ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

Показ дописів із міткою 2008 № 1. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою 2008 № 1. Показати всі дописи

пʼятниця, 20 лютого 2009 р.

ОРЕСТ ЖУРАВІНСЬКИЙ

7.VІІ. 1927 - 19.ХІ. 2007

Орест народився 7-го липня 1927 року в селі Данильче Рогатинського району Івано-Франківської области, де провів дитячі і юні роки.
Від юних літ не замикався в колі особистих тільки справ, а жив життям громади, бачив кривди і зневаги окупаційних влад над нашим народом. Боліли вони його і виплекали любов до того покривдженого народу та до своєї Батьківщини до тої міри, що він готовий був і на жертву в обороні її прав.
2-го липня 1944 року вступив до Дивізії „Галичина" і, відбувши вишкіл, пройшов усі етапи вояцького життя. Ділив долю і недолю українського вояка із своїми побратимами-дивізійниками до закінчення війни.
Перебував в таборі полонених Белярія-Ріміні в Курені Молоді і в Англії після звільнення з полону жив у таборах і вкінці переселився до Лестеру, де одружився з Марією. Вони працюють спільно, поборюють життєві труднощі і беруть участь в громадському житті. В 1994 році невблаганна смерть передчасно забрала його подругу життя Марію.
Орест був членом відділу СУБ-у в Лестері, Відділу СУМ-у ім. полк. Івана Богуна, де свого часу був членом його управи та виконував обов'язки секретаря.
Також співав в чоловічому хорі при відділі СУБ-у впродовж його існування.

ВОЛОДИМИР САЛЯК

8.ХІІ.1921 -28.ХІІ.2007

Володимир (Влодзьо) Саляк народився у Львові, там закінчив народну і середню школи та, вступивши на університетські студії, належав до національно-свідомої української молоді. Коли організували Українську Дивізію, він один з перших зголосився в її ряди і вже на початку вересня 1943 року прибув до 5-ої вишкільної сотні в Гайделяґрі. По закінченні рекрутського вишколу його перенесено до сотні важких скорострілів, яка, як почесна сотня, на початку місяця лютого 1944 року брала участь у Львові на похороні високих посадовців Дистрикту Галичини Бауера і Шмідта. У міжчасі він був приділений до бойової групи полк. Баєрсдорфа і брав участь у тяжких боях проти совєтських партизанів Ковпака.
При кінці березня 1944 року повернувся до Нойгаммеру і там його приділили до 8-ої сотні важких скорострілів пор. С. Яськевича вишколювати нових рекрутів.
Підстаршинський вишкіл Влодзьо закінчив у Лявенбурґу, а старшинську школу в Позен-Трескав, і в Лєшанах на Чехах. У квітні 1945 року остаточно повернувся до Дивізії і був приділений до запасного полку.
Капітуляція застала його хворого у лікарні і він потім усякими дорогами, оминаючи полон, добився до переселенчих таборів Баварії Оберсдорфу і Міттенвальду. Там в 1946 році одружився з Евгенією Білокрис і там у Німеччині їм народилися син Ярослав і дочка Роксоляна. Деякий час працював у Допомоговому Комітеті, а в 1952 році, після всяких труднощів, йому з родиною вдалося емігрувати до Америки і поселитися в Гартфорді, Конн.
Здібний і працьовитий, Влодзьо скоро осягнув належне становище в компанії, що спеціялізувалася у виробі алюмінійових вікон і дверей, але головну увагу він присвятив громадській праці. Був одним із засновників і довгі роки головою Станиці Братства дивізийників у Гартфорді, місцевої школи українознавства, Відділу Патріярхального Товариства, активним членом Української Катедри св. Архистратига Михаїла, членом УККА, УНСоюзу, Українського Народного Дому, Товариства Сеньйорів й інших.
Після проголошення незалежности України він кілька разів відвідав Україну, свій рідний Львів і Київ.
Помер Володимир 28 грудня 2007 року.

четвер, 19 лютого 2009 р.

МАРІЯ ДОМБРОВСЬКА ПРО УКРАЇНУ

Відома польська письменниця, яка народилася в Русові 1889 року, й здобула кілька престижних нагород за свої психологічні твори, одна з них 20 тис. злотих, і яка дозволяла собі називати прем'єр-міністра Польщі Славоя-Складковського „бовваном" згадувала теж Україну. Подаємо уривок з її твору „Ноце і днє" з діялогу, очевидно іронічного, Аґнєшки й Орловіча.

Юліян Чорній, Чікаґо


- Мама пише, що має, бідна, клопоти - каже Аґнєшка. На її маєтку в Пам'янтому є довги. Але земля там досконала, чорнозем...
Орловіч аж руками сплеснув.
- Кобіто! Де у вас чорнозем! Піски, Мазури і чорнозем! Пізнати, що ти ніколи не була в Україні.
На думку Орловіча, поза Україною взагалі не було доброї землі на цілому світі. І поза Україною не було також Польщі, тільки Мазури, котрі родяться сліпі, гребуться в піску і не знають дерева поза вербою і сосною. Ображувався, коли Аґнєшка твердила, що в її околиці нема пісків. Також пишався українськими поляками, що вони правдивіші, ліпшого ґатунку, ніж „Мазури" - мають фантазію і величність, навіть із злом. Рівночасно був на них встеклий за їхній гріх опресії і визиску чудового українського народу.
- Там в нас, найзвичайніший чоловік є поетом, найгірший співак - артистом, найдурніший простак - мислителем. Така вже земля. Таке повітря. Там була б Польща!
І знову злився на земляків, якщо коли-небудь забажали б, щоби там одночасно була Польща. Тут тільки затявся воювати за неї на „мазовецьких пісочках" (розуміючи під тим також польські гори і море). А коли її збудує, й буде ще жити, поїде боротися за незалежність України.

ПРО КІНОФІЛЬМ „СОБОР НА КРОВІ"

Недавно громадяни України мали можливість побачити цікавий і актуальний кінофільм, що складається із 10-ти частин під назвою „Собор на крові" що його створила кіностудія „Телекон" на замовлення телеканалу „1+1". Ми не знаємо, яке завдання отримала кіностудія від телеканалу, проте без сумніву кінофільм створено на актуальну тему про боротьбу українського народу за незалежну і соборну державу. Творці кінофільму показали, що після Визвольних змагань 1918-1921 років основним борцем за незалежність і соборність була ОУН і її лідери Євген Коновалець, Андрій Мельник, Степан Бандера та Роман Шухевич. При цьому показано, що ОУН шукала і знайшла союзника в особі Адольфа Гітлера з його нацистською партією, проти якого пізніше виступив майже весь світ, а головним ворогом для ОУН був Йосиф Сталін, що стояв на чолі імперської російської комуністичної партії СРСР, яка намагалася панувати над світом. Між цими двома потугами йшла боротьба за панування над Україною, а ОУН маневрувала між ними. В українській націоналістичній літературі, яка виходила після Другої світової війни у діяспорі, ми ніде не зустрічали повідомлень, що полковник Євген Коновалець особисто зустрічався з Адольфом Гітлером та його міністром Альфредом Розенберґом, також, що відомий німецький парашутист Отто Скорцені, який визволив із британського полону італійського диктатора Беніто Муссоліні, також перекинув з більшовицького тилу до Німеччини Степана Бандеру. У кінофільмі не показано голодомору і геноциду українського народу, що його в мирний час здійснили більшовики, також недостатньо подано відомостей про дивізію „Галичина"
Автори фільму сказали, що це А. Мельник організував дивізію „Галичина". Це не відповідає дійсності. Мельниківська фракція ОУН не підтримувала і не заперечувала організацію дивізії. Щодо бандерівської фракції - там були різні погляди. Сам Р. Шухевич посилав у дивізію членів ОУН. З української сторони дивізію творили ветерани Визвольних змагань з часів 1-ої світової війни. Вони і члени двох фракцій ОУН у дивізії проявляли між собою дружбу. Мельник і Бандера в той час перебували в німецькому концтаборі і не могли проявляти свої погляди на дивізію. Основний висновок із кінофільму це те, що в ньому показано, що Сталін перехитрив усіх і Гітлера, і ОУН-УПА, і західних альянтів, і зумів створити на крові соборну Україну, а це насправді було блефом. Україна за період радянської окупації втратила 30 мільйонів своїх громадян.
Про кінофільм „Собор на крові" негайно відреаґував голова Комітету Верховної Ради України Леонід Грач статтею „Нам нужна соборность, которая победит национализм" в комуністичній газеті „Киевский вестник" у № 84(6353) за 14 серпня цього року (наклад 184785 примірників). А відома Наталія Вітренко в інтерв'ю 5-му каналу телебачення, хоч і не згадала про кінофільм, але теж хоче соборности України, та у ній Галичина і Закарпаття повинні мати автономію. Мабуть, Галичина за націоналізм, що його там Схід України не може побороти. А Закарпаття напевне за „русинство", яке недавно знову там появилося. Н. Вітренко забула, що Буковина теж довгі роки перебувала під Австро-Угорщиною. Можливо пані Вітренко хоче закрити галичан та закарпатців в окремі резервації, як це зробили американці з індіянами, а буковинців віддати румунам.

Володимир МАЛКОШ, Івано-Франківськ

P.S. Сини о. Гавриїла Костельника не були вояками УПА, як сказано у фільмі, а в дивізії „Галичина".

В ОЧАХ ВОРОГА

Роман МАКІТРА

В 2006 році, у видавництві „Яуза" (Москва) вийшла понад 500-сторінкова книга С. Чуєва „Український леґіон". Цей автор спеціялізується на інформаціях про „зрадників совєтської батьківщини", які в роки Другої світової війни осмілилися виступати проти комуністичної диктатури - наприклад, його попередня книга „Прокляті солдати" (2004). Книжка, яку тепер згадуємо - дуже своєрідна. Читач з неї довідується, що жодної України, українського народу чи мови не існує - це лише фантазії, які за чужі гроші придумали „професіональні українці" (ст. 6). Ми маємо справу з „штучно розділеним єдиним народом", в якого є лиш одна мрія - об'єднатися („возз'єднатися") і єдиний правильний шлях - це „ввійти в орбіту" материнської держави (ст.10).
Очевидно, цій мрії протидіють аґенти чужих держав: і „ненаситний юдофоб Тарас Шевченко" (ст. 18), „нетверезу ліру" якого використовували чи використовують вороги Росії (ст. 36), і „антисемітка Олена Пчілка" (ст. 180), і „сторонник сепаратизму поет Іван Франко" (ст. 37), і професор Хрущевський (Грушевський?), який видумав „якусь книжну українську мову" (ст. 31, 38), і взагалі, галичани, які є „людьми із ґенетично зміненою пам'ятею" (ст. 9). Хоча одночасно зустрічаємося із твердженням, що ця Західна Україна була завжди заселена „русинами, руськими та карпато-росами", які сплять і мріють про матушку-Расєю (ст. 77) і т. д. і т. п.
Уся ця маячня не була б варта згадки, тим більше, що в своєму опусі автор припускається численних фактичних помилок, не лише в інтерпретації історії чи подачі фактів, але і перекручуючи прізвища та географічні назви. Декілька прикладів: 1) в виборах 1897 року в Галичині „мазепинці і жандарми вбили сотні (?) руських селян" (ст. 80); 2) Василя Вишиваного автор вперто називає князем фон Габсбурґ-Лєтрінґен (ст. 27) замість Льотрінґен; 3) Сокальський повіт Галичини стає у нього південно-східним (ст. 49); 4) Береза Картузька перетворюється в „Картуз-Березу" (ст. 102); 5) Штаєрмарк (Штирія) іменується в нього Штейнмарком (ст. 429); 6) виявляється, що опублікована ще перед війною трилогія Уласа Самчука „Волинь" була ним написана... лише в еміграції в Канаді (ст. 520). Подібних пасусів стільки, що „нєсть їм числа".
Справа, одначе, в цьому, що на тлі килиму подібних великомосковських фантазій, автором подана відносно об'єктивно історія створення та бойового шляху Дивізії „Галичина",і то на 150 сторінках! Він навіть признає її високу бойову здатність в битві під Бродами, а також цінність вишколу, який відзначав дивізійників, і так придався пізніше в їхній службі в рядах УПА. Щоправда - і тут не обійшлося без перекручування, назвім їх „редакційними помилками" чи скоріше недбалістю. Підписи під карто-схемами, на яких показано битву під Бродами та шлях Дивізії на захід - поміняні місцями, помилковий також ряд підписів під фотографіями: професор Кубійович став Іваном Мітринґою, а генерал Фрайтаґ - Кубійовичем.
Виглядає, що Чуєв цю частину книжки основував вже не на власних фантазіях, а на фактичному матеріялі, який він - о диво! - не змінив і не сфальшував. В списку літератури зустрічаємо до півтора десятка видань 70-90-их років, присвячених іторії Дивізії, чи спогадам її ветеранів. Одначе, ця відносна об'єктивність таїть в собі і небезпеку - непроінформований читач зможе тоді прийняти за правду, хоч би частково,
видумки першого розділу - не можу стриматись, щоб не зацитувати дослівно його назви „Професіональні українці в боротьбі проти Росії 1800-і - 1940 роки".
На цьому можна було б і закінчити інформацію про цей „твір" московського шовініста, але є декілька аспектів, які гідні рефлексії, а саме, треба признати, що в книзі звернено увагу на деякі питання, які, на жаль, слабо освітлені в нашій історії.
Передусім - відомо, що австрійська армія була зорганізована в основному по територіяльному принципові. Відповідно, поодинокі полки мали або чисто мононаціональний склад, або з перевагою вояків однієї народности. Але увага наших істориків зосереджена практично лише на історії Леґіону УСС. Одначе в цих галицьких полках служили та воювали наші батьки чи діди, і для історії Галичини та її народу не менше значення мають відомості про їх участь в боях Першої світової війни. На жаль, в працях наших істориків це питання практично не освітлене, виходячи, мабуть, з міркувань „що це не наша армія". Отже, в книзі Чуєва подано перелік полків ляндвери, які були майже чисто українськими, або кількість українців в яких перевищувала 50%. А їх участь в боях на сербському, італійському та інших фронтах? Адже перипетії війни заносили галичан повсюди, навіть в Туреччину, як це описав Петро Франко в своїй повісті-спогадах „Від Стрипи до Баґдаду".
Подібно в дослідженнях українських істориків дуже слабо освітлені і перипетії боротьби за Галичину в 1914-1917 рр. „Не наша війна"? Без сумніву, але на нашій землі і на наших полях рилися окопи. Як приклад - тепер мало кому відоме прізвище генерала (пізніше фельдмаршала) фон Макензена, під проводом якого австро-німецькі війська прорвали в 1915 році російський фронт під Горлицями і звільнили майже цілу Галичину, в тому числі і Львів, від московської окупації. А чи є десь подрібна характеристика ходу т. зв. Брусіловської офензиви - останньої судороги армії східного агресора?
Інший, надзвичайно цікавий аспект, дещо вже ширше поданий в книзі Чуєва, це відомості про збройні виступи галичан після вибуху німецько-російської війни в 1941 року проти совєтської армії. Мабуть, автор мав доступ до тайних раніше, московських документів, особливо КҐБ. Згідно з його даними виявляється, що ряд місцевостей як в Галичині, так і на Волині були звільнені від совєтської влади самим місцевим населенням, переважно під проводом ОУН, причому йшлося не лише про усунення цивільної адміністрації, але і про роззброєння, часто з боями, відступаючих совєтських військ. Зрозуміло, що особливе обурення автора викликають факти нищення співробітників НКВД... Приведемо хоча б назви деяких поданих ним місцевостей - Лопатин (Радехівщина), Луцьк, Верби (Рівненщина), Коломия, а навіть підльвівські Винники. Інша річ, про фатальний моральний стан втікаючої совєтської армії свідчить майже гумористичне повідомлення Чуєва, що в Підгайцях „місцеві мешканці, озброєні рільничим інвентарем" (читай: коси і сокири) напали й обеззброїли радянських вояків. Що ж, пам'ятаємо, як на вулиці Личаківській у Львові, що веде на схід, наприклад, в кінці червня 1941 року густо, що яких сто-двіста метрів, стояли покинуті танки і бронетранспортери.
Тут виникає питання - при такій загальній протисовєтській активності - де ж були ці „руські", „карпато-роси" та інші сторонники радянщини, про існування яких та мрії про „об'єднання" яких так розпинається автор в першій частині книги? Але, сам він подає і пояснення, приводячи цифри галичан, як він делікатно висловлюється „изз'ятих", тобто вивезених НКВД на Сибір в 1940-1941 роках. А масові морди наших краян з початком війни, гори трупів в пивницях та келіях тюрем? Сам Чуєв пише, що Роман Шухевич на чолі батальйону „Нахтіґаль" рвався до Львова, щоб видобути з тюрми свого брата Юрія, але „органи встигли його своєчасно розстріляти".
Інша річ, що і тут до інформації Чуєва слід ставитися з настороженістю - наприклад, на сторінці 195 він пише, що по маршируючих (скоріш - втікаючих) совєтських відділах був відкритий вогонь з Личаківського цвинтаря, чи з домів по вулиці Курковій (тепер Лисенка). Але хто знає топографію Львова, зразу засумнівається - адже звідтам немає можливости прямого обстрілу вул. Личаківської, якою втікали „доблесні" вояки.
Це питання акцій місцевого населення проти совєтських окупантів також заслуговує освітлення нашими істориками.
І, накінець, Чуєв у другій частині книги дає доволі детальні повідомлення (очевидно, з обуренням) про масову участь українців в зорганізованих Німеччиною збройних відділах, які боролися проти совєтів. Це питання, щоправда, дещо освітлене в нашій історичній літературі, але далеко не повністю. Наприклад, майже „екзотично" сприймається повідомлення про службу біля тисячі добровольців з числа еміґрантів в Хорватськім морськім леґіоні, вояки якого не лише брали участь в боях на Чорному морі, але навіть врятували фельдмаршала фон Маннштайна з підбитого корабля. Тут не місце аналізувати українсько-німецькі відносини взагалі, та позицію керівних кіл Райху не лише щодо українців, але і взагалі до населення зайнятих країн. Знаємо, що на зайнятих совєтських теренах, навіть в Росії, вояків Вермахту зустрічали спочатку з квітами, як визволителів. А пізнішу поведінку німецьких урядових чинників можна коротко охарактеризувати відомими словами князя де Талейрана, зверненням до Наполеона після розстрілу дюка д'Енґієн: „Сір, це гірше, чим злочин - це помилка"... Але, враховуючи сам характер совєтської влади, зовсім зрозумілою є участь цих людей, як говорять, „по стороні меншого зла".

вівторок, 17 лютого 2009 р.

ЗА ТЕБЕ, СВЯТА УКРАЇНО

Мизак Нестор

Бережанський повіт у визвольній боротьбі ОУН, УПА (Козівський район) Тернопільської області.

Чернівці: Видавничий дім „Букрек"2007. Ст. 456.

Про ці монументальні документальні книги Нестора Мизака пише Василь Кук, генерал-хорунжий, головний командир УПА:
„За тебе, свята Україно" - це шоста книга однойменного видання. У даному томі на основі глибокого аналізу, знайдених архівних документів та спогадів учасників ОУН, УПА всеосяжно досліджується визвольна боротьба українського народу за Українську Самостійну Соборну Державу на території Козівського району, який колись входив до складу Бережанського повіту.
Щоб чіткіше, зриміше цю боротьбу уявити, глибше збагнути її причини і джерела, автор пов'язав матеріял з традиціями Визвольних змагань краян у 1918-1939 рр., розкрив чорні сторінки польського панування на теренах Козівського району.
Розповідь документальна, основана на документах, взятих з державних архівів і архівів визвольних організацій, та на споминах і розповідях учасників визвольної боротьби, ілюстрована численними фотознімками борців та фотокопіями документів.
Книга ця - вагомий внесок у вивчення правдивої історії боротьби українського народу за державну незалежність України, у якій полягли сотні тисяч найкращих її синів та дочок. Це настільна книга і для істориків, і для громадських та політичних діячів, а особливо для молоді та для всіх, хто бажає Україні Добра та Незалежності".
Книга відзначається тим, що в ній поміщена коротка історія дивізії „Галичина",яка була створена на творчих ідеалах Усусусів. З Бережанського повіту записалось 3567 кандидатів, прийнято 2731. Подано інформації про оборону тернопільської твердині, про формування 2-ої дивізії УНА, про юнацтво протилетунської оборони. Теж написана коротка історія полону та теж діяльність Братства кол. вояків 1-оїУД УНА. Надруковано неповний реєстр вояків дивізії „Галичина" з сіл району та вояків, котрі перейшли до УПА. Поміщено фотографії, між ними групи з сіл, які опинилися в полоні в Італії.
Про те, що визвольна боротьба на Козівщині була масовою, свідчать вражаючі цифри. У лавах ОУН, УПА краю загинуло понад 900 борців, понад 500 більшовики ув'язнили, за приблизними даними 1114 вивезли до Сибіру й Азії.
До появи цього тому у великій мірі причинився голова Братства дивізійників Канади Лев Бабій, який зібрав матеріяли й фонди на видання.

Подав Роман Колісник

понеділок, 16 лютого 2009 р.

ІЗ ДИВІЗІЙНОГО ЗАПИСНИКА З ПОЛОНУ В АНГЛІЇ

Спомини

Степан МЕДИНСЬКИЙ

Від'їзд з Ріміні, Італія

У п'ятницю, 16 травня 1947 року, ми залишили табір полонених в Італії. З Ріміні їдемо поїздом до Венеції, а з Венеції 18 травня - кораблем до Англії - попри Сицілію, Туніс і весь час оглядаємо гарні краєвиди. В Ґібральтарі дехто торгує з місцевими мешканцями, які під'їздять човнами до корабля, на шнурку наші спускають ювелірні вироби з „рімінського золота" в заміну за вино, овочі чи інші речі.
У нашому транспорті є кілька старшин і священик о. О.Маркевич. Кожного вечора відправляється „Маївка" співає наш дяківський хор, котрий їде у повному складі. Англійцям подобався наш спів і вони попросили нас дати концерт. З нами їхала також танцювальна група і збирана мандолінова оркестра. Ми підготовили концерт, а гарні програмки виготовив хорунжий С. Яцушко. Хором диригував Ілько Сирота, а танцювальною групою керував Теодор Романюк.
Англійці захоплені, замовляють ще один концерт.
Субота. 24.5. Увечорі відправляємо Молебень, а згодом Панахиду за отамана Симона Петлюру і полковника Евгена Коновальця.

Англія

Понеділок. 26.5. В обідню пору ми побачили побережжя Англії і, в'їхавши до порту Ліверпулю, залишаємось на цілу ніч, а наступного дня вивантажуємося і поїздом від'їздимо до міста Шеффільд. Звідтам машинами - на захід, до переходового табору. Тут довідуємось, що маємо відбути на різні праці, а переважно на ферми. Погода тут змінна: раз дощ, раз погідно.
П'ятниця. 30.5. Прибув ще один транспорт до табору.
Субота. 31.5. Остання „Маївка".
Неділя. 1.6. Зелені Свята. Погода гарна. Служба Божа відправляється на спортовій площі. Служить о. Маркевич, співає наш хор. По обіді наша футбольна дружина тренується. За дротами англійці з великим зацікавленням приглядаються грі. Кожного вечора відправляється Молебень до Пресвятого Серця Ісуса Христа. День довгий - сонце заходить майже о 11-ій.
Субота. 7.6. Наша дружина грає футбольний матч з англійцями.
Неділя. 8.6. На дворі холодно, дощ, вітер, часом вигляне сонце. В каплиці відправляють Службу Божу. Наступного дня повідомлено, що ми від'їздимо до призначеного нам місця. Вибираємо і спаковуємо харчі на слідуючий день. В каплиці відправили Молебень та заспівали кілька пісень, бо наш хор розділили: звідси виїздили групами по кілька соток поазбучно. Кілька хористів поїхало першим, а нас 20 - другим транспортом.
Вівторок. 10.6. По сніданку їдемо на залізничну станцію. Увечорі приїжджаємо на станцію Дісс у Норфольку, а звідтам вантажними машинами - до табору в місцевості Ботсдейл.

Табір ч. 56

Тут був німецький табір ч. 56, але німці вже виїхали, залишились тільки ті, які обслуговують табір. Комендантом табору є англієць, а його заступником - польський майор Кулачковський.
Середа. 11.6. Дістаємо різні розпорядження. Щоденно від 5-ої до 10-ої вечора, а в суботу і неділю - від 2-ої до 10-ої вечора можна йти на прохід не дальше, як 8 і пів кілометра поза табір.
Наш табір має число 56. Бараки розміщені на легко похилій площі. В західній частині за табором є мале озеро, а за ним в тіні розлогих дерев-військовий шпиталь. Табір огороджений колючим дротом. Зі сходу є велика брама. У бараках подвійні ліжка на 40 осіб. Є тепла й холодна вода. Але купатися йдемо до лазні, а їсти - до їдальні. Церковний барак вміщує кілька сот людей, як теж і театральна заля. Є спортова площа для копаного м'яча і відбиванки, а також приміщення для настільного тенісу (пінґ-понґ). Перед входом до табору - будинки для англійської команди і варти. Табір із своїми сірими бараками робить дещо гнітючий настрій. Згодом хлопці з інших таборів казали, що наш табір виглядає найгірше. Можливо тому гумористична газета „Оса" що виходила у Лондоні під редакцією Володимира Каплуна, називала наш табір „Смітник ч. 56". Табір начислював коло 800 осіб. Комендантам табору був бунчужний Володимир Кульчицький. Секретарем і перекладачем в канцелярії був Зенон Макар, випускник матуральних курсів у Ріміні. В таборовій управі були: лікар д-р Кривуляк, Роман Самотулка - культурно-освітний референт, інж. Роман Руденський займався вирощуванням городини в таборі, інж. Лятишевський завідував магазином різних речей, Ф. Кордуба (брат о. Е.Кордуби) завідував пекарнею та Іриней Костельник, син о. Гавриїла Костельника. Коли прийшла вістка з України про це, що у Львові застрілено о. д-ра Костельника, який був очолив групу переходу на православ'я, його син болюче сприйняв цю вістку і дуже переживав. Отець Емануїл Кордуба був у нашім таборі, але часто виїздив до Лондону та до інших таборів.
Четвер. 12.6. Йдемо до праці групами по 20-25 людей. Працюємо переважно на фермах при сапанні буряків, від год. 7-ої до 7-ої. На обід маємо сухі харчі і чай, а як добрий господар, то принесе молока чи щось інше. Англійці задоволені нашою працею і поведінкою.
Неділя. 15.6. До нашого хору дійшло ще кілька співаків. Дириґентом хору став хорист Микола Соломка. Керівником танцювальної групи є Теодор Романюк.
Польський майор Кулачковський (він в англійській армії) запросив хор на пробу, бо сам він диригент, аранжує музику. Пізніше він навчив нас кількох англійських пісень і ми доповнили ними наш репертуар. Ми мали запрошення від англійців, а також співали в кількох церквах. Англійське населення любило наш спів і ставилось щораз краще до нас. Звичайно, перед концертами конферансьє, яким був випускник матуральних курсів в Ріміні Влодко Кецун, розповідав коротко історію України.
Середа, 25.6. Після праці маємо пробу хору, а відтак йдемо до англійців поза браму, де вони кожної середи мають забави й ігри в карти, там співаємо кілька пісень.
Четвер. 26.6. Трагедія. В озері біля табору, в якому був дозвіл купатися, втопився Бецький.
Субота. 28.6. Англійці влаштували виставку і проводили забави, щось схоже до нашого фестину. Ми дали на виставку свої різьблені речі, зроблені ще в Італії. Ті експонати зацікавили англійців і багато з них замовили різні речі для себе.
Понеділок. 30.6. На праці ми дістали квіти від англійців, сплели вінок з дубового листя і привезли його до табору.
Вівторок. 1.7. Паде дощ. До праці не йдемо, бо їдемо на похорон на цвинтар 15 км від табору. Приїхав з Лондону о. Е. Кордуба і голова Союзу Українців у Британії (СУБ) сотник канадської армії Богдан Панчук. Відслужили Панахиду і заспівали „Видиш, брате мій".
Середа. 2.7. Ввечорі йдемо до англійців співати.
Неділя. 6.7. Ввечорі, на запрошення священика з поблизької місцевости, наш хор співав у церкві.
Понеділок. 7.7. Свято Івана Хрестителя. Нагадується рідний дім і цей святковий день-празник в Олеську, де на дорозі біля церкви садівники продавали черешні.
Вівторок. 8.7. Працюємо при сапанні буряків. Дістав листи з Німеччини від шваґра Ю. Сумика, тітки Анни Кузьми і стрийка Володимира Мединського.
Неділя. 13.7. Службу Божу відслужив латинський священик. Хлопці вже нав'язують знайомства з англійськими дівчатами. Протестанти запрошують нас до своїх церков, але ми не йдемо. Під час праці попри нас переїжджають цивільні машини, з яких дівчата, переважно наші, перекидаються з нами жартами.
Цього тижня маємо кілька приємних днів: у четвер дістаємо солодкий струдель, у п'ятницю - виплата грошей і сигарки, в суботу й неділю - добрі харчі.
Неділя. 20.7. По збірці хор відспівав, без священика, у нашій церкві Панахиду за поляглих під Бродами. Ввечорі відбулась Академія, на котрій були присутні польські і німецькі старшини.
Комендант табору Володимир Кульчицький пильнував дисципліни й порядку. Зранку оббігав цілий табір і вже при брамі чекав на англійського коменданта, який давав різні розпорядження. Не знаючи добре англійської мови, він брав зі собою секретаря Зенка Макара. Часом заходила комічна ситуація. Ось при брамі він сам - приходить англійський комендант, дає розпорядження, а Кульчицький тільки: „Єс сер, єс сер" (так є, так є) - а до канцелярії на ціле горло: „Макар! Зенку! Біжи скоро сюди, бо того чорта не розумію!"
П'ятниця. 25.7. Дістаємо виплату в правдивих англійських грошах і кожний спішить до крамниць щось собі купити.
Понеділок. 28.7. На праці виконую нові функції: варю чай на обід і стаю перекладачем для шофера, бо вже знаю трохи англійську мову.
Субота. 2.8. Пополудні наш хор і оркестра дає концерт у шпиталі. Він пройшов дуже добре. Там були польський капітан і англійський старшина, які хвалили концерт.
Субота. 9.8. Пополудні хор і оркестра їдуть до німецького табору з концертом. Після того маємо гарну забаву зі співами і грою.
Неділя. 10.8. Після збірки в нашій церкві німецький священик відслужив Службу Божу. Дістаємо додаткові харчі, бо почалися жнива. Час-від-часу їдемо до інших таборів з концертами.
Неділя. 24.8. До табору приїхав о. Кордуба. Я тепер працюю в таборі і виконую обов'язки в церкві.
Четвер. 28.8. Ввечорі даємо концерт для цивільних англійців. Вони дуже задоволені, тим виробляємо собі добре ім'я.
Неділя. 31.8. В церкві о. Кордуба відправив Службу Божу.
Неділя. 1.9. О год. 11 вранці їдемо до цивільного табору з концертом. В залі велике захоплення, овації. На перерві дівчина в українському строї піднесла нашому диригентові букет квітів і вишивану сорочку. Ми були цим дуже захоплені, а заля шуміла бурхливими оплесками. Ми мусили дати другий концерт. На однім не могли всі поміститися, бо тут були не лише українці, але й інші національності. По концерті приготовили гарне приняття, поробили спільні знімки, багато розмовляли. Повернулися пізно ввечорі, повні задоволення.
Стає холодніше. Ми дістаємо з Німеччини відомості про дії УПА на рідних землях.
Неділя. 21.9. Служба Божа відправилась у шпиталі. Погода гарна. Кожного дня я йду рано до церкви служити Службу Божу з о. Кордубою.
Субота. 27.9. Зранку їду зі священиком (везе нас джіпом наш таборовий шофер) до одного нашого цивільного табору відправити богослуження. Погода гарна, околиці гарні, подорож триває сім і пів години. Однак вражіння з цього табору були досить сумні. Наша молодь, а головно дівчата, забули, що вони родились в Україні, що їхня мова українська. Перебуваючи в Німеччині в польських таборах, вони поробились польками, розмову в них чути польську або німецьку, а свої хлопці їм не до смаку.
Неділя. 28.9. Служба Божа відправилась в нашій церкві. Погода вказує на „золоту осінь". Я висилаю заполоч до тітки в Німеччину. Мають вишити сорочку для мене. Думаю про життєві обставини у вільному світі й у ріднім краю, де провадиться боротьба за свою правду, за вільне життя.
Неділя. 5.10. До нашого табору приїздить священик з Лондону. Відправляються дві Служби Божі. Ввечорі цей священик мав доповідь в театральній залі, сказав, що наш комітет у Лондоні старається, щоби нас перевезти до Канади.
Рік 1947. Середа. 8. 10. Після праці, в канцелярії відбираю листа з Німеччини. Конверт у чорній облямці. Лист від мого шваґра Юліяна Сумика. Він дістав листа від своєї дружини (моєї сестри) через Польщу. В листі фото сестри з трьома дітьми. Страшно виглядають. Та ще гірший удар зробили мені слова: „Стефку, твій тато помер в травні, мав 58 років". Я не дочитав, бо в горлі мене здавило. Думки насувалися: Дорогий Тату! Ти не бачив смерти свого старшого сина, Славка, котрий загинув передчасно в німецькому полоні, молодший не був при Твоїй смерті. Залишив Ти мені ще найбільший скарб - Маму! Чи доведеться мені ще стрінутись з нею? Залишив сестри. О, Боже! Яка їх доля? А кат лютує - у Сибір висилає, б'є, катує, розпинає...
Четвер. 6.11. Замовляю Службу Божу за тата Михайла і брата Ярослава. В таборі відновляємо церкву, вона прибирає гарний вигляд.
П'ятниця. 28.11. Приїхав англійський генерал на інспекцію. Переглянувши табір, сказав: „Окей".
Субота. 29.11. Погода погана, дощ. Ввечорі нашу таборову оркестру, в котрій я граю, запрошують англійці на весілля. Прихильність англійців до нас була велика. Ми чулись там добре. Трохи грали, трохи бавились, аж по півночі вернулись до табору.
Четвер. 4.12. Робляться приготування на приїзд Владики Івана Бучка з Риму.
П'ятниця. 5.12. У день приїзду Владики Бучка англійська команда звільнила нас від праці. Владика Бучко приїхав перед полуднем. Архиєрейську Службу Божу відправив в нашій церкві, йому дияконували о. д-р Дячишин, який приїхав з ним, і о. Е. Кордуба. Співав наш хор. Також приїхав у відвідини наш колишній диригент І. Сирота з кількома хлопцями з дяківської школи. Приїзд Владики Бучка і його проповідь скріпили і піднесли наш дух.

Таборова церква

П'ятниця. 19.12. Свято св. Миколая. Ввечорі в театральній залі наш драмгурток, під керівництвом Миколи Криницького, поставив сцену про св. отця Миколая і роздавав дарунки.
Середа. 24.12. Латинський Свят-Вечір. Наш табір дістав два дні вільних. Хто мав знайомих в інших таборах, міг їхати до них на свята.
Рік 1948. Четвер. 1.1. Латинський Новий Рік. Англійці його не святкують, хіба запивають і складають собі побажання.
Вівторок. 6.1. Свят-Вечір. Хмарно, а під ногами болото. Найбільше праці є в кухні і пекарні. Після денної праці декілька хлопців йдуть до кухні помагати ліпити вареники. З кухні поприносили страви, позаставляли ними всі столи, засвітили свічки і чекали на прихід священика і коменданта табору. Отець Кордуба і комендант Кульчицький, після свячення страв, ділились зі всіма просфорою і складали побажання. Відтак відбувалась Свята Вечеря за всіма нашими традиціями. По вечері наш хор перейшов по цілому таборі з колядками. Пізно ввечорі у церкві відправилось Повечеріє.
Середа. 7.1. Різдво. День вільний від праці. Рано о. Кордуба відправив Службу Божу. По Службі Божій я їду зі священиком до 85-го табору. Згодом гощусь у свого односельчанина Кузьми Василя. По полудні звідтам їдемо ще до цивільного табору в Ілі, де відслужили Молебень, а відтак нас гарно гостили. Ввечорі, під зливний дощ, вертаємось до табору.
Четвер. 8.1. Пополудні хор, оркестра і танцювальна група давали концерт для англійців. Ввечорі у театральній залі наш драмгурток відіграв виставу „Назар Стодоля". Приїхав відомий ще з Ріміні хор „Бурлака" Дав два концерти в таборі, а два - поза табором для англійців, і один у шпиталі. Англійці дуже захоплені концертами.
Неділя. 18.1. Надвечір'я Богоявлення. В нашій церкві о. Кордуба відправив Службу Божу. Відтак відбулось Водосвяття.
Вівторок. 20.1. Випав перший сніг, але до обіду вже стопився.
Неділя. 1.2. Богослуження нема. Ввечорі їдемо з концертом до англійської місцевости Голі.
П'ятниця. 6.2. Сьогодні їде від нас делегат до Лондону на З'їзд СУБ.
Неділя. 8.2. Я дістаю вишивану сорочку від родини з Німеччини.
Понеділок. 9.2. Ввечорі їдемо з концертом до англійців у Сколє.
Неділя. 15.2. Мав приїхати англійський католицький священик на Службу Божу, але не приїхав. Наш хор о год. 12-ій їде з концертом до нашого цивільного табору. Концерт пройшов добре, всі задоволені. На концерті були також англійці. Згодом відбулося гарне прийняття.
Четвер. 19.2. Погана погода. Сильний мороз, вітер і снігова завірюха. Приїхало 80 людей з 80-го табору. Вони не задоволені, бо треба йти до праці. Ввечорі їдемо з концером до місцевості Пейлґрейв.
Субота. 21.2. Погода погана, до праці ніхто не йде. Ввечорі даємо концерт для англійських шоферів.
Неділя. 22.2. Відбулись змагання копаного м'яча з німецькою дружиною з табору 126. Виграла наша дружина: 3:2.
Вівторок. 24.2. Арештовано одного таборовика за образливі слова до англійського шофера. Кара: ЗО днів таборового арешту.
Середа. 25.2. Ввечорі у шпиталі відправили Молебень. В таборі показують кінофільм.
Неділя. 7.3. Служби Божої нема. Ввечорі їдемо з концертом до Голі. По концерті гостилися в домі священика, обслуговували дівчата.
Понеділок. 8.3. Арештують двох таборовиків. Причина: пізна „кавалєрка". Священик від'їздить до Лондону.
Субота. 13.3. У німецькому таборі даємо концерт і залишаємось наніч.
Неділя 14.3. В таборі нас гарно прийняли, настрій у нас веселий. Пополудні даємо два концерти.
Понеділок. 15.3. Ввечорі знову їдемо з концертом до англійців.
Середа. 17.3. В таборі деякий безпорядок зі збірками. Англійці беруться до нас трохи гостріше. Ввечорі в театральній залі відбулося свято в честь Тараса Шевченка.
Субота. 20.3. В театральній залі драмгурток відіграв виставу „Назар Стодоля".

Весняна праця в таборі: лютий, 1948 р.

Неділя. 21.3. По збірці відправилась Служба Божа. Пополудні відбувся футбольний матч з англійцями. Наші виграли. Ввечорі хор їде з концертом до церкви в Пейлґрейв.
Вівторок. 23.3. Ввесь табір не йде до праці.
Четвер. 25.3. Ввесь табір йде організовано на прохід. Весь час лунає пісня, виглядає трохи по-військовому.
П'ятниця. 26.3. В одного санітара викрито гроші, посилані нашими дівчатами для хворих. Справу розслідували. Пополудні концертова група їде на латинські Великодні свята до німецького табору недалеко міста Бері. Там комендант В. Кульчицький представляв поодиноких осіб і їх функції. Культурно-освітнього референта Романа Самотулку представив „Ер іст унзерер культур-махер". Німець підсміхнувся, а ми пізніше звертались жартом до Романа „Пане культур-махер".
Субота. 27.3. Погода гарна. В німецькому таборі ми чуємось добре. Я їду до 85-го табору відвідати свого односельчанина дивізійника Василя Кузьму. До нього має також приїхати з цивільного табору наш односельчанин Семен Равлик. Їду машиною до міста Бері, оглядаю місто, о год. 11-ій автобусом від'їжджаю до міста Мільденгол. Василь вже повернувся з праці і по обіді оба їдемо роверами на станцію. О год. 5-ій приїхав товариш і ми вертаємо до табору й проводимо час у розмовах до пізної ночі. Я заночував в таборі, бо спізнився на автобус.

неділя, 15 лютого 2009 р.

МАЙОР МИКОЛА ПАЛІЄНКО

Палієнко Микола народився 3О серпня 1896 р. у Сквирі на Київщині. Після закінчення Колегії ім. П. Галагана у Києві 1914, він поступив до університету ім. Св. Володимира в Києві на фізико-математичний факультет. 1 листопада 1915 р. поступив юнкром у Миколаївську артилерійську школу, а 1 квітня 1916 р. в ранзі хорунжого, виїхав на фронт. З розпадом Російської імперії, Палієнко повернувся додому. 10 грудня 1918 р. він зголосився до служби у Дніпровській Бригаді, сформованій в Армії УНР. В наступних кількох роках Палієнко брав участь у всіх боях за вийнятком перших місяців 1920 року, коли відхворів плямистим тифом. 29.ХІІ.1919 р. був підвищений до сотника. Після звільнення з інтернування у Каліші 1922, виїздить на Чехію до Подєбрад, де 1927 р. кінчає Українську Господарську Академію, як інженер-технолог. В 1928 р. вступає як контрактовий старшина на службу до польської армії. В рр. 1932-1934 закінчує Вищу Воєнну Школу у Варшаві. 1938 року його підвищено до майора. У вересні 1939 Палієнко бере участь у польсько-німецькій війні як командир дивізіону. У рр. 1940-1943 працює інженером у цукроварні в Переворську, а згодом директором у Городенці. В липні 1943 р. він зголосився до Дивізії „Галичина" й після артилерійського перевишколу в Бенешові (Чехія) залишився інструктором на підстаршинському курсі у Пожічі. На початку 1944 року як командир батерії бере участь у бойовій групі Дивізії проти червоних партизан на Любачивщині. З березня проходить тримісячний курс командирів дивізіонів артилерії в Амстердамі і згодом як командир 4-го (важкого) дивізіону ділить долю Дивізії під Бродами. В Княжому, керуючи вогнем для забезпечення прориву, загинув. Його син Василь прорвався з оточення. Після війни емігрував до Канади. (Див. Вісті комбатанта, ч. 4,1991.) 

  Подав Андрій Коморовський

 

 

субота, 14 лютого 2009 р.

До 65-ліття створення 1-ої УД УНА

Для відзначення цієї річниці друкуємо звернення, видані з нагоди
50-літнього ювілею.


ЗВЕРНЕННЯ СВІТОВОГО КОНГРЕСУ ВІЛЬНИХ УКРАЇНЦІВ
з нагоди 50-річчя створення Української Дивізії „Галичина"


На цей рік припадає 50-річчя створення Української Дивізії „Галичина" в дуже складний і трагічний період історії України. На заклик Українського Центрального Комітету під проводом професора Володимира Кубійовича та старшин Визвольних змагань 1918-1920 рр.-членів ветеранської організації „Молода Громада" десятки тисяч зголосилося в лави тієї військової формації. Між добровольцями були колишні Українські Січові Стрільці, члени Української Галицької Армії та старшини Армії Української Народної Республіки, котрим президент УНР в екзилі Андрій Лівицький доручив зголоситися до служби в Дивізії. Всі мали єдину мету - боротьбу з большевизмом для здобуття державности України.
Нелегка була доля вояків Дивізії. Багато з них заплатили найвищу жертву - своє життя - в боротьбі за цю ідею. Після битви під Бродами багато вояків Дивізії перейшло до лав Української Повстанської Армії. Врешті, в 1945 році, Дивізія стає першою одиницею Української Національної Армії під командою генерала Павла Шандрука.
По закінченні війни й розселенні колишніх вояків 1-ої Української Дивізії в країнах західного вільного світу вони стали в передових лавах змагань за розвиток українського культурного життя в країнах поселення і продовжували у змінених формах боротьбу за привернення державности українському народові.
Президія Світового Конгресу Вільних Українців закликає організоване українство відзначити цю дату якщо не окремими відчитами й мистецькими імпрезами, то принаймні поминальними богослужіннями за спокій душ тих, які віддали своє життя на полі бою чи в тюрмах і концтаборах Совєтського Союзу.
Ціль, яка змобілізувала молодь 1940-их років - Незалежна Українська держава - слава Богу осягнена, і в тому є заслуга і воїнів Української Дивізії „Галичина" - 1-ої Дивізії Української Національної Армії.

За Президію Секретаріяту СКВУ
Юрій Шимко, президент
д-р Василь Верига, генеральний секретар.


ЗВЕРНЕННЯ ЦЕНТРАЛІ КОНГРЕСУ УКРАЇНЦІВ КАНАДИ

в 50-ту річницю створення Української Дивізії „Галичина"-1-ої Дивізії Української Національної Армії


В часі Другої Світової Війни Україна була тереном, на якому проходив великий змаг поміж двома імперіями за панування Східної Европи й за панування над світом.
Від перших років війни українська молодь гинула в рядах чужих армій, віддаючи своє життя за окупантів і грабіжників наших земель і поневолювачів нашого народу.
Відкриті совєтські тюрми в Україні 1941 р., як і масові могили в Вінниці 1943 р., не говорячи вже про штучно створений голод в Україні 1932-1933 роках, служили незаперечним доказом, що від московсько-большевицького режиму не можна очікувати нічого кращого, як переслідувань, насильної русифікації й тотального знищення всього українського, включно з історичною пам'яттю.
Якщо в когось були сподівання на допомогу Німеччини відзискати українську державність, то роки під німецькою окупацією виявили правдиве обличчя німецького імперіялізму, що такі сподівання були наївні, бо Україна знайшлася між молотом і ковадлом.
І тут прийшов Сталінград, який остаточно заломав німецький фронт і почався загальний відступ. Програш Німеччини був очевидний і повернення зненавидженої московсько-совєтської окупації неминуче, а впарі з тим насильна мобілізація до совєтської армії й боротьба за закріплення російського комуністичного режиму.
У квітні 1943 р. Український Центральний Комітет на чолі з проф. Володимиром Кубійовичем спільно з ветеранами Українських Визвольних Змагань вирішили підтримати організування української військової частини - Дивізії „Галичина".
Проголошення формування Української Дивізії 28 квітня 1943 року знайшло великий відгук й на протязі одного місяця травня зголосилося 80 000 добровольців, серед них чимало учнів, випускників середніх шкіл та студентів високих шкіл.
Всі вони бажали вивчити воєнне ремесло, щоб здобути привернення Україні державности. Про перемогу Німеччини в тому часі мови вже не могло бути: була надія, що з закінченням війни заіснують обставини, як після Першої Світової Війни, й Дивізія „Галичина" стала дійсністю.
Рік пізніше Українська Дивізія „Галичина" вступила на большевицький фронт і до кінця війни воювала з найбільшим ворогом України. Українська Дивізія „Галичина" переіменована на 1-шу Українську Дивізію Української Національної Армії з честю виконала своє завдання й зійшла з фронту Австрійської Стирії, не капітулюючи перед ворогом, але перед західними альянтами.
Відмічуючи 50-ліття Дивізії „Галичина"-1-ої Української Дивізії Української Національної Армії, ми щиро вітаємо колишніх вояків, які станули в її лави, щоб чином і кров'ю засвідчити свою беззастережну любов і відданість Україні. Своїм геройським чином і своєю постановою українські вояки продемонстрували, що наш нарід ніколи не примириться з поневоленням.
В імені української громадськости Канади, Конгрес Українців Канади висловлює признання колишнім воякам Дивізії „Галичина " - 1-ої Української Дивізії Української Національної Армії, які здобули професійне знання і освіту у майже всіх ділянках нашого життя й віддано служать нашій громаді й Канаді. Ми бачимо їх у рядах виховників дітей-учителів та професорів, українських католицьких та православних священиків, композиторів, письменників, журналістів, адвокатів, інженерів, підприємців та інших діячів, які в розбудову Конгресу Українців Канади та громадських, релігійних і політичних організацій вложили свою щедру частку й тим самим допомогли у розбудові та скріпленню Канади.
Відзначуючи це 50-ліття, ми не сміємо забути тих, які впали на полі бою у боротьбі за краще завтра свого народу. Їхня боротьба - це одна цеглинка в розбудові української держави, яка вже постала, бо жертва мільйонів не могла піти намарно.
Слава всім борцям за волю України! Слава Україні!

Вінніпеґ 22/04/93

ЗВЕРНЕННЯ КОЛИШНІХ ВОЯКІВ ДИВІЗІЇ „ГАЛИЧИНА" - 1-ої ДИВІЗІЇ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ АРМІЇ (УНА) ДО УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

Ми, колишні вояки Дивізії „Галичина", зібравшись на відзначення 50-ої річниці створення 1-ої Дивізії Української Національної Армії, звертаємося до громадян України, як учасники визвольних змагань народу за свою незалежність, із закликом справедливо потрактувати історичну необхідність створення українського військового формування в той час, коли нашу землю шматували німецькі й московські окупанти.
Метою організації Дивізії було утворення військового формування, яке мало стати основою Збройних Сил України. Дивізійники прагнули осягнути військову науку, отримати зброю і стати на захист України, як це вчинили Українські Січові Стрільці в добу визвольних змагань 1917-20-их років.
В березні 1945 року Дивізію „Галичина" було переформовано і на її основі створено 1-у Дивізію Української Національної Армії й вояки склали присягу на вірність Україні.
По 2-ій світовій війні вояки Дивізії „Галичина" - 1-ої УД УНА, Укранської Повстанської Армії, члени ОУН не припинили боротьби за волю України, де б вони не перебували: у в'язницях, ГУЛАГу, чи в діяспорі.
Сьогодні, коли Україна стала незалежною державою, ми звертаємося до її народу із закликом до єдности, зосередження всіх зусиль для розбудови і зміцнення нашої держави. Саме консолідація всього народу навколо ідеї державности, міжнаціональне і міжконфенсійне порозуміння, громадянська злагода забезпечать поступ України до цивілізованого суспільства, її інтеграцію у світове співробітництво.
Вже давно знайшли примирення всі воюючі країни у 2-ій світовій війні. І в нашій молодій державі ми також повинні дійти до злагоди, забувши старі образи і непорозуміння. Заради щасливого майбутнього нашої держави маємо шукати не те, що нас роз'єднує, а те, що єднає.
Потиснімо одне одному руки і побратаймося! Слава Україні!

місто Київ, 21 серпня 1993 року.

понеділок, 9 лютого 2009 р.

ПОЛКОВНИК ПЕТРО КРИЖАНІВСЬКИЙ - ШЕФ ШТАБУ УКРАЇНСЬКОГО ВИЗВОЛЬНОГО ВІЙСЬКА

До історії 2-ої світової війни

Полк. Петро Крижанівський, майор війська УНР, на еміґрації підполковник. Тепер іменований полковником і шефом штабу Українського Визвольного Війська (УВВ). Десь тому 4 тижні у Варшаві відбулось зібрання українських комбатантів і російських. На тому зібранні, в присутності німецьких вищих старшин, полк. Крижанівський мав заявити, що „чи хто хоче і не хоче, Україна незалежною державою буде".
На слова полк. Крижанівського відповів голова російського комітету П. Войцеховський, який заявив (він монархіст, єдінонеділимець), що Росія бажає, щоб постала і існувала велика, сильна, незалежна українська держава. По іменуванні полк. Крижанівського шефом штабу УВВ, 6 старшин РОА (Російської Освободітєльної Армії) зголосилось до полк. Крижанівського з просьбою прийняти їх до УВВ. Росіяни на залі привітали цей вчинок старшин оплесками.
Підготовка до створення штабу УВВ ішла 6 місяців.
Старшини на шапках мають тризуби, широкі, російські вилоги (це ніби тимчасове). Полк. Крижанівський покликав до співпраці у штабі одного галичанина (старшину) і одного придністровця. На вулицях Варшави починають показуватись наші козаки. Пізнаємо їх здалека по нашивках на лівому рукаві - УВВ. Після слів полк. Крижанівського, це творився майбутній штаб української армії. Набір до УВВ мав поповнюватись з усіх українських теренів. Вишкіл козаків мав іти там, де український штаб буде вважати це за відповідне - чи то в Галичині, в Україні, чи Волині.
Полк. Крижанівський змагає до того, щоб добились того, щоб шефом штабу став ген. Капустянський, а це тому, щоб український штаб набрав на більшій повазі. Шеф російського штабу є теж полковник, отже бажанням полк. Крижанівського є, щоб шефом УВВ став генерал.

482/3.ХІІ.1943
3 архіву Військової Управи

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації