ВІДПОВІДЬ УРЯДУ НА ЗВІТ КОМІСІЇ ДЛЯ РОЗШУКУ ВОЄННИХ ЗЛОЧИНЦІВ

Міністр Справедливости Р. Гнатишин

(Комісія Дешена)

Вступ

Проблема воєнних злочинців стала серйозною турботою Канади й цілого світу відколи в час Другої світової війни виявлено досі небачених розмірів злочини. Щоб винуватих притягнути до кримінальної відповідальности, створено Міжнародний Військовий Трибунал, який провів у Нюрнбергу процес проти найбільших воєнних злочинців.
В Канаді на підставі Закону про воєнні злочини (War Crimes Act) велися в роках 1946-1948 процеси за злочини, вчинені проти канадських збройних сил. В цілому просліджено 171 випадок, а засуджено сім обвинувачених.
В 1950-их роках, коли одиниці й народи рішили не згадувати більше воєнних страхіть, переслідування воєнних злочинців зійшло на задній плян. Щойно в 1970-их роках та справа ожила наново; тоді звернено увагу, що не всіх воєнних злочинців виявлено й покарано. Ймовірні злочинці могли знайти притулок в Канаді, як це показала справа Гельмута Равка, якого тут заарештовано й видано до Західної Німеччини.
На початку 1980-их років різні повідомлення подавали, що в Канаді є від 2.000 до 3.000 злочинців, а навіть може і 6.000. Були теж скарги, що відомий зі своїх брутальних експериментів д-р Менґелє прибув або бодай старався дістатися до Канади. Оскільки ті вістки вперто продовжувалися, уряд змушений був прийняти відповідних заходів, щоб винуватців притягнути до судової відповідальности. В зв'язку із тим 7 лютого 1985 р. створено окрему Комісію для розшуку воєнних злочинців. Головою Комісії назначенно суддю Дешена. Звіт Комісії представлено урядові ЗО грудня 1986 р. Звіт складається із двох частин. Перша частина призначена для публікації, а друга, конфіденційно-таємна, залишається в актах.

Висновки Комісії

Звіт вносить значне роз'яснення атмосфери щодо воєннних злочинців. Тепер стало ясним, що проблема воєнних злочинців не така велика, як того всі побоювалися. В Канаді воєнних злочинців є значно менше, ніж про те говорилося й писалося. Багато осіб, проти яких було скероване підозріння, нема вже між живими. Нема доказів на те, що д-р Менґелє був в Канаді або бодай старався сюди приїхати. Обвинувачення проти Дивізії „Галичина" про її участь у воєнних злочинах нічим не підтверджені. Підозріння проти багатьох осіб показалися безпідставними. Перевірено близько 800 осіб; у великій більшості тих випадків немає жодних доказів. Комісія рекомендує негайно закрити понад 600 справ. Далі Комісія ствердила, що 21 особа підозрілих у воєнних злочинах виїхала з Канади до інших країн, а інших 86 померли в Канаді. 341 особа, що були на списку підозрілих, ніколи не були в Канаді, а в 154 випадках Комісія не могла знайти безпосередніх (prima facie) доказів вини. Таким чином кількість осіб, яких підозрівано у воєнних злочинах, згідно з висновками Комісії, зменшилася з „тисяч" до значно меншого числа.
Суддя Дешен не міг у приписаному часі закінчити слідство у всіх випадках, тому деякі з них залишаються відкритими; вони вимагають дальшого розслідування, щоб можна винести остаточне рішення.

Становище уряду (Початкова відповідь уряду)

Хоч Комісія ствердила, що число воєнних злочинців у Канаді дуже перебільшене, то уряд стоїть на становищі, що коли навіть тільки один злочинець знайшов притулок в Канаді, його треба притягнути до судової відповідальности і покарати без уваги на термін давності. Одночасно уряд свідомий того, що збереження особистих прав людини є фундаментальним компонентом канадського правосуддя, що знайшло віддзеркалення в Хартії Прав і Свобод. Тому уряд, приступаючи до оцінки рекомендацій Комісії, мусить знайти відповідь, що відповідала б канадському суспільству і канадській системі правосуддя. Основний принцип є такий: Проблему воєнних злочинців, де це тільки можливо, треба розглядати в Канаді, і кожну справу вирішити згідно з канадськими нормами законодавства і доказового поступування. Тому уряд готовий поправити Кримінальний кодекс, щоб дати канадським судам право (юрисдикцію) судити в Канаді за воєнні злочини або злочини проти людства, якщо такі акти вважаються злочинами в Канаді. Таке судочинство буде відбуватися згідно з канадськими правилами про докази і згідно з принципами Канадської Хартії Прав і Свободи. Це дозволить судити в Канаді за всі воєнні злочини, як минулі, так і сучасні, що виникають в „сучасних конфліктах". Треба буде обов'язково здефініювати, які воєнні злочини будуть підпадати під карну санкцію так, щоб поправки в кодексі охоплювали минулі й майбутні воєнні злочини.
Суддя Дешен зазначає у своїх рекомендаціях, що треба багато праці, щоб закінчити слідство, але він переконаний, що існуючі канадські інституції тобто Міністерство Справедливости і Королівська Кінна Поліція дадуть собі з цим раду, тому нема потреби для створення окремого бюра на зразок американського Бюра Спеціяльного Слідства.
Уряд погоджується з тими рекомендаціями.
Якщо Канада серйозно має намір проводити в себе кримінальні процеси щодо подій, які сталися в Европі, то ясно, що треба збирати докази всюди, де їх можна буде знайти. Це нічого нового. Канадські суди за традицією шукали й використовували всі можливості, щоб знайти потрібні докази в чужих краях із допомогою комісій. Канадська поліція в багатьох випадках проводила слідство в чужих краях з допомогою місцевих властей. Нпр., при доходженнях, що довели до видачі Гельмута Равка до Німеччини за воєнні злочин, отримано важливі й надійні докази в різних країнах включно з СРСР. В справах, де суддя Дешен рекомендує брати до уваги докази зі східноєвропейських країн, треба докладно перевірити кожний індивідуальний випадок. Всяке збирання доказів за кордоном повинно бути обмежене до тих справ, де, в опінії канадських властей, існують специфічні, достовірні й серйозні здогади, що вчинено воєнний злочин, який вимагає дальшого слідства. В таких випадках суддя Дешен рекомендує брати до уваги таких 6 передумов:
1) Охорона репутації при секретности ведення справи,
2) Уживання незалежних перекладачів,
3) Доступ до оригінальних документів, де вони важливі для справи,
4) Доступ до попередніх зізнань свідків,
5) Свобода переслухування свідків згідно з канадськими правилами про доказове поступування,
6) Відеозаписування таких допитів.
Уряд уважає, що отримання доказів згідно з канадською процедурою та з додатковими Гарантіями, виложеними у 6 спеціяльних передумовах, повинні забезпечити чесність і справедливість для всіх зацікавлених.
Зрозуміло, що треба скріпити канадську процедуру при в'їзді до Канади, а також процедуру для отримання громадянства, щоб про Канаду не думали як про місце притулку для осіб, що брали участь у воєнних злочинах або в злочинах проти людства. Уряд буде поступати згідно з рекомендацією Комісії, щоб у майбутньому не дозволити іміграції до Канади і наданні громадянства особам, які брали участь у воєнних злочинах в інших країнах. Тому процес іміграційної перевірки і процедури переслухань буде суворіший, ніж рекомендує Комісія. Інші полегші в Іміґраційному законі та Конвенції про статус утікачів будуть виразно недоступні для воєнних злочинців.
В майбутньому уряд буде відмовляти у канадському громадянстві всім тим, що брали участь у воєнних злочинах, відповідними поправками до закону про громадянство. Щодо тих, які мають громадянство, уряд не бажає зміняти закону ретроактивно. Отже, уряд буде поступати згідно з існуючим законом, де виявиться, що громадянство набуто явним обманом.
Деякі рекомендації Комісії пропонують доповнити екстрадиційний закон з метою поширити можливості для видачі злочинців, щоб позбутися з Канади всіх підозрілих у воєнних злочинах. Сучасна канадська екстрадиційна політика застосовує розважний розгляд усіх фактів, доки пішлеться канадського мешканця на суд поза межі Канади. Тому, що уряд має на меті якнайбільше справ полагоджувати в Канаді, не планується ніяких змін в дотеперішньому праві і практиці на те, щоб видавати воєнних злочинців. Це однак не означає, що не буде екстрадиції в ніякому випадку. Інтенцією уряду є, як це було в минулому, розглядати вимоги видачі згідно з існуючими законами і прийнятими домовленнями та практикою.
Комісія додає ще низку рекомендацій з метою спростити й сконсолідувати канадську процедуру щодо позбавлення громадянства і депортації. Як Комісія підкреслює, такі зміни насувають трудні питання, що їх треба старанно розглянути й оцінити. Тому уряд не пропонує робити ці зміни, бо вважає, що теперішнє право й практика, разом з іншими вже пропонованими змінами, вистачають на ефективне розв'язання основних проблем.

Закінчення

Канадці очікують від свого уряду розв'язки того важливого питання. Без уваги на труднощі, уряд буде притримуватися основних принципів справедливости і безсторонности. Тої справи не можна відкладати ані „експортувати наш відповідальність до інших країн".

Переклав українською мовою В. Ф.

КОМІСІЯ ДЛЯ РОЗШУКУ ВОЄННИХ ЗЛОЧИНЦІВ

Документи


(Комісія Дешена)

(З першої частини звіту, ст. 245-261)

1) Воєнні злочинці в Канаді?

Їх мниме число.
Від багатьох років різні джерела, більш або менш ознайомлені з тими справами, засипують публіку необґрунтованими числами, що мали б представляти число воєнних злочинців, які ніби знайшли притулок в Канаді. Великі числа й розбіжності між ними довели до збудження загальних пристрастей і конечности проведення слідства. Крім того, сенсаційне голослівне твердження про зв'язки д-ра Менґелє з Канадою заставили уряд вияснити ту справу раз назавжди.
Комісія провела облік тверджень і заяв, які опубліковано в останніх роках про числа воєнних злочинців у Канаді. Тут зразу показалося, які непевні й сумнівні ці числа. Вистачить один приклад, щоб зілюструвати це питання. І так Сол Літман у своєму резюме перед Комісією і в звіті до генерального прокурора Р. Каплана дозволив собі подати число 3.000. Але в обох документах Літман не говорить ясно і тільки про воєнних злочинців, але про воєнних злочинців і коляборантів". А тут є більш ніж маленька різниця між воєнними злочинцями і коляборантами, бо не всі коляборанти є воєнними злочинцями. Тому Літманове число, що змішує обі групи в одну цілість, є хибне. Літман не провів такого розрізнення, і тому Комісія приймає, що в публічній опінії цифра 3,000 відноситься до воєнних злочинців і тільки до воєнних злочинців. Такий результат дали неточні вислови й до певної міри брак відповідальности за громадські заяви. Комісія уклала й упорядкувала 31 таких заяв-тверджень, що появилися в роках 1971-1986. Всі вони, немов через випадковий збіг обставин, походять з того самого джерела, а саме: від С. Візенталя. Тут завважується драматичний зріст чисел, які — якщо не в усіх, то в більшості випадків — є тільки здогадні і спекулятивні. Вони діляться в основному на дві групи: одна, що має 100 або менше імен, а друга — 1.000 або більше. Поки що Комісія не входить в те, наскільки правдиві ті числа, тільки вказує на їх великі розбіжності.
На підставі різних джерел Комісія склала список підозрілих осіб. На списку є 770 імен. Отже, загальне число є далеко менше від чисел подаваних впродовж років. Показується, що публіковані числа є бодай на 400 відсотків перебільшені, навіть якщо зігнорувати останнє твердження Візенталя про 6.000 воєнних злочинців. В додатку докладне розслідування тих випадків довело до дальшого зменшення дійсного числа воєнних злочинців.
Комісія стверджує:
а) Публічні твердження зовнішніх інтервентів з 1971-1986 років поширювали дуже перебільшені числа мнимих воєнних злочинців у Канаді.
б) Якщо навіть не брати до уваги число 6.000, яке дозволив собі Візен-
таль предложити в 1986 р., то вже тепер, ще перед детальною перевіркою головного списка, Комісії, приходиться ствердити, що опубліковані числа є бодай на 400 відсотків перебільшені.
Комісія вважає за доцільне ще перед перевіркою індивідуальних випадків, що їх має на своїм списку, розглянути загальне обвинувачення проти Дивізії „Галичина". (Ця дивізія відома під двома назвами, "Gаlісіа" — німецька назва, і „Галичина" — українська. Комісія вживає „Gаlісіа" для кращого стилістичного вислову, проте це абсолютно не означає якоїсь основної різниці.)

2) Дивізія „Галичина"

В лютому 1949 р. одною з причин недопущення іміґранта до Канади була його приналежність до Військ СС або німецького Вермахту.
В червні 1949 р. видано розпорядження (Order-іn-Соunсі1) про заборону іміграції взагалі, за винятком певних випадків, а саме: безпосередніх рідних легальних мешканців Канади; сільськогосподарських (фермерських) робітників; лісорубів; осіб з досвідом у гірничій промисловості.
В тому часі у Великій Британії жило кілька тисяч українців, що при кінці війни попали в полон. В квітні 1948 р. канадський уряд вирішив не допускати їх до Канади.
Але 31 травня 1950 р. кабінет постановив, що „українців, які тепер перебувають у Великій Британії, можна допустити до Канади, не зважаючи на їх службу в німецькій армії; одначе, їх треба спеціяльно перевірити."
5 червня 1950 р. Іміґраційний Відділ в Оттаві вислав своїм бюрам в Англії директиву кабінету від 31 травня 1950 р., додаючи, що майбутні українські іміґранти мають бути доброго здоров'я та мають мати правильні подорожні документи, при чому слід провести перевірку політичної надійности так пропонованого іміґранта, як і його родича (кревняка) в Канаді. Того самого дня міністр Іміграції і Громадянства, В. Гарріс, зложив в парляменті таку заяву:
„Коли наші війська в Італії взяли в полон Українську дивізію, тоді альянтське командування признало, що у відношенні до тої дивізії заіснували спеціяльні обставини, бо її трактовано інакше, як інших військовополонених. Дивізійники є в Англії від весни 1945 (sіс) року. Ми перевірили Дивізію як групу і готові прийняти дивізійників під умовою, що вони відповідатимуть загальним іміґраційним вимогам."
Ця заява викликала лють і глибоке обурення Канадського Жидівського Конгресу. Вже 4 липня 1950 р. президент того Конгресу вислав міністрові довгу телеграму з протестом проти його рішення. Щодо членів Дивізії він вимагав надзвичайно уважної перевірки їх політичних переконань. Внаслідок того протесту міністр Гарріс вислав іміґраційному бюрові в Лондоні окрему інструкцію стриматися зі справою дивізійників аж до дальшого розпорядження. Тим часом міністр запевнив Жидівський Конгрес: „рішення, про яке я говорив в парляменті, означає, що канадський уряд не буде відкидати іміґраційних заяв тільки з тої причини, що українці в Великій Британії служили в Дивізії „Галичина"; це не значить, що Канада буде приймати кожного дивізійника, навпаки, уряд буде дбайливо перевіряти кожну особу."
Тоді Жидівський Конгрес запропонував урядові два заприсяжні афідавіти і список 94 підозрілих членів Дивізії „Галичина". На підтвердження своїх підозрінь Конгрес не подав ніяких свідків; щобільше, при половині прізвищ не подав імен, а при транслітерації з кирилиці на латинку пороблено чимало похибок так, що було трудно зідентифікувати названі особи.
Іміґраційний Відділ зі свого боку 9 серпня 1950 р. попросив Міністерство Закордонних Справ впевнитися у Великій Британії, які вона має дані про Дивізію:
„Коли й де вона зформувалася, де і яку службу виконувала, чи брала участь в боях проти західніх альянтів, чи є докази на те, що Дивізія брала участь в винищуванні жидівського населення в Україні?"
На це Британське Міністерство закордонних Справ (Foreign Offiсе) 4 вересня 1950 р. дало таку відповідь:
„В Італії совєтська і британські комісії переслуховували членів Дивізії і ні одна з них ані тоді, ані пізніше не знайшла доказів на те, що Дивізія воювала проти західніх альянтів або була вмішана в злочини проти людства. Поведінка дивізійників від часу їх прибуття до Англії була бездоганна і вони ніколи не зраджували, що є заражені нацистською ідеологією. На підставі звітів спеціяльної місії, покликаної Міністерством Війни для перевірки членів Дивізії, стверджено, що вони зголосилися до Дивізії добровільно для боротьби з Червоною Армією з національних (в тексті: націоналістичних!) мотивів, а спонукала їх до того поведінка совєтських властей з часів першої окупації Західньої України після заключення нацистсько-совєтського пакту. Хоч комуністична пропаганда намагалася представити їх як „квіслінґів" і „воєнних злочинців", треба зазначити, що ані совєтський, ані інші уряди не подали проти членів Дивізії обвинувачення в воєнних злочинах".
Дивізія була зформована німцями влітку 1943 р. Згідно з твердженням одного автора (В. Верига), що його цитував адв. Ботюк:
Українці йшли до Дивізії „не з любови до Німеччини, але тому що вони ненавиділи комуністичну тиранію".
Влітку 1944 р. Дивізію значною мірою знищено в бою під Бродами в Західній Україні. До бою пішло 14.000 вояків, а вернулося їх 3.000. Після того Дивізію переорганізовано і весною 1945 р. вона воювала в Австрії проти Червоної Армії. В травні 1945 р. Дивізія здалася британській армії, потім перевезено Дивізію до Італії, де вона приблизно два роки перебувала в таборі в Ріміні. Весною 1947 р. Дивізію перевезено до Англії. Але перед виїздом її докладно перевірили британські власті. Згідно зі звітом комісії від 21 лютого 1947 р., в таборі в Ріміні було в тому часі 8.272 дивізійники (старшини і рядові вояки разом).
Цікаво теж зазначити, що вже раніше, — бо в серпні 1945 р., — перевіряла Дивізію совєтська комісія. В зв'язку з тим британська комісія подає:
„Єдиним наслідком тої перевірки було те, що совєтській комісії вдалося переконати деяких дивізійників, які ще сумнівалися, ніколи не вертатися додому, хоч вони там залишили родини і наражувалися на примусову репатріяцію, коли прийшло б до підписання совєтсько-італійського договору."
Висновки британської „скрінінґової" комісії такі:
Загальне враження, винесене з табору полонених дивізійників, позитивне. В таборі свобідно маяв український прапор з національним гербом тризубом, всі дивізійники творили однорідну групу, не зв'язану ані з Росією, ані з Польщею, були переконані, що не зробили нічого злого. Одне певне, вони не є і правдоподібно ніколи не були пронімецькі.
На основі тих інформацій і при відсутності інкримінаційних доказів, міністр Гарріс повідомив 15 вересня 1950 р. Жидівський Конгрес про те, що він уже затвердив подані раніше іміґраційні заяви членів Дивізії і в майбутньому буде далі розглядати такі заяви. На те 25 вересня 1950 р. президент Жидівського Конгресу, С. Бронфман, вислав міністрові довгу протестаційну ноту, заявляючи, що кожний член Дивізії повинен бути натаврований тою плямою, що її дано цілій організації СС. Цей протест залишився без наслідків. Міністри Іміграції і Закордонних Справ повідомили свої бюра в Лондоні придержуватися загальних директив, які відкривали українським дивізійникам двері до Канади.
Згідно з твердженням адв. К. Повела, який заступав Братство кол. вояків 1-ої Дивізії Української Національної Армії, в Канаді під цю пору перебуває приблизно 600 членів Дивізії „Галичина".
Твердження, що рішення канадського уряду з 1950 р. було помилкове і його треба ще раз розглянути, Комісія відкинула з таких причин:
а) Комісія не була створена на те, щоб обвинувачувати якусь одну чи кілька етнічних груп канадських громадян, вона не покликана на те, щоб „починати наново Другу світову війну".
б) Комісія не створена на те, щоб перевіряти рішення попередніх урядів.
в) Комісія не створена на те, щоб відновлювати давню ненависть між поодинокими групами, які повинні жити мирно.
г) Комісія є тільки зацікавлена в поодиноких особах, без уваги на їх етнічне походежння, якщо проти них є серйозне підозріння щодо воєнних злочинів.
ґ) Публічні дебати про Дивізію „Галичина" відкрили б двері до перевірки цілої історії внутрішніх українських взаємин, як також взаємин України з її сусідами, а це виходить поза межі визначеного часу і спроможностей Комісії.
Тут треба навести ще кілька незаперечних фактів:
Дивізія „Галичина" була зформована під назвою „14 СС Добровольча Дивізія „Галичина". Після закінчення вишколу і безпосередньо перед її відрядженням на східній фронт весною 1944 р. Дивізія дістала нову назву: „14 Ґренадерська СС Дивізія (гал. ч. 1)". Є фактом, що члени Дивізії були добровольцями і весною та восени 1943 р. зголосилися до неї головно на те, щоб воювати проти більшовиків, і ніколи не воювали проти західніх альянтів.
Під час війни і безпосередньо після її закінчення сотник Богдан Панчук, родом із Саскачевану, очолював Союз Українських-Канадських Ветеранів і Центральне Українське Допомогове Бюро в Лондоні. Він то написав 31 травня 1948 р. меморандум в справі призначення членам Дивізії постійного цивільного статусу як у Великій Британії, так і в інших країнах. В 12-ому параграфі свого меморандуму Панчук зазначує: „Згідно з загальною політикою для ненімецьких „чужинецьких" військових частин, Дивізію окреслено як Війська СС. Але того не можна мішати з правдивою німецькою формацією СС, в якій могли служити тільки „чистокровні" німці. Українській Дивізії як „чужинецькій" дозволено мати своїх священиків, а її члени не мали ніяких СС-івських позначень, а „схема й назви їхніх рангів були як у Вермахті".
Міжнародний Військовий Трибунал у Нюрнбергу не входив у такі тонкощі, він визнав усі формації СС кримінальними організаціями, підкреслюючи між іншим, що вони брали участь у винищуванні жидів. Отже, з опінією Міжнародного Військового Трибуналу, Дивізія „Галичина", як частина Військ СС, зарахована до злочинних організацій і як така підлягає осудженню. Однак, той же Трибунал зазначив, що членів СС-івських формацій можна судити тільки тоді, як вони знали, що ті організації були до злочинних дій або особисто були вмішані в злочинну діяльність. Сама приналежність до формації СС не є злочином в розумінні міжнародного права, на це мусить бути свідомість злочину або активна участь в ньому.
Щодо Дивізії „Галичина", то в 1950 р. не перед'явлено ніяких доказів про фактичну участь її членів у злочинах.
В 1984 р. Візенталь представив список 217 колишніх членів Дивізії, які, згідно з його твердженням, пережили війну, але не мешкають в Европі, отже, переховуються в Канаді. Комісія неодноразово старалася дістати від Візенталя докази на підтримку обвинувачення щодо членів Дивізії, але, незважаючи на це, тих доказів їй не подано. Візенталь представив згаданий список тодішньому головному прокуророві Р. Капланові з приміткою: Додаю список українських СС-офіцерів, які пережили війну, але не живуть в Европі. Згідно з нашими інформаціями, велике число з них має жити в Канаді.

Комісія провірила справу і ствердила, що з поданих 217 осіб:
— 187 (отже, 87 відсотків Візантелевого списка) ніколи не були в Канаді,
— 11 приїхали до Канади і тут померли,
— 2 були в Канаді, але виїхали до інших країн,
— 16 — нема безпосередніх (prima facie) доказів вини,
— 1 — не можна було взагалі відшукати.
Варто зазначити, що в 1984 р. той самий Візенталів список бюро головного прокурора переслало Королівській Канадській Кінній Поліції, яка впродовж 1984-1985 рр. вела в тій справі слідство і не знайшла ніяких інкримінаційних доказів проти 31 осіб, що мали бути в Канаді. Обидва слідства, тобто Поліції і Комісії, провадилися незалежно одне від одного, проте результати були такі самі.
Отже, очевидно, що список Візенталя з 217 іменами офіцерів Дивізії „Галичина" є цілком безвартісним і завдав канадському урядові багато непотрібної праці.
Нема також підстави денатуралізувати й депортувати членів Дивізії. Вони ніколи не скривали свого членства в Дивізії, канадські власті ще в 1950 р. знали все про Дивізію, і коли погодилися на їх приїзд до Канади, то були свідомі, кого приймають. Отже, не було тут ані фальшивих заяв, ані обману, ані затаювання істотних обставин так, що їх допущення до Канади і пізніше надання громадянства відбулося згідно з законом без ніяких нерегулярностей.
Згідно з тим, Комісія доходить до таких висновків:
а) Дивізія „Галичина" (14 Ґренадерська Дивізія СС) гал. ч. 1) не може бути обвинувачена як група.
б) Члени Дивізії „Галичина" перед приїздом до Канади перейшли індивідуальну перевірку їхньої політичної надійности.
в) Обвинувачення членів Дивізії у воєнних злочинах ніколи не були доведені, ані в 1950 р., коли їх вперше висунено, ані в 1984 р., коли їх поновлено, ані тепер, перед цією Комісією.
г) При відсутності доказів про участь дивізійників у злочинах, самого членства в Дивізії не достатньо, щоби починати судове слідство.
ґ) Не можна починати проти членів Дивізії процесу для позбавлення громадянства або депортації, тому що канадські власті докладно знали всі дотичні факти ще в 1950 р. і при допущенні їх до Канади не було ані фальшивих заяв, ані обману, ані затаєння істотних обставин.
д) У всякому випадку, із 217 офіцерів Дивізії „Галичина", що їх подав Візенталь, 187 ніколи не було в Канаді, 11 померло в Канаді, 2 залишили Канаду і виїхали до іншої країни, проти 16 нема безпосередніх доказів вини, а одного не можна було відшукати взагалі.

Переклав українською мовою В. Ф.