В. Верига
Не зважаючи на те, що перший збірний пункт для німецького війська був за нами, німці, замість збиратися там разом, воліли йти дальше самостійно, бо то давало їм більшу можливість здобувати чи навіть і грабувати собі харчі в українського населення. Відступ незорганізованих вояків у сторону Карпат продовжувався, але цим разом це вже не було "плянове скорочування фронту", але безладний відступ. Найгірше на цьому терпіли села, через які проходило військо, чи краще кажучи, уніформовані люди без жодного харчового забезпечення і без жодних дисциплінарних приписів.
Сонце вже хилилося на захід. Ми проходили через якесь невелике село, що тягнулося вздовж дороги і в одному місці ми завважили, як це можна було судити по зовнішньому вигляді, добре господарство. Тому що зближався вечір, ми зайшли на подвір'я з надією, що може вдасться дістати якусь перекуску. Широке подвір'я підносилося вгору, а в глибині його стояла простора хата, крита цинковою бляхою, яка разом із рештою господарських забудувань, вказувала на колишній добробут. Але в даному моменті вид був доволі неприємний. Двері до хати стояли отвором, а по подвір'ю крутилися німецькі вояки-"вермахтівці", які ніби за чимось шукали. Один із них сидів серед подвір'я і, поставивши між коліна безбеницю, обома руками напихав рот сиром. Дивлячись на нього, здавалося, що той вермахтівець ніколи ще нічого не їв і тепер жер за всі часи.
Недалеко від німця стояла молода жінка з малою дитиною не більше трьох років, яка заводила не своїми голосами, вказуючи одночасно своєю маленкою ручкою на вояка з бочілкою з сиром. Ми всі три почувалися досить не ловко на цьому подвір'ю й нам хотілося, щоб жінка ця знала, що ми не німці і що зовсім не збираємося самі шукати за поживою так, як це робили вермахтівці. Я підійшов до неї і, щоб щось говорити, запитав, чому дитина так жахливо плаче. "З голоду плаче", — відповіла жінка. "Все, що ми мали в хаті, відступаючі німецькі вояки пограбували, а ось цей знайшов останню бочілку сира, яку ми сховали на чорну годину і жере як худоба, а я не маю що дати дитині їсти, бо й не можна до хати приступити.
Ми вже нічого більше не питали і, вийшовши на дорогу, попрямували дальше. Десь перед нами мало бути село, чи містечко Стрілища. По дорозі до нас прилучився ще один стрілець із сьомої сотні 30-го полка Василь Ткачук. В останніх днях на фронті ворожа куля прошила йому стегно, не нарушуючи кости, і він так ранений був у прориві й тепер далі прямував з відступаючими військами. Його намагання дістатися на якесь принагідне санітарне авто не мали успіху, бо шофер-німець не хотів його прийняти помимо того, що санітарка не була заповнена, і він так стрінувся з нами. Ми разом зайшли до села Старі Стрілища і там заночували в якійсь стодолі. Тим часом ми вже вспіли були довідатися, що збірний пункт для Дивізії "Галичина" визначений у Старому Самборі і наш відступ на південь набирав уже своєрідної цілі.
На другий день рано ми вирушили дальше на південь. Був це понеділок 25 липня. Ткачукові таки вдалося причепитися до якогось авта і він сказав, що зачекає на нас десь коло Дністра. Був гарний погідний день і коло полудня ми дійшли до села Отиневичі. Дорога наша провадила попри приходство, на подвір'ю якого стояла гарна цимрована криниця. Довго не думаючи, ми зайшли на подвір'я напитися холодної води. В цьому моменті нам назустріч вийшов старший уже священик, десь коло шістдесятки. Ми чемно звернулися до нього та привітали його традиційним "Слава Ісусу Христу".
— Слава навіки, — відповів він нам, — Чи ви часом не є із нашої Дивізії, — запитав він нас.
— Так, отче, ми з дивізії "Галичина", — відповів я і, побачивши криницю на вашому подвір'ю, зайшли напитися води, якщо позволите.
— Але ж прошу дуже, пийте скільки хочете, — відповів священик, підпроваджуючи нас аж до самої криниці. Заскреготіло колесо і над цимринням з'явилося ведро холодної води. Ми по черзі підходили до ведра, пили воду, відступали назад і знову по черзі пили. Священик пильно обсервував нас, але нічого не говорив. Коли ми напилися вже аж до схочу, помили руки й обличчя, причесали наші чуприни, тоді він знову заговорив.
То ви кажете, що ви з нашої Дивізії, — сказав він ніби до нас, ніби сам до себе. — А хто ж ви такі, — запитався він знову, звертаючись до нас.
— Вояки Дивізії "Галичина", — відповів я здивовано, чому цей священик питає нас те саме питання вдруге.
— Та ні, це я вже знаю, але я хотів би знати, чим ви занималися заки пішли до Дивізії?
— Я вчителював, — сказав я.
— А я ходив до торговельної школи, — сказав другий Василь, який був від мене щонайменше на два-три роки молодший. Найстарший між нами Вітик, був десь під тридцятку і він здається сказав, що він був слюсарем по фаху.
Священик щось подумав, а потім сказав: "Ну що ж, вже вгасили спрагу? Якщо так, то зайдіть трохи до хати, коли вам не дуже спішно, там холодніше і можна краще поговорити". Нам спішно не було і ми скористали з запрошення. Священик запровадив нас до хати, де на нього чекала вже їмость, міряючи нас очима.
— Це наші хлопці з Дивізії, — заговорив священик до своєї дружини.
Почувши це, їмость ніби відітхнула. Ми чемно привіталися з нею й вона нас запросила до вітальні, куди ми аж ніяк не пасували зі своїми забрудженими уніформами та черевиками.
Після одномісячного побуту під шатрами, у ровах та лісах, а в найкращому випадку, у стодолі на сіні чи соломі, це була дійсно розкіш сісти на гарному кріслі. У міжчасі їмость підійшла до одних дверей, дещо отворила їх і сказала голосно: "Ходіть сюди, не бійтеся, це не німці, а наші хлопці з Дивізії".
На порозі кімнати з'явилися дві гарні молоді дівчини. "Ходіть ближче, — сказав до них священик, — знайомтеся". Він нас представив дівчатам, згідно з нашими зайняттями в цивільному житті.
— В такім разі ми з вами товариші по фаху, — сказала одна з них, — бо ми працюємо тут у школі, як учительки. Тепер, щоправда науки немає, але ми почуваємося тут безпечніше й тому залишилися також і на літо.
Ми всі посідали разом і священик випитував нас про фронт, про життя в Дивізії і т. п. Час-до-часу якесь питання ставила і їмость, зокрема про наших батьків; звідки ми тощо. Але вона перебувала в нашому товаристві тільки доривочно, бо все кудись виходила. Зате священик і дівчата були з нами весь час.
— Від нас дуже багато втікають перед большевиками на захід, — говорив священик, але я думаю залишатися тут. Куди ж на старість буду йти та ще й до того в чужину. Що ви думаєте про те?
— Я думаю, що на захід повинні йти тільки ті, що виявили себе в якійсь підпільній діяльності, бо для них немає виходу, а є тільки вибір між Заходом і Сибіром. Але на Заході також не дуже то з медом. Я відвідував своїх знайомих на роботах у Німеччині і німці з ними поводяться погано. Правда дещо краще, як з поляками, а зокрема з українцями з Наддніпрянщини. З ними вони поводяться дуже жорстоко. Мені видається, що ваше рішення оставати тут на місці правильне, отче. Але хто ж його знає?
Раптом над нами зловіщо загуркотіли мотори літаків. "До пивниці, до пивниці" — перелякано кликнула їмость і прямо таки загнала і чоловіка і дівчат до пивниці, яка служила їм за протилетунське сховище. Ми одначе не далися намовити в доцільності йти до пивниці. Замість того, ми поставали коло вікон, й обсервували рух літаків. Це, самозрозуміло, були большевицькі літаки, які пролетіли доволі низько над селом, скинули кілька легких бомб і відлетіли. Чи заподіяли вони тоді якусь шкоду — ми не знали. Сонце вже стояло добре в полуднє й ми вирішили, що нам треба рушати в дорогу.
— Та ні, заждіт ще хлопці, — сказала їмость, — я маю якраз готовий обід. Пообідайте з нами. Добре?
— Обід! Якеж то чудове і магічне слово. Переконувати нас, чи по старому звичаю припрошувати, зовсім не було треба.
— Дівчата, поможіть мені накрити стіл, — звернулася їмость до наших співрозмовниць. Дівчата вийшли і ми почули дзенькіт накриття, а вслід за тим пахучий курячий росіл та печене м'ясо. Ми сіли за стіл і почувалися дещо дивно і невигідно. З військової їдунки було таки вигідніше їсти і в кожного була тоді своя власна етикета, а тут воно уже так не було. Але що ж, за смачний обід треба було зрезиґнувати з деяких військових звичок.
Але ми ще й не вспіли як слід сісти за стіл, як повітрям знову сколихнув гук моторів большевицьких, чи пак американських, літаків на большевицькій службі. Всі відскочили від стола й подалися знову до пивниці тільки ми втрійку стали біля вікон, слідкували за рухами літаків та взаємно себе інформували про їхній напрям. Літаки знову скинули кілька невеликих бомб і десь там в селі бухнув вгору стовп диму, а за ним показалися вогненні язики. І знову все затихло, а у селі горіла якась будівля.
Господарі з дівчатами вийшли з пивниці. Пані-матка нас насварила за те, що ми необережні й ризикуємо життям, а дівчата подивляли нашу відвагу, що ми не боїмося бомб. Ми пояснили їм, що, коли ми почули гук літаків над нами, то значить, що бомби вже на нас не впадуть, хіба що літаки повернуться. Але, щоб ми знали, що діється — ми обсервуємо їхні рухи та напрям, в якому вони летять. Якщо б вони летіли в нашу сторону — тоді було б небезпечно і треба було б ховатися.
— А звідки ви те все так знаєте? — запитали нас дівчата.
— А нащо ж ми переходили військовий вишкіл? — запитали ми замість відповідати.
Решту обіду ми закінчили вже без пригод, а, пообідавши, ми подякували за гостину та попросили дівчат, щоб вони, як тільки дещо унормуються обставини, вислали до наших батьків короткі інформації, що ми живі і здорові. Залишивши їм адреси наших батьків, ми попрощали гостинний дім пароха в Отиневичах і вийшли з хати.
— Ідіть з Богом, — сказав парох.а пані-матка перехрестила нас у невідому дорогу. Сумно дивились нам услід і дівчата-учительки. Можливо що вони й думали про своїх хлопців, може наречених, які в цей самий час десь, так як і ми тут, прямували у невідоме майбутнє. Вони також не знали, що їх чекає, хоча знали, що від московських большевиків нічого доброго сподіватися не можна. Криваві дні червня 1941 р. ще всім стояли свіжо в уяві. Ми вийшли. Це був мій останній обід на рідних українських землях.
(Далі буде)
(Продовження)
Не зважаючи на те, що перший збірний пункт для німецького війська був за нами, німці, замість збиратися там разом, воліли йти дальше самостійно, бо то давало їм більшу можливість здобувати чи навіть і грабувати собі харчі в українського населення. Відступ незорганізованих вояків у сторону Карпат продовжувався, але цим разом це вже не було "плянове скорочування фронту", але безладний відступ. Найгірше на цьому терпіли села, через які проходило військо, чи краще кажучи, уніформовані люди без жодного харчового забезпечення і без жодних дисциплінарних приписів.
Сонце вже хилилося на захід. Ми проходили через якесь невелике село, що тягнулося вздовж дороги і в одному місці ми завважили, як це можна було судити по зовнішньому вигляді, добре господарство. Тому що зближався вечір, ми зайшли на подвір'я з надією, що може вдасться дістати якусь перекуску. Широке подвір'я підносилося вгору, а в глибині його стояла простора хата, крита цинковою бляхою, яка разом із рештою господарських забудувань, вказувала на колишній добробут. Але в даному моменті вид був доволі неприємний. Двері до хати стояли отвором, а по подвір'ю крутилися німецькі вояки-"вермахтівці", які ніби за чимось шукали. Один із них сидів серед подвір'я і, поставивши між коліна безбеницю, обома руками напихав рот сиром. Дивлячись на нього, здавалося, що той вермахтівець ніколи ще нічого не їв і тепер жер за всі часи.
Недалеко від німця стояла молода жінка з малою дитиною не більше трьох років, яка заводила не своїми голосами, вказуючи одночасно своєю маленкою ручкою на вояка з бочілкою з сиром. Ми всі три почувалися досить не ловко на цьому подвір'ю й нам хотілося, щоб жінка ця знала, що ми не німці і що зовсім не збираємося самі шукати за поживою так, як це робили вермахтівці. Я підійшов до неї і, щоб щось говорити, запитав, чому дитина так жахливо плаче. "З голоду плаче", — відповіла жінка. "Все, що ми мали в хаті, відступаючі німецькі вояки пограбували, а ось цей знайшов останню бочілку сира, яку ми сховали на чорну годину і жере як худоба, а я не маю що дати дитині їсти, бо й не можна до хати приступити.
Ми вже нічого більше не питали і, вийшовши на дорогу, попрямували дальше. Десь перед нами мало бути село, чи містечко Стрілища. По дорозі до нас прилучився ще один стрілець із сьомої сотні 30-го полка Василь Ткачук. В останніх днях на фронті ворожа куля прошила йому стегно, не нарушуючи кости, і він так ранений був у прориві й тепер далі прямував з відступаючими військами. Його намагання дістатися на якесь принагідне санітарне авто не мали успіху, бо шофер-німець не хотів його прийняти помимо того, що санітарка не була заповнена, і він так стрінувся з нами. Ми разом зайшли до села Старі Стрілища і там заночували в якійсь стодолі. Тим часом ми вже вспіли були довідатися, що збірний пункт для Дивізії "Галичина" визначений у Старому Самборі і наш відступ на південь набирав уже своєрідної цілі.
На другий день рано ми вирушили дальше на південь. Був це понеділок 25 липня. Ткачукові таки вдалося причепитися до якогось авта і він сказав, що зачекає на нас десь коло Дністра. Був гарний погідний день і коло полудня ми дійшли до села Отиневичі. Дорога наша провадила попри приходство, на подвір'ю якого стояла гарна цимрована криниця. Довго не думаючи, ми зайшли на подвір'я напитися холодної води. В цьому моменті нам назустріч вийшов старший уже священик, десь коло шістдесятки. Ми чемно звернулися до нього та привітали його традиційним "Слава Ісусу Христу".
— Слава навіки, — відповів він нам, — Чи ви часом не є із нашої Дивізії, — запитав він нас.
— Так, отче, ми з дивізії "Галичина", — відповів я і, побачивши криницю на вашому подвір'ю, зайшли напитися води, якщо позволите.
— Але ж прошу дуже, пийте скільки хочете, — відповів священик, підпроваджуючи нас аж до самої криниці. Заскреготіло колесо і над цимринням з'явилося ведро холодної води. Ми по черзі підходили до ведра, пили воду, відступали назад і знову по черзі пили. Священик пильно обсервував нас, але нічого не говорив. Коли ми напилися вже аж до схочу, помили руки й обличчя, причесали наші чуприни, тоді він знову заговорив.
То ви кажете, що ви з нашої Дивізії, — сказав він ніби до нас, ніби сам до себе. — А хто ж ви такі, — запитався він знову, звертаючись до нас.
— Вояки Дивізії "Галичина", — відповів я здивовано, чому цей священик питає нас те саме питання вдруге.
— Та ні, це я вже знаю, але я хотів би знати, чим ви занималися заки пішли до Дивізії?
— Я вчителював, — сказав я.
— А я ходив до торговельної школи, — сказав другий Василь, який був від мене щонайменше на два-три роки молодший. Найстарший між нами Вітик, був десь під тридцятку і він здається сказав, що він був слюсарем по фаху.
Священик щось подумав, а потім сказав: "Ну що ж, вже вгасили спрагу? Якщо так, то зайдіть трохи до хати, коли вам не дуже спішно, там холодніше і можна краще поговорити". Нам спішно не було і ми скористали з запрошення. Священик запровадив нас до хати, де на нього чекала вже їмость, міряючи нас очима.
— Це наші хлопці з Дивізії, — заговорив священик до своєї дружини.
Почувши це, їмость ніби відітхнула. Ми чемно привіталися з нею й вона нас запросила до вітальні, куди ми аж ніяк не пасували зі своїми забрудженими уніформами та черевиками.
Після одномісячного побуту під шатрами, у ровах та лісах, а в найкращому випадку, у стодолі на сіні чи соломі, це була дійсно розкіш сісти на гарному кріслі. У міжчасі їмость підійшла до одних дверей, дещо отворила їх і сказала голосно: "Ходіть сюди, не бійтеся, це не німці, а наші хлопці з Дивізії".
На порозі кімнати з'явилися дві гарні молоді дівчини. "Ходіть ближче, — сказав до них священик, — знайомтеся". Він нас представив дівчатам, згідно з нашими зайняттями в цивільному житті.
— В такім разі ми з вами товариші по фаху, — сказала одна з них, — бо ми працюємо тут у школі, як учительки. Тепер, щоправда науки немає, але ми почуваємося тут безпечніше й тому залишилися також і на літо.
Ми всі посідали разом і священик випитував нас про фронт, про життя в Дивізії і т. п. Час-до-часу якесь питання ставила і їмость, зокрема про наших батьків; звідки ми тощо. Але вона перебувала в нашому товаристві тільки доривочно, бо все кудись виходила. Зате священик і дівчата були з нами весь час.
— Від нас дуже багато втікають перед большевиками на захід, — говорив священик, але я думаю залишатися тут. Куди ж на старість буду йти та ще й до того в чужину. Що ви думаєте про те?
— Я думаю, що на захід повинні йти тільки ті, що виявили себе в якійсь підпільній діяльності, бо для них немає виходу, а є тільки вибір між Заходом і Сибіром. Але на Заході також не дуже то з медом. Я відвідував своїх знайомих на роботах у Німеччині і німці з ними поводяться погано. Правда дещо краще, як з поляками, а зокрема з українцями з Наддніпрянщини. З ними вони поводяться дуже жорстоко. Мені видається, що ваше рішення оставати тут на місці правильне, отче. Але хто ж його знає?
Раптом над нами зловіщо загуркотіли мотори літаків. "До пивниці, до пивниці" — перелякано кликнула їмость і прямо таки загнала і чоловіка і дівчат до пивниці, яка служила їм за протилетунське сховище. Ми одначе не далися намовити в доцільності йти до пивниці. Замість того, ми поставали коло вікон, й обсервували рух літаків. Це, самозрозуміло, були большевицькі літаки, які пролетіли доволі низько над селом, скинули кілька легких бомб і відлетіли. Чи заподіяли вони тоді якусь шкоду — ми не знали. Сонце вже стояло добре в полуднє й ми вирішили, що нам треба рушати в дорогу.
— Та ні, заждіт ще хлопці, — сказала їмость, — я маю якраз готовий обід. Пообідайте з нами. Добре?
— Обід! Якеж то чудове і магічне слово. Переконувати нас, чи по старому звичаю припрошувати, зовсім не було треба.
— Дівчата, поможіть мені накрити стіл, — звернулася їмость до наших співрозмовниць. Дівчата вийшли і ми почули дзенькіт накриття, а вслід за тим пахучий курячий росіл та печене м'ясо. Ми сіли за стіл і почувалися дещо дивно і невигідно. З військової їдунки було таки вигідніше їсти і в кожного була тоді своя власна етикета, а тут воно уже так не було. Але що ж, за смачний обід треба було зрезиґнувати з деяких військових звичок.
Але ми ще й не вспіли як слід сісти за стіл, як повітрям знову сколихнув гук моторів большевицьких, чи пак американських, літаків на большевицькій службі. Всі відскочили від стола й подалися знову до пивниці тільки ми втрійку стали біля вікон, слідкували за рухами літаків та взаємно себе інформували про їхній напрям. Літаки знову скинули кілька невеликих бомб і десь там в селі бухнув вгору стовп диму, а за ним показалися вогненні язики. І знову все затихло, а у селі горіла якась будівля.
Господарі з дівчатами вийшли з пивниці. Пані-матка нас насварила за те, що ми необережні й ризикуємо життям, а дівчата подивляли нашу відвагу, що ми не боїмося бомб. Ми пояснили їм, що, коли ми почули гук літаків над нами, то значить, що бомби вже на нас не впадуть, хіба що літаки повернуться. Але, щоб ми знали, що діється — ми обсервуємо їхні рухи та напрям, в якому вони летять. Якщо б вони летіли в нашу сторону — тоді було б небезпечно і треба було б ховатися.
— А звідки ви те все так знаєте? — запитали нас дівчата.
— А нащо ж ми переходили військовий вишкіл? — запитали ми замість відповідати.
Решту обіду ми закінчили вже без пригод, а, пообідавши, ми подякували за гостину та попросили дівчат, щоб вони, як тільки дещо унормуються обставини, вислали до наших батьків короткі інформації, що ми живі і здорові. Залишивши їм адреси наших батьків, ми попрощали гостинний дім пароха в Отиневичах і вийшли з хати.
— Ідіть з Богом, — сказав парох.а пані-матка перехрестила нас у невідому дорогу. Сумно дивились нам услід і дівчата-учительки. Можливо що вони й думали про своїх хлопців, може наречених, які в цей самий час десь, так як і ми тут, прямували у невідоме майбутнє. Вони також не знали, що їх чекає, хоча знали, що від московських большевиків нічого доброго сподіватися не можна. Криваві дні червня 1941 р. ще всім стояли свіжо в уяві. Ми вийшли. Це був мій останній обід на рідних українських землях.
(Далі буде)
Публікації
Немає коментарів:
Дописати коментар