МИХАЙЛО СКИБЯК

19.ІХ.1920 - 20.VI.2010

Михайло Скибяк народився в с. Радава, прис. Ярослав (Закерзон-ня) в мішаній родині (батько - греко-католик, мати - римо-католичка). Село національно малосвідоме і малограмотне. Ярослав мав вроджену інтелігентність, почуття гумору і дар „крутити" дівчатам голову. Не знаю, що його потягнуло до дивізії „Галичина'' думаю, що часті зустрічі молоді літом і восени 1943 р., організовані Іваном Когутом. Хоч був за мене п'ять літ старший, брав мене до свого товариства, що мені дуже імпонувало.

Відвідуючи перший раз Польщу в 1995 році, ми мали дуже приємну зустріч, підчас якої поділилися своїми пережиттями. Тоді Михайло розповів мені про свої військові пригоди. Вирвавшись з окруження з-під Бродів, пробував дістатись у свої сторони, але в дорозі наліз на українське підпілля і вступив у їхні ряди. По короткому часі підпілля залишив і в рядах Червоної Армії воював проти німців до закінчення війни. Коли частини ЧА зачали повертатися додому, одному старшині-українцеві розказав, куди плянує їхати. Червоноармієць не радив йому, бо там дуже небезпечний терен, але Михайло таки поїхав до Ярослава. Там побачив знайомих поляків, які від нього відверталися, вдаючи, що не бачать. Втомлений, подався пішки в свої сторони (приблизно 20 км). Зустрів фірмана, що їхав у цю сторону, і, не питаючи, сів на його віз. Фірман з польського села Півода розповів, що на північ від Піводи (віддаль один км) ніхто з поляків не показується, а звідтам ніхто з українців - у нашу сторону. Коли фірман скручував в сторону Піводи, Скибяк зіскочив з воза й бігом утікати житами в сторону лісу. Фірман поїхав до села; почулися постріли за втікаючим, але він уже був поза засягом їх куль.

В тому часі в тих теренах був спокій, „упівська республіка". Михайла Скибяка три кузени: Микола, Іван і Михайло Круби, зі с. Нелипковичі (над самим Сяном) були у підпіллі; Іван очолював кущ „Похвальончики" а Михайло - районну Службу Безпеки, Михайло Круба (також дивізійник) намовляв М. Скибяка, щоб той вступив до підпілля, але він не схотів. Тоді він йому порадив виїхати в західну Польщу, що Скибяк зробив і тим врятувався від арешту. По роках переїхав на Східні Пруси, де осіли його батьки, молодший брат і сестра.

Михайло Бохно

СТЕФАН БІЛАС

5.П.1921-4.V. 2010

Народився 5 лютого 1921 року у селі Стара Ропа, Самбірського повіту, у свідомій українській родині. Релігійне виховання одержав від побожних і працьовитих батьків, а патріотичне виховання дала йому народня школа, де учителем був ветеран Січових Стрільців.

В 1944 році Cтефан вступив до Дивізії. Рекрутський вишкіл відбув у Нойгаммері в 8-ій сотні 29-го полку. Разом з іншими ділив долю і недолю вояків на Словаччині та Югославії. При кінці війни брав участь в боях під Фельдбахом.

Після закінчення війни опинився у таборі переселенців УНРРА у місцевості Гельбрун біля Зальцбургу. Через свою поставу і військовий вишкіл його приділено до таборової поліції. Виїхав до Канади в 1947 році.

Богдан Маців

ВАСИЛЬ ЗАГАСАЙЛО

7.VІ.1925 - 4.VII.2010

Василь народився 7 червня 1926 року в селі Незнанів, повіт Камінка Бузька, в родині свідомих селян Василя і Анастазії, з дому Тимрук. У рідному селі закінчив 7 кляс народної школи та до відходу до Дивізії помагав батькові на господарстві.

В 1943 році одним з перших вступив добровольцем в ряди Дивізії. Відбув рекрутський вишкіл в 5-му полку в Ґданську, Польща. В 1944 році брав участь в групі Баєрдорфа у поборюванні партизан Ковпака біля Грубешева. З групою Вільднера бере участь в боях проти совєтських партизан на Словаччині, відтак маршом зі Словаччини на Югославію, де відбувалися дії проти партизан Тіта. В 29-му полку, в сотні сот. Володимира Козака,в боях проти совєтської армії був ранений, перебував у шпиталі, а по капітуляції Німеччини попав у полон до американців до табору в Авербаху. Звільнений з полону в 1947 році.

Зенон Завадович

УКРАЇНСЬКА СТРІЛЕЦЬКА ГРОМАДА В КИЄВІ

З діяльности ветеранських організацій

У Києві відновлено діяльність Української Стрілецької Громади.

Знаменно, що нарада відбулася 23 травня 2010 р., у день трагічної загибелі основоположника ОУН і першого голови Проводу Українських Націоналістів полковника Євгена Коновальця.

День проведення наради був обраний не випадково, адже полк. Євген Коновалець був ініціятором створення Української Стрілецької Громади (УСГ) в Канаді, де вона активно діє і дотепер. Тож відкриваючи нараду, голова Центрального Проводу ОУН(д) Павло Дорожинський запропонував вшанувати пам'ять полк. Євгена Коновальця.

             Сидять зліва: П. Штепа, полк. Є. Коновалець, Е. Василишин; стоять: Г.Харич, В.     Топольницький, два неідентифіковані.

 Голова поінформував про основні віхи становлення цієї комбатантської організації від її створення 23 січня 1928 року у Вінніпезі (Канада) до наших днів. Основним завданням УСГ, в яку входили колишні вояки і старшини Українських Січових Стрільців, Армії Української Народної Республіки, Української Галицької Армії, Січових Стрільців (Київських), була допомога патріотам, які продовжували боротьбу за визволення рідної землі, а також підтримка кол. вояків, які опинилися за кордоном. Згодом відділи УСГ, теж були створені в Едмонтоні, Монтреалі, Торонто. Члени Стрілецької Громади організовували акції протесту проти засудження на смерть польською владою членів УВО Атаманчука і Вербицького*, протестували проти польської пацифікації на окупованих українських землях, збирали кошти на допомогу постраждалим у часи українських визвольних змагань воякам. У 30-і роки при Українській Стрілецькій Громаді почали організовувати військові вишколи на кшалт тих, які проводили в Европі  члени Проводу Українських Націоналістів генерал Віктор Курманович і генерал Микола Капустянський.

У своїх програмових засадах і діяльності Українська Стрілецька Громада була споріднена з Організацією Українських Націоналістів, адже чіткий плян роботи громади допомагав розробити під час відвідин Канади в червні 1929 року полковник Євген Коновалець. У 30-і роки під час відвідин Канади із членами УСГ зустрічалися члени Проводу Українських Націоналістів полковник Роман Сушко, сотник Омелян Сеник-Грибівський. Після Другої світової війни УСГ поповнили комбатанти з українських військових формацій: Карпатської Січі, Буковинського Куреня, Українського Легіону Самооборони, УПА, Дивізії „Галичина", Українського Легіону, який діяв у Хорватії.

У повоєнні роки з управою і членством УСГ зустрічалися другий голова ПУН і ОУН полковник Андрій Мельник і третій голова ПУН і ОУН редактор Олег Штуль-Жданович. Із створенням широкого об'єднання - Ідеологічно Споріднених Націоналістичних Організацій (ІСНО) Українська Стрілецька Громада стала її активним членом.

Українська Стрілецька Громада діяла у США, її було створено 1924 року. Однак після Другої світової війни вона припинила своє існування, увійшовши в Об'єднання Колишніх Вояків Українців Америки.

В Україні діяльність УСГ організували у 90-і роки минулого сторіччя. Тоді були створені осередки в Києві, Тернополі, Кремінці, Сумах. Але з певних причин активну діяльність УСГ на українському терені було призупинено. Тепер діяльність УСГ вирішено поновити як Ветеранської організації „Українська Стрілецька Громада" в Україні. Її завданням є захист здобутків українського державотворення, а також збереження історичної і культурної спадщини.

Учасники зборів обрали управу організації у складі голови - Павла Дорожинського, заступника - Миколи Сави, секретаря - Сергія Бруня, членів управи: Сергія Авдєєва і Віктора Світайла. Головою Контрольно-ревізійної комісії обрано Олега Ціборовського, членами: Віталія Матяша і Анатолія Доценка. Головою Дисциплінарної комісії обрали Валерія Бублика, членами: Сергія Кудру і Василя Савченка. Згодом, крім Києва, плянується відновити інші осередки Української Стрілецької Громади па рідних землях і створювати нові.

Прес-служба УСГ

___________________________
* Атаманчука Василя і Вербицького Івана польський суд засудив на смерть із заміною на 15 років в'язниці за атентат (1926) на куратора Собінського, виконаний іншою особою.

СПОМИН ПРО ЛЕГЕНДАРНІ ПОХОДИ

Михайло Крат. „Козацькому роду нема переводу". Бетезда, Мериленд: „Компутопрінт", 2010.

Полтавець Михайло Крат (1892-1979) усе життя присвятив війську. У молоді роки він був старшиною російської армії і брав участь у Першій світовій війні, потім перейшов до війська Української Народної Республіки, а під час Другої світової війни служив в Українській Національній Армії.

Генерал М. Крат залишив спогади про пережите, численні статті і документи. Його дочка Ніна Крат-Черняк і внучка Ганя Черняк впорядкували їх і підготували до друку. Частину спогадів відредагував Олександер Вороний. Так народилася цікава і повчальна книжка, щедро ілюстрована світлинами. Треба відзначити високу поліграфічну якість видання.

Історія не раз ставила М. Крата перед необхідністю радикального вибору дальшого шляху. Його батько був генералом царської ґвардії, тож природно, що й син мав продовжити батьків шлях, закінчив престижне військове училище в Санкт-Петербурзі. Почалася війна і М. Крат був на першій лінії боїв. Після поранення він потрапив на лікування до шпиталю, яким опікувалися цариця Олександра та її дочки Ольга і Тетяна, й відтоді постійо був оточений їхньою увагою. А поранень мав кілька, тому що завжди в бою був попереду.

                              Михайло Крат у війську Української Народної Республіки 

 Батько-генерал пильнував, щоб його сини не затримувалися у запіллі. Навіть не пускав пораненого сина Михайла до шпиталю. А коли молодший син Борис скінчив старшинський вишкіл і приїхав до батька, той негайно вислав його на передову лінію під Перемишлем, де Борис в першому ж бою загинув.

Позиція старшин царського війська, кавалера ордену св. Георгія, прихильність царської родини могли привести М. Крата у дні революції до „білого війська", зважаючи, що він тоді не мав уявлення про прагнення України до волі і навіть української мови не знав. Але, як кажуть, голос козацької крови покликав старшину до Києва і він став активними учасником національно-визвольної боротьби.

Особливо цікаві і цінні спогади М. Крата про особисту участь в Першому зимовому поході чотирьох українських дивізій Наддніпрянської армії, які з боями пройшли великий шлях усією Україною. Автор спогадів залишив описи трагічної загибелі в зіткненні з денікінцями Третьої Залізної дивізії, боїв проти більшовиків на Поділлі в травні 1920 року, співучасти з польським військом у розгромі Червоної армії у серпні-вересні 1920 року.

Коли в Україні шаліла Друга світова війна, М. Крат перебував у Холмі. Коли творилася Українська Національна Армія, її командувач ген. Павло Шандрук в лютому 1945 року намітив ген. Михайла Крата на командира 1-ої Української Дивізії (Дивізії „Галичина"). По війні ген. Крат був комендантом табору полонених в Італії.

Книгу спогадів генерала М. Крата доповнюють численні статті про нього, сторінки гумору на теми таборового життя дивізійників. Особливо цікаві малюнки Ґо-Ґо (Ореста Слупчинського).

Книжку можна придбати у Гані Черняк за 30 дол. (вартість пересилання включена) в США, або за 25 дол. (вартість пересилання буде додана), якщо замовник перебуває за межами США.

Hanja Cherniak,
9901 Harrogate Rd.,;1, Bethesda, MD 20817, 45 A
Електронна адреса: hanja@verizon.net.
Тел.: (301) 767-1779.

Левко Хмельковський, („Свобода") 

УКРАЇНСЬКА ДИВІЗІЯ „ГАЛИЧИНА": НА СТОРІНКАХ ФОТОАЛЬБОМУ САМБІРЧАНИ ВПІЗНАЛИ КРАЯН

Фотоальбом Богдана Маціва „Українська дивізія „Галичина" можна побачити на полицях книжкових крамниць. Вартує придбати. Адже цікавою книга може бути не лише для вчителів чи зацікавлених цим періодом історії України. На сторінках видання можна побачити унікальні й досі ніде не опубліковані світлини добровольців Дивізії „Галичина" з сіл, містечок та міст всієї Галичини. Можливо, серед облич молодих військовиків дехто впізнає рідних, знайомих або ж близьких людей.

Таке припущення має під собою ґрунт. Принаймні, для тих зацікавлених книжкою, хто придбав її у Самборі (Львівщина). 19 січня у місцевій газеті „Новини Самбора" з'явилася стаття „Повернулися із пам'яті", у якій очевидці тих далеких подій - періоду формування Дивізії - називають імена та прізвища дивізійників з однієї зі світлин.

Літня самбірчанка, членкиня ВСУМу Ярослава Дуда-Тимчук, яка у 1941-1944 рр. працювала в Українському Допомоговому Комітеті (УДК) і тільки за це відбула покарання у сталінських таборах Сибіру, згадує:

У Самборі добровольці зголошувалися у ратуші. Там працювала комісія зі Львова, яка відповідно скеровувала всіх бажаючих на вишкіл. На фото - збір добровольців на площі вчительської семінарії у Самборі. На передньому плані стоїть її директор Гнат Мартинець. У першому ряді - голова Симбірського УДК професор Микола Орловський, Ярослав Кульчицький - працівник господарської установи, Добрянський - працівник Окружного Союзу Кооператив, професор Лука Луців - викладач вчительської семінарії. Біля Гната Мартинця - Євген Рудий, а далі - студенти вчительської семінарії Мицьо, Ганьчак, Микола Сенчишак, Ігор Мірецький - син учителя Мірецького, Михайло Піцюра та інші.

 У другому ряді першим стоїть Бережницький — працівник Окружного Союзу Кооператив, Джугайло - працівник комунальної служби, вчитель Мірецький, Скипакевич - працівник УДК зі Старого Самбора, далі - студенти, яких важко розпізнати.

Відомо, що Ігор Мірецький і Михайло Піцюра виїхали до Канади. На чужині Михайло Піцюра помер, а Ігор Мірецький неодноразово приїжджав до Самбора.*

А ось що пише членкиня „Меморіялу" Дарія Томашек, яку фотоальбом теж наштовхнув на спомини:

Житель Самбора Ярослав-Іван Винарчик разом з іншими пішов добровольцем в Українську дивізію „Галичина". Бувши в Німеччині, потрапив в американський полон, а звідти у „збірний пункт радянських громадян". Під конвоєм МҐБ його вивезли в Узбекистан. Працював на уранових рудниках і звільнений зі спецпоселення у 1955 році. Повернувся до Львова, а відтак переїхав до Польщі, а потім - до Австралії.

Сестра Ольга Винарчик була в УПА і загинула в 20-річному віці у с. Кульчиці на хуторі „Верхи". Похована у братській могилі на узліссі в селищі Дубляни.

Житель Самбора Богдан Тарнавський - рідний брат композиторки Оксани Тарнавської з Австралії, теж пішов добровольцем у „Галичину". Бувши в Німеччині, після звільнення переїхав з родиною до Австралії. На жаль, минулого року він помер.*

З нашої родини рідний брат по батькові Роман Томашек, який проживав у Добромильському районі, також зголосився добровольцем в Українську дивізію „Галичина". Під Бродами з бойовими побратимами потрапив у радянський полон. Очевидець розповів, що бачив його за колючим дротом у районі Добромиля, де всіх дивізійників знищили голодом. Дружина і троє дітей, щоби уникнути вивезення в Сибір, переїхали у Миколаївську область.


А закінчується публікація в „Новинах Самбора" такими рядками:

Добровольців, які йшли на очевидну смерть, було багато. Вони хотіли добра і свободи для свого народу, але доля розпорядилася інакше. Тепер слава і честь про них ожила в газетних рядках, а також у фотоальбомі. У ньому - правда про мить історії, яка не має права на забуття.

пл. сен. Юрій Леськів, СУМ 
 _______________________________
* Справлені невірні дані із „Новин Самбора"

ЗІГРІВАЛА РІДНА ЗЕМЛЯ

Олександер КОЗАК

    Спомини стрільця 29-го полку


Кілька слів про себе. Я, Олександер Козак, народився 11 листопада 1924 року на Волині в незаможній сім'ї. Тато - офіцер царської армії - поручник, закінчив Харківський університет; мама мала церковно-приходське училище. Після закінчення 7 кл. вступив до Луцького педагогічного технікуму. Війна перешкодила продовжувати навчання. Після війни закінчив Горохівський бухгалтерський технікум, навчався в Львівському університеті ім. І. Франка, планово-економічний факультет. Працював по спеціальності - бухгалтер. Хворів цукровим діабетом.

У перший день війни під час бомбардування в Луцьку загинула вся моя сім'я, мама, тато. Я залишився сам і був змушений звернутися в „Арбайтсамт" для одержання роботи. В той же час йшов набір водіїв автомобілів та слюсарів. Нас зібралося до 60 чоловік. Усіх машинами повезли в Житомир на підготовку.

По закінченні підготовки і вишколу я був направлений до Рівного в автотранспортну школу „Штрало". В складі цієї військової частини довелося побувати в багатьох містах і селах України. Влітку 1942 року під час перебування в Херсоні я зустрівся з хлопцями з Галичини, які були членами ОУН і проводили роботу на східних теренах.

Створивши невелику групу з 13 шоферів-українців, ми допомагали в перевезенні літератури, збиранні трофейної зброї, яку нам доводилося перевозити. В травні 1943 року з групою водіїв вже їхали у Варшаву, щоб отримати автомобілі, й зупинилися у Львові. Там я довідався, що йде формування дивізії „Галичина".

Я відчув, як-то кажуть, душею, що моє місце там. Написав прохання, що хочу боротися зі зброєю в руках проти більшовизму, і звернувся на пункт формування, де залишив заяву, свою адресу. Були важкі поїздки. А коли повернувся до Чигирина, то тут на мене чекав виклик до Львова, до дивізії „Галичина".

В той час я уже непогано знав німецьку мову, тому, одержавши спрямування на вишкіл, поїхав в Польщу, де проходив підготовку в 5-му полку.

Після вишколу в Адлєргорсті, де був розташований центр вишколу 5-го полку, на початку лютого 1944 року ми були направлені в „закерзоння", тобто в Холмщину. Штаб полку розташовувався в м. Холм, перший батальйон в м. Грубешові. Наша група в складі 50 вояків направлена в село Стрижів, де був залізничний міст через Буг, а в селі цукровий завод. За час перебування в „закерзонні" наша група зводила бої з більшовицькими та польськими партизанами, які нищили наші українські села, вбиваючи жорстоко цивільне населення.

Населення з обох сторін Бугу радо зустріло нас як захисників від різних партизан. На свята жителі Холмщини й Волині прийшли до нас, принесли харчування, а на Великдень - багато мазурок, пасок, м'яса. Якось одного дня на заставу прийшла дівчина, зв'язкова УПА, котра перебувала на Волинській стороні. Наші відносини з цими патріотами мали дружній характер. Це й зрозуміло: вони, тобто вояки УПА, і ми і боролися за свою державність. Ми і УПА допомагали один одному, де було можливо, передавали амуніцію і зброю. На жаль, такі зустрічі були короткі і обмежені, бо нашими командирами були німці, а вони не допускали, щоб ми мали стосунки з УПА.

На початку червня 1944 року наш полк направлено до Нойгаммеру для поповнення дивізії, яка збиралася на фронт. Нас розподілили по всіх сотнях дивізії. Я попав у 29-ий полк, з яким поїхав на фронт. Ми чекали з нетерпінням своєї відправи. І нарешті в числі останніх наш потяг прибув до ст. Красне 7 липня 1944 року.

Швидко провели вивантаження обозу, коней. Наша сотня 1-го куреня 29-го полку замаскувалсь в лісі, який прилягав до станції. Коли стало темно, наша колона 3-ої сотні вирушила з обозом маршем в напрямку Бродів. По всьому маршруту колони ворожий літак „кукурудзник" освічував яскраво-білими ліхтарями на парашутах, які довго висіли в повітрі над нами - було видно, як удень, хоч читай книжки. Прибули увечорі під Броди й розташувались в лісі біля села Гаї Дубецькі. Згодом отримали наказ розбудовувати другу лінію оборони "Prinz Eugen Stellung", перший курінь отримав місце в обороні другої лінії, яка розташована в лісистій місцевості. Рови викопані до колін, кулеметних становищ не було. Ми негайно приступили до розбудови своєї лінії оборони.

На 12 липня всі сотні 1-го куреня були вкопані у становищах свого відтинку фронту. Останні дні перед наступом більшовиків, сотні працюють над поглибленням ровів й укріпленням кулеметних становищ. Отримали декілька днів відпочинку. Хоч я не дуже забобонний, проте останніми днями відчуваю якийсь неспокій на душі. Декілька разів бачив увісні свою родину, маму й тата. Цей сон для мене недобрий знак. Під впливом цих передчуттів сподівався, що зі мною може щось трапитися. Тоді я ставав обережним і чутливим, може мене невідоме лихо і мине. Такі сни-зустрічі з родиною, хоч і рідко, супроводжували мене впродовж всього мого життя.

В день 16 липня деякі німецькі частини відступають і проходять повз нашу лінію оборони й повідомляють, що за ними тільки більшовицькі загони, нам необхідно чекати ворожого наступу. Вночі 17 липня курінь отримав наказ переходити на нові становища та розбудувати нову лінію оборони. Нова лінія ще недокінчена, нерозбудована як слід, а тут 18 липня несподівано більшовики атакують становища нашої сотні, а згодом цілий курінь. Ми відкинули ворога, але він, підсилений поповненням, знову і знову атакує наші лінії і нарешті проламує нашу оборону. В цьому бою поранений наш сотник та і сотня понесла значні втрати.

Щоб не попасти в оточення, командир Бриґідер дав наказ залишити нашу оборону. Перегрупувавши сотні, при підтримці артилерії, розбиваємося врозсипну і йдемо до контрнаступу, вибиваємо ворога із захоплених наших становищ, займаємо свої місця в обороні й налагоджуємо рови і кулеметні становища. 18-19 липня вночі прийшов наказ тихо залишити оборону і рухатись в сторону Ясенова, де стояв штаб 29-го полку. Нам повідомили, що маємо йти на підмогу 30-му полку, який героїчно бився, стримуючи більшовицький прорив у т. зв. Колтівському коридорі. Нашій сотні не судилось добратись до Ясенова. Наша сотня з обозом проходить Поникву і втягується в село Дуб'є, яке стояло по дорозі до Ясенова. В Дуб'є попадаємо у страшну засідку ворожих танків. Напередодні вечором 10 більшовицьких танків Т-34 захопили село і замаскувались по селянських дворах і чекали. Це було біля 3-ої години ранку. Несподівано ворожі танки відкрили шалений вогонь прямим прицілом. Під вогнем гармат, танків і кулеметів падають убиті і ранені, побиті коні перевертають вози, на яких лежали „панцерфаусти" і інша зброя. Хаос. Хто живий, кинулись у двори під танки, нагнувшись. Гармати танків і кулемети не могли нас обстрілювати під таким кутом. Щастя, що на танках не було піхоти. Через сади й городи кинулись за село, намагаючись добратись до лісу, біля мене біг наш стрілець ранений в ногу, я йому допомагав добратись до лісу. З нашої сотні залишилось 32 стрільці і двоє підстаршин. Сотня перестала існувати. Ми прямували в те село, де залишилися наші наплечники й всі речі. Охорони не було. Все розкурочено, розкидано, валялось на землі, наплечники порожні. Ми залишились в одній польовій формі, яка була на нас. Наша група була приєднана до 31-го полку, який в той час пересувався на північ від Сасова.

Біля Сасова ворог всю ніч обстрілював міст через річку освітлюваними ракетами. Пізніше ми дізналися, що ворожі танки, які знищили нашу сотню, ринули в сторону Ясенова, де знаходився штаб 29-го полку. Хорунжий Чучкевич, командир протитанкової сотні, розташував обабіч шляху гармати та „офенрори" й несподівано для ворога відкрив вогонь і знищив кілька танків, а інші повернули назад. 29-ий полк бився проти цілої більшовицької 68-ої стрілецької дивізії, підкріпленої артилерією, танками та літаками.

Танки знову пішли в наступ і прорвались до Ясенова, де був штаб полка. Командир полку полковник Дерн ранений в голову, старшини штабу вбиті, штабна сотня, відступаючи на Підгірці, зробила останній спротив. Із 275 вояків сотні повернулося в Нойгаммер 7 вояків. В тяжких боях полк поніс великі втрати, рештки зайняли становища за селом Загірці.

31-ий полк, який вів тяжкі бої на північ від Сасова до Опаки, Майдан Пєняцький, зазнав великих втрат. Загинув командир полка і весь штаб.

Всі дивізії 13-го корпусу створювали збиральні команди з завданням збирати недобитків частин і вводити їх у дію. Вояки включались до змішаних бойових груп, які складались з німців і вояків Дивізії. Тимчасово я попав до такої групи. Від німців я отримав трохи провіянту. Звичайно такими групами командували німецькі старшини з високою ранґою, або просто той, хто виявив себе здібним повести за собою вояків. Кожен вояк мав лише легку зброю, амуніції скільки міг понести.

Я мав пристрій для стрільби з ручного ґранатомета, до якого мав 6 ґранат і спеціяльні набої в окремій сумці (таше), кріс, два аерґранати. Наша група мала намір з Сасова прорватись до с. Хильчиці через село Жуличі, але село було захоплено більшовиками. Наша невелика група повернулась на дорогу до Білого Каменя і переправились на другу сторону дороги Білий Камінь-Почапи. Це гориста гола місцевість. Помалу просувались по узбіччю дороги на південь. Зранку 20 липня перестав падати дощ, передбачалась гарна погода. Нам з гори видно, як дорогою в напрямі Білого Каменя протискалася колона санітарних машин з пораненими вояками Дивізії. Саме тоді налітає перша ескадрилья ворожих літаків 40-50 штук, обкладаючи кулеметним вогнем та бомбами віддану на смерть в чистім полі людську масу. З німецької сторони не було ні одного літака. Тільки одна зенітна батарея нашої Дивізії безупинно вела вогонь по ворожих літаках зо всіх цівок, доки сама поцілена бомбами замовкла назавжди.

Наша група знаходилась на узгір'ї, на трасі нальоту літаків, які йшли хвилями. Ми лежали на рівній землі, де не було жодного рова чи ями, щоби схоронитись. „Іли" з висоти 100 метрів обкладали нас бомбами та кулеметним вогнем.

Лежу й бачу, як біля мене здиблюється земля від вибухів. Люди падають поранені та вбиті. Ми нічим не можемо їм допомогти. Більшовицькі літаки сунуть на нас валка за валкою і розстрілюють відступаючих, граючись. У перерві між нальотами я зі своїм другом Борисом прориваюсь до лісу. Але й у лісі нас наздоганяли більшовицькі бомби. Одна з них розірвалась поруч, шось вдарило мене по шиї і я подумав, що поранений. Шось мокре текло по мені, але коли помацав рукою, зрозумів, що то шматок сирої землі. Ми з Борисом попросили танкістів підвезти нас. Підсівши на танк, їдемо голодні. Німецькі вояки дали банку м'ясної консерви і півбуханця хліба. На танку було залишено багато стрілецької зброї. І між нею легкий ручний кулемет. На дорозі побачили наших хлопців-дивізійників. Ми приєдналися до них. Коли покидали танк, я прихватив ручний кулемет.

Проходимо якесь село. Зайшли до хати, щоб щось поїсти, і там побачили декілька озброєних людей. То були вояки УПА. Вони нагодували нас і запропонували нам перейти в УПА та залишитись в селі. Але я мав намір прориватися з оточення. Тоді вони попросили віддати їм кулемета, за якого дали нам кусок сала, буханець хліба, а мені - кріса.

По дорозі на Почапи усе знищено ворожими літаками, які нещадно бомбили гостинець. Вздовж дороги лежать розбиті авта, вози й гармати. Вози горять, підпалені власниками, щоб не попали в руки ворогам.

На шляху перед Почапами зав'язалась перестрілка з передовими ворожими відділами, які хотіли перейти дорогу. Майор Вермахту закликав відступаючих збиратися на краю села, де було декілька танків та панцерників. Зібралося багато відступаючих вояків, які масою кинулися на Почапи. Боже, що там творилось! Ворог з ґранатометів, гармат, кулеметів обстрілював наступаючих. Спочатку я падав після кожного розриву стрілен. Попереду біг старший віком німець, підстаршина, бувалий вояка, і каже, що вже пізно падати, як розірвалося стрільно, а треба падати в ями від вибухів. Тому більше я не падав. Ще до заходу сонця ворога відкинуто. За короткий час інші групи зайняли Хильчиці та Княже, які переходили декілька разів з рук до рук, і наша велика група дивізійників дістала можливість дійти до села Понятичі на віддалі 4-5 км від залізниці.

Майор Ціґлер, старшина 3-го відділу дивізійного штабу, сотник Феркуняк зібрали два відділи, стримуючи наших хлопців від втечі. За ніч надійшло ще трохи наших хлопців, а з ними також поруч. Чучкевич, Каратницький. 20 липня до 24-ї години зібрано і зформовано чотири групи наших людей. Чоловік по 200-300. В основному стрільці дивізії „Галичина". Стрільці, які зібрались до наступу не втрачали голови, набирали побільше амуніції. Навіть хлібники заповнені амуніцією. І ми зі зброєю в руках були готові кинутись у прорив з оточення. Зібрано більше тисячі вояків, з яких зформовано чотири відділи; а саме відділ Чучкевича, Феркуняка, Каратницького (в якому був і я) і керівника наступу майора Ціґлера. Опівночі дано відпочинок до 3-ої години ночі 21 липня. І хоч всі були виснажені, втомлені безперервними боями, а особливо голодні (останні декілька днів нас не забезпечували їжею), та ніхто не спав. Всі з напругою, з неспокоєм чекали команди до наступу. 21 липня 1944 року о 3.30 видано наказ до наступу в напрямку Княже-Ляцьке. Наш наступ підтримував один танк „Тигр", декілька підрозділів легкої піхотної артилерії. Ворожі танки та прибула вночі піхота відбили наш наступ. Лишився один вихід - прямий наступ на село Ясенівці. Становище дуже тяжке. Однак іншого виходу немає. Або йти вперед і тоді, яка буде воля Божа, або померти, або вийти з оточення. Підсилений ворог знову захопив Княже і вдарив на наші тилові відділи із західного напрямку. Відкрив вогонь з усіх видів зброї по наступаючих на село Ясенівці. Поруч. Чучкевич в такій критичній ситуації рушає зі своїм відділом на залізничний шлях, і переходить на поле між залізницею і головним трактом Львів-Тернопіль. Знеможений великими втратами (майже половина особового складу), займає оборону. В той час сот. Феркуняк із своїм відділом видирається з торфовища, мочарів, болота і займає ділянку на лівому відтинку залізничного насипу і відкриває вогонь з 9 скорострілів МҐ-42 по селу Ясенівці. Під охороною скорострілів відділ сотника Каратницького вирушає наступом на село Ясенівці.

У відділі Каратницького наступав і я. Маємо 7 скорострілів, б'ємо по ворогу, перебігаємо поле, яке всіяно вбитими і тяжко раненими. Сам відтинок Княже-Ясенівці не був боронений піхотою, він знаходився під страшним обстрілом всіх видів зброї ворога. Оборона цього відтинку не дуже важка, але мала дві перешкоди: від Княже залізничний насип висотою 3-4 метри, необхідно пробігти через поляну, чи проскочити під перехресним вогнем артилерії, гранатометів і навіть „катюш". І друга перешкода через торфовища, мочари. В ураганному вогні пробігаємо поляну смерти, падають убиті, тяжко ранені. їх нікому підбирати. Деякі відбирають собі життя. Легко ранені добігали до залізниці.

Добігаю до залізничного насипу, викарабкуюсь на насип. Тут лежать убиті і ранені. Залягаю між ними, бо з Ясенівець строчить „максим" і чекаю коли в нього закінчиться кулеметна стрічка, скориставшись миттєвою перервою стрільби кулемета, перевалююсь через колію і з групою стрільців біжимо вперед до Ясенівець. Хто надто був сміливий і з ходу скочив на насип був ранений або убитий. Стріляючи із скорострілів та крісів, вриваємось із західної сторони в с. Ясенівці.

Несподівано з одної хати строчить „максим". Залягаємо, а хлопці знали, що у мене пристрій, щоб стріляти з ручного гранатомета, виймаю свій пристрій (прилад), прикріплюю до цівки кріса, вкладаю зверху спеціяльну ґранату, заряджаю замок спеціяльним патроном, націлююсь під кутом на „максима" і після третього пострілу кулемет замовкає, піднімаємося, вриваємося дальше до села Ясенівці, підпалюємо стодолу і під прикриттям диму просуваємося до села та кулеметним вогнем завдаємо нищівного удару по ворогу, що займав село. Майор Ціґлер, охороняючи наші тили, із своїм відділом зазнав найбільших втрат від більшовицьких ґранатометів, які обстрілювали із села Понятичі. Біля 7-ої години ранку перстень оточення був проламаний і останні, ще живі, знесилені тяжким боєм, вояки опинилися за селом Ясенівці та на узгір'ї 412. Переможна воля жити гнала нас вперед.

Вихід з котла не означав ще волі, треба було прориватись далі. Всюди були опорні пункти, які мали по 2-3 танки Т-34. Добравшись до узгір'я, я тут згори щойно побачив, що діється поза мною. Те, що я побачив не в силі розказати, ані описати, бо думаю так собі і дивуюся, як сталося, що я там був і вийшов неушкоджений. Це, мабуть, щастя, або чиясь щира невинна молитва до Бога врятувала мене. Гологори були одним з таких пунктів, що коштував багато жертв. Ворожі танки змушували до обходу цієї місцевості. Після прориву з оточення нас згуртували в одну групу, що нараховувала біля 200 вояків. Ми не рахували скільки дивізійників, а скільки німців. Такою групою пішли далі на південь. При виході із лісу нам перетяли дорогу бронетранспортери з піхотою. Після перестрілки ми добралися до найближчого лісу.

Ми були втомлені і голодні, але була надія, що ми все-таки вирвемося на свободу. Ще один бій з ворожою сотнею піхоти, яка складалася частково з українців, мобілізованих більшовиками з Тернопільської області. Вони не знали, що ми прорвались з оточення і зненацька напали. Частина з них повтікала, а інші здались в полон. Ми забрали провіянт і, наївшись, рушили далі на південь. При виході з лісу наткнулись на якусь військову групу. Мало не відкрили вогонь, але це виявилась частина 8-ої танкової дивізії ген. Балька, яка мала йти на допомогу оточеним.

Після прориву з оточення, у відчайдушних боях дивізійників разом з іншими вояками, 13-ий корпус торував собі дорогу на захід, не допускаючи ворога близько. В цих боях були втрати, але ворогу обійшлося нелегко. Обходячи Перемишляни, добралися до Ходорова. В Ходорові хто, як міг, сів на залізничну плятформу, добрались до Самбора. В селі Верхній Лужок зібрались залишки нашої Дивізії. Безвихідність боротьби, яка диктувала свою волю, краще загинути на фронті в боротьбі з окупантами, чим загинути в московських концтаборах. Перед вояками Дивізії стало два вибори: битись з ворогом до кінця або залишатись в рідних землях і вступати в УПА.

Сотник Паліїв, який загинув, перед виїздом на фронт попереджував, що сама партизанщина без зовнішньої допомоги нічого не може осягнути. Я твердо вирішив бути в Дивізії.

Почапи і Княже - двоє сіл побоїщ та рівночасно і цвинтарищ наших братів-вояків, які в нерівному бою з наступаючими більшовиками віддали своє життя.

СПОГАДИ, ЩО КЛИЧУТЬ ДО ДІЇ...

Спомини

Евген КОСТРУБА

Швидко плине час... Так, день за днем, минув ще один рік життя... а з тим, один по одному, відходять у небуття і мої бойові побратими... Вічна їм пам'ять!

Цьогоріч, збираючись на панахиду по наших поляглих побратимах, думалось мені не лише про обпалену у боях юність, а й про тих, кому, як і мені, згодом, судилося зазнати кращої долі - створити щасливу родину, зазнати щастя батьківства, розпочати і розвинути власну справу, прилучитись до розбудови нашої громади в Канаді. Щоправда, далеко від рідної землі, та нарікати - гріх, бо хто зна, як воно було б ТАМ...

                                                У вільний від вишколу час у Ральштадті.

                                                   Під час бойових навчань у Ральштадті

Згадалось, як колись, восени 1943-го, сотню, до якої входив і я, вирішено було відквартирувати на вишкіл до містечка Ральштадт, поблизу Гамбурґа. Там вишколювали нас як військових зв'язківців. До сотні набирали юнаків, які мали бодай початкову технічну освіту. Мабуть, саме тому нашу групу вважали особливою, називаючи - elite Gruppe. Навчання, для нас - молодих, завзятих, прагнучих знань хлопців, було неабияким задоволенням. Усе нове ми вдихали наче повітря на повні груди. Там же, у Ральштадті, ми вперше святкували Різдво далеко від дому і від рідних... і хоча зорганізовано все було якнайкраще, проте тиха туга відбивалась в очах кожного із нас, бо ж мимоволі згадувалось, як то воно було вдома ще всього рік тому...

Навесні 1944-го уся наша сотня, успішно завершивши вишкіл, повернулась до місця дислокації Дивізії „Галичина'' поблизу міста Нойгаммер. Тут нас розподілили по полках і сотнях. Мене було призначено командувати групою зв'язку в чоті тяжких ґранатометів 8-ї сотні 29-го полку. Дивізія була сформована і готова до виїзду на фронт, лінія якого проходила саме в Галичині. Відтак ми рушили на фронт, у саме горнило боїв, під Броди... молоді, відважні, впевнені у своїй непереможності... як тужливо стискається сьогодні серце від згадки про те, скільки молодих життів полягло у тяжких боях за кращу долю свого народу...

Евген Костуба у поклоні бойовим побратимам на меморіяльному цвинтарі вояків УД „Галичина", які загинули під Бродами, в селі Ляцьке-Червоне на Золочівщині

... У роздумах, знову і знову, наче кадри бойовика, спливають епізоди боїв... Виконуючи завдання прорвати оточення, нашій групі чудом вдалось перебіжками перетнути залізницю, яку повністю контролював ворог, а щоб унеможливити нам її перехід, там безперебійно строчив кулемет „Максим". За залізничним насипом, який нам вдалось здолати, нас знову зустріла черга ворожого кулемета, що змусило нас, на якийсь час, залягти у житньому полі. Я віддав хлопцям наказ не рухатись, аж допоки не визначимо, з якої точки нас обстрілює ворог. Зрозумівши, що ворог веде обстріл з лісового узгір'я, часу для роздумів не було. Я наказав - „Вогонь по горі лісу!". Ми стріляли, чимдуж вбігаючи в ліс. Від наших пострілів наче косою косило верховіття дерев. Діставшись лісового пагорба ми побачили спорожнілі ворожі окопи, стало зрозуміло, що ворог відступив.

Таким чином, ми виконали завдання - прорвали вороже оточення, відкрили дорогу для частин, які йшли за нами, даючи їм змогу пробратись до найближчого укриття, до лісу.

По короткому часі, усі вцілілі частини підтягнулись, зібравшись у лісі. Тут вирішено було просуватись далі, на захід, в сторону Львова. Тож ми і рушили... кожен торуючи дорогу своєї Долі.

По-різному вона склалась у кожного із нас, проте ми вижили і були за це вдячні Богові, а ще, життями своїх поляглих побратимів, зобов'язаними зробити щось більше.

Приходить час давати своєрідний звіт за прожите, бо ж життя кожного із нас є маленьким штрихом у великій картині історії нашого народу, у якій чимало трагічних сторінок, чимало подій, які болять досьогодні і кличуть до дії.

Зазнавши кращого життя у заможній країні, мене попросту переслідувала думка у якийсь спосіб увіковічнити пам'ять жертв ще однієї великої трагедії українського народу - Голодомору 1932-33 рр. Певний, що з Божою допомогою, при всебічній підтримці і з благословення єпископа УКЦ на Східну Канаду, високопреосвященного владики Стефана Хміляра та пароха церкви, всечесного отця-протоієрея Романа Паньківа, а ще із надійною командою помічників, мені вдалось здійснити одну із своїх заповітних мрій - спорудити Монумент-Дзвін Пам'яті по жертвах Голодомору в Україні, який відтепер здійматиметься у височінь поблизу Собору Успення Пресвятої Богородиці, що на вул. Кавтра, у Міссіссаґа, який було офіційно громадно відкрито і освячено 25-го вересня 2010 року.

Нехай він береже пам'ять про мільйони невинно замучених Голодомором українців, пригадує про страшний злочин тоталітаризму проти людства і застерігає від того, щоб така
трагедія ніколи і ніде не повторилась!

Підготувала Зоряна Хомчак-Онищук

ДИВІЗІЙНИК МУХА ПРОДОВЖУЄ БІЙ

Роман КОВАЛЬ

23 травня голові Братства кол. вояків 1-шої дивізії УНА Леонідові Мусі виповнилося 84 роки. Радіє серце, коли бачиш,, що він все на коні, - то у Холодний Яр заскочить, то до Чернівців чи Львова, а то і до Харкова, і скрізь його вітають, українці радо, а москальня - ревищем. Так було і 7 травня у Херсоні, де він разом з істориком Ярославом Сватком презентував книгу „Дивізія „Галичина" в запитаннях і відповідях" (співавтори Роман Колісник, Богдан Маців, Леонід Муха).

Дивізійника Муху помітили вже і провідні українофоби, один з них, Д. Корнілов, розродився статтею „История фальшивая. Нацисты настоящие'', де зображує борця за волю України Леоніда Муху „справжнім нацистом".

- Нас продовжують лякати коричневим фашизмом, - говорить на те вояк, відвертаючи увагу від набагато жахливішого - комуно-червоно-російського. Але не той час - і річка не та. Щось таки змінюється. Оприлюднюються таємниці з архівів ЧК-ГПУ-НКВД, що дає можливість пізнати правду.

Леонід Муха народився в сім'ї сотника 3-ї Залізної дивізії Армії УНР Юхима Мухи, який походив із вільних козацьких поселень на Катеринославщині. Народився Леонід у Варшаві, де по виході з таборів для інтернованих оселився батько.

Над дитячим ліжком свого сина сотник написав: „Не словами, а ділами, не плачем, а мечем". І пісень навчав своїх синів патріотичних:

Скажемо вам веселу новину, 
Що ми любим рідну Україну,    
Славного ми роду-українці зроду, 
Любимо свій край, рідну мову і звичай.

Діди наші на турка ходили, 
Бо Вкраїну над життя любили, 
Брати наші по тюрмах конали, 
Бо Вкраїну над життя кохали.

В історію України Леонід Муха увійшов як кулеметник дивізії „Галичина", а згодом 1-шої дивізії Української національної армії. Стріляв він добре. Його важкий МҐ-42 випускав на хвилину 1200 куль.

Яка пам'ять залишилася в Леоніда Мухи про німців?

- Дивізію „Галичина", перед тим як кинути на фронт, німці рік вишколювали, - відповідає він, - а московські генерали кидали українців на форсування Дніпра чи на карпатські перевали беззбройних та невишколених. А чого їх жаліти? Адже завдання було не тільки німців перемогти, але й українців вигубити. Німці ж за рік вишколили до 600 старшин і 2000 підстаршин - ідейних, свідомих патріотів України.

Та пізно німці побачили в українцях союзників, відтак деспотична Росія у співпраці з „розвиненими демократами" свого досягла - сморід її „побєди" чуємо й досі. Англійці, в зону відповідальности яких потрапив Леонід Муха, протизаконно передали пораненого юнака (мав тоді 19 літ) на муки злочинному смершу. На якій підставі?! Він же ніколи не був громадянином СССР! Чому? Бо Леонід назвався українцем. Саме це і стало причиною депортації з англійської зони окупації у совєтську. Що заважало йому, народженому у Варшаві, прикинутися поляком? Адже називатися поляком означало залишитися на свободі. Але б яке це було пониження! Леонід відповів, не хитруючи:

- Українець.

Сказав тому, що був патріотом, тому, що не міг відцуратися рідної матері-України. Сказав, хоч і знав, що кара за це неминуча.

Таке мав виховання, таким був. Таким і залишився.

- Цікаво, - усміхається Леонід Муха, - а ким би назвався Корнілов, попавши в руки бандерівців?

- Розкажіть, як вас приймали в Херсоні? - питаю я про презентацію книги Дивізія „Галичина" в запитаннях і відповідях, яка відбулася в Херсоні напередодні одіозного „праздніка".

- Було, як і сподівалися, багато крику і галасу комуністичних ортодоксів, кричали „нє пазволім, нє дапустім". Ніяк комуністи не можуть примиритися з фактом соборности України, з тим, що українець хоче і може бути господарем у своїй хаті. І все-таки залишилися незабутні враження, особливо, коли підходили незнайомі люди, тиснули руку, дякували.

- Комуністи зустрічали нас із червоними прапорами, - додав упорядник книги Ярослав Сватко, який разом зі старим кулеметником їздив на презентацію, - робили нам рекламу скандальною поведінкою. Поки Л. Муха тримав удар комуністів, які намагалися зірвати презентацію, я розповів журналістам про цей проект. Потім ми помінялися ролями, і журналісти вдовольнили професійний інтерес, розпитуючи Муху. Тепер уже доповнив Леонід Муха:

- Коли вони кричали, я, щоб оволодіти їхньою увагою, запитав голосно: „А Ви знаєте, що в таких випадках говорив Ленін?" Вони замовкли, бажаючи почути точку зору „вождя пролєтаріата". Ленін казав: „Якщо наш ворог казиться, значить ми, товариші, на правильному путі". Так що я на „правильному путі". Комуністи не знайшли, що відповісти, і далі поводилися вже більш спокійно.

Слід зазначити, що гостей із Західної України охороняли два міліціонери та активісти Всеукраїнського об'єднання "Свобода" .Та навіть і без охорони козак Муха казав би, що думає.

- Я пройшов дивовижну школу виживання на Колимі і залякати мене просто неможливо, - сказав він.

А Корнілову, який аж надривався, паплюжачи дивізійників, називаючи їх фашистами, Леонід Муха відповів словами українського письменника XVII ст. Івана Вишенського:

- Той, хто не був у бою і подвигу ратному і не бачив змагання ратних, як може інших навчати?

Ось такий він кулеметник Муха, член Історичного клюбу „Холодний Яр". З роси й води! Довгих років життя та нових герців!

ХОР ВАСИЛЯ ОСТАШЕВСЬКОГО

Василь Осташевський народився 1906 року в с. Хлівчани, нині Сокальського району на Львівщині. У 1943 році був дириґентом хору у Львові. Коли творилася дивізія „Галичина", він і його хористи зголосилися до неї. Підчас вишколу на поліґоні у Гайделяґрі Осташевський зорганізував хор. Хористи провадили проби у вільний від заняття час. Співали на недільних відправах Служби Божої та інших заходах. Хор взяв участь у „Великому радієвому концерті вибраних пісень".

Після боїв під Бродами Василь Осташевський перейшов ло УПА й згинув у сутичці з енкаведистами. Всю його рідню вивезли у Сибір і ніхто звідти не повернувся.

                                                     Хор Василя Осташевського. Львів, 1943 р.
З його співаків встановлено імена: Павло Кучарський зі Старої Ягольниці коло Чорткова (бас, 4-й у першому ряді); Г. Юрчак (тенор, соліст, 6-й у першому ряді); Василь Осташевський (диригент, у центрі); Ярослав Бабуняк (баритон, соліст, поруч з диригентом), родом з Вербова коло Бережан, дивізійник, згодом диригент українського хору в Англії. 
(Фото з архіву професора Степана Стельмащука)

Завдяки п.Ігору Роп"янику, встановлено ще одного учасника хору - це його батько Остап Роп'яник (бас, 2-й зліва у другому ряду). Більше про нього тут: Вікіпедія.

                                       ДИВІЗІЙНИЙ ХОР ВАСИЛЯ ОСТАШЕВСЬКОГО 

            Виступ Дивізійного хору на Великому радієвому концерті вибраних пісень, присвяченому   добровольцям Дивізії „Галичина", у залі Оперного театру у Львові, 15 вересня 1943 року. 

                          Хор добровольців співає підчас полевої Служби Божої перед присягою. 

 ______________________________________________________________________
Журналіст із Тернополя Петро Бубній готує нарис про Василя Осташевського. 
Інформацію подавати:

 Бубній Петро
вул. За Рудкою, 14/17, м. Тернопіль, 46003 Україна E-mail: slava_m61@ukr.net
_____________________________________________________________________

ТАБІР MACMARRY (МАКМЕРРІ) В ШОТЛЯНДІЇ

Василь ПОПАДИНЕЦЬ

Табір знаходився на східний південь від Едінбурґу, східному побережжі Північного моря. Підчас війни тут перебували американські пілоти легких бомбардувальників.Табір підпорядковувався Міністерству сільського господарства Шотляндії. Перебувало в ньому 212 колишніх вояків Дивізії „Галичина". Працювали переважно в сільському господарстві.

Українська адміністрація табору Макмеррі (літо 1948 р.). Сидять зліва: Василь Попадинець, Остап Сокольський. Стоять зліва: Іван Демчишин, Лев Бабій, Ярослав Пелех.
 
Управляли табором дві команди. Шотляндська: комендант б. полк. Британського летунства Erick MacDonald. Підпоручник міністерства сільського господарства F. Mactaggert, A. Maclean - помічник Мактаґґерта. Ramsey - референт прохарчування. Українська: Вaсиль Попадинець - керівник табору (Camp Leader), Остап Сокольський - керівник канцелярії праці, Левко Бабій - помічник таборового лікаря, Ярослав Пелех - фінансовий і культурно-освітній референт, завідувач таборової кухні - Петро Крайник.

В таборі була доволі велика домівка (ми називали її „читальня"). У домівці була таборова каплиця, де щодва тижні відправлялися Богослуження. У цій домівці відбувалися сходини, святкові академії, майже щодругої суботи - забави, на які приїжджали наші дівчата з різних недалеких таборів, а найбільше - молодих шотляндок. Недарма, що більше, як п'ятдесять процентів наших хлопців одружилося з шотляндками, дехто з них непогано володів українською мовою.

Посередині табору побудували високий хрест з тризубом, біля якого літньою порою відправлялись Панахиди для відзначення загиблих воїнів-героїв. Час від часу до табору приїжджали комісії з міністерства з Едінбурґу. Цікавились вони нашим життям не тільки на праці, але й культурно-освітньою ділянкою. Часто вони були гостями на наших святкуваннях і Богослуженнях. Головним священиком був о. Олександер Бабій з Едінбурґу. Також приїжджали інші отці з Лондону і околиці.

В таборовій домівці була бібліотека (260 книжок, журнали і газети, які ми одержували з Европи, Канади й Америки). Відвідували наш табір сотник канадського літунства Богдан Панчук, інженер Дмитро Андрієвський, проф. Гр. Васькович, проф. Володимир Янів, д-р Василь Кушнір - з Канади та інші. Відвідували також офіцери 2-го польського корпусу ген. В. Андерса, які перебували в Едінбурзі та околиці, між ними полк. Володимир Янковський - родом зі Станиславова (говорив українською мовою); пполк. Януш Вєжбіцкі - родом з Калуша; капітан-летун Василь Зємба родом зі Львова; медсестра поручник Наталія Обух - українка, родом із Снятина. В таборі були два курси - для малописьменних (провадив В. Попадинець) і англійської мови (керівники - О. Сокольський і Іван Демчишин); на цей курс теж вчащали з-поза табору. Кошти курсів культосвітньої діяльности покривались референтом Сільськогосподарства з Едінбурґу. Комендант табору полк. МекДональд часто відвідував наші імпрези, тому недивно, що за його заходами це частково фінасувала держава. Робітники, що працювали по сільських господарствах, одержували 3,50 фунтів тижнево. Табір розв'язали в травні 1951 року.

Провідники мисливської чоти 29-го полку, які боронили замок Ґляйхенберґ до дня капітуляції, біля макету замку в Ріміні, зліва: Михайло Безкоровайний, Омелян Кульчицький, Василь Попадинець (серпень 1946 р.).

РОЗДУМИ В 65-ЛІТТЯ ЗАКІНЧЕННЯ ВІЙНИ

До історії 1-ої УД УНА

Роман ГАВРИЛЯК

Минуло вже 65 літ коли Дивізія „Галичина" закінчила свою участь у Другій світовій війні, залишаючи фронт проти Червоної Армії та зложила свою зброю Західним Альянтам, з якими вона не воювала. Як добре здисципліновані вояки Дивізії, усі пішли в полон у надії, що їхня місія ще не закінчилася і Дивізія ще відіграє свою ролю в очевидному і можливому конфлікті Заходу з Радянським Союзом.

Тоді наші надії не здійснилися, замість далі воювати, ми опинилися за дротами таборів полонених. Західні Альянти вже не хотіли дальших воєн, бо знайшли якийсь modus vivendi зі Совєтами та воювали з ними дальше тільки „холодною війною". На щастя, якось вдалося полоненим оминути небезпеку репатріяції та її можливих наслідків. Настали роки розчарувань та голодування за дротами, але також використання навіть тих обмежень, котрі таки вможливили в таборах полонених на відтворення релігійного життя, шкіл, курсів, преси, театру, а навіть і літератури. Опісля закінчився полон, одних по роках звільнили, інші „самозвільнилися" і в кінці всі розбрелися по нових поселеннях Вільного Заходу.

Ми йшли до Дивізії задивлені в традиції УСС-ів та Визвольних Змагань Першої світової війни та боротьбу наших батьків, котра не увінчалася створенням Української Самостійної Держави. Аналізуючи ці події, ми бачили, що головною причиною цих невдач була недостача та слабкість збойних сил, котрі тоді боролись за УСД. В часи Другої світової війни військова ситуація була ще гірша, як попередньо, бо в той час не було ніякої збройної сили, котра могла би боротися за українську державність. Коли прийшов набір до Дивізії, то загал нашого галицького патріотичного суспільства піддержував ідею Дивізії, а також всі ветерани Визвольних Змагань з Першої світової війни, крім націоналістів з ОУН. Вже тоді Німеччина війну програвала, але дивізійники не очікували німецької перемоги. Ми вірили, що як війна скінчиться, то подібно, як це було вже в 1917-18 роках, в Европі може запанувати хаос, революції та нова констеляція сил і тоді Дивізія могла би відіграти вирішальну ролю у відновленні нашої самостійности. Ніхто не йшов до Дивізії, щоб боротися за нацистську „Нову Европу", але боротись зі Совєтами нам було треба, тоді навіть разом з німцями, бо ми уважали Совєтів як найбільшого ворога української державности. Проти наших сподівань Совєти війну виграли та при тому загарбали половину Европи.

Західні Альянти та Совєти звільнили Европу від німецьких нацистів, але ціною величезних жертв та уведенням комуністичних режимів у Центр, схід і південь Европи. Світ визнав Гітлера та нацистів як найбільших злочинців людства, але Сталіна та Совєтів визнали як визволителів. Правда і слава належить тим, що війну виграли. Сталін знищив і післав на смерть 10 млн. своїх власних громадян, окрім величезного числа воєнних втрат, створив ланцюг каральних таборів примусової праці, знаний як Архіпелаг ГУЛАГ, та винищив депортаціями та голодом мільйони українців, наказав розстріляти 20 000 полонених польських офіцерів та багато інших жертв. Світові ЗМІ в повоєнних роках промовчували та ігнорували злочини Сталіна і комунізму, котрі перевищували злочини нацистів, та в цей спосіб формували світову опінію. В Німеччині нацистів судили, нацизм викорінили, а комунізм і сталінізм процвітав далі в половині Европи, але ніхто не судив совєтських опричників за їхні злочини в Україні, хоча багато з них ще жили по відновленні державности.

Хоч 50 літ по війні Совєтський Союз розпався, але світова опінія про Сталіна і комунізм залишилася така сама, як була. Україна відновила свою самостійність у мирний спосіб, без війни, але її населення вже було пересякле наслідками 70-літного життя під ворожим режимом. Русифікація, стереотипи совєтської пропаганди залишилися, обниження моральних вартостей та корупція продовжувались як раніше. Ґльорифікація „Великої вітчизняної війни" була загально поширена, мимо цього, що ця війна принесла дальше поневолення українського народу на 45 літ.

Яке місце ми, дивізійники, тепер займаємо у сьогоднішньому довкіллі? Дивізія не виконала своєї мілітарної місії, котрої сподівалися і очікували її організатори і вояки. Натомість дивізія зазнала поразку у битві під Бродами. Історія не пішла по лінії наших сподівань. І так ветерани Дивізії не попали у Національний Пантеон Слави. Тепер в Україні їх не „реабілітували", не признали їм ветеранських прав і пільг, і ледве чи коли-небудь це станеться в теперішньому постсовєтському кліматі. Спроба міської ради міста Івана-Франківська в минулих роках надати дивізійникам ветеранські права викликала гострий протест Росії і його відгомін розійшовся по цілому світі, а наші „приятелі" із Центру Візенталя теж голосно відгукнулися повторенням давних наклепів. Офіційні чинники в Україні зайняли становище, що це є внутрішня справа України, але нічого дальше не зроблено і справа затихла. Тепер, очевидно, за президента Януковича не можна буде очікувати чогось позитивного в цих справах.

А в нашій діяспорі справи зв'язані з Дивізією здебільшого промовчуються. Як уже дається якесь признання дивізійникам, то отак як би „з-під поли", без завеликого розголосу. Сучасна українська інтелектуальна еліта в діяспорі і в Україні, беручи до уваги теперішню „політичну коректність", створену тут через ЗМІ, а в Україні - через живучість совєтських традицій, стоїть осторонь від чого-небудь, що відноситься до Дивізії. Багато з них вважають Дивізію як помилку, або в найкращому
випадку як анахронізм із передвоєнних років. Наша преса в діяспорі нерадо містить матеріяли про Дивізію, мабуть, щоб не попасти в полеміку з могутніми медіями. І так воно залишилось до сьогодні. Воно було б зовсім інакше, якби події пішли більше по лінії наших сподівань.

Ветерани Другої світової війни в інших державах Европи і Америки зазнають пошану і вдячність своїх співвітчизників за їхні вчинки, посвяту і жертви, котрі вони понесли для своїх батьківщин, але тільки ті, що виграли війну. Пригадаймо вислів Юрія Яновського, українського письменника першої половини XX ст, котрий найкраще віддзеркалює теперішнє положення дивізійників:

Коли ми переможемо, нас потім прославлять і дадуть нам ще чужої слави і піднесуть на щитах угору для всіх прийдешніх поколінь. Коли нас переможуть - нічого нам не чекати ні тепер, ні потім - від нас і нашу славу відберуть, розтопчуть нашу чесноту, сміливість, заплюють нашу мету і наші очі...

Минулого року, коли я оглядав в Українському Музею в Нью-Йорку виставку про УПА, де були показані експонати і всі публікації з часів її діяльности та пізніші публікації, але не було там ні одної згадки, навіть маленької, про те, що вояки Дивізії у великому числі підсилили УПА, допомогли зброєю та провадили там різні вишколи.

Також неприємно вражає стаття в „Пластовому Шляху" ч. 1. 2010 про пластовий курінь „Леґіон" в Україні, котра описує новий рід „військового" пластування, але там нема ніякої згадки про нав'язання традицій до Дивізії „Галичина", котра була власне леґіоном у Другій світовій війні. В цій статті є тільки маленька „згадочка" про пластунів Бандеру і Шухевича та боротьбу ОУН-УПА.

Це все очевидні наслідки ще дуже живої ґльорифікації „Великої вітчизняної війни" в Україні та „політичної коректності!" в діяспорі.

Ряди дивізійників скоро маліють в Україні і в діяспорі, ті, хто з них дожив до старости, відходять почерзі у вічність. Виглядає, що ніхто з них, ще за життя, не побачить якогось признання за їхну боротьбу, посвяту та жертви.

ДЕЯКІ УРОКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

До історії 2-ої світової війни

Василь ШПАРИК
ветеран-фронтовик Другої світової війни

Війна супроводжувалася глибоким падінням моралі

У ході воєнних акцій мораль військ, що брали участь у війні з Німеччиною, яскраво проявилася у відношенні до цивільного населення противника, військовополонених, переміщених осіб тощо.
На теренах Східної Прусії німців не було - вони подалися на північний захід - за Одер. Із цими втікачами зустрілися на дорогах Померанії. Радянські солдати проводили у їхніх фургонах чи автомобілях : „ревізію", нелюдських моральних наруг зазнало молоде жіноцтво. Оскільки це був танковий рейд, то „очищали" дорогу від цих транспортних засобів ударами танків.

За Одером лише у прифронтовій смузі не було цивільного населення - воно подалося на захід. У подальшому всі залишалися на місці - робилася ставка на участь цивільного населення в обороні своїх міст і сіл - Volkssturm. Практично в містах і селах при підході радянських військ усі ховалися по сховищах і підвалах. Видалені звідти (наче з метою пошуку солдатів) вони намагалися продемонструвати прихильність, вимовляючи „Гітлер капут!". Та не всіх це могло спасти. Найогиднішим було відношення до німецького жіноцтва.

Єдиними, хто нас радісно зустрічав, були військовополонені та наші співвітчизники, вивезені на примусові роботи - остарбайтери. Але не так сталося, як гадалося - усіх їх вважали зрадниками Батьківщини. Ми не вчиняли з ними жодних заходів, зате за нами йшли війська НКВД, контррозвідка „Смерш". Ось вони військовополонених після принизливих допитів відправляли у табори ГУЛАГу „іскупіть віну перед Родіной", а остарбайтерів-чоловіків польові військкомати скеровували на фронт, як правило, на найважчі ділянки. Жінки зазнавали великих моральних наруг. Уже у Східній Прусії появилося знайоме у подальшому кожному солдату і офіцеру слово „трофей". З ним пройшли по всій Німеччині, „вдосконалюючи" прийоми.

Перебування вояків у чужих державах породжує  зміни у їхньому сприйнятті реалій життя

Відомо, що до вступу СРСР у Другу світову війну 17 вересня 1939 р. народ тримали у повній ізоляції від зовнішнього світу. А тут величезні маси „запертого в льох" народу в особі солдатів та командирів опинилися на теренах інших держав. Побачене на німецькій землі вже у Східній Прусії, а згодом - у Померанії і за Одером, було настільки несподіваним, що буквально виявилося психічним шоком. Усі (а це була п'ятимільйонна армія) переконалися, що Німеччина зовсім не така, як її змальовувала радянська пропаганда. Стали порівнювати життя в СРСР із тим, що на власні очі побачили в Німеччині. У психіці солдатів і командирів спостерігалося „роздвоєння душі": одне говорили в офіційній ситуації, зовсім інше - у довірливій товариській, усе частіше обмінювалися поглядами на побачене, не скриваючи при цьому позитивних емоцій.

Зміни відбулися і в моральному стані військ: спостерігалися байдужість, мовчазна впертість, недисциплінованість, солдати носили цивільне вбрання, залишаючи статутними лише шинель чи ватник, не носили погонів, не віддавали „честь" незнайомим офіцерам, а своїм - нижче майора тощо. Пригадується вислів замполіта: „не пішітє, что здесь дома кірпічниє, а криші - черепічниє" Отже, були великі намагання засліпити мільйони, але зробити це вже було неможливим, і безумовно, кожен солдат і офіцер, повернувшись у Радянський Союз, привіз зі собою і враження від Німеччини і Заходу.

У відносинах між державами не буває вічних ворогів, а є лиш вічні інтереси

У тридцяті роки минулого століття гітлерівська Німеччина і сталінський Радянський Союз вважалися ворогами. Був створений навіть антикомінтернівський пакт, куди ввійшли Німеччина, Італія та Японія.

Та 23 серпня 1939 року Москва прийняла згоду Гітлера на укладення політичного союзу. Саме згоду, бо ініпіятива виходила від СРСР (і це - важливо), про що свідчить текст телеграми Гітлера до Сталіна.

Ворогів здружила жадоба розширення своїх володінь за рахунок низки країн Европи. Адже за таємним додатком до Пакту Молотова-Ріббентропа СРСР отримував Фінляндію, Естонію, Латвію, Литву, Західну Білорусію, Західну Україну, Північну Буковину і Бессарабію, а Німеччина - половину Польської держави і вільні дії у Західній Европі та на Балканах. Проте дружба дружбою, а в 1941 р. верх взяли політичні інтереси Німеччини, і 22 червня 1941 року розпочалася найкривавіша війна в історії людства - німецько-радянська війна (Велика Вітчизняна - за радянською історіографією). Над Радянським Союзом нависла смертельна загроза, і тоді принципову політичну і ідеологічну ворожнечу із „ненависним капіталізмом і імперіялізмом", який уособлювали в Европі Великобританія, а в світі - Сполучені Штати Америки, Сталін замінив на дружні, союзні відносини з ними. Була створена антигітлерівська коаліція СРСР, США та Великобританія.

В архівних даних можливі спотворення

У викладенні подій минулого часто посилаються на архівні дані. Але ж чи сам архів формувався не без спотворення ситуації. Беру до уваги події фронтового життя. Хіба військові штаби не старалися викласти події у корисному для них дусі? Доходило навіть до замовчування реальних втрат, щоб цим не викликати на себе „санкції" зверхників.

Пишу про це з особистого досвіду, здобутого протягом шестирічної служби у війну на фронті та після війни у високих армійських штабах. Хіба у фронтових щоденних „Боєвих донєсєніях" не прикрашалася справжня ситуація „героїчними вчинками", а замовчувалися невдачі і навіть реальні втрати особового складу. Достовірно знаємо, що при проходженні бойових дій на території України масово заганяли в окопи зовсім не навчених і навіть не обмундированих, а значить, належно не облікованих місцевих жителів. При проходженні бойових дій на території Німеччини військові частини Червоної армії вдавалися до поповнення особового складу солдатів за рахунок залучення громадян СРСР, які були вивезені на примусові роботи. Це вони повинні були заповнити втрати особового складу солдатів, формально не будучи „прибулими".

Отже, треба мати на увазі, що неточності у висвітленні подій закладаються в зародку їх виникнення.

ПОСОЛ США ВІДВІДАВ „ДОМАШНЮ ЦЕРКВУ 20-ої ЕСТОНСЬКОЇ ДИВІЗІЇ ВІЙСЬК СС

На військові теми

Естонська Євангелично-Лютеранська церква Торі (західна Естонія) вважається єдиною в Естонії офіційною церквою естонських вояків та активно використовується політиками і громадськими діячами країни для пропагандистських заходів. У церкві встановлено меморіяльні дошки в пам'ять 22 червня, в церкві Торі відбулося урочисте відкриття меморіяльної дошки з прізвищами 43 громадян США, нагороджених у період до 1925 року естонським орденом „Хрест Свободи" за участь у Визвольній війні (1918-1920 років). Про це IA REGNUM. Новини повідомили, що в церемонії взяли участь президент Естонії Тоомас Гендрік Ільвес, міністер оборони Естонії, член союзу правих партій „Вітчизна-Республіка" Яак Аавіксоо і посол США Майкл Полт.

Церква Торі була спалена у вересні 1944 року відступаючими військами, але, незважаючи на це, вважається „домашньою церквою 20-ої естонської дивізії": тут проходять меморіяльні заходи ветеранів дивізії і її шанувальників, членів націоналістичних товариств і організацій. Саме в цій церкві встановлено єдиний в Европі бюст кавалеру німецького „Залізного Хреста" Гаральду Нуґісексу.

Не дивлячись на пропозиції з боку низки громадських організацій Естонії, в 2008 році керівництво церкви відмовилося встановити поруч із меморіяльною дошкою на честь естонців, що воювали на боці Німеччини, меморіяльну дошку на честь естонців, що воювали у складі 8-го Гвардійського стрілецького корпусу Червоної Армії.

Довідка

Гаральд Нуґісекс (народився 22 жовтня 1921, Естонія), кол. Унтершарфюрер (капрал) у Другій світовій війні, який служив у 20-ій Гренадерській дивізії військ СС (1-а естонська). Він також один з 4 естонських вояків, яких нагороджено Лицарським хрестом Залізного хреста. У 1943 р. він добровільно вступив в Естонський легіон. Він отримав Лицарський хрест за здобуття ворожого причілку на північ від р. Нарви-Рііґікуля. Коли його батальйон втратив майже всіх своїх офіцерів, він перебрав командування та одразу змінив тактику, наклавши на сани гранати й тим самим вояки в наступі не мусили повзти назад для постачання по мінному полю. Естонська дивізія була в боях від 20 лютого до 6 березня 1944 р. й у великій мірі причинилася до призупинення офензиви Червоної Армії на північному фронті. Опісля Нуґісекс був деґрадований за бійки з деякими вояками, які не давали спокою медсестрам Червоного Хреста.

Нуґісекс був захоплений в полон чехами в травні. Після трьох невдалих спроб втечі, його передано до СРСР, де його засуджено на 10 років у ГУЛАГу й 5 років заслання. Він повернутися до Естонії, де працював до виходу на пенсію. За службу своїй країні, в 1992 р. Нуґісекса було підвищено до ранґи капітана естонської армії. У жовтні 2008 р. він був нагороджений Медаллю подяки естонського народу після збору 4229 підписів.

ХТО ВРЯТУЄ ДУХОВНУ СКАРБНИЦЮ УКРАЇНСТВА В САРСЕЛІ ПІД ПАРИЖЕМ?

Наукове товариство ім. Шевченка в Европі (НТШЕ) має славне минуле. Тут вперше була написана „Енциклопедія українознавства". Із НТШЕ пов'язані імена видатних українських вчених, таких, як В. Кубійович, О. Шульгін, В. Янів... У нас зберігаються архіви і є чи не найбільша українська бібліотека за кордоном.

Раніше для утримання будинку і для оплати всіх друків та роботи персоналу ми отримували від української діяспори матеріяльну допомогу. Ті часи вже минули, старші люди вже померли, а новоприїжджі українці не дуже переймаються духовним спадком. І ми зараз у вельми скрутному становищі. А ще, до того ж, стеля в залі періодики обвалюється. Потрібно теміново зробити ремонт, інакше все може завалитися.

Ми зверталися до наших українських керівників і до установ. Два роки тому була передача на каналі „1+1", де показували нашу будівлю, і я говорила про нашу біду. Єдиний, хто відгукнувся - мер Одеси Гурвіц, який передав нам певну суму, ми її витратили, щоб оплатити наші борги. Нам уже французька держава за неоплачені податки погрожувала забрати нерухомість.

Я передавала прохання про допомогу і до Президента України, і до прем'єр-міністра, писала в Фонд Пінчука. Ні від кого ми нічого не отримували. Рік тому у нас була делегація на чолі з Д. Павличком. Але, на жаль, все закінчилося тільки записом у Золотій книзі. Хочу до всіх звернутися: установа або приватна особа, яка допоможе нам зберегти цей культурний спадок, ввійде в історію НТШЕ.

Анна-Марія ДОВГАНЮК,
секретар НТШу Сарселі

ВОЛОДИМИР КУБІЙОВИЧ У СПОГАДАХ СУЧАСНИКІВ

Є люди, яких ти хоч раз побачив чи з ними поспілкувався, але вони залишаються у твоїй пам'яті на все життя. До таких належить і Володимир Кубійович.

Уперше почув я про нього чотирнадцятирічним хлопцем у жовтні 1939 р. Тоді, коли після пакту Молотова-Ріббентропа Польщу окупували німці й територія на захід від Бугу й Сяну опинилася в складі Генерального губернаторства, а Галичину й Волинь зайняли більшовицькі війська.

Понад 30 тисяч української інтелігенції з Галичини і Волині, які не захотіли залишатися під більшовицькою окупацією, прибули у Генеральне губернаторство. Цих людей треба було працевлаштувати, знайти їм житло, забезпечити мінімальні умови для виживання. Ними займалися тоді створені Українські допомогові комітети, роботу яких координував Український, очолюваний В. Кубійовичем, центральний комітет з осідком у Кракові.

Усі інтеліґенти-українці, що могли працювати в школах, були розселені по українських селах Лемківщини, Надсяння, Холмщини і Підляшшя. Розпочалося навчання дітей українською мовою, бо до 1939 року воно здійснювалося повсюдно по-польськи. І до нашого села Свіржови-Руської колишнього Ясельського повіту прибув учитель-українець Петро Дрань, а в сусіднє село Святкову-Вїлику-Василь Гірний, фейлетоніст, письменник, автор відомого роману „Розгублені сили".

По селах організовано також сільськогосподарські школи й дитячі садки. Крім цього, за старанням В. Кубійовича були відкриті: Торговельна школа в Сяноці, гімназії у Грубешеві й Ярославлі та Українська вчительська семінарія в Криниці. Українці були цим дуже задоволені.

Про В. Кубійовича ходили легенди. Він допомагав українцям у різних справах, ризикуючи іноді навіть своїм життям. Наприклад, у нашому селі Свіржові-Руській стався такий випадок. За зберігання зброї попалися німцям два брати - Іван та Андрій Кобани. Вони були заарештовані і їм загрожував розстріл. Їхній шваґер Василь Гаталевич поїхав до В. Кубійовича і просив його зробити все можливе, щоб урятувати хлопцям життя. В. Кубійович зумів переконати німецькі власті в тому, що хлопці знайшли кріси, кинуті втікачами з польського війська, й хотіли здати зброю добровільно, але не встигли цього зробити. Замість смертної кари, вони відсиділи два роки в Освєнцимі і повернулися живі до своїх родин.

Відомий інший факт із спогадів Аріядни Шумовської-Стебельської. Ідеться про арешт Богдана Стебельського - брата відомого пізніше сотенного УПА „Хріна"-Степана Стебельського. Це сталося після проголошення у Львові 30 червня 1941 року Української незалежности. Не гаючи часу, Аріядна звернулася до професора Кубійовича по допомогу. Він заручився своїм життям перед німцями, що Богдан - мистець, і що він політикою займатися не буде. Після кількох місяців Богдана випустили з тюрми.

Перший раз я побачив його і ближче познайомився з ним у другій половині вересня 1941 р., коли я вступив на ІІІ курс Української учительської семінарії у Криниці (Новосанчівського повіту).
Нас сто хлопців поселили в бурсі, яка розмістилася у віллі „Колонія", санаторному будиночку в гарних кімнатах. Буквально десь на четвертий день приїхав до нас В. Кубійович. Він у супроводі директора семінарії Омеляна Цісика побував у кожній кімнаті чотириповерхового будинку, мав розмову з нами, кожному подав руку. Його цікавило все: хто наші батьки, звідки ми приїхали, як нам живеться в бурсі, чи не голодні, чи є в що одягнутися, чи спроможні наші батьки платити за наше навчання в семінарії та проживання в бурсі і т. д. Після його візиту надходили стипендії студентам семінарії. Круглі сироти і напівсироти були взяті на повне утримання за рахунок стипендії Українського центрального комітету.

Протягом 1941-1944 рр. В. Кубійович постійно навідувався до нас у бурсу, цікавився усім. Нам стало відомо, що це видатний український вчений-географ, професор Яґелонського університету. У семінарії він виступив перед нами з лекціями. Особливо запам'яталися його дуже цікаві лекції на теми: „Київська Русь - наша древня держава!, „Золотоверхий Київ - столиця України", „Природні багатства України", „Населення України і його заняття", „Звичаї, традиції, культура України" та ін. Його лекції було цікаво слухати і легко сприймати. Вони виголошувалися доступною мовою, кожне слово лекції було продумане й виважене і глибоко западало в наші серця, скріплювало нашу національну свідомість, виховувало в нас український патріотизм. Ми вивчали географію за його науковими працями „Географія України і суміжних земель", „Атляс України", „Карта України" та ін.

Сам В. Кубійович був людиною дуже спокійною, інтелігентною та педантичною. Це був зразок справжнього українського інтелігента. Він став для нас прикладом, вартим наслідування.

Кожний, хто мав щастя бачити живого В. Кубійовича, спілкуватися з ним, запам'ятав його на все життя. Поява В. Кубійовича в семінарії чи в бурсах семінаристів була великою подією, перетворювалася у справжнє свято. До нього бігли всі, його оточували і хотіли фотографуватися з ним. На це він завжди радо погоджувався. Кожний хотів мати на пам'ятку фотографію з ним.

Він володів надзвичайними організаторськими здібностями. Можна тільки дивуватися, як він зумів у воєнні 1939-1945 роки домогтися від німецької влади надання українцям у курортному місті Криниці вілли „Світ" для учительської семінарії на 500 студентських місць, вілли „Ренесанс", „Колонія", „Седлисько" для бурс, у яких проживали семінаристи; приміщення для семінаристів у той час, коли вілли були переповнені німецькими раненими, яких привозили зі східного фронту. Семінарія здійснила два випуски вчителів. Решта семінаристів започаткували освіту, а закінчували її вже у різних країнах світу після війни.

В. Кубійовичу було притаманне вміння в доступній формі передати слухачам навіть дуже складну наукову інформацію. Він мав талант стати видатним вченим зі світовим іменем. Він був таким вченим, мав талант бути людиною. Кубійович став гордістю не тільки Лемківщини, де народився, він став гордістю української нації та світової науки.

Ми, колишні його студенти-стипендіяти, завжди були і є вдячні йому за те, що він у скрутні 1939-1945 рр. так щедро допомагав нам здобувати освіту. Ми старалися працювати сумлінно в боротьбі за незалежність України, про яку він так мріяв.
  

Іван ЩЕРБА, Галина ЩЕРБА

У ДВАДЦЯТУ РІЧНИЦЮ ВІДХОДУ У ВІЧНІСТЬ ВОЛОДИМИРА КУБІЙОВИЧА

Ярослав КОЛОДІЙ

2 листопада виповниться 25 років від смерти Володимира Кубійовича - незвичайної постаті нашої складної історії. У його особі, як у дзеркалі, знайшли відображення всі перипетії новітньої історії України: і праця в чужих науково-освітніх закладах, і трагічні сторінки Другої світової, і нелегке повоєнне еміграційне життя.

Кожна людина залишає по собі певний слід. В. Кубійович залишив для нас Енциклопедію Українознавства - фундаментальне багатотомне унікальне видання. Енциклопедії укладають великі видавництва з досконалою поліграфічною технікою, належним науковим і технічним апаратом і не менш належним бюджетом. Нічого подібного Кубійович не мав, але мав сміливість, щоб заходитися коло такого видання, розраховуючи тільки на добровільну допомогу співробітників, порозкиданих по цілому світі, і на бюджет з добровільних пожертв українських патріотів.

Володимир Кубійович народився 23 вересня 1900 року у місті Новий Санч на Лемківщині в родині дрібного урядовця. Закінчивши гімназію, майбутній вчений з патріотичних міркувань йде добровольцем до Української Галицької Армії. Після звільнення з УГА у 1919 році, студіює географію та історію в Краківському університеті. Тема його дипломної праці була з антропогеографїї Ґорґанів, а дисертацію захистив з демографії Радянської України та став наймолодшим доцентом у Польщі - викладачем Краківського університету.

У листопаді 1939 р., у Кракові створено Українське Національне Об'єднання, яке в червні 1940 р. реформовано в Український Центральний Комітет, на чолі з В. Кубійовичем. З Комітетом пов'язане Українське Видавництво, яке постало наприкінці 1939 р. і протягом 1940-1945 рр. випустило у світ тисячі книг, періодичних видань та іншої друкованої продукції.

УЦК незабаром організував українські школи, кооперативи й молодіжні групи майже в усіх українських місцевостях. Діяльність Комітету не лише допомогла українцям відшкодувати ті втрати, яких вона зазнала за роки польського гноблення, але й часто полегшувала тяжкі випробування війни та німецької окупації. Протягом усієї війни це була єдина організація, що могла, хоч і дуже обмежено, захищати соціяльно-економічні інтереси українців у Генеральній Губернії.

Ще однією сторінкою діяльности УЦК та В. Кубійовича була підтримка в створенні Дивізії „Галичина",  з метою повторити леґенду Українських Січових Стрільців, які з невеликого легіону в складі збройних сил Австрії стали міцним кістяком Української Галицької Армії. В умовах Другої світової війни, вважали вони, що Сталін, здолавши гітлерівську Німеччину, неодмінно зіткнеться з західними союзниками, а тоді, крім партизанської УПА, нашому народові потрібна буде сучасна, добре вишколена і озброєна регулярна українська військова формація.

У перші повоєнні роки В. Кубійович енергійно бореться за відновлення на еміграції Наукового Товариства ім. Шевченка, оскільки в Україні зліквідувала його радянська влада, а більшість його членів опинилися на чужині. Влітку 1947 року НТШ відновило свою діяльність у Мюнхені, а відтак його перенесено до Сарселю у Франції. Власне тут і виявився талант Кубійовича-організатора, заслуга якого не так у тому, що відновив НТШ, як в іншому: в ідеї негайно знайти для нього конкретне діло, при якому воно не зів'яло б. Цим ділом стала Енциклопедія Українознавства.

У 1948 р. почалася праця над її створенням. Велика, копітка, щоденна праця, що тривала сорок років. Як згадують співробітники В. Кубійовича, він працював сім днів на тиждень по 10-12, а то й 14 годин на добу в складних умовах еміграції, не маючи належного поліграфічного й матеріяльного забезпечення, відповідного задумам штату працівників.

Енциклопедія Українознавства появилася без будь-яких державних субсидій, лише завдяки жертвенності української громади.

На базі „ЕУ" у 1963-1971 рр. вийшов великий двотомний енциклопедичний довідник про Україну. Майже одночасно розпочато видання словникової Енциклопедії Українознавства у п'яти томах. На жаль, навіть десятого тому своєї „ЕУ" йому не довелося побачити. Він помер 2 листопада 1985 року.