"РОСІЙСЬКІ" ОФІЦЕРИ

Лев Шанковський                             
                

  (Слідами нашого воєнного минулого)  

        

Мобилизовали ли вы всех офицеров на Украине?  

Із телеграми В. І. Лєніна до Владіміра Антонова-Овсєєнка, головнокомандувача військ "Українського фронту", з дня 22 квітня  1919 р.

 І.

                     Під назвою: "російські" офіцери розуміємо офіцерів колишньої російської армії, тобто армії російської імперії. В 1914 році, напередодні 1-ої світової війни, ця армія нараховувала округло 1,423,000 генералів, офіцерів, військових урядовців і священиків, підофіцерів і рядовиків, у тому 56,493 офіцери. Не важко підрахувати, що ці офіцери становили 3.97% особового складу армії. Поскільки в інших арміях офіцери становили 6-10% особового складу, можемо сказати, що російська армія, напередодні 1-ої світової війни, не мала повного комплекту офіцерів, у порівнянні до інших армій (австрійська армія мала 6%).

                    Під час війни, російська армія збільшилася шляхом мобілізації, але теж понесла великі втрати вбитими, раненими й полоненими. Напередодні революції 1917 року, російська армія мала 6,845,056 люда під зброєю, в тому було 145,916 офіцерів (2.1%), 48,047 військових урядовців, лікарів і священиків і 6,651,993 підофіцерів і рядовиків. Бачимо, що відсоткове відношення старшин у війні зменшилося із 3.97% до 2.1%, але воно зменшилося теж в інших арміях, наприклад, в австрійській армії до 3.2%. Російський офіцерський корпус мав великі бойові втрати, бо польові статути російської армії вимагали від генералів й офіцерів активної участи в бою на передових становищах. Коли дивізія розгорталася до наступу, на зазначеному місці під бойовими прапорами дивізії і з оркестрою маршували в першій лінії, командир дивізії, начальник штабу, старшини штабу. Цього не було не тільки в австрійській, але навіть в німецькій армії, в яких генерали й штаби керували боєм дивізії з більше чи менше безпечної віддалі в тилу фронту.

                   Таке є правильне розуміння назви "російські" офіцери, але, в роки визвольної війни українського народу не завжди цю назву так розуміли в нас, на Україні. Дуже часто "російських" офіцерів ідентифіковано з російською чи пак московською національністю. Була думка, що "російські" офіцери були, обов'язково росіяни, а коли вже навіть і не росіяни, то, в кожному разі, російські імперські патріоти. Воно не завжди було так, а ще частіше, зовсім не було так. Серед "російських" офіцерів були не тільки москалі, але й були українці, білорусини, поляки, литовці, лотиші, естонці й фіни, німці, татари, представники кавказьких народів: черкаси, дагестанці, грузини, вірмени. Тільки турки із Середньої Азії були звільнені зі служби в російській армії.

                  Напередодні 1-ої світової війни, в офіцерському корпусі російської імперії, "руські" (великороси, малороси, білороси за офіційним визначенням) творили 80% особового складу офіцерства, в тому рівно половину становили "великороси" (50%). Українці ("малороси") становили 25%, а білорусини — 5%. Інші національності (головно, поляки й німці) становили 20% офіцерства.

                  Відсоток українського офіцерства в російській армії був вищий (25%), ніж відсоток українського населення імперії (1897: 17.5%, 1913: 20.8%, що свідчить, що українці в російській імперії вибирали військову кар'єру й здобували військову освіту, яка була передумовою офіцерського стажу. Із наведених цифр виникає, що в 1913 році, напередодні 1-ої світової війни, в російській армії було понад 14,100 офіцерів-українців. Нічого подібного не було в Західній Україні під владою Австрії, де українська молодь уникала військової професії й, здебільшого, вибирала військову освіту тільки тоді, коли мала труднощі в гімназії. Це стало притокою до жартів, мовляв, батьки ломили собі голову, що зробити з сином-невдачником, чи післати його на науку до шевця, чи може до кадетської школи. Часами вони навіть вибирали... кадетську школу.

                  Результат цієї пацифістичної ментальности західньо-українського громадянства й молоді був доволі сумний. Наприкінці 1-ої світової війни в австрійській армії служили 4 генерали, 2 старшини генерального штабу й около 100 активних старшин українського роду. Війна, щоправда, покликала до зброї чимало запасних старшин-українців, але, не зважаючи на те, в майбутньому, Українська Галицька Армія (УГА) мала великі труднощі зі старшинською обсадою своїх частин. Брак старшин вирівняно запрошенням значної кількости різнонаціональних старшин австрійської армії й вони радо прибули до УГА, бо після програної війни були безробітні. Чому для поповнення частин УГА старшинами не використано великого резервуару також "безробітних" офіцерів колишньої російської армії в Україні, про те важко сказати. Мабуть, були ті самі психологічні перешкоди для використання "російських офіцерів", що й були в самій Україні.

                  Проблеми "російських" офіцерів порушуємо тепер у нашій статті тому, що вона була дуже важливою в роки визвольної війни 1918-1920 рр., але ми тоді повністю не усвідомляли собі цієї ваги. Річ у тому, що без офіцерів ще ніхто й ніколи армії не побудував, але ми пробували її будувати без офіцерів, бо до наявних "російських" офіцерів, ми не мали довір'я як до здогадних неукраїнців й обов'язково наших ворогів, імперських патріотів, соціяльних реакціонерів і "наймитів буржуазії", як їх називав Володимир Винниченко. Цілком іншої думки про них був Лейба Бронштайн-Троцький, будівничий регулярної Червоної армії. Він дуже добре знав, що без офіцерів він армії не побудує і тому звернувся із закликом до колишніх царських офіцерів, щоб вступали до Червоної армії й допомогли йому її розбудувати. І цього заклику негайно послухали визначні царські генерали, генштабісти, професори кол. Миколаївської воєнної академії та інших царських академій, ціле колишнє міністерство військових справ на чолі з міністром, ген. Верховським, штаб й обер-офіцери різних родів зброї. Вже наприкінці 1918 року, Червона армія мала в своєму складі 22,315 кол. царських офіцерів і 128,168 кол. царських підофіцерів. Але це ще було перед проголошенням мобілізації офіцерів; це були ті, що зголосилися добровільно. А Ленін підганяв своїх підручних, щоб цю мобілізацію якнайшвидше переводили. Остаточний результат був такий, що наприкінці 1920 р. з усіх 446,729 осіб комсоставу Червоної армії, 314,180 або 70.3% осіб були колишніми офіцерами або підофіцерами царської армії!

ІІ.

                 Що являли собою "російські" офіцери, зокрема на Україні? Німецькі й австрійські документи інформують нас, що в 1918 році, за гетьманату, в Україні перебувало 50,000 "російських" офіцерів, у тому в зоні німецької армії — 30,000, а в зоні австрійської армії — 20,000. Із цих 50,000 офіцерів, до української армії за гетьманату прийнято 175 генералів і 14,930 офіцерів. Поза рамцями української армії залишалося ще майже 35,000 офіцерів, хоч, немає сумніву, що чимало з них служило теж у державній варті (жандармерії), корпусі кордонної охорони, корпусі залізничної охорони, повітових охоронних сотнях, адміністрації тощо. Все ж таки, складалася доволі яскрава, але й частинно небезпечна картина: поза рамцями армії й різних охоронних воєнізованих формацій залишалося вдвічі стільки офіцерів, що їх було під контролею уряду. Серед них могли бути справжні російські офіцери й їх відношення до української держави могло бути вороже.

                   Російські офіцери об'єднувалися в офіцерські дружини. Гетьманський уряд дав на це дозвіл і за це його критикують. Чи слушно? Адже ж дружини були під сякою-такою контролею; вони ж діяли явно. Гірше було б, якщо б ці дружини чи офіцери були в підпіллі. А так, вони не створили проблеми. Перше всього, такі дружини могли постати тільки у великих містах: Києві, Одесі, Харкові, Катеринославі, і їх стан не виносив навіть 5,000 осіб у всіх цих містах. Під час повстання проти гетьманату відбулася мобілізація дружинників і тоді змобілізовано 2,000, але вже після Мотовилівки стан їх обнизився, дружинники дезертирували. Повстанці взяли всіх дружинників у полон і в цьому полоні було 1,200, але серед них багато недружинників, арештованих, уже в Києві. У Катеринославі відбулася теж мобілізація дружинників, яка дала 700 осіб, але вони теж не проявили великих бойових спроможностей і відступили на Дон.

                   І ще критикують гетьманський уряд за те, що транспорти російських офіцерів відсилав до різних білих армій. І знову питаємося, чи слушно? Ні, шкода, що не відіслано всіх, але на нещастя не всі бажали їхати. А це ж був найкращий спосіб позбутися справжніх російських офіцерів з України. Іншого способу не було. З російськими офіцерами, що внаслідок розвалу фронту опинилися в Україні, гетьман України не міг поступати так, як тепер із своїми супротивниками поступає Іді Амін Баба. І ще мусів гетьман України оглядатися на німецьких "союзників", які тоді мали реальну силу і не знали на що ставити, чи на єдину-неділиму Росію чи на самостійну Україну. Непозбавлений щирого вояцького гумору, гетьман України любив про своїх союзників казати: "Німецькі баґнети добра річ, тільки сидіти на них невигідно, вже... колять".

                   У цьому місці бажаємо додати ще деякі пояснення про білі армії та їхніх "вождів", бо щодо них, у нашій літературі, панує комплетна нерозбериха. У нас, напр., втерлася фраза: "Утік на Дон, до Денікіна". Це комплетний абсурд. Денікін був на Кубані, а Дон був самостійною республікою з отаманом П. Красновим на чолі. Денікін був ставленником західніх масонів і тому протинімецьким антантофілом, а Краснов монархістом, але водночас і переконаним автономістом, зокрема, коли йшло про його рідний Дон. Краснов накладав з німцями, а за те Денікін сипав на нього громи. Коли Денікін п'ятнував Краснова за те, що бере зброю й амуніцію для донської армії від німців, Краснов відповідав йому у Великому крузі (донському парляменті): "Заспокійтесь, Ваше Превосходітельство! Заки ми вжиєм цю зброю й амуніцію, ми її скупаємо в синьому плесі тихого Дону"!

                      Краснов ніяк не бажав підпорядкуватися Денікінові, який своїм масонством був Краснову осоружний, але поїхав до Скороходова на зустріч з гетьманом Скоропадським і там з ним уклав оборонний союз. І за це критикують гетьманат і знову питаємося, чи слушно? Вісь Київ-Новочеркаськ була єдино на потребу в цьому моменті, коли валилися Центральні держави: це був природний союз, який міг себе оборонити і проти півночі, й проти сходу. І коли ця вісь лопнула в скорому часі, то це сталося не з вини Дону й от. Краснова. Це в нашого гетьмана дні були вже пораховані...

                     Краснов і далі не підпорядковувався ген. Денікінові і тоді, в лютому 1919 року, в отаманському "керені" (так і називався палац отамана в Новочеркаську) з'явився представник могутньої Великобританії, ген.-майор Фредерик Ц. Пулі і почав гримати п'ястуками по столі. "Антанта (читай "масони") визнають тільки ген. Денікіна, всі йому мусять підпорядкуватися". От. Краснов уступив й Донським отаманом став "кадет" Митрофан Богаєвський. Він підпорядкувався ген. Денікінові, але в переговорах виторгував від нього визнання конституції Дону з окремою Донською армією. І треба признати, що от. Богаєвський, хоч член російської партії кадетів, з огляду на укладений от. Красновим договір з Україною, відмовився був від висилки донських частин проти Армії УНР. Крім 42-го Донського полку, що був сформований у Добрармії ген. Денікіна на Кавказі (входив у склад кінно-козачої бригади ген. Склярева), на українському фронті не було ні одної донської частини. А 42-ий Донський полк, під проводом свого командира, донського самостійника ос. (полк.) Фролова, і так перейшов до української армії і в складі 3-ої Залізної стрілецької дивізії воював до кінця визвольної війни. Полк. Фролов виїхав до Праги, де в студентських колах був речником самостійної України й самостійного Дону, але в молодому віці помер від сухіт.

                   Змішувати Дон з Добрармією ген. Денікіна ніяк не годиться; "контрреволюційне кубло на Дону", про яке пишуть наші "експерти", думаючи про Денікіна, було, фактично, природним союзником України, як і була друга козацька самостійна держава, Кубанська Народня Республіка, конфлікт з якою загубив ген. Денікіна і його Добрармію. Дон став справжнім "контрреволюційним кублом", коли до Ростова й Таганрогу перекочували денікінські уряди й штаби. Коло цього недотепного масонського ставленника зібралася справжня всеросійська "еліта": генерали, генштабісти, професори, юристи, політичні й земські діячі, різного сорту буржуї: поміщики, банкирі, комерсанти, економісти, що не тільки схвалювали денікінську політику, але й були її творцями й виконавцями. Це цвіт російської інтеліґенції зібрався був тоді коло старорежимного генерала Антона Денікіна на "юге Росии", а бритійські генерали на наказ всесвітнього масонства стукали за нього, де треба й не треба, п'ястуками по столах. Ген. Пулі показав себе не тільки в "отаманському курені" в Новочеркаську, але теж у Катеринодарі, столиці Кубанської Народної Республіки, чи навіть у столиці вільної Грузії — Тбілісі. Тільки грузини сказали, що вони вже таких "варіятів" бачили й сказали твердо: "Ні, не підпорядковуємось ген. Денікінові!" Ген. Денікін застосував проти Грузії бльокаду, але кавказьким горцям таки відкрив новий фронт. Це вже був третій фронт "мудрого" ген. Денікіна, другий був проти України. Чи можна дивуватися, що в таких умовах лопнув його головний фронт?

                    Крім Добрармії ген. Денікіна, існували "на юге России" ще дві інші білі армії, а саме Астраханська армія, що розташувалася на території Астраханського козачого війська, і Южная армия, що була розташована в південній частині Вороніжчини. В ім'я правди треба сказати, що всі транспорти російських офіцерів, які вислано транспортами з України, відійшли до цих армій, а не до Добрармії ген. Денікіна, яка тоді перебувала в завзятих боях з большевиками на Кубані, але на яку теж німці, що мали в своїх руках Ростів, наклали були бльокаду і нічого до неї не допускали, бо вважали Добрармію агентурою ворожої Антанти. Астраханська армія під проводом князя Тундутова та Южна армія під проводом відомого царського генерала Іванова, а потім ген. Залеського, були монархічними арміями, які не визнали ген. Денікіна з принципових причин: вони осуджували ген. Денікіна за масонство та за республіканство. Ген. Денікін був за скликанням Установчих зборів, а монархісти вважали, що має бути скликаний Земський собор. Обі армії були слабкі: в Астраханській армії було 2,000 бійців, що їх, в 1919 році, ген. Денікін силою включив до Добрармії. В Южній армії було до 15,000, але цю армію розклав ген. Денікін, коли з антантської протекції всадовився на Дону. Южна армія розбіглася і весною 1919 р. у ній залишилося теж не більше 2,000 бійців. Не маючи вигляду втриматися перед наступом Червоної армії, Южна армія, а радше її рештки, перейшли на Дон.

ІІІ.

                     Чи "російські" офіцери могли бути вжиті для будівництва української армії? Поза всяким сумнівом: так, навіть і російські офіцери (тобто неукраїнці). Коли творилася американська армія, ніхто не питався поляків Косцюшки й Пулаского, француза — Ляфаєтта, чи німця — фон Штойбена про їх національність. Молода армія потребує офіцерів і, якщо немає їх, мусить використовувати чужинців. З обильного резервуару офіцерів, що їх нам залишила російська армія, ми мусіли брати всіх, хто зголошувався, а якщо не було тих, що зголошувалися, то мобілізувати кожного, хто може придатися. Кедровський (заступник Голови Українського генерального військового комітету, тобто заступник Петлюри) згадує ("1917 рік"), що після III Універсалу (20. XI. 1917) зголошувалися тисячі: старшини найвищих ступнів, генштабісти, активні булавні й сотенні старшини, старшини запасу. Причина цілком проста: вони тікали зі своїх російських частин, де популярною розривкою солдатів було засипати старшинську землянку гранатами, або підняти офіцера на багнети. У той грізний час, в українських частинах був лад і порядок, солдати слухали старшин, робили службу, верталися з відпусток (ген. Петрів). У московських частинах ніхто нікого не слухав і ніякої служби не робив. Ще влітку 1917 року, в Тернополі, московська гвардійська частина схвалила була на мітінґу знаменну резолюцію: "Воевать да хотим, но на позицию итти не желаем".

                     Ось звідки взялося в Україні стільки "російських" і російських офіцерів, і ми знаємо вже одну цифру: 50,000. До цього ще слід додати принаймні 5,000, замордованих большевиками у Києві після здобуття його Муравйовим у лютому 1918 р. Перед зайняттям Києва, "Главнокомандующий фронтом" Муравйов проголосив у Дарниці наказ ч. 9, в якому сказано було явно-славно: "Войскам обеих армий приказываю беспощадно уничтожить в Киеве всех офицеров и юнкеров, гайдамаков, монархистов и всех врагов революции". Це був час, коли за червону виказку, видану Центральною радою, вас пускали в "разход". І ще треба додати 5,000 старшин, які були в українських частинах на фронті й запіллі, й отримуємо цифру 60,000!

                    Цього резервуару не використано ні в році 1918-му, ні в 1919-му. Причиною цього було повне незрозуміння значення власної держави й потреби сильної армії для її закріплення в тодішньої нашої української "еліти". Тут не в соціялізмі справа, бо ж німецькі, французькі, британські чи швайцарські соціялісти одне й друге дуже добре розуміють, але в тодішніх переконаннях майже всієї української інтеліґенції того часу. Вона свято вірила, що найважливіша справа, — це перемога "революції", бо коли революція переможе, то держава й так "відімре", а український народ житиме у "вільних спілках" і матиме повну спроможність для свого національно-культурного розвитку.

                   У таких умовах, ніяка армія не є потрібна, а може стати й небезпечна, зокрема під орудою офіцерів — наймитів царського трону й буржуазії. На II Всеукраїнському військовому з'їзді (червень 1917 : 2,500 делеґатів) В. Винниченко попереджав делеґатів і в "Робітничій газеті" писав: "На кінчиках баґнетів можуть маяти не тільки червоні стяжки свободи, а й чорні пасма реакції, насильства, абсолютизму". І далі: "Не своєї армії нам, соціял-демократам і всім щирим демократам треба, а знищення всяких постійних армій". Це саме В. Винниченко говорив на І Всеукраїнському військовому з'їзді в травні 1917 р., на якому було 700 делеґатів, в тому 525 офіцерів. Винниченко привітав їх: "Тут бачу самих офіцерів, а де солдати?" Але, коли він, у своїй промові заявив, що нам не треба війська", то делегати почали сердито гукати: "Хто це — дурень чи провокатор? Витягнути його з-за столу і викинути геть!" Після цього Винниченко втратив свою самовпевненість і притих.

                  У цьому місці ми цитували В. Винниченка не тому, що ми проти нього, але тому, що він був найінтеліґентніший член нашої еліти. І хоч був найінтеліґентніший, він не бачив, або не розумів, що Ленін і Троцький, хоч вони "демократи", дуже подібні до В. Винниченка, але не знищували свою армію, тільки будували її за допомогою царських генералів і генштабістів. На жаль, погляди, подібні до Винниченкових, поділяла майже вся тодішня українська інтеліґенція. Такі, що не поділяли, як от Симон Петлюра, Володимир Кедровський, високі старшини УГВК (ген. Іванів, полк. В. Павленко, полк. О. Пилькевич, Микола Міхновський і його "міхновщики" з Полуботківського клюбу), генштабісти полк. С. А. Глинський, П. Волошин, В. Піщанський й ін., були в меншості...

                   Історики й мемуаристи списали гори паперу, розлили море чорнила на те, щоб приховати цю неприємну справу. Але, чи може бути історія "вчителькою життя", якщо її фальшується? Ось у 4-му числі ВК за 1977 рік, хор. (не підпоручник, бо це власне типічний полонізм, коли "хорунжий" стара козацька ранґа) Роман Б. Припхан, з яким, до речі, що до загального змісту його статті цілком погоджуюся, пише: "Традиційні засади 1917-1918 років не були дуже світлі. Згадати б хоча про полки, що мали імена славних гетьманів, однак у критичнім моменті проголосили невтралітет і під Крути пішла і гинула невишколена молодь".

                   Дорогий пане Хорунжий! Як Вам це сказати, що таких полків не було, коли ж Ви про них читали не раз, а двічі й тричі, і 10 разів. Таких полків не було, бо полки 1-ої й 2-ої Сердюцьких піхотних дивізій з іменами славних гетьманів, сформовані генеральним секретарем військових справ Симоном Петлюрою і начальником Київської військової округи полк. В. Павленком у Києві, в листопаді 1917 р., були здемобілізовані (розпущені) наступником С. Петлюри, генеральним секретарем військових справ Миколою Поршем і начальником Київської військової округи сотн. М. Шинкарем 15 січня 1918 року. Наступного дня, 16 січня, Центральна Рада схвалила закон про утворення народної міліції на місце постійної армії. У той час, загони Червоної гвардії мали вже в своїх руках Харків і з півночі та зі сходу наступали на Київ.

                   Отже, полки були здемобілізовані і в них залишились тільки ті солдати, що не мали куди йти або бажали вступити до народної міліції. Тоді, 15 січня, були здемобілізовані теж частини І Українського корпусу та всі інші українські частини на фронті і в запіллі. Богданівців наказ про демобілізацію застав у Полтаві, де вони з автопанцерниками стояли на фронті проти наступаючих з Харкова червоноґвардійців. З якими почуваннями покидав Полтаву Богданівський полк, щоб їхати до Києва демобілізуватись, про те розказує командир Богданівців, полк. Степан Лазуренко. Все ж таки, з усіх цих решток полків з іменами славних гетьманів, в склад Запорізького загону ген. Присовського, що став зав'язком Запорізької дивізії й корпусу, набралось до 2,500 вояків. Рештки цих полків, що, до речі, перебували в казармах без офіцерів, які розійшлись під час демобілізації, невтралітету ніхто не проголошував, бо й так це не мало ніякого значення. Невтралітет  проголосив тільки Шевченківський полк, але він до дивізій С. Петлюри не належав, бо був большевиками сформований в Петрограді для провокації й післаний до Києва. Під Крути не пішла невишколена молодь, але в повному складі 1-ша Українська юнацька школа ім. гетьм. Б. Хмельницького, до якої приєднались українські студенти, які товаришували близько з юнаками.

                  Поршіська демобілізація 15 січня мала один ще поганий дипломатичний наслідок. Франція й Великобританія, що визнали УНР де факто 4 січня, тому, що УНР мала доволі сильну армію, перестали Україною інтересуватись, коли вона втратила свою армію через демобілізацію. А коли ще український уряд вислав делеґацію до Берестя для переговорів з Центральними державами, визнання УНР відкликано. Французький прем'єр "Тигр" — Клемансо, довідавшись про договір Центральних держав з УНР у Бересті, погрозив: "Ті українці ще прийдуть до мене!" Минув рік і... українці таки прийшли.

                  На переломі 1917 і 1918 років, чергові генеральні секретарі військових справ, Симон Петлюра і Микола Порш були членами  тієї  самої Української  соціял-демократичної  партії (УСДРП), популярно: есдеків. До цієї партії належав теж Володимир Винниченко, Борис Мартос та ін. Петлюра, який своєю військовою політикою довів був до визнання УНР Францією й Великобританією де факто, був за втриманням орієнтації на Антанту, за розбудову української армії (французькому представникові в Україні, ген. Табуї, Петлюра обіцяв був, що розбудує українську армію до 300,000 бійців, а ген. Табуї обіцяв був усяку допомогу Антанти). Тоді Петлюра сформував був Український військовий генеральний штаб (УВГШ) під проводом ген. Бориса Бобровського, тодішнього голови Української військової ради у Двинську, і почав був формувати 2 сердюцькі піхотні дивізії в Києві, Гайдамацьку піхотну дивізію в Одесі, і піхотні бригади в Харкові та в Катеринославі (Дніпропетровську). Але ця акція С. Петлюри не була схвалена більшістю ЦК есдеків. Наприкінці 1917 р. С. Петлюру змушено до резиґнації, а його   наслідником став речник більшости, Микола Порш.

                  Більшість була за демобілізацією "небезпечної" армії, за створенням народної міліції, за переговори з Центральними державами й мир. Це було пряме наслідування тодішньої політики Совнаркому РСФСР під проводом Леніна.              

                   Ми не обвинувачуємо нікого. Микола Порш і члени більшости ЦК есдеків, були, без сумніву, українськими патріотами і вони робили те, в що вірили, що воно на потребу українського народу. Питання, одначе, залишається, чому справи найбільшої ваги, вирішували не Центральна Рада й Мала Рада, але ЦК одної, хай і урядової партії? УСДПР була партією лівої української інтеліґенції, робітників у ній було обмаль. Ми не знаємо, чи ця партія заступала хоч 1% населення України, але її ЦК перевів кардинальні зміни у військовій політиці держави (усунення С. Петлюри, призначення М. Порша) на своєму таємному засіданні, не консультуючись нікого. А на те, щоб виправити цю політику ЦК есдеків, демобілізацію війська у сам розгар першої війни проти большевицької Москви, вигадано, пізніше, легенду про полки з іменами славних гетьманів, що, нібито, проголосили невтралітет у найкритичнішому моменті існування молодої держави.         

         (Далі буде)

МАЛОВІДОМЕ — ВИМАГАЄ ВИЯСНЕНЬ

В. Ґоцький


                   Дивізія — це маленька пружинка у тяглості наших визвольних змагань. І аж дивно стає, що по тридцяти роках ми ще не маємо не то історії Дивізії, написаної українським дослідником, але зустрічаємо ще цілий ряд "темних місць" ніким досі не з'ясованих, отже, майбутньому дослідникові утруднюючих працю. А ще живуть учасники, ще живе дехто із штабовиків, які могли б дати достовірні вияснення, або хоч джерела для їх вияснення.

                  Одним з таких "темних місць", це ПЛЯН ПЕРЕХОДУ ДИВІЗІЇ ДО УПА. У принагідних спогадах часто натрапляємо натяки, що, мовляв, Дивізія договорилась з командуванням УПА про перехід із зброєю до УПА.

                  В одних спогадах згадується, що це мало статися після закінчення вишколу, здається, ще у Дембіці. Інші натяки, які я сам чув, згадують про приготування вже до переходу до УПА в час, коли німці хотіли, й вже навіть видали відповідні накази, щоб Дивізію роззброїти, розформувати та вислати до таборів праці.

                  Справа в тому, щоб устійнити, чи справді якісь зговорення були у тому напрямі, а коли так, то хто зі сторони Дивізії їх вів й на чому ті переговори скінчилися. Це ж такий важливий момент, — пройти мовчазно попри нього годі. Ми знаємо про всякі контакти у меншому розмірі, коли Дивізія чи в цілості чи поодинокими одиницями перебувала на терені діяння УПА (над Бугом, під Збаражем — поліційні полки, а потім фронтові частини під Бродами.

                  Творення ДЕСАНТНИХ ГРУП, це друге "темне місце". Колись я читав рецензію на якусь німецьку розвідку на тему війни у запіллі ворога. Там саме була згадка про творення, вишкіл та висилку у большевицьке запілля таких десантних груп. А з власних спогадів можу додати ще таке: До канцелярії "2б" у польово-вишкільному курені прийшло запотребування на добровольців. Вимаганий був основний військовий вишкіл та знання російської, польської та чеської мов. Було це десь у березні 1945 р., коли польово-вишкільний курінь стояв у Предінґу біля Ґрацу. Зголосилось щось 23 чи 25 осіб, з яких пригадую нині В. Саченського зі Львова. Людей тих виділено у окрему групу, вони отримали додаткові харчеві приділи й чекали на виклик. В кінці березня їх відтранспортовано до штабу запасного полку, але наступного дня вони повернулися назад, бо щось з транспортом не виходило (інтенсивні бомбардування). Люди ці чекали ще щось з тиждень часу, а потім цілий плян анульовано і їх розприділено по вишкільних куренях.

                    З німецьких джерел я довідався, що одна група таких добровольців була перешколена десь у Судетах та скинена десь у Карпатах. Але ніяких ближчих даних ані про плян тої акції, ані про договорення у тій справі, ані про долю людей, які брали участь у тій акції — досі нічого певного не знається.

                   Плян ТВОРЕННЯ ДРУГОЇ ТА ТРЕТЬОЇ ДИВІЗІЇ У НОЙГАММЕРІ. У червні-липні 1944 р. у Нойгаммері зібралось біля 6000 рекрутів. Із Ґроскіршбаум мало до нас прибути ще около 5000, а відомим було, що у Дембіці пор. Татарський вишколює щось два курені. Дивізія саме виїхала під Броди.

                   Тоді невідомо, чи з чийогось доручення чи самочинно, на підставі всяких "пароль" — ми отримали доручення впорядкувати городці біля бараків. Дижурні підстаршини ясно натякали, що з нас має бути створена друга та третя дивізії. Друга танкова а третя — гірська. Тому й прикраси з кам'янців та товчених пляшок мали вигляд всякого роду танків то знов смерек на горбах тощо. Від старшин, приділених до польово-вишкільного куреня пор. Руреде (німця) чи хор. Рудницького, нічого в тій справі не можна було довідатись. Також "посли" до штабу до полк. Барвінського нічого не принесли.

                   Тим часом недобитки Дивізії вернулись з-під Бродів. Тепер мова йшла вже про концтабір, а не про другу та третю дивізії, після славного виступу Фрайтаґа на "рінґу" у Нойгаммері.                
                                      
                   Та щось мусіло бути, бо ми незабаром отримали наказ приготовити 1500 людей до 14-ої кавалерійської дивізії на вишкіл. Вони скоро від'їхали під Дебречин на Мадярщині, де після кількох місяців були цілком розбиті. Ледве кількадесят людей вернулося до Дивізії.

                    В той час вислано 300 людей до танкової дивізії "Вікінґ", як говорилось, на перевишкіл. Та їх прямо включено до тої дивізії й вони разом з нею брали участь в боях в Пусткові під Варшавою, а згодом під Будапештом. Із них теж невелика кількість повернулася до Дивізії при кінці війни, вже на Словенії.

                    Тут варто ще згадати, що у вересні 1944 року вислано ще 800 осіб, як нездібних до фронтової служби (БКФ) до вартівничих куренів. Частину десь під Гамбурґ, а другу до Кобурґа. З них мені не доводилось пізніше вже ні одного зустрічати.

                    Тут насувається питання, чи висилка цих людей була пов'язана із пляном творення двох дивізій, чи це лише була самовільна господарка людьми німецького командування, яке нашим коштом латало свої браки у людях.

                     Також до нині не є як слід вияснена ґенеза творення самостійних поліційних полків. Хто на це давав згоду, чи це діялось без всякого узгіднення з нашого боку?

                      РОБОЧІ СОТНІ чи КУРІНЬ при запасному полку. В час масових бомбардувань німецьких промислових осередків та цілковитого рознесення шляхів залізничного транспорту, до польово-вишкільного куреня почали масово напливати всякими засобами наші робітники із розбомблених фабрик Німеччини. Хто пройшов лікарську комісію, був приділений до ви-шкільних куренів. Але великий відсоток був цілковито нездатний до військової служби. Крім того, до нас зголошувались люди всякої національности в надії перебути останні дні війни. Раніше і одних і других відсилано то до уряду праці у Відні, то до Мінсінґен до Власова. Тепер це вже було неможливим. Назбиралось їх ще у Зонеґу, а пізніше у Оберміґер під Кляґенфуртом, щось біля 400 душ. їм видано військові плащі та лопати й вислано до будови протитанкових укріплень. Комендантами призначено пор. Хухру та пор. Олесницького. Де вони працювали, яка дальша їх доля була — мені не відомо.

                     Знаю однак, що до тої групи долучено ще в перших днях квітня т. зв. "ненадійний елемент". Командир кожної частини мав призначений контингент й сам добирав людей та їх, той спосіб усував з Дивізії. Хто знає щось ближче про дальшу долю робочих сотень та про наказ усувати з Дивізії "ненадійний" елемент — повинен доповнити чи спростувати мої завваги.

                   Чота КІННОТЧИКІВ існувала при польово-запасному курені, чи радше при штабі запасного полку під командою пор. Клевчука. Було їх там від 22 до 35 людей. Яке було їх призначення, куди їх відсилали — мені невідомо. Існував теж якийсь кінський шпиталь, звідкіля поповнявся запас коней для згаданої чоти. Ближчих даних ніде я досі не стрічав, крім загальникових згадок.  

                     ПІДСТАРШИНСЬКА ШКОЛА при штабі запасного полку під командою сот. Тіссо існувала ще у Нойгаммері. Зустрічав я учасників тих курсів теж у Чадці. Маємо теж згадку про роззброєння тої школи тітовськими партизанами за Ноймаркетом, коли вони прикривали наш відступ в напрямі Юденбурґа. Але скільки та школа випустила підстаршин, про це немає згадки.

                    Доля РУМУНСЬКИХ ЮНКЕРІВ, приділених до Дивізії. У вересні 1944 р. до Нойгаммеру прибула школа румунських юнкерів у складі щось 38 людей. Були це переважно сини професійних військовиків або румунських вищих державних службовців. Мало котрий вмів розмовитися по-німецьки. Їх приміщено при польово-вишкільному курені на автономних правах. Вони користали тільки з нашої кухні.

                   Після виїзду на Словаччину їх порозміщувано по вишкільних сотнях 11-го вишкільного куреня, де вони мали сповняти функції помічників-інструкторів. Але незнання німецької та української мов унеможливили це й тому їх приділювано до вартівничої служби. Постепенно ці гарні молоді хлопці в чужому оточенні, на безділлі почали деморалізуватись і штаб мав з ними немало мороки. Що з ними сталося в останніх днях війни? Куди і як вони від нас відійшли?

                     Доля ДИВІЗІЙНИКІВ, які після Бродів залишились як цивілі під большевиками. Деяким із них пощастило уникнути полону. Вони були змобілізовані до Червоної Армії та вислані на фронт під Дуклю або під Тарновом. Деяким із них удалося перебігти на німецький бік. Один такий транспорт перебіжчиків у Чадці був умондирований та розісланий по вишкільних куренях. Було їх 131 людей. Між ними я знайшов двох бувших дивізійників, які однак не признавались до того, бо вже звідкілясь дізнались, що німці з недовір'ям ставляться до таких бувших дивізійників.

                      З розповіді вістуна Олійника (з Перемишля) знаю, що коли йому вдалося переховатись після Бродів, його подорозі до рідних сторін придержала большевицька жандармерія і загнала до призовного пункту. Звідтам після умундирування він був висланий під Дуклю, де йому з групою подібних вдалося перебігти до німців. Він зголосив, що служив у Дивізії, і тоді його та ще кількох інших відділили від групи перебіжчиків, яких відіслано до польово-вишкільного куреня, а його з товаришами відіслано до спеціяльного карного табору десь в околицях Дахав, де вони, крім карної муштри, переходили дуже суворий "скрінінґ", безпервні переслухування із шиканами та погрозами. Щойно в березні, після тримісячного фізичного та психічного знущання відіслано його до Дивізії. Але в його документах було зазначено, що його не вільно вживати на Східному фронті. Хто міг би щось ближче розповісти про того роду випадки, прислужився б важливим матеріялом.

                        ЧИСТКА У ДИВІЗІЇ. Відомим фактом є, що з боєвих одиниць весь час усували німці наших старшин, які покінчили старшинські вишколи, але або не знали німецької мови або фізично чи віком не надавались до фронтових дій. Це був претекст — очевидно, щоб позбутись немилих німецьким командирам старшин. Через польово-вишкільний курінь увесь час, починаючи вже з Нойгаммеру (серпень 1944 р.) аж до останніх днів, переходили ці старшини. Одні відходили до урядів праці, другі до т. зв. "Волинського леґіону", треті до дивізії, твореної полк. Дяченком, а деякі затримувались на певних функціях в курені або в штабі Запасного полку. Але десь у місяці квітні 1945 р. прийшов наказ, щоб "для прикладу і для остороги" з кожної частини виділити "ненадійних" людей (що під тим очеркненням розумілось — знає може хтось із штабу Дивізії). Їх мали відтранспортувати до карного табору, але тому, що транспорт вже був цілковито виведений з ладу — вони, принаймні із запасного полку, попали всі до т. зв. робочих сотень. Хто міг би вияснити сенс отої чистки, в той час зовсім недоцільної й відданої до вирішення німецьким старшинам поодиноких частин.

Додаткове пояснення щодо творення десантних груп.

                      У книжці Курта Клітмана "Зброя СС — документація" на стор. 195 знаходимо таку замітку:

                    "Коло 30 березня 1945 року Дивізія мусіла віддати велику частину своєї зброї, щоб нею озброїти відступаючі з Італії парашутні з'єднання. Наказом фюрера з дня 3/4 квітня вирішено, що 14-та ґренадирська дивізія зброї СС має стати основою для 10-ої парашутної дивізії".

                    Знову ж у В.-Д. Гайке — "Українська Дивізія Галичина" на стор. 176 знаходимо таке місце: "На початку квітня біля штабу дивізійного постачання впав підбитий ворожими літаками німецький літак "Фюзілір шторх". У ньому летів гененал авіяції, який вийшов ціло і, як виявилось мав діло до штабу Дивізії. Від вищого командування він отримав доручення перебрати зброю та спорядження дивізії і створити нову парашутну дивізію ч. 10. Під своєю командою він мав близько 1000 вояків, які, одначе, не мали піхотинського вишколу. Тому він дістав уповноваження підпорядкувати собі дивізійний персонал і в такому разі Дивізія не мусіла складати зброї".

                      Потім приходили всякі інші накази, але штаб Дивізії не поспішав, а рішив чекати вияснення тих розбіжних заряджень. У висліді 28 березня прийшов наказ з польового командного пункту з Зальцбурґу, щоб зброї не здавати, а чекати на нові розпорядження.

                       Чи згадувані повище накази в'язалися в якійсь мірі із випадком, про який я згадував, трудно ствердити, бо в самих виясненнях Гайке є певні розбіжності головно в часі. Раз кажеться, що Дивізія наказом фюрера з 3/4 мала стати основою парашутної дивізії, то знов, що 28 березня прийшов наказ зі штабу польового з Зальцбургу, щоб зброї не здавати а чекати на дальші зарядження. А в запасному полку зарядження про зголошення добровольців до десантних частин вийшло десь ще у половині березня.

Додаткове пояснення щодо робочих сотень.

                          У Гайке на стор. 188 знаходимо таку згадку: "Тим часом розбудова укріплень відбувалась далі. Їх будували на наказ армії, корпусу й самої Дивізії. Розбудова укріплень вимагала великого числа робітників і тому рішено зменшити вишкільно запасний полк, а частину вояків перевести в робочі батальйони. Цей плян пізніше схвалив сам Шандрук, як головнокомандувач всіх українських частин. Ці заходи не мали наміру принизити вояцької гідности, але тут ішлося про практичну потребу ведення дальшої боротьби навіть з лопатою, замість зброї у руках..."

                          Перше, що впадає у вічі, це те, що Гайке згадує не про сотні, а про батальйони. Мені відомо, що із запасного полку створено дві сотні, отже, з того виходить, що інші сотні були творені з бойових частин Дивізії. А Гайке виразно підкреслює, що рішено зменшити вишкільно-запасний полк. Отже, як було насправді?

                           Друге й найважливіше, яка доля стрінула ці сотні чи курені між березнем і травнем 1945 р.?

                            І третя справа, що до тих сотень, зложених переважно із нездібних до фронтової служби та з чужинецького елементу, долучено теж людей карним шляхом, як ненадійних, для втримання дисципліни в частинах. А про це вже Гайке нічого не згадує. А це стоїть в разючій суперечності до твердження, що не ішлось про приниження вояцької гідности, але щоб продовжувати боротьбу навіть з лопатою.

ПОР. ЮРІЙ ГАРАСИМІВ

 1898-1975

              Старшина УГА та 1 Української Дивізії "Галичина" поручник Юрій Гарасимів народився 1898 р. у галицькому містечку Калуш, а до гімназії ходив у Стрию, де його батько Антін мав свою адвокатську канцелярію та здобув собі славу за польських часів як добрий оборонець у політичних процесах.

               З вибухом першої світової війни молодий Юрій разом зі своїми трьома старшими братами вступив до Леґіону Українських Січових Стрільців, з якими, у часі Західньо-Української Народньої   Республіки, перейшов   був до Української Галицької Армії. Після війни Ю. Гарасимів повернув до Стрия, закінчив гімназію та відкрив своє власне торговельне підприємство. З приходом большевиків осінню 1939 р. він покинув Стрий і подався на еміґрацію й повернув щойно за німецької окупації в 1941 р. Весною 1943 р. він, так як і багато інших кол. старшин УГА, зголосився до Української Дивізії "Галичина", де після перевишколу одержав ступінь хорунжого і в листопаді був призначений на вишкіл господарчих підстаршин у Дахав, Баварія, а потім у місті Арозьзен, Гессен.

                  Закінчивши господарсько-адміністративні курси, Юрій був призначений до куріня Постачання Дивізії у вересні 1944 р. і переїхав з нею на Словаччину, а пізніше до Словенії та Австрії, де в травні 1945 р. наступила капітуляція Німеччини. До 1948 року він проживав з дружиною в Австрії, а потім переїхав до Канади й осів у місті Монтреаль. Ю. Гарасимів активно включився у суспільно-громадську працю української громади в Монтреалі, співав у хорі "Думка" під дириґентурою проф. Городовенка та був співосновником станиць Братства УСС та Братства кол. Вояків І УД УНА в Монтреалі.

ОРГАНІЗАЦІЯ МАЙБУТНЬОЇ УКРАЇНСЬКОЇ АРМІЇ

ФЕЙЛЕТОН      
                                                                   
Ро-Ко


Від автора:
Журнал "Вісті Комбатанта" в ч. 2/1975 розписав конкурс на статті на військові теми. Досі ще не появилася жодна стаття і, щоб бодай частинно заповнити цю  "прогалину", я рішився  "позаконкурсово"  взяти  участь  в  конкурсі.  Одначе,  якщо  б  жюрі   взяло  до уваги  мою  статтю і  признало  за  неї  нагороду  (а  вона такої  нагороди варта), я, із своєї вродженої скромности, пожертвую таку заслужену нагороду на прес-фонд "Вістей Комбатанта". 


                  Писати на таку тему як "Організація майбутньої української армії" може бути трудне, або легке діло, залежно від того, як до цієї теми підходити. На цю тему можна написати велику книгу, базуючи її на дослідах історичного характеру українського та чужих військ; можна було б вибрати фантастично-наукову форму,  вводячи  в дії  майбутні космічні кораблі, міжпланетарні супутники та інші  форми й роди зброї і вояків метафізичного майбутнього; можна б взяти за зразок в'єтконзьку армію визвольного фронту, тим більше, що вона звучить якось фаміліярно; можна навіть було б розв'язати цю проблему одним  реченням, наприклад, "українська майбутня  армія  буде наймодерніша" або, перефразуючи Остапа Вишню, "українська армія? — якась вона буде". Проте, треба притримуватися приписів конкурсу, й тому питання організації української армії розглянемо на принаймні 6 сторінках машинопису, а підхід візьмемо практичний: на що ми здібні, яка буде політична ситуація, які можливості. Постараємося також  прийти до певного кінцевого висновку. Можливо, читач з ним не погодиться, але на це він має своє право.

                 Щоб як слід можна було обговорювати таку серйозну справу, а до того в комбатантському журналі, треба спочатку устійнити певні заложення, тісно пов'язані з організацією кожної армії. По-перше, кожна армія світу складається з вояків, і то молодих, а у нашому суспільстві, як в "діяспорі" так і в Україні, запримічується чимраз менше народжень, тобто, буде брак молодих вояків. По-друге, кожна армія має за завдання обороняти і захищати свої сім'ї, жінки, діти, матері, наречені — а в нашому суспільстві чим раз більше "старих парубків" і "старих панян" — це може й добре, бо майбутня українська армія буде мати легше завдання і менше людей до охорони. Очевидно, що також другим неписаним завданням кожної армії є "брати під охорону" дівчата й жінки свого противника, особливо гарні. По-третє, кожний вояк у кожній армії вишколюється, щоб вмирати за свою справу, хоч він, парадоксально, бажає, щоб якнайшвидше й якнайбільше його противників вмирало за їхню справу. По-четверте, кожна армія, крім вояків, мусить мати своїх командирів на те, щоб вони думали за своїх підлеглих, яким звичайно забороняється думати. По-п'яте, кожне військо мусить мати зброю, уніформи тощо. По-шосте, кожна армія пов'язана з певною дозою романтики, яку в наш час називають сексом. Ця справа не потребує особливого пояснення, бо в наш час "нової моралі" вояк має всі можливості розвивати свої здібності у цьому напрямі. Врешті, кожне суспільство, поки сягає людська пам'ять, мало сяку чи таку армію, основним завданням якої було вигравати війни. Не вина армій, що вони часто мусіли програвати війни, а вина в тому, що завжди було забагато армій, і якась з них мусіла також силою обставин програвати. На кінець можемо висловити основну думку, якщо військо є на те, щоб провадити війни, то що було б, коли б з історії людства усунути війни? Але не забігаймо задалеко наперед...

                 Другою проблемою при організації армій, не виключаючи української, є ставлення суспільства до війська; чи загал людей вже дійшов до такого ступеня розвитку, що може зрозуміти й пояснити, чому молоді хлопці (чому не дівчата?) мали б охоту йти до війська й бажали б вмирати, коли вони звичайно щойно починають жити; чому вони у війську мають слухати наказів людей, які можуть бути дурніші за них; чому вони мають чутися гордими в уніформах, які на них звичайно не пасують? Але це справи другорядні й не суттєві, бо кожна держава мусить мати армію і ми не можемо пасти задніх.

                  Коли уважно читати історію людства, побачимо, що це ніщо інше, як тільки описи різних боїв, битв, війн; що всі голови держав, політики, посередньо чи безпосередньо, залежні від армії. І як вони усі, не залежно в якій державі та в який час існували й діяли, добре влаштувалися, вважаючи, що військо повинно бути аполітичне й апартійне. Це, правда ні тепер, ні перед нашими часами, не завжди вдавалося, бо в арміях також проходила еволюція, яка часом кінчалася революцією, що, очевидно, залежало від здібностей командира. На світі багато таких прикладів: Цезар став диктатором завдяки побідам своєї армії, Наполеон — королем, Франко — генераліссімусом, а "фрайтер" — Гітлер головнокомандуючим. Такі вожді мають багато користей, хоч би навіть тому, що можуть собі надавати різні відзначення і медалі, не зважаючи на статути різних капітул. На наших очах бачимо, як Іді Амін причіпив собі найвищі відзначення, не тільки свої, але й англійські та німецькі.

                  В українській історії танож видна така еволюція: армії різних часів прибирали різні форми й виконували різні функції. Наші князі використовували армії на війни із своїми братами, вуйками та іншими родичами. Козаки, які перші завели демократію у свому війську, вибирали своїх отаманів, щоб потім їх скидати, а рівночасно захищали свободу людини, щоб на кінець захищати російську імперію, яка зовсім скасувала права людини. У новіших часах Січові стрільці воювали під прапором австрійського цісаря проти козаків під прапором російського царя, а у найновіших часах український вояк нарешті виринув на міжнародну арену, бо воював не тільки у російській, але навіть польській, німецькій, канадській та американській арміях. Очевидно, що після війни, природнім шляхом, почалися творити різні комбатантські організації, яким важко було договоритися, як мала б виглядати майбутня українська армія. Але тепер усе це поза нами, як В'єтнам поза американцями, й ми можемо спокійно засісти "за круглий стіл" "Вістей Комбатанта", щоб опрацювати організацію, склад, озброєння, впоряд, уніформи й усе інше потрібне для майбутньої української армії.

                 Але при такому обговоренні насувається перша трудність: від чого починати? Тут аж напрошується починати від того, що найважливіше для армії — від зброї, бо, щоб мати армію, треба її чимось озброїти. Але тепер це коштовна річ. Один танк коштує тепер більше, ніж хмаросяг Народного Союзу, не згадуючи вже літаків чи атомових бомб. Хіба прийдеться починати збірку на новий "фонд української зброї". Але залишім цю справу для наших політиків, а перейдім до інших деталів.

                 Кожний знає, що кожна армія потребує своєї держави, бо її головним завданням є обороняти кордони своєї держави. Ми бодай у такому щасливому положенні, що маємо "державу" і навіть маємо "кордони", але не потребуємо їх обороняти, бо це за нас робить хто інший дуже солідно — нікого не пускає ані сюди, ані туди. Щоб мати армію, також треба мати вояків, а де ми їх наберемо, коли вони вже служать у "своїй армії" і там навіть займають високі командні пости.

                Але не будьмо песимісти й уявімо собі, що прогнози Альмарика і Сахарова сповняться і що ми опинимося у своїй державі із своїми кордонами, що Америка визнає Україну й пришле до Києва, а може і до Львова, свого амбасадора, що Росія стане мирним сусідом, а Польща, Румунія і Угорщина не буде мішатися у чужі справи, й що український уряд (на чолі з ним?) дасть заклик (або наказ) до української патріотичної молоді голоситися в лави Української Національної Армії — але, гов — чому "національної"? Чому не "народної", або "суверенної", або "націоналістичної"?

                Далі припустім, що до нашої армії зголоситься більше добровольців, ніж до Української дивізії в 1943 р., що тоді з ними робити? Напочатку їх треба вмундурувати. Але в який однострій — американського, німецького, совєтського чи може іншого покрою? А може прийняти козацькі шаравари й жупани? Вони, мабуть, були б найвигідніші, бо це не тільки добрий й романтичний однострій, але й добрий сховок, наприклад, в шараварах можна носити не один бохонець хліба і немало куль, а жупаном можна не тільки накриватися, але навіть сховати дебелу дівчину. Це дуже спопуляризувало б українську армію.

                Після умундирування треба вояків скликати на збірку й номандувати ними. Як збирати цих рекрутів? У один ряд, два, три чи чотири? Здається найкраще буде збирати їх у дві лави, менші спереду, а більші ззаду, бо в такий спосіб ніхто не зможе дуже марнерувати. Згодом має впасти перша команда, яка має привернути увагу рекрутів. Але яка? "Струнко!", "Позір!", "Бачність!" А може прийняти з нової церковної мови — "Будьмо уважні"? А згодом: "направо" чи "вправо", "глянь" чи "дивись" — а може "вліво" чи "наліво"? Треба б звернутися по вказівки до наших науковців, але до кого? До Вільної Академії Наук чи до НТШ, а може до проф. Рудницького? Отже, бачите, скільки труднощів треба подолати, щоб тільни зібрати рекрутів і ними командувати, а де вправи, вишкіл, стріляння, бомбардування, і т. д. і т. д.?

                 Після кожних вправ вояк (а може боєць?) стає дуже голодний. Харчування в українського вояка дуже важлива й скомплікована справа. Вдома той самий чоловік нормально їсть, може навіть працювати цілий день на одній страві, а піде до війська, тоді відразу його метаболізм перевертається догори ногами — не може наїстися, не залежно скільки й що йому давати. Це ми знаємо з австрійської, польської, німецької та інших армій. Вояки писали додому безупинно: присилайте харчів. Справу харчування ще більше комплікує смак українця. Знаємо, що без голубців, вареників і квасної сметани йому не обійтися. Отже, спершу, ніж організувати українську армію, треба подумати над організацією штабу фахівців від ліплення вареників і голубців, бо без них українська армія стратила б свій національний характер. А проблему залізної порції для вояка, мабуть, і не дасться розв'язати. Дати йому в консервах голубці й вареники, такі як виробляє українська фірма "Ессекс Пекерс" в Канаді, й казати йому їх носити у свому наплечнику як запас на лиху годину, — не до подумання. Який українець це витримає? Вони будуть йому стояти перед очима вдень і вночі, поки він їх не з'їсть. Ми також знаємо, що український вояк різних армій був здібний на найбільші геройські вчинки й акробатичні штуки, щоб тільки дістати додатковий кусок сала.

                      Тепер повернімся до озброєння і виряду кожного вояка. Найперше треба вирішити, чи нашим майбутнім воякам потрібно буде баґнетів. Думаю, що так, бо ця зброя дуже себе виправдала. Ця зброя мала, й як вояк її причепить, баґнет буде теліпатися коло нього, чи він цього хоче чи ні. Баґнет - дуже корисний прилад, його можна вживати до копання — як наші предки розповідали — бараболі, коли вояк голодний, до чищення черевиків від болота та, якщо його добре нагостити, навіть до голення, коли б у майбутній українській армії забракло американських "бондід" лез. (Треба наперед планувати різні непередбачені видатки.) Другою обов'язковою частиною озброєння мусить бути пояс, бо, якщо буде баґнет, то треба його на чомусь повісити. Пояс, як пише В. Гайке у своїй книжці про Українську дивізію, був також психологічним середником для українського вояка — щось в роді модерного "ел-ес-ді" чи "спід" — він регулював при допомозі пояса ситість. Коли вояк був голодний, він стягав свій пояс на животі на одну чи дві дірки більше — залежно від почуття голоду й величини живота — і чувся ситий!

                     Шлейки треба рішуче відкинути. Ануж відірветься ґудзик від шлейки чи сама шлейка трісне, що тоді станеться? Очевидно, будуть спадати штани, вояк стратить свою мобільність перестане бути вояком. А тепер щодо кріса. Чи кріс — а може рушниця, карабін, гвинтівка, ґвер? — буде взагалі потрібний у майбутній армії? Мабуть, ні, бо вся зброя буде так змеханізована, завтоматизована, скомп"ютеризована, що буде стріляти автоматично по цілях вдень і вночі, без потреби витрачати час і гроші на кріси. Кріс ще може пригодитися на паради, але без нього можна танож обійтися. У крайньому випадку, для парад можуть служити палиці, як це колись мало спортово-пожарне товариство "Луг" в Галичині.

                   Може дехто закинути, що при обговоренні даної теми як організація майбутньої армії не треба витрачати паперу на такі дурниці, як тут робиться, але прошу затямити, що з дрібниць складаються великі речі. Ми всі знаємо, що не раз і не два, через якусь дурну шрубку, що коштувала 10 центів, цілий космічний корабель, який коштував мільйони долярів, не міг піднятися в простори. Це також стосується і до армій.

                  Ми зупинилися трохи довше на вояках, але понад ними є підстаршини (чи підофіцери?), старшини, — нижчі, штабові і вищі — а далі, генеральний штаб та головнокомандувач. Чим вище йти, тим вони більш скомпліковані і більш коштовні, хоч часом менш потрібні. Бо чим вища ранґа, тим краще ці старшини харчовані, краще вбираються, сплять на кращих ліжках, їздять кращими автомобілями, дістають більші платні, не залежно чи вони служать у буржуазній, робітничо-селянській чи іншій народній арміях. Цю проблему в деякій мірі розв'язав Ізраїль, у якій вояк навіть має право назвати свого генерала "сановабич" — по-українському "с.с." — якщо маєте на це причину.. Але в українській армії це не до подумання, бо, по-перше, ми не євреї, а по-друге, у нас, бодай у західній вітці, виявляється велика склонність до титулування і підвищення у ранґах, а по-третє, в нашій мові нема такого відповідного слова, як "сановабич" (тому його вгорі перекладено в скорочені), і наш генерал напевно дуже образився б, якщо його так затитулували. Міг би навіть програти битву, або що гірше перейти до ворога..

                    Ми також вже згадували, що армії існують на те, щоб воювати. Якщо якась армія довго не воює з ворогом, тоді вона звичайно починає воювати сама з собою: Вона ділиться на фракції, як наша УНРада чи ОУН, і направду починає стріляти таки по своїх вояках — а воювати може за владу, за становища, за ідеологію — за все, що людина може видумати. Якщо прийняти таке положення за правдиве — а його важко збити, бо ми, як колись, так і тепер, маємо безліч прикладів — то тоді пощо втримувати армії? Мабуть, досі майже всі великі мужі, а з ними й менші, вважали, неправильно, що на втримання миру треба сильної армії. Американці навіть вступили в першу світову війну на те, щоб "звоювати" всі майбутні війни. Зате вони мали другу світову війну, корейську, в'єтнамську й що більше опинилися з обмаллю бензини для своїх автомобілів. На це є проста розв'язка: розв'язати всі армії і не буде ному вести воєн.

                 Мілітаристи й інші політики, а з ними більшість людей, будуть твердити, що така пропозиція — це ніщо інше, ян утопія, нереальність. Це правда, але подорож на місяць також була утопія сто років тому. Проте, найбільшою перешкодою для осягнення цієї мети є сам вдача людини. Така вона вже є, що завжди хоче воювати, як не в армії, то бодай вдома із своєю дружиною чи дітьми. Якщо навіть Господові Богові, який післав на Землю свого Сина з завданням змінити людину й спасти її, не вдалося цього осягнути, то що ми мерзенні можемо зробити. Ми можемо пробувати — а українці це навіть на практиці застосовували й застосовують. Хоч ми самі думаємо, що терпимо на комплекс меншевартости, але коли проаналізувати нашу поведінку, як народу, й його осягнення, ми стоїмо далеко попереду всіх інших народів на світі, і з цього ми повинні бути горді. Ми миролюбний народ. Нікого не зачіпаємо. Коли нам навіть треба було організувати армію, вона була демократична, навіть більш демократична, ніж армії в демократичних державах. І то сотки років тому, ще поки в колисці демократії — ЗСА гуляли свобідно індіяни й не було чорних невільників.

                 Ми також підсвідомо відчували, що армії завжди воюють, як не з ворогом, то зі своїми. Тому ми вибирали менше лихо й ішли воювати в різних арміях. Це також має моральне виправдання, бо ми завжди можемо сказати — ми не воювали добровільно — нас заставляли воювати наші вороги чи обставини — навіть, якщо ми мали стріляти по своїх по другому боці фронту. Також у нас ніколи не було побіджених, бо ми були у всіх арміях, а одна з них мусіла виграти. Навіть тим українцям, які були в тій армії, що програла, було легше, бо їм в полоні могли допомагати українці з армії, яка виграла війну, як каже наша приповідка "свій як свого вдарить, то бодай скривиться". Отже, пощо нам армій, які коштують багато, приносять клопоти й створюють різні проблеми. Ми у крайньому випадку можемо створити леґіон, або дивізію, або навіть український фронт — це так у безвихідному становищі. Але ми можемо ще дещо більше зробити у цьому напрямі — і то без великих коштів, а саме: вести постійну пропаганду у всіх арміях світу, а особливо у арміях наших сусідів, щоб вояки відмовлялися воювати не тільки з вояками ворожих армій, але й із своїм цивільним населенням, щоб вояки відмовлялися послуху своїм генералам, — хай вони йдуть на фронт і б'ються. Тоді напевно інакше виглядала б інвазія Чехо-Словаччини, а навіть ціла історія людства. А на питання, як мала б виглядати організація майбутньої української армії, є лише одна відповідь: так, як будуть виглядати організації тих армій, в яких українці будуть служити. Українці не повинні турбуватися про майбутні армії, але про те, що вони про себе думають і чого хочуть.