ІВАН БАЙДАК

 (1897 —1971)



                     Іван Байдак народився 4 липня 1897 р. в селі Кривеньке,  повіт  Гусятин. Тут закінчив народню школу, до гімназії учащав в Тернополі.

                      Весною 1918 р. він переходить річку Збруч і в Києві вступає до полку СС, які, під командою полк. Євгена Коновальця, в часі Центральної Ради, боролися за самостійну Українську Державу. В цій формації дослужився степеня хорунжого.

                      Після закінчення визвольної боротьби вертається 1920 р. до рідного села, бере живу участь в культурній праці села, в Читальні "Просвіти" і веде аматорський гурток. Переслідуваний польською окупаційною владою, за допомогою рідного брата Володимира, який в тому часі жив в Саскачевані, приїжджає 1929 року до Канади. Прибувши до Вінніпеґу, відразу включається в організаційну працю Інституту "Просвіти" і займає тут різні посади. Вів вечірню Рідну Школу, був режисером і головою аматорського гуртка, а згодом секретарем і кількакратним головою Інституту.

                      Байдак був довголітнім головою Станиці Бувших Українських  Вояків.

                      В 1939 р. команда Канадійського Леґіону прийняла цю станицю у свої члени і надала їй своє порядкове число: Відділ 141. Від тої пори ця Станиця, під командою Івана Байдака, брала щороку участь в "Декорейшон Дей" і тоді у 1939 р. перший разі, по закінченні 1-шої Світової війни, український прапор повівав на головних вулицях міста Вінніпеґу.

                      В травні 1939 р. Канаду і Вінніпеґ відвідував англійський король Юрій і Станиця БУВ тримала почесну варту, за що отримала подяку від місцевої команди канадійського леґіону, від домініяльиого коменданта і навіть від самого короля Юрія, що його польова канцелярія вислала була з Галіфаксу.

                       Весною 1942 р., на пропозицію і припоручення місцевої військової команди, українці зорганізували сотню Самооборони, завданням якої було на випадок нападу ворожих (німецьких) літаків, повнити санітарну поліційиу службу. Комендантом тієї сотні був Іван Байдак.

                        Він не тільки працював в Інституті "Просвіти", але брав живу участь і в других організаціях і комітетах. І так: був головою Комітету Політичних В'язнів, завданням якого було фінансово допомагати українським політичним в'язням, які каралися по польських тюрмах в Рідному Краю. Був теж головою опалової кооперативної спілки Північного Вінніпеґу.


Д. Микитюк б. УСС

ЯКИМ ХРИСТИЧ

(1884 — 1971)


                 Яким Христич походить зі старої козацької родини. Його давні попередники були козаками полтавського охочекомонного полку. Родичі були заможні, батько — ветеринарний лікар, мати — учителька. Народився 9-го вересня 1884 року в містечку Потоки, Кременчуцького повіту на Полтавщині.

                  Коли Якимові було 5 років, мати продала свою господарку і переїхала до Кременчука над Дніпром, до Батькового брата. Покидаючи рідні Потоки, мати взяла Якима зі собою, а з Батьківської бібліотеки взяла '"Кобзаря" Т. Шевченка і велику Біблію.

                  Після 5-ти років перебування у Кременчузі, де закінчив початкову школу, переїхав разом з матір"ю до Катеринослава, де вступив до середньої школи. Не хотівши кидати науки, коли гроші з продажу господарки вичерпалися, наймився працювати (мити щоденно підлоги) і так закінчив середню школу зі срібною медалею.

                    Одержавши від багатого фабриканта стипендію, переїхав до Петроґраду, де записався на студії в технологічнім Інституті. Але вже в 1905 році вертається до Кременчука і там записується до комерційного Інституту, де студіює економіку, банковість і міжнародне право.

                    Коли в 1905 р. наслідком нещасної війни Росії з Японією почалися на терені московської імперії робітничі заворушення, які не минули й Кременчука, Яким переїхав до столиці Грузії — Тифлісу, де продовжував свої  розпочаті студії.

                    З Тифлісу покликано його до військової служби, до школи прапорщиків. В листопаді 1915-го р. прийшла загальна мобілізація і він був покликаний до чинної військової служби.

                    Зголосившись добровільно до воєнно-морської воєнної фльоти, був приділений до корпусу берегової оборони в Севастополі в ранзі мічмана.

                    Революція 1917 р. застала Якима Христича в Севастополі.

                    В недовгім часі створилася там Українська Чорноморська Громада. Христич очолив цю громаду, що начислювала коло 7 тисяч бувших морських вояків-українців. Дальші воєнні події приносили швидкі зміни. В Севастополю зорганізували морський курінь, що начислював понад шістсот озброєних моряків-українців і який виїхав до столиці Києва, 24-го листопада 1917-го року. Цей курінь очолив мічман Яким Христич.

                   Б бурхливих 1917-1920 рр. Яким Христнч бере живу і активну участь. Побіч згадуваного вже головування в Севастопільській Українській Чорноморській Громаді Яким Христич був членом Української Центральної Ради в Києві, брав участь в Перших Двох Військових З'їздах у Києві, був Державним УНР Інспектором Продовольчих і Земельних Справ, Комісарем Українських Справ УНРеспубліки в Криму, Комісарем Кремечуцького Повіту, на Полтавщині, на доручення Директорії УНР відбув подорож до Одеси — до Юрка Тютюнника, став Комісарем Могилів-Подільського Повіту, на Поділлі і врешті в жовтні 1919 р. Уряд УНРеспубліки призначив його на пост Губерніяльного Комісара Полтавщини.

                  В листопаді 1920 року залишає свою рідну Україну. Переходить річку Збруч, коло Гусятина, в Галичину, що була окупована поляками. Поляки запроторили його до воєнно-полонених таборів до Ченстохови в  західній Польщі.

                   Тут Христич пережив нечуваний голод.  Харчування було таке погане, що спричинило масові захворіния, аж до смертних випадків. Тоді він почав занепадати на здоров'ю. Лікарі порадили якнайскорше залишити ченстоховські мури, бо вже були ознаки сухіт. Христичу  вдалося вирватися з табору і в липні 1921-го року прибув в Галичину, до міста Коломиї.

                   Від 1921 р. аж до 1944 жив з сім'єю в Коломиї, де отримав працю в друкарні і займався кольпортажею українських книжок. Опісля став головним редактором українського часопису "Воля Покуття".

                   Перед наступом большевицької навали опустив з ріднею в 1944 р. Коломию, виїжджаючи до Німеччини, а звідси в 1950 р. до Гамільтону, в Канаді. Не знайшовши в Гамільтоні відповідної праці, після року переїжджає до Віндзору, Онт. Осівши в Віндзорі, кидається у вир громадської праці, одночасно дописуючи до української преси.

                    Від 1962 р. Яким Христич побував у містах США, як Дітройті і Чікаґо, в своїх дітей. По недовгій недузі відійшов у вічність 27. 3. 1971 і похоронений на цвинтарі '"Бронзвуд", приблизно 20 миль від Чікаґо.

ПРО 2-ий ЗИМОВИЙ ПОХІД

З нових книжок


           Дмитро Герчанівський: "Вигнати окупанта", Дітройт 1969, Видання автора, стор.154.

                    Дмитро Герчанівський — колишній сотник Січових Стрільців і згодом VІ-ої Січово-Стрілецької Дивізії, адьютант шефа штабу Повстанської Армії 1921 р. ген. шт. полковника Юрія Отмарштейна. Його книжка — це спомини учасника тієї воєнної операції, яка перейшла до історії українських визвольних змагань під назвою Другого Зимового Походу. Але ця книжка — це радше не мемуаристика, а студія, в якій використано всі дотеперішні джерельні дані про ту подію, хоч, очевидно, Автор, який живе у Дітройті, не був усилі все зібрати і все знати. Все ж твір Дмитра Герчанівського — це преважливий добавок до існуючої військово-історичної літератури, тим більше, що якраз про Другий Зимовий Похід були дотепер спомини й нариси здебільша фрагментарного характеру. Література, яку подає Автор, мапи, списки учасників, статистичні дані — це все документарний матеріял безцінної вартости.

                    У вступі до книжки автор підкреслює, що він шанує тільки те, що можна доказати й тому нехтує легендами та неперевіреиими вістками. Але він сам признає, що в його книжці багато недосказів. Можливо, що власне його відданість безумовній правді, себто опертим на документах фактам, стримала його від з'ясування різних сумнівів і — за його висловом — леґенд, які існують довкола тієї злощасної операції, яка так трагічно закінчилась розгромом Волинської групи в бою під Миньками та розстрілом 21 чи 22 листопада 1921 р. 359-ох воїнів, які воліли згинути, ніж прийняти большевицьку пропозицію і включитись до червоної армії. Тому в тій кннжці Д. Герчанівського не знаходимо відповіді на все ще гнітуче питання: чи головна причина тодішньої невдачі не було те, що не зійшлись Подільська і Волинська Групи, ані не ті моменти, що їх наводить автор у своїх висновках, які скромно назвав "Трохи міркувань", а те, що всі пляни того українського походу передали большевикам польські розвідники, які водночас були большевицькими аґентами?! І друга до цього часу нерозгадана тайна, яка мабуть ніколи виясненою не буде: хто, властиво, був вбивником Юрія Отмарштейна? Відомо, що появились були дві брошури, двох високих українських старшин, з яких один ще живе, та в яких один одному закидав той злочин. Авторові цих рядків оповідав раз полк. Євген Коновалець, що слідство, що його переведено з його наказу, устійнило вбивника в особі якогось польського підстаршини, якому його начальство наказало вбити полк. Отмарштейна, старшину з великою військовою освітою та кришталевою вдачею. Причина того вбивства ніби була в тому, що він власне й знав забагато про сплетені нитки польської і большевицької  розвідок.

                  Жалюгідний хід цілої операції в 1921 р., повна невдача головного пляну — дати поштовх до протибольшевицького повстання по всій Україні й перевести його координацію, — затрата зв'язку між двома головними групами армії, Подільською і Волинською, — безмірно трагічний розстріл 359 вояків-героів, врешті й особа Юрка Тютюнника, командира Повстанської Армії, все воно склалось на те, що коли Перший Зимовий Похід — це гордість української визвольної війни, то про Другий тепер або зовсім не згадується, або згадується з почуттям ніяковости. Але дослідники-аналітики мусять доходити правди, хоч би яка вона була прикра й болюча. Дмитро Герчанівський мабуть не сказав усього, що знає, але у великій мірі причинився до пізнання правди про Другий Зимовий Похід.

                 На превеликий жаль, він дав популярно-пропаґандивний заголовок книжці, яка своїм змістом і тоном відкидає гурра-патріотичні пропаґанднвні фрази, зайві й шкідливі в діловій військово-історичній студії. Давши своїй книжці заголовок "Вигнати окупанта", Автор підкреслив, що такою була ціль воєнної операції, про яку мова у книжці, і хоч та операція не вдалася і цілі не здобуто, проте та ціль завжди актуальна.

                   Під технічним оглядом книжка видана гарно, чепурно.


                                                                                                                                         
                                                                                                                                            І. Кедрин

ЗГАДКА ПРО МИНУЛЕ

                       У Відні проживає тепер (на 1971 р.) колишній старшина Українських Збройних Сил інж. Юрій Курманович. Батько його о. Лев Курманович походив з Холмщини. Народжений в селі Запитові, коло Львова, середню освіту закінчив в українській гімназії у Львові. В 1918 році вступив до австрійської армії і служив в 4 полку до 2 листопада 1918.

                      По повороті додому вступив до Української Армії. Служив під Львовом в батерії хорунжого Вельничука, походженням з Буковини. В 1919 році закінчив старшинську артилерійську школу в Станиславові (тепер Івано-Франківське) під проводом сотника Сітницького, поручника Мацюка і булавного Веґерля. Там зорганізовано було окрему батерію під командою сотника Сітницького. Та батерія в цілості опісля перейшла під напором поляків враз з цілою УГА за річку Збруч в простори східньо-українських земель. Там її розв'язано, окремих одноріч них приділено до батерій 3 Бережанської Бригади. Комендантом полку був отаман Шепарович, а комендантом батерії сотник Скацель, чех з походження. Вкінці 1919 року сотник Скацель, в тифозній гарячці, позбавив себе життя при помочі револьвера. В батерії був ще поручник Галасса, який помер на тиф, чотар Остап Огар з Тернополя та булавний Кульчицький з Львова. Всі вони це високо ідейні одиниці, які вірно служили Українській Державі.

                    Батерія брала участь в боях під Бердичевом, Житомиром, Коростенем, Каменець-Подільським і ін. Останной бій батерії був в Романівці, коло Києва, де поляки захопили її в неволю. Інж. Ю. Курманович пережив плямистий і поворотний тифи в Тульчині.

                    Після закінчення війни інж. Курманович вернувся додому, але вже в листопаді 1921 року виїхав до Відня, де і дотепер проживає з родиною. Там закінчив лісовий відділ «Гохшулє фір Боденкультур».

                    При тому треба згадати, що сотник Скацель оженився був на дуже гарній дівчині, дочці українського священика в Житомирі.

                    В батерії служили ще: підхорунжий Дмитро Цимбаліста, підхорунжий Володимир Левицький і підхорунжий Володимир Радзикевич (тепер лікар).

                    Юрій Курманович служив в Українській Армії в ранзі підхорунжого. Тепер Уряд Української Народньої Республіки в екзилю підніс його до ранги хорунжого і наділив воєнним хрестом заслуги.

ІВАН КОСТЬ

Гаврило Гордієнко

                     Читаючи спогади Василя Вериги "Прорив з окруження" на ст. 37 «ВК» ч. 3-4, натрапив я на рядки: «Всі наші дивізійники продісталися сюди з зброєю в руках (підкреслення моє Г. Г.), хто з крісом, а хто з скорострілом. Німці покидали по дорозі все, тільки підпиралися дерев'яними кийками». Прочитав і призадумався, мов би майбутнє стояло перед очима, яка це грізна сила народиться на Світ Божий, коли український юнак допадеться до своєї національної зброї?!

                     Одному із героїчних юнаків нашої доби й присвячено ці рядки. Іван Кость народився, виріс і вчився в Синовіру-Товчці, Волівської округи (тепер Міжгірський район) на Закарпатті. Відбувши військову службу в чехословацькому війську, Іван Кость служив, як пограничник, і року 1938, коли творилася держава Карпатської України, він був приділений до пограничного посту в селі Торунь на польському кордоні.

                    Одного вечора в жовтні 1938 року Іван Кость відбув свою зміну, повернувся до касарні, повечеряв і почав грати в карти з товаришами по службі, які, крім нього, всі були чехи. 

                    Ще не дуже й звечеріло, а в горах у жовтні місяці смеркає скоро, в околиці поштового уряду, там таки в Торуні, почулися вистріли. Мабуть — напад на пошту польських терористів, які тоді вешталися в Карпатській Україні в прикордонних лісах.

                     Іван Кость лишає розвагу — гру в карти, хватає свій карабін і збирається вибігати на звуки вистрілів. А його товариші — чехи кажуть йому: «Іване, сиди, не рухайся, не твоя зміна». А Іван Кость їм на те: «Не моя зміна, але моя Україна. І з карабіном в руках вибіг рятувати «свою Україну».

                     Не врятував Іван Кость ані «своєї України», ані себе, кілька куль пронизали його тіло й Іван Кость поляг смертю славних в обороні «своєї України». В найближчу суботу в його рідному селі Синевиру відбувся величавий похорон молодого героя. Була розкішна соняшна осіння днина, на довколишніх верхах чорніли смутком смереки, золотом вкривалися буки та ще де-не-де багряніли явори, пригадуючи кров молодого Івана Костя пролиту за «свою Україну».
Похорон звеличали чота чехо-словацького війська та чота жандармерії. Коли вояки з почесної чоти гідно трималися, як і належить в такому випадкові, то жандарська чота більш уважно приглядалася на довколишні ліси, сподіваючись провокацій польських терористів.

                     З численних сіл прибули люди віддати останню пошану місцевому героєві. Людей було так багато, що вояки в жалібному поході мали труднощі йти військовим ладом і кроком, бо цивільні люди йшли не «в ногу»!

                     Поховали Івана Костя на найпочеснішому місці в селі, коло великої мурованої церкви, щоби його могила стало нагадувала всім, хто буде там проходити, молодого героя, який поклав, що мав найдорожчого, своє життя за «свою Україну», що й підкреслювали численні промовці над свіжою могилою!

                    На жаль, о. Шімша, греко-католицький (тепер він уже православний!) парох Синевира, в своєму слові декілька разів ужив вислову «нещасна куля перервала нитку молодого життя Івана Костя», ні разу не уточнивши, чия то була куля! Не дивно, бо ж о. Шімша був мадярського роду і його та Україна, за яку поляг Іван Кость, зовсім не цікавила.

                      Для повноти контрасту між героїчним місцевим громадянином Іваном Костем і його службовиками товаришами чехами треба додати ще такий факт. Коли року 1938 Чехословацька республіка опинилася в небезпеці, для кращої охорони границь були створені допоміжні відділи, до яких входили, крім пограничників, ще жандарми та колишні вояки чехословацької армії, які перебували в цивілю і ще не були мобілізовані. В жовтні 1938 року один   такий   відділ   збільшеної охорони границі вийшов на нічну службу на північ від Синевирської Поляни. Провідником був старший ранґою пограничник, крім нього були пограничники, жандарми і місцевий українець, поштовий робітник (уже помер) на прізвище Галатиба, від якого я й знаю цю пригоду.

                       Причаїлася ця група в кущах недалеко самої границі з Польщею. Десь коло півночі почувся рух з боку Польщі й на віддалі дослівно десять кроків пробиралися польські терористи з Польщі до Карпатської України.

                        Відділ збільшеної охорони був озброєний в карабіни, пістолі й ручні гранати. Начальник відділу наказав строгий спокій, хоч інші пропонували закидати терористів гранатами. Але начальник відділу пояснив, що він, як чехо-словацький леґіонер, має вже багато років служби й до повної пенсії йому залишилось зовсім небагато, то чому він має ризикувати своїм життям, або каліцтвом, бо ж терористи напевно будуть відстрілюватися.

                        Так пройшли польські терористи на територію Карпатської України! Може якраз з їхньої злочинної руки й загинув Іван Кость, який боронив «свою Україну» і не в свою зміну.
А чехи не боронили своєї батьківщини ані в «зміну», ані поза «зміну», тому й дійшли до подій 1968 року!

ЗАГАДОЧНЕ ВБИВСТВО В ПОЛЬЩІ

                      Літом цього року польське пресове аґенство (ПАП) подало вістку з Варшави, що там у власному мешканні вбито 50-річного публіциста Яна Ґергардта.

                      Він був відомий як автор протиукраїнської книжки "Луни в Бєщадах" і інших, а крім того був автором численних статтей в польських журналах і газетах про саму УПА, як теж про боротьбу польського війська проти УПА. Він був активним учасником тої боротьби і в ранзі полковника польських військ оставив серед українського населення Лемківщини та Закерзоння якнайгіршу пам'ять. Він особисто знущався над українським населенням і відзначився незвичайною жорстокістю підчас допитів полонених членів УПА.

                      Релігія та її видимі представники в особах українських священиків були для нього червоною плахтою. Про нього оповідають, що в організованню нападів на українські села він мав певну методу. Насамперед особисто стріляв до хреста на церкві.

                     А що був він добрим стрільцем, то нераз вдавалося йому хрест зламати. Такий "подвиг" він скрупулятно записував у свойому записнику і тоді викрикував до своїх вояків, що він "розстріляв українського "бога" — отже його вояки, можуть безкарно палити, грабити і мордувати, на що польські вояки тільки чекали.

                     На вістку про наближення банди Ґергарда, люди оставляли весь свій мізерний дорібок, залишали села і рятували життя, криючись по лісах. Двічі відділи УПА розбили банду Ґергарда, але крім поранень, йому особисто нічого не ставалось і він наново організував з нових добровольців нову банду. З невідомих причин, покинув службу у війську і зіаймався виключно літературно-публіцистичною  діяльністю.

                     Факт подання самої сухої вістки без ніяких коментарів, як теж факт, що слідство в тій справі не провадить поліція, але спеціяльиа комісія міністерства внутрішніх справ, кидає тінь таємничости на це вбивство.

ДО СПРАВИ ОБ'ЄДНАННЯ КОЛ. ВОЯКІВ УПА

М. Федак

(На марґінесі двох комбатантських організацій)

                     Вичерпані фізично, з поважно надщербленим здоров'ям нечисленні щасливці рейдуючих частин УПА пробились осінню 1947 і в 1948 роках крізь кордони й сильні ворожі застави на Захід.

                      Тут зустрілися ми з новою дійсністю, дійсністю, про яку ніхто з нас не був докладніше поінформований і до неї якслід неприготований. Усіх нас направду щиро вітала українська еміґраційна спільнота. Нас приймали, гостили, одягали, лікували, приміщували по таборах ДіПі та всі на усі лади інформували про життя по таборах, можливості виїзду за океан та про нашу громадську й політичну еміґраційну дійсність.

                      Найболючішими і незрозумілими тоді для нас були інформації про незгоду й розбиття на нашому громадському і політичному секторах. Прямо не хотілось вірити, що в такій тяжкій ситуації, в якій знайшовся наш нарід, наша еміґраційна політична верхівка не може знайти спільної мови, не може здобутись на спільний політичний центр та спільно, скоординовано вести визвольну політику.

                       Ми розбрилися більшими й меншими групами по численних таборах ДіПі в Західній Німеччині. Тут почалася «ревна опіка» нами деяких політичних чинників, наслідком якої — є розбиття і поділ між колишніми вояками УПА, що покутує аж до сьогодні.

                        Провід Закордонних Частин ОУН вишукував між нами колишніх членів Організації і вимагав негайного включення і активізації в ЗЧ ОУН. З другої сторони — зверхній чинник рейдуючих частин УПА — Закордонне Представництво УГВР, ясно й недвозначно поставив справу недемобілізації вояків Рейдуючих Частин УПА та виніс заборону включуватися нам в життя якої-небудь політичної організації чи партії. Як наслідок повищих двох різних постав і вимог, прийшов і двоподіл думок між вояками УПА.

                       Нерідко між колишніми вояками УПА можна почути думку, що вина за наше розбиття таки у нас самих, а радше за нашим тодішнім командним складом. Йому бракувало тоді рішучости і твердої постави — стати у такій ситуації, як цілість збоку, і своєю поставою зберегти одність та впливати тим самим на оба політичні чинники — знаходити спільну мову, співпрацю і однозгідність їх рішень. Але сьогодні, це тільки роздумування — «що б то було б, як би було».
Дійсність була інша. Частина вояків згуртувалася біля Братства колишніх Вояків УПА ім. св. Юрія Переможця, друга частина — біля Місії УПА. Такий стан існував аж до 1953 року, коли то на еміґрацію надійшла пошта від Проводу Краю з вимогою ліквідації конфлікту між ЗЧ ОУН та ЗП УГВР, назначуючи для цього Колеґію Уповноважених.

                       Довідавшись про вимогу Краю, члени Головної Управи Братства кол. Вояків УПА*), на своєму засіданні вирішили, не чекаючи на результати праці Колегії Уповноважених, а ліквідувати в першу чергу конфлікт між самими вояками УПА.

                       Про рішення Управи Братства негайно повідомлено членів Місії УПА**) та визначено спільну зустріч в цій справі. Почались переговори. Обі сторони стверджували помилковість дотеперішнього стану та виявляли бажання — спільного знаменника. Розуміється, що крім ділових виступів, не бракувало також гострих і темпераментних. Дехто з учасників нарад не відкидаючи самої ідеї об'єднання, за всяку ціну старався знайти винних у розбитті й то якраз між приявними на нарадах. Пройшло немало часу на неплідну дискусію. Вкінці перемогла думка, що, якщо учасники нарад направду бажають згоди і потрібного об'єднання, обов'язково мусять залишити минувшину, а зосередитись над способом і формою об'єднання всіх колишніх вояків УПА.

                        В дальшому відбувались направду вояцькі, ділові наради, вислідом яких були такі однозгідні рішення: а) ліквідація Братства кол. Вояків УПА ім. Св. Ю. Переможця, б) створення нової комбатантської організації для всіх кол. вояків УПА, як Братства так і Місії, під назвою — Об'єднання кол. Вояків УПА.

                        Спільно випрацьовано й передискутовано проект статуту нової комбатантської організації та визначено реченець і місце першого основуючого загального З'їзду.

                         Загальний основуючий з'їзд відбувся у Мюнхені, на який з'їхалося багато вояків, колишніх членів Братства і Місії. З'їзд затвердив статут, назву організації та вибрав першу Головну Управу Об'єднання кол. Вояків УПА. Головою обрано одноголосно св. п. полковника Івана Бутковського-Буцула (Місія). До управи входили такі друзі: Горислав (Братство), Прірва (Місія), Марко (Братство), Ворон (Місія), Смирний (Братство), Зенко (Місія), Ірина (Братство) та інші, яких сьогодні докладно не пригадую.

                          На цьому з'їзді, на загальне здивування, опонував св. п. Вернигора, який пропонував відсунути з'їзд аж виясниться справа переговорів між членами Колегії Уповноважених. Здивування було тим більше, що св. п. Вернигора був одним із перших ініціяторів об'єднання. Незабаром всім стало відомо, що в тому самому часі дійшло до зірвання переговорів між членами Колеґії Уповноважених, а св. п. Вернигора повнив функцію краєвого провідника ЗЧ ОУН на Францію. Не прийняв він також функції в Головній Управі Об'єднання кол. Вояків УПА.

                           З відбуттям основуючого з'їзду Об'єднання кол. Вояків УПА, здавалося, що справи колишніх вояків належно наладнані і остаточно розв'язані. Та на жаль, так воно не сталося. По лінії ЗЧ ОУН пішли інструкції за океан (на терені Зах. Европи, завернути колеса вже не вдалося, бо майже всі кол. вояки УПА включилися в життя Об'єднання), щоб творити Товариство кол. Вояків УПА.

                          Справа і мотиви створення Об'єднання кол. Вояків УПА не була і, здається мені, по сьогодні не є якслід відома всім кол. воякам УПА на американському континенті і тому 34 не мало спеціяльних труднощів в оснуванні свого Товариства, та охоплення ним певної частини кол. вояків УПА.

                          До написання отих кілька фактів з минувшини, які я сам переживав і брав у них безпосередню участь, спонукала мене вістка, що в ЗСА почались, тим разом «цілком серйозні» переговори, про ще одне об'єднання, але як довідуюсь, спонукане й також узалежнене від закінчення зустрічі на вершинах: Штуль — Лебедь — Стецько.

                         Друзі по зброї! — Якщо дійсно лежить нам на серці наше об'єднання, спільна праця в одній комбатантській організації ( тієї непроробленої праці, яка обтяжує нашу совість — так багато!), не узалежнюймо її від порозуміння і співпраці інших, бо при такому підході до справи — ледви чи дочекаємося цієї одности чину, що кожний з нас виніс з безпосередньої боротьби з ворогом на рідній землі. Найвищий вже час, щоб ми не стояли у хвості координаційного процесу всі творчих сил нашої політичної еміґрації, а починали цю координованість, єдність і співпрацю від себе самих. Будучи членами однієї комбатантської організації, залишім кожному з нас свободу особистих політичних поглядів і праці в тій чи іншій політичній чи суспільній українській організації. Власне у них і через них змагаймо до координації і співпраці усіх наших політичних і громадських організацій для служіння одній і тій самій справі — визволенню нашого народу.

_________________________
*) До Головної Управи Братства кол. Вояків УПА ім. Св. Юрія Переможця входили тоді такі друзі: Вернигора (голова), Горислав, Марко, Смирний, Ірина, Скала (в цьому часі виїжджав до США) та інші, яких докладно не пригадую.

**) В переговорах від Місії УПА брали участь такі друзі: св. пам. полковник Іван Бутковський, Прірва, Ворон, Зенко та інші.

ДО ІСТОРІЇ 2.УД УНА

(Два   листи)

                        Лист до редакції бунч. О. Корчака-Городиського, поміщений в ч. 3-4 "Вісті Комбатанта" викликав відзов, якого ми сподівалися і ждали, як теж кинув певне насвітлення на деякі не вповні з'ясовані справи. Знаємо випадки, що деякі вояки, які прийшли, як поповнення після Бродів, вважали себе помилково членами 2-ої дивізії.     Редакція

 До
Хвальної Редакції
"Вісті Комбатанта".

                       Бунчужний УЛС і І УД УНА пан О. Корчак-Городиський помістив свої цінні зауваги до моєї статті "Військова Управа у Відні" у 3-4 числі "Вістей Комбатанта", які одначе вимагають певних  пояснень.

                       Пан Корчак-Городиський обстоює думку, що 2-га Дивізія була тільки бригадою під німецьким командуванням, та що її початком не був ніякий український легіон.

                       Фактом є, що в німецькій військовій номенклатурі Друга Українська Дивізія була офіційно ведена, хоча б з причин воєнних дій, тільки її частина, відома під назвою "Проти-панцириа Бригада Вільна Україна", брала участь, як складова частина армійської групи ген. Вернера, в боях на східному фронті. Друга Українська Дивізія була створена заходами Українського Національного Комітету. Перші курені Другої УД складалися з вояків-українців, колишніх полонених, що робили службу у протипожежних відділах. До формування 2 УД зістав покликаний полк. Петро Дяченко, що до цього часу воював зі своїм легіоном (прошу не мішати з Українським Легіоном Самооборони, що постав на Волині) проти большевицьких партизан на терені Польщі. Друга УД формувалася і вишколювалася під Берліном у містечку Німек (Niemegk), де теж находилась українська старшинська школа. З перешколених вояків, підстаршин та старшин зорганізовано протипанцирну Бригаду, яка вже з кінцем лютого 1945 вирушила  на  фронт.


Німецькі  джерела: 

 J.  Thorwald:  Wen  Sie   Verberden Wollen, dop. 416, 474  i  475.

 Українські  джерела:
 
Кость Паньківський: "Від Комітету до Державного Центру". Стор.: 97,  98  і  99.
Полк. Петро Титареико: Протипанцирна Бригада "Вільна Україна".
"Вісті", число 20-21, стор. 3, 4.

                      Добре сталося, що бунчужний УЛС О. Корчак-Городиський подав офіційну назву "Українського Легіону "Самоборони", як теж і блищі дані про українських старшин та душпастирів цього легіону.

                      Може ця наша виміна думок причиниться до цього, що хтось із старшин УЛС напише коротко його історію, зокрема про цього легіону бої з большевнцькнми партизанами на Волині.                   

Роман Крохмалюк

До Хвальної Редакції журналу   "Вісті Комбатанта"

                      Ласкаво прошу помістити у Вашому цінному журналі наступне вияснення:

                       В. ч. 4-5 "Вісті Комбатанта", мабуть з недогляду Вш. Редакції, яка напевно має вірні відомості про всі бойові частини УНАрміі, лист до Редакції, поміщений на стор. 89 про те, що Окрема Протипанцириа Бригада "Вільна Україна" мала німецьку назву і не мала над собою українського командування. Я, як б. Начальник Штабу тої Бригади вияснюю : 

                       1.  Бригаду було  зформовано з полонених українців 6. вояків совєтської армії та  з   допоміжних поліцийиих батальйонів. Приймалося виключно бувших вояків, при чому підстаршинам і старшинам на місці роблено короткі устні іспити. Знаю те тому, що я належав до комісії набору від першого дня організування Бригади. В Бригаді було біля 80% прндніпрянців.

                       2.  Бригада ніколи не мала німецької назви, бо з німцями жодних зносин не мала аж до часу прибуття на фронт в Чехії.

                       3.  Підчас організаційно-вишкільного (Німек) і вишкільного (Ґляц) перійодів Бригаду підпорядковано лише і виключно Командуючому УНА Генералові П. Шаидрукові, який в організаційно-вишкільному часі (час біля 6 тижнів) в Німеку відвідав Бригаду 3 рази.

                       4.  Генерал П. Шандрук призначив був Командиром Бригади Генерального Штабу Полковника П.Дяченка.

                        5.  Етат Бригади уклав Полковник П.Дяченко, а затвердив його Генерал П. Шандрук.

                        6.  Бригада складалася з 3-ох куренів штурмової піхоти, батереї тяжкої протипанцерної зброї, резервного куреня, зв'язкової сотні, сотні саперів, санітарних,  господарських та інших частин разом біля 3,900 осіб.

                         7.  8 квітня 45 р. Бригада склала присягу, яку уклав Генерал П. Шандрук, на   вірність українському народові і українській державі. Підчас промови до Бригади в той час Генерал П. Шандрук підкреслив, що — мовляв — честь Вам, бо Ви є перша бойова частина УНА, яка складає присягу на вірність Україні! Підчас того святкування гостювала у нас Капеля   Бандуристів ім. Т. Г. Шевченка під  керівництвом маєстра  Гр. Китастого. Присягу перевів о.  Митрат Ф. Білецькнй.

                          8.  При Бригаді чи в Бригаді не було жодного німця, навіть зв'язкового, одного  разу з Генералом П. Шандруком приїздив до Бригади німецький полковник Л. Вольф, який мав   перевірити забезпечення Бригади харчами. Харчі довозилися до Бригади німецьким транспортом, але розподіляли їх виключно наші старшини. Крім того команда впоряду та бойових вправ подавалась лише в українській мові.

                        9.  Для листування зі Штабом УНА вживалося українського штампу "Штаб    Окремої Протипанцирної Бригади УНА" і тому, — мені  здавалося,  що кожному підстаршині з стажем є відомо, що Окрема Бригада рівняється Дивізії.

                       10.  Бригада пересилала свої справоздання до Штабу УНА і я часто, навіть кілька  разів в тижні, зголошувався особисто в різних справах в Штабі УНА.

                       11.  Внаслідок заходів Генерала П. Шандрука, Бригаду було приділено до Групи  Армій Нім. Середнього Фронту, яким командував Фельдмаршал Шернер, а безпосередньо до Панцирного Корпусу Генерала Графа фон Штрахвіца і там Бригаду в повній мірі забезпечено технічними матеріялами.

                      12. Так само, під час перебування Бригади на фронті, до неї не було приділено жодних німецьких зв'язкових, бо командири куренів і сотень та всі старшини на відповідальних становищах говорили бездоганно німецькою мовою.

                       А дальше, 27 квітня 45 р. Бригаду було введено в тяжкі бої за Бавцен проти червоних сил, який (Бавцен) наша Бригада відбила. Пізніше перекинено наші частини на північ проти комуністичної польської Дивізії ім. Косцюшки, якій ми завдали великих втрат, беручи сотні вояків в полон, здобуваючи маси зброї та різного воєнного "добра" проломивши фронт і посуваючись вперід, при порівнюючи малих втратах. Та сусідні німецькі частини, морально вже заломані, почали відступати і довелось давати наказ відступу.

                       Перед нашою Бригадою ворог був розбитий, не був в силі нас переслідувати і відступ був майже без втрат. Змучені боями, безсонням і відступом приступлено до будовання нових оборонних становищ. Полковник П. Дяченко виїхав по виклику до Штабу Корпусу і якраз в час його неприсутности проголошено капітуляцію Німеччини.

                       Німці панічно кидали зброю. Штаб Бригади дав наказ частинам відступати на захід в прямому напрямі до ріки Ельби. В той час наш Штаб ще мав точні інформації про рух ворожих сил. Всім командирам частин переслано точні інформації про ситуацію.

                       Відмарш на захід був дуже тяжкий, хоч ворог нас не переслідував. Він старався всі там військові частини окружити і не допустити вислизнутись з їхніх рук. Тому, щоб сповільнити наш відступ і віддячитися за Дивізію Косцюшки, большевицькі літаки, ескадра за ескадрою, низькими полетами на протязі цілого дня шматували наше помучене вояцтво. Там Бригада понесла 60% знищення в людях і матеріалі. Ніч була спокійна і по короткому відпочинкові дальше форсованим маршем відходили ми на захід. Треба було занятися раненими та вбитими. При тому вже тут багато вояків зникало, перебираючись в реквіроване у німців цивільне вбрання і губилось серед населення.

                      В 4-ій годині ранком ще наші санітарні вози (це все що нам залишилося) переїхали з раненими через Ельбу. Коли ж наші частини — розбитки добились туди вже в 8-ій годині ранку, то вже всі мости були обставлені большевнкамн. Ми в окруженні!

                      Скрившись в глибоких лісах, ми провели розвідку над Ельбою і на підставі зібраних інформацій рішили залишки Бригади розділити на групи по кілька осіб (один, що знає німецьку мову) і самостійно кожна група мала пробиватись до американців. Я особисто відійшов з останньою групою.

                       Багатьох большевнки виловили, багатьох розстріляли, напевно сотні заслані в табори. Частина дісталась до Баварії. Там вояки Бригади не тільки, що вдержували між собою зв'язок, але взаїмно допомагали собі пролазити різні "скринінґи". Включилися активно в роботу  Військового Центру при ЗП УГВР, а після того працювали в різних військових референтурах, військовими референтами і інструкторами на різних військових вишколах. А дальше вояки Окремої Панцирної Бригади виїхали до Австралії, Арґентини і Америки та включилися активно в інші наші комбатантські організації.

                       Підчас перебування Бригади в резерві Панцирного Корпусу, Полковник П. Дяченко одержав наказ від Генерала П. Шандрука переіменувати Бригаду на 2. Українську Дивізію. Наказ був відчитаний під час вечірного апелю в сотнях. Мені відомо, що Ген. П. Шандрук особисто таємно наказав Полковникові П. Дяченкові використати всі можливості і не втягатися в бій, та при першій нагоді відтягти цілу частину на захід, але — на жаль — такої можливости не було.

                        Підготовано вже багато цікавого матеріалу про 2. УД УНА, дальше його підготовляємо і в свій час появиться все друком. А коли йде про зв'язок з Командиром, який в 1965 році відійшов у вічність, фізично це прямо неможливо! Багато з нас майже що кілька тижнів відвідуємо Його могилу на Цвинтарі-Пам'ятникові в Баунд Брук і складаємо Йому наш салют!

                        Не хочеться вірити, що п. бунчужний Городиський, який не мав нічого спільного з 2. УД УНА, так з легкої руки не тільки ображує почуття вояків цеї Дивізії, але й міною знавця відбирає право бути 2. УД УНА тим, чим  вона насправді була.

Майор В. Гладич

ЗАПИСКИ ФРОНТОВИКА З ЗАПІЛЛЯ

                         Це що я почав писати багатьом на злість, не сталося з моєї вини. Завинили ті, що мене підвищили в ранзі і мої приятелі, які замість справити мені бучу — зробили несподіванку.

                          Раділи мої товариші, радіти мусіла й ціла громада, що дістала ще одного старшину, бо часи непевні. Ану ж китайський смок пічне кусатися з московським ведмедем. Так хоч будемо мати вже готових старшин. В часі несподіванки — чарка по чарці, а за нею ще одна чарка і прийшло до патріотичних дискусій, опісля ще більш патріотичних пісень... Закінчено імпровізований концерт унісоном піснею «Бодай ся когут знудив...»  Тоді порішено, що я повинен списати свої переживання.

                         Як писати — то писати. Купив я собі писальну машину і почав пальцем вистукувати літеру за літерою, навіть пальця не треба слинити. Літери виходили прямі так, що ніхто не потребує сліпати над незугарними закарлючками. Характер письма не зраджує чи я гуцул, лемко або інший галичанин-самоук.

                          Щоби увіковічнити своє ім'я, слід писати з початку, систематично. Отже менш-більше перед 50-ти роками з шумом-криком прийшов на світ незамінимий «патріота», себто я. А що від самого народження я був дуже голосний, всі передсказували мені світле майбутнє: якщо не стану якимсь прем'єром, то принаймні «ксьондзом». Якщо свідки мого народження були б жили напримір тепер, то гідний чи негідний, а може були б предсказали мені вскочити в «біскупи».

                           Спочатку називали мене бубном, опісля тромбою, а вкінці фуярою. І так фуярою покликала мене вже на тиждень перед вибухом війни моцарствова Польща рятувати її від Гітлера. Цілу польсько-німецьку кампанію перебув я в першій лінії — цілих 17 днів утікав. Десь на другий або на третій день я дістав першу командну функцію. Мені дано під команду віз, запряжений у дві шкапи, а третя, сумно зітхаючи за пропадаючою на наших очах ойчизною, тягнула ноги за возом.

                            Чим ближче дому, мене почало щораз більше огортати зовсім виправдане невдоволення, що я цілий час на фронті, а готовий додому вернутися фуярою без ніяких відзнак. Так роздумуючи, я і не счувся, як мені саме щастя впхалося в руки. По дорозі якийсь лицарський «оброньца» зложив на моїм возі свою військову блюзу (то так, щоби відтяжити свою душу), на якій я врешті завважив три срібні паски. Я логічно «вифігурував», що це саме для мене, бо якщо силу одної шкапи числити щонайменше за силу трьох вояків (розуму на фронті шкапам не треба), то мені належиться щонайменше десятника. При найближчій нагоді в малому містечку на всякий випадок ще зробив собі фотографії для увіковічнення моєї заслуженої шаржі, а тоді проміняв блюзу за бохонець чорного хліба, який підсилив мої патріотичні почування, що я ані ґудзика не віддав даром. З заходу йшли німецькі, а з сходу московські визволителі. Маючи до вибору між чортом а дідьком, я вибрав чорта і приліпився до заходу.

                             Коли мене мадяри зловили в кукурудзах і впевнили мене, що я є «добровольцем» до українського війська, я нагадав собі, що в мене були ще від дитинства музикальні нахили. Коли поліція запровадила мене до набірної комісії, я «добровільно» зголосився і як документ тицьнув свою фотографію в мундурі з трьома срібними пасками, що викликало поважне враження. Зголосився я до оркестри, обраховуючи в своїй голові, що це найбільш безпечна бойова частина, а що я був завжди голосний, приділили мені бубон.

                             Мабуть в нас (себто в мене і в бубна) були ідеологічні розходження, бо він завжди вдаряв тоді, коли не було потрібне, не «під крок», то незабаром дали нам розвід (за фактами не треба було шукати, про них всі знали) і післали мене до сотні якихсь «фризієрів», чи як там їх називали. І так я їхав у напрямі на Броди. Але мабуть судьба готовила щось іншого, бо мене під Бродами вже не було потрібно, самі без мене втікали, коли ванька пригрів катюшами, яких звук не сприймали ні моє музикальне вухо, ні мої штани.

                              Як давнього «десятника» мене призначено на підстаршинський вишкіл і я собі міркував, що краще сидіти в лавці і слухати (або дрімати) викладів, як сидіти в рові і слухати реву гармат, А що наші хлопці не дуже рвалися на вишколи, а я відчув в собі військову жилку, тож на вишколах я дочекався майже кінця війни. Був раз «ранений» і щось два дні ходив з розпухлим носом і розтятою горішньою губою, що надавало мені бойового вигляду. Так закінчив я цілу німецьку кампанію на сході.

                               У Риміні записався до школи, але там мав таких обмежених учителів, що мене нічого не могли навчити і по приїзді до ЗСА, де процвітає і буяє бойовий дух, вписався з місця до Братства Дивізійників. Швидко зорієнтувавшися, що там нічого не дочекаюся, хіба якогось «бєфелю» знову під якісь броди, я почав записуватися до всіх комбатантських організацій (безплатно покищо, бо людину не вистачить всюди платити!) бо відчув, що військо — це моя одинока професія. В кожній організації подавав зовсім правильно вищий військовий ступінь, покликуючись на мій ступінь з попередньої організації. Добрі приятелі не радили мені подавати перед своїм прізвищем мій останній військовий ступінь, бо ану ж за рік дістану підвищення і тоді може наступити непорозуміння. Вперше від 1939 р. в мене виринула поважна проблема. Як так піде з тими авансами далі, то заки Китай рушиться на совєтів, я можу бути в ранзі генерала, а це вже не те саме, що командувати двома охлялими шкапами. А що тоді?        

      Іван Тромба

ПРОТОКОЛ*)

З АРХІВУ МИНУЛОГО

Засідання Української Дипломатичної Місії до Польщі відбувшогося в Варшаві дня 16 падолиста 1919 р.

                     Присутні: Голова Місії — Андрій Лівицький, 1 уповн. голови — Леонід Михайлів, 2 уповн. голови д-р Стефан Витвицький, Прокіп Понятенко, д-р Антін Горбачевський, д-р Мих. Новиковський, Петро Мшанецький і Борис Ржепецький. Запрошені: д-р Кирило Студинський, д-р Крипякевич, міністер Ковалевський.

                     Проводить голова Місії Андрій Лівицький і протоколує д-р Горбачевський.
                
                     Початок в 11 год. перед полуднем.

                    Справа установлення основ для польсько-українських взаємовідносин:

                    Голова Місії Андрій Лівицький, відкриваючи засідання, з'ясовує домагання ставлені польським урядом для нав'язання прихильних взаємовідносин. Обіймають вони три точки:

                    1.  Українська держава зрікається своїх суверенних прав на Галичину;

                    2.  Кордони межи Польщею і Сх. Україною установлюються в той спосіб, що гранична лінія проходить на схід від Буга — при чім Холмщина припадає Польщі;

                    3.  Земельне питання буде розглянено в установчім парляменті, а до того часу признані будуть за земельними власниками юридичні права звязані з посіданням землі.

                    Мін. Микола Ковалевський інформує про скрутне положення військове. Частини Галицької Армії перейшли з ген. Тарнавським до Денікіна а решта війська неспосібна до бою бо 75% жовнірів хорі. Треба згодитися на домагання польської сторони бо се одинокий спосіб рятовання України.

                    Проф. д-р Студинський висказує(ть)ся рішучо проти зречення щодо Галичини.

                     Д-р Ст. Витвицький домагається вилучення справи Східної Галичини з теперішніх переговорів з тим що вирішення сеї має наступити пізніше.

                      Леонід Михайлів полемізує з Витвицьким, домагається приняття польської формули бо інакше наражене на небезпеку держав, питання України.

                      Мих. Новаковськнй обстоює становище д-ра Витвицького.

                     Андр. Лівицький стараєся в довшім виводі ви(к)ладати користи для України з заключення з Польщею договору. Зречення суверенности на Галичину не буде мати значення на коли буде застережена для Галичини широка автономія. Коли нас зліквідують — то не буде кому боронити інтересів Галичини.

                      Проф.Студинський реплікує виводи Лівицького а Ковалевський підпирає сі виводи (тобто Лівицького).

                       Понятенко вказує на се що для України порозуміння з Московщиною з огляду на централізм є неможливе і тому треба опертися на Польщу яка має в порозумінню з Україною інтерес свого економічного розвитку.

                        Крипякевич вказує на те, що пропоновані поляками межі на схід від Буга (отже по Горині) криють у собі небезпеку бо відкривають ніким не боронену дорогу до Києва.

                         На тім засідання перервано та відложено дальшу дискусію о 4. годині по полудні до 6-ої години вечером.

                          Продовження
починається о годині 6.45 вечер. при участи тих самих осіб що й попередньо з виїмком проф. д-ра Студйнського.

                          Проводить Голова Місії Андр. Мих. Лівицький, — протоколує д-р  Горбачевський.

                          Д-р Витвицький звертає увагу, що поляки використають заяву на шкоду України а зокрема Галичини. Дипломатична Місія не має компетенції складати в справі Галичини заяви без виразного поручення правительства 3. О. У. Н. Р. в так важкій справі вказане є ... (не читке) порозуміння з загалом громадянства Галичини а се, покищо, неможливе.

                         Андрій Лівицький пропонує стілізацію деклярації щодо кордонів у той спосіб що кордон межи Україною і Польщею проходить по давнім кордоні межи б. Австрією і Росією.
Мшанецький заявляє що буде голосувати проти пропонованої деклярації бо не бачить передумов, які оправдують таку велику жертву з боку України і не має певности що сповнення сего що бажають поляки принесе позитивні успіхи.

                          Л. Михайлів інформує щодо теперішнього стану військового на фронті Шепетівка-Проскурів, а се становище принаглює до вирішення справи політичної деклярації по думці бажань польського уряду.

                          По замітках д-ра Витвицького і Понятенка на тему наслідків з приводу подання або зачекання подання деклярації відповідаючої бажанням польського уряду ставить голова місії деклярацію на голосовання: а) уступ деклярації відносячійся до земельного питання в стилізації: «Земельне питання вирішене буде українським парляментом... До того часу за був. землевласниками лишаються юридичні відносини до землі, яка перейшла в користування селян»

                          —  з'єднав у голосуванні 4 голоси — проти 3 —

                           б)  уступ щодо кордонів у тім розумінню, що кордон межи Польщею і Україною  має проходити по р. Стир.

                            — з'єднав за собою 4 голоси, проти цего заявилося 3 голоси.

                          в)   За  уступом деклярації  в справі становища Галичини сформуловано: «Справа устрою Галичини буде вирішена на основі широкої територіяльно-національної автономії»...

                          —  заявилося (з дочисленням голосу Голови) 4 голоси а за відкинення цього уступу цілком — 4 голоси.

                           г)  Пропозиція щодо Галичини делегатів в стилізації: «Справу Східної Галичини  передається до вирішення Мирової Конференції...»

                           —  осягнула в голосованню — 4 голоси; проти — 4 — які заявилися проти неї.
Понятенко домагаєся поновного голосовання і підання цілої деклярації «ен блок» під рішення.

                           Голова заряджує поновне голосовання і ставить під рішення всі три уступи: а, б, в нараз.

                          —   Вислід голосовання:  за приняттям  (разом  з головою) — 4 голоси, — проти — 4 голоси.

                           На тім засідання закінчено дня 17. падолиста 1919 р. в год. 5-ій рано.

др. Антін Горбачевський

__________________
*) 3 оригіналу збереженого в приватнім архіві родини Др. Горбачевського.

ПОЛКОВНИК УБП ПРО ДІЇ УПА НА ЗАХІДНІЙ ЛЕМКІВЩИНІ

М. Маґура

                       У 1969 році вийшли з друку «Літерацького Видавництва» в Кракові, Польща,
спомини полковника УБП (Уряд Безпеки Публічної) Станіслава Валаха, п. заг. «Бил в Польсце час». Накалад  15 000 + 283,  сторін 364.

                       У книжці описані епізоди боротьби комуністичної Польщі із націоналістичним польським підпіллям по капітуляції Гітлерівської Німеччини на терені Краківського воєвідства. Сам автор книжки брав активну участь у тій боротьбі. Спочатку як шеф повітового УБП в Хшанові і Ліманові, опісля як шеф 3-го відділу УБП в Кракові, в якому були зосереджені всі справи, зв'язані з боротьбою з т. зв. «реакційним підпіллям» на терені Краківського воєвідства. Вкінці, в квітні 1947 року, переходить на пост повітового шефа УБП в Новому Санчі й тут зустрічається безпосередньо з Українською Повстанчою Армією.

                      Не буду зупинятися над описами боротьби польської комуністичної влади із своїм власним т. зв. «реакційним підпіллям» та описом всіх тих фантастичних жорстокостей того ж підпілля. Нехай це залишається справою власного «польського» сумління автора, та тих польських патріотів, які стояли по той бік барикади «обивателя пулковніка».

                     Мені, як колишньому воякові й учасникові дій Української Повстанчої Армії на терені Лемківщини, доведеться скористати із запрошення автора та подати свої завваги і спростування, які торкаються виключно дій УПА.

                     С. Валах на сторінці 10-ій у своєму «Слові» пише: «Буду надзвичайно вдячний тим читачам, які подадуть мені свої завваги про книжку. Розчислюю головно на тих, які були учасниками тих випадків. Зібрані такою дорогою спостереження, завваги і вказівки, допоможуть мені доповнити і поправити книжку».

                     Беручи до уваги поліційне і політичне становище автора, тяжко сподіватись, що мої завваги і спростування як колишнього вояка УПА та учасника дій на описуваному терені, будуть узяті ним до уваги і доповнять та поправлять видану книжку. Однак в ім'я історичної правди, в ім'я моєї знищеної вужчої батьківщини Лемківщини, не можу не скористати із запрошення автора та не викрити всіх тих хитро, по-поліційному спрепарованих, нібито історичних фактів.

                     По-перше, автор як поляк, своїм писанням приносить велику шкоду своєму власному польському народові. Описуючи про Українську Повстанчу Армію намагається представити її як жахливого, жорстокого ворога польського народу, а тим самим поглиблювати ненависть поляків до українців. Це ніщо інше, як сліпе виконування наказу Москви. Тільки Москві сьогодні найбільше залежить на тому, щоб українці ніколи не простили своїх кривд полякам, а поляки ніколи не визбулись своєї пихи, заперечування всього українського та мрій про «моцарствову Польщу, від моря до моря».

                     Автор, як шеф УБП не знайшов і не подав ні одного факту, який вказував би на ворожість і жорстокість УПА супроти мирного польського населення, яке жило на українській Лемківщині. Не подав і навіть не мав відваги його препарувати. Навпаки «обивателю пулковніку», подам для вас немилий історичний факт, що із 9-ох пограничних з Лемківщиною польських сіл, до проводу цієї «найокрутнєйшей» банди Смирного, приходили в 1946 році делегації з проханням приборкати сваволю пеперівців (партійців) у їхніх селах. І на ваше незадоволення, провід Смирного відмовив проханню польських селян. Відмовив не тому, що не хотів допомогти тероризованим вашою партією полякам, а тому, щоб не дати вашій брехливій пропаганді можливостей розписуватись про жорстокості і ворожість до поляків «окрутних українцуф».
 
                     Полковникові Валахові, як шефові 3-го відділу УБП в Кракові, напевно відомий і інший факт, який він «необачно» пропустив і не подав, використовуючи у своїх споминах архівні матеріяли. УБП від 1945 до кінця 1947 року арештувало на терені повітів Ясло, Горлиці, Грибів і Новий Санч — 72 поляків (не українців, а таки родовитих, «з крві і косьці» поляків) , — ні защо інше, як тільки за співпрацю з Українською Повстанчою Армією, та запроторило їх в тюрму, від 2-ох до 7-ох років.

                    Це вам, найкращий доказ як «страшно загроженою була польська людність зі сторони УПА» (стор. 75). Але зразу на сторінці 77-ій написано таке: «Крім організації, вишколу і узброєння ще один елемент впливав на те, що УПА була поважною небезпекою для молодої людової влади (Польщі), та через довгі місяці (не місяці, а роки — М. М.) боротьби, не можна було її зліквідувати».        

                      Цим «ще одним елементом», автор уважає співпрацю українського населення Лемківщини з УПА, про що і пише далі.

                       Так, це відповідає правді. Українська Повстанча Армія була дійсно поважною небезпекою для уряду комуністичної Польщі і вимагала кількох довгих років завзятої і виснажуючої для неї боротьби. Але УПА в ніякому разі не була небезпекою для мирного польського цивільного населення.

                        Друга справа, це — залюбки вживаний автором приросток до поодиноких відділів УПА — «банда». Автор споминів старається звести Українську Повстанчу Армію до «ґрасуйонцих банд», бо годі підозрівати його у нерозумінні, що таке банда, а що не банда.

                         Тут йому й не вийшло. Він сам собі заперечує пишучи: «Рівночасно через цілий час давала про себе знати найчисельніша і найжорстокіша банда УПА, під керівництвом Смирного. (Стор. 66). Але далі на 76 сторінці написано: «Була то (УПА) прекрасно зорганізована армія»...

                           Якою великою «небезпекою була Українська Повстанча Армія для польського населення», автор наводить коротку історію, цілі й структуру УПА. Він пише:

                           «УПА — Українська Повстанча Армія, постала в 1943 році, як збройне рам'я ОУН, яка в часі окупації тісно співпрацювала з німцями».

                           «На чолі т. зв. Головної Ради Визволенчої (УГВР) стояв Степан Бандера, а йому безпосередньо підлягав командир УПА, Роман Шухевич — «Тарас Чупринка», який керував Головним Військовим Штабом. Йому з черги підлягали 4 операційні групи:

                             УПА «Схід», на терені Поділля;

                            УПА «Захід» — на терені Львівського і Станиславівського воєвідств;

                             УПА «Північ» — на теренах Волині і Полісся, та

                             УПА «Південь» — на теренах Закарпатської України.

                              «В рамах групи «Захід» на терені східньої Польщі, називанім українськими фашистами «Закерзонським Краєм» (терени, що обіймали частину воєвідств Любельського, Ряшівського і Краківського та були розташовані по другій стороні лінії Керзона) зорганізовано військові відділи УПА під назвою «Сян». Групи «Сян» творили військову округу ч. VI УПА».

                               «В тій окрузі діяло 16 сотень УПА. Кожна із сотень начислювала від 80 — 200 людей — «стрільців», яка з черги ділилася на три або чотири «чоти», це значить плютони, кожний по 3 «рої» — дружини. 4 — 6 сотень творили «курінь» — батальйон. У склад групи Сян входило три курені: «Байди», «Залізняка» і «Рена»...

                              «Військові сили групи «Сян» разом із боївками і сіткою ОУН начислювали біля 6 000 людей». (Сторінки 75-76).

                               Не буду зупинятися над знанням автора правдивої історії УПА. Він напевно має змогу вивчити її. Але всеж таки не можна не подати хоча деякі завваги для «виправлення» його книжки.

                              Тяжко повірити, щоб автор з переконанням закидав УПА співпрацю з німцями. Чейже ж напевно відомі йому численні акції і завзяті бої УПА проти німців. Знаний йому також терор і знущання німців над українським народом. Чув напевно про масові арешти і запроторювання у концентраційні табори смерти та екзекуції, які переводили гітлерівці над українськими патріотами за їхню співпрацю з УПА.

                            Але автор іде старою большевицькою дорогою. Подаючи один якийсь факт, лучить його з десятьма іншими, видуманими, брехливими, зпрепарованими пропагандивною машиною, щоб у такий спосіб дезорієнтувати читача і не дати йому змоги пізнати властивої правди.

                            Подаючи, напримір, більш чи менш правдиву структуральну побудову Української Повстанчої Армії, обов'язково пришиває їй співпрацю з німцями, та зводить до армії однієї української політичної організації. Йому не вільно, з наказу його працедавців, допустити до того, щоб читач довідався, що Українська Повстанча Армія не була власністю однієї української політичної групи, а таки була збройним рам'ям цілого українського народу. Рівнож варто б знати полк. Валахові, що сл. п. Степан Бандера не був головою УГВР, а був ним сл. п. генерал-хорунжий Роман Шухевич — Тарас Чупринка.

                            Маркантним прикладом препарування «історичних фактів» пропаґандивним большевицьким апаратом є таке місце на сторінках 76-77:

                            «Всі члени, які виконували керівні функції в УПА, перейшли гітлерівський розвідочний і поліційний вишкіл. Багато рядових членів УПА, колишніх українських поліцистів, гітлерівці на терені Генерального Губернаторства, вишколювали в спеціяльних школах. Незалежно від українців до УПА належало багато СС-манів, словацьких екс-фашистів — Глінківців, мадярських, з банд Шалосього і румунських — Горії Сіми».

                            Прочитавши цей уступ у книжці, який автор напевно живцем переніс із якоїсь там сторінки праці пропаґандивного апарату, ще раз переконуєшся, що польсько-большевицька брехня — не має меж.

                            Авторові конечно треба переконати польського читача, що для Української Повстанчої Армії не вистачало сил у своєму власному 50-мільйоновому народі. Вона (УПА) змушена була позичати людей в інших народів і то обов'язково «фашистів». Дивно, що до вичислених вгорі фашистів різних народів, забув додати й своїх польських.

                              Знову ж, щодо вишколу провідних членів УПА гітлерівцями, то чи ж автор може уважати цих останніх так наївними, щоб вишколювали своїх противників для скорішої своєї загибелі? С. Валах хіба мав досить часу пізнати гітлерівців і ґестапо, будучи на провідному становищі Армії Людової в час німецької окупації Польщі.

                             Як виглядав правдивий гітлерівський «вишкіл» для багатьох провідних і рядових членів УПА, може послужити приклад гітлерівської «підготови і вишколу» Смирного, про якого автор так часто й такими «теплими» словами згадує у своїй книжці. Про цей вишкіл знаю подробиці, будучи другом і близьким співробітникім «вишколюваного».

                             Ранньою весною 1944 року, ґестапо несподівано окружило школу в селі Мшана біля Дуклі на Лемківщині, де вчителював Смирний. Був він у цьому часі в клясі із своїми учнями. Увірвавшись із криком «генде гох» до кляси, ґестапівці арештували його та запроторили до тюрми в Яслі, залишаючи в клясі вкрай переляканих дітей. І тут у підземеллях ґестапа розпочалась «підготовка і вишкіл». Розпочали їх ґестапівці жорстоким, до непритомности, побиттям, продовжуючи опісля кількаденною голодівкою, напускаючи на зв'язаного в'язня розлючену поліційну собаку, стосуючи вішання і душення. Закінчивши таким чином першу частину свого «вишколу», перенесли його на ношах та вкинули в камеру, де зустрів він багато подібних собі «вишколюваних», які перебуваючи на «відпочинку», чекали на продовження і закінчення оцього згадуваного С. Валахом гітлерівського вишколу для членів УПА.

                            Думаю, що цей випадок, а таких можна б наводити дуже багато, повинен вистачити С. Валахові, на підтвердження його «історичного факту» — вишколу гітлерівцями провідних членів УПА.

                           Продовжуючи свою власну коротку історію постання УПА, автор пише:

                            «Українські фашисти з-під знаку тризуба цілковито дезорганізували нормальний спосіб життя у повітах їх дій. Нападають і ліквідують територіяльні адміністраційні одиниці, державні уряди, політичні і громадські організації, палять села та промислові заклади, вбивають працівників УБП і МО (Міліція Обивательська — М.М.), партійних діячів і людність. У 1945 році на терені Ряшівського воєвідства дуже поважно здезорганізовано працю державної адміністрації, знову ж східні терени Ряшівщини поважно знищено і спалено» (сторінка 77).

                             На ствердженні, що українці «з-під знаку тризуба» палили села, закінчує свої реляції автор. Але треба тут поставити питання, чому українці (УПА), палили села?

                             Так, ми палили спорожнілі власні (не польські!) села. Доводилось нам це з болем серця робити, на знак рішучого протесту проти московсько-польського насильного виселення наших людей. їх же безправно, насильно, жорстоко і брутально викидувано з їх власної прадідівської землі. Викидано їх з цієї землі, яку вони цілими століттями рясно скроплювали своїм потом і кров'ю. Справи тоді, «обивателю пулковніку» ставлено рішучо: якщо не наше, — не буде й ваше. Це був протест наболілої душі українця проти несправедливости, терору і насилля, який сам собою, кликав до неба про пімсту.

                            Щоб підтвердити свої твердження про «жорстокість і варварство українцуф», С. Валах наводить кілька цитат із книжки полк. И. Ґергарда, п. н. «Луни в Бещадах». Ці ніби приклади «учасника боротьби з бандами», (Ґергарда тобто), ніщо інше, як витвір звиродніло-хворої фантазії того ж Ґергарда, та спроба пришити свої злочини, жорстокості і варварства українцям.

                           Даремні сьогодні спроби обох полковників, та їм подібних, пришити українцям злочин масового варварського морду, який перевели польські комуністично-бандитські з'єднання над безборонним українським населенням села Волковиї та других. Не поможуть вам, навіть найогидніші описи хворобливої вашої фантазії, як: «...вояки УПА з куреня «Рена», 30-ьох полонених польських вояків, не розстрілювали, а стинали їм голови топором». Або «... вояки УПА у Волковиї прив'язали до лавок кільканадцятьох мужчин (не думайте, що поляків, ні — таки своїх братів українців — М.М.) і порізали їх, (нічим іншим, як) звичайною пилою до дерева». А вже вершком звироднілої фантазії полк. Ґергарда є такий образ: «Одній вагітній жінці (мова про село Волковию), «бандерофци» з сотні Гриня відчинили живіт, вийняли плід, а вложивши на його місце живого крілика, — зашили рану шевською дратвою».

                            В чому властиво справа? Що стало причиною виписування ось таких хворобливо-фантастичних байок? А справа ось в тому, що бандити з УБП, МО, ОРМО і ВП в 1946 році несподівано напали на село Волковию, яке начислювало 140 до 160 хат і вимордували у ньому 363 людей. В тому числі — більшість жінок і дітей. Хоч цей жахливий злочин поповнили бандити — польські комуністи, він мимо волі, лягає чорною незмитою плямою на всіх поляків. І тому тепер таке гарячкове шукання доріг, щоб скинути цю ганьбу 20-го століття із себе, та перекинути її на «українцуф». Крім фантастичних, надуманих (а може й ними самими практикованих) мордів, ці злочинці з УБП, взялись також і до продукції «документуф». Спрепарувавши такий «історичної ваги документ», в якому свій власний злочин над українським безборонним населенням, пришивають самим таки українцям, змушують цих нечисленних щасливців села Волковиї, яким вдалось врятуватися від їхнього бандитського ножа, підписувати цього роду документи. Такі «документи» підписало й тих кілька осіб цього села, яких тільки під тою умовою, бандити з УБП випустили з Польщі за океан. Вони й є живими свідками оцього жахливого морду, якого допустилась польська комуністична голота над безборонним українським населенням села Волковиї.

                          Годі, панове полковники! Вам не вдалося, — бо не вдалось вам вимордувати усіх жителів села Волковиї. Залишив лись однак живі свідки цієї жахливої події. Не вдалось вам і не вдасться змити з себе п'ятно ганьби за морди у Волковиї та їм подібні, як не вдасться вашим працедавцям — москалям, обмитись і перенести на гітлерівців масового морду, який поповнили вони на ваших таки братах-поляках під Катинем.

                         Далі, із сторінки 79, Станіслав Валах повертається знову до терену Новосандеччини. Він пише:

                        «Перші прояви діяльности «бандерофцуф» датуються від осени 1945 року. Банда «Смирного» мала в тому часі 60 - 70 людей і прибула вона з теренів воєвідства Ряшів. Сам «Смирний», як більшість його підвладних походив з повіту Сянік, решта з повіту Горлиці.    «Смирний» в часі (німецької) окупації, закінчив 4 кляси гімназійні в Криниці, тому й знав добре цей терен»... Стверджує він теж, що багато вояків УПА, зв'язані із Криницею, бо тут в 1940 році українці зорганізували Український Допомоговий Комітет та Український Учительський Семинар, в якому вчився не тільки сам Смирний, але й багато його підвладних. «В оперті на вихованках Українського Учительського Семинара в Криниці поставали навіть декотрі сотні УПА».

                         Цікава, зрештою до певної міри зрозуміла, тенденція С. Валаха. Він створивши свою «наукову» теорію про населення Української Лемківщини, яке поділяє на лемків і «частково» українців, та тільки тим останнім закидає співпрацю і активну участь в УПА. Свій «науковий» етнографічний витвір — спеціяльних лемків (покищо немає відваги сердега, назвати їх «родовітимі полякамі), звільняє від цієї співпраці з УПА. «Навіть, якщо така була, (тобто співпраця), то тільки під терором українських націоналістів».

                          Вислід його «наукової праці» цілком простий: — жили собі на теренах «Бєщадуф» (Бескиду) якісь там лемки. Нараз прийшли українські націоналісти і під впливом їхнього терору, частина лемків перестала бути лемками, а стала зненавидженими С. Валахом українцями. Подібно, як це сталось із самим полковником. Спершу був він «ґуралєм», опісля став поляком, а вкінці прийшли москалі і перейшов до «вєлікаво русскаво народа». І тепер не «ґураль» він і не поляк, а під впливом «старшого брата», став таки москалем.

                           С. Валах у своїй книжці звільняє «10 тисяч лемків»-українців Новосандеччини від усякої співпраці і активности в УПА, бо як це можливо йому визнати істину, що під самою ниркою Польщі — Краковом, жили українці, та мало того, що жили, але ще збройно обороняли свої Богом дані права. Описуючи територіяльне розміщення українців-лемків у Новосандеччині, він допускає цю територію тільки до правого боку ріки Попраду. Відтинає «обиватель пулковнік» таким чином українську етнографічну територію по лівому боці ріки, на якій розташовані ряд свідомих українських сіл.

                           Для «справлення книжки» автор повинен взяти до уваги таке:

                           а) Організаційна мережа районів дій УПА однаково добре була зорганізована, як в Новосандеччині, так і в інших частинах Лемківщини.

                           б)  Відділи і командування УПА на терені Західньої Лемківщини рекрутувалися таки із цих теренів, а не із східніх. В рядах УПА в однаковій мірі були заступлені терени Новосандеччини, Горличчини, Ясельщини й Короснянщини.

                           в)   Ні сам Смирний, ні «більшість його підвладних» не походили із Сяніччини, а були уродженцями терену своїх дій.

                           г)  В часі німецької окупації Смирний не міг кінчати чотири кляси Криницької гімназії, бо там такої не було.

                          ґ) Щодо: «В банді «Смирного» діяв між іншими Степан Слівінський, лікар з Криниці, син попа з Нової Весі, з якого наказу бандити застрілили працівника ППУ в Криниці, Вятра» (стор. 80), заявляю: Ніхто з району дій Смирного такого лікаря не знав і само-собою, цей лікар, жадного відношення до УПА не мав. Треба припускати, що цього лікаря, «Богу духа винного», попередник С. Валаха із своїми опришками з УБП арештували і замордували. А замордували його тільки за те, що був він українцем, ще й до того лікарем. Зрештою, це не перша і не остання жертва УБП. Про їхню «шляхетність» і масові морди треба було б писати не одну таку книжку, як написав С. Валах, але цілі томи.

                         На доказ «вини» лікаря С. Слівінського, шеф УБП, С. Валах, при описі акції УПА на село Лабову, на сторінці 85-ій, наводить такі аргументи:

                        «Самоходом їхали: водій авта Мечислав Кляр, його помічник Зиґмунд Пухайда і працівник ППУ, Юзеф Вятр. В Лабовій наткнулись на заставу банди, яка затарасувала шлях пнями дерев. Кляр пробував втікати, але авто задніми колесами застрягло у рові. Кляр із Вятром, вискочивши з авта, почали втікати. Ранений в ногу Вятр упав, тоді, коли Клярові вдалося втекти. Пухайда залишився в авті смертельно ранений серією кулемета. Акцією на шляху керував згадуваний вище Слівінський — лікар з Криниці, якого Вятр добре знав. У першій хвилині Слівінський наказав перев'язати Вятрові ранену ногу, але зорієнтувавшись, що цей розпізнав його, змінив децизію і дав наказ відвести Вятра знову до авта та там його застрілити. Працівник ППУ одержав серію в голову та тіло його вкинено під задні колеса тягарового авта. Тягарове авто облято бензинок» і підпалено. Тіло Пухайди було спалене, а Вятра — надпалене».

                          Оце вам доказ шефа УБП на причину арешту і вбивства лікаря-українця — С. Слівінського.

                          Самого С. Валаха там не було, але він має двох, неабияких свідків — спалене тіло Пухайди та надпалене — В. Вятра. Вони оба, ті два трупи, розказали С. Валахові всі ті подробиці та свідчили (по смерті), що ніхто інший тільки лікар Слівінський керував цією заставою УПА, та наказав одного з них дострілити і наполовину, а другого, — цілком спалити.
Яскраво виходить наверх московсько-енкаведівська школа С. Валаха. — Обов'язково «знищити ворога народу», а опісля «втягнути щонебудь у протокол». А там, що далі, — на це «наплювать».

                            У дійсності ситуація, якої я був свідком, а про яку С. Валах сплів незугарну байку, виглядала так:

                            Заставою, зложеною із 3-ох кулеметів від сторони Нового Санча, керував не лікар із Криниці, а хто інший. Був ним командир одного із кращих відділів УПА, сам лемко із Ясельщини, який не був лікарем і нічого спільного з медициною не мав. На заставу над'їхало 3 військові вантажні авта. Затримане несподівано перше вантажне авто, нагло зупинилося. Це було причиною, що задні збилися на нього. З котрогось авта почувся вистріл у сторону застави. У відповідь — із сторони застави УПА, посипались серії з кулеметів та іншої зброї запальними кулями, внаслідок чого вантажні авта моментально почали горіти. Скільки було людей у горіючих автах, ніхто не мав змоги провірити. Знову ж сумерк вечора не дозволяв бачити чи комусь вдалося втекти з горіючих вантажних авт. Про те знає, чи радше повинен знати сам С. Валах.

                          У дальшому своєму «історичному» описі С. Валах згадує, що відділи Смирного переводили грабункові акції. Спочатку на поодинокі господарства, а опісля в 1946 році на цілі села. І ні однісінького доказу на своє твердження. Щоб вам хоч сякий-такий. Принаймні хоч такий, як у випадку лікаря, — таки ні. Не спрепарував нічого! Зрештою, це не конче й треба. Йому — «шефові вальк з бандитизмем» не треба доказів, йому зобов'язані всі вірити і баста.

                         Дуже цікава і рідко зустрічна логіка його «історичних» фактів. Хоч упівці граблять і тероризують, нібито, поодиноких господарів і цілі українські лемківські села, то (його власні слова) — «нічого дивного, що «Смирний» скорим темпом збільшує свій відділ» тими власне «ограбленими» лемками, який «в половині 1946 року начислював около 150 - 200 людей, тобто стільки, як мали інші повні сотні УПА».

                         Не легкі до виконання завдання шефа УБП, бо: «В лемківських селах «бандерофци» дістають допомогу в зібранні різних потрібних їм інформацій, а також інформації про акції проти них, які організував УБП. В багатьох випадках організовані засідки чи акції польськими силами не вдавалися. Не вдавалися навіть у таких випадках, коли докладно було знане місце стаціонування відділу УПА. Звичайно, на кільканадцять хвилин перед прибуттям польських груп, упівці, інформовані своїми агентами, розміщеними в лемківських селах, ліквідували табір і зникали в глибоких лісах».

                          «Початкові дії УБП, Міліції, ОРМО (допомогова міліція — М.М.) і Війська Польського проти УПА, давали дуже скромні результати. Вдається тільки зліквідувати ряд «мєлін» і співпрацівників УПА».

                          Так, дійсно, «обиватель пулковнік» має рацію. Зліквідували вони неодного такого «вспулпрацовніка УПА», як лікаря з Криниці.

                          Далі ідуть його оправдування, чому властиво не мали вони «сукцесу в боротьбі з УПА». — «Бандерофци» діяли однак в теренах надзвичайно трудних, гористих і лісистих. При тому часто і скоро міняли місце свого постою. Крилися вони в недоступних лісах, у яких мали підземні леговища, в яких могли помістити десятки людей. При тому заховували обережність — на місцях постою, день і ніч виставляли далеко висунені вперед стійки».

                        «Часто переходили на терен Горлицького повіту, а нераз аж до Чехо-Словаччини».

                        «Атакували (упівці ж) великими силами, а опісля розділювались на малі групи. Головним тереном дій (автор має на увазі тільки саму Новосандеччину — М. М.) були такі місцевості, як Тилич, Грибів, Криниця, Північна, Лабова, Навойова, хоча нерідко переходили аж до поблизьких теренів Нового Санча».

                       На тому полк. С. Валах закінчує свої оправдування, та переходить до опису акції УПА на село Лабову, придержуючись при тому стисло своєї засади — один правдивий, а потім десять брехливих, перекручених фактів.

                       Автор розпочинає своє «оповяданє» так:

                      «В надзвичайно зухвалий і несподіваний спосіб «бандерофци» заскочили мешканців села Лабова в ночі з 27-го на 28-ого червня 1946 року, тобто в ніч перед референдум. Зближалась година 23-тя. У місцевій станиці МО трьох міліціянтів їли вечерю перед відходом на нічну службу. Несподівано хтось задзвонив. Через вікна, в місячному світлі, міліціянти побачили, що станиця оточена хмарою озброєних людей. Різнородне умундирування, автоматична зброя та схрещені ленти набоїв на грудях, — вказували на те, що це «бандерофци».

                        Треба погодитись із полковником, що наша акція була для УБП неймовірним заскоченням, шаленою відвагою і великою несподіванкою. Тим більшою несподіванкою, що розпочалася вона не о годині 11-ій ночі, як пише автор, але точно 7:30. Отже дньом. Точно о тій годині наші застави, одна — з півдня від Криниці, друга — з півночі від Нового Санча, були на своїх місцях на шляху, перервавши телефонічне сполучення між цими двома містами а селом. Наш відділ, біля 60 вояків, у цьому самому часі маршував селом у польських уніформах (не різнородних) самою серединою шляху Криниця — Новий Санч, та наближався до згадуваної станиці міліції. Міліція приміщувалась у мурованому будинку, хороненому трьома бункрами. В цьому самому будинку приміщувалась у часі німецької окупації українська поліція, який Армія Людова на спілку з большевицькими партизанами безуспішно атакували цілу ніч і то набагато більшими силами як були наші. Тому рішили ми здобути її підступом, хоч були добре приготовані й на збройне її здобуття. Перед брамою міліції наших трьох вояків у польській старшинській уніформі зустрів стійковий міліціянт. Відділ УПА хоронений перед оком стійкового поблизькими деревами і хатами, чекав на евентуальну атаку. Стійковий міліціянт, побачивши польську старшинську уніформу, виструнчившись, вдарив двома пальцями в дах, як і належиться доброму воякові, та на бажання старшин, повів їх до коменданта «постерунку» пана Міхала Ваховскеґо. Опинившись у коридорі станиці, старшини тихенько розброїли заскоченого міліціянта і самі відшукали пана коменданта. Сидів він з двома іншими міліціянтами в канцелярії станиці в товаристві двох гарненьких дівчат. У спокійній атмосфері, без найменшого спротиву, всі три віддали нашим двом старшинам зброю, тоді, коли третій у цьому самому часі був у спальні на поверсі. Тут застав він кількох міліціянтів під час відпочинку. Відпочивали вони напевно перед нічною службою. Заскочені бідолахи, навіть ще якслід не прочунявшись зпросоння, а вже сходили на долину і не «готові до нічної служби», як пише С. Валах, а таки у підсорочинках, в калісонах і босі.

                         Таким способом була здобута станиця міліції в Лабовій без однісінького стрілу. Не тривала ця операція довше п'ятьох хвилин. Смішно і дуже неповажно з боку полковника польського уряду безпеки, коли він на 82-ій сторінці про цей випадок пише так: «Міліціянти з поверху будинку боронились аж до вистрілу останнього набою. Коли перестали стріляти, «бандерофци» підмінували задні двері й дістались до будинку. Про дальшу боротьбу не було й мови».

                          Але це не суттєва, зрештою, кожному добре знана, польська чванькуватість. Справа в тому, що коли читач прочитав у книжці С. Валаха про акцію УПА на Лабову, міг винести враження, що вояки УПА палили своє село, яке по-давньому було замешкане українцями. Однак, так воно не було.

                       Зразу по переході німецько-большевицького фронту, на скору руку зорганізувалась польська комуністична влада і насильно виселила українців села Лабової. В тому часі виселювали ще на схід. Лабова розташована в чудовій гірській околиці, на шляху Криниця — Новий Санч. Село в нормальних обставинах мало всі дані розвинутись на містечко, бо ще за «панської санаційної Польщі», на досить великому «ринку» Лабової, відбувались щотижневі торги, на які з'їжджались дооколишні селяни із своїми продуктами. Отже, поляки взяли Лабову на перший приціл і зразу в 1945 році вигнавши українців, заселили поляками. Переважно були це ґуралі. В селі з давніх його мешканців залишились декілька родин.

                      Рік пізніше, згідно з датою С. Валаха, в заплянованій акції УПА на Західній Лемківщині, для ліквідації деяких найактивніших польських станиць міліції і погранзастав, попала і станиця міліції в Лабовій. При тій нагоді спалено й ці хати Лабової, які зайняли новоприбулі поляки. В акції палення не заторкнуті були хати давніх мешканців Лабової, без різниці, чи вони належали полякам чи українцям. Коли взяти до уваги, що в тому самому часі були ліквідовані станиці міліції в Крампній (Ясельщина), Гладишові (Горличчина) і Лабовій (Новосандеччина), стане зрозуміло, чому в акції на Лабову брав участь малий відділ УПА.
Останньою брехнею є ось така писанина Валаха: «Розбиті на групи і поодиноко (мова про вояків УПА), впадали до хат, рівночасно в різних пунктах села, зривали зі сну мешканців і давали їм п'ять хвилин часу на вдягання і винесення майна».

                       Передусім ніхто з мешканців ще не спав і тому не треба було їм часу на вдягання. Рій вояків УПА, посуваючись селом з півдня в північному напрямку, повідомляв усіх нових мешканців, що справжні власники оцих хат прийшли спалити свої хати, та щоб вони забирали негайно своє рухоме і нерухоме майно і збиралися на площі-ринку. Попереджали рівночасно, щоб ніхто не відважувався втікати із села, бо може бути застрілений. Спорожнілі вже хати, коли вже добре смеркалось, палили вояки другого роя. Одна молода мама, почувши (може й вперше у своєму житті), українське слово з уст вояка УПА, цього вояка, про якого доводилось її чути «страшне і окропне жечи», попавши у нервовий розстрій, вискочила з хати та попала прямо у мої руки. За хвилину з хати вийшов, тепер вже покійний вояк УПА — Крук, з дитиною на руках, та передав її переляканій мамі. Треба було досить часу, щоб успокоїти нещасну жінку та допомогти їй винести з хати це мізерне майно, яке привезла з собою з «под самуськіх Татер».
Тому, таку писанину, як «бандерофци» напідпитку, в брутальний спосіб побивали мешканців» та «застрілили Юзефа Шонса, який хотів винести з хати машину до шиття» і т. п. — треба уважати останніми бздурами полковника УБП.

                        З цивільних людей у Лабовій був вбитий тільки війт-зайда, який вискочивши з хати, почав утікати до потока, при тому відстрілювався з пістолі. Дуже можливо, що йдеться тут про того самого Юзефа Шонса, про якого згадує С. Валах, якого нібито, застрілено тільки за те, що хотів винести з хати машину до шиття. Поза тим, — усіх мешканців Лабової на другий день, мав нагоду зустріти звітодавець С. Валаха, живими і здоровими, втікаючи перед нашим наступом на горі Рунок. Зустрів він напевно в Лабовій і тих усіх своїх «валєчних» міліціянтів, які крім свого архіву, списка аґентів, 5 фірманок зброї і амуніції, передали нам також і свої уніформи. Вітали його (тобто шефа УБП — попередника С. Валаха) міліціянти вистроєні в лаву, у спідній білизні, визбувшись не тільки зброї, але й дійсно — останнього набоя.

                       А тепер коротко, про «конечність вицофанняся польських сил» з бою з нашим відділом на горі Рунок, біля Криниці, про що автор згадує на сторінці 86-ій. Щойно о годині 10-ій перед обідом, вдалося нам дістатись на Рунок. Кожний вояк вкрай перемучений довгою акцією і транспортацією у гористому терені кільканадцяти фірманок, наладованих не тільки зброєю і амуніцією, але також потрібними нам харчами, які забрано із «спулдзельні». Зброю, амуніцію та більшість харчів, відставлено зразу до криївок. Решта нашого відділу заквартирувала на скраю поляни, з південної її сторони. Дехто з нас приготовлявся до заслуженого відпочинку, коли несподівано посипались понад наші голови серії з польських кулеметів. Короткий рішучий наказ: — на становиська! За хвилину — другий: Огонь! І посипавсь з нашої сторони град куль. На польській стороні стало тихо, Настрашились «хлопакі». Тоді голосний, протяжний наказ нашого командира: — Хлопці вперед! — Під оклики слава, рушили ми в наступ. З польської сторони — кілька коротких серій та крісових пострілів і панічна втеча. Розбіглись вони як зайці по лісі Рунка, а опісля втікали селом Угрин і зупинилися аж у Лабовій. За кілька днів мав я нагоду читати у краківській польській газеті про акцію УПА на село Лабову та бій на Рунку. Українські сили обчислювалось там від 2-ох до 3-ох тисяч вояків, знова ж, з польської сторони, в бою брав участь якийсь там полк ВП з різними додатками. Щодо польських втрат, газета обчислювала їх на кільканадцять вояків. По нашій стороні не було ні вбитих ні ранених, хоч газета подавала якусь там, з повітря взяту, цифру.

                       Байку полк. С. Валаха про акцію УПА на Лабову заперечує друга така (нібито уривок спомину) тодішнього міліціянта, а тепер солтиса в селі Поворозник — Юзефа Вуйтовіча, яка поміщена на сторінках 83 - 84. С. Валах твердить, що міліціянти готові до відходу на нічну службу, почали відстрілюватись до останнього набою. Знову ж Юзеф Вуйтовіч дослівно пише: «Поширюваний вогонь припікав наші тіла, одягнені тільки в калісони».

                       Чи бува, не в підштанцях (для готовости) вибирались панове міліціянти на нічну службу?

                       Полковник Валах мусів би знати, що відділи Бродича, Смирного і Сокола не відійшли зразу із Словаччини на Захід. Вони дуже скоро повернулись із Словаччини на Лемківщину. Частина із них відходила на Захід щойно осінню 1947 року, інші на Схід, а ще інші залишались на терені своїх дій аж до липня 1948 року. Я особисто належав до тих останніх і в червні 1948 році мав нагоду провірити — чи друзі Крук і Ольга Вітяк попали в польські руки чи ні.

                       О. Вітяк і Крук в сам день латинського Великодня 1948 року зайшли до однієї із хат не в Щавнику (як пише С. Валах), а у Верхомлі. Сусід-поляк завважив це і доніс частині ВП, яких не бракувало в жадному спорожнілому тоді українському селі на цілій Лемківщині. Заалярмована частина ВП окружила хату в якій знаходились двоє повстанців. Сл. пам'яті О. Вітяк і Крук боронились завзято до останнього. Вкінці, підпалили із собою хату, залишаючи напевно останні набої для себе. Так згинули сл. п. О. Вітяк-Оксана і Крук.

                      Ні обивателю пулковніку! — Тих двоє героїв, уродженців Щавника і Лосього біля Криниці, вам у ваші закровавлені руки українською кров'ю, — не дістати!

                      На цьому полк. С. Валах кінчає своє «історичне» оповідання про дії УПА на Західній Лемківщині. Але не можна не згадати про ще два «документи» полковника, тобто дві знімки на вставленій картці між сторінкою 96 а 97.

                      По середині між горішньою і долішньою знімками — підпис: «Члени УПА з банди Смирного». На обох знімках по чотирьох озброєних і по-різному уніформованих вояків. Само собою не є це вояки Смирного. Можна догадуватись, що можуть це бути перебрані самі убепісти, або евентуально члени польського т. зв. «реакційного підпілля». Треба ствердити, що полковникові С. Валахові, або хтось передавав всякого роду «документи», або він сам препарував їх — і то дуже немудро. Так, як у попередніх випадках, так само й тут, поміщуючи знімки, нібито «членів УПА Смирного», не доглянув бідолаха, що двох із тих «членів» мають англійські автомати «Стени», яких в УПА ніхто немав. «Стени» мали тільки польське націоналістичне підпілля, які, можна догадуватись, доставляв Польський Лондонський Уряд. Отже, це не тільки не вояки Смирного, але взагалі не вояки УПА. Це ще один доказ брехливости працівників польського комуністичного уряду безпеки.