ПОВСТАНЦІ НА ПІВДНІ УКРАЇНИ В 1920-21 РОКАХ

Л. Полтава

З нагоди 50-річчя так зв. «великого жовтня», себто большевицької контрреволюції, в підсовєтській пресі друкується чимало спогадів та деякі документи про боротьбу комуністичних загонів Леніна з частинами Армії Української Народної Республіки. Але в цій статті головну увагу звернемо на відносно мало висвітлену у нас ділянку — боротьбу українських повстанських загонів — вірних Головному Отаманові Симонові Петлюрі і безпосередньо пов'язаних з ним — у 1920-21 роках у південній частині вже окупованої України.
Всеукраїнський ЦУПКОМ — треба, очевидно, розшифровувати, як Всеукраїнський Центральний Український Повстанський Комітет. Повторення «Всеукраїнський» і «Український» виходить з того, що на місцях діяли лише ЦУПКОМ-и, а об'єднував їх Всеукраїнський ЦУПКОМ. ЦУПКОМ-ом на Катеринославщині (Січеславщині, тепер Дніпропетрівщина, в УССР) керував не відомий ближче авторові статті доктор Гелів, безпосередньо, як побачимо далі, пов'язаний з Гол. От. С. Петлюрою за кордоном, а в Україні — з повстанським отаманом-самостійником Зірко-Рибалкою.
Між Першим і Другим Зимовим походами регулярних частин решток Армії соборної УНР (Перший від грудня 1919 до 6 травня 1920; Другий, від осени до 21 листопада 1921 р. під Базаром) — вся Україна дослівно горіла вогнями селянських повстань проти московсько-большевицьких окупантів. Лише в районі сучасної Дніпропетрівщини активно діяли, тісно пов'язані між собою: повстанська група отамана Брови (невеликий рухливий відділ), повстанська група Семисенка, повстанська група Огника, великі повстанські загони отамана Бойка та керівника Нікопольської Петлюрівської Організації отамана Зірко-Рибалки (колишній кадровий офіцер рос. армії, українець-патріот, вірний до загибелі ідеалам УНР); нижче по Дніпру, в районі села Біленьке — оперував чималий повстанський загін отамана Федорченка, а далі — на північній Таврії та на Херсонщині — діяли повстанські, більші й менші чисельно, загони Кимлача, Сердюка, Бондаренка та ін. Від Катеринослава-Дніпропетрівського аж до Нікополю тримали рухливий антибольшевицький фронт вірні сини України приблизно до кінця 1921 року, а деякі й у 1922 році.
Щоб дати змогу повніше уявити розміри і масштаби української повстанської діяльности в 1920 році на згаданій вище території окупованої України, наводжу за київською газетою «Молодь України» ч. 85 з 1967 р. уривок з «Постанови 7-ої Катеринославської Губпартконференції у червні 1921 року»:

«Заслухавши доповідь голови Губчека тов. Трепалова про роботу Катеринославської Губчека, VII партконференція констатує, що робота Губчека проходила в дуже важких умовах, але робота блискуче виконана і має значення у всеукраїнському масштабі. За півтора року розкрито і паралізовано нитки змов і повстань, арештовано 52 керівних учасників, ліквідовано ланцюги петлюрівської агентури; 4 травня 1920 року в районі Нікополя розбито велику банду Бойка; в червні 1920 року в районі Павлограда затримано 150 бандитів; у липні в Кам'янці на Дніпрі розгромлена банда і знайдено сховище зброї; у вересні — в селах Лоцманка, Ямбург, Волоське, Дієвка ліквідовані чотири банди»...

Головою Губчека, себто провідником чекістів у Катеринославі, був у 1919-20 роках якийсь Трєпалов, росіянин, як видко з прізвища. У своєму розпорядженні він мав найкраще озброєні частини, досвідчених агентів-розвідників, а при потребі — викликав частини регулярної Красної Армії, найчастіше кіннотників Будьонного. У спогадах про «діяльність» того чекіста, надрукованих у «Молоді України» з 29 квітня 1967 р., під заголовком «Кінець "кар'єри" доктора Гелєва», чимало розповідається про двох розвідчиків Трєпалова, яким після довгих місяців небезпечних шукань, вдалось потрапити до штабу отамана Зірко-Рибалки влітку 1921 року, і відтоді Чека, спільно з частинами 1-ої Кінної Армії Будьонного, змогли завдати українським повстанцям великих ударів.
Із згаданого спогаду-репортажу довідуємось, що доктор Гелів, перш за все, був «керівником петлюрівських повстанських груп та банд на Катеринославщині», що він був «жорстоким і хитрим ворогом», який діяв сміливо, навіть зухвало». Доктор Гелів спочатку перебував, десь весною і влітку 1920 р., при штабі отамана Брови, разом із своїм адьютантом на прізвище Кравченко. Загін от. Брови діяв на Катеринославщині більше, як загін-розвідник, що постачав більшим групам повстанців-самостійників важливі відомості про рух большевицьких частин. Потім у північній частині Павлоградського повіту д-р Гелів залишив отамана Брову. «Пізніше оперативні дані Губченка свідчили, що він пробирається на південь». Згодом д-р Гелів, після короткого перебування в Солонянському районі, в отамана Огника, виринув аж біля Нікополю і там, разом із провідником місцевого Центрального Українського Комітету Зірко-Рибалкою... зник. Згадуваний Трєпалов зробив припущення, що Гелів не злякався переслідування — «Ні, не такий Гелів», а поїхав до барона Вранґеля просити допомоги.
Вранґель дав д-рові Гелеву невеликий загін та приділив двох своїх полковників Грудіна і Тимошевського, які мали навчити повстанців воєнного ремесла. Але 27 вересня 1920 р., коли той загін спробував перейти Дніпро біля села Біленького, — «частини Червоної Армії вже чекали на ворога, якого розбили на голову і змусили відступити». У тім бою брав участь, з другого берега Дніпра, загін отамана Федорченка, однак сили ворога були значно більшими і краще озброєними. Ті частини й чекісти, скористувавшись з вигри над Дніпром, розгорнули тоді наступ на менші загони і групи українських повстанців, у тому Сердюка, Кимлача та ін.
Тим часом, д-р Гелів відступив з рештою вранґлівців, які, фактично, жадної допомоги силам ЦУПКОМ-у не подали, на Крим. Звідти через Константинопіль він діставсь у Польщу. У згаданому репортажі читаємо, що в «Польщі на той час знаходився головний штаб Петлюри». Далі:

...«Зустріч Петлюри і Гелєва була короткою і недвозначною: доктора призначили організатором повстання на Катеринославщині, Північній Таврії і Херсонщині. Невдовзі Гелєв з помічниками таємно перейшов кордон і знову об'явився на Україні».
Доки Доки д-р Гелів перебував у Польщі, чекісти зуміли перехопити двох зв'язкових отамана Брови, і під їхніми прізвищами та з їхніми документами послали двох вивірених комуністів на розвідку. Врешті-решт вони втерлись у довір'я Зірко-Рибалки і спричинили майже розгром великої повстанської мережі на півдні України влітку 1921 року.
Д-р Гелів незабаром повернувся на Катеринославщину і затримався при якійсь, не означеній, повстанській групі, а отаман Зірко-Рибалка пов'язався із своїм великим загоном та завдавав большевицьким частинам міцних ударів. Від Катеринослава до Нікополю комуністи не знаходили собі місця від початку 1921 року. У селах Нікольске, Солоному, Новопокрівцях були спеціяльні хати-явки, де отамани діставали вказівки (можливо і від самого Всеукраїнського ЦУПКОМ-у). У місті Нікополі був повстанський петлюрівський штаб та, здається, якийсь час і все місто перебувало в українських руках. Отаман Зірко-Рибалка у листівках до населення називав себе і своїх повстанців «справжніми борцями за вільну Україну» — проти большевиків та большевицької Росії. Населення масово підтримувало повстанців.
Два розвідники-чекісти, з документами закатованих комуністами справжніх повстанців отамана Брови, добились до Нікополя і потрапили у штаб Зірки-Рибалки. Він, перевіривши документи, і — через посланця — в отамана Брови, повіривши, що це свої люди, сказав їм, що чекає на д-ра Гелєва. Крім того, він показав їм «полотнянку за підписом Головного Отамана Петлюри про те, що д-р Гелів призначається уповноваженим по організації повстання на Катеринославщині, Північній Таврії і Херсонщині. — А я його заступник»...
Так чекісти-розвідники потрапили до повстанського зв'язкового Івана Горобця, дістали пароль «Македонський» на квартирі пані Уманської у роз'їзді Потоцькому, що була зв'язковою з д-ром Гелевим. Отаман Зірко-Рибалка сказав їм, що чекатиме д-ра Гелєва у с. Солоному, «в Чумаченка, — доктор знає».
Всі ті місця через день були оточені чекістами та спішно викликаною кавалерійською частиною Будьонного. Аж через тиждень обережний д-р Гелів, ніби в передчутті лиха, — прибув до с. Солоного, до групи отамана Чумаченка. Ворог сидів у засідці:

«Зав'язався справжній бій. Прорватись нікому не вдалось. В цьому бою був забитим доктор Гелів, його зв'язківець Бєлінський, Чумаченко та інші верховоди петлюрівського підпілля», — сказано в репортажі ворожої газети. Згадано також, що чекісти підступом у інших місцях, маючи всі головні адреси, схопили отамана Зірко-Рибалку, адьютанта д-ра Гелєва Кравченка, емісара з Польщі Цибенка, до рук большевиків потрапили й документи, блянки, печатки тощо штабу д-ра Гелєва. Тоді, влітку 1921 року — «почався розгром підпільних петлюрівських організацій в Нікопольському, Криворізькому, Мелітопільському повітах. А незабаром чекісти Києва і Катеринослава розгромили так званий Всеукраїнський ЦУПКОМ, — твердить газета ЦК Комсомолу УССР «Молодь України», — і нанесли нищівний удар петлюрівському підпіллю на Україні».
Очевидно, «нищівний удар» по петлюрівському підпіллі в УССР не відбувся влітку 1921 року — таке твердження призначене для молодого підсовєтського читача. Але на півдні України повстанці-петлюрівці, вірні сини УНР, дійсно зазнали в той час важкого удару.
Однак, ще в 1923, чи в 1924 р. в Україні все населення пошепки передавало про бої великих частин отамана Христового на Полтавщині проти комуністичного війська. Крім того, ще в 1923-25 рр. українці сподівались повернення Петлюри з великою армією. В народі ходили перекази про легендарного борця проти червоного московського окупанта — отамана Клітку на Сумщині та Полтавщині (у 1925 р.), який «пробивав до десятка комуністів однією кулею», та який не раз втікав з рук чекістів, а одного разу, бачучи безвихідь у їхній в'язниці, попрохав сторожа-охоронця, щоб той дав шматок крейди... намалював на тюремній стіні човен, сів у нього... і виплив на волю з камери...
Хоч які перекручені й неповні відомості подала за 1920-21 роки на півдні України совєтська преса, все таки відкривається трохи більше заслона, за якою бачимо, що антикомуністичний, національний український повстанський рух не вгавав в Україні довго після того, як на нашій Рідній Землі вже не було частин рідної Армії Головного Отамана.

Див. ще Українські повстанські загони в 1919-1920 роках

ОСТАННІЙ ДЕНЬ ПЕРШОГО УКРАЇНСЬКОГО КОЗАЧОГО, ІМ. ГЕТ. Б. ХМЕЛЬНИЦЬКОГО ПОЛКУ

В. Сім'янців

Я знав, що те сталося зараз після Свят Різдвяних. Тепер, коли маю книжку О. Доценка «Зимовий Похід», читаючи її пильно стежив, чи десь в наказах зазначено трагічну дату останнього дня нашого полку. На жаль, такого немає ні в текстах, ні в наказах. Можливо, що ту подію відмічено в наказах у Запорозькому корпусі. В згаданій книзі використано переважно накази до Армії.
Але на сторінці 50 є «Наказ по Військам УНР», під датою 11 січня 1920 р. Ч. 15 — цитую уривок:
«1. Обстановка: м. Умань в 4 години ранку 11 січня провокаційно занята Волохом. Частина нашого гарнізону обезброєна, частина відступила і залишила Умань. Штаб 6-го Загону захвачено в полон; заграбовані значні суми і обмундировання багатьох наших частин».
В 2-ому відділі наказу:
«Загальне завдання: Всі групи мають завтра 12 січня стати на марш з метою вийти на вихідні точки для наступу на Умань».
Але вже в наказі: «Наказ Військам УНР 16 січня 1920 року, 15 год. 25 хвилин» є уступ: «По відомостям розвідки і козаків утікаючих, 11 січня увійшли в Умань большевики-комуністи, силу яких відгадують одні до 2,000 чоловік, другі до 5,000 добре озброєних кулеметами і ручними гранатами при 4 гарматах. Маючи на увазі повну готовість ворога до бою і донесення Волинської Дивізії про відсутність набоїв, всім частинам наказую відійти в райони Голованівське-Покотилово, щоб зберегти козацькі сили на більше слушний час».
Все це збігається з моїми спогадами, що я їх списав, але Богданівського полку, як окремої частини, ніде там не згадується. Треба думати, що полк був тоді вже або Шостим загоном, або належав до Шостого загону. Мені пам'ять не заховала, щоб в Умані були інші частини, крім нашого Богданівського полку.
Богданівський полк зайняв Гумань десь в січні 1920 року, по Різдвяних святах. Та частина Кінної сотні, в якій я був у той час, мала таке завдання: відійти зі Степківки в становлену годину, після відходу цілого полку, десь в дорозі, на означеному пункті затриматися до визначеної години вночі і, аж тоді, йти до Гумані. Щось на ар'єргард подібне, чи польову заставу.
Виконавши все, як було в наказі, поспішили ми до Гумані. Все йшло добре: на заставі, в передмісті Гумані, нас чекали квартир'єри. Довго діставалися ми вночі до призначених нам квартир, але накінець відпочивали і коні й ми.
Ранком мене і Михайла Р. відрядив, (тепер уже не пам'ятаю, хто тоді з молодших старшин сотні був у нас начальником) розшукати решту сотні і зв'язатися з сотнею.
Легко знайшли ми сусідню квартиру. Але те, що побачили і почули, було, щонайменше приголомшливе. Вночі наш полк роззброїли Гайдамаки. А помогли їм большевики. Цілий штаб полку з командиром полку і нашим сотенним Солов'йовим під арештом. Козакам полку запропоновано перейти до Гайдамаків Волоха, а покищо тільки обеззброєно. Про Кінну сотню Волох не знає, де вона, шукає за нею. На допиті хтось зі старшин ніби сказав, що сотні в Гумані ще нема.
Це отаке довідалися ми на тій квартирі. А на столі побачили, як розпрасовується червоний пояс, щоб з нього зробити прапор і просити ласки в батька Волоха. Верховодили любимчики сотенного: мовляв, — як ми самі перейдемо, лишать нам коні і зброю. А як нас зловлять, так усе заберуть і, тоді тяжко шукати повороту до своїх.
Всяко міркували, але поясу не допрасували. —- «А що ж робити?» питали. — «Не знаємо, але є старшина. Він дасть наказ».
Обійшли другі квартири. Настрій добрий — чекати і вести розвідку, говорять хлопці, та розпускати чутки, що сотні в Гумані ще немає.
Повернулися на нашу квартиру. Старшині і козакам розказали що бачили і чули. Старшина потвердив правильність рішення. Пішов сам по квартирам. А нам з Михайлом наказав піти на розвідку до міста. Що другі говорили те і ми почули: шукають за нашою сотнею, чекають її Гайдамаки.
Старшина нарядив змінити квартири. Перейти на край міста, до квартир, де ми стояли в 1919 році. Здається — це були стайні військового начальника.
Знов післали нас з Михайлом до того району. Подорозі ми зустріли хоружого Співака з Кінної сотні Гайдамацького полку, молодого хлопця, якого ми обидва знали — бо тож кінні сотні одної дивізії.
І той, по наївності своїй, та радости, що нас спіткав, сам і підповів, показав нам стежку, як брехати:
— «Панове, то буде сотня, а як ваша віллється до нашої, то буде дивізіон. А потім розгорнеться в полк. Ви квартир'єри?»
Ми ото і ствердили, що ми «квартир'єри», що сотня під вечір, або вночі має прийти до Гумані. І вимовившись, що нам дуже ніколи, пішли за своїм.
Оглянули ми, що нам потрібне: головне, конюшні порожні і район ніким не зайнятий. Та і пішли подивитися по тих хатах, де минулого року стояли.
Проходячи вулицею хтось гукнув до нас з одного двору, кличучи по прізвищах.
Спершу здивувались, а потім, пізнавши старшину нашого полку, таки дуже зраділи. А як сказали ми, чого ми тут, зрадів і він. Завів у дім і, на нашу радість превелику ми побачили там більше наших старшин, а головне тодішнього командира полку, Павла Городянина (ген. Самутін твердить, що він уже вмер), двоюрідного брата Юрка Гороліс-Горського.
Розказали ми все, що знали. Але найбільша радість для всіх, що сотня ще на волі. І дістали наказ для нашого старшини: тримати зв'язок зі штабом полку в цій хаті, і перевести сотню в цей район. Уникати Гайдамаків і не показуватися їм на очі.
В пообідніх годинах уже і сотенний Соловйов був у штабі і перебрав командування сотнею. Тієї ж ночі сотня розташувалася навколо свого штабу. Тут же розміщувалися і ті, хто втікав від Гайдамаків.
Ось як мені залишилося в пам'яті оповідання полковника Павла Городянина та інших старшин:
Гайдамаки напали на полк вночі. Багато старшин і штаб полку були розташовані в готелі, мабуть, «Брістолі».
Самого командира полку, полк. П. Городянина, жид — власник готелю вивів задніми дверима, давши йому цивільне пальто і шапку. Багато старшин замішалися між козаків і потім утекли. Козаків тільки обеззброювали і пускали. Старшин відводили до арешту.
Прапор Богданівського полку спас один з козаків, що стояли на варті біля прапору і полкової скарбниці. Гайдамаки кинулися на скриньку-скарбницю, а козак той, використавши момент, пустив прапор через вікно до двору. Потім зійшов вниз і сховав прапор. Спершу переховував у себе, а пізніше догнав наше військо і приніс прапор. Чи десь заховалось прізвище того героя?! Знаю, що і прапору тепер на еміграції немає.
Багато старшин і вояків переховувалося по місті і шукало зв'язку з тими, що знали місце скупчення. Район, зайнятий спершу нашою сотнею, приймав все нових і нових людей.
Наша розвідка в самому місті Гумані працювала дуже добре — ми знали все, що там робиться і ми фабрикували «вісті» чи «інформації», як нам треба було.
Постояли ми отак у Гумані декілька день. Була поголоска, що ми зіграли ролю «Троянського коня» — вступити до Гайдамаків і розсадити їх. Відділ зростав увесь час. Але і зростала небезпека, що нас викриють.
А накінець прийшов наказ від команди нашої Армії з-поза Гумані, — вийти з міста.
Ті, що несли зв'язок між штабом полку і окремими квартирями, дістали наказ повідомити людей про час і місце збору.
Мав я декілька квартир і повідомив їх своєчасно. Настав вечір. Прийшла ніч, що під її покровом ми мали вийти з того незручного положення. Хоч гострили було зуби «подякувати батькові» Волохові, та наказ є наказ.
Відділ почав швидко збіратися.
Кінна сотня в повному була б складі, та якраз моя одна квартира не прибула. Начальство не задоволене — знов мене шлють. Іду, підганяю хлопців, — чотири їх було.
— «Уже готові, зараз від'їжджаємо» — все чую те саме. Біжу, сповіщаю начальство. А хлопців нема та й нема. Та і самому мені дивно: «Чому не їдуть?»
Тепер застав я таку картину в хаті: козак І. М. лежить на ліжку. Два других Д. і П. лежать на лавах. Четвертого я зразу не бачив. Уже з порога почав я і то не тихо:
— «Ви не виконуєте наказу!? А це що таке?»
І. М. підвівся на ліжку, наставив рушницю на мене і клацнув замок. У мене була рушниця в руці. Виграв він на часі. Та і чого, чого, а того я ніяк не сподівався. Знав я І. М., не було то нічого доброго. А він до мене:
— «Зникни звідсіль. Іспарся як камфора, щоб не тягнути мені тебе за ноги на гній. Досить я навоювався за твого Петлюру. За ті підштаники, що від нього дістав».
— «Не вартий і підштаників. Сволота ти паскудна!»
— «Іди»!, — вже реве він.
Я стояв. Не міг я показати йому свою спину. Напевне почув би регіт і кпини.
Вичитав я йому його гріхи (а мав він того не мало), а він тримав націлену на мене рушницю. Все грізніше та грізніше ревучи оте:
— «Іди, йди!»
Два другі приглядалися нашому, покищо словесному двобоєві.
Я тоді не думав про те, що він мене застрелить. Все було нап'яте у мене, щоб не повернутися до нього спиною. А кожна ж хвилина дорога і довга. Мене там чекають. Може навіть і лишать. Лайка не сходила мені з уст. Виложив я йому все, що було на серці. Прикипів до порогу.
З темного кутка кімнати почулося, як клацнув замок рушниці. І відтіль: — «Ти, камфора, положи рушницю» — ядовито насмішливо обізвався Василь.
І. М. скосив очі в бік голосу. «Невтральні» заворушилися, ніби міряючи, що як Василь пустить кулю — чи вона не зачепить їх. Переконавшись, що нема небезпеки, лежали собі далі.
О! І. М. знав дуже добре: Василь на вітер слів не пускає. Василь любив моменти, які лоскочуть нерви. Та і був він зі старих козаків, Богданівець, а не приблуда з большевицьких полонених як І. М.
Я стояв. Помалу рушниця І. М. пішла додолу і на ліжку. І. М. глянув на «невтральних» — байдуже дивилися вони і далі.
Безперечно всю цю «гру» можна було заощадити, виразно сказавши, що вони не поїдуть. Чому? Ніхто б напевне не питав. А гамору робити не можна було, — це знали ми й вони.
Як тільки був І. М. скосив очі на Василя, моя рушниця була у мене в руках і зробив я крок до кімнати.
— «Василю, тепер відходь ти» уже казав я. І обоє з рушницями в руках, задкуючи, вийшли в сіни.
Щасливо наш відділ з Гумані дістався до своїх. А там уже і чекав нашу сотню наказ про влиття, не пам'ятаю в яку, кінну частину. Поїхали ми шукати нового «дому». Але ще не доїхали до місця призначення, як дігнав нас новий наказ, про призначення в розпорядження полк. Литвиненка другого Кінного запорізького полку. Там ми, на деякий час, і знайшли «стріху», уже «безбатченки».
Довідався я потілі, десь пізніше, що хлопці з нашої сотні бачили Д. в Київській дивізії. Десь бачили і П. в нашій Армії. Це ті два «невтральні».
Кінна сотня пізніше — в зимовому Поході перейшла до полку Чорних Запорожців і в складі того полку лишилася аж до кінця.
В Армії був далі тільки курінь імені Гетьмана Богдана Хмельницького, без своєї кінної, кулеметної сотень і батерей, які мав перед тим.
Про заснування Богданівського полку, сотник Зенон Стефанів у своєму творі: «Українські збройні сили» 1917-1921 рр. Частина 1, видання СУВ — 1947 року, на стор. 11 пише:
«Дня 1-го травня відбулося на Сирецькому полі в Києві українське військове свято «перших квіток». У святі взяли участь вояки-українці з різних частин київської залоги. Тоді-то вояки етапної збірної частини, що були на святі, як слід підготовані Військовим Клюбом ім. Полуботка, самочинно себе проголосили Першим Українським Козачим ім. гетьмана Б. Хмельницького полком».
На стор. 12 читаємо: «... 18 травня почався 1-ший Всеукраїнський Військовий З'їзд, який затвердив полк, а всіх записаних до полку, старшин і козаків (за цитованою працею, полк складався із 16 сотень у силі 3574 люду) постановив уважати за приналежних до полку. Полк одержав від Військового Клюбу ім. Полуботка малиновий прапор з портретом Б. Хмельницького, вишитий черницями Флорівського манастиря, і склав під ним присягу».
Цим днем треба і рахувати день заснування полку. Полк проіснував 2 роки, 7 місяців і 23 дні, вкривши себе славою на віки.
Хай же наступні за нами, при оновленні Збройних Сил України, оновлять і Перший Український Козачий ім. Гетьмана Богдана Хмельницького Полк, переберуть і продовжать його славу.

ПРОРИВ

Евстахій Загачевський

(Фрагмент з бою під Бродами)

Після цілоденної большевицької атаки на становища куреня фізілірів Дивізії «Галичина», під вечір решта чоти хор. Небоги зібралася у вільшаному ліску на окраїнах догоряючого села. Вояки падали мов мертві із перевтоми й недоспаних ночей.
Виставивши охоронні стійки, хор. Небога перевірював стан своєї чоти. Небагато осталося їх — бракувало п'ятнадцять людей. Від тих, що лишилися раненими, правда не важко, годі було вимагати більшого зусилля. І так за тих перших кілька днів боїв на передовій лінії показалося, що його хлопці «тверді». Не так то легко піддаються паніці, хоч майже всі переходять свій «хресний» вогонь. Можливо, що до їхньої свідомости не дійшла ще гроза ситуації, в якій опинилися. Саме переводив інструктаж ройових командирів, коли надбіг зв'язковий від сотенного.
— Приготовитися до ранньої атаки. Ми окружені... звітував задиханий, передаючи хор. Небозі записку від сотенного.
— Тільки без паніки — гостро обтяв хор. Небога. Глянув по вояках. Частина з них вже спала... Попід кущами, повикручувані у різних позах, викликували дивне враження. {Якийсь, лежачи найближче всміхався крізь сон. Несамовито, блистіли зуби на неоголеному, брудному обличчі.
— До жертя... — підхопивши погляд хорунжого, промовив Нич.
— Що? — не зрозумів хор. Небога.
— Сміється... до жертя... — пояснив комендант першого роя ст. десятник Богдан Нич.
Справді, десь з глибини ліску, долітав приємний запах піджаруваної консерви.
— Маєте цілу ніч часу на впорядкування своїх відділів — промовив, важко зідхаючи хор. Небога, звертаючися до своїх підстаршин, — ранком о п'ятій ідемо до прориву. Йду тепер до коменданта сотні.
Богдан притакнув головою. Мав червоні очі від безсоння. Протер їх п'ястуком. Мовчки відходили до своїх людей.
— Допильнуйте, щоб хлопці щось з'їли — не оглядаючися, кинув хор. Небога.
Понура й глуха ніч огорнула його, коли вертався до своєї чоти. «Що це таке» — старався збагнути джерело свого дивного неспокою. Адже жадного впливу на ту ситуацію, в якій опинилися, він не мав. Що ж, видно, що вже така вояцька доля, що шлях до волі не трояндами вкритий, що ціна її часом буває дуже велика... Що ж, знав про це, коли вступав добровольцем до дивізії минулого року. Знали всі ті, що так, як і він опинилися в грізному становищі тут під Бродами... Раптом зупинився, надслуховуючи. Десь далеко на півночі й заході гуло мов в казані, легесенький вітер ніс цей гул на своїх крилах.
— Котел? — шепнув з питанням та підніс очі вгору. Як лише міг серед темної ночі сягнути зором, довкрути палали пожежі, вистрілювали ракети, чергами світляних куль пороли чорний оксамит неба кулемети. — Котел — повторив голосно, якби хотів заглушити в собі цей дивний неспокій.
Пітьму ночі розривали проблиски вибухів і грізний, чимраз то більше наростаючий гул.

***

Богдан Нич ще спав. Лежав втиснений головою в м'який мох, немов у подушку. Нерухомий неначе труп. Завелика маскувальна нагортка скривала його ритмічний віддих. Хорунжий Небога шорстко збудив його. Ненавидів і боявся нерухомих постатей своїх: вояків. Богдан, як завжди, моментально прокинувся. Ще мав заплющені очі, а вже ставив питання:
— То ви, хорунжий?
— Заряди збірку. Вирушаємо до прориву... Наступаємо цілим куренем... — додав по хвилині, немов би цією вісткою підтверджував успішний характер наказу.
Впротягу кількох хвилин у невиразній пітьмі ночі, насиченої відблесками догоряючого села, забреніли відголоси відділу, що збирався до прориву.
Брязкіт вдаряючого об залізо противогазу, хряскіт ладованих рушниць, прокльони, протяжне позіхання, якесь «брр» когось дуже сплячого, тихі шепоти — це хтось сміється із сплячого. — «Виспишся, так, як ці вчера, хе! хе!, а ми «брацє» просто до Бозі фалюємо, видиш цвинтар перед собою, хе! хе!...» — «Стуль писок батяре!...»
— Тихо там — різко скартав двох суперників Богдан Нич — «Знову цей "Казьо львов'як" із шибеничним гумором» — подумав Богдан.
— Юра... де Юра? Збудіть Юру! — Все цей сплюх, й коли, ж це він виспиться?...
Поволі займали вихідні становища на узліссі. Перед ними стелився лан доспіваючого збіжжя, над котрим звисла рання імла.

***

— За п'ять хвилин... — глянув на Богдана, Нича й по хвилині хорунжий Небога махнув на своїх вояків. Підібрав оперту об дерево машинову пістолю, заткнув за пояс ручну гранату. Рушили в якійсь дивній тиші, хтось засміявся якимось горловим, не своїм голосом; кутом очей спостеріг, як Юра нервовим рухом заклав барабан до ручного кулемета. Йшли густою розстрільною інстинктовно тихо, без розмов. Продував ранній вітерець. Листя вільшаного гайку дрижало, немов би прочуваючи грозу прийдешніх хвилин. Нагло — наче по них — вдарили стріли з недалекого кладовища, що бовваніло в контурах ранньої імли. Об стовбури дерев вдарили кулі, немов хтось тріснув з батога.
— Вперед! — хорунжий Небога був вже на переді наступаючої лави. Енергійний помах руки, немов приспішений жест сівача. Розсипалися, вибігаючи на лан збіжжя, що ділив їх від кладовища, пригнуті до землі, з настороженими очима, виглядаючи ворога бігли стрибками. Небога випростований, швидкими стрибками прямував у намічену перед собою ціль — кладовище. Хтось крикнув, хтось підбіг.
«Треба було вислати розвідчиків»... бовкотіла в мізку запізнена думка. Біг рам'я в рам'я з невідступаючим його Богданом. Оглянувся праворуч — вояки другої чоти хорунжого Квасія добігали майже до живоплота, що околював кладовище. І тепер, ще раз махнув рукою на своїх людей та вже вихором подався вперед. За ним навипередки мчали його вояки.
Був вже найвищий час, ворожа навала гарматнього вогню впала лявіною на вільшаний гайок і щораз ближче посувалася услід наступаючій чоті. Вбігли поміж перші ряди гробів. Залягли, щоб трішки відпочити. Старезні липи, хоч на часок давали якийсь захист. — «Ще лиш пробігти цей цвинтар, видертися на залізнодорожний насип, а там... ціль їхнього наступу» — мигом пробігають думки в голові хор. Небоги.
Після томливого бігу швидко віддихав. Здавалося йому, що повітря, дерте відламками, парить уста немов гаряча посудина. «Що це?» — спостеріг кров на своїх пальцях. «Падаючи прикусив язика...» збрехав сам перед собою, знаючи, що із страху загриз губи до крови. Такого ще не переживав. Ворожа навала, вогню рила землю довкруги, як на остаточному суді. Якась неземна сила почала витискати із землі столітні липи. Що раз то нові фонтанни вогню й землі виростали довкруги них. «Хлопці, де його хлопці?» — прошибла мигом думка — «Тільки вперед, й лише вперед, залягти тут це очевидна смерть» — знав, що це саме думають усі його вояки, адже треба би бути надзвичайним героєм, щоб відважитися вернутися назад. Підняв голову. Стрінув вичікуючі погляди ближчих вояків. «Як довго це може тривати?...»
Тепер в нього серце на мить зупинилося. В повітря, густе від вибухів й випалів, потяте свистом відламків, вдерся ще глухий стукіт крісових випалів та короткі черги большевицьких «фінок». Посипалися по стовбурах дерев, по хрестах і нагробниках, зашелестіли поміж могилами, шукаючи жертв. «Здається, мусять вже бути близько ворожих становищ...» — До старого знайомого, страху, прилучився ще новий: «Чи збереться на відвагу, щоб підірвати до остаточного зриву своїх хлопців?...» Гнаний цим другим страхом звівся на лікті. Вибух тут же перед очима завинув вогняним хвостом. Зашуміло по листях. Стукнуло об пеньок. Ручна граната! Хорунжого Небогу ошелешила недалека присутність ворога. Є!... Силуети в оливково-зелених одностроях промиготіли на тлі ясніших місць поміж могилами. Гарматній вогонь продовжувався прибираючи на силі. Хорунжий Небога спостеріг наліво від себе дуло ручного кулемета Юри, що підскакував від протяжних черг, спертий ніжками на краєчку могили. Знову силуети в оливково-зелених одностроях. І знову. Підбігають. Не думаючи довше — звівся на ввесь зріст з землі.
— Вперед, за мною! Слава-а-аа! — захрипів страшенним голосом й полетів за широким розмахом рамена, що викинуло яйцеву гранату. Машинова пістоля в'їдається в бедро, немов вірна собака. Скородить із неї короткими чергами. Кутом своїх очей бачить своїх хлопців, що підривалися з землі з-права і ліва. Йдуть! Йдуть! — охоплює його внутрішнє вдоволення. Вариться під ногами земля від ворожих пострілів.
Похилений немов бігун на старті, при численні «три», пер з усіх сил до переду, промощуючи собі шлях короткими чергами машинової пістолі.
«Втікає гад» — захлистується у дикім бойовім захваті, коли знову нервовим рухом вбиває в машинову пістолю новий магазинок. Звідси, ще кілька десять кроків до залізничного насипу. Тепер ворог в долині. Тільки збігти. Інстинктово вбачає небезпеку. Бачить докладно ворожий кулемет у рівчаку біля насипи. Трьох червоноармійців нервово вставляють його на новім становищі. Тепер, лише тепер, бо за мить буде запізно. Його машинова пістоля захлистується від пострілів, майже плаче, спостерігаючи, як з поденервування «бере зависоко», з розпукою ждав, коли мертво вдарить замок «максима». Тепер чує, як кулі вдарили об стовбур дерева, за котрий сховався. Приліг щільніше до землі, моментально перекотився в долину між дві могили, що майже межували з залізнодорожним насипом. Від насипу ділив їх живопліт. — «Не бачать мене... Перенесли вогонь» — пробігає мигом думка. Оглянувся. Вояки його чоти зарилися десь між могилами. Під цим смертоносним вогнем важко підірватися їм. Хорунжий Небога чує, як зліва і права на висоті грудей друть повітря кулі ворожого кулемета, — «його» кулемета. «Зараз, зараз» — єхидно усміхається. Зводиться на коліна, витягає з-за пояса ручну гранату на держаку з додатковим опанциренням, відбезпечує, придержує приписаний час, а тоді раптовим рухом зводиться на цілий ріст, бачить перед собою три рухливі гриби сталевих шоломів, кидає й автоматично паде на землю. Глухий вибух й кулемет замовк. Хор. Небога зривається, біжить. Машинова пістоля січе листя на зруйнованому становищі.
Дістав! Дістав, і цей четвертий, якого Небога не бачив, та який втікав вздовж рівчака. Тепер о дно рівчака б'ють в конвульсіях смерти ноги в чорних обмотках.
«Але верещить» — щось дике в хор. Небозі, щось, що тепер найміцніше, тішиться болем конаючого ворога. Ногами відсуває трупи. Нагло один із них перевертається на плечі, витягає руку до лежачої побіч «фінки». Стріли з машинової пістолі пришивають його остаточно до землі.
Хорунжий Небога спазматично віддихає, немов плакав, змагається із важкою підставою «максима», встановлюючи його в напрямі втікаючого ворога. Вогонь вариться на ліворуч. З тупотом надбігають його вояки... Богдан Нич залягає за станок «максима» — легко обертає дуло у вказаному Небогою напрямі.
— Лента... лента — верещить до когось, хтось прилягає побіч й за хвилю важкий «максим» плює зливою свинцю. Десь перед ними миготять силуети в оливково-зелених одностроях. Втікають.
Хор. Небога оглянувся довкруги; «Скільки прорвалися?» — «Щось дуже мало... а де ж решта?» Втома спаровується з димками не зв'язаними з хвилиною. Але вже досить. Якщо не вдалося перебігти всім, треба рятувати тих, що передерлись.
— Богдане! Знищіть «максима»! — пішли вперед! - оглядаючися довкруги, нервово крикнув хор. Небога. А в голові товклась настирлива думка «Стільки втрат, стільки людей згинуло... Прокляття!...»