ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

четвер, 9 липня 2009 р.

Останні дні війни у робочому курені

Ярослав Сенчина

11-та сотня 31 полку, у якій я служив в 1-ій Українській Дивізії в Югославії, стояла в лісі біля села Санкт Марі. Командиром полку був полк. Панір, дуже суворий. Він карав усіх за найменші провини.

З початком, березня 1945 р. сотенний пор. Бачинський зарядив збірку сотні по полудні та відчитав курінний наказ, згідно з яким кільканадцять стрільців було звільнено з військової служби. Звільнені мали здати кріси, військові книжечки, пояси, відзнаки, але задержати військову уніформу. Серед "цивілів" опинився і я.

"Новоспечені цивілі" були вдоволені, що так щасливо закінчили війну, але наші товариші-вояки казали, що в такий наказ важко повірити, бо він звучав задобре, щоб був правдивий. У нас почав зароджуватися сумнів, що може дійсно німці посадять ще нас за дроти, але наказ є наказом і ми чекали готові до дальшого маршу. Біля 2-ої години вранці ми таки діждалися дальшого розпорядження і вирушили на дорогу, що вела в сторону міста Марібору. По дорозі до нас прилучилися такі самі звільнені з інших сотень, так, що з нашого куреня назбиралося нас коло 50. Маршувалося нам непогано, бо довкруги панувала тиша, хоча злегенька падав сніжок. Нам стало тужно за нашими іншими товаришами й ми затягнули пісню.

Коло 9-ої год. ранку ми прибули до міста св. Лоренца, де приміщувався штаб полку. Коли прибули звільнені з двох інших куренів полку, нас зібралося коло 400 чоловіків, майже половина одного куреня. Врешті також прийшов полк. Панір, щоб зробити перегляд. Під час перегляду в око впав йому молодий підстаршина й він почав намовляти його, щоб той вернувся назад до свої частини та продовжував військову службу. Проте підстаршина на це не погодився і залишився з нами.

Згодом ми знову в марші. Казали нам, що йдемо до Марібору, а звідтіля потягом поїдемо на наше місце призначення. Але в березні день ще короткий, а дорога до Марібору була довга, так, що ми аж о год. 9-ій увечорі прибули до міста, де закватирували у холодній, з повибиваними вікнами касарні.

На другий день нас відпровадили до вагонів, біля яких із крісами стояли старші віком вояки, які ескортували нас аж до міста Фельдбаху. Тут ми зупинилися біля військових касарень, з яких вийшло кілька старшин робітничої німецької організації "Тодт". Вони знову переглянули нас, поділили нас на менші групи та примістили нас у великій одній залі, без ліжок, а з сінниками розложеними на долівці. Тому, що я знав німецьку мову й умів писати на машинці, мене взяли на писаря до канцелярії.

Відтак кожного дня наша сотня збиралася з іншими робітниками на подвір'ї касарні і доїжджала на місце свого призначення копати шанці. У цих касарнях перебували ще й угорські жиди, що також їздили копати укріплення. Серед них чоловіків було мало, а переважали жінки з дітьми. В загальному харчування було непогане, можна було вийти за перепусткою навіть до міста. Хоча усі старшини організації "Тодт" ходили в уніформах, командант нашої сотні ходив у цивільному одязі.

На наше свято Благовіщення (7 квітня 1945 р.) альянтські літаки заатакували потяг, яким верталися робітники з роботи. Найбільші втрати поніс жидівський відділ, хоча і серед наших був один забитий (стрілець Мельниченко з села Липиці Долішні, повіт Рогатин) та 6 поранених. Усіх забитих було 27. Мельниченка похоронили ми при співучасті австрійського священика на цвинтарі у Фельдбаху. Незабаром ще двох українців померли в шпиталі від понесених ран. Це були, мабуть, перші українські могили у Фельдбаху, в якому опісля залишилося їх багато більше.

На фронті положення почало ставати чимраз критичніше і німецька влада почала мобілізувати чоловіків віку понад 50 років до т. зв. "Фольксштурму". Таке оголошення було і в нашій частині. Усім, що голосилися, обіцяли дати нову уніформу, добрий харч та повне озброєння. З нашого відділу зголосилося коло 100 чоловік. Не відомо, що з ними сталося, лише знаємо, що вони мали йти за місто, копати для себе оборонні позиції та боронити місто проти большевиків.

Десь у половині квітня наш відділ одержав запасні харчі та на підводах вирушив у напрямі міста Ґрац. По дорозі в одному містечку ми зустріли кордони поліції, яка завертала дезертирів на фронт, де їх звичайно карали розстрілом за боягузтво перед ворогом. Наступну ніч ми переночували серед поля при запалених ватрах. Закутавшися у накривала, ми з тугою згадували наших товаришів у 31-му полку. На другий вечір, після важкого цілоденного маршу ми прибули до Ґрацу, де заквартирували досить вигідно в одній просторій залі та попадали зморені на ліжка.

У Ґраці ми перебули кілька днів, копаючи укріплення у стратегічних місцях міста та довкруги нього. На нічліги нас розділювали по приватних помешканях. Одноманітности аж ніяк не було, бо часто відбувалися бомбардування двірця та інших військових об'єктів міста. При цьому нам довелося раз скористати, коли ворожий налет розбив потяг із харчовими продуктами, де було чимало консервів. Поділені на групи, ми працювали окремо, не знаючи, що інші роблять.

По кількох днях ми знову у марші. Під вечір прибули ми до якогось містечка, але ніхто нас не хотів прийняти на квартири. Тому ми заночували поза містом у якійсь стодолі, де було повно сіна. На другий день ми помаршували дальше і пополудні зупинилися у другому містечку. Тут нас згідно з поіменними списками уставили у чвірки та повели на поле. Здалека ми побачили бараки, огороджені високим кільчастим дротом. Щоправда високих веж з постами та рефлекторами не було й ми заспокоїлися. Це не був концентраційний табір. Ми примістилися у таборі, з якого можна було виходити без жодних перепусток. Хоча ліжка були, зате не було ні покривал ні кухні й нам довелося "іти в стебло" навіть без теплої кави. Незабаром ми переконалися, що ми не одинокі у цьому таборі, бо там уже були кілька циганів, яких німці трактували нарівні з жидами. Були також декілька добре одягнених американських полонених.

Западала ніч. Дехто думав, що принесе нового наступний день, дехто мугикав собі під носом пісеньку "Доборовся ти мій сину", але втома робила своє і скоро всі засинали. Наступного дня привезли з міста кухню, дрова та харчі. Нам роздали миски й ложки. Цього дня ми одержали теплий обід, перший впродовж останніх трьох днів. На вечерю нам дали навіть бохонець хліба на чотирьох, по кускові ковбаси та каву.

Наступного дня ми вирушили за табір у ліс будувати бункри. Одержавши знаряддя, ми копали ями, різали ялиці й споружали бункри. Ніхто не спішився, бо робити треба було від сходу до заходу сонця із одногодинною перервою на обід. Після закінчення роботи ми віддавали знаряддя до будки під лісом і поверталися до табору. Канцелярії тут не було. Наказів ніхто не читав. За нашу працю ніхто не платив.

Десь із кінцем квітня нас знову перенесли на нове місце. Цим разом нам прийшлося понад два дні йти горами. Розквартирувавшися у якійсь стодолі, ми в горах копали укріплення. Харч був поганий, головно картопля з цибулею. Але ми тут були тільки кілька днів, бо вже на початку травня прибув післанець та повідомив, щоб ми усе забрали та були готові до маршу. Ми додумувалися, що фронтова лінія вже недалеко.

Незабаром ми вийшли з лісу на головний шлях і побачили на ньому повно вантажних автомашин. Ми переночували на траві біля шляху, на якому рух ранком ще більше зріс. Тут і там чути було постріли з крісів і кулеметів. Ми думали, що це відступ армій з фронту, але незабаром довідалися, що це кінець війни. Нам ще пощастило всісти до потягу і як він рушив — ми бачили на шляху большевицькі танки. Під вечір потяг зупинився у місті Ратенав і дальше не їхав. Ми повисідали. Біля наших вагонів стояла вантажна військова машина з хлібом. Вояки роздавали його поміж втікаючих. Кожний з нас отримав по 2 бохонці — цінний запас на той час.

Ми заночували в порожньому ресторані, а вранці без поспіху приготовлялися у дальшу дорогу, хоча німці у поспіху відходили, щоб перейти мостом річку Мур. Не здаючи собі справи з грізного положення, ми забарилися до 3-ої год. по полудні. Коли ми врешті наблизилися до річки, щоб перейти міст, ми побачили на ньому большевицьку сторожу. Поблизу ми почули гуркіт танків, на яких американські вояки вимахували руками та вигукували "Хай живе Сталін!" Один танк зупинився біля нас, з нього зіскочив большевик і сказав: "Камерад, война капут". Все ж таки ми попрямували до моста і пробували його перейти, пояснюючи по-німецьки, що йдемо додому до Відня. Але нас большевики завернули й казали: "Берлін, камерад, Берлін".

Почалося смеркати і треба було подумати про нічліг, бо почав покрапувати дрібний дощ. Мої товариші пішли до хат, а я примістився у порожньому особовому автомобілі, який розбитий стояв недалеко. Побіч нього розмістилася німецька сім'я з молодою дочкою. Вони поверталися до родинного Відня. Тим часом підійшов один большевик і почав з ними розмову по-російськи. Москаль обурювався, що ніхто його не розумів і став їм грозити та повчати, що вони мусять вивчати російську мову. Опісля він підійшов до автомобіля, всів до нього і пробував запустити мотор. Та даремно. Тоді він звернувся до мене на заднє сидіння, засвітив ліхтаркою і запитав: "Камерад, авто капут?" "Капут", — кажу я. "От, жаль, такоє хорошоє і капут". Ти, старичок, здєсь ночуєш? Не бойся, я тєбя не трону. Так ґаваріш, авто капут?" "Капут", — повторив я. Він вийшов з автомобіля і знову підійшов, до німців. Взяв дівчину за руку й потягнув із собою. Батьки із страху, як теж і дівчина, мовчали.
А москаль пояснював дівчині: "Вот, я поведу тєбя на команду і сєйчас возврачусь забрать етого старичка, що спить у авті". На яку "команду" він брав дівчину, догадатись було не важко, а я, користаючи з того, що він буде зайнятий на "допитах", швидко залишив автомобіль і пішов у ліс. Йти з наплечником було важко й я засапався. Скинув його і пішов дальше провірити, що у лісі. За хвилину внизу побачив ідилічну картину: за річкою москалі палять вогні та безперервно вистрілюють світляні ракети — при звуках гармошки та співів. Стало якось і моторошно і незвичайно. Повернувся назад і ледве знайшов свій наплечник. Стомлений приляг під дерево й заснув.

Вранці встав й негайно пішов вниз подивитися, що діється. Там москалі без спротиву збірали німецьких вояків і як полонених вивозили автомашинами. Я забрав свої речі і пішов шукати переходу через Мур. Зустрів двох німців, які йшли до Зальцбургу. Прилучився до них. Ми йшли вершком залісненої гори, щоб обминати большевиків. Коли ми вийшли на поляну, побачили внизу річку Мур, яка по зливному дощі виступила з берегів. Ми мусіли підійти до річки, щоб розвідати, де можна її перейти. Аж несподівано перед нами група большевиків. Тікати було вже запізно. Вони сторожили дерев'яний міст на річці. Зустрінули вони нас: "Куда, камерад? Дамой? Берлін, камерад, Берлін". Виглядів на успішність перейти міст не було й ми відійшли від них.
Тепер ми йшли вздовж річки, але на кожному мості була большевицька сторожа. Щойно пізно по полудні ми зайшли на подвір'я одного австрійського "бавора". Господиня почастувала нас молоком, а один з німців пішов сам на розвідку. Швидко втішений повернувся і повідомив нас, що недалеко дерев'яний міст без большевицької сторожі. Ми негайно пішли до нього. Большевики були в долині, недалеко від моста, але на нього не звертали уваги. Ось ми вже на мості. Спішимось на другий бік. Щоб скорше, щоб скорше, щоб нас не завернули. Нарешті ми на американському боці. З полегшою відітхаємо. Радість розпирає наші груди. Нарешті ми втекли від большевиків.

Немає коментарів:

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації