П'ЯТА ПІСНЯ

Юрій Яновський

Голос:

Щаслива путь, у далеч ідучи!

Топчіть її, оріть важку планету.

Життя — є рух, життя — є числа числ,

І люди в них — безодень силуети.

 

Таємний час, мов ніч і мов кажан,

У темряві ховає чорні крила.

Загоїлось чимало славних ран,

Кривавих ран, що землю напоїли.

 

Над трупами солдат росте трава —

Незмінна доля і трави й солдата!

Погас вогонь і жар колишніх ватр.

На бівуаках інші ляжуть спати.

 

Засіяно поля жорстоких війн.

Розвіялись по світі ветерани.

Народи йдуть. Часи летять без змін.

Забуті тіні із могил не встануть.

 

Кружляй же, земле, у крицевім колі,

Як літо і зима, добро і зло!

 

Хор:

 

Горі з горою не зійтись ніколи.

А долі людські в'яжуться вузлом.

Роман "Чотири шаблі"

ЗУСТРІЧ З ГЕНЕРАЛОМ МИХАЙЛОМ ОМЕЛЯНОВИЧЕМ-ПАВЛЕНКОМ

Григор Божок                                        
Скатон Парк, Півд. Австралія

                 На студіях у місті Мельнику, в Чехії, було нас з 20 осіб, переважно колишніх старшин української армії. Це місто славне з виробу високоякісного вина. У місті зберігся переказ про те, що свого часу мельницьке вино пив чеський король Карло IV і знайшов його терпким і квасним; «це ж квас, — в'яже уста і кривить м'язи», — мав він тоді, будь-то би сказати... але, імовірно, з того часу якість вина поліпшили.       

                 Наш «дідусь», генерал-поручник Михайло Омелянович-Павленко, яким вояки, а тепер студенти і винороби, його називали, часто приїжджав до нас, щоб нам читати свої лекції про стратегічний похід по запіллях наших ворогів: білих москалів, яких по зуби озброїла Антанта, та червоних-комуністів, які мали досить своєї зброї і латвійських «дивізій смерти» з китайцями «твоя платить — моя стріляє»...

                      Наш дідусь у нас не був уже, як полковник ґвардії російської армії, що тремтіла перед ним, а перебував він тепер між своїми земляками на еміґрації, до яких ставився з сердечністю й людяністю. Отож перенесемося думкою в давні часи, коли виховують військовика для нових воєнних діл. Дідусь хоч і був вихований десь у Грузії, на далекій чужині і тоді дещо призабув українську мову, після революції 1917 р., коли повернувся до рідної стихії, швидко безслідно отрясся з чужого намулу. Генерал «дідусь», який став неначе вже леґендарним полководцем, стояв перед 20-ма студентами, колишніми вояками української армії, і пояснював військову тактику партизанської стратегії: Перший Зимовий Похід, як то невеликі гурти вояків української армії руйнували великі з'єднання своїх ворогів. Такої тактики військового значення ще світ не знав і жадний нарід чогось подібного не мав. На мене це діяло гіпнотизуюче, переносило мене в думках в часи козаччини 16-того століття і мені вбачалося, що ніби перед нами стоїть от. Павлюк чи інший герой того часу. А їх світлі тіні ніби шепочуть: «Чуєш? Оце — наша тінь... Ще не кінець... бо живе українська мати»... Україна багата на героїв, лише ми їх забуваємо і тому й держави не маємо... А головне, що й світ про них не знає, але повинен би знати, бо xас вже той настав...

                      Мені особисто дідусь говорив: «Одного разу каже мені господар хати, де я став на ночівлю — і чого ти зв'язався з молодняком? Сидів би собі дома й не мерз би як цуцик!... ну і щож? І цуцик помер з голоду на печі...»

                      Теж пояснював наш дідусь і забуті дії української армії: Це було 10-го листопада 1920 р. Українська армія виглядала так: на папері 3,888 старшин, 35,259 козаків, але з них було озброєних лише — 2,100 старшин, 9,713 козаків і 2,500 кінноти. А те озброєння було таке: на рушницю 10-40 набоїв, на кулемет 2600-3000, 50-100 гранат або шрапнель на гармату.

                       Ген. М. Омелянович-Павленко вимагав від польської армії набоїв і зброї на підставі параграфу 12-го Військової конвенції між Польщею та Україною. Він заявив полякам, що в українській армії не вистачає набоїв, навіть на один день бою. Тоді ген. Розвадовський, начальник польського генерального штабу, саркастично зазначив: «Ось хвалили Омеляновича-Павленка, а він, як залишився без нас, то каже, що битися буде лише один день»... Поляки зламали Варшавську Конвенцію з дня 21-го квіня 1920 року, дармащо мали від Антанти досить всякої зброї.

                       Щодо самого перемир'я, а пізніше й миру в Ризі між Польщею й Росією, то відомо, що польська дипломатія, зламавши Варшавський договір, не спромоглася не тільки стати на захист свого союзника — України, але погодилася на присутність і участь у переговорах делеґації від фіктивного ніби українського «радянського» уряду.

                       Дня 21-го листопада 1920 р. після завзятих боїв, вистрілявши всі набої, українська армія перейшла р. Збруч і склала зброю перед недавнім своїм союзником. Ми, активні учасники тодішніх подій, мусимо допильнувати, щоб бойові дії української армії 1920 року не загинули, а наші нащадки і цілий світ, щоб знав про них. Героїчна оборона Замостя під командуванням ген. М. Безручка відома. Ось що писав французький генерал М. Вейґан до Товариства колишніх вояків української армїі у Франції в 1964 році: «Побажання з нагоди роковин мого народження, яке вислала Управа Товариства оклишніх вояків української армії у Франції, мене глибоко зворушило і я шлю Вам мої найгарячіші вислови подяки. Роблю це з тим більшим вдоволенням, що я належно оцінюю ту операцію, яку провів ген. М. Безручко, командир 6-ої дивізії української армії. Та операція спинила наступ Буденного і нам дозводила таким чином посилити ту армію, яка захищала Варшаву. Прошу Вас, шановний пане полковнику, прийняти запевнення у моїй щирій пошані. Ген. М. Вейґан».

                     Така висока оцінка геройської оборони Замостя 6-ою дивізією разом з поляками стосується періоду війни після закінчення боїв під Варшавою 17 серпня 1920 р.

                     Полякам мусимо сказати: Велика битва над Вислою у серпні 1920 р. — це слава не тільки ваша. Колишні союзники, що мають ще почуття вояцької чести, завжди згадують тих, хто поруч з ними проливав свою кров за спільну тоді справу. Коли ви цього не чините, то все одно історія записала це.

До Редакції "Вістей Комбатанта"

Торонто.

                       В ім'я історичної правди прошу помістити в журналі "Вісті Комбатанта" моє спростовання на допис булавного старшого десятника Василя Масника, який (допис) був надрукований у тижневику "Новий Шлях" —  Вінніпеґ, в чч. 33 і 34 з дат 18 і 25 серпня 1973 р. під наголовком: "XI Золочівський курінь УГА у визвольних змаганнях 1918 — 1920.)  З матеріялів Регіонального Комітету Золочівської Округи)".

                      Приємно є колишньому учасникові визвольних змагань зустрічати давніх побратимів, або навіть з преси довідуватися про їхнє життя-буття, але дуже прикро вичитувати з преси фантастично-неправдиві історії про воєнні події, а ще до того, коли їх пише людина, яка не мала до тих подій ніякого відношення, і коли на добавок переплітає їх зовсім нікому непотрібними особистими нападами.

                      Я може й не відповідав би на вищезгаданий допис, але автор допису в одному місці заторкує мене особисто, тому, хоч роблю це нерадо, —  але мушу на дещо відповісти і спростувати.

                      Перше, що належить до сфери фантазій автора допису це та обставина, що він представляє себе як команданта піонерсько-технічного відділу при XI Золочівському курені. Як "командант" того відділу він доконує геройських подвигів тощо, біда лише в тому, що ніякого піонерського, ані технічного відділу при курені не було. Булавний старший десятник Василь Масник перебував весь час при курінному обозі.

                      Далі він описує завзяті бої Золочівського куреня під командою сотника Заліпського, в другій половині грудня 1918 р. за села, положені на північ від Львова: Сороки, Ляшки Муровані, Малехів і "Френелівку". Приходиться зауважити, що села Френелівки не було тоді і, мабуть, нема і тепер. Форналівка (може дехто перекручував цю назву, вимовляючи "Френелівка") — це були п'ять або шість хат, належали вони до Ляшок Мурованих і були трохи висунені в напрямі до річки Полтви. Були це т. зв. "чвораки", в яких жили фільваркові конюхи-форналі і звідси пішла ця назва, але в ніякому разі це не було село. Автор допису називає себе учасником тих боїв. В часі тих боїв, згідно з дописом п. В. М., мали згинути, крім стрільців, два хорунжі, хор. Віктор Підсонський і хор. Михайлів. Все це непристойна неправда.    
                        
                    Дійсність була така: названі села обсадив у першій половині грудня 1918 р. Радехівський курінь, яким у тому часі командував я. Одним з сотенних командантів Радехівського куреня був поручник Петро Сайкевич тепер лікар у Віндзорі, Онтаріо, який мав у районі опеціяльне призначення і незабаром був приділений до Золочівського куреня і в тому, Золочівському курені, пережив цілу кампанію, аж до його кінця у Східній Україні.

                     Не пам'ятаю точної дати, але діялося це коло 1 січня 1919 р. Команда Групи Схід з Курович повідомила команду Радехівського куреня, що на днях прийде курінь з Золочева йому на зміну, а Радехівський курінь перейде в район Винник. Рівночасно команду Радехівського куреня перебрав від мене сотник Чолган. Золочівський курінь прибув мабуть третього дня після повідомлення, під командою сотника Заліпського і перебрав готові позиції без одного стрілу.      

                     Молодший брат Віктора Підсонського, Евген Підсонський згинув около 10 січня 1919 року, коли польський полк з батерією артилерії переходив з району Рави Руської через село Малехів до Львова. Про смерть хорунжого Михайлова сотник Заліпський ніколи не згадував (інформація від сотника Заліпського).

                     Коли Радехівський курінь переходив у район Винник, — я повинен був теж іти разом з куренем, але сотник Заліпський, який знав мене ще з гімназійних часів з Золочева, просив мене перейти до його (Золочівського) куреня для організації кулеметної сотні. Він звернувся в тій справі до команди Групи Схід, і коли його прохання було позитивно полагоджене, — я, мабуть, 17 січня 1919 зголосився до служби в команді Золочівського куреня, зайнявся організацією кулеметної сотні і став заступником команданта.

                    Далі в дописі ст. десятник досить широко описує бій пробоєвої сотні 13 березня, здобуття 6 кулеметів і 2-ох польових кухонь. Оскільки мені відомо, таких випадів на тому відтинку фронту не було. Були висилані стежі в напрямі села Збоїск, перед яким стояла ворожа застава, яка, звичайно, після перестрілки відступала до Збоїск. Більші стежі під командою чотових висилано в напрямі Лисої Гори, на північ від села Брюхович, яке було весь час в польських руках.

                     Шістьома "здобутими" кулеметами і двома кухнями старший десятник мабуть вивінував свій технічний відділ, бо курінна кулеметна сотня не бачила ні одного "його" кулемета і ні одної його "здобутої" кухні.

                      Про початок польської офензиви на відтинку Винник дня 20 квітня 1919 р. п. В. М. пише так якби там був, називаючи напрям нашого відступу й оборонні лінії з назвами місцевостей, але не згадує зовсім про те, як польський літак бомбив осідок команди куреня в Дублянах. Загальний наступ на відтинок нашого куреня назначує на день 29 квітня, тим часом цей наступ мав місце 5 травня 1919 р. Того дня ранним ранком був тяжко поранений сотник Заліпський і я перебрав команду куреня.

                      В дальшому описі відступу нісенітниця гонить нісенітницю. Ст. десятник всюди уживає слово "ми" і послуговується висказами, які повинні натякати будь-то би він був курінним значковим (адьютантом); наприклад, "команда куреня дістала наказ" і т. п., називає місцевості, яких я собі не пригадую, мабуть обоз переїжджав через них.

                      Дальшим накопиченням небилиць його опису про відворот куреня, просто нема потреби займатися, але не можу поминути мовчанкою наклепу на мою особу, в той час вже команданта 8 полку ІV-ої Золочівської бриґади.

                     П. В. Масник пише: "Через Дунаїв, Поморяни дійшли ми (знову "ми") до Саранчук над Золотою Липою. Дивно було, що команда не казала знищити моста на Золотій Липі біля млина, хоч я, як командант технічного відділу звертав увагу сотникові Іванову". Це вже вершок забріханости, бо він мені "звертав увагу", а я його на очі не бачив.

                     А оправді було так: Я мав наказ іти на Потутори й обсадити відтинок фронту коло Потутор. Полк прийшов до Потутор вже по заході сонця. Щойно тут наказ змінено і мені наказано іти до Саранчук. Полк прийшов туди вже по півночі, коли на другому боці ріки були вже поляки. Якби був наказ іти просто до Саранчук, полк був би прийшов туди далеко перед заходом сонця, був би перейшов через міст і без поради "команданта технічного відділу", був би підпалив його, як це роблено з десятками мостів, чи містків під час відвороту. Заявляю, що я як командант куреня, чи пізніше як командант полку ніде й ніколи не зустрічав, ані навіть на віддаль не бачив булавного старшого десятника Василя Масника. Не знаю де й коли він залишив курінний обоз, але певно знаю, що річка Збруч коло міста Скали була для нього мабуть заглибока, бо там він її не перейшов і не нищив моста, який без нього, як багато інших мостів, був спалений, що відбулося вночі з 15 на 16 червня, а не 17, як це пише старший десятник.

                    Дивним дивом з високопарної дописки під наголовком спомину п. Масника "З матеріялів Регіонального Комітету Золочівської Округи" ніяких цитат не було. Не доведено також історії XI Золочівського куреня до 1920 року.

Павло Іванів, кол. сотник УГАрмії, Торонто, Канада.

ЛИСТ З ЕВРОПИ

До Головної Управи 
Братства І Української Дивізії. 

 Високоповажані Панове,

                     Недавно я прочитав статтю «З приводу книги про українську дивізію Галичина» в журналі «Український самостійник» (чч. 173-174 і 175. ІІ-ІІ. ІІІ. 1972). Автор статті п. Володимир Вашкович.

                      Пишу до Вас тому, що досі я не зустрів прилюдної реакції на цю статтю. А реакція з кіл колишніх членів дивізії "Галичина", мені здається, була б дуже потрібна. Бо стаття п. Вашковича викликує в читача досить неґативне враження про дивізію «Галичина».

                      Залишаю набоці весь політичний комплекс, пов'язаний з дивізією (цьому питанню присвячено багато уваги в названій статті). Бо — що стосується «політікум» дивізії, — були й будуть різні погляди. І тут кожний має право висловити свою думку. Мені йдеться про факти, які автор подає у своїй статті. Вони дібрані дуже однобічно. І вони прозраджують певну тенденцію атвора — бачити в дивізії передовсім негативи.

                       Цілий ряд близьких мені людей були членами дивізії — молоді офіцери, підстаршини. З безлічі розмов на теми дивізії я давно дійшов до висновку, що члени дивізії в величезній більшості були добрими вояками. Значна частина офіцерів і підстаршин були зразковими вояками. Вони розуміли важку й складну ситуацію української військової одиниці у складі гітлерівсько-німецької армії. І вив'язувалися зі своїх завдань — за даних умов якнайкраще. Загал вояцтва дивізії своєю поведінкою не споганив українського імени, а навпаки — залишив по собі добру опінію.

                       Тим часом, автор статті — з двох німецьких оцінок дивізії, поганої оцінки ген. Фрайтаґа і позитивної оцінки шефа штабу Гайке, схиляються до поганої оцінки (ч. 173-4, стор. 55). А добру оцінку найбільше компетентної людини, шефа оперативного штабу, майора Гайке. дискваліфікує як вираз його сантименту. Дивне...

                        На цій же сторінці (55) він пише: «Справжня трагедія очікувала ранених, яких залишали на ласку ворога». Невже ж так було? Важко в це повірити. Хтось компетентний мав би обов'язок висловитися до цього твердження. Невже не було в дивізії таких з'єднань, де вояки рятували своїх поранених товаришів?       
                                                                                
                        У великій громаді трапляються різні люди, навіть дуже асоціяльні елементи. А військова дивізія це велика громада. І серед неї може трапитись така чи інша паршива вівця. Напр. п'яний вояк, що хоче знасилувати доньку словака, або офіцер, який каже підстаршинам розшукувати йому повій (ч. 175, стор. 34). Але чи їх треба висувати в передові ряди, коли дається оцінку дивізії як цілости? Чи такі люди були типові для українського вояцтва?

                        Автор говорить (ч. 175, стор. 35), що був у дивізії наказ розстрілювати вояків «для прикладу», щоб піднести дисципліну. Це така важка й серйозна справа, що її не можна залишити невиясненою. Бо вона б'є більше українців ніж німців у дивізії. Кожний чужинець подумав: що це за народ зібрався в дивізії, коли аж таких драконських заходів потрібно було, щоб утримувати дисципліну. Отож, треба вияснити: чи був такий наказ, і хто його видав?

                       Українська дивізія "Галичина" була позитивним фактом на тлі трагічної ситуації українського народу під час IІ світової війни. І вона заслужила собі на кращу славу ніж та, яку їй витворює стаття п. В. Вашковича. Доконче потрібно спростувати цю статтю, зглядно доповнити її позитивними елементами, які в дивізії переважали. Це потрібне передовсім з уваги на справедливість супроти українського вояка. Потрібне й з уваги на чужинецьких експертів, які вивчають українські проблеми.

З висловами правдивої до Вас пошани,

Михайло Добрянський

Лондон (Англія), 2 грудня 1973 р.

З ЛИСТІВ ДО РЕДАКЦІЇ

Високоповажаний Пане Редакторе!

                       Безпосередньою причиною чому звертаюся до Редакції "Вістей Комбатанта" цим листом чи радше ствердженням, є лист редактора М. Добрянського до Головної Управи Братства кол. вояків 1-ої Дивізії УНА. Лист цей був адресований до пор. М. Бігуса, сот. В. Козака, сот. М. Малецького і сот. Б. Підгайного і поміщений у "В. К." ч. 5-6/73. Редакторові Добрянському йдеться про статтю хор. В. Вашковича під наголовком "З приводу книги про українську дивізію Галичина", що її видрукував "Український Самостійник" в числах 173-174 і 175.

                        Редактор Добрянський дивується, що ще досі не зустрів прилюдної реакції на ту статтю. Він уважає, що реакція з кіл колишніх членів дивізії є конечною, бо стаття хор. Вашковича викликає у читача неґативне враження про дивізію.

                        Як воно сталося, що ми всі переочили статтю хор. Вашковича і на неї змісця не зареаґували, тяжко нині вияснити, бо читаючи її нині, спокійно і без упередження, не хочеться вірити, що це писав колишній хорунжий дивізії. Виглядає, що хтось чи щось мусіло хор. Вашковича цілком заломити. Його думки і спосіб вислову такі хаотичні, що тяжко в них зорієнтуватися, але виразною ноткою проходить здецидовано неґативна настанова до дивізії.
Залишаючи на боці весь політичний комплекс пов'язаний з дивізією, приступаємо до "фактів", які видвигає хор. Вашкович.

                        Хор. Вашкович в бою під Бродами не був і тому не може судити як бився там наш вояк. Не повинен також базувати своїх тверджень на підставі виступу ген. Фрайтаґа перед цілою школою в Кіншляґу. Ген. Фрайтаґ не визначався стійкістю характеру. Він доказав це своїм самогубством під Юдендорфом після капітуляції. Як властиво билися наші вояки під Бродами ген. Фрайтаґ не міг знати. Ворожі сили були такі переважаючі і його панцерні клини так нагло порозчленовували цілий корпус, в тім і нашу дивізію, що ніхто в штабі дивізії не міг мати якого-небудь образу про події на фронтах. А там, дуже часто, наші вояки довершували справжніх геройств, зістрілюючи панцерними п'ястуками ворожі танки, штиками пробивалися крізь ворожі окружаючі кільця. Дуже мало є нині живих свідків геройських подвигів наших вояків. Вони билися і гинули. В полон попадали переважно ранені. Це правда, що ген. Фрайтаґ заломився і психічно і фізично. Зрікся командування нашою дивізією і передав його іншому генералові. Не німці, але наші стрільці, прямо на руках, винесли ген. Фрайтаґа з окруження, на це, щоб він поїхав до старшинської школи в Кіншляґу і виголосив свого ганебну промову...

                       Але правда таки вийшла наверх. Найвище німецьке командування, прослідивши точно бій під Бродами, ствердило, що наша дивізія билася надзвичайно добре, виконала своє завдання, як казали — врятувала корпус, і нагородила командира дивізії, ген. Фрайтаґа, лицарським хрестом (ріттер кройц).

                        Мені довелося бути зв'язковим після повороту із старшинської школи в Позен — Трескау, в Жіліні (Словаччина) і звітувати ген. Фрайтаґові про поступи наших підхорунжих. Зауважив на шиї у нього лицарський хрест, я додержуючи всі форми, поґратулював йому за високе бойове відзначення. У відповідь генерал встав, зловив рукою за хрест і врочисто сказав: "Так, я на чолі трьох тисяч українських героїв врятував цілий корпус"... По Кіншляґу це був зворот на 180 ступнів. Ген. Фрайтаґ був правдивим прусаком і нікого особливо не любив, тим більше нас. Але опінію свою про нас відносно "добрий чи злий вояк" він змінив на нашу користь і видержав в тому переконанні до кінця.

                     Правдиву "родзинку" подав хор. Вашкович на 55 стор. 173-174 числа, а редактор У. С. перервав на цьому статтю, мабуть, задля кращого ефекту. А звучить воно так: "Справжня трагедія очікувала ранених, яких залишали на ласку ворога. Очевидно, ніхто не хотів бути пораненим і залишатися напризволяще, тому залишав оборонне становище як найскорше. (далі буде)".

                      Мушу ствердити, що жаден нормальний вояк так не думав, тим більше, що наша санітарна служба була багато краща ніж у німців. Ми добирали на санітетів відважних і ідейних вояків, які майже завжди рискувати своїм життям, рятуючи ранених. Лікарі також не сиділи в бункрах. Вояк, якого перев'язував д-р Гр. Шиманський був вдруге ранений під час перев'язки. Вже перед самою капітуляцією у моїй сотні згинули два стрільці ,а один був тяжко ранений, намагаючися підібрати раненого стрільця з поля обстрілу снайпера. Зрештою, ані Малецький, ані Козак, ані Підгайний не були б нині на еміґрації, коли б це була правда, що нафантазував хор. Вашкович. Їх витягнули з поля бою, з-під обстрілу, як не санітети, то звичайні вояки. Безперечно, що можуть бути випадки, коли ранений вояк попаде в руки ворога, коли нема кому його підобрати. Але нормальний вояк не бере цеї можливости за оправдання для втечі з лінії.

                     Хор. Вашкович твердить на стор. 35, У. С. ч. 175, що в дивізії розстрілювано вояків "для прикладу". Коли дивитися з тої точки зору, то кожний "цивільний" присуд на кару в'язниці, чи кару смерти можна також уважати присудом "для прикладу". В кожному суспільстві існують закони, карні кодекси, суди тощо. Доки суспільство респектує закони, доки діють суди і карають на основі дійсного карного кодексу, не можна сказати, що когось засуджено "для прикладу". В нашій дивізії, подібно як в усіх чисто німецьких військових одиницях, існували суди, існував закон, карний кодекс. Кожний знає, що військовий карний кодекс є багато строгіший від цивільного. Коли в суспільстві зростає злочинність, загострюють судові присуди, запроваджують наглі суди, стосують найвищі виміри кари. Подібна ситуація була у цілому німецькому війську і в нашій дивізії при кінці війни. Але до самого кінця в нашій дивізії були суди, був прокурор і була оборона.              

                    Не збираюся займати становища щодо того, що якийсь п'яний вояк хотів знасилувати словачку. Мені лише дивно, що хор. Вашкович намагається таким фактом компромітувати нашу дивізію. 

                    Відносно ж його зверхника у 10-ій сотні на Словаччині, який мав бути "фізично і морально знищеною людиною старшого покоління" і який "здобував собі популярність у сотні коштом цивільної людности і коштом йому підлеглого старшини, в даному випадку моїм", купував у кожному зустрічному містечку повії, яких приводили йому спеціяльно призначені підстаршини стор. 34 У. С, ч. 175. Воно трохи дивно, що це все робила "фізично знищена людина старшого покоління". А коли воно так дійсно було, хор. Вашкович повинен подати його прізвище, бо мало людей знає, хто був зверхником хор. Вашковича в 10-ій сотні, але напевно значне число колишніх старшин дивізії знає "людей старшого покоління", які служили в дивізії.                         

З пошаною
сотн. інж. Богдан Підгайний

ВІДЗНАЧЕННЯ 30-ЛІТТЯ ДИВІЗІЇ В АРГЕНТИНІ

                        Тижневик "Наш Клич", Буенос Айрес, з 18 жовтня 1973 р. помістив на своїх сторінках ряд матеріялів та ілюстрацій у 30-ліття 1-ої УД УНА. Передруковуємо: "Комунікат-заклик" Краєвої Управи Братства Дивізійників в Аргентині, "Машерують добровольці", "Дивізія-УПА" і "Вимоги Українського Центрального Комітету".

КОМУНІКАТ

                     З ногоди 30-ліття 1-шої Дивізії Української Національної Армії Крайова Управа Братства колишніх вояків Дивізії, звертається до членів з таким закликом:

                     1.  Не забути, що тільки зброєю здобудемо собі право бути господарями на власній землі й цю правду передавати своїм дітям.    

                     2.  Бути до кінця життя вірними ТРИЗУБОВІ та ПРАПОРОВІ, на вірність яких присягали.

                     3.  Плекати між собою чесноти, карність, витривалість, обов'язковість, та лицарськість — ідеал зразкового вояка.               

                     4.  Досвід пройденого, силу, знання та своє життя бути готовими кожної хвилини дати до диспозиції своїй Батьківщині.

                     5.  Звернути особливу увагу на виховання молодого покоління на базі світлих моментів наших Визвольних Змагань.   

                      6.  Спираючись на вояцьку дружбу, випробувану в окопах та таборах, не забути і на чужині, що одиниця  хоча б і найцінніша набирає значення в спільноті. Тому об'єднуймося  в  громадських установах  для праці й для добра Батьківщини.            

       Буенос-Айрес — Арґентина 1973 року.                    

Степан Тауридзький — голова                                                   Богдан Литвинович — секретар

"МАШЕРУЮТЬ ДОБРОВОЛЬЦІ..."

                       1943 рік. На рідних землях попіл, згарища, могили, нові шибениці, свідки воєнної хуртовини. З-посеред них, як доказ життєздатности нашого народу, пнялася слабка билина його нововідродження. Але зі сходу насувала з поворотом вже раз прогриміла буря. Цим разом вона грозила цілковитим знівеченням і отого чудом оцілого, і цього наново віджилого. Та, щораз ближча небезпека, лягла каменем у серця тогочасної молоді. Вона виросла в дусі постійного спротиву всім ворожим зазіханням не розгубилася і цим разом. Для неї, як спадкоємця славної минувшини, блеск давніх подвигів був підйомом. Гіркість невдач і аналіза їхніх причин були пересторою і досвідом. Тому то й тепер свідома своєї години, хотіла готовою стати живою перешкодою всьому, що намагалося перервати нитку життя нашого народу. І як "прийшла хвилина", вона пішла.

                        Куди? Це було питання критичних сорокових років. Воно пекло і наглило. Тому й негайною відповіддю йому стали ті дні і ночі, коли то на кожних дверях галицьких хат хтось прощався й відходив. Різні шляхи побігли до єдиної мети — Воля Україні! Найперше протопталася "стежка в ліс" і він заговорив вогненною мовою новонародженої Української Повстанської Армії. Не був це однак одинокий і виключний вияв хрустального патріотизму всієї тодішньої української молоді. Не вся вона надавалася "до лісу". Не всю її міг ліс прийняти, озброїти та вишколити. А тим часом вся вона горіла нестримним бажанням посвяти народові, з якого вийшла немала її частина, що залишалася поза повстанським лісом та сіткою підпілля, шукала другого способу, ждала іншої нагоди, щоб включитися у визвольний чин. І така нагода наспіла.

                       Постійні воєнні невдачі надщербили "надрасову" зарозумілість німців настільки, що вони годилися на творення чужонаціональних з'єднань при німецькій армії. Шукаючи в цьому виключно своєї користи, а не сподіваючись її з нашої сторони, німці також не спішилися з дозволом на українську збройну одиницю. Щойно цілий ряд дискусійних нарад між Берліном — губернатором Галичини — Українським Комітетом дав у висліді згоду на створення тільки однієї добровольчої "галнчанської" (навіть не української) дивізії.

                        А все ж таки це було "щось". Подаване чужою рукою декому підозріло неясне, другим за скупе, а багатьом мрійливо надійне. На ділі це "щось" було можливою дійсністю тілом і душею українських полків. Це могли бути тисячі нових крісів, сотні модерних кулеметів, цілі, повністю вивінувані дивізіони легкої, важкої, зенітної та протитанкової артилерії. Це можливі кадри вишколених у новітній техніці старшин і підстаршин. Це власне була та очікувана нагода.

                        Щоб використати її перед столами набірних комісій видовжились численні черги. А в них кип'яча студентська юність вкупі із зрівноваженою повагою "відмолоджених" старшин колишніх Усусусів, вояків Української Галицької і Національної Армії. Ті черги, це 80 тисяч простягнених по кріс долонь. 80 тисяч бажань вже раз і остаточно перевести в дію це вічно на академіях і панахидах співане "ми гостримо зброю і ждемо на поклик до бою". Тут кінчалася алегорія. Зброя лежала на відстані руки, видима, дійсна, хоч кількістю обмежена. Підняли її лише 13 тисяч вибраних щасливців. Однак це вистачало, щоб скромним ім'ям "Дивізія Галичина" починалася нова світла сторінка "Історії Українського Війська".

                           Вхід у ту історію мав свою ціну. А в ній ті добровільно знівечені пляни молодих пар, не одна сльоза матерей-вдів, власною рукою розкинене родинне гніздо і готовість особистої фізичної жертви. Та було в тій ціні щось більше болюче, — це брак рідного прапора і шоломи без тризуба. Їхня відсутність не то що розвіювала авреолю геройства, а, на жаль, підсувала тавро вислужника. Але немає такої ціни, яку не варто б заплатити, щоб було українське військо! Так казав Митрополит Андрей і рукою свого помічника, сьогоднішнього Первоєрарха Кардинала Йосифа благословив лави тих, що годилися на "всяку" ціну і йшли назустріч своїй мрії — регулярній модерній Українській Національній Армії.

                             Вони пішли в чужій уніформі, без прапора, позбавлені навіть національної назви та все ж таки своїм скромним левиком прославили ім'я українського вояка, у вінок слави українського війська вплели криваво-червоні маки з брідських піль. За славу України клали свої голови по неймовірних місцях у лісах Словаччини, на горах Словенії, на горбках Фельдбаху. Цілий час аж до кінця лицем до того самого ворога — Москви. 

                        Український Юначе! 

                                              
                        Для Тебе особливо з'ясовані ті моменти. У них подекуди і Твоя кров, бо там чейже батько не одного. У них таке, як Твоє серце, спрагнене правди і волі. У них таке, як твоє серце, опрагнене правди і волі. У них така, як Твоя мрія, — вільний Київ і Львів. Тож Ти краще, як будь-хто зрозумієш і гідно оціниш тих, що тому 30 років молодість свою таку, як Твоя, буйну і кучеряву, клали у вогонь жертовника за рідний край за стрілецький звичай, за своє рідне військо.

ДИВІЗІЯ  —  УПА                          .     .

                        ...Дивізію творено не як формацію конкуренційну до УПА чи в противагу до неї. Її творено в ім'я поширення визвольного фронту вишколеним вояком.  (Др. Л. Ортинський, поручник).

                      ...Між військовиками та колами Головного Штабу УПА дійшло до затіснювання контактів.

                      ...Вістку про можливе перекинення Дивізії в Станиславівщину сприйнято в колах українського підпілля з задоволенням. Всі раділи тим, що за її допомогою вдасться отримати більше зброї та воєнного знаряддя, що можна буде врешті вояками й старшинами Дивізії поповнити кадри УПА.

                       ...Прикрою несподіванкою було перекинення Дивізії на фронт біля Бродів, але й там старшини і вояки Дивізії передавали для відділів УПА масово зброю та всяке воєнно-технічне приладдя. За неповними даними цією зброєю засоблено два сильні курені УПА. (о. др. І. Гриньох "Дивізія й українське підпілля").

                       ...Незважаючи на те, що більшість проводу ОУН була категорично проти Дивізії, ген. Роман Шухевич член проводу ОУН і керівник військових справ, вирішив використати Дивізію для визвольної боротьби українського народу, як зв'язок для розбудови реґулярної української збройної сили.  (Сотник Б. Підгайний — "Два шляхи — одна мета").

                         ...Командир куреня УПА бажав побачення зі мною, я міг провести півдня в гостях в упівців. Ми устійнили низку справ оборони, зв'язку та безпеки. Курінь відчував недостачу амуніції і не мав жодного запасу конденсованих і консервованих харчів. На протязі кількох днів мої вояки достачали їм кілька возів одного і другого. (Підполк. Г. Долинський "Дивізія та УПА під Бродами").

                           "Ми в Централі Державної Безпеки були проти творення Дивізії, не вірячи в українську щирість щодо співпраці з німцями. Для нас було очевидне, що вишколюємо своїх ворогів, які скоріше чи пізніше пристануть до УПА".   (Полковник німецької Держ. Безпеки — Вольф).

                            Для прикладу: сот. Дивізії М. Бриґідер був висланий у листопаді 1944 р. на зах. Лемківщину для перевишколу новозорганізованої сотні УПА. Старшина Дивізії Б. Гвоздецький — по Бродах в УПА, як Емір-Кора, за директивою ген. Чупринки призначений до Головного Штабу УПА.

ВИМОГИ УКРАЇНСЬКОГО ЦЕНТРАЛЬНОГО  КОМІТЕТУ

(Прийняті,  але не здійснені  німцями)

                            1.  Старшинський склад та духове виховання членів Дивізії мусять бути — українські.
                            2.  Назва й відзнаки — українські.         
                            3.  Членам Дивізії має бути забезпечена духовно-релігійна опіка.
                            4.  Дивізія має бути підпорядкована Вермахтові (реґулярна армія).
                            5.  Усі українські політичні в'язні мають дістати загальну амнестію.
                            6.  Сама Дивізія — це тільки перший крок до створення Укр. Нац. Армії, в якої склад вона має ввійти.                      

                            7. Члени родин мають дістати відповідне забезпечення.