Відчитаний урочисто на чотирьох рогах Софійського майдану Акт з'єднання українських земель в одну самостійну й соборну державу святкують всі вільні українці, як найбільше національне свято, бо ж це найвища ціль, що її може осягнути нація — простягнути державність на всі свої землі та сполучити її в одну соборну, ні від кого незалежну державу. Відомо, що Акт 22 січня 1919 року попередили акти 22 січня і 1 листопада 1918, якими створено Українську Народну Республіку над Дніпром і Західню Українську Республіку над Дністром, з ухвалою Української Національної Ради в Станиславові з 4 січня 1919 про з'єднання з УНР. Коли Трудовий Конґрес затвердив той Акт злуки 28 січня 1919 року, то він став правосильний, як вияв волі народу, затверджений тим його революційним парляментом, який був можливий в даних відносинах.
Але ж відомо, що доля не судила, щоб той Акт будь-коли війшов у дійсність. Західньо-українські землі вже тоді були частинно окуповані поляками, включно із Львовом, що його українські війська залишили вночі з 21 на 22 листопада 1918, а 18 липня 1919 останній вояк УГА перейшов за Збруч і від того часу Галичина ніколи вже не перебувала під українською національною владою. Збройна боротьба за молоду українську державу велась з перемінним щастям ще до 21 листопада- 1920 року, коли-то перестала існувати реґулярна Армія УНР й перестав існувати реґулярний воєнний фронт. Правда, збройна боротьба не припинилилась, відбувались масові повстання, відбувся гак званий Другий Зимовий похід із своїм трагічним епілогом під Базарем, а Українська Дивізія й Українська Повстанська Армія продовжували ділом традицію збройної боротьби.
Акт Соборности з 22 січня 1919 року так і залишився в історії нашого народу актом декляративним, актом радше символічним, як постулят майбутнього, а не здійснення державно-політичної програми в минулому. Нема ніякого сумніву, що до невдачі українських визвольних змагань з р.р. 1917/20 у великій, якщо не у вирішній мірі причинився факт існування ввесь час — після урочистого проголошення злуки — фактично двох урядів, двох військових командувань та ще гірше, двох психік, двох підходів до проблем державности і боротьби за неї. З погіршенням воєнної ситуації галицька Українська Національна Рада дала президентові Евгенові Петршевичеві надзвичайні уповноваження (9 червня 1918) з титулом диктатора. Очевидно, після з'єднання двох держав і перетворення Західньої Української Республіки з Західню Область Української Народньої Республіки — той титул диктатора не підходив. Але д-р Евген Петрушевич відмовився стати членом Директорії, а створене міністерство для справ Галичини залишилось міністерством на папері, не здобувши собі авторитету в галицькій політичній, та ще менше військовій верхівці, головно з уваги на контроверсійну постать міністра, кол. посла до австрійського парляменту, соціял-демократа Семена Вітика, що його прозивали "бориславським диктатором". Безперервні дисонанси між галицькою і наддніпрянською верхівкою поглиблювалися після трагічного закінчення найсвітлішої події у визвольній війні —здобуття Києва обома арміями 31 серпня 1919 р. Галичина приписувала вину здачі денікінцям Києва неясній стилізації наказу Штабу Армії УНР, знову ж наддніпрянці — русофільству галичан. Нема сумніву, що генералові Кравсові за психікою ближчим був російський генерал Бредов, ані ж українські старшини, та що він не знав і не розумів законів революційного ведення війни, коли треба було на власну руку приймати рішення — по лінії національно-державних інтересів України. Правдою є теж, що листи і звіти д-ра Василя Панейка з Парижу наполягали на порозуміння з Денікіним і західніми альянтами, що підтримували Денікіна, коли в оточенні Головного Отамана сподівались реальнішої допомоги від двох безпосередніх сусудів України — Польщі й, може, Румунії. Умова УГА в Зятківцях з ген. Денікіном з 6 листопада 1919 завершила лихо обопільних жалів і претенсій. Варшавський договір з 22 квітня 1920 року додав знову пального до закидів збоку галичан на адресу наддніпрянців.
Коли в половині листопада 1919 року д-р Евген Петрушевич виїхав з Кам'янця Подільського до Відня, він відновив назву Західня Українська Народна Республіка — у Відні існували тоді дві амбасади двох українських держав. Лихо не у формальному їх існуванні, а у тому, що пресові органи обох державних центрів — у Тарнові й у Відні — вели найбільш неперебірливу взаємну кампанію. Це був найприкріший період в історії тієї першої української еміґрації після прогри визвольних змагань. Очевидно, кожне негативне явище породжує реакцію і тоді теж створився рух за привернення дійсного соборництва духа. Однак цей рух переміг в цілості аж тоді, коли 25 травня 1926 р. на розі двох вулиць у Парижі большевицький аґент вбив Симона Петлюру. Наче за помахом палочки — замовкли тоді всі немудрі закиди маленьких людей на адресу Головного Отамана й всі його опоненти, без уваги на обласне походження, зрозуміли, що Симон Петлюра став символом невгнутости супроти Москви та збройної боротьби проти неї за рідну державність.
В Західній Україні, ані в західньо-европейських осередках української політичної еміґрації не було вже в другій половині 20-их і в 30-их р.р. проявів обласного сепаратизму. Українська Парляментарна Репрезентація стояла в близькому контакті з Державним Центром УНР у Варшаві, автор цих рядків, живучи в р.р. 1925 - 1931 у Варшаві, був зв'язковим Екзекутиви УНДО з Державним Центром. Так само голова Проводу Українських Націоналістів Евген Коновалець на еміґрації за кордоном мав ту зручність, що ніколи не зривав контактів з през. Андрієм Лівицьким. Коли до Варшави прибув д-р Кость Левицький, кол. прем'єр в уряді д-ра Евгена Петрушевича Віденської доби 1920 -23, він не тільки стрінувся, але й заприязнився з пок. Андрієм Лівицьким. Не тільки львівське "Діло", але й інші галицькі часописи були соборницькими, засновану д-ром Євгеном Лукасевичем і редаговану Олександром Саліковським (наддніпрянцями) у Варшаві "Українську Трибуну" поляки закрили за цикль статей галицького діяча Михайла Струтинського, а однаково митрополит Андрей Шептицький, як галицький політичний провід і Державний Центр у Варшаві, всі здавали собі справу, що це тільки в польському й московському інтересі — штучне продовжування "границі Збруча".
Кордон Збруча в буквальному значенні перестав існувати з большевицьким "визволенням" Західньої України раз у 1939 і після того у 1944 році. Український нарід опинився в соборній неволі. Ставши предметом безоглядної русифікаторської політики й предметом усіх експериментів, що їх всилі придумувати поліційна система російсько-комуністичної диктатури, український нарід все ж дістав у тому насилу переведеному з'єднанні всіх земель під одним ворожим правлінням одну велику користь: вирівнюється психіка, вирівнюється спосіб думання й відчування, зникають остаточно залишки обласного партикуляризму. Ми втратили свою державність, бо були до неї непідготовані — народні маси не мали належної національно-політичної свідомости, не були державницько зрілі, ми не мали теж власних кадрів — ані старшинських, ані службовицьких для обсади старшинських і адміністраційних постів. Ми не були теж приготовані до політичної соборности, бо ані галичани не знали Наддніпрянської України, ані наддніпрянці не знали галичан. Сторіччями розмежовані державними кордоннами й виховувані в сфері діяння різних культур — одні від одних відчужились. Правда, Шевченко був для всіх один, наддніпряські еміґранти — Грушевський, Драгоманів — були рушіями політичної думки в Галичині, наддніпрянські меценати зробили велике добродійство Науковому у Товариству Шевченка у Львові. Були галичани й наддніпрянці близькими приятелями (Гнатюк — Коцюбинський), Франко був відомий на Наддніпрянщині, а Лисенко був прославлюваний в Галичині. Але народні маси жили окремішінім життям та й інтеліґенти у масі мали дуже поверховне уявлення про другу частину рідних земель. Власне те незнання ґрунту і та різниця психіки була головною причиною згаданих вгорі злощених дисонансів. Кузнею соборництва духа була формація Січових Стрільців, — у нових часах в Українській Дивізії чи в УПА було вже не до подумання — ділення військовиків за їх обласним походженням.
Дійсна соборність — це соборність духа. Відзначаючи, як чудо, що ми могли вже 50 років тому проголосити урочистий Акт про об'єднання двох держав, що постали на розділених від віків українських землях, ми проте мусимо мати на увазі не писаний документ, а його зміст, його духову вартість. Ми втратили державність і змагаємо до її відбудови.
Наша віра у відзискання національної держави тим сильніша, що нарід в Україні, який буде будувати нову рідну державу — бо він відбудує її, а не поселенці з заморських країн — вже дійсно соборний у своїх думках і почуваннях і — завдяки жорстокому окупаційному режимові — у своїй тузі до визволення.
Публікації
Немає коментарів:
Дописати коментар