ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

пʼятниця, 10 липня 2009 р.

НАКАЗ МУСІВ БУТИ ВИКОНАНИЙ

ОСТАП С.


— Старі люди забувають, а вдійсності все забудеться, — сказав Шекспірів король Генри перед битвою під Ейджінкорт.

Ні, не все забудеться. Деякі речі до смерти пам'ятається.

Миколі тепер було б сорок років. Він, теж святкував би з нами двадцятьпятиріччя 1-ої Української Дивізії.

У 1944 р., маючи лише шістнадцять літ, він так як і багато других юнаків робив усе можливе, щоб тільки вступити до дивізії. Він не тільки зумів переконати своїх батьків, які йому дозволили піти, але також зумів «заворожити» військові власті, які йому повірили, що йому вже вісімнадцять літ.

Микола був середнього росту, чорнявий, мав рожеві лиця і ще дитячу усмішку. Філософія його життя була подібна до Достоєвського героя Роскольнікова з книжки «Вина і кара», якому «все вільно» — як його не спіймають.

І ось ця філософія його допровадила до того, що його весною 1945 р. привели під конвоєм на площу за селом Гоґенштайн, на Словенії. Він був у військовім однострою, але без відзнак, без пагонів, без пояса і без шапки.

Випрямлений, спокійний рівномірним кроком вийшов він під ескортою на середину площі і станув перед вкопаним там стовпом; обернувшися обличчям до зібраних вже нам у військовій лаві сотень з 29-го полку. Поміж ним і лавою в однім ряді стояла чота, вибраних жеребом, стрільців. Були вони у повнім службовім однострою з крісами при боці і з шоломами на головах.

Командував молоденький службовий старшина. Він щойно недавно одержав старшинський ступінь і оце перша його старшинська чинність.

— Бодай рук прошу не зав'язувати, — сказав Микола до підходячого підстаршини.

Як тільки від Миколи відійшли конвоїри, підійшов до нього в старшинській уніформі військовий капелян з епітрахилем на шиї. Він напівголосом молився, а Микола спокійно вторуючи, повторяв слова молитви.
Серед мертвої тиші чути було слова відходячого капеляна.

— Боже милостив...

Поза шкіру присутніх проходила дрож... в горлі неначе щось тиснуло... в очах ставали сльози... в грудях боліло... все глибше і сильніше... Тишу прорвав голос Миколи.

— Передайте привіт моїй матері!. Слава Україні!..
— Струнко! На приціл! Стріляй! — паде команда. Микола, немов підрубане дерево, повільно зсунувся на землю. Він дихав тяжко, але не стогнав.

Кажуть, що коли урветься шнур під тягарем вішаного, а він ще живе, то йому дарують життя. Чи Миколі теж подарують?

— Кара смерти через розстріл! — був вирок. І наказ мусить бути виконаний.

І ось цей молоденький службовий старшина мусить виконати це, чого не виконала чота, на яку було наложено це завдання.
Він підходить до пораненого Миколи, витягає пістоля, відбезпечує, націлюється і на хвилину задержується. Він немов хоче оправдатися... немов каже...
— Прости мені друже. Я мушу. Чути постріл і Миколи не стало між живими.

А темні хмари заслонили сонце. Вони немов хотіли заховати його, щоб воно не бачило цієї трагедії, і своєю тінню закрили свіжу кров на землі.

Миколу розстріляно за марницю. Він під час нічної служби біля військової валки наладованої «залізною пайкою» харчів «зорганізував» декілька пачок цих сухарів — для себе і своїх товаришів.

Польовий суд засудив Миколу, родом з Винник, на кару смерти через розстріл.

«Зовнішні вчинки вказують на внутрішні таємниці-», — повторюючи латинську приповідку сказав предсідник суду, перед прочитанням вироку. А на вирок польового суду апеляції нема.

Оборонець Миколи робив все можливе, щоб його врятувати. Він навіть мотивував, що Микола малолітній, що йому лише сімнадцять літ. Документів на це не було, а були підроблені Миколою документи, — щоб дістатися до дивізії, – які вказували, що йому вже дев'ятнадцять.

Микола мав нагоду втекти. День перед розстрілом, вночі, прийшов до Миколи службовий підстаршина і сказав:

— Я тебе тепер до туалету до другого будинку відпроваджу, — а як вони вже були на дворі він додав:

— Як дійдемо до рогу будинку, втікай. Я пущу сальву стрілів в повітря, бо мушу, щоб мене не підозрівали. А там у лісі ти вже собі сам раду даш. Війна і так вже незабаром скінчиться.

Але Микола і слухати не хотів.

— Дякую, друже, але втікати не буду. Така вже моя доля, що я тут загинути мушу.

І він не втік.
На війні всі мужчини мають страх перед смертю. Але більшість з них уміють побороти цей страх і це робить їх героями. Це є люди, які є приготовані зустріти та побороти страх. Такий був і Микола...

Немає коментарів:

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації