6 років тому
Показ дописів із міткою 1970 № 2. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою 1970 № 2. Показати всі дописи
середа, 29 грудня 2010 р.
неділя, 26 грудня 2010 р.
ВІДОЗВА ПОЛК. Д. ВІТОВСЬКОГО ДО УГА
З ДОКУМЕНТІВ УГА
В 5 числі "Вісті Комбатанта" за 1969 р. у статті Мирона Заклинського "Дмитро Вітовський, як секретар Військових Справ ЗУНР" була заторкнена справа наполегливого домагання полк. Д. Вітовського злуки ЗУНР з УНР в одну соборну державу. Про це свідчить ще такий доказ, що в журналі "Скиталець" за 1922 р. є згадка, що полк. Д. Вітовський, як секретар Військових Справ, дав дня 3 січня 1919 р. доручення четареві Василеві Пачовському тодішньому редакторові часопису "Стрілець" зладити "універсал до Галицької Армії" та який був поміщений дня 4 січня 1919 р. в часописі "Стрілець". Ось його оригінальний текст, що його містимо без ніяких змін.
Антін Моспанюк, кол. УСС
Жовніри!
Після чотирох з половиною років муки, ридання і жалоби сповнилась народня воля. Зі сльозами радости сповіщаю Вам велике слово: Вчера упав кордон між українськими землями і від вчера ми всі громадяни великої Народної Республіки.
Українська Національна Рада ухвалила у Станиславові однозгідними оплесками злуку всіх земель Західної Української Республики з Наддніпрянською Україною.
За що гинули на крівавих судах батьки, діти і прадіди наші, за що проливали кров століттями покоління за поколіннями, за що скородили ребра ворогів герої від пятьсот літ і не діждались, сходячи до могили безпросвитку, те присуджено діждати нам під велику годину народження нового світу.
Ще хвиля кровавого зусиля — і слово станеться ділом.
З крові і пожежі та руїни встане Велика Україна, що принесе Вам землю і волю.
Жовніри Української Народної Республики!
Землю і волю присуджено Вам добути або в дома не бути! Вороги наші — пани Ляхи хочуть загарбати нашу землю, наші села, наші лани і прилучити до своєї Польщі, цеї тюрми робучого люду. Вони палять наші села, рабують наші маєтки, мордують батьків, сестер, дітей Ваших без пощади, без спожаління і без милосердя! І кричить до Вас кровавим плачем вся поневолена країна. Ратуйте всіх нас із каторги найтящої неволі.
І очі цілого Народу звернені на Вас, жовніри Української Народної Республики. У Ваших крісах, у Ваших багнетах, у Ваших скорострілах лежить наша воля і слава або ганьба і неволя довічна.
А тепер хай гордість громадян великої держави завітає у Ваші серця і всякий скаже собі по приміру батьків наших, що гинули на кострі сміючись, у бою: краще в полі порубаним бути як уступить перед неситими панами Ляхами. Тепер або ніколи!... Тепер або ніколи приналежати нашим землям до Великої України, де буде усему народові робучому земля, правда і воля. Або рай на Україні або пекло в Польщі! Що буде з нами — рішиться кровю і залізом. Кровю і залізом мусите рішити, що буде з нами — мусите рішити Ви жовніри, без страху, без надуми і без вагання.
Кожен з Вас тям, що зложив Ти присягу Українській Народній. Республиці жертвувати кров і кість свою за волю, за правду, за щастя дітей своїх, навіть серед холоду і голоду. Серед холоду і голоду мусиш побідити тих, що обдерли Тебе з одягу і хліба — щоби діти Твої не гинули з холоду і голоду на своїй не своїй землі.
І хто впаде з Вас, того імя не вмре, не загине, вічно горітиме у памяти народу імя кожнього, що погиб у боротьбі за волю. А хто опиниться зранений серед крівавого поля, тому серед слави до смерти нарід подасть підмогу, щоби він жив без журби, без тривоги про завтра.
Хтож вийдє ціло, того чекає честь і слава бути першим між синами визволеного народу. А всі діти Ваші славитимуть Вас і обсипати квітами кроваві чола Ваші і благословитимуть Вас вольними устами, що Ви здобули їм землю і волю з пятьсотлітної тюрми лукавого польського паньства.
Нехай же не буде між Вами ні одного млявого і втомленого, нехай ніхто не задрімає, ні засне та не уступить перед боєм з кровавого поля, поки не здобудем земель наших, загарбаних нам Ляхами.
Відвага мед пє, і кайдани тре, та про побіду рішає послух, порядок і сповнення приказу тих, що керують ділом.
Кожен з Вас, на якім небудь місці поставлено Тебе, мусиш підчинитись дисципліні, удержувати порядок і виконувати прикази старшин без критики, без відклику, без проволоки. На кожнім становищі, від сповнення кожного Приказу може рішитись для нас доля величезної війни і в руці кожного з нас лежить щастя або горе цілих поколінь Твоїх сестер, дітей і родичів Твоїх, український жовніре. Не за царя воюєш Ти, а за своє добро, за свою правду, за свою державу.
І ми віримо, що Ви постоїте як один муж твердо, рішучо, непохитно за правду і волю і здобудете землю своїм дітям та увінчаються Ваші голови вінцями повної побіди. Не далека хвиля, що усі землі українського народу зілються в одну державу і у великім вінку України не бракне листочка ні з одної української землі.
А тоді щойно зі збірної душі намученого українського люду вирвится велика пісня РАДУЙСЯ, РАДУЙСЯ ЗЄДНАНА УКРАЇНСЬКА ЗЕМЛЕ!
("Скиталець", 1923)
В 5 числі "Вісті Комбатанта" за 1969 р. у статті Мирона Заклинського "Дмитро Вітовський, як секретар Військових Справ ЗУНР" була заторкнена справа наполегливого домагання полк. Д. Вітовського злуки ЗУНР з УНР в одну соборну державу. Про це свідчить ще такий доказ, що в журналі "Скиталець" за 1922 р. є згадка, що полк. Д. Вітовський, як секретар Військових Справ, дав дня 3 січня 1919 р. доручення четареві Василеві Пачовському тодішньому редакторові часопису "Стрілець" зладити "універсал до Галицької Армії" та який був поміщений дня 4 січня 1919 р. в часописі "Стрілець". Ось його оригінальний текст, що його містимо без ніяких змін.
Антін Моспанюк, кол. УСС
Жовніри!
Після чотирох з половиною років муки, ридання і жалоби сповнилась народня воля. Зі сльозами радости сповіщаю Вам велике слово: Вчера упав кордон між українськими землями і від вчера ми всі громадяни великої Народної Республіки.
Українська Національна Рада ухвалила у Станиславові однозгідними оплесками злуку всіх земель Західної Української Республики з Наддніпрянською Україною.
За що гинули на крівавих судах батьки, діти і прадіди наші, за що проливали кров століттями покоління за поколіннями, за що скородили ребра ворогів герої від пятьсот літ і не діждались, сходячи до могили безпросвитку, те присуджено діждати нам під велику годину народження нового світу.
Ще хвиля кровавого зусиля — і слово станеться ділом.
З крові і пожежі та руїни встане Велика Україна, що принесе Вам землю і волю.
Жовніри Української Народної Республики!
Землю і волю присуджено Вам добути або в дома не бути! Вороги наші — пани Ляхи хочуть загарбати нашу землю, наші села, наші лани і прилучити до своєї Польщі, цеї тюрми робучого люду. Вони палять наші села, рабують наші маєтки, мордують батьків, сестер, дітей Ваших без пощади, без спожаління і без милосердя! І кричить до Вас кровавим плачем вся поневолена країна. Ратуйте всіх нас із каторги найтящої неволі.
І очі цілого Народу звернені на Вас, жовніри Української Народної Республики. У Ваших крісах, у Ваших багнетах, у Ваших скорострілах лежить наша воля і слава або ганьба і неволя довічна.
А тепер хай гордість громадян великої держави завітає у Ваші серця і всякий скаже собі по приміру батьків наших, що гинули на кострі сміючись, у бою: краще в полі порубаним бути як уступить перед неситими панами Ляхами. Тепер або ніколи!... Тепер або ніколи приналежати нашим землям до Великої України, де буде усему народові робучому земля, правда і воля. Або рай на Україні або пекло в Польщі! Що буде з нами — рішиться кровю і залізом. Кровю і залізом мусите рішити, що буде з нами — мусите рішити Ви жовніри, без страху, без надуми і без вагання.
Кожен з Вас тям, що зложив Ти присягу Українській Народній. Республиці жертвувати кров і кість свою за волю, за правду, за щастя дітей своїх, навіть серед холоду і голоду. Серед холоду і голоду мусиш побідити тих, що обдерли Тебе з одягу і хліба — щоби діти Твої не гинули з холоду і голоду на своїй не своїй землі.
І хто впаде з Вас, того імя не вмре, не загине, вічно горітиме у памяти народу імя кожнього, що погиб у боротьбі за волю. А хто опиниться зранений серед крівавого поля, тому серед слави до смерти нарід подасть підмогу, щоби він жив без журби, без тривоги про завтра.
Хтож вийдє ціло, того чекає честь і слава бути першим між синами визволеного народу. А всі діти Ваші славитимуть Вас і обсипати квітами кроваві чола Ваші і благословитимуть Вас вольними устами, що Ви здобули їм землю і волю з пятьсотлітної тюрми лукавого польського паньства.
Нехай же не буде між Вами ні одного млявого і втомленого, нехай ніхто не задрімає, ні засне та не уступить перед боєм з кровавого поля, поки не здобудем земель наших, загарбаних нам Ляхами.
Відвага мед пє, і кайдани тре, та про побіду рішає послух, порядок і сповнення приказу тих, що керують ділом.
Кожен з Вас, на якім небудь місці поставлено Тебе, мусиш підчинитись дисципліні, удержувати порядок і виконувати прикази старшин без критики, без відклику, без проволоки. На кожнім становищі, від сповнення кожного Приказу може рішитись для нас доля величезної війни і в руці кожного з нас лежить щастя або горе цілих поколінь Твоїх сестер, дітей і родичів Твоїх, український жовніре. Не за царя воюєш Ти, а за своє добро, за свою правду, за свою державу.
І ми віримо, що Ви постоїте як один муж твердо, рішучо, непохитно за правду і волю і здобудете землю своїм дітям та увінчаються Ваші голови вінцями повної побіди. Не далека хвиля, що усі землі українського народу зілються в одну державу і у великім вінку України не бракне листочка ні з одної української землі.
А тоді щойно зі збірної душі намученого українського люду вирвится велика пісня РАДУЙСЯ, РАДУЙСЯ ЗЄДНАНА УКРАЇНСЬКА ЗЕМЛЕ!
("Скиталець", 1923)
"МОНТАНА", ЗАКОПАНЕ — "ВОРОЖИЙ ТЕРЕН"
Петро С.
Петре! — штовхнувши ззаду в плече, заговорив до мене курінний лікар другого куреня, 29-го полку. — Я тебе порекомендував на два тижні до Закопаного.
— Чому мене, пане докторе?.. Чому мене?.. Краще хай хтось другий їде... Мені тут дуже подобається. Тут вся своя братія... Словаки такі гостинні — нас братами називають... А брати мої?
- З цілого куреня лише двох може їхати, то як я можу трьох братів вислати?
І хоч як не хотілось покидати Словаччину, я поїхав до Закопаного... на відпочинок.
Закопане прекрасне місто. Вже із залізничної станції відкривається панорама широко розкинутого міста — величавих віллій — серед дерев у затиші гір. З трьох сторін вражають своєю красою Татри, що простягаються з північного сходу, півднем міста, аж до північного заходу. Вони покриті сосновим лісом, а вершки їхні чи то оповиті снігом, чи скелисто-голі пробиваються крізь хмари. На півночі долина Закопаного переходить в теж лісом покриту горбовину. Цей мальовничий куточок поміж горами виглядає наче в казці.
Пригадалося, що тут приїздили на лікування й на ферії українські громадські діячі. В 1907 році лікувався тут історик, літературознавець, кооператор й політично-громадський діяч Василь Доманицький. Він жив у віллі «Єжева». Побував тут, між іншими, й Богдан Лепкий...
Як тільки зупинився наш поїзд на станції в Закопанім, до поїзда підбігли візники і як то немовби перед війною були готові служити приїзжим. Вони низько кланялися, знімаючи шапку, брали за валізки й наплечники і вели до своїх прикрашених і закинутих кожухами саней-залубень.
До мене підбіг молодий, може двадцятьп'ятилітній візник, вхопив за наплечник і по-польськи, але стараючись, щоб це звучало по-українськи сказав: — Я, пана до «Монтани» завезев.
— А як ти знаєш, що я до «Монтани» їду? — запитав я здивовано.
— Бо всі українци, з левакамі (дивізійною відзнакою на комірі лівій руці), до «Монтани» їдав. Це ваша віллія. Тілько тржеба на «ортскомандатур» зголоситися.
— Вези!— сказав я, сідаючи на заднє сидження.
Візник виглядав мені підозрілим. Виглядало, що він забагато цікавиться дивізійниками, особливо, коли я пригадав собі, якто він мене собі вибрав із товпи приїзжих. Вкоротці я одначе переконався, що він з уваги на свій фах такий услужний, і за те ми його щедро нагороджували.
Вілля наша лежала далеко від центру міста і ми нераз користали з його у слуг. Нам лиш треба було потелефонувати на станцію і Ян скоро з'являвся до наших у слуг. Показалось, що йому можна довіряти, особливо після того, як на другий день після мого приїзду приїхав мій шкільний товариш — Богдан. Його, так як і всіх нас, на місцевій команді попередили, що Закопане, це «ворожий терен» і що завжди треба при зброї ходити, не ходити вечорами одинцем, і що вечорами не хідником, а серединою вулиці ходити і взагалі треба бути обережним.
Після такої перестороги, Богдан, якого до віллі теж віз Ян, витягнув з ташки пістолю і поклав у кишеню плаща. Щойно, коли розпакувався приїхавши до віллі, зауважив, що пістолі нема. В цім Богдан мені звірився і ми вже роздумували, як роздобути пістолю, коли до віллі приїхав Ян і сказав, що хотів би бачити того молодого підстаршину, котрого він сьогодні зі станції привіз. Тоді дискретно сказав Богданові, що він пістолю на заднім сидженю знайшов, а боючись, щоб Богдана не покарали, не віддав її на місцеву команду, а привіз її йому, беручи при тому таке велике ризико, що його чекав би розстріл, як би пістолю знайшла в нього поліція.
Ми були цим дуже раді. Візника щедро нагородили і від того часу на всі наші поїздки тільки Яна кликали.
Вілля «Монтана» була положена на південному краю міста під ліском. Був це гарний одноповерховий дім, з великою вітальнею, їдальнею й кухнею і ще десь з десятком кімнат, так що нас там біля двадцяти містилося.
Ми там відпочивали, полювали, роз'їжджали по околиці, їздили повітряною колейкою в гори Татри на прогульку, а вечорами ходили в кіно, або сиділи у віллі й грали ігор, співали, слухали платівок й веселилися — одним словом жили наче в раю.
Та третього січня 1945 р., на два дні перед нашим виїздом із Закопаного десь коло півночі був «алярм». Повідомила нас місцева команда телефонічно, що в сторону Закопаного наближається партизанський загін польської Армії Краєвої і що всі ми з віллі «Монтана» маємо заняти позиції, на відтинку біля ліска, а я, тому що добре говорив по-німецьки, — маю негайно зголоситися до місцевої команди по дальші усні інструкції, щоб хтось нашої телефонічної розмови не підслухав. По одинадцятій в місті візника вже не можна було дістати, а що кожного стрільця було потрібно, щоб хоча рідку розстрільну розложити біля лісу — то до міста пішов я одинцем.
По обох сторонах дороги, яка вела до міста росли дерева. Віллі були далеко одна від другої, а так було чисте поле. Ніч була місячна, а що на землі лежав сніг і була погідна ніч, навіть здалека можна було побачити якщо б хтось ішов чи рухався на снігу.
Одержавши інструкції, плян операції і зв'язку нашої частини, знову сам вертався десь біля другої години до нашої віллі. Йшов я «со страхом», боком доріжки, щоб не зрадити своєї присутности і розглядався на всі сторони. Доходячи до забудувань ліворуч (один будинок лежав паралельно до дороги, а два другі були дещо віддалені від дороги), я нагло завважив тінь, яка рухалася. Дивлячись за тінню я побачив, що полем не то ховаючись за будинком, не то прямуючи до дороги, йшов схилений мужчина. В цій порі ночі міг це йти тільки підпільник. З позиції, де я стояв, я був певний, що він проходитиме біля мене, якщо не зайде до середини будинку.
З пальцем на язичку відбезпеченої машинової пістолі я засівся за рогом будинку, на надходячого мужчину. Скрипіння і шум снігу ставали щораз голоснішими. Видавалось, що йде великан, або декілька осіб. — Ану, хтось до нього долучився з-поза будинку, — думав я і мені почало бути страшно. На чолі виступив піт... мені ставало трудно здержати віддих... рука почала дрожати... а кроки, щораз наближалися. Мені хотілось вискочити з-поза будинку і пустити серію з машинової пістолі в надходячих, бо я вже був певний, що їх більше як один... та я опанував себе. Я знав, що мої шанси кращі, якщо я не зраджу своєї позиції.
І... через хвилину з-поза будинка, на розі, де я стояв, на яких п'ять кроків від мене висунувся засапаний чоловік. Був один і напевно у великому поспіху, бо не дивлячись на сторони, прямував до дороги.
— Стій! Руки вверх! — скомандував я по-німецьки, коли він вже майже проминув мене. — Без попередження стрілятиму, якщо ти тільки зробиш якийсь рух, — сказав я вже напів голосом.
Мужчина знав, що йому виходу нема. Він знав, що попав у засідку, тільки не знав, скільки осіб на нього засілося. Повільно, зрезиґновано, все ще тяжко дихаючи, почав він підносити руки догори. Не спускаючи з нього очей я наблизився, щоб зняти машинову пістолю, яка звисала йому на шиї.
І... не вірючи своїм очам, я побачив, що переді мною стояв наш... Ян, наш візник.
- Підемо до віллі? — скомандував вже по-українськи я, забравши від нього машин-пістолю.
Ян не відмовлявся. Він повільним ходом, все ще тяжко дихаючи, рушив з місця в сторону «Монтана». Йшов не обертаючись, а позаду нього у віддалі яких три кроки йшов я.
— Чи пан знає, — заговорив по хвилі чисто по-польськи Ян, — що між УПА і АК-а дійшло до договору, про взаємний ненапад? Чи це не обов'язує і вашої дивізії?... — а по хвилі, не чуючи від мене жодної відповіді додав, ви за Україну, а ми за Польщу боремося... між поляками і українцями за Закопане немає жодного спору... Прошу мене до моїх товаришів і родини відпустити, — говорив він сповільнююги ходу.
— Не приставай! — знову наказав я.
Я знав, що маю зробити. Яна я повинен передати місцевій команді Закопаного. Ян — це велика здобич. Він напевно знає, де є партизанський віділ і в зв'язку з їх прибуттям він цієї ночі ризикував життям.
Я теж знав, що звіт про це перешле місцева команда до дивізії... а там напевно буде відзначення... підвишка в ранзі... колеги будуть мені завидувати...
— Я твого колегу, Богдана, від польового суду врятував...
— Не приставай! — знову буркнув я. Мені пригадались польські часи... пригадалась пацифікація, Береза Картузька, Зелені Свята 1938 року, коли то всупереч забороні польської поліції ми створили похід на стрілецькі могили, і якто мене дванадцятилітнього юнака польська поліція тримала цілу добу, здебільша навколішках на гречці, щоб в той спосіб мене змусити признатися, хто організував похід, і хто дав мені нести вінець сплетений з колючого дроту, з якого звисали синьо-жовті стяжки. Та я не признався.
— Прошу мене пустити. Моя родина вам буде завжди вдячою.
І мені знову пригадалось, якто мій тато вертаючись в 1920 році з України, ще в однострої УГА, коли біля повітового міста попав у руки польського поліцая і як той вів його на поліційну станицю. Тато, коли вже ніякі просьби не помагали, збрехав:
— А жона моя, ктура єст теж польков, пану теґо не запомнє. — він тата відпустив.
Пригадалось і це, якто підчас пацифікації в нашім селі, коли поліція за татом шукала, польський війт цілу добу на своїм стрижу тата переховав...
— Пану Польська...
— Іди!.. І знай, що українці лиш за власні землі б'ються, — додав я вже втікаючому в поле Янові...
— Дзєк...у...єв... — донеслося глухо з-поза шуму снігу під його ногами...
І через два дні після того ми їхали поїздом із Закопаного назад на Словаччину, — до Дивізії. Поїзд був переповнений цивільними і військовими. Нагло біля Кальварії гути було вибух... поїздом страшенно потрясло... чути було свист машини... крик, дітей і старших, скрегіт заліззя падаючих вагонів у провалля. Це польські партизани висадили міст через ріку, яким ішов наш поїзд. На наше щастя, ми, дивізійники, сиділи в задніх вагонах і нікому нічого не сталося, крім того, що наплечник декому на голову впав.
Це напевно Янекові колеги нам Різдвяний привіт давали.
— А цікаво, чи Ян ще...
Петре! — штовхнувши ззаду в плече, заговорив до мене курінний лікар другого куреня, 29-го полку. — Я тебе порекомендував на два тижні до Закопаного.
— Чому мене, пане докторе?.. Чому мене?.. Краще хай хтось другий їде... Мені тут дуже подобається. Тут вся своя братія... Словаки такі гостинні — нас братами називають... А брати мої?
- З цілого куреня лише двох може їхати, то як я можу трьох братів вислати?
І хоч як не хотілось покидати Словаччину, я поїхав до Закопаного... на відпочинок.
Закопане прекрасне місто. Вже із залізничної станції відкривається панорама широко розкинутого міста — величавих віллій — серед дерев у затиші гір. З трьох сторін вражають своєю красою Татри, що простягаються з північного сходу, півднем міста, аж до північного заходу. Вони покриті сосновим лісом, а вершки їхні чи то оповиті снігом, чи скелисто-голі пробиваються крізь хмари. На півночі долина Закопаного переходить в теж лісом покриту горбовину. Цей мальовничий куточок поміж горами виглядає наче в казці.
Пригадалося, що тут приїздили на лікування й на ферії українські громадські діячі. В 1907 році лікувався тут історик, літературознавець, кооператор й політично-громадський діяч Василь Доманицький. Він жив у віллі «Єжева». Побував тут, між іншими, й Богдан Лепкий...
Як тільки зупинився наш поїзд на станції в Закопанім, до поїзда підбігли візники і як то немовби перед війною були готові служити приїзжим. Вони низько кланялися, знімаючи шапку, брали за валізки й наплечники і вели до своїх прикрашених і закинутих кожухами саней-залубень.
До мене підбіг молодий, може двадцятьп'ятилітній візник, вхопив за наплечник і по-польськи, але стараючись, щоб це звучало по-українськи сказав: — Я, пана до «Монтани» завезев.
— А як ти знаєш, що я до «Монтани» їду? — запитав я здивовано.
— Бо всі українци, з левакамі (дивізійною відзнакою на комірі лівій руці), до «Монтани» їдав. Це ваша віллія. Тілько тржеба на «ортскомандатур» зголоситися.
— Вези!— сказав я, сідаючи на заднє сидження.
Візник виглядав мені підозрілим. Виглядало, що він забагато цікавиться дивізійниками, особливо, коли я пригадав собі, якто він мене собі вибрав із товпи приїзжих. Вкоротці я одначе переконався, що він з уваги на свій фах такий услужний, і за те ми його щедро нагороджували.
Вілля наша лежала далеко від центру міста і ми нераз користали з його у слуг. Нам лиш треба було потелефонувати на станцію і Ян скоро з'являвся до наших у слуг. Показалось, що йому можна довіряти, особливо після того, як на другий день після мого приїзду приїхав мій шкільний товариш — Богдан. Його, так як і всіх нас, на місцевій команді попередили, що Закопане, це «ворожий терен» і що завжди треба при зброї ходити, не ходити вечорами одинцем, і що вечорами не хідником, а серединою вулиці ходити і взагалі треба бути обережним.
Після такої перестороги, Богдан, якого до віллі теж віз Ян, витягнув з ташки пістолю і поклав у кишеню плаща. Щойно, коли розпакувався приїхавши до віллі, зауважив, що пістолі нема. В цім Богдан мені звірився і ми вже роздумували, як роздобути пістолю, коли до віллі приїхав Ян і сказав, що хотів би бачити того молодого підстаршину, котрого він сьогодні зі станції привіз. Тоді дискретно сказав Богданові, що він пістолю на заднім сидженю знайшов, а боючись, щоб Богдана не покарали, не віддав її на місцеву команду, а привіз її йому, беручи при тому таке велике ризико, що його чекав би розстріл, як би пістолю знайшла в нього поліція.
Ми були цим дуже раді. Візника щедро нагородили і від того часу на всі наші поїздки тільки Яна кликали.
Вілля «Монтана» була положена на південному краю міста під ліском. Був це гарний одноповерховий дім, з великою вітальнею, їдальнею й кухнею і ще десь з десятком кімнат, так що нас там біля двадцяти містилося.
Ми там відпочивали, полювали, роз'їжджали по околиці, їздили повітряною колейкою в гори Татри на прогульку, а вечорами ходили в кіно, або сиділи у віллі й грали ігор, співали, слухали платівок й веселилися — одним словом жили наче в раю.
Та третього січня 1945 р., на два дні перед нашим виїздом із Закопаного десь коло півночі був «алярм». Повідомила нас місцева команда телефонічно, що в сторону Закопаного наближається партизанський загін польської Армії Краєвої і що всі ми з віллі «Монтана» маємо заняти позиції, на відтинку біля ліска, а я, тому що добре говорив по-німецьки, — маю негайно зголоситися до місцевої команди по дальші усні інструкції, щоб хтось нашої телефонічної розмови не підслухав. По одинадцятій в місті візника вже не можна було дістати, а що кожного стрільця було потрібно, щоб хоча рідку розстрільну розложити біля лісу — то до міста пішов я одинцем.
По обох сторонах дороги, яка вела до міста росли дерева. Віллі були далеко одна від другої, а так було чисте поле. Ніч була місячна, а що на землі лежав сніг і була погідна ніч, навіть здалека можна було побачити якщо б хтось ішов чи рухався на снігу.
Одержавши інструкції, плян операції і зв'язку нашої частини, знову сам вертався десь біля другої години до нашої віллі. Йшов я «со страхом», боком доріжки, щоб не зрадити своєї присутности і розглядався на всі сторони. Доходячи до забудувань ліворуч (один будинок лежав паралельно до дороги, а два другі були дещо віддалені від дороги), я нагло завважив тінь, яка рухалася. Дивлячись за тінню я побачив, що полем не то ховаючись за будинком, не то прямуючи до дороги, йшов схилений мужчина. В цій порі ночі міг це йти тільки підпільник. З позиції, де я стояв, я був певний, що він проходитиме біля мене, якщо не зайде до середини будинку.
З пальцем на язичку відбезпеченої машинової пістолі я засівся за рогом будинку, на надходячого мужчину. Скрипіння і шум снігу ставали щораз голоснішими. Видавалось, що йде великан, або декілька осіб. — Ану, хтось до нього долучився з-поза будинку, — думав я і мені почало бути страшно. На чолі виступив піт... мені ставало трудно здержати віддих... рука почала дрожати... а кроки, щораз наближалися. Мені хотілось вискочити з-поза будинку і пустити серію з машинової пістолі в надходячих, бо я вже був певний, що їх більше як один... та я опанував себе. Я знав, що мої шанси кращі, якщо я не зраджу своєї позиції.
І... через хвилину з-поза будинка, на розі, де я стояв, на яких п'ять кроків від мене висунувся засапаний чоловік. Був один і напевно у великому поспіху, бо не дивлячись на сторони, прямував до дороги.
— Стій! Руки вверх! — скомандував я по-німецьки, коли він вже майже проминув мене. — Без попередження стрілятиму, якщо ти тільки зробиш якийсь рух, — сказав я вже напів голосом.
Мужчина знав, що йому виходу нема. Він знав, що попав у засідку, тільки не знав, скільки осіб на нього засілося. Повільно, зрезиґновано, все ще тяжко дихаючи, почав він підносити руки догори. Не спускаючи з нього очей я наблизився, щоб зняти машинову пістолю, яка звисала йому на шиї.
І... не вірючи своїм очам, я побачив, що переді мною стояв наш... Ян, наш візник.
- Підемо до віллі? — скомандував вже по-українськи я, забравши від нього машин-пістолю.
Ян не відмовлявся. Він повільним ходом, все ще тяжко дихаючи, рушив з місця в сторону «Монтана». Йшов не обертаючись, а позаду нього у віддалі яких три кроки йшов я.
— Чи пан знає, — заговорив по хвилі чисто по-польськи Ян, — що між УПА і АК-а дійшло до договору, про взаємний ненапад? Чи це не обов'язує і вашої дивізії?... — а по хвилі, не чуючи від мене жодної відповіді додав, ви за Україну, а ми за Польщу боремося... між поляками і українцями за Закопане немає жодного спору... Прошу мене до моїх товаришів і родини відпустити, — говорив він сповільнююги ходу.
— Не приставай! — знову наказав я.
Я знав, що маю зробити. Яна я повинен передати місцевій команді Закопаного. Ян — це велика здобич. Він напевно знає, де є партизанський віділ і в зв'язку з їх прибуттям він цієї ночі ризикував життям.
Я теж знав, що звіт про це перешле місцева команда до дивізії... а там напевно буде відзначення... підвишка в ранзі... колеги будуть мені завидувати...
— Я твого колегу, Богдана, від польового суду врятував...
— Не приставай! — знову буркнув я. Мені пригадались польські часи... пригадалась пацифікація, Береза Картузька, Зелені Свята 1938 року, коли то всупереч забороні польської поліції ми створили похід на стрілецькі могили, і якто мене дванадцятилітнього юнака польська поліція тримала цілу добу, здебільша навколішках на гречці, щоб в той спосіб мене змусити признатися, хто організував похід, і хто дав мені нести вінець сплетений з колючого дроту, з якого звисали синьо-жовті стяжки. Та я не признався.
— Прошу мене пустити. Моя родина вам буде завжди вдячою.
І мені знову пригадалось, якто мій тато вертаючись в 1920 році з України, ще в однострої УГА, коли біля повітового міста попав у руки польського поліцая і як той вів його на поліційну станицю. Тато, коли вже ніякі просьби не помагали, збрехав:
— А жона моя, ктура єст теж польков, пану теґо не запомнє. — він тата відпустив.
Пригадалось і це, якто підчас пацифікації в нашім селі, коли поліція за татом шукала, польський війт цілу добу на своїм стрижу тата переховав...
— Пану Польська...
— Іди!.. І знай, що українці лиш за власні землі б'ються, — додав я вже втікаючому в поле Янові...
— Дзєк...у...єв... — донеслося глухо з-поза шуму снігу під його ногами...
І через два дні після того ми їхали поїздом із Закопаного назад на Словаччину, — до Дивізії. Поїзд був переповнений цивільними і військовими. Нагло біля Кальварії гути було вибух... поїздом страшенно потрясло... чути було свист машини... крик, дітей і старших, скрегіт заліззя падаючих вагонів у провалля. Це польські партизани висадили міст через ріку, яким ішов наш поїзд. На наше щастя, ми, дивізійники, сиділи в задніх вагонах і нікому нічого не сталося, крім того, що наплечник декому на голову впав.
Це напевно Янекові колеги нам Різдвяний привіт давали.
— А цікаво, чи Ян ще...
вівторок, 21 грудня 2010 р.
В 56-ТУ РІЧНИЦЮ БОЮ НА МАКІВЦІ
Д-р Стефан Булак
У ході визвольних змагань Українських Січових Стрільців Маківка відіграла надзвичайно важливу ролю. І її значення під багатьма оглядами виїмкове, з уваги на тодішню ситуацію просто переломове. Це був зворотний пункт в нашій визвольній боротьбі із військового і національно-політичного боку.
В чім же полягає її значення?
Далекосяжні наслідки перемоги на Маківці позначились так внутрі Леґіону, як і назовні. Для стрільців — це була безперечно світла вояцька перемога. Для самого Леґіону Маківка вирішила його дальшу організаційну долю, яка до того часу була непевна.
Перемогою на Маківці УСС закінчили не тільки довгі, затяжні бої, а Маківку як ключеву стратегічну позицію, але закінчили також свій карпатський період боротьби, найважчий в їхній воєнній кампанії, найважчий з огляду на непригожий гірський терен та зимову пору, особливо ж, коли взяти під увагу, що тоді була гостра, люта зима, в часі якої стрільці серед морозів мусіли бродити в глибоких снігах по гірських дебрах і вертепах. Це був для них також найважчий період з огляду на дуже несприятливі військово-службові відносини та болючі недостачі, що їх стрільці мусіли терпіти.
До тих недостач належав у першій мірі брак потрібної військової підготови. Не всі стрільці в початках своєї формації переходили нормальний кадровий вишкіл, теоретичний чи практичний. їх відразу розбивали на малі партизанські відділи і приділювані та призначувані до окремих завдань здебільша стежних і розвідувальних. Тому вони були розпорошені по всіх бойових відтинках, постійно наражені на небезпеку знищення. В тому часі УСС лише малими відділами брали участь на фронті в дрібних сутичках, та вже й тоді приходилось їм складати криваві жертви. Без бойового досвіду (багато стрільців вчилися стріляти щойно в окопах в бойовій лінії), не маючи належного виряду, без відповідного взуття і одягу, ба навіть без достатнього харчу і санітарної опіки, погано узброєні і погано трактовані (з вини поляків в корпусній команді), такий тернистий бойовий шлях судилось стрільцям переходити в часі до Маківки. А втім, стрільці не зневірювались і не падали духом, але совісно виконували свій вояцький обов'язок, самі себе вишколювали і гартувались та заправлялись до вирішального змагу. Гарт духа та сильна віра, що ще прийде їм слушний час, кріпила їх. Щойно пізніше, коли стрільці виявили бойову справність, відносини дещо поправились, наступила реорганізація леґіону.
Отож, коли зважити ті всі невідрадні обставини, що попередили битву на Маківці, то тим більше подивугідною, тим більше геройською стає перемога на Маківці. Тільки незглибима любов батьківщини, свідомість мети, за яку йшла боротьба та особиста хоробрість і відвага могли викресати завзятість і посвяту, що їх проявила горстка вояків, які завдяки цим прикметам осягнули світлу перемогу над багато численнішим ворогом. Це була дійсно нерівна боротьба, в якій перемогла сила духа. Тут здійснилась та відвічна правда, що не число, не скількість, але якість рішає, дух перемагає. На Маківці УСС виступили як одна, суцільна, об'єднана бойова одиниця. Це причинилось до їх бойового успіху і до того, що стрільці могли виявити себе як українська боєва формація.
Маківка показала, що легіон УСС — це бойова сила, сила високої військової вартости, вартости вояків і старшин.
До Маківки австрійська команда, у корпусі і в дивізії, легковажно дивилась на УСС, не добачувала і прямо ігнорувала їх як фронтову силу, визначувала їм підрядну ролю без поважнішого військового значення і приділювала до різних австрійських частин під різним командуванням. Від Маківки це основно змінилось. На Маківці австрійська команда «відкрила» українців і зразу була здивована: Показалось, що леґіон не тільки дорівнює, але значно перевищує австрійські відділи. Тоді, коли австрійські і мадярські частини на Маківці під напором ворожих наступів заломились, не видержали і майже розбрились, стрільці сміливими контратаками відбивали ворога і не піддавались та не відступали, аж поки не зломили його сили.
Чотири повні дні тривали завзяті, криваві бої від 29 квітня до 2 травня. За плянами московського командування, на горі Маківці мав наступити пролом, який мав уможливити московській армії дістатись через Карпати на угорську рівнину, а відтак дальший похід в напрямі до Відня. На Маківку ворог вислав одну з найкращих своїх бригад, яка почала наступ вночі з 28 на 29 квітня. Маківки боронили австрійські і мадярські частини, які проте не видержали вже першого натиску. Ворог у деяких місцях проламав фронт і зайняв австрійські окопи. Тоді кинули до бою І курінь і частину II куреня Стрільців, які сильним ударом в рукопашнім бою відкинули ворога і відзискали втрачені позиції.
На другий день, 30 квітня ворог після артилерійської підготови поновив наступ, одначе чуйність і влучний обстріл УСС зупинили наступ. Та найзавзятіший бій розпочався першого травня. Від самого ранку гриміли ворожі гармати, барабанний вогонь численних батерій промощував дорогу до наступу. Ворог кинув до бою нові сили, які за всяку ціну мали зайняти Маківку. Непроглядні ворожі лави рушили вперед, перейшли знищені дротяні застави і вдерлись на верх Маківки. Мадярські частини не витримали і відступили. Ворог здобув значний успіх і почав поширювати пролім. Грозила цілковита втрата Маківки. Тим часом цілий тягар боротьби перейшов на Стрільців, які з цілою силою кинулись в протинаступ, двічі приступом в рукопашнім бою старались відкинути ворога і обидва рази мусили відступити, бо ворог з цілою рішучістю боронив здобутих позицій. Щойно за третім разом Стрільці з неустрашною відвагою і правдивою погордою смерти розбили ворога і відкинули його з зайнятих ним позицій. Ворог поніс великі втрати. Ціле побойовище було покрите поляглими, так, що не можна було перейти. Стрільці також мали великі втрати, але здобули світлу перемогу, не допустили до пролому.
Та ворог ще й тепер не міг погодитись з своєю невдачею і наступного дня, 2 травня, ще раз відновив свої атаки на Маківку свіжими силами, однак і цим разом безуспішно. УСС зберегли остаточно перемогу в своїх руках.
Перемога на Маківці знайшла сильний відгук в команді 55 дивізії, якій підлягав леґіон. Ось що пише команда дивізії до 130 бригади, до котрої належали УСС:
«Українські стрільці двічі рішили бій в нашу користь. Боротьба була важка. Повсякчасно залишиться в історії слава їх хоробрих діл.
Українці! З великою гордістю можете глядіти на Ваші найновіші геройські подвиги. Кожний мусить славитися приналежністю до Вашого Корпусу. Маєте право назвати себе вибраною частиною. Тричі Вам слава!»
Підписано: Фляйфман, генерал.
Командант бригади, полк. Вітошинський, пересилаючи те письмо до команди леґіону, додає від себе: «З приводу цих визначних подвигів вітаю найсердечніше підчинені мені українські баталіони ч. 1 і ч. 2 та почуваю себе щасливим, що такі геройські частини належать до бригади».
Таких похвальних слів хіба не часто можна почути в армії, їх не висказують з високого місця безпідставно, неоправдано і з легким серцем. Це було признання й найбільш авторитетного місця, від команди, що не зовсім була прихильна до УСС. Це було найкраще свідоцтво для УСС після важкого іспиту, що його стрільці склали з блискучим успіхом.
Так, УСС могли бути горді, та не тільки УСС, але й український Провід і цілий український нарід. Таку перемогу могли здобути лише нащадки хороброго лицарського народу, лицарі славного козацького роду. Це були сини рідної української землі, здебільша селянські, які вросли в ту землю не від сторіч, а від тисячоліть, для яких оборона своєї рідної землі була святим обов'язком.
Маківка започаткувала нову добу в історії леґіону. Вона ясно і чітко визначила місце і становище леґіону, як бойової одиниці в австрійській армії, а відтак скристалізувала й устабілізувала його характер, як української національної армії.
Український характер легіону був виразно підкреслений в дивізійному наказі: «українські стрільці вирішили бій, українці можуть бути гордими» і т.д.
Незадовго потім формацію УСС, зложену з двох куренів, визнано формально на підставі розпорядження Начальної Команди, як полк. Це було також велике вивищення і відзначення леґіону.
Не від речі буде згадати, що признання 55 дивізії не було одиноким, відокремленим ствердженням бойової вартости УСС і тільки від австрійської команди, бо після кривавих боїв під Семиківцями восені 1915 р. в німецькім звідомленні до команди Південної Армії була така згадка про УСС: «З нами йшли в наступ українські добровільці. Це, мабуть, найкращий відділ з усієї австро-угорської армії».
Подібних похвал було більше.
Вістка про перемогу на Маківці відбилась широким відгомоном серед українського суспільства, яке прийняло її з ентузіязмом та почуттям гордости за своїх синів, за своїх героїв-переможців. Вона розпорошила занепокоєння і пригноблення, ба навіть зневіру, що почали ширитись після окупації Галичини московським наїзником, під московським терором та внаслідку некорисного стану української справи в світі. Тепер повіяло свіжим, оздоровлюючим подихом. Всюди запанував радісний настрій і великий підйом духа. З подивом і захопленням очі українського суспільства звернулись на УСС, як центр і підставу української сили, як джерело віри і надії.
Перемога на Маківці була також радісною вісткою для українського Проводу, який дістав сильний і переконливий аргумент в своїй політичній діяльності і виступах перед австрійським урядом. Йому приходилось часто користуватись тим аргументом в обороні українського імени. Перемога на Маківці виросла несподівано, як могучий національно-політичний фактор.
Перемога на Маківці знайшла живий відгомін також серед чужинців, в краю і за кордоном. Чужомовна крайова і закордонна преса почала писати з приводу Маківки про українців і Україну. Українській справі почали присвячувати пильну увагу.
До леґіону посипались численні гарячі привіти: від загальної Української Ради, Бойової Управи, від організацій і товариств, від діячів і визначних осіб. Поети, письменники і композитори почали складати поеми, вірші і пісні та оспівувати і прославляти геройства УСС.
Так постала легенда Маківки, яка увійшла в новітню історію наших визвольних змагань, яка перейшла до українських національних традицій.
На традиціях Маківки виховувалась і виховується молодь в державницькім і соборницькім дусі. Після 1-ї світової війни молодь стала відвідувати могили поляглих на Маківці, а відзначування річниці Маківки стало величавим, всенародним святом. В той час в цілім краю відбувалась неначе мобілізація молоді, яка спішила зі всіх сторін, щоб поклонитись тіням героїв. Маківка стала атракційним гаслом для молоді, джерелом її надхнення, національної свідомости і патріотичного духа. На її примірі будуть виховуватись ще дальші покоління. Бо як не забулись Термопілі, як не забувся Конотоп, так і не забудеться Маківка. І тут, за океаном, для нашої молоді, що вже тут народилась і не бачила України, Маківка — це невичерпне джерело національного духа і національної гордости, що Україна мала не лише невдачі, але й світлі моменти, моменти перемоги.
З історичного погляду бої і перемога на Маківці — це символ незламного бажання і стремління українського народу до волі, символ боротьби, яку український нарід через століття вів із зброєю в руці, але й символ світлої перемоги над відвічним ворогом Москвою, подібно, як блискучою була перемога гетьмана Івана Виговського під Конотопом 1659 р.
Маківка — це відновлення і тріюмф лицарського духа українського народу, відродження давньої козацької слави після двох сот літ бою під Полтавою 1709 р.
Маківка — це доказ великої любови Батьківщини і геройської посвяти для неї. Маківка — це чинний вияв української самостійницької ідеї, доказ, що тої ідеї не можна знищити.
Маківка залишила глибокого змісту заповіт: Не риданням і наріканням, не плачем і благанням, і не фразами та перехвалками, але організованою і об'єднаною силою, збройною силою здобувається свободу.
Маківка потвердила ще раз невідхильну правду, що єдиною силою, на якій нарід може опертися, є здисциплінована, сильна духом і свідома своєї мети армія.
Маківка потвердила ще одну відвічну правду, що тільки спільним, об'єднаним фронтом можна здобути перемогу, а розбиті і роз'єднані не представляють жадної сили.
УСС на шляху своєї боротьби мали багато світлих воєнних осягів і тріюмфів, згадати б бої під Семиківцями, на горі Лисоні, під Конюхами і інші, але перемога на Маківці найсвітліша, найбільш блискуча.
Тому в 56-ту річницю боїв на Маківці віддаймо честь і вшануймо всіх учасників тих боїв, поляглих, померлих і ще живучих, та в першу чергу поклонімся тіням героїв, які склали свої буйні голови на жертовнику Батьківщини.
У ході визвольних змагань Українських Січових Стрільців Маківка відіграла надзвичайно важливу ролю. І її значення під багатьма оглядами виїмкове, з уваги на тодішню ситуацію просто переломове. Це був зворотний пункт в нашій визвольній боротьбі із військового і національно-політичного боку.
В чім же полягає її значення?
Далекосяжні наслідки перемоги на Маківці позначились так внутрі Леґіону, як і назовні. Для стрільців — це була безперечно світла вояцька перемога. Для самого Леґіону Маківка вирішила його дальшу організаційну долю, яка до того часу була непевна.
Перемогою на Маківці УСС закінчили не тільки довгі, затяжні бої, а Маківку як ключеву стратегічну позицію, але закінчили також свій карпатський період боротьби, найважчий в їхній воєнній кампанії, найважчий з огляду на непригожий гірський терен та зимову пору, особливо ж, коли взяти під увагу, що тоді була гостра, люта зима, в часі якої стрільці серед морозів мусіли бродити в глибоких снігах по гірських дебрах і вертепах. Це був для них також найважчий період з огляду на дуже несприятливі військово-службові відносини та болючі недостачі, що їх стрільці мусіли терпіти.
До тих недостач належав у першій мірі брак потрібної військової підготови. Не всі стрільці в початках своєї формації переходили нормальний кадровий вишкіл, теоретичний чи практичний. їх відразу розбивали на малі партизанські відділи і приділювані та призначувані до окремих завдань здебільша стежних і розвідувальних. Тому вони були розпорошені по всіх бойових відтинках, постійно наражені на небезпеку знищення. В тому часі УСС лише малими відділами брали участь на фронті в дрібних сутичках, та вже й тоді приходилось їм складати криваві жертви. Без бойового досвіду (багато стрільців вчилися стріляти щойно в окопах в бойовій лінії), не маючи належного виряду, без відповідного взуття і одягу, ба навіть без достатнього харчу і санітарної опіки, погано узброєні і погано трактовані (з вини поляків в корпусній команді), такий тернистий бойовий шлях судилось стрільцям переходити в часі до Маківки. А втім, стрільці не зневірювались і не падали духом, але совісно виконували свій вояцький обов'язок, самі себе вишколювали і гартувались та заправлялись до вирішального змагу. Гарт духа та сильна віра, що ще прийде їм слушний час, кріпила їх. Щойно пізніше, коли стрільці виявили бойову справність, відносини дещо поправились, наступила реорганізація леґіону.
Отож, коли зважити ті всі невідрадні обставини, що попередили битву на Маківці, то тим більше подивугідною, тим більше геройською стає перемога на Маківці. Тільки незглибима любов батьківщини, свідомість мети, за яку йшла боротьба та особиста хоробрість і відвага могли викресати завзятість і посвяту, що їх проявила горстка вояків, які завдяки цим прикметам осягнули світлу перемогу над багато численнішим ворогом. Це була дійсно нерівна боротьба, в якій перемогла сила духа. Тут здійснилась та відвічна правда, що не число, не скількість, але якість рішає, дух перемагає. На Маківці УСС виступили як одна, суцільна, об'єднана бойова одиниця. Це причинилось до їх бойового успіху і до того, що стрільці могли виявити себе як українська боєва формація.
Маківка показала, що легіон УСС — це бойова сила, сила високої військової вартости, вартости вояків і старшин.
До Маківки австрійська команда, у корпусі і в дивізії, легковажно дивилась на УСС, не добачувала і прямо ігнорувала їх як фронтову силу, визначувала їм підрядну ролю без поважнішого військового значення і приділювала до різних австрійських частин під різним командуванням. Від Маківки це основно змінилось. На Маківці австрійська команда «відкрила» українців і зразу була здивована: Показалось, що леґіон не тільки дорівнює, але значно перевищує австрійські відділи. Тоді, коли австрійські і мадярські частини на Маківці під напором ворожих наступів заломились, не видержали і майже розбрились, стрільці сміливими контратаками відбивали ворога і не піддавались та не відступали, аж поки не зломили його сили.
Чотири повні дні тривали завзяті, криваві бої від 29 квітня до 2 травня. За плянами московського командування, на горі Маківці мав наступити пролом, який мав уможливити московській армії дістатись через Карпати на угорську рівнину, а відтак дальший похід в напрямі до Відня. На Маківку ворог вислав одну з найкращих своїх бригад, яка почала наступ вночі з 28 на 29 квітня. Маківки боронили австрійські і мадярські частини, які проте не видержали вже першого натиску. Ворог у деяких місцях проламав фронт і зайняв австрійські окопи. Тоді кинули до бою І курінь і частину II куреня Стрільців, які сильним ударом в рукопашнім бою відкинули ворога і відзискали втрачені позиції.
На другий день, 30 квітня ворог після артилерійської підготови поновив наступ, одначе чуйність і влучний обстріл УСС зупинили наступ. Та найзавзятіший бій розпочався першого травня. Від самого ранку гриміли ворожі гармати, барабанний вогонь численних батерій промощував дорогу до наступу. Ворог кинув до бою нові сили, які за всяку ціну мали зайняти Маківку. Непроглядні ворожі лави рушили вперед, перейшли знищені дротяні застави і вдерлись на верх Маківки. Мадярські частини не витримали і відступили. Ворог здобув значний успіх і почав поширювати пролім. Грозила цілковита втрата Маківки. Тим часом цілий тягар боротьби перейшов на Стрільців, які з цілою силою кинулись в протинаступ, двічі приступом в рукопашнім бою старались відкинути ворога і обидва рази мусили відступити, бо ворог з цілою рішучістю боронив здобутих позицій. Щойно за третім разом Стрільці з неустрашною відвагою і правдивою погордою смерти розбили ворога і відкинули його з зайнятих ним позицій. Ворог поніс великі втрати. Ціле побойовище було покрите поляглими, так, що не можна було перейти. Стрільці також мали великі втрати, але здобули світлу перемогу, не допустили до пролому.
Та ворог ще й тепер не міг погодитись з своєю невдачею і наступного дня, 2 травня, ще раз відновив свої атаки на Маківку свіжими силами, однак і цим разом безуспішно. УСС зберегли остаточно перемогу в своїх руках.
Перемога на Маківці знайшла сильний відгук в команді 55 дивізії, якій підлягав леґіон. Ось що пише команда дивізії до 130 бригади, до котрої належали УСС:
«Українські стрільці двічі рішили бій в нашу користь. Боротьба була важка. Повсякчасно залишиться в історії слава їх хоробрих діл.
Українці! З великою гордістю можете глядіти на Ваші найновіші геройські подвиги. Кожний мусить славитися приналежністю до Вашого Корпусу. Маєте право назвати себе вибраною частиною. Тричі Вам слава!»
Підписано: Фляйфман, генерал.
Командант бригади, полк. Вітошинський, пересилаючи те письмо до команди леґіону, додає від себе: «З приводу цих визначних подвигів вітаю найсердечніше підчинені мені українські баталіони ч. 1 і ч. 2 та почуваю себе щасливим, що такі геройські частини належать до бригади».
Таких похвальних слів хіба не часто можна почути в армії, їх не висказують з високого місця безпідставно, неоправдано і з легким серцем. Це було признання й найбільш авторитетного місця, від команди, що не зовсім була прихильна до УСС. Це було найкраще свідоцтво для УСС після важкого іспиту, що його стрільці склали з блискучим успіхом.
Так, УСС могли бути горді, та не тільки УСС, але й український Провід і цілий український нарід. Таку перемогу могли здобути лише нащадки хороброго лицарського народу, лицарі славного козацького роду. Це були сини рідної української землі, здебільша селянські, які вросли в ту землю не від сторіч, а від тисячоліть, для яких оборона своєї рідної землі була святим обов'язком.
Маківка започаткувала нову добу в історії леґіону. Вона ясно і чітко визначила місце і становище леґіону, як бойової одиниці в австрійській армії, а відтак скристалізувала й устабілізувала його характер, як української національної армії.
Український характер легіону був виразно підкреслений в дивізійному наказі: «українські стрільці вирішили бій, українці можуть бути гордими» і т.д.
Незадовго потім формацію УСС, зложену з двох куренів, визнано формально на підставі розпорядження Начальної Команди, як полк. Це було також велике вивищення і відзначення леґіону.
Не від речі буде згадати, що признання 55 дивізії не було одиноким, відокремленим ствердженням бойової вартости УСС і тільки від австрійської команди, бо після кривавих боїв під Семиківцями восені 1915 р. в німецькім звідомленні до команди Південної Армії була така згадка про УСС: «З нами йшли в наступ українські добровільці. Це, мабуть, найкращий відділ з усієї австро-угорської армії».
Подібних похвал було більше.
Вістка про перемогу на Маківці відбилась широким відгомоном серед українського суспільства, яке прийняло її з ентузіязмом та почуттям гордости за своїх синів, за своїх героїв-переможців. Вона розпорошила занепокоєння і пригноблення, ба навіть зневіру, що почали ширитись після окупації Галичини московським наїзником, під московським терором та внаслідку некорисного стану української справи в світі. Тепер повіяло свіжим, оздоровлюючим подихом. Всюди запанував радісний настрій і великий підйом духа. З подивом і захопленням очі українського суспільства звернулись на УСС, як центр і підставу української сили, як джерело віри і надії.
Перемога на Маківці була також радісною вісткою для українського Проводу, який дістав сильний і переконливий аргумент в своїй політичній діяльності і виступах перед австрійським урядом. Йому приходилось часто користуватись тим аргументом в обороні українського імени. Перемога на Маківці виросла несподівано, як могучий національно-політичний фактор.
Перемога на Маківці знайшла живий відгомін також серед чужинців, в краю і за кордоном. Чужомовна крайова і закордонна преса почала писати з приводу Маківки про українців і Україну. Українській справі почали присвячувати пильну увагу.
До леґіону посипались численні гарячі привіти: від загальної Української Ради, Бойової Управи, від організацій і товариств, від діячів і визначних осіб. Поети, письменники і композитори почали складати поеми, вірші і пісні та оспівувати і прославляти геройства УСС.
Так постала легенда Маківки, яка увійшла в новітню історію наших визвольних змагань, яка перейшла до українських національних традицій.
На традиціях Маківки виховувалась і виховується молодь в державницькім і соборницькім дусі. Після 1-ї світової війни молодь стала відвідувати могили поляглих на Маківці, а відзначування річниці Маківки стало величавим, всенародним святом. В той час в цілім краю відбувалась неначе мобілізація молоді, яка спішила зі всіх сторін, щоб поклонитись тіням героїв. Маківка стала атракційним гаслом для молоді, джерелом її надхнення, національної свідомости і патріотичного духа. На її примірі будуть виховуватись ще дальші покоління. Бо як не забулись Термопілі, як не забувся Конотоп, так і не забудеться Маківка. І тут, за океаном, для нашої молоді, що вже тут народилась і не бачила України, Маківка — це невичерпне джерело національного духа і національної гордости, що Україна мала не лише невдачі, але й світлі моменти, моменти перемоги.
З історичного погляду бої і перемога на Маківці — це символ незламного бажання і стремління українського народу до волі, символ боротьби, яку український нарід через століття вів із зброєю в руці, але й символ світлої перемоги над відвічним ворогом Москвою, подібно, як блискучою була перемога гетьмана Івана Виговського під Конотопом 1659 р.
Маківка — це відновлення і тріюмф лицарського духа українського народу, відродження давньої козацької слави після двох сот літ бою під Полтавою 1709 р.
Маківка — це доказ великої любови Батьківщини і геройської посвяти для неї. Маківка — це чинний вияв української самостійницької ідеї, доказ, що тої ідеї не можна знищити.
Маківка залишила глибокого змісту заповіт: Не риданням і наріканням, не плачем і благанням, і не фразами та перехвалками, але організованою і об'єднаною силою, збройною силою здобувається свободу.
Маківка потвердила ще раз невідхильну правду, що єдиною силою, на якій нарід може опертися, є здисциплінована, сильна духом і свідома своєї мети армія.
Маківка потвердила ще одну відвічну правду, що тільки спільним, об'єднаним фронтом можна здобути перемогу, а розбиті і роз'єднані не представляють жадної сили.
УСС на шляху своєї боротьби мали багато світлих воєнних осягів і тріюмфів, згадати б бої під Семиківцями, на горі Лисоні, під Конюхами і інші, але перемога на Маківці найсвітліша, найбільш блискуча.
Тому в 56-ту річницю боїв на Маківці віддаймо честь і вшануймо всіх учасників тих боїв, поляглих, померлих і ще живучих, та в першу чергу поклонімся тіням героїв, які склали свої буйні голови на жертовнику Батьківщини.
субота, 18 грудня 2010 р.
УКРАЇНСЬКИЙ ВОЯК НА «САСЬКІЙ ПЛОЩІ»
По першій і другій світовій війні держави, що виграли війну, будували могилу «Незнаного Вояка», на якій не лише свої, але й чужі дипломати світу складають вінки на знак пошани не лише до того, хто в могилі, але й до даної нації. Належить до доброго тону з приводу відвідин столиці класти вінок у стіп могили Незнаного Вояка. По першій світовій війні Польща рахувалася переможною державою. По другій світовій війні теж СССР створили у себе культ героїв «вітчизняної війни». На могилах-пам'ятниках у всіх великих містах України я бачив вічно горіючий вогонь в пам'ять поляглих в часі 2-ої т. зв. «вітчизняної» війни.
По першій війні Польща рішила теж створити культ Незнаного Вояка і збудувати для нього могилу-пам'ятник на т. зв. Саській площі у Варшаві. При могилі вічно стояла військова варта, стоїть і тепер за «Людової» Польщі, що я бачив в 1963 р.
У зв'язку з будовою могили польського Невідомого Вояка проведено великі приготування і паради, щоби гідно вшанувати тих, які лягли в боротьбі за польську самостійність.
Восени 1925 поку я служив у польському війську, в ІІІ полку кінної артилерії. Я був рядовиком, бо давніх військових ступнів Польща не признавала тим, що у свій час не з'явилися на заклик, як це було зі мною і всіма тими, що були в час польської рекрутації за кордоном і чекали — самостійности України.
По присязі рекрутів в польському костелі в Ярославі, хоч там є українська церква, зібрався весь дивізіон в павільоні, де відбувалася «вольтажерка» — вправи їзди на коні. До нас всіх промовляв пор. Збієвскі так:
У війні за самостійність Польщі, Державна Комісія для встановлення могили Незнаного Вояка, що має бути у Варшаві, прийшла до висновку, що Польський Незнаний Вояк буде вибраний на львівськім побоєвищі. Львів був найбільш крівавим і найбільш жорстоким полем боїв. У Львові й біля нього лягло багато поляків і українців і нераз їх ховали у спільній могилі. Комісія вибрала вже того вояка. Він, може, був поляком, а може українцем, бо по 7-ох літах не пізнати мундурів ні відзнак. На наш полк припала честь супроводити кінно поїзд, який на відкритому вагоні повезе тіло через Ярослав на Розвадів до Варшави. В почоті візьме участь теж 20-ий полк уланів з Рящева і полк кінних стрільців (драгунів) з Ланцута...
У тому часі в полку величезною більшістю вояків були волиняки, які щойно приходили до свідомости, що вони українці і все ще співали «канареюшка жалобно пайот». На них промова зробила велике враження, мовляв, українці хоробро билися проти поляків, а тепер українець може бути польським Невідомим Вояком. Були це сільські хлопці, і я мусів пояснювати, як то було, бо вони не могли зрозуміти, чому, хоч нас так багато, ми програли. І сьогодні багато з-посеред нас не всилі зрозуміти тієї трагічної іронії долі.
В означений день, дати не пам'ятаю, над'їхав поїзд і повільним ходом зближався до Ярослава, де його чекали волиняки на конях, по 12 їздців з обох боків поїзду. Приділено трасу 5 кілометрів для кожного з трьох полків 10-го корпусу. Дальше на північ інші військові кінні формації супроводжали Невідомого Вяка в останню дорогу до Варшави.
Комісія шукала вояка без роду й імени, і не брала до уваги тих, що мали документи й хрести з таблицями. І тому дійсно не є виключене, що на колишньому Саському майдані у Варшаві похоронили українця, дармащо на Янівському й Личаківському цвинтарях були окремі секції з могилами, польських та українських вояків, що боролися і згинули у Львові.
Степан Куропась
По першій війні Польща рішила теж створити культ Незнаного Вояка і збудувати для нього могилу-пам'ятник на т. зв. Саській площі у Варшаві. При могилі вічно стояла військова варта, стоїть і тепер за «Людової» Польщі, що я бачив в 1963 р.
У зв'язку з будовою могили польського Невідомого Вояка проведено великі приготування і паради, щоби гідно вшанувати тих, які лягли в боротьбі за польську самостійність.
Восени 1925 поку я служив у польському війську, в ІІІ полку кінної артилерії. Я був рядовиком, бо давніх військових ступнів Польща не признавала тим, що у свій час не з'явилися на заклик, як це було зі мною і всіма тими, що були в час польської рекрутації за кордоном і чекали — самостійности України.
По присязі рекрутів в польському костелі в Ярославі, хоч там є українська церква, зібрався весь дивізіон в павільоні, де відбувалася «вольтажерка» — вправи їзди на коні. До нас всіх промовляв пор. Збієвскі так:
У війні за самостійність Польщі, Державна Комісія для встановлення могили Незнаного Вояка, що має бути у Варшаві, прийшла до висновку, що Польський Незнаний Вояк буде вибраний на львівськім побоєвищі. Львів був найбільш крівавим і найбільш жорстоким полем боїв. У Львові й біля нього лягло багато поляків і українців і нераз їх ховали у спільній могилі. Комісія вибрала вже того вояка. Він, може, був поляком, а може українцем, бо по 7-ох літах не пізнати мундурів ні відзнак. На наш полк припала честь супроводити кінно поїзд, який на відкритому вагоні повезе тіло через Ярослав на Розвадів до Варшави. В почоті візьме участь теж 20-ий полк уланів з Рящева і полк кінних стрільців (драгунів) з Ланцута...
У тому часі в полку величезною більшістю вояків були волиняки, які щойно приходили до свідомости, що вони українці і все ще співали «канареюшка жалобно пайот». На них промова зробила велике враження, мовляв, українці хоробро билися проти поляків, а тепер українець може бути польським Невідомим Вояком. Були це сільські хлопці, і я мусів пояснювати, як то було, бо вони не могли зрозуміти, чому, хоч нас так багато, ми програли. І сьогодні багато з-посеред нас не всилі зрозуміти тієї трагічної іронії долі.
В означений день, дати не пам'ятаю, над'їхав поїзд і повільним ходом зближався до Ярослава, де його чекали волиняки на конях, по 12 їздців з обох боків поїзду. Приділено трасу 5 кілометрів для кожного з трьох полків 10-го корпусу. Дальше на північ інші військові кінні формації супроводжали Невідомого Вяка в останню дорогу до Варшави.
Комісія шукала вояка без роду й імени, і не брала до уваги тих, що мали документи й хрести з таблицями. І тому дійсно не є виключене, що на колишньому Саському майдані у Варшаві похоронили українця, дармащо на Янівському й Личаківському цвинтарях були окремі секції з могилами, польських та українських вояків, що боролися і згинули у Львові.
Степан Куропась
пʼятниця, 17 грудня 2010 р.
ГЕЙ, ГРІМКИХ ПІСЕНЬ СПІВАЙМО
Богдан Стефанишин
Гей, грімких пісень співаймо,
заглушім дрімливий час,
на великий чин рішаймось —
Україна кличе нас!
Піднесім святий, двополий,
синьо-жовтий, гордий стяг,
хай почують гори й доли:
вже стрільці ідуть на змаг.
Перед нами даль синіє,
перед нами волі чар,
месть у тверді серць жевріє,
а за нами дими й згар.
За мільйони жертв народу —
закатованих братів,
як огненний пекла подув
ми ударим ворогів.
Не страшна нам смерть, ні труди,
не жаліємо й життя,
або волю ми здобудем,
або вмремо за наш стяг!
Гей, грімких пісень співаймо,
заглушім дрімливий час,
на великий чин рішаймось —
Україна кличе нас!
Гайделяґер, грудень 1943.
Гей, грімких пісень співаймо,
заглушім дрімливий час,
на великий чин рішаймось —
Україна кличе нас!
Піднесім святий, двополий,
синьо-жовтий, гордий стяг,
хай почують гори й доли:
вже стрільці ідуть на змаг.
Перед нами даль синіє,
перед нами волі чар,
месть у тверді серць жевріє,
а за нами дими й згар.
За мільйони жертв народу —
закатованих братів,
як огненний пекла подув
ми ударим ворогів.
Не страшна нам смерть, ні труди,
не жаліємо й життя,
або волю ми здобудем,
або вмремо за наш стяг!
Гей, грімких пісень співаймо,
заглушім дрімливий час,
на великий чин рішаймось —
Україна кличе нас!
Гайделяґер, грудень 1943.
субота, 11 жовтня 2008 р.
ТЕРНОПІЛЬЦІ НА ОБОРОНУ КИЄВА
Г. Лучанко
(Спомин)
Загальна стихія російської революції насторожила і нас полонених австрійських старшин, що перебували тоді на Сибірі в малім повітовім місточку Туринську, Тобольської губ. Було нас там всіх 17, самі українці. Почали ми тоді брататись з місцевими українцями, яких ніде не бракує на цілім величезнім просторі російської імперії. Тоді, при помочі козацького старшини пор. Івка, запізнався я листовно з письменницею Христею Алчевською. Вона почала присилати нам «Українське Слово», з якого ми довідались про Центральну Раду і творення рідного війська. Це так сколихнуло наші почування, що ми (Антін Дудар, Василь Возняк і автор цих рядків) в саме Різдво 1917 р. втекли з полону і по довгій блуканині щойно в другій половині лютого 1918 р. добились до Києва.
Однак мрії наші не сповнились, бо Київ вже зайняли банди Муравйова на пару днів перед нашим прибуттям. З тієї причини ми були змушені розлучитись, з уваги на небезпеку, і кожний для себе шукати способу якби найскорше дістатись у рідні сторони. По пару днях удалось мені перейти Збруч і так опинився в близькім мені Тернополі. Коли я довідався, що тут урядує мій передвоєнний шкільний інспектор Левицький (воєнний інвалід в ранзі майора), задумав його відвідати. Його втішила моя поява, а з браку учителів, казав мені зараз же написати прохання про звільнення, і залишив мене вчителювати в найближчім селі Біла, 3 клм. від Тернополя.
По закінченню шкільної науки в половині червня 1918 р. я поїхав до кадри мого полку до Чехії на виправдання свого полону, після чого дістав 3-місячну відпустку, яка кінчилась в жовтні. З днем 1 вересня я почав науку в школі наново, бо названий інспектор довірочно мені заявив, щоб я не поспішав з виїздом. Крім того з кінцем жовтня дістав тайний наказ зі Львова, щоб не голоситись до австрійського війська, бо наближається державний переворот і буду потрібний на місці.
День чи два перед І-шим листопада 1918 р. я дістав тайний наказ зі Львова, щоб вночі 1-го листопада я старався за всяку ціну зайняти залізничий двірець в Тернополі з хлопцями, яких буду мати під рукою. Немало здивував мене цей наказ, бо ж на тутешніх сільських хлопців я не міг рахувати: по-перше, їх тут ще добре не знав, а до того підміське село мало коло четвертини поляків. Але над вечір 31 жовтня почали помалу стягатися хлопці з подальших довколишніх сіл, з котрими вдалось нам майже без стрілу заволодіти залізничною станцією.
Кілька днів я сам виконував тут службу команданта. Але по деякім наладнанню відносин призначено на команданта станції А. Дудара, а згодом керівництво обняв сот. Громницький.
Від першого дня по розвалі Австрії почали напливати великі маси добровільців до військової служби на захист рідної державности. Так постав у Тернополі полк ім. С. Петлюри, з якого в короткому часі було вислано 4 курені (здебільша військовиків) на оборону Львова. Десь з кінцем листопада 1918 р. (не пам'ятаю дати) зформований п'ятий з черги курінь під командою сот. Королюка, який зараз, як перший з Галичини, відійшов на оборону Києва в заміну за частини придніпрянців, що тоді бились спільно з нашими хлопцями під Львовом. Мене призначено на команданта сотні того куреня.
Тому, що в нашому курені була вже більшість добровільців необучених якслід з воєнним ремеслом (головно збаражчан), вивантажились ми у Вінниці і заквартирувались в селі Хуторі, зараз таки за залізничою станцією, де підучувались ще майже місяць. В міжчасі долучився до нас ще один транспорт з Галичини, з Підгаєччини, з яким прибув до нас четар А. Жуковський і хор. Шараневич. Після того сотник переформував цілий курінь. Мою першу сотню обняв чет. Жуковський, а мене призначив своїм ад'ютантом. Тепер кожна наша сотня нараховувала поверх 150 стрільців.
По одномісячнім вишколі від'їхав курінь на наказ з Києва вже по Різдві 1919 р. на захист столиці і тут зупинився на кілька днів. В день 22 січня, під час проголошення акту Соборности Західньо-Української Народньої Республіки із Українською Народньою Республікою, наш курінь держав східню сторону парадного чотиробоку на Софійській площі від сторони Михайлівського собору.
БІЙ З БОЛЬШЕВИКАМИ
Вже під час нашого тут короткого постою траплялись незначні провокації большевицьких хуліганів, але хлопців заздалегідь остережено і вони давали собі раду з ними, головно вночі. Одного ранку службовий підстаршина зголосив, що стійковий (здоровенний хлопець зі Збаража) вбив вночі на стійці якогось напасника, що не хотів задержатись на потрійний його заклик, а навіть зранив його в плече ножем. Після того ще більше ми загострили службу і подвоїли стійки.
Зараз наступного дня після паради проголошення Злуки відійшов наш курінь на наказ з Головного Штабу на протибольшевицький фронт, який наближався вже до столиці Києва. Ми дійшли лише до м. Бровари, першої залізничної станції за Дніпром, де знаходився штаб групи полк. М. Аркаса, що керував фронтовими частинами, бо звідтіль на схід 8-10 км. в селі Димірка, Чернигівської губ., засіли були вже большевики. Наш курінь, як самостійний, приділено до тієї групи, бо хоч були тут два піхотні полки Січових Стрільців полк. Думіна і полк. Рогульського, але жаден з них не був такий численний, як наш курінь. По включенню куреня в бойову лінію ми негайно вступили в бій з большевиками, щоб їх відсунути якнайдальше від столиці. По дводеннім завзятім бою повний курінь з усіма старшинами, місцями в рукопашнім бою, випер большевиків з їх становищ і зайняв село Димірку. Тут ми не лише самі закріпились, але й штаб групи перейшов сюди з Броварів і осів на приходстві. Ми з своєю канцелярією осіли недалеко в селі.
Підбадьорені перемогою (кількох ранених, без жадних втрат) ми рішили по пару днях відпочинку за згодою і порозумінням зі штабом групи ще дальше відсунути большевиків від столиці. Назначивши чет. Д. Жуковського півкурінним, сот. М. Королюк наказав йому 29 січня з двома сотнями зайняти село Бобрика (я не певний, чи точна назва), положене 3-4 км. дальше на схід від Димірки. Окруживши згадане село з двох сторін, після завзятого спротиву ворога, таки вдалось чет. Жуковському під вечір виперти ворога з села і зайняли його. Коли зі штабу донесено про це в Київ, то сам Головний Отаман Петлюра приїхав автом ЗІ січня оглянути побоєвище. На від'їзнім почув я такі знаменні слова Головного Отамана, які він сказав до сот. Королюка на прощання: «Знаєш, сотнику, якби в нас було кілька корпусів війська такого як твій, не страшний був би нам жадний ворог».
Курінний пару разів навідувався особисто в зайняте село, вкінці одного ранку наказав відмаршерувати туди і решті куреня. Знова під вечір того дня ми спакували цілу канцелярію, всіли на сани з сот. К. і підхор. Мамчаком, службовим старшиною у курені, і, в супроводі кількох стрільців охорони, вибралися вслід за куренем до недавно зайнятого села.
Але туди не доїхали, бо десь в половині дороги в нічній пітьмі посипався на нас густий крісовий вогонь з правої сторони десь від сторони залізничого шляху. Ми всі зіскочили зі саней і яром, що тягнувся вздовж дороги, завернули назад в напрямі Димірки та задержались коло якоїсь пустої шопи. щоб з'ясувати собі положення. Тут переждали ми майже цілу ніч, бо стріли не припинялись, а час до часу було навіть чути гарматні стріли, мабуть, з броневика.
Вислані дві стежі не дали вияснення. Коли вже почало сіріти, курінний вислав мене і підхор. Мамчака верхи на конях назад у село Димірку до штабу засягнути якоїсь інформації. Тут на приходстві, хоч була ще раня година, стрінула нас при вході ціла родина священика на ногах, і перестрашена здивовано дивилась на нас. На мій запит «що сталось?», відповів отець, що весь наш штаб ще опівночі вибрався і від'їхав в сторону Броварів. Не розпитуючи дальше, оба ми скочили на коні, щоб якнайскорше добитись до штабу. Лише виїхали за село, коли у віддалі коло 2 км, побачили броневик. Ми пустились верхом снігами в його сторону, щоб щось довідатись від його залоги. Зблизившись до броневика, я побачив, що його паротяг звернений в сторону Києва, отже ворожий. Ми зупинили на хвилинку коні. Розглядаючись на всі сторони, ми зауважили, що з видолинка впереді, якого ми в ранніх сутінках досі не зауважили, почала висуватись якась розсрільна 50-100 м. перед нами, але в напрямі на Броварі. Щоб упевнитись, хто вони, я спитав голосно, що це за частина. На мій голос кількох найближчих повернули голови до нас і на їх чорних папахах я побачив зразу червоні, в три пальці широкі, навскіс натягнені стрічки. Не було сумніву, що це вороги — большевики. Завернувши коні, ми в повнім бігу пігнались назад до села, під рясні стріли тих, що нас побачили. Я пригадав собі, що Димірка село довге на яких 5 км. і північним кінцем сягає до великого ліса, що тягнеться через цілу Чернигівщину і доходить аж до Дніпра. Коли б нам вдалось проскочити селом до ліса, а там ми вже собі дамо раду — подумав.
НЕВОЛЯ
Але... все це «але» на перешкоді. Якщо дорога вздовж селом була б проста і без закрутів — може були б ми оминули лихо. Хоча б і стрінули по дорозі одного, чи двох бійців красноармейців, дали б собі з ними раду, як і трапилось нам недалеко приходства. Їдучи в повнім ґальопі вулицею побачили впереді перед собою двох бійців з крісами: ті, певно не знаючи, хто їде верхом, відступили з дороги на боки, даючи нам дорогу. Однак ми, щоб оминути несподіванки з їх сторони, в бігу наїхали на них кіньми і обох повалили в рів по обох боках дороги та помчали щосили дальше. Але, від'їхавши яких 2 км. далі, напоролися за закрутом на 9-ох красноармійців, які стерегли 7-ох наших хлопців, що їх в селі половили і сюди привезли. Обскочили нас й трудно було протиставитись з одними тільки пістолями.
Зійшли ми з коней і почались допити. Здебільша я один відповідав на запити, бо знав добре російську мову, вивчивши її в полоні на Сибірі, а підхор. Мамчака можна було по вимові скоро пізнати, що він галичанин, а большевики особливо не терпіли галичан. Далі, він, як молодий юнак, ще не дозрів до такої ситуації. Зараз же по першій виміні слів я пізнав, що це не правдиві москалі, а якісь перевертні. Пізніше я довідався, що це були бійці І Таращанської дивізії, наші таки «хахли» з Київщини.
— Ти хто такой будеш, охвицер, старшина, Петлюровець? — спитав мене один з них, мабуть, старший між ними, здираючи мені з голови мою нову баранкову шапку з тризубом і цікаво її оглядаючи. Тризуб віддер і сховав до кишені, а шапку заклав собі на голову, наділивши мене своєю чорною папахою з червоною стрічкою, широкою як долоня. Відтак помінявся зі мною в той сам спосіб своєю шинелею на мою нову «явдошку», підбиту кожухом, і мої нові з жовтого юхту чоботи.
— Ні! — відповів я йому твердо, злий на таку заміну, дивлячись йому просто ввічі.
— А хто ж ти такой? — питає дальше, вже лагідніше.
— Я був «баталінним капітанармусом»! (Харчовим підстаршиною), — твердо і відважно збрехав, щоб змилити увагу.
— Здорово воровал, маладєц. Нажіл дєнєґ! Как харашо одєлса. — захарчав злісно, надіваючи те все, що з мене ограбив.
Те саме зробив інший босяк з підхор. Мамчаком. На запит старшого «хто він», я відповів, що він мій помічник, а ми оба Волинської губернії, Ново Олексінєцкого «уєзда».
Після того запхали нас в «сборну» — громадську канцелярію, — де вже сиділо наших 7 стрільців. Ні один з них не зрадив, що ми старшини, бо всі знали, що ті босяки зі старшинами розправляються скоро і коротко. Так просиділи ми до вечора в голоді і холоді. На ніч змінилась сторожа. Прийшло їх ще коло 25, здається в більшості москалі. На просьбу хлопців, щоб дали, хоч води напитись і по куску хліба, відповідали з насмішками.
– Вам і так не поможе. Завтра з вами «прікончім».
Так голодні і перемерзлі при 20 ст. морозу на дворі ані ока не замкнули і просиділи цілу ніч, думаючи над своєю завтрішньою долею. Другого дня раненько вивели нас ті босяки за село, майже в то само місце, де перед кількома днями ми з Головним Отаманом стояли і оглядали недавнє побоєвище і там мали нас стріляти. Наказали роздягнутись до білизни. Наче чудо — з-поза хат на спіненім коні над'їхав командир батальйону (як він себе називав) і наказав їм залишити нас і йти на село Бобрик. Ті нові босяки вкрали мені й оту стару шинелю та чоботи, які мені вчора «ласкаво» подарував попередній большевик. Мені залишили стареньку шинелю, роздерту від лівого рукава аж до низу, і чоботи майже без підошов. Перемерзлих до кости завели нас до одної багатшої хати, й наказали господині накормити нас. Поки господиня зготовила кулешу і нагріла молока, ми в теплій хаті так нагрілися і я необережно зняв рукавиці. Як лиш один з конвоїрів побачив мої шлюбний і заручиновий перстені, зараз причепився, щоб йому їх віддати. Покищо я ще викрутився, але на станції, куди нас привели, большевицький комісар таки пограбував їх у мене.
На тій станції зібрали нас 72 старшин і стрільців з цілої нашої групи. Вечором того дня заладовано нас всіх на потяг і вивезено до Ніжина, і ту приміщено в будинку тамошньої тюрми, звідки по кількаденнім перебуванню відставлено нас аж до Орла вже на Московщині.
Тут приміщено нас в якімсь приватнім домі, що належав, мабуть, якомусь багатому міщанинові, чи якомусь клюбові, бо крім кількох великих кімнат не було там жадної кухні, тільки печі по кімнати. Ми всі розмістились у двох кімнатах, що їх сяк-так для нас огрівано, а спали таки просто на підлозі. Зараз таки наступного дня пігнали половину нас на роботи розчищувати попалені казарми. Друга половина мала йти наступного дня по нас і так було весь час мого там перебування, аж до моєї втечі.
В Орлі стояло до революції аж 6 полків, які потребували величезних приміщень. Ті всі казарми в часі революції розагітовані солдати понищили і спалили. Туди власне ходили ми щоденно відчищувати понищене і спалене. Недонищені і недопалені рештки відносили в одне безпечне місце. Кормили нас дуже погано. Один буханець вівсяного хліба на нас 10-ох, а на вечір, як вертались з роботи, «бак» картопляної теплої юшки.
За якийсь час розчистили ми одні приміщення і нас перевели в інше місце на роботу. Теперішні приміщення розтяглись над глибоким яром, куди вела головна дорога до міста. В четвер, в торговий день у місті, побачив я багато санок, що приїжджали тою дорогою рано до міста, а над вечір вертались назад. В мене зродилась думка про втечу і над цим почав я докладно призадумуватись. Одного дня під час розчищування знайшов я стару кальошу і, оглядаючи її, прийшла мені спасенна думка: вирізати з тієї грубої підошви волосну печатку, яку я бачив в полоні на Сибірі в канцелярії начальника, куди заходив двічі в тиждень за поштою.
Над вирізьбленням такої печатки я намучився добрих кілька вечорів при світлі з огрівальної печі, поки її як слід оформив. Паперу постаравсь мій довірений стрілець Михась. Вернувшись з роботи одного вечора подав мені потайки пів «катушки» «клозетного» паперу, який був настільки штивний і грубий, що можна було на ньому писати, чим я дуже втішився. Порізав я цей папір на відповідні кусники, виписав на них для всіх хлопців з нашого куреня відповідні «удостовєренія», прибив на кожному підроблену печатку і пояснив кожному з них, як має поводитись, коли вже котрому з них вдасться вискочити на волю. Боже борони не петлюрівець, а воєннополонений австрійської армії. Себе назвав Генрі Ваґнер, німець з Відня.
ВТЕЧА
Врешті прийшов мій день 28 березня. Був то якраз четвер, день торговий. Нас шістьох і один солдат працювали в неогрітому будинку над самим яром. З-під румовищ видобули зовсім добру шафу. Поки хлопці розчищували її на дворі, мені нагло блиснула думка «вже — тепер» і миттю розшнурував черевик. Коли ж солдат скомандував брати шафу, я будьто-би схилився зав'язувати черевик і кажу до решти хлопців: «беріть, я зараз, лише зашнурую».
— Ну, а ти? — спитав солдат. — Я «січас, — відповідаю йому, зав'зуючи ніби черевика.
Хлопці понесли шафу і солдат пішов за ними. Як тільки вони скрились за недалеким будинком, я мигом скочив на сам берег яру, а присівши з'їхав на штанах, по похилій, снігом покритій площі, з висоти може 3 поверхового будинку і опинився несподівано аж на дорозі. На моє щастя над'їхав санками москаль з торгу і я, не питаючи, скочив на сани. — «Куда таваріщ?» — тільки спитав, не спиняючи коня. — «В деревню хлєба достать», — відповів я йому і тільки було нашої розмови за цілу дорогу майже 20 км. до села. Аж коли в'їхали в село, селинин задержав коня і кивком голови вказуючи хату сказав, що тут напевно дістану хліба. Коли ж я зліз з саней, він затяв коня і спішно від'їхав.
Коли я увійшов до вказаної хати, здоровенна господиня здивовано видивилась на мене і гостро спитала: «Ти кто будеш, што тебе нада?» Почав я оповідати їй різні байки, що вертаюсь з Сибіру додому, аж у «Вену», що в Москві мене зовсім обікрали, що ані перебратися не маю, ані потягом тяжко поїхати. Так розброїв її своїм оповіданням, що і свіже біля подарувала і переночувала, а коли раненько вибрався від неї, дала на дорогу в «сумку» пару печених картопель і кусень хліба. В часі мого довгого оповідання я витягнув від неї те, що для мене було найважливіше. Довідавшись від неї, що її чоловік залізничник, який чотири дні підряд в службі, сказала мені, що на цивільний потяг певно буду довго ждати, бо тепер лише ««воїнскі» потяги ходять. От, і завтра раненько переїде «воїнский», але на нього нікому із «штатских» всідати не вільно. Мені лише то треба було знати і раненько, сердечно подякувавши господині, я вискочив з хати, щоб поспішити використати нагоду.
Вийшовши аж поза село здалека обійшов станцію, ровом підійшов дуже близько і сховавсь за великим стосом збитих дощок-лат, якими за мирного часу обставляли шлях перед сніговими завіями. Довго чекав я на той поїзд, аж перемерз не рухаючись, щоб не зрадитись, поки він над'їде. Коли ж вкінці над'їхав, то хоч як було холодно, я аж упрів, коли його побачив. Всього тільки кілька вагонів і то всі 1-ої і 2-ої кляси. «Певно якась висока риба їде» — подумав я, бо в дверях усіх вагонів стояв солдат з крісом нагостро.
Все одно попробую щастя, — подумав по хвилині, коли заспокоївсь. По кількох хвилинах паротяг засвистав, стійки ввійшли до вагонів і поїзд помало почав рушати. Я завважив, що всі вікна були замерзлі. Тоді я вискочив з своєї криївки, миттю в кількох стрибках проскочив тих 8-10 метрів, які ділили мене від вагону і вже був на східцях. Але стояти тут не відважився, бо вартовий міг зіштовхнути мене з них, якщо через замерзлу шибу побачив би мою тінь і відчинив двері. Звідтіль я переступив між оба вагони і, розставивши широко ноги, станув на «буфорах», які злучують оба вагони, а руками тримався за залізні штаби обох вагонів. Довго так їхали, поки доїхали до наступної станції. Здавалось, що пальці примерзли до заліза і їх не відірву. Щастя, що мав хоч поганенькі рукавиці.
Як лише доїхали до сусідньої станції, вартові як і на попередній станції, вискочили перед двері і тут мене зразу побачили. Коли я перемерзлий і посинілий зі зимна не міг нічого відповісти на їх запити, втягнули мене до вагону, відриваючи примерзлі рукавиці. Тут зійшлись певне всі, що містились у тому вагоні і засипали мене запитами. — Хто? — Звідки? — Що я тут роблю? і т. д., але зуби від зимна так скакали, що я одного слова порядно не був всилі вимовити, лише вспів витягнути своє підроблене «удостовєреніє» і подав його якомусь достойникові. Той лиш глянув на папірець і печатку, зараз наказав принести мені гарячого чаю (як мені здавалося — з румом) і велику білу «здобну» булку. — «Тепер ми його нічого не допитаємось, нехай відійде», — звернувся до окружуючих його високих старшин і всі відійшли. Як опісля я довідався від вартового, це їхав на фронт штаб першої совєтської дивізії зі своїм начальником — генералом.
Коли я після випитого чаю розігрівся і зовсім прочуняв, відпочиваючи на лавочці на коридорі біля вартового, прийшов знову той сам генерал з двома іншими старшинами, щоб перевести допити зі мною. З почестю, як слід супроти такої високопоставленої особи, я відповідав на всі їх питання імпровізуючи перед ними так, як учора перед тою господинею, що мене нагодувала і щедро обдарувала. На всі їх допити я відповідав одно, що по чотирьох літах неволі і тій крадежі у Москві мені лишилося в голові одно, щоб якнайскорше дістатися додому.
— Але ж ти і так далеко з нами не поїдеш, лиш до Конотопу, бо там уже «другая тєріторія» — сказав вкінці до мене генерал. — «Спасибі — відповів я — і так буде мені вже багато ближче». Тих двох старшин взяв генерал з собою очевидячки для ствердження правдивости моїх зізнань, моєї німецької національности і перебування на Сибірі, бо один з них поставив мені кілька питань німецькою мовою. Після допитів обидва старшини заявили генералові: «Да, харашо, товарищ дивізійний». На тім дали мені спокій і я заїхав до Конотопу, першої граничної станції вже в Україні.
Покинувши той «воїнский» поїзд, що ним сюди дістався таким чудесним способом, я пішов до міста засягнути інформацій. Хоч Конотоп був вже також під правлінням большевиків, як і Орел, але це вже була Україна. На базарі побачив білий хліб, молоко, навіть ковбаси, де в Орлі кусника хліба не можна було дістати.
В добавок довідався, що тут можна усього купити за «керенки», яких на щастя я мав захованих «пів аркуша» в паску моїх «мадярських» штанів. Врадуваний, накупив за них пляшку молока, ковбаси та білого хліба та й після півторамісячної голодівки в Орлі в неволі як попоїв того усього, то поки доїхав поїздом до Києва, так захворів на шлунок, що зі станції відвезли мене до шпиталю на Подолі, де я пролежав повних 2 тижні. Щастя, що при виході зі шпиталю знайшов під подушкою своє бідненьке вбрання та, головно, мої мадярські штани, де були зашиті ще трохи «керенок».
Від одного раненого я довідався, що фронтова лінія є тепер коло Деражні. Покупив дещо на дорогу за оставші «керенки», а виждавши на станції повних 12 годин, таки вкінці втиснувся до переповненого поїзду і по різних пригодах дістався щасливо до Жмеринки, останньої підфронтової станції. Давніше гарний, чистенький, просторий стаційний будинок тепер понищений не до пізнання, наче туди страшна хуртовина перейшла. В кутку ждальні на однім зі столів, серед гущі солдатів я якось перемучив ту ніч. Вранці пустився пішком вздовж залізничої дороги і зайшов до Деражні, де вже була фронтова лінія. Тут спробував зайти до команди відтинка і просити за перепуску. Якийсь босяк (напевне командир) в заболочених по коліна чоботах, лежачи на оксамитній софі в якимось багатім домі за річкою, простягнув руку по моє «удостовєреніє», а подавши його прочитати другому, сказав хриплим голосом: «Нє нада тебе, єслі петлюровци тєбя не уб'ют, то ета бумажка хватіт». — Хоча він відраджував іти туди, проте я постановив за всяку ціну дістатись до своїх якнайскорше і зараз таки рушив в дорогу. Поспішав я, щоб як найскорше видістатись з цього пекла. Пройшовши кілька кілометрів, в залізничній будці я стрінув якогось українця і довідався від нього, що коло третьої такої будки зараз за закрутом напевне стріну вже наш броневик. Лише перестеріг, щоб конче повісити на патик якесь біле шмаття. Ще раз я наївся, коли в міжчасі переїхала пропри нас большевицька стежа. На щастя до будки не заглядали.
Пішовши дальше, я прив'язав до патика білу хустку і лише почав обходити заповіджений закрут, як з-за корча з'явились переді мною 4 стрільці з крісами, а у віддалі коло 100 метрів перед самою будкою стояв броневик. Коли ж стрільці відпровадили мене до нього, я зі здивуванням і немалою втіхою пізнав свого приятеля з нашого куреня, підх. Вол. Білоуса, який був командантом броневика. Обопільній радості й оповіданням не було кінця. Звідси довіз він мене броневиком до Проскурова, а дальше я вже сам добився до Тер-
нополя.
Філядельфія, 20 лютого 1967 р.
Збережено оригінальну лексику.
(Спомин)
Загальна стихія російської революції насторожила і нас полонених австрійських старшин, що перебували тоді на Сибірі в малім повітовім місточку Туринську, Тобольської губ. Було нас там всіх 17, самі українці. Почали ми тоді брататись з місцевими українцями, яких ніде не бракує на цілім величезнім просторі російської імперії. Тоді, при помочі козацького старшини пор. Івка, запізнався я листовно з письменницею Христею Алчевською. Вона почала присилати нам «Українське Слово», з якого ми довідались про Центральну Раду і творення рідного війська. Це так сколихнуло наші почування, що ми (Антін Дудар, Василь Возняк і автор цих рядків) в саме Різдво 1917 р. втекли з полону і по довгій блуканині щойно в другій половині лютого 1918 р. добились до Києва.
Однак мрії наші не сповнились, бо Київ вже зайняли банди Муравйова на пару днів перед нашим прибуттям. З тієї причини ми були змушені розлучитись, з уваги на небезпеку, і кожний для себе шукати способу якби найскорше дістатись у рідні сторони. По пару днях удалось мені перейти Збруч і так опинився в близькім мені Тернополі. Коли я довідався, що тут урядує мій передвоєнний шкільний інспектор Левицький (воєнний інвалід в ранзі майора), задумав його відвідати. Його втішила моя поява, а з браку учителів, казав мені зараз же написати прохання про звільнення, і залишив мене вчителювати в найближчім селі Біла, 3 клм. від Тернополя.
По закінченню шкільної науки в половині червня 1918 р. я поїхав до кадри мого полку до Чехії на виправдання свого полону, після чого дістав 3-місячну відпустку, яка кінчилась в жовтні. З днем 1 вересня я почав науку в школі наново, бо названий інспектор довірочно мені заявив, щоб я не поспішав з виїздом. Крім того з кінцем жовтня дістав тайний наказ зі Львова, щоб не голоситись до австрійського війська, бо наближається державний переворот і буду потрібний на місці.
День чи два перед І-шим листопада 1918 р. я дістав тайний наказ зі Львова, щоб вночі 1-го листопада я старався за всяку ціну зайняти залізничий двірець в Тернополі з хлопцями, яких буду мати під рукою. Немало здивував мене цей наказ, бо ж на тутешніх сільських хлопців я не міг рахувати: по-перше, їх тут ще добре не знав, а до того підміське село мало коло четвертини поляків. Але над вечір 31 жовтня почали помалу стягатися хлопці з подальших довколишніх сіл, з котрими вдалось нам майже без стрілу заволодіти залізничною станцією.
Кілька днів я сам виконував тут службу команданта. Але по деякім наладнанню відносин призначено на команданта станції А. Дудара, а згодом керівництво обняв сот. Громницький.
Від першого дня по розвалі Австрії почали напливати великі маси добровільців до військової служби на захист рідної державности. Так постав у Тернополі полк ім. С. Петлюри, з якого в короткому часі було вислано 4 курені (здебільша військовиків) на оборону Львова. Десь з кінцем листопада 1918 р. (не пам'ятаю дати) зформований п'ятий з черги курінь під командою сот. Королюка, який зараз, як перший з Галичини, відійшов на оборону Києва в заміну за частини придніпрянців, що тоді бились спільно з нашими хлопцями під Львовом. Мене призначено на команданта сотні того куреня.
Тому, що в нашому курені була вже більшість добровільців необучених якслід з воєнним ремеслом (головно збаражчан), вивантажились ми у Вінниці і заквартирувались в селі Хуторі, зараз таки за залізничою станцією, де підучувались ще майже місяць. В міжчасі долучився до нас ще один транспорт з Галичини, з Підгаєччини, з яким прибув до нас четар А. Жуковський і хор. Шараневич. Після того сотник переформував цілий курінь. Мою першу сотню обняв чет. Жуковський, а мене призначив своїм ад'ютантом. Тепер кожна наша сотня нараховувала поверх 150 стрільців.
По одномісячнім вишколі від'їхав курінь на наказ з Києва вже по Різдві 1919 р. на захист столиці і тут зупинився на кілька днів. В день 22 січня, під час проголошення акту Соборности Західньо-Української Народньої Республіки із Українською Народньою Республікою, наш курінь держав східню сторону парадного чотиробоку на Софійській площі від сторони Михайлівського собору.
БІЙ З БОЛЬШЕВИКАМИ
Вже під час нашого тут короткого постою траплялись незначні провокації большевицьких хуліганів, але хлопців заздалегідь остережено і вони давали собі раду з ними, головно вночі. Одного ранку службовий підстаршина зголосив, що стійковий (здоровенний хлопець зі Збаража) вбив вночі на стійці якогось напасника, що не хотів задержатись на потрійний його заклик, а навіть зранив його в плече ножем. Після того ще більше ми загострили службу і подвоїли стійки.
Зараз наступного дня після паради проголошення Злуки відійшов наш курінь на наказ з Головного Штабу на протибольшевицький фронт, який наближався вже до столиці Києва. Ми дійшли лише до м. Бровари, першої залізничної станції за Дніпром, де знаходився штаб групи полк. М. Аркаса, що керував фронтовими частинами, бо звідтіль на схід 8-10 км. в селі Димірка, Чернигівської губ., засіли були вже большевики. Наш курінь, як самостійний, приділено до тієї групи, бо хоч були тут два піхотні полки Січових Стрільців полк. Думіна і полк. Рогульського, але жаден з них не був такий численний, як наш курінь. По включенню куреня в бойову лінію ми негайно вступили в бій з большевиками, щоб їх відсунути якнайдальше від столиці. По дводеннім завзятім бою повний курінь з усіма старшинами, місцями в рукопашнім бою, випер большевиків з їх становищ і зайняв село Димірку. Тут ми не лише самі закріпились, але й штаб групи перейшов сюди з Броварів і осів на приходстві. Ми з своєю канцелярією осіли недалеко в селі.
Підбадьорені перемогою (кількох ранених, без жадних втрат) ми рішили по пару днях відпочинку за згодою і порозумінням зі штабом групи ще дальше відсунути большевиків від столиці. Назначивши чет. Д. Жуковського півкурінним, сот. М. Королюк наказав йому 29 січня з двома сотнями зайняти село Бобрика (я не певний, чи точна назва), положене 3-4 км. дальше на схід від Димірки. Окруживши згадане село з двох сторін, після завзятого спротиву ворога, таки вдалось чет. Жуковському під вечір виперти ворога з села і зайняли його. Коли зі штабу донесено про це в Київ, то сам Головний Отаман Петлюра приїхав автом ЗІ січня оглянути побоєвище. На від'їзнім почув я такі знаменні слова Головного Отамана, які він сказав до сот. Королюка на прощання: «Знаєш, сотнику, якби в нас було кілька корпусів війська такого як твій, не страшний був би нам жадний ворог».
Курінний пару разів навідувався особисто в зайняте село, вкінці одного ранку наказав відмаршерувати туди і решті куреня. Знова під вечір того дня ми спакували цілу канцелярію, всіли на сани з сот. К. і підхор. Мамчаком, службовим старшиною у курені, і, в супроводі кількох стрільців охорони, вибралися вслід за куренем до недавно зайнятого села.
Але туди не доїхали, бо десь в половині дороги в нічній пітьмі посипався на нас густий крісовий вогонь з правої сторони десь від сторони залізничого шляху. Ми всі зіскочили зі саней і яром, що тягнувся вздовж дороги, завернули назад в напрямі Димірки та задержались коло якоїсь пустої шопи. щоб з'ясувати собі положення. Тут переждали ми майже цілу ніч, бо стріли не припинялись, а час до часу було навіть чути гарматні стріли, мабуть, з броневика.
Вислані дві стежі не дали вияснення. Коли вже почало сіріти, курінний вислав мене і підхор. Мамчака верхи на конях назад у село Димірку до штабу засягнути якоїсь інформації. Тут на приходстві, хоч була ще раня година, стрінула нас при вході ціла родина священика на ногах, і перестрашена здивовано дивилась на нас. На мій запит «що сталось?», відповів отець, що весь наш штаб ще опівночі вибрався і від'їхав в сторону Броварів. Не розпитуючи дальше, оба ми скочили на коні, щоб якнайскорше добитись до штабу. Лише виїхали за село, коли у віддалі коло 2 км, побачили броневик. Ми пустились верхом снігами в його сторону, щоб щось довідатись від його залоги. Зблизившись до броневика, я побачив, що його паротяг звернений в сторону Києва, отже ворожий. Ми зупинили на хвилинку коні. Розглядаючись на всі сторони, ми зауважили, що з видолинка впереді, якого ми в ранніх сутінках досі не зауважили, почала висуватись якась розсрільна 50-100 м. перед нами, але в напрямі на Броварі. Щоб упевнитись, хто вони, я спитав голосно, що це за частина. На мій голос кількох найближчих повернули голови до нас і на їх чорних папахах я побачив зразу червоні, в три пальці широкі, навскіс натягнені стрічки. Не було сумніву, що це вороги — большевики. Завернувши коні, ми в повнім бігу пігнались назад до села, під рясні стріли тих, що нас побачили. Я пригадав собі, що Димірка село довге на яких 5 км. і північним кінцем сягає до великого ліса, що тягнеться через цілу Чернигівщину і доходить аж до Дніпра. Коли б нам вдалось проскочити селом до ліса, а там ми вже собі дамо раду — подумав.
НЕВОЛЯ
Але... все це «але» на перешкоді. Якщо дорога вздовж селом була б проста і без закрутів — може були б ми оминули лихо. Хоча б і стрінули по дорозі одного, чи двох бійців красноармейців, дали б собі з ними раду, як і трапилось нам недалеко приходства. Їдучи в повнім ґальопі вулицею побачили впереді перед собою двох бійців з крісами: ті, певно не знаючи, хто їде верхом, відступили з дороги на боки, даючи нам дорогу. Однак ми, щоб оминути несподіванки з їх сторони, в бігу наїхали на них кіньми і обох повалили в рів по обох боках дороги та помчали щосили дальше. Але, від'їхавши яких 2 км. далі, напоролися за закрутом на 9-ох красноармійців, які стерегли 7-ох наших хлопців, що їх в селі половили і сюди привезли. Обскочили нас й трудно було протиставитись з одними тільки пістолями.
Зійшли ми з коней і почались допити. Здебільша я один відповідав на запити, бо знав добре російську мову, вивчивши її в полоні на Сибірі, а підхор. Мамчака можна було по вимові скоро пізнати, що він галичанин, а большевики особливо не терпіли галичан. Далі, він, як молодий юнак, ще не дозрів до такої ситуації. Зараз же по першій виміні слів я пізнав, що це не правдиві москалі, а якісь перевертні. Пізніше я довідався, що це були бійці І Таращанської дивізії, наші таки «хахли» з Київщини.
— Ти хто такой будеш, охвицер, старшина, Петлюровець? — спитав мене один з них, мабуть, старший між ними, здираючи мені з голови мою нову баранкову шапку з тризубом і цікаво її оглядаючи. Тризуб віддер і сховав до кишені, а шапку заклав собі на голову, наділивши мене своєю чорною папахою з червоною стрічкою, широкою як долоня. Відтак помінявся зі мною в той сам спосіб своєю шинелею на мою нову «явдошку», підбиту кожухом, і мої нові з жовтого юхту чоботи.
— Ні! — відповів я йому твердо, злий на таку заміну, дивлячись йому просто ввічі.
— А хто ж ти такой? — питає дальше, вже лагідніше.
— Я був «баталінним капітанармусом»! (Харчовим підстаршиною), — твердо і відважно збрехав, щоб змилити увагу.
— Здорово воровал, маладєц. Нажіл дєнєґ! Как харашо одєлса. — захарчав злісно, надіваючи те все, що з мене ограбив.
Те саме зробив інший босяк з підхор. Мамчаком. На запит старшого «хто він», я відповів, що він мій помічник, а ми оба Волинської губернії, Ново Олексінєцкого «уєзда».
Після того запхали нас в «сборну» — громадську канцелярію, — де вже сиділо наших 7 стрільців. Ні один з них не зрадив, що ми старшини, бо всі знали, що ті босяки зі старшинами розправляються скоро і коротко. Так просиділи ми до вечора в голоді і холоді. На ніч змінилась сторожа. Прийшло їх ще коло 25, здається в більшості москалі. На просьбу хлопців, щоб дали, хоч води напитись і по куску хліба, відповідали з насмішками.
– Вам і так не поможе. Завтра з вами «прікончім».
Так голодні і перемерзлі при 20 ст. морозу на дворі ані ока не замкнули і просиділи цілу ніч, думаючи над своєю завтрішньою долею. Другого дня раненько вивели нас ті босяки за село, майже в то само місце, де перед кількома днями ми з Головним Отаманом стояли і оглядали недавнє побоєвище і там мали нас стріляти. Наказали роздягнутись до білизни. Наче чудо — з-поза хат на спіненім коні над'їхав командир батальйону (як він себе називав) і наказав їм залишити нас і йти на село Бобрик. Ті нові босяки вкрали мені й оту стару шинелю та чоботи, які мені вчора «ласкаво» подарував попередній большевик. Мені залишили стареньку шинелю, роздерту від лівого рукава аж до низу, і чоботи майже без підошов. Перемерзлих до кости завели нас до одної багатшої хати, й наказали господині накормити нас. Поки господиня зготовила кулешу і нагріла молока, ми в теплій хаті так нагрілися і я необережно зняв рукавиці. Як лиш один з конвоїрів побачив мої шлюбний і заручиновий перстені, зараз причепився, щоб йому їх віддати. Покищо я ще викрутився, але на станції, куди нас привели, большевицький комісар таки пограбував їх у мене.
На тій станції зібрали нас 72 старшин і стрільців з цілої нашої групи. Вечором того дня заладовано нас всіх на потяг і вивезено до Ніжина, і ту приміщено в будинку тамошньої тюрми, звідки по кількаденнім перебуванню відставлено нас аж до Орла вже на Московщині.
Тут приміщено нас в якімсь приватнім домі, що належав, мабуть, якомусь багатому міщанинові, чи якомусь клюбові, бо крім кількох великих кімнат не було там жадної кухні, тільки печі по кімнати. Ми всі розмістились у двох кімнатах, що їх сяк-так для нас огрівано, а спали таки просто на підлозі. Зараз таки наступного дня пігнали половину нас на роботи розчищувати попалені казарми. Друга половина мала йти наступного дня по нас і так було весь час мого там перебування, аж до моєї втечі.
В Орлі стояло до революції аж 6 полків, які потребували величезних приміщень. Ті всі казарми в часі революції розагітовані солдати понищили і спалили. Туди власне ходили ми щоденно відчищувати понищене і спалене. Недонищені і недопалені рештки відносили в одне безпечне місце. Кормили нас дуже погано. Один буханець вівсяного хліба на нас 10-ох, а на вечір, як вертались з роботи, «бак» картопляної теплої юшки.
За якийсь час розчистили ми одні приміщення і нас перевели в інше місце на роботу. Теперішні приміщення розтяглись над глибоким яром, куди вела головна дорога до міста. В четвер, в торговий день у місті, побачив я багато санок, що приїжджали тою дорогою рано до міста, а над вечір вертались назад. В мене зродилась думка про втечу і над цим почав я докладно призадумуватись. Одного дня під час розчищування знайшов я стару кальошу і, оглядаючи її, прийшла мені спасенна думка: вирізати з тієї грубої підошви волосну печатку, яку я бачив в полоні на Сибірі в канцелярії начальника, куди заходив двічі в тиждень за поштою.
Над вирізьбленням такої печатки я намучився добрих кілька вечорів при світлі з огрівальної печі, поки її як слід оформив. Паперу постаравсь мій довірений стрілець Михась. Вернувшись з роботи одного вечора подав мені потайки пів «катушки» «клозетного» паперу, який був настільки штивний і грубий, що можна було на ньому писати, чим я дуже втішився. Порізав я цей папір на відповідні кусники, виписав на них для всіх хлопців з нашого куреня відповідні «удостовєренія», прибив на кожному підроблену печатку і пояснив кожному з них, як має поводитись, коли вже котрому з них вдасться вискочити на волю. Боже борони не петлюрівець, а воєннополонений австрійської армії. Себе назвав Генрі Ваґнер, німець з Відня.
ВТЕЧА
Врешті прийшов мій день 28 березня. Був то якраз четвер, день торговий. Нас шістьох і один солдат працювали в неогрітому будинку над самим яром. З-під румовищ видобули зовсім добру шафу. Поки хлопці розчищували її на дворі, мені нагло блиснула думка «вже — тепер» і миттю розшнурував черевик. Коли ж солдат скомандував брати шафу, я будьто-би схилився зав'язувати черевик і кажу до решти хлопців: «беріть, я зараз, лише зашнурую».
— Ну, а ти? — спитав солдат. — Я «січас, — відповідаю йому, зав'зуючи ніби черевика.
Хлопці понесли шафу і солдат пішов за ними. Як тільки вони скрились за недалеким будинком, я мигом скочив на сам берег яру, а присівши з'їхав на штанах, по похилій, снігом покритій площі, з висоти може 3 поверхового будинку і опинився несподівано аж на дорозі. На моє щастя над'їхав санками москаль з торгу і я, не питаючи, скочив на сани. — «Куда таваріщ?» — тільки спитав, не спиняючи коня. — «В деревню хлєба достать», — відповів я йому і тільки було нашої розмови за цілу дорогу майже 20 км. до села. Аж коли в'їхали в село, селинин задержав коня і кивком голови вказуючи хату сказав, що тут напевно дістану хліба. Коли ж я зліз з саней, він затяв коня і спішно від'їхав.
Коли я увійшов до вказаної хати, здоровенна господиня здивовано видивилась на мене і гостро спитала: «Ти кто будеш, што тебе нада?» Почав я оповідати їй різні байки, що вертаюсь з Сибіру додому, аж у «Вену», що в Москві мене зовсім обікрали, що ані перебратися не маю, ані потягом тяжко поїхати. Так розброїв її своїм оповіданням, що і свіже біля подарувала і переночувала, а коли раненько вибрався від неї, дала на дорогу в «сумку» пару печених картопель і кусень хліба. В часі мого довгого оповідання я витягнув від неї те, що для мене було найважливіше. Довідавшись від неї, що її чоловік залізничник, який чотири дні підряд в службі, сказала мені, що на цивільний потяг певно буду довго ждати, бо тепер лише ««воїнскі» потяги ходять. От, і завтра раненько переїде «воїнский», але на нього нікому із «штатских» всідати не вільно. Мені лише то треба було знати і раненько, сердечно подякувавши господині, я вискочив з хати, щоб поспішити використати нагоду.
Вийшовши аж поза село здалека обійшов станцію, ровом підійшов дуже близько і сховавсь за великим стосом збитих дощок-лат, якими за мирного часу обставляли шлях перед сніговими завіями. Довго чекав я на той поїзд, аж перемерз не рухаючись, щоб не зрадитись, поки він над'їде. Коли ж вкінці над'їхав, то хоч як було холодно, я аж упрів, коли його побачив. Всього тільки кілька вагонів і то всі 1-ої і 2-ої кляси. «Певно якась висока риба їде» — подумав я, бо в дверях усіх вагонів стояв солдат з крісом нагостро.
Все одно попробую щастя, — подумав по хвилині, коли заспокоївсь. По кількох хвилинах паротяг засвистав, стійки ввійшли до вагонів і поїзд помало почав рушати. Я завважив, що всі вікна були замерзлі. Тоді я вискочив з своєї криївки, миттю в кількох стрибках проскочив тих 8-10 метрів, які ділили мене від вагону і вже був на східцях. Але стояти тут не відважився, бо вартовий міг зіштовхнути мене з них, якщо через замерзлу шибу побачив би мою тінь і відчинив двері. Звідтіль я переступив між оба вагони і, розставивши широко ноги, станув на «буфорах», які злучують оба вагони, а руками тримався за залізні штаби обох вагонів. Довго так їхали, поки доїхали до наступної станції. Здавалось, що пальці примерзли до заліза і їх не відірву. Щастя, що мав хоч поганенькі рукавиці.
Як лише доїхали до сусідньої станції, вартові як і на попередній станції, вискочили перед двері і тут мене зразу побачили. Коли я перемерзлий і посинілий зі зимна не міг нічого відповісти на їх запити, втягнули мене до вагону, відриваючи примерзлі рукавиці. Тут зійшлись певне всі, що містились у тому вагоні і засипали мене запитами. — Хто? — Звідки? — Що я тут роблю? і т. д., але зуби від зимна так скакали, що я одного слова порядно не був всилі вимовити, лише вспів витягнути своє підроблене «удостовєреніє» і подав його якомусь достойникові. Той лиш глянув на папірець і печатку, зараз наказав принести мені гарячого чаю (як мені здавалося — з румом) і велику білу «здобну» булку. — «Тепер ми його нічого не допитаємось, нехай відійде», — звернувся до окружуючих його високих старшин і всі відійшли. Як опісля я довідався від вартового, це їхав на фронт штаб першої совєтської дивізії зі своїм начальником — генералом.
Коли я після випитого чаю розігрівся і зовсім прочуняв, відпочиваючи на лавочці на коридорі біля вартового, прийшов знову той сам генерал з двома іншими старшинами, щоб перевести допити зі мною. З почестю, як слід супроти такої високопоставленої особи, я відповідав на всі їх питання імпровізуючи перед ними так, як учора перед тою господинею, що мене нагодувала і щедро обдарувала. На всі їх допити я відповідав одно, що по чотирьох літах неволі і тій крадежі у Москві мені лишилося в голові одно, щоб якнайскорше дістатися додому.
— Але ж ти і так далеко з нами не поїдеш, лиш до Конотопу, бо там уже «другая тєріторія» — сказав вкінці до мене генерал. — «Спасибі — відповів я — і так буде мені вже багато ближче». Тих двох старшин взяв генерал з собою очевидячки для ствердження правдивости моїх зізнань, моєї німецької національности і перебування на Сибірі, бо один з них поставив мені кілька питань німецькою мовою. Після допитів обидва старшини заявили генералові: «Да, харашо, товарищ дивізійний». На тім дали мені спокій і я заїхав до Конотопу, першої граничної станції вже в Україні.
Покинувши той «воїнский» поїзд, що ним сюди дістався таким чудесним способом, я пішов до міста засягнути інформацій. Хоч Конотоп був вже також під правлінням большевиків, як і Орел, але це вже була Україна. На базарі побачив білий хліб, молоко, навіть ковбаси, де в Орлі кусника хліба не можна було дістати.
В добавок довідався, що тут можна усього купити за «керенки», яких на щастя я мав захованих «пів аркуша» в паску моїх «мадярських» штанів. Врадуваний, накупив за них пляшку молока, ковбаси та білого хліба та й після півторамісячної голодівки в Орлі в неволі як попоїв того усього, то поки доїхав поїздом до Києва, так захворів на шлунок, що зі станції відвезли мене до шпиталю на Подолі, де я пролежав повних 2 тижні. Щастя, що при виході зі шпиталю знайшов під подушкою своє бідненьке вбрання та, головно, мої мадярські штани, де були зашиті ще трохи «керенок».
Від одного раненого я довідався, що фронтова лінія є тепер коло Деражні. Покупив дещо на дорогу за оставші «керенки», а виждавши на станції повних 12 годин, таки вкінці втиснувся до переповненого поїзду і по різних пригодах дістався щасливо до Жмеринки, останньої підфронтової станції. Давніше гарний, чистенький, просторий стаційний будинок тепер понищений не до пізнання, наче туди страшна хуртовина перейшла. В кутку ждальні на однім зі столів, серед гущі солдатів я якось перемучив ту ніч. Вранці пустився пішком вздовж залізничої дороги і зайшов до Деражні, де вже була фронтова лінія. Тут спробував зайти до команди відтинка і просити за перепуску. Якийсь босяк (напевне командир) в заболочених по коліна чоботах, лежачи на оксамитній софі в якимось багатім домі за річкою, простягнув руку по моє «удостовєреніє», а подавши його прочитати другому, сказав хриплим голосом: «Нє нада тебе, єслі петлюровци тєбя не уб'ют, то ета бумажка хватіт». — Хоча він відраджував іти туди, проте я постановив за всяку ціну дістатись до своїх якнайскорше і зараз таки рушив в дорогу. Поспішав я, щоб як найскорше видістатись з цього пекла. Пройшовши кілька кілометрів, в залізничній будці я стрінув якогось українця і довідався від нього, що коло третьої такої будки зараз за закрутом напевне стріну вже наш броневик. Лише перестеріг, щоб конче повісити на патик якесь біле шмаття. Ще раз я наївся, коли в міжчасі переїхала пропри нас большевицька стежа. На щастя до будки не заглядали.
Пішовши дальше, я прив'язав до патика білу хустку і лише почав обходити заповіджений закрут, як з-за корча з'явились переді мною 4 стрільці з крісами, а у віддалі коло 100 метрів перед самою будкою стояв броневик. Коли ж стрільці відпровадили мене до нього, я зі здивуванням і немалою втіхою пізнав свого приятеля з нашого куреня, підх. Вол. Білоуса, який був командантом броневика. Обопільній радості й оповіданням не було кінця. Звідси довіз він мене броневиком до Проскурова, а дальше я вже сам добився до Тер-
нополя.
Філядельфія, 20 лютого 1967 р.
Збережено оригінальну лексику.
Підписатися на:
Дописи (Atom)
Популярні публікації
-
Зранку, біля с. Червоне, де знаходиться військовий цвинтар полеглих дивізійників, перед урочистостями, з нагоди відзначення 65-ої річниці Бр... -
Спомини Ярослав ГУНЬКА Канада Єднало моє покоління дві великі сили: віра в Бога і любов до України. Виростали ми на славній гордій Бере... -
Тут буде розміщатися інформація про пошук вояків-українців всіх воєн, будуть розміщатися незіндефіковані фото вояків, бойових дій. Прошу зг... -
М.Залізняк хорунжий УПА Вівторок, 3-го червня 1947 року. Сьогодні почався наш рейд сотні сотенного Громенка в американську окупаційну зону...
-
1 листопада 2009 помер ВОЛОДИМИР МАЛКОШ, визначний член Галицького Братства кол. вояків 1-ої УД УНА, голова станиці в Ів.Франківську, автор ... -
У польському торонтонському півтижневику " Звйонзновєц" під датою 9-го травня 1979 р. появилася редакційна замітка д...
Публікації
