванню партизанів здобуває багато зброї.

                                                                               1945 рік

                                    31 січня — Дивізія залишає Словаччину і перемашеровує двома маршрутами протягом місяця лютого на нове призначення в район Марібору на Словенії, де сповняє функції залог та бере участь в поборюванню комуністичних партизанів.

                                     1 квітня — Дивізія починає наступ для закриття фронтового прориву Червоної Армії в Австрії на відтинку Ґляйхенберґ — Фельдбах, де відзначується в боях з большевиками.

                                      17 березня — Проголошено Декларацію Українського Національного  Комітету, якого і головою став генерал Павло Шандрук. Приступлено до організації Української Національної Армії, якої головнокомандувачем призначено ген. Павла Шандрука. Наша Дивізія увійшла в склад Української Національної Армії як Перша Українська Дивізія УНА.

                                       25 квітня — Дивізія складає присягу як 1-ша Українська Дивізія Української Національної Армії «на вірність Українському Народові і своїй Батьківщині — Україні».

                                       8 травня — Капітуляція Німеччини і кінець Другої світової війни застає Українську Дивізію на протибольшевицькому фронті в Австрії, з якого вона відступає в полон до західніх альянтів.

                                        8-15 травня Вояки Дивізії збираються біля міста Шпітталь та Кляґенфурт в Австрійських Альпах.

                                        19-20 травня перші транспорти до табору полонених ч. 5 біля села Беллярія на Адрійському побережжі центральної Італії (Коло 10.000 вояків; інші попали до американського або до французького полону).

                                        14 червня до 24-го серпня 1945 р. постійні відвідини табору совєтськими репатріяційними комісіями, а також польськими вербувальними комісіями до ІІ-го Польського Корпусу ген. Андерса.

                                         25 серпня на вимогу совєтських репатріяційних чинників англійська влада погодилася на усунення команданта табору ген. М. Крата та всіх командирів полків з їхніх постів та перевезення їх до інших таборів. «Бунт в таборі» проти вивозу старшин й одночасно проти діяльности совєтської репатріаційної комісії.


                                         17 жовтня — перевіз полонених з Беллярії до новозбудованого табору з шатер на кол. летовищі біля Ріміні (Мірамаре). Український табір називається С.Е.П. Но. І (Сепарейтед Енемі Персонел). Тут відразу команда організувала матуральні та промислові курси.

Команда табору полонених І УД УНА в Ріміні на богослуженні. Напереді стоять з ліва до права: майор Яськевич, командант табору, ген.Михайло Крат  і полк.П.Силенко



                                         2 грудня 1945 — Архиєп. Кир Іван Бучко відвідав табір у Ріміні та відправив архиєрейську Службу Божу в асисті таборових та прибулих з Риму священиків.

                                         26 березня 1946 р. полонених українців І УД УНА в таборі Ріміні відвідав президент Комітету Українців Канади о. д-р Василь Кушнір.

                                         8 липня 1946 — полонених українців І УД УНА в таборі Ріміні відвідав голова об'єднаних українських, американського і канадійського допомогових комітетів, д-р Володимир Ґалан.

                                                                                  1947 рік

                                        11 січня — Звільняють з американського полону, як останню групу, 33-ох старшин Дивізії. В американському полоні — в таборах в Німеччині було біля 7000 вояків Дивізії і їх частинами відпускали на волю починаючи від початку 1946 року.

                                        3 квітня 1947 р. табір у Ріміні відвідав сотн. канад. армії Богдан Панчук, директор Українського Центрального Допомогового Бюра в Лондоні, Англія.

                                       25-го квітня 1947 — Англійський Командант табору проголосив рішення бритійської влади про переїзд полонених до Велико-Британії.

                                        Травень 1947 — транспорти полонених відходять до Англії.

                                         8 червня 1947 — останній транспорт залишає табір Ріміні і поїздом від'їхав до Венеції, звідки військовим кораблем «Таост Вікторія» відплив до Англії. Транспорти з полоненими причалювали в порті Ліверпулі або в Савтгемптоні, звідки залізницею переїжджали до розподільного табору 17 Р. О. Camp Lodge-Moor - Sheffild, Yorkshire. Старшин дивізії переведено до окремого табору в Шербурні.

                                             В грудні 1947 р. табори українських полонених в Англії відвідав Архиєпископ Іван Бучко.

                                           Вересень-жовтень 1948 р. — Зачинається звільнювання українських полонених. Кожний табір по черзі переїжджав до ліквідаційного табору в Бурі Ст. Едмундс, де відбувалася остання формальність звільнювання.

                                            11 жовтня 1948 р. звільнено з табору останню групу полонених вояків І УД УНА. Старшин дивізії звільнено з полону щойно в листопаді 1948 р.

                                           В 1948 — 1950 роках — Починається на терені Німеччини організування Братства к. вояків 1-ої Української Дивізії УНА як комбатантської організації, яка веде свою комбатантську й видавничу діяльність по сьогоднішній день так в Европі, як і в країнах поселення у вільному світі.


Зібрав: І. Скіра

Григор Косонога

                              Григор Косонога, ур. 1922 р. в Угнові, пов. Рава Руська, в 1943 р. закінчив учительську Семінарію в Яворові, з відзначенням. Обдарований музичними і голосовими здібностями, від 15 р. життя дириґував хорами. Спочатку був диригентом дитячого хору, а маючи 17 років диригував церковним хором у своїм родиннім місті.

                              В 1943 році вступив до Дивізії; служив у відділі зв'язку. Пропав без вісти в боях під Бродами в липні 1944 р. Молох війни забрав собі в жертву ще одно життя молодої, обдарованої і надійної людини.

Софія Соколишин двоюрідна сестра

ПІД БРОДАМИ

Д-р Роман Дражньовський

                                                  28 червня 1944 р. другий курінь 30-го полку Дивізії «Галичина», в тому і наша третя сотня, виїхав на фронт. Командний склад сотні: сотенний — поручник Б. Підгайний, 1-ша чота — дес. Б. Тарнавський, 2-га чота — І. Цибульський, 3-тя чота — Р. Дражньовський. Наша сотня не мала повного складу; тільки одна чота була повна, найслабшою була 2-га, бо начисляла всього 18-19 вояків.

                                                   По двох днях їзди ми вже були в Галичині; 30 червня вивантажилися на станції Ожидів і відразу помаршували до недалекого ліску. Там простояли аж до вечора наступного дня, коли прийшов наказ до вимаршу. Далеко не пройшли і знову розтаборилися на ночівлю. На другий день переодягнулися в захисну одежу («тарняки») і вирушили в напрямку фронту. Зайняли становища на підмоклому пасовиську між селами Го-лосковичі і Дуб'є. Я з чотою і відділом тяжких кулеметів, і гранатометів був на лівім крилі сотні. Село Голосковичі було від нас на північний схід. На право від нас були становища 2-ої чоти і частини 1-ої чоти. Решта в запасі.

                                                 Б. Підгайний примістив свій командний пункт в районі 1-ої чоти, ближче до Дуб'я, значить зовсім на правому крилі сотні. Група гранатометів і тяжких кулеметів, яка була на моїм лівім крилі, мала, здається, тримати зв'язок з 2-ою сотнею (Березовський). Артилерія була позаду 31 полку, і я не знаю, яка батерія. Наш трос (колона постачання) стояв у селі Кадлубиськах. Нашим завданням було розбудувати становища, і це мала бути друга оборонна лінія. Ми досить багато зробили, але до закінчення було ще далеко, бо бракувало матеріалу. Як я згадав, це був мочар, — все грузло. Крім того ми ходили на облави за сов. парашутистами, і, як звичайно, виставляли стійки. Там ми простояли аж до 14 липня. З 13 на 14 був алярм і ранком ми вирушили на Підгірці. Зараз за Підгідцями, в сторону Сасова, нас почали бомбити, так що марш був неможливий. Щойно вночі ми дійшли до горіючого Сасова і звернули на схід. Марш продовжався без відпочинку, приблизно до 2—3-ої години. Спинилися. Б. Підгайний закликав чотових і ми пішли оглядати нові становища, де мали бути ще німецькі частини. Застали кількох підстаршин і одного поручника, які дали короткий опис становища. Сотня зайняла окопи, досить примітивні, в лісі з дуже злим полем зору. Мій відтинок на правому крилі сотні з завданням нав'язати зв'язок з 2-гим батальйоном 30-го п. п. Частина моєї чоти в лісі, це ліве крило чоти, решта на відкритому мочарі, група, яка мала встановити зв'язок. Провідник групи І. Іванців іде на розвідку і, по повороті, звітує, що на право в окопах нікого нема, — порожні. Щоб забезпечитися на всякий випадок, наказую зробити відгороджувальний окіп (абріґелюнґсштеллюнґ); це пізніше спасло нас від несподіваного наступу совєтів. Тому, що загальне поле зору було погане, Підгайний з першою чотою пішли вперід на горбок. В долині було село Холоїв. Там були сов. танки. Коло 8—9-ої год рано 15 липня вони почали наступ на горбок, де була перша чота. Наша ґранатометна група, яка була між головною лінією і першою чотою багато помогти не могла. Один ґранатомет на самому початку дістав т. зв. «фольтрефер» і був виведений з бойового порядку. Коло 2-ої години під натиском танків і піхоти, — перша чота відступає. Підгайний наказує протинаступ, але вже на самім початку поранено його в коліно. В. Тарнавський ранений також, дістав щось 12 осколків в сидження. Команда сотні переходить на мене. З командним пунктом батальйону, який, до речі, мав бути зараз за нами ніяк не можу встановити зв'язку. Взагалі батальйонного командира, гауптштурмфюрера Кльоґера, чи Ґльокера я в боях ніколи не бачив, щойно по прориві зустрів його десь під Перемишлянами. До окопів напливають німецькі вояки і фронт дещо стабілізується. Від мого ройового Іванцева дістаю звідомлення, що дорогою зправа від нас їдуть танки і сов. піхота. Значить другий батальйон ще своїх становищ не зайняв і мій відгороджувальний окіп придався. Наказую відкрити огонь з тяжких кулеметів. За хвилину вістка, що на мою другу групу наступають фронтальною атакою. Беру запасну 3-тю групу і недобитків з другої чоти й ідемо на загрожений відтинок. Ворог наступає кількістю посиленого батальйону. Добре, що терен для танків недоступний — самі мочари. Ворожа артилерія стріляє за близько. Стрільна падають перед нашою лінією, часто зовсім не вибухають. Починаємо бити з усеї зброї по наступаючій піхоті. Стає страшно, бо вони лавою нестримно наступають, до того не знаю, яка ситуація з танками на правому крилі, чи наше запілля забезпечене, чи нас вже не окружили. Хлопці б'ють, кулемети починають горіти, маю їх на відтинку дев'ять. Деякі сов. вояки вже дуже близько до наших становищ і мені таки стає моторошно. Нікого нема, щоб порадитися. Між нами і ворогом лишився тільки малий потічок, за яким сов. солдати залягли. Використовую цю хвилю і наказую атаку. Це було наше спасіння. Вони були здесятковані нашим огнем і правдоподібно не мали набоїв. Деякі втікають, деякі здаються в полон. Стає легше на душі, атака відбита. У нас втрати відносно великі 13 убитих, 7 або 9 ранених. Сотня властиво зредукована до доброї чоти, бо і так не мала повного складу. Десь коло 5-ої години з лівого крила чути стрілянину і за якийсь час приходить вістовий, щоб іти 2-ій сотні на поміч. В окопах залишаю свій перший рій і німців, Іванців перебирає команду. З рештою сотні, доповненої німцями йду на поміч. Приходимо до цвинтаря, де дістаємо легкий огонь. Займаємо досить скоро цвинтар і на ліво видніють окопи, де повинна бути 2-га сотня. Вони порожні. Посуваємося обережно гусаком, сподіваючись за кожним закрутом знайти большевиків. Врешті нав'язуємо зв'язок з нашими, але чи це була 2 сотня, чи інша частина не можу пригадати. Під вечір, коли я хотів вертатися на свій відтинок, почався новий наступ. Під натиском ворога нам приходиться відступати. Починає зовсім темніти і це нас рятує. Зовсім несподівано натрапляємо на наш обоз і тут довідуюся, що Іванців недавно з недобитками сюдою відступив. Тут між Опаками і Рудою Колтівською задержуюся до ранку. Над ранком обози від'їздять, а ми маршуємо на північ. Сотня як бойова одиниця перестала існувати. Є тільки деякі хлопці з моєї чоти, і решта з різних частин включно з німцями. По дорозі ломляться перевантажені двоколісні вози. Треба нести амуніцію на плечах. Сонце пражить, і люди і так змучені, починають зовсім знемагати. Під вечір доходимо до битої дороги. Тут починають нас переорганізовувати. Я дістаю яких 40 людей і завдання зайняти ліворуч від дороги становища і за всяку ціну їх вдержати, бо цею дорогою мають витягнути трос і ранених. За яких 800 метрів перед нами ліс і звідтіля сподіваний наступ. Ми лежимо в пшениці. Зустрічаюся з Бородієвичем. Ніч минає спокійно. Ранком дістаємо вогонь. Стріляють теж гранатомети. Є ранені, але позатим виглядає все в порядку. За нами, у віддалі яких 1000 метрів, дорога, якою їдуть наші обози. Гранатомети починають добре докучати, і Бородієвич на заклик сотника Поспіловського зголосився на охотника попровадити розвідку. Знищує один гранатомет, другий з залогою приводить до нас.

                                                    За моїм підрахунком це повинен бути 17-тий день липня. Знову ніч проходить спокійно. Під полуднє 18. 7. дістаємо сильний вогонь зпереду і з правого крила. Наказ відступати до дороги. Там знову реорганізація і розстрільною ідемо через ліси в сторону Підгірців. Я з своєю групою вийшов по південному боці Підгірців. Тут на дорозі рух; знов організують лінію оборони, тим разом по обидвох боках дороги в сторону Підгірців. Ніч спокійна, крім кількох алярмів і стрілів. Ранком 19-го липня зустрічаю деяких з нашого обозу і довідуюся, що сотник Поспіловський згинув десь під Підгірцями. Ніхто нічого точно не знає. Також говорять, що сотник Березовський був ранений тяжко в руку, десь під цвинтарем, де я ішов на допомогу. Тоді я його там не бачив, мабуть вже були взяли його до тилу. Від сторони Підгірців чути розриви. Наступають танки. Зустрічаю «ушу» Вовка з піонерів і ще одного знайомого; затямилося тільки його ім'я Гілярко (?), але прізвища не пригадую. Поволі відступаємо в сторону Сасова. Несподівано на закруті дороги, там здається мені був млин, совєтські танки. Уша Вовк одного «кропнув макогоном», два інші завернули. Ми залягли обабіч дороги і ждемо, що буде далі. Так проминув день. Під вечір стрілянина з того лісу, куди ми недавно пройшли.

                                                Ніч минула без наступу. З досвітку 20 липня починається пекло, налети, танки, артилерія. Приходить наказ відступати на Сасів. Недалеко від Сасова місток і два совєтські танки зариті носами в землю. На одному з них вапном, чи білою фарбою напис «За Родину». Звертаємо на право в сторону Білого Каменя. По обіді доходимо до цілі, тут жахливе безголов'я, все впереміш. Я вийшов на дорогу до Почап. Налет. Недалеко, праворуч дороги стріляє тяжка протилетунська гармата. Нараз пронизливий свист, вибух і на місці гармати чорна яма. Трохи приголомшений підводжуся і йду далі; за хвилину знову налет. Під вечір я добився до перших хат у Почапах, і це всього п'ять кілометрів. Тут знов організують бойові групи. Дістаю коло 20 зовсім чужих селепків з завданням зайняти становище на схід від дороги Білий Камінь — Почапи. В Почапах зірваний міст на потоці і його хочуть за ніч направити, щоб витягнути авта з раненими. Вночі відбиваємо кілька ворожих наступів. Починає світати (21 липня) і ми дістаємо наказ відійти. Переходимо новий міст і йдемо дорогою до Хильчич. По дорозі зустрічаємо два знищені ворожі танки. Перед селом нас обстрілюють з артилерії. Залягаю під огорожею і тут стрічаю сотника Рожанця. Він дає інформації щодо терену і напрямку. Наказ — вперід. Переходжу село. Тут розгортається розстрільна. Завдання: наступ у сторону Ясенівці — Золочів. Ідемо кількакратно в наступ і кожний раз я мушу завертати. Врешті попадаю з групою до якогось сільця. Тут самі німецькі частини, а нас приблизно 70—100. По обіді організується наступ. Але нас скоріше заатакували і все спонтанно з підтримкою двох танкеток і одного танка пішло в протинаступ. Це був початок наступу за прорив. Пройшовши це пекло, включно з «долиною смерти», я десь між год. 1—3 ранку 22 липня 1944 року опинився на горі. Перстень окруження був прорваний, але небезпека попасти знову в окруження все ще була велика.