З уваги на порушені теми, містимо у дослівному перекладі з польської мови лист до Редакції "Вісті Комбатанта". Лист містимо вповні з малим несуттєвим зрештою пропущенням. Не з усіми ствердженнями Автора листа можна погодитися, але це зовсім не зменшує вартости листа тим більше, коли його пише неукраїнець і пише його з щирою інтенцією так, як він це знає і розуміє.
Автор листа — це вже старша, на емеритурі, особа і польський діяч, який в 1916-17 ходив у Городенці до української гімназії, де директором був А. Крушельницький, і має багато приятелів з тих часів, як теж і з пізнішої своєї діяльности. Справи УПА і Лемківщини його особливо цікавлять. Між іншим у другому листі до Редакції Шан. Автор подає, що всі діячі Українського Культурно-Суспільного Товариства в Польщі є "зі сходу" і кожний з них був політруком в совєтській армії. Їх завданням є зорити за українським населенням, щоби воно не зійшло з накресленої комуністами лінії. — Редакція.
Поважані Панове!
Перед кількома днями одержав я від доброго знайомого і приятеля українця в Торонті п'яте число «В. К.», яке прочитав я з великим зацікавленням. Мушу підкреслити, що «В. К.» презентуються дуже додатньо як під оглядом зовнішнього вигляду, так і багатого змісту — одним словом «В. К.» є на високім рівні. Розуміється, що як поляк я не мушу згоджуватися з всіми ствердженнями, уміщеними в тім видавництві, все ж таки «В. К.» не піддаються політиці деяких газет українських націоналістів, що змагають до того, щоби зогидити поляків, представляючи їх в найгіршім світлі і не допускаючи до якого-небудь польсько-українського порозуміння. Моїм наміром не є вибілювати поляків, бо поповнили ми багато помилок у відношенні до наших національних меншин, а передусім у відношенню до українців — не можу одначе сказати, що українці не поносять ніякої вини.
Вже найвища пора, щоби хтось з українців на еміґрації зацікавився акцією польських комуністів в Польщі, які всіми засобами змагають до того, щоби зогидити українців в очах місцевого польського населення, застерігаюся, що не маю наміру боронити військової акції УПА в минулій війні, ані її наїзду на польське пограниччя, бо акції УПА не мали жодних підстав до наїзду Польщі. В тій хвилині обходить мене українське населення, що замешкале в Польщі, здане на різні шикани з боку володіючих Польщею комуністів. Як вам, панове, відомо, польські комуністи послуговуються в своїй проти-українській пропаганді пресою, видавництвом книжок і фільмами, чому не протиставиться Українське Культурно-Суспільне Т-во в Варшаві, навпаки, в однім з останніх чисел на цілій стороні тижневик «Наше Слово» помістив прихильну рецензію недавно-що виданої книжки С. Мислінского «Стшали под Ціснов».
Ця книжка появилася щойно перед кількома місяцями, а декілька тижнів пізніше появилася ще одна книжка Юзефа Собєсяка «Пшебраже», що описує боротьбу польських партизанів з бандерівцями і УПА на Волині. Обі книжки є надзвичайно протиукраїнські. В тім самім часі появилося друге видання Мехіора Ваньковіча «Од Столпцув по Каїр», в якій широко описана боротьба поляків з УПА. Якщо для доповнення колекції протиукраїнської літератури додамо дві інші книжки, а саме «Луни в Бєщадах» Яна Ґергарда і «Бил в Польсце час» Станіслава Валаха плюс два протиукраїнські фільми «Зервани мост» і «Огньомістш Калєнь», то маємо вже цілий образ тої протиукраїнської пропаганди*).
Оба згадані протиукраїнські фільми не сходять з екрану в Польщі по сьогоднішний день. Перед кількома роками я був у Польще і оглядав їх — страшна мірнота, але своє завдання сповняють, бо поглиблюють ненависть до українців. Книжка Яна Ґергардта діждалася IX. видання. Видання VII. було цілковито призначене для шкільних бібліотек і на зовнішній стороні обкладинки читаємо: «Шкільна лектура для ліцеїв, технікумів і засадничих шкіл заводових». Подібну замітку має теж книжка «Пшебраже». І прошу представити собі, панове, що польські діти думають про українців, прочитавши ті книжки, а як чуються українські діти, що учащають з польськими дітьми до школи? А що говорять батьки польських дітей, які ті книжки приносять домів і читають голосно те, що там написане. Чи можна дивуватися, що українці в Польщі бояться говорити на вулиці по-українськи, щоби не наразитися на зневагу «бандеровєц»? Мають українці ще більший клопіт з боку б. «латинників», за яких душу йшла боротьба перед війною, а яких без милосердя бандерівці мордували і змушували до втечі на захід. Ті б. «латинники» так ненавидять українців, що, почувши українську мову, попадають в шал і тут не перебільшую.
Розмовляв я з такими б. «латинниками» і кожний з них говорив, що перед війною чувся українцем і ніколи був би не опустив своєї садиби не тільки перед большевиками, а навіть перед діяволом. Тепер не можуть того забути українцям і це слід брати під увагу. Книжка «Луни в Бєщадах» розійшлася серед поляків за кордоном, бо цілий наклад (20,000) був для нас призначений. З цієї книжки знаємо українців тільки з злої стороти. Ніхто з українців не старався доказати, що пишучи про УПА і оскаржуючи її в відрізуванні голов захопленим польським жовнірам і вирізуванням «геніталій», Ян Ґергадт бреше, як тільки комуніст потрапить брехати. Були спроби обговорення тієї книжки і пригадую собі, що якийсь Крупський написав в «Гомоні України» статтю під наголовком «До ґрунту гнила сучасна Польща», де змішав з болотом автора, обкинув болотом поляків і ані слівцем не заперечив оскарження Яна Ґергардта. Даючи повищий наголовок п. Крупський не здавав собі видно справи, що слово «Польща» це не тільки польські комуністи, але теж і польський нарід і польська земля, на якій той нарід живе. Здається мені, що українцям не було б приємним, якби хтось з поляків, описуючи стосунки в Україні, дав заголовок своїй статті «До ґрунту гнила сучасна Україна»?
Ян Ґергардт не живе, але його книжка живе і кожних два роки має нове видання. Недавно українська преса зареклямувала книжку Марії Остромири «Лемкіщина в огні», яка мала б бути відповіддю Янові Ґергардтові. Книжку я купив, прочитав і розчарувався. Прецінь це зліпок романсів вояків з місцевими дівчатами, кілька описів бойовиих акцій, написаних наївно, по-бабському і на мою думку, ця книжка надається для закоханих смотриків (підлітків) і чемних дітей. Щойно в «В. К.» п. М. Маґура розсправляється з Станіславом Валахом і його книжкою «Бил в Польсце час». З комуністами слід говорити гостро, безкомпромісово, навіть ординарно так, як вони поступають, а не описом якихсь романсів. Вправді п. Маґура порушив справу втинання голов польським жовнірам, але що «Бил в Польсце час», книжка присвячена зогидженню польських антикомуністичних партизанів і побічно українських, діждалася обширної відповіді п. Маґури, то вже пора, щоби хтось хто брав участь в боротьбі на терені, описуванім Яном Ґергадтом, вияснив як справа представляється.
Від'ємною сторінкою тих вияснень і спростувань з боку українців є факт, що ці вияснення доходять тільки до українських читачів, а поляки нічого про це не знають, бо не читають української преси. Треба б, щоби це дійшло до польського читача на еміґрації, а через них до читачів в Польщі, але хто це виконає, зваживши, що українська націоналістична преса викопала таку пропасть між обома еміґраціями, що про якусь співпрацю не може бути мови. Дивна річ, що там в Польщі комуністи роблять все, щоби не допустити до згоди між польським і українським населенням, а тут, за океаном, дослівно це саме чинять українські націоналісти, щоби не допустити до порозуміння між обома еміґраціями. Чи не дивне це?
Заінтриґувала мене також стаття Мирона Заклинського «Творці Листопадового чину», де говориться про роззброєння австрійських вояків, що перечить теорії, що не тільки не роззброювано австрійські одиниці, а навпаки при допомозі тих австрійських одиниць зайнято Львів. Прецінь початково українці мали намір створити при боку Австрії якусь автономічну державку у проводі з Вільгельмом Габсбургом, якого українці називали Василем Вишиваним. Можна прецінь робити помилки, але слід відважно до них признатися. Українці є знані з цього, що нагинають історію до своєї потреби. Наприклад, якщо йдеться про Лемківщину, т. є давні Червенські городи, то сьогодні говориться, що Казимир Великий загарбав Лемківщину від українців, а не навпаки. Викидається з української історії хроніку Нестора, бо його записи не пасують до сучасної дійсности. Прецінь Нетор писав, що князь Володимир пішов війною на ляхів і забрав їм Червенські городи і то на кілька соток років перед зайняттям Казимиром Галичини. Отже як то було насправді?
Щодо замітки «Загадочне вбивство в Польщі», відомості про вбивство Яна Ґергардта то справді це вбивство окружене таємницею, якої ніколи нам ніхто не виявить. Ґергардта знаю з Франції, а саме з школи підхорунжих в Ґвере. Нераз відвідував я школу з моїм полковником, де розмовляли ми не тільки з Яном Ґердгардтом, але теж з Ліпскім, б. амбасадором в Берліні, який теж хотів здобути собі офіцерські шліфи. Ґергардт — то жид зі Львова. Два рази утік з німецької неволі, бувши в 1 п. п. ґренадіерів, пізніше боровся в партизанці в Франції. Вернувся до Польщі і там командував полком в боротьбі проти УПА. Сумніваюся, щоби Ґергардт стріляв до хрестів...
В добре поінформованих кругах польського радія «Вільна Европа» говориться, що Ґергардт був свідком вбивства ген. Свєрчевского і його «вмовкли» раз на зажди в побоюванні, що він, як жид, не вибрав волі і за кордоном не розказав те, що польські комуністи стараються задержати в таємниці. Правдоподібно Свєрчевскі не був вбитий кулями УПА, а застрілив його через неосторожність якийсь польський жовнір, а що комуністам була потрібна якась жертва, отже смерть Свєрчевського використано для виселення лемків, зібрання більших військових сил і викінчення УПА. Але сплетні є тільки сплетнями.
З пошаною
(Тут слідує підпис і адреса)
____________________________
*) До цієї "гейт-літератури" польських комуністів, слід додати Зофії Дрождж - Сатановської "Нєвидептане сцежкі" (1947), Юзефа Собєсяка "Зємя плонє" (1961) і "Буржани" (1962), Тадеуша Штумберк-Рихте. ра "Пшез урочиска Полєся і Волиня" (1962), Ґржеґоржа Федоровского "Лєсне оґнє" (1965), Міколая Куніцкого "Памєнтнік "Мухи" (1965), Генрика Цибульского "Червоне ноце" (1966) і врешті згадуваного вже Штумберк-Рихтера "Артилержиста пєхурем" (1966), тоді матимемо менш-більш комплектний образ. Всі ці книжки появилися декількома накладами. — Ред.
Оба згадані протиукраїнські фільми не сходять з екрану в Польщі по сьогоднішний день. Перед кількома роками я був у Польще і оглядав їх — страшна мірнота, але своє завдання сповняють, бо поглиблюють ненависть до українців. Книжка Яна Ґергардта діждалася IX. видання. Видання VII. було цілковито призначене для шкільних бібліотек і на зовнішній стороні обкладинки читаємо: «Шкільна лектура для ліцеїв, технікумів і засадничих шкіл заводових». Подібну замітку має теж книжка «Пшебраже». І прошу представити собі, панове, що польські діти думають про українців, прочитавши ті книжки, а як чуються українські діти, що учащають з польськими дітьми до школи? А що говорять батьки польських дітей, які ті книжки приносять домів і читають голосно те, що там написане. Чи можна дивуватися, що українці в Польщі бояться говорити на вулиці по-українськи, щоби не наразитися на зневагу «бандеровєц»? Мають українці ще більший клопіт з боку б. «латинників», за яких душу йшла боротьба перед війною, а яких без милосердя бандерівці мордували і змушували до втечі на захід. Ті б. «латинники» так ненавидять українців, що, почувши українську мову, попадають в шал і тут не перебільшую.
Розмовляв я з такими б. «латинниками» і кожний з них говорив, що перед війною чувся українцем і ніколи був би не опустив своєї садиби не тільки перед большевиками, а навіть перед діяволом. Тепер не можуть того забути українцям і це слід брати під увагу. Книжка «Луни в Бєщадах» розійшлася серед поляків за кордоном, бо цілий наклад (20,000) був для нас призначений. З цієї книжки знаємо українців тільки з злої стороти. Ніхто з українців не старався доказати, що пишучи про УПА і оскаржуючи її в відрізуванні голов захопленим польським жовнірам і вирізуванням «геніталій», Ян Ґергадт бреше, як тільки комуніст потрапить брехати. Були спроби обговорення тієї книжки і пригадую собі, що якийсь Крупський написав в «Гомоні України» статтю під наголовком «До ґрунту гнила сучасна Польща», де змішав з болотом автора, обкинув болотом поляків і ані слівцем не заперечив оскарження Яна Ґергардта. Даючи повищий наголовок п. Крупський не здавав собі видно справи, що слово «Польща» це не тільки польські комуністи, але теж і польський нарід і польська земля, на якій той нарід живе. Здається мені, що українцям не було б приємним, якби хтось з поляків, описуючи стосунки в Україні, дав заголовок своїй статті «До ґрунту гнила сучасна Україна»?
Ян Ґергардт не живе, але його книжка живе і кожних два роки має нове видання. Недавно українська преса зареклямувала книжку Марії Остромири «Лемкіщина в огні», яка мала б бути відповіддю Янові Ґергардтові. Книжку я купив, прочитав і розчарувався. Прецінь це зліпок романсів вояків з місцевими дівчатами, кілька описів бойовиих акцій, написаних наївно, по-бабському і на мою думку, ця книжка надається для закоханих смотриків (підлітків) і чемних дітей. Щойно в «В. К.» п. М. Маґура розсправляється з Станіславом Валахом і його книжкою «Бил в Польсце час». З комуністами слід говорити гостро, безкомпромісово, навіть ординарно так, як вони поступають, а не описом якихсь романсів. Вправді п. Маґура порушив справу втинання голов польським жовнірам, але що «Бил в Польсце час», книжка присвячена зогидженню польських антикомуністичних партизанів і побічно українських, діждалася обширної відповіді п. Маґури, то вже пора, щоби хтось хто брав участь в боротьбі на терені, описуванім Яном Ґергадтом, вияснив як справа представляється.
Від'ємною сторінкою тих вияснень і спростувань з боку українців є факт, що ці вияснення доходять тільки до українських читачів, а поляки нічого про це не знають, бо не читають української преси. Треба б, щоби це дійшло до польського читача на еміґрації, а через них до читачів в Польщі, але хто це виконає, зваживши, що українська націоналістична преса викопала таку пропасть між обома еміґраціями, що про якусь співпрацю не може бути мови. Дивна річ, що там в Польщі комуністи роблять все, щоби не допустити до згоди між польським і українським населенням, а тут, за океаном, дослівно це саме чинять українські націоналісти, щоби не допустити до порозуміння між обома еміґраціями. Чи не дивне це?
Заінтриґувала мене також стаття Мирона Заклинського «Творці Листопадового чину», де говориться про роззброєння австрійських вояків, що перечить теорії, що не тільки не роззброювано австрійські одиниці, а навпаки при допомозі тих австрійських одиниць зайнято Львів. Прецінь початково українці мали намір створити при боку Австрії якусь автономічну державку у проводі з Вільгельмом Габсбургом, якого українці називали Василем Вишиваним. Можна прецінь робити помилки, але слід відважно до них признатися. Українці є знані з цього, що нагинають історію до своєї потреби. Наприклад, якщо йдеться про Лемківщину, т. є давні Червенські городи, то сьогодні говориться, що Казимир Великий загарбав Лемківщину від українців, а не навпаки. Викидається з української історії хроніку Нестора, бо його записи не пасують до сучасної дійсности. Прецінь Нетор писав, що князь Володимир пішов війною на ляхів і забрав їм Червенські городи і то на кілька соток років перед зайняттям Казимиром Галичини. Отже як то було насправді?
Щодо замітки «Загадочне вбивство в Польщі», відомості про вбивство Яна Ґергардта то справді це вбивство окружене таємницею, якої ніколи нам ніхто не виявить. Ґергардта знаю з Франції, а саме з школи підхорунжих в Ґвере. Нераз відвідував я школу з моїм полковником, де розмовляли ми не тільки з Яном Ґердгардтом, але теж з Ліпскім, б. амбасадором в Берліні, який теж хотів здобути собі офіцерські шліфи. Ґергардт — то жид зі Львова. Два рази утік з німецької неволі, бувши в 1 п. п. ґренадіерів, пізніше боровся в партизанці в Франції. Вернувся до Польщі і там командував полком в боротьбі проти УПА. Сумніваюся, щоби Ґергардт стріляв до хрестів...
В добре поінформованих кругах польського радія «Вільна Европа» говориться, що Ґергардт був свідком вбивства ген. Свєрчевского і його «вмовкли» раз на зажди в побоюванні, що він, як жид, не вибрав волі і за кордоном не розказав те, що польські комуністи стараються задержати в таємниці. Правдоподібно Свєрчевскі не був вбитий кулями УПА, а застрілив його через неосторожність якийсь польський жовнір, а що комуністам була потрібна якась жертва, отже смерть Свєрчевського використано для виселення лемків, зібрання більших військових сил і викінчення УПА. Але сплетні є тільки сплетнями.
З пошаною
(Тут слідує підпис і адреса)
____________________________
*) До цієї "гейт-літератури" польських комуністів, слід додати Зофії Дрождж - Сатановської "Нєвидептане сцежкі" (1947), Юзефа Собєсяка "Зємя плонє" (1961) і "Буржани" (1962), Тадеуша Штумберк-Рихте. ра "Пшез урочиска Полєся і Волиня" (1962), Ґржеґоржа Федоровского "Лєсне оґнє" (1965), Міколая Куніцкого "Памєнтнік "Мухи" (1965), Генрика Цибульского "Червоне ноце" (1966) і врешті згадуваного вже Штумберк-Рихтера "Артилержиста пєхурем" (1966), тоді матимемо менш-більш комплектний образ. Всі ці книжки появилися декількома накладами. — Ред.
Публікації
Немає коментарів:
Дописати коментар