БИТВА ПІД ПОЛТАВОЮ

Сер Едвард Шеферд Крізі

                   Нижче друкуємо скорочений переклад одного розділу п. н. «П'ятнадцять вирішальних битв людства»*, яка вперше була надрукована у Лондоні, Англія, 1851 р., тобто 125 років тому. Автор, визначний правник, письменник та історик, аналізує наслідки Полтавської битви для цілого людства та описує загарбницьку політику Московської імперії, яка застосовується й тепер. У перекладі пропущено деякі зауваги, які сьогодні вже неактуальні.    

Редакція    

                     На острові св. Єлени Наполеон пророкував, що незабаром вся Европа опиниться під пануванням козаків або стане республікою. Чотири роки тому друга альтернатива була близька до здійснення. Проте демоктратичні рухи, які розгорнулися під час 1848 р. були жорстоко здушені в 1849 р. Абсолютний атворитет єдиного можновладця та глибока тишина виняткового стану запанували тепер у всіх столицях континенту, й то там, де ще недавно верховна влада залежала виключно від волі народу, й де те, що демократи називали своїм священним правом до повстання, було так часто проголошуване й беззастережно проводжене в життя.

                      На це склалося багато причин. Але найбільш до цього причинилися російські впливи й російська зброя. Росія є проти демократії та проти конституційної влади, — незалежно від того, як було встановлено; Росія є проти революції та зміни — не зважаючи на волю народу чи мету революції; Росія є за імперіяльним пануванням сильних держав над їхніми слабшими сусідами — вона є проти будь-яких претенсій політичної незалежности та стремління до національної окремішности. Росія здушила геройських угорців, а Австрія, в ім'я якої вона здушила їх, тепер стала залежна від Росії. Чи поголоски, що Росія пічне нові затії, є вірні чи мало обґрунтовані, залишається факт, що недавні події сильно скріпили страхітливий зріст сили Московської імперії, перед якою і перед тим перелякано тремтіла ціла Західна Европа.

                       Дванадцять років тому (1849 р.) вірно було підсумовано, що "здобуття, які Росія осягнула (тоді) на протязі 64 років щодо важливости й засягу дорівнюють цілій імперії, яку вона посідала тоді в Европі; що території, які вона підбила від Швеції, є більші, ніж теперішні залишки з того старовинного королівства; що її підбиття від Польщі є такі великі, як ціла Австрійська імперія; що територію, яку вона захопила від Туреччини в Европі, дорівнює Пруській домінії без її рейнських провінцій; що її здобутки від Туреччини в Азії дорівнюють провінціям Пруссії, Бельгії і Голляндії, взяті разом; що територія взята від Персії є завбільшки території Англії; що її здобутки від татар дорівнюють території європейської Туреччини, Греції, Італії та Еспанії".

                       "На протязі 64 років Росія підсунула свої кордони на 850 миль ближче Відня, Берліну, Дрездену, Мюнхену і Парижа; вона зблизилася на 450 миль до Константинополя; вона зайняла столицю Польщі та підійшла на кільканадцять миль до столиці Швеції, від якої, в час обняття трону Петром Великим, її кордони були віддалені на 300 миль. Від того часу вона пішла на приблизно тисячу миль у напрямі Індії і на таку саму віддаль у напрямі столиці Персії".¹

                       Ось, як зросла могутність Росії, і то в такому короткому часі. А події останніх років, які спричинилися до послаблення і роз'єднання усіх її європейських сусідів, ще більше скріпили релятивну перевагу Московської імперії над усіма континентальними потугами.

                         Із своїм населення, яке нараховує понад 64 мільйони, з мовчазною згодою свого населення, яке беззастережно слухає " єдиної панівної голови, з територією 6 1/2 мільйона квадратних миль, з чинною армією 800 тисяч вояків, з сильними фльотами на Балтійському й Чорному морях, з вправними ордами дипломатичних агентів, яких розсіяно по всіх дворах і племенах, із самовпевненням, яке викликає кожний несподіваний успіх, із кмітливістю, яку набувається при довшій практиці, Росія схопила у свою озброєну руку заплутану нитку європейської політики та видає накази, як арбітер рухів століття. Проте, проминуло тільки півтора століття від часу, коли її вперше визнано за учасника драми модерної європейської історії. Перед Полтавською битвою Росія не відігравала жодної ролі в історії світу.

                        Хоч Росія була так довго незапримічувана серед своїх снігів, на півночі існувала потуга, з впливами якої рахувалося у головних європейських спорах, а про її допомогу старалося багато відважних полководців і здібних мужів провідних держав. То була Швеція. Швеція, на руїнах якої зросла Росія, повністю володіла над своїми півварварськими сусідами аж до фатальної битви під Полтавою, яка є темою нашої праці.

                         Ще в 1542 р. Франція старалася про допомогу Швеції у своїй боротьбі проти Карла V. Також вистачає згадати ім'я Ґустава Адольфа, щоб нам пригадати, що саме Швеція врятувала втрачену справу протестантів у великій боротьбі за релігійну свободу, ареною якої була Німеччина на протязі 30 років. Також Швеція в мирі у Вестфалії головним чином подиктувала перебудову європейської державної системи.

                          З гордої світлости, коли хоробрість "Льва Півночі" і Тормтенстона, Баньєра, Вранґеля та інших генералів Ґустава, при мудрому керівництві Оксеистірна, винесли Швецію на вершок слави, не залишилося нічого після поразки Карла XII під Полтавою. Намагання Швеції відограти впливову роль в європейській політиці під час Французької революції натрапили на негайну невдачу й малощо не стали посміховищем. Але перед тим Швеція, якої булаву передано Христині та союз якої так цінував Кромвел, різнилася від теперішньої Швеції. Тоді до неї належала Фінляндія, Інґрія, Ливонія, Естонія, Карелія, а інші округи на схід від Балтійського моря були її провінціями. До того панування у Померані, Руґені та Бремені робили її важливу вим членом Германської імперії. Ці території від неї відібрано, а найцінніші з них тепер творять основу сили її ворога. Якщо Швеція з 1648 р. могла б бути відбудована, ми мали б на півночі першорядну скандинавську державу, досить сильну для втримання рівноваги сил, яка була б заборолом проти агресії Росії. У такій ситуації Росія ніколи не могла б стати загрозою для Европи, хіба що Швеція ослабла б.

                         Вирішальний тріюмф Росії над Швецією в битві під Полтавою був дуже важливий для цілого світу не тільки тим, що вона цю битву виграла, але також тим, що вона в ній здобула. Рівночасно варто заужавити, що то була не тільки критична боротьба двох держав, але також випробування сил двох великих рас людства. Нам треба взяти до уваги, що шведи, так як англійці, данці й інші, належать до германської раси, а росіяни — до слов'янської. Слов'янські народи віддавна заселюють простори на захід від Висли, як також Богемію, Хорватію, Дальматію та інші райони на захід від цієї ріки. У довгих і різних конфліктах між ними та їхніми германськими сусідами германська раса перед битвою під Полтавою майже завжди мала над ними перевагу. Перед Петром Великим жодна слов'янська держава, за винятком Польщі, не мала вирішального впливу в історії. Що від того часу Росія осягнула, ми всі знаємо й відчуваємо. Деякі найкращі й наймудріші мужі нашого часу й народу, які пильно слідкували за анналами історії та майбутньости людства, твердять, що слов'янський елемент населення Европи тільки частково розвинув свою силу, й що, коли інші раси людства (включно з нашою — германською) вичерпали свої творчі енергії та завершили свої здобутки, слов'янська раса має перед собою велику майбутність, та що останні сторінки історії світу будуть написані наступними поколіннями слов'ян. ²

                        Коли розважати, що сталося б, якщо шведська зброя була б переможною в битві під Полтавою та які консеквенції слідували б по ній, нам треба взяти до уваги не тільки жалюгідний стан, в якому була Росія, коли на її трон засів Петро Великий, але також той факт, що в той час його реформи були ще не закінчені, а нові інституції не закріплені. Він зламав стару Росію, але нова Росія щойно народжувалася. Якщо Петро був би поконаний під Полтавою, його величні пляни були б поховані разом з ним, і за словами Вольтера "найбільша імперія світу була б опинилася у такому самому хаосі, з якого він її щойно був вивів". Ось що треба вважати критичним пунктом поразки Карла XII. Загроза для Росії під час походу Наполеона не була такою грізною, як під час кампанії Карла, хоч французький імператор, як полководець, стояв незрівняно вище від Карла та мав за собою величезну армію. Коли Фош відраджував Наполеона від походу на Росію, він правильно оцінив, що збільшення сили Росії між 1709 а 1812 роками набагато перевищувало відношення сил Карла і Наполеона. "Тоді шведський хоробрий король, — казав Фош, — не мав за собою пів Европи, але цар Петро також не мав 400 тисяч війська, ані 50 тисяч козаків". В епосі Французької революції історики вірно подавали образ Московської імперії, яка займала майже пів Европи й Азії, на території якої мешкала терпелива неприборкана раса, завжди готова замінити вигоди й пригоди півдня на тверде життя і монотонність півночі, яка ставала з кожним днем більш небезпечною для вольностей Европи. Російська піхота вславилася своєю неуступчивістю. Величезне населення Росії, яке тільки в Европі нараховувало понад 35 мільйонів, було невичерпною базою постачання людських ресурсів. Російські вояки, від малечку загартовані до голоду і холоду, скріплені сліпою вірою у свого царя, виробили в собі стійку хоробрість англійського вояка та виявляла бурхливу енергію французького вояка.³ Ми також читаємо, як непродуманий похід Наполеона "скріпив національне почуття від берегів Дніпра в Европі до китайського муру в Азії і об'єднав проти нього диких й нецивілізованих мешканців цієї величезної імперії у пристрасній любові до своєї релігії, свого царя, своєї влади і батьківщини. Наполеон не доцінив того твердого характеру відданости у свого противника".⁴ Але в 1709 р. такі сили не діяли проти Карла. Тоді ціле населення Росії нараховувало не більше, ніж 16 мільйонів, й, що більше, воно не мало ані військового духа, ані сильного почуття національности, ані не було об'єднане у відданості до свого царя.

                        Петро зробив мудре рішення, коли розв'язав відділи стрільців. Проте, військові сили, які він створив на їхнє місце, на чолі з чужинецькими офіцерами, не були випробувані в боях. У численних битвах вони, як вівці, втікали перед малими силами шведів. До того всі кляси суспільства були невдоволені з арбітрарних реформ Петра, які йшли всупереч народним повір’ям. Петро ще не мав за собою перемог і багатств, щоб винести свою особу понад негодування. В той час ще не виробилася характерна риса московського духа сліпої послушности цареві. Якщо Карло був би зайняв Москву, він так само ефективно був би підкорив росіян, як Бату-Хан чи інші попередні окупанти Москви. Згодом здобуття Москви Наполеоном не мало вже ніякого значення.

                      Досліди характеру Карла XII були улюбленою темою для істориків, моралістів, філософів і поетів. Ми тут займемося його постаттю полководця. Наполеон піддав критиці його військові здібності й, хоч він підходив суб'єктивно, щоб вивищити свою особу, проте в основному його критика правильна. Він твердить, що Карло, у протилежності до свого славного попередника Ґустава, нічого не знав про воєнне діло. Він був тільки хоробрий і сміливий вояк. Проте сучасники Карла не вважали його таким. Його численні побіди, вольовість і стара слава шведського вояка наповняли цілу Европу адорацією та тривогою. Як казав Джонсон: "Перед його іменем затьмарується цілий світ". Навіть Люіс ле Ґренд старався про його допомогу, а англійський королівський двір післав нашого Марлборо, який тоді стояв "на вершку своєї побідоносної слави, до табору Карла, щоб його умилостивляти стати по боці альянтів і перешкодити шведському мечеві віддатися справі французького короля. Але в той час Карло був рішений скинути з трону російського царя, як це він зробив з польським королем, і, як він, так і ціла Европа вірила, що Карло вийде переможцем і подиктує умови миру в Кремлі. Його екстравагантна романтика додавала йому віри й він думав, що "на перемогу в Росії вистачить один рік. Наступний буде Рим, де він думав відплатитися папі, який смів виступити проти концесій релігійної свободи для протестантів на Сілезії. Він навіть був секретно вислав своїх офіцерів до Азії та Єгипту, щоб вони здобули пляни міст та провірили силу й ресурси тих країн". ⁵

                       Наполеон так описує початкові операції Карла у поході на Росію: "Той князь вирушив із свого табору в Альдштадті, біля Лайпціґу, у вересні 1707 р. на чолі 45 тисяч війська перемаршував Польщу; 20 тисяч війська під командуванням графа Левенгаупта причалило до Риги, а 15 тисяч стояло у Фінляндії. Він мав можливість зібрати армію із 80 тисяч найкращих вояків світу. Він залишив 10 тисяч вояків у Варшаві на охорону короля Станіслава й у січні 1708 р. прибув під Гродно, де перезимував.

                       "В червні він перейшов ліси під Мінськом й опинився перед Борисовим, змусив до бою 20 тисяч російського війська, яке було сильно укріплене поза болотами на лівому березі Березини, розбив їх, переправився через Бористен (Дніпро) під Могильовом і 22 вересня розбив 16-тисячний корпус москалів під Смоленськом. Він опинився на пограниччі Литви й вступив на територію Росії. Перестрашений цар запропонував мир. До того часу рухи Карла було легко контролювати, а лінії постачання були забезпечені. Карло був паном у Польщі та Ризі й стояв від Москви на віддалі 10 днів маршу. Він правдоподібно був би здобув Москву, якщо б нерозважно не лишив розпочатого діла й не спрямував свої кроки на Україну, щоб злучитися із своїм союзником Мазепою, який привів з собою до Карла тільки 6 тисяч вояків. Ця операція розтягнула його фланг на 400 миль і він не був в силі забезпечити постачання та не міг розраховувати на підкріплення".

                       Наполеон піддає дуже гострій критиці нехтування Карлом основного воєнного правила й твердить, що Карло не повів своєї кампанії, як Ганнібал, на принципі вдержання зв'язку з запіллям, концентрації всіх своїх сил та створення бази операцій у завойованому краю. Але Карло на такі принципи не звертав уваги, що більше, він наказав свому генералові Левенгауптові, під командуванням якого була велика частина армії та головні табори, слідувати за ним на відстані 12 днів. Тим самим Карло відрізав його від своїх головних сил, залишив самого на ласку переважаючих ворожих сил та позбавив себе підкріплення резервами та боєприпасами, які могли стати вирішальними в час кризи. 

                        Цар зорганізував армію силою приблизно 100,000 доброго війська. Хоч шведи на початку кампанії були побідоносні, російські війська постепенно набували дисципліну, а сам Петро й його офіцери почали вчитися тактики від свого противника, так як Теби в старовинні часи вчилися від спартанців. Коли Левенгаупт намагався прилучитися до Карла в Україні в жовтні 1708 р., цар несподівано заатакував його над Дніпром з переважаючими силами понад 50 тисяч війська. На протязі 3 днів Левенгаупт бився хоробро, прорвався крізь ворожі лави із 4 тисячами свого війська й долучився до Карла біля ріки Десни. Але понад 8 тисяч шведів полягло в битві, гармати й амуніцію втрачено, і, найважливіше, цілий головний обоз попав в руки ворога. Тим самим Карло був примушений залишитися на зиму в Україні. На весну він вирушив на Москву й по дорозі обляг Полтаву, твердиню на річці Ворскла, де Петро тримав великі запаси провізій й війська, та яка стояла на шляху до Москви. Здобуття цієї твердині дало було б Карлові потрібні боєприпаси до походу на Москву та створило б для нього вихідну базу. Бої за місто були завзяті, шведи хотіли за всяку ціну здобути Полтаву, але оборонці не здавалися. Цар також знав велике значення цього міста й вирушив на підмогу на чолі 50-60-тисячної армії.

                         Тепер оба полководці приготовлялися до вирішальної битви. Як один, так і другий, знав, що вона неминуча й вирішальна для нього й його держави. Цар майстерним маневром перейшов Ворсклу й розташував свої війська по тому самому боці ріки, що шведи, але дещо вище. Ворскла впадає у Дніпро біля 15 ліг (60 км.) нижче Полтави, й цар розташував своє військо у двох лініях, розтягаючи їх від одної ріки до другої так, щоб, якщо б шведи заатакували його, могли б бути відбиті й загнані у гострий кут між двома ріками. Він укріпив свої лінії кількома редутами та завів на позиції важку артилерію. Його військо, як кіннота так піхота, було добре випочате та забезпечене подостатком харчів та амуніції. Карло мав приблизно 24 тисяч війська, але з нього тільки половина були шведи — рештки шведської армії, яку шведський король і Левенгаупт привели в Україну, — решта була втрачена внаслідок, боїв, голоду, втоми й морозів. Друга половина складалася з козаків і валахів, які до нього долучилися. Почувши, що цар хоче його заатакувати, він уважав, що його гідність вимагає, щоб він перший заатакував, й на чолі своєї армії він вирушив проти російських редут.

                       Шведський король був важко поранений в ногу в сутичці кілька днів перед тим і він казав себе нести на ношах у найважчі пункти битви. Не зважаючи на незначні сили та некорисне положення, шведи в цьому нещасливому дні виявили своє старовинне геройство, як ніколи досі. Їх союзники — козаки й валахи — нічим не уступали шведам і хоробро билися плече в плече з шведськими ветеранами. Фактично вони були вдерлися у дві російські редуги й шведська піхота піднесла крик перемоги. Але по боці противника ані вояки ані старшини не залишили своїх позицій. Російська канонада і мушкетний вогонь продовжувалися, свіжі маси влилися в оборонні позиції і вкінці вичерпані рештки шведських колюмн були відбиті з насичених кров'ю редут. Тоді цар вивів свою кінноту поза укріплені становища, шахував нею вміло та постійно й відновив бойові дії на цілій лінії фронту на відкритому полі. Оба суверени не зважали на своє життя у цій вирішальній битві для цілого людства, оба противники билися завзято під проводом своїх полководців. Щойно дві години після початку битви, під напором переважаючих сил, дотепер непереможні шведи подалися. Після цього прийшло до безвиглядного хаосу та повного розгрому. Витиснені в долину, де зливаються обі ріки, шведи або піддавалися або топилися у водах Дніпра. Тільки кільком тисячам вдалося переплисти ріку й із своїм королем та Мазепою втекти на турецьку територію. Близько 10 тисяч згинуло на редутах або на полі бою.

                        У своїй безмежній радості цар викрикнув після битви, "що син ранку зійшов з неба та що, нарешті, фундаменти св. Петрограду тепер будуть кріпко стояти". Навіть тоді, на полі битви в Україні, думки царя були при Балтійському морі. Згодом, миром у Ніштадті, у якому віддано Росії найкращі провінції Швеції, ратифіковано вислід битви. Майже негайно після цієї битви слідують атаки на Туреччину у Пруссію. Хоч перша спроба царя у акції проти турецького султана не принесла успіху, проте його наслідники, всі як один, застосовували таку саму агресивну методу політики як проти Туреччини, так проти кожної іншої держави в Европі й Азії, яка мала нещастя бути сусідом Росії.

                         Дослідники експанзії Росії часто порівнюють здобутки модерної московської імперії до здобутків римської імперії старовинних часів, але мало хто з них звертає увагу на застосування подібних методів Росії й Риму у своїх завойовуваннях. Півторасторічний період історії Риму, зараз після Пунійських війн, коли він здобув найбільшу частину своїх нових територій, треба детально порівнювати до історії Росії на протязі останніх стоп'ятдесять років...

                          Клясичний історик не забуде про кожне потягнення римського сенату, який дбав про те, щоб Рим у кожній війні виступав у ролі протектора. Так Рим захищав етоліянців й грецькі міста перед македонцями, він захищав Бітинію й інші малі азійські держави перед сирійським королем, він боронив Нумідію перед Картаґіною і в інших багатьох випадках виступав у такому самому характері. "Але горе тим народам, які здані на постійну ласку замогутського протектора".⁶ Кожна держава, яку Рим захищав, була вкінці ним підбита й уярмлена. Росія також була протектором Польщі, протектором Криму, протектором Курляндії, протектором Грузії, Іммеритії, Мінгрелії, черкеських і кавказьких племен. Спочатку вона їх захищала, а згодом їх усіх підбивала. Тепер вона захищає Молдавію і Валахію. Кілька років тому вона стала протектором Туреччини перед Магометом Алі, а від літа 1849 р. — протектором Австрії.

                          Якщо прихильники Росії говорять про її безкористість, коли вона вивела свої війська з-під Константинополя і з Угорщини, пригадаймо їм зловісну паралелю між Росією та Римом. У старинному світі існували численні незалежні держави, які могли заключити ефективний союз проти Риму, якщо він був би розкрив свої загарбницькі пляни й налякав їх. Тому Рим завжди вдавав, що веде безінтересовну й умірковану політику. Після першої переможної війни проти Филипа, а згодом проти Антіохія й багатьох інших, Рим негайно забирав свої війська з теротирій, які були під його окупацією. Він вдавав, що вживає зброю для добра других, але як тільки настав сприятливий момент, він завжди знаходив якийсь претекст, щоб наново вмашерувати на ці терени й перетворити їх на римську провінцію. Страх, а не уміркованість, є єдиним засобом для здержання амбіцій таких потуг, як старинний Рим і модерна Росія. Сила такого страху й небезпеки залежна від вчасної чуйности і готовости, які інші держави схочуть застосувати проти спільного ворога їхньої свободи і незалежности.

________________

* The Fifteen Decisive Battles of the World, by Sir Edward S. Creasy; London, J. M. Dent & Sons Ltd., New York, E. P. Dutton & Co. Inc.,  1949  (First published  1851), pp. 434.

¹ «Проґрес Росії на Сході», ст. 142.

² Арнольд: «Виклади модерної історії»; ст. 36-39.

³ Алісон.

⁴ Скотт: «Життя Наполеона».

⁵ Крайтон: «Скандинавія». 

⁶ Малькін:   "Історія  Греції".