"ШПИГУН"

М. Прасіцький

Після поразки Армії УНР, решткам її, ідейним одиницям, прийшлося шукати захисту в межах Польщі. 20-го листопада 1920 р., переходячи на західній беріг Збруча в м. Підволочиськах, з болем серця складалося зброю недавнім своїм зрадливим союзникам і мандрувалося на захід: одні — військові за дроти, а другі — ніби цивільні, до Тарнова і Ченстохови. Мені з деякими товаришами недолі вдалося в Тернополі дістати від нашого уряду закордонні пашпорти, як цивільним особам. Одначе, тоді в тому заколоті, візи від місцевої влади ми не дістали і були змушені від'їхати з транспортом до Ченстохови. Тамошнє староство так само візи на пашпорти УНР не дало, а лише дозволила на побут на своїй території. З великим розчаруванням про вартість тих пашпортів, на які покладалося великі надії, треба було погодитися і якось давати собі раду. Більшість наших вигнанців спочатку розпоряджала достатньою готівкою і жила досить вигідно, як на ті часи. Але не бракувало й таких, що не мали ніяких засобів і мусіли бідувати. До тих останніх належав і я.

Перебуваючи в таких жалюгідних відносинах, безрадні і безпомічні, бо тоді кожний цікавився лише собою, нас четверо: я, брати М. і П. Д-ки. та В. Б-кий об'єдналися в одну «родину» і почали рятуватися. В першу чергу треба було забезпечитися приватним помешканням, щоб мати свободу рухів, бо ми все ж не втрачали надії висмикнутися з корінної Польщі, бодай до Східньої Галичини. Але, як потім виявилося, виїхати леґально було майже неможливо, хіба треба було ризикувати на т. зв. «ґапу». З великим трудом нам удалося винаймити кімнату в якоїсь старшої жидівки геть за містом, без опалу і навіть без ліжка. Тому, для спання стелилося на підлозі два плащі, під голови бралося клунки, а двома плащами накривалося. При чому, лежали всі в один бік, щільно притулившись один до одного, щоб було тепліше, а на другий бік поверталося на команду. На нещастя зима була досить холодна і ми таки порядно намерзлися. Харчування наше було більше, як недостатнє. Вранці чай з сахариною, вполудне пів фунта кашанки, а вечором картопля, з ощадности варена в лушпині, кусень оселедця і знова чай з сахариною. Словом - голодували.

Але швидко потім зорганізувалася театральна дружина під проводом п. Кречета — старшини Кінного полку Чорних Запоріжців, талановитою артиста і режисера. В склад тієї дружини входили члени колишніх прифронтових театрів пок. Панаса Карабіневича і того ж Кречета. Не трудно догадатися, що театр цей мав на чужих землях великі труднощі, як в адміністрації так і в доборі відповідного репертуару, щоб міг зацікавити і притягнути глядача. Все ж, на диво й там знайшлися люди, в яких билося чутливе серце, і своїми відвідинами уможливлювали сяке-таке існування тієї горстки вигнанців, хоч вистави того театру були для них зовсім чужі і по формі і по змісту. Ця театральна дружина в початках була настільки слаба, що не була всилі виставити якусь побутову п'єсу, розраховану на зоровий ефект. Такий репертуар, як «По ревізії», «На перші гулі», «Безробітні» і т. п., ледви чи міг зацікавити будь кого з місцевого польського населення і тому вважаю всіх тодішніх відвідувачів за людей, що співчували нашому безталанню. Особисті доходи з тієї «праці» були аж надто невистачальні, а тому й примушувала багатьох шукати собі інших джерел заробітку. В декого зродилася думка, за всяку ціну пробратися до Галичини, між своїх людей, де сподівалися кращих умовин. Але, для того були потрібні гроші, бодай на залізничий квиток. Та, на жаль, такої «дрібнички» жаден з нас не мав.

В тій групі був сл. п. сотник М. Селегій, з яким я симпатизував і ми собі взаємно сподобалися. То ж одного разу він звірився мені, що плянує втекти до Галичини і що на ту ціль має для себе на дорогу ще й невеличку суму про запас. У мене ж ніяких засобів не було. Всі мої гроші я витратив на купно скіри і купонів на вбрання ще в Станиславові перед походом нашої Армії на схід, маючи на думці дістатися до дому і обдарувати тими закупами свою рідню, бо таких речей на Україні вже трудно, чи радше неможливо було дістати. На жаль, з того нічого не вийшло, бо внаслідку перемир"я нашого «союзника» з ворогом, фронт затримався в кількох кілометрах від місцевости, в якій проживала моя рідня. Тоді всі набуті речі я легкодушно прогайнував, за виїмком шкіри, з якої ж дав пошити собі в м. Барі чудові чобітки. Вони були зроблені дійсно на славу, я почувався «в сьомому небі», любуючись ними за кожним поглядом, але не довго. В той скрутний час, у мене виникла думка, щоб власне ті чобітки проміняти на гірші з доплатою, яку можна було б використати на подорож. За охотниками на таку трансакцію не треба було довгої шукати. Сл. п. дир. Карабіневич дуже скоро погодився на таку мінянку з доплатою 1,500.— польських марок. Це була досить «кругленька» сума в тому часі. Негайно після того ми обидва з сот. Селегіем вирушили в дорогу, до Галичини шукати кращої долі.

Їзда була препогана. В поїздах страшне переповнення і нам прийшлося їхати майже всю дорогу на приступцях в жахливий холод. Про терпіння, які довелося нам пережити, зайво згадувати, але які муки і недостачі здібна перетерпіти людина, коли твердо вірить в покращання своєї долі? Так, "дзвонячи" зубами і з задеревілими від зимна руками доїхали ми щасливо до Коломиї. З двірця помандрували до першого-ліпшого готелю, щоб трохи загрітися, підкріпитися і застановитися над дальшим діянням. При мельдуванні забрали нам наші «наївні» пашпорти і ми з острахом чекали на їхній зворот. На велике наше здивування і вдоволення наступного дня вранці пашпорти були звернені без ніякого упімнення та ще й з печатками і допискою про зголошення та дозволом на тимчасовий побут в Коломиї. Це нас підбадьорило і додало відваги та почуття певнішого ґрунту під ногами. Після тієї знаменної для нас події, ми замісць шукати можливости влаштуватися в театрі Носака, як було пляновано, подалися в гостину до с. Надії біля Долини до колишнього бунчужного в сотні М. Селегія, снуючи надію, що там на салінах чекає нас щось краще, більш поплатне від театру. Але, на нещастя, нас там заарештували, бо це була прикордонна смуга, де кожна нова людина породжувала підозру. Нам пришили шпигунство в користь д-ра Е. Петрушевича чи ген. Омеляновича-Павленка. Таке обвинувачення дуже яскраво характеризувало адміністрацію молодої польської держави та її ставлення до своїх недавніх союзників. Очевидно, можна сміливо твердити, що такі речі діялися з відома і «благословення» вищих польських чинників.

Тепер сталося те, чого ми найбільше боялися та намагалися за всяку ціну уникнути. З Надії, через Стрий, Львів, Тарнів, під опікою цивільної і військової жандармерії ми, при всіх невигодах тодішнього арештантського життя, за порадою слідчого судді (познанчика), опинилися таки в Каліші, за дротами, в характері інтернованих.