В. Трембіцький
У "Свободі" і в "Українському Житті" появились статті про виселення в 1944 р. до Середньої Азії кримських татарів, які вимагають дозволу повернутися на їхню батьківщину.
Це питання має певне відношення до актуального тепер питання Кипру та застарілого, а тепер віджитого ненависницького спору греків із турками, як тому пів-століття існувало подібно вразливе питання смертоносного конфлікту між турками та вірменами. В Америці навідь відомий жарт: коли вірменин має найбільшу національну сатисфакцію: на день подяки чи день "турка", якого може вірменин святочно з'їсти, навіть спеченого. Ось так люблять вірмени, а теж греки турків, які на протязі 520-ти літ проковктнули в Малій Азії або в Анатонії та на Закавказі 80% вірменської етнічної території із колись столицею всієї Вірменії Ерзерумом (по-вірменськи Каріном). Подібна ситуація була із усім грецьким Егейським побережжам Анатолії від міста Скутарі на Босфорі, через Смирну (тепер порт Ізмір) аж до Адалії та Адани (Малої Вірменії) на півдні. Проковтнули турки й грецько-візантійську Тракію із двома історичними грецькими містами Константинополем (Царгородом) та Адріянополем, яким надали свої назви Істанбул та Едірне. Ні сліду не залишилося із грецької етнічної Тракії та грецьким узбережжам в Малій Азії. Хіба горстка грецьких купців в Істанбулі животіє та відвідує палату й собор царгородського патріярха, останньої гелленської пам'ятки над Босфором. Гаґія Софія дальше турецьким катедральним мечетом...
Греки і вірмени потовчені в турецькому моздірі все мали звернені очі на їх сильного національного та релігійного оборонця російського царя. Тому то недивно, що оба ці сусідні народи турків не могли зрозуміти 1918 року, чому слов'яни-українці розбили у 1918 р. "Великую Руссию" та дали туркам змогу опанувати тюрськї простори магометан в... Кримі, на північному Кавказі — країні горців-черкесів й абхазів у грузинській Аджарії.
Для України завдяки Берестейському договорові, який Порта підписала з легким серцем, позбувшися натиску російської імперії на Царгород, Дарданелли та турецьку Вірменію, Туреччина раділа прибуттям посольства УНР в Істанбул, тодішне імперіяльну столицю султанів оттоманської великодержави. За це в Києві не могли спокійно урядувати вірменські та частинно й грецькі дипломатичні представники, вважаючи Україну "туркофільською", навіть зрадницею православ'я, і спричинником експансивності! Оттоманської імперії в чорноморський магометанський басейн та на все Закавказзя, особливо в сторону тюрському Баку, на якому по шляху лежала всього більш-менш пів-міліонова скеля із столицею в Єревані, Вірменська Республіка.
Денікінці на Кубані мали надію на відновлення старої Росії та підсилення впливів на їх союзників проти турків Вірменію й навіть Грузію, яким Істанбул літом 1918 року забрав потурчену Карську (вірменську) округу та етнічно грузинську, але ісламську Аджарію, яких столицею був головний грузинський порт Батумі.
А Україні... теж невесело було, бо ж в Чорному морю природна частина її Крим, із морською базою в Севастополі та фортом в Керчі у воротах до Озівського моря, був ніби в татарських руках, та коли за покликом цих же кримських "тюрків" (як себе тоді назвали кримчаки-татари, 260.000 душ максимально), прибули в Теодосію та на побережжа турецькі військові дорадники та воєнні морські одиниці захищати державні права татарського народу, від зазіхань України, мовляв, від століть татари були зв'язані із рештою тюрського світу та ісламським морем народів, які все готові були стати в обороні своїх покривджених братів по вірі, де б вони не жили на ґльобі.
Ясно, що ні республіканський, ні гетьманський уряди України 1917, 1918 та 1919 років і не думали поневолювати татар, які жили компактною масою лише у південному, гірському Криму, вважаючи своєю столицею Бахчисарай, а не обласне місто Симферопіль, яке лише вліті 1918 р. стало новою столицею Криму. 1
Зважаючи на те, що:
1) Крим важний фортами у Севастополі, Керчі, зимовим портом Донбасу Теодосією (через замерзання азівських портів на деякий час) та є стратегічною базою в Симферополі (саме посередині півострова та всього простору північного чорномор"я);
2) він все був тісно пов'язаний із всією економікою України прямо залежний від хлібопостачі, вугілля, індустріяльних виробів, фабрикатів в заміну за кримські овочі, вина, і залізо;
3) у Кримі таки жили татари, які бажали мати свої національні права державницького характеру;
4) тому, що в ніби "татарському" Кримі, таке перше слово мали до сказання росіяни, які становили релятивну більшість та творили духову силу всього пів-острова, як імперіяльний нарід.
'
Гетьманський уряд у Києві вирішив був піти в ім'я національної справедливости (самозначенням народам) та в доказ дружніх взаємин з Портою на максимальні уступки татарам в їх національній ідентифікації, державницьких аспіраціях та як природним союзникам нової української держави у противагу до російського поневолення, уряд української держави погодився дати татарському народові повну культурну і політичну свободу під українською охороною, предложивши татарському урядові ті самі права, що їх мали мадяри в межах габсбурзької монархії до 1919 р., отже: свій власний уряд, військо, пошту, шляхи, шкільництво, внутрішний соціяльний устрій, залишаючи за Україною опіку економічну у світовому маштабі, дипломатичні представництва, персональну репрезентацію монарха (гетьмана) України перед зовнішним світом та стратегічну контролю всього простору для повної свободи морського та повітряного транспорту в чорноморському просторі. Що ж могла більше признати українська держава татарам, яким в іншій країні на світі не було б місця для будь-якогось розвитку в національному аспекті та коли б пануюча нація над територією такої меншини доказувала б чи випоминала б їй кожного дня страхіття, які від дідів та прадідів зазнав зараз пануючий нарід протягом століть від теперішньої меншини. 2 В нашому випадку досі та на століття не можуть забути українці жорстокости татар у відношенні до України, яку спльондрували від 1480 років, починаючи кожнорічними чи що пару років набігами, паленням сіл й міст, ловнею невинних людей в татарський ясир, аж до 1777 року, коли їм прийшло усмирення від полчищ росіян. З приводу цього історичного факту татари дали причину до створення козацької оборони України, війн України з Польщею та Туреччиною, вплинули на зміну всієї психології українців. Бліднуть епізоди нормальних взаємин Криму із козацькою Україною в обличчі катастроф, що їх зазнала наша нація. 3 Ніколи інший нарід на світі не забув би татарам цего проклятого часу, до... можна сказати до 1777 р.
На жаль, татари не вміли пошанувати признання Україною прав для Криму у 1918 р. і мріяли про "швайцаризацію" Криму під турецьким протекторатом. Татари не уміючи проаналізувати національну диспропорцію меншин у Криму по відношенні до відсотка татар до імперіяльно думаючих росіян, та самостійників українців.
У 1918 р. татари й слухати не хотіли про союз з Україною. Через манію суверенітету, яка не вміщалася в реальне положення татар в Кримі та усьому Чорноморії. Татари шукаючи протекції як не в Туреччині, так в далекому навіть Берліні, підозріваючи свою смерть під протекторатом України, маючи на совісті заподіяне зло протягом століть. 4 А Києву українському навіть й в гадці не було мститися на рештці татар, яких ще не відослав до решти в Туреччину царський російський уряд до початку першої світової війни.
В самостійному татарському Криму росіяни мали більш права, як українці (60.000) . 5 Не можна було тоді підозрівати України в якійсь намові Стамбулу вести татарам особливу антиукраїнську політику, натомість дволична прецизна робота росіян, нацьковуючих татар проти українців була видна, хоч росіяни, коли у 1919 році прийшли до сили внаслідок упадку центральних держав та при тому й Української Держави чи Республіки, звели татарську державність до нуля, зліквідували 28 червня 1919 директоріяльний проантантський уряд Саломона Крима, перетворивши Крим в звичайну російську губернію. В той трагічний момент не знайшлося серед татарських політиків та дипломатів ні в Туреччині, ні у Варшаві, ні в Берліні чи у Відні, де були татарські представники, таких які схотіли б засісти за один стіл із послами УНР та знайти можливість створення спільного фронту проти спільного таки ворога, який у Кримі становив яких 40-45% населення.
Коли 18 жовтня 1921 року викрісталізувалася була в Російській Совєтській Федерації автономна совєтська Кримська Республіка при втраті 60.000 татар голодом, то татари краще приняли цю совєтську республіку чим проект гетьманського уряду стати "коронним краєм".
В 1930-их роках не обійшлося без нових жертв татар від росіян, які їх вивезли в далеку північну полосу Росії аж 40,000, виморивши їх голодом в 1931/33 роки, створюючи із татар дальше четвертину населення всього Криму.
За урядовим переписом ССР у 1926 р. в Криму було: 42.22% росіян — 301.400, 25.00% татар — 179.200, 11.85% українців — 77.400, 6.11% німців — 43.666, 5.6% жидів — 39.900, 2.3% греків — 16.000, 1.6% болгарів — 11.400.
Татарська автономність існувала хіба по оселях південного Криму в гіських околицях. Написи в Кримі були теж і татарські, навіть в більших містах для пропаганди їх автономності без практичного значення для міських людей, переважно росіян та дрібних меншин, в тому й українців. Не помагали теоретичні перезвання міст Криму на короткий час татарськими термінами: Ахіяр — для Севастополя, Акмечет для Симферополя, Ґуеслеве — для Евпаторії, Кефе — для Теодосії, Єніканє — для Керчі.
Фактично Крим став російським краєм із певними лише залишками культурної автономії. Кримську Автономну ССР ніяк не можна було в 1930-ох роках порівнювати із Совєтською Україною з багато більшими автономними правами.
У 1940/41 роках, коли Крим після кількамісячної облоги Севастополя зайняли німці, вони нічого кращого не принесли татарам в політичному аспекті, хоч татари сподівалися відновлення там своєї державносте у Кримі, як то було у 1918 році. Татари кинулися нищити кримських слов'ян, не питаючи, хто із них був дійсно ворогом, а хто таки приятелем, оцього покривдженого народу на кримському півострові. Українців ідентифіковано із росіянами. Так лиш подумати, за татарський автономізм, наданий хіба із ласки татарам Москвою у 1921 році, щоб із півдня оточити нещасну Україну та краще володіти водами Чорного моря, татари у час другої світової війни погромили однаково росіян, пануючих у містах та селян в степу українців, думаючи, що в татарську державу у цілому Криму їм вдасться стягнути швидко із Туреччини та румунської південної Бесарабії старих емігрантів разом числом аж біля 2,000.000 душ за татарськими обчисленнями та їх пресовими відомостями. Німці натомість перетворили Крим в Райхсґебіт лише для німців-героїв тут жити після війни.
Погром слов'ян у Криму мусів мати вплив на дальшу долю татарського народу у цій частині України, якій приєднано Крим у 1954 році, 19 лютня. Масове фізичне знищення росіян
та українців про це довго писала російська преса в західньому світі та й в самому Радянському Союзі. Само собою нищення росіян 1940/41 рр. були для Москви більшою виною татар, як створення 20.000 татарської військової формації в складі німецьких збройних сил.
Нагальне виселення татар (за рішенням Кремля 18 травня 1944 р.) з Криму було карою. Позбавлено татар їх території розпорядженням від 25 червня 1946 р. Щастя, що їх усіх в числі 200-250.000 душ не вбито фізично зовсім на протязі пару років у тайгах Сибіру, бо ж могло бути й таке! Так чому дивуватися, що ні Київ ні Москва сьогодні не сприяють поворотові татар у Крим, маючи перед собою у пам'яті історію татар та 1941 рік.
Похід турків на Кипр хіба став доброю лекцією нам усім живучим за океаном та в Україні.
Для захисту турків Кипру усього 15% меншини грецького безперечно Кипру із 85% грецькою людністю, отже стільки, що мають росіян найбільше українські області України: полтавська чи подільська. Турки заняли 40% кипрської території, на якій як на шахівниці порозселювані на спілку греки та турки. Сьогодні стоїть питання поділу Кипру на дві політичні одиниці. Так, щоб сталося, якщо б так татари жили зараз в Кримі та в тяжкий момент України чи навіть всього СССР, турки прийшли б на захист "тюрків" татар, піславши туди військові частини "емігрантів татар" з Анатолії з числа 1,500.000 душ. Так, як почувались би ми всі та київський уряд, який воскрешивши свою державність мусів би ставати до бою із Туреччиною.
Мусимо признати консеквентність турків у відношенні до "своїх" маломеншин та "тюрків". В разі загарбання Криму мусульманами чи ще краще турецькими "татарами", кого мала б запросити на поміч собі Україна: слабосилих греків, болгар, грузинів (3-5 міліонів душ) чи знова... росіян, які так само, як поляки лише б використали нагоду на видертя від України за цей час Львова чи хоча б Донбасу, як не всієї України від Збруча на схід...
Дивлячись на кипрську трагедію, українці як у західньому світі так в СССР боліють над долею татар в засланні, керуючися гуманними почуваннями.
Ми можемо навіть сприяти універсальній шляхетності ген. Григоренка по відношенні до татар, які до речі зараз живуть там, де й наші запроторенці, одначе нас може й дивувати, що татари, пишучи про ген. Григоренка, не зуміли чи прямо не хочуть згадати його національного походження, яке само собою є українське. Щоби приподобатися емігрантським опікунам на заході емігрантським росіянам, татари розцінюють Григоренка лише як людину без національного обличчя. Це припущення може бути зовсім оправдане чи певне, коли взяти до уваги факт, що татарська політична еміграція в Америці, Аргентині та навіть в Европі, де живе добре зорганізована кримо-татарська еміграція, не вважала за потрібне нав'язати хоч контакт, якщо не добрих тісніших дружніх взаємин з українським політичним світом, держачись дальше, хоча б тут, в ЗСА, російських впливових осередків, вірючи наївно в духову зміну росіян, які мовляв переконалися, що треба респектувати татаські політичні аспірації, вважаючи їх такими російськими приятелями, як вірменів — всевдячних царям та росіянам за оборону перед турецькою загладою.
Якщо згадати хоча б якось про існування якоїсь української кримської "політики", то хіба в Мюнхені та в Парижі, в так званому паризькому бльоку екзильних урядів раніше самостійних держав. Лише тут в Парижі найшли кримчаки-татари наших "дипломатів", які своєю "стратегією" обманюють себе та наш політичний світ признанням татарам принцип державної нації на рівні... Грузії чи Туркестану, погоджуючись навіть називати татарам їх країну не татарською державністю в частині Криму, а прямо кримською. Ми самі дали татарам претекст, який колись гірко може бути оплачений нами, ідентифікуючи півострів Крим із татарською національною та державною територією, тобто в ситуації, коли на Кримі живе сьогодні аж 150 татарських родин на біля 1,000.000 душ росіян та українців.
І це діється саме тоді, коли в Америці, де живе найповажніша кількість кримських татар, якими видається комунікати та інформації про Крим, як татарську національну територію. Для доказу варто б навести хоча б такий найновіший факт, як в роковини насильного виселення (18 травня 1944 р.) татар з Криму (біля 100.000 душ), спілка "Кримських татар" в Америці з осідком в Ню-Йорку видала звернення для повної реабілітації татар в СССР до американського та світового громадянства із закликом за справедливість, тобто:
1) повернення із заслання татар на "рідні землі, на Крим і створити там же потрібні умовини для успішного розвитку татар, як народу і нації";
2) відновити важність декрету Леніна з 18 жовтня 1921 року про встановлення Кримської Автономної Татарської Республіки;
3) звільнити і регабілітувати ген. П. Г. Григоренка і інж. Романа Джемілева;
4) негайно звільнити і регабілітувати усіх представників кримських татар і їхніх приятелів нетатар;
5) виправити фальсифікацію історії народу і нації (думаю треба розуміти держави, В. Т.) кримських татар;
6) "детант — так, але не коштом кримських татар і інших національних меншин в СРСР!" (за текстом, поданим в часописі "Українське життя" ч. 13 (676) за 23 червня 1974).
Згідно із вищенаведеними вимогами татар в ЗСА, видно зразу, що:
а) емігранти-татари з Криму вважають по старому весь Крим, як рідну землю, на якій татари гейби творили раніше більшість своєї людності та тим самим мали б право вважати весь Крим національною територією ще й досі.
б) Домагаються відновити (ясно поки що думаючи реально) Кр. А.С.С.Р. не вказуючи точніше, в рямках якої союзної республіки. Якщо брати до уваги декрет про встановлення Кр. А.С.С.Р. із 1921 р., то ясно в межах Російської СФСР, а не зараз УРСР. Виходить татари в дусі їх дружніх взаємин із еміграційною Росією вважають відібрати Крим від Радянської України та повернути його Росії із піддержкою ними (татарами) такої територіїяльної операції в заміту за признання татарам політичної автономії з-перед 1941 року. Виходить — татари готові говорити про це з Москвою, як реальною силою та російським народом, як могутнім народом, дивлячись на українського партнера, як на безсилого, якого проблема самостійности під знаком запитання через некон"юнктурність української справи в міжнародному політичному світі. Хто цьому винен, ясно в багатьох випадках ми самі, бо ж не зуміли створити своєї авторитетної та респектованої світовими силами політичної програми, яка викликувала б спеціяльну атрактивність світових потуг. Брак своєї політичної школи та традиції, уміло створеної концепційности, яка давала б щось й нашим майбутнім союзникам, створює легковаження українців як партнера, незважаючи на це, що в нас міліони етнічної приналежности.
З другої сторони — ігнорування України в міжнаціональних взаєминах взагалі та серед народів сходу зокрема може бути причиною й то оправданою, що нам немає чого респектувати татарське питання, яке, реально беручи, в Україні не існує, а відтворити його в Кримі, значить виходити у воєнний конфлікт із Києвом прямо, не через Москву. Хто схоче піти на такий шлях боротьби, який дуже ховзький та із евентуальними жахливими консеквенціями для противника України, як майбутньої все ж таки мілітарної сили та економічного потентата по експорті та капіталовкладі у індустріялізації.
Ось тому вповні рацію має наша преса, що збуває татарське питання мовчанкою або як академічно-дискусійне без реальних можливостей здійснення.
Само собою, що наші найвищі державницько-політичні органи повинні скропулятно слідкувати за цею справою, нотувати прояви цеї проблеми та мати свої еляборати й рецепти полагодження у слушний час.
В політиці не має сентиментів, а обрахунок поплатностей в державницькому аспекті для добра своєї справи та через неї й для користі партнерові чи опонентові, який шукає допомоги.
Коли в нашій, т. зв. політиці, потягнення великодержавности допроваджують чи можуть довести до власного політичного обману, не одержавши за наш жест вислову подяки чи компензанти у відповідній формі на міжнародному форумі, згідно з обосторонною домовою (як це нормально в політичних взаєминах вводиться), то ясно ми такою політичною стратегією себе лише понижаємо, як примітивна, що не знає основних методів вести політичну справу.
У Кримській справі є ясним, що Туреччина, користаючи із українського жесту в користь татарів, мала б у слушний час (як це до речі було в 1917/18 рр. з нашого боку) стати в обороні татар Криму на взір Кипру допомагаючи кримським тюркам чи прямо туркам, позбутися остаточно слов'янської гегоматії, та дати їм нагоду стати під протекцією мусулманської Туреччини, яка має право оборонити татар-магометан перед "христіянською експансією" чи "слов'янізацією".
В найкращому випадку очевидно для нас може бути витворена пресією Анкари та других ісламських країн світа признання українським урядом право Кримові, бути якимсь невтральним Кипром, у якому мали б право загніздитися повітряні для "комунікаційних цілей" бази світових потуг. Однак ми можемо потішитися хіба тим, що в незалежній Україні і в такий найгірший для нас час урядувати будуть люди з політичним розумом, а не романтики-наївняки, як ми це мали в час берестейських та доберестейських переговорів, не маючи знання про геополітику й стратегію без змислу передбачувань на майбутні роки, будучи вірними до йоти етнічному самоозначенню з почуттям не образити гідности наших сусідів, які могли б нас посудити в імперіялізмі. В цей сам час 1918 р. не лише поляки чи румуни, а навіть найбільш нещасні із нещасних теоретично державні білоруси претендували (з історичних мотивів) голосно славно на все українське Полісся по Сарни, Овруч та Чернигів й Новгород, ставлячи в Києві гетьманському урядові вимоги "або — або".
Так що ж ми навчилися за останніх п'ятдесят років, проживши трагедію геноциду, польонізації, румунізації, а то й білорусизації наших поліщуків, підляшан, не говорячи про росіянізацію всієї України?
Може дивно, що немає в наших політичних середовищах навіть охочих, якщо не обов'язкових, слідкувати за кримсько-татарським питанням у вільному світі. Задивлені у величність українськості — (мовляв турки не відважилися іти проти нас міліонів) — не бачать наші політичні середовища, що татари дальше мають моральну, якщо і не матеріяльну опіку Анкари та їхніх так сказати, екзильний уряд не спить...
Безперечно, що Туреччині все буде залежати на тому, щоб існувала українська барієра проти Росії в самостійній Україні аж по Кавказ, але ж за поміч, а її нам все буде потрібно, треба, як знаємо, все платити й то солено. Маємо смак такої ціни із 1918 року, коштом зерна, руди, вугілля чи сала... Тому краще бути більше реально-думаючим державниками та в потоці слів за визволення не находити собі біди. Ясно, що ми самі безсилі не можемо радіти нещастям 300.000 кримських татар, але ж вимагати можемо від татар розуму відносно їх становища до нас, уважати таки нас партнером із нашої політичної рації, особливо в моменті, коли татарське питання напівмертве для татар у світі. Від татар-державників залежить тепер дальша їх доля як народу, а шлях їх спасіння таки буде іти через Київ, чи вони того схочуть, чи ні.
Яке ж повинно бути наше становище до Туреччини? Стремління України повинно бути продовжувати із нею приязні взаємини, які себе дали виправдати у 1918-1923 роках. Може приязна Україні Туреччина схоче й вплинути на нереально (досі) думаючих політичних провідників кримських татар, що через їх нерозважні потягнення не угробили б себе як нарід та як члена національної спільноти народів усього Чорномор"я.
Картотека Україністану в турецькому державному архіві міністерства закордонних справ є чистою, та стане доброю підставою до продовжування приязних взаємин, як рівнорядних партнерів в просторі Чорного моря. Всякі ще живучі ідеї великодержавних умів старої Порти перетворити Чорне море в ісламське чи "тюрське", не повинні мати місця як шкідливі докорінно для всіх нетюрських народів чорноморського басейну. Рівновага сил, коректні взаємини між усіма народами чорномор"я, повинні бути основою вдержання постійного миру в цьому просторі Европи без будь-яких імперіяльних експансій чи зазіхань. Це повинна бути платформа українця державника, союзника політичної суверенности усім без виїмку державам та народам Чорноморського басейну, яких вихід у широкий світ іде через чорноморські порти та Босфор. Україна як держава в першу чергу буде потребувати спокою для конструктивної праці над їх економічним ростом та для добра 75-ти міліонів людности чорноморського простору.
3 За статистичними даними Ст. Рудницького, М. Кордуби, в таврійській губернії 60.000 км. 2 із 2,059.000 нас, до якої належав і півострів Крим, заселяли: українці, кількістю 869.000 душ — 42.2% всієї людности, 574.000 — 27.9% росіян, 284.00 — 13.8% татари, німці 111.000 — 5.4% та інші. В той час у самому Кримі 26.140 км. 2 або 10.093 кв. милі, величини стейту Меріленду, жило за моїм обчисленням 735.000 людности, в тому: 260.760 татар, 235.410 росіян, українців 64.000, німців 43.510, греків 27.000, болгарів 15.310, поляків 14.000 та інших 74.910 душ.
За татарськими даними, у 1897 р. в Кримі жило 592.000 людности, серед якої татари становили 35.5%, тобто біля 194.000 душ, які у 58.7% заселяли яктинський округ, на 42.0% евапоторійську (степову) округу, на 41.8% симферопільський округ, на 37.2%' округ теодосійський, на 23.3% (степовий) округ перекопський, навсього 5.0% Керченський півострів та на 1.5% округ севастопільський. Компактно татари володіли лише гірською смугою південного Криму по обох схилах Яйланських гір, серед яких лежала їх стара столиця Бахчисарай та над морем порт Касра, тепер Теодосія, колись центр продажі молодих невільників з України в мусульманський світ.
Весь степовий простір північного Криму у 1918 р. та й до 1940 року творив компактний хліборобський простір, у якому біля 50.000 жили українські селяни, поселенці тут від кінця XIX стол. на опорожнених від татар просторах.
За російською і татарською статистикою, під пресією російського царського уряду Крим покинули (подаючись в Туреччину) у 1800 р. 158.000 татарів, у 1865 р. 194.000 душ, так що вільний чорноземний степ заняли наші кольоністи із Подніпров'я, надаючи Кримові нової економічної сили та нового соціяльного життя. Лише по містах в більшості загніздилась російська уряднича кляса людей, які там надавали російської імперіяльної влади на увесь півострів. Греки, вірмени, жиди, поляки та інші етнічні елементи по містах були додатковою остоєю пануючої нації в Кримі — росіян.
2 Коли шукати паралелі взаємин великих народів із малими під сучасну пору, то вистане поглянути на долю Лужичан (140.000) в Східній Німеччині, Фризійців (450.000) в Північній Голляндії, Басків (700.000) в Еспанії, Фріюлів (450.000) в Північній Італії та Швайцарії, Ферейців (37.000) під покровом Данії. Так наскільки була гуманною Українська Держава 1918 р. для татарської меншини, признаючи (забуваючи за горе від татар в минулому) їй окреме майже вповні державне життя.
3Найбільше нещасними часами набігів татар на український південь були роки 1482-87, 1498 р., 1502/3, 1523 р., 1545 р., 1556, 1567, в 1601-1679 роках.
4 Для яснішого зображення татаро-кримської державности подається статистичну таблицю. Татарсько-кримська держава не мала навіть такої тяглости, як українська між листопадом 1917 р. та 1920 років.
Роки 1917 — 1941:
культурницька автономність між 21. X. — 9. XII. 1917 р.
політична автономія* 9. XII. 1917 — 26. 1. 1918 р.
Тавридська Сов. С.Р. 23. 1. — 25. IV. 1918 р.
німецька окупація 25. V. — 25. VI. 1918 р.
кримська татарська державність
а) на чолі із ген. Сулкевичем 26. VI. — 16. XI. 1918 р.
б) на чолі зі Директорією
з С. Кримом** 16. XI. 1918 — 26. VI. 1919
Російська окупація Криму:
під ген. Денікіном 26. VI. 1919 — 3. IV. 1920
під ген. Врангелем 4. IV. — 13. XII. 1920
Совєтська військова окупація 13. XII. 1920— 18. X. 1921
Кримська А.С.С.Р. від 18.. X. 1921 — 16. XI. 1941
_______________
* Навзір УНР після III Універсалу.
** Караїмом по походженні.
Малі пояснення:
9 грудня 1917 р. Крим оформився в майже самостійну республіку (навзір УНР по ІІІ-му Універсалі) та перейшов до, так сказати, повної незалежности після звільнення Криму німцями, які прогнали тут коротко існуючу совєтську Таврійську Респ. (23. 1. — 25. IV. 1918 р.). 25 травня 1918 відновлено державність, яку 26 червня очолив ген. Сулайман Сулкевич, попросивши Порту за протекторат, в обличчі чого прийшло до економічної бльокади Криму Українською Державою та від З вересня 1918 р. затяжних переговорів у Києві про взаємновідношення на базі нормалізації стосунків за українським широкоавтономним федеративним проектом, зігнорованим татарським краєвим урядом аж до капітуляції центральних держав,11.XI.1918, коли на короткий час прийшлося вдруге відновити українську стратегічну зверхність в Севастополі (після короткотриваючої першої між 29-30. IV. 1918 р.).
Прихід антантської фльоти в Крим 16 листопада 1918 р. закінчило українське володарство в севастопільській воєнно-морській базі. Крим перейшов під зверхність мілітарно Антанти, а політично Денікіна.
5 У Кримській татарській державі (Кірім Халк Ґумгурієті — Кримській народній Республіці) жило у 1917/18 роках приблизно 735.000 людності, серед якої було: 245.400 — 33.38% росіян, 260.700 — 35.41% татар, 63.100 — 8.5% українців, 43.500 — 5.9% німців, 33.300 — 4.5% вірменів, 27.000 — 3.6% греків, 15.000 — 2.6% греків, 14.000 — 1.9% поляків, 6.600 вірменів та 9.400 інших, як вірмен, горців та жидів.
Для порівнання із іншими роками (напротязі чверть століття) татарський відсоток усього населення Криму скоріше падав чим піднімався помимо існування між роками 1921-1941 татарської культурницької та адміністраційної автономії. Спадок татарської людности ішов за рахунок приросту в першу чергу російських поселенців, особливо по містах, де вони становили біля 52% нас. в 1925/30 рр., та українців в степовій полосі північного Крим
Хоч приріст всього населення в Кримі ішов темпами:
Відсоток татар становив:
біля 200.000 у 1775 — 80% всього населення,
194.000 у 1837 — 35.5% всього населення, :
260.700 у 1913 — 35.4% всього населення,
Інші національності в Кримі становили таку кількість:
1897 р.
Росіяни 42.2%, українці 10.8%, німці 6.1%, жиди 5.6%.
1913 р.
Росіяни 33.4%, українці 8.5%, німці 5.9%, жиди 0.
1923 р.
Росіяни 51.5%, українці 0, німці 6.5%, жиди 6.86%.
1926 р.
Росіяни 42%, українці 11%, німці 6.11%, жиди 6.4%.
1930 р.
Росіяни 41.8%, українці 10.2%, німці 5.94%, жиди 6.34%.
1970 р.
Росіяни 72% (приблизно), українці 22%, жиди 5%.
У "Свободі" і в "Українському Житті" появились статті про виселення в 1944 р. до Середньої Азії кримських татарів, які вимагають дозволу повернутися на їхню батьківщину.
Це питання має певне відношення до актуального тепер питання Кипру та застарілого, а тепер віджитого ненависницького спору греків із турками, як тому пів-століття існувало подібно вразливе питання смертоносного конфлікту між турками та вірменами. В Америці навідь відомий жарт: коли вірменин має найбільшу національну сатисфакцію: на день подяки чи день "турка", якого може вірменин святочно з'їсти, навіть спеченого. Ось так люблять вірмени, а теж греки турків, які на протязі 520-ти літ проковктнули в Малій Азії або в Анатонії та на Закавказі 80% вірменської етнічної території із колись столицею всієї Вірменії Ерзерумом (по-вірменськи Каріном). Подібна ситуація була із усім грецьким Егейським побережжам Анатолії від міста Скутарі на Босфорі, через Смирну (тепер порт Ізмір) аж до Адалії та Адани (Малої Вірменії) на півдні. Проковтнули турки й грецько-візантійську Тракію із двома історичними грецькими містами Константинополем (Царгородом) та Адріянополем, яким надали свої назви Істанбул та Едірне. Ні сліду не залишилося із грецької етнічної Тракії та грецьким узбережжам в Малій Азії. Хіба горстка грецьких купців в Істанбулі животіє та відвідує палату й собор царгородського патріярха, останньої гелленської пам'ятки над Босфором. Гаґія Софія дальше турецьким катедральним мечетом...
Греки і вірмени потовчені в турецькому моздірі все мали звернені очі на їх сильного національного та релігійного оборонця російського царя. Тому то недивно, що оба ці сусідні народи турків не могли зрозуміти 1918 року, чому слов'яни-українці розбили у 1918 р. "Великую Руссию" та дали туркам змогу опанувати тюрськї простори магометан в... Кримі, на північному Кавказі — країні горців-черкесів й абхазів у грузинській Аджарії.
Для України завдяки Берестейському договорові, який Порта підписала з легким серцем, позбувшися натиску російської імперії на Царгород, Дарданелли та турецьку Вірменію, Туреччина раділа прибуттям посольства УНР в Істанбул, тодішне імперіяльну столицю султанів оттоманської великодержави. За це в Києві не могли спокійно урядувати вірменські та частинно й грецькі дипломатичні представники, вважаючи Україну "туркофільською", навіть зрадницею православ'я, і спричинником експансивності! Оттоманської імперії в чорноморський магометанський басейн та на все Закавказзя, особливо в сторону тюрському Баку, на якому по шляху лежала всього більш-менш пів-міліонова скеля із столицею в Єревані, Вірменська Республіка.
Денікінці на Кубані мали надію на відновлення старої Росії та підсилення впливів на їх союзників проти турків Вірменію й навіть Грузію, яким Істанбул літом 1918 року забрав потурчену Карську (вірменську) округу та етнічно грузинську, але ісламську Аджарію, яких столицею був головний грузинський порт Батумі.
А Україні... теж невесело було, бо ж в Чорному морю природна частина її Крим, із морською базою в Севастополі та фортом в Керчі у воротах до Озівського моря, був ніби в татарських руках, та коли за покликом цих же кримських "тюрків" (як себе тоді назвали кримчаки-татари, 260.000 душ максимально), прибули в Теодосію та на побережжа турецькі військові дорадники та воєнні морські одиниці захищати державні права татарського народу, від зазіхань України, мовляв, від століть татари були зв'язані із рештою тюрського світу та ісламським морем народів, які все готові були стати в обороні своїх покривджених братів по вірі, де б вони не жили на ґльобі.
Ясно, що ні республіканський, ні гетьманський уряди України 1917, 1918 та 1919 років і не думали поневолювати татар, які жили компактною масою лише у південному, гірському Криму, вважаючи своєю столицею Бахчисарай, а не обласне місто Симферопіль, яке лише вліті 1918 р. стало новою столицею Криму. 1
Зважаючи на те, що:
1) Крим важний фортами у Севастополі, Керчі, зимовим портом Донбасу Теодосією (через замерзання азівських портів на деякий час) та є стратегічною базою в Симферополі (саме посередині півострова та всього простору північного чорномор"я);
2) він все був тісно пов'язаний із всією економікою України прямо залежний від хлібопостачі, вугілля, індустріяльних виробів, фабрикатів в заміну за кримські овочі, вина, і залізо;
3) у Кримі таки жили татари, які бажали мати свої національні права державницького характеру;
4) тому, що в ніби "татарському" Кримі, таке перше слово мали до сказання росіяни, які становили релятивну більшість та творили духову силу всього пів-острова, як імперіяльний нарід.
'
Гетьманський уряд у Києві вирішив був піти в ім'я національної справедливости (самозначенням народам) та в доказ дружніх взаємин з Портою на максимальні уступки татарам в їх національній ідентифікації, державницьких аспіраціях та як природним союзникам нової української держави у противагу до російського поневолення, уряд української держави погодився дати татарському народові повну культурну і політичну свободу під українською охороною, предложивши татарському урядові ті самі права, що їх мали мадяри в межах габсбурзької монархії до 1919 р., отже: свій власний уряд, військо, пошту, шляхи, шкільництво, внутрішний соціяльний устрій, залишаючи за Україною опіку економічну у світовому маштабі, дипломатичні представництва, персональну репрезентацію монарха (гетьмана) України перед зовнішним світом та стратегічну контролю всього простору для повної свободи морського та повітряного транспорту в чорноморському просторі. Що ж могла більше признати українська держава татарам, яким в іншій країні на світі не було б місця для будь-якогось розвитку в національному аспекті та коли б пануюча нація над територією такої меншини доказувала б чи випоминала б їй кожного дня страхіття, які від дідів та прадідів зазнав зараз пануючий нарід протягом століть від теперішньої меншини. 2 В нашому випадку досі та на століття не можуть забути українці жорстокости татар у відношенні до України, яку спльондрували від 1480 років, починаючи кожнорічними чи що пару років набігами, паленням сіл й міст, ловнею невинних людей в татарський ясир, аж до 1777 року, коли їм прийшло усмирення від полчищ росіян. З приводу цього історичного факту татари дали причину до створення козацької оборони України, війн України з Польщею та Туреччиною, вплинули на зміну всієї психології українців. Бліднуть епізоди нормальних взаємин Криму із козацькою Україною в обличчі катастроф, що їх зазнала наша нація. 3 Ніколи інший нарід на світі не забув би татарам цего проклятого часу, до... можна сказати до 1777 р.
На жаль, татари не вміли пошанувати признання Україною прав для Криму у 1918 р. і мріяли про "швайцаризацію" Криму під турецьким протекторатом. Татари не уміючи проаналізувати національну диспропорцію меншин у Криму по відношенні до відсотка татар до імперіяльно думаючих росіян, та самостійників українців.
У 1918 р. татари й слухати не хотіли про союз з Україною. Через манію суверенітету, яка не вміщалася в реальне положення татар в Кримі та усьому Чорноморії. Татари шукаючи протекції як не в Туреччині, так в далекому навіть Берліні, підозріваючи свою смерть під протекторатом України, маючи на совісті заподіяне зло протягом століть. 4 А Києву українському навіть й в гадці не було мститися на рештці татар, яких ще не відослав до решти в Туреччину царський російський уряд до початку першої світової війни.
В самостійному татарському Криму росіяни мали більш права, як українці (60.000) . 5 Не можна було тоді підозрівати України в якійсь намові Стамбулу вести татарам особливу антиукраїнську політику, натомість дволична прецизна робота росіян, нацьковуючих татар проти українців була видна, хоч росіяни, коли у 1919 році прийшли до сили внаслідок упадку центральних держав та при тому й Української Держави чи Республіки, звели татарську державність до нуля, зліквідували 28 червня 1919 директоріяльний проантантський уряд Саломона Крима, перетворивши Крим в звичайну російську губернію. В той трагічний момент не знайшлося серед татарських політиків та дипломатів ні в Туреччині, ні у Варшаві, ні в Берліні чи у Відні, де були татарські представники, таких які схотіли б засісти за один стіл із послами УНР та знайти можливість створення спільного фронту проти спільного таки ворога, який у Кримі становив яких 40-45% населення.
Коли 18 жовтня 1921 року викрісталізувалася була в Російській Совєтській Федерації автономна совєтська Кримська Республіка при втраті 60.000 татар голодом, то татари краще приняли цю совєтську республіку чим проект гетьманського уряду стати "коронним краєм".
В 1930-их роках не обійшлося без нових жертв татар від росіян, які їх вивезли в далеку північну полосу Росії аж 40,000, виморивши їх голодом в 1931/33 роки, створюючи із татар дальше четвертину населення всього Криму.
За урядовим переписом ССР у 1926 р. в Криму було: 42.22% росіян — 301.400, 25.00% татар — 179.200, 11.85% українців — 77.400, 6.11% німців — 43.666, 5.6% жидів — 39.900, 2.3% греків — 16.000, 1.6% болгарів — 11.400.
Татарська автономність існувала хіба по оселях південного Криму в гіських околицях. Написи в Кримі були теж і татарські, навіть в більших містах для пропаганди їх автономності без практичного значення для міських людей, переважно росіян та дрібних меншин, в тому й українців. Не помагали теоретичні перезвання міст Криму на короткий час татарськими термінами: Ахіяр — для Севастополя, Акмечет для Симферополя, Ґуеслеве — для Евпаторії, Кефе — для Теодосії, Єніканє — для Керчі.
Фактично Крим став російським краєм із певними лише залишками культурної автономії. Кримську Автономну ССР ніяк не можна було в 1930-ох роках порівнювати із Совєтською Україною з багато більшими автономними правами.
У 1940/41 роках, коли Крим після кількамісячної облоги Севастополя зайняли німці, вони нічого кращого не принесли татарам в політичному аспекті, хоч татари сподівалися відновлення там своєї державносте у Кримі, як то було у 1918 році. Татари кинулися нищити кримських слов'ян, не питаючи, хто із них був дійсно ворогом, а хто таки приятелем, оцього покривдженого народу на кримському півострові. Українців ідентифіковано із росіянами. Так лиш подумати, за татарський автономізм, наданий хіба із ласки татарам Москвою у 1921 році, щоб із півдня оточити нещасну Україну та краще володіти водами Чорного моря, татари у час другої світової війни погромили однаково росіян, пануючих у містах та селян в степу українців, думаючи, що в татарську державу у цілому Криму їм вдасться стягнути швидко із Туреччини та румунської південної Бесарабії старих емігрантів разом числом аж біля 2,000.000 душ за татарськими обчисленнями та їх пресовими відомостями. Німці натомість перетворили Крим в Райхсґебіт лише для німців-героїв тут жити після війни.
Погром слов'ян у Криму мусів мати вплив на дальшу долю татарського народу у цій частині України, якій приєднано Крим у 1954 році, 19 лютня. Масове фізичне знищення росіян
та українців про це довго писала російська преса в західньому світі та й в самому Радянському Союзі. Само собою нищення росіян 1940/41 рр. були для Москви більшою виною татар, як створення 20.000 татарської військової формації в складі німецьких збройних сил.
Нагальне виселення татар (за рішенням Кремля 18 травня 1944 р.) з Криму було карою. Позбавлено татар їх території розпорядженням від 25 червня 1946 р. Щастя, що їх усіх в числі 200-250.000 душ не вбито фізично зовсім на протязі пару років у тайгах Сибіру, бо ж могло бути й таке! Так чому дивуватися, що ні Київ ні Москва сьогодні не сприяють поворотові татар у Крим, маючи перед собою у пам'яті історію татар та 1941 рік.
Похід турків на Кипр хіба став доброю лекцією нам усім живучим за океаном та в Україні.
Для захисту турків Кипру усього 15% меншини грецького безперечно Кипру із 85% грецькою людністю, отже стільки, що мають росіян найбільше українські області України: полтавська чи подільська. Турки заняли 40% кипрської території, на якій як на шахівниці порозселювані на спілку греки та турки. Сьогодні стоїть питання поділу Кипру на дві політичні одиниці. Так, щоб сталося, якщо б так татари жили зараз в Кримі та в тяжкий момент України чи навіть всього СССР, турки прийшли б на захист "тюрків" татар, піславши туди військові частини "емігрантів татар" з Анатолії з числа 1,500.000 душ. Так, як почувались би ми всі та київський уряд, який воскрешивши свою державність мусів би ставати до бою із Туреччиною.
Мусимо признати консеквентність турків у відношенні до "своїх" маломеншин та "тюрків". В разі загарбання Криму мусульманами чи ще краще турецькими "татарами", кого мала б запросити на поміч собі Україна: слабосилих греків, болгар, грузинів (3-5 міліонів душ) чи знова... росіян, які так само, як поляки лише б використали нагоду на видертя від України за цей час Львова чи хоча б Донбасу, як не всієї України від Збруча на схід...
Дивлячись на кипрську трагедію, українці як у західньому світі так в СССР боліють над долею татар в засланні, керуючися гуманними почуваннями.
Ми можемо навіть сприяти універсальній шляхетності ген. Григоренка по відношенні до татар, які до речі зараз живуть там, де й наші запроторенці, одначе нас може й дивувати, що татари, пишучи про ген. Григоренка, не зуміли чи прямо не хочуть згадати його національного походження, яке само собою є українське. Щоби приподобатися емігрантським опікунам на заході емігрантським росіянам, татари розцінюють Григоренка лише як людину без національного обличчя. Це припущення може бути зовсім оправдане чи певне, коли взяти до уваги факт, що татарська політична еміграція в Америці, Аргентині та навіть в Европі, де живе добре зорганізована кримо-татарська еміграція, не вважала за потрібне нав'язати хоч контакт, якщо не добрих тісніших дружніх взаємин з українським політичним світом, держачись дальше, хоча б тут, в ЗСА, російських впливових осередків, вірючи наївно в духову зміну росіян, які мовляв переконалися, що треба респектувати татаські політичні аспірації, вважаючи їх такими російськими приятелями, як вірменів — всевдячних царям та росіянам за оборону перед турецькою загладою.
Якщо згадати хоча б якось про існування якоїсь української кримської "політики", то хіба в Мюнхені та в Парижі, в так званому паризькому бльоку екзильних урядів раніше самостійних держав. Лише тут в Парижі найшли кримчаки-татари наших "дипломатів", які своєю "стратегією" обманюють себе та наш політичний світ признанням татарам принцип державної нації на рівні... Грузії чи Туркестану, погоджуючись навіть називати татарам їх країну не татарською державністю в частині Криму, а прямо кримською. Ми самі дали татарам претекст, який колись гірко може бути оплачений нами, ідентифікуючи півострів Крим із татарською національною та державною територією, тобто в ситуації, коли на Кримі живе сьогодні аж 150 татарських родин на біля 1,000.000 душ росіян та українців.
І це діється саме тоді, коли в Америці, де живе найповажніша кількість кримських татар, якими видається комунікати та інформації про Крим, як татарську національну територію. Для доказу варто б навести хоча б такий найновіший факт, як в роковини насильного виселення (18 травня 1944 р.) татар з Криму (біля 100.000 душ), спілка "Кримських татар" в Америці з осідком в Ню-Йорку видала звернення для повної реабілітації татар в СССР до американського та світового громадянства із закликом за справедливість, тобто:
1) повернення із заслання татар на "рідні землі, на Крим і створити там же потрібні умовини для успішного розвитку татар, як народу і нації";
2) відновити важність декрету Леніна з 18 жовтня 1921 року про встановлення Кримської Автономної Татарської Республіки;
3) звільнити і регабілітувати ген. П. Г. Григоренка і інж. Романа Джемілева;
4) негайно звільнити і регабілітувати усіх представників кримських татар і їхніх приятелів нетатар;
5) виправити фальсифікацію історії народу і нації (думаю треба розуміти держави, В. Т.) кримських татар;
6) "детант — так, але не коштом кримських татар і інших національних меншин в СРСР!" (за текстом, поданим в часописі "Українське життя" ч. 13 (676) за 23 червня 1974).
Згідно із вищенаведеними вимогами татар в ЗСА, видно зразу, що:
а) емігранти-татари з Криму вважають по старому весь Крим, як рідну землю, на якій татари гейби творили раніше більшість своєї людності та тим самим мали б право вважати весь Крим національною територією ще й досі.
б) Домагаються відновити (ясно поки що думаючи реально) Кр. А.С.С.Р. не вказуючи точніше, в рямках якої союзної республіки. Якщо брати до уваги декрет про встановлення Кр. А.С.С.Р. із 1921 р., то ясно в межах Російської СФСР, а не зараз УРСР. Виходить татари в дусі їх дружніх взаємин із еміграційною Росією вважають відібрати Крим від Радянської України та повернути його Росії із піддержкою ними (татарами) такої територіїяльної операції в заміту за признання татарам політичної автономії з-перед 1941 року. Виходить — татари готові говорити про це з Москвою, як реальною силою та російським народом, як могутнім народом, дивлячись на українського партнера, як на безсилого, якого проблема самостійности під знаком запитання через некон"юнктурність української справи в міжнародному політичному світі. Хто цьому винен, ясно в багатьох випадках ми самі, бо ж не зуміли створити своєї авторитетної та респектованої світовими силами політичної програми, яка викликувала б спеціяльну атрактивність світових потуг. Брак своєї політичної школи та традиції, уміло створеної концепційности, яка давала б щось й нашим майбутнім союзникам, створює легковаження українців як партнера, незважаючи на це, що в нас міліони етнічної приналежности.
З другої сторони — ігнорування України в міжнаціональних взаєминах взагалі та серед народів сходу зокрема може бути причиною й то оправданою, що нам немає чого респектувати татарське питання, яке, реально беручи, в Україні не існує, а відтворити його в Кримі, значить виходити у воєнний конфлікт із Києвом прямо, не через Москву. Хто схоче піти на такий шлях боротьби, який дуже ховзький та із евентуальними жахливими консеквенціями для противника України, як майбутньої все ж таки мілітарної сили та економічного потентата по експорті та капіталовкладі у індустріялізації.
Ось тому вповні рацію має наша преса, що збуває татарське питання мовчанкою або як академічно-дискусійне без реальних можливостей здійснення.
Само собою, що наші найвищі державницько-політичні органи повинні скропулятно слідкувати за цею справою, нотувати прояви цеї проблеми та мати свої еляборати й рецепти полагодження у слушний час.
В політиці не має сентиментів, а обрахунок поплатностей в державницькому аспекті для добра своєї справи та через неї й для користі партнерові чи опонентові, який шукає допомоги.
Коли в нашій, т. зв. політиці, потягнення великодержавности допроваджують чи можуть довести до власного політичного обману, не одержавши за наш жест вислову подяки чи компензанти у відповідній формі на міжнародному форумі, згідно з обосторонною домовою (як це нормально в політичних взаєминах вводиться), то ясно ми такою політичною стратегією себе лише понижаємо, як примітивна, що не знає основних методів вести політичну справу.
У Кримській справі є ясним, що Туреччина, користаючи із українського жесту в користь татарів, мала б у слушний час (як це до речі було в 1917/18 рр. з нашого боку) стати в обороні татар Криму на взір Кипру допомагаючи кримським тюркам чи прямо туркам, позбутися остаточно слов'янської гегоматії, та дати їм нагоду стати під протекцією мусулманської Туреччини, яка має право оборонити татар-магометан перед "христіянською експансією" чи "слов'янізацією".
В найкращому випадку очевидно для нас може бути витворена пресією Анкари та других ісламських країн світа признання українським урядом право Кримові, бути якимсь невтральним Кипром, у якому мали б право загніздитися повітряні для "комунікаційних цілей" бази світових потуг. Однак ми можемо потішитися хіба тим, що в незалежній Україні і в такий найгірший для нас час урядувати будуть люди з політичним розумом, а не романтики-наївняки, як ми це мали в час берестейських та доберестейських переговорів, не маючи знання про геополітику й стратегію без змислу передбачувань на майбутні роки, будучи вірними до йоти етнічному самоозначенню з почуттям не образити гідности наших сусідів, які могли б нас посудити в імперіялізмі. В цей сам час 1918 р. не лише поляки чи румуни, а навіть найбільш нещасні із нещасних теоретично державні білоруси претендували (з історичних мотивів) голосно славно на все українське Полісся по Сарни, Овруч та Чернигів й Новгород, ставлячи в Києві гетьманському урядові вимоги "або — або".
Так що ж ми навчилися за останніх п'ятдесят років, проживши трагедію геноциду, польонізації, румунізації, а то й білорусизації наших поліщуків, підляшан, не говорячи про росіянізацію всієї України?
Може дивно, що немає в наших політичних середовищах навіть охочих, якщо не обов'язкових, слідкувати за кримсько-татарським питанням у вільному світі. Задивлені у величність українськості — (мовляв турки не відважилися іти проти нас міліонів) — не бачать наші політичні середовища, що татари дальше мають моральну, якщо і не матеріяльну опіку Анкари та їхніх так сказати, екзильний уряд не спить...
Безперечно, що Туреччині все буде залежати на тому, щоб існувала українська барієра проти Росії в самостійній Україні аж по Кавказ, але ж за поміч, а її нам все буде потрібно, треба, як знаємо, все платити й то солено. Маємо смак такої ціни із 1918 року, коштом зерна, руди, вугілля чи сала... Тому краще бути більше реально-думаючим державниками та в потоці слів за визволення не находити собі біди. Ясно, що ми самі безсилі не можемо радіти нещастям 300.000 кримських татар, але ж вимагати можемо від татар розуму відносно їх становища до нас, уважати таки нас партнером із нашої політичної рації, особливо в моменті, коли татарське питання напівмертве для татар у світі. Від татар-державників залежить тепер дальша їх доля як народу, а шлях їх спасіння таки буде іти через Київ, чи вони того схочуть, чи ні.
Яке ж повинно бути наше становище до Туреччини? Стремління України повинно бути продовжувати із нею приязні взаємини, які себе дали виправдати у 1918-1923 роках. Може приязна Україні Туреччина схоче й вплинути на нереально (досі) думаючих політичних провідників кримських татар, що через їх нерозважні потягнення не угробили б себе як нарід та як члена національної спільноти народів усього Чорномор"я.
Картотека Україністану в турецькому державному архіві міністерства закордонних справ є чистою, та стане доброю підставою до продовжування приязних взаємин, як рівнорядних партнерів в просторі Чорного моря. Всякі ще живучі ідеї великодержавних умів старої Порти перетворити Чорне море в ісламське чи "тюрське", не повинні мати місця як шкідливі докорінно для всіх нетюрських народів чорноморського басейну. Рівновага сил, коректні взаємини між усіма народами чорномор"я, повинні бути основою вдержання постійного миру в цьому просторі Европи без будь-яких імперіяльних експансій чи зазіхань. Це повинна бути платформа українця державника, союзника політичної суверенности усім без виїмку державам та народам Чорноморського басейну, яких вихід у широкий світ іде через чорноморські порти та Босфор. Україна як держава в першу чергу буде потребувати спокою для конструктивної праці над їх економічним ростом та для добра 75-ти міліонів людности чорноморського простору.
ДЖЕРЕЛА:
3 За статистичними даними Ст. Рудницького, М. Кордуби, в таврійській губернії 60.000 км. 2 із 2,059.000 нас, до якої належав і півострів Крим, заселяли: українці, кількістю 869.000 душ — 42.2% всієї людности, 574.000 — 27.9% росіян, 284.00 — 13.8% татари, німці 111.000 — 5.4% та інші. В той час у самому Кримі 26.140 км. 2 або 10.093 кв. милі, величини стейту Меріленду, жило за моїм обчисленням 735.000 людности, в тому: 260.760 татар, 235.410 росіян, українців 64.000, німців 43.510, греків 27.000, болгарів 15.310, поляків 14.000 та інших 74.910 душ.
За татарськими даними, у 1897 р. в Кримі жило 592.000 людности, серед якої татари становили 35.5%, тобто біля 194.000 душ, які у 58.7% заселяли яктинський округ, на 42.0% евапоторійську (степову) округу, на 41.8% симферопільський округ, на 37.2%' округ теодосійський, на 23.3% (степовий) округ перекопський, навсього 5.0% Керченський півострів та на 1.5% округ севастопільський. Компактно татари володіли лише гірською смугою південного Криму по обох схилах Яйланських гір, серед яких лежала їх стара столиця Бахчисарай та над морем порт Касра, тепер Теодосія, колись центр продажі молодих невільників з України в мусульманський світ.
Весь степовий простір північного Криму у 1918 р. та й до 1940 року творив компактний хліборобський простір, у якому біля 50.000 жили українські селяни, поселенці тут від кінця XIX стол. на опорожнених від татар просторах.
За російською і татарською статистикою, під пресією російського царського уряду Крим покинули (подаючись в Туреччину) у 1800 р. 158.000 татарів, у 1865 р. 194.000 душ, так що вільний чорноземний степ заняли наші кольоністи із Подніпров'я, надаючи Кримові нової економічної сили та нового соціяльного життя. Лише по містах в більшості загніздилась російська уряднича кляса людей, які там надавали російської імперіяльної влади на увесь півострів. Греки, вірмени, жиди, поляки та інші етнічні елементи по містах були додатковою остоєю пануючої нації в Кримі — росіян.
2 Коли шукати паралелі взаємин великих народів із малими під сучасну пору, то вистане поглянути на долю Лужичан (140.000) в Східній Німеччині, Фризійців (450.000) в Північній Голляндії, Басків (700.000) в Еспанії, Фріюлів (450.000) в Північній Італії та Швайцарії, Ферейців (37.000) під покровом Данії. Так наскільки була гуманною Українська Держава 1918 р. для татарської меншини, признаючи (забуваючи за горе від татар в минулому) їй окреме майже вповні державне життя.
3Найбільше нещасними часами набігів татар на український південь були роки 1482-87, 1498 р., 1502/3, 1523 р., 1545 р., 1556, 1567, в 1601-1679 роках.
4 Для яснішого зображення татаро-кримської державности подається статистичну таблицю. Татарсько-кримська держава не мала навіть такої тяглости, як українська між листопадом 1917 р. та 1920 років.
Календаріюм татарської державности 1917-1921 рр. був ось який:
Відносно історичного календаря кримських татар, які претендують на свій етнічний простір всього Криму (хоч фактично лише п'ята частина або найвище четвертина півострова творила справжню татарську територію), то в історичному аспекті першими поселенцями південного Криму (на побережжі) були греки (з околиць Атен) між 430 до Хр. й 1365 р., готи від 200 р. — 270 р. до Хр., від 370 р. п. Хр. гуни, після скити (600 р. п. Хр. — 400 р. по Хр.), сармати між 300 р. — 100 р. п. Хр., аляни біля 1000 р. п. Хр., слов'яни між 200 — 650 р. по Хр., хозари між 650 — 850 рр., русичі між 850 — 1223 рр., тобто до приходу тут монгольської орди, ґенуезці на місце грецьких кольоністів між 1266 — 1475 рр. та щойно від 1239 прийшло до виложення із монгольської маси кримчаків-татар, які півавтономним життям прожили до 1427 р., коли повстав кримський ханат, перетворений із 1478 р. в турецький протекторат, якого заступила російська опіка у 1774 р., зліквідована царем у 1783 році. Напротязі 134 роки Крим творив російську таврійську губернію. За цим оглядом русини були на 1039 років раніше поселенцями Кримського півострова чим татари.Роки 1917 — 1941:
культурницька автономність між 21. X. — 9. XII. 1917 р.
політична автономія* 9. XII. 1917 — 26. 1. 1918 р.
Тавридська Сов. С.Р. 23. 1. — 25. IV. 1918 р.
німецька окупація 25. V. — 25. VI. 1918 р.
кримська татарська державність
а) на чолі із ген. Сулкевичем 26. VI. — 16. XI. 1918 р.
б) на чолі зі Директорією
з С. Кримом** 16. XI. 1918 — 26. VI. 1919
Російська окупація Криму:
під ген. Денікіном 26. VI. 1919 — 3. IV. 1920
під ген. Врангелем 4. IV. — 13. XII. 1920
Совєтська військова окупація 13. XII. 1920— 18. X. 1921
Кримська А.С.С.Р. від 18.. X. 1921 — 16. XI. 1941
_______________
* Навзір УНР після III Універсалу.
** Караїмом по походженні.
Малі пояснення:
9 грудня 1917 р. Крим оформився в майже самостійну республіку (навзір УНР по ІІІ-му Універсалі) та перейшов до, так сказати, повної незалежности після звільнення Криму німцями, які прогнали тут коротко існуючу совєтську Таврійську Респ. (23. 1. — 25. IV. 1918 р.). 25 травня 1918 відновлено державність, яку 26 червня очолив ген. Сулайман Сулкевич, попросивши Порту за протекторат, в обличчі чого прийшло до економічної бльокади Криму Українською Державою та від З вересня 1918 р. затяжних переговорів у Києві про взаємновідношення на базі нормалізації стосунків за українським широкоавтономним федеративним проектом, зігнорованим татарським краєвим урядом аж до капітуляції центральних держав,11.XI.1918, коли на короткий час прийшлося вдруге відновити українську стратегічну зверхність в Севастополі (після короткотриваючої першої між 29-30. IV. 1918 р.).
Прихід антантської фльоти в Крим 16 листопада 1918 р. закінчило українське володарство в севастопільській воєнно-морській базі. Крим перейшов під зверхність мілітарно Антанти, а політично Денікіна.
5 У Кримській татарській державі (Кірім Халк Ґумгурієті — Кримській народній Республіці) жило у 1917/18 роках приблизно 735.000 людності, серед якої було: 245.400 — 33.38% росіян, 260.700 — 35.41% татар, 63.100 — 8.5% українців, 43.500 — 5.9% німців, 33.300 — 4.5% вірменів, 27.000 — 3.6% греків, 15.000 — 2.6% греків, 14.000 — 1.9% поляків, 6.600 вірменів та 9.400 інших, як вірмен, горців та жидів.
Для порівнання із іншими роками (напротязі чверть століття) татарський відсоток усього населення Криму скоріше падав чим піднімався помимо існування між роками 1921-1941 татарської культурницької та адміністраційної автономії. Спадок татарської людности ішов за рахунок приросту в першу чергу російських поселенців, особливо по містах, де вони становили біля 52% нас. в 1925/30 рр., та українців в степовій полосі північного Крим
Хоч приріст всього населення в Кримі ішов темпами:
125.000 душ у 1775 р.
158.000 душ у 1800 р.
319.000 душ у 1855 р.
494.000 душ у 1865 р.
592.000 душ у 1897 р.
729.000 душ у 1813 р.
735.000 душ у 1918 р.
608.000 душ у 1923 р.
608.000 душ у 1923 р.
714.000 душ у 1926 р.
775.000 душ у 1930 р.
586.000 душ у 1940 р.
785.000 душ у 1959 р.
1,297.000 душ у 1961 р.
Відсоток татар становив:
біля 200.000 у 1775 — 80% всього населення,
194.000 у 1837 — 35.5% всього населення, :
260.700 у 1913 — 35.4% всього населення,
186.715 у 1923 — 25.9% всього населення,
179.000 у 1926 — 25.1% всього населення,
біля 200.000 у 1939 — 24.0% всього населення.
Інші національності в Кримі становили таку кількість:
1897 р.
Росіяни 42.2%, українці 10.8%, німці 6.1%, жиди 5.6%.
1913 р.
Росіяни 33.4%, українці 8.5%, німці 5.9%, жиди 0.
1923 р.
Росіяни 51.5%, українці 0, німці 6.5%, жиди 6.86%.
1926 р.
Росіяни 42%, українці 11%, німці 6.11%, жиди 6.4%.
1930 р.
Росіяни 41.8%, українці 10.2%, німці 5.94%, жиди 6.34%.
1970 р.
Росіяни 72% (приблизно), українці 22%, жиди 5%.
ВАЖЛИВА БІБЛІОГРАФІЯ ПО ЦЬОМУ ПИТАННІ:
Кордуба, М.: Територія і населення України, Відень, 1918, ст. 7; Франко П.: Огляд території Унраїни після др. С. Судницьного, Відень, 1921; Олесевич, Т.: Українська людність СССР (Праці Українського Наук. Інст.), І, І, Варшава, 1930, ст. 70-76, 140; Шрамченко, Св.: Українська воєнно-морська політина в Кримі у 1917-18 рр., Літопис Червоної Калини, ч. V, Львів, 1932, ст. 9-12; Дубровський, В.: Україна і Крим в історичних взаєминах, Вісбаден-Кастель, 1946; Донцов, Д.: Рік 1918, Київ, Торонто, 1954, ст. 11, 16-17, 22-24, 28, 37, 48, 57, 59, 63-64, 67; Дорошенко, Д.: Історія України 1917-1923 рр., 2-ге вид., т. І, ст. 382-385, т. II, ст. 209-214, Нью-Йорк, 1954; Удовиченко, М.; Україна в боротьбі за державність, Торонто, 1954, ст. 36-39; Січинський, В.: Крим — історичний нарис, Ню-Йорк, 1954.
Публікації
Немає коментарів:
Дописати коментар