СОТНЯ ЗВ'ЯЗКУ

Спогад з визвольної війни

Володимир Луцишин

У жовтні 1918 р. я був на відпустці у Бережанах. Тоді мене довірочно анґажує на свого адьютанта сотник УСС Жигмонт Олексин для перебрання влади від австрійських властей, яке ми бездоганно провели з іншими старшинами 3 листопада. Нашвидко інсталюю Бюро станційної військової команди в будинку гімназії, де в той час находилася Команда таборів поворотців ("геймкерер") з австрійські армії. Це були переважно німці, мадяри й чехи, які під час побуту в російському полоні були здеморалізовані й частково просяклі більшовицьними кличами. Вони не були озброєні, але існувала можливість, що вони, довідавшися про перебрання влади, розбіжаться і кинуться грабувати населення. Тому моїм обов"язком було найшвидше позбутися цього небезпечного елементу й вислати їх домів.

Я виконав це завдання, сидячи кілька днів від ранку до пізньої ночі, виповнюючи документи їзди. Я тісно співпрацював з тодішнім військовим комендантом залізничної станції (Скориком чи Кориком), поручником австрійської армії, яний допоміг складати вантажні поїзди для поворотців. Після короткого урядування Станційної команди в будинку гімназії, перенесено її до будинку Міської ради, де приміщувався повітовий комісаріят.

У грудні начальна команда УГА покликала мене до Золочева, де я вишколював військових польових телефоністів. Згодом був я комендантом сотні зв'язку при оперативному штабі ІІ-го Галицького корпусу ген. Тарнавського, а відтак полковника Бізанца. В УГА пройшов я всю бойову кампанію в Галичині й на Україні.

Ранньою весною 1920 р, поляки роззброїли бриґаду полк. Альфреда Бізанца під Чудновим біля Вінниці. (У тій бригаді були пор. Роман Дума, пор. Ярослав Гузар, хор. Дионізій Несторович). Поляки примістили нашу бриґаду в переходовому таборі у Вінниці. Там були жахливі побутові й санітарні умовини. Кілька тисяч людей приміщено в брудних бараках, багато під голим небом. Адміністрація була хаотична й тому багато людей втікало з табору, побоюючися пошестей.

Я знав Вінницю і мав там знайомих з часів, коли в 1919 р, з'єднання УГА були розсташовані в районах Брацлава, Немирова і Вінниці. Тому я втік з табору при першій нагоді й опинився в домі моїх знайомих. По кількох днях я довідався, що у Вінниці стоїть штаб вищого номандування Армії УНР, до якого я зголосився на службу. Мене прийнято й доручено зорганізувати сотню зв'язку з осідком у присілку Стара Вінниця. Я негайно нав'язав контакт із старшинами, які залишилися в таборі полонених, і доручив їм вербувати людей до нової сотні. Люди почали до мене зголошуватися гуртками й я незабаром зформував сотню, яка начисляла 4 старшин, кількох підстаршин і 80 вояків. Старшини отримали ті самі ступені, які мали в УГА. Мене, як найстаршого ранґою, назначено комендантом сотні. До сотні приділено кухню, кілька возів з кіньми, військове й технічне устаткування. Сотня відбувала щоденні військові і технічні вправи, як будову телефонних ліній, обслугу польових телефонів, телефонних централь тощо.

У той час Армія УНР під проводом С. Петлюри і польська армія під проводом Й. Пілсудського почали наступ на більшовиків, дійшли до Києва, але не встоялися і почали відступ. На мою думку, причиною невдачі цього походу треба приписати польській армії, яка, мимо своєї чисельности й знаменитого устаткування, не дописала.

Одного дня викликано мене до штабу й наказано поставити сотню на ноги, навантажити військове і технічне устаткування на вози, взяти харчі для війська й обрік для коней та вирушити на захід у напрямі Збруча. Я мав утримувати зв'язок через старшин Армії УНР, а на випадок переходу через Збруч не перевозити нічого, але все передати українським повстанцям. Я теж отримав посвідку, на підставі якої я мав право одержувати харчі з польських військових складів. Ми вирушили в напрямі Кам'янця Подільського й зупинилися над Збручем, мабуть, біля Скали. Тут я нав'язав контакт з повстанською групою, яка прислала підводи й забрала від мене технічне устаткування і кріси. У сотні лишилося кільна рушниць для вартової служби. Перейшовши Збруч, ми пішли до Бучача, де я зголосився у польського коменданта міста, попросив квартир дла людей і приміщення для коней. Тут я довідався, що зв'язковий старшина Армії УНР є в Городенці біля Коломиї. У польській команді поставлено мені до диспозиції телефон, але я відмовився, бо боявся підслухання моєї розмови. Тоді я передав команду над сотнею пор. Гузареві, а сам поїхав потягом до Городенки, в якій відшукав зв'язкового старшину й ми оба вирішили, що дальший марш сотні скінчиться інтернуванням а тому, що сотня складається з галичан, немає причини вести їх до полону. Ми вирішили відпустити цілу сотню на безреченцеву відпустку. З тим я вернувся до Бучача.

Сотенні писарі виписали відпусткові документи для ножного в його місці мешкання. Ті, що водили кіньми й возами, забрали коні й вози з собою, але їхнім обов'язком було ставитися на заклик в означеному місці з кіньми й підводами. Сотенні гроші розділено на кожного по-рівному. Донументи підписав польський офіцер і прибив на них печатку.

Так усі роз'їхалися додому.