ПІД МАЛИМИ МІНЬКАМИ (1921-1971)

Козьма Кузь

Було це в листопаді 1921 року, коли українська повстанська група під командою ген. Юрка Тютюнника пробиралась скорим маршем назад до Польщі з совєтської України. Втомлена важкими переходами, одночасно відбиваючись від настирливих оточувальних атак совєтської кінноти, група рішилась на спочинок в селі Малі-Мінки, коло Базару, на Волині, щоб згодом далі маршувати до польсько-совєтського кордону. Ми були, мабуть, коло півтора дня маршу від кордону.

Ще як сьогодні пам'ятаю, як наша колона виступила з довжезною ланкою возів і саней з раненими і вояками з відмороженими ногами о годині 11-ій передполуднем в напрямі на село Звіздаль. Наша сотня гармашів ішла посередині колони. Перед нами відкривалась прекрасна панорама. Яких півтора або може два кілометри перед нами виринало в прямій лінії село Звіздаль. З правого боку смуга голого поля в 40-50 метрів в ширину, а за тою смугою пішли рідкі, соснові бори; з лівого боку величезне замерзле болото (або може трясовина), покрите малими корчами. До того болота вливалася невеличка річка або радше потік — Звіздаль, з дерев'яним містком.

Все це було покрите глибокими замерзлими снігами. Так ми поволі витягались на Звіздаль. Може пів години ми так просувались і ніхто нічого злого не передчував. Перед мною сани-залубні, а в них якийсь полковник Київської дивізії у доброму кожусі і валянках на ногах. Мабуть має відморожені ноги, хворий — думаю — але на всякий випадок тримає доброго коня прип'ятого до залубень. Нагло... Несподівано позаду прорізав морозне повітря постріл... - Один, другий... Затріскотіли скоростріли... Людські крики... Впала якась команда... Праворуч нас я зловив невиразний, важкий, густий шум наближаючоїся кінської навали...

Була це ворожа кіннота, але в такій масі, якої я ніколи раніше не бачив у своєму житті. Тут, згадуваний полковник, з довгими козацькими вусами і в смушковій шапці блискавично виздоровів. Вискочив на свого верхового коня й кар'єром понісся наперед колони. Коли я це побачив, то рішив і собі продістатися до переду колони, але на своїх власних ногах. Туди рушили й другі вояки.

Хутко оцінюю своє положення: я в середині колони. Тут трудно битись, бо нема порядку, загальна паніка, дарма що в задній частині колони чути зриви ручних гранат та рушничну і кулеметну стрілянину. На чолі кінного відділу — генерал Тютюнник із усім штабом, панічно покинув колону, аж снігова курява знялась за ним... Люди сполошились. Счинився поважний хаос. Підгинаю польську паперову шинелю, впевняюся щодо двох англійських ґранат в кишенях з дією на 5 секунд і що сили біжу до переду колони. Що там довелось побачити, тяжко переказати. Деякі вояки на бігу стали бити з рушниць до ворога, а він купами і з прокльонами, завертав до лісу і лісом старався оточити нашу колону. Кулеметники намагалися привести свої кулемети до стріляння, але олія в них позамерзала від великого морозу і кулемети мовчали.
Хвилювання серед вояцтва непомірно зросло. Хорунжий Василів, з Кам'янця-Подільського, стояв біля саней, а з них ранений його брат, Федір, (студент учительської семинарії) слабим голосом прохав: «Кинь, Васю, на мене гранату, а сам рятуйся!» Кажу і я до нього: «Цілуй брата і рятуйся». Він не схотів. Пізніше був розстріляний в Базарі. Большевики стали стріляти позаду по колоні. Падаючи на землю, козаки ловили за ноги втікаючих, благали не лишати їх. Хорунжий Сікорський, студент Київського університету, не витримав нервово і крикнув: «Біжіть, як можете, а я більше не можу», і витягнув ґранату з кишені... Ми бігли далі... Біжучи я тільки думав, чи дістанусь до того дерев'яного містка, що перекинутий через річку Звіздаль. Як не добіжу вчасно, пропав і... смерть неминуча!...

Добігши до с. Звіздаль, побачили перед собою високу снігову браму. Проскочив її!.. І тут немов чудо сталось: яких 20 - 25 козаків і старшин вискочили із села Звіздаль і з коліна стали бити у ворожу кінноту, що перерізувала шлях відступу. Ворожа кіннота знову відскочила до ліса і стала тепер об'їжджати с. Звіздаль з північного боку. Це мене врятувало. Секунду думав, куди: чи в село, чи по слідах нашої кінноти. Надії у мене не було жадної. Бог скерував мене: я побіг за слідами. Тут по сніговому полю розсипалась ворожа кіннота і стала добивати втікаючих одинцем. Але їхні коні скоро втомилися, вони глибоко загрузували в снігу і так зменшували свій розгін. Я вискочив з того смертельного кільця і так добіг до поручника Ковалевського, старшини польської армії, котрий також брав участь в поході. Він тримав одною рукою Кольта, а другою тягнув коня. Червона стрічка крови значила шлях на снігу. Кінь його ранений. — «Кидайте коня і рятуйтесь», — кричу. Але він цупко держав коня за поводи. За хвилину почув я відривні постріли позаду себе. Побіг я далі і оглянувся. Три ворожі кіннотники поралися вже біля нього. Побіг я далі.

На одному містку стоять сани. Візника нема, коні вже не можуть далі бігти, виснажені. На санях лежить людина і благальним голосом до мене: «Братчику, не лишайте мене». Це був підполковник X., той самий, який кричав на мене на старшинському зібранні: «Ви вбиваєте нашого духа, ви большевик, ви трус». Те засідання мало місце на Волині, на самому кордоні, щоб поділитись враженнями, що нам робити в справі зброї, амуніції, одягу, взуття і т. д. Тому, що абсолютно нічого не дістали від поляків, я мав відвагу сказати правду у вічі, що ми при таких обставинах ідемо на м'ясорубку. Розуміється, всі були проти мене, а цей підполковник, особливо різко виступив проти мене. І тепер судьба якраз призначила мені зустрінути його на цьому містку. Він лежав безпомічний. Не знаю, чи був ранений, чи мав обморожені ноги. На щастя в тому моменті над"їхали якісь сани з валізами. Коні добрі. Два джури при санях з рушницями. «Стій!» — крикнув я. Вирвав від одного джури рушницю і в одну мінуту розкидав ті чортові валізи по снігу. — «Хто йшов душу класти, а хто думав про валізи» — промайнуло в голові. — «Бери його», — і з візником перенесли раненого на сани і вперед. Це тривало не більше дві-три мінути, але й той короткий час міг бути рішальним для нас.

На мості стояли, опершись о поруччя — три дядьки. — «Там, там є «ваші» — відповідають на моє питання, — вказуючи руками на невеликий хутір. Вже смеркалось, була п'ята година. Несподівано із-за корча показалася постать на коні. Був це начальник штабу групи, ген, штабу пол. Отмарнштейн. «Ви останні?» — питає. — «За нами нікого нема» — відповідаю. Так ми дістались на хутір. Тут я зустрів полк. Лисогора, командира 9-ої бриґади, 3-ої дивізії. Лежав на санях ранений в бою під містечком Чоповичами, на Київщині (в тім бою був убитий його заступник, один з кращих старшин 3-ої дивізії. Прізвища вже не пам'ятаю). Він втирав сльози і питав, чи врятуємось. Лице його синє від морозу, а біля нього притулилась його вірна дружина, польського роду. Вона пішла разом з ним. (Казали, що вона кинула ґранату в сторону ворожої кінноти, коли та хотіла завернути сани, і так врятувала себе і чоловіка).

Тут був увесь кінний відділ, біля 65 - 70 шабель. Думаю, що нас, що врятувались пішком, не було більше як 8 - 9 людей.

Відпочивши яких двадцять хвилин, ми вирушили далі на захід, до Польщі. Вся колона залишилась у руках ворога. Було це 17-го листопада 1921 року. Переходили ми через терен розташовання совєтських війсь. — «Стой! Какая часть? — Стрелять буду!» Але ми ні звуку. «Часовой» не стріляв, а ми йшли далі. Всю ніч з 17 на 18 листопада через Овруч на захід, корчами, лісами, через воду і мочарами. Так само весь день і всю ніч з 18 на 19 листопада і аж на четверту годину ранку того же дня вийшли ми на польсько-совєтський кордон. Два кіннотники скочили до сусіднього сільця, що було поблизу, довідатись, хто там. Господар через віконце зразу пізнав гостей й шепнув тихо в сінях: — «Їх тут повно».

Ми подались до кордону. Підійшли до плоту, тримаючи коней на поводах. Там стояли два перелякані польські вояки. Один із них запровадив нас до найближчого села, де знаходився штаб польського батальйону. Нас розброєно й ми відпочивали, здається, два чи три дні. Опісля етапним порядком, залізницею перевезли до таборів.

В Бересть-Литовському зустрів нас польський генерал, начальник пограничного корпусу. Казав, що повинен нас покарати за бешкети на кордоні (ми взяли були 40 коней із сідлами та рушницями від польських пограничників). Але через те, що нас зустріла така судьба, прощає нам і наказав видати нам гарячий обід.

Приїхавши до м. Каліша до табору, мені зараз дістався у руки обіжник наказу совєтської армії, який починався такими словами: «Так називаємая «петлюровська» армія, не раз нами битая...» Ідалі: «-..Изрублено в бою 400 чоловєк...; расстреляно 359...; 41 человєк послано в Києв на провєрку...» Значить вже маємо 800 людей, тепер 100 -110 ранених, які остались на возах і санях і нас біля 75 душ врятованих, — все це складає вихідну цифру біля 1000 людей. Стільки нас було, вирушаючи в похід в Україну. На основі різних джерел, можна було ствердити, що большевики мали 169 людей убитими і раненими. Але точного числа годі було устійнити.

Большевицька слідча комісія на чолі з «товарищем» Ґамарніком і Котовським засудила на розстріл 359 старшин і козаків. Присуд виконано 21 листопада 1921 року в містечку Базар, на Волині.
Так закінчився цей похід, який увійшов до історії наших Визвольних Змагань під назвою «Листопадовий рейд», а опісля як «Другий Зимовий Похід».

Останній привал української дивізії

Більшість бійців «Галичини» після Другої світової війни опинилися в Англії. Справжніх учасників та свідків, які могли би дати відповідь на важкі запитання, залишаються одиниці. Їхня доля – урок історії

«Я не міг спати. Постійно думав: Господи! Мій рідний батько служив у німецькій дивізії СС!..» Стрункий світловолосий молодий чоловік розмовляв зі мною ледь відчутною східноанглійською говіркою. Української він не розумів, хоча коли називався, то разом із його ім’ям Майкл пролунало прізвище Мельник. Того дня майже 18 років тому він приніс із собою товсту теку старанно розкладених у пластикових кишеньках копій документів і чорно-білих фотографій чоловіків у явно німецьких військових одностроях часів Другої світової. «Ось це, – показав він на одну світлину, – мій батько».

Майклові, який народився в маленькому містечку Норвіч в англійському графстві Норфолк, судилося бути одним із тих людей повоєнного покоління, яким довелося самим шукати відповіді на запитання: що робили їхні рідні в часи війни і чому? Ускладнюючою обставиною для Мельника-молодшого виявилося те, що його батько був українцем, який по війні опинився в Британії, одружився з місцевою дівчиною Роуз і ніколи не вважав за потрібне багато розповідати про пережите.

Можливо, допитливий син і витягнув би чимало спогадів із тата, але втратив його в шестирічному віці. Коли йому виповнилося приблизно 20, Майкл спробував випитати небагатьох, як виявилося, не дуже балакучих українських друзів батька. Проте відразу зрозумів, що розібратися буде нелегко, адже скупі розповіді були несподівано складними і заплутаними, зокрема тих людей, які воювали під час війни по різні боки фронтів і часом у трьох різних арміях. Хотів хлопець також дізнатися: як так сталося, що його мати, яка була ветераном війни в британській армії, котра воювала з німецькою, зійшлася з його батьком і виростила трьох дітей? Майкл Мельник починав шукати пояснення, а також факти, які їх підтверджували б.


ЛЕГКІ ВІДПОВІДІ НА ВАЖКІ ЗАПИТАННЯ

Приблизно в той самий час про дивізію «Галичина» мені випала нагода розмовляти з набагато досвідченішою людиною, політиком і тоді ще лідером українських соціалістів Олександром Морозом. СПУ під його проводом виступила проти будь-яких офіційних заходів в Україні з нагоди 50-ї річниці створення дивізії. «Нічого там не треба вивчати і дізнаватися, – голос пана Мороза в телефонній трубці лунав твердо і впевнено, – вони служили в німецькій армії! Цього знати досить. Гітлерівська Німеччина була переможена й засуджена міжнародною спільнотою. Більше жодних досліджень проводити не потрібно». Очевидно, що він висловлював думку більшої частини української владної та політичної еліти.

Такі погляди панівні в Києві й досі. Хоча на сьогодні є одна відмінність порівняно із серединою 1990-х – набагато більше інформації про причини, обставини і наслідки створення дивізії «Галичина». Але доступна вона переважно фахівцям: дослідникам і, можливо, затятим ентузіастам історії. Як наслідок – дивізію досі часто використовують у політичних і навіть геополітичних баталіях ті, хто хоче експлуатувати цей історичний епізод для таврування всього українства.

Є історики, що формулюють політикам закиди, у яких дивізію СС часів Другої світової війни навмисно плутають із підрозділами Українських січових стрільців періоду Першої світової, усе те домішують до Української повстанської армії і без докорів сумління називають фашизмом. Для тих поколінь, яким ніколи не роз’яснювали, що саме відбувалося і чому, такі звинувачення лунають гучно й переконливо. У наші дні мова йде про політичні баталії, геополітичні цілі, пропаганду та полеміку істориків, але ще не так давно в цьому ідеологічному протистоянні були справжні жертви.

З ВИСОТИ ХХІ СТОРІЧЧЯ

Якось у західній частині Лондона в просторій хатині з малопомітними, але відчутними українськими елементами інтер’єру я розмовляв із поважного віку чоловіком Михайлом Шкромидою. Він люб’язно запросив мене додому і за обідом мав розповісти про дивізію «Галичина», у якій числився аж до самого кінця, коли навесні 1945-го близько 14 тис. дивізійників перейшли Австрію зі Східного фронту на Західний, щоб здатися там британським військам.

Коли я витяг записник і сказав, що хотів би занотовувати деякі факти, вираз обличчя пана Михайла змінився, він почав говорити затинаючись і гублячись у думках. Я вирішив сховати блокнот і бути не журналістом, а просто співрозмовником, зацікавленим представником покоління українців, які навчалися в радянських школах і яким не дозволялося знати історію. Найбільше в його розповіді вразило навіть не те, якими сповненими конфліктів були взаємини між українськими солдатами дивізії та німецькими офіцерами, що становили всю вищу командну ланку. І навіть не те, як після розгрому під Бродами в липні 1944-го деякі вцілілі дивізійники навмисне забруднювали скинуту уніформу кров’ю й підкладали трупам свої документи, щоб вважатися загиблими, і йшли геть від німців, шукаючи в лісі підрозділи УПА...

Найглибше врізалося в пам’ять те, як у таборах «переміщених» осіб у західній зоні окупації в Австрії, а потім у таборах полонених в Італії галичани вигадували побратимам із великої України біографії, щоб ті могли називатися також західноукраїнцями, які не визнавали себе радянськими громадянами, аби уникнути депортації до сталінського СРСР. Так Іваненко з Київщини ставав Іванцівим із маленького села під Перемишлем і рятувався таким чином від комісій радянських спецслужбістів, які вишукували колишніх співвітчизників у таборах біженців та полонених і за байдужої згоди західних союзників відправляли їх одразу ж у руки НКВС та ГУЛАГи.

У «Галичині» були переважно галичани та українці із земель, які до війни контролювала Польща, але не лише вони. У переформованій після Бродів та перейменованій у листопаді 1944 року на Першу українську дивізію були також українці з-поміж радянських військовополонених, цивільних, вивезених на примусові роботи до Німеччини, представники інших військових формувань. У хаосі війни людські долі складалися дивовижно, але переважно трагічно.


ПРО ПОЧАТОК

Найпоширеніше і найпростіше запитання до дивізійників: хіба вони мусили йти служити німцям? Хіба не знали про нелюдську сутність гітлеризму? Критики кажуть, що тисячі менш поінформованих українців, вочевидь, зробили невиправну помилку, ставши до лав дивізії, а на обізнаніших представниках української еліти з «Галичини», мовляв, лежить відповідальність за недалекоглядні, а то й зловмисні кроки. Одному з учасників переговорів з німцями Михайлові Добрянському, якому також випало доживати віку в Лондоні, судилося не раз відповідати на такі закиди. Під час війни він був одним із керівників базованого в Кракові Українського центрального комітету на чолі з науковцем Володимиром Кубійовичем, що намагався захищати політичні та соціальні інтереси нашого населення на окупованих німцями територіях.

Верхівку УЦК становили освічені та помірковані інтелектуали зрілого покоління, які мали досвід політичної діяльності в довоєнній Польщі і яким було не по дорозі з революціонерами ОУН, а особливо з послідовниками Степана Бандери. Політичні діячі, які до війни намагалися порозумітися з Варшавою, вважали відчайдушну партизанську боротьбу УПА на всі фронти нерозсудливою. Саме старший соратник пана Добрянського професор Володимир Кубійович очолив переговори з німцями, вважаючи, що Німеччина «дихає на ладан», що Європу очікують приблизно такі самі катастрофічні зміни, як і після Першої світової війни, коли розвалилися імперії і лише народи з військовою потугою змогли сформувати свої держави.

Українці тоді програли, а молода тогочасна Польща стала не лише володарем на західноукраїнських землях, а й прикладом, болісним нагадуванням про те, чого могла досягти Українська Народна Республіка. В останніх розмовах у 90-х роках ХХ століття в Лондоні Михайло Добрянський зі старечим відчаєм чоловіка, який поспішав, поки ще був живий, пояснити наступним поколінням уроки історії, майже викрикував: «Це був єдиний очевидний на той час вихід. Німці й так насильно рекрутували українців».

Німеччина справді набирала українців, часто примусово, в різні військові формування, використовуючи їх як гарматне м’ясо для своєї армії, що відступала. За словами Добрянського та Кубійовича, вони сподівалися змусити німців принаймні зараховувати їх в одну військову одиницю. Решту вимог УЦК було відкинуто, окрім хіба що обіцянок, що дивізія, яка створювалася за ініціативою і рішенням саме німців, мала бути саме фронтовою і залучатися тільки на Східному фронті, щоб не допустити повернення сталінського більшовизму. У 1940-х роках галичани вже знали, що 21 місяць радянської влади супроводжувався десятками тисяч розстріляних та сотнями тисяч репресованих, і багато хто усвідомлював, що на зміну німецьким окупантам йдуть, напевне, такі ж.

Старші українські політики Галичини були переконані, що в період боротьби однієї антиукраїнської імперії з іншою втрачати нагоду створення вишколеного та озброєного українського формування було би непростимо. Навчені в університетах Відня інтелігенти вважали, що історія чітко вказувала їм напрям дій. Вони знали про польські легіони ХІХ сторіччя у військах Наполеона Бонапарта, які йшли служити Французькій імперії, щоб воювати проти іншої, ворожої полякам Російської. Вони також бачили, що на початку ХХ століття недовге існування УНР і ЗУНР було б іще коротшим, якби не підрозділи українських галичан зі створених в армії Австро-Угорщини Січових стрільців.

Але чи усвідомлювали тогочасні активісти, що, ставши до лав німецького Вермахту, будуть назавжди заплямовані гітлеризмом? Деякі історики кажуть, що частково вони розуміли це, але вважали, що Гітлеру все одно настане кінець, а в м’ясорубці світової війни армія українцям буде потрібна щоразу більше. На непросте становище «Галичини» в німецькій армії вказує у виданих у Лондоні мемуарах колишній дивізійник Володимир Ґоцький, переповідаючи, як у літню ніч 1944 року довкола казарм дивізії в Ногаймері німці виставили кулеметників і кілька днів нікого не випускали. Це сталося після замаху групи німецьких офіцерів на Гітлера в Берліні. За словами Ґоцького, «вони не знали, на якому боці могла би виступити «Галичина».

Саме брак довіри між німецькими офіцерами та українськими солдатами дивізії називають однією з причин розгрому під Бродами в липні 1944-го. На думку професора Кубійовича, зафіксовану в передмові до однієї з перших книжок про «Галичину», «...Більшість німецьких старшин в Дивізії і, зокрема, її командир не хотіли зрозуміти її політичного значення. Для тих, що спричинилися до її створення – як німців, так і українців, та для тисяч українських вояків це була українська Дивізія з німецьким керівництвом. Для загалу німецьких старшин це була звичайна німецька дивізія, сформована з українців... Непорозуміння політичної ролі Дивізії спричинило її катастрофу під Бродами».


НОВЕ ПОКОЛІННЯ «ДИВІЗІЙНИКІВ»

В українській церкві у серці Лондона ще до середини 1990-х була майже непорушна традиція: під час недільних богослужінь праворуч від входу сиділи чоловіки. Вони майже завжди були в костюмах і з краватками. Ліворуч – жінки, деякі в капелюшках. З роками, особливо в рядах праворуч, ставало помітно, як голови парафіян, багато з яких були ветеранами дивізії, біліли і їх ставало щоразу менше. Тих, хто може ділитися власними спогадами про події війни, залишається жменька.

Але склалося так, що саме влітку 2011 року почала втілюватися ідея нової ветеранської організації в Англії. Зусилля хочуть об’єднати нащадки дивізійників.

Одним з активістів, ймовірно, буде Майкл Мельник. За батьків беруться відповідати діти. Їм буде нелегко, але вони здатні донести факти і свою думку сміливіше та вміліше.

Через 15 років самовідданої праці Мельник видав книжку про дивізію «Галичина» англійською мовою. Насичену архівними документами, фотографіями та свідченнями «To Battle» (англ. «До бою») із неабиякою цікавістю сприйняли фахівці-історики. Тепер Майкл розглядає пропозицію німецького видавництва опублікувати розширену версію свого дослідження. «Перша книжка, – каже він, – вмістила лише третю частину зібраних матеріалів». Майкл Мельник хотів би додати в неї більше особистих спогадів людей. Деякі розповіді з огляду на свою трагічність не дають йому спокою і досі. Історія може бути уроком для людей лише тоді, коли її знають.

ТИЖДЕНЬ

СЕМЕН ФЕДУНЬ

1899-1971

старший десятник УГА

Народився дня 26 серпня 1899 року у селі Пуків Рогатинського повіту (Галичина). Народну школу закінчив у родинному селі й опісля вступив до української гімназії в Рогатині, але через воєнні дії в Галичині не міг її докінчити, бо вже 19 лютого 1917 року, як 18-літній юнак був мобілізований до австрійської армії і по закінченні рекрутського та підстаршинського вишколу був кинений на австрійсько-італійський фронт. Під кінець війни був переведений до поліційних частин і повнив службу на польській території, де його застав і Листопадовий Зрив у Галичині.

Події на рідних землях тягнули молодого вояка у рідні сторони і він із труднощами діставшись до Галичини вже 10 листопада був у рядах Української Галицької Армії, а 16 листопада 1918 р. вже брав участь у пробоєвому курені сотника Панькова на хирівському відтинку польсько-українського фронту. В 1919 року, перебуваючи у Карпатській групі УГА, опинився на території Чехословаччини і був інтернований у Німецькому Яблінному. Щойно 22 серпня 1921 року він повернув до родинного села Пукова, де влючився в громадське та культурно-політичне життя, де став одним із передових громадських діячів, займаючи відповідальні становища у таких громадських установах як кооперативи "Згода", у касі Стефчика, у відділі Сільського Господаря, у Просвіті, Рідній Школі тощо.

Як резервіст польської армії, брав участь у польсько-німецькій війні у 1939 році, з якої щасливо вернувся додому. За часів німецької окупації Галичини в 1941-1944 напочатку виконував незавидну ролю солтиса у своєму родинному селі, а опісля був волосним війтом. Перебуваючи на цих постах, робив усе можливе, щоб уникнути конфлікту із німецькими чинниками, щоб не допустити до відомих німецьких звірств на терені його волости. Легко це не приходилось, бо вже в 1943-44 роках на теренах його волости діяли відділи українського підпілля, УПА. В 1943 році був активним співучасником формування української дивізії "Галичина", в якій пізніше служило і його двох синів: Іван та Ярослав.
                                                                                                                                       .
Його активність в українському життю не віщувала нічого доброго із поворотом совєтської влади і тому в 1944 році він зі своєю родиною покинув рідний Пуків і Україну і подався на Захід. Опинившись у скитальчому таборі Гайденав у Німеччині щойно по чотирьох роках удалося йому з родиною виїхати до Канади, 23 червня 1948 року. Його молодший син Ярослав перебував у таборі полонених 1 Укр. Дивізії в Ріміні, Італія, звідки дістався до Франції, але внаслідок важких ран з часів війни, помер у 1954 р.

Прибувши до Канади, Семен Федунь вступив у члени Української Стрілецької Громади ще таки осінню того самого року, в якій совісно виконував усі свої членські обов'язки аж до кінця свого життя.

СВЯТОСЛАВ ІГОР ЯЦУШКО

1925-1970

 Хорунжий І УД УНА
Святослав Ігор Яцушко народ. 14-го жовтня 1925-го року у Варатці, на Закарпатській Україні. Батько його сл. п. Дмитро, старшина УССтрільців, після прогри визвольних змагань, поселився на постійне на Закарпатській Україні.

Покійний Святослав Ігор покінчив гімназію в Ярославі, Галичина, і зголосився добровольцем до української дивізії "Галичина". Відбувши рекрутський вишкіл у таборі "Гайделяґер" біля Дембіци у Польщі, осінню 1943 р. виїхав на підстаршинський вишкіл зенітної артилерії у Мюнхені, а весною 1944 року був приділений до артилерійської школи у Бенешові (Чехія). Повернувши до Дивізії у серпні 1944 року виїхав із нею на Словаччину, а опісля на Югославію для поборювання комуністичних партизан. В квітні 1945 року брав участь у боях Дивізії на фронті під Фельдбахом та в боях під Ґляхенберґом.

Після закінчення війни Святослав Ігор Яцушко опинився разом із більшістю вояків Дивізії у Бритійському полоні, спершу у Белярії, а опісля в Ріміні, Італія. Перебуваючи у таборі у Ріміні співпрацював із таборовим тижневиком "Батьківщина" та намалював ряд картин-листівок із життя Дивізії та табору полонених. З табору у Ріміні виїхав в 1948 р. до своєї родини до Німеччини, а звідти до Америки. Приїхавши до ЗСА вступив на колюмбійській університет, який закінчив в 1955 р. осягнувши на Колюмбійському у-теті ступінь інженера-архітекта. Як передовий архітект бін здобув визначне місце в цій ділянці інженерії. Ряд модерних шпиталів і дентистичних клінік на терені ЗСА були збудовані за вказівками й проектуванням архітекта Яцушка. В останніх роках він відкрив своє власне бюро п. н. "С. Ігор Яцушко Ассошієйтс". Він співпрацював з архітектурним департаментом Нюйоркського Інституту Технології, де, крім викладів, виготовлював праці на теми шпитальних приміщень. Яцушко належав до Американської Асоціяції Університетських професорів, Американського Інституту Архітектів,    Нюйоркської Академії Наук, Панелю Архітектів Майора та ряду інших професійних організацій.
 Святослав Ігор збирав матеріяли до "Історії дерев'яних церков в Европі". Цю свою працю він плянував видати англійською мовою, де було б найбільше місця присвячено дерев'яним церквам в Україні. Великий знавець і любитель мистецтва, історії української культури й минулого України.

ДР. ОСИП ВОЛОЩУК

(1889—1970)

Поручник УГА, нагороджений Хрестом УГА і Воєнним Хрестом; кол. адвокат в Раві Руській, Західня Україна, на еміґрації в ЗСА член і організаційний референт Ньюйоркського Відділу ОбВУА, довголітній службовець Українського Народного Союзу.

Народився 25-го березня 1889 р. у Львові, де одержав початкову і середню освіту та студіював право на правничому факультеті львівського університету. Під час гімназійної науки на формування його світогляду, зокрема української національної свідомости мав чималий вплив його тодішній катехит, сл. п. о. шамб. д-р Юрик. Обов'язкову військову службу в характері однорічного добровольця відбув в 1913/14 рр. при 95 полку піхоти б. австро-угорської армії у Львові. В характері обозного старшини перебув першу світову війну, останньо в ступні поручника. Після розвалу Австрії в листопаді 1918 р. зголосився негайно добровольцем до служби в Українській Галицькій Армії і в її рядах перебув всю кампанію проти поляків у Східній Галичині та проти большевиків на Наддніпрянщині. Спершу був командантом складів обозного матеріялу і збірні коней ДСВС в Тернополі, завданням яких було постачати обозні матеріяли для всього фронту. При першому відвороті УГА став командантом збірні коней і обозів в Іваню Пустім, пов. Борщів. В червні 1919 р. став організатором, а відтак командантом Армійського Запасного Обозу, який підчинявся Команді Етапу Армії.

Після роззброєння поляками останків УГА весною 1920 р. попав у польський полон та був інтернований в таборі полонених у Тухолі, на Поморю. Звідтам утік і опинився в таборі в Ліберці, а згодом в Йозефові, ЧСР. Використовуючи перебування в ЧСР, заокруглив свої правничі студії в німецькому університеті в Празі, де одержав ступінь доктора прав. Після признання Східньої Галичини Польщі в березні 1923 р. повернувся до Рідного Краю та вступив на адвокатську практику у Львові. Склавши адвокатський іспит, відкрив адвокатську канцелярію спершу в Немирові, а згодом в Раві Руській.

Втікаючи перед большевицьким наїздом, перебрався до Братислави, де його брат, д-р Роман Волощук, кол. отаман УГА займав високий пост в міністерстві фінансів. Після того, як большевики замордували того його брата, виеміґрував через Німеччину до ЗСА та поселився в Нью Йорку.

КНИГА ПРО "ТРЕТЮ ЗАЛІЗНУ ДИВІЗІЮ"

У відомому й заслуженому своїми виданнями до історії українського війська видавництві "Червона Калина" вийшла велика праця ген. Олександра Удовиченка п. н. "Третя Залізна Дивізія: Матеріяли до історії Війська Української Народної Республіки — Рік 1919". Написана ген. О. Удовиченком названа праця не могла бути закінчена з огляду на хворобу автора і її закінчив, упорядкувавши і приготовивши до друку матеріяли, ген. Олександер Вишнівський.

В сорок і шести розділах книги подана історія Третьої Залізної Дивізії, одного із найкращих бойових з'єднань Дійової Армії УНР, її операцій і боїв, від часу її постання в квітні 1919 р. аж до її трагедії в грудні 1919 року, на початку Першого Зимового Походу, коли після бою з денікінцями під Животовим Дивізія перестала на якийсь час існувати.

В книзі багато схем і плянів бойових операцій, як також сорок листків ілюстрацій, друкованих на крейдовому папері. У передмові до книги проф. Л. Шанковський пише: "Віддаючи цю книгу в руки українського читача, автори не тільки виконали вимогу української науки й державницької традиції, зберігаючи в книжковій формі якнайбільше даних про одну з найсвітліших сторінок боротьби українського народу за українську державність, але й виконали свій моральний обов'язок, передаючи пам'ять про героїв визвольної війни — "Залізних" — майбутнім поколінням, щоб на їхньому світлому прикладі виховувались нові кадри незламних борців". Завершується книга післясловом ген. О. Вишнівського про історію постання й закінчення цієї праці й реєстром "Залізних" — старшин і вояків Третьої Дивізії, які загинули в боях і були розстріляні згодом під Базаром в листопаді 1921 р., та реєстром ветеранів Дивізії і тих бойових частин, які були приділені до неї в 1919 р.

Видана праця становить перший том історії Третьої Залізної Дивізії: її історія після відновлення Дивізії в 1920 році заплянована для другого тому праці. Книга на доброму папері, у твердій полотняній обкладинці з віньєтою арт. маляра Б. Божемського. Набувати її можна у В-ві "Червона Калина":

З ЛИСТІВ ДО РЕДАКЦІЇ

До Хвальної Редакції "Вісті Комбатанта".

Прочитавши з зацікавленням статтю  Р. Крохмалюка "Станиця Військової Управи у Відні" (гл. "Вісті Комбатанта" ч. 6. 1970), хочу ствердити, що вона є дуже цікавим причинком до історії Дивізії "Галичина" в останніх місяцях війни 1944/45. Треба привітати спробу кожного автора описати певні історичні особи або події тим більше, що не маємо багато джерельних статтей в наших журналах.

Кожний автор таких історичних причинків завжди може допуститися певних історичних неточностей із уваги на брак відповідної документації. Отже і в статті п. Крохмалюка вкрались також деякі неточності, які хочу справити або доповнити.

У згаданій статті говориться, що (стор. 21) "до Військової Управи у Відні вступали не лише вояки І УД, але й інших українських військових з'єднань, як напр. Українського Леґіону, що з початком 1945 р. оформився у Німеччині як Друга Українська Дивізія під командою полк. П. Дяченка і брала участь в боях з большевиками на Чехах вже при самому кінці війни".

В українській номенклятурі 2-га Дивізія, згл. Протипанцирна Бригада, якою командував полк. П. Дяченко, мала і німецьку назву і як така цілковито підлягала німецькому командуванню. Якесь українське надрядне командування для Протипанцирної Бригади не існувало, (про це дехто пише для самореклями щойно тепер), а її початком не був ніякий Український Легіон.

Тут дозволю собі з прикрістю зауважити, що кол. вояки Протипанцирної Бригади дотепер не відчувають потреби ані себе якось згуртувати, ані не піддержують зв'язків з дійсно бойовим своїм командиром, полковником П. Дяченком.

У згаданій статті Р. Крохмалюка вкралася ще одна неточність, коли він згадує про так зв. "Волинський Легіон Самооборони". І так у статті сказано: "В околиці міста Ґрац, в Австрії, знаходився "Волинський Легіон Самооборони", що його відтягли з Волині на захід. Цей Легіон, якого стрільці теж відвідували Військову Управу, був з початком березня 1945 р. включений до 1-ої УД. Волинський Легіон мав тоді понад 500 стрільців, 20 українських старшин та п'ять німецьких старшин. На чолі того Легіону стояв поручник Личманенко, душпастирем Легіону був о. Йов Скакальський".

 В дійсності "Український Легіон Самооборони" — така була його офіційна назва — розмістився з початком 1945 р. в околиці містечка Шпільфельд над рікою Муром. До Шпільфельду приїхав УЛС зіалізничим транспортом з Моравії. Не всі 20 старшин, що про них згадує п. Р. К., мали яке-небудь командне призначення. Деякі з них, після звільнення з служби в Дивізії "Галичина" тільки користувалися гостинним пристановищем в Легіоні. Від трагічної смерти 1-го к-та УЛС полк. Квітки — літом 1944 р. аж до моменту переходу УЛС в склад Дивізії "Галичина" комендантом УЛС був полк. Володимир Гарасименко. Пор. Личманенко був одним з старшин, але не комендантом Легіону. Крім п'яти німецьких старшин було ще і 3-ох підстаршин-німців. Головним душпастирем УЛС був о. Палладій Дубицький, а о. Йов Скакальський був його сотрудником. Політично УЛС підлягав ОУН під проводом полк. А. Мельника.

В часі прилучення УЛС до Дивізії "Галичина", в його складі знаходилися також вояки інших українських формацій, які чи то одинцем чи групово включилися до нього.


Орест Корчак-Городиський
бунч. УЛС і Дивізії "Галичина"

67-а річниця боїв під Бродами

ПОСВІДКА

ДОКУМЕНТИ ДО ІСТОРІЇ УНА

Вказівки для охотників СС Стрілецької Дивізії Галичина

Документи до історії УД УНА
Документ ч.10

1. Охотник СС Стрілецької Дивізії Галичина є покликаний до боротьби за свій край, до боротьби проти большевизмові, до боротьби з небезпекою, яка грозить з азійських степів. Він є покликаний утримати традицію українського народу в боротьбі за культуру народів Европи. Прийом.до СС Стрілецької Дивізії Галичина є високою честю. Він зобов'язує до бездоганної поведінки рівнож в часі перед покликанням.

2. По покликанні треба буде виждати довшого часу, заки буде признана перша відпустка. Тому вже тепер треба упорядкувати всі свої особисті справи, будьто родинні, будь господарські, які з огляду на довшу відсутність вимагають упорядкування.

3. Працедавець мусить знати, що охотник ще лише через кілька тижнів стоїть до його диспозиції. Тому треба йому негайно предв'явити посвідку прийому.
     
4. Охотник має старатися принести в порядку свої особисті папери, щоби можна було заложити в порядку його особисту картотеку у відділі. Якщо не може одержати іншої особистої виказки, повинен видістати від свого начальника волості (міста) посвідку, з якої були б видні:    
прізвище,
дати уродження,
місце уродження,     
ім'я й родинне прізвище матері,
ім'я батька.

5. В часі між прийомом і покликанням не сміє охотник довше як оден день бути відсутним в хаті, щоби наказ покликання напевно дійшов до нього.

      Якщо довша відсутність покажеться невідзовною, охотник мусить у свого війта чи начальника заподати, де він в цім часі перебуватиме.

6. Охотник не сміє бути в часі між прийомом і покликанням притяганий до ніякої праці поза місцем свого замешкання. Якщоб це сталося, то має негайно зголосити це властивому Ляндкомісарові.

7.  Наказ покликання треба негайно й точно виконати. Підписана охотником заява, що він є готовим вступити до СС Стрілецької Дивізії Галичина, зобов'язує до виконання наказу покликання.

8. Вибираючися до відділу має охотник взяти зі собою на три дні харчів на дорогу, щоби йому старчили, заки осягне призначене йому місце. По можності повинен взяти з собою: 1 комплєт білля, 1 коц, прибори до шиття, до писання, годинник і ножик.

9.  Якщо охотник в дорозі до відділу через будьякі обставини буде затриманим, то може звернутися за поміччю до кожного німецького уряду, як рівнож до станиць поліції або війська предкладаючи свій наказ покликання.

 10.  Охотник одержує цей самий одяг, виряд, зброю, харч й плату, як німецький вояк. Він дізнає цього самого справедливого обходження.

11.  По почесній службі буде трактований на цих самих основах в цивільному забезпеченні, як німецькі вояки по звільненні. До нього матимуть примінення рівнож приписи про соціяльне забезпечення пошкодованих війною.

12.  Членам родини, це є тим особам, до утримання яких охотник є законно зобов'язаний — в першій мірі отже:
жінці,
родичам  
і дітям
запевняється цю саму допомогу, яку одержують родини німецьких вояків.

ДОКУМЕНТИ ДО ІСТОРІЇ УД УНА

З ДОСВІДУ "ҐАЛІЦІЙСЬКОГО" АРТИЛЕРИСТА

О. Сагор

Тому що ліниві до пера наші пра-прадіди пушкарі з-під Берестечка й Батурина не залишили нам ніякого записаного цінного досвіду з ділянки цього такого шляхотного роду зброї і отже світ не доцінив якось належно ще наших дотичних геніяльних талантів (а поруч китайців ульокував нас щодо пильности й талановитости наш відомий гінеколог і холодно воєнний психолог і літературознавець генерал-полковник Пучі-Гучі!), то я хочу влекшити хоч нашим нащадкам працю на відтинку популяризації нашої винахідливости й переказати анналам «ґаліційської» історії такий автентичний припадок (із довгої серії ще інших!) з моєї артилерійської практики.

Було воно десь там на «брежульках» (горбках) Словенії в березні 1945 р. (бо де ж ми ще так успішно могли були воювати, як не проти подібних до нас розмашисто-барокових чорногорців Тіта?). Мабуть, був це придуманий фантазійними штабовиками дивізійного Фрайтаґа «Унтернемен Доннерветтер» чи інший якийсь там «Шпербер».

Після спішних нічних маршів, при яких треба було вважати на придорожні словінські курники, від яких пахло «штандґеріхтами» для наших підприємчивих організаторів «хльопчіс», і теж не менш на розіспаних фірманів обозу, яким амуніційні вози все мали інклінацію перевертатися в рови й ламати дишлі (бо борозна кобила постійно затягала!), — ми врешті з батерією опинилися на заплянованому становищі, звідки треба було вночі за картою вести по якихось безлюдних вертепах (де чомусь підозрівано табори тітівців!) «шпер» чи то «штир-фоєр». А що з-поміж моїх двох колеґ-старшин все котрийсь ішов на зміну маркирувати до шпиталю, то мені, як «шефові», приходилося постійно вести самому обсерваційний пункт; на вогневому ж становищі був тепер «Любко число 1» («Любкові число 2» виріс був тоді якраз якийсь там чиряк, що його пішов був лікувати аж у шпиталь!).

Ще зі Словаччини возила моя амуніційна валка щось зо два вози «віватових» картуш. Чому їх нам були з дивізії втирили, те знав хіба лиш штабно-дивізійний муніційний старшина-німець. Чи де готовилися на святкування якої перемоги, чи на прийоми англійського короля, коли треба буде тими картушами гримати нашій батерії салют, — не знаю. На всякий випадок жоден маґазин їх прийняти назад не хотів, а залишити їх у якомусь рові — грозив суд. То ж возилися ми з тими картушами, дослівно, як зі ступою дурень, ще від Збіньова біля Раєцьких Тепліц, А що мав я дуже інтелігентних і заслужених підстаршин і таких же героїв-вояків (доказ: весь лещетарський виряд по дорозі зі Словаччини «розгубився» з возів, але ні одна «віватна» картуша не пропала (так, то хлопці вміли шанувати в руках раз отриману зброю!), то серед вечірньої теміні виладувано на вогневому становищі не лиш бойові ґранати й картуші, але й оті віватові «сліпаки». То ж сталося те, що в таких випадках діється завжди: мої інтелігентні пушкарі (бо ж артилеристи супроти отих побігушок піхотинців чи бальконосців піонірів — народ з природи інтелігентніший: це кожен підтвердить!) скористалися з нагоди, що при нічному непокоючому вогні можна буде облегчити амуніційні вози й «вистрілили» гранату не третім бойовим ладунком, але «віватовою» картушею. Від того граната пролізла в цівці всього з півтора метра й там... застрягла. Дослівно так само, як те грішне яблуко, що Єва дала була Адамові й воно йому на пів дороги в горлі стало та ще досі всім худим чоловікам ходить суди-туди в горлянці. З моєї трьохгарматної «батерії» (бо до 4-ої гармати не було панорамки з роду, то ж возили ми цю гармату лиш так для фасону, на тіц) — зробилася вже лиш чота. Про цей сумовитий факт дав мені був знати телефоном мій старшина на батерії — Любко ч. 1. Сидів же я тоді темної березневої ночі враз із своїм обсерваційно-пунктним відділом в теплій словінській хаті (з сусіднього горбка сміли ми були як аристократична інтеліґентна зброя зійти ночувати в хату!) і дульнув був монументальне своїм об'ємом горнятко самогінної сливкової «ракії» — отак щоб розігрітися. Ясно, що й гумор від того був підскочив на 45 градусів.

         Немила пригода з гарматою заставила мене почати пригадувати собі про всі ті поради, що їх нам. давали були в артилерійській школі: мовляв, що робити, коли ґраната стане гарматі в горлі То ж зразу став повторювати їх у телефон: вирубати довгу жердку й пробувати виштовхувати, раз це ближче до вильоту. А як не йде, кликати дивізіонного зброяря, хай той собі голову мастись. Але по зброяря вже були післали вони самі, — моя ж рада з виштовхуванням не надто Любкові сподобалася, бо ану ж ґраната при тому експльодує? Тоді хоч цівку розірве, якщо ще додатково не побільшить при тому лісти дивізійних героїв-небіжчиків, —- розстріляних «штандґеріхтами», — тепер ще канонірами моєї батерії. Мій непривичний до сербського національного напитку організм примусив мене спершу вернути словінській землі цю її сливчану амброзію. Тримаючися в темряві якогось кола при тій немилій дорозі вздовж плоту до Риґи, я всетаки далі ще роздумував над нічною трагедією моєї третьої гармати. І тоді прийшла мені геніяльна думка, якої я потім не вспів тільки опатентувати в берлінському Геересамті тому, що незабаром не стало ні його самого ні моєї батерїі: тому передаю цю думку тут нашій майбутній артилеристській традиції, якщо вона, хлебнувши сивухи, стоятиме перед такою самою\ проблемою, як я під словінським плотом вночі.

Роздумуючи логічно тоді, що якщо повний пороховий заряд має силу з малої (20 см) зарядної комори виштовхнути ґранату на віддаль 9 км, то той же заряд повинен ще мати силу виштовхнути з «великої зарядної комори» (152 см, бо так далеко посунулася була та пеховна ґраната) гарматне стрільно, ну скажім на ще півтора метра, щоб воно вилетіло з дула. Тимбільше, що від легкого стусана в ґранату вибухом цеї «віватної картуші — сама ґраната ще не повинна була відбезпечитися (якщо не брехали наші викладачі в Бенешові, що навіть від бойового заряду таке відбезпечення наступає аж після вилету з гирла гармати!). То ж це своє геніяльне відкриття я скоро переказав телефоном Любкові на батерію, поручуючи вжити спеціяльного «далеконосного» ладунку в бойовій картуші. Моя логічна арґументація Любка переконала, хоч він мабуть ракії не пив: цю фатальну гармату спрямовано гирлом у поблизьку оранину, хлопці прив'язали до її замкового спусту подвійно довгий шнур і випалили з віддаленого закриття. Тим і позбулися впертої ґранати з цівки; на другий день знайшли це стрільно нерозірваним в оранині, яких 20 м. перед гарматою, — і обережно затяглії його в поблизький потік, щоб там коли після війни якісь діти, граючися ним, пообривали собі руки-голови.

Вислід цеї операції «Шлівовіц» подав мені Любко ч. 1. з видимою полекшею на душі — зараз таки телефоном. Теж і я тоді з пільгою положився передріматися на словінській лавці.

Хай оцей мій бойовий досвід з гарматою, ґранатою, віватовою картушею й словіською ракією послужить усім майбутнім всеукраїнським артилеристам, якщо матимуть у себе колись теж таких самих «хльопчіс», які ледви розкарячистих цифер писати навчилися, а вже їх післали на батарейних вирахівників поратися з логаритмами й стрільними таблицями.

ПІДСТАРШИНСЬКА ШКОЛА В РАДОЛЬФЦЕЛЬ*

                                                                      (Спогад)

Пізньою осінню 1943 р. усі 12 сотень (крім 2-ої і 5-ої) з вишкільного куріня «2. в. V.» покінчили свій рекрутський вишкіл. «Гайделяґер» і так невеселий з своїми пісками та кущами-карликами, в яких ми так наполегливо набирали вояцького шліфу, споганів та зсірів нам дорешти. Цікаво було, що буде дальше.

Німецькі старшини і підстаршини з сотень, що покінчили вишкіл, від'їхали до Італії й Франції, призначивши перед тим здібніших рекрутів тимчасовою старшиною. Як ми згодом довідалися, заздалегідь були приготовані оцінки найновіших стрільців і списки, хто іде на підстаршинський вишкіл.

Наказ від'їжджати не приходив кільканадцять днів і ми пробували власних крил... Сотникували українські старшини, муштрували здібніші рекрути, переважно самі кандидати до старшинської школи. Все ще було за свіже та провізоричне і тому не можна було завважити спеціялнього порядку по сотнях.

Добре, що такий стан довго не тривав. 15 листопада ми роз'їхалися кількома транспортами по цілій майже Німеччині, бо крім двох шкіл для підстаршин піхоти (Радольфцель і Ляуенбурґ), були призначені для нас інші школи різних родів зброї. (До них їхали вже менші групи).

Найбільшу групу творили стрільці, яким довелося набирати підстаршинського шліфу і досвіду в школі Радольфцель над Боденським озером. Сама школа лежить поза містечком Радольфцель, на оболо-нях, що тягнуться широкою смугою понад озером. Положення дуже гарне. Озеро найбільше в Німеччині. За озером Швейцарія з засніженими верхами Альп. Усюди повно садів, вправді тоді опустілі і безлисті, бо прибули ми туди з кінцем листопада, але трава всюди ще зеленіла. Такою зеленою, хіба може більш зруділою, осталася вона на час цілого вишколу, бо зима над озером незвичайно лагідна.

Модерні, обведені мурами і дуже чисті касарні із господарським будинком з годинниковою вежою посередині. Тут приміщувалась кухня — об'єкт не однієї мрії зголоднілих на вправах стрільців.

Вулицями цього старинного містечка вперше задзвеніла наша пісня. Ми маршували під проводом українських старшин з станції до касарень. Комендантом транспорту був пор. Сова. Решта старшин (було їх щось з десять) мали приглядатися, як постають з недавніх ще рекрутів — підстаршини. Були це пор. Микетюк, пор. Поспильовський, пор. Козак, пор. Казанівський та інші.

В Радольфцель були ще до нашого приїзду українські робітники (переважно придніпрянці). Про них знали радольфцельці, що це «русси» із відзнакою «ост». Вперше стрінулися вони з українцями — це з нашими стрільцями.

В підстаршинській школі те ж саме. Мало того. Вона існувала вже тоді п'ять років, але не мала ще чужинців за учнів. Ми були першими чужинцями, що мали вишколюватися серед цих мурів.

Самозрозуміло, що зацікавлення новими «вихованцями» було велике. На воротях ждала нас ціла група цікавих підстаршин. Вже там посипалися запити:

— Чи знаєте німецьку мову?

— З яких ви околиць? .— і таке інше.

Школа із своєю залізною дисципліною проковтнула нас, щоб «вщепити» нам т. зв. пруський дриль. Розділили нас сотнями в спортовій залі, де на вступі привітав нас командир оберштурмбанфюрер Бравн із своїми старшинами.

Відразу виринула справа перекладачів, бо багато серед нас майже зовсім не знало німецької мови. З них утворено першу сотню із сотенним гауптштурмфюрером др. Ґроссом. Крім цього утворено дві дальші сотні.

Ще в тім самім дні, коли ми приїхали, пополудні ми прибирали кінмати.

Поприділювані вишкільні підстаршини по два на групу з дванадцяти стрільців (панцирних ґренадирів) ходили по кімнатах і оглядали нас з резервою.

На другий день прийшов вже вишкіл. Вільного часу багато не залишалося нам аж до самого кінця вишколу. Дополудня вправи в полі, потім коротка обідня перерва. Після обіду вистачало часу хіба на те, щоб помити їдунки та приготувати зброю й виряд для вправ у боротьбі на близьку віддаль, що відбувалися за мурами касарень на площі ч. 1 або на бункровій горі.

П'ятнадцять хвилин залишали нам, щоб після вправ з немилосердного осіннього болота беззакидно чистому та зачесаному перейти у викладову залю. Напереміну, раз в залі, раз групами по кімнатах, проходили теоретичні лекції.

Кожного понеділка після обіду обговорював шеф гаупштурмфюрер др. Ґросс політичне положення. Усі приявні були приналежні до сотні старшини і підстаршини. Підчас таких годин дуже часто виринало українське питання.

Сам др. Ґросс, адвокат по професії, заступник віденського гаулайтера, був прекрасним промовцем. Назагал ставився до нас прихильно і був зацікавлений українською справою.

Нас хотіли вважати тільки як якусь окрему націю галичан, які не мають нічого спільного з Україною, але ми їм вияснювали, в чому діло. (Найбільше милила їх назва «Галіціен»), Відмінний характер німців і наш, як теж і мова доводили, спочатку часто, а далі все рідше, до непорозумінь, які др. Ґросс умів поладнати майже завжди справедливо.

Чимало клопоту було з піснями. Спочатку хотіли нас навчити тільки самих німецьких пісень. В Радольфцель пісня мусіла бути різка і голосна. На думку наших вишкільників українські пісні до маршу не надавалися. Найчастіше вимагали співати таких як: «Чорна кура», «Ми, українські добровольці», «Хлопці підемо» та «Машерують добровольці». Останню казав др. Ґросс перекласти на німецьку мову і співав її з нами щопонеділка після дискусії. Усіх завоювала українська народня пісня. Щочетверга на перервах підчас стріляння, перед кожною лекцією та в неділю співали ми пісні, якими усі захоплювалися. Проф. Осташевський, який відбував також підстаршинський вишкіл, зорганізував хор, що згодом став дуже популярний не тільки на терені вишколу, але в цілій Боденській окрузі. В місті ми дали концерт, яким мешканці були захоплені. Концерт ми повторювали. Крім того, співали на зимову поміч в Констанції, в Зінген та других місцевостях.

В Констанції, де була дуже акустична заля, усі були захоплені, проводили нас до станції з вигуками: «Браво, украінер»! Та не тільки пісня зблизила нас з мешканцями Радольфцелю. Вони не були призвичаєні, щоб есеси ходили до церкви. Факт, що кожної неділі пополудні бачили вони нас в церкві, зблизив нас дуже з населенням. Спочатку ми не мали зовсім вихідного, а потім дуже коротко пополудні в неділю і кожний хотів дещо купити от хоч би яблука чи пройтися над озером. Мешканці з зацікавленням розпитували нас про все. Часами навіть на вправах, під час забави в наступ, селянки підносили нам яблука. Згодом ми стали дуже популярні, а своєю постановою стрільці доказали, що і на вправах вони не є гірші від німців.

На вишкіл прийшли нові вихованці-німці і нас стягнули у дві сотні, бо забракло приміщення. Обидва сотники були дуже прив'язані до своїх вихованців-чужинців. Разом із 6 відділом постановили вони справити нам, українцям, окремі Різдвяні свята. Навіть наших дівчат, що були там на праці, запрошено було, щоби ці свята були для нас приємніші.

Скоро проминули тверді дні вишколу. Хлопці привикли вже і до дисципліни і до скромного пайка, тим більше, що багато пачок з дому, з Галичини, нагадували Гайделяґер. З вишкільним персоналом ми вже так звикли, що вони часто гостювали і радше пішли б з нами на фронт як з німцями. Більші військові вправи показали, що вправність у наших хлопців зовсім задовільна. Але завжди і всюди воно так, як усе вже наладнане і зігране, тоді треба починати життя на ново, бо час минає скоро. Таксамо незвичайно скоро проминув нам останній місяць вишколу.

Ми повинні були його покінчити раніше, як було передбачено, і тому на кожних вправах брали ми все щось нового.

Успіхи нашого хору під керуванням проф. Осташевського дали добрі висліди при перевірці школи райхсінспектором оберфюрером Вайссом. Вони причинилися до цього, що було тяжко розставатися з нашими виховниками, покидаючи школу. Вони бажали нам військового щастя і раді були б їхати з нами. Дехто з них нарікав на вояцьку долю, що примушує їх раз-у-раз зміняти свої групи, з якими так сприятелювалися.

Нас попращав командир і вранці перебрав наш транспорт до Нойгамеру пор. Микетюк. Ще раз залунали наші пісні по вулицях цього маленького старинного містечка. Ще раз востаннє подивилися ми на ті площі вправ, на яких змішалася із снігом та болотом не одна крапля молодого стрілецького поту. І хоч кожний хотів назад туди до своїх, до дивізії, жаль було прощати ці оболоні, які нераз спочатку вишколу в'їлися були нам добре «в печінки».

__________
*) Оригінальний спомин, збережений в архіві, якого автор, на жаль, не відомий. Якщо перебуває він десь на еміґраці, прохаємо відгукнутися до Редакції «В. К.». .— Редакція.

З ТАБОРОВОГО ЩОДЕННИКА. Каліш — 1921

Хор. М. Г. Гайдак

2 листопада. 

               Скоро буде вже рік, як сидимо за дротами і не видно кінця. В думках просуваються клаптиками спогади про минуле... про милі, дорогі серцю особи... І прямо не хочеться вірити, що все проминуло. Невже ж більше не вернеться?

             Згодом огортає людину апатія, байдужість до всього, а головне зацікавлення обертається навколо проблеми заспокоєння голоду, який всім дошкулює. Здається, це явище питоме усім, яких, як отару, заженуть за дроти і там держать їх.

            Надто до голоду долучився тепер ще й холод. Вітер віє, як скажений, пробивається через усі щілини, дме і віє аж барак хитається. Хотілось би поїхати до університету та страшно вириватися під зиму між чужих людей голому та без грошей.

3 листопада.

            Сьогодні декілька разів проривався сніжок. Зима ось, ось за плечима. Рік тому, здається, ми були в Коржевцях в Україні і я молотив гречку на всю Іванівську. Змолотив копу з надією, що господар буде добре кормити, але я помилився. Попався такий скупендряга, що навіть мене випровадив з рівноваги.

             Як часто насуваються на думку фрагменти пройденого шляху і тоді я їх переживаю ще раз. Я постановив записати все, щоб зберегти для пам'яти. Може самий коли-небудь прочитаю, а може і кого другого зацікавить. А багато дечого було цікавого, щоби переказати для майбутності.

            Готуємось до завтрішнього повторення матеріялу з теорії артилерії,*) хоч і не дуже хочеться, але все ж таки неприємно стояти німим стовпом і соромно за себе і за те, що підводимо лектора. Вийшовши з такого розумовання трохи вчимося, хоч відчуваємо, що це все непотрібне. Правда, щось в «Українській Трибуні» пишуть, що в Україні почалося сильне повстання, але чомусь не хочеться тому вірити, бо всі відомості від «власних кореспондентів». Щось це про «власних кореспондентів» шите за грубими нитками.

              Але годі! Вже почали третій акт п'єси «Ой не ходи, Грицю». Треба лізти на своє ліжко і крізь дірку слідкувати за ходом представлення. Рядом з нашим бараком — театр. Ми проробили дірки в стінах та й дивимося «по римському», лежучи прямо на постелі. Дуже зручна штука! Живеш, під боком в тебе театр, музика, танці і ходити не треба і це все даром.

4 листопада.

           Між козаками 3-ої. дивізії розмістили повстанців з Лянцкоруня. Кажуть, що тікали від кінноти аж земля тремтіла. Але ж в газетах пишуть, що повстання шириться і набирає суто національного характеру. Рух зв'язаний з УНР. Дай Боже, щоби нарешті вдалося прогнати большевиків та зажити по людськи, як годиться. Жаль тільки, що кращі люди гинуть.

          В сьогоднішньому числі «Української Трибуни» є замітка про героїчну смерть генерала Галкина, безумовно чесної та ідейної людини, надзвичайно відважної та хороброї і ціло відданої на службу визволення України від большевиків. Як зараз бачу його на коні, шинеля на опашки, паличка в руці, один, без усяких штабів, в першій лінії. Пам'ятаю, як ми наступали з батерією з Шарок на Деражню. По дорозі вартовий кіннотчик завертає нас на Яблонівку. Їдемо... Назустріч нам виїжджає одинокий —  генерал Галкин.

— Якою дорогою пішла 4-та Сіра? — питає генерал.

— Он туди — показуємо на Яблонівський шлях.

— Ага! — і поїхав сам один, без усяких провожатих, хоч з якого-небудь ярку могли вискочити большевики, а у нього нічого, крім палички в руці.

       Вїчна пам'ять йому, бо положив життя за народ.

5 листопада.
 
            Сьогодні в «Українській Трибуні» є відомості, що повстанці здобули Черкаси. Дай Боже. Може дійсно настав кінець комуні!

                                                     Спомин про Галкина 

6 листопада.

              Сьогодні ввечорі розбалакалися про Галкина. Один з наших юнаків служив разом з ним тоді, як ще поступив в Одесі до большевицького червоноармійського українського полку. Його розповідь була для нас незвичайно цікава.

— Був — каже — в канцелярії у нас дядько. Замітав, прибірав, або його посилали куди-небудь. Тихенький був дядько, що його наче і не видно. То він є, то пропаде десь і аж через неділю з'явиться. Лає його старший писар: Ах ти, старий, куди ти шляєшся? Тут замести нікому, послати з пакетом нема кого, а тебе нема! Та я — відповідає смирно дядько — «буду замітати... я що ж...» І підмітає або стане і стоїть в кутку. От перевезли нас до Тирасполя. Ми стояли в місті, а на станції була кіннота Шепаровича. І ось, пам'ятаю, як сьогодні, на другий день Великодня виставили кулемети, обеззброїли залогу, вивісили українські прапори і проголосили українську владу. Тоді щойно я довідався, що дядько це — Галкин і він тримав зв'язок. Очевидно до цього часу був під іншим прізвищем і я часто їв з ним разом з одної миски та лаявся частенько.
                                                                                                                                                                               
— А то раз їдемо ми, звісно, як партизани — продовжував-наш юнак, — манівцями. Коли глянь — збоку піхотинська лава. Розсипалась і не рухається. Наші з возів і собі давай розсипатись. Бачу Галкин з мапою, (він завжди з мапою ходив) побачив мене і каже: Ходім, побачимо, що це за лава. Я перелякався і думав вже відмовитись, але язик проти моєї волі сам обернувся і на своє здивовання я почув свої власні слова: «Ходім, пане полковнику!» Пішли... Підходимо ближче... придивляюся аж то звичайні стовпчики стоять. Посміялися ми та й завернули зповоротом.

— Другий раз знову з'явилися з-за горбка яких 18 большевицьких кіннотчиків. Наша кіннота розсипалася в лаву і пішла в атаку. Галкин стоїть, дивиться і каже мені: «А як ти думаєш, правильно вони зробили, що розсипалися в лаву?» — «Я думаю, що правильно, пане полковнику»: — «Ні — відповідає він — бо большевики могли їх розбити, як би тільки скупчено пішли на їх флянґ. На кінноту треба ходити скупчено». Але наші прогнали тоді большевиків.
Одного разу Галкин хотів переконатися, чи в селі нема большевиків. — З собою взяв і мене  — розповідав далі юнак. — Я пішов, хоч і не гріх признатися, що дуже боявся. Як би я був без рушниці, то міг був  ще брехати, що я полонений або щось подібного, а те з рушницею не викрутишся, якщо попадешся! Пішли... Розпитуємо селян, але вони твердять, що в них нема ворога. Тоді Галкин дав знак своїм, щоби вони спокійно в'їжджали в село. Заки наші прибули, ми вже попоїли сала з хлібом і попили квасним молоком.

— Коли ми наступали на Ананьїв, теж була неабияка пригода. Наступати повинні ми були після обіду. Пообідали... а Галкина нема. Туди-сюди, а Галкин пропав тай годі. А тут наказ наступати. Пішли в наступ, вибили большевиків, коли дивимося — назустріч, іде Галкин. — «А здорово, хлопці, стріляли». На наші здивовані запити, чи він не лякався лізти прямо чортові в зуби, він тільки скромно відповів, що «от так собі ховався поза хатами...» І він був тоді серед большевиків, матроси метушилися попри нього і ніхто не підозрівав нічого... От собі звичайнісінький дядько.

            До споминів про генерала Галкина прилучилися і другі. От коли вже їхали до табору інтернованих, одному з оповідачів треба було найти генерала. Ходив він від вагону до вагону і його завжди відсилали до іншого вагону, ніхто не міг нічого точного сказати. Так оповідач зайшов до одного вагону з кіньми, а біля них сидів якийсь дядько в шапці та кожусі.

            На запит, де можна б знайти генерала Галкина, дядько запитався, на що йому здався генерал. Коли дістав відповідь, що є справа до генерала, дядько просто відповів: «Ну, я — каже він — є генерал Галкин. А вам чого?» Очевидно, на таку відповідь можна було тільки з здивовання витріщити очі.

               Справу розвідки в терені Галкин не доручав нікому, а переводив найкраще особисто. Сиділи раз наші на спостережному пункті, а було це під Яблонівкою. Нагло спостерегли, що від сторони розташовання большевиків їде Галкин. Здивованим козакам коротко тільки розказав, де розташована большевицька піхота, а де кіннота і наказав добре за ними стежити, бо большевики мабуть готовляться до наступу; самий знову подався в напрямі большевиків.

            Це справді була людина, яка цілковито не дбала про себе. Людина віддана всеціло справі, якій служила.

                                            З табору — на повстання  
                                                                                                                                                                                                                                                                                                                      
26 листопада.

              Не встиг я сьогодні одягнутися, коли до мене з'вився якийсь козак. Спершу із-за своєї короткозорости не міг впізнати пришельця, щойно зблизька приглянувшись, я впізнав з здивованням знайомого Р. Він був зденервований і сказав, що він таки сьогодні прибув з Рівного і хотів дізнатися, чи є які можливості приписатися до нас.

             Приписатися до школи було важко, але я порадив йому приписатися до 2-ої або 3-ої гарматної бригади. Розпитавшись про умови в школі та в інших частинах, він рішився перейти шукати там щастя. Прощаючись, запросив мене до себе до 2-ої бригади, де розповість мені багато дечого цікавого про саме повстання, бо газети виписують Бог зна що.

             Я був незвичайно зацікавлений і зараз таки після провірки подався до бараків 2-ої бригади. Вийшовши з знайомим на двір, він став оповідати все з початку так, як я його прохав.

 — Поїхав я з гарматчиками нашої дивізії — почав він свою історію — на повстання. Все було влаштоване ловко. Козаки їхали буцім то на роботу. З Радомською дирекцією було домовлено, що приїдуть на роботу козаки — українці і їм пришлють усе потрібне знаряддя у вагонах. Вагони прийшли на станцію, а в тих вагонах була зброя. Наші приїхали на місце, вночі зірвали пломби з вагонів, розібрали зброю та й перейшли кордон. Перейшло три відділи: Тютюнника, Палія і ще одного полковника Н.

— Останнього часу над Збручем майже не було військ так, що наші розвідчики без перешкод ходили через кордон. От заходить такий розвідчик у село. Звичайно каже, що шукає там корову чи коня, заходить у хату, розпитує. Дядько слухає, мовчить... мовчить, а опісля: — «Так, ви, значить коня шукаєте... Гм...» А октавою нижче: «А Петлюра скоро буде?» Той руками і ногами відпекується, а дядько: «Та ви не брешіть, тут багато ваших за коровами ходило. Ви не бійтеся. А передавайте, щоби скоріше приходив, бо нема вже сили нам терпіти. Як тепер не прийдете нас визволити, то ми вас прокленемо! Всім допоможемо, тільки приходьте!»

               Такі були вістки від усіх розвідчиків. От наші і перейшли. І дійсно в прикордонній смузі знищили швидко всіх комуністів. Селяни всюди стрічали нас, як визволителів, годували нас, давали підводи, все, тільки самі мало йшли до повстанців.

                                                        Подвиги Палія і пригоди хлопчаків

             Постать повстанчого отамана Палія — це незвичайна постать. Він доказував з своїми повстанцями прямо чудес. Він самий і його хлопці були зодягнуті в «будьоновки». Нераз траплялося таке, що в селі була большевицька частина і там розташовувався Палій. Большевики нічого не підозрівають, в відділі Палія бачать тільки іншу большевицьку, «свою» частину. А Палій вночі береться за діло. Є і зброя і коні і амуніція, а большевики з «земотділі».

             Роздобули собі червоний прапор і роз'їжджають, як справжня большевицька частина. Включаються в телефонічне получення з Любарем. З штабу дивізії несеться розпорядження: «Вишліте там в таком то направленії отряд для ліквідації появившейся банди». Палій передає в Проскурів: Вислать туди й туди то отряд. Ті висилають. Палій появляється ненадійно з своїми хлопцями, винищує большевиків до ноги, а самий подається до Любара, де нічого не сподіються, і там розправляється зі штабними. Покінчив і зник.

           Відділ спрямовує в друге містечко. Місцеві комуністи вдоволені вибігають зустрічати. «Вот харашо, в нас будет своя кавалерія». І на їх здивовання паде наказ: Руки вгору! Радісне привітання закінчилося сумно для большевиків.

         Другим разом Палій дізнався, що в місцевості поблизу збирають «продналог». Направляється туди. В'їжджають в село в стройному порядку, з піснями. «Продотряд», побачивши «своїх», спокійніше продовжує своє діло. Коли кіннотники підїхали зовсім близько, спішуються, а тоді сипнули вогнем по большевиках. Закінчили діло таки шаблями. Селяни плачуть з радости, а Палій їде вже в друге місце нищити комуну.

          В іншому місті таки прийшлося увійти в бій з большевицькою кіннотою. Большевицькі частини дістали наказ ховати прапори, що мало бути розпізнавальним знаком для своїх частин. Палій наказав і свойому відділові заховати червоний прапор. Так два відділи вступили в бій! На горі залягла большевицька піхота і збаламучена, не знає кому властиво помагати. До них під'їжджає самий Палій і дає їм наказ наступати на бандитів, а його частина, мовляв, вдарить з флянку. Піхота отворила шалений вогонь по своїй кінноті, а за відділом Палія тільки курява стала.
Але згодом він був ранений і йому прийшлося вертатися до Польщі.

          Мій знайомий Р. розказував також про наших «пацанів». Їх вивезли з Олександрова, привезли до Львова, де їх одягли, дали по 500 марок і направили на Рівне, де й давали їм завдання. По повороті до Рівного хлопці самі розповідали про свої пригоди.

          Одному хлопцеві наказали перерізати 12 телефонічних проводів на Житомирському шляху. Пішов він, бідняга... Дві ночі сидів у лісі, боявся рушитися. На третю ніч приступив до виконання свого завдання. Перетяв щось чотири проводи, коли нагло почув, що над'їжджає якесь авто. В хлопця в грудях похололо. Авто затрималося недалеко стовпа, на якому він сидів, щось направили в авті і воно поїхало далі.
                                                               
            Хлопець далі вже не міг всидіти на стовпі. Він зліз, подався у село і впросився до одного дядька на нічліг. При роздяганні хлопцеві випали на долівку ножиці. На допитування дядька, хлопець спершу мовчав, а опісля таки розплакався. Дядько глядів довго на хлопця, підняв ножиці і казав хлопцеві йти з ним. Коли вийшли на шлях, дядько самий поліз на стовпа і поперерізував усі проводи. Мовчки зліз з стовпа, привів хлопця до хати, дав йому хліба й сала і наказав йому тікати, не оглядаючись, щоб не було погано з ним.

           Другого хлопця захопили в вагоні і хотіли провадити до че-ка, а його одяг увесь був обшитий різними наказами. Побачив хлопець, що загибіль, почав плакати, що він відстав від матері. Большевики були б таки забрали його до че-ка, але за ним обстала публіка і червоноармійці, вдаривши його декілька разів, пустили.

           Інші хлопці придумували інші способи, щоби викрутитися від небезпеки. Коли бачили, що надходять большевики, які напевно питали б за документами, тоді вони сідали «до вітру». І не одному таке вдавалося.

            Коли хлопці верталися зповоротом, їм виплачували по 300 марок. Хлопчаки, як хлопчаки, об'їдалися шоколядою, цукерками, грали цілими днями в «очко», а коли вже вийшли їм гроші, тоді знову просяться «на роботу». Так чотири хлопці таки згинули в че-ка.

                                                            Незакінчений епілог

           Іду за кавою. Тільки що підходжу до штабу, бачу, що строяться повстанці. Хтось звертається до мене, бажаючи «доброго здоров'я». Дивлюсь а це К. — А де ж інші? — запитав я. — 3 наших я одинокий спасся. Решта — вбиті або попали в полон. Хорунжі Василів і Калиниченко зарубані. Ранених мусіли ми залишати. А їх кінець відомий.

28 листопада.

           Мороз здорово тисне. Не хочеться зовсім вчитися «Правила стрільби», хоч післязавтра повторення завдань. Противно якось.

          Видно таки правда про ліквідацію повстання, бо вже й «Трибуна» щось мало пише, мало і туманно.
                                                                                                                                                                                                                                                                                                  
2 грудня.

            Вчора прямо якось ніяково було читати в «Трибуні» повідомлення «від власного кореспондента», що дивізія генерала Янченка рухається в напрямі на Київ. Янченко вже з тиждень, як сидить у нас в таборі. Штаб Тютюнника зовсім не з'єднався з повстанцями, а десь перебуває не то в Польщі, не то в Румунії. Тепер зовсім не хочеться вірити тому, що пишуть в газетах.

16 грудня.  
    
            Закінчились іспити. Що буде далі — побачимо. У табір приїхали повстанські отамани — Чорний, Хмара. Видно не солодко там в Україні, коли рішилися тікати закордон.

_________________________
*)  Після   інтерновання в   Каліші  автор був зарахований до Таборової Юнацької Школи.