МАЙОР МАКАР КАПЛИСТИЙ

                                                            18 січня 1896 - 5 листопада 1979 р. 

Майор УНАрмії, Макар Каплистий, учасник 1-го Зимового походу, лицар Залізного хреста, відзначений Хрестом Симона Петлюри і Воєнним хрестом, член НТШ і УВАН, член Професорської ради УТП, української політехніки на еміграції, голова Філадельфійського відділу Т-ва Українських інженерів Америки та голова Контрольної комісії, основоположник і голова Стипендійного фонду при УІА, член і голова багатьох товариств і установ в Україні й на еміґрації.

Макар Каплистий народивса на хуторі Нова Іванівка на Херсонщині. Закінчив Одеське воєнне училище й був у 1-му Камському полку на Західньому фронті в російській армії, де застала його революція. В час Директорії УНР служив в армії в ранзі сотника. У Зимовому поході був важко ранений. На еміґрації був підвищений до ранґи майора УНАрмії.

По війні був у польському полоні в Каліші, звідки подавса до Чехо-Словаччини, де закінчив Українську господарську академію в Подєбрадах, отримавши в 1928 р. диплом інженера-аґронома. Вже в 1930 р. повертається до Галичини, де включаєтьса в систему Т-ва "Сільський господар". Був повітовим агрономом на Жовківщині, а згодом у Дрогобиччині. В 1939 р. подався на Лемківщину, де далі працював у "Сільському господарі" у Сяноці та Ярославі. В 1941 р. повертається до Львова й організує сільсько-господарські курси.

В 1944 р. покидає рідні землі й зупиняєтьса в Німеччині. Туди був перенісся Український технічно-господарський інститут з Чехо-Словаччини й М. Каплистий стає лектором, потім доцентом і професором в Реґенсбурзі та Мюнхені. В таборах веде курси й стає головним інспектором українського фахового шкільництва в Американській зоні в Німеччині.

В 1949 р. еміґрує до США до Міннеаполіс, а згодом до Пенсильвенії. Тут включається в громадське життя й стає ініціатором і меценатом книжки "Крайове Господарське товариство СГ за роки  1899-1944".

В УКРАЇНІ 1918 РОКУ

Осип ЗАЛЕСЬКИЙ

Треба згадати, що було це вже по підписанні мирового договору в Бересті Литовському, 9 лютого 1918 року, між Центральними Державами, себто Австро-Угорщиною, Німеччиною, Болгарією і Туреччиною та Україною. На основі цього договору Австро-Угорщина й Німеччина зобов'язалися дати Україні військову допомогу для очищення української території від більшовицьких військ.

Зі Снятина виїхав я поїздом і, через Буковину, граничну станцію між Росією і Австрією — Новоселиця, переїхав на територію Бесарабії, де сів у поїзд до Могилева. Та частина Бесарабії між ріками Дністром і Прутом була окупована 43-ою австрійською дивізією, але залізничий шлях був під управою міністерства шляхів у Києві.

Був погідний весняний день, я стояв біля вікна у поїзді та розглядався у гарному басарабському краєвиді. Серед зелених ланів збіжжя ховалися в балках у зелені садів українські села, бо та частина Бесарабії заселена українцями. Цікава дорога та свідомість, що їду українською територією і наближаюся до української вільної держави, викликали радісний настрій. Під вечір доїхали до границі Бесарабії і в містечку Атаки переплили поромом Дністер, бо залізничий міст був пошкоджений в часі воєнних дій. Могилів Подільський, більше повітове місто, положене на лівому березі Дністра, свідчило про багатство України, бо, хоч крамниці були вже зачинені, крізь вікна можна було побачити багато різного товару, головно харчів, а в Австрії було з тими товарами вже скупо. Переночувавши в приміщенні австрійської команди міста, ранком пішов розглянутися у місті. Був лад і спокій, життя плило нормальним руслом, слідів війни не видно, у місті стрічається австрійських вояків, вдоволених, що тут є що їсти й курити, а фронтових воєнних дій нема, то чого ж може собі бажати вояк у четвертому році війни? Зокрема галицькі вояки-українці почувалися тут, немов вдома, і скоро нав'язували знайомства з місцевими дівчатами, а вечорами чути було на передмістях українські пісні, співані спільно імпровізованими хорами.

При австрійській команді міста був відділ для зв'язку з місцевими урядами та населенням, а начальником цього відділу був українець, австр. поручник Андрій Клим, а я став його помічником. Тому що всі в нашій маленькій команді говорили українською мовою і місцеве населення могло з нами легко порозумітися, нас уважали австрійською "командою" і до нас зверталися в різних справах, які ми не завсіди вміли розв'язати. Крім цього, ми видавали перепустки для переходу мостом на басарабську сторону, а також для їзди залізницею до міста Чернівців на Буковині, про що докладніше буде мова згодом.

Місцеві уряди були обсаджені свідомими українцями. Головою міської управи (посадником міста) був Дядинюк, по фаху гімназійний учитель; повітовим старостою — Дітченко (імен не пам'ятаю), демобілізований старшина російської армії; начальником міліції — Володимир Н., також демобілізований старшина; військовим начальником — сотник Вовк; начальником земства — Дядинюк (оба Дядинюки були стрийками знаного пізніше мистця-живописця Василя Дядинюка). Також начальниками інших урядів були свідомі українці. Згадую про це тому, що пізніше, їм на зміну, прийшли інші люди — "тоже українці". Аматорський гурток давав театральні вистави, а по виставі відбувалися забави з танцями, і на цих виставах мав я нагоду познайомитися з місцевими інтеліґентами. Був це час Великодних Свят. У Великодну суботу, пізним вечером, у місцевій православній церкві служили Великодні Богослужби в золотистих ризах, у ярко освітленій електричними лямпами, просторій церкві, при співі гарного хору.

Наступного ранку вийшов я на вулицю, щоб купити київський щоденник "Раду" і стрінув знайомого учителя Володимира Г. Він запросив мене в гості, щоб "розговітися". Вдома пізнав я рідню. Ми склали собі святкові побажання, похристосувались і сіли до великоднього стола, до "перекуски". При милій гутірці скоро минав час, і я усвідомив собі, що треба заглянути до команди міста, бо, хоч це був святковий час, але у військовій службі треба бути завсіди "на стійці". Біля моєї квартири стрінув мене вістовий з команди міста і жалівся, що від ранку шукає мене, бо треба дістати в харчовім уряді муки на випік хліба для австрійської залоги. Де ж я дістану тепер начальника продовольчої управи? Сьогодні український Великдень. По нічній святковій відправі і по "розговінні" усе відпочиває, але нема ради — хліб для війська мусить бути. На щастя, знав я адресу начальника продовольчої управи і пішов до його мешкання. Він відпочивав на отаманці і був здивований моїм приходом, тим паче, коли я сказав йому в якій справі приходжу.

"Та хто сьогодні їсть хліб? — сказав він, — сьогодні Свято Пасхи, то й паску треба їсти".

"Добре вам жартувати, — кажу йому, — запросили собі австріяків, то ж треба їх накормити, як не пасхою, то хоч звичайним хлібом".

"Ох, біда з тими австріяками, навіть відпочити в святковий день не дадуть. А де ж я знайду тепер магазинера з ключами, щоб відкрити магазин з мукою?"

"Робіть як думаєте, а мука мусить бути", — відповідаю йому.

"Но, добре, добре, присилайте під магазин вози, але спершу випиймо по чарці, бо ж треба святковий день звеличати".

Справа з мукою закінчилася добре, пекарі дістали муку і в український Великдень "австріяки" не голодували.

Одного дня, при кінці місяця квітня, вийшов я ранком на вулицю, щоб купити київські українські щоденники, і побачив на дошках для оголошень великі друковані оголошення, перед якими стояли люди і читали їх. Пристанув і я та почав читати. Був це маніфест гетьмана Павла Скоропадського. Читав його також австрійський підполковник Антін Кравс, пізніше генерал Української Галицької Армії, що був тоді комендантом якоїсь австрійської частини  в Могилеві.

"О, тепер буде в Україні порядок, буде тверда рука", — говорив Кравс до свого сусіда, австрійського старшини. Що розумів Кравс під словом "порядок" я не знав, бо на безладдя тоді не можна було нарікати. Можливо, думав він про земельну реформу з часів Центральної Ради. Про загальні думки населення спочатку тяжко було зорієнтуватися, але поступок німецького командування з Центральною Радою, насторожив публіку. Небавом показалися й перші "порядки", як вислід урядування нової влади, — почали з'являтися нові люди на відповідальних місцях. На місце повітового старости Дідченка, що хоч не був фахівцем в адміністрації, але мав добрих фахівців старої школи, що виконували потрібну працю, прийшов новий староста Рафальський, бувший царський "чиновник" поліції в Лодзі. Одного дня дзвонить до мене австр. полковник, комендант міста: "Зайдіть до мене, бо прийшов новий український староста, а я не вмію з ним розмовитися". Заходжу до приміщення комендатури і бачу в почекальні чоловіка в цивільному вбранні, але з Георгієвським хрестом.

"Ви, пан староста?'' — питаю його.

"Да, да, а ви разґаварюєте на русском язикє?" —  питає мене.

"Я українець і говорю по-українськи", — відповідаю йому.

"А что, ви здєшній?"

"Ні, я з Галичини".

"Нас називають також русинами, але ми такі самі українці, як і тутешні".

Нашу "цікаву" розмову перервав полковник, запрошуючи до своєї кімнати. По короткій "куртуазійній" розмові староста попрощався і вийшов. Але з тих кількох речень можна було пізнати, яким духом дише новий український староста. В старостві почалося урядування на "русском язикє", а пан староста для зовнішного ефекту говорив до службовців: "Ґаспада, обучайтєсь українскаго язика". Письма до австрійської команди приходили на російській мові, і щойно на наші завваги, що ми полагоджуємо письма писані в німецькій або українській мові, почали писати по-українськи. Прийшов представитися також новий начальник міліції: Морданов (номен — омен). По-українськи або не вмів, або не хотів говорити. До міліції приймав москалів, бувших російських старшин і підстаршин, а урядування відбувалося на "русском язикє". Новій владі не вдалося змінити міського посадника, бо він був виборний, а також військового начальника, сотника Вовка, який, знаючи німецьку мову, був у добрих товариських стосунках з австрійськими старшинами.

Ян я вже згадував, наш відділ населення уважало за "австрійську команду" і приходило до нас з різними справами. Делегація з підміського села прийшла жалітися, що австрійські вояки роблять ревізії по хатах, шукаючи за поміщицьким добром, а при цьому побивають людей. Справа  виглядала так:

По приході до влади гетьмана П. Скоропадського скасовано закон Центральної Ради щодо земельної реформи. Поміщики (в більшості поляки) повертались до своїх маєтків і почали збирати свій двірський інвентар, розтягнений селянами під час революційних днів. Для помочі поміщикам створився при повітовому старостві поліційний відділ складений з бувших російських офіцерів та різних типів, що шукали легкої наживи. їх називали "пірожники", бо на голові носили шапочки форми пирога. Для більшої "урядової поваги", на бажання повітового старости, австрійська команда давала ще малий відділ австрійських вояків, яким часто командував старшина — поляк з Галичини, що тепер мав нагоду допомогти своїм "братам" — поміщикам в Україні, і виливати свою злобу на українському селянинові і тому вина за побої селян спадала на австрійців. Я вияснював це делегації селян та радив свої жалі подавати повітовому старості, бо австрійська команда діє в тих справах лиш на прохання старости.

Запитав я раз знайомого поміщика-українця, чи вже підобрав від селян пограбоване добро? Він розповів мені, що селяни повернули йому все забране з його "економії" добровільно, бо він живе з селянами, як з братами тому й не робили йому шкоди, як у інших поміщиків, що вважали селян за своїх рабів.

В Могилеві, місті й околиці, жило дещо поляків, здебільше службовців на поміщицьких фільварках та цукроварнях. Були це римо-католики, але не "афішували" себе поляками і говорили гарною українською мовою. В австрійськім війську були старшини-поляки, вони зразу відшукували своїх земляків та "усвідомлювали" їх, себто настроювали ворожо до українців та української держави.

Коли на Дністрі відбудували залізничий міст, австрійська команда зробила "параду" в посвяченні моста, запрошуючи місцеві уряди та духівництво. Мені доручили запросити також польського католицького пароха, бо в Могилеві була польська католицька парафія. Коли я прийшов до парафіяльної канцелярії і передав парохови, що приходжу запросити його, в імені командира дивізії, на посвячення моста, відповів мені (польською мовою), що не прийде, бо прийти не може. "З якої причини?" — запитав я. "Бо там будуть православні священики, а мені не вільно співслужити з ними". "Але там буде також наш український католицький польовий духівник" — пояснив я йому. "Он мусі биць, а я нє" — відповів мені і на посвячення не прийшов.

Я вже згадував, що наша команда видавала перепустки для їзди залізницею до Чернівців у Буковині, щоб на доручення австрійської команди дати можливість місцевому населенню користати з порад лікарів-спеціялістів у Чернівцях. Для цього треба було дістати посвідку від місцевого лікаря, що пацієнт потребує лікування у лікаря-спеціяліста, якого в Могилеві нема. З цього користали найбільше жиди, бо дістати таку посвідку (розуміється за гроші) у місцевого лікаря, не було проблемою і ми були свідомі, що тут не завсіди можна вірити посвідці лікаря, але така їзда до Чернівців була корисна й для мешканців Буковини, бо кожний, що їхав туди, віз дещо харчових продуктів, як масло, м'ясо, тютюн — словом продукти, яких в Австрії вже не ставало. В Чернівцях зате можна було дістати дещо з мануфактури, як шовк на одяг для жінок, дещо з ґалянтерії, ліки, "часи" (годинники) та добрі горілки. З цими перепустками були нераз різні заковики. Приходить громадянин (жид) і просить "пропуск" у Чернівці. Прошу його показати свій пашпорт, бо перепустки видавали ми лиш для місцевих мешканців. З пашпорту видно, що це мешканець Варшави у Польщі.

"Ян ви дісталися до Могилева в Україні без заграничного пашпорта?" — питаю його.

На це показує мені граничну перепустку з Підволочиськ (Австрія) до Волочиськ (Україна), важну одну добу.

"Ви опинилися в іншій державі, без відповідного документу для подорожі, і не відомо в якій цілі. Ваш пашпорт я задержую. Ідіть до української міліції і попросіть про заграничний пашпорт. Якщо його дістанете, тоді поверну вам цей варшавський".

"Я вже там був, але вони не хочуть видати мені пашпорту на виїзд з Могилева, тому я прошу вас видати мені "пропуст" до Чернівців, а звідти вже якось дістануся до Польщі".

"Перепустки вам не можу дати, бо ви не маєте для цього даних".

Увечорі приходить до мене мій хазяїн, купець-жид, в якого я займав одну кімнату як кватиру, і пропонує мені шкіряні рукавички, бо бачить, що ходжу без рукавичок. Питаю скільки коштують такі рукавички.

"Нічого, нічого, це для Вас дарунок".

"Дарунку від вас не можу приняти, бо не виджу для цього причини. Якщо ви маєте яке прохання до мене, то кажіть просто, без дарунків".

"Ви забрали моєму кузинові пашпорт, і він не може тепер повернутися домів".

"Який він ваш кузин, як він роджений і живе у Варшаві?" Я вияснив йому цілу справу і мій хазяїн побачив, що справи "не виграє". Просив мене в цій справі знайомий аптикар-жид, жалівся на мене у мого шефа директор місцевого банку — жид, та інші поважні громадяни — жиди. Для них усіх цей варшавський мандрівник був свояком, що, очевидно, було неправдою. Аж одного дня приходить до мене вістовий від австрійського полковника — командира міста і вимагає повернення затриманих документів пана Н.Н. з Варшави. Не було ради, наказ є наказом, і я мусів передати пашпорт. Але мене зацікавило, як дістався цей варшавський обиватель до австрійського полковника? Я довідався, що в цій справі приходив до полковника мадярський ротмістр-жид. Таки свій свому допоміг.

Одного дня приходить п'ять старих сивоволосих, ритуально зодягнених жидів і просять перепустки до Садаґури на Буковині. Вони є з Бердичева, між ними є їхній, знаний серед жидів рабін і вони хочуть поїхати до чудотворного рабіна в Садаґурі порадитися в релігійних справах. Тому що бердичівський рабін говорив лиш гебрейською мовою, за нього говорив його секретар.   На моє вияснення, що вони могли б подбати про посвідки від лікаря і посвідчення, що вони місцеві, себто могилянські жителі, бо за гроші це все можна дістати, але вони віруючі люди, цього не хочуть робити, бо брехня є гріхом. Якщо я зроблю для них виїмок і видам їм перепустки, їхній рабін буде молитися за мене і попросить салаґурського рабіна також про молитви за мене. Їх правдомовність мене переконала, я зробив "виїмок" і видав їм п'ятьом перепустки до Садаґури. По кількох днях ця бердичівська делеґація повертала зі Садаґури, і їхній секретар зайшов до моєї канцелярії, щоб ще раз подякувати за мою ввічливість. Поїздка до Садаґури була для них дуже корисна Вони просили садаґурського чудотворного рабіна, щоб молився за мене, бо я вможливив їм цю поїздку. Часом думаю, що може ця молитва допомагала  мені вийти з тяжких ситуацій.

Літом 1918 року в Бесарабії почало будитися національне українське життя. В місті Хотині основують товариство "Просвіта" на зразок львівської "Просвіти", а по містечках і селах постають читальні. На основуючі збори читальні в одному селі вислала мене команда австр. дивізії. Приїхавши визначеного дня до села, зайшов я до місцевого учителя, ініціятора читальні. В розмові висловився він, що на зборах будемо мати невдачу, бо місцевий старенький православний парох є ворогом читальняного руху, і, якщо він прийде на збори, то селяни підуть за його думкою. На визначену годину в шкільній залі зібралося досить селян, середнього віку мужчин, прийшов і парох. Учитель відкрив збори, пояснив для якої цілі скликав їх, говорив про потребу грамотности в селі, щоб поліпшити господарство, а тим самим піднести життєві умовини селян, про що російський царський уряд не дбав. Нам треба оснувати читальню, де в часі вільному від праці будемо сходитися, читати книжки і часописи. Говорив добре і зрозуміло для селян. Моли він скінчив, піднявся з крісла батюшка і сказав коротко і "ясно": "А я вам ґаварю, что нікакой читальні вам нє нада, нє нада вам чітать кніґі, бо кніґі ето діявольскоє дєло". Такими й подібними словами повчив батюшка своїх парафіян про потребу освіти, а на кінець запрошував приходити по неділям до нього, а він буде їм читати "житіє святих і больше вам нічєво нє нада". Хоч я мав бути лиш обсерватором зборів, але слово батюшки мене спонукало також забрати слово і я сказав декілька речень про потребу освіти, про високий стан рільництва у чехів, німців та інших західніх народів, яке завдячують вони читанні книжок, які не є діявольським ділом, як сказав батюшка. Правда є й погані книжки, але ваш учитель, що буде піклуватися читальнею, таких книжок читати вам не буде. Ще раз забрав слово батюшка і повторив про діявольне діло книжок та вийшов зі залі, а за ним шнурочком усі селяни, хоч деякі ніби отягалися, але, мабуть, страх перед пеклом, яким грозив батюшка, переміг. Учитель дещо зніяковілий, подивився на мене і сказав, що він з батюшкою не виграє, бо селяни  радше  послухають батюшку, ніж учителя.

Наступного дня був я на подібних зборах у містечку Липкани, але там було більше інтеліґенції, були й священики. Усі були зацікавлені наміченою працею читалень і оснували відділ (філію)  Хотинської "Просвіти".

Нові начальники місцевих урядів, що прийшли на зміну з хвилею проголошення гетьманської влади, говорили російською мовою, а це "підносило на дусі" місцевих "русских", частково й поляків, бо одні й другі були тихими ворогами українців і української держави. Назовні виявлялося це в різних дотепах і жартах з української мови. Вправді в місті появилися підстаршини майбутньої українсьної армії в нових одностроях, бо гетьман задумував, заохочений кайзером Вільгельмом, творити українську армію, а покищо творив кадри підстаршин, з підстаршин бувшої царської армії, серед яких ледве чи було багато свідомих українців, а розговірною мовою у них була російська мова.

Почали підносити голову також комуністи, які напливали з Московщини, щоб в Україні організувати більшовицькі "ячейки".

Літом був розміщений в Могилеві й околиці 20-ий піхотний полк, який воював на італійському фронті. Це був галицький полк, і в ньому в більшості служили українці. Для них була велика благодать вирватися з стрілецьких ровів в альпійських скалах і стояти залогою на Україні, де і смерть не заглядала так часто в очі і де було що їсти, пити й курити, те чого кожний вояк потребував. Та їхня відсутність на італійському фронті послабила силу австрійського фронту, тому по короткому відпочинкові на Україні, прийшов наказ повернути полк на італійський фронт. Вояки збунтувалися, покликаючись на слова цісаря Карла, що мав обіцяти їм, що на  італійський фронт їх більше не вишлють. Частина полку забарикадувалася в касарнях у місті і заявила, що з касарень не рушиться. Тоді покликано відділ мадярських вояків, які почали обстрілювати збунтованих, і вони, побачивши, що це не жарт, піддалися, але в часі перестрілки було трьох або чотирьох вояків убито. Провідники бунту "зникли" десь серед цивільного населення, а вбитих мали закопати без трун поза цвинтарною огорожею, як військових бунтарів. До мене прийшли чотири жінки-міщанки з великим жалем, що австрійських вояків мають закопувати без трун, поза цвинтарем і без батюшки. "Це ж не годиться, вони наші люди, такої релігії, як ми, тому просимо вас дайте нам дозвіл поховати їх по-людськи". Я  вияснив їм, що такий дозвіл може дати лише військовий начальник, якщо вони бажають, я можу піти з ними, і  нехай вони просять його про такий дозвіл. Жінки боялися, чи їх за це, що мішаються у військові справи, не покарають, але на моє запевнення, що їм нічого не станеться, пішли зі мною до полковника. Він був відсутній, а заступав його адьютант-ротмістр, якому я представив  "делеґацію" і з'ясував їх прохання, яке вони повторили. Він був зворушений таким проханням і сказав мені, що це свідчить про високу культуру тих жінок-міщанок. "Скажіть їм, що я здоволяю їхньому проханню і даю дозвіл поховати вбитих, як ці жінки плянують". Жінки подякували за  вислухання їхнього прохання, і по виході з приміщення команди договорилися, скільки грошей треба на труни і для батюшки за похорон.

Україна стала тепер немов "обітованою землею" для мешканців Австрії та Німеччини, де вже заглядав голод, а тут було всього подостатком. Хто міг, старався "в службових справах" хоч заглянути в Україні, щоб звідси щось вивезти для своєї сім'ї. Приїздили високі військові старшини з міністерства, приїздили і менші "риби", звичайно хтось їх висилав. Стрічаю на вулиці товариша з віденської "Січі", молодого різбаря Брилинського, розуміється, у військовому однострої. "Що тут робиш?" — питаю його. "В березі Дністра є камінь, на якому дуже добре різьбиться, і я з цього користаю, а що комендантом військової частини, в якій я служу, є віденець, він часто висилає мене до Відня, з харчовими посилками, а я при цій нагоді показую моєму професорові мої нові праці. Така "спілка" нам обом на користь".

Та не лиш харчі мандрували з України на захід. Я бачив власними очима поїзди з відкритими вагонами-"льорами" наладовані українським чорноземом і фосфоритами, які їхали в Німеччину збагачувати німецькі піски. За мілітарну допомогу брали собі заплату.

Положення на західніх фронтах не давало надії на перемогу Центральним Державам, голод в Австрії міг викликати заворушення цивільного населення, кружляли вістки про непорозуміння між Австро-Угорщиною і Німецьким Райхом, бо Австро-Угорщина шукала можливости заключити сепаратний мир. В Україні наростало невдоволення гетьманською владою, яка щораз виразніше схилялася до відбудови "матушки Росії". Про Українських Січових Стрільців, що були тоді залогою на Херсонщині у військовій частині, якою командував австрійський архикнязь Вільгельм (Василь Вишиваний) кружляли чутки, що вони хочуть проголосити Вишиваного гетьманом України. Це дуже дразнило німців-прусаків, які, мабуть, плянували посадити на українському троні одного з синів кайзера Вільгельма. В кожному разі побут УСС-ів в Україні був солею в очах австро-німецьких політиків, які домоглися таки, що УСС-ів перекинено з України на Буковину.

Так проминали дні без надзвичайних подій, аж 31 жовтня, ранком, почув я на басарабському березі Дністра крики мадярських вояків: "Ельєн а рєпубліка"! (Хай живе республіка!). Ага, вже закінчилася австро-угорське панування, і мадяри хочуть республіки. Військові частини почали збиратися на залізничій станції і через Бесарабію прямували на захід. Перші "зникли" з грішми "рахівничі", що мали першого листопада виплачувати платні. Румунське військо перейшло ріку Прут і старалося обеззброювати австрійських вояків, тому вони збиралися в більші відділи, виставляли у вікнах поїздів скоростріли і так пробивалися до граничної станції на Буковині. Старий полковник, що був під цю пору комендантом міста, ходив роздратований по кімнаті і нарікав: "Так, так, і чехи, і поляки, і українці і мадяри — усі вони хочуть власної держави, а бідної Австрії нема кому боронити".

З околиць Могилева стягалися до міста австрійські частини у військовому порядку, бо так було найпрактичніше одержати чи радше заняти місця в поїздах, що їх доставляла українська залізниця у двох напрямках: через Бесарабію в напрямі Чернівці і на північ в напрямі Тернополя.

З київських щоденників було відомо, що у Львові вже українська влада, що почалися вже бої з поляками і був заклик, щоб вояки-українці з австрійської армії повертали з фронтів та голосилися до оборони Львова. Удвійку з пор. Климом хотіли ми задержати якусь військову частину, що переходила містом, зібрати разом вояків-українців і сформовано, як військова одиниця, їхати в Галичину. На жаль, наші промови до переходячих військових частин не мали успіху. Всі мали приблизно такі самі аргументи: давно не були вже вдома, знесилені довгою війною, але, як буде потреба, зголосяться до українського війська. Ми оба повернули під нашу "канцелярію" та наражувалися, що далі робити. До нас підійшов український старшина і, побачивши тризуби на наших шапках, запитав, чи ми українці. Представився нам, що він командир "окремого загону запорізьких низових козаків", що був сформований в Могилеві, мабуть, як частина вільного козацтва. Прізвище його було Порайко, що згодом "вславився", як завзятий більшовик. Він запропонував нам вступити до його загону, а згодом помандруємо на оборону Львова. Ми погодилися на його пропозицію, і він зразу виписав нам посвідки, що ми належимо до "загону низових козаків" але мусимо день-два почекати, аж наше приняття буде оформлене денним наказом загону. Ми передали Порайкові польовий телефонічний апарат та ще деякі дрібниці з військового виряду, що нам залишилися. Я чекав два дні на формальне покликання до загону, але тому, що в київських щоденниках були дальші заклики, щоб голоситися до Українсьної Галицької Армії, я рішив вертати в Галичину. Чекати на оформлення в загоні, не міг і тому, що опинився без грошей, які забрав зі собою австрійський рахунковий, не вплативши платні за місяць листопад. Їдучи дорожкою на залізничу станцію, спинив мене старшина загону і спитав: "Куди ж ви їдете? Сьогодні в приказі є про ваше приняття до загону". "На жаль, вже запізно, бо я рішився їхати. Нас кличуть до оборони Львова".

На залізничій станції дістався я до санітарного поїзду з хворими австрійськими вояками і наступного дня приїхав у Тернопіль і через Рогатин, Ходорів до Самбора, де жила моя мама і брат. Наступного для зголосився в окружній  команді до Української Галицької Армії.

...

Редакція і  Адміністрація  В. К.

Ген. МИХАЙЛО КРАТ

Серпень 1919 р. був місяцем наступальних дій українських армій. Українська Галицька Армія, спільно із Запорозьким корпусом Армії УНР, успішно наступала на Київ, а 3-тя Залізна дивізія, 2-га Волинська дивізія та ХІ-та бригада УГА з важкими боями посувались на південь — до Одеси і Чорного моря. І згадуючи ті часи, не знаєш, чи тішитись тими літніми перемогами, бодай хвилевими, чи журитись осінніми поразками, відступами, трикутником смерти, безмежними болями і примарами тифозної пропасниці та безупинним рухом похоронних обозів... Але так уже є — лихо швидше забувається, а проблески радощів залишаються в пам'яті — яскраві і незабутні.

Наша 3-тя Залізна дивізія відпочивала після важких завзятих боїв за Вапнярський залізничний вузол. Відносини між українськими арміями і т. зв. Добровольчою армією ген. Денікіна були нез'ясовані. Ми живились здебільша чутками — раз безнадійно чорними, то знову переборщено оптимістичними. Дивізія намагалась упорядкувати й доповнити свої проріджені ряди. Зокрема 8-ий Чорноморський полк у попередніх боях мав величезні втрати. Впав і його командир полк. Царенко. Саме в той час перебрав командування полком полк. Михайло Крат. Про нього в дивізії небагато знали. Хіба лише те, що батько його був генералом російської царської армії, мав маєток десь на Полтавщині, а сам полковник був кадровим професійним вояком, скінчив кадетський корпус і одну з найкращих і найстарших офіцерських шкіл у Петербурзі — Павловське Воєнне Училище, в боях був нагороджений офіцерським Георгієвським хрестом, найвищим орденом за хоробрість у російській армії. Всі приглядались до полк. Крата з певною резервою.

Нарешті із штабу армії прийшли досить сумні інформації про стан переговорів з ген. Денікіним. Наказ диктував тримати демаркаційну лінію постою, але стриматись ще й тепер від бойових акцій. Застави нашого Чорноморського полку були в с. Росоші — це була сотня ХІ-ої бриґади УГА приділена до нас. Ми вже не чекали нічого доброго, і дійсно одної ночі вдосвіта розхрістаний стрілець цієї сотні прибіг до нашого штабу та приніс болючу вістку, що пізно вночі, як вияснилось пізніше, частина Сімферопольського офіцерського полку оточила нашу заставу, котра не боронилась, бо мала наказ не вступати в бій з денікінцями. Денікінці її обезброїли й забрали в полон. Стрілець, що приніс цю вістку втік із Росоші, користаючи з нічної темряви.

І аж тоді ми пізнали справжнього полковника Крата. Його щира, гаряча козацька кров дослівно вибухла вульканом. Десь відразу зникла його урівноваженість і спокій. Після довшої наради з нашим командиром дивізії, тоді ще полковником генштабу О. Удовиченком, полк. Крат таки домігся дозволу найближчої ночі з відділом добровольців з 8-го Чорноморського полку зайняти назад с. Росоші. Треба було бачити, з якою енергією і завзяттям організував полк. Крат свою нічну експедицію. Це вже не був спокійний і зрівноважений "павлон" — (так у російській армії називали випусників Павловської воєнної школи), — це був найзавзятіший український козарлюга, що хотів віддячитись ворогові за образу і воєнну кривду. З властивою йому докладністю і точністю було обмірковано всі дрібниці нічної ескапади. Дух старшин і козаків був бадьорий і певний успіху. Не дарма ж вони були "залізними".

Ніч була тепла, але захмарена і темна. Відділ вирушив перед північчю. Десь вдалині неспокійно брехали пси. Мабуть, у селі був рух. Як полк. Крат і припускав, п'яна від незаслуженої "перемоги" частина денікінських симферопільців "ославлювала" легке здобуття села. Заскочена сотня денікінців була майже без бою оточена, обезброєна і взята в полон, разом із їхнім командиром-капітаном. Наші втрати — двоє легко поранених.

Вже добре розвиднілось коли наші "чорноморці" привели похнюплених полонених симферопільців на чолі з їхнім капітаном до Теплика. Полк. Крат з адьютантом і кількома розвідувачами вже чекав їх біля школи, де містився штаб полку.

І сталось щось неочікуване. Полк. Крат і полонений денікінський капітан пізнали один одного — на їхніх френчах виблискувала та сама відзнака Павловської воєнної школи. Вони затримались на хвилину, відсалютували один одному. Коротка розмова. Мабуть, у денікінського капітана збудилась надія на звільнення. Але за хвилину впав короткий наказ полк. Крата: "Тепер одведіть усіх полонених до штабу дивізії". — Колона рушила. Тепер чорноморці знали, якого "сокола-полковника" вони мали.

Зауваження

Після смерти обох генералів в українській пресі поміщено деякі неточності в посмертних згадках чи вкралися "друкарські чортики" в повідомленнях. Наприклад, генерал Павло Шандрук не командував 3-ою Залізною дивізією Армії УНР, ані не був українським генералом бриґади, бо такої ранґи в нашій армії не було (див. "Вісті комбатанта", ч. 2(1979) 100: "Пам'яті генерала Павла Шандрука", ст. 60). В некролозі, поміщеному у "Свободі" ч. 187 про генерала Михайла Крата подано, що він "виконував обов'язки начальника штабу 3-ої Запорізької Залізної дивізії", а в дійсності він був начальником штабу 3-ої Залізної дивізії аж до катастрофи під Животовом, а після цього він виконував обов'язки начальника штабу Запорізької дивізії.

кол. сотник 3-ої залізної гарматної бригади інж. Леонід Романюк

Ген. ПАВЛО ШАНДРУК

Леонід Романюк

Генштабу генерал-полковник Павло Шандрук, в 1919 р. ще полковник, був у 3-ій Залізній дивізії короткий час — лише від 8 червня до 13 липня 1919 р. Він командував того часу 9-им Стрілецьким полком. Але й за той час я його собі добре запам'ятав, бачивши його часто в польовім штабі дивізії. Високий, статний старшина, з чудовою поставою і виправкою, завжди з підкрученими догори білявими вусами (як ми казали, "мов німецький кайзер"), він був взірцем вояка. Його бойові кваліфікації були якнайкращі. Командир 3-ої дивізії згадує його і його 9-ий Стрілецький полк, звітуючи про бої в першій половині червня 1919 р. біля м. Міньківці і м. Нової Ушиці: "Почавши від командира полк. Шандрука, який дуже вміло керував боєм полку, старшини і стрільці полку, всі разом задемонстрували найкращі якості бійців...". Полк. Шандрук і його полк відзначився й далі, зокрема при здобутті м. Могилева. На жаль, з нашої дивізії полк. Шандрука було перенесено до Кам'янця-Подільського, здається для командування запасною частиною для поповнення Армії УНР.

Минали роки... Чув я, що полк. Шандрук закінчив військову освіту в польській Академії генерального штабу та служив, як договірний штабовий старшина у польській армії. Я закінчив свою освіту в українській політехніці в Подєбрадах, ЧСР, та працював у Карпатській Україні. Аж ось зірвалась хуртовина 2-ої світової війни і несподівано розметала наше, здавалось би, налагоджене життя. Місяці закінчення війни в 1945 р. застали мене в Німеччині в с. Блонгофен у Швабії, де опинилась велика група нашої еміґрації. Ще за німецьких часів з газет ми знали, що генерал П. Шандрук погодився очолити новозаснований Український Національний Комітет, а пізніше став начальним командиром Української Національної Армії. Я знав, що це був наш "залізний" Шандрук.

Химерна доля схотіла, щоб я ще раз зустрівся з ним. Десь на початку травня 1945 р. група українських парляментаристів була у стадії організування репрезентативного українського громадського органу, замість попереднього Українського Центрального Комітету під головуванням д-ра Кубійовича. Цю акцію заініціював і провадив кол. віце-президент польського сойму у Варшаві Василь Мудрий. Я, як кол. посол до сойму Карпатської України і секретар його мав очолювати організаційний відділ цього новотвору.

Одного вечора прибіг до мене задиханий Музика, що був нашим зв'язковим і сказав мені, щоб я зараз же прийшов до голови Мудрого, бо до нього приїхав український генерал. Я не розпитував багато, і, вхопивши шапку, подався до квартири Мудрого. Там я дійсно застав генерала у повній сіро-блакитній уніформі з українськими відзнаками і тризубом на лівому рукаві. Ми привітались і я почув знайоме прізвище генерала Шандрука. І дійсно, — це був наш "залізний" Шандрук, старший на півтора десятка років, з коротшими підстрижиними вусами і сивиною на скронях, але інакше — той самий вроджений вояк. При знайомленні, я не міг стриматися, щоб не сказати, що ми знаємось уже давніше - десь від Нової Ушиці до Копайгороду і Могилева в 1919 р. з 3-ої Залізної дивізії, де я був адьютантом гарматньої бригади. Генерал пригадав собі мене. Коротка розмова і теплі запити про спільних бойових побратимів та оповідання про його пригоди і митарства забрали деякий час, а тоді генерал перейшов до цілі свого приїзду. Десь біля Мюнхену перебувала в полоні частина українських старшин і стрільців. Оскільки відношення американців до українців було ще не з'ясоване і кружляли чутки, що полонених українських вояків можуть видати, генерал хотів засягнути в Мудрого певніших інформацій в цій справі. Ген. Шандрук уже чув, що в Блонгофені почала діяти українська громадська організація на чолі з В. Мудрим (пізніше ЦПУЕН), отже, він хотів, щоб ця організація зв'язала його з американською військовою владою та взагалі перебрала на себе вияснення справи наших полонених. Ми вже раз відвідали американського коменданта в Кауфбойрені і через нашого перекладача, інж. Гойдиша, відбули інформативну конференцію про становище українців, як політичних еміґрантів, та подали відповідний меморандум. В. Мудрий, що спочатку вагався, після деякого часу погодився супроводити генерала до Кауфбойрена. Генерал ночував у мене.

На другий день, біля 9-ої ранку, ми зібрались знову в Мудрого. Генерал Шандрук був у своїй генеральській уніформі. Зав'язалась жвава дискусія. Мудрий уважав, що генералові слід було б їхати в цивільному одязі. Не слід дратувати американські військові чинники, а уніформа генерала занадто нагадує німецьку. Генерал Шандрук рішуче спротивився. Він міркував, що ми хочемо довести американцям, що українці і їхні вояки — не їхні вороги, але союзники. Він рішуче відмовився скинути уніформу, бо інакше виглядало б, що він або боїться виступити в уніформі або не хоче себе нею скомпромітувати. Мудрий побоювався, що американці можуть генерала заарештувати і почнуть трактувати, як воєннополоненого. "Командирові не буде соромно перебувати зі своїми вояками в полоні. А до того я бодай буду в сталому контакті з ними і американцями, а ви чей же не лишите нас на поталу", — казав він. Мужність і відвага генерала мені заімпонували, — це ж було виконання військової заповіді: "Командире, не бійся ділити долю своїх підлеглих". Зрештою і Мудрий погодився з рішенням і аргументами Шандрука.

Візита в американського коменданта, капітана, пройшла несподівано гладко, він був дуже чемний, зателефонував до своєї вищої інстанції, посередничив побачення для нас і генерала з нею та видав перепустку на поїздку туди. Таким я пам'ятаю генерала Шандрука — рішучим, мужнім і вірним своїм підлеглим побратимам-воякам. Таким був він, тоді ще полковник, у 3-ій Залізній дивізії Армії УНР, як командир славного 9-го Стрілецького полку.

ВІРНІ ПРИСЯЗІ

 

С.М.                                        

Вставав сірий, листопадовий день. Низько пливучі, темні клубища хмар віщували недалекий дощ.

Була неділя. Переночувавши у добрих людей, котрим я розповів про все, що чув і бачив впродовж останніх днів у Львові, подякувавши за хліб та сіль, я тепер поволі пішов в напрямі рідного села. Тих сто кілька кілометрів пішки до Львова і назад я чув уже таки добре в ногах.

"Куренда", що її кілька днів тому приніс у село спеціальний післанець-кур'єр із недалекого містечка, яку негайно передавалося дальше і дальше, від села до села, сповіщала всій Галицькій землиці про смерть Митрополита і закликала духовенство й вірних, щоб віддати останній поклін Великому Пастиреві й Громадянинові.

Воєнні дії, які нещодавно перейшли через Галичину, залишили по собі великі знищення, зокрема комунікаційних споруд усіх видів. Не діяли залізниця, пошта, телеграф. Восени наладнано сяк-так тільки залізничу лінію з Бродів через Львів у напрямі прифронтового ще тоді Перемишля. Всі інші залізничі шляхи вщент знищені відступаючими літом німцями, ще довго залишилися  недіючими, поростаючи бур'яном та ржавіючи.

Будь-яка подорож у той час була неабиякою проблемою, котру могли розв'язати тільки власні ноги. Люди сиділи вдома, ніде, як кажуть, не рипалися а ті, що їх гнала куди-небудь якась надзвичайна потреба, добирали собі вигідні черевики, що після п'яти років війни були ще "на ходу" і, перехрестившись тричі та віддавши себе під опіку свого Ангела-Хоронителя, мандрували в невідоме.

Так зробив і я, подавшись до Львова на похорон.

Від серпня Галичина була "визволена" і люди почали вже звикати до "нового стилю".

Наближаюсь до невеличкого ліска, що від сторони гостинця трикутником врізувався в поля. От такий собі лісок, яких багато в Галичині. Якісь дуби, клени, явори. Така собі мішанина, що її природа любить дарувати людині. Золотаве, осіннє листя вже давно позлітало на землю і тепер шелестить під ногами, застеляючи стежку. На дубах, що найпізніше розвиваються і найпізніше  скидають з себе літню прикрасу, ще де-не-де тримаються купки сухого, пожовклого листя, яке при подиху вітерця якось так дивно шепоче, ніби остерігало перед чимсь або кимсь. Загадкові розмови веде ліс... Нагло вискочило із-за дерев кілька солдатів у знайомих з крою кашкетах із зірками та в пом'ятих уніформах невизначеного кольору.

—  Стой!! Рукі вверх!

І я неочікувано зударяюся віч-на-віч з трьома червоноармійцями, що вискочили на дорогу з готовими до стрілу автоматами. З них аж двоє має вигляд азіятів. Помічаю, що в глибині лісу стоїть ще кільна озброєних, націливши на мене свої кріси з багнетами.

Зніяковівши, виконую наказ. Значить, напоровся на якусь засідку, либонь, облаву чи що таке? —  подумалось...

В глибині щось завмерло. Якісь страхи нуртують усередині. До горла підходить якийсь клубок.   Боягузтво? Може.

Мої нові "знайомі" роблять швидко, виразно нервово особистий обшук.

—   Ступай вперьод!

Іду. Бозна, куди мене ведуть і чим це все закінчиться. Але прикази, що їх дають ідучі за мною солдати: Правєй, лєвєй, прямо! — кажуть доглупуватись, що прямуємо в село.

Ступаю поволі. Спішитися нічого. Минаємо ще досі незорані золотаві стерні. На деяких пасуться корови. Але пастухів не видно. Дивне.

Щораз ближче наближаємося до села. Минаємо заставу, зложену з кількох червоноармійців, що окопалися із своїм скорострілом побіч дороги, добре замаскувавши свою позицію.

Над селом якась дивна тиша, ніби вимерло. Навіть собаки не брешуть, ні гуси не ґеґочуть, хоч є їх у селі цілі стада. Якось уціліли перед відступаючими німцями.

Раптом від сторони села виразно чую кілька серій, вигорнених з автоматів, які наче б вели якусь перестрілку між собою, або періщили по кімсь із двох-трьох стрілецьких пунктів. Із-за горбка, за яким криється моє село, вверчується в небо стовп чорного диму. Пожар? Через якийсь час долітають до нас якісь вибухи: один, другий...

Сходимо з горбка і прямуємо в середину села. Над покрученим гадюкувато невеличким потічком — ряд старих, порохнявих верб. Переходимо через перекинуту над потічком вузесеньку розгойдану кладку.

Щойно тепер помічаю, що за річкою стоїть юрба селян, чоловіків і жінок у похилому віку. Молодих — ні сліду. Вони або в Німеччині на каторжних роботах ще від 1941 року, або в лісі, в повстанцях, в "Службі Україні", як мовилось популярно. З молодих залишився в селі лише придуркуватий Гнат, але і його згодом вбили "істрєбкі", коли почав на них вигукувати "займай-кради,  кради-займай".

Юрба окружена червоноармійцями та горезвісними "істрєбками" зі зброєю напоготові. Перед юрбою двоє офіцерів: майор і лейтенант. Обидва енкаведисти.

Затримуємося. Один з моїх "хоронителів" підходить до майора, щось шепче йому до вуха, повертаючи голову в мій бік. По хвилині вертається і каже  мені стати побіч гурту.

Голови всіх спрямовані в сторону садиби Миколи П., яка стоїть по цей бік річки під горою. Трохи дальше — ліс.

Ціле Миколине обійстя: хата, невеличка стоділка і хлівець у тріскучому полум'ї. В небо стовбур жовтаво-фіолетового полум'я, а по боках того стовбища сіріє дим. Чути запах спаленини.

Очі всіх вдивляються в місце, де ще перед годиною стояла чепурненька хата, яка в тій хвилі вже дотліває на купищі якихось решток недопаленого дерева, перемішаного зі сніпками з пошиття даху.

У одних обличчя зелені, у других білі, а ще у інших бурячано-сірі. Сумні, вибляклі очі стариків дивляться втомлено. Жінки потягають носами, деякі виразно плачуть, витираючи очі запасками. "Будь воля Твоя", — шепоче якась жінка і щоразу хреститься.

Поблизу майора стоїть Микола з жінкою. По одежі видно, що обоє нагло залишили хату в тому, в чому застало їх нещастя. Було холодно. Хтось накинув на плечі Марії якусь ряднину.

Приглядаюся обом. У Миколи лице блідо-жовте, вуста затиснені. Вузенькі шпарки очей вліплені с купу горіючого дерева і соломи. Тендітної будови, немолода вже Марія ціла трясеться. Її зеленкуваті очі дивляться в один пункт. По посірілому лиці стікають сльози. Там, у тих згарищах валяються тіла її одиноких синів-близнюків Василя та Івана.

Що сталося? Виявилося, що обидва хлопці ще з 1943 року були в лісі, в повстанцях. Вчора увечір прийшли додому, щоб змінити білизну та до ранку трохи відпочити у родинному гнізді. Та лихе не спить. Десь над ранком, несподівано наїхала в село експедиція НКВД і щільно обсадила міцними заставами все село. Інші групи увійшли в село і почали робити дуже докладні обшуки, йдучи від хати до хати. Підійшли також під Миколину хату й почали стукати  в двері, горляючи:   "Аткрьівай!"

Хлопці зірвалися зі сну, схопили автомати й скочили на горище. Микола відчинив двері. Один із солдатів поліз по драбині вгору. Ну, і почалося...

З горища посипалися стріли. "Істрібкі", що обступили ціле обійстя, відскочили й заховалися за стодолу, звідки відкрили вогонь.

Стріха загорілася. Вогонь швидко поширився на цілий дах. Ще понеслося кілька коротких серій з автоматів у бік червоноармійців, що надбігали звідусіль в напрямі стрілянини, а по хвилині з горіючої хати пролунало кілька вибухів. Це обидва хлопці, як опісля виявилося — розірвали себе гранатами.

—   Фанатікі? — спитав  майора лейтенант.

—  Нєт, ґерої, — відповів якось дивно майор.

Люди поволесеньки розходилися. Миколу з жінкою і мене женуть під штиками в канцелярію сільради. Тут задержали нас аж до вечора. Миколу з Марією повезли в місто і вони вже ніколи не повернулися в рідне село. Мене звільнили на поруки голови сільради. Він знав, що я повернувся з-під Бродів.

Мав у собі багато відваги. Пізніше заплатив за це життям десь в шахтах Донбасу.

Стемніло. На погорищі то тут, то там зміяться ще синенькі язички. Це дотліває купа якихось дощок, кроквів, в'язьби тощо. Дим поволі розвівається з вітром.

Там, під тим тліючим ще згарищем спочивають рештки недопалених тіл братів-близнюків:  Василя та Івана.

Їхні останки щойно завтра вигребуть сусіди з попелу й похоронять на недалечкому кладовищі.

Миколу знав я ще з дитинства. Ми жили недалечко від себе. Пригадую собі, як то восени 1918 року його призвали в українську армію. Він пішов, але вже тиждень пізніше залишив десь під Львовом свою частину і з'явився дома. Через кілька днів прийшла по нього польова жандармерія, а не заставши його дома, бо в пору втік у ліс, отже жандарми забрали одиноку корівку і погнали в місто. На наступний день Микола манджав у місто зі своїм батьком. Микола залишався в комендантурі й найблищим транспортом їхав під Львів, а тато волік корову домів. Не минав навіть тиждень, як Микола появлявся знову в селі і ціла процедура повторялася від початку.

Яка ж велика різниця в поставі двох поколінь! Батько і сини. Що думав Микола, придивляючись геройській смерті своїх любих хлопців?

ЗАЛІЗНИЙ ЗАПОРІЖЕЦЬ

Лев Шанковський

Генерал-поручник Михайло Крат і його доба

Останні дні генерала Крата

Помер генерал-поручник Михайло Крат, останній комдив Першої української дивізії. Дня 6 серпня 1979 р. закінчив 87 років свого чесного, відданого, лицарського життя і, як розповідає дочка, Ніна Черняк, прийшли до нього дітройтські дивізійники з побажаннями, проспівали йому "Многая літа", розрадили важкохворого генерала. Генерал оживився, привітався, подякував, а через два дні, 8 серпня 1979 р. помер. Пішов до останнього звіту перед Всевишнім. Цього звіту йому не треба було боятися, бо пішов він до нього з послужною картою, чистою, як сльоза, і Господь оселив його там де немає хворіб, ні смутку, тільки життя безконечне. Але нам, що залишились ще тут, на цьому світі, пора нащадкам розказати про славні діла військовії, покинувшого нас генерала, на службі в Республіці Народній Українській. Жаль наш по генералові великий, але, згідно з традицією військовою українською, таку розповідь не можна вести крізь сльози, під безпосереднім враженням великої втрати, але треба минуле розказати таким, як воно було, не жаліючи ясних барв для такого малюнку. У випадку генерала Крата треба ще зазначити, що він завжди вирізнявся щирим і неспожитим, справжнім українським гумором і цією характеристичної властивости не потрапили зламати навіть важкі умови особистого життя, зокрема невилікувальна недуга його дружини, яку він важко переживав. Але й тоді, зокрема в листах, виринала часто дотепна й вірна оцінка якоїсь політичної й мілітарної ситуації в минулому чи в сучасному, і в тому проявлялася справжня вдача генерала.

Комдив Першої української

Коли для потомства рисувати сильветку високого українського старшини, одного з тих, що творили українську воєнну історію, то може добре буде починати її з кінця. Коли наприкінці 2-ої світової війни німці погодилися на заіснування Українського Національного Комітету й на створення Української Національної Армії, президент УНР в екзилі, Андрій Лівицький, за згодою проводів усіх українських середовищ, іменував генштабу ген.-пор. П. Шандрука командиром УНА, а цей іменував командиром 1-ої української дивізії полк. М. Крата. Такий військовий ступінь мав полк. Крат від 1917 року в царській російській армії і такий ступінь мав впродовж своєї служби в українській армії. Першою українською дивізією мала стати дивізія відома під назвою "Галичина", другою дивізією — протитанкова бригада полк. Дяченка, а там далі інші дивізії з батальйонів і полків Українського Визвольного Війська (УВВ).

Відозва Українського Національного Комітету до українського народу, а теж відозва ген. Павла Шандрука до українського вояцтва появилися з датою 8 квітня 1945 року, отже німецькі заходи, щоб рятувати, перш-за-все, самих себе, були значно спізнені, щоб могли дати якісь результати на полі бою. Українські військовики, що організували УНА, прекрасно це розуміли і ніякими надіями себе не дурили, але вони вирішили використати німецький дозвіл і включитись в реорганізацію українських частин німецької армії, щоб дати їм нову національну фірму й, тим самим, дати їм політичний і моральний вихід з катастрофи гітлерівської Німеччини. Не завжди й тепер оцей вклад і посвяту непричасного до німецьких формувань українського генералітету всі розуміють.

Коли полк. Крат отримав наказ очолити 1-шу українську дивізію, він негайно поїхав у розташування дивізії, щоб перебрати над нею команду. Німці не погодилися йому передати дивізію, але ген. Шандрук розбив свою квартиру в запасовому полку дивізії, і при ньому полк. Крат чекав на дальший розвиток подій. Про цей час генерал розказував з гумором: "Я не мав такої генеральської шапки, як мав ген. Шандрук, і взагалі не мав військового мундиру. Ваші галицькі офіцери підозріло дивилися на цивіля, що крутився в їхньому штабі, але коли хтось їм сказав, що я маю перебрати їхню дивізію, то одноголосно висловили своє невдоволення: "Хто, той старий дідок?" А мені тільки 53 стукнуло було тоді, от коли б так нині ті літа", — жалівся генерал.

Вірю, що тоді в Альпах, майбутній комдив був мало подібний до "шнітових" німецьких генералів з моноклями в оці. Але тоді, під кінець війни, німецьким генералам уже геть закоптіли були моноклі від невдач на полі бою з "унтерменшами", а в таких обставинах треба було Першій українській мати комдива, що був чотири рази ранений у бою, що в чужій армії отримав найвищі відзначення за особисту хоробрість, що в рідній армії керував звитяжними боями і керував походами дивізії в 1-ому зимовому поході, де кожного дня й години здійснювалася одна постанова польового статуту Армії УНР: "нема флангів, нема тилу, з усіх сторін ворог". І треба було Першій українській мати комдива, який піде з дивізією, куди вона піде, буде з нею, де вона буде, і дбатиме про неї в міру своїх найкращих сил.

Про дуже цікаві події, що складаються на останні дні воєнної історії Першої української, доводилося мені часто говорити з генералом, а теж порушувати в листуванні, яке дуже інтенсивно вів з ним у 1971-1974 рр. Ось зразок такої розмови:

Я: Скільки днів ви командували дивізією?

Г: Перед капітуляцією ні одного дня, після самогубства Фрайтаґа щось понад три роки, майже чотири.

Я: Як чотири?

Г: Стільки був з дивізією в полоні. Шандрук мене номінував комдивом і номінації не відкликав, англійці мене в Белярії визнали командиром і номінації не відкликали, хоч через інтервенції совєтчиків забороняли мені виконувати мої обов'язки. Мушу ще додати, що англійці мене вибрали тому, що я мав сербський орден з 1-ої світової війни Зв'язку Караджорджевічів. Вони докладно переглядали всі наші документи і це їм заімпонувало.

Я: А звідки у вас цей сербський орден?

Г: Це зовсім проста справа. Шефом полку, в якому я служив, був сербський король Петро Караджорджевич. Кара Джорджій, по нашому "Чорний Юрко", був основником їхньої династії. Коли король приїздив у відвідини до Росії, він зодягався в мундир російського полковника і приїздив на інспекцію до полку. Після того, як добре навганялись по полях, щоб показати йому нашу справність, увечорі відбувався полковий офіцерський баль, на якому ми обтанцьовували сербські княжни й фрейліни з царського двору. Наш полк стояв у Лузі, а це недалеко з Петрограду. За те все, під час війни, король через амбасаду присилав нам ордени. 

Я: Отаман Краснов мав високий брітанський орден з 1-ої світової війни, "Вікторія Кросс", а незважаючи на те, брітанці видали його з козаками совєтам, хоч він не був совєтський громадянин, але старий еміґрант. Чи ви не думали ніколи про те, що й вас можуть видати й ви повиснете там у Москві на Червоній площі разом з Власовим, Красновим, Шкуро й іншими?

Г: Після лієнцької видачі козаків я був певен, що й нас те чекає. Але й на те ми, старшини, були там у Белярії й Ріміні, щоб протидіяти московським заходам всіми можливими силами й до видачі дивізії не допустити. І ми зі зложеними руками там не сиділи.

Я: Одне й останнє питання: Що вас спонукало, що ви встрянули в цю небезпечну історію? Ви ж хіба були свідомі всіх наслідків вашого чину. Не бути командиром дивізії, ані її ініціятором, а нести особисту відповідальність за неї! Чи не забагато ви взяли на свою голову?

Г: Це є моє поняття й відчуття військового обов'язку. Коли в критичний момент історії дивізії не було з нею тих, що закликали патріотичну молодь іти "піднімати червону калину", коли ця молодь пішла в дивізію продовжувати діло своїх батьків, коли їхні німецькі командири залишили їх на поталу, хтось із "старої войни" мусів бути з ними, щоб вони себе не почували безбатченками в поразці, щоб шляхом доцільної, виховної праці відзискати віру в майбутнє. Під рукою був я і я взяв на свою голову стільки, скільки міг. Інші могли це зробити краще або гірше. А про небезпечні наслідки, забудьте! Терміну "небезпека" немає в словнику правдивого вояка!

Військовий обов'язок за всяких умов

Поняття військового обов'язку у ген. Крата було широке. Воно було ширше, ніж поняття військової служби, дотримання військової присяги, що в українській армії була "лицарською обітницею", виконання військового наказу, проти якого не може бути жадних заперечень. У ген. Крата, військовий обов'язок означав збройну службу нації й державі за всяких умов, а не тільки тоді, коли до неї мобілізують, кличуть чи запрошують, або за неї платять чи дають привілеї. У монархічних арміях защеплювали старшинству таке поняття військового обов'язку, виховуючи в нього вірність монархові, безоглядний послух зверхникові, відданість інтересам монархії чи династії й жертовність для неї до жертви життя включно. Для старшинства монархічних армій характерними були певна замкнутість, особливі звичаї й закони, сувора регляментація відносин всередині групи і у взаєминах з іншими суспільними групами, але теж спільність і спадковість воєнних професій. У монархічних арміях можна було говорити про існування замкнутої офіцерської касти, що поступово виникла зі стародавньої касти войовників, що й досі на суспільній драбині Індії займає високе місце.

У національній державі, в якій рівноправність усіх її громадян — це основний закон, не може бути групових, клясових чи кастових привілеїв, але це не означає, що в ній не буде громадян з "мілітаристичною ментальністю", як її окреслюють сучасні пацифісти, тобто людей покликаних і готових до збройної боротьби за свою націю й державу за всяких умов. Покликання до виконування військового обов'язку, як і покликання до священства, чернецтва, чи інших обов'язків є цим внутрішнім голосом людини, що ворушить ум і думку людини, спонукує її до чину й до переставлення буття з нижчої біотичної форми існування на вищу, трансцедентну форму життя. В українських історичних умовах безнастанної загрози чи боротьби за волю, основою переставленого буття був "дружинний", а згодом лицарсько-козацький тип людини підпорядкований ідеалові оборони чести, волі, віри, героїчної форми життя. Цей тип відродився в модерному українському воякові Армії УНР чи УГА років визвольної війни 1917-1920 чи таких українських збройних формацій років 2-ої світової війни, як УПА, УНА, УВВ чи вояків Українського Резистансу. Покликання до виконування військового обов'язку, що його розуміти як внутрішній голос, що кличе до переставленого буття для України, є й буде основою української "мілітаристичної ментальности". Немає найменшого сумніву, що чимало цієї української "мілітаристичної ментальности" засвоїв по предках і виховав своєю службою Україні генерал Михайло Крат.

Українці в царській армії

Що професійна спадковість має велике значення для виховання "мілітаристичної ментальности", про те не може бути найменшого сумніву. Вже в XVII ст. предки ген. Крата були старшинами Сумського й Охтирського полків Слобідського козацького війська. Поскільки Слобідське козацтво виникло з переселенців-козаків Правобережної й Лівобережної України, що переселювались на Слобожанщину (під владою московських царів) після невдячних козацьких повстань проти Польщі, як напр., під проводом Яцка Острянина в 1638 році, старшинські роди Кратів і Кратенків (одна лінія прийняла таку назву) слід віднести навіть до XVI ст.

Коли козацькі полки на Слобожанщині переорганізовано на регулярні полки російської кавалерії, частина роду Кратів перейшла до суміжної Гадяччини, де й оселилась. Але й уже тут, на Гетьманщині, рахувались останні роки існування її автономії й окремих козацьких полків, які перетворено теж у регулярні полки російської армії в 1783 році. Коли не стало козацьких полків на Гетьманщині й Слобожанщині, Крати, як теж численні інші старшинські й шляхетські роди продовжували, за традицією, службу в російській армії. А втім, у реєстрах російської армії продовжували далі існувати колишні козацькі полки, але вже, як полки російської армії. І так, коли взяти, наприклад, полкову історію 12-го Стародубського полку драгунів, що перед 1-ою світовою війною стояв у Волочиськах й один з перших рушив визволяти Галичину в 1914 році, вичитали, що цей полк створив був гетьман Богдан Хмельницький у 1654 році, що його першим полковником був Атанасій Веремієнко, в яких походах брав він участь і що до реєстрів російської армії був прийнятий у 1668 році, як "Малоросійській Стародубовский козацкий (не козачьий) полк". Так було з усіма іншими козацькими полками, що існували на Гетьманщині, Слобожанщині чи в інших частинах України між 1648 і 1812 роками (у 1812 році були відновлені козацькі полки й створені нові для боротьби проти Наполеона).

Очевидно, залишення українських козацьких полків з їх старими (рідко зміненими) назвами в реєстрах російської армії, як теж залишення незміненого тексту Переяславського договору з 1654 року в "Сводє Законов Российской Империи" мало серед "малороссиян" створювати враження, що Переяслав ський договір далі продовжує обов'язувати й далі існують в російській армії старі "малоросійські козацькі полки". Коли ж немає гетьмана й гетьманської адміністрації, то це, мабуть, якась тимчасова "неувязка", що її скорше чи пізніше, так чи інакше поладнає "Император всероссийский, царь Великыя, Малыя и Белыя Руси". Тепер нас дурять конституцією, суверенітетом і самостійністю і правом виходу. На жаль, існує ще багато українців, що в ці єдинонеділимські байки вірить.

Все ж таки, ми не можемо осуджувати цих українців, що служили в російській армії, як активні офіцери в різних часах, а навпаки, треба осуджувати українців з австро-угорської займанщини за те, що боялися військової освіти та активної служби в ранзі офіцера, як дідько свяченої води. Не можна вгадати, скільки було активних офіцерів-українців в австро-українській армії перед 1-ою світовою війною, але ледве чи їх було 100. Це дуже відбилося пізніше в роки визвольної війни. Цілком інший стан був у російській займанщині. Одне німецьке джерело з 1913 року (Моріц Руль) подає, що 16% генералітету, 18% штабофіцерів і 22% оберофіцерів російської армії (без козацьких військ) були "Кляйнруссен", тобто українці. Якщо німець, перед війною, добре порахував (видно така національна статистика була йому потрібна), в російській армії мирного часу, було около 15,000 офіцерів, українського роду, в тому понад 100 генералів, понад 3,000 штабофіцерів і понад 11,200 оберофіцерів. Це без козацьких військ, у тому без Кубанського Козацького Війська (ККВ), в якому 52% становили чорноморці (решта — лінейці) і де збереглись старі козацькі військові ступні: хорунжий, сотник, осаул. Кадрове офіцерство російської армії понесло жахливі втрати: польові статути російської армії не робили жартів, і до наступу завжди мусіли йти спереду комдив з адьютантом і писарем (так!) на чолі дивізії, комбриг — на чолі бригади, полковник на чолі полку і т. д. В 1916 році, з російського кадрового офіцерства залишилося тільки 20%, інші впали, стали інвалідами, попались до полону, пропали без вістки. Їх заступали старшини воєнного часу, "цивільні" інтеліґенти в мундирах зі скороченою військовою освітою, багато з них членів соціялістичних і ліберальних партій, ворогів царату.  Під час революції це можна було відчути.

Військова кар'єра генерала Крага, в російській армії

Покійний ген. Крат народився був у повітовому містечку Гадячі на Полтавщині. Це чудова околиця над гарною й рибною (тоді) річкою Псьолом, що пливе серединою Гадяцького повіту. Над річкою прекрасні левади, соснові й листясті ліси, села, як писанки: російський письменник А. Чехов описав усю цю красу в одному із своїх оповідань. У Гадячі, гетьман Іван Виговський уклав був Гадяцький договір з Польщею (1658), який міг змінити історичну долю Східньої Европи, але доля сім'ї Виговських була страшна; трьох братів гетьмана загинули в тортурах з рук москвинів, самого гетьмана розстріляли поляки (1664). Гадяч, як і вся Полтавщина, були стихійно українські, а українська мова затрималася навіть серед міського населення. Перед 1-ою світовою війною, у Гадяцькому повіті жило 94.6% українців, що їх рідна мова була українська, а в Гадячі, на 12,000 населення "було щось 300 душ кацапів і кацапенят", як, бувало, жартував генерал, але й ті вже казали: "бульи, ходильи, галюшки". У Гадячі проживала на підміській "дачі" з назвою "Зелений гай" — Леся Українка і тут вона написала чимало своїх творів. У "Зеленому гаю" відвідували Лесю її друзі, як ось Ольга Кобилянська, і в Гадячі народилась теж її мати Олена Пчілка та проф. М. Драгоманов. У Гадячі жили теж відомі українські письменники, брати Рудченки (Панас Мирний та І. Білик), автори відомого роману: "Хіба ревуть воли, як ясла повні".

Генерал Крат народився у військовій сім'ї; батько його був генералом царської ґвардії, а Ґвардійський корпус мав окремі статути й ґвардійський генерал рахувався чимось кращим від армійського генерала. До ґвардійських полків у Петроґраді набирали солдатів у всій імперії, але високого росту (найменше 5' 8"), а таких найбільше було в Україні й, тому, і в часі миру і в часі війни, ґвардійські полки мали переважно український особовий склад. Не можна й подивуватись, що першим проти царату повстав Лейб-Ґвардії Волинський піший полк, майже всеціло український за особовим складом, а за ним скоро пішли й інші ґвардійські полки з великими відсотками українців, і царат упав. Для аматорів містичних пов'язань можемо сказати, що цей бунт українських полків проти царату мав місце в Петрограді 1917 року, точно в річниці народження й смерти Тараса Шевченка.

Що генеральського сина Михайлика (термін Міша в Гадячі не вживався) призначено до військової кар'єри, то в тому нічого дивного немає. Свою освіту почав майбутній офіцер у відомому Гадяцькому училищі, яке дуже образно в оповіданні "Іван Федорович Шпонька і його тітонька" описав був Микола Васильович Гоголь. В училищі Михайлик був свідком, як у поті чола пан-отці, настоятелі й учителі "словесности" трудились, щоб малих гадяченят навчити "правильного произношения". Це ніяк не виходило й фактично було даремним трудом. Голені лобики гадяченят вкривались рясним потом, коли треба було прочитати російський вірш типу "цвели, цвели цветики и посохли", і, незважаючи на всі їхні зусилля, виходило: "цвільи, цвільи цвітікі й подохльи", бо в Гадячі тільки збіжжя сохне, а квіти в'януть і щойно тоді "засихають".

З училища Михайлик перейшов у Сумський кадетський корпус, що був повною гімназією військового типу, з яких був перехід до офіцерських шкіл. Після декількох років у Сумському кадетському корпусі, батько, що відбував службу в Петроґраді, подбав про перенесення сина до 1-го Петроґрадського кадетського корпусу. Закінчивши його на відмінно в 1910 році, молодий кандидат до офіцерського стану вибрав на продовження навчання Павловське воєнне училище в Петроґраді, яке закінчив теж на відмінно в 1912 році, отримавши ступінь підпоручника. Воєнні училища в царській Росії були дворічними офіцерськими школами, до яких приймали тільки абсольвентів кадетських корпусів, крім них виховували кадрових старшин також юнкерські училища, дво й трирічні, які приймали "вольнопьорів" (юнаків із середньою освітою), але які старшинського ступня автоматично абсольвентам не давали, але ступінь "подпрапорщика", а там уже треба було здавати старшинський іспит, щоб стати активним офіцером.

Після закінчення Павловського воєнного училища, підпоручник Крат закінчив ще курси кулеметної справи в Оранієнбаумі й став інструктором кулеметної справи в полках дивізії, до якої його приділено. Цю службу почав після Йордану 1913 року в одному з полків 22-ої пішої дивізії в Новгороді.

За чотири роки служби в російській армії в роки 1-ої світової війни, підпоручник Михайло Крат перейшов усі військові ступні від підпоручника до підполковника (в царській армії) і став полковником в 1917 році та командиром 93-го Іркутського пішого полку 24-ої пішої дивізії. Незважаючи на те, що полки цієї дивізії мали назви сибірських міст (Іркутський, Єнісейський, Красноярський, Омський), полки ці з Сибіром нічого спільного не мали. 24-та піша дивізія, як і 22-га піша дивізія належали до 1-го армійського корпусу, що його команда перед війною була в Новгороді, а з цим корпусом, на німецькому фронті, провів усі роки війни, починаючи з кампанії у Східній Прусії і над Мазурськими озерами. Бійці цих полків рекрутувались з населення Новгородської, Оленецької й Петроґрадської губерній, і за свідченням полк. Крата, своїм фізичним виглядом, звичаями, побутом і мовою зовсім відрізнялися від населення центральних московських губерній.

Отже за 4 роки від початку своєї військової служби, полковник Крат дійшов до ступня полковника, до якого в часі миру, за вислугою літ, приписаною для кожного ступня, дійшов би за 18 років служби, отже щойно в 1931 році. На фронті, полк. Крат дійшов до полковницького ступня в рекордовому часі і став полковником на 25-му році життя. Сталось це тому, що попри свої 4 поранення, полк. Крат мусів виявити нераз особисту хоробрість у бою, а вже не було чим його нагороджувати, бо офіцерський хрест св. Георгія з титулом "ґеорґиевский кавалер" можна було отримати тільки раз, георгієвську чи анненську золоту зброю тільки раз, а це все вже полк. Крат мав. Такі ордени, як св. Андрія, св. Владиміра, св. Анни, св. Станислава давали тільки вищим воєнним начальникам за успішне проведення воєнних операцій, а про які воєнні операції могла бути мова, коли йшлось про командира "пулеметной команды". Це інша справа, що в 1917 році, полк. Крат був на якийсь час приділений до т. зв. 3-ої особової дивізії Північного фронту, а особові дивізії в російській армії були фактично кулеметними дивізіями. Під час цього приділу, полк. Крат організував стріляння кулеметного батальйону до закритих цілей, для чого було потрібно спеціяльної амуніції й артилерійських інструментів і кутомірів для правильної постави кулемета, що стріляє до невидної цілі. У той час це була тактична новинка у приміненні кулеметів і може полк. Крата спроба була першою такою спробою в російській армії. Дуже можливо, що власне за цю спробу, пполк. Крат отримав був підвищення до ступня полковника, як попередні його аванси були нагородою за інші діла: проявлену особисту хоробрість або здобуті тактичні успіхи.

Українізовані частини

24-та піша дивізія в складі 1-го Армійського корпусу входила в склад 1-ої Армії, що займала цілком праве крило Північного фронту під м. Ригою, що сягало до Балтицького моря. В складі 1-ої Армії були два українізовані корпуси: ХХІ-ий (або ІІІ-ий український), що почав українізуватись ще в травні 1917 року, а його дві дивізії: 33 (5) піша і 44 (6) піша, що були вже повністю українізовані в усіх родах зброї й українці з інших частин Північного фронту переведені до них, і ХХVIIІ-ий корпус, що почав українізуватися дещо пізніше таки своїм командиром, ген.-лейт. Слюсаренком і мав уже повністю зукраїнізовані піші частини 60-ої пішої дивізії. До цієї дивізії бажав перейти полк. Крат, але дарма що були накази командування Північного фронту, що старшини й вояки-українці мають переходити до українських частин і ніхто не повинен їм у тому перешкоджати, комкор 1-го Армійського, ген. лейт. С. А. Лукомський, не дозволив полк. Кратові відійти до 60-ої пішої дивізії. Цей вредний " землячок "-общерос був пізніше арештований за співчування корніловському виступові, але зумів утекти з генералами Корніловим, Денікіним та іншими з в'язниці в Бихові і пішов з ними на південь, де пізніше відігравав значну ролю в Добрармії ген. Денікіна.

На Північному фронті, де в трьох арміях (І, V, XII) зібралося було коло 300,000 українського вояцтва (у виборах до Установчих зборів у листопаді 1917 р. 88,956 із них головувало на список Центральної ради), українці верховодили своєю чисельністю й організованістю, дисциплінованістю своїх частин. Система українських рад і комітетів була розбудована скрізь: від командування фронту почерез армії, корпуси, дивізії й полки, і аж до сотень, ескадронів і батерій, де були українці. Визначні російські генерали, як болгарин Радко-Дімітрієв, комкор ХХІ-го, ген. лейт. Скалон, комкор ХХVIII-го, ген. лейт. Слюсаренко, генквар 5-ої армії, ген. Бобровський і багато інших, були рішучими прихильниками творення українських частин і палкими словами, особисто, вітали армійські й корпусні українські військові з'їзди. Їхнє захоплення українськими частинами було цілком зрозуміле; вже влітку 1917 року ХХІ-ий

корпус був єдиний на Північному фронті, що робив ще фронтову службу.

Коли у вересні 1917 р. німці пішли в наступ, щоб зайняти м. Риґу, ХХІ-ий корпус був єдиний, що ще ставив німцям спротив. Російські частини належали вже до типу таких частин, що "воевать да хотят, но на позицию йти никак не желают". Лявіною ширилась большевицька пропаґанда на них із Петроґраду й Риґи; в одному з полків 12-ої армії видавалась славна "Окопная правда", газета, що явно закликала до більшовицького перевороту й різні офіцерів. 471,808 солдатів й офіцерів Північного фронту віддало свої голоси на большевицький список.

У таких умовах, ХХІ-ий корпус здисципліновано стояв на позиціях і чекав на наказ з Києва. Тільки українці із 3-ої Особої дивізії, яким командування Північного фронту не дозволяло перейти до ХХІ-го корпусу, бо, мовляв, вони "спецчасть" і таких "спецчастей" українці не формують, збунтувались і частково перейшли до ХХІ-го корпусу, а частково самовільно переїхали на Україну (грудень 1917). Так повинен був зробити й XXI корпус зараз після проголошення в Києві ІІІ-го Універсалу і може б 7,000 багнетів, 200 шабель, 36 гармат, 96 кулеметів, що їх корпус ще мав після Ризької операції, були б ще придалися в Києві.

Полки ХХІ-го корпусу зійшли з позицій останні, дня 15 січня 1918 р. Штаб корпусу й 33-тя піша дивізія пішли до місця постою в Чернігові пішки, де й зайшли без особливих пригод. В Чернігові була більшовицька влада, але вона не перешкоджала перевести демобілізацію. 44-та дивізія потрапила здобути залізничні транспорти і поїхала ними, озброєна, через збільшовичену Білорусь і заїхала на ст. Бахмач дня 9 лютого 1918 р.

Тут комендант транспорту, пполк. Бондаренко, пробував пов'язатись з Києвом, але без результату. Тоді він наказав першій бриґаді 44-ої дивізії демобілізуватися. Друга бриґада дивізії: 175-ий Батуринський і 176-ий Переволочнянський полки поїхали далі залізничними транспортами до місця постою в Глухові. Повагом ішли транспорти через велику залізничну станцію в Конотопі з її великими майстернями і тисячами збільшовичених робітників і залізничників. У відкритих дверях вагонів кулемети з наладовапими стрічками, транспорти густо замаєні українськими національними прапорами. — "Савєцкая" власть змилась, її не видно. Залізничники чемно спрямовують транспорт на Глухів. У Глухові полки відновили владу УНР... Більшовики в Рославлі мусіли організувати цілу воєнну виправу проти Глухова... Відбувся цілоденний завзятий бій... Про ті події, українські воєнні історики довідалися щойно з документів, надрукованих у більшовицькому збірнику: "Гражданская война на Украине".

Генерал Крат переходить на службу рідній Республіці

Коли полк. Крат прочитав у фронтовій українській газеті "Український голос" (вийшло 47 чисел на Північному фронті), про проголошення ІІ-го Універсалу, він собі подумав, що пора вже кінчати службу імперії, бо пора почати службу рідній Республіці. Десь під кінець листопада 1917 року, він легко отримав відпустку й поїхав до Гадяча. Тут було тихо й спокійно, нібито й ніякої революції не було. Єдина "революційна" зміна, що її полк. Крат зауважив у рідному місті, було те, що в славному Повітовому училищі почали також "преподавати укрмову". Щастя, що цієї мови навчала загальнознана й шанована тітка генерала, а не якийсь полонений галичанин, бо тоді малі гадяченята казали б, що нічого не розуміють. Не подобалося йому, що вже два тижні від проголошення ІІ-го Універсалу минуло, а в Гадячі ще далі урядує повітовий комісар, призначений ще Тимчасовим урядом. Але з наладнанням адміністрації нашій демократії приходилось також важкувато, як з організацією армії. Про це нічого не писали в "революційних" брошурках, бо раз ти "революцію" робиш, вона вже всю решту за тебе зробить.   І де тут тих кандидатів на повітових комісарів серед членства нашої партії набрати, коли серед тих небагатьох, що є, кожний хоче бути міністром, або хоч шефом департаменту в міністерстві, і бути в центрі подій, а не на їх периферії. Це не жарт. Партійні мірки у підборі людей заважали нашим демократичним режимам зорганізувати добре функціонуючу адміністрацію і тим самим наладнати дійовий контакт уряду з народом. Це був великий дефект, але ще більший був дефект у нашому державному будівництві, коли ці партійні мірки застосовувано теж у такій важливій ділянці, як організація армії. 

Дня 16 грудня 1917 року, полк. Крат поїхав до Києва і наступного дня, 17 грудня пішов до колегії Галаґанів при вул. Фундуклеївській, де тоді містився Генеральний секретаріят військових справ, зголошуватися до служби в українській армії. Дивлюсь, а генерал лукаво посміхається і по цих лукавих посмішках я знаю, що зараз щось вирине. "Хочете, я розповім вам, як я "наймався" на службу до "Неньки України", — каже генерал. "Як наймались, чому наймались?" — питаю. "Бачите, по мобілізації мене не кликали, коли зголосився добровільно, мене відкинули, отож я "найнявся", як "фахівець". А про це все, як то було, хай він сам розкаже!

"Зібрався рано, було зимно, але шинелі не брав. Полковницькі погони почепив, ордени й відзнаки: Павловське, Оранієнбаум, ще якісь пропам'ятні зі Східної Прусії. На шаблю анненський тембляк почепив, на кашкет Патрона свого архистратига Михаїла, герб Київської землі. На руки — рукавички, в руки — папку з документами — йду! Прийшов на Фундуклеївську, ходжу по коридорах, дивлюсь, на одних дверях, на картці паперу, олівцем "Персональний відділ" написано. Стукаю у двері, ніхто не відповідає. Входжу, при дверях затримуюсь, стаю на струнко. Знову ніхто не відповідає і нічого не каже. Під вікном панночка в полушубку на друкарці пише, подивилася і далі пише. На середині кімнати довгий стіл і при ньому двох молодих сидить, в шинелях, у кімнаті дуже зимно, українські погони на них, знаєте, такі сині з жовтими кантами. Відзнак ступня немає, але й без них пізнати — молоді прапорщики або підпоручники воєнного часу. Цікаво розглядають мене, певно думають, чого він тут хоче.

Підходжу до стола. "Дозвольте панове, кажу, я в справі зголошення до служби в українській армії. Чи може ви приймаєте такі зголошення?

— Можемо прийняти, каже один з них. А хто ви такий? — У відповідь називаю ступінь, прізвище, ім'я, по батькові, військову функцію, назву частини.

— Документи маєте? — питається той сам. Подаю йому свою папку, а там усе акуратно поскладане: метрика, всі шкільні свідоцтва, військові документи. "Узяв цей, мабуть, старший, папку й пильно її розглядає. Молодший встав і дивиться у папку, йому через плече. Довго читає метрику, а там "біда"... "сословие дворянское"... Отец — Императорской гвардии генерал-майор, командир Лейб-Гвардии Санкт-Петербургского короля Фридриха Вильгельма 3-го полка (в ґвардії, командирами полків були генерал-майори)... офіцерські школи, відмінні оцінки, ордени, військовий ступінь... Може краще метрику треба було залишити вдома. Старший передав папку молодшому і дивиться допитливо на мене. З деяким сарказмом у голосі каже:

— То, значить, ви українець будете?

— Я не буду, я є, з Гадяча. Там не-україиців, можна сказати, що нема.

— Так, але не могли б ви нам принести довідку?

— Яку довідку?

—  Ну, довідку, що вас знають, як українця. Може бути від української політичної партії, або від української громадської організації, наприклад, від "Просвіти"...

—  Там же ж у папці є довідка від українського дивізійного комітету 3-ої Особої дивізії, що був його членом.

— Багато кого там на фронті беруть у комітети. Ми цього провірити не можемо. Нам треба довідки від когось, кого ми знаємо.

"Погляд його блукає коло мого сербського ордену. Читаю його думки, вони для мене цілком негативні. Генеральський синок, санкт-петербуржець, мабуть, відомий монархіст, коли від посторонніх монархів отримує ордени. І такий молодий, а вже полковник. Може протеже Распутіна? Ні, такого ми не потребуємо. А втім, хай принесе довідку, він її від нікого не дістане. Звертається до молодшого, що саме закінчив оглядати папку:

—  Правда, Володю, що треба довідки?

—  Мусить бути, сказав непривітно молодший.

"Я виструнчився, зробив півобороту й вийшов. Ото провчили тебе, смаркачі, кажу собі. З горя пішов до Українського клюбу обідати. У клюбі зустрів ген. Бобровського, тодішнього начальника Генерального штабу української армії, якого я знав з Північного фронту, де він був головою Української ради 5-ої армії в Двинську. Мій кузен, штабс-кап. Віктор Крат у тій раді членом.  Розказав йому про свої клопоти.

—  Такі вже вони є, — посміхнувся генерал. Але я таки зараз подзвоню до полк. Павленка і скажу йому про вас. Він людей потребує і напевно вас прийме. (Тут мова не про загальновідомого ген. Михайла Омеляновича-Павленка, але про полковника авіяції, пізніше генерал-хорунжого, Віктора Павленка, що в грудні 1917 року був начальником Київської воєнної округи і в Києві формував дві піші Сердюцькі дивізії, що мали вже бути дивізіями регулярного українського війська).

Повернувся генерал від телефону і знову посміхається. Каже мені, що полк. Павленко погодився мене прийняти навіть завтра, але тільки як "фахівця", тобто не як українця чи українського громадянина, але як контрактового старшину любої національности чи державної приналежности. Так Джордж Вашінґтон приймав до американської армії Костюшка (Казіяскі — в англійській вимові) чи Пуласького. Це так, щоб оминути різні комісії, що перевірятимуть мене, а це займе багато часу й треба чекати. А так підпишу контракт і до служби стану негайно, ще й "окладку" (платню) більшу дадуть. Генерал радив прийняти контракт, запевнюючи мене, що пізніше я зможу улаштуватись на штатній посаді. "Я теж був прийнятий як "фахівець", — каже генерал, — "але призначаючи мене на теперішній пост, Петлюра казав "прапорщикам" оформити мене на штат".

"Подякувавши генералові за інтервенцію, я ще залишився з ним і ми розмовляли на тему творення українського війська. Генерал сказав тоді, що серед провідних кіл Центральної Ради, а навіть у проводах окремих партій, немає однозгідности щодо зовнішньої й воєнної політики Української Народної Республіки. Існує франкофільська течія, очолена Петлюрою, до якої схиляється теж проф. Грушевський, є сильна германофільська течія, що її підсичує своїми таємними зв'язками Союз Визволення України (СВУ) і є чимало прихильників будування "радянської України" на спілку з більшовиками Леніна. Все, що тут робиться в ділянці творення української армії, підтримується французькою Воєнною місією на чолі з ген. Табуї. Стоїмо перед визнанням Української Народної Республіки де-факто. Коли ми, після цього, відступимо від Франції, ми пропадемо, бо Франція виграє війну і метатиметься на нас за "зраду". Тепер після включення США у війну на боці Антанти (6. IV. 1917), про те, що Франція виграє війну, не може бути сумніву.

"Оцінка, що її зробив перший шеф Генерального штабу УНР була прецизна. У майбутньому все сталося так, як передбачував генерал. УНР від Франції відступила й уклала мир із Центральними державами в Бересті, а ще й запросила німецьку й австро-угорську армії до окупації й економічної експлуатації України. Франція війну виграла й мстилася на УНР дуже боляче. Після укладення Берестейського миру, ген. Борис Бобровський відмовився служити в українській армії і переїхав до Ясс під опіку Альянтської місії. Відмовився теж служити в білих російських арміях і після закінчення війни переїхав до Юґославії, а звідти, в 1930-их роках, до Швайцарії, де помер, мабуть, у 1936 році. Мав поважну готівку, зложену в швайцарських банках і міг спокійно жити до смерти. Ті, хто знали його ближче, говорили про нього як про "масонського братчика", а навіть як французького аґента в Росії. Якщо це правда, то його причаєність до українського руху в російській армії, до якого він пристав був уже в квітні-травні 1917 року, є дуже цікава. Говорив гарною українською літературною мовою, але чи він був українцем, поляком, білорусином чи росіянином, про те ніхто нічого певного сказати не вмів. Як людина самітня, був сталим гостем київського Українського клюбу, де мав партнерів до вінта (тепер бриджа), якого дуже любив грати.

"На другий день вранці я був уже в кабінеті полк. Павленка на Печерську. Адьютант полковника пішов зі мною до адмінстративного відділу, де мене негайно оформили, як "фахівця". Запиталися, чи потребую авансу на платню, я подякував. Вернувся до полк. Павленка, який мені сказав, що за згодою начальника штабу КВО (генштабу ген.-хор. Олександра Грекова) і начальника оперативного відділу штабу (тоді генштабу пполк. Володимира Сальського), призначає мене на "помначопера", тобто помічника начальника оперативного відділу. На моє застереження, що ця посада вимагає знання "генштаба", тобто академічного диплому закінчення Николаївської Воєнної Академії, якого я не маю, полк. Павленко відповів просто: "Якщо я, звичайний льотчик, можу очолювати Воєнну округу, то ви без "генштаба" можете бути "помначопер". А подумавши, що я може противлюсь призначенню тому, що я, "полковник" підлягатиму начальникові, що є підполковником, полк. Павленко ще додав: "А тим, що ви полковник, а Сальський — підполковник, не гризіться. Завтра вас обох скажу іменувати "отаманами" і сам перед вами стоятиму на струнко. Тоді генералів називали "отаманами". Були: отаман бриґади, отаман дивізії, отаман корпусу, отаман армії, наказний отаман, головний отаман. Відповів полк. Павленкові, що тим і не думав гризтися.

"Полк. Павленко особисто повів мене до кімнат штабу КВО і зазнайомив мене з майбутніми колеґами. Мені знайшли вигідне місце і пполк. Сальський відбув зі мною конференцію про мої завдання в штабі. Потім дав мені папки з підшитими наказами вже української КВО (у трикутному бою між військами Тимчасового уряду, українськими військами й більшовицькими військами після більшовицького перевороту в Ленінґраді, полк. Павленко особисто вів українські війська до штурму на штаб Округи на Печерську й попередні штабовці в паніці залишили будинок. Можна сказати, що полк. Павленко сам здобув собі штаб Округи, якої став першим українським начальником після ІІІ-го Універсалу).

Отже, пам'ятного мені дня, 17 грудня 1917 року, а дату пам'ятаю добре, бо цього дня наша Православна Церква відзначає свято Св. Влмч. Варвари, а в мене було декілька тіток і знайомих з цим іменем, що їх ім'янини мусів пам'ятати, я "наймився" як "фахівець" до української армії і почав у ній відбувати свою "фахову" службу. Звичайним полковником української армії я став щойно в 1918 році, коли після першої більшовицької інвазії, Центральна Рада повернулася була до Києва і міністром військових справ став генштабу полк. О. Жуківський, а ген. Греков, який мене знав із Штабу КВО, був його заступником (віце-міністром). "Всім моїм труднощам", — кінчав свою розповідь ген. Крат, — "був цей нещасний сербський орден, що їх амбасада нащадка "Чорного Юрка" вважала потрібним, під час війни, посилати офіцерам підшефного полку Його Королівської Величности".   

                     (Далі буде)