ВАЖЛИВИЙ ПРИЧИНОК ДО ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОГО ВІЙСЬКА

У скарбниці кожного державного народу найкоштовнішим скарбом є його минуле. Під кінець другого тисячоліття ми, українці, також стали державним народом. І щоб такими бути у третьому тисячолітті, треба повернути й дбайливо зберегти пограбоване окупантами історичне минуле України. Адже й „мачуха", і „старший брат" і „пшияцюлка" нищили наші роди, що були живими носіями історії, стирали з лиця землі святі могили-дороговкази, перекручували історичні факти, навішували налички, оббріхували наших рідних.

Та у щоденних турботах про мале ми забуваємо про велике. Ми гриземося над тим, чи була перемога над нацистською Німеччиною справжньою вікторією українського народу, чи ні, і забуваємо, що, незважаючи на мільйони жертв у боротьбі з Німеччиною, з нас зроблено коляборантів.

У Другій світовій війні українці взяли масову участь. Свідки-цвинтарі в Австрії, Німеччині, Франції, Великій Британії й деінде, де на хрестах стільки українських прізвищ, що має соромно бути так званому культурному світові, для якого Україна до серпня 1991 року не існувала, хоч українська кров лилася під англійським, канадським, американським та іншими прапорами. Англієць В. Черчілль свого часу згадуючи кожен німецький човен, затоплений англійцями, ніколи не згадував, що на англійському побережжі пролито й українську кров.

Вже давно настав час нагадати світові, звістити повоєнним поколінням українців про те, що їхні рідні гинули в снігах Сталінґраду, в болотах Білорусі, в Мадярщині, Польщі, Чехії й Словаччині, на Балканах, у Болгарії, на барикадах Берліну.

В цьому розрізі нашої новітньої історії для глибшого проникнення в її витоки й розуміння того, чому ми ставали в XX столітті під чужі й свої прапори за майбутню державність, надзвичайно вартісною буде книжка спогадів „Сила доблесті" визначного українського військового діяча, журналіста і редактора, генерала-хорунжого Генерального штабу Української Національної Армії Павла Шандрука (1889-1979). Він - український кадровий військовик, що відбував службу в чотирьох арміях і був учасником трьох воєн, один з національної „старої Гвардії", яка вже відійшла у вічність, передавши естафету українського національного духу молодшим поколінням, залишивши їм заповіт - продовжувати боротьбу, працю для здійснення великої мети - визволення України й української нації.

„Сила доблесті" - це роздуми автора про українське вояцтво, його добрі й злі прикмети, його перемоги, успіхи, невдачі чи поразки. Водночас це теж і поради та вказівки багатого своїм військовим і воєнним досвідом українського військовика, щоб у майбутньому не повторювати тих чи інших помилок. Це поради, чому саме слід звертати основну увагу на добрий військовий вишкіл українського вояка. Брак такого розуміння саме найгостріше був відчутний з боку чужинецького командного складу в Першій Українській Дивізії Української Національної Армії. 

Переконаний, що лише з перспективи часу можна здійснювати виважену оцінку ролі і значення національних військових підрозділів у визвольній боротьбі українського народу в грізних буревійних роках Другої світової війни. Адже вояцтво і дивізії „Галичина", і 1-ої УД УНА передусім було українським, хоч і носило чужу уніформу, але воювало за волю української нації. Воно гідно і чесно сповнило свій вояцький обов'язок, а в повоєнні роки продовжувало і далі служити Україні. Прикладом такого служіння була діяльність автора спогадів.

Спогади П. Шандрука написані щиро і безпосередньо, по-вояцькому, без ніякого художнього розмаїття чи філософського осмислення життєвих подій. Адже спогади - це не твір уяви, а результат пережитого, пройденого на життєвих дорогах, котрі вели з Божою поміччю до пізньої життєвої осені - схилу 90-літнього віку. Українським вояком генерал залишився до кінця свого життя...

Спогади П. Шандрука слід сприймати як роздуми про українське вояцтво, яке своїми чинами і кров'ю писало історичні сторінки літопису нашого народу в бурхливій першій половині минулого століття.

Іван Монолатій,
директор Наукового центру дослідження українського національно-визвольного руху
Інституту історії і політології Прикарпатського
національного університету ім. В. Стефаника,
доктор Українського Вільного Університету в Мюнхені,
кандидат історичних наук, доцент

ВІДЛУННЯ 1-го ЛИСТОПАДА У ЙОГО 90-ЛІТТЯ

Петро ГРИЦАК

Ким поляки воювали з українцями в Галичині 1919 року? Дітьми-„орленятами" що сьогодні заборонено міжнародними законами й окреслюється як випадки суспільного звиродніння. У боях за Львів група молоді складалася з 1134 особи, 244 були нижче 14 років, а наймолодший мав 9 літ.

Події, які розпочалися 1-го листопада 1918 року - важливі дати в українській історії. В Галичині дійшло до проголошення української незалежности у формі ЗУНР, як наслідок політичних перемін в Австро-Угорщині. Але труднощі зайшли величезні. Треба було негайно боротися з існуючою місцевою владою, яка після надання автономії Галичині (1861 р.) опинилася в польських руках. Бо, мимо великого розвитку письменности, культури й поступу в поширенні особистої свободи у XIX ст. в Европі та осягнення політичних прав поодиноких народів, ті поняття ще не були докотилися вповні до провідних кіл польського народу. Це була боротьба з противником, що не визнавав українців окремою нацією, а вважав, що це все було тільки наслідком якоїсь німецької чи австрійської інтриґи, а не емансипація поневоленого народу (так як чехів чи словаків). Інші народи успішно з'єдналися в одній державі (Італія, Німеччина). Тому західні українці (галичани), мали незвичайно важке завдання виступити проти дуже небезпечних заїлих та заздрісних противників, які використовували - тяжко навіть подумати - дітей на більшу скалю під час громадянської війни, в яку фактично перемінилася боротьба між українцями й поляками у 1918 році. Того роду спосіб ведення війни сьогодні став знову у центрі світової уваги, бо сильно поширився останніми часами, головно в міжетнічній боротьбі серед примітивних народів Африки й Азії. Тому його заборонено міжнародними законами й окреслено як характеристичний випадок суспільного звиродніння.

Незвичайно, що ініціяторами такого звироднілого способу політичної боротьби були польські ксьондзи. Тут спеціяльно добре відомим був активний у родинному місті автора цієї статті, Перемишлі, ксьондз Панась. Він зорганізував з молоді 14-17 років (пізніше знаних як „орленята"-„орлєнта" по-польськи), боївку для виступу проти українців, яка зірвала існуюче тоді перемир'я між двома народами. Внаслідок того дійшло до здобуття міста поляками 12 листопада. Бо протилежно до того, що сталося у Львові, в Перемишлі перебрання влади українцями скінчилося перемир'ям, а саме місто було поділено рікою Сяном, як демаркаційною лінією. Зрештою, перебрання влади деінде пройшло безкровно.

Тому слід згадати, що внаслідок перемир'я українці випустили з полону - в добрій вірі - ген. Пухальського та більшу групу польських офіцерів, взятих у перших днях зриву, який був для поляків цілком несподіваним. Так Перемишль був втрачений, стратегічний міст, що вів до Львова, де якраз мали місце важкі бої, залишився непошкодженим і використаний поляками для постачання і підкріплення військ, і Львів поляки здобули 22 листопада.

Втрата ключових (як показалося) міст Галичини, з їхніми боєприпасами (як запілля колишнього австрійського фронту), стало рішальним для евентуальної програної ЗУНР.

Про паралельні виступи „орленят" у Львові подає деталі польський часопис Нови Дзєннік від 14 листопада 2008 року. Під час перших 20 днів оборони Львова згинуло 439 жовнірів, з того 103 хлопців нижче 17 року, а немало навіть 14 років. Назагал, група молоді 14 до 17 років складалася з 1134 особи, майже половина чинних оборонців, а з загального числа 6 022 жовнірів 244 були нижче 14 років, а наймолодше „орленя" мало тільки 9 літ!

Сьогодні поляки, замість хоч трішки повстидатися (з ретроспекту таких неймовірних виступів) з гордістю згадують їхнє 90-ліття. Відомим є, що тоді поляки широко розголошували всім, що „українці воюють з польськими дітьми та жінками".

Відомою є теж контроверсія із відбудовою пам'ятника „орленят" у Львові, яка ще дотепер не була остаточно врегульована. Такий пам'ятник в Перемишлі зруйнований німцями, недавно відбудовано. Один із генералів, визволених „орленятами" видав про свої переживання брошуру, де каже (цитує автор із пам'яти): ,,Wyzwolilismy Przemysl z newoli strogiej, z newoli dzikiej, z newoli hajdamackiej". Скрайньо аґресивна політика супроти всіх своїх сусідів (може тільки з винятком Румунії) довела Польщу з її „моцарстовою" (тобто великодержавною) політикою до програної війни 1939 року*, та втрати незалежносте на 50 років, а виховання населення у скрайньо

шовіністичному дусі сильно причинилося до ряду ексцесів супроти національних меншин підчас Другої світової війни, та зараз після війни - супроти українців. З тих подій найбільше відомі є виступ проти німецької меншини в Бидґоші 3 вересня 1939 та погром у Єдвабному в червні 1941, який недавно вийшов на денне світло.

В загальному можна ствердити, що перебрання влади українцями у Східній Галичині було цілком успішне та зустрілося з певним зрозумінням зі сторони місцевих польских, більше уміркованих, кіл.

„Листопадовий зрив" (як він перейшов до історії) спочатку був дуже успішним та неприємно заскочив наших ворогів - це як доказ доброї співпраці серед широких кіл української громадськости та виконування вказівок свойого політичного проводу. Також назавжди розвіяв наставлення наших ворогів, що українці є народом нездібним до самостійности.

_____________________

* Зешити гісторичне, том 64, як подає Нови Дзєннік, 31 жовтня 2008 р., заява останнього міністра закордонних справ Польщі Ю. Бека (як був інтернований у Румунію, 1944 р.): „Були ми народом великим...а будемо ще більшим... тільки треба йти вперед... як показав пан Ю. Пілсудський".

ДИВІЗІЙНИКИ ІЗ ДЕНИСОВА

Десять дивізійників із села Денисова, Тернопільської області, які перебували в англійському полоні - Ріміні, Італія, 2 травня 1946 року.

В першому ряді, зліва сидять: Зенко Явний, помер 9 січня 2008 р., похований на українському цвинтарі св. Володимира і Ольги  в Ошаві, Канада; Зенко Чамбул, помер в Едмонтоні; Аркадій Іваськів, помер у Вашінґтонському стейті; Богдан Дусановський, помер в 1994 р., спочиває на дивізійній секції св. Володимира в Овквіл, Канада.

Стоять, зліва: Володимир Цьопик, помер в 1979 році в Буенос-Айрес, Арґентина; Андрій Остапів, помер в Англії; Роман Дусанівський, живе в Гамільтоні, Онтаріо, Канада; Іван Ґенсюр, живе в Ньюарку, США; Михайло Букшак, помер в Англії; Володимир Щебивлок, живе в Англії.

Подав побратим і односельчан Богдан Чамбул, довголітній член Братства дивізійників Торонтонської станиці.

ДЕЯКІ ПОДІЇ, ПОВ'ЯЗАНІ ІЗ ГУТОЮ ПЄНЯЦЬКОЮ

Володимир ПИТЛЬОВАНИЙ

Я сам походжу із села Котів, на південь від тої проклятої Гути Пєняцької, бо з неї польські посіпаки нападали на наші села, як ось з „бавдінсту" (будівельної служби) з Золочева, а також вели акції з більшовицькими партизанами. Вони вбивали наших свідомих людей, та й цілком невинних. Але ми не були в силі їм відплатити. Вони мали своїх людей поміж німцями (фольксдойчами). Таким був кол. „жондца" (управитель) Морковскі з фільварку в Колтові. Він мав свою квартиру в Золочеві, через дорогу від квартири Ґестапо.

Так вони на 19.ХІІ. 1943 року прийшли до хати нашого дяка Івана Бендери; то була свята людина. Вони хотіли, щоб він пішов з ними, бо так вони робили, але дяк вскочив у вікно, і там поляк його прострілив у легені. То було о 2-ій годині ранку. Ми його відвезли до Золочева, до лікарні; там ми його відвідали і він просив забрати його додому, бо польські лікарі його вб'ють, і так сталося. Ми тоді були в технічній школі і мали його ще раз відвідати. Ми його поховали на латинський Свят-вечір.

Незабаром після того поляки з Золочева приїхали до Колтова з німецьким підстаршиною, який сидів у поляків Руґовських, а вони гуляли по селі, вбили мого кузена, побили мене, а Славка Михайлишиного прив'язали до саней і так волочили два кілометри на присілок, де мешкав Славко. В той час там був у них знайомий із Тростянця Малого, і як вони там доїжджали, то він дав ногам знати і втік до ліса. Два поляки вискочили, один з одного боку саду, а другий з іншого. Перший поляк вистрілив із кріса, а той другий поляк ввігнався під кулю і так загинув. Але все те пішло проти нас, що нібито українці вбили того поляка.
Нас двох втекло з села, а наступного дня на похорон прийшла до села сотня німців і якби хтось щось не так зробив, то село були б спалили. Нашу школу в Золочеві зайняло німецьке військо весною 1944 року. Всі ми роз'їхались. Я втік до Золочева, до моїх людей, де я мешкав, і перечекав аж поки німці не вигнали більшовиків за річку Серет. Тоді я повернувся додому. Там ми із нашим священиком о. Романом Лиском пересвяткували Великдень, і на 29 квітня я виїхав.

В той час весною 1944 увірвався якийсь відділ більшовиків, бо фронтової лінії не було. Вони підійшли до Сасова і під Золочів. Вони прийшли за мною і моїм татом, інших заарештували, а польська боївка з Гути Пєняцької на конях ганялась по селах. Тих заарештованих пустили додому, але за два чи три дні знову заарештували і привезли за село, а на санях чекав поляк, який їх допитував. Потім їх вивезли на Верхобуж, одного відпустили, бо мав маму польку, один втік у калісонах, а трьох застрелили. Один односельчанин поїхав до свого села попри Гуту Пєняцьку. Там його зловили і замучили, мав патики у вухах, а коні переполошені самі ввігнались до села.

У моєму рідному селі Опаки, на північ від Колтова, українці мали свою міліцію. То не сподобалось польському ксьондзові й на його прохання німці наставили поляків. У нас був директор школи, бувший кацетник польської Берези Картузької, свідомий чоловік, знав чотири чужі мови, також німецьку. Він із Михалком Дзюбою пішли на Опаки і знову наставили українську міліцію. Поляки зателефонували до свого ксьондза, який пішов до „шуцполіції". Зараз приїхала автомашина з чотирма німцями до Опаків і там застрелили нашого родича Гуру. Та стріляли у його жінку, але якось кулі пройшли збоку шиї у хустину - вона вціліла. Тоді вони поїхали на Руду, наздогнали Сухицького і Дзюбу і там їх постріляли. Помимо того, що Сухицький знав німецьку мову і напевно розказав про роботу (брудну) поляків, вони його розстріляли. Він був добрий патріот і вчений, поляки винищували таких людей.

Наші люди спинили польського ксьондза, який віз у санях зброю. Вони забрали зброю, а ксьондза відпустили.

У 1938 році у селі відбулась місія. Наше село поставило місійний хрест, а скоро польські „щельци" (парамілітарна організація стрільців) той хрест зрізали. Ось так спрацювала польська шовіністична нація під проводом католиків їхньої церкви проти нас - слов'янського народу.

У 1993 році до нашого містечка St. Johns приїхала група поляків юнацької організації (Rolniczej) і з цими поляками перекладач. Він знав англійську мову, а також і українську, бо його мама походить з Івано-Франківська. У розмові зі мною він сказав, що його тітку забили „бандеровци". Я його вислухав і кажу: „Знаєш, я сам є „бандеровєц", але я не маю на своїй совісті ні одного поляка, одначе поляки мене побили, забили мого невинного кузена та чотири інших і теж нашого дяка, і то не у Польщі, але на нашій українській землі".

Ми його возили до Дітройту на наш український фестиваль. Ще і до сьогодні листуємося. А тут і деінде поляки далі цькують на нас. Може ще замало скоштували москалів.

_______________________
Р S. Нашого о. Романа Лиска закатували совєти, і він проголошений Праведником.

ДІЇ БОЙОВОЇ ГРУПИ БАЄРСДОРФА, 4-го і 5-го ПОЛКІВ ТА РОЛЯ СОТ. ДМИТРА ПАЛЇЇВА

Юрій ТИС-КРОХМАЛЮК

Друкуємо статтю, яка появилася у книзі „Дмитро Паліїв" (Львів, 2007), з поправками й доповненнями на основі найновішої архівної документації.

Автор подає, що ніби штаб дивізії плянував дії полків 4-го і 5-го, але фактично дивізія не мала жодного відношення, бо всі командири, офіцери й підофіцери були німці порядкової поліції. Теж подано неправильні числа сотень, бо пропущено т. зв. тяжкі сотні (4, 8,12), які були приділені до окремих піхотних сотень як підкріплення. Інж. Юрій Крохмалюк в той час ще не був у дивізії, а вступив на службу до неї в червні 1944 року.

Редакція


На початку лютого 1944 р. прийшов наказ від вищого фюрера СС і поліції в Кракові до штабу Дивізії негайно зорганізувати бойову групу в силі одного полку з наміром не допустити радянських партизан на Холмщину, в райони Любліна, Ярослава й Перемишля. У той час командир Фрайтаґ перебував на курсі вишколу командирів дивізії, і з ним було неможливо порозумітися; майор Гайке відповів, що виконати наказ неможливо. 15 лютого прийшов другий наказ зорганізувати зменшену групу за поданим пляном і вислати проти партизанів Ковпака.*

Тут слід звернути увагу на назву, яку німці вживали для радянських партизанів: „партизани Ковпака" Ковпак у 1943 р. мав свою групу партизан і старався з Волині перейти у Карпати, що йому частково вдалося; але там був розбитий німецькими з'єднаннями і згодом відділами Української народної самооборони. Ковпак утік літаком до Москви. Від того часу він більше не появлявся, але найкращий партизанський відділ, до якого входили вишколені для підпільної боротьби вояки і старшини Червоної армії, мав назву ім. генерала Ковпака.

Група Баєрсдорфа охоплювала: штаб з охороною, батерію польової артилерії, кінний розвідувальний відділ, відділ постачання, санітарно-шпитальний, ветеринарний та інші допоміжні відділи. З українців були в команді групи ад'ютант командира Баєрсдорфа поручник Качмар (полонений під Бродами), сотник І. Рембалович (учасник обох зимових походів, загинув під Бродами), командир артилерійської батерії майор Й. Палієнко (загинув під Бродами), командир постачання поручник Поляків, командир кінного розвідувального відділу сотник Р Долинський, ветеринар д-р Кішко, капелан В. Дурбак. У штабі зв'язковим старшиною був сотник Дмитро Паліїв.

Окремо вели акції дві німецькі групи.

Згідно з наказом поліційного генерала з Перемишля, групу розділено на дві частини: одна мала оперувати в районі Любачі-Чесанів-Тарногород-Білгорай-Замостя, друга в районі Рава-Руська-Томашів.

Згаданий генерал не мав жодного бойового досвіду, ні знань із тактики боротьби з партизанами та ведення такої групи, і тому його накази були нездарні. Це стверджує майор Гайке. На противагу досвідченому партизанові, вишколеному у спеціяльних школах, наші новобранці без бойового досвіду не могли мати ніякого тактичного значення. На щастя, командири підгруп були високі українські старшини з досвідом партизанської війни у роки Визвольних змагань з тим самим ворогом.

Крім того, вояцтво не мало зимового одягу, терпіло від особливо суворих морозів у тому році. Обидві німецькі групи не підлягали поліційному командирові з Перемишля, і через це не було ніякого відповідного зв'язку для спільних операцій, не зважаючи на те, що наша група була введена у бої ніби у співдії з групами „вермахту".

Паліїв добровільно зголосився брати участь в акції проти партизан, хоч міг спокійно перебути той час у штабі дивізії. Але його наявність у групі та його обсервації невдалого ведення акції, хоч не змінили дійсних негативних фактів, мали своє значення у рапорті Палієва генералові Фрайтаґові на обговоренні цілої акції. Тоді Фрайтаґ зденервований і згірчений сказав, що він, якщо був би на місці, не виконав би наказу з двох причин: по-перше, тому, що міг би довідатися, що Гіммлер не давав такого наказу, а по-друге, що він добре знає, яких негідних засобів вживають партійні бонзи для власної кар'єри.

Паліїв звернув увагу командира на основний недолік операції: брак потрібних інформацій про силу ворога, розташування його сил і щонайважливіше знання скорости і засобів руху ворожих з'єднань.

Акція 4-го і 5-го полків.

Коли бойові акції Баєрсдорфа залежали від шефів німецької поліції у Кракові і Перемишлі (проти чого гостро, хоч спізнено, протестував командир Фрайтаґ), то наступна акція проти партизан залежала від командування Порядкової поліції, яка вишколювала добровольців у т. зв. СС галицьких добровольчих полках ч.ч. 4-8. Порядкова поліція – SS-Ordnungpolizei – не належала до військ СС і діяла самостійно, одначе головнокомандувачем обох служб був райхсфюрер Гайнріх Гіммлер. Терен проти партизанських акцій сягав від Холма до Збаража.

Приблизні дані були відомі з рапортів німецьких відділів, які оперували в районах Волині. Це були бойові операції німецьких поліційних дивізій проти УПА, які стояли під командою досвідчених командирів. В останні місяці 1943 р. німці зорганізували дві сильні операції дивізіями-СС фон Баха Зелевського, а після невдачі цілої операції генерала-СС Пріцмана наміром було тотально знищити Українську Повстанську Армію.

Німці зазнали великих втрат у людях і військовому матеріялі та вирішили покинути терен Волині і зрезиґнувати з того роду акцій. З'єднання УПА перекинено на схід від ріки Буг проти сильних відділів радянських партизан та регулярних відділів радянського війська, яке без великого спротиву німців зайняло більшу частину Волині.

Тоді вільні ще від більшовиків землі Західної Волині і Полісся були тереном великих рейдів радянських, польських і польсько-комуністичних відділів, які мали різні завдання. Вони посувалися у напрямку Любліна, Перемишля і Борислава, щоб якнайскоріше зайняти нафтові терени та південну гірську частину Східної Галичини з карпатськими перевалами на Словаччину і Мадярщину. Інші групи комуністичних партизан мали два напрямки руху: на Янів попри Львів до Карпат і з Волині на південь попри Броди теж аж до Карпат.

У перші два місяці 1944 р. стратегічно важливі терени Карпат частково були уже обсаджені вишколеними кадровими частинами УПА і чисельно скріпленими членами Самооборонних кущових відділів Полісся і Волині, та Української народної самооборони в Галичині.
Але ці дані були загальні і не давали ясної картини розташування ворожих сил, тим паче, що все було в русі, і шляхи походів постійно змінювалися.

Українські партизанські відділи УПА теж були у русі на південь, а головні сили у ті місяці протистояли сильним з'єднанням радянських парашутистів на півночі.

Щоб вибрати відповідний терен для успішних дій обох полків, слід було докладно провести розвідувальну роботу. Це завдання перебрав на себе Дмитро Паліїв і виїхав у терен, вступаючи по дорозі до Львова і Військової управи. Д. Паліїв оглянув документи Українського Центрального Комітету у Кракові, у яких звітували про події поодинокі голови і працівники Українських допомогових комітетів. Ті громадяни мали можливість дати правдиві оцінки подій на місцях та потреби і стан власних збройних організацій, зокрема самооборонних.

Про це завдання Палієва знали деякі німецькі старшини штабу дивізії „Галичина". Знали теж і ті українці, до яких у тих справах він звертався, особисто чи посередньо. Ціллю ініціятиви Палієва було те, про що він турбувався постійно: не допустити до непотрібних утрат і пролиття крови, боронити український збройний потенціял перед непродуманою або навмисною недбалістю німецького командного персоналу.

Повертаючись з терену, Д. Паліїв був присутній на нарадах Військової управи. Натякаючи на можливу бойову акцію обох полків, він звернувся до членів ВУ щоб вибрали з-поміж себе делеґатів, які повинні відвідати ті полки. Зголосилися М. Хронов'ят, Л. Макарушка, Ю. Крохмалюк. Повернувшись, делеґати склали звіти про ситуації у 4-ому полку на засіданні Військової управи 7 березня 1944 р.

Полки від 4-го до 8-го дехто називає полками поліційними, мабуть, з тієї причини, що добровольців вишколювала СС порядкова поліція.

Українських вояків усіх полків перенесено до дивізії „Галичина".

__________________

* Див. Вольф-Дітріх Гайке. Українська Дивізія Галичина, 1970, ст. 41-45.

Галичина під німецькою окупацією

Василь ШПАРИК
ветеран війни, фронтовик,
член ради Львівського відділення
Всеукраїнського об'єднання ветеранів

Спогади сучасника. З посвятою 65-оїрічниці
створення Дивізії „Галичина" (1 УД УНА).

Передача тернопільського радіо "Лад", у якій використано цю статтю. В студії Юрій Луговий.

Уже через тиждень від початку 22 червня 1941 року Німецько-радянської війни, 29 червня 1941 року, німецькі війська увійшли до Львова, а наступного дня - досягли Тернополя. Зі Станіславщини, де радянські війська займали позиції в Карпатах і їм протистояли угорські війська, щоб не опинитися в оточенні, без боїв відступили кінцево 3 липня 1941 року.
Так розпочалася німецька окупація Галичини. На зміну радянському окупантові прийшов німецький, проте це означало докорінну зміну способу життя.

Після відступу з Галичини радянських військ були відкриті тюрми, в яких по-звірячому були замордовані тисячі галичан, що були напередодні війни і особливо в ніч 22 червня арештовані органами НКВС. Тут уже ніхто не міг засумніватися у вкрай ворожому ставленні до галичан з боку радянської влади. Повинен зазначити, що саме політичний терор радянської влади за неповних два роки найсуттєвіше вплинув на повну огидність до радянської влади і комуністичної ідеології, яка розповсюдилася не лише на сучасників, але й на нащадків.

Тому не дивно, що прихід німецьких військ в Галичину сприймали як звільнення від жорстокого російсько-більшовицького рабства і перспективу на подальше вільне життя українського народу. В розрізі цього, 30 червня 1941 року у Львові було проголошене відновлення Української державности, утворено Уряд на чолі з членом Проводу ОУН(Б) Ярославом Стецьком. У краю було проведе очищення від прокомуністичних залишків.
Та німецька окупаційна влада не бажала створення національної держави українського народу хоча б на кшалт Словаччини чи Хорватії. Уряд і чільні представники ОУН(Б), включаючи Степана Бандеру, були арештовані і заслані в концентраційні табори.
Уже з 1 серпня 1941 року Галичину включили як дистрикт (District— область) до складу польського Генералгубернаторства. Таким чином, Галичина була фактично об'єднана з окупованими землями Центральної Польщі і відокремлена від решти українських земель, що входили до Райхскомісаріяту „Україна".

На відміну від радянського періоду, коли основною адміністративною одиницею були чисельні райони, які входили до чотирьох областей, що на практиці означало дуже щільне і глибоке проникнення спроваджених зі сходу радянських чиновників у кожне село, німці утворили одну область-дистрикт (District) Галичина, в якій виділили великі округи (Kreis-округ). У цих повітових містах владу справляв німецький староста, були обсаджені німцями установи політичної поліції-ґестапо (Geheime Staatspolizei) та кримінальні поліції-кріпо (Kriminalpolizei). Поліцію порядку і охорони (Schutzpolizei) комплектували переважно фольксдойчерами (Volksdeutsche) із корінних польських теренів. Вони дуже круто поводилися з українцями, бо фактично це були поляки.

Окупаційну владу цікавили три питання: внутрішня безпека, зокрема на залізничному транспорті, виконання плянів з обов'язкових поставок продуктів (континґентів) та виконання плянів відправки галичан до Німеччини на примусові роботи.

Адже через Галичину пролягав важливий шлях залізничного транспорту на південь України і Кавказ. Мені невідомо, щоб був якийсь випадок підриву потягів. Цим, як відомо, займалися за вказівкою з Москви радянські партизани, але в Галичині їх не було.

Економіка краю базувалася на сільському господарстві. Селяни здавали збіжжя та м'ясо на континґент, але не в таких розмірах, як це було в радянські часи. За здані продукти отримували гроші і спеціяльні асиґнації-„бецуґшайни" (Bezugschein), які давали право придбати за невеликі гроші різні господарські речі, тканини, вироби харчової промисловости (в основному-горілку).

До Німеччини відправляли тих, кого вказав сільський староста (війт).

Політичне життя в краю у таких умовах значно оживилося. У містах і селах створювалися осередки підпільної структури - Організації Українських Націоналістів (Б), яку очолював Степан Бандера. Були, звичайно, і організації ОУН(М), які очолював Андрій Мельник. На відміну від „бандерівців", „мельниківці" проводили свою діяльність майже леґально.

В осередках ОУН(Б), законспірованих, зокрема, під гуртки „Просвіти" молодь вивчала військову справу, техніку конспірації та підпільної роботи, історію України, ідеологічні настанови ОУН. „Декалог" не просто засвоювали, а закарбовували в свідомості як найсвятіші принципи. Девіз „Здобудеш Українську державу або згинеш у боротьбі за неї" сприймався як присяга.

Хоча я був достатньо поінформований, бо навчався в Коломиї, а згодом в Станіславові і їздив у село на Коломийщині, не можу твердити, що в краю не було збройних сутичок з представниками німецької влади. Загально відомо, що ґестапо полювало за членами ОУН(Б), оскільки вони закликали до непокори і збройного протистояння німецькій окупаційній владі.

Отже, треба б зупинитися на питанні: чому УПА виникла на Волині, а не в Галичині, де було значно активніше українське підпілля?

По-перше, включення Галичини до складу Генералгубернаторства разом з польськими корінними землями не давало приводу Польському еміґраційному урядові в Лондоні утворювати на теренах Галичини „пляцувкі" польської підпільної Армії Крайової (АК), бо, як вважали, при повоєнному урегулюванні Галичина автоматично з рештою Генералгубернаторства увійде до складу Польскої повоєнної держави.

На Волині ситуація була відмінна, оскільки Волинь входила до складу Райхскомісаріяту „Україна", що сприймалося як вилучення Волині зі складу Польської повоєнної держави, а тому АК проникала на Волинь, організовувала там свої бойові загони, які мали утверджувати польськість Волині.

По-друге, Волинь і Полісся довший час знаходилися під владою Росії, тому тут радянські партизани могли розраховувати на деяку підтримку частини місцевого населення, чого цілком не могло бути в Галичині. І це показав рейд партизанів Ковпака. Крім того, ліси і болота цього краю сприяли діяльності партизанських загонів.

По-третє, німецька окупаційна адміністрація теж поводилася на Волині значно крутіше, бо наявність радянських партизанів та й польської АК змушувала селян надавати їм матеріяльну підтримку харчами, а це якраз і виводило німців на репресивні дії проти місцевого українського населення.

Українському населенню треба було захищатися від насильства, наруги і пограбувань зі сторони радянських партизанів, АК і німецької окупаційної адміністрації. Цю місію взяла на себе ОУН. Отже, розпочалася збройна боротьба на три фронти: проти радянських партизанів, АК і німецької окупаційної влади.

Самі ж німці поводилися гордо, вважаючи себе „вищою расою". Всюди (в потягах, на вокзалах, кінотеатрах тощо) появилися таблички: „Nur fur Deutsche" („Тільки для німців"). Таке ставлення дратувало місцеве населення, але що можна було вдіяти? Хоча українців вважали за „арійців", відводили їм роль слуг і навіть рабів.

На початку німецько-радянської війни німецьке керівництво настільки було впевнене в близькій перемозі, що не хотіло „ділити перемогу" з поневоленими народами Европи. Проте в 1943 році виступило з ініціятивою створення на добровільних засадах іноземних леґіонів. У Галичині з 28 квітня 1943 року почато формування Української Дивізії „Галичина" за ініціятивою губернатора О. Вехтера. Зважаючи на існуючі обставини, Український Центральний Комітет у Кракові під проводом професора Володимира Кубійовича був змушений підтримати цю ініціятиву. Зголошення добровольців значно перевищило сподівання.

Оскільки тут виступаю з особистими спогадами, то хотів б зазначити, що в 1946-1948 роках, проходячи військову службу в радянських окупаційних військах, я служив в 3-ій ґвардійській танковій дивізії, яка дислокувалася у військових містечках Нойгаммер (Neuhammer) і Шранс (Strans), де у свій час проходили навчання вояки Дивізії „Галичина". До речі, про це я здогадався по знайдених у підвалах приміщення штабу дивізії при їх очистці із знайдених листів з Галичини, хоча в той час така думка стосовно Дивізії „Галичина" не надходила.

У квітні 1945 року перетворили Дивізію „Галичина" в 1-шу Дивізію Української Національної Армії (1 УД УНА), чим довели кінцеву мету свого існування. Вони опинилися на чужині, проте (і це не підлягає сумніву) є активними борцями за Українську державність, за українськість України. І в цьому їх велика заслуга перед нацією, бо заряд патріотизму зі сорокових років вони продовжують нести до кінця своїх днів.

Користуючись нагодою, звертаюся до колишніх вояків Дивізії стосовно долі моїх близьких - Івана Шпарика та Миколи Задемленюка із Коломийщини.

Сучасна моя особиста характеристика стосовно Дивізії „Галичина" є стислою, а саме: „героїчна (за змістом боротьби) і водночас трагічна (за наслідками, бо не було розуміння у союзників СРСР її мети) сторінка української історії".

Юнаків забирали у „Баудіст" (Baudienst - будівельна служба), яка виконувала різні будівельні роботи військового профілю: прокладка ліній зв'язку, будівництво доріг тощо. Загони розміщувалися у повітових містах, так що юнаки могли в неділю і свята побувати вдома. Мені особисто теж належало бути в цьому „баудінсті", але шукали мене в Коломиї, а я в той час уже „обертався" у Станіславові, де навчався. Таким чином я уникнув „честі" помарширувати в дерев'яних (черевиках на підошві із дерева). Треба зазначити, що в пляні пошуку когось німецька окупаційна влада була слаба. Тут хіба допомагали доноси місцевих мешканців.

На Українському Центральному Комітетові професора Володимира Кубійовича лежала вся репрезентація українського населення в Генералгубернаторстві, зокрема, стосовно гуманітарної діяльности, для чого створювалися комітети допомоги. Останні відіграли позитивну ролю у 1942 році, коли на Прикарпатті населення голодувало. Для гімназистів і учнів фахових шкіл, які знаходилися поза домом, організували їдальні. Так, наприклад, здавши продуктову картку, такий учень міг отримати щоденно обід.

З того часу добре запам'ятався голод в 1942 році. І річ не в тому, що був неврожай, бо все якось виходили з положення, покриваючи одні продукти іншими. Основна причина-континґенти, які накладала окупаційна влада. Спочатку, вже в липні 1941 року, мадярські окупаційні війська на Станіславівщині наказали обмолотити збіжжя і здати їм. А що залишилося? Мізер. І з цим треба було дожити до нового врожаю, а він видався бідним. Спочатку ще якось обходилися картоплею, збіжжям „з-під млинка", тобто відходами. А прийшла весна, травень, червень - зовсім крайня біда. Взагалі, весь народ голодував, убивали тварин, але м'ясо не могло замінити хліб. Хто мав трохи збіжжя, то пускав його на жорна. Переважно користувалися такими, що їх крутили вручну, але згодом у деяких винахідливих господарів появилися і механічні жорна. Дехто їздив в інші реґіони, зокрема на Поділля, але влада всяким чином забороняла таку торгівлю. На залізничних станціях поліція (а це були, як я вже зазначав, фольксдойчери або поляки з корінної Польщі-„мазури") відбирала клунки, била, скидала з потягів. Дітей, наприклад, організовано вивозили на Поділля, де ситуація була кращою. Здається, у ті часи не було інших думок - як поїсти. Проте, як пізніше виявилося, цей голод („німецький") був „забавкою" (бо не було смертельних випадків) у порівнянні з голодом 1946 року („радянським").

Культурне життя розвивалося досить активно. Осередки „Просвіти" плідно працювали на культурно-просвітницькій ниві, виступаючи організаторами фестинів, театральних вистав, інших заходів.

Освіту повернули на довоєнну систему: існувало кілька гімназій, різні фахові школи, загальноосвітні семирічні народні школи. Треба відзначити, що німці не займалися онімечуванням населення, офіційні документи влади публікувалися на двох мовах - німецькій та українській.

Економіка була повністю підпорядкована потребам фронту. В обігу були злоті, випущені для Генералгубернаторства. Німецькі райхсмарки в обіг в Генералгубернаторстві не допускалися.

Розповідь про німецьку окупацію нашого краю була б неповною, якщо б не сказати про єврейське питання. Загально відомо, що нацистський режим Німеччини дуже негативно відносився до євреїв, а в Галичині ще з австрійських часів їх було чимало і почувалися вони зовсім непогано. З відступом радянської влади мало кому вдалося втекти на Схід, бо все відбулося дуже оперативно, при цьому населення трималося в необізнаності з реальною ситуацією. Отже, прийшли німці, а євреї залишилися. Були створені ґетто, куди зібрали з околиці усіх євреїв. У створеному ґетто євреї не мали права спілкуватися з населенням, виходили з нього хіба що на роботу - як правило, похоронити померлих. Недовго проіснувало ґетто, усіх вивезли до концентраційних таборів.

Кінець німецької окупації в Галичині наступив у серпні 1944 року, хоча райони на сході, зокрема, Тернопіль, Заліщики, Городенка, Коломия, були звільнені від німців у березні 1944 року.

НАРАДИ НАД ЧЕТВЕРТИМ УНЇВЕРСАЛОМ

Засїдання Малої Ради

(Гч.) Над кордоном, 31 січня 1918.

В суботу дня 26 с. м. відбулося в Києві історичної ваги засїдання Малої Ради. На засїданню сїм проголошено самостійність української республики.

Наслідком того, що наради фракцій над четвертим унїверсалом протягнули ся до пізного вечора, розпочало ся засїданє тільки після 12 год. в ночи. Саля була битком забита. Відкривши засїданє, проф. Грушевський говорив:

- Українські установчі збори, призначені на 9 ст. ст. січня, не можуть зібрати ся наслїдком непорядку в нашій країні. Тимчасом відносини так склали ся, що далї не можна було зволікати. Центральна рада поробила всї заходи, щоб безпроволочно довести до демократичного мира. А тимчасом совіт народних комісарів гальмує заключенє мира і закликає до війни, яку називає „святою". З другої сторони, не зважаючи на наше стремлїнє обминути конфлікт, совіт посилає на Україну червоних ґвардійців... Щоб отже дати правительству України спромогу заключити мир і охоронити свою країну, Рада постановила не відкладати рішеня найважніших справ до українських установчих зборів, а оголосити рішенє в четвертім унїверсалі. Прошу високий збір вислухати четвертий унїверсал. (Оплески. Всї встають).

Проф. Грушевський читає четвертий унїверсал. Читане переривають гучні оплески і оклики: Слава! Особливо бурливі оплески піднїмають ся по відчитаню слів про проголошене ні від нікого незалежної Української Народної Республики. Проголошене ґенерального секретаріяту радою народних мінїстрів викликує овацію для українського правительства. Гучні оплески супроводжують заяви, що Україна мусить бути очищена з большевиків та що весь нарід закликаєть ся в ряди народної міліції.

По прочитаню унїверсалу відбули ся загальні овації раді, секретаріятови і проф. Грушевському.

Наступило поіменне голосованє. Перший голосує проф. Грушевський. Партії російських с. д. і „бунду" голосували проти, російські с. р. вдержали си від голосованя; так само жидівські сіонїсти і польський демократичний центр. Представники революційної фракції польської соціялістичної партії голосували серед оплесків за.

В результаті віддано 49 голосів, з чого 39 за, 4 проти, 6 здержань.

Проф. Грушевський (торжественно): І так універсал про самостійність Української Народної Республики принятий! (Гучні оплески, які переходять в овацію). Україна проголошуєть ся самостійною незалежною республикою.

- Слава! Слава!.. - гомонять хори і саля.
Всі стоять. Оплески не вмовкають.

- „Ще не вмерла Україна !"- несеть ся спів.

Слова підхоплюють ся і ціла саля співає. Потім знов оплески, овації.

До слова приходить Винниченко.

- Іменем ради народних міністрів української самостійної республики маю честь висловити велику радість ізза сього історичного акту, котрий отеє доконав ся в житю України. Се тим більше, що Ґенеральний Секретаріят уже давно мав це на увазі з огляду на обставини, які виникали. Вже кілька тижнїв тому, у секретаріяті назрівала думка про сей акт, але секретаріят ждав, поки думка ся вийде з глибин народу, котрий сам скаже своє авторитетне слово. Рада народних міністрів приймає сей акт з великим запалом. Особливо тому, що в унїверсалі ясно й виразно висловлено потребу безпроволочного мира і заявлено, що Україна не буде піддержувати нїякої війни, а приступить до творчої праці в усіх областях... Зосібне відрядне і радісне те, що українська демократія ні на крок не відступить від своїх давних стремлїнь у творчій праці. Демократія наша борола ся успішно з ворогами і надїємо ся, що вона й далі буде з таким самим успіхом іти проти всякого ворога. (Оклики: Слава!) І нїякі вороги нашої держави, нашого національного й соціяльного відродження не зможуть здержати нас на сїм шляху.

Глибоко вірю, що унїверсал послужить фундаментом в розвитку нашої соціяльної історії. Висказую надію, що універсал приведе до соціялістичної федерації усього світа. (Оплески).

До голосу прийшов представник російських с. р. Суховин. Зазначивши, що його партія засадничо стоїть за національним федералїзмом і що принципіяльно не має нічого проти проголошення української самостійности, бесідник серед голосних протестів салі наводив мотиви, чому його партія противна проголошенню акту самостійности якраз в сїй хвилі, коли цїлу Росію й Україну обхоплює все зростаюча аґітація і горожанська війна.

За мало є проголосити унїверсал. Треба ще й мати певність, що існують ті творчі сили, які можуть перевести його в житє. Бесідник наводить цїлий ряд трудностей політичних і економічних, котрі стоять на перешкоді здійсненого акту.

По сїй промові засіданє коло 2 год. в ночи перервано. Дальше засіданє наступного дня присвячене дальшій дебаті над універсалом і заявам фракцій що до голосовання.

(„Діло"Львів, З лютого 1918, ч. 25)

ПРО ДЕЯКІ ОБСТАВИНИ ЗАГИБЕЛІ ЄВГЕНА КОНОВАЛЬЦЯ

Павло Судоплатов у своїх споминах описав, як він вбив Євгена Коновальця (Див. „ВК" ч. 1, 2008). Друкуємо докладніші інформації про агентів Василя Лебідя та Кіндрата Полуведька з газети „День".

ДПУ(Державне Політичне Управління) совєтської України 1933 року впровадило у середовище ОУН за кордоном свого аґента Василя Лебідя. Родом із Галичини, Лебідь у Першу світову війну служив у підрозділах Українських Січових Стрільців Австро-угорської армії. Потрапив до російського полону в 1915 році і до 1918 р. відсидів у таборі військовополонених під Царициним, де тоді ж перебував у полоні Євген Коновалець. Вірогідніше всього, там вони познайомилися, а потім - в роки національно-визвольних змагань в Україні - разом воювали проти Червоної армії та інших ворогів УНР. Після відступу загонів Є. Коновальця до Польщі Лебідь залишився в Україні. Коли він був залучений до співпраці з ВЧК (Всесоюзна Чрезвичайна Комісія) - невідомо, ймовірно, в 1921-1922 роках.

На початку серпня 1933 року Лебідь під прізвищем Хом'як опинився в одному з портів Бельгії. Мав леґенду, за якою він був керівником націоналістичного підпілля в Україні, працював фінансистом у будівельному тресті Харкова на початку 30-х; коли в Україні почались арешти, зник із міста і деякий час переховувався; а потім з допомогою фальшивих документів влаштувався до знайомих моряків на совєтський вантажний корабель, на якому й прибув до Бельгії. Тут він зустрівся з Євгеном Коновальцем та іншими керівниками ОУН. З їхньою допомогою легалізувався і перебував за кордоном понад рік. В жовтні 1934 року через Фінляндію повернувся в Україну і доповів своєму керівництву, що Є. Коновалець вважає його „своєю людиною". Цим і вирішили скористатися в Москві, щоб за посередництва Лебідя-Хом'яка впровадити в ОУН кадрового співробітника центрального апарату НКВД. Вибір припав на 28-річного, але вже досвідченого і амбітного Павла Судоплатова, який був родом із Мелітополя і прожив в Україні до 1933 року, а тому добре володів українською мовою.

У червні 1935 року Лебідь-Хом'як разом із Судоплатовим, якого називав Павлом Грищенком, прибули у Фінляндію, де незадовго до цього в НКВД з'явився ще один аґент, упроваджений в ОУН. Це - Кіндрат Полуведько, 1895 року народження, українець, родом із Вінничини, який в період 1918-1920 років був українським есером і входив до кола прихильників УНР, але згодом відійшов від активної політичної діяльности, влаштувавшись на роботу в систему наркомосвіти України. На початку 30-х років українське ДПУ залучило його до негласного співробітництва і розробило для нього леґенду, згідно з якою він входив в одну з націоналістичних груп, ліквідованих ДПУ був засуджений, але зміг утекти з Соловків у Фінляндію.

Таким чином, в період 1933-1935 років в ОУН були впроваджені три совєтські аґенти, діяльність яких координувалася з Москви. Скажімо, з метою невтралізації можливих підозр у спільних діях і, як наслідок, мінімалізації загрози свого викриття, Полуведько в розмовах з керівниками ОУН висловлював недовіру стосовно Павла Грищенка, тоді як сам був об'єктом підозр з боку Лебедя-Хом'яка.

Судоплатова-Грищенка Лебідь-Хом'як ввів у оунівське середовище у Фінляндії, відрекомендувавши його як комсомольця з України, що розчарувався в совєтській дійсності, а також як молодого поета і свого вихованця, придатного для роботи в підпіллі в Україні. Пробувши півроку в Гельсінкі, в січні 1936 року Грищенко приїхав у Берлін, де прожив наступні півроку під ім'ям „Норберт" і де зустрівся з Є. Коновальцем, до якого зумів ввійти в довіру. Також йому вдалося разом із Коновальцем здійснити поїздку в Париж і Відень, де він зустрівся з лідерами українського уряду на вигнанні й був посвячений в пляни можливого розгортання націоналістичного підпілля в Україні на випадок початку війни.

Після двох років перебування за кордоном, Судоплатова, за рішенням Москви, влітку 1937 року було вивезено на територію СССР через Естонію. Його приїзду в Україну в листі до Коновальця вимагав Лебідь-Хом'як, який повернувся туди ще в серпні 1935 року. Для цього була придумана леґенда, що в Україні Грищенко буде оформлений радистом на совєтське судно, яке регулярно заходить в іноземні порти. Це начебто давало йому можливість підтримувати постійний зв'язок між підпіллям ОУН в Україні і націоналістичними організаціями за кордоном. Коновальцеві така ідея сподобалась, тому він погодився на повернення Судоплатова-Грищенка в СССЕ І вже у вересні того ж року Судоплатов, прикриваючись новою леґендою-радиста на вантажному судні, - знову виїхав за кордон в Бельгію, де зустрівся з найближчими помічниками Коновальця Дмитром Андрієвським і Ярославом Барановським. Після чого повернувся у Москву.

Перед тим, як описати подальший розвиток подій, варто спробувати відповісти на запитання: як сталося, що три аґенти совєтської розвідки протягом лише двох років змогли проникнути в керівні органи ОУН і втертися в довіру до лідера Організації-Євгена Коновальця?

Відповідь треба шукати в тому часі. Коли українські націоналісти проголосили своїм гаслом створення Української Соборної Самостійної Держави, вони були відірвані від України, зокрема, від тієї її частини, що входила до складу СССР. Час після доби визвольних змагань УНР йшов вперед, і набута в ході них інерція української державности в силу різних причин згасала. Більшовицький режим масовими репресіями та Голодомором 1932-1933 років намагався знищити будь-які прояви українства. Є. Коновалець і його сподвижники виходили з того, що протидіяти цьому ОУН без зв'язків із патріотичними силами в совєтській Україні і створення на її території дієвого націоналістичного підпілля не зможе. Тому вони вишукували будь-які можливості для встановлення контактів з українськими націоналістичними групами та поодинокими патріотами в Україні, що було на руку тогочасній спецслужбі СССР - ОДПУ-НКВД. До ОУН застосовувався шабльон відомої спецоперації „Трест". В СССР створювались фіктивні антисовєтські підпільні організації, лідери і рядові учасники яких - завербовані аґенти або кадрові співробітники ОДПУ-НКВД -  маючи кожний відпрацьовану леґенду, підставлялись для зв'язків із закордоном чи самі їх активно налагоджували. На такий „гачок" потрапила й ОУН.

Лебідь-Хом'як, як зазначалося, якраз і виступав у ролі керівника націоналістичної підпільної організації, а Полуведько „був репресований совєтською владою і втік за кордон з Соловків". Що стосується П. Судоплатова, то його „розчарування" совєтською владою, „підкріплене націоналістичним вихованням" з боку Лебідя-Хом'яка, відповідало сподіванням і очікуванням лідерів ОУН на те, що кращі представники українського народу, особливо серед молоді, хоч би хто вони були, навіть комуністи і комсомольці, зіткнувшись із масовими репресіями і голодоморами, не можуть не прозріти і не виступити проти совєтської влади. До того ж, сам він, маючи неабиякий талант психолога, використав у своїх інтересах тодішню внутрішню ситуацію в ОУН, а саме напругу в стосунках і деякі протиріччя в поглядах на діяльність Організації між двома групами. Першу - представляли Євген Коновалець та більшість членів очолюваного ним Проводу ОУН, які проживали в основному за кордоном, другу - Степан Бандера та націоналісти, які діяли в Західній Україні. Протиріччя, що час від часу виникали між ними, якраз і пояснювалися різними умовами боротьби, а отже різною оцінкою ситуації напередодні війни. Судоплатов прикинувся прибічником Є. Коновальця і шляхом брехні та інтриґ розпалював неприязнь і протистояння між прихильниками обох груп.

Крім того, він зумів переконати провідника в тому, що він і такі як він, які „ведуть тяжку підпільну боротьбу проти большевицького режиму" є майбутнім України, а зараз вони покладають свої найбільші надії на здобуття Україною незалежности й відродження української нації саме на нього - лідера ОУН Євгена Коновальця. Безперечно, проводячи таку витончену психологічну лінію, 28-річний Судоплатов зіграв на почуттях старшого за себе на 16 років Коновальця. І хоча Ярослав Барановський, Роман Сушко та деякі інші авторитетні діячі ОУН помічали в поведінці П. Грищенка-„Норберта" окремі підозрілі моменти й не довіряли інформації, яку він привозив з СССР, але Є. Коновалець цьому особливого значення не надавав.

Павло СЕРГІЄНКО журналіст

ОСІНЬ 1939. З листів польової пошти

Олександер Ганс ПУЛЮЙ

Олександер Іван Пулюй народився 12 травня 1901 року, де його батько, світової слави вчений Іван, був професором німецької політехніки. На початку Першої світової війни зголосився до УСС і брав участь у боях з поляками за Львів. Хворів на тиф. З польського полону втік через Словаччину до Праги. Виїхав згодом до Німеччини, студіює електротехніку. Винахідник фільмових апаратів. Помер у Баварії, Німечина, 31 грудня 1984 року.(Див.„ВК" ч. 1, 1985). Його спомини взяті з книги „Дмитро Паліїв - життя і діяльність", 2008, надруковані німецькою мовою. Пулюй був бойовим побратимом Дмитра Палієва у Визвольних змаганнях.

Редакція

В той день серпня 1939 року, коли народився мій син, я, як лейтенант 9-го кавалерійського полку „Фюрстенвальде", був покликаний на перші військові вправи, за якими відразу були і другі, й треті. Всі три я проходив в Генеральній команді III в Берліні під командуванням генерала Брузатіса, майора Розентретера та капітана Лінгарда. Я був скерований до розвідки, куди старший лейтенант Е Зеллір, мій шеф уфільмовій студії „Клянґфільм" у Берліні, мене рекомендував завдяки моїм знанням мов. Перед закінченням третіх вправ, розпочався похід на Польщу.

9 вересня я прибув до Кракова й зголосився до полковника Візера. В моєму великому помешканні, що мусило належати єврейській сім'ї, яка втікла, я не лише знайшов нове службове приміщення, але також добре умебльовану кімнату з двома ліжками. Тут зустрів мого колишнього воєнного товариша з Першої світової війни. Він тоді як поручник у Пархачі біля Кристинополя (тепер, Червоноград) був командиром телефонної станції 8-ї Бриґади новоствореної Української Галицької Армії як старший лейтенант. Це був Ганс Кох зі Львова, німецький студент-теолог, євангелист та доброволець кол. австрійської армії, приятель українців. Цікаво, що він тоді врятував мені, 18-річному студенту-кадетові, як сотник життя тим, що відправив мене в єврейський шпиталь. Згодом д-р Ганс Кох був професором університету та керівником Інституту Східної Европи в Кеніґсбергу та Бресляв (Вроцлаві). Він спочатку розповів, що він декілька днів тому прибув сюди й коли нам було донесено, що поляки плянують проти-наступ, було замовлено харчі на евентуальний відмарш. Але з цього нічого не вийшло. В Кракові панував спокій і місто не зазнало пошкоджень. Наш номер польової почти називався: „Штаб військового командувача Краків І".

Мій товариш по кімнаті був лейтенант д-р Оберлендер з контрозвідки II. Його шефом був майор фон Айкерн, особливо приємний чоловік, який припадково поранив свою праву руку невеликою таємничою трубочкою, з англійським написом, яку найдено на одному польському військовому пості. Це був запальний пристрій, якого я і всі присутні перед тим з цікавістю оглядали. У Відні сказали б:„Добре, що нічого не сталося, люди стояли, але нічого не бачили".

Насправді тут було досить затишно. Дивним було те, що польські покоївки прибирали наші кімнати. Крім того, замок моєї старої валізи не працював як слід. І ще одне неприємне відчуття, якого я не міг позбутися, було те, що на кожному правому одвірку кожних дверей висіла причеплена трубочка довжиною 10 см, в якій був пергаментний папір з гебрейським написом. Професор Ганс Кох, який, відколи я його знав, був найкращим оповідачем „єврейських жартів", пояснив, що на цих пергаментах є написані благословіння, як символ духу, що присутній в цьому єврейському домі. Від цього стало мені подвійно неприємно. Професор Ганс Кох був саме таким. Уже під час обіду в офіцерській їдальні, яка була приміщена у вітальні будинку, довів нас до сміху. Одному офіцерові подане вино не смакувало й він зауважив з впевненістю фахівця: „Це вино є освяченим" На що пан Кох з посмішкою похитав головою і сказав на своєму непідробленому польсько-єврейському жаргоні: „Ну що сталося? Панове, офіцери, чи ви вірите, що освячене вино може бути поганим? Ну, ну..."

Найбільше з цього сміявся лейтенант Оберлендер, який мене підвів до скляної вітрини при бічний стіні салону, де він до обіду вивчав книжки написані не лише польською, але й єврейською мовами. Мене найбільше цікавили старі скечі й рисунки Кракова з австрійських часів. Ці речі я хотів розглянути ближче, бо мій покійний тесть, полковник Кершбаумер, служив тут в артилерійській частині на вулиці Краківській і моя люба дружина, солдатська дитина, сама собі дала ім'я „Ніна", так якби її повне ім'я, надане батьками, Анна Марія Юзефа, було замало екстраваґантним, коли вона вперше побачила світло цього світу.

Але в мене було замало часу, щоб оглянути всі цікаві речі у вітрині, бо мене покликав до себе полковник Візер. При ньому стояв українець, якого я ледве впізнав. Це був мій колишній військовий товариш хорунжий Дмитро Паліїв, який мене довший час вважав пропавшим безвісти. Так я довідався, що тоді в 1919 році не лише сотник Ганс Кох, захворівши на плямистий тиф, був доставлений у шпиталь, але і в цей же день також Паліїв. Розмова, яка з цього випливала, була досить цікавою. Паліїв був засновником політичної партії „Фронту національної єдности"; він теж запропонував мені свою співпрацю, якщо було б потрібно.

Наступного дня я вже був в Перемишлі і там замельдувався в штабі міського коменданта генерала Стрецціуса, милого бородатого пана, який спочатку не знав, що має зі мною робити, бо вже мав одного перекладача - також милого старшого добродія в окулярах і з бородою; це був професор доктор Крауз - наскільки я можу пригадати - мистецтвознавець з Мюнхена. І ще були два баварці, старший лейтенант фон Деґґендорф та лейтенант Блянк. У той час у Перемишлі стаціонували виключно гарні люди, серед них майор Тарбук, віденець з відомої родини Тарбуків, з якої вийшли офіцери всіх службових рангів Вермахту, від лейтенанта аж до генерала. Тоді я, як новоспечений лейтенант, належав лише до 9-ої кінної Фюрстенвальде, а не до „вершків" військового товариства; хоч верховий кінь мені не належався, я все таки - як кавалерист - подзенькував моїми шпорами.

Наша квартира знаходилась в дуже гарній віллі на передмісті Перемишля, неподалік від підірваного на Сяні залізничного мосту, але для мене не було вільної кімнати. Однак я мав щастя, бо мені запропонував Паліїв неподалік гарну кімнату в будинку його сестри Кекилії. Вона була вчителькою фізкультури і, здавалося, її всі дуже любили - її всі по-дружньому кликали „Цьопа". На розпорядження розвідки, мені, як і професорові Гансові Кохові, дали псевдоніми - мене просто назвали „лейтенантом Ганкохом". Ми очікували приходу російських окупаційних військ до берега Сяну. І тому я мусив собі підшукати для маскування ще інше ім'я - мені спало на думку ім'я з старих часів моєї юности - просто „лейтенант Пухер"- від моряка Пухера, що жив в каюті біля Трауну (притока Дунаю).

Генерал Стреккіус помітив, що лейтенант Пухер йому дуже придався, бо він, на бажання генерала, вмів вичарувати свіжі „яйка" в українських селян. Але справжньою чарівницею була панна Цьопа. Так як одна рука іншу миє, так вона інколи приходила з проханням до мене. Тепер вона показала мені - трішки соромлячись - квитанцію з ломбарду (заставної крамниці) по тамтой бік Сяну, який мав бути демаркаційною лінією. Вона боялася, що росіяни там все сплюндрують. Я переплив річку на човні й у ломбарді застав СС-вояків, які спаковували всі цінні речі, щоб їх заховати в безпечне місце від росіян. Великі дерев"яні скрині були вже спаковані, але мені пощастило отримати перстень панни Цьопи. Це не був цінний перстень, ймовірно, пам'ятка від її покійної мами. Випадково я помітив на полиці ряд старої мисливської зброї, серед якої мені впав у вічі американський вінчестер - малого калібру рушниця, яка зацікавила мене як любителя полювання. Я попросив дозволити мені подивитись на неї і, на моє велике здивування, мені не лише дозволили, але ввічливий службовець СС сказав: „Рушницю ви можете собі взяти, якщо вона вам сподобалась. Моє завдання - забрати лише коштовні речі".Так завдяки панні Цьопі я отримав неочікуваний подарунок.

Був насправді чудовий і теплий осінній день. По обіді я не отримав ніяких завдань, то ми ще трохи балакали в офіцерській їдальні про ситуацію на фронтах. Наші війська дійшли до Бугу, Совєти вмарширували у Львів. Тут на Сяні було спокійно. Лиш Варшава ще не скапітулювала. Потім я пішов на прохід, з недалекого лісу на мене подував приємний вітрець. Зрештою, панна Цьопа сказала мені, після того як я показав їй свою рушницю і до якої, на жаль, я не знайшов набоїв, що на довколишніх пагорбах є багато дичини, то я дуже забажав туди піти.

Панна Паліїв хотіла мені показати найкоротшу дорогу й ми пішли, я, очевидно, без окулярів, бо кавалеристові вони не пасують. Коли ми проходили попри останні будинки польової вулиці, ми побачили декілька людей, які юрмилися навколо селянина та його дружини, які, як я почув - були з польського села, знищеного воєнними діями. Жінка тримала на руках немовля, батьки якого згинули, тому вони шукали допомоги для дитини в Перемишлі.

Це була, як мені здавалося - гарненька дівчинка, ймовірно молодша за мого недавно народженого в Берліні другого сина Акселя, і мені прийшла ідея - адоптувати цю бідну крихітку. Але що скаже на це моя дружина Ніна? І як мені, лейтенантові-кавелеристу, возитися з немовлям, якому постійно потрібно змінювати пеленки і, і, і...? Але думка про немовля не покидала мене - я вже багато неординарних речей зробив у своєму житті. Бо як кажеться: „Всіх хороших речей має бути три!" Тим часом панна Цьопа, добра душа, готова була допомогти людям з дитиною й для мене не мала часу - тільки показала мені
дорогу до лісу.

Йдучи лісовою дороою, я думав, що написати в листі польової почти до Ніни, і що вона говорила би до дитини. Я далеко не зайшов, як опинився перед великою галявиною. На мій подив, я почув здалека тупіт копит багатьох коней і втішився, що зустріну ескадрон нашої кінноти. Я зупинився, очікуючи їх. Кіннота з лісу їхала просто на мене. Мене охопив страх - це були поляки. Що робити? При собі я мав лише пістолет "Вальтер" калібру 7,65 мм проти 100 кіннотників! Втікати? Ні! Це війна для мене і для поляків! Мигнула думка: що ж буде без мене робити Ніна в Берліні з двома хлопчиками?

Ескадрон наближався поволі, немов би улани хотіли якнайдовше налюбуватися впійманням одного-єдиного німецького офіцера. Польський офіцер їхав просто на мене і раптово витягнув шаблю. „Ну, привіт!" - подумав я, не здригнувшись. І ось несподіванка: він зробив хрест шаблею, опустив лезо, ніби на знак привіту, і зголосив найкрашим тоном австрійського офіцера: „Я здаюся". - І підніс до мого носа свою блискучу шаблю.

Чи я насправі правильно повівся як новоспечений „південний прусак"? Я не знав, що кодекс честі наказує робити в такій незвичній ситуації, бо його не вчив. Я спантелично відрапортував полковнику великодушним жестом, що він може затримати свою шаблю.

Відразу я собі докорював. Який я був би би гордий, якби взяв цю чудову шаблю як трофей! Я повісив би її в нашій берлінській кімнаті т. зв. Марії-Терезії, або, ще краще - поклав би шаблю в гостинній кімнаті, так би сказати, до ніг українських гетьманів, які розміщені на стіні. Я саме отримав ці десять медалів від дуже талановитого східноукраїнського скульптора Масютина в Берліні. На жаль, він не міг дістати на них бронзи, бо вона, ймовірно, була більше потрібна до продукції зброї. І я сам проґавив можливіть вшанувати київських князів польською шаблею.

Польський полковник назвав мені своє ім'я, але я так був схвильований, що нічого не зрозумів, і лише представився псевдонімом Пухер. Полковник свистом покликав ще одного коня для мене, я сів на нього й ми поїхали з ескадроном до Сяну. Він розмовляв чудовою староавстрійською німецькою мовою і сказав мені, між іншим: „Не можу зрозуміти того, що ваш уряд робить спільні справи з цими російськими бандитами. Я добре обсервував цих монгольських солдатів. Вони всі мають гвинтівки ще з царських часів і носять їх не на
ременях, а на шпагатових шнурах. Я ніколи не здав би своїх вояків у полон цим бандитам."

Сьогодні я не можу пригадати, що він ще говорив, але воно не було приємним. Він ще сподівався, що невдовзі знову буде нова Польща, щось як за старих австрійських часів.

Я відітхнув з полегшенням, коли нарешті звітував генералові Штрекіусові. Генерал був вельми здивованим, коли я привів мого гостя в його службовий кабінет, а ще більше, коли він виглянув з кімнати й побачив на вулиці цілий озброєний польський ескадрон, улани котрого, позсідавши з коней, поводилися так свобідно, якби завоювали цілий Перемишль.

Після дружнього вітання обох офіцерів, моя присутність була зайвою, тим більше, що прийшов теж старший лейтенант фон Деґґендорф. На вулиці стояли поруч з перекладачем д-ром Краузом, лейтенант Блянк і наш трохи переляканий канцелярійний персонал. Ніхто не міг зрозуміти, як так раптово з безхмарного неба перед віллою з'явилося так багато повно озброєних, але дружньо настроєних польських уланів.

Мені було дуже шкода, що я зужив цілий фільм до мого фотоапарату „Ляйка" на нецікаві фотографії на підірваному залізничному мості. На цьому мості було збудовано провізоричну телефонну будку, з якої лейтенант Блянк безпосередньо контролював існуючий ще залізничний рух. Поступила інформація, що в дорозі є транспорт, про пересування якого ще прийде повідомлення.

Тимчасом я старався придбати для дівчат усе їм потрібне й побачив на підміському вокзалі товарові вагони переповнені польськими родинами, яких евакуювали з вільного міста Данціґа (Ґданська) і які надіялися поїхати далі на Львів. Картина дуже сумна. Але залізничне сполучення було перерване. Крім цього, це була так звана „неправдива інформація" тому що телефон був призначений до іншої цивільної служби. Тепер я тут стояв і те, що почув польською мовою, було дуже болючим. Майже всі ці люди були колишніми службовцями польських фірм у Данціґу, які змушені були покинути свої помешкання, і з собою могли взяти тільки малу валізу на особу. „Була саме обідня пора,-обурено розповідав один мужчина, - моя сім'я засіла за стіл до обіду, як їх примусили негайно все залишити, щоб не пропустити транспорту". Я не хотів всьому вірити, але дуже багато з них розповідали мені подібні історії, коли довідалися, що я знаю польську мову. Для того, щоб уникнути неприємної ситуації, я їх запитав:„Чи ви забули, як це було 20 років тому, як ваш національний герой Адальберт Корфанти написав в польській газеті „Рубайте! Так позбудитеся німців!"(Адальберт (Войцєх) Корфанти - польський провідник, який після закінчення Першої світової війни зорганізував підпільну армію в Горішній Сілезії, щоб силою прилучити цей індустріяльний реґіон до Польщі. Не зважаючи, що 58 відсотків населення проголосувала у плебісциті залишитися в Німечині. - ред.)

Мені поляки не вірили. Але я старався їм доказати. В той час я навчався у Ґданську суднобудування і, щоб заробляти на життя, у вільний час працював у банку „Гейманн і Ко." Бо я добре знав чеську, польську та російську мови. Пізніше я теж працював в польській залізничній спілці „Рух" на Кашубському ринку № 21 як продавець квитків. Я пригадав їм не лише про солдатеску Корфанти „злого духа Верхньої Сілезії" але також про приятелів французів. „Дивуєтеся друзі, що французи вас підбадьоруювали?". „Дивуєтеся, що старі кривди не забуваються? І чи не ваш генерал Ридз-Сьміґли в останні роки дуже причинився до розпалювання ненависти?"

У всякому разі мені було дуже шкода ґданських поляків. Я ніколи не очікував, що німці так не по-людяному трактуватимуть цивільних поляків. Щоб їх трохи заспокоїти, я намагався повторити слова польського полковника кавалерії, що скоро закінчиться війна й буде знову мирне співіснування народів, як в старій Австрії. Чесно кажучи, я цьому не вірив. Навпаки, я мав відчуття - після розповідей поляків - що ми мусимо виграти війну, інакше нас зовсім знищать, як бажав Корфанти. Я був радий, коли прийшов відділ поліції, але одне не вкладалося мені в голові, що народ поетів та мислителів, німці, співвітчизники моєї мами з Майнцу, щось таке можуть робити, та ж їхній поет Ґете напоминав: „Благородна ця людина, котра готова помагати і робити добро". Я насправді був розторощеним.

Ввечері Паліїв запросив мене до ресторану, в якому український політик на ім'я Черник мав доповідь. Перед рестораном стояла охорона з молодих мужчин. Залю заповнили головним чином українські студенти, які недавно були звільнені з польських в'язниць. Коли я увійшов до залі, багато недовірливих очей дивилося мені вслід - яким чином появився тут німецький офіцер? Вони не знали, що Паліїв мене запросив. Щоб розвіяти їхню підозрілу мовчанку, я станув на струнко; клацнув шпорами, підняв випрямлену праву руку та привітав їх національним привітом: „Слава Україні!". Крига скресла. Відразу всі встали з своїх місць і загриміли у відповідь: „Слава!" Шепотом заговорили між собою: „Це лейтенант Пухер, той, що нам уже багато тут допоміг; він 1 листопада 1918 року з Українськими Січовими Стрільцями обороняв головну залізничну станцію у Львові".

Був дуже приємний вечір. Хлопці для мене співали стрілецькі пісні й говорили про їхні пляни та мрії вільної України. Ймовірно, вони всі були пластунами, які таємно отримали своєрідний військовий вишкіл під керівництвом Палієва, і тому їх поляки заарештували. Один з них - як я пізніше довідався - син греко-католицького священика з Перемишля, який був звільнений з концентраційного табору Берези Картузької й спочатку споглядав на мене з недовірою, нагадав мені моє захоплення, коли я 1918 року, в перший день боїв за Львів, отримав перед Ратушею кріс. Він і всі хлопці в залі здавалися мені такими, як мої тодішні бойові побратими... Але ситуація була тепер цілком інакшою.

Я дуже хотів їм допомогти, тож у наступній моїй сужбовій поїздці я взяв з собою щойно звільненого з львівської в'язниці „Бриґітки" молодого чоловіка й його щойно з-під вінця дружину та завіз їх до його батьків у Жешові. Інакше вони мусили б іти туди пішки й напевно натрапили б на різні труднощі.

Наступного дня я з лейтенантом Блянком були на протилежному березі Сяну, де раптом вперше побачили червоноармійців. Ми стояли біля уламків підірваного мосту, коли два грізні московини, наставивши гвинтівки з довгими наїженими штиками, зближалися до нас. Коли я їх дружньо привітав по-російськи, ситуація змінилася на „харошо". Коли я вказав на мій фотоапарат „Ляйку", щоб зняти світлину дружби - їх разом з лейтенантом Блянком, вони „поняли" що „нємци" не є небезпечні, поспускали гвинтівки і я клацнув кнопкою апарату. Незабаром ми попрощалися з найкращими побажаннями, бо для нас нові „кріґскамеради" (воєнні товариші) не виявилися дуже цікавими.

До нас прийшла дещо кумедна старша пані, яка неодмінно хотіла порозмовляти з нашим генералом, називаючи своє прізвище, яке звучало по-французьки. Вона не була красунею і розмовляла по-німецьки жахливою польською вимовою. Я мусив видатися їй не дуже ввічливим, бо вона дала волю своєму язикові. Коли я почув, що вона начебто є графинею та придворною дамою чи навіть кимось більшим, я подумав, що вона не сповна розуму, особливо тоді, коли вона назвала ім'я Габсбурґів. І щоб генерала Стрецціуса трохи розважити, я привів її в його бюро й про неї розповів. Він привітав її з особливою ввічливістю. Коли він, будучи у всьому точним, хотів занотувати її місце проживання і, ламаючи собі язика, перекручено вимовив назву місцевості, очевидно, я його поправив, правильно вимовивши назву: „Живєц". Здивовано пані сказала ламаною німецькою мовою: „Ох, пан офіцер має дуже добру польську вимову". Вона хотіла довідатися, де я навчився польської мови. Я відповів, посміхаючись: „Але дуже просто, шановна пані! Звичайно я навчився від гарної благородної польки". Всі засміялися, хоча це не було брехнею. Бо рік тому на „Тарґах всходніх"- точніше Львівському східному ярмарку 1938 року - я познайомився з гарною полькою з Варшави, яку назвав „благородною полькою"- бо в часах австрійської монархії у кожній опереті співали лише про благородних польок.

В ті дні в Перемишлі завжди траплялися нові несподіванки. Спочатку це була непередбачена візита групи вищих офіцерів, у котрій був правдоподібно совєтський політрук. Наскільки я пам'ятаю, він мав на кашкеті стрічку комісара НКВД. Вони мали німецьку фільмову камеру „Асканія" з важким штативом і знімання треба було робити на сонячному світлі перед нашою віллою. Був з ними інший службовець НКВД, який через ліве плече мав повітаний довгий шкіряний планшет. Він був озброєний фотоапаратом і фотографував одних за одним штабних офіцерів. Він теж поцікавився лейтенантом Пухером, тому я робився, наскільки це було можливим, від нього невидимим, бо не хотів позувати для сталінських архівів.

Набагато цікавішим став вечір з паном Паліївим. Його товариш приніс найновішу українську газету зі Львова, в якій була фотографія мого шваґра, композитора Василя Барвінського разом з Сталіним. У газеті писалося, що чоловік моєї сестри Наталки, якого вона називала люб'язно „Овечкою'' був вибраний до провізоричного уряду. „Ну, сервус", - подумав я старим пражським висловом, що ж буде робити „великий мудрий Сталін з вибраною до Верховної Ради „Овечкою"? Він ніколи не цікавився політикою, хоча його батько, колишній член австрійської Палати панів, фон Олександер Барвінський, займався політикою. Його син Василь був музикантом та композитором дитячих пісень та пісень про кохання, передусім мрійником, який ніколи не завдав шкоди навіть мусі. І цю „Овечку" Бог мав би зробити більшовиком? Нечувано! А тут нова несподіванка!

Я довідався, що по львівському радіо буде передача, в якій мій шваґер буде говорити. Очевидно, я мушу її почути. Я пізнав його голос, але мене дуже здивували і майже злякали його дальші слова - вони долітали, ніби з того світу - ніби говорив якийсь божевільний. Я не міг повірити. Чи Бог забрав в своєї „Овечки" розум? Довго ми про це говорили і мені було соромно за мого шваґра.

Наступного ранку було знову щось нове. До нашого постою прийшло повідомлення, що в околиці Львова лежать поранені німецькі солдати, яких ми мусимо звідти забрати. Генерал Стрецціус відразу ж дозволив мені з ним поїхати, коли довідався про історію моєї сестри. Лейтенант Пухер взяв пов'язку Червоного Хреста й ми вирушили. З санітарною каретою та легковим автомобілем, у якому нас супроводжували два лікарі Вермахту, ми поїхали до демаркаційної лінії, де нас чекали радянський капітан та старший лейтенант у їхньому автомобілі.

Насправді їхній чорний автомобіль для нас виглядав досить кумедно, був копією німецького „Мерседес Бенца", але - оскільки я собі пригадую - на ньому кирилицею була написана марка ,,ЗИС". Зрештою, автомобіль виглядав дуже занедбаним, якби його тижнями ніхто не мив. Передусім я зауважив, що заднє вікно й спинки сидіння були покриті клаптями порізаного килима. На брудній підлозі позаду лежали дві чи три ненапомповані шини та поруч них інструменти й повітряна помпа. Ця „карета" рушила, а ми за нею.

Я був дуже цікавий, що побачу по дорозі. Спочатку я цілком нікого не бачив, ніяких росіян, ніяких вояків. Складалося враження, що від нас приховуються всі військові справи. Околиця виглядала мертвою й на шляху не було видно жодного руху. Це нагадувало мені часи польського господарювання в Галичині, що в кайзерівські австрійські часи називалося „скандаліцією" а також про роки Першої світової війни. Та ось несподівано збудив мене з моїх спогадів відділ косооких піхотинців, мабуть, калмиків, що праворуч попри дорогу марширували полем пшениці. Солдати на раменах несли свої гвинтівки на шнурках, точно, як мені розповів польський полковник-кавалерист, гарну шаблю котрого я дурний не хотів прийняти.

Я почав підозрівати, що це хитрість більшовиків показувати нам таких незугарних військовиків, ніби вони не мають насправді добре озброєного війська. І зовсім не мають плянів загарбати цілий світ. Про їхні пляни я вже знав від 1920 року. Я тоді служив в Українській Галицькій Армії. Я був поранений, захворів на плямистий тиф і мене перевезли до шпиталю, де більшовики взяли мене в полон. Як австрійського громадянина, мене перевезли до Одеси. Всіх поранених білогвардійців вони відразу ж стратили. Коли я вже міг знову ходити, я став червоноармійцем, щоб не попасти під стінку як „буржуй". Як червоноармієць, я мусив проходити політичне навчання на т. зв. мітинґах, і там я все довідався про більшовиків від їхнього комісара.

Але назад до подій 1939 року. Ми поминули Львів і доїхали до Кам'янки Струмилової, малого містечка в Галичині. Там пішли до санітарної станції, де лежало 10 поранених в одній кімнаті. Між ними були теж німецькі вояки, якими відразу заопікувалися два наші лікарі. На рукаві я мав пов'язку Червоного Хреста, тож ходив поміж пораненими й потішав їх, як міг. Були між ними й польські вояки, до яких я говорив їхньою мовою — вони дуже втішилися, що німецький офіцер їх так гарно трактує. Серед них я знайшов також двох українців, і коли я з ними розмовляв, помітив, що чоловік в білому халаті - напевно медбрат - постійно ходить повз мене, підслуховуючи мою розмову. Я себе почував трохи незручно й попросив показати мені туалет. Він відпровадив мене туди і коли я вийшов, він чекав на мене й назвав лише своє прізвище: „Д-р Лемішка". І спитав, чи я пам'ятаю його? Тому, що я мав не своє прізвище, то не відповів йому. Він був здивований і сказав, що ми напевно голодні після далекої дороги і він хоче нашвидку приготувати нам сніданок з віденських ковбасок, бо нічого іншого не має, кажучи стару українську приказку: „Чим хата багата".

Так разом за столом сиділи: два німецькі лікарі поруч з радянськими офіцерами, я та д-р Лемішка, який нам запропонував келішок горілки. Для мене настав критичний момент, коли д-р Лемішка, після кількох келішків, поринув у спогади з молодих літ, і розповів, що він і я в 1920 році служили в одному ескадроні, при цьому вимовив моє прізвище: „Пулюй, син відомого науковця Івана Пулюя з Праги". Я копнув його в ногу під столом, щоб він замовкнув. Запізно, бо росіяни знали тепер моє прізвище. Щастя, що я не показав їм документів з моїм фальшивим прізвищем. Але заки вони почали мене розпитувати, я їх випередив: „Цілком просто, - сказав я, - як австрієць я тоді служив у галицькій частині разом з доктором Лемішкою". І додав, посміхаючись: „Але ви, колишні вороги Австрії, мусили в той час теж битися за російського царя!". Обидва росіяни скривилися, бо ніхто з них не хотів чути щось про царя, тому мене більше нічого не запитували.

Я вийняв свій фотоапарат „Ляйку", але в кімнаті не було досить світла для фотографування. Якраз я почув, що д-р Лемішка має в своєму бюро радіо, й щоб мене ніхто більше нічого не запитував, я сам спитався: „Товарищі, (до комуністів не можна звертатися „Панове!") - через декілька хвилин буде говорити Гітлер! Я пропоную перекласти вам його промову". Офіцери були цілком заскочені і запитали мене, чому я так раптово хочу цю промову чути. Мабуть, вони вважали, що це типовий спосіб висловлювання похвал німецькими „ковбасниками", замість вигукувати „Ура", як у них водиться. Я переклав промову Гітлера, й згодом запитався: „Кого ви вважаєте найкращим політиком світу? - Звичайно Сталіна! А хто другий?". Я був дуже здивований, почувши ім'я Ріббентропа. Ясно, що вони не наважились назвати Гітлера чи Муссоліні.

Що було для мене найбільш цікавим у промові, це те, що Гітлер домігся зміни кордону в Галичині. Цілком недалеко від р. Бугу, де я в 1919 році приймав участь в перших атаках кінноти. Там, де вони перейшли біля Сокаля річу Буг, звідти мусять повернутися назад і за декілька днів наше військо займе цю територію. Дуже радо відвідаю ці відомі мені місця.

Коли ми знову поверталися у Львів, мене запрошено, мабуть, з цікавости, до брудної радянської державної „карети". Спотикаючись на знаряддя й килимки, я сів ззаду автомобіля. Майор росіянин-„капітан" як він себе називав, сів спереду. Він був мовчазним, але старший лейтенант виявляв велике зацікавлення і спитав, чому я вивчив українську мову? „Ах, знаєте, я народився у Празі і в нас говорять багатьма мовами: чеською, словацькою, рутенською в Карпатах і, звичайно, польською. Але особливо зацікавила мене гарна українська мова Тараса Шевченка". І я одразу продеклямував один з найвідоміших творів -„Заповіт":

Як умру, то поховайте
Мене на могилі,
Серед степу широкого,
На Вкраїні милій!

Старший лейтенант був дуже захоплений і сказав, що він теж українець і заспівав приємним голосом пісню - вірша Шевченка. Однак російського капітана зовсім не цікавило наше спілкування українською мовою.

Так ми в приємній атмосфері доїхали до Львова до шпиталю на Личаківській. Коли ми висідали, зі мною розмовляли вже виключно російською мовою. Далі про приємність годі було говорити, бо розпочалося вивантаження поранених. Дуже швидко жителі міста побачили німецькі автомобілі й почали товпитися довкола них. Посипалися запитання, передусім, як можна дістатися на німецький бік кордону. Я їм пояснив, що місцевість між Віслою і Бугом, біля Сокаля, через кілька днів займуть німці й тепер туди можна сміло йти. Так багатьом українцям вдалося перейти кордон, серед них деяким політикам, яких вже мав на списках НКВД. Також деякі євреї, які мали більш довіри донімецького Вермахту, ніж до радянської влади.

Раптом прийшла міліція і розігнала людей, брутально штовхаючи їх прикладами гвинтівок. Коли я вказав на це капітанові, якому така поведінка міліції, як виглядало, також не дуже подобалася, і запитався, чому така брутальність навіть супроти жінок, він відповів, що це для нашого захисту, бо населення було невдоволене недавнім бомбардуванням Львова німцями. Але я не бачив наслідків бомбардування, а в розмовах і поведінці населення не відчувалося жодної ворожости. Щоб мене „оберегти" від подальших запитань, капітан відвів мене вбік. Тут я побачив молодого українця, який виглядав мені досить довірливим, й попоросив, щоб мені допоміг знайти брата мого шваґра, доктора Барвінського, який ймовірно працює в цьому шпиталі. Однак мені не пощастило.

Але один з міліціянтів підслухав мене й, нахилившися до мене, сказав: „Я також українець... також українець"... „Не так голосно", - я йому процідив скрізь зуби. Він одначе продовжував: „А де Паліїв? - Де є Паліїв? "- Я відповів: „Він у Перемиші, я випадково в нього живу". -Тоді він сказав: „Прошу сказати йому, що через два дні я приїду до нього! Я називаюся ...". На жаль, я забув його прізвище.

Такою була тоді червона міліція у Львові. Фактично, в той час до нас переходили через Сян також інші міліціянти, всі українці, часто зі зброєю. Також багато червоноармійців-росіян, але в більшості дезертирували українці. Один прийшов з конем, зброєю, протигазом, амуніцією та ручними ґранатами. Він був засуджений на смерть, тому що його радіостанція зіпсулася і йому ще більше не пощастило, тому що він в"їхав автомобілем в дерево і таким чином зламав своєму командирові руку. Хоча вимагали його видачі, але, як кажеться і в росіян: він десь заблукав... і ніхто його не бачив.

На Личаківській ми забрали всіх поранених, і перед від'їздом я запропонував під'їхати ще до Політехніки. Бо там, мабуть, ще лежать наші поранені. Позаду Політехніки знаходилися катедра св. Юра й палац Митрополита Шептицького, де, я надіявся, знайти мого шваґра, композитора Василя Барвінського, який - наскільки мені було відомо - часто бував у Митрополита.

Як тільки ми прибули перед Політехніку, я хотів непомітно зайти в канцелярію Митрополита, але старший лейтенант зразу ж побіг за мною. Незважаючи на це, я пішов до канцелярії Митрополита, в якій мене зустрінув переляканий молодий священник. Я йому швидко сказав по-німецьки: „Передайте привіт Василеві Барвінському від Ганса". І тоді по-українськи запитав, чи тут немає поранених німецьких солдатів. Старший лейтенант напевно не зрозумів моїх німецьких слів, і я, задоволений, поверувся до Техніки.

Звичайно, я був би дуже радий, коли б мене був прийняв Митрополит Шептицький. Це було б можливим, бо йому було відоме ім'я мого батька, який переклав Біблію на українську мову, але з червоноармійцем-старшим лейтенантом на шиї, він такої зустрічі не бажав би. Мене він найбільше цікавив як відомий духовний провідник всього українського народу, про екуменічні зусилля котрого відносно православних українських братів та про тодішнє становище православної церкви в Польщі, я так багато вже чув. Коротко перед війною польські органи влади знищили 100 українських православних церков з метою навернути православних українців на католицизм, і тим самим полонізувати їх.

Ставало темно. Перед Технікою зібрався великий натовп людей, переважали євреї, які хотіли довідатися, як можна перейти на німецьку сторону. Одна дуже схвильована молода єврейська дівчина протиснулася до мене, що мені було не дуже приємним, я обернувся. Передо мною стояла моя сестра Наталка, яка тряслася, та її син Івасик, якого я спочатку не впізнав. Біля мене стояли, на жаль, завжди два радянські офіцери, й ми могли обмінятися лише незначними словами. Раптом мені прийшла ідея.

Я схопив Івасика за плащ і звернувся до росіянина: „Цей каже, що в госпіталі на Личаківській є ще один поранений німецький солдат, про якого забули. Давайте поїдемо туди. Товаришу старший лейтенанте, чи ви хочете піти з нами?" - „Нєт, їдьте самі, товаришу", - відповів він. Я був дуже здивований його довірою. І пригадався мені червоний комісар, який в 1920 році, коли я мусив стати червоноармійцем, хотів мене зробити комісаром. Я затягнув Івасика до карети швидкої допомоги і сказав до нього по-польськи: „Показуй нам дорогу!". Наталка стояла перелякана. Вона думала, що я хочу забрати Івасика з собою. Також в натовпі виринули Катя, її донька, та її чоловік Юрко Голубович, син колишнього прем'єр-міністра Центральної Ради. Я на мить пробився до них і тільки зміг потиснути руку Каті. В автомобілі Івасик розповів мені про деякі родинні справи. З того я не дуже багато запам'ятав. Він розказував, що червоні дуже підтримують Василя, який мусить виголошувати промови. За це отримує 800 золотих платні, в той час як його брат д-р Олександер Барвінський, який працює в українському шпиталі, не отримує взагалі платні. Івасикова сестра Ляля хоче стати червоною фільмовою актрисою, а його брат Дніпруша добре вчиться. Скоро ми були на Личакові і повернулися. Я порадив Івасику лиш одне, зіграти комуніста. Він би радо поїхав зі мною, що було цілком можливим, але він не хотів залишати Наталю саму. Всі хотіли б втекти, але вони боялися за Василя. Івасик ще згадав, що як прийшли більшовики, вони почали плюндрувати крамниці. Тоді він приніс додому 150 кг цукру. Він скоро зрозумів, що з деякими більшовиками треба вміти йти нога в ногу. Коли ми повернулися передТехніку, наші автомобілі вже були готові до від'їзду.

У зворотній дорозі до Перемишля я знову мусив їхати в чорному державному автомобілі, який в темноті здавався мені катафалком. Ймовірно капітан заснув, бо я більше від нього нічого не чув. Лише старший лейтенант багато балакав зі мною і хотів почути про мою роботу кінотехніка в фірмі „Клянґфільм" у Берліні. Був дуже здивованим, коли почув, що я створив зі співробітників цієї фірми оркестру балалайників. Більшість з них навіть не вміла читати нот. Але це не дуже було потрібно, бо я сам вивчав ці твори для балалайки в 1920 році в Бресляві (Вроцлаві) в оркестрі балалайників. Ми мали великий успіх концертами під девізом „Сила дружби", хоч наш директор не був дуже задоволеним, тому що він часто мусив нас звільняти з роботи. Розмовляючи цілу ніч, ми приїхали без пригод до Перемишля. Капітана та старшого лейтенанта я більше ніколи не бачив.

У Кракові я почувався безпечно. Я пішов до колишнього кайзерівсько-королівського кравця мого тестя, чеха, і попросив переробити мені уніформу. Цей чех нагадав мені колишнього генерала Енґельгардта, який жив перед Першою світовою війною в тому ж самому будинку на Краківській вулиці, як і мої тесть та теща Кершбаумер; генерал—ліворуч від сходів, праворуч—батьки моєї дружини. Між обома квартирами, на півповерха нижче, було особливе місце — загальновідомий куток, про який полковник Кершбаумер розповідав веселу історію.

Кожен офіцер мав тоді ординанса, який теж доглядав за дітьми. У полковника був русин, який не вмів добре говорити по-німецьки, але його любили діти. Одного разу прийшов елеґантний лейтенант, котрий мав обов’язок представитися також дружині командира. Коли ординанс відчинив двері, він дав йому свою візитку і сказав: «Прошу повідомити про мій прихід дружину пана полковника». Ординанс відповів: «Ніх». На що лейтенант запитав: «Чи дружини пана полковника немає?» Ординанс відповів: «Вона є, але ніх!» На це лейтенант фиркнув: «Це є наказ! Негайно передай їй мою візитку!» Тоді хлопець взяв візитку, став наструнко, пройшов повз лейтенанта по сходах вниз, клякнув і просунув її під двері, кажучи на весь голос: «Наказ від лейтенанта!». Лейтенант зрозумів, кому ординанс його «представляє», взяв шаблю під пахву й забрався. Це були старі добрі часи!.

Тепер я знайшов на мурі в саду стару австрійську ляфету від 8 см польової гармати, яка пошкодженим гирлом вказувала на свій вік. Найкраще я привіз би цю бронзову ляфету українському скульптору Масютину в Берлін, для того, щоб він відливав у бронзі медалі гетьманів, які він переважно творить тільки з гіпсу. Але ляфета була такою важкою, що я не зміг зрушити її з місця. Тоді я пішов до церкви св. Марії і дуже любувався скульптурами у виконанні Файт Штосса з Нюрнберґа, якого поляки, перехрестивши на «Вікт Штоса», зробили своїм національним мистцем. На моє здивування, в одній крамниці я знайшов українські різьблені речі і купив інкрустований таріль з тризубом і ціпок, на ручці якого була чудово вирізьблена голова вовка. Такі палиці часто мали українські селяни на Підкарпатті. Коли я вийшов, мені впали у вічі дві расові циганки, які прогулювалися по вулиці.

На службі я довідався про щось особливе. До Перемишля саме прибули священники зі Львова й у міській комендантурі генерала Стрецціуса просили передати в безпечні руки все майно греко-католицької Львівської архиєпархії, бо митрополит граф Андрей Шептицький боявся, що все заберуть совєти. Від старшого лейтенанта фон Тарбука, який був при цьому, я пізніше довідався, що це насправді була велика сума грошей, в основному в долярових купюрах. У зв’язку з тим я почув, що граф Шептицький купив ділянку землі на острові Сильт у Північному морі, де він хотів збудувати будинок відпочинку для вихованців духовної семінарії.

Про ці секретні справи я, зрозуміло, не писав в моїх листах польової почти —і лише 40 років пізніше я це згадую в моїх спогадах — може сьогодні когось зацікавить ця справа.

Тоді я познайомився також з колишнім австрійським ріттмайстром полковником Ріко Ярим, близьким приятелем котрого був полковник Коновалець, що згинув в атентаті 23 травня 1938 року. Його наслідником та провідником ОУН (Організації Українських Націоналістів) став полковник Андрій Мельник, колишній начальник штабу Коновальця. Полковник Мельник і його ад’ютант, редактор Євген Стахів, відвідували мене часто в Берліні. Тоді, восени 1939 року, я познайомився з іншою людиною. Він саме був звільнений з польської тюрми і прибув до Кракова. Одного разу зайшов до нашої квартири. Він дуже недружньо розповідав про А. Мельника і, на його думку: як полковник Мельник міг бути провідником українців, якщо увесь час перебував за кордоном. А він сам завжди жив Батьківщиною. Він називався Бандера, і мені було насправді дуже прикро, що така молода людина так понижує старого вояка Січових Стрільців, Андрія Мельника. Коли я повернувся до Перемишля, то здивувався, що українці створили ще одну партію «бандерівців», переважно з молодих студентів.

На жаль, я отримав нове завдання. Спочатку я мусив їхати до Варшави. Тут я замешкав в одному з найелеґантніших готелів, де я вже перебував рік тому з моїм берлінським шефом фірми «Клянґфільм», паном ¢уйом Зеліром, який мене, завдяки моїм знанням мов, заанґажував до військової розвідки в Берліні.

Тепер у цьому варшавському готелі лише вітер свистів по килимах коридорів, а в моїй кімнаті не було шиб у вікнах. Ціле місто виглядало як руїна, в парках і скверах було багато могил з маленькими хрестами, на вулицях купи грузів. Починаючи з 7 години вечора нікому не було дозволено виходити на вулицю. І прийшовши з клюбу додому, я відразу ліг в ліжко.

Мене запросили на вечерю до нашого господаря. Керівником контррозвідки був майор Горатцек, колишній австрійський унтер-офіцер, який з задоволенням сам куховарив. Надворі, то тут, то там чулися постріли. Чому і в кого стріляли, про це ми довідувалися дуже рідко. Ймовірно це були грабіжники. День перед тим розстріляли, за вироком польового суду, студентку, тому що вона зривала німецькі плякати і дала ляпаса солдатові, який її при цьому затримав. З такої же самої причини була розстріляна ще одна жінка. І можна було собі уявити настрої населення!

Зрозуміло, я пішов тоді до нашого польського представника фірми «Клянґфільм» Свядоща, який називав Зеліра «російським графом», бо він дуже модно й зі смаком одягався. Свядощ був власником кінотеатру, який цілком згорів, а його дружина мала проблеми зі шлунком, а найгіршим було те, що він, як і всі євреї, мусили переселитися у ґетто.

На вулиці маленька дівчинка просить мене хліба. Я дав їй печиво, яке мені щойно передала моя дружина з Берліну, і мені стало прикро, що не можу їй більше допомогти. У Варшаві майже нічого не можна було знайти, лише у відкритих ресторанах можна було випити горнятко червоного польського борщу.

Жахливо виглядало багато зруйнованих будинків, які поховали під собою багато людей. Всюди розносився запах пожеж, на похмурих вулицях вдень було справді дуже неприємно. Незважаючи на це, між руїнами ходили товпи людей. Багато хто шукав дрова для отоплювання приміщення, інші перебирали руїни, шукаючи цінних речей.

Я зробив кілька фотографій, але було неприємно стояти серед руїн та могил і фотографувати. Лиш деякі ряди вулиць виглядали менше пошкодженими, де було і світло і вода, так теж було в будинку «благородної польки», тої, в якої я раніше вивчав «дуже добру польську вимову».

Усі страшенно боялися, що їх можуть вислати в Росію. На багатьох вулицях припинилося життя. Багато церков, серед них і євангельські, були зруйновані та спалені.

Службово я часто їздив по окупованій території. Цікавим була відмінність між Варшавою та Лодзем. Тут були відкриті всі крамниці. Всюди розмовляли німецькою і нічого не вказувало на війну. В місті було так багато німців, що навіть поліція була з місцевих німців. Я зустрів професора Мірчука, керівника Інституту Східної Европи в Берліні, який як старший лейтенант та ад’ютант мав спокійну посаду. Однак одного з двох братів-інженерів Крохмалюків, який мав передати мені вітання від моєї родини зі Львова, я не міг ніде знайти.

Серед так званих фольксдойчів (людей німецького кореня), які втекли зі Львова, було приблизно 40% української галицької інтеліґенції, частково замаскованих, частково зі справжніми іменами. Серед втікачів було багато справжніх поляків та польських офіцерів. Згідно наказу райхсфюрера СС, всі українці та поляки мусили бути переведені в табір у Константинів, біля Лодзя, де мали провірити їхню ідентичність. Перед тим наказом, багато поляків та українців було уже переселено до Судетів.

Мені було потрібно якнайшвидше зорієнтуватися у цих обставиних, бо СС були цілком дезорієнтовані та спочатку не могли повірити, що так багато українців опинилося серед справжніх «фольксдойчів». Багато українців видавали себе також за поляків, бо боялася, що українців будуть депортувати в СРСР. Серед втікачів було багато українських студентів, які намагалися далі продовжувати навчання в Німеччині. Про все це я відразу написав моїй дружині, щоб вона подзвонила на моє місце служби в Берліні майорові Розентретеру в Генералкомандо ІІІ відділу контррозвідки, а також Стахіву та д-ру Клявсу (Миколі) Сушкові, якого його колишні віденські одноклясники називали «Коко» і який в Берліні очолював Українсьву установу довір’я.

Все частіше я отримував нові завдання. У Варшаві я зустрінув свого колишнього військового товариша з 1919 року, Черника, який тоді як підхорунжий служив у 2-му кавалерійському ескадроні лейтенанта Алексевича, у 8-ій бриґаді Української Галицької Армії. Він мене прозивав, через моє німецьке походження по материнській лінії, «Шваб». Тепер він виглядав як висушений горіх. Я зжахнувся, подумавши, що я, можливо, буду таксамо виглядати. Від нього я довідався про долю його молодшого брата, який з нами був у таборі у Берцдорфі біля Райхенберґу в Богемії. Успадкований батьківський маєток біля Камінки Струмілової більшовики йому сконфіскували.

Несподівано для мене, за мої добрі вчинки для українців, а про які я сьогодні призабув, я отримав чорний Залізний Хрест від президента УНР (Української Народної Республіки) Андрія Лівицького. Не обійшлося при тому без тостів.

У той час я довідався про атентат на Гітлера у «Бюрґербройкеллєр» (пивоварні) в Мюнхені. Я не хотів би був бути у шкірі коменданта поліції Мюнхена. Гітлер мав щастя так само, як я кілька днів пізніше. У Холмі я саме вийшов з помешкання, де переговорював з різними українцями, як віконну шибку пробила револьверова куля. Це був напад поляків. Підозрілих учасників пізніше розстріляла польова жандармерія. У цей час очікувалися акції поляків, але було відносно спокійно. Показалися танки, які також причнилися до спокою.

Тим часом я поїхав до Любліну. Німецькі службовці, так звані «золоті фазани», як називали трохи принизливо партійних державних керівників, які працювали в управліннях на окупованих територіях, не мали ніякої уяви про найактуальніші політичні питання. Вони прислуховувалися до гарних польок і називали українців комуністами. Особливо невирозумілим був ляндрат Грубешова, пан Бернд з Берліну, який лютився, як бик в крамниці скляних продуктів, і — можливо незумисне, але у своїй зухвалості — діяв на користь полякам. Наприклад, він закрив українські школи! В Любліні мені вдалося зустріти ґауляйтера Сейс-Інкварта і генерал-губернатора Франка. Я пробував добитися переоцінки тих урядовців, але не мав жодного успіху. Бо що значив малий лейтенант супроти таких великих можновладців?!

Поїздка по цих місцевостях була дуже нудна. Монотонні дороги тягнулися, як шнурки, на яких треба було постійно гальмувати, щоб уникнути вибоїн від ґранат або поминати селянські вози, та уважати, щоб не загрузнути в болоті. Я переїхав Холм, Грубешів, Замость та Томашув-Любецький. Наступного дня біля Ляшова ми погрузли в болоті, і далі нас тягнули коні — через поля, болота, ліси і, на щастя, через живіші українські села — аж до Вареца.

Всюди мене гарно приймали та частували. В маленькому «гнізді» - Ліско колишні вояки Української Галицької Армії справили мені зворушливе прийняття, на якому подарували вишиту сорочку та вишитий рушник. Ми згадували про один весняний день 1919 року, коли після наступу з 1-го ескадрону 8-ї бриґади під командою хорунжого Панаса я не повернувся, а повернувся лише мій кінь. Через два дні і я повернувся — саме тоді, коли в неділю зранку мала починатися Служба Божа за нас обох. А це було так:

Наш ескадрон отримав завдання вдарити на поляків, які зайняли залізничну станцію в Уневі, та підірвати колію. Станція була загорожена колючим дротом і ми мусили злізти з коней та йти в атаку пішки. Кожен отримав чотири ручні ґранати. Ми стрибали вперед від укриття до укриття. Раптом у Кожушка заклинило рушницю. За селянським будинком я дав йому свою рушницю і пробував нашвидку направити його. Та ось я не чув стріляння нашого кулемета. Нарешті направив кріса, в якому була застрягла гільза. Коли ми обережно виглянули з-за рогу будинку, то я побачив, що праворуч та ліворуч від нас наступають поляки. Позаду нас відізвався кулемет. Отже, треба відступати! Кожушко вискочив на дорогу та впав. Отже, геть звідси! Між хатами я перестрибував через паркани, один з них зламався піді мною. Наді мною свистіли кулі. Я побіг до хліва, виліз на корову й вискочив на купу сіна. Довкруги чулися голоси поляків, які, здається, мене були помітили. Засвистіли шрапнені й поляки пішли вперед. Я запер віддих, і коли все затихло, я зарився в сіно. Я не знав, скільки пройшло часу, коли почув, як відчинилися до стайні двері. Внизу стояла дівчина і сказала по-українськи: «Вони вже пішли геть, можете спокійно злазити додолу.» Це була Маруся, і ввечері вона вказала мені через мокрі поля напрям до українського фронту. – Так я повернувся через два дні.

Тоді мені не було ще 18-ти років. До того, мене трактували як смаркача, і нагло мене покликав до себе командир бриґади генерал Шепарович, бо я розповів четареві Панасу, що знаю як найкраще дійти поза засіки колючого дроту до залізничної станції Унева, де стояв польський бронепоїзд.

На подвір’ї квартири Пархача, в генерала Шепаровича, я вперше побачив поручника Ганса Коха, німця, який на диво знав прізвище мого батька як перекладача Біблії. Я був запрошений на обід. Біля мене сидів капелян отець Кіпріян, який бавився плящиною російськї царськї «водички», і з неї почастував мене чаркою. Від неї мені закрутилося в голові. Ми були недалеко від колишнього російського кордону, через який легко було перепачкувати таку «водичку». Був ще сотник Ганецький та четар Алексевич, біля якого сиділа одягнена в уніформу дівчина, яку називали «панунця», — наскільки я собі пригадую, – мала ранґу підхорунжого, і ще один підхорунжий — Лемішка. Для мене було великою честю наступного дня на ранковій збірці почути: бриґадний наказ: «Добровольця першого року служби десятника Олександра Пулюя, за його особливі дії перед ворогом, позачергово піднесено до ранґи кандидита на старшину».

Це було в 1919 – давно минулий час – але сердечність моїх колишніх друзів, мало хто з яких залишився, хвилювала мене по-особливому. Ми їхали далі до Варцу, де мене дуже мило зустрів, як австрійця, старший лейтенант кавалерії, граф фон Траутманнсдорф. Він подарував мені мисливську рушницю та повів мене в колишній польський офіцерський клюб, де біля входу стояв величезний випханий російський ведмідь, якого вже майже з’їла польська міль. Тоді ніхто і не міг подумати, що «русскі» просунуться аж до Штаєрмарку, до родинної резиденції графа Траутманнсдорфа, біля Гляйхенберґа, і що вояки української Дивізії «Галичина» стануть перед ними останньою обороною.

Тоді в 1945 році мусив бути поранений д-р Лемішка, якого я потім ще раз зустрінув у шпиталі біля Бад Ішль. Біля Траутманнсдорфу потім українці поставили пам’ятник своїм загиблим товаришам, на якому написано українською мовою:

СПІТЬ ХЛОПЦІ

СПІТЬ ПРО ВОЛЮ

ДОЛЮ ТИХО СНІТЬ

ПРО ДОЛЮ

ВОЛЮ ВІТЧИЗНИ

ЧИ Ж МОЖУТЬ БУТИ

КРАЩІ СНИ?

Тоді, в 1939 році я далі їхав автом до Белзу. Почався дощ і дорога перетворилася в гидку брудну калюжу болота, по якому хіба було ковзатися. Я охоче побачив би ще раз Сокаль та Христинопіль, а біля Домажова в 1919 році я був у моїй першій атаці. Ми завернули, бо хотіли використати сухі півдороги по полях, щоб заїхати додому. Ми знову ночували в священика в Ліско, де ми знайшли двох селян, товаришів з мого ескадрону, бо вістка про мій приїзд швидко поширилися. Під час нашого повороту я домігся в одному більшому селі в Польщі віддати православним українцям їхню церкву, яка була закрита. Потім ми на кілька годин застрягли у потічку, який ми мусили переїхати, аж чотири коні нас витягнули.

Пізно ввечері ми знову були в Холмі і відвідали ляндрата Гаґера, який так закохався в українку Талю Філіпчук, що покинув свою дружину та дочку і одружився з нею. Крайсгауптман (окружний староста) Гаґер став одним з найкращих друзів українського народу. В травні 1946 року, коли я вже давно був переведений в Румунію, і там зорганізував з українців Буковини військовий відділ «Пума», я отримав цілу пачку фотографій із гарного свята передачі української православної церкви в Холмі його високопреосвященному мітратові Миколі Малюжинському, в тому велику роль відіграв староста Гаґер.

Я дещо розповів про події, які відбулися після осені 1939 року, й хочу ще розповісти про мою сестру Наталю та мого шваґра Василя Барвінського. В червні 1941 року почалася війна з СРСР — операція «Барбаросса». Я довідався, що в перші дні після окупації Львова, СС-и з великим запалом арештували депутатів Верховної Ради, в тому числі мого шваґра, який очікував німців у Львові, замість — як наказав мудрий Сталін — втікати до Криму. Я відразу ж подзвонив у Львівську комендатуру, і його звільнили. Він, як перед тим, далі працював у Львіській консерваторії.

Під час моєї наступної поїздки до Львова я його відвідав і він розповів мені, що в 1939 році, коли совєти прийшли у Львів, першого дня вранці з’явилися у нього й сказали одягнути плащ, бо Сталін наказав йому їхати в Москву. Там мусив він Сталіну віддати шану, сфотографуватися з ним, і отримав доручення написати нарис політичної промови. Потім він читав ту промову по радіо, в якій були тільки його перші три слова, яку я слухав зі здивуванням у Перемишлі. Моєму шваґрові дозволили знову повернутися у Львів з новим дорученням: скомпонувати гімн Сталіну. Але цей гімн ніколи не був закінченим.

Львів знову був окупований німцями. Обидва сини Барвінських зголосилися як добровольці до німецької армії. Влітку 1944 року, коли фронт знову зближався до Львова, мій шваґер і моя сестра не мали можливости втекти, і що більше, він займав до 1947 року посаду директора консерваторії. Потім був судовий процес над синами — «зрадниками Батьківщини», які воювали на німецькій стороні, і обома доньками, які втекли до Відня. Моя сестра і мій шваґер були засуджені на 10 років таборів в Потьмі, в якому перебував митрополит Йосиф Сліпий і теж полковник фон Тарбук з Лінцу як військовополонений. Але я довідався про це набагато пізніше. Полковник фон Тарбук розповідав мені про український хор, в якому він співав під час ув’язнення і час від часу дириґент давав йому яйце, яке він напевно отримував зі Львова. При нагоді я запитав його, чи йому відоме ім’я мого шваґра, композитора Василя Барвінського. На що Тарбук подивився здивовано на мене: «Що? Я саме про нього говорю!»

Моя сестра і мій шваґер не довго перебували в таборі. [Барвінський помер у Львові 9 червня 1963 року]. Їх молодший син імовірно загинув в 1945 році. Митрополит Сліпий ще відсидів 18 років, поки його не звільнив Хрущов, щоб в українців не було ще одного великомученика. І за це він отримав орден від Папи, чим він хвалився серед однодумців. Сотник Паліїв, патріот, загинув в 1944 році в боях під Бродами і з ним велика частина дивізії «Галичина», єдиної української бойової одиниці на Східному фронті. Генерал Стрецціус загинув як комендант міста Відня під час бомбардування.

Ганс Кох був після війни євангелицьким пастором у Шлядмінґу і Бад Аузе, згодом став директором Інституту Східної Европи в Мюнхені. В 1955 році як радник він супроводжував Аденауера до Москви і помер невдовзі несподівано в Мюнхені після відвідин ресторану. На його гробі в Шлядмінґу стоїть гарний хрест, оповитий виноградною лозою спілих кетяг. Після відвідин його могили, я написав до його дружини: «Коли я дивлюся на виноградну лозу на цьому хресті, я відразу згадую 1919 рік, коли я був ще 17-літнім добровольцем і мав щастя служити в цій самій військовій частині разом з Вашим чоловіком, і маю відчуття, якби і я висів на цій лозі».

У Мюнхені я випадково зустрів двох українців, знайомих ще з Перемишля. Один з них, Володимир Янів, є сьогодні ректором Українського Вільного Університету в Мюнхені і нагадав мені про те, що я тоді у свому автомобілі завіз його та його молоду дружину з Перемишля до його дому в Жешові. Другий, син священика з околиці Перемишля, був спортсменом, – розповів мені, що добровільно зголосився до німецького Вермахту, отримав Залізного Хреста першої кляси, але за те, що відверто критично висловлювався про тодішню німецьку політику на Сході Европи, попав до концентраційного табору. Пізніше жив у Мюнхені і заробляв гроші таксистом та на мюнхенських міських роботах; мав чудову й дуже розумну дружину і троє гарних синів; коли працював на нічній шихті, студіював теологію; був висвячений в Римі на священника. Це — Євген Гарабач.

Накінець розповім ще одну веселу історію: це були часи Першої світової війни. Крім своїх наукових праць, мій батько написав також трактат про міжнародне політичне значення України. В 1915 році ця праця була надрукована у Відні, і мій батько післав її багатьом відомим особистостям того часу, серед них також німецькому райхсканцлеру фон Бетману-Гольвеґу в Берлін та королівсько-цісарському Міністру зокордонних справ графу Брехтольду, імена яких я запам’ятав, бо носив на пошту рекомендовані листи до них. 60 років пізніше я припадково довідався від родичів, що дуже старий граф Брехтольд, на нещастя, зламав собі ногу й лежить у шпиталі в Куфштайні. Нагадавши про листа мого батька, ми поїхали наступного дня до шпиталю і знайшли сина колишнього міністра в жалюгідному шпитальному халаті, в кімнаті на шість пацієнтів, з одною тьм’яною лямпочкою на стелі, між декількома хворими тірольцями. Він страшенно зрадів, і ми запросили його до нас у Літцльдорф. Скоро він був у нас і розповідав про старі часи, коли його батько був королівсько-цісарським послом в Петербурзі, і про його замок Бухляу, недалеко від Брунну. Я розповідав про мою зустріч з польською графинею, яка сказала, що «пан офіцер має дуже добру польську вимову». Граф Брехтольд засміявся: «Звичайно, я знаю її! Це графиня Монтжо, колишня придворна дама ерцгерцоґині Марії Терезії з Сайбуша, пізніша дружина її сина ерцгерцоґа Лео!» І відразу ж він написав мені на клаптику паперу, що ерцгерцоґ Лео, брат ерцгерцоґа Вільгельма, який мав стати «королем України».

Коли я йому ще розповів історію з польським офіцером і його ескадроном в лісі біля Перемишля, і що я за цю пригоду декілька місяців пізніше отримав Залізного Хреста ІІ-ої кляси, він сказав: «Це міг бути лише ерцгерцоґ Карль Альбрехт, брат Лео і Вільгельма, котрий був польським полковником!»

«Король України», - як називав його граф Берхтольд, – є краще знаний українцями як «Василь Вишиваний». Він був командиром Українських Січових Стрільців. Героєм моєї юності! Його арештували совєти в 1946 році у Відні і його більше ніхто не бачив.

Алоїс граф Брехтольд, «Фрайгерр» (титул рівнозначний з «бароном») Унґаршіц, Фраттінґу та Пульніцу, доктор двох прав, королівсько-кайзерівський «Каммерер», королівсько-кайзерівський старший лейтенант резерви королівсько-кайзерівського драґунського полку «Кайзер Франц-Йосиф І» № 11, володар бронзової військової медалі за заслуги, військового хреста на стрічці Signum laudis, срібної медалі за мужність ІІ ступеня, Почесного та суверенного Мальтійсько-рицарського Ордена, останній з Бухляу, помер у віці 83 роки в 1977 році у Відні. Що мене дуже з ним поєднує, це слова на його посмертному фото: «Бог хотів зробити його героєм, але збіг обставин зробив з нього дурня». І мені в житті також так складалося, тому я повинен би ще багато чого розповісти…

Переклад з німецької

Наталі Коновки і Романа Колісника