УКРАЇНСЬКИЙ ВОЯК В ОЧАХ ГАЙКЕ, АВТОРА КНИЖКИ "УКРАЇНСЬКА ДИВІЗІЯ "ГАЛИЧИНА"

Анна Алиськевич    


                    Почерез цілу книжку "Українська Дивізія "Галичина", червоною ниткою тягнеться симпатія автора, його зрозуміння, приязнь і прихильність до Дивізії і українців. Може деколи він не так глибоко і ґрунтовно аналізує Дивізію, як це зробив би шеф штабу українець, проте його інтенції найкращі, а його думки і характеристика українського вояка дуже цікаві.

                    В першому розділі книжки Гайке старається схарактеризувати українців взагалі та українського вояка зокрема.

                    Слов'яни — а тим самим українці, на думку автора, люди слабих характерів і нереального розумування. Вони керуються почуваннями. В українців серце і душевні почуття панують над розумом. В очах Гайке українці запалюються солом'яним огнем, підносяться на вершок захоплення, щоб після невдач попасти знову в апатію, а то й у зневіру. Українець здібний на найбільшу любов, віддання аж до самопожертви, але рівночасно він здібний ненавидіти, керуючись тільки почуваннями. Це типова характеристика, яку про нас усе робили німці. Перевага почувань і велика роля любови пов'язані з глибокою релігійністю. Український вояк з пошаною ставиться до своїх священиків, особливо до головного опікуна о. Лаби.

                     Гайке з приємністю згадує переведені разом з Дивізійниками свята, спеціяльно різдвяний Свят-Вечір з усіми традиційними звичаями. Українці — ідеалісти, що не бачать реалістичної, об'єктивної дійсности але дійсність-уяву — побажану. Часто на такій фантазії вони базують свої дії й постанови. Вони індивідуалісти — що відкидають спільне життя, яке вимагає суворої дисципліни і беззастережного послуху. Тому, на думку Гайке, українці не спромоглися створити сильного, здисциплінованого війська, не могли закріпити в собі глибоких, військових традицій.

                    Той індивідуалізм був теж причиною, що український вояк, назагал, відставав від німецького в муштровій службі як поставою так точністю. Українець не міг зрозуміти беззастережного послуху. Він часто інтерпретував накази, часто теж любив ходити "крутими стежками", що було, на думку Гайке, наслідком столітньої неволі, де тільки такими способами можна було щось осягнути або оминути кару.

                      В тісній співпраці з українським вояцтвом Гайке заобсервував багато дрібних, детайлічних рис характеру. Він пише: "Характер українця зрівноважений і привітливий. Він розсудливий і скромний. На себе дивиться з деякою дозою гумору й іронії. Такими рисами характеру українець часто намагається оминути життєві труднощі. Він нерадо говорить комусь про неприємні справи й нерадо відмовляє комусь будь-яке прохання. В таких випадках він іншого потішає або дає йому поради, або вдається до таких методів, які ми німці називаємо брехнею, але для українця вона такою не вважається. Наприклад, вояк нерадо зголошує, що міст висаджений в повітря, бо він знає, що це неприємна вістка".

                    Українець не тільки дивиться на життя з чуттєвої сторони, але він і естет — бачить все, чи радше хоче бачити, гарним і добрим. Він сам ввічливий, м'який, веселий і традиційно гостинний. Але рівночасно він не встановляє швидко приязних відносин, бо сумне історичне минуле та й нещасливий сучасний стан, зробило його недовірливим і замкненим в собі. В особистих справах він більш стриманий ніж настирливий. Дуже цікаво і делікатно висловлюється Гайке — син твердого, дуже працьовитого, здисциплінованого народу — про наше легке, часом і невідповідальне ставлення до обов'язків. Він пише: "Завдяки лагідним, кліматичним умовам, які уможливлюють легку управу землі, в українців витворився певний рід звички, що не далеко стоїть лінивства". — Це шпиль словесної дипломатії!

                     Українські Дивізійники — всі добровольці, в більшості з Галичини. Більшість з них, це зовсім сирий, людський матеріял, без жадної військової підготови — деякі тільки з вояцькими нахилами. Маса молоді, яка вступила до Дивізії не була підготована до суворого, здисциплінованого життя. Вони з трудом переставлялися до ролі вояка, не маючи особливої схильности до військового життя та передовсім до касарняних порядків і муштри. Спочатку Дивізія нагадувала більше купу зігнаної юрби, як військову одиницю.

                     Характеристично і до деякої міри комічно описує автор наїзди родин і друзів на вишкільний табір Гайделяґер.

                     Кожної неділі відвідувачі заливали табір. Вони привозили з собою неймовірну скількість харчів і горілки. Тоді вишкільний табір набирав родинної атмосфери, а відвідини перемінялися в празник. Німець не міг у це повірити і виправдати.

                     Однак автор з добрими інтенціями старається все оправдати Дивізійників, підкреслюючи, що та молодь йшла до Дивізії з ідеалізму, з метою допомагати батьківщині і крім шляхетних інтенцій нічого іншого не мала. — Потребувала від німців терпеливости, зрозуміння, вибачливого підходу та лагідного слова, але, на жаль, цього вона не дістала.

                      Для більшости німців прикмети українців були незнані. А якщо створювалися непорозуміння внаслідок різниць психіки, тоді німці, замість шукати вини у себе самих, дуже скоро приписували її українцям. Автор не розуміє одного — чому українська молодь, яка пішла до Дивізії, не мала вояцьких нахилів, не мала схильности до військового життя.

                      У нас не було власної армії через століття неволі і серед населення Галичини не витворилася військова кляса — з традиціями тієї професії з роду в рід.

                      Козаччина, після її ліквідації, здебільша стала родоначальником російської армії. Служба в "москалях" була каторгою і асимілювала українців. Служба в австрійській армії тяжким примусом, що гнав українців битися за чужу справу.

                      Польське військо було вороже, український вояк був в ньому дискрімінований, — до старшинських шкіл українців не допускали.

                      Де, коли і як мали постати в нас військові традиції?!

                      Короткий зрив і героїка визвольних змагань, відроджена українська армія, — криваво знищена і розгромлена. Залишилася тільки романтика тих днів, а молоде покоління перебрало від батьків не меч, а тільки ідею боротьби і помсти.

                       По характеристиці вояцтва, автор говорить про українських старшин:

                       Переважна більшість українських старшин служила в колишній австро-угорській армії, а згодом в УГА — мало в російській, царській, пізніше в Армії Української Народньої Республіки. Тільки деякі відбули службу в польській, а ще менше в совєтській арміях.

                        Старшини польської і совєтської армії були молоді, енергійні, вишколені у веденні модерної війни. Однак їх було дуже мало.

                        В загальному, старшини колишньої австрійської армії, через свій вік (між 45 - 55) і фізичну підтоптаність не підходили до фронтової війни в своїх колишніх ступенях (здебільша поручник, сотник). Багато з них з великим трудом, часом без успіху намагалися пристосуватися до нових обставин. Про те Гайке ще раз підкреслює, що серед старшин панувало захоплення. У деяких виявлявся великий нахил до дискусій, а менше до плянової, інтенсивної праці, у декого було надто мале почуття обов'язку та відповідальности за своїх підлеглих.

                       Така критична оцінка старших віком старшин може виглядати дуже різкою, але треба взяти до уваги особливі труднощі при формуванні Дивізії. За підставу такої оцінки автор взяв суворі німецькі військові вимоги.

                       Між українськими старшинами, пише Гайке, також зустрічалося яскраві приклади залізної дисципліни і службової пильности, характерности, джентелменства і лицарськости. Як приклад подає такі імена: хорунжий Юрій Крохмалюк, майор Микола Палієнко, сотник Дмитро Паліїв, сотник Любомир Макарушка, майор Евген Побігущий, генерал Павло Шандрук.

                      Автор звертає увагу, що не всі найкращі люди зголосилися до Дивізії, декого німецьке управління затримало на їхніх цивільних постах, а деякі відкинули участь у Дивізії з політичних мотивів.

                      Брак українських старшин у Дивізії негативно відбивався особливо при вишколі вояцтва.

                      У вишколі український вояк виявляв багато доброї волі й зацікавлення. Він здібний, скоро засвоює знання і вміло його застосовує в практиці. Спеціяльні здібності виказують Дивізійники в технічних галузях, здобуваючи, наприклад, в зенітній артилерії досконалу справність. У деяких випадках українці здобували кращі осяги як німці, як ось, українська батерія здобула 1-ше місце у швидкості обслуги та точності стріляння.

                     Зайняття в Нойгамері, вправи від ранку до ночі, тяжка муштра — все те вимагало великого зусилля. Але українське вояцтво сповняло це в бадьорому настрої з повним зрозумінням своїх завдань. Було обов'язкове і його дисципліна була бездоганно добра.

                     Вояки, переважно діти села, скоро засвоювали собі знання в теренознавстві і виявляли велику твердість і витримку в поборюванні перешкод. Інтелігенти — студенти виявили надзвичайні здібності в обчисленнях і в обслузі протизенітної і протитанкової артилерії.

                     Загальна оцінка українського вояка по вишколі дуже позитивна: Він виріс, загартувався, здисциплінувався, а Дивізія в цілості стала повновартісною військовою одиницею, готовою до боєвих дій.

                     Перший боєвий виступ частини Дивізії — це бої з совєтськими партизанами Ковпака. Боєва група не зовсім вдало виконала своє завдання, але автор пише: "Українці зі захопленням ішли до бою і включилися успішно в боєві дії. Причиною невдач не була зла постава українського вояка, але зле німецьке командування і зла підготова до зимових боїв проти загартованих і добре узброєних совєтських партизанів".

                      В жорстоких боях під Бродами Дивізія з найбільшою вірністю виконала свої обов'язки, виказуючи мужність, відвагу, посвяту і героїзм аж до самопожертви.

                      Українські вояки билися хоробро, спеціяльно відзначилися в атаках і офензиві. Підповзали під ворожі танки, щоби їх зблизької віддалі поборювати. Відомий випадок, коли український підстаршина свідомо заплатив своїм життям, щоб знищити ворожий танк.

                       Багато вояків Дивізії нагороджено залізними хрестами за геройські вчинки, багато підвищено в ступенях за відвагу.

                      Не занотовано жодного випадку переходу українського Дивізійника на большевицький бік. У прориві з оточення під Бродами велику ролю відіграла Дивізія; рештки її разом з Гайке маршують на південь. Марш виснажливий, день і ніч без страви і води. Сам Гайке признається до апатії і цілковитого виснаження. Всі на краю сил, тіло відмовляє послуху розумові, а проте всі витримують і доходять до Словаччини.

                      Про нове формування Дивізії в Словаччині, Гайке твердить, що щодо якости людський матеріял не був такий добрий, як у першому складі. Перше українці голосилися добровільно, прямо з цивільного життя, а тепер вони приходили головно з рядів утікачів від большевиків.

                       На Словаччині Дивізія була кинена на очищення терену від партизанів. Тут Дивізійники виказали знамениту орієнтацію в терені, в полі і в горах. Відзначилися великим спритом у стратегії і маскуванні. Очищували терени — випираючи ворога У недоступні гори.

                      Дивізійники виказалися великою витривалістю, обов'язковістю в наступі і погоні за партизанами. Тут теж показалося, що вони є ліпшими в протинаступах і штурмах як в офензиві. Це відвага! За боягузство не покарано ані одного стрільця, але таки, за хоробрість багато вояків нагороджено орденами.

                      Дальше Гайке пише, що німецька армія була часто критикована за принцип, який знижував вояка до рівня бездушного автомата. Він уважає, що таке трактування підлеглих могло ще бути оправдане у професійному війську, але ніколи в національній, добровольчій армії, до котрої кожний вояк ішов з найкращими намірами. І тому його треба було трактувати гідно і людяно.

                      Ставлення вояків до словацького населення було добре. Співжиття, однак, дало й негативні наслідки: торгівлю з виміною особистого, військового виряду. Автор пояснює це теж, як притаманну рису вдачі слов'ян. Але рівночасно він виправдує їх тим, що команда не виплачувала їм досить корун, за які могли би легально робити закупи. Постій і акція Дивізії в Словаччині виявилися дуже корисними: Дивізія набрала досвіду в боях з червоною армією. Також осягнула високу фізичну справність і вийшла зі Словаччини як боєздатна й оперативна одиниця.

                       Загартована і здисциплінована одиниця легко виконала тяжкий і довгий марш зі Словаччини до Стирії. Маршова дисципліна і витривалість були бездоганні.

                      Дуже позитивно оцінює автор дії Дивізійників в боротьбі з партизанами Тіта. Успіх залежав від швидкости і несподіванки дії. Маршуючи горами після 100-кілометрового маршу, без теплої страви, ночуючи під голим небом на морозі, вояки виявили небувалу витривалість. Під час акції виказалося, що Дивізія здібна на великі зусилля навіть у найважчих кліматичних умовах.

                     Дальші дії проти партизанів проходили успішно, а тут як грім з ясного неба наспів наказ, щоб Дивізія здала свою зброю і весь виряд для новостворених німецьких частин. Командування Дивізії робило все можливе для зволікання з виконанням того наказу. Але, за кілька днів прибула до Дивізії спеціяльна команда для переведення розброєння. На її вимогу Дивізія мусіла здати частину ручної зброї. Українці як і німці, з жахом вислухали таке розпорядження, але врешті  мовчки із сльозами на очах у деяких вояків здали свої кріси й кулемети. Врешті протести і заходи Вехтера принесли успіх. Прийшов наказ не здавати зброї, а чекати на дальші розпорядження.

                     В останніх боях у наступі для закриття фронтового прориву Ґляйхенберг - Фельдбах Дивізійники, піднесені на дусі, що їм залишено зброю, виказали велику боєву готовість і рішучість. Після завзятих боїв Дивізію здобула верхи Штраднер Коґель і Ґляйхенберг-Коґель разом зі замком Ґляйхенберґ. Успіх Дивізії у цих боях зміцнив у неї самопевність. Українці наступали вперто і добре.

                    На устабілізованому фронті частини Дивізії виконували свої завдання з кожного погляду дуже добре, хоча це вже були ознаки кінця війни й повного розгрому німців. Треба зазначити, що до самого кінця постачання в Дивізії функціонувало нормально. Харчування було аж до останнього дня війни дуже добре. Амуніції також було досить до кінця. З цього погляду Дивізія стояла на першому місці поміж усіма дивізіями німецької армії.

                   Автор згадує, що кількакратно оскаржувано Дивізію за різні надужиття при реквізиціях. Однак він твердить, що більшість тих обвинувачень були безпідставні або фальшиві. Часто самі німці, їхні бригади (Турецька Дивізія) й інші робили промахи і зловживання над цивільним населенням і старалися звалити всю вину на Українську Дивізію.

                  Від початку формування Дивізії аж до кінця її існування близько 600 вояків здезертирували, що на думку Гайке, було незначним числом, якщо взяти під увагу обставини, велику кількість вояків у Дивізії, та дезертирство в німецьких Дивізіях. Деякі з українців не бачили ніякої перспективи у продовжуванні боротьби по німецькій стороні й залишилися в Словаччині, щоб після пересунення фронту повернутися додому. Деякі уважали за краще продовжувати боротьбу проти большевиків в лавах УПА.

                  Вже перед самою капітуляцією внаслідок совєтської пропаганди українською мовою на сторону большевиків перейшло 98 вояків.

                  Свою характеристику Української Дивізії Гайке закінчує такими твердженнями: Українські старшинські і підстаршинські кадри склали бойовий іспит в Дивізії з дуже добрим вислідом. Українське вояцтво виправдало себе в найважчих обставинах жорстокої війни.

СПОМИН СТАРОГО УСУСУСА

Інж. Михайло Мінчак
Поручник УСС


                     В 1914 році, в однострою пластуна, я зголосився до Українських Січових Стрільців. — Зі Стрия завезли нас на Прикарпатську Україну, до Ґоронди. Звідтам вислали мене і мого товариша зі шкільної лавки, Ілька Кузана, на розвідку. Коли ми перейшли фронт, нас зловила московська кавалерія. Нас розлучили. Мене попровадили до Устрик, а він залишився. В Устриках випитував мене якийсь старшина що я за один, звідки і куди йду? Я казав, що як австрійські війська втікали, взяли мене з підводою, а тепер пустили і вертаюся додому. Він дав мені відозву і казав читати. У відозві говорилося, що вертаються часи Івана Калити, що весь "русский народ" злучиться в одну сім'ю під царем. В тому дусі була ця відозва писана. Тоді той старшина дав мені кілька таких відозв і сказав, щоб я собі заховав, а як прийду додому, щоб їх читав людям і так їх освідомлював. Та козак забрав мене назад і прилучив до кільканадцятьох арештованих людей. З ними провадили мене козаки через Хирів, Старий Самбір до Самбора. Ці конвоїри недобре поводилися з нами. Наша група подорозі збільшалася. — Болото неймовірне. Безперервна валка артилерії, амуніції, підвод з харчами їхали до фронту в Карпати, а побіч маршували цілі полчища на фронт.

                    В Самборі задержали нас на ринку. Товпа, яку ми там застали, заняла вороже становище супроти нас. Грозили, що нас, "шпіонів", повісять на ратуші, як то вже вчора зробили з такими як ми. Вкінці загнали нас до поштового будинку на перший поверх. Я примістився в кутику, затягнув шапку-натяганку на очі і турбувався, бо думав, що завтра мене повісять. На другий день рано встало сонечко і був на дворі прекрасний соняшний день — бабине літо. Я дивився через вікно і укладав плян утечі. — Рано візвали мене до старшини, що почав мене випитувати, як я сюди попав. Я витягнув відозви, які я одержав в Устриках. Він їх оглянув і сказав, що буду звільнений. В мене дух вступив і я не спішився з утечею. Мене відпровадили назад. Зараз потім прийшов до мене якийсь підозрілий тип і зачав мене підходити, випитувати як то було зі мною, як я тут опинився, вдаючи мого приятеля. Я був обережний і все повторяв йому те саме, що мене взяли з "форшпаном", дали відозви, щоб я читав людям. — По якомусь часі мене таки звільнили.

                    Чудовий осінній, соняшний день, але холодний. Летів я на крилах добрих чотири європейські милі до Дрогобича. Якраз тоді москалі робили відворот і в самому Дрогобичі я непомітно перейшов фронт — відвідав батьків і вернувся до Ґоронди. — Тут стрінув мене д-р Степан Шухевич, командант мого куреня, привітався зі мною і сказав: "Кілька днів тому вернувся Кузан і казав, що тебе повісили. Вітаю з воскресінням".

                    Моя сестра, що померла в Казакстані, просила мене, щоб я повідомляв про себе з фронту щодня карткою. Полева пошта нічого не коштувала і я майже кожного дня писав.
Наша сотня Вітовського відбила від москалів Галич. Сотник вислав мене з кількома стрільцями на розвідку за Дністер до села Семаківці, де був австрійський фронт. Сам сотник з рештою сотні занявся вивішенням українського прапора на ратуші княжого города.

                    Переплили ми човном Дністер, під сильним обстрілом московських ґранат і шрапнелів, та перейшли до дороги і моста на Гнилій Липі. Дерев'яний міст на Гнилій Липі був московськими ґранатами майже цілком розбитий. З великим трудом, ми по одному, в перервах артилерійських сальв, перебігали і ховалися на другім боці під залізничий міст. З-під моста пішли ми розстрільною в село, де були форти, бо Галич був колись твердинею. Село було в садах і городах. Нараз побачили ми перед собою москалів, що з криком "впєрод" наступали. Моментально всі ми розбіглися. Я вскочив до найближчої стодоли. Влазив я на гору в перило, як відчинилися двері. Я думав, що то москалі за мною. Оглядаюся і бачу стрільця Рижого з моєї стежі. Скоренько подав я йому з перила кріса, якого він вхопився і так я витягнув його на гору. Московська розстрільна перейшла на край села і там почала окопуватися. Всі їхні розмови ми чули. Край села був недалеко.

                     Була чудова погода. Десь коло години 1 або 2 вполудне зачала австрійська артилерія, включно з 15 цм гавбицями стріляти по селі, не вгаваючи до самого вечора. От ці гавбиці нагнали нам немало страху. Приходилося гинути від власних ґранат. Вже у вечорі одна ґраната з гавбиці перелетіла з гострим свистом за стодолу коло нас, а друга вдарила в дах нашої стодоли. Крокви і солома зі стріхи впали на мене. Я втратив притомність. Пізно вночі, коли я відзискав свідомість, внаслідок холоду, бачив я у горі чудове небо, вкрите зорями. Провірив себе, чи не ранений. Все в порядку. Рижий спить і хропе. Московські санітари похоронили поляглих і відійшли. Час від часу ми чули московську команду з лінії, а потім сальви з крісів.

                    Зоріло. Треба щось робити, бо як рано зачнуть грати австрійські ґранати-гавбиці, то нам буде кінець. Потихенько, обережно в сумерку посунулися ми в село в напрямі дороги. Там стрінули ми дівчину. Вона дуже налякалася, бо думала що це мадяри. Я заговорив до неї і просив, щоб нас завела десь у безпечне місце. Дівчина дуже зраділа, як почула українську мову, і повела нас за село до землянки, де її батьки і родина окрилися перед ґранатами. Нам розстаралися цивільне вбрання і ми окрилися між ними. Там ми перебули мабуть три дні. Четвертого дня австрійці зробили наступ, відігнали москалів і ми вернулися до своїх. Я часто писав до Дрогобича до мого товариша з гімназії Созанського. У його батьків мешкав тоді проф. д-р Володимир Бирчак. Він стрінув у місті Василя Коссака і від нього довідався, що він ніби бачив, як мене тяжко раненого, непритомного везли на возі до шпиталя і що я напевне подорозі помер. Про це розказав він Созанському, а той сказав моїй сестрі. — Мама довідалася про те і оплакувала свого вбитого сина. Я вернувся до своїх і негайно написав додому.

***

                    З Галича погналися УСС за втікаючими москалями аж до Завалова, над Золотою Липою. Там ми перебули досить спокійно довший час. По маковецьких боях, в яких я також брав участь, УСС одержали зі штабу дивізії найбільшу письменну похвалу, яку лише штаб міг дати. Полк належав до бригади, якою командував українець генерал Вітушинський. Він гордився Усусусами. Щодня о год. 8 рано приходив до Завалова та вчив воєнного ремесла.

                   В наступі на московські позиції над Золотою Липою УСС-и переломили московський фронт (там згинув один з найкращих УСС-ів чет. Балюк) і погналися за ним на пантелиські степи. Москалі кинули величезні сили і хотіли нас вигнати назад за Стрипу. Вив'язалися тяжкі бої. Полонені оповідали, що діставали водку перед наступом, що до Микулинець приїхав цар і з прив'язаного бальона оглядає бій. І дійсно московська артилерія дуже нам докучала, а наступи повторялися одні за другими. Долина Стрипи була вкрита московськими трупами, що вже розкладалися. З переломаного фронту, протинаступом стрільці відкидали москалів. Від шрапнелів згинув тоді многонадійний очайдух чор. Яремкевич, дуже всіми люблений. Згинув там і десятник Білинський зі Стрия колишній пластун. В тих боях я був ранений. Перший раз зросила моя кров рідну землю. Санітарний вістун Попадкж зайодинував і обандажував рану.

                   За ті бої мене відзначили похвальною грамотою. Було це перше відзначення за хоробрість і мені наймиліше. — На образі голова лицаря в лавровім вінці. Лицар опертий на меч обома руками. Потім напис: "Ц. і К. Команда Корпуса Гофмана. — Однорічному Добровольцеві Комендантові роя, першого Українського полку Січових Стрільців МИХАЙЛОВІ МІНЧАКОВІ за його знамениту поставу перед ворогом висказую МОЄ НАЙВИЩЕ ПРИЗНАННЯ. Комендант Корпуса (-) ГОФМАН, Ґенеральфельдмаршал. Печатка. Постій, дата... 1915 р." — Так мені залишилося в пам'яті.

                    Бої над Стрипою тяглися дальше. У всіх тих боях я брав участь. За те я дістав бронзову медалю. Декорував мене, між іншими, престолонаслідник Карло та представляв до декорації сотн. Дудинський.  —  З розвідок і застав, на лівім березі Стрипи я дістав срібну медалю другої кляси, з якою було зв'язане 7.50 корони місячно аж до смерти. Декорував мене комендант леґіону полк. Варивода.

                    Прикінці 1915 року вислав полк УСС з кожної сотні по одному підхорунжому до Славутина до старшинської школи. Комендантом тої школи був, з якогось буковинського полку, капітан Гарт фон Гартентурм. Були там самі австрійські старшини, що лише прийшли на фронт. Капітан нас, УСС-ів, вирізняв і дуже любив, бо всі ми були від самого початку на фронті і відзначені медалями.

                     Вернувши зі школи, я дістав команду над Мисливською стежого (Яґдкоммандо). Ми стояли на лівому березі Стрипи, причілок Весела. — Фронт був спокійний. Мисливська стежа виходила щоночі перед фронт, щоб слідити ворога і засягнути язика. Перед нами було три пасіки. Котроїсь ночі нас прийняли москалі перед другою пасікою сальвами. Ми кинулися долів і почали відстрілюватися. Невдовзі стрілянина втихла і ми обережно посунулися до другої пасіки. Виставили стежі і перебули до рана. Коли розвиднілося, завважили ми вбитого москаля. Його особисті документи зорієнтували нас, що це був наш хлопець, українець, з Поділля. Ми забрали поляглого і занесли до Соснова. Там його біля церкви на цвинтарі поховали зі всіми військовими почестями. Особисті документи і знимки його похорону та пару чисел часописів "Союз Визволення України" вложили до скриньки, яку прикріпили до паля, на кінці заструганого. Забравши скриньку з документами, ми пішли ніччю до третьої пасіки. Зоріло. Відважний наш десятник перевісив через плечі кріса, взяв скриньку і заніс до московських дротів і там забив її у землю. Ми лежали в розстрільній і нетерпеливо вичікували, що буде дальше. Три московські стійки з-під дротів, без стрілу втекли до окопів, як побачили десятника, що йшов до дротів. Згодом на московських окопах показалися голови, а дехто виліз на окопи. Була загадочна тиша. Десятник вбив паль зі скринькою між дроти, обернувся і спокійно вернувся до нас. Москалі напружено вичікували, не стріляли. По якомусь часі один з москалів забрав скриньку і заніс до окопів. Там в степу, одного разу, я також втратив одного відважного вояка — Гуцула. Мабуть ніччю заблудив у степу і попав в полон.

                       Мисливська стежа ствердила, що частини, які стояли напроти нас, озброєні в австрійські "манліхери" і що в Тулі вже виробляють до них набої. Полковник Варивода перший  звітував про це своїм властям.

                        В 1916 році внаслідок Брусілівської офензиви, ми мусіли без бою відступити з-над Стрипи під Бережани на Лисоню. Москалі заняли Лисоню. Вив'язалися тяжкі, довготривалі бої. Протинаступом ми відбили гору і над річкою Ценівкою я був тяжко ранений в праве плече. Московська артилерія сильно стріляла загородним вогнем, щоб не допустити резерв. Один шрапнель розірвався наді мною, вже раненим, Оловяні кульки полетіли поза мене, а біля мене зарився в землю гарячий мідяний запальник. Стрільці їх збирали і робили з них прекрасні перстені. Той запальник був ще гарячий. Але скоро прохолодився  і я його забрав. Права моя рука безвладно висіла і по ній спливала кров. Розрізали мені товариші рукав і наложили бандаж. Я приклав лівою рукою той запальник до бандажу на рану і так ішов з-над Цинівки, через Лисоню до Бережан. На вершку Лисоні стрінув я першу поміч. Тут перев'язали мене кількома бандажами, однак крови не зупинили. Мусів я йти до шпиталю до Бережан. Ця дорога здавалася мені безконечною. Тяжкий хлібник тягнув і мене боліло в боці. Ліва рука, що притискала до рани запальник, вже цілком задеревіла. Втомлений, зіпрілий я прийшов на міст на Золотій Липі і там хотів хоча трохи відпочити, але рана далі кривавила. Тому я поспішав до шпиталю. Там обвинули мене ватою, наче ковдрою і вислали до Стрия. До шпиталю в Стрию привезли мене по півночі. Я був півпритомний. На другий день вивезли мене санітарним поїздом до Дебречина на Угорщині.

                     В полку подали мене, що я поляг на Лисоні. Як поляглого представили мене до відзначення. І дійсно признали мені срібну медалю першої кляси — "на полі слави впавшому". Я довідався про це, як вернувся зі шпиталя. З медалею першої кляси зв'язана досмертна місячна платня 15.00 корон. Очевидно вістка, що я впав на Лисоні і що дістав відзначення, була офіційно проголошена в полковім приказі. Донеслось це і до моїх батьків. І знову оплакувала мама свого вбитого сина.

                    Вернувся я зі шпиталя з Дебречина до коша, що квартирував в селі Горожанна Велика і дістав відпустку на 14 днів. Вула осінь. Рана сяк-так загоїлася. Але перестрілена кість, під впливом зимна і осінної вогкости, мені дуже дошкулювала. По відпустці я вернувся до Горожанни. Не знайшлося для мене в коші місця, щоб я міг належно відпочати і щоб рана перестала боліти. Всі місця в коші були заняті родиною і знайомими, що стало "воювали" в коші. На третій день вислали мене до полку, що квартирував у Верені. — З полком під командою полк. Кікаля, ми вирушили на фронт до Куропатник. Звідтам вислали мене з відділом Усусусів до Дрищева, до пробоєвого куреня (Штурмбаталійон) 55-тої дивізії, до вишколу. На фронті було досить спокійно. Комендант того куреня капітан Гарт фон Гартентурм, той сам, що провадив старшинську школу в Славутині, пізнав мене.

                    Дуже тяжкий то був вишкіл. Ходили ми взимі на гори до приготованих до вправ окопів в блюзках, без плащів. На горбах зимний вітер, часом сніг з дощем, дуже нам докучав і не було де загрітися. Плаща ні рукавиць не було можна вдягати.

                    У вишколі пробоєвий курінь сусідньої дивізії робив показовий наступ за фронтом. Приглядалися йому старшини корпуса. Під ослоною скорострілів, що перестрілювали гострими набоями наступаючих пробоєвиків і ніби обстрілювали ворога, що ніби був в окопах. Потім ручними гострими ґранатами очищували стрілецькі рови від майбутнього ворога. При таких показових вправах згинуло кількох пробоєвиків. — Такі самі показові вправи мав робити і наш курінь. Та наш капітан Гартентурм не згодився. Він подав проєкт, що як вже на вправах мають гинути пробоєвики лише на те, щоби старшини корпуса могли оглядати показовий бій, то вже краще зробити наступ на ворожі лінії. Так і сталося. Заатакував курінь ворожі позиції над річкою Ценівкою. Всі вправи вдалися. Коштувало це ногу одному хоружому, українцеві. Зате він дістав срібну медалю першої кляси і аванс до четаря. Тоді і я був ранений над Ценівкою. То вже другу рану я відніс над нещасною для мене Ценівкою. Зате дістав я срібну медалю першої кляси — другий раз.

***

                       У Львові в 1918 р. пробоєва сотня, якою я командував, стояла на довгому фронті під Гицля Горою. Коли ми залишили Львів, висилали мене зі сотнею до підміських, не обсаджених сіл, на провірку ворожих позицій. — Одного вечора стрінулася моя сотня в Ляшках Мурованих з курінем капітана Штарка. Вив'язалася стрілянина. (Курінь Штарка моя сотня цілковито розбила). Я дістав кулю в живіт. Завезли мене до Золочева до шпиталю. Лічив мене дуже добрий хірурґ. Вісім днів я лежав на спині, бо не було можна мені рухатися. Плечі мене шалено пекли. Лікар приписав мені гаряче вино з жовтком і бішкоптом, але я того не їв.

                      Тоді, коли я був ранений, мій шкільний товариш Ілько Кузан, з яким я ходив на розвідку з Ґоронди, дістав відпустку до Дрогобича. Він стрінув в Дрогобичі мого брата і сказав, що я під Львовом тяжко ранений в живіт, а такої рани не можна вигоїти і я напевне вже помер. Врат розказав це дома. І третій раз оплакувала мама свого сина. Батько розстарався документів, щоб знайти тіло вбитого. — І так одного вечора входить до покою, де я лежав, старший десятник зі шпитальної адміністрації і питає: "Чи тут лежить Михайло Мінчак?" Глянув я на двері і побачив за ним свого тата, а за татом сестру. Можете собі уявити моє здивування і нашу радість. — На другий день санітарним поїздом завезли мене до Станиславова. Батько і сестра висіли в Ходорові і поїхали додому до Дрогобича.

***

                      На Україні я з Усусусами відбув усі походи і переходи. Чотирокутник смерти, три рази поворотний тиф, потім плямистий і черевний. Тиф і інші хвороби змушували нас злучитися тимчасом з нашими ворогами, вкінці з'єдналися ми з Армією УНР. — Я дав собі зробити, на своє нещастя, "ґімнасцьорку", в якій ходив. В лісі під Бердичевом стрінулися ми з поляками. Ми були тоді в Армії УНР. Я носив бороду і був у тій ґімнасцьорці. Один польський вояк, як побачив мене з бородою, - прилетів до мене і хотів пробити баґнетом, кричачи "комісарж". В тім моменті я вхопив за його баґнет, насаджений на кріса, і відсунув набік. Він шарпнув крісом до себе і баґнет розтяв мені долоню. Товариші Усусуси оборонили мене від смерти. Потім завели мене до найближчої хати, щоб обголити бороду. Бритви не було, а господар голився відламком коси і тим відламком мене обголили, чи пак здерли місцями скіру з бороди.

                     Так Провидіння Боже і гаряча молитва моєї дорогої Мами захоронили мене від смерти. Як тепер пригадую собі цю історію, то все ще дубом стає волосся на голові.

СПРАВА ДИВІЗІЇ 1945 Р. В ІТАЛІЇ

           
                   З дискусії на Потсдамській Конференції Трумана, Черчіля і Сталіна та їх делегацій. (За журналом "Международная Жизнь", березень 1966 р.)     

З шостого засідання 22 липня 1945 р.

                  Під кінець засідання в тексті за стенограмою або за скороченим змістом сказано ось що:

                  (Після того совєтська делегація повідомила про табір совєтських полонених в Італії. Вона сказала, що справа йде про табір під бритійською контролею ч. 5 в районі міста Чезінатіка, де находяться головно українці. Совєтська делегація повідомила, що спочатку бритійська влада заявила була про те, що в таборі тримають 150 людей, але тоді, коли совєтський представник відвідав цей табір, то виявилось, що там є 10 тисяч українців, з яких англійське командування склало цілу дивізію. Було зорганізовано 12 полків, в тому числі полк зв'язкових і батальйон саперів. Офіцерський склад був назначений головно з колишніх петлюрівців, які раніш находились на командних постах у німецькій армії. Совітська делегація накінці вказала, що при появі совітського офіцера в таборі 625 людей заявило бажання негайно повернутись в совітський союз).                                                                   

                 Відтак відбувся короткий діялог між Черчілем а Сталіном. Його подаємо дослівно:

                 ЧЕРЧІЛЬ. Ми вітаємо всякі спостереження з вашої сторони. Я зажадав спеціяльний рапорт телефоном. Можливо, що там було багато поляків.

                 СТАЛІН. Ні, там були тільки українці, совітські громадяни (сказано: піддані).

                 ЧЕРЧІЛЬ. Коли ж то приблизно трапилось?

                 СТАЛІН. Ми сьогодні дістали телеграму, а трапилось це останніми місяцями.

                 ЧЕРЧІЛЬ. Я нічого досі про це не чув.

                 (ТРУМАН замикає засідання).

З восьмого засідання 24 липня 1945 р.

                 Майже під кінець цього засідання відбулась дещо довша розмова про ту саму справу:

                 ЧЕРЧІЛЬ. В кількох словах ситуація в цьому таборі ось така: Дійсно, в цьому таборі находиться 10 тисяч людей. Та треба тямити, що ми тільки що взяли до полону 1 мільйон людей. Тими 10-ма тисячами займається тепер совітська місія в Римі і ця місія має вільний вступ до табору. Повідомлено, що особи, які є в таборі, це головно українці, які не являються совітськими громадянами. В цьому таборі мається також деяка кількість поляків, які, наскільки ми могли ствердити, жили в кордонах Польщі 1939 року. 665 осіб бажають вернутись до Совітського Союзу, і робляться заходи для їх відправки. Ми готові передати також усіх других, які побажають вернутись. 
                                                                             
                 Тих 10 тисяч людей піддались майже як суцільна військова одиниця, і ми зберегли її в тому ж виді, під командою її власних командирів, виключно з причин адміністративних. Ми були б раді, коли б генерал Голіков скерував свої скарги до фельдмаршала Александра або в його штаб.

                  АЛЕКСАНДЕР. Я нічого не можу додати до того, що сказав тут премієр-міністер. Я хочу, щоби всім тут приявним було відомим, що я завжди залишав русским представникам в Італії повну свободу рухів, а також кожну можливість побачити те, чого вони хотять. І я вважаю, що ця поведінка є слушна тому, що тоді, коли в наших руках находиться більша кількість русских салдат, поради відповідальних русских представників можуть виявитись для нас дуже корисними. Я думаю, що — якщо генераліссімус з тим згоден — я буду продовжувати поведінку в тому самому дусі, так як досі.

                  СТАЛІН. Ми зобов'язані в таких випадках згідно з нашим домовленням виявляти взаїмну собі поміч і не ставити перешкод громадянам повертатись на "родіну" (наші лапки — В. Н.), а навпаки — помагати їм у тому.

                   ЧЕРЧІЛЬ. Якщо ваш представник пришле генерала або прийде сам у штаб по цьому питанні, то буде все, що потрібне, зроблене.       

                    СТАЛІН. Добре. Я вважаю це питання вичерпаним.



                                                                                                              Переклав В. Несторович

РОЗМІЩЕННЯ КОНСУЛЬСЬКИХ БЮР ДЛЯ ЧЕРВОНО-ХРЕСНИХ ПРЕДСТАВНИЦТВ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ 1918-1923 РР.

Д-р В. Трембіцький


Австро-Угорщина  
                                             
                А. Петрушевич, опісля А. Данко — ген. консул у Відні 1918 р., О. Семенів — ген. консул у Відні 1919-20, д-р А. Окопенко — голова УВСМісії 1919-20.

Азербайджан

                В. Кужім — консул в Баку 1918.

Чехословаччина

                В. Драгомірецький — В. О. консул в Празі 1920, П. Стефанів — консул в Ужгороді 1920, Ст. Смаль-Стоцький — голова УВСМісії 1919-20.

Всевелике Військо Донське

                 В. Міценко — консул в Новочеркаську 1918-19.

Грузія

                 П. Куцяк — ген. консул в Тбілісі 1917-18, Л. Лісняк — ген. консул в Тбілісі 1918-19, П. Засядко — консул в Батумі 1919-21, П... — віце-консул в Батумі 1919-21.

Німеччина

                 В. Оренчук — консул в Мюнхені 1919-20, д-р Журавель — голова УВСМісії 1918-19, д-р К. Воєвідка — голова УВСМісії 1919-20, П. Холодний — голова УВСМісії 1920-21.

Греція

                 Л. Лямбріонідіс — В. О. консул в Атенах 1919-20.

Італія     
                                     
                 М. Єреміїв — В. О. консул в Римі 1919, С. Мако — В. О. консул в Римі 1920-21, А. Чехівський — В. О. консул в Римі 1920-21, О. Сервюк — голова Надзвичайної Місії для справ полонених.

Кубанський Край

                  П. Понятенко — консул в Катеринодарі.

Польща
 
                  П. Нулюс — консул в Варшаві 1918, П. Павлюк — консул в Варшаві 1919, д-р Е. Лукасєвич — голова УВСМісії 1919-20.

Литва                                                                                       '

                  П. ... — консул у Бильні 1918, І. Красковський — консул в Ковні 1919-20.

Румунія
 
                 О. Чоботаренко — консул в Ясах 1918.

Російська СФСР
 
                  П. Лященко — віце-консул в Москві 1918, С. Веселовський — ген. консул в Петербурзі 1918, А. Багрій — консул в Самарі, Є. Яковлів — консул в Саратові, П. Бачило — консул в Казані.

                   Консульські (репатріяційні) агенції були відкриті в Архангельську, Астрахані, Курську, Орші, Пензі, Рибінську, Царицині, Тулі та Вороніжі.

Сибірська Республіка
 
                    П. ... — консул в Томську, П. ... — консул в Тобольську, П. Яновецький — віце-консул в Новомиколаївську (Новосибірську), П. Твердовський — консул в Харбіні.
Консульські агенції були в Благовіщенську, Імані, Хабаровську, Миколаївську н/Ам., Читі, Никольську Уссурійськім, Петропавловську на Камчатці та Свобідному.

Швейцарія
 
                     Е. Сокович — консул в Цюріху.

Туреччина
 
                     М. Любимський — В. О. консул в Царгороді  1918, Л. Лісняк — консул в Царгороді 1919, М. Ковальський — В. О. консул в Царгороді 1919, М. Любимський — В. О. консул в Царгороді 1920-22.

Білорусь  
                                                                                                       
                      П. ... — консул в Мєнску. 
                                  
Югославія
 
                      Д-р Вербинець, сотн. П. Франко, хор. Ганківський — Члени Української Військово-Санітарної Місії в Београді.

                      Для кращої орієнтації розміщення українських консулятів по містах, нижче подається список їх в абетному порядку та із зазначенням клясифікації їх.

Генеральні консуляти були в:
 
                      Берліні, Москві, Петербурзі (нині Ленінград), Тбілісі та Відні, разом 5 установ.

Консуляти були в:
 
                      Атенах, Баку, Батумі, Берні, Букарешті, Будапешті, Чернівцях (від 1919-21 рр.), Данціґу (Ґданську), Галаці, Женеві, Харбіні, Гаазі, Гельсінках, Істанбулі, Ясах, Казані, Катеринодарі, Кавнасі, Копенгазі, Лондоні, Новочеркаську, Мєнську, Мюнхені, Омську, Празі, Ризі, Римі, Римі при Папському Престолі, Самарі, Саратові, Штокгольмі, Талліні, Ташкенті, Тобольському, Томську, Ужгороді (1919-20 рр.), Варшаві, Вільнюсі, Владивостоку, Еревані та в Цюріху. Разом 42 консульські установи.

Віце-консуляти були в:
 
                      Москві, Новомиколаївську (нині (Новосибірську), Орші та в Сухумах, разом чотири установи.

Консульські аґенції були в:
 
                      Архангельську, Астрахані, Благовіщенську, Імані, Хабаровську, Курську, Миколаївську на Амурі, Никольську Уссурійськім, Пензі, Петропавловську на Камчатці, Рибінську, Свобідному, Царицині, Тулі та в Вороніжу. Разом було 14 цих же установ.

                      В пляні було відкрити у 1920 році консульські установи в Адані, Бейруті, Ізмірі, Дамаску, Єрусалимі, Лєпая та в Трапезунді, разом сім установ.

                      Тут вичислені консульські представники подані лише ті, які мали сповняти у більшості репатріяційно-траспортову службу, нести санітарну та червоно-хресну допомогу полоненим та обездоленим втікачам чи часовим емігрантам.

                       Поминено в списку консулів чи консульські бюра, які мали сутоекономічний, торговельно-транспортовий характер чи навіть політичний.