МИХАЙЛО САДОВСЬКИЙ, Генерал-поручннк Армії УНР

Ген. Садовський народився 1886 р. в Києві. По скінчені середньої реальної школи вступив до російської Чугуївської військової школи, яку закінчив у 1912 р. в ранзі підпоручника і був приділений до 167 Острожського піхотнього полку в Черкасах, в складі якого вступив у I-шу світову війну в 1914. На війні ввесь час перебував на фронтах, де був тяжко ранений й отруєний ґазами; був тричі підвищений в ранзі аж до капітана й нагороджений шістьма нагородами, в тому високими — Анненською зброєю (шабля з написом "За хоробрість") і орденом св. Володимира з мечами й бантом IV ст. В російській армії за час війни аж до революції 1967 р. займав різні старшинські командні посади від командира роти (сотні) до замісника капітана полку.
З вибухом загальної російської революції й спонтанного українського національного визвольного руху М. Садовський з самого ж початку приєднався до групи українських свідомих патріотів, що стреміли до удержавлення України й створення власного національного війська. З того часу М. Садовський брав активну безперервну участь у визвольній боротьбі батьківщини супроти ворогів її, особливо ж супроти червоної й білої армій Московщини.
В останньому періоді тієї боротьби М. Садовський, уже в ранзі полковника Армії УНР, займав переважно штабові становища. Він був приділений до Культ. Освітн. Управи Управління Генерального штабу й нарешті, до Головного штабу, а звідтіля до Похідної Канцелярії Військового Міністерства при ставці Головного Отамана Симона Петлюри. На цьому ж важливому й відповідальному становищі Начальника Військової Похідної Канцелярії Головного Отамана, а потім ще й Начальника Персональної Управи Військового Міністерства та члена Вищої Військової Ради М. Садовський перебував і на еміграції при Президентові Андрієві Лівицькому в Польщі й Німеччині аж до часу свого виїзду до Канади в 1950 р. В Армії Української Народної Республіки М. Садовський дослужився до ранґи генерал-поручника.
В часі перебування в німецькому таборі Майнц-Кастель у 1949 р. група старшин Армії УНР на чолі з ген. М. Садовським заснувала Український Воєнно-Історичний Інститут з Військовим Музеєм при ньому і вибрала Садовського досмертним директором його,- на цьому становищу він перебув аж до своєї смерти й своєю енерґією устиг зібрати й захо-ронити цінні воєнні й державні реліквії та інші дорогі пам'яткові експонати найновішої нашої історії.
Крім суто військової праці, ген. Садовський присвятив багато своїх сил громадській роботі. У таборах польської інтернації Української Армії був він не раз головою чи членом різних культурних і добродійних організацій, як от: Спілка Воєнних Інвалідів у Польщі, Управління Станиці в Каліші, Український Червоний Хрест, Головна Рада Хреста С. Петлюри, Т-во Вояків Армії УНР в Польщі, основник і заступник голови Українського Воєнно-Історичного Т-ва, Т-во Допомоги еміґрантам з України в Тарнові-Каліші, Об'єднання Українських організацій в Каліші, там же влаштування Дому Укр. Еміґранта та Видавництво "Чорномор". У Варшаві розпочав М. Садовський видавничу та літературну діяльність, випускаючи друком популярний збірник "За Державність", якого був головним редактором й якого видав з рамени Укр. Воєн. Іст. Т-ва 9 томів, а вже в Торонті довидав того ж збірника 10-й і 11-ий томи від Укр. Воєнно-Історич.-Інституту. В характері журналіста дописував до "Тризуба" в Парижі, до Укр. "Ниви" в Польщі, до "Діла" у Львові, до "Свободи" в ЗДА, до "Українського Голосу" й "Вільного Слова" в Канаді. На еміграції на теренах Німеччини, Канади і ЗДА влаштовував виставки експонатів Військового Музею при УВІІ (до 40), а також виголошував доповіді головно про Державний Центр та Визвольні змагання в роках 1917—1921. Поза всім тим ген. М. Садовський залишив визначні сліди також і в своїй державницькій праці в еміграції: у Канаді він декілька років підряд працював фінансовим уповноваженим ВО УНРади, а потім повнив уряд голови Представництва екзильного Державного Центру — Уряду УНР на Канаду.
Помер 1967 р.

З ІСТОРИЧНИХ ДОКУМЕНТІВ

ДЕКЛЯРАЦІЯ
Українського Національного Комітету

З волі українського громадянства, що перебуває на території Німеччини та в союзних з нею країнах, повстав Український Національний Комітет.
Покликання до життя Українського Національного Комітету — це нова сторінка в суспільно-політичному житті українського громадянства, що глибоко пройняте любов'ю до рідної землі, хоче бачити свою батьківщину звільненою від наїзника.
Український Національний Комітет є виразником цих утаєних прагнень громадянства і твердою ходою йтиме по шляху, що веде до створення Національної Суверенної Держави.
Тому Український Національний Комітет приступає до організації Української Національної Армії, що має відновити збройну боротьбу за Українську Державність.
Українська Національна Армія, в українській уніформі, під освяченими попередньо боротьбою бойовими національними прапорами, з власним українським командуванням буде стояти під ідеологічним-політичним проводом Українського Національного Комітету. В склад її увійдуть передусім українці, які перебувають у німецькому війську та в інших військових поліційних формаціях.
До майбутнього державного будівництва повинна стати сильна духом і тілом, глибоко національно освідомлена, усуспільнена українська людина. Тому Український Національний Комітет подбає про правний захист усіх українських громадян у Німеччині, зрівняння робітників у правах з усіми громадянами державних націй, а передусім про розгорнення над ними якнайкращої релігійної, моральної, культурної та матеріяльної опіки. Український Національний Комітет подбає також про звільнення всіх політичних вязнів.
Чужі довголітні кордони, що лежали поміж поодинокими українськими землями, витворили різниці в думках і діянні. Це мусить зникнути у спільному марші до спільної цілі.
Український Нацональний Комітет хоче прискорити цей процес обєднання українських душ не тільки в широко закроєній виховній акції, але також українським соборницьким підходом до кожної справи.
У своїй роботі Український Національний Комітет буде співпрацювати з національними Комітетами інших поневолених московським большевизмом народів, які боряться так само, як і український народ, за свою самостійність і вільне життя.
Український Національний Комітет незломно прагне виконати якнайкраще обов'язки, покладені на нього українським громадянством. І він виконає їх з певністю, якщо свідома українська одиниця віддасть усі свої сили у спільне змагання за спільну перемогу.

Постій, дня 17 березня 1945 року

Генерального Штабу Генерал-хорунжий
ПАВЛО ШАНДРУК

Голова Українського Національного Комітету
— Проф. д-р Володимир Михайлович Кубійович —

Заступник голови Українського Нац. Комітету
— Адвокат Опександер Платонович Семеневко —

Заступник голови Українського Нац. Комітету
— Інж. Петро Павлович Терещенко —

в. о. генерального секретаря Українського Національного Комітету


_____________________________________________________
ПОСТАНОВА ч. 2
ПРЕЗИДІЇ
УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО КОМІТЕТУ

Президія Українського Національного Комітету, у повному складі, рішенням з дня 17. березня 1945 року призначила Генерал-хорунжого Генерального Штабу Павла Шандрука Командуючим Української Національної Армії.

Постій, дня 18. березня 1945 року.

За Президію Українського Національного Комітету

Проф. Др. Володимир Михайлович Кубійович

Олександер Платонович Семенєнко

Інж. Петро Павлович Терещенко

У ПОЛКУ ЧОРНИХ ЗАПОРОЖЦІВ

В. Сімянців

Одного вечора вітали ми дорогих гостей. Приїхали до нас декілька, козаків, з тієї частини нашої сотні, що з-під Гумані, була вислана Штабом Армії, реквірувати цукор.
Розказували прямо таки про райське життя — в якому то гарному полку вони тепер. (Десь уже дочулися про наші злидні). Які добрі коні. А хлопці, золоті душі — побратими і всі як один здорові, дебелі козарлюги. Шлики довгі, чорні... Тут уже ми їх засоромили, що так скоро забули про наші блакитні. Старшини і козаки живуть дружньо. А про Батька Дяченка — підносили до небес: перший в атаку, з хлопцями жартує (Мама не удостоїв чести нас, хоч би подивитися на нас, хоч би казав проїхати біля його ридвану) до кожного знає щось сказати, знає у полку кожного козака і коня. І всюди, куди не приїдуть — полк з радістю вітають. Піхота цілої Армії радіє, як побачить Чорних — бо прийшла червоним «амба», що значить на тодішній мові повне знищення. Кінчилося оповідання тим, що мерщій збіратися і їхати до Чорних Запорожців.
Все це добре, гарячих, що вже готові були їхати, охолоджували більше зрівноважені: за самовільний перехід з частини до частини, та ще й на фронті, багато може бути лиха... і навіть польовий суд... і навіть розстріл. Сипалось «за» і «проти» — купа мудрих і немудрих пропозицій. Одне ж було всім ясно: добровільно нас звідсіль не пустять, а втечемо — покарають. Та і таж частина сотні, що в Чорному полку, належить до Другого Запорозького Кінного. А що з нею зробить начальство? А те, що нас тут «заїздили» — ніяке виправдання перед начальством, чи судом.
Приїжджали ще декілька разів «гості» – та все з порожнім від'їздили. Аж однієї ночі сам Соловйов приїхав і наказав нам їхати до Чорних. Наказ є наказ, а про те, що він нам не командир — ми й не знали.
І отак ми попали в Чорний полк і — під суд.
Допити провадив, тепер генерал, а тоді полковник Павло Крат, а сотню, покищо лишали в Чорному полку. Тут ішли допити, а десь, мабуть, «давилося», і «діло» поклали «під сукно».
Відтепер уже сотня вкупі. І стала в Першому Кінному Чорних Запорожців полку, зватися Третьою.
І хоч стали ми Чорними, але ніколи не забували, що ми Богданівці.

НЕПОВТОРНА ЗУСТРІЧ

МЕМУАРИСТИКА

Степан Федорівський

Хіба можна стерти з історії незабутні події? Ні. Яскраві моменти в житті людини не проминають безслідно. Вони з бігом часу затираються, відходять у давність, стають ніби казковими легендами і ще з більшою силою відроджуються в людській пам'яті.
Весною 1945 року прибула в Карпати партизанська чота УПА з центральних українських земель. Про це донеслась вістка в штаб військової округи «Маківка». Командир округи Андрієнко звернувся до політвиховника Липового: Може б ви, друже, пішли на побачення з повстанцями з центральних земель?» Липовий глянув на командира: «Цікаво поговорити з земляками з-за Збруча. А коли я можу відійти?»
— Сьогодні вечором, друже Липовий. Візьміть кращий рій для безпеки.
— Всі наші рої хороші, — відповів Липовий і вийшов з намету.
Політвиховник Липовий з роєм повстанців вийшов із ямельницьких лісів. Протягом ночі маловтоптаними стежками, перекриваючи гори та потоки повстанці добрались під Брязу. На світанку Липовий послав трьох повстанців на зв'язок до провідника підпільної сітки Федора, що мешкав у Брязі. Недовго чекали. Повстанці повернулись з Федором і з ними хлопчина років дванадцять на ім'я Ромко. Малий Ромко також озброєний. При боку дві ґранати, а наперевіс легкий совєтський автомат Сімйонова.
— А чи вмієш ти стріляти? — запитався Липовий.
— Ще ж як! — відповів Федір, а малий Ромко глянув синіми очима й усміхнувся дитячими устами.
Липовий дивиться десь на верхів'я гір. Може одна хвилина і в його пам'яті, ніби кадри фільму пропливла минувшина дитячих років. Стягнувши туго брови, Липовий з тембром смутку промовив: «Друже провіднику, для чого ви тримаєте коло себе хлопця? Йому треба в школу»...
— Вірно! — Ніби чекав на запитання Федір. — Йому треба в школу, але як і де?
Ромко втік з етапного потягу на Сибір. Його батьків і старших дітей родини москалі вивезли на Сибір. За ним шукали совєтчики в селі, але він уже був тут.
— Та всеж якось треба би, — почав Липовий.
— Я про це подбаю...
— Ні, друже провіднику! Я нікуди від вас не піду. Хто буде вести розвідку? Хто вам буде приносити найновіші відомості? — майже одним духом випалив Ромко.
— Це так, Ромцю, але про це поговоримо пінзіше. Тепер ми підемо, І друже Липовий, до чоти з-за Збруча.
Чота розмістилась у лісі з протилежного боку Брязи. Треба, було обійти село лісом і це ще зайняло годину часу. Коли добрались до табору повстанців, то вже ліниво викотилось із-за хребта гори золотопромінне сонце.
Федір з Липовим пішли до того намету, в якому відпочивав командир з центральних українських земель. Увійшовши в намет, Липовий зупинився й глянув на лежачого вояка на сірій салдатській шинелі. Той вояк намірився щось сказати, але Федір промовив перший.
— Вибач, що перешкодили тобі відпочивати. Цей друг є політвиховником з штабу.
— Дуже приємно, — промовив вояк і встав на повний ріст. Політвиховник відвертаючи погляд від вояка протягнув руку й всміхнувся.
– Та це ж ти, Липовий?! — скрикнув вояк.
- Я, друже Ганушевський, — промовив Липовий і міцно обнялися. Федір здивовано глянув, обох зміряв ласкавим поглядом і ляснув рукою по лисині власної голови. – Бачу, ви давно знайомі!
— Починаючи з серпня 1941 року ми працювали в підпіллі. Розбудовували наш рух у районах Вінницької области.
— Також частинно в Житомирській та Київській, - доповнив Липовий.
— Ну, сідай та розказуй, — запропонував Ганушевський.
– Багато розказувати, друже. Ти знаєш ці терени й людей знаєш також. Цікавіше послухати тебе. Ти ж тількищо з центральної України. З так званого «сходу».
– Вірно. Зі сходу, але умовного сходу. Схід це щось інше. Тепер схід навис над Европою. Звичайно, я маю багато цікавого для тебе. Там же твої знайомі, друзі з підпільних часів і тобою улюблена Буг-ріка. Але про це пізніше. Розкажи, як ти почуваєшся тут, в горах.
— Цілком добре. Привик до вівсяних ощипків та бринзи. Буває важкувато, коли натискають совєтчики. Знаєш, мені не зовсім подобаються гори, бо в них важко пересуватися, але водночас тут добре маневрувати. Природне укріплення й затишні фортеці.
— Ти навіть не змінився. Добре обсмалився вітрами та зникла ніжність на обличчі й дещо змужнів, — усміхаючись сказав Ганушевський.
— А ти ж як, на довго чи може зовсім? — запитав Липовий.
— На короткий час. Тільки зустріну головного командира Чупринку, отримаю інструкції й назад за Збруч. Там я маю дві бойові сотні. Тепер вони без мене, але ними командують хороші хлопці. Маємо в партизанських відділах колишніх членів підпілля, але основні сили, це втікачі з совєтської армії. Досвідчені й випробувані в фронтових боях офіцери совєтської армії.. Також маємо націоналістів, переважно з кавказьких народів.
— Який моральний стан населення? Які матеріяльні умови? – запитав Липовий, не відводячи погляду від старого друга.
— Моральний стан взагалі потрясаючий, але відношення до нас, повстанців, гарне. Господарство занепало. Колгоспи зруйновані війною й немає кому в них працювати. Населення голодує, бо Москва забирає хліб, худобу, городину і взагалі все, але наші люди невмирущі. Вони дають собі раду в тяжких обставинах. Дещо мають з присадибних ділянок, а дещо тягнуть з колгоспів.
Ось послухай пару епізодів. У березні я проходив з своїм відділом у селах жмеринського району. Совєтське начальство: енкаґебисти, міліція та партійні апаратчики повтікали з району, а котрі попали в наші руки, то на вимогу місцевого населення були знищені. Інтеліґенція та робітництво тримаються невтрально, а селяни відверто висловлюють симпатії до нашого руху.
Прибули ми в село. Зразу скликали мітинґ і на тому мітинґу мої політвиховники з'ясували політичну програму УПА. Маса зчинила галас і по закінченні мітинґу кинулись розбирати збіжжя з колгоспних зерносховищ. Але знаєш, друже, це все жінки. Ні одного чоловіка немає в селах, хібащо нездатні до праці старики, інваліди та діти. Дуже сумно виглядають українські села. В містах також не краще. Там більше чоловіків, але також інваліди.
Селяни не хочуть працювати для колгоспів. Вони забирають все з колгоспних магазинів, включно з посівними матеріялами, якщо ми з'явимося у селі. Керівники колгоспів також воєнні інваліди. Хоч вони формально належать до компартії, але тієї системи ненавидять. Всі нарікають на війну, але найбільше на грабіжницьку Москву.
– Чи багато зустрічав наших знайомих? — згодом запитав Липовий.
— Дуже рідко й то випадково. Наша організаційна структура внаслідок переходу фронту зруйнована. Нікого знайти неможливо, бо всі десь зникли, ховаючись від очей совєтської агентури. У повстанчих відділах нові люди й переважно ті, що так щиро чекали повороту совєтської влади.
— Чи знаєш ти Сальних калинівського району?
— Ще ж як! — аж скрикнув Липовий.
— Отож я там полював за московськими грабіжниками, — почав розповідати Ганушевський. — Ми вступали в село вночі. З кількома хлопцями я зайшов до знайомого діда. Дід мене не впізнав, бо ми одягнені в совєтські шинелі, розмовляємо по-російськи і дід прийняв нас за солдатів істрєбітєльного батальйону. Почав я розмову з ним такого характеру: «Дєдушка, — кажу до старого, — дайте щось покушать. Дідусь насторожився, аж витяг шию і сердито промови «немає».
— Кусок хліба, або картопель, — підказую йому.
— Кажу немає. Картоплі не вродили, а хліба було мало і той забрала сарана.
— Яка сарана? — питаю старого.
— Ваша. Совєтська сарана! — сердито відповів старий і глибше посунувся за комин печі.
Хлопці мовчать. Я також замовк і поглядаємо на блимаючий каганець. Потім я почав наспівувати мелодію «А ми тую калину...» Хлопці підтримали мене і пісня полилась по сутінках холодної хати.
Дід слухав, а потім зсунувся з печі й підійшов до мене. Дивиться старий на мене і своїм очам нейме віри: «Та це ж ви? Бодай же вас лихо минало. Бабо, та це ж наші хлопці!» - скрикнув старий і обнявши мене, став цілувати.
— Злазь, стара, з печі й ріж курку! Ще залишилась одна, але для таких гостей вари. Хай хлопці підживляться на здоров'я!
— А де ж Марко, ваш внук? — запитав я діда.
— Не згадуйте. Тяжко мені на серці, як згадаю про його. Ой, як тяжко! Такий був хлопець... послушний і добре розбирався в людях. – Дід важко зідхнув, протер кулаком старечі очі й продовжує. — Збирався йти в ліс до своїх. Вже й приготовив усе що треба та нахлинула в село заграділовка і забрала його. Всіх хлопців і старших чоловіків забрали та й послали на передову. Тоді совєтська армія відбивала від німців Вінницю. Були страшні бої і там загинув мій Марко. Хай же йому буде вічна пам'ять, — промовив дід і перехрестився до ікони над столом. Ми також усі встали й перехрестились.

Українські військові відзначення

Микола Битинський
підполк. Армії УНР

Для виразнішого уявлення й поновного зрозуміння та легшого вияснення проблеми розглядатимемо всю справу наших військових відзначень комплектно за певним порядком з рівнобіжним покликуванням на історичні приклади, правні засади і відомі знакові геральдичні вимоги, що в цілому творить тверду вікову традицію. Отож порядок подальшого викладу подаємо такий:

1. Коротка історія орденських відзнак; 2. Місця ношення відзнак; 3. Категорії відзнак; 4. Гієрархія українських орденських відзнак; 5. Інші другорядні українські військові відзнаки; 6. Чужоземні військові відзнаки серед українських; 7. Спосіб ношення українських відзнак; 8. «Завмерлі» або нездійснені українські відзнаки; 9. Фіктивні українські військові відзнаки; 10. Загальні висновки.

1. ОРДЕНИ
Історія орденів у сенсі відзнак військових заслуг сягає в глибоку давнину історії людства. Відмінні бойові вчинки окремих вояків-героїв завжди дуже високо шанувалися суспільством, і на виявлення назверх тієї пошани героєві давалися різного роду нагороди. Найчастіш первісно це були практично корисні речі у вигляді дорогої зброї, коня, перстеня, браслета, наручників, цінної голівної пов'язки і т. п.

Пізніше в досконало зорганізованому римському війську введено було спеціяльні нагородні відзнаки ідейного характеру, які до того мали вже й певну одностайність. Вищі військові начальники й провідники леґіонів та полководці за успішні чи визначні бойові чини діставали зправила й високі відзначення (не згадуючи тут вийнятково рідку нагороду «тріюмфом»): золоті чи срібні вінці, нагрудні портрети імператорів; звичайні старшини й рядові леґіонери одержували за порядком військових ступнів та за родом довершеного ними геройського чину золоті, срібні й бронзові ковані образки різного роду зброї: для тих, які відзначувались у полі — мечики, щитики, шоломки і т. п. — та для тих, що вславилися обороною або здобуттям фортифікаційних споруд: — мініятюрні пластичні коронки із вежовим чи шпичастим завершенням. А вже з середньовіччя вояцькі відзнаки розвинулися в спеціяльну категорію специфічних нагородних знаків — орденів.

Лише щонедавно слово «орден» стало розумітись як відзнаку, нагороду-емблему. Раніш у законознавстві європейських країн та емблема відома була як «знак ордену». Саме ж слово «орден» знане є від IX ст. і виводиться з латинського «ордо» — значить загін, відділ, і було воно назвою католицьких чернечих організацій, що кожна з них мала свого патрона, свій статут, свою уніформу, а на ній власні відзнаки у вигляді хрестів, які пізніш і стали називатись орденами. Особливо розцвіли чернечі ордени в часі Хрестових походів, коли численні лицарські організації вклинилися в них і віддали на службу боротьбі з мусульманами свою зброю під гаслом битися за Христову віру. Під цим гаслом лицарські союзи і створили перші «Орден Хреста» й «Орден Меча», їх внедовзі наслідували інші лицарські корпорації. В історії лицарських орденів найвідоміші Тамплієри, Йоніти та Мальтійські лицарі, які створились у Палестині, а з європейських орденів найбільш знаний німецький орден Меченосців. Із орденських хрестів, нашиваних лицарями на плащі або на прапор, залишився й досі найбільш відомий «Мальтійський Хрест» — червоний з гостро вирізненими кінцями.

Однак, коли мальтійці по довгих блуканнях по різних землях у XVI ст. настало осілися на о. Мальті (звідки й дістали назву), то там й утворили спеціяльний орденський знак, чи інакше називаний офіційно «Знак Ордену», який став уже носитись на орденській стрічці з певними відмінами степенів знаку — кавалерський, командорський і гросмайстерський (французькі і німецькі назви). Ці степні розрізнювалися між собою додатками лілей, тризубців, бантами та іншими відмінними прикрасами. По занепаді сили й впливу мальтійців, знак їхнього ордену, а головно системи степенювання його, запозичили держави австрійська, еспанська, англійська і російська, звичайно, з певними власними відмінами, а також й інші європейські держави не залишились без наслідування. Таким чином, мальтійський знак ордену став праобразом багатьох орденів і подібних бойових та заслужених знаків, ношених на стрічках, причому й сама назва власника (носія) якогось з тих знаків залишилася за прикладом первісна мальтійська т. т. «лицар» або «кавалер», у значенні прямому — «вершник». З бігом часу на зміну старих лицарських корпорацій та їхніх емблем — «знаків ордену» з'явилася в європейських монархіях для державних урядовців модерні придворні «ордени», які, однак, хоч в основному і наслідували назовні згадані старі лицарські емблеми та подекуди й спосіб уживання їх, але цілком змінили внутрішню свою структуру й набули характеру знаків нагородних. Найвизначнішою при тому зайшла та зміна, що ордени стали встановлювати самі монархи, творити для них статути, оформлювати орденські знаки, затверджувати все те державними законами й надавати кавалерських (лицарських) звань з відзнаками за посередництвом спеціяльних орденських установ — капітулів. Така нова система здійснювання ідеї й практики нагород-орденів широко поширилася майже в усьому світі й тепер стала скрізь прерогативою найвищої державної влади, а сам орден через те набув значення певного роду «державної реґалії».

2. МІСЦЯ ДЛЯ НОШЕННЯ ОРДЕНІВ
З повище поданого викладу короткої історії орденів можна легко спостерегти, що в процесі розвитку їх від виникнення до завершення виявлялися такі виразні деякі моменти, що ніби костеніли в повторюваннях і, зрештою, перетворювались у стійкі традиції, особливо в практиці реалізації орденів у вояцькому житті. До таких практичних дій, що викликались самою логікою й обставинами оточення й розвитку орденів, належить цілий ряд ще й інших моментів, які теж перетворились у традиції і стали нарешті міцними правилами для достойного вживання орденів.
До таких давніх традицій належить у першій черзі визначення й усталення самого місця, на якому військові відзнаки мають носитись. У давнину, як уже згадувалося, точному означенню таких місць не надавали багато уваги, бо в суті речі, такі місця залежали переважно від характеру відзнаки. Коли нагородною відзнакою був перстень чи наручник, чи серіжка, чи голівна пов'язка, то їх, звичайно, й носили на відповідних частинах тіла: на пальці, на зап'ясті, в усі й на голові. Коли ж у римському війську, як знаємо, дещо упорядкувалась і устійнилась певна система військових відзнак, тоді устійнилися й закріпилися також і місця для ношення їх. Крім голови, на якій по давньому носили вінці, на перше місце висунулися груди, як найвидніша частина тіла й найвигідніша площа для вміщення одночасно чималої кількости відзнак. Тож на грудях, властиво на грудному панцері, римські вояки чіпляли свої металеві нагородні знаки, прикріплюючи їх на ланцюжках. Відтоді то й у пізніших часах груди стали традиційним місцем для ношення всілякого роду відзнак, а в парі з тим досить надовго встановилася й звичка завішування їх на ланцюгах, що особливо діялось в середньовіччі. На тих ланцюгах здебільша завішували знаки особливої ласки та уваги володарів своїм васалам, але траплялось, що були це й нагороди за якісь видатні заслуги.

Про корпораційні знаки лицарських орденів уже згадувалось, що то були хрести, нашивані на плащі, проте, також на грудях у всю довжину одягу, або хрест у зменшеному розмірі на лівому боці грудей («на серці»). Далі бачимо, що мальтійські лицарі з уведенням у себе нагрудних кавалерських (лицарських) відзнак із гідностевими ступнями завішували їх відповідно до ступня гідности чи то на нашийному ланцюжку (командор), чи на ланцюгу нагрудному (ґросмайстер). Звичайні ж кавалери мали відзнаки, завішені на т. зв. «орденській стрічці», т. т. на стрічці кольору орденського хреста. Ось цей то спосіб уживання орденських відзнак і став зародком різних орденських ступеневих систем разом із способом завішування орденів на стрічках, розповсюджених в Европі й деінде. А ще далі довголітньою практикою вироблено правила, на якому одягу і в якому місці на ньому треба чіпляти відзнаки.

Отже встановлено: відзнаки належить носити найперше на мундирі; дозволено носити їх і на цивільному одягу, але в зменшеному вигляді, про що буде сказано далі; на плащі носити орденські відзнаки зовсім не дозволено. Місця ж на мундирі для відзнак призначується такі: правий і лівий боки грудей до пояса та друга й третя петелька двобортового мундира й однобортового френча. (Не береться тут до уваги рангові відзнаки, які мають інші місця на одягу). На цивільному одягу, звичайно, на піджаку, носять ордени нормально на вилозі лівого відкладного борту, або на першій згори лівій петельці вилоги чи в першій петельці борту.

3.КАТЕГОРІЇ ВІДЗНАК
А тепер звертаємо пильну увагу на своєрідну символіку внутрішнього змісту тих відзнак, які за певними окремими прикметами розподіляють на категорії. До них у першій черзі належать: а) «Знаки Ордену» (назва по-старому, дивись історія орденів), б) «Орденські Відзнаки» (вводиться умовно новий термін для точнішого розрізнення), які в дечому дуже наближуються до орденів, а в дечому значно й відхиляються від них, в) до цієї категорії належать відзнаки іншого порядку, по суті — другорядні, так зв. «пропам'ятні», похвальні й почесні значки за фахом, освітні, патріотичні, корпораційні і т. п. Словом, такі знаки й значки, що носять на собі більшу чи меншу тінь військовости й тому удостоюються прикрашувати вояцький мундир.

Найзначнішою з тих категорій, безперечно є орден (не ордер, як дехто неправильно називає),* який в суті речі є основною військовою нагородною відзнакою ще за традицією від найдавніших часів (див. повищу історію ордену). Бо власне в самій ідеї нагороди є справедливе прилюдне відзначення особи, яка в імені батьківщини, чи з обов'язку вояцької чести довершила якогось визначного чину, або великого геройського подвигу, або наставляла на небезпеку своє життя в досягненні вищих моральних цілей. Таким чином, завжди в понятті змісту ордена світить згадка про якийсь видатний індивідуальний вчинок власника (носія ордена). Що ж до основного поняття й значення високої почесної нагороди, то до ордена, розуміється найтісніше примикає змістом орденська відзнака. Особливо зближує з собою ці два високі нагородні знаки один спільний порядок постання їх й однакове визначення їхніх функцій. Бо й орден, і орденська відзнака неодмінно встановлюються верховною державною владою, а уділення їх заслуженим особам відбувається через ухвалювання затверджених законом капітулів чи орденських гонорових рад.

Але все ж орденська відзнака з іншого боку помітно й відрізняється від властивого ордена головно ж тим, що це знак нагороди не індивідуальний, а колективний, як знак заслуги, довершеної не окремою особою, а якоюсь відмінною геройською групою, яка до того в тяжких виняткових воєнних обставинах виявила міць і велич вояцького духа. Ще інша відмінність між орденом і орденською відзнакою розвивається в тому напрямі, що функція ордена являється вічною, бо він діє довгий час (навіть століття) і претендентів заслужених на відзначення ним може бути численний ряд, а орденська відзнака в часі замкнена, тому що нагороджений нею якийсь точно означений колектив довершив чи то свого подвигу, чи видатного чину лише один раз і в означеному часі, а через те й інших претендентів не може бути.

Ще одна значна відміна відрізняє орденську відзнаку від ордена. Орден зправила мають гідностеві ступні або кляси, т. т. розподілюють нагороди від нижчої до найвищої, згідно з хронологічним порядком їх поступовання. Завжди нагороджування починається за порядком з найнижчого ступня й теоретично закінчується найвищим, якого практично дуже рідко коли досягається. Різні ордени в різних країнах мають не однакову кількість ступнів, але здебільша в середньому три відміни, й числяться вони за порядком від найнижчого: III, II і І-ий ступінь.
Ступні орденів відрізняються між собою добре видимим способом ношення: ІІІ-ий ступінь завішується на грудях кавалера на орденській, властивій орденові, стрічці; ІІ-ий ступінь завішується тією ж стрічкою дещо ширшою на шиї; І-ий ступінь прикріплюється на тій же стрічці, але значно ширшій, через плече (ґеральдично так зв. «перев'язь»); до І-го ступня, звичайно, (а інколи рідко і до ІІ-го) додається й дорогоцінна зірка з промінням, усіяним брилянтами. Ордени найчастіше мають форми різнородних геральдичних хрестів та інших фігур (корони, квіти, «вузли», космічні тіла, образи звірять і т. п.). Серед світових орденів деякі відомі або незвичним оригінальним виглядом, або відмінним способом ношення, як приклад, французький орден «Почесного Леґіону» у вигляді п'ятираменного хреста або дуже давній австрійсько-еспанський «Орден Золотого Руна», завішуваний на грудях через шию на спеціяльному орденському ланцюгу; або подібний до нього «Орден св. Андрія Первозванного», теж ношений на грудях колишніми російськими імператорами, або й дуже незвиклого вигляду англійський високий «Орден Підв'язки», що його носиться під лівим коліном. Взагалі, таких відмінно оригінальних формою орденів можна б начислити цілий ряд, і здебільша вони являються династичними відзнаками державних володарів.

Серед значної кількости різнорідних орденів виникають такі, що ними нагороджують специфічно за військову службу й за воєнні подвиги, як ось в Англії відзначається тим «Орден Вікторії», в Америці за такий орден править «Воєнна Медаля», в Австрії до того служив «Орден св. Терезії», а в колишній царській Росії існувала навіть система кількох орденів, що могли перетворюватись у військові через додатки до орденських хрестів, мечів і бантів, як в орденах св. Анни й св. Володимира. Крім того, в Росії існував і спеціяльний воєнний «Орден св. Юрія» в 4-ох ступнях для старшин, а при ньому ще й спеціяльна відзнака того ордена для рядових вояків теж у 4-ох ступнях. Наряду з орденами знаком високої воєнної нагороди в деяких державах служить окремий рід зброї — так зв. «Золота Зброя», оправлена золотом, переважно руків'я (ефес) холодної зброї — шабля, шпага і т. п.

Ті ступневі ордени, що ними наділюється за порядком чергової вислужби мають ту властивість, що молодшого ступня разом із старшим не носять. А ще — орденів, які мають мініятюрки, не носять в тих двох виглядах одночасно: в приявності нормального ордена мініятюрка зникає.
Третя категорія відзнак, як було вже зазначено, репрезентується другорядною групою знаків, з яких найзначнішими вважається Пропам'ятні відзнаки, звичайно встановлені чи схвалені урядово за якусь військову подію — чи із значнішою ювілейною датою, чи перебування в довшій кампанії, чи, нарешті, як нагорода за довшу бездоганну службу. Цей рід пропам'ятних відзнак здійснюється у вигляді медалів також звичайно на орденських стрічках, але не власних, а запозичених з якогось ордена. На місці зауваження: не переплутувати з воєнною американською медаллю, яка видається за різні бойові заслуги й дорівнюється значенням до ордена. Нормальні ж пропам'ятні відзнаки це найчастіш пам'яткові відзначення групових спільних службових, або й бойових діянь, у складі менших формацій із структури більших і ширших воєнних з'єднань у загальній побудові збройних сил. Це взагалі — значки полків (навіть подекуди й куренів), бригад, дивізій, корпусів, службових установ і т. п. Вони мають багаті різноманітні форми, наподоблюють інколи навіть вигляд орденських хрестів і завішуються на стрічках, проте значення орденських відзнак не мають, бо встановлюються вони не верховною державною владою, не затверджуються законами, а постають, так би мовити, приватно, бо тільки з волі льокальних воєнних начальників, або інколи й за спільним рішенням тісного якогось вояцького колективу. Зрозуміло, що таке встановлювання групових пропам'ятних відзнак правно діє лише у внутрішньому обсягу певних обмежених груп, постанови яких і статути не зобов'язують інших рівнорядних груп, не кажучи вже про неважність їхніх постанов для вищих формацій.
Пропам'ятні відзнаки, так само, як і відзнаки вищих категорій, розрізнюються між собою за змістом і за формою, а також і способом засвоєного ними ношення. За щойно згаданою групою пропам'ятних відзнак різних військових формацій услід ідуть подібні дещо до них відзнаки вояцьких корпорацій і товариств та союзів — воєнно-історичних, стрілецьких, воєнно-наукових студій, фехтувальних гуртів, різних військових курсів, тощо. Це все відзнаки гурткові. Однак, при тому мають місце серед пропам'ятних військових відзнак ще й специфічні відзнаки індивідуальні, як ось знаки освітні, видавані за закінчення військових старшинських шкіл, військових академій та інших вищих військових інституцій; до них з правила долучуються ще й значки вищих цивільних високих шкіл — університетів, академій, інститутів і т. п. Ці останні з огляду на свою загальну високу моральну якість, удостоюються почесного місця на вояцькому мундирі (уніформі).

Всі, щойно згадані пропам'ятні відзнаки, способом ношення значно відрізняються від відзнак вищих категорій. Вони не завішуються на мундир ніякими стрічками, а прикріплюються до нього зі споду трубками. Місце на мундирі групові відзнаки, мають на грудях з лівого боку під фронтом орденів й орденських відзнак і розкладаються по поземій лінії від середини грудей доліва, або іншим способом уміщуються по лінії прямовісній за старшинством значення один під другим; на цивільному одягу цього роду відзнаки здебільша вміщуються на вилозі піджака в указаному порядку. Знаки освітні і на мундирі, і на цивільному одягу мають окреме місце для ношення: вони прикріплюються з правого боку грудей за порядком старшинства один під одним, причому знак військових академій та інших вищих військових освітніх установ має старшинство перед відзнаками цивільними.

4.Гідностева послідовність (єрархія) військових українських відзнак
В попередніх розділах з'ясовано засадничі всебічні властивості військових нагородних і інших подібних відзнак, опертих на історії виникнення і довгочасного розвитку їх та на основі витворених внаслідку того твердих традицій. І ось тепер, взявши до уваги оту довголітню обосновану на міцних традиціях практику в правильному користуванні військовими відзнаками, можемо вже й ми застосувати в себе ті раціональні поучні приклади для встановлення, нарешті, й у себе військово-знакового порядку. В цьому напрямі були вже й реальні спроби п. О. Городиського, який на цю тему надрукував відповідну статтю в мюнхенських «Вістях» ч. 121. В тій статті згадано майже всі існуючі в нас нагородні відзнаки категорії орденських, а також і головні пропам'ятні відзнаки, однак гідностевий послідовний їх порядок за старшинством, як також і спосіб їхнього ношення на грудях, означено хибно і мильно обґрунтовано. Це тому, що на нашу думку, не визначено одного, важливого й підставового для всіх принципу чергування тих відзнак і не подано достатньої аргументації щодо правної й знакової ваги їх символіки.
На свою власну довільну думку п. О. Городиський уложив такий порядок старшинства (єрархії) українських нагородних відзнак, безпідставно перемішавши їх з відзнаками пропам'ятними: на першому місці він установив Орден Залізного Хреста; другою з черги мала б бути пропам'ятна медаля для учасників бою під Бродами; третє й четверте місце мали б займати пропам'ятні хрести УСС-ів — один виданий ще Бойовою Управою у Відні, а другий т. зв. «Мазепинський Хрест», виданий 1940 у Кракові; п'ятим повинен би бути Хрест Залізного Хреста ІІІ-ої Залізної стріл. дивізії; шосте місце займав би Хрест Симона Петлюри; сьоме місце мав би Хрест УГА (Українська Галицька Армія); восьмим з черги мав би бути т. зв. Хрест Директорії (Макаренка) — так означив цю відзнаку сам Городиський; дев'ятим враховано Пропам'ятний Хрест Галицької дивізії; десятою з черги пропонується Пропам'ятна медаля з нагоди 10-тих роковин Самостійности; одинадцяту чергу займав би Пропам'ятний Воєнний Хрест УНРади. Цей хрест передбачений для майбутніх українських вояків; дванадцятою мала б бути Медаля св. Архистратига Михаїла для вояків Галицької дивізії в 20-ті роковини створення дивізії; останнім з черги відзначенням мав би бути пропам'ятний Хрест УСС, виданий Об'єднанням бувших вояків українців в Америці. Всі, вищезазначені відзнаки О. Городиський назагал схарактеризував так, що вони, крім Залізного Хреста являються пропам'ятними, і ніякими орденами, а тому уживати для них очеркнення «ордени», є і неповажно й нефахово. До поданого тут реєстру відзнак, що їх О. Городиський означив, як «звісні», себто прикріплені на груди на стрічках, він же долучає ще цілий ряд т. зв. нагрудних відзнак (в суті: плутанина термінів), які розподіляє так: 1. Комбатантський Хрест, т. зв. краківського видання 1940 р., який відновлено було двома ривалізуючими комбатантськими організаціями після 1945 р. в Німеччині; 2. Спільна Юнацька Школа (1918- 1919) — відзнака для всіх учасників старшинської школи в Кам'янці Подільському; 3. Відзнака VІ-ої Січової стрілецької дивізії — «золота» для старшин і «срібна» для підстаршин і стрільців; 4. Дуже рідкісна відзнака Ради Київських ССів; 5. Еліпсоїдна відзнака кол. Леґіону полк. Р. Сушка 1939 р.; 6. Відзнака Дружини Українських Націоналістів; 7. Бойові індивідуальні відзначення для вояків УПА, затверджені УГВР. (Таке бойове відзначення носиться як перше — визначає сам автор).

Отже, як бачимо, виявляється повний безпорядок у розумінні й означуванні правної й символічної ваги знаків, а від цього й хибно означувані їхні чергові місця. Бо ж і справді деякі відзнаки невідомо чому локального походження поставлено перед тими, які встановлено вищою державною владою і затверджено законами; або ще групові відзнаки окремих підрядних військових частин йдуть попереду групових відзнак великих надрядних, структурно закінчених воєнних формацій, прикл. армій; не встановлено ясної границі й черги пропам'ятних відзнак між тими українськими частинами, що орудували в складі українських збройних сил і тими, що працювали в чужинецьких формаціях; неточно вияснено дефінітивні різниці в поняттях нагород індивідуальної й групової та їхньої градуацїї. Словом, зовсім не подано необхідних важливих принципів, з яких можна виводити один спільний критерій для справедливої оцінки властивостей усіх, клясифікованих вище знаків. Ми ж супроти того якраз і пропонуємо оперти чергування військових відзнак за їхніми гідностевими прикметами на твердих традиційних принципах поділу їх на засадничі категорії, усталені в цій статті вище. Це ось і буде тією спільною міркою, тим загальним критерієм, за допомогою якого тільки й можна вивести якийсь порядок.
На таких засадах і представляється ось тут уложений новий реєстр українських військових нагородних відзнак та інших другорядних відзнак.

Безперечно, найпершим в ряді наших нагородних відзнак є «Залізний Хрест» за Зимовий Похід Армії УНР у запілля ворога 1919-1920 років. Отже це нагородний знак груповий за великий колективний подвиг, довершений у надзвичайно тяжких умовинах у самій гущі ворога в піврічній боротьбі на два фронти проти червоних і білих москвинів. Такого роду вийняткова широка геройська воєнна операція з численними маршрутами й бойовими діями у всебічному ворожому оточенні є взагалі дуже рідким явищем навіть у всесвітній воєнній історії, а в нашій визвольній боротьбі Зимовий Похід війська УНР є рідким незаперечним Анабазисом рідної воєнної історії. І зрозуміло, що за таку надзвичайно бойову чинність нагородою міг би бути лише високий орден. Якби до того часу в Українському Державному Війську існували індивідуальні знаки-ордени, то якимсь з них були б безсумнівно нагороджені всі учасники славного Зимового Походу під проводом генерала Михайла Омеляновича-Павленка за історичними аналогічними прикладами інших армій світу. Коли ж такого ордена під рукою не було, то встановлено було законно владою УНР рівне йому відзначення — групової нагороди під назвою «Залізного Хреста». А вже нещодавно через заходи Головної Орденської Ради (капітули), щоб зо смертю останнього лицаря Хреста, орден не вигас, законом УНРади «Залізного Хреста» проголошено загальним постійним орденом усього Війська УНР.

Вслід за цим орденом маємо розглянути за чергою дальші воєнні нагороди за такі видатні події, які в суті речі змістом, формою і значенням наближуються до згаданого Зимового Походу, а в історії збройної боротьби України являють зовсім особливий тип групових подвигів. Це передовсім мається на увазі такі широко закроєні в часі та в просторі стратегічні акції з низкою пов'язаних походів і з масою бойових епізодів, які в історії України можуть розглядатися комплектно, як одно тягле явище вроді славної геройської епопеї, вийняткової й неповторної в нових часах українського національного здвигу. Така могутня епопея якраз і створилася в добі боротьби українського війська під проводом Головного Отамана Симона Петлюри в роках 1917-1921 на розляглих обширах України від східніх до західніх і від північних до південних границь. Так ось на вічне означення цієї величньої для всіх учасників її епопеї і створено законом УНР вже в екзилю «Хрест Симона Петлюри», який цілком дорівнюється орденові, однак тому, що все ж він є знаком не індивідуальним, а специфічно груповим то і належить до категорії орденських відзнак, що в єрархії нагородних знаків займають друге по орденах місце. На цій підставі «Хрест Симона Петлюри» у фронті українських відзнак на грудях займає друге місце зараз же по ордені «Залізного Хреста».

Третій з черги теж у характері орденської відзнаки є «Воєнний Хрест» для всіх учасників Визвольної Боротьби за всі періоди її тривання, включаючи діяння різнородних збройних з'єднань на всіх просторах України як регулярних армій, так і численних партизанських загонів. Для увіковічнення цієї титанічної боротьби в новій воєнній історії України «Воєнний Хрест» визнано спадковим, т. т. з правом ношення на грудях в ряді родових поколінь всіма нащадками нагороджених хрестом учасників цієї також знаменної епопеї боротьби. При хресті видається спеціяльна грамота, в якій кожночасний власник хреста відзначає передачу його свому наступникові. Це, здається, чи не єдина в світі нагородна групова відзнака, функції якої не вигасають і в дальніх поколіннях, як передбачено статутом її.

Всі три згадані нагородні відзнаки встановлені Зверхнім Урядом Української Держави, затверджені відповідними законами і вважаються важливими державними регаліями. «Залізний Хрест» установив Головний Отаман С. Петлюра; «Хрест Симона Петлюри» встановив Президент Андрій Лівицький; «Воєнний Хрест» установив Президент Степан Витвицький. Уділювання названих відзнак переводилося через схвалені законами Орденські й Головні Гонорові Ради т.т. правні установи — традиційні капітули, і тому не можна нікому свавільно відтискати їх на якесь другорядне місце, бо вони мають всі підстави займати якраз перші місця в системі наших нагородних знаків.

Не менш важливе значення має й групова нагорода — «Хрест Галицької Армії», хоч установлення його з правного боку не так чітко означено, як попередні орденські відзнаки, бо відзнака Галицької Армії не затверджена ніяким державним актом, а встановлена лише наказом Вищого Командного керівництва армії, щоправда разом із створеною ним же капітулою відзнаки. Проте, за змістом своєї внутрішньої символіки, як високої групової нагороди за видатні бойові діяння і, взагалі, воєнні заслуги, довершені великим всеобсяжним колективом на широких просторах України, Галицький Хрест вповні дорівнює трьом згаданим орденським відзнакам і в ряді їх займає четверте почесне місце.

Всі ці, названі тут за старшинством відзнаки, носяться на грудях за порядком від середини грудей до лівого плеча мундира (над кишенею френча), прикріплені пристійно на своїх власних орденських стрічках у ряд, або зчіплені стрічками на одній (для зручности), спільній т. зв. «колодці». Мініятюрок цих відзнак при такому випадку вже не слід носити.

Слід тут згадати й таке: трапляється інколи, що старші віком ветерани мають чужі заслужені воєнні ордени, уділені їм ще з часів І-ої Світової війни за виявлені особисто бойові заслуги специфічні відзнаки «За хоробрість» чи за якийсь відмінний видатний воєнний подвиг. З таких відзнак, наприклад, в Армії УНР військовим наказом засвоєно й дозволено носити тільки високі суто бойові колишні російські нагороди: «Хрест св. Юрія» 4-го степеня і «Хрест св. Володимира» звичайно 4-го степ. і «Золоту Юріївську Зброю» та т. зв. «Анненську» зброю. В останніх випадках та зброя виявлялася головно у темляках (нав'язаних на руків'ях шабель орденських стрічках — св. Юрія і св. Анни 4-го степ). Інші всі російські ордени покасовано. За повищим прикладом в українському війську дозволено носити бойові ордени й інших держав: австрійський Хрест св. Терезії, французький орден Почесного леґіону, англійський орден Бані, польський Віртуті Мілітарі і т.п. Всі ці чужі відзнаки у фронті наших орденських відзнак носяться на грудях на самому кінці за нашими відзнаками. Коли ж хтось з наших вояків має ордени тієї країни, де в той час перебуває, то їх треба вміщати попереду всіх інших відзнак.

Після всіх тих нагородних відзнак вищої категорії, звертаємось до військових другорядних відзнак, тобто до суто пропам'ятних, льокальних, складових частин вищих структурально воєнних з'єднань, себто армій, армійських груп і т. п. В цій категорії відзнак неможливо встановлювати якесь чергове старшинство, бо вони змістом мають значення тільки для замкненої власної підрядної військової частини, і це значення на інші рівнорядні частини не розповсюджується. Як, прикладом, установити загальну градацію старшинства чи важливости таких окремих, обмежених колом власної формації пропам'ятних відзнак, як УСС-ів, чи відзнака «Залізного Стрільця», чи «Нагрудна відзнака VІ-ої Січової стрілецької дивізії», чи якась інша подібна відзнака із згадкою про якийсь визначний бойовий чин чи то під Вапняркою, чи під Замостям, чи під Вознесенським, чи під Чортковом, чи під Коростенем, чи в Криму, чи під Львовом, чи під Києвом, а чи під Бродами, або в інших знаменитих боях, яких в українській Визвольній епопеї було безліч?.. Найперше, неможливо встановити, яка з тих льокальних пропам'ятних відзнак, що репрезентує якусь окрему геройську чинність, є серед інших таких же знаків найвищою в сенсі бойової заслуги, бо ж ніхто ніяких конкурсів на змагання між окремими воєнними відділами не робив і нічим їхньої мужности не міряв. В цьому відношенні всі вони в довгій низці бойових епізодів рівні між собою, і всі мають однаковий характер важливих особистих спогадів про чинність і заслуги різних військових частин.

Таким чином, цього роду пропам'ятні відзнаки важливі головно для самих носіїв їх, як членів даної певної формації, а інші такі ж рівнорядні члени других частин не мають, звичайно, ніякого права ані претензій на них. І ще одне важливе — пропам'ятні відзнаки окремих дрібніших воєнних частин не встановлюються законами або іншими актами верховної державної влади, а лише наказами чи постановами підрядних командантів (начальників бригад, дивізій, корпусів, навіть армій), які не мають юридичних компетенцій творити окремі вищі орденські відзнаки ані для своїх власних частин, ані тим більш установлювати знаки вищих категорій для вищих військових з'єднань. Ось тому всі правдиві нормальні пропам'ятні в цьому сенсі відзнаки незалежно від того, як їх окреслювано самими власниками їх, і незалежно від того, яку форму вони мають, і чи носиться їх на стрічках чи на трубках, і навіть незалежно від того, чи постали вони в складі частин Української Армії чи в партизанських відділах і загонах, — всі вони не переходять власної вузької знакової межі і мають характер ніби приватних витворів, хоч, щоправда, загально у всього вояцтва й громадянства завжди високо шанованих і визнаваних за вияв видатних заслуг. І тому, зрозуміло, всі означені тут пропам'ятні відзнаки мають на грудях вояцького одягу своє власне, точно означене, місце: у стрічковому фронті орденських відзнак вони займають рядом другу чергу по них, а на шрубках — зараз же під ними; а іншим способом можна їх прикріплювати і на вилозі або в петельці піджака.

Крім згаданих вище українських військових відзнак першої й другої категорії, п. Городиський вичислює ще інший ряд відзнак, яким намагається означити чергу ніби за значенням їхньої символіки; при тому, як було вже сказано, до своїх міркувань не застосовує жадного критерія, що мав би якісь реальні підстави. У тому реєстрі згадуваних ним відзнак, він подає й такі курйозні, ефемерні й фантастичні, про які досі не було й чути. Проте, одразу ж зауважуємо, що до частини згадуваних п. Городиським відзнак ми вже віднеслися критично і надали їм спільне типове окреслення звичайних нормальних пропам'ятних відзнак, які не можуть мати ніякого чергування між собою, бо щодо виникнення (затвердження) й змістового значення вони є рівнорядні, і пишаються ними правно лише члени окремих військових частин. Отже в тому реєстрі згадано й відзнаку УСС обидвох видань (у Відні й в Америці), і хрест ІІІ-ої Залізної дивізії і хрест «Галицької дивізії» і «Пропам'ятна медаля з нагоди 10-річчя Самостійности», видана УНР у Варшаві (?), також ніби й якийсь «Пропам'ятний Воєнний Хрест УНРади», передбачений для майбутніх українських вояків; нарешті згадана й «Медаля св. Архистратига Михаїла» для вояків Галицької дивізії; а потім ще додано й такі відзнаки: — Комбатантський хрест Краківського видання 1940 й повторний в 1945 році в Німеччині; також згадано й відзнаку для абсольвентів Старшинської Школи в Кам'янці Подільському. Відзнаку Інструкторської Старшинської Школи в Києві 1919 р. забув згадати; далі пом'янув відзнаку VІ-ої Січової стрілецької дивізії (до речі, неправильно окреслену як «золоту» для старшин і «срібну» для стрільців); згадано й «дуже рідкісну відзнаку «Ради Київських СС», і відзнаку колишніх вояків Леґіону полк. Р. Сушка 1939 р. А ще перед тим згадано було й про т. зв. Хрест Директорії (Макаренка) — безперечно фіктивний, хоч п. Городиський відвів йому досить високе чергове місце після відзнаки УГА. І нарешті таблицю відзнак закінчено згадкою про «відзнаку Дружини Українських Націоналістів» та про бойові (індивідуальні) відзначення для вояків УПА, затверджені УГВР. (?). До цього подано й заувагу, що «Таке індивідуальне бойове відзначення носиться як перше» (? — М.Б.). Як видно, свідомо без належних підстав, що їх подано в цій статті, як універсальні, на перші місця висуваються відзнаки УПА й Дивізійників, так ніби в нашій армії з її довголітньою геройською боротьбою вищих бойових чинів і нагород не було...

На закінчення залишається сказати ще й про решту українських нагородних відзнак, які не входять у систему справжніх, реально здійснюваних військових наших емблем. Такі відзнаки можна поділити на дві групи. До першої належать, сказати б, — завмерлі — скасовані, або нерозвинені до кінця; до другої групи входять відзнаки фіктивні, фантастичні й курйозні.
Найкращим прикладом відзнак завмерлих служить орден св. Архистратига Михаїла, що був усталений ще на початку нашої державности в 4-х ступенях для старшин і для козаків однаково, і був у скорому часі, невідомо з яких причин, скасований. Ззовні ця відзнака мала хрестовий вигляд, більш виразної структурної побудови в перших двох вищих ступенях, і менш виразної, наближеної до медалі форми, в нижчих ступенях; у центрі відзнаки був образ св. Михаїла. Орден був зроблений (чи мав бути зроблений) у металях — золотому й срібному й призначався за видатні бойові заслуги. Були навіть випадки нагороди цим орденом, можливо лише декляративно, як то подав був журнал «Прапор України» в 1918 р. де було також описано й саму відзнаку.

Дальші високі відзнаки були запроектовані Урядом УНР ще десь у 1920 р. Це були: орден — «Хрест Визволення України» для вояків за бойові заслуги й орден цивільний — «Хрест Республіки» за видатні заслуги для держави. Згаданий воєнний орден у малюнковому проекті мав форму народного стилем Свильнораменного Хреста з Тризубом на восьмикутному блакитному щитику, обвитому терновим вінком у центрі на синій орденській стрічці. (Журн. «Гуртуймося» 1932 р. Прага). Цивільний «Хрест Республіки» формою дуже наподоблював вищезгаданий воєнний хрест. Причини, що вплинули на нездійснення проектів згаданих хрестів, також не знані.
Згадуємо теж і ще один, не відомо чому, нездійснений проект військової відзнаки, що його було висунено й рисунково опрацьовано для вояків Галицької Армії в таборі інтернованих у Чехах. Ця, досить оригінальна відзнака композиції відомого скульптора Бринського, мала вигляд художньо вирізьбленого плетення з лаврових галузок з державним Тризубом у центрі.
Про іншого роду «військові відзнаки», які можна назвати фантастичними, бо направді не знати, де й коли вони існували, подав дещо в своїй статті і п. О. Городиський. Там перечислено такі фантастичні витвори: — «Орден оборонців Львова», «Лицарі Золотого Тризуба з брилянтами», «Хрест Богдана Хмельницького», «Медаля для ранених»...

Доповненням до щойно згаданих мітичних, створених фантазією, військових відзнак, може бути низка інших, хоч реально здійснених у матеріялі, але ідейно або цілком безцінних, або, принаймні, частинно ущерблених дивною курйозністю, — відзнак, реєстр яких і подаємо. Докладніше цю групу знаків годі інакше кваліфікувати, як тільки знаки фіктивні, чи знаки-фальшивки. Й ось, першим з них за часом виникнення являється отой «Хрест Директорії» (Макаренка), якого чомусь так високо потрактував п. Городиський, що навіть надав йому досить високе місце у своїй таблиці (восьме), хоч сам там же признається, що брак відповідних даних не дозволяє подати докладніші історичні пояснення. А історія того знаку проста: два колишні члени Директорії Макаренко й Швець задумали собі самозванно відновити колишню верховну владу в Україні й почали активізувати свою діяльність у Празі проголошенням державної чинности двох кол. директорів на чужині, бо третій директор Д. Андрієвський від їхньої компанії відмовився. Тож вони найперше іменували воєнного міністра полк. Трутенка, піднісши його до ранги генерала, й через нього стали притягати до себе прихильників власної політичної групи. Трутенко найперше шукав охочих серед вояцтва, а для приваблювання їх мав з доручення «директорії» підвищувати прихильників у рангах і нагороджувати їх хрестами, які за позичені у чеських спекулянтів гроші начеканив пару сот Макаренко. Хрести, а при них й військові ранґи, звичайно видавалися за гроші всім охочим. Ось таким авантурницьким способом і постала та спекулянтська фальшивка.

Друга, не менш спритна, група авантурників у тій же Празі створила певний гурт прихильників гетьманського руху, головою якого об’явив себе такий ніби повстанець де-Вогонь-Горбанюк. Та група теж витворила свій «Орден Булави», принаймні, — декляративно — для тих, що спричиняться до відновлення монархічної держави. Поскільки відомо, ці майстри працювали більш серед наївних чеських міщан, затягаючи їх до своєї «політичної» акції обіцянками різних високих становищ в Україні включно до «міністерських портфелів». А тим часом «нагороджували» простодухих честолюбців отією ж «державною» нагородою — Орденом Булави, тимчасово лише уділювано їм розкішну грамоту, виготовлену за їхні ж гроші, ніби позичені на українську «державну акцію». Третя група спекулянтів-фальшивників, що орудувала в тій же Празі, була «політично» зв'язана з іншою гетьманською групою, ідеологічний центр якої був у Югославії. Очолював той рух претендент на гетьмана Полтавець-Остряниця. Він вихвалявся тим, що творить уже сороктисячний козацький корпус, а членів того корпусу, як свідомих патріотів, прикрашує відзнакою — «Козацьким Хрестом». Відпоручником того гетьманського козацького руху в Чехії був один багатий промисловець, підполковник X. Він на власні гроші також спорудив наперед розкішну грамоту до згаданого гетьманського хреста й уділював її охочим попишатися порожніми цяцьками, звичайно, також за певні жертви-заслуги...
Само собою, що і в інших місцях світу Божого знаходяться спритні фальшивники, що чеканять «ордени» та інші «почесні відзнаки» з порожнім фіктивним змістом, розраховані на слабу психіку честолюбців, наївняків, або просто на маняків, які завжди готові збирати без розмислу будьде колекцію різних «орденів», щоб з пихою прикрасити таким «іконостасом» свої «геройські» груди.
Цю непогамовану жадобу людської легковажної вдачі прикрашуватись порожніми цяцьками дуже спритно використовують різні політич¬ні діячі щодо збільшування числа своїх прихильників. Використовують цю дитячу психічну слабість навіть чужі люди, які нічого спільного з українським рухом не мають. Так, прикладом, відомо, що дехто з наших вояків мають фіктивні «ордени», уділені їм (ніби в знак дружби) провідником Російської антикомуністичної армії з політичної групи Б. Савинкова генералом Булах-Булаховичем. Відомі також і пропозиції нашим деяким старшинам від мітичного т. зв. «імператора Візантії» одержати встановлений ним якийсь «династичний орден»... На жаль, не маємо точних даних, чи хто з наших «колекціонерів нагрудних відзнак» уже скористав з тієї нагоди.

До речі, ми тут навмисне зупиняємось на тих разючих випадках прояву профанації наших державно-вояцьких символів — дійсних нагородних знаків — різними свавільними, безвідповідальними особами в недавньому минулому Визвольної Боротьби, щоб провести аналагію в деяких моментах із теперішнім сумним станом анархії в вояцьких наших рядах через порушення правопорядку в справі вояцьких почесних відзначень.

На початку статті подано було історію виникнення й розвитку орденів, правне утвердження їх і зазначено ті принципи, на основі яких утворився критерій для правильної оцінки в зазначенні їх старшинством і в порядку ношення на вояцькому мундирі. В парі з тим було теж і з'ясо¬вано, що через легковажне, найчастіш несвідоме ігнорування, або й незнання тих правил, серед українських ветеранів і комбатантів постав хаос, який сильно вражає стороннє око і не робить чести колишнім воякам, що з покликання мали б бути зразком дисципліни й порядку. Вод¬ночас пригадувано було приклади, правила, і подавано практичні поради, яким саме способом треба уникати тієї, принизливої для вояцтва вакханалії. Однак, до вищезгаданого необхідно додати й ще одно важливе застереження: останнім часом з'являються й сильно активізуються самочинні, ніякою вищою авторитетною інстанцією не встановлені і не затверджені, ніби військові організації, які в своїй чинності виразно виявляють порушення вояцької етики і звиклого правопорядку. Як виходить наяв, оті самозванні вояцькі угрупування під гаслом великих патріотичних ідей та благородної ідеології прикривають звичайну спекулянтську діяльність, направлену головно на збільшення кількости свого членства шляхом продажу своїх фіктивних корпораційних відзнак з «причепкою» рангових підвищень. Оті теперішні несусвітні вчинки з нагороджуванням «орденами», титулами та ранговими піднесеннями, вповні наподоблюють вищезгадані ганебної пам'яти вибрики широкої отаманії на рідних землях, а потім діяння відновленого самозванцями на чужині, які спокійно тепер торгують козацькою честю, розпродуючи свої ордени й уділюючи ранги кожному, хто «заслужиться»...

Поглянувши тверезо і чесно на все те, що тепер діється в розхитаних, колись міцних і вірних вояцьких рядах, треба таки справедливо признати, що в наш час загального занепаду моралі відновився в новій формі той самий прояв непогамованого духа анархії, бундючности й бунтарства руїницької отаманії. Тому не слід мовчки терпіти таке очевидне порушення правопорядку й вояцької дисципліни, а слід протидіяти вак¬ханалії непотребства й вийти з честю з того теперішнього хаосу.

___________________________
*) Українські автори й уся преса в Галичині вживали слово «ордер», відзнака, саме задля відрізнення від «ордену», організації. Іншого значення в українській мові «ордер» ніколи не мав, бо це вираз російський на означення наказу, замовлення, наряду, розпорядження. В Армії УНР були «ордени», як це слушно стверджує Автор. Залишаємо його темінологію. — Прим. Ред.

РЕАКЦІЯ

ЗА 99 ДНІВ РЕЙДОМ ВІД ПЕРЕМИШЛЯ ДО ПАССАВ

М.Залізняк хорунжий УПА

Вівторок, 3-го червня 1947 року. Сьогодні почався наш рейд сотні сотенного Громенка в американську окупаційну зону Німеччини.

По вчорашньому бою-прориві сотні трьох ворожих ліній ВП («Військо Польське»), сотня відійшла з Кузьминського лісу. Годі було вже лавірувати поміж 50-кратно численішими силами ворога та триматися виключно нашого оперативного 4-го району. Кругом усі українські села пусті, вже місяць, як усіх мешканців силоміць поляки викинули, прохарчування сотні й опіка раненими — щоденна складна проблема.

Командири Байда і Громенко рішили перейти зі сотнею з Тактичного підвідтинка «Холодного Яру» Перемищини до Тактичного Відтинка «Лемко» Сяніччина. Маршуючи цілу ніч над ранком сотня зайшла в ліс над присілок Пила (села Крецівська Воля). Там у лісі зайняли оборонні становища для таборування вдень. О год. 15-ій наша стежа повідомляє, що ВП маршує краєм лісу. Сотенний Громенко наказав гостре поготівля сотні на становищах.

ВП перейшло лише краєм лісу і пішло в напрямі села Ляхава. Поготівля відкликано. Вечером кухарі з кожного роя пішли варити в потік вечерю. Почав падати зливний дощ з громовицею, який не тривав довго. Сотня повечеряла і о год. 23:30 відійшла з місця постою. Тим часом курінний Байда вислав трьох вояків на зв'язок до сотенного Бурлаки. Зв'язок очолив стрілець Береза, родом з Руського Села, третьої чоти Залізняка. Зв'язкові вже ніколи більше не вернулись до сотні.

4-го червня 1947 року. Маршуючи, сотня йде в напрямі Солонного лісу, між селами Тирява Сільна, Семушова і Глучків. Розмокла дощем земля утруднює марш. Чолове забезпечення перевірило дорогу, через яку сотня повинна перейти. Розстрільною сотня непомітно перескочила дорогу і вийшла на семушівські поля, залишивши з правої сторони село Тирява Сільна. Підійшовши на край лісу, сотенний Громенко дав наказ задержатися і відпочити, а по одному воякові з роя вислав до села Семушова принести картоплю, якщо нема там поляків. Стрільці, які відійшли до села, повернулися з нічим. В селі Семушова хоч не квартирувало ВП, не знайшли нічого, польське цивільне населення з-за ріки Сяну заграбило все українське залишене майно. Сотенний наказав маршувати в глибину лісу на денний постій вище села. О год. 9-ій рано стійка повідомляє, що поблизу чути польську мову; стягнено стійки і сотня покинула становища; маскуючи за собою сліди — відійшла дальше вглиб лісу на захід. Там зайняли догідні становища для оборони і пересиділи до год. 17-ої. День погідний, але холодний. Щоб трохи загрітися, сотня рушила з місця постою дальше на захід в напрямі ріки Сян. Під час маршу стрільці шукають за грибами, бо через день пересиділи в голоді.

Найгірше з раненими, що падуть на силах. Вже стемніло, як сотня стрілецьким рядком маршувала далі в західньому напрямі.

5-го червня 1947 року. По півночі сотенний, задержавши відділ, наказав виставити чолове і заднє забезпечення і зачекати, як розвидніє. О год. 4-ій вислано стежу, щоб підшукала добрі становища для оборони в разі наскоку ворога. Стежа повернулась і зголосила підібране місце в лісі між польськими селами Лішна і Дембна над рікою Сян. Сотня рушила на вказане місце, де стала на постій через день. День тепліший. З польських сіл доносилися до нас в ліс голоси цивільних людей, яких ми, вже давно не чули, рев худоби, іржання коней, спів пастушків, а ми тут пухнемо з голоду, бо вже третій день, як не маємо що їсти. Переспавши спокійно через день, перед вечором стрілецтво починає приводити себе до порядку, дехто голиться, інші роблять «облави на блондинки», як дехто жартував, бо вже другий місяць, як ніхто не пере білля, а тій погані лише того й треба. Сотенний Громенко покликав коменданта Петю і дав йому завдання, щоб взяв 4-ох боївкарів і 3-ох вояків ПЖ (Польова Жандармерія) і вечером пішов до польського села Лішна взяти пару корів на м'ясо, бо у тому селі є багато пограбованого українського майна, а сотня в міжчасі переправиться через Сян на польську сторону. Сотенний подав Петі збірний пункт, де повинен долучитися до сотні по другій стороні Сяну. Як темніло, сотня підійшла над ріку Сян, а комендант Петя з 7-ма вояками відійшов до села Лішна. Виставлено на боках застави, а підслухи переправились через Сян перевірити шосу, яка вела від Сянока до Динова, зараз понад р. Сян, чи нема там часом ворожих застав. Коли підслухи ствердили, де можна переправитись, кулеметні ланки переправились скорше й зайняли над шосою в лісі оборону по боках переправи сотні, забезпечуючи перехід сотні. О год. 22:30 сотня незамітно перейшла ріку Сян і подалася трохи дальше в ліс. На щастя вода не була глибока, вище колін, що й не утруднювало переходу. В місці переправи залишено кулеметні застави, які будуть забезпечувати перехід групи коменданта Петі, як буде вертатись з села Лішна. Щойно сотня переправилась, як в селі Лішна почулися серії стрілів. Кожному враз вирвалося, — ого, мабуть, зауважили наших і ВП або ОРМО («Охотніча Резерва Міліції Обивательскей») стріляє за ними. Але на щастя комендант Петя вернувся з групою до сотні і привів з собою три корови. Петя оповідав, що поляки почали стріляти, як вони уже залишили село; напевне пошкодовані повідомили ОРМО, а ті почали стріляти в напрямі лісу. Сотня відійшла дальше лісом від місця переправи, щоб затерти за собою сліди.

6-го червня 1947 року. Сотня над ранком зупинилася в лісі над потічком, а кухарі взялися різати корови. Стрільці запопадливо ловили зараз же кров і варили над маленьким вогником в їдунках. М'ясо поділено на чоти і рої, як залізну порцію. Не довелося варити зараз м'яса, бо чотовий Бартель, повідомив, що з його чоти втекли два стрільці — Збиточний і Дороцький. Голод робить своє, менш загартовані і витривалі на голод стрільці-новики дезертирують. На вістку про втечу двох стрільців-новиків, сотня змушена була негайно відійти з того місця постою, бо ми були певні, що дезертири підуть до поляків і розкажуть про місце постою сотні і почнеться знову погоня ВП за сотнею. Сотенний Громенко дав наказ маршувати і надав напрям маршу. Обережно, без брязкоту і говорення, дивившись на боки, щоб часом цивільні нас не зауважили, сотня змінила свій первісний маршрут і підійшла лісом під село Кінське й там у лісі зайняла кругову оборону, виставивши кругом стійки. Була вже година 11-та. Там дехто зі стрільців докінчував варити кров, з якою не розставався, або припікав печінку, на вогню без диму. О год. 15:30 сотенний дав наказ кухарям піти до найближчого потічка за водою і приготовити м'ясо до варення, бо скоро смеркне, треба буде вийти з лісу, бо завтра напевне буде облава за нами. Кухарі, які відійшли до потічка за водою з бляшанками, прибігають і алярмують, що ВП йде нашими слідами. Негайно стягнено стійки і сотня мерщій залишила місце постою, та, маскуючи за собою усі сліди, подалася в противний напрямок. Почав падати дрібний дощ. Перед сумерком сотенний зупинив сотню і чотовим дав наказ, щоб кожний рій розпалив собі вогонь, але без диму, і спік на вогні трохи м'яса, бо нас чекає форсовний марш вночі і за годину буде відмарш.

7-го червня 1947 року. Маршуючи цілу ніч, сотня зайшла над ранком в ліс над село Костаровце. Форсовний марш таки добре перемучив усіх. Виставивши заздалегідь забезпечення, сотня зайняла кругову оборону і кожний повалився на землю, щоб відпочити. Не довелося спати, бо о год 10-ій почав падати зливний дощ, про нормальне спання не було й мови. О год. 13-ій чути стріли і говорення, сотенний зарядив поготівля на становищах. Дощ не переставав падати. Перед вечором кухарі взялися варити вечерю, що стрільці несли по торбах розділене м'ясо і кості. В поспіху повечеряли і о год. 20:30 сотня відійшла лісом дальше. Падало цілу ніч. Кожний перемок до нитки, дорога маршу отяжіла, тяжіли на ногах чоботи чи черевики. Сотня перейшла залізничні рейки, через сіножаті сотенний наказав маршувати розсипною, щоб не робити одної стежки. Вийшли на польову доріжку, яка вела до села Пакошівка. Маршуючи польовою дорогою, сотня зупинилася перед селом Дудинці. Сотенний вислав розвідку на край села чи часом в селі нема ВП або цивільної варти. Розвідка вернулась і повідомила, що в селі не запримітила нічого підозрілого. Дощ не вгавав. Наказ маршувати обережно через село, через яке сотня перейшла непомітно для людського ока.

Неділя, 8-го червня 1947 року. Над ранком сотня зайшла в ліс і в потічку по роях ми запалили вогні й почали сушитися. На щастя, ранком дощ перестав, а над лісом стелилася мряка. Кожний був перетомлений докраю цілоденним болотнистим маршем. День хмарний і холодний. Ліс своїм розміром не великий. Кругом наших оборонних становищ виставлено стійки, а решта сотні поклалася досипляти минулу ніч, О год. 13:30 недалеко наших становищ залунали серії стрілів; заповіджено поготівля. Сотенний наказав стягнути забезпечення і сотня покинула становища, відійшовши лісом далі, звідкіля доносилися стріли. Тому, що за дня не можна було виходити з лісу, сотня зупинилася о год. 18-ій в густому молодняку, щоб вечором податися далі.
Сотня не займала оборонних становищ, лише виставила стійки на боки і так у стрілецькому рядку стали. В лісі уже темніло, а туман стелився верхів'ям дерев, — мокрий і непривітний ліс. Думали, що перестоїмо годину, — дві, зачекаймо до вечора. Стрілецтво з голоду, а ще більше з холоду, який пронизував аж до костей, не висохши якслід з нічного дощу, посходилося роями; стрільці оповідали чи пробували жартувати один з другого.

Сотенний Громенко взяв з собою командира Лагідного, сотенного політвиховника Зоряна, свого зв'язкового стр. Перця і трьох вояків з ПЖ, пішов на край лісу від села Волиця на обсервацію, куди вечором краще було б непомітно перейти поміж польськими селами. Почав знову росити дощ, мряка залягла над лісом і виглядало, що ось вечоріє. Аж нараз наша стійка, яка була висунена позаду нашого стрілецького ряду, заалярмувала стрілом, що ВП недалеко. Сотня в стрілецькому ряді, деякі стрільці скупчені, а ворог стріляє по нас уже з машинової зброї. В сотні постала паніка і безладний відступ. Не можна ставити ворогові спротиву в стрілецькому ряді, перш за все, треба розтягнути сотню в бойову розстрільну.

Команду над сотнею перебрав курінний командир Байда. Команда: — «Розстрільна в ліво і право!» При відступі під ворожим сильним вогнем, який був осмілений нашим відступом, сотня розстягнулася в розстрільну; ми залягли і відповіли своїм вогнем по ворогові. ВП під нашим оборонним сильним вогнем було змушене припинити наступ і залягти. Почався чоловий бій. ВП зривалося знову до атаки, але кожний його намір був ліквідований нашим сильним вогнем. Завзятий бій продовжувався, кулі стинали галуззя, але сотня використовувала природне закриття лісу. Кілька разів ВП атакувало нашу розстрільну, з метою виперти нас на поле; було чути їхню команду «до пшоду» і «до пшоду», але сотня опанувала вже ситуацію і ВП не зробило вже стрибка вперед. В розпалі бою долучився сотенний Громенко. В лісі вже стемніло, як від сторони ВП стріли втихли. Ми думали, що це «трюк» ворога. Сотенний вислав двох бойовиків, які були в польських уніформах, перевірити вороже передпілля, чи ВП відступило чи лежить на становищах? Оба боєвики підсунулися під ворожу лінію, ствердили, що ВП відступило. Коли вони верталися назад, наша розстрільна нічого не знаючи, бо не була попереджена, побачивши двох військових у польських уніформах, відкрила вогонь по них. Бойовик Терка був тяжко ранений в ногу; він крикнув: «не стріляйте, то свої!», але було вже запізно.

В лісі вже стемніло, як все затихло. Наші втрати: чотовий командир Іменний другої чоти, кулеметчик Слива, який своїм кулеметом таки задержав атаку ворога, зв'язковий санітар Чорний курінного доктора Шувара і бойовик Терка, тяжко ранений таки від своїх. Вбитих похоронено зараз там на становищах. Бойовик Терка, який через поважну рану не міг іти, витягнув пістолю і застрілився, щоб не попасти ворогові живим на знущання. Його похоронено тамже.

Помилку того бою треба приписати таки самим собі, тому, що ми не зайняли кругової оборони і стояли на своїх становищах аж до відмаршу. Далі забезпечення-стійка була висунена заблизько до відділу. Коли стійковий заалярмував стрілом, то ВП вже відкрило по нас кулеметний вогонь і не було вже часу зайняти оборонні позиції. Як на заскочення зі сторони ВП, наші жертви й так були мінімальні. Це тому, що кожний наш вояк був уже настільки вироблений і мав настільки військової практики, що хоч в заскоченні і під ворожим вогнем, у відступі, ми таки зуміли піти в розстрільну та зайняти оборону і змусити ворога до відступу. Бій не був програний, але треба було спішитися з відмаршем і сотня о год. 20:30 залишила становища та відійшла на край лісу. Командиром другої чоти, після вбитого чотового Іменного, сотенний Громенко назначив свого заступника Лагідного.

9-го червня 47 р. Перескочивши розстрільного шосу між селами Волиця і Новотанець, сотня пішла полями, залишивши за собою село Токарня. Насунулась хмара, почало гриміти і пустився зливний дощ. Якраз ще того нам бракувало. Голодне, втомлене боєм, стрілецтво ледве ногами волочило. О год. 3-й дощ перестав, зроблено перерву на відпочинок, виставшивши чолове і заднє забезпечення. Дехто з перевтоми валився на мокру землю і засипляв, але не на довго: наказ — стягнути заднє забезпечення і відмарш. Через перерву сотенний Громенко і курінний Байда студіювали карту дальшого маршу. Над ранком сотня зайшла до великого комплексу Бескидського лісу. Вже розвиднілось, сотня станула над малим потічком, рої розклали вогні, а кухарі готовили останні куски м'яса і костей, щоб зварити з того сякий-такий сніданок. Виставлено забезпечення. Решта вояцтва сушилась при вогнищах, викручувала мокрі онучі. Голод, марш і бої, зробили своє, ніхто не подобав на себе, очі запалися, кості повиходили, заросла борода. Скоро зварено ту м'ясну "юшку", рівномірно розділено, як при найкращій вазі для кожного, трохи розігріли кишки, але шлунок і далі домагався їжі. Найгірше було з раненими, особливо зі стрільцем Каштаном, що не міг порушати правою рукою, в якій була прострілена кість; треба було подивляти їхню терпеливість. Курінний доктор Шувар робив раненим перев'язку. Вже зійшло сонце, як сотенний Громенко наказав відмарш, і сотня подалася гористим лісом у східньому напрямі, поміж селами Вислок — Карликів. Змінено порядок маршу, третя чота маршувала першою, перша і друга чота тримала заднє забезпечення. Впоперек лісу проходила дорога Вислок — Карликів, через яку сотня повинна перейти. Підійшовши недалеко дороги, вислано стежу перевірити дорогу, чи часом нема ворожих застав. Розвідники вернулись і повідомили, що на дорозі не замічено нікого, лише свіжі сліди, мабуть, щойно нею проходило ВП. Сотенний Громенко наказав чотовому Лагідному з другої чоти вислати дві кулеметні ланки на боки дороги й забезпечувати перехід сотні. Обережно тихцем третя чота підійшла розсипаною під дорогу і бігом проскочила дорогу, яка була досить широка з високими берегами, це саме зробила перша чота чотового Бартля, а з нею ранені вояки і почот сотн. Коли задня чота чотового Лагідного бігла через дорогу, ненадійно надійшло ВП і відкрило по ній вогонь. При тому легко ранено чотового Лагідного в ногу і вбито сотенного інтенданта Гупала з села Павликова. Нам було недоцільно в'язатися боєм з ВП, бо стрільці були зморені голодом і маршем, а головне ми не мали запасу амуніції з собою, а з кожним боєм ставало її менше. Сотня чимскоріше бігом відв'язалася від ворога, а друга чота Лагідного тримала дальше заднє забезпечення.

Поляки йшли нашими слідами. На одній горі, добрій для оборони, сотенний задержав сотню, щоб трохи відпочити, бо кожний вже ледве тягнув за собою ноги. Командири чот розмістили рої в кругову оборону. Щойно зайняли становища, як показалась ворожа стежа ВП, а за нею тягнувся шнур ворожого війська, яке посувалося нашими слідами. Підпустивши ворожу стежу на близьку віддаль, наші кулемети заграли по ворогові, ворожа чолова стежа була зліквідована, валялось кілька трупів. Ворог не атакував, а розгубився в долині лісу, бо такого не сподівався. Сотня, використавши переполох у ворога, покинула становища і скорим маршем відійшла з готовою зброєю до стрілу, сподіваючись, що кожної хвилини можемо наткнутися в кільце ворога. Ми посувались дальше на схід, з гори на гору, аж ось почало гриміти, а за кілька хвилин насунула чорна хмара. О год. 16й глинув зливний дощ, який перейшов в град, а громи били, як на команду. Сотня зупинилась, кожний схоронився під ялицею чи буком, а по дереві вода летіла мов з ринви. Кожний змок до нитки. Хмара перейшла, громовиця замовкла і знову показалось сонце, яке почало не гріти, а пекти, мабуть знову на дощ. Білля поприлипало до тіла, в обуві хлюпала вода, але сотня маршувала далі. Сотенний Громенко наказав маршувати розсипною, щоб не топтати в болоті одної стежки, бо напевне ВП поженеться за нами. Над лісом появилися два ворожі літаки-двоплатівці, що їх ми називали "кукурузянниками", бо такий літак міг приземлитися і в кукурузі. Вони летіли так низько, що ми могли їх збити, але задля конспірації ми змушені були критися, щоб нас не зауважили.

Сотня перейшла глибокий яр і вийшла на гору. Сотенний затримав сотню, а бунчужному сотні Соколенкові сказав, як розмістити чоти в кругову оборону — третя, друга і перша чота. Я мав розмістити свою чоту в напрямку, звідки сотня прийшла, друга чота Лагідного зайняла становища зараз ліворуч, а перша чота Бартля замкнула наш оборонний перстінь між третьою і другою чотою з-заду. Ранені і сотенний почот зайняли місце по середині. Місце для оборонних становищ було добре. Від заходу, звідкіля сотня прийшла, був стрімкий спад гори, що тягнувся аж до яру, з правої сторони недалеко була поляна і було видно село Репедь, з-позаду на схід була рівнина і тягнувся ліс. Виставлено стійки, а чотові і ройові вибирали становища для кулеметних становищ, добре поле обстрілу і зорення та закриття. Упорядкувавши оборонні становища, стрільці заходилися викручувати мокру одежу і сушити її на сонці. Розмістивши чоту на становища, я підійшов до сотенного почоту, що розмістився на малій галявині. Були там курінний командир Байда, сотенний Громенко, курінний доктор Шувар, курінний дентист Зубченко, сотенний доктор Сян (доктор Сян по фаху ветеринар, німець, був. визволений з большевицького полону і вже другий рік служив за лікаря сотні Громенка), сотенний політвиховник Зорян, бунчужний сотні Соколенко, районовий референт Карло; прийшли також командири чот — Лагідний і Бартель. Усі радили над тим, як непомітно перейти через шосу, залізничні рейки і ріку Ославу. Сотенний Громенко і курінний Байда студіювали карту, інші також сушили свою уніформу на сонці, не прочуваючи нічого злого.

Аж ось о год. 17:15 прибігла з долини від яру стійка і зголосила, що ВП йде по наших слідах і є вже в яру. Чотові рушили до своїх чот. По лінії пішов алярм: займати становища і маскуватися, стріляти на наказ. З долини уже було чути польську команду й інші крики. Я заліг на становищі за грубим буком посередині своєї чоти коло другого роя, ройового Чорного, щоб мати поле зору цілої чоти. По лівій стороні на становищах був третій рій булавного Гонтара, по правій стороні перший рій булавного Рубана. Кожний, замаскувавши своє становище, мовчки зорив своє передпілля. Вже стало видно польських вояків, які розстрільною підходили під гору і йшли прямо на нас. Забилося серце, здригнулися усі м'язи, а зір не сходив з вибраної цілі жертви. Ми підпустили якмога на найближчу віддаль, ніхто ані не ворухнувся. І враз наказ — вогонь! І вся наша зброя заграла в одну мить по ворожій розстрільній. Падуть вбитими і раненими ворожі вояки, а решта панічно подалася дозаду в долину яру. Але не довелось довго чекати, як ВП відкрило по наших становищах гураганний вогонь. Після цілоденної погоні за сотнею ворог віднайшов нас і зчепився чоловим боєм. Прикритий сильним вогнем, ворог почав наступ на наші становища, посуваючись стрибками до переду Гурра-а-а-а і з нашої "слава" змішалось в одну симфонію, шум і свист куль, які відтинали галуззя. Ворог вперто просувався вперед, не зважаючи на свої чисельні втрати. Нараз ворог рушив в атаку, щоб виперти нас з наших становищ. Але наша зброя також не дармувала, наші кулеметники з третьої чоти — Дуб, Чорний і Коваль — довгими серіями косили атакуючу лаву польських вояків, і також наші гранати пішли в рух, розриваючись перед атакуючим ворогом. Ми мали добре поле обстрілу і зорення, бо нам з гори видно було наступаючого ворога, який мусив іти під гору. Ворог зосередив свій наступ на відтинку третьої чоти. Однак під нашим вогнем ворожа атака заломалася і ворог знову панічно подався назад. Цей перший бій тривав 45 хвилин.

В бою згинув стрілець Буря з другого роя Чорного, третьої чоти. Його щойно тиждень тому приділено до третьої чоти, раніше він виконував службу при охороні санітарного пункту і в сотні навіть не був. Використавши вороже замішання, наші вояки підповзли до ворожих забрати від них амуніцію і гранати, які нам були потрібні на вагу золота, бо наші вичерпувалися. Ворожі командири формували в яру нову розстрільну, підсилюючи новими силами з резерви. Чути московську мову, напевно польських вояків гнали московські командири. Ми за той час поправили свої становища, закрили колодами, камінням, замаскували гіллям, кулеметники пересунулись кудиінде, краще окопалися. Ворог сформував свої сили і приступив знову до атаки і бравурним наступом під сильним охоронним кулеметним вогнем, з криком "гурра" заатакував наші становища. Але кожний свій крок вперед ворог оплачував великими жертвами. З-позаду ворожої розстрільної було чути команду "вперйод", або "до пшоду". Мабуть завзялися цим разом викінчити нас! Шум стрілів такий сильний, що заглушував накази по лінії. А тут насунулась знову хмара, загриміло і впустився дощ. На кого люди, на того і Бог. А ворог наступає ближче і ближче. Місцями ділило нас вже 15-20 метрів, і то виключно знову на відтинку третьої чоти. З третього роя ройового булавного Ґонтаря подали мені, що кулеметник Дуб ранений від ворожої гранати і я післав зв'язкового Зазулю до сотенного Громенка, щоб негайно замінив кулеметника Дуба іншим кулеметником. Прибіг кулеметник Крук з другої чоти Лагідного, бо на відтинку другої чоти ворог не атакував. Крук відразу післав по ворогові довгу серію і ворог заліг. В тому розпачливому місці влому вирятував ситуацію ройовий булавний Ґонтар, що вдарив по ворогові з свого автомата і при тому сам був ранений в голову; його відвели до заду. Ройовий Чорний з другого роя таки не витримав ворожого вогню і атаки, залишив своє становище і пробував відступати. Я побачив критичну ситуацію, що ось-ось ворог проб'є наші становища і крикнув до ройового Чорного та показав знак на автомата. Бій йшов на життя або смерть. Ліс клекотав від розриву гранат і симфонії кулеметів, а дощ не вгавав. Ми перемоклі — лежали на становищах. З першого роя булавний Рубач подав, що кулеметник Коваль вбитий, його замінив перший амуніційний Крилатий. Бачу, що ворог старається ліквідувати опірні кулеметні гнізда, бо вже другий кулеметник викінчений. Насував похмурий образ: якщо ворог вломиться в нашу оборону, то наша сотня буде сьогодні викінчена. Подаю сотенному Громенкові, щоб замінив ройового Ґонтаря, прибігає ройовий Журба з першої чоти Бартля, яка взагалі не вела бою на тому відтинкові. Важилися хвилини і секунди, чия візьме?

І цим разом ворог не витримав і його другий наступ заломився, склавши на полі бою жертву додатковими вбитими і раненими. Дощ падав дальше, подув холодний вітер, а ми дальше мокрі, часто у воді і болоті лежали на становищах. Ворог знову відступив в долину до яру, до нас доносились крики, прокльони і зойки ранених. Зближалась 20-та година, в лісі темніє, земля парувала, туман стелився у верховіттю дерев. Хвала Тобі Боже, що вечоріє, думав собі, мабуть вже не будуть наступати більше, можливо окружать нас і будуть чекати ранку. Нараз заграли знову ворожі кулемети. По нашій оборонній лінії пішов наказ — уважати, бо ворог лагодиться до нової атаки. Це вже втретє ВП атакує і штурмує наші становища. І цим разом знову ворог наступає на відтинкові третьої чоти. Мабуть, цим разом ВП намірилося своїм третім наступом викінчити сотню, поки в лісі стемніє. Стрілецтво прилягло, чи радше прилипло до болота і кожний мовчки зорив своє передпілля. Шкода стріляти і витрачувати амуніцію, коли ворог ще далеко, лише німим зором очей, один на другого споглядав, ніби з запитом, що буде тепер? Ворог сконцентрував сильний кулеметний вогонь і бив без перерви, галуззя, листя дерев падало, мов град від ворожих куль, луна йшла горами і Бескидськими лісами, не було лише українського населення Лемківщини, щоб чуло цей геройський бій українських повстанців, як вони воюють з окупантом. І знову ворожа розстрільна наближилася до наших оборонних становищ, і знова наказ: "вогонь"! І наша зброя відповіла по ворогові, ми стріляли лише до цілі, на кожний стрибок ворога. Б'є безперервний 10-15 хвилинний концентричний вогонь, — усе нараз затихло. Наказ: — "Крийсь!" Мабуть, не донісся по цілій чоті наказ, як ворожі ручні гранати розірвалися перед нашими становищами. В цей сам мент ворог рушив на цілий ріст в атаку на наші становища, думаючи бравурною атакою виперти нас. Але ми вдарили по наступаючому ворогові сильним вогнем і закинули їх також своїми гранатами. Дим і курява, зойки і крики, паніка, втеча. А по нашій лінії понеслось могутнє "Слава, бий, поляки утікають!" і сильним своїм вогнем б'ємо по ворогові, використовуючи паніку ворога і замішання в його рядах. Сотенний Громенко бачив відступ ворога і дав наказ чотовому Лагідному розігнути другу чоту та атакувати ворога з лівого крила. Ворожі командири не змогли примусити своїх вояків зайняти становища: "На становіска, на становіска-ка-а-а, не уцєкаць, не уцєкаць...". Ворог таки відступив і цим разом. Вже багато пізніше ми довідалися в Німеччині від членів УПА, що на нашу сотню Громенка наступало 500 членів КБВ (Корпус Безпеченьства Вевнентшнего) і з ворожої сторони впало в тому бою 80 вояків.

Сотенний Громенко наказав похоронити трьох убитих з третьої чоти: булавного Ґонтаря — командира роя, вояка УПА від 1944 року, кулеметника Коваля, родом з села Явірник Руський, вояка УПА з 1945 року, найстаршого кулеметника третьої чоти, та стрільця Бурю, який тільки кілька днів тому ввійшов до моєї чоти.

Курінний капелян о. Кадило проказав молитву над свіжою могилою. Сотенний наказав, щоб потихенько і непомітно залишити наші становища, що так гордо нас оборонили, і подав порядок маршу — друга чота маршує першою, третя і перша чота позаду. Подав бойову кличку і збірний пункт. Ранені і почот маршують посередині сотні. Мокрі, голодні, вимучені впродовж двох діб маршем і боями ми рушили в напрямі полудневого сходу, щоб ніччю перейти шосу, залізничний шлях і ріку Ославу біля села Репель і дістатися в ліси на Хрещату в Карпати. Кожний ледве тягнув за собою ноги. На наше щастя дощ швидко перестав. Подув холодний вітер, хмари розійшлись і показались зорі. Лише тіло парувало від мокрої одежі. Чолове забезпечення пішло провірити місце переходу до ріки Ослави. Щойно стежа підсунулася до залізничного шляху, щоб перевірити, чи нема застави або засідки, як залунав голос: "стуй! кто ідзє!" І в цей сам момент виприснуло кілька ракет з ворожої сторони та заграли в нашу сторону їхні кулемети. Під ворожим вогнем наша стежа вернулася до сотні. Це ВП тримало застави вздовж залізничного насипу та бльокувало перехід відділів УПА з низького Бескиду в Карпати. З нашої сторони зроблено і цим разом помилку. Як сотня наблизилась до насипу, треба було розсипати сотню в бойовий лад, а на випадок ворожого вогню, блискавично заатакувати ворожі становища і пробоєм перейти усі природні перешкоди. Не взявши до уваги такого обороту справи, ця помилка коштувала нас більше жертв, труду і додаткового фізичного виснаження.
Настала північ. Так минув нам нещасливий день понеділка. Чи це мало означати, що таким нещасливим буде цілий тиждень?

Вівторок, 10 червня 1947 року по півночі. Як стежа вернулась до відділу, сотенний дав наказ завернути на північний захід, майже в тому напрямі, з якого ми прийшли. Стрілецьким рядом сотня прямувала на край лісу, переходючи глибокі яри, потоки, що годі було часом видряпатися на стрімкий беріг. Сотня вийшла на узбіччя гори. В долині праворуч нас було поле, а там видніло пусте село Репель. Заалярмований ворог ввесь час освічував поле ракетами і обстрілював навмання ліс. Ми пробували ще раз перейти залізничний шлях попри ліс, але наткнулися на новий сильний ворожий вогонь. Сотенний Громенко, порадившись з курінним Байдою, рішив, що треба вибратися на чисте поле і пробувати пробоєм перехід. Громенко маршував уперед, а ми зберігали 5 метрів віддалі один від другого. Сотня розтягнулася в стрілецькім ряду посередині поля між лісом і нашою перешкодою — шоса, залізничний шлях і ріка, — через яку за всяку ціну сотня мусить перейти, якщо не хоче дати себе зліквідувати. Була ще надія, що коли переб'ємося на другу сторону в Карпати, то, може, зв'яжемося з сотнями УПА, які оперують в тому терені, або подорозі через село Туринське знайдеться дещо з харчів. Під градом ворожих куль і блиск ракет, сотня вийшла на чисте поле, а ворог забарикадувався за насипом, безперервно обстрілюючи поле і край лісу. Аж тут на рейках перед нами появився панцерний поїзд, який помалу сопучи посувався від сторони Команчі до села Репель, освічував рефлекторами поле, на якому ми залягли, і зауваживши нас, почав бити з "максимів" по полі. Тут не було уже жартів. Ворог заалярмований підтягав усі сили, щоб бльокувати наш перехід. Не було іншого виходу, як йти в атаку. І нараз наказ — "праворуч! вогонь! бігом!" І всі кинулися з останків ще сил в атаку. Мов лявіна, під власним вогнем і криком на усі лади — "бий, кидай гранати, давай міни, слава!" Лише відгук ішов луною горами. В броневику рефлектори погасли і броневик став, ворожий вогонь втих, ми в бігу перебігли насип і ще один стрибок, - вскочили в ріку Ославу. Ворог, мабуть, розгубився, він не сподівався такої бравурної атаки. Щойно тоді, коли ми переборювали хвилі ріки Ослави, ворог отямився і з броневика відкрив знову по нас вогонь. Але ми були уже по другій стороні ріки, хоч може не всі, і скоро зникли за кам'яною гіркою. Ми там стали, щоб трохи відпочити. Була година 2-га над раном. В тому прориві ми понесли такі втрати: 5 вбитими: сотенний доктор Сян (німець, по фаху ветеринар), лікар сотні Громенка від осени 1945 року. Доктор Сян згинув ще на полі від броневика. Стрілець Сорока і стрілець Дубенко були вбиті під час пробою, і ще два стрільці. Курінний доктор Шувар був ранеий в ногу біля кістки уже за рікою і бойовик Аркас легше ранений. Найгірше було з доктором Шуварем, він не міг іти, а що був великої будови, то нелегко було йому і допомогти.
Трохи відпочивши, сотня рушила дальше, щоби ще до сходу сонця дістатися до другого комплексу лісу т. зв. Хрещата. Вояцтво мокре, бо неодин скупався, переходячи ріку Ославу, ледве волочимо ноги. Так ми дійшли до села Туринське, з якого виселено господарів лише тому, що вони називали себе українцями. Стрілецтво кинулося по хатах шукати за поживою, як голодні вовки. Що попало під очі — горох, біб, картопля, квашена капуста, бадилля бакуну, все це запопадливо визбирували і ховали в торби, не знаючи, що чекає нас завтра, їсти, їсти. А, що було думати про ранених, які терпіли ще біль, але не оставали — Каштан, Назар, Гудим, що не могли рухати рукою, бо кість була перебита. Сьогодні збільшилося ще трьох. Докторові Шувареві підшукали дрючок-підпору, на якому він підпирався, а чотові санітарі Зірка і Орленко помагали, взявши попід боки, і так штульгаючи тягнувся з відділом. Перейшли село Туринське, а з села потоком, що тягнувся до лісу Хрещата, підійшли на край лісу. Сотенний задержав сотню і наказав по роях розпалити вогні і зварити їсти. Стрілецтво кинулося за дровами, другі білили картоплю, інші тримали стійки, забезпечення. За кілька хвилин горіли уже вогні, а в бляшанках, з яким кухарі не розставалися ніколи, варилася картопляна юшка. Соли дехто з кухарів ще трохи мав. Санітарі перев'язували ранених. Сонце уже зійшло і освітило Карпатські гори, але німі й безлюдні українські села ще дальше спали і з їхніх димарів не було видно диму.

Поснідавши на зміну, раз печеної, раз вареної картоплі, у вояцтва вступив новий дух. Сотенний дав наказ приготуватись до відмаршу, стягнути стійки і замаскувати вогні. Сотня рушила стрілецьким рядком. Була родина 6-та. Помалу порушуючись посувалася в глибину лісу Хрещатої. За дві години маршу з трудом сотня вийшла на верх одної гори. Ліс був густий, а по ньому багато витоптаних перехресних стежок, це давало до зрозуміння, що і тут ворог не дармує, а робить щоденні облави і шукає за українськими повстанцями. Картина була невесела, терен нам чужий. Не було можливости зв'язатися з іншими сотнями, які оперували в тому терені — сотні Хріна, Біра, Бродича і Стаха. На верху тієї гори сотня стала, щоб відпочати, а головно, щоб ранені відідхнули. По пів-годиннім відпочинку сотня рушила дальше верхом гори. Чолове забезпечення зголосило, задержуючи сотню, що видно дуже свіжі сліди. Обережно провіривши дальше ліс, вони натрапили на залиті водою вогнища, з котрих ще куриться дим. Це напевно були наші. Мабуть котрась з місцевих сотень, бо ВП того не робило б. Напевно їхня стежа зауважила нас, взяли нас за вороже військо і відступили, бо не могли сподіватися, щоби котрась зі сотень "Холодноярівців" з Перемищини могла сюди забрести. Курінний командир Байда і сотенний Громенко зраділи, думали, що за цими слідами віднайдемо і зв'яжемось з котроюсь місцевою сотнею. Це облегшило би нам ситуацію в тому терені і розв'язало проблему ранених. Але по якомусь часі маршу слід нам згубився. Шукай тепер вітра в полю. Було уже коло години 11-ої.

Сотня уже два дні не спала, через дві ночі і два дні увесь час в марші і боях, очі самі замикалися: йдеш і спиш, поки не спотикнешся. Кожний перевтомлений до краю, а тут ще треба по скалистих горах. Командири рішили задержати сотню і дати відпочинок. Вибравши до таборування і оборони догідніший терен одної меншої гори, сотня зайняла кругову оборону. З тої сторони звідки сотня прийшла, сотенний Громенко казав поставити заставу з кулеметом, бо можливо, що ворог буде шукати за нами і піде по наших слідах. З інших сторін виставлено стійки, підслухи. Змінювати забезпечення що одну годину, а службовий підстаршина контролювати усі стійки, щоб часом хтось на стійках з перевтоми не заспав. На становищах усі повалились до спання, щоби хоч трохи переснути, бо не знати, що принесе ще сьогоднішний день. Але ворог не відпочивав, він гонився за сотнею, як гончий пес, він бісився, що сотня могла прорватися через бльокаду на залізниці коло села Репель минулої ночі і вийти з окруження. Ми догадувалися, що ворог уже знає, хто командує сотнею, склад командирів сотні, її бойовий стан і фізичне виснаження. Він певне дізнався про все це від раненого інтенданта Гупала. Наше спання нагло перервали кулеметні серії нашої застави, що відчинила вогонь по ворогові, який справді йшов за нашими слідами. Кожний зірвався і заліг на свойому становищі, чекаючи дальших наказів. Була година 14-та.. Курінний Байда і сотенний Громенко рішили, щоб не приймати бою, а відв'язатися від ворога. Хто знає, якими силами ВП сьогодні наступає, щойно 2-га год. по обіді, в нас уже вичерпалася амуніція і сотня не зможе довго тримати оборонного бою. Як наша застава відкрила вогонь по ворожім чоловім забезпеченні, чотовий Бартель першої чоти вислав на допомогу своїй заставі один рій. Ворог заліг і почався обосторонній вогонь. Сотенний Громенко дав наказ чотовому Бартлеві стягнути заставу і своєю чотою тримати заднє забезпечення, бо сотня залишає становища і відходить. Наша застава мала одного вбитого, амуніційний стрілець Шум зі села Поруби, Березівського повіту. Ворог мав кількох убитих.
Відв'язавшись від ворога, сотня вийшла на скалисту Тору і її хребтом при чоловім і заднім забезпеченню посувалася у напрямі сіл Душатин—Миків. Найгірше переживав курінний доктор Шувар, який не міг йти, нога опухла, що не міг порушати нею, але з усіх сил і при допомозі декотрих фізично сильніших вояків таки дотримував кроку, шкандибаючи по скелях. Другим важко раненим був стрілець Каштан, ранений у праву руку 2-го червня. Інші ранені бодай могли самі йти. Проблема ранених щодень ставала гіршою. Надії, що наша сотня стрінеться з місцевими сотнями і ранених можна буде віддати до санпункту-криївки, не справдились. Такого зв'язку не можна було знайти, бо в цілому терені віч на віч лише був ворожий польський вояк, а українського населення вже давно тут не стало, і місцеві сотні мали таку саму проблему, як і наша. Переборюючи всі труднощі сотня перед вечером зупинилася в одному гущавнику трохи відпочати. Була година 18-га. Командири Байда і Громенко рішили відійти дальше під село Миків. Курінний Байда орієнтувався тут в терені, бувши раніше тут заступником командира Тактичного Відтинку — Рена, а в березні 1946 році перебрав команду над куренем в Перемищині, по вбитім полковику Конику в місті Вірчі на Свят Вечір 6 січня 1946 року. Отож курінний Байда йшов на чолі сотні. Нараз почувся крісовий стріл з тієї сторони, з якої ми щойно відійшли і голос тривоги. Хтось з наших згубився. Наказ — перевірити по роях, кого нема. Виявилось, що нема стрільця Мороза, зв'язкового курінного Байди. Як сотня стала на відпочинок, він (Мороз) ляг під корч і заспав, як і всі інші, сотня відійшла, а його не зауважили і не розбудили, йому приснились ворожі польські вояки і він в тому прокинувся, а тут він сам, не знаючи, що сталось з сотнею, і як довго він спав; налякався, що вже не долучить більше до сотні і заарлярмував стрілом, щоб дати знати, де він знаходиться. Бо раз відірвався від сотні, так пиши пропало у тих умовинах, більше вже її не знайде. Сотенний вислав двох вояків в це місце, де сотня була на відпочинку і стр. Мороза припровадили до сотні.

Під вечір сотня зайшла в один глибокий яр недалеко села Миків і командири Байда і Громенко рішили заночувати тут. Роями зайняли кругову оборону. Виставлено підслухи. Вечером стало холодно, як звичайно буває в горах. Сотенний наказав по роях палити вогнища, але без ламання сухого галуззя, бо не знати, що діється довкола нас. Стрільці мали по торбах ще деякий запас картоплі, яку назбирали у селі Туринськім, кухарі почали варити сяку-таку вечерю. Всі інші приводили себе до порядку, голились, мились. Інші переглядали зброю і амуніцію. Посередині при одному вогнищі розмістився сотенний почот. Чотові прийшли дістати дальші накази. Усі радили, як нам діяти дальше. Рішено, що о год. 6-й рано сотня відійде з цього місця постою.
Санітарі перев'язували і чистили раненим рани. Стрільці кожного роя назбирували сухого гілля, щоб можна було докладати до вогню через ніч і кругом вогню клалися спати. Так скінчився вівторок 10 червня 1947 року.

Середа, 11 червня 1947 року. Година 5:30, алярмові кожної чоти будили всіх зі сну і приготовлялись до відмаршу. Сотенний Громенко подав порядок маршу — друга, третя і перша чота маршувати. Вогнища заляли водою. Сотня ще не рушила з місця, як стійка прибігла і зголосила, що з правої сторони від нас з укоса маршує ВП прямо на наші становища. Щоби ВП не перетяло нам дороги маршу і відв'язатися від бою, сотня в поспіху залишила місце постою. Командир Байда вів чоло сотні і стрілецьким рядом відступили. Але поляки зауважили нас і погналися вслід за сотнею у віддалі якого пів кілометра. Ми не знали чому ВП не старається нас здоганяти ані окружувати, не стріляє за нами, лише тримає рівномірну віддаль і посувається за нами. Приспішувати маршу ми не могли з огляду на ранених. Виснажений до краю ранений стрілець Півень родом з Явірника Руського, повіт Перемишль, з перевтоми не міг іти і помалу відставав позаду першої чоти чотового Бартля. По хвилині було чути стріл, чи він сам застрілився, чи ВП здігнало його і застрілило, не відомо. На горі нагло друга чота чотового Лагідного відкрила по ворогові вогонь, який наближався до нас з боку. Ворог також відкрив з своєї сторони по сотні вогонь. В перестрілці сотня не зупинювалась, лякаючись, що ворог робить для нас пастку, підганяючи нас в бажаному напрямку на засідку.

Сонце припікало і хоч ми були в тіні лісу, але кожному ллявся струмочками піт. Чоло сотні наблизилося до одної лісової поляни, а курінний Байда йшов напереді сотні та вів її краєм поляни, як нагло з чола ворог відкрив по нас кулеметний вогонь. Наш стрілецький ряд відразу заліг, але в цей сам момент ворог відкрив сильний вогонь по нас з-позаду і з боків. Нас окружили. Думка працювала: чим скоріше треба вирватися з окруження. Від командира іде наказ — розстрільна в ліво і право. Вогонь! Бігом вперед! Зі стрілецького ряду сотня розгорнулася в розстрільну і рушила в пробій. Від ворожого вогню впали вбитими ройовий Тор з Руського Села і кулеметник Грім зі села Брижава повіт Перемишль з другої чоти Лагідного, та один старший уже віком районовий політвиховник четвертого району Перемищини зі східних областей України. Але перед нами при дорозі, яка вела Бистре — Рябе, ворог заліг на краю дороги в потоці, через яку сотня повинна би перебитись, і забльокував нам дорогу та бив з кулеметів. Під сильним концентричним ворожим вогнем сотня була змушена на мить залягти. В цю хвилину курінний доктор Шувар (Евген Лужицький) відібрав собі життя. Витяг пістолю, приклав до чола, крикнувши — "прощавайте друзі!" пустив собі кулю. Так по-геройськи загинув курінний лікар УПА, щоб не попасти живим ворогові на знущання. Не міг відступати сам на своїх силах з перебитою кісткою в нозі. Як сотня залягла під чоловим ворожим вогнем, пішов наказ командирів — "готовитись до пробою, приготовити гранати". На ворожий вогонь, сотня відповіла своїм вогнем. І нараз умовлений свисток сотенного — кидати гранати. На умовлений знак наша розстрільна закинула ворожу лінію гранатами, і ми, мов на команду, зірвалися з криком — "слава! вперед! за Україну!" Гналася наша розстрільна в атаку, викінчуючи вогнем автоматів і кулеметів тих, котрі заціліли від розриву гранат. Перебігаємо уже дорогу, за якою була розміщена ворожа лінія. В бігу місцями зав'язувався рукопашний бій, били прикладами, стріляли пістолями. Друга чота чотового Лагідного, яка була висунена найближче до дороги, уже перескочила дорогу і в глибокий потік. Кожний командир роя, чоти і кожний стрілець знав, що йому робити, чимскорше перебитись через вороже окруження і відв'язатися від ворога. Людина в такий момент стає тигром, забуває про все найдорожче. В кількох хвилинах ворожий перстінь був перебитий і ворожа розстрільна була прорвана. За дорогою, вскочивши в потік, ми останками фізичних сил бігом дерлися узбіччям високої гори, бо праворуч від нас гналися на поміч своїй перебитій лінії ті, які щойно обстрілювали нас з боків. Піт, спрага, уста засохли, але напруживши останні сили, ми видряпалися на верх гори. Дальше ворог погоні не робив.
На верху гори сотенний задержав сотню, щоб набрати духу. Після своєї поразки, ВП наново формувалося на дорозі, там, де перебито його лінію і звідки доносилися його крики. Польське військо готовило нам в тому окруженню цвинтар, але самі вони понесли більші втрати, ніж втрати сотні. У тому нашому прориві з окруження згинуло 8-ох наших вояків разом з курінним доктором Шуварем, що сам покінчив своє життя. Ворожі втрати нам не відомі, але їх було напевне вдвоє більше, як наших. Здобуто один кулемет Дехтярова, один ППШ, кількі крісів, амуніцію і наплечник з консервами і хлібом. Була щойно 11-та година. Усі були виснажені тим боєм до краю. Відпочивши з 15 хвилин, курінний командир Байда наглив сотенного Громенка відійти дальше від місця бою, бо ворог сформується і напевне почне погоню, треба добре маскувати за собою сліди. Командант Петя з двома бойовиками йшли, як чолове обезпечення. Курінний Байда провадив чоло сотні. Сотня посувалася помалу і обережно розсипною, щоб не робити одної витоптаної стежки. Один рій тримав заднє забезпечення. Верхом скалистої гори, стараючись не робити за собою слідів, сотня прямувала на південь. По годині такого маршу, сотенний Громенко наказав по чотах перейти в стрілецький ряд і маршувати стрілецьким рядком. Коло години 15-ої командант Петя, який йшов на чоловому обезпеченні, зауважив свіжий слід, знаком затримав сотню і зголосив курінному Байді помічене. Сотня залягла до оборони на становища. Сотенний Громенко з чоловим обезпеченням пішли провірити слід стежки. Слід був ще таки свіжий і можна було зорієнтуватися, що туди переходила ворожа частина ВП, яка йшла від сходу на захід. Але ми рішили, що коли поляки були вже тут, то сьогодні мабуть більше сюди не вернуться. Сотня у бойовому поготівлю пролежала на становищах до год. 17-ої. Мязи тіла відпочивали по струдженому бою і марші гористими скалами. Треба було подивляти мужність і витривалість ранених, які під час прориву не відставали в бою, лише доктор Шувар нервово не витримав і щоб не утруднювати проприву — покінчив з собою. Командири радили, що нам робити далі? Голод таки докучав. Курінний Байда знає тут в поблизу одну криївку, можливо, що когось застане в ній на зв'язку. Рішили перейти на другу сторону яру в напрямі села Маняви і там зайняли кругову оборону. Насунулись хмари і почав падати дрібний дощ. Курінний Байда взяв з собою сотенного політвиховника Зоряна і кількох стрільців і пішов до знаної йому криївки. Сотенний Громенко дозволив палити по роях вогні, бо в лісі вже темніло. Санітари робити раненим перев'язки. По годині часу курінний Байда повернулися зі Зоряном з криївки, принесли кілька стрічок амуніції і пару кілограмів соли. Наказ готовитись до відмаршу. Сотня рушила з місця постою. Курінний Байда дальше провадить чоло сотні. По якій годині маршу сотня підійшла горами недалеко села Манява. В одному глибокому яру сотня розтаборилась, виставлено забезпечення. Сотенний Громенко покликає до себе ройового Чумака з другої чоти, щоб він взяв свій рій, обережно підсунувся до села Маняви і, перевірив, чи нема там ворожого війська, а якщо нема, то може вдасться в селі знайти дещо з поживи — картоплю. Бо голод робив своє.

Ройовий Чумак відійшов зі своїм роєм виконати завдання. За короткий час двоє стрільців повернулися до сотні і зголосили, що в селі Маняві квартирує ВП. Пропала надія, будемо дальше голодні. Але голод великий пан. Завзятий ройовий Чумак не здав позиції, він з 8-ма стрільцями потихенько підсунувся до одної хати, де на подвірі стояли військові вози, коні, а по подвірі ходив вартовий. Позаду хати була землянка-пивниця, яку віднайшов стрілець Бук, а в землянці — картопля. Він дав знати про це ройовому Чумакові, поставили нашого стійкового, щоб стежив за ворожим стійковим й іншими рухами, а решта пішли до землянки. Набирали картоплю в палатки від дощу і по черзі виходили. Як уже усі набрали картоплі і подалися в сторону лісу до сотні, відважному стрільцеві Букові й Арпадові захотілося ще перевірити вози, чи нема на них хліба або консерв. Але ворожий стійковий зачув щось чи зауважив, пішов до хати і розбудив інших вояків, які спали, вийшло ще двох. Ми тихцем, оповідав стр. Бук, хотіли відбігти, як нас почули і з криком "стуй!" почали за нами стріляти і освічувати ракетами. Принесену картоплю розділено на сотню, запалили в яру вогні, пекли і варили, щоб трохи заспокоїти голод.

Четвер, 12 червня 1947 року. О годині 1-й заповіджено відмарш сотні, бо завтра напевно піде облава за нами. Вкоротці впустився зливний дощ, в лісі стало темно, посуватися дальше горами було неможливо. Сотня зайшла в якийсь яр і задержалася. Дощ то падав, то переставав. Стало холодно. Командир Громенко наказав палити вогні. Вояцтво обмокло, дрімаючи коло вогню, декому снився страшний сон з щойно пережитого і через сон викрикував. Як розвиднілось, сотня рушила дальше. Вийшовши знову на верх гори, зайняли добре місце до оборони і стали на постій. Кожний з нас думав: чим усе це скінчиться?!

 П'ятниця 13 червня 1947 року. О год. 3-тій дощ перестав, сотенний Громенко зарядив відмарш сотні, стягнено убезпечення. Сотня рушила з місця постою, посуваючись горами в південному напрямку. Сонце вже освітило скали гір, заповідався гарний день. По якомусь часі сотня зупинилася, щоб трохи відпочити.

Голод, бої, марші, зробили своє. Одні опухли з голоду, набрякли обличчя, ноги і чобіт вже не можна було стягнути з ніг. Інші, фізично відпорніші, схудли, очі запалися, лише кости й скіра. Всі були страшенно виснажені. Не лунали вже дотепи між стрілецтвом.

Трохи відпочивши, сотня обережним маршем рушила дальше. Міряємо Карпатські гори вздовж і впоперек своїми ногами. Коло год. 9-ої сотня зупинилася в лісі недалеко села Щербанівка. Підшукавши, на випадок бою, добре місце для оборони, сотня зайняла кругову оборону. Виставлено обезпечення. Вояцтво почало сушити одіж, що змокла під час дощу вночі. Інші полягали спати, щоб надолужити недоспану ніч. Лише курінний командир Байда і сотенний Громенко не лягали спати. Вони думали і радились як вийти зі скрутного положення. На них же спочила відповідальність за всіх вояків. Курінний Байда мав ще більші обов'язки і відповідальність — за цілий курінь і ще за інших три сотні — сотенних Бурлаки, Ластівки і Крилача, за якими гналося ВП (Войсо Польске) так само, як і за нашою сотнею. О год. 16-ій сотенний Громенко покликав нас трьох чотових до сотенного почоту на відправу, тобто чотового першої чоти — Бартеля, чотового другої чоти — Лагідного, та мене, чотового третьої чоти. Між присутніми були — курінний командир Байда, курінний капелян о. Кадило, курінний доктор-дентист Зубченко, сотенний політвиховник Зорян, бунчужний сотні Соколенко і референт СБ 4-го району — Карло. Сотенний Громенко заявив нам, що сотні нашого відтинку «Холодний Яр» згідно з інструкціями і наказом Головного Командування УПА мусять йти в пропаґандивний рейд у Західню Европу. На днях наша сотня повинна перейти на Словаччину. Тримати це в строгій таємниці аж до часу, коли не перейдемо кордону. Курінний командир Байда відходить від нас нав'язати зв'язок з іншими сотнями куреня. До охорони йому відійде політвиховник Зорян, ройовий Книш з першої чоти, зв'язковий командира Байди стрілець Мороз та стрільці Чайка і Мухін. Сотенний Громенко на тому закінчив відправу.

Ми задумались над щойно почутим. Стало жаль, що відходить від нас курінний командир Байда. Він ділив долю і недолю зі сотнею уже два місяці, у проривах ворожих ліній, в боях і маршах. Наші очі завжди були звернені на курінного. Кожний з нас знав, що курінний Байда — це розумний, зрівноважений і відважний командир. Скільки наша сотня Громенка з курінним Байдою виграла боїв в десятеро, а то й більшими ворожими силами. Так думав я, так думали і інші з сотенного почоту. Тепер усі обов'язки і відповідальність впадуть на сотенного Громенка.

Час минав, прийшла хвилина прощання. Курінний командир Байда підходив по черзі до кожного з нас і подавав на прощання руку. При потиску руки з курінним, мені стали сльози в очах, стиснулось щось в грудях. Бажали собі взаємно-вояцького щастя. Не було ради, бо «війна-війною». Командир Байда відійшов, щоб відшукати свого зверхника, командира Тактичного Відтинку — Рена.

День був спокійний. Дехто спав, інші вийшли на поляну «пастися», тобто збирати квасок і інші корінці. О год. 19-ій сотенний Громенко зарядив збірку сотні та перегрупував її. З трьох чот зроблено дві по чотири рої. Першу чоту, чотового Бартля, розділено між другу і третю чоту. Командирами чот стали чотовий Бартель і я. Кількох кращих стрільців переведено до ПЖ (Польова Жандармерія) і створено рій розвідчиків, над якими команду перебрав друг Петя. Після реорганізації сотні, сотенний Громенко наказав стягнути обезпечення і приготуватись до відмаршу.

Сонце ховалось за гори, коли сотня відійшла з місця. Провадив чотовий Бартель, який знав терен, бо походив з цих околиць. Підійшовши до дороги між селами Щербанівка і Жебраче, сотня зупинилася, а чолове обезпечення пішло перевірити чи нема на дорозі ворожих застав. Провіривши, що нема нічого замітного, сотня чим скоріше перескочила дорогу і, підійшовши ближче села Жебраче, зайшла в глибокий яр і там зупинилась на відпочинок. Сотенний Громенко вислав ройового Журбу з роєм до села Жебрачого, щоб перевірити чи в селі (без населення) не квартирує ВП, і якщо нема ворожого війська, то пошукати, чи в селі не залишилась картопля. Роям наказав розпалити малі вогні. Виставивши обезпечення, сотня розтаборилась у ярі й нетерпеливо вичікувала, чи не почує стрілянини в селі. Але в коротці ройовий Журба вернувся щасливо і, на превелику нашу радість, — з картоплею. Картоплі в селі лишилось ще багато і сотенний післав ще один рій з чоти Бартеля, щоб забрали решту.

Субота, 14 червня 47 р. о год. 3-ій ми відійшли з місця постою в напрямі до села Бальниця, яке було під самим словацьким кордоном. Нам треба було перейти через одну високу і стрімку гору, а підхід був доволі важкий. Хоч це був місяць червень, але не горі був мороз, який ми відразу відчули і про який свідчила замерзла в калабанях вода. Змучені дорогою і холодом ми подвійно відчували голод. Сотня задержалась, щоб трохи відпочити.

Шуміли темні ліси і біліли скелі Карпат. Кругом гробова тишина. Тут, то там чути були серійні чи поодинокі стріли. В безлюдних українських селах, у долині гір не лунали пісні верховинців.   Тепер у селах, горах і лісах бешкетувало ВП.

Нові окупанти червоної Польщі, кинули сто-тисячну армію для поборювання відділів УПА. А ти, український повстанче, сидиш в «трикутнику смерти» і дивуєшся, що аж три держави — Польща, СССР і ЧСР домовились в союзі, щоб тебе знищити. Але як довго в наших руках зброя, ми не підемо до жадного окупанта з повинною.

О год. 9-ій наказ маршувати дальше. Сотня зійшла з верху гори і по дорозі, недалеко села Бальниця, піднайшла добре місце для постою і оборони. Захмарилось і почав знову падати дощ. По полудні показалось знову сонце. Сотенний наказав приділити боєвиків СБ по роях, щоб вони також повнили службу охорони сотні.

День минув спокійно. Перед вечором не сподіваючись вже ««чесання» лісів ВП, вояки влаштували «облаву» на «бльондинки», як жартома вояки називали ту погань, що давалася взнаки так само, як і голод. Білизни на зміну не було, випрати також не було можливости, і до речі, завжди мокрий від дощів одяг, майже ніколи не висихав як слід. Це все сприяло розповсюдженню отих «бльондинок», що висисали з людей останню краплину крови. Коли стемніло, ройові кухарі пішли варити в яр картоплю. Сотенний наказав вислати рій Чумака до села Бальниця, для розвідки. Внедовзі Чумак вернувся зі своїм роєм та приніс трохи картоплі та бадилля «бакуну». Крім цього приніс ще також вістку, що в обезлюдненому селі, по хатах, можна знайти ще картоплю, квасолю, біб і жито. Сотенний вислав негайно рій Рубача в село по ті харчові скарби. Цілу ніч ішла праця коло вогнищ; варили, пекли, інші знову терли картоплю на терках, що їх знайшли по хатах і пекли з неї «стульники», або «шрапнелі». Цілу ніч їли. Голод щоправда заспокоїли, але користи з такої поживи було мало. Стрілецтво говорило жартома, що «бульбоїд розіпхав лише живіт». І що раз, то більше стрільців пухло з голоду.

Неділя, 15 червня 1947 р. Сотня залишилася далі на постою на тому самому місці. Тому, що через цілу ніч ніхто не спав, бо були зайняті придбанням харчів ранком, при посиленім обезпеченні всі лягли спати, на приготованім до оборони становищі. Хвала Богу, день був спокійний і теплий. Вояцтво трохи відпочило. По обіді, як дехто зголоднів, витягав з торби печену бараболю чи т. зв. «шрапнелі» і заповнював своє «бульбоїдне» сховище. Перед вечором сотенний заповів через службового підстаршину, що сотня залишається далі на місці. Вислано знову два рої до, села Бальниця по бараболю. Вернулись щасливо. Сотенний наказав зварити вечерю і о год. 24-ій заповів відмарш сотні. Але по вечері відмарш відкликано, і сотня далі залишалася на місці.

Понеділок, 16 червня 1947 р. ще на світанку кухарі взялися варити таке саме снідання і приготовляти «залізну порцію», бо не знати, що принесе нам день. О год. 10-ій люнув дощ. Стрільці поробили з «плащпалаток» шатра. О год. 15-ій дощ перестав і стало холодно. Ще перед вечором, сотенний наказав вислати кухарів у потік варити вечерю і заповів на год. 20-ту відмарш сотні.

Поївши картопляної зупи, сотня на наказ бунчужного Соколенка зійшлась на збірку. Стягнено обезпечення. На збірці сотенний Громенко заповів, що йдемо до села Бальниця. В селі можна знайти по хатах ще де-не-де збіжжя, яке треба змолоти на жорнах, а з муки спекти пляцки-паляниці, як «залізну порцію», бо не знати, що перед нами. По хатах треба заслонити палатками вікна, щоб не було видно світла. Як сотня вийде на край лісу, він покаже збірний пункт, та дасть кличку, щоб на випадок розбиття знайти місце збірки. Обезпечення в селі наладнають командири чот. В селі заховуватися тихо і обережно та не відкладати від себе зброї.

Сотня рушила у напрямі Бальниці. Провадив чотовий Бартель, який був родом з цього села. Почав знову падати дрібний дощ. На узліссі, з якого вже було видно село, сотенний задержав сотню і показав нам одну поляну за селом як збірний пункт і подав кличку та дав наказ зібратись на збірному пункті о год. 1-ій ночі, пів години пізніше, сотня увійшла до села. Виставлено зараз же застави, стійки і стежі. Вояцтво кинулось по хатах за розшуком збіжжя, а курці за «бакуном». Хати сплюндровані,, вікна повибивані, здемольована хатня обстановка, понищене кухонне начиння, збіжжя нема, хіба де-не-де на долівці порозсипуваний овес чи жито. Польські рабіжники з ВП постаралися вже забрати і вивезти залишене українське майно. Стрільці старанно визбирували ці залишки і незабаром загуркотіли жорна. Коти, яких поляки не були в силі «виселити», пильнували ще далі своїх хат, але будучи довший час без своїх господарів, — вони здивачіли і побачивши нас, втікали. Дехто з спритніших і запопадливіших стрільців вже місив тісто, на паляниці. Ми всі знали, що це голод і вже давно забули, як виглядає хліб. Але не так сталось, як гадалось.

Наша застава з третьої чоти на дорозі під лісом, заступила ворогові дорогу, який йшов до села Бальниця. Зав'язався бій між нашою заставою і ВП. Ворог приступив до атаки, освідчуючи передпілля ракетами. Я вислав свого зв'язкового стр. Зазулю, щоб стягнути заставу й інші стійки. В цей сам момент прибіг до мене зв'язковий сотенного — стр. Перець і зголосив, що є наказ відступати на призначений збірний пункт, бо друга чота, що була далі від лісу в горішньому кінці села, а ближче до збірного пункту, вже відійшла у тому напрямі. В боєвому ладі, під ворожим кулеметним вогнем, третя чота також відступила в сторону збірного пункту. ВП припинило наступ на село, мабуть, думаючи, що ми зайняли в селі оборону і почало обстрілювати село з мінометів. Загорілось кілька хат, але ми вже були поза селом і наближалися до збірного пункту, так що стрільна мінометів розривалися за нами. Була вже година 24-та.

Вівторок, 17 червня 1947 р. На збірний пункт, де вже була друга чота зі сотенним почотом, долучила третя чота. ВП не переставало обстрілювати з кулеметів і міноемтів села. На збірному пункті ройовий Журба зголосив мені, що з його роя не прийшли стрільці Тарас і Ґудзик, які були на стежі під лісом. Я зголосив про це сотенному. Сотенний сказав мені, що сотня відійде вниз потока, а мені наказав залишити на пункті двох зв'язкових з чоти, щоб зачекати на Тараса і Ґудзика. Дощ-мжичка падав цілий час. Сотня відійшла далі у глибокий яр, розклала вогні і нашвидко спекла картоплю, яку забрала зі собою із села Бальниця. Ворожий вогонь утих.
Наказ приготування до відмаршу. Я вислав стягнути тих двох зв'язкових, яких залишив на збірковому пункті, щоб зачекали на Тараса і Ґудзика; але вони не повернулись. Їх або ворог «відтяв», або вони заблудили в лісі і не могли дібратись на збірний пункт, або їх вбили. Тарас походив зі села Поруби, а Ґудзик зі села Яблониця, повіт Березів.

Стійки стягнено і о год. 2:50 сотня відійшла у напрямі польсько-словацького кордону. Сотенний наказав не говорити, не кашляти, не стукати дисками, подав іншу кличку і боєві знаки. Кожний тримав зброю готову до стрілу. По годині маршу сотня вийшла на гору, що по її хребті проходив польсько—чехо-словацький кордон. Сотенний задержав сотню і наказав чоловому обезпеченню провірити кордон. Перевіривши місце переходу кордону, стежа повернулася і зголосила, що небезпеки немає. Сотенний Громенко зарядив збірку у дволаві і сказав до вояків коротке слово.

Друзі повстанці! Ми пращаємось з Україною, з рідною землею, яка просякла нашою і ворожою кров'ю. Хто знає, чи ми побачимо її ще раз. Може не один з нас не повернеться вже більше сюди на батьківщину, за яку так тяжко ми проливали кров і яку боронили від усіх окупантів. Поклонімся тіням наших друзів-героїв, які до останньої хвилини йшли разом з нами і мужньо зносили усі труди, рани, голод і холод і не пожаліли свого життя в обороні України.   Команда— Срунко!  

І сотня, обернена лицем у напрямі звідки ми щойно прийшли, віддала останній салют українській землі. В очах виступили сльози, а серце немов вистукувало і шептало: Прощай, краю мій, прощай!

Команда — Спочинь! Сотенний наказав переходити кордон розсипною, не робити через кордон слідів. Кожний по своєму пережив пращання з українською землею. Ще кілька метрів перед нами серед грабини і смерекового лісу лежала шутрована стежка, як знак кордону, на якій видніли мальовані стовпи обох держав з їхніми національними кольорами.

17 червня 1947 року о год. 4-ій вранці сотня сотенного Громенка, згідно з наказом Головного Командування УПА, перейшла польсько—чехо-словацький кордон і таким чином перервала «трикутник смерти» — Польща, ЧСР і УРСР.