Українські партизанські летючки в Югославії

О. Корчак-Городиський

Під час 2-ої світової війни багато українців воювало не тільки на різних фронтах, але й переживало війну в різних країнах. Досить мало знаємо про життя та відносини серед української колонії в Югославії. Деякі вістки дійшли були до нас про участь українців у Хорватській дивізії, яка воювала на Східньому фронті, та про суди й екзекуції деяких українців по війні за співпрацю з німцями чи за співучасть по стороні хорватів у їхніх порахунках з сербами. Якщо українці дійсно брали яку-небудь участь по стороні хорватів у винищуванні сербів, то таке поступовання одиниць чи груп не було розсудливе, тим більше, що боротьба була дуже жорстока й безоглядна. Хорвати використовували німецьку опіку й винищували нераз дощенту цілі села, чим не приносили собі ніякої слави. Зрозуміла річ, що після прогри німців, відбулися відплатні репресії з боку нового комуністичного уряду Югославії.
Треба завдячувати проводові українців у Югославії, який поставився льояльно до всіх народів Югославії та не вмішувався в їхні внутрішні чвари, роздори й непорозуміння, що українці не зазнали великих репресій зі сторони уряду.
Як документальний матеріял про тодішній стан може служити часопис «Думка», що виходив у Загребі, а також летючки т. зв. «Українського Комітету на Балкані», з рамени підпільного руху під проводом Тіта. В основному треба одначе ствердити, що серед українців Югославії ідея комунізму, так болюче експериментована в Україні, не мала своїх послідовників. Вона не відповідала ані заможним бачванським русинам ані українській повоєнній еміґрації. Серед останньої, що правда, було чимало наших «малоросів», які не знали на яку ногу ступити, коли йшлось про український національний табір та російську білогвардійщину, одначе, серед них комуністів також не було.
Із проголошенням Хорватської незалежної держави весною 1941 року, українці в Хорватії об'єднались і створили одне представництво під проводом Василя Войтанівського, яке знайшло прихильну поставу до нього в хорватському уряді Анте Павеліча. Із вибухом німецько-совєтської війни, це представництво почало організацію української військової формації, відомої під назвою «Українська Леґія», яка мала виїхати в Україну для боротьби із московсько-большевицькими загарбниками. Весь виряд для Української Леґії дав хорватський уряд, однак Леґія не була складовою частиною хорватської армії, але самостійною одиницею, яка з хвилиною створення Української Армії мала бути включена до неї. В той час всі, включно із хорватськими державними чинниками, сподівались, що німці погодяться на створення незалежної Української Держави, хоча б і типу Хорватії. Одначе німці не допустили Української Леґії в Україну із відомих нам причин, а замість створення української держави, поділили Україну на дистрикти «Галичина», Трансністрію та Райхскомісаріят. Це викликало певну реакцію серед югославських українців у Хорватії і частина їх відійшла від Представництва, не погоджуючись із дальшим організуванням Леґії, яка в тому часі вже розминулася із своїм первісним завданням.
В тих часах про Український Комітет у Сербії чи Хорватії ніхто нічого не чув, і дуже можливо, що він існував тільки на папері з участю одного чи двох людей. Як виходить із їхніх летючок, це була підпільна установа і правдоподібно створена із українців не місцевих — югослав'янських, але із зайшлих уже по розвалі Королівства Сербо-Хорватії. Це зовсім ясно відбивається із мови летючок згаданого Комітету, який помимо того, що мусів бути комуністичним, не пропаґував комунізму, а радше — «братерство слов'янських народів» та «братерство народів СССР».
Із летючок, яких я декілька отримав завдяки мойому другові О. Г., подаю кілька зразків. Вони були друковані чи відбивані на папірографі, на тонкому папері, розміром 6" Х 8 1/2". Тоді, коли перша летючка, видана 2 травня 1941 року, тобто ще перед вибухом німецько-совєтської війни, мала дуже невинний характер і, можна б сказати, була зовсім на часі, то всі інші летючки мали вже просовєтський характер.

«Перечитайте і дайте дальше другим читать»

ПЕРЕСТОРОГА
для Українців і Українок замешкалих на Балкані.

Бачите самі, що після розгрому Югославської Армії дня 18 квітня 1941 р. закінчена війна окупацією Юґославянської Держави Німецькими військами.
Після цего треба надіятись великих впливів німецької політики на Балкані, а зокрема в Югославії Німеччина поперше постарається розсварити всі народи і народні шари, а потім поділить їм владу, аби один другого вбивали.
Перестерігаємо сею дорогою всіх Українців на цілому Балкані, аби не вмішувалися до справ тутейших племен і аби під час німецької окупації у Сербії, Хорватії, Боснії, Словенії, Срамі і Македонії не брали ніякого уділу в політичному напрямкові будь де у державній або громадській службі.
Через цілий час німецької окупації старайтеся бути у добрій людяній згоді з Сербами, Хорватами, Босняками, Словінцями і Македонцями без різниці на їх релігійні і політичні переконання. Зміцняйте славянське братерство на Балкані. Помагайте один другого і уникайте служби окупанта. Нехай живе славянська згода і народне братерство між українськими і полудневословянськими народами.

На Балкані 2. 5. 41.
Український Комітет на Балкані

Летючка друкована, як і всі пізніші, латинськими черенками хорватської абетки. Ненадзвичайний добір слів і стиль та брак інтерпункції вказують, що автор чи автори не мали основнішого знання української мови. Однак автор визнавався на хорватсько-сербських непорозуміннях і закликав українців до невтральности.
Друга летючка, якою ми диспонуємо, появилася вже після вибуху німецько-совєтської війни, в часі коли йшла організаційна підготова «Української Леґії», і в ній вже виступає правдиве обличчя «Українського Комітету на Балкані». Вона вже громить голову Українського Представництва в Хорватії В. Войтанівського за большевицькими зразками, називаючи його «німецьким аґентом». ЇЇ основна мета — не допустити до здійснення «Української Леґії».

«Від рук до рук від уст до уст!»

ПЕРЕСТОРОГА

Дорогі браття Українці!
Німецька Німецька Армія почала війну проти України і хоче загарбати українську землю і її багацтва. Одноразово веде війну і проти всіх народів Радянського Союзу Соціялістичних Республик. Німеччина має намір поневолити всі славянські народи.
Тепер вже горять українські села, запалені німецькими руками і кровавиться українське тіло від бомб і ґранат німецької індустрії. Плач і скрегіт зубів лунає до неба і кличе о пімсту.
В сей час Василь Войтановський в Загребі наміряє організувати Леґіон проти Р.С.С.Р. і хоче на Вашій крові добитися грошиків. Хоче Вас запродати німцям. Думає Вас кинути в борбу проти своїх братів українців та других народів Радянського Союзу. Не дайтеся обдурити від німецького агента Василя Войтанівського. Не слухайте його співанок про яку було там добровольчу акцію проти Радянського Союзу та проти Радянської України. Брати Українці! Уникайте служби німцям.
Не слухайте німецького агента Василя Войтанівського. Хай живе український Народ і всі другі наші брати славяни. Побіда буде певно на славянській стороні!

На Балкані 2. 7. 1941 р.
Референт української визвольної акції на Балкані.

У летючці з 10 січня 1942 року «Український Комітет» уникає навіть назви «Українська Леґія», бо згідно з совєтською тезою, «ввесь український нарід обороняв радянську владу й Радянську Україну», й тому було незручно вказувати на те, що були українські формації, які виступали проти СССР. Летючка хибно називає «Українську Леґію» «леґіоном хорватського війська» та називає В. Войтанівського «запроданцем Анте Павеліча та Адольфа Гітлера». До речі, в той час Українська Леґія, позбавлена можливости виїхати в Україну, була кинена хорватським урядом в Боснію до боротьби з комуністичними партизанами. І як про це писав часопис «Думка», що його видавало «Представництво», члени Леґії «не боролись на рідних землях, куди рвалося їхнє серце... вони все таки боролися за ту саму ціль з таким самим ворогом — комунізмом». «Думка» не згадує, де Леґія боролася, але про це довідуємося з летючки 1942 року. Одначе, в ім'я правди треба ствердити, що Леґія не брала участи в хорватських погромах сербів.
Обі перші летючки були непідписані. Третя летючка має вже два псевдоніми, як підписи і, хоч не маємо жадного доказу, припускаємо, що вони обидва відносилися до тої самої особи.

«Під секретом
Перечитайте і дайте дальше другим читати.

Балкан 10. 1. 1942.
Брати українці!
Леґіонарі!

Василь Войтанівський, за те, що Ви пристали до леґіону хорватського війська і за те, що сторожите Усташів від партизанів, забрав великі гроші від Др. Анте Павеліча і Адольфа Гітлєра.
До України, куди Вам казав і обіцяв іти Василь Войтанівський німці не пускають, бо бояться, щоб Ви не бачили як там німці палять і рубають народне добро і вішають та вбивають невинних людей.
Ваша робота у Босні не може бути ділом заслуженої української справи тому, що Ви робите все за гроші. Ваша робота не зобовязує український нарід лише Вас самих і встид за те, що бережите Усташів від партизанського війська впаде на Вас і Ваші
родини. Кромі того можете одержати повну кару від партизанів за те, що товаришуєте з німцями і Усташами світовими рабівниками, паліями, горлорізами, повісільниками і найпідлішим грязом цілого світа. Встид і прокляття впаде на Вас і Ваші діти за те,
що служите у хорватській леґії.
Леґіонарі!!
Все ж таки Ви можете свої помилки поправити на той спосіб, що виступите з війська і вернетесь додому.
Найліпшим доказом Вашого зрілого розуму і розсуду може бути лиш те, що просто із війська перейдете до юґославянських партизанів і разом з ними вдарите по німецьких розбійниках за те, що вони однаково грабують український і юґославянський чесний
народ а кромі того й розсварюють славянські народи на всьому світі і за такий Ваш вчинок будуть Вас благословити український і юґославянський і всі другі словянські народи.
Встид і прокльони для тих, що помагають німцям і Усташі. Нехай живуть ті, що воюють разом з юґославянськими партизанами.

Нехай буде нерозривна згода українського і юґославянського народу.
Отаман українців партизанів на Балкані
Олекса Довбуш в. р.
Референт української визвольної акції
Богдан Підкарпатський, в. р.

Жорстока поведінка німців, а зокрема козацьких відділів «Російської Освободітєльної Армії» Власова, яких там німці кинули на здушення партизанських рухів, скріпили спротив населення супроти окупаційної німецької влади.
Правда, невеличке число українців було і в хорватській дивізії, яка боролася на східньому фронті, але це була регулярна фронтова частина, без ніяких політично-адміністративних завдань. Були ще відділи фабричної поліції, які складалися із українців, щось на зразок «веркшуц поліції» в Галичині, але вони не вмішувалися у сербсько-хорватські непорозуміння. Крім цих українських відділів були в Югославії німецькі частини, які складались із поляків-фольксдойчерів, але вони не фірмувалися як поляки, хоча між собою послуговувалися польською мовою.
Остання цитована нами летючка, мабуть, мала на увазі українців у козацьких відділах РОА, до яких вона звертається.

До українців у німецькій уніформі!
(рекрутованих примусово із табора полонених армії СССР у Німеччині а тепер у службі на Балкані)

Дорогі Браття Українці!

Німеччина тому, що Вас не може користати на українських землях післала Вас на Балкан. Ту Вас разташувала у Сербії і Хорватії по селах, аби Ви стерегли німецьку й сателіцьку збройну силу від партизанів.
Закликаємо Вас, аби Ви підчас Вашої служби добре поводились з цивільним народом. Не позволяйте Усташам і другим бандам вбивати невинних мешканців. Уникайте боїв з партизанами. Наумисно уможливлюйте партизанам напад на Усташів і німецькі ґрупи.
Саботуйте на гарний спосіб розпорядки німецької команди. Уможливлюйте цивільним особам утікати до Юґославянського партизанського війська.
Ми українці, юґославянські партизани боремося в рядах юґославянського визвольного війська на Балкані проти німців, проти диктатури і насильства і рабівників і за те, що німці сплюндрували Українські землі. На Україні німці попалили села наші, повбивали невинних людей і на каторгу вивезли до Німеччини мільйони нашої молодіжи і старших.
Кличемо Вас дорогі наші брати Українці!
У першій Вашій сутичці з нами, партизанами у бою не стріляйте на нас, але зверніть вогонь на німців і разом з нами, з нашою допомогою обрахуємося з німецькими рабівниками славянської землі.
Треба щоб ми вернули німцям кару за кару.
Треба їм вернути смерть за смерть і кров за кров.
Нехай живе українська і юґославянська згода і славянське братерство і свобода.
Нехай живе українське і партизанське югославянське військо. Смерть німецьким окупантам.

Отаман українців партизанів на Балкані Олекса Довбуш в.р.
Референт визвольної акції
Богдан Підкарпатський в.р.
Балкан 20. 12. 1943 р.

Можна сподіватись, що така летючка мала свій вплив на українців, кол. червоноармійців, які, заки попали в ряди німецьких «добровольців», перейшли всі жахіття німецького табору полонених. Майже не було між ними людей, які щиро й віддано служили німцям. Дуже часто бувало, що цілі добровольчі одиниці переходили до антинімецьких партизанів. Знаємо, що, напр., у Франції, існували окремі партизанські відділи, що хоробро змагались проти німців (В. Небелюк: «Під чужими прапорами»). Ця, як і попередні летючки, не пропагує ніякого спеціяльного політичного устрою в майбутній Югославії, а має виключно антинімецький характер.
Добре було би дістати докладніші дані про участь українців не тільки в Югославії та Франції, але й інших збройних силах в останній світовій війні. Мало знаємо про українців у польських уніформах під Нарвіком, в Африці, Італії, про українців в американській чи канадійській арміях, в яких займали навіть високі командні становища. Ми повинні брати собі примір з інших народів, які відмічують участь своїх вояків в будь-яких чужих з'єднаннях в 2-ій світовій війні та чваняться своїми героями в союзних арміях. Не можемо себе обмежувати тільки до специфічних воєнних періодів і до одної тільки сторони.

Початки Січових Стрільців

Дмитро Герчанівський

Перша думка, що насувалася на вістку про упадок царату і революцію в Росії в березні 1917 року, це був неминучий розпад цієї деспотичної імперії на окремі національні самостійні держави, серед яких Україна займе передове місце. А з цього висновок, що й полоненим українцям по російських таборах треба себе зберегти і якось приготовитись, щоб бути хосенним для свого народу в таку історичну пору. Пишу «якось», бо годі було, особливо полоненим, на початку революції передбачити дальший розвиток подій. Одне було певне, що свідоміші полонені скоро почнуть втікати в Україну. Полонені українці в домі «Челюканова один» в Дубовці біля Царицина, навіть оподаткувалися на коло 50 рублів у місяць — для допомоги бодай двом-трьом таборам на організаційні потреби; вони сподівалися, що як тільки створиться уряд України, то може вдасться перевезти всіх полонених українців в Україну, чи поступити в українську армію, або з полонених створити окрему військову частину.
І дім «Челюканова один» затіснив зв'язок з полоненим старшиною Євгеном Коновальцем в таборі на «Даргорі» в Царицині. Зв'язковим в домі «Челюканова один» був Михайло Матчак. Одночасно він був і «репортером» в тому домі, дбав про часописи й часто читав їх уголос і пояснював на ставлені запити.
У цьому домі були: УСС — Андрій Мельник, Роман Сушко, Василь Кучабський, а десь чи не в квітні прибув Іван Чмола; крім них були й: Михайло Дорошенко (літом утопився у Волзі в часі купання і був похований на цвинтарі Дубовки), Іван Андрух, Дмитро Герчанівський, Михайло Матчак, Микола Загаєвич, Федь Микуляк, Петро Пасіка, Роман Рондяк, Михайло Савчин. Був ще Степан Козак, який, як дехто твердить, був теж УСС.
Українці з інших австрійських частин: лейтенанти — Петро Вовк, Лев Гаванський, Ілля Кук і Н. Левицький. «Фенрихи», «кадети», «кадетаспіранти»: Дмитро Бурко, Роман Колтунюк, Корнило Кушнірук, Н. Михаськів, Н. Стецьків. Чехи: сотник Дворжак і «фенрих» Н. Коваржік. Поляків — 5 або 7 старшин. Було ще 6 старшинських джур (4 українці, 1 чех і 1 поляк).
Тоді, як революція в Росії прибирала на силі і жорстокості, в Україні, по перших маніфестаціях з приводу упадку царату, починалася організаційна праця в рамах можливостей. А як тільки була вже створена Українська Центральна Рада, полонені (Дубовка - Царицин) внесли просьбу — перевести всіх українців полонених в Україну до розпорядження Центральної Ради, або й дозволу на формування з них окремих військових частин — до її розпорядження. Відповіді не було. Тим часом полонених українців все прибувало в Україну, зокрема до Києва. Тут створився при Центральній Раді «Комітет допомоги жертвам війни», який і помагав прибуваючим влаштуватись, дістати працю. Комітет складався із видатних громадських і культурних діячів Галичини.
В липні 1917 р. виїхав з Царицина до Києва Євген Коновалець. Він стрінув там багато своїх знайомих з Галичини, знайшов серед них прихильників думки про створення військової частини з полонених і під фірмою Галицько-Буковинського Комітету допомоги жертвам війни, було виготовлене і вручене відповідне письмо у цій справі на руки Генерального Секретаря Військових Справ Центральної Ради — Симона Петлюри. Хоч Петлюра поставився прихильно до цих старань на дозвіл формувати військову частину з полонених українців, то прийшлося ще довго ждати на пригожі обставини для їх вирішення. Коновалець вернувся до Царицина, щоб не протягнути відпустки. Передав в Дубовку зібрані відомості й привезені часописи. У вересні втік з Дубовки до Києва Іван Чмола, а з Царицина — Євген Коновалець. У жовтні, протестаційне віче галичан і буковинців у Києві проти політики Австрії супроти Галичини, через аклямацію прийняло промову Є. Коновальця про потребу створення військових частин з полонених українців для боротьби проти Австрії та за прилучення західньо-українських земель до України.
І хоч Центральна Рада мала вже звідомлення своїх висланників також про полонених українців-галичан у Дарниці (В. Кедровський: «Українські Січові Стрільці в Дарницькому таборі» гл. «Свобода» з 21 травня 1965, ч. 95), то щойно після упадку Тимчасового Уряду в Петрограді, 12 листопада 1917 р. наспіла до Галицько-Буковинського Комітету письмова згода Генерального Секретаріяту Військових Справ Української Центральної Ради на формування окремих військових частин з полонених українців австрійської армії. Наступного дня, в київській газеті «Нова Рада» з 13 листопада, ч. 203 була надрукована відозва із закликом зголошуватись добровольцям. Відозву підписали: Іван Лизанівський, Євген Коновалець, Іван Чмола, Федір Черник, Роман Дашкевич, Микола Низькоклон і Григорій Лисенко.
Цій майбутній частині надано назву: «Галицько-Буковинський Курінь Січових Стрільців». 18 листопада 1917 року, з доручення Комітету виїхав до Дарниці Р. Дашкевич (відомий у Львові з-перед війни як добрий організатор) і наступного дня привіз звідти до Києва 22 добровольців, котрих приміщено при вул. Пирогівській ч. 9. Це був початок пізнішого Корпусу Січових Стрільців.
На першого командира цього Галицько-Буковинського Куреня був призначений Генеральним Секретарем Військових Справ поручник російської армії Олександер Лисенко. Та він виконував ще й інші доручення Центральної Ради, то й у курені бував рідко, Тим часом добровольців прибувало до куреня все більше й більше, а між ними попадали й одиниці, які вже підпали впливам революційної демагогії й утруднювали працю комендантів сотень, спонукуючи легковірних покидати курінь. Все ж, швидко була зформована перша сотня під командою Федора Черника, яка в днях 25 грудня 1917 — 6 січня 1918 рр. вже брала, участь у виправі куреня полку ім. гетьмана Петра Дорошенка проти бешкетуючих ватаг в районі Бахмача. Формувалася вже й друга сотня під командою Івана Чмоли.
Формування цього куреня базувалося на принципах, прийнятих Всеукраїнською Радою Військових Депутатів для «україномовних» частин, та які мали на увазі «здобутки революції», «демократизували» військо, вводили виборність командного складу, давали стрілецтву контролю над діяльністю цього останнього й могли його легко змінити. Це принцип т. зв. «виборного начала». Так отже, крім призначеного владою командира куреня, була там обрана «Стрілецька Рада»: голова —-Роман Дашкевич, заступник голови — Михайло Курах, секретар – Богдан Литвин, і члени — Осип Вудкевич, Семен Кушнір, Михайло Олійник та Іван Вирвич. Ні командир куреня, ні ця Стрілецька Рада, не шукали способу уведення в курені радикальних змін, щоб, мовляв, не виламуватися із загально прийнятого ладу по інших частинах, побоюючись ще й гірших наслідків, ніж впливи здеморалізованих одиниць в курені, що їх вони уважали переходовим явищем. Але сталося так, що призначений владою новий командир куреня, б. сотн. УСС Василь Дідушок (на місце відкликаного Центральною Радою О. Лисенка) мусів уступити на рішуче домагання стрільців, які знали його з УСС. Це був доказ, що впливи революції мусять таки «перешуміти» у вояків старих режимів.
Стрілецька Рада, особливо її голова, оба коменданти сотень, чет і свідоміші стрільці поборювали великі труднощі, щоб стрільців накормити, одягнути, роздобути для них зброю, та й якось вдержати в руках. Дошкульно відчувався брак відповідних старшин і підстаршин.
У тому часі Україна була вже в дуже тяжкому положенні. ЇЇ заливала повінь солдатів, які покинули фронт, розсівали демагогічні гасла і самі були до скрайності здеморалізовані. В Україні шукали захисту москалі-багатії, урядовці, офіцери. Тисячами стягалися сюди за хлібом москалі. Усі «єдинонеділимці», чужі й свої, від монархістів до большевиків, вели посилену пропаганду проти самої ідеї самостійности України навіть в розумінні 1-го, а не то вже ІІІ-го Універсалу Української Центральної Ради. Осмішуючи й гостро атакуючи цю останню, Генеральних Секретарів та всяку українську владу в краю, баламутили населення найрізноріднішими революційними гаслами, щоб ізолювати цю владу від народніх мас, як владу «буржуазну», а самостійницько-державницькі стремління українців засуджували як «контрреволюцію», щоб Україну скоріше втягнути у вир революції за плянами з Петрограду. Йшла плянова кампанія, щоб довести до повного здеморалізування і розпаду українських військових частин.
В кінці грудня 1917 року війська «Червоної Гвардії» під верховним командуванням Антонова-Овсєєнка захопили Харків, 10 січня осягнули перемогу над українськими частинами Катеринослава та почали просуватись в Україну. «Самоукраїнізовані» частини, що виказали стільки організаційного хисту, енергії, бажання і сміливости захищати свою державу та її владу, тепер зневірювалися, деякі з докорами на адресу Центральної Ради покидали свої ряди та йшли домів, інші — помагали військам ворога. Для захисту батьківщини зорганізувалося «Вільне Козацтво», гайдамацькі формації, студентство й рештки нездеморалізованих і незнеохочених «самоукраїнізованих» частин. Центральний Комітет Російської Комуністичної Партії і Совєт Народних Комісарів рішили чимшвидше силою заволодіти Українською Народною Республікою й закінчити війну з середньоєвропейськими державами.
Готувалась і Українська Центральна Рада до заключення сепаратного миру з тими ж середньоєвропейськими державами і 12 січня 1918 року її представники прибули в тій цілі до Берестя Литовського.
Серед таких обставин, над раном 13 січня 1918 року, до Києва прибули полонені старшини з Дубовки (з дому «Челюканова один») Андрій Мельник, Роман Сушко, Василь Кучабський, Микола Загаєвич, Михайло Матчак, Дмитро Герчанівський, Федь Микуляк, Петро Пасіка, Степан Козак і Дмитро Бурко, та зголосилися в команді Галицько-Буковинського Куреня Січових Стрільців при вул. Пирогівській ч. 9, де й були прийняті у стан куреня, як рядовики, на виразне їхнє бажання.
Прибулих зустріли: командир куреня Євген Коновалець (що обняв те становище після відходу сотн. Василя Дідушка), Іван Чмола, Федір Черник, Андрій Домарадський, Гриць Гладкий і Василь Семець. Вони подрібно інформували прибулих про загальне положення в краю, в Києві та зокрема в свойому курені. А все зводилось до висновку про невідкладно-пильну потребу ревізії дотеперішньої плятформи і збереження дисципліни в курені, щоб він, скорше чи пізніше, не пішов слідами здеморалізованих частин, щоб не пішли марно всі плянування й праця над його формуванням. Щоб обговорити пов'язані з цим питання і намітити проект пляну праці, за почином Чмоли, Черника і Коновальця, згадані вище інформатори почали зараз наступного дня розмови з прибулими з Дубовки. Ті розмови продовжувалися кілька днів з таким вислідом: Всі однозгідно заявилися проти «виборчого начала» й «рад» в курені, та за вдержання строгої військової дисципліни, але не під загрозою кар, а суворої самодисципліни, за вдержанням відповідальности перед зверхниками, а не перед підчиненими. Самодисципліна має випливати із розуміння, що в Україні йде тепер боротьба в першу чергу за національно-політичне визволення і державну незалежність Української Народної Республіки, в складі всіх українських земель; що Україні потрібна духово сильна, морально здорова армія, відпорна на ворожу пропаганду, однородно вишколена для оборони й закріплення волі всього українського народу, а не котроїсь одної партії чи групи, для оборони з волі народу встановленої влади без впливу війська чи іншої накиненої йому сили; для збереження ненарушности границь України проти зазіхань ішних. Організуючи частини Січових Стрільців, триматись засади — «якість перед кількістю», — бо не байдужний, «тресований» на зразок чужих нам займанницьких армій, а свідомий труднощів, невигод, потреб краю і своїх обов'язків громадянин-вояк потрібний Україні під сучасну пору і на майбутнє. Український вояк в нашому розумінні і в нашій формації, це –
не платний найманець, і тому рішено кар'єристам відмовляти «притулку» в наших частинах. Достоїнство Січового Стрільця, як українського вояка, повинно бути вдержане на найвищому рівні. Військову службу Україні в нашій формації, починаємо від рядовика, з увагою, в міру потреб і можливости, на давніші військові ступні, бойовий досвід та інші моральні і командні прикмети. Ні тепер, ні відтак, не носити бойових відзначень займанницьких армій (російської, австрійської та їм союзних). Кари в курені: звернення уваги, докір, догана, догана з упімненням, видалення з рядів Січових Стрільців, а в дуже тяжких випадках і гостріші кари по думці існуючих законів. В такому напрямі вести освідомлюючу працю. Старшина в усьому приклад.
Що ж торкається теперішньої «Стрілецької Ради», то коли б її з тактичних мотивів і залишити, то треба переорганізувати її й затримати як дорадчий орган Команди Січових Стрільців у справах загальних, чи теж особливішого значення. В її склад впровадити тепер командирів сотень, а в міру розросту формації, замість них, командирів вищих одиниць. Команда формації може покликати теж і інших старшин, а в разі потреби, то й збір більшого числа старшин для вислухання їхньої думки. Всі поради й пропозиції вирішує Командир Січових Стрільців без ніякого голосування.
Євген Коновалець був вдоволений з ходу й висліду цих розмов. Він заповів скликання зборів усього куреня та попередив, що так з'ясовані принципи реорганізації куреня стрінуться напевне на зборах з опозицією, яка вимагатиме пояснень, але й покладав надію на кінцевий успіх, бо назагал, як казав, у курені високоідейні люди, і радив мати це на увазі.
Ці заповіджені збори всього куреня скликала «Стрілецька Рада» на день 19 січня 1918 року, з такою програмою нарад: З'ясування загальної ситуації в Україні (військова агресія Совнаркому), завдання куреня та реорганізація «Стрілецької Ради» у зв'язку з постановою Центральної Ради про демобілізацію армії, творення міліції.
На цих зборах, при участі коло 600 чоловік, тема військової дисципліни, «демократизації» війська, виборність командного складу і «рад» були подрібно обговорені і пояснювані по думці наведених вгорі організаційних принципів, заки врешті з тими поясненнями прийнято їх великою більшістю голосів. Більшістю голосів прийнято теж внесок — дотеперішню «Стрілецьку Раду» замінити новою «Стрілецькою Радою», зложеною з командирів сотень, як дорадчий орган Команди куреня (по думці вищенаведених організаційних принципів). Прийняті зборами організаційні принципи нова «Стрілецька Рада» доповнила постановою — вимагати від поступаючого в курінь добровольця підписання заяви щодо готовости боротись і проти Австрії, а Команда куреня ввела всі ті принципи як обов'язуючі в курені від дня 19 січня 1918 року.
На цих же зборах змінено теж дотеперішню назву куреня на: «Перший Курінь Січових Стрільців». Мотиви цього: вийти поза рами окупаційного поділу українських земель і поповняти формацію Січових Стрільців добровольцями українцями з українаьких і з-поза українських земель.
На цих же зборах переобрано Євгена Коновальця на командира куреня, Андрія Мельника обрано на помічника командира куреня, в чинності якого входили справи організаційно-технічні й оперативні, а на адьютанта був обраний Михайло Матчак.
Командирами сотень тоді стали: 1-ої — Роман Сушко, 2-ої — Іван Чмола, Скорострільної — Федір Черник, Запасної — Василь Кучабський, командиром гарматньої батерії — Роман Дашкевич (покищо було зголошених 12 гарматчиків). Командири сотень дібрали собі на цих же зборах командирів чот.
Господарем куреня залишив Є. Коновалець Івана Данькова, дотеперішнього господаря Галицько-Буковинського Куреня Січових Стрільців; начальником курінної канцелярії назначив Гриця Гладкого; помічником коменданта Запасної Сотні назначив Є. Коновалець — Дмитра Герчанівського.
На першій нараді новообраної Команди куреня з командирами сотень (нова «Стрілецька Рада»), покладено освідомну працю і перешколювання стрільців на командирів сотень і чот, які вже були зформовані. Запасна сотня мала приготовляти кадри старшин і підстаршин та формувати нові сотні. Вишкіл піхотний для всіх, заки знайдуться фахівці до інших родів зброї. В курені не буде вимовного голосного здоровлення старшин, як це було в російській армії.
Всі в курені знали вже трохи Євгена Коновальця, як свого командира, хоч короткий час перед зборами 19 січня, Мельника знали лиш УСС-ці. Він високого росту, поставний, репрезентативний, спокійний, акуратний, добрий військовий організатор, бойовий старшина, дбайливий за підкомандних, улюблений командир сотні Українських Січових Стрільців. І якраз цей підбір нової Команди Куреня — Коновалець - Мельник, — показався відтак щасливим за ввесь час існування формації Січових Стрільців, серед котрої і з котрою вони тісно злилися в гармонійній співпраці, якою всевіддано, невідхильно від раз обраного напрямку, чесно і безпретенсійно служили Україні в часі революції і відродження української державности, в добі війни з агресорами, в добі боротьби з окупантами.
Ті, що з різних причин ніяк не могли примиритись з рішеннями зборів куреня в дні 19 січня, залишили курінь зараз наступного дня по зборах (їх було тоді 83 чоловіки). А погрожувало навіть таке, що Шевченківський полк був готовий заарештувати всіх «контрреволюційних» старшин, з Коновальцем включно, тільки Роман Дашкевич відрадив охочих зробити це. Про це оповідав авторові цих рядків Михайло Курах, але вже десь у квітні 1918 року в Києві.
Українська Центральна Рада дебатувала над текстом свого Четвертого Універсалу, який і видала з датою 22 січня 1918 року, проголосивши ним Українську Народну Республіку — самостійною, ні від кого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу.
Тим часом «Червона Гвардія» під командуванням М. Муравйова рушила на Кременчук, Полтаву і Київ. їх стримували українські військові частини слабих місцевих залог, яким пакостили на задах збройні ворохобні. Для стримування ворога від півночі відійшов із Києва збірний курінь (Юнацька Школа, Студентський відділ), а від сходу — курінь Гайдамацького Коша Слобідської України під командою отамана цього Коша — Симона Петлюри, а з ним перша сотня Січових Стрільців (179 бойовиків) під командою сотника Романа Сушка. Та в Києві вибухло старанно підготоване большевицьке повстання.
29 січня у Києві лунала вже стрілянина. Курінний Є. Коновалець скликав старшин на нараду, на якій з'ясував загальну ситуацію в місті приблизно так: большевики намагаються захопити Київ у свої руки, перешкодити підписанню сепаратного миру України з середньоеворпейськими державами та визнання ними фактично і правно незалежности України, облегшити військам Муравйова окупацію щойно проголошеної Четвертим Універсалом Української Народної Республіки. Найбільш трагічне в тому, це «невтралітет» більшості українських військових частин, з яких декотрі вже дають збройну поміч большевикам. Ми мусимо всіми силами охоронити Центральну Раду, як виразника влади Української Народної Республіки, опанувати середмістя і Поділ, зв'язатися й допомогти Чорним і Червоним Гайдамакам, Вільному Козацтву й іншим частинам, стиснути і зліквідувати скупчення ворога на Печерську. Ворога стерегтись теж і з вікон будинків. Проти нас кинуто гасло: «Бий Австріяків-Мадяр!». Команда куреня залишається на місці (тобто у своїй казармі), куди присилати необхідні ситуаційні звідомлення, скеровувати ранених, доставляти вбитих. — Він говорив коротко, але так переконливо, що Черник не стримався, та так і «випалив»: «Згинемо з честю, згинемо смертю спартанців, а не дамо пропасти ідеї незалежности України». Командир куреня Є. Коновалець наказав зараз по цій нараді вступити в бій з ворогом на вулицях Києва.
Чмола і Черник дістали від помічника к-ра куреня — А. Мельника, бойові накази, Кучабському доручено оборону казарми (від 18 січня Духовна Семінарія при Вознесенському Спуску над Подолом).
Бої Січових Стрільців з большевицькими повстанцями в Києві й поза ним в січні-лютому 1918 року, описані в нарисі історії Січових Стрільців «Золоті Ворота» й годі їх тут переповідати. Але годиться згадати з пошаною, що в рядах Січових Стрільців на Андреївському Спуску, Трьохсвятительській вул. і на Подолі, зі зброєю в руках воювали й кілька студенток українок (на жаль, їх прізвища забулися).
Для історичної правди треба завважити, що большевицькі «банди», як їх дехто називає, билися завзято; а було між ними й чимало російських офіцерів.
Січові Стрільці таки відбили від большевиків середмістя Києва, зв'язалися з частинами Вільного Козацтва та іншими дрібними частинами в районі Міської Думи — Інститутської вул., допомогли перервати зв'язок большевицьких боєвих груп Поділ-Печерськ, чим скріпили бойовий відтинок українських дрібних частин на Печерську. Січові Стрільці опанували Поділ, в Броварах обезброїли сильний Наливайківський полк, допомогли збірному куреневі під командою отам. С. Петлюри здобути обі Слобідки і таким чином пробитися до Києва, повести наступ на замкнених в Арсеналі большевиків і змусити їх піддатися. Січові Стрільці охоронили в Києві Центральну Раду від небезпеки, що їй грозила від большевиків, і цим причинилися до уможливлення її делегації в Бересті Литовському підписати мировий договір.
Українські Січові Стрільці (УСС) були першою нашою військовою частиною, що вже у 1914 році мали свої власні військові підручники. Дещо із цього з деякими змінами введено й у початках формування Січових Стрільців. Наприклад: стрілець — а не козак, як це було в усіх інших тогочасних військових частинах в Україні (згідно з наказом); кріс — а не рушниця, скоростріл, і т. д. У першому Курені СС, хоч неофіційно, але введено військові ступені: ройовий, десятник, старший десятник, бунчужний — це для підстаршин; а для старшин: четар, поручник, сотник, курінний (нераз з додатком «отаман»), відтак — підполковник і полковник. Зверхник звертався до підчиненого через «пане», «ви», або «товаришу»; підчинений до зверхника через «пане»; рівнорядні між собою — «товаришу», або через «ти»; і т. д. Муштра, хоч на неї не було часу у Першому Курені СС, але з командою знайомлено старшин і стрільців не-УСС, хоч зі змінами, що їх увів В. Кучабський. Зразок однострою виготовив Іван Чмола — зі «щитиками» і буквами СС на них, щитики темносиньої краски для піхоти, жовтої для кінноти, червоної для артилерії. Відзнаки військових ступенів заведено пізніше.
Бойові дії Січових Стрільців у січні - лютому 1918 року зробили з Першого Куреня Січових Стрільців передову і зразкову на той час частину українського війська. Вернувшись з-під Сарн назад у Київ 1 березня 1918 року, Січові Стрільці започаткували свій новий організаційно-вишкільний етап і розріст у Перший полк Січових Стрільців, зберігаючи пильно засвоєні організаційні принципи, що лягли в основу з днем 19 січня 1918 року й були доповнені набутим досвідом за той час.
Якщо ще у перших двох-трьох днях боїв у Києві були у декого деякі сумніви, чи нова Команда Куреня й взагалі новоприбулі в курінь старшини дадуть собі раду і зуміють серед тодішніх обставин ліпше повести курінь, ніж це було перед зборами куреня в дні 19 січня 1918 року, або як комусь було важко уявити собі в тому часі строгу дисципліну у війську без «капральства», а «демократизацію» без «виборного начала», то вже в лютому кожний про це переконався. Недовірки переконалися, що в Курені Січових Стрільців з'єднано гармонійно ідею та добрий провід, або — як дехто каже — серце і розум.

Смерть під «Львовом» на Словенії

В. Верига

Був кінець березня 1945 р. і 9-та сотня ЗО-го полку, повернувшись з походу на тітовську 14-ту партизанську дивізію, відпочивала на своїх старих місцях. Друга й третя чота була на постою в селі Добрна (Нойгавз) на Словенії, що розшикувалось вздовж потока Добрніце, 19 км. на південний захід від міста Цельє. В північнозахідній частині села на горбі стояла готицького стилю церква, а побіч неї, на захід — дяківка, а на схід — проборство. Дяківка була опорожнена і в ній примістились наші обі чоти.

Село Добрна — це відома лікувально-відпочивальна оселя, на північ якої простягався чудовий парк та пансіони з джерелами гарячої води, і ця частина називалася Тепліце Добрна (Бад Нойгавз).

Був це латинський Великий тиждень і чарівна гірська околиця поспішно вдягалась у свої весняні шати, повні зелені й квітів.

Наш постій у цьому селі, помимо того, що це була відпочинкова оселя, відпочинком, а тим більше приємним, не був. Дві чоти, що приміщувалися на дяківці, були в безпосередньому сусідстві ліса, який кінчався на подвір'ї дяківки. Сотенна канцелярія, два старшини, хор. Андрій Питляр — сотенний та Василь Тафійчук — чотовий, разом із сотенним штабом, приміщувалися у гарному двоповерховому будинку зараз напроти церкви.

Кожна ніч проходила в очікуванні всього найгіршого, бо тітовські партизани були довкруги й тероризували своєю невидимою приявністю не тільки нас, але й цивільне населення. З уваги на це, наші зв'язки із цивільним населенням були практично жадні, раз тому, що це було заборонено наказом вищого командування, а також тому, що партизани мстилися жорстоко на всіх тих, що мали які-небудь контакти із німцями. А ми ж мали німецькі уніформи і на вияснення «хто ми», не було ні нагоди ані навіть потреби витрачувати часу. Несприятливе положення вимагало, щоб одна чота без перерви була у стані поготівля.

Тому, що це був кінець місяця, треба було їхати до штабу ІІІ-го куреня, який приміщувався у місцевості Вітаньє (Вайтенстайн) за 22 км. на північний схід від нашого постою. Це була моя черга, бо треба було привезти гроші й харчові припаси. Я і харчовий мусіли їхати, а наш супровід, який звичайно складався з трьох до чотирьох вояків, сотенний залишив мені до вибору. На той час у сотні було кількох хворих у висліді нашого «Айнзацу» на партизан, а між ними був і десятник Юрко Зеленяк.

В моїх розпитах за добровольцями, яких що правда ніколи не бракувало, я звернувся із запитом до Зеленяка, чи він не хотів би переїхатися. Він дещо вагався, але хор. Питляр заборонив йому виїжджати й на тому справа скінчилася. Довелось мені їхати з іншими п'ятьма вояками.

Дорога до Вітаньє проходила частинно широкою долиною, окруженою високими лісистими горами, мабуть, кілометрів два на південь до головної дороги, що йшла від містечка Вільньє (Воллєн) на захід від нас, де приміщувався штаб 30-го полку. Тут дорога бігла вздовж річки Добрніце із заходу на схід аж до села Стрмец (Нойкірх), де проходив шлях із Цельє на північ до місцевости Вітаньє, де приміщувався ІІІ-ий курінь 30-го полку. Від села Стрмец дорога до Вітаньє проходила глибокою долиною річки Гудіньє. По дорозі за яких два кілометри знаходився замок «Ейнид/Ціллі», де стояла одна чота 9-ої сотні під командуванням старшого десятника Івана Сільничого, родом з Полтавщини.

Дорога круто вилася глибокою долиною річки, здебільша на захід від неї, і куди не глянь — все лісисті гори, тільки над нашими головами синіло ясне блакитне небо. Місцями скелі нависали аж над дорогу так, що їхалось немов попід міст. Кращих становищ для партизанів годі собі навіть уявити.

Коли доводилось нам їхати цією дорогою, а їхали ми часом і по два рази в тиждень, на нас тремтіла шкіра. Правда, ніхто ніколи не їхав одинцем а все групою 5-6 чоловік. Але так, як кожний раз перед тим, так і тепер доля була ласкава для нас і ми без пригод заїхали до Вітаньє і, полагодивши все як слід, повернулись назад.

В поворотній дорозі ми ще вступили до замку «Ейнид», залишили нашій чоті її приділ і вирушили дальше в дорогу. Найбільш небезпечна частина дороги була за нами. Нам залишилось ще яких дев'ять-десять кілометрів дороги, яка за одним виїмком проходила відкритом полем.

Було десь коло години 3-ої по полудні, коли ми виїхали з замку Ейнид. По дорозі ми ще вступили до 12-ої сотні, яка приміщувалася на фільварку в селі Стрмец, де треба було полагодити якусь справу на доручення штабу ІІІ-го куреня.

Я зайшов до канцелярії 12-ої сотні, а хлопці із мого супроводу розбіглися поговорити із своїми товаришами. За хвилин десять я уже був готовий вертатися до своєї сотні. Вийшовши на подвір'я, я завважив групу вояків із 9-ої сотні, які весело розмовляли із стрільцями 12-ої сотні. Між ними я завважив десятника Юрка Зеленяка та ст. стр. Степана Пастернака, оба, що були на списку хворих 9-ої сотні.

Я підійшов до Зеленяка й запитав, що вони тут роблять.

— Командир III куреня майор Віттенмаєр повертав із штабу полку, в супроводі стрільців із штабової сотні й повернув до нашої сотні, щоб йому змінити конвой, — сказав Ю. Зеленяк, — і я зголосився вести групу.

— Але ж ти, будучи звільнений лікарем із служби не повинен був їхати, — завважив я. Сотенний був проти того, щоб ти їхав зі мною, а з тим німцем тебе пустив?

Сотенний А. Питляр не хотів пустити ні мене, ані Пастернака тому, що хворі, але ми випросилися, бо навкучило ходити навкруги тієї клятої дяківки. Я жалів, що не поїхав з тобою і скористав із другої нагоди супроводити командира куреня. Зрештою, ми супроводжали його тільки сюди до 12-ої сотні, а звідси він дістане другий супровід.

— В такому разі, ви вже можете вертатися до сотні. Може б ти скликав свою групу, щоб ми верталися разом, буде веселіше й безпечніше, — запропонував я Зеленякові.

— Ні, ти краще їдь із своєю групою, я хочу ще побачитись із кількома моїми знайомими. За яких 10-15 хвилин ми вирушимо за вами.

Сонце повільно наближалось до гірських вершків і я волів не тративши часу їхати до Добрної, чи як ми називали до Бад Нойгавз.

— Як хочеш, — сказав я на прощання Зеленякові, — побачимось у сотні.

Наші коні рушили з місця і ми виїхали з фільварку на битий гостинець. Перед нами ще яких 8-9 кілометрів дороги на захід. Праворуч тече маленька річка Добрніце, обабіч якої простяглась, мабуть, по пів кілометра рівнина, яка звужувалася в західньому напрямку, творячи великий трикутник, що закінчувався біля села Лемберґ. Кожний раз, коли ми переїжджали через це невеличке село, чи радше присілок, побачивши жовту таблицю із чорним написом «Лємберґ», завжди жартували, що ми вже в себе дома — у Львові. Кажу дома, бо всі в Дивізії казали, що вони зі Львова, а тільки деякі признавлись перед австрійцями чи словінцями, що вони з провінції, а не з самого міста.

За цим маленьким «Львовом» заліснений південний горб доходив аж до самої річки і через те дорога тут проходила поміж Її стрімким і глибоким, на яких 3-4 метри, берегом від півночі, та густим лісом, довжиною не більше двадцяти метрів, від півдня. Це було стратегічно найнебезпечніше місце на цьому відтинку нашої дороги. Так само північний горб наближався до річки в цьому самому місці, так що природа творила тут немов шийку від пляшки, через яку проходив гостинець. Зараз за цими залісненими горбами долина знову розширювалась у формі трикутника, шириною до пів кілометра у західному напрямку та, мабуть, із півтора кілометра довжиною, звужуючись у північному напрямку до села Добрна, місця нашого постою.

На наше щастя ми спокійно проїхали і цей відтинок і за якого пів кілометра ми звернули із дороги, що вела до Веленя, на право й поїхали до місця постою. Через яких десять хвилин ми були на місці. Була десь година 5-та пополудні. Хор. А. Питляр вже нетерпеливо очікував нашого повороту і почав розпитувати про новини в курені та про групу Ю. Зеленяка.

В цьому моменті весняну тишу прорізала серія скорострільного вогню десь зі сторони Лємберґу. Одна, друга й третя, — та знову тиша. Одна чота нашої сотні завжди була в стані поготівля і за п'ять хвилин вирушила в сторону Лємберґу. Хор. Питляр провадив чоту. Хлопці бігли, щоб скоріше дістатись на місце, звідки пролунали стріли, пильно наслухуючи, але всюди було спокійно й тихо. Але за дорогою, що вела попри Лемберґ на Велньє, на південний захід від села, серед поля стояв наш віз із одним конем. Хлопці підбігли до воза й побачили, що віз стримала молода деревина, в яку коні вгналися. Один кінь лежав забитий при возі.
На возі лежав один прострілений але ще живий вояк (прізвища якого не пам'ятаю). Інших п'ятьох вояків, дес. Юрко Зеленяк, ст. стр. Степан Пастернак, стр. Петро Блоха (родом з Запоріжжя), Володимир Балюк і стр. Яремко вже спочивали вічним сном на узбіччі між дорогою а річкою. Усі молоді хлопці, з яких найстарший Петро Блоха мав 24 роки. Прострілений вояк розповів, що всі вони їхали на возі із готовими до стрілу крісами й на перший постріл усі зіскочили на землю, тільки він повалився на віз ранений. Інших п'ятьох шукали охорони перед наскоком, якраз в тому місці, де заліснений горбок коло присілка Лемберґ доходив аж до дороги. Оборона була й так неможлива, бо напад був несподіваний. Виглядало, що партизани постріляли ранених вояків, не турбуючись поглянути на віз, який сполошені коні потягнули в іншому напрямку, і так шостий вояк врятувався від смерти.

Десять-п'ятнадцять хвилин різниці в часі між переїздом нашої групи а групи Зеленяка позбавила життя п'ятьох молодих хлопців.

Небаром прийшла й друга чота, але розшуки за партизанами були неможливі, бо заходила ніч, а в нас не було легкої автоматичної зброї, якою володіли партизани. Сотня забрала побитих товаришів і на другий день при співучасті словінського священика їх похоронено в парку біля відпочинкових павільйонів. Словінська земля вкрилась ще п'ятьма могилами українських вояків, що впали в боротьбі із комунізмом далеко від рідної землі.

Ще того самого дня, 1 квітня 1945 р., 9-та сотня 30-го полку покинула Добрну, залишаючи своїх товаришів на вічний спочинок. Чи стоять ще ті могили під розкішними деревами парку, невідомо... Сотня відійшла в напрямі міста Марібору на стрічу невідомого завтра.

ПЕРШИЙ УКРАЇНСЬКИЙ КОЗАЦЬКИЙ ім. ГЕТ. Б. ХМЕЛЬНИЦЬКОГО ПОЛК

Степан Лазуренко
Полковник Армії УНР
Командир Богданівського Полку.

Щаслива доля судила мені впродовж 3-ох років не лише брати збройну і активну участь у визвольній боротьбі України 1917 - 1920 років, але також бути співтворцем, а пізніше і командиром першої регулярної військової одиниці, новітньої Української Армії — Першого Українського Козацького ім. Гетьмана Богдана Хмельницького Полку, який і започаткував відродження Української Армії та вславив себе в боротьбі за волю і незалежність України.
Революція у Росії у березні 1917 р. національною хвилею поширилась і в Україні, особливо в її столиці Києві. Почали стихійно творитися українські революційні організації, товариства та комітети, а найбільше після створення у Києві 17 березня 1917 р. Української Центральної Ради та 19 березня 1917 р. великої багатотисячної національної маніфестації на Хрещатику. Тоді ж і створилося у Києві Військове Товариство ім. Гетьмана Павла Полуботка та військовий клюб його імени, де домінуючою була теж ідея Самостійної України, та де вели національно-освідомлюючу роботу серед вояків-українців. Військове Товариство разом з Військовим Організаційним Комітетом УНР на початку квітня 1917 року почало заходи в справі створення українських військових частин, бо в російській армії тоді вже були національні частини, а саме: польський і чесько-словацький корпуси, батальйон лотиських стрільців і т. ін. Проти формування українських військових частин рішуче виступив Тимчасовий російський уряд.
Найбільше тому противився комісар Тимчасового російського уряду в Києві, що потім став начальником Київської військової округи, полковник Оберучев, який назвав «українізацію штика» зрадою Росії, а тих, що хочуть служити в українських частинах під українськими прапорами — дезертирами, які не хочуть іти на фронт. Але події складалися так, що організація Першого Богданівського Полку почала творитися проти волі і без дозволу російської влади.
1 травня 1917 р. на Сирецькому полі під Києвом відбулося українське військове свято «Перших Квітів». У святі взяли участь вояки-українці з різних частин Київської залоги, які вже були підготовані Військовим Клюбом Гетьмана Полуботка і самочинно проголосили себе — Першим Українським Козацьким ім. Гетьмана Богдана Хмельницького Полком. За кілька днів було переведено організацію полку. В полку було сформовано кадри, які пізніше розгорнулися б в дивізію, а саме: гарматчиків, кулеметчиків, кіннотчиків, воєнної інженерії та ін. Полк складався із 16-ти сотень — приблизно 4 тисячі вояків. Не дивлячись на погрози навіть розігнати полк багнетами, як дезертирів генералом Брусіловим, полк продовжував своє існування і організацію. Побачивши здисциплінованість і рішучість Богданівців, ген. Брусілов і міністер Керенський змінили свою думку щодо створеного Богданівського полку і вони дали дозвіл на його існування, при умові, що він буде складатися з добровольців, не підлягаючих призовові до армії, та що в полку залишиться лише 500 осіб, як кадр, а решту розпуститься. Від Військового Клюбу ім. Полуботка полк одержав прекрасний оксамитний прапор, вишитий золотом, черницями Флорівського манастиря. З одного боку на малиновому тлі вигаптовано золотом погруддя Богдана Хмельницького, а з другого — темнозелений напис: «Перший Український Козацький імени Гетьмана Богдана Хмельницького Полк». Під цим прапором полк склав першу свою присягу служити Україні, яку і виконав в 3-літній боротьбі за ЇЇ державність.
На Першому Всеукраїнському Військовому З'їзді, що відбувся у Києві 5-12 (с.с.) травня 1917 р. Богданівці з своїм прапором несли почесну варту і З'їзд потвердив існування полку з усім його попереднім складом та затвердив його назву. Богданівський полк став опорою українського національного руху і основою створення Української Армії.
Першими старшинами Богданівського полку, при його проголошенні 1 травня 1917 р. на Сирці були: командир — сотник Путник-Гребенюк, сотенні: Ярошенко, Дмитраченко, Лук'янів, Ізбицький та Мичка. Після реорганізації полку, яка настала після Першого Всеукраїнського Військового З'їзду і дозволу на формування Богданівського полку ген. Брусіловим і міністром Керенським, старшинський склад був такий: Командир полку — підполковник Юрко Капкан, адьютант — підпоручник Олександер Шаповал, його помічник — хорунжий Микола Галаган. Полковим священиком був о. Микола Мариніч, курінним 1-го куреня — сотник Кириченко, 2-го — сотник Лазуренко Степан, 3-го — сотник Іван Забудецький. Полковими лікарями — Коломійцев Сергій, Бризгун Кость, Журавель Андрій і Христенко. Сотенними-поручниками: Барвінський Борис, Журавський, Ливицький, Сологуб Микола, Калениченко, Іванюта, сотник Макогін (кубанець). Підпоручники: Шаповал Мефодій, Яворський, Лощенко Семен, Іван Островершенко; хорунжі: Петро Певний, Мищенко Михайло, Антін Турянський; кулеметної сотні — сотник Дмитро Лебедів. Молодші старшини: хорунжий Вергун, (Астраханського козачого війська), Павленко Валентин, Слісаренко, Івко, Заболотний, Падалка Микола, Довбня Мефодій, Лук'янів, Мар'яненко, Сонців, Шулешко Іван, Некраха, Каленіченко, Загорулько, Стешенко та ін., прізвища яких уже не пам'ятаю. Військовими урядовцями були: Андрущенко, Хоха, Микита Маркович, Бойко Пилип, та Попович (капельмайстер). До полку вступив добровольцем поет Григорій Чупринка. Перед виїздом на фронт прибув підполковник Васильківський і сотник Хілобоченко.
Та не довго довелося Богданівцям бути в Києві. Вороги наших національних прагнень примусили Богданівський полк залишити Київ і виїхати на фронт. І 26 липня 1917 р. по дорозі на південнозахідній фронт коло Поста Волинського, в 6 км. від Києва, вночі мій ІІ-ий курінь несподівано був обстріляний з обидвох боків рушничним і кулеметним вогнем. Це вчинив Кірасирський полк за наказом полк. Оберучева. Жертвою цього дикого й ганебного нападу було 16 вбитих та 30 ранених Богданівців. Убитих відвезено до Києва і урочисто з переведенням великої демонстрації на вулицях Києва, похоронено в братській могилі у Флорівського манастиря. Це була пролита перша кров і перші жертви Богданівців за Україну. На фронті в Галичині, коло Старого Скалату, Богданівці були майже до кінця жовтня 1917 року, до захоплення влади большевиками в Петрограді. Тоді полк самочинно залишив фронт і повернувся до Києва, де обставини вимагали його присутности.
Незабаром по нашому поверненні до Києва, 7 листопада 1917 р, проголошено Третій Універсал. Під час урочистого проголошення на Софійській площі був Богданівський полк. Біля пам'ятника Богдана Хмельницького після урочистої Служби Божої та молебня у Софійському Соборі, зібралися члени Української Центральної Ради на чолі з головою проф. Михайлом Грушевським, його заступником проф. Сергієм Єфремовим та членами Уряду на чолі з Володимиром Винниченком й Симоном Петлюрою. Були там також представники Антанти: Англії, Франції, Італії, Румунії, Бельгії та ін. Вся площа була заповнена українським громадянством, та не лише площа, а балькони, вікна в будинках, дахи, огорожі, дерева і т. п. Ми Богданівці зі зброєю, ще в шинелях російської армії, колоною стояли також біля пам'ятника Богдана Хмельницького. Після короткого звернення Голови УЦРади проф. М. Грушвеського до українського народу, Генеральний Секретар Микола Ковальський відчитав Третій Універсал, в якому пролунали слова: «Віднині Україна стає Українською Народною Республікою». Під голосні дзвони в церквах нарід і військо в захопленні кричали: «Слава»! «Слава»! «Слава»! А потім усі присутні стали на коліна і проспівали: «Ще не вмерла Україна». Це був надзвичайно зворушливий історичний момент. Його ніколи нам не забути. Після цього перед членами УЦР, Уряду та представниками Антанти, під звуки запорозького маршу, Богданівці стрункими рядами, з наїженими багнетами, чітко крокуючи пройшли церемоніяльним маршом і на привітання голосно відповідали: «Слава»! А за нами пройшли юнаки військових шкіл матроси-чорноморці Гайдамацького куреня з Одеси, д-ра Луценка, кінний відділ кубанських козаків, кінний полк ім. Т. Шевченка, Полуботківський полк, відділ гірських гармат і ін.
Хоч Третім Універсалом не було проголошено Суверенної Народної Республіки, але фактично вона стала незалежною і суверенною, і це формально сталося два місяці згодом — 22-го січня 1918 р. Четвертим Універсалом.
Та не довго панував цей радісний настрій у Києві серед українського громадянства. Большевики, захопивши владу в Росії і проголосивши «самовизначення народів аж до відокремлення», зразу взялися за здавлення українського самостійницького руху. Спочатку вони збиралися захопити владу в Києві при допомозі розаґітованих російських
військових частин, що стояли залогою у Києві, і це вони мали зробити вночі на 25 листопада 1917 р., але ми їх випередили тої ночі за наказом Українського Уряду. Богданівський полк обеззброїв російські полки і вояків-неукраїнців вивезено за межі України. При їх роззброюванні згинув один Богданівець, а шістьох було поранених. Вдруге большевики пробували захопити владу «леґально» за допомогою «совета робочих селянських і салдатських депутатів», з'їзд яких відбувся у Києві 3-го грудня 1917 р. Але більшість того з'їзду висловила довір'я УЦРаді, а зокрема Голові проф. М. Грушевському. Тоді большевицькі делегати залишили з'їзд у Києві і переїхали до Харкова, де і продовжували свій з'їзд і 13 грудня 1917 року при 124 делегатах створили «Центральний Виконавчий Комітет України», як противагу до УЦРади і «уряд» народних комісарів — проти Генерального Секретаріяту. Тоді ж на заклик цього «уряду» прибули з Росії большевицькі військові відділи — червона гвардія, які підступно роззброїли ЗО-ий Український піший полк у Харкові та почали творити спеціяльну 30-тисячну червону армію для нападу на Україну. В першій половині грудня 1917 р. одна військова большевицька група вимаршувала з Харкова через вузлову станцію Лозова на Січеслав (Катеринослав) для захоплення багатого індустріяльного Донбасу і відрізання його від України. Друга військова група Муравйова вирушила на Полтаву-Київ. Проти цієї групи було вислано до Полтави мій 3-ій курінь Богданівського полку, сотню матросів Чорноморської фльоти, кінну сотню полку ім. Т. Шевченка і 4 автопанцерники. (Ні матроси, ані панцерники тоді зі мною не виїхали). А з погіршенням ситуації на цьому відтинку (можливе повстання розаґітованої салдатні полтавської залоги, 4-ий запасний полк та відділ військової авіації та ін.) прибув до Полтави ввесь Богданівський полк, який і повів рішучу боротьбу з п'ятою колоною та забезпечив Полтаву від нападу большевицьких військ як з Харкова так і від сторони Лозови. Та після вбивства большевиками нашого командира полку сотника Сергія Ластовченка за наказом від секретаря військових справ Миколи Порша, (Симон Петлюра перед тим уступив з уряду), полк залишив Полтаву і повернувся до Києва, де і перевів часткову демобілізацію для тих, хто бажав його залишити. В ніч з 14 на 15 січня 1918 р. вибухло большевицьке повстання в Арсеналі, себто, в майстернях зброї. Почалися важкі й завзяті бої під Арсеналом. Першими виступили проти арсенальців Богданівці. Крім богданівців взяли участь полуботківці, дорошенківці, богунівці, наливайківці, Сагайдачного, юнаки військових шкіл, Січові Стрільці, Вільне козацтво, всі частини, які прийшли на заклик Українського Уряду. Та це не були полки, а рештки з них — окремі невеликі групи, які не мали ні спільного пляну діяння ні єдиного військового командування. Кожна група діяла по своїй ініціятиві і на різних дільницях навколо Арсеналу. В той же час, як йшли бої під Арсеналом, большевики організували збройний виступ-повстання також на вантажній станції «Київ II», захопили її, та просунулись на Деміївку на Великій Васильківській і до Бесарабки, в залізничних майстернях біля пасажирської станції на Подолі, і дійшли по Великій Володимирській майже до будинку Української Центральної Ради, де їх відігнала військова охорона ЦР, та довго ще штурмували готель «Прага», що його захопили большевики.
Стягнувши українські збройні сили під Арсенал і на придушення вогнищ повстань згаданих большевиків в різних місцях столиці, група большевицьких військ Муравйова посунула на Київ з Полтави, яку зайняла після виїзду Богданівського полку. Муравйов майже не зустрічав спротиву з нашого боку, бо майже все українське військо, як і Кіш Слобідської України Симона Петлюри, відкликано для придушення повстання в самому Києві. Третя група большевицьких військ була вислана для захоплення Києва з Курська через Ворожбу — Бахмач — Ніжин. Проти цієї групи вислано рештки військової резерви не лише Студентський курінь, як часто у нас пишуть і говорять, але й курінь Юнаків військової школи під командою сотника А. Гончаренка, гарматній відділ підпоручника Семена Лощенка та збройний відділ з різних військових частин. Під Крутами відбулася відома крутянська трагедія в зустрічному бою з переважаючими силами большевиків.
Бої під Арсеналом затяглися, бо це була стара майстерня зброї, з грубими, масивними стінами з цегли, наче б фортеця, об яку розбивались усі наші зусилля заволодіти нею. Тільки як дійшов Слобідський Гайдамацький Кіш з його організатором і командиром Симоном Петлюрою, після шостиденних безперервних, вдень і вночі боїв і двох останніх днів штурму, 21 січня 1918 р. повстання в Арсеналі зліквідовано. Але в цей час з Полтави під Київ підійшли вже війська Муравйова, захопили Дарницю, Броварі, Слобідку й околиці і почали обстрілювати з далекобійних, тяжких гармат Київ. Почалася друга фаза боїв за Київ — за нашу державність.
Невеликі, нашвидку зорганізовані українські військові групи довго протиставились значно переважаючим силам большевиків (12-15 тисяч, а ми мали 4-5 тисяч). Большевики пройшли Дніпро і з боями стали просуватися на Печерську в Царському саду, Купецькому, в Липках, по Нікольській, Олександрівській, частково Інститутській, Левашівській, Банковій, Виноградській та інших вулицях. Зайняли з боями електрівню, в обороні якої полягли всі 150 матросів-чорноморців, Поділ і до Житнього базару, Володимирську гору, станцію «Київ II», Деміївку, Велику Васильківську. Бої не припинялися ні вдень, ані вночі. А над Києвом увесь час рвалися гарматні набої, особливо над його центром. Над Києвом в різних місцях стояла заграва — горіли будинки і багатоповерховий будинок голови Української Центральної Ради проф. М. Грушевського. На 11-ий день боїв у Києві, в ніч з 25 на 26 січня 1918 р. Український Уряд, щоб не наражувати столицю на повне її знищення гарматнім вогнем, наказав оборонцям Києва залишити місто і вирушити по Бресть-Литовському шляху на Святошин — Ігнатівку. Пізно вночі під гуркіт розривів гарматніх набоїв, заграви пожеж та окремих пострілів з рушниць і черг з кулеметів, залишили ми — оборонці Київ. Мене, як коменданта оборони державного банку на Інститутській вулиці, повідомив в останню хвилину про залишення Києва хорунжий Михайло Мищенко і довелось мені вже перебігати з козаками Хрещатик під вогнем кулеметів і рушниць большевиків, які вже були в Купецькому саду і на Володимирівській гірці.
Фізично виснажені, морально пригноблені, ми все ж не втратили надії на свою перемогу і повернення до Києва. Зібралися ми в Святошині — Ігнатівці. Було нас — оборонців Києва лише коло трьох тисяч. Там ми провели реорганізацію війська — створили окремий Запорозький Загін, який пізніше у березні в Києві розгорнувся у бригаду, в Полтаві в кінці березня — у Запорозьку Дивізію і в Харкові — в Запорозький корпус.
З Святошина - Ігнатівки вирушили ми похідним порядком по Бресть-Литовському шляху на Коростишів — Житомир, де всіли до вагонів і виїхали на Коростень. З Коростеня богданівці з дорошенківцями та двома гірськими гарматами виїхали до Ушамира проти збольшевиченого Фінляндського корпусу, який залишив фронт і пішов на Житомир. Обстрілявши його з гармат і кулеметів, спричинили серед большевиків паніку. Вони розбіглися, а ми повернулися потягом до Житомира. Тут ми довідалися про підписання Берестейського мирного договору з Центральними державами та про їхню військову допомогу, щоб прогнати большевиків з України. На ст. Житомир стали прибувати потягами перші ешелони з німецьким військом, а ми — Окремий Запорізький Загін — вирушили на звільнення Києва від банд Муравйова. 1 березня 1918 р. ми ввійшли в Київ, де нас радісно зустрічало населення після пережитих ними страхіть.