Студентська Громада. В ТАБОРІ ПОЛОНЕНИХ У РІМІНІ — В ІТАЛІЇ

Орест Городиський
бунч. Галицької Дивізії

Організування Студентської Громади в таборі полонених ч. 4 в Беллярії, Італія, це заразом початок організованого життя в таборі, початок тої багатогранної праці, що її проведено в часі перебування кол. вояків 1 УД в Італії. Я не хочу твердити, що коли б не було Студентської Громади, то не було б і тої культурно-освітньої праці, не було б шкільництва, не було б преси, але правдою є, що якраз створення Студентської Громади стало поштовхом до дальшої праці. Провідні члени Студ. Громади активізували й інші ділянки життя, як прим. 2 перші курси: адміністративно-торговельний і технічний, який опісля перетворився в регулярну технічну школу, яка стояла на дуже високому, як на таборові умовини, поземі під проводом інж. Монцібовича.
Так щасливо склалося, що наша Дивізія зберегла організованість і після капітуляції, що українські старшини старались разом з своїми вояками спільно ділити долю й недолю невідомого майбутнього, що авторитет старшини був втриманий аж до приходу за дроти до
Беллярії, чи пізніше до Ріміні (правда, були тоді також і недоліки, але це інша тема). Після прибуття за дроти до Беллярії і після своєрідного психічного відпруження, почалось в першій мірі шукання своїх знайомих, рідних чи земляків. Вже під час етапів до Беллярії повіднаходили одні одних добрі знайомі, але аж опинившись за дротами, маючи доволі часу, велися довгі розмови з загальною темою „наші перспективи й що дальше". Не ламаючи військової дисципліни, яку так намагався зберегти полк. М. Крат, як тодішній український к-т табору в Беллярії і найвищий ступенем старшина (підвищений пізніше ген. Шандруком до ступеня генерала), назрівала конечність іншого поставлення роботи, до якої треба було б включити всіх охочих до праці, не звертаючи уваги на військові ступені, головно всіх тих, хто вже давніше, з переддивізійного часу, мав досвід у веденні культурно-освітньої праці.
По німецьких таборах полонених (в яких не перестерігалось за дротами давньої військової дисципліни), які були кругом нас, шкільництво, до викладів на університетському поземі включно, вже було в повному ході. А німцям не було трудно зробити це, бо це була їх армія, яка капітулювала в Італії скоріше від офіційної капітуляції і на основі капітуляційної умови задержала ціле армійське устаткування, з бібліотеками включно, а також розпоряджала висококваліфікованими викладачами, яких у нас було обмаль.
В нашому таборі найперше почали діяти культурно-освітні реферати по полках, які підлягали культурно-освітньому референтові при „штабі" пполк. Мальця. Культосвітніми референтами по полках були старшини і їхнім завданням було заповнити в якийсь спосіб час для вояків, а заразом подавати їм до відома деякі політичні вістки зі світу з бюлетенів, що їх передавала нашій к-ді англійська команда і які після перекладу й апробати (?!) тих вісток культосвітнім референтом „штабу" пполк. Мальцем, подавано до відома воякам по полках і куренях. Та праця не мала поважніших успіхів, бо не все можна було знайти серед молодших старшин відповідних людей, що мали б охоту і досвід займатись культосвітньою працею та ще й до того в таких вийняткових обставинах.
Пізніше, коли до праці втягнено людей з деяким досвідом з минулого (не виключно старшин) і переведено відповідну децентралізацію, праця по полках наладналась.
Наш табір складався з 5 полків: піхотного, гарматного, технічного й запасового, санітарного відділу, штабової сотні й поліції. Пізніше, вже в Ріміні, створено для потреб табору ще менші підвідділи, як робітнича й варстатна сотні, курінь молоді, а стан т. зв. штабу розрісся через включення до штабової сотні хору „А", редакцій і ще декого зі спеціяльним завданням.
Хоч дуже багато нашої середньошкільної й університетської молоді попали під Броди й там пропали, все ж в таборі знайшлось ще досить гімназійних учнів, абсольвентів і студентів університету. Якраз ці дві останні групи колишніх вояків почали особливо призадумуватись над своїм майбутнім, бо хоч ми не були ще цілком певні, що нас не видадуть большевикам, то після нав'язання контакту з Римом, головно з Й. Е. єпископом Іваном Бучком, ми заспокоїлись і почали думати „що далі". Адже в полоні ми не могли вічно сидіти, а опинившись на чужині ми знали, що нам ніхто нічого даром не дасть, треба буде працювати, ото-ж слід кінчати студії, щоб можна було навіть серед чужих працювати у своїй спеціяльності (що й пізніше здійснилося).
Серед студентів переважали головно студенти початкових семестрів, хоч і не бракувало слухачів вищих семестрів. Ідея створення Студентської Громади, чи взагалі організації, яка зайнялась би якимсь плянуванням для тих студентів, що мали поважне бажання продовжувати студії, ставала щораз актуальніша після нав'язання контакту з Українським Допомоговим Комітетом під проводом Й.Е. єпископа І. Бучка. Інформації духовників про життя українців в Німеччині й Австрії, хоч і скупі, все ж не були песимістичні. Вони то поруч із свідомістю, що побут в таборі одного дня скінчиться, додавали поштовху до плянової підготови до життя в майбутньому.
Вже від першого дня нашого побуту в таборі поодинокі таборовики почали вивчати англійську мову. Вивчання англійської мови було першим виявом охоти до науки. Було кілька щасливців, що мали підручники англійської мови (Коваль, Федюк) і від них пішли у відписах перші лекції. Коли зацікавлення навчанням зростало, к-да табору вже в самому початку його існування в Беллярії випустила цикльостилевим способом у мінімальній скількості (ок. 100 прим., через брак паперу) підручник-самоучок англійської мови. Вже в скорому часі, після нав'язання проводом Студентської Громади контакту з українцями з II польського корпусу, одержали ми від них польські самоучки до навчання англійської мови, що дало змогу більшій скількості охочих вивчати її. Поруч англійської мови дехто вивчив також італійську мову, без труднощів володів нею і читав книжки.
Брак паперу сильно відчувався в таборі, тому кожний найменший клаптик паперу використовувалось для научних потреб, треба було мати протекцію у кухарів чи харчових референтів, щоб одержати етикети з американських консерв. Папір з консервових етикет годився для тієї цілі, бо був твердий.
Першою просьбою студентів до отців у Римі (о. д-р М. Ваврик і о. д-р І. Біланич) було — прислати папір до писання. Були деякі щасливці в таборі, які мали трохи українських книжок (прим. „Історію Української Еміграції" — С. Наріжного, поділено по аркушах і в той спосіб читало її одночасно кілька осіб). Звичайно треба було мати велике довір'я у власника книжки, щоб її позичити. З моментом нав'язання ближчого контакту з німецькою головною к-дою одержали ми мінімальну скількість німецьких шкільних підручників, які опісля стали основою для викладачів на різних курсах.
Все це можна назвати психологічною підготовкою до створення Студентської Громади. Розмови на цю тему напевне велися між колишніми студентами, однак ближчих даних про це не знаю. До мене звернулись були з суґестією створення Студентської Громади 31 липня 1945 після гутірки з підстаршинами брати Кришталовичі — оба з 1-ого полку. Старший Кришталович був на рік молодший від мене в станиславівській гімназії.
Ми були однозгідні в потребі створення Студентської Громади, з чим поділився також Кришталович з моїм шкільним товаришем хор. Романом Припханом, старшиною з 1-ого полку.
Отож дату 31 липня 1945 можна прийняти як започаткування реальних заходів щодо створення Студентської Громади в таборі Ріміні. Після згаданих розмов почались наради між к. студентами-товаришами в цілому таборі.
Ініціяторами стали: хор. В. Маслій, хор. Р. Гавриляк, хор. Р. Смулка, хор. Р.Припхан і автор цих рядків.
Тому, що в таборі існувала ще строга військова дисципліна, яку, як згадано, старався вдержувати полк. М. Крат, для реалізації нашого задуму треба було передусім апробати к-та табору полк. М. Крата.
В четвер 2 серпня 1945 р. відбулась виміна думок про задумане діло між хор. Р.Гавриляком, хор. Маслієм і автором цих рядків. Ствердили ми, що залишаючи на боці поголоски про скору війну між західніми аліянтами й большевиками, про скорий переїзд на інші місця, та не звертаючи уваги на працю большевицької репатріяційної комісії, яка за всяку ціну хоче нас „ущасливити" поворотом на ,,родіну" ми, студенти, мусимо щось робити, щоб не поринути в безділлі і апатії.
Маючи велике довір'я, як до приятеля молоді, д-ра Б. Рака, пішли ми втрійку до нього й представили наш плян. Б. Рак піддержав вповні нашу ініціятиву, заохотив до праці та приобіцяв свою підтримку, якщо б нам її було треба. Воно скріпило нас у нашій постанові організувати студентів.
Ми рішили на пропозицію д-ра Рака зредаґувати від Ініціятивної Групи відповідне письмо до Українського Комітету в Інсбруці (бо, згідно з інформаціями, там мало бути багато студентів, які були зорганізовані у власній Студентській Громаді) та до Українського Допомогового Комітету у Римі.
Листи до Інсбрука за підписами хор. Р. Гавриляка, дес. Р. Кришталовича і автора цих рядків вислали ми за посередництвом отців з Риму. Як ми згодом довідались, лист до Інсбрука дійшов, однак відповіді ми ніколи не одержали.
Після розмови з д-ром Раком вдалося нам одержати дозвіл на розмову з полк. М.Кратом. На розмову пішло нас двох, хор. Р. Гавриляк і я. Полк. М. Крат вислухав нас, похвалив нашу ініціятиву та дав дозвіл на створення Студентської Громади. Просив тільки не робити ніякої політики (внутрішньо-української) та узгіднювати свою дію з його розпорядками, що ми йому приобіцяли.
Тепер треба було скликати Загальні Збори. До праці Ініціятивної Групи приступили ще хор. Барабаш, хор. Марків та ст. дес. І. Костельник. Наша Ініціятивна Група попросила д-ра Б. Левицького і м-ра О. Стеткевича скласти для нашої Студентської Громади статут, щоб його пред'явити на Загальних Зборах, що ми їх скликали на 7 серпня 1945 р. Студент мед. Мартюк погодився виготовити на Загальні Збори відповідну доповідь.
У вівторок 7 серпня 1945, точно о год. 2-ій пополудні у великому шатрі напроти „штабу" відбулись Основуючі Загальні Збори Студентської Громади. Присутніх було коло 800 к.вояків, між ними однаково к. студенти як і гімназійні абсольвенти.
Сонце немилосерно пражило. На Загальні Збори почались сходитись учасники без сорочок, босі, в коротких штанах. Обсмалені тіла, познаки безнадійности і втоми малювались на обличчях, — не було того безжурного, веселого гумору, який питоменний всім Студентським Зборам на волі. Брак достаточної скількости харчу, вплив гарячого італійського літа, туга за рідними й непевність завтрішнього дня — все це клало свою печатку на обличчях учасників.
Від Ініціятивної Групи відкрив Основуючі Загальні Збори хор. Д. Маслій, який коротко з'ясував справу та наші можливості праці. В своєму слові привітав присутнього к-та табору полк. Крата, подякував панам Ракові, Левицькому і Стеткевичеві за виявлену поміч, як також всім членам Ініціятивної Групи за переведену працю.
Полк. М. Крат в короткому вояцькому слові підкреслив, що студенти все й всюди були і є рушійною силою, бажав нам якнайбільше успіхів в нашій праці, щоб здійснились мрії студентів закінчити студії і бути корисними для своєї спільноти. Після своєго слова відійшов, щоб ми почувались свобідніше.
Доповідь студ. Мартюка була коротка і після неї майже ніякої дискусії не було.
Від Ініціятивної Групи була запропонована листа з кандидатами до Управи яку прийнято без змін.

Липневий день (СПОГАД УЧАСНИКА БОЮ)

Н.Н.

Вночі з 23 на 24 липня 1946 р. в невеликому лісі над присілком Явірника Руського-Загути розташувався курінь УПА „Холодний Яр". В склад куреня входили відділи Громенка, Б.і К. Командири забезпечили свої відділи сильними заставами, щоб ворог не міг їх застукати несподіваним наступом.
Втомлені бійці лягли відпочивати, але так, щоб у кожній хвилині могли прийняти бій. Одні заснули зразу, інші, зібравшись у невеликі гуртки, оповідали різні пригоди, жартували.
Коли зійшло сонце, в поле виходили селяни на працю. Були це переважно жінки, чоловіки ховались і в селі не ночували. Перед полуднем, близько години десятої, жінки й дівчата повідомили, що в село Явірник Руський прийшло польське військо. Точної кількости не могли сказати, бо вибігли з села зразу, як тільки появилися перші ворожі стежі.
Ворог вислав одну сотню в село на розвідку, а дві сотні розташував у Делягівському лісі, направивши на село важкі кулемети.
Які були наміри ворога, ми не знали. Він, або думав грабити село, або готовився до наступу на наш курінь. Це був відділ КБВ (Корпус Безпєченьства Вевнентшнеґо — корпус внутрішньої безпеки).
Командний склад нашого куреня зібрався на нараду. Рішено прогнати ворога, поки він почне грабити село, та розгромити його. Кожний командир дістав своє призначення. Оба відділи мали творити клин. К. мав обійти ворога лісом і загородити йому дорогу.
Тимчасом ворожа розвідка вийшла з села і приєдналася до частини, що стояла в лісі. Але про це ми не знали.
Після короткої наради командири зібрали свої відділи і дали завдання чотовим і ройовим. Наступ мав початися о годині 14-ій. ]
Перший вирушив із своїм відділом К., що мав найбільш віддалений відтинок наступу. В годині 12-ій вирушили Громенко і Б..
Маршрут Б. вів через присілки Загути, Нетребка, Рибне; Громенко просовувався лісом і потоками.
Селяни зі сльозами в очах зустрічали повстанців. Вони провожали своїх месників на велику путь, віривши твердо в їхню перемогу.
Пополудне. Сонце стояло високо і пражило золотистий лан хліба. Глибокими яругами, поміж збіжжам, використовуючи природне прикриття, мов ключ журавлів, просовувалися тіні. Ніхто не відчував утоми, хоч була нестерпна жара. По обличчях тонкими струмками спливав піт. Ось-ось настане хвилина, в якій ми зустрінемося з ворогом. Хоч кожний знав, що може прийдеться згинути і назавжди попрощатися з своїми друзями, однак це нікого не пригноблювало. Спокійно ми йшли вперед. Липневий вітер клонив до наших стіп жита. Всі мовчали. Лише часом по лінії притишений запит: „Котра година?"
— Пів другої — відізвався хтось.
— Ох, ще довго! —
В годині 14-ій зупинилися на віддалі 400 метрів від села. Дві сотні розгорнулись у розстрільну і бойовим ладом пішли вперед. Час від часу по лінії пересовуються з наказами зв'язкові.
— Вже видно село! — весело відізвався хтось.
Нараз у Делягівському лісі озвались кулеметні серії. Мабуть командир К. напоровся на ворожу заставу.
— Бігом, вперед! — лунає наказ.
Мов леви скочили повстанці, щоб не дати ворогові часу зорієнтуватися і щоб несподівано вдарити на його зади.
Постріли не втихають. Відізвалося більше кулеметів. Ворог, розташувавшись у лісі на догідних позиціях, відкрив по нашій лаві сильний кулеметний вогонь.
— Стрибками, бігом вперед! Щадити муніцію! — Передається по нашій лінії наказ командира.
Ворог уже у віддалі п'ятьсот метрів. Під градом куль, стрибками, один за одним просовуються наші вперед.
В лісі бій не втихає. Ось і село! Воно немов завмерло. Хто не втік, той заховався від ворогів по льохах або криївках.
Щоб не дати нам опанувати села, ворог посилає одну чоту під командою поручника X.
Громенко зорієнтувався і дав наказ:
— Праве крило вперед! Вдарити з флангу! —
Хлопці скочили миттю і зашахували ворога так, що він не міг рушитися ні назад, ні вперед. Вперед не можна було, бо шлях загороджував наш сильний вогонь, а позаду — чисте поле і до лісу далеко, відступати було неможливо. Ті, що пробували втікати в ліс, гинули від наших куль, або мусіли здаватися в полон. Так здався в полон поручник X. з 14 вояками. Кількох із них були ранені. Командир дав наказ забрати ранених у село і дати їм медичну допомогу.
Розгорівся завзятий бій. Кількох наших ранених відіслано в село до санітарного пункту. Ворог попав у безвихідне становище. По першій невдачі, побачивши, що частина, яка пробувала вдертися в село, вже зліквідована, він знову старається прорвати середину нашої лінії. Але зазнав знову поразки. Сильним обстрілом наших кулеметів і крісових гранатометів, зліквідовано ворожий протинаступ. Частина втекла у ліси, а деякі зайняли оборонні становища у віддалі ЗО м. від нашої лінії. Щоб скоро зліквідувати спротив ворога, командир середнього відтинка, В., гукнув:
— Хлопці! Гранати! —
Вмить, мов грім з ясного неба, на ворожі становища впало кількадесять ґранат. Ворог відповів також ґранатами, але їх було мало і не зробили великої шкоди.
Наше праве крило, що вже було в лісі, почало обходити ворога. Він зорієнтувався, що йому грозить і на його задах почалося велике замішання. Під цільним, обстрілом ворог відступив в глибину лісу, залишаючи на полі бою 48 вбитих; ранених забрав з собою.
Як опісля оповідали селяни Явірника Руського, крім 48 вбитими, ворог мав 55 легко ранених, яких по нашому відступі привезли до села, де й робили їм перев'язки. Як багато було тяжко ранених — не відомо, бо їх зразу відвозили до Бірчі.
В бою, що тривав дві години, наші відділи здобули багато зброї, муніції та інші військові трофеї. Наші втрати: 9 вбитих, між ними командир чоти, пор. Чайка, і кільканадцять ранених. Відступаючи, беремо в селі Явірник Руський кілька підвод. На них веземо із собою на збірний пункт до лісу всіх вбитих і ранених. Веземо також полонених. В лісі всіх ранених розміщено по замаскованих санітарних криївках. Полоненим, після переслухання, тереновий провідник Старий, роздав літературу й відозви до польського війська і населення, а ввечорі, на наказ Проводу, відпущено їх додому. Кількох польських вояків, які виявили бажання вступити в ряди АК, відвели туди.
Від полонених ми довідались, що в бою проти нас були карний відділ КБВ і підстаршинська школа під командою полк. Виґнаньского, большевицького вислужника, який вже від 1918 р. перебував в СССР. Тепер большевики вислали його до Польщі на команданта полку. За акції проти українців його відзначено орденами.
Вночі відбулися похорони поляглих друзів. їх поховано у збірній могилі коло Волі Володської. У похоронах взяло участь українське населення, яке своєю присутністю ще раз підтвердило свій кровний зв'язок з українськими повстанцями. Курінний капелян, о. Кадило, у супроводі хору відправив Панахиду, після якої кожний командир відділу коротким, вояцьким словом прощав поляглих бійців, товаришів зброї а цілий курінь — „почестю крісом" вшанував їх пам'ять. Коли засипували могилу, хор відспівав „Ой, там під лісом темним бором! . . ." Після того відділи розійшлись у свої оперативні терени.

„Студенти - камедули"

Степан Куропась

Українська Визвольна Війна в 1917-1920 роках та радше її трагічне закінчення створили новий тип вояка, вірніше сказати воєннополоненого, якого названо „камедулою". В українській енциклопедії даремно було б шукати пояснення, чому популярну назву одного польського монашого чину пристосовано до наших колишніх вояків.
Знаємо лише, що в роках 1920-23 коли я перебував у чеській Празі на студіях, були ще вояки Українських Армій, які втікали з таборів в Польщі, з Вадовіц, Щепюрна, Каліша і інших до Німеччини, а звідтам до Чехословаччини. Їх чомусь-то звали камедулами. Чому так було, їх ніхто не питав. Вони виглядали дуже нужденно, їх одяг піввійськовий, навпівцивільний, замість черевиків різного рода камаші і „вікелькамаші". Приходили вони до Студентського Дому і шукали поради, як дістатися на студії. Вони не могли спокійно стояти, трясли своїм тілом, хотіли чухатися, бо в їхніх уніформах загніздилися створіння, яких так добре знав вояк, що довше опинився на фронті або в таборі інтернованих чи полонених. Що з ними було робити? Доки в Празі не було Громадського Комітету, Студентська Громада робила грошову збірку готівкою або харчовими квитками і відсилала нещасних до таборів української бриґади в Німецькім Ябліннім, Йозефові, Терезині і Ліберці для відвошивлення і відживлення, їх там радо приймали і включали в харчовий склад таборів. Пізніше, як при чеських військових ґарнізонах працювали або допоміжно служили українські робітничі курені, їх можна було включити до них. Та були і такі камедули, що не хотіли їхати знову до таборів, хочби й українських, бо з таборів втекли і ненавиділи таборове життя. Вони воліли голодувати і бідувати в Празі й околиці в надії на якусь фізичну працю і можливі студії в близькій будучности. Фізичну працю можна було дістати при будові домів, добуванні шутру з ріки Влтави, на поблизьких фармах. Ті камедули, що їхали до таборів відпочити, приїздили до Праги і Брна здоровими, свіжими і бралися добре за книжку. Ті, що промишляли приватно вдержатися сяк-так на поземі, і вписувалися на студії немічними, бо кількалітня мандрівка в армії, і тиф і табори таки добре далися їм взнаки, дальшого таборового життя вони боялися, отже не відпочили.
Коли в Празі створився Український Громадський Комітет, що його зразу очолив відомий Микита Шаповал, кол. міністр рільництва У.Н.Р., а відтак Никифор Григоріїв, справа камедулів стала веселішою. Микита Шаповал мав вступ до найвищих установ Чехословаччини до президента включно. Якось в часі, як творився чеський леґіон на Україні, він помагав чехам зброєю і харчами. Коли перед чехами різко виступила проблема, чи вертатись їм додому на захід через Україну, чи йти через Сибір і окружною дорогою пробиватись до Чехословаччини, вони скликали воєнну раду до міста Пирятина на Полтавщині. Микита Шаповал готов був дати чехам транспорт і повне озброєння та перевезти їх в повному бойовому поготівлі через Сянки на Чехословаччину. Цього чехи не могли йому і Україні забути. Однак чехи не скористали з пропозицій українського уряду, бо нарада в Пирятині відбулася вже тоді, як перші ешелони чехословацьких леґіонерів від'їхали були в сторону Владивостока,
Громадський Комітет діставав за ту прихильність України до чехів щедру допомогу, у сплаті наче довгу вдячности.
Він опікувався студентами, робітниками а вкінці заопікувався і камедулами. Комітет організував камедулів в гурти і висилав їх в різні місця на працю для того, щоб підчас вакацій вони могли заробити, видужати і скріпити себе на тілі й дусі, щоб могти взятися до книжки.

Качківка

В. Сімянців

Качківка, це таке є село на Поділлі, недалеко містечка Ямпіль. І цей спомин — це один випадок, зв'язаний із цим селом подільським, — це ніби такий Качківський період.
Було те внедовзі, чи може і зараз же по повороті з Зимового Походу, коли з недалекої Писарівки ми виїхали на фронт.
Сільце це лежить у балці, в таких густих садках, що тільки де-не-де можна зобачити білу стіну будови, дивлючись з горбів.
Мабуть річечка якась тече через село, бо пригадую чимало місточків по вулицях.
Навколо балки і оподалік — ліски.
Може тижнів зо два, усталився фронт біля Качківки. І створився такий весь той час утривалений порядок. Увечорі ми наступали і большевики лишали на ніч нам Качківку, а самі йшли до недалекого лісу, чи й поза той ліс. Бо далі того лісу ми їх не ганяли. Як вони було вскочили в ліс, бій кінчався.
Ранком большевицька піхота наступала і ми відходили на день, віддавали їм Качківку, так ніби, вели на пашу коней.
У большевиків була причина не спати в селі. Качківка — село дуже вороже їм і в тім районі оперував повстанський відділ. Я того отамана із його штабом бачив, але прізвища його не пригадую.
Ми ж лишали Качківку через те, що кінноті битися в селі незручно і виходили на західні горби за село, де прийняли б бій, та вони за село не показували носа.
Раненько поснідавши, та посідавши на коні, ми звичайно чекали на „запрошення" вийти в поле, по якому рушничним та кулеметним вогнем — мабуть глухих і сонних — гупали большевицькі гармати. За Качківкою наш полк Чорних Запорожців розсипався в лаву. І чекав, щоб большевики вийшли в поле. І чекав завжди марно. Ані на які „провокації" большевики не впіймалися.
Постоявши якийсь час, відходили ми далі від села. Розташувались десь в балці тай ждали вечора.
Большевики кожного вечора лишали в селі купи друкованого паперу — пропаганди і газет. Спершу ми те читали, а потім осточортіло вичитувати ту самісіньку січку, пережовану на всі лади. Книжки, які хто мав по торбах у сідел, давно вже були прочитані. Від коней відходити було не вільно. Бо цілий день в поготівлі. Тільки й відміни, що іноді кудись пошлють, чи в розвідку, чи в зв'язок.
Кожноденне повторювання наступу „на ту саму нуту" видно знуджувало сотника і старшин. І сотник передавав вести наступ комусь з козаків, часто, хто перший попався на очі. Так, що один наступ вів наймолодший козак в сотні Шкет. І все йому йшло як по маслі.
Всі вже мали свої місця. Перебігали спішеною лавою від одного становища до другого. Піднімався кожен, біг і залягав у свою „ду-гку". І ото так аж до першої хати. А потім вже, через двори, сади та огоридини наступали.
Мав я своє місце в одному дворі за кам'яним плотом, витяг один камінь і вже була стрільниця. Звичайно, вбігши в село, на цих позиціях найдовше затримувалися. Кожен мав пристрілений або ріг будови або якесь дерево і міг завжди, через дядьків, перевірити, як цільно стріляв.
Господар того двору, де я мав свою стрільницю, і його родина крилися в сінях, лежачи на підлозі.
Дядько, коли я, не маючи цілі, переставав стріляти, іноді а потім і щодня, розпитував щось, або оповідав мені. І так я познайомився з родиною: господар, дружина і дівчинка. А далі й діставав щось з'їсти і напитися, що вони клали біля моєї стрільниці, знаючи, що в полі ми часто не мали за цілий день нічого до уст.
Господар провів всю світову війну в окопах, мав добрий досвід і все казав мені, що з-за каменя не добре стріляти. Я це і сам знав, коли ж то була добра позиція, з широким розглядом, а ліпшого поблизу я не багив нічого.
Якогось дня я знайшов свою бійницю, місце в плоті, гарно обложене товстими дернинами, а під рушницю вставлений грубий кусень дерева.
Господар, на моє здивування і подяку, сам ніби теж здивувався: „Та то мабуть діти гралися". „Добрі діти, гарні діти" — дякував я дядькові.
Потім бувала команда: "Вперед". Це вже, коли показувалася лава большевицька в полі, на протилежному боці села. Перебігалося знову, потім коноводи подавали коней. І ми займали, іноді, з піснями, вже по котрий раз, славну Качківку. Це, коли не було наказу, поганяти большевиків трохи в полі.
Одного разу я застав біля стрільниці господарів дівчинку, років дванадцяти. Лежала мала Надійка, притулившись до кам'яного плоту. Уже хотів казати, аби тікала звідтіль та стримався. Все ж, хоч височенько, але кулі літали.
Стріляю та слухаю. Оповідає, що тато і мама в полі, повернуть домів, аж як не будуть стріляти. А що вона принесла мені їсти — зварені яєчка.
„А як же я лупатиму те яєчко, коли мені треба стріляти?"
То нічого, мовляв, лупатиме, мачатиме в сіль та даватиме мені кусати вона, Надійка. І хліба так теж можу діставати від неї. А отут і молоко запити.
Лежить подовж плоту, бовтає ніжками в повітрі і запевняє, що зовсім не страшно... І дуже б хотіла хоч раз стрільнути.
Тато так багато оповідали про війну. А їй так же хочеться стрільнути — ну хоч трішечки, тільки один, однісінький разик. А очка так просять, „Дайте!" а ручка тягнеться до рушниці.
І пригадалося мені тоді, як ми, зі ще в той час меншою, як Надійка, сестрою Лесею, а мені було не більше як Надійці тепер, стріляли зі зробленої мною пістолі. І як Леся раділа, коли бухнуло, як вся бувало розчервоніла, скакала, плескала в долоні і все просила: „Ще раз, ще раз! Стріляй!"
Перемогла, може не так Надійка, як Леся.
Кажу: „На, маєш. Стріляй, але тримай міцно, міцно в рамені рушницю".
А Надійна вже знає: „А оте там протягти" показує на спуск. І вже рушниця у Надійки. Хочу притримати.
"Ні, сама, сама!" проситься... Бахнула.
Мало не кинула рушницю, ніби не вірячи, що то рушниця відбила.
„Штовхається!?" І сама тре щічку, рамено. А очка повні сліз: чи радости, чи болю. Чи може і того і другого.
,Ну, а як Ти забила большевика?" питаю.
„А вони наших скільки он там, за селом, повбивали". Умовилися ми з Надійкою, що ніхто про те стріляння наше знати не буде. Вона, мабуть, тата боялася.
І вже, коли в дальші дні я перебігав двір, а Надійка вистромляла було голівку з-поза тата, підморгувала мені. Мовляв: „Воювали".
А раз сталося отаке.
Ще лишився добрий кусень дня, як вигнали ми большевиків з села. В той день ми потішалися. І вже, коли коноводи підвели коней і сотня ладналася, щоб з піснями ввійти в центр села, Терешко вискочив з ладу. І що тілько кінь мав сили погнав в бік большевиків. Нікого не спитавши і нікому нічого не сказавши.
В сотні замішання. Хтось навіть бовкнув, щоб догнати його кулею. Але Терешко старий козак, його у сотні дуже добре знали.
„Сказився Терешко" — хтось сказав і стало легше. Хоч щось та сказано. Ніби виправдано Терешка.
А Терешко то поринав у садках, то вискакував десь на вулиці і знов ховався від нашого зору. Всі слідкували очима за Терешком.
Аж нараз бачимо. Тіка, тепер уже, через поле піхотинець большевик. Як його вгледіли очі Терешка між деревами, чи десь на вулиці?
Дігнав його Терешко.
Дістав добре від пана сотника. Але ніяк не міг зрозуміти, за що.
Коли ми, вже між собою, казали йому, що гріхи його величезні, бо: покинув лад без дозволу, зробив замішання в сотні, та ще й, на фронті, ризикував без дозволу своїм життям і конем і ще якісь там порушення законів.
Терешко слухав, слухав і накінець послав наставників до всіх чортів. Мовляв, у них в кулеметній то було інакше. І сів карбувати, ще одну зарубку на карабіні. Бо ще одна зарубка для нього була щось більше, „як дурні теревені".
Большевики повбивали Терешкову цілу родину і маленького братіка, що ще був у колисці, закололи багнетом. І Терешко визначив собі якусь порцію для відплати і дуже боявся, що не „доробить". А був же Терешко син складача, тай сам він мав складачем бути. Батько його був свідомим українцем.
Десь у тому часі прорвала фронт і проскочила на наш бік кінна невелика частина. Були це учасники повстання під Тирасполем. Сумну привезли вістку — большевики повстання зломили.
Мені особисто привезли дуже і дуже сумну вістку. Марію, про яку я писав у спомині з часу мого перебування в Тираспільському Військовому Шпиталі, сестру-жалібницю большевики зарубали, коли напали на повстанський шпиталь.
Сірий був мій зіпсований кінь. Через те, мабуть і звав я його Сірим, бо крім масти отієї сірої ніяких прикмет, які б його якось виділяли між кіньми, у нього не було. Отак собі конячина, з усім середнім, хіба, що лінивий був більш, як середньо. Ну ледащо, проте я, хоч він і вартий того був, але рідко коли картав його. „Подарували" мені його будьоновці.
Мали хлопці по два коні, мав і я резерву. А на фронт не брали резервових коней, тоді, як не передбачалося нічого важнішого. А Качківка такою була і, як я згадував, у „Качківський період" можна було кінноті воювати без коней. А до того ж, Мудейові треба було дати часу загоїти цілком невеличку ранку.
В той день ми були пересунуті по фронту десь від Качківки. Під вечір, після того, як ми мали уже за собою атаку на большевицькі лави (т. м. одробили день) дістали „добавку", ще десь поганяти большевиків. Зробили й це. І от після атакування, коли піхота закріпляла здобуте, я попав у штаб нашого полку, до полковника Дяченка.
Як завжди, штаб у нашому полку „замітав сліди" — себто відходив останній.
Перескочили ми якесь село, яке ще обстрілювали большевики. А по другому боці села, куди відходив полк, ще й били гармати.
Через те, що кулеметний і рушничний вогонь був густенький і багато того пищало над головами, чи лягало в землю, звернули ми в бічну вуличку, а потім виїхали на стежку, що вела по боці балки, звернутим до ворога. І хоч балка поросла молодняком, мало крила нас. Швидко „намацали" і там нас — підганяючи. Та наші не хотять показувати ворогові, що бояться їхніх „джмелів", їдуть собі не поспішаючи.
Стежка бралася до гори. Аж чую, мій Сірий, щось, як крутнув задом, чи підковзнувся так ніби на трьох ногах лишився, біжить. Таки поспішає, але я вже відстаю. Зауважили з-переду. Хтось лишився біля мене. Скочив я з Сірого. Дивлюсь з коняки тече кров. Але Сірий рветься за кіньми, хоче йти вперед.
Вийшли ми з-під обстрілу. Відпустили мене з ладу. І повів я мого Сірого до кулеметників. Скинув сідло, познімав усе тай кажу Сірому:
„Гуляй, Сірий, будеш, як не дуже скалічений, тягати воза у якогось дядька, може буде тобі ліпше. А я тебе не буду згадувати в злому. Повернув його до кущів тай наказую, щоб не крутився отут, де ще літають кулі, а йшов до кущів, бо може на додаток щось дістати. Тай пішов до кулеметників.
Аж дивлюся, а Сірий шкандибає за нами. Жаль мені стало його. Забрав я його з собою. Прийшлося йти до обозу. Йшли помалу — попасав я його, та розказував йому, як то на цьому світі люд невдячний.
Видужав Сірий і то дуже скоро. Бо куля застрягла в м'язах, так, що її навіть не витягли.
Так ото ж дотяглися ми з Сірим до Писарівки, де стояв наш обоз. Чи місячна, чи зоряна була ніч, але було досить видно, щоб пізнавати де вози, де коні, крутилися по дворі. Розглядаюся по дворі, де б прив'язати коня. А в хаті чую такий сильний гамір. Співають, і чути, що не сухими горлянками. Пізненько, думаю, загулялися. Впорався я з Сірим.
А хата реве, аж вікна трусяться.
„От розгулявся обоз. Голота обозна".
Знайшов Мудея. Цілого обмацав, голову, шию, копита — ніби все добре. Мудей товче носом по кишенях, шука, чим би поласував.
Кажу йому: „Вибач, попав у гості, не збираючись. Почекай, винесу з хати". А хата реве.
А щоб і другим коням не було заздрісно — хотів хоч трохи погладити і їх. Чую під рукою шию коростяву в одного, другого і скільки їх там не було, всі коростяві.
Коростяві коні, і мій Мудей межи ними. Та ж його ставили завжди окремо навіть від здорових коней.
„Ой комусь змелеться зараз, хтось нарікатиме та свою долю". А кулаки стислися, аж пальці болять.
Не ввійшов, а влетів у хату. І місто поздоровлення:
„Хто Мудея прив'язав межи коростяві коні?"
А тут з усіх кутів: „Та ти живий?"
І в тому запиті стільки було щирого здивування, що і я сам, на момент, мав сумнів щодо того: „Живий я чи не живий!?"
Кажу: „Живий".
І ніби перевіряючи правдивість свого, не дуже певного, твердження, обводжу очима по хаті. А чи не ховається що під тим? А чи не вибухнуть зараз веселим сміхом уже з мене?
Але чую, як злість спливає з мене — м'якну.
„Лиши Мудея на потім, а ось, випий, за здравіє!"
За яке, чи чиє „здравіє"? — питаю.
„Та за твоє, і ми з тобою вип'ємо!"
Випили.
Що ж сталося?
Ранений у тім же місці козак з іншої сотні привіз в обоз вістку, що мене вже нема. Так ото хлопці і справляли по мені поминки. Пили „За упокой". А тепер уже зі мною випили „За здравіє".
Так отак, може чоловік, сам свої поминки зіпсувати добрим людям.
А мовляв, не Мудея прив'язали між коростяві коні, а коростявих коней хтось прив'язав до нього. Бо з Мудеєм (та я це і сам знав) жадного коня не можна тримати біля одних ясел. Страшенне не соціяльного світогляду був Мудей — ніколи з ясел іншим коням не дасть їсти, де він стоїть.
А ранком, уже на Мудеї, я виїхав на фронт. І знову під ту саму Качківку, де знов же за ніч нігого не змінилося.
Возив якесь донесення і повернувся до сотні, коли кінчили роздавати здобутий обід. Приїхав пізно. Але Ярмак, ніби господар сотні, добув для мене кістку, на якій нічого не було, хіба облизати. Облизав, подивився на Ярмака: чи кинути ту кістку, чи йому повернути, щоб показав, що на ній можна ще добути. Показав пальцем, щоб кинув, І все це з взаємним підтрунюванням під сміх хлопців. Тоді то так годилося сміятись. Отак „пообідавши" сміхом та дотепами, розглянувся за місцем, де б заспати шлунок, що заскавучав голодний марш.
Тількищо почав був дрімати, як так ніби хтось кинув грудку землі, чи щось, що мені засипало обличчя. Сів, протираю очі і шукаю, в кого б вчепився — зігнав злість.
А той же Ярмак: „Диви, положив би голову трохи вліво і була б куля в голові. Та щей розривна. Га? Що ти думаєш: чи не було б і маслака шкода. Все одно чи з маслаком, чи без маслака — „приставився б".
Філософування Ярмака викликало загальний регіт. Шкода, шкода, а ті часи вже ніколи не вернуться.

Травень, 1963

Як загинув командувач 1-шим Українським Фронтом генерал армії Н. Ф. Ватутін

„Человек воєнного долга" під таким заголовком помістив спомин про совєтського генерала армії Н. Ф. Ватутіна в 20-тиріччя його смерти, генерал-лейтнант К. Крайнюков в совєтському журналі „Оґоньок" ч. 15 від квітня 1964 р. Подаємо її в невеличкому скороченні.

18 лютого 1944 року командувач 1-шим Українським фронтом генерал армії Н. Ф. Ватутін одержав від Головного Командування наказ приготувати план наступу на відтинку 1-шого Українського фронту в напрямі Проскурів — Чернівці. Почались гарячі дні праці, пише автор споминів. Ні генерал ні жоден старшина з його штабу не спали більш як три-чотири години на добу. Не минуло 5 днів, як план наступу був готовий.
Коли план операцій було затверджено Головним Командуванням (Ставкою), ген. Ватутін з великою енергією почав підготовку до його проведення. Він постановив особисто відвідати підлеглих йому командирів армій, на місцях перегрупувати частини та обговорити детально план наступу. І так 24 лютого 1944 року у супроводі штабових старшин та охорони генерал Ватутін поїхав до м. Рівне, де відвідав командира 13-тої армії генерала Пухова, а звідти до Славути, до штабу 60-ої армії.
Автоколона посувалась по рівненській шосі. Та, мабуть, ген. Ватутіну дуже спішилось до командира 60-ої армії Черняховського, бо він дав наказ звернути із шосе та продовжувати їзду польовими дорогами. Дорога крутилась неначе вуж серед поля, покритого білою скатертю снігу. Минули одне село, пізніше друге. Ніде ні живої душі, неначе все вимерло. Та коли валка під'їздила під село Милятин, несподівано попала під вогонь. Перша машина з охороною, що в'їхала вже в село, почала швидко завертати. Зв'язковий від командира охорони підбіг до машини ген. Ватутіна та крикнув: „Ми попали в засідку — там бандерівці."
„Всі до бою", скомандував Ватутін і вискочивши з машини заліг при дорозі. З-за будинків показалась ворожа розстрільна, яка почала посуватись засніженим полем в сторону дороги. Ворожа розстрільна нараховувала близько сотні людей. Вогонь міцнів. Незабаром одна із автомашин бухнула вогнем, а незадовго і друга загорілась від запальних ворожих пострілів. Ворожа розстрільна чимраз ближче підходила до дороги. Бійці охорони зайняли становища у придорожних рівчаках та відкрили вогонь, заграв і скоростріл. Це дещо спинило ворожу розстрільну. Ворог заліг та почав посуватись обережніше. Побачивши важке становище оборони, автор статті почав радити Ватутіну, щоб цей під прикриттям вогню охорони відійшов з поля бою та разом з планами наступу виїхав машиною з оточення. Але Ватутін на це не погодився, закликав до себе одного штабового старшину та доручив йому з одним бійцем виповзти з поля бою та вивезти плани в безпечне місце.
„А тим часом ворожий вогонь все міцнішав. Наш запас амуніції почав вичерпуватись. На тлі заходу сонця можна було легко бачити ворога, що скоками підходив чимраз ближче та почав оточувати нас з двох сторін. При відході з поля бою, Ватутіна було важко поранено. Те, чого не вдалось зробити гітлерівцям, зробили бандерівці-націоналісти.
Ми кинулись до командира, який впав та поклали його в одну з вцілілих автомашин,яка, сильно обстрілювана рвонула з місця. Та далеко вона не заїхала. Взявши на руки генерала під прикриттям вогню нашої охорони почали ми відходити з поля бою. Нам назустріч показались сани, запряжені в пару коней. На наш крик — пише далі автор спомину — селянин зупинив коні та почав втікати. Перев'язавши рани, поклали ми генерала на сани та почали їхати в сторону шосе. Притомлені коні йшли повільним бігом, а сани підскакували по нерівній дорозі. Генерал морщився від болю та постогнував. Поли його плаща були просякнуті кров'ю.Нарешті ми добились до шосе. Смеркалося і рухи військ на шосе пожвавіли. В одній із придорожних хат ми знайшли лікаря, який зробив раненому генералові перев'язку. Після того ми рушили в дальшу дорогу та по дорозі зустріли валку машин із піхотою, яку вислав командир 13-ої армії ген. Н. П. Пухов, піднятий штабовим старшиною, що врятував плани нвступу з оточення. Перенісши пораненого до санітарної машини, що була на кінці колони, ми поїхали до Рівного, де негайно проведено операцію пораненого. Виявилось, що генерал одержав важку рану в праве бедро з переломом кості."
„На другий день — пише автор спомину — я відвідав генерала та доложив йому про перебіг бою і про те, що документи уціліли і нічого не попало до рук ворога. Він, важко дихаючи, сказав, що охорона зробила все що було можливе і держалась мужньо, і він просить передати воякам його подяку та представити заслужених до відзначення. „Неприємна історія, — продовжував генерал, стидно мені, хоч я добре знав натуру ворога. Ще будучи червоноармійцем, я брав участь в боротьбі з шайками Махна та Біленького. У бандерівців та сама підла тактика. Несподівані налети на малочисельні групи, змінливі напади-наскоки.''
За порадою М. С. Хрущова, відправлено пораненого генерала до Києва, бо Рівне було часто бомбардоване німецьким летунством.
„У санітарному поїзді до Києва — пише автор спомину — генерал Ватутін запитував мене, що я думаю, чи дозволять йому по лікуванні повернутись назад на фронт, — і не чекаючи відповідді сказав „дозволять". Кілька тижнів пролежу в госпіталі, а опісля поїду на фронт хоча б на милицях, а дістанусь."
У Воєнний Совєт та штаб фронту приходили з Києва потішаючі вістки про стан здоров'я Ватутіна. З доручення М. С. Хрущова, який сам відвідував пораненого генерала, спроваджено лікарів-спеціалістів з Москви. План наступу на лінії Проскурів — Чернівці, що його виробив Ватутін зі своїм штабом, залишився в основному без змін. 2 березня 1944 року війська 1-го Українського Фронту перейшли в наступ. Та генералові Ватутіну не судилось побачити перемоги. Всупереч всім заходам лікарів-спеціалістів, прийшло несподівано запалення і вночі на 15 квітня 1944 року командир 1-го Українського Фронту генерал армії Н. Ф. Ватутін помер на 42-у році життя.

В обороні Срібної Землі

Д-р К. Матвієнко

15 березня 1939 р. перший Український Сойм проголосив на Закарпатті свою незалежну державу — Карпатську Україну. Разом з проголошенням незалежности був затверджений синьо- жовтий прапор, державний герб і всеукраїнський державний національний гимн. Своїм проголошенням Карпатська Україна психологічно і духово з'єднувалась із своїм матірнім пнем — з Наддніпрянською Україною і всіма іншими українськими землями. Затверджено також республіканський устрій. Першим президентом, як відомо, було обрано відомого педагога і громадського діяча о. д-ра Августина Волошина. Але ще того самого дня мадяри, маючи підтримку Гітлера, повели наступ на Карпатську Україну. Проти навали добре озброєної мадярської армії виступили карпатські січовики. На оборону Карпатської України уряд мав приблизно 5.000 вишколених січовиків. Всі вони були добровільно вписані до військових реєстрів і походили зо всіх українських етнографічних земель. Це була дійсно стопроцентово Соборна Карпатська Січ. Відданість і глибока любов до свого народу панували в душах січовиків. А у військових рядах царили пошана, послух і сувора дисципліна. І от ця горстка, порівнюючи з 40 тисячною мадярською армією, з великим ентузіязмом кинулась в бій за Україну. Це, дійсно, була велика жертвенність, що межувала із самопосвятою.
Карпатські січовики виступили під проводом досвідчених і загартованих в боях старшин. До них належали: полковник С. Єфремів, полк. Філонович, св. п. полк. Гузар (поляг смертю хоробрих), св. п. поручник (пізніше генерал) Роман Шухевич, сотник д-р Сулятицький, ст. десятник Фіялковський й інші. Почався нерівний бій, що нагадував Крути. Без літаків, без гармат, без важких кулеметів 15 і 16 березня 1939 р. наші січовики стримували наступ великої добре озброєної мадярської армії. В нерівнім бою багато безіменних героїв полягли на Копанських полях. Ворожий наступ на деякий час був стриманий і всі установи та адміністрація мали час на евакуацію. Отже карпатські січовики на 100% виконали свій обов'язок супроти нації і Рідного Краю.
Разом з січовиками з великим ентузіязмом пішла на оборону Рідного Краю молодь середніх шкіл на Закарпатті. Особливо відзначились в перших боях з мадярами учні державної Учительської Семінарії в Севлюші, що віддалений приблизно на 2 км. від мадярського кордону. Ці вихованці свого президента (о. д-р Волошин був довший час директором учительської семінарії) наспіх розібрали привезену з Хусту зброю і з молодечою відвагою кинулись в бій за волю Рідного Краю. В перших боях з ворогом відзначився проф. Яків Голота і учень 4-ої кляси семінарії Козарук, що поляг смертю хоробрих під Севлюшем.
Перед куди більшими силами ворога в повному бойовому порядку січовики відступали в напрямі до Хусту. Після окупації Хусту частина їх залишилась в місцевих лісах і довший час провадила партизанську війну з окупантом.
Понад 250 осіб під проводом полк. Філоновича і сотника д-ра Сулятицького відступали в напрямі до Румунії. Цій групі вдалося перейти р. Тису і зупинитись на румунській території. Але вона перебула там лише одну ніч. Другого дня, з наказу румунського старшини наших Січовиків повернули назад до рук мадярських загонів і гонведів. Відправлено їх до Великого Бичкова і приміщено у спортовій залі горожанської школи. Почалися допити у супроводі жахливих побоїв.
Автора цих рядків, колишнього вчителя Севлюшської Учительської Семінарії під час нелегального переходу до Румунії заарештовано і також відведено до Великого Бичкова, де приміщено разом із Січовиками. Отже прийшлось бути наочним свідком і пережити всі фізичні тортури і моральні знущання від мадярських садистів.
Почалися криваві допити. Вороги хотіли довідатись про організаторів Січі. Але ніхто нікого не видавав і садисти мали свою улюблену працю.
Пізніше через м-ко Криву відвезли нас вглиб Мадярщини до м-ка Варю-Лапоша недалеко від Нідерльгази. Ще майже цілий місяць брудні, напівголодні і побиті перебували ми у Варю-Лапоші. На початку травня всі українці із західніх земель від'їхали під конвоєм до Сяноку. Доля їх не відома. Всі наддніпрянці від'їхали до Німеччини до замку Гартенштайн (90 км. від Відня).
Так скінчилась Карпатська епопея, що в обороні Срібної Землі об'єднала не тільки вояків з усіх наших етнографічних земель, але також усе наше свідоме населення Карпатської України.
Дух карпатських Січовиків, що полягли за волю України, живе і передається нащадкам. А державницький здвиг Карпатської України, хоч який короткий, став історичним прецедентом, як наявний доказ волі карпатських українців до спільної з усіма іншими українцями державної самостійности.